Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'отказ взыскания'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 410 результатов

  1. Постанова Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 548/981/15-ц Провадження N 14-182 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєв В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Панченка О.О., Обідіної О.І., Прядкіної О.В. Учасники справи: позивач: Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит", відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 25 червня 2015 року позивач звернувся до суду з вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки, власником якого є відповідач, а саме на магазин загальною площею 64,4 кв. м і земельну ділянку площею 0,0192 га за адресою: АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки). Позивач також просив суд надати йому право реалізації предмета іпотеки й інші повноваження для забезпечення його продажу та збереження. 2. Мотивував тим, що 27 березня 2007 року позивач і ОСОБА_7 (далі - позичальник) уклали кредитний договір N МКЛМ-40-07 (далі - кредитний договір), згідно з умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 40 000 доларів США до 26 березня 2022 року. 3. Цього ж дня для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором позивач і відповідач уклали договір поруки N МПМ-40/1-07, а також договір іпотеки N МЗМ-40-07 (далі - договір іпотеки), відповідно до умов якого відповідач передала позивачеві в іпотеку предмет іпотеки. 4. Позичальник зобов'язання належно не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 338 817,15 грн. 5. 25 серпня 2009 року Хорольськийрайонний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі N 2-421/09, яким розірвав кредитний договір і стягнув солідарно з позичальника та поручителів - відповідача, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 - заборгованість у розмірі 338 817,15 грн. 6. Вказане судове рішення не виконувалося, з огляду на що станом на 26 травня 2015 року заборгованість за кредитним договором склала 4 533 852,80 грн. для погашення якої позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. (2) Результати розгляду справи (2.1) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 20 жовтня 2015 року Хорольський районний суд Харківської області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 8. Мотивував тим, що на відповідача не можна покласти відповідальність за договором іпотеки від 27 березня 2007 року, оскільки вона понесла відповідальність за невиконання кредитного договору як поручитель згідно з рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року. (2.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 20 липня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: 9.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки; 9.2. Вирішив задовольнити вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 4 035 487,54 грн за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів; 9.3. Визнав за позивачем право від власного імені продати предмет іпотеки будь-якій особі шляхом продажу на прилюдних торгах зі встановленням такої початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації: для магазину - 474 620 грн. для земельної ділянки - 10 800 грн; 9.4. Надав позивачеві права підпису договору купівлі-продажу предмета іпотеки від імені продавця; одержати дублікати правовстановлюючих документів; отримати довідки і документи, що будуть необхідні для укладення та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу; отримати в органах Державного реєстру прав на нерухоме майно, нотаріуса витягу з Державного реєстру прав на предмет іпотеки; подавати від імені іпотекодавця в органи Державної реєстрації прав, нотаріусу документи, необхідні для здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки відповідно до отриманих дублікатів правовстановлюючих документів та отримувати останні; подавати відповідні заяви, документи й отримувати інші документи від імені іпотекодавця, які пов'язані з оформленням права власності; здійснювати будь-які платежі, що стосуються предмета іпотеки; отримати у КП "Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" дублікат технічного паспорта магазину; отримати в органах земельного кадастру, Виконавчому комітеті Хорольської міської ради Полтавської області дублікат державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого Виконавчим комітетом Хорольської міської ради Полтавської області 17 вересня 2004 року (кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1; цільове призначення земельної ділянки - для роздрібної торгівлі та комерційних послуг); 9.5. Надав нотаріусу за місцем посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, що складає предмет іпотеки, право вилучити записи про це майно з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна та з Єдиного державного реєстру іпотек за заявою та повідомленням іпотекодержателя одноособово у момент посвідчення договору купівлі-продажу. 9.6. Передав предмет іпотеки з метою його збереження в управління позивачеві до моменту реалізації. 10. Апеляційний суд мотивував рішення тим, що розірвання кредитного договору, зобов'язання за яким невиконане, не є підставою для припинення іпотеки, а тому відповідач як майновий поручитель відповідає своїм майном за неналежне виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором. (2.3) Короткий зміст касаційної скарги та рішення суду касаційної інстанції 11. 9 серпня 2016 року відповідач звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Вказала, що позивач у 2016 році мав право звернення на предмет іпотеки лише у межах суми боргу, визначеного рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року у справі N 2-421/09. Крім того, стверджувала, що зареєстрована фізичною особою-підприємцем, а тому, на думку відповідача, справа мала розглядатися за правилами господарського судочинства. Просила скасувати рішення апеляційного суду та закрити провадження у справі. 12. 22 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою касаційну скаргу відповідача з мотивів її необґрунтованості залишив без задоволення. (3) Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами (3.1) Короткий зміст заяви про перегляд рішення суду апеляційної інстанції 13. 17 жовтня 2017 року відповідач подала до Апеляційного суду Полтавської області заяву про перегляд його рішення від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами. 14. Мотивувала тим, що Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц визнав недійсною додаткову угоду від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, умовами якої за користування кредитними коштами встановлена збільшена відсоткова ставка у розмірі 16 % річних. Оскільки наданий банком розрахунок кредитної заборгованості, який був узятий до уваги апеляційним судом, базувався на відсотковій ставці 16 % річних за кредитом, то вказане судове рішення, на думку відповідача, мало бути переглянуте за нововиявленими обставинами. (3.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 15. 21 грудня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким частково задовольнив заяву відповідача: 15.1. Скасував рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог за заборгованістю за кредитом на загальну суму 4 035 487,54 грн; 15.2. Ухвалив в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову: задовольнити вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 3 009 561,36 грн за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів. 16. Вказану суму суд визначив, провівши перерахунок кредитної заборгованості за відсотковою ставкою 10 %, яка була встановлена кредитним договором. 17. Частково задовольняючи заяву відповідача та скасовуючи рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог, апеляційний суд вважав, що на час розгляду справи не було відомо про незаконність нарахування позивачем підвищеної відсоткової ставки у розмірі 16 % річних, що суттєво для вирішення спору. (3.3) Короткий зміст вимог касаційної скарги 18. 18 січня 2018 року відповідач подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року та закрити провадження у справі з огляду на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. (3.4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 19. 23 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження. 20. 15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до судового розгляду. 21. 18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки відповідач оскаржує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. У касаційній скарзі відповідач вказує на те, що апеляційний суд, беручи до уваги оновлений банком розрахунок кредитної заборгованості за період з 2007 по 2017 роки, не врахував, що вказаний розрахунок включає період, який не був предметом дослідження ні судом першої інстанції у 2015 році, ні апеляційним судом у 2016 році, та включає періоди нарахування заборгованості поза межами позовної давності. 23. Крім того, апеляційний суд не врахував, що Хорольський районний суд Полтавської області від 25 серпня 2009 року у рішенні в справі N 2-421/09 вже стягнув з відповідача як поручителя за період 2007-2009 років заборгованість за кредитним договором, а тому повторне її стягнення за цей період є протиправним. 24. Також відповідач вважає, що апеляційний суд безпідставно не застосував пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, хоча відповідач як на момент укладання договору іпотеки, так і на момент розгляду справи в суді, є фізичною особою-підприємцем, а тому спір, на думку відповідача, має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Позиція позивача 25. 13 березня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Вказує на те, що надав розрахунок загальної заборгованості за кредитним договором, що підлягає до сплати боржником за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року. 26. Рішенням апеляційного суду від 20 липня 2016 року, залишеним без змін касаційним судом 22 березня 2017 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів; задоволено вимоги про стягнення заборгованості за кредитом у сумі 4 035 487,54 грн. з них: 325 870,47 грн - заборгованість за кредитним договором за рішенням суду від 25 серпня 2009 року, 3 709 617,07 грн - проценти за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року та пеня (34 874 доларів США - проценти і 2 934 308,63 грн - пеня за прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту та процентів за кредитом). 27. Розглянувши заяву про перегляд рішення апеляційного суду від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами, Апеляційний суд Полтавської області у рішенні від 21 грудня 2017 року за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів задовольнив вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 3 009 561,36 грн. з них: 325 870,47 грн - заборгованість за кредитним договором за рішенням суду від 25 серпня 2009 року; 460 644,80 грн - заборгованість за процентами за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року; 2 223 046,09 грн - заборгованість за пенею за прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту та процентів за кредитом. 28. Вказану суму суд визначив, провівши перерахунок кредитної заборгованості за відсотковою ставкою 10 %, яка була встановлена кредитним договором у зв'язку з визнанням недійсною рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц додаткової угоди від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, умовами якої за користування кредитними коштами була встановлена збільшена відсоткова ставка у розмірі 16 % річних. 29. Позивач вважає необґрунтованим твердження відповідача про те, що суд мав право звернути стягнення на предмет іпотеки лише в межах суми, вказаної у рішенні Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року. 30. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 31. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 32. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 33. Предметом спору у цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки не виконувалось рішення Хорольського районного суду Полтавської областівід 25 серпня 2009 року у справі N 2-421/09, яким розірвано кредитний договір і стягнуто заборгованість за ним у розмірі 338 817,15 грн солідарноз позичальника та поручителів. 34. Позовні вимоги спрямовані на захист цивільних прав позивача, що виникають із кредитних правовідносин і не залежать від наявності у відповідача як поручителя, який уклав договір поруки та договір іпотеки як фізична особа, статусу підприємця. 35. Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. 36. Фізична особа здійснює право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). 37. Згідно з частиною першою статті 58 і частиною першою статті 128 Господарського кодексу (далі - ГК) України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи у порядку, визначеному законом. 38. Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Наявність у відповідача статусу підприємця не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і за договорами поруки й іпотеки. 39. Відповідач саме як фізична особа уклала договори поруки й іпотеки, забезпечивши виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором. А тому набула цивільні права й обов'язки у спірних правовідносинах не як суб'єкт господарювання. 40. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими твердження відповідача про те, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства лише тому, що відповідач зареєстрована фізичною особою-підприємцем. (1.2) Щодо законності й обґрунтованості рішення суду апеляційної інстанції 41. При перегляді судового рішення, зокрема, за нововиявленими обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову (частина п'ята статті 423 ЦПК України). 42. Предметом розгляду в суді апеляційної інстанції приухваленні рішення від 20 липня 2016 року, яке переглядається за нововиявленими обставинами, були вимоги позивача звернути стягнення на предмет іпотеки та надати позивачеві право реалізації предмета іпотеки й інші повноваження для забезпечення його продажу та збереження. 43. Відтак, частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції встановлював, зокрема, суму заборгованостіза кредитним договором, в межах якої позивач може звернути стягнення на предмет іпотеки. 44. Розглянувши заяву відповідача про перегляд рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами, Апеляційний суд Полтавської області у рішенні від 21 грудня 2017 року перерахував розмір кредитної заборгованості з урахуванням рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц, яким було визнано недійсною додаткову угоду від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, що встановлювала за користування кредитними коштами збільшену відсоткову ставку у розмірі 16 % річних. 45. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 46. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). 47. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 48. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 49. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п'ята статті 263 ЦПК України). 50. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 51. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 52. Перевіряючи застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, переглядаючи судове рішення за нововиявленими обставинами, у межах заявлених позовних вимог суд апеляційної інстанції, досліджуючи рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року, не надав оцінки цьому рішенню щодо розірвання кредитного договору, включенню позивачем до заборгованості за цим договором передбачених ним процентів і пені після його розірвання, а також не надав оцінки правовому статусу відповідача як майнового поручителя за кредитним договором у правовідносинах з позивачем. 53. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). 54. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов'язану з невиконанням зобов'язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов'язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання. 55. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті). 56. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору.Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 57. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов'язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору. 58. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (частина перша статті 559 ЦК України). 59. Право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України). 60. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 61. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання. 62. З огляду на вказане з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду, враховуючи її висновки, сформульовані у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15, конкретизувавши його відповідно до пунктів 55-61 цієї постанови. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою, а рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року - таким, що не ґрунтується на принципі верховенства права, не є законним і обґрунтованим. 64. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду. 65. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 66. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України). Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина п'ята вказаної статті). 67. Отже, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 68. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат необхідно здійснити за результатами розгляду справи. (3) Висновки про правильне застосування норм права 69. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). 70. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов'язану з невиконанням зобов'язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов'язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання. 71. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті). 72. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 73. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов'язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору. 74. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (частина перша статті 559 ЦК України). 75. Право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України). 76. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 77. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Апеляційного суду Полтавської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 4 липня 2018 року.
  2. Державний герб України Постанова Іменем України 04 липня 2018 року м. Київ справа №758/13818/16-ц провадження №61-1473св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого - Висоцької В. С. (суддя - доповідач), суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І.М., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач- ОСОБА_1, представники відповідача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2017 рокуу складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Мазурик О. Ф., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому просило стягнути заборгованість за кредитним договором у розмірі 160 327,67 доларів США. Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору від 24 лютого 2006 року, укладеного між акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк»), та ОСОБА_1, остання отримала кредит у розмірі 82 000 доларів США, на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, зі сплатою 12,75 % річних та комісії з кінцевим терміном погашення 24 лютого 2023 року. Додаткового угодою від 13 липня 2009 року внесено зміни до договору кредиту, за умовами якої встановлено розмір процентної ставки за користування кредитом 15% річних та кінцевий термін погашення суми основної заборгованості до 24 лютого 2028 року. Погашення кредиту здійснюється до 20 числа (включно) кожного місяця. Додаткового угодою від 24 вересня 2015 року, укладеною між сторонами, погодили, що станом на 24 вересня 2015 року - дату укладення вказаного договору, заборгованість за кредитом складає 80 207, 82 долари США, заборгованість по нарахованим та не сплаченим процентам за користування кредитом складає 73 212, 87 долари США. Зазначеним договором змінено процентну ставку за користування кредитом на 10 %. Також погоджено новий графік погашення кредиту, відсотків. Посилаючись на невиконання позичальником умов кредитного договору, позивач просить позов задовольнити. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 07 червня 2017 року у складі судді Супрун Г. Б. у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду, про застосування наслідків спливу якої заявляв відповідач. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість у розмірі 146 635 доларів США по тілу кредиту і відсоткам та 344 579, 69 грн пені по тілу кредиту та процентам. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що укладеною між сторонами угодою від 24 вересня 2015 року були погоджені зміни умов основного договору, визнання боргу за основним договором у розмірі 80 207, 82 доларів США, внесення ОСОБА_1 на виконання угоди платежу у розмірі 3 000 доларів США 24 вересня 2015 року. Строк позовної давності, про який зазначено судом першої інстанції, не може застосовуватись з моменту пред'явлення вимоги про дострокове погашення заборгованості від 31 березня 2010 року, оскільки укладення додаткової угоди від 24 вересня 2015 року фактично свідчить про укладення договору на нових умовах. У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не дав належної оцінки тому факту, що банк пропустив строк позовної давності, оскільки строк повернення кредитних коштів настав ще в 2010 році. Позивачу було відомо про порушення позичальником умов кредитного договору, починаючи з 2010 року, однак позов пред'явлено лише 10 листопада 2016 року. Також заявник указує на невідповідність рішення апеляційного суду висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 02 грудня 2015 року (справа №6-249цс15), від 09 листопада 2016 року (справа №6-2251цс16), від 16 листопада 2016 року (справа №6-900цс16) та від 29 березня 2017 року (справа №1996цс16) Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направили. Згідно із статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга частковому задоволенню з наступних підстав. З встановлених судом фактичних обставин справи та матеріалів справи слідує наступне. 24 лютого 2006 року між акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно умов якого остання отримала в кредит грошові кошти сумі 82 000,00 доларів США, зі сплатою 12,75% річних та комісії, з кінцевим терміном погашення 24 лютого 2023 року включно. Відповідно до пункту 4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених підпунктами 3.3.9-3.3.10 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Відповідно до пункту 7.4 договору у разі настання обставин, визначених підпунктами 3.2.3, 4.4, 4.5, 5.4 цього договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов'язаний погасити кредит, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Додатковою угодою від 13 липня 2009 року, укладеною між сторонами, збільшено розмір процентної ставки за користування кредитом до 15 % річних та кінцевий термін погашення суми основної заборгованості до 24 лютого 2028 року. Погашення кредиту здійснюється до 20 числа (включно) кожного місяця. 31 березня 2010 року банк на адресу ОСОБА_1 направив письмову вимогу про повернення заборгованості. 10 липня 2012 року та 27 листопада 2014 року ОСОБА_1 зверталась до банку з письмовими заяви щодо реструктуризації боргу. 24 вересня 2015 року сторонами було укладено договір про внесення змін до кредитного договору від 24 лютого 2006 року, у якому сторони погодили, що станом на 24 вересня 2015 року - дату укладення вказаного договору, заборгованість за кредитом складає 80 207, 82 долари США, заборгованість по нарахованим та не сплаченим процентам за користування кредитом складає 73 212, 87 долари США. Зазначеним договором змінено процентну ставку за користування кредитом на 10 % - та погоджено новий графік погашення кредиту, відсотків. На виконання умов вказаного договору ОСОБА_1 здійснено платіж у розмірі 3 000 доларів США, а сторонами погоджено, що неустойки (штрафи, пені) передбачені договором кредиту за порушення, які мали місце до 31 грудня 2015 року, не застосовуються. Починаючи з 01 січня 2016 року неустойки застосовуються в порядку, передбаченому договором кредиту. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що укладення 24 вересня 2015 року між сторонами додаткової угоди фактично свідчить про укладення договору на нових умовах, а тому строк позовної давності, про який зазначено судом першої інстанції, не може застосовуватись з моменту пред'явлення вимоги про дострокове погашення заборгованості від 31 березня 2010 року. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. На суд покладено обов'язок перевірки причин пропуску строку звернення до суду. Матеріалами справи підтверджено внесення 17 вересня 2010 року відповідачем суми на погашення заборгованості та звернення 10 липня 2012 року та 27 листопада 2014 року ОСОБА_1 до банку з письмовими заяви щодо реструктуризації боргу. Наведені обставини не були предметом дослідження апеляційним судом та суд не з'ясував, чи не свідчать такі дії позичальника про переривання строку позовної давності у розумінні статті 264 ЦК України. Відповідно до пункту 4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених підпунктами 3.3.9-3.3.10 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення коштів. У справі, яка переглядається, встановлено, що з листопада 2008 року по 24 вересня 2015 року ОСОБА_1 здійснено наступні платежі по тілу кредиту: 24 листопада 2008 року в розмірі 109,44 доларів США, 30 вересня 2015 року в розмірі 3 000 доларів США, останній платіж за простроченою заборгованістю по кредиту 24 березня 2009 року в розмірі 112,93 доларів США, за процентами 17 вересня 2010 року в розмірі 773,78 доларів США та 24 вересня 2015 року в розмірі 3000 доларів США. З наведеного слідує, що останній платіж за кредитним договором було здійснено 24 березня 2009 року, що свідчило про неналежне виконання позичальником обов'язків, покладених кредитним договором, а тому за визначенням пункту 4.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 25 травня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено на 25 травня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 10 листопада 2016 року. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухваливши рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотків за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з 31 травня 2015 року по 30 травня 2016 року, апеляційний суд не врахував, що у зв'язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов'язання (підпункт 4.5 кредитного договору) і що банк мав право з 25 травня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом, однак позовну заяву подав лише у листопаді 2016 року. Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що після зміни строку виконання зобов'язання - 25 травня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню. Крім того, апеляційний суд не врахував, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. Проте апеляційний суд не з'ясував, які саме дії були вчинені позичальником, що свідчили про визнання нею боргу та були підставою для переривання перебігу строку позовної давності. Додаткова угода від 24 вересня 2015 року, укладена між сторонами та на яку посилається суд апеляційної інстанції, була укладена після спливу позовної давності до пред'явлених позивачем вимог. Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2017 року скасувати. Справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді А. О. Лесько С. Ю.Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/75133247
  3. Постанова Іменем України 04 липня 2018 року м. Київ справа N 234/12837/15-ц провадження N 61-4541 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П., учасники справи: позивач-Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",відповідач-ОСОБА_6, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Краматорського міського суду Донецької області у складі судді Марченко Л.М. від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області у складі суддів: Дундар І.О., Корчистої О.І., Тимченко О.О., від 22 червня 2016 року. ВСТАНОВИВ: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява ПАТ КБ "ПриватБанк" мотивована тим, що 26 травня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір у вигляді Заяви на отримання кредитної картки "Універсальна" з встановленим первісним кредитним лімітом в розмірі 2 250 грн зі сплатою 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Позичальник ОСОБА_6 свої кредитні зобов'язання належним чином не виконувала, утворилася кредитна заборгованість яка станом на 31 травня 2015 року загалом становить 26 172 грн 33 коп., від сплати якої в добровільному порядку ОСОБА_6 ухиляється. На підставі наведеного ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з відповідача на користь банку 26 172 грн 33 коп. заборгованості за кредитним договором, укладеним між сторонами у справі 26 травня 2006 року, яка складається з: 5 042 грн 13 коп. боргу по кредиту; 19 407 грн 71 коп. боргу по процентам за користування кредитом; 500 грн штрафу (фіксована частина); 1 222 грн 49 коп. штрафу (процентна складова), а також стягнути 261 грн 72 коп. судового збору. Відповідачем у справі заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності до вимог цього позову (а. с. 81). Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 23 травня 2016 року в позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що останнє погашення по кредитному договору ОСОБА_6 було проведено 28 вересня 2009 року, а банк звернувся до суду з позовом лише 13 серпня 2015 року, тому суд дійшов висновків, що позовні вимоги про стягнення кредитної заборгованості задоволенню не підлягають за спливом строку позовної давності. При цьому суд встановив, що переривання перебігу позовної давності протягом вказаного строку не малося, оскільки самостійних дій на погашення кредиту боржником більше не вчинялося. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 22 червня 2016 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 23 травня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та обставинам справи. У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати рішення Краматорського міського суду Донецької області від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 22 червня 2016 року і ухвалити у справі нове рішення суду про задоволення позовних вимог, стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, пов'язані з поданням позову, апеляційної та касаційної скарг. Касаційна скарга ПАТ КБ "ПриватБанк" мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при розгляді цієї справи не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року, справа N 6-116цс13, від 03 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, і дійшли безпідставних висновків про відмову в позові в частині вимог про стягнення кредитної заборгованості за нарахуваннями, здійсненими у межах строків позовної давності. Також, ПАТ КБ "ПриватБанк" зазначає, що позовні вимоги зменшувалися позивачем і банк просив суд стягнути 10 948 грн 37 коп. заборгованості за процентами за період з 27 липня 2012 року по 30 липня 2015 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року крім іншого відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам у справі строк для подачі заперечень на касаційну скаргу. Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу сторони у справі не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до положень статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 31 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ПАТ КБ "ПриватБанк" підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Відповідно до вимог частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі є підставою для відмови в позові. Як зазначено вище, у касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року, справа N 6-116цс13, від 03 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, і дійшли безпідставних висновків про відмову в позові в частині вимог про стягнення кредитної заборгованості за нарахуваннями, здійсненими у межах трирічного та річного строків позовної давності. Так дійсно, висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року, справа N 6-116цс13, зводяться до того, що у разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 03 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, є аналогічними і зводяться до того, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. Разом з тим, для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року в справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10 цс 18) відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. При цьому, Велика Палата Верховного Суду послалась на правильність констатації Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року, справа N 6-900цс16, твердження, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Суди попередніх інстанцій обґрунтовано встановили, що банк звернувся до суду із зазначеним позовом з пропуском строку позовної давності та мотивовано відмовили у позові в цілому на підставі положень частини четвертої статті 267 ЦК України. У касаційній скарзі банк зазначає, що позовні вимоги банку підлягали задоволенню в межах стягнення заборгованості за процентами, які нараховані упродовж останніх трьох років, що передувало зверненню до суду з цим позовом, однак такі посилання є безпідставними з урахуванням висновків про застосування норм права Великої Палати Верховного Суду, що містяться у розділі 3 (пункти 89-93), постанови від 28 березня 2018 року в справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10 цс 18). Оскільки посилання касаційної скарги та наявні у матеріалах справи документи не спростовують законних і обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а оспорювані судові рішення без змін як це передбачено статтею 410 ЦПК України. Враховуючи наведене, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій. Учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судовий збір за розгляд справи судом касаційної інстанції слід віднести на рахунок особи, яка її подала. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення. Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 22 червня 2016 року залишити без змін. Витрати по сплаті судового збору за розгляд касаційної скарги покласти на Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк". Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Висоцька В.С. Судді: Лесько А.О. Пророк В.В. Фаловська І.М. Штелик С.П.
  4. Постанова Іменем України 27 червня 2018 року м. Київ справа N 347/1561/15 провадження N 61-5403св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Хопти С.Ф. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивач - ОСОБА_2, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", представники відповідача: Матієвський Сергій Вікторович, Харинська Дар'я Сергіївна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області у складі судді Турянського І.Є. від 21 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області у складі колегії суддів: Мелінишин Г.П., Пнівчук О.В., Соколовського В.М. від 19 травня 2016 року, ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") про визнання припиненими кредитного договору та договору іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 10 листопада 2006 року вона та акціонерний комерційний банк "ТАС - Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС - Комерцбанк"), правонаступником якого було публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), уклали кредитний договір, згідно з яким їй надано кредит у сумі 26 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 06 листопада 2016 року. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за договором заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року з неї стягнуто заборгованість у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. та 1 тис. 820 грн судових витрат. У рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки. 28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" уклали договір факторингу, відповідно до умов якого банк відступив компанії право вимоги заборгованості за цим кредитним договором. Посилаючись на повне виконання судового рішення, просила визнати припиненими кредитний договір та договір іпотеки. У грудні 2015 року ТОВ "ФК "Вектор Плюс" звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних за порушення виконання грошового зобов'язання. Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2012 року розстрочено до 19 жовтня 2014 року виконання заочного рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року на 24 місяці зі сплатою щомісячно по 7 тис. 724 грн 95 коп. кредитної заборгованості та 75 грн 83 коп. судових витрат. Враховуючи, що фактичне виконання рішення відбулось 08 травня 2015 року позивач просив стягнути з ОСОБА_1 3 % річних за період з 20 жовтня 2014 року до 08 травня 2015 року у розмірі 3 тис. 77 грн 57 коп. Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року справи об'єднано в одне провадження. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано кредитний договір, укладений 10 листопада 2006 року між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС - Комерцбанк", і договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Ромовською О.В. 13 листопада 2006 року. У задоволенні зустрічного позову ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов ОСОБА_1 та розриваючи кредитний договір і договір іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_1 надала докази погашення заборгованості в більшому ніж необхідно розмірі, то кредитне зобов'язання є припиненим, тому і зобов'язання за договором іпотеки припиняється. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 травня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Вектор Плюс" задоволено частково. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Вектор Плюс" скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненими кредитний договір від 10 листопада 2006 року та договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Ромовською О.В. 13 листопада 2006 року, укладені між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС - Комерцбанк". В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Задовольняючи позов ОСОБА_1 та припиняючи кредитний договір і договір іпотеки, суд апеляційної інстанції виходив із того, що порушені права ОСОБА_1 підлягають захисту в обраний нею спосіб. Оскільки з неї стягнуто борг у повному обсязі, то кредитне зобов'язання припинилося, що зумовлює припинення іпотеки з огляду на її похідний характер. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "ФК "Вектор Плюс" посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні її позову. Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки зобов'язання між ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та ОСОБА_1 є грошовим та визначено в іноземній валюті (долар США), а сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом валюти саме на день платежу, то припинення кредитного зобов'язання не пов'язане з набранням рішення про стягнення боргу в гривні за офіційним курсом на день ухвалення рішення законної сили та (або) закінченням виконавчого провадження, та (або) наданням позивачем квитанцій про часткове погашення грошових зобов'язань. З огляду на викладене ТОВ "ФК "Вектор Плюс" не може вважатися припиненим у розумінні статті 599 ЦК України. У вересні 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила, що на виконання рішення суду вона сплатила 189 тис. 555 грн 50 коп. заборгованості за кредитним договором - на 2 тис. 336 грн 78 коп. більше ніж з неї було стягнуто за цим рішенням суду, тому на підставі статті 599 ЦК України зобов'язання за цим договором припинилося, що зумовлює і припинення іпотеки. У зв'язку з викладеним ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 21 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до частини третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суди встановили, що 10 листопада 2006 року АКБ "ТАС-Комерцбанк", правонаступником якого був ПАТ "Сведбанк", та ОСОБА_1 уклали кредитний договір, згідно з умовами якого вона отримала кредит у розмірі 26 тис. доларів США терміном до 9 листопада 2016 року зі сплатою процентів у розмірі 14 % річних. На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором на підставі договору іпотеки від 13 листопада 2006 року ОСОБА_1 передала в іпотеку майно - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Позичальник свої зобов'язання належним чином не виконувала та допустила заборгованість, у зв'язку із цим ПАТ "Сведбанк" звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 8 лютого 2012 року з ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. і 1 тис. 820 грн судових витрат. У рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку площею 2 тис. 497 кв. м, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Установлено спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів, початкову ціну предмета іпотеки встановлено шляхом проведення незалежної експертної оцінки в процесі виконавчого провадження. Рішення сторонами не оскаржувалося та вступило в законну силу. Ухвалою цього ж суду від 19 жовтня 2012 року розстрочено виконання вказаного судового рішення в частині стягнення заборгованості на 24 місяці з моменту набрання ухвалою законної сили (24 жовтня 2012 року) із щомісячною сплатою заборгованості рівними частинами: 7 тис. 724 грн. 95 коп. кредитної заборгованості та 75 грн 83 коп. судових витрат. Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2014 року роз'яснено щодо неможливості звернення стягнення на предмет іпотеки до 24 жовтня 2014 року. 28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" уклали договір факторингу, згідно з яким банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, зазначеними в реєстрі заборгованості боржників, право вимоги якої належить банку на підставі документації, а фактор, шляхом надання фінансової послуги банку набув права вимоги такої заборгованості від боржників та передав банку за плату грошові кошти в розпорядження у розмірі, що становить ціну продажу та в порядку, передбаченому даним договором. Після переходу прав вимоги заборгованості до фактора, він має право нараховувати, в якості нового кредитора, проценти, комісії, штрафні санкції та інші обов'язкові платежі стосовно боржників з дня невиконання ними вимог кредитних договорів зі сплати обов'язкових платежів, строк сплати яких не настав на дату підписання цього договору, але настане у майбутньому. 18 грудня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Косівського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області за заявоюстягувача відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Косівським районним судом Івано-Франківської області 31 січня 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Сведбанк" заборгованості за кредитним договором у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. та судових витрат у розмірі 1 тис. 820 грн. а також звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Відповідно до постанови старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Косівського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 18 січня 2016 року виконавче провадження з примусового виконання вказаного виконавчого листа закінчено у зв'язку із стягненням боргу в повному обсязі. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Такого ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 травня 2018 року у справі N 14-79цс18. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач за зустрічним позовом просив стягнути її на підставі статті 625 ЦК України. Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, звернення до суду з позовом про стягнення з боржника курсової різниці на підставі статті 625 ЦК України є тим способом захисту, який відповідає вимогам статті 16 ЦК України. Разом з цим, у цій справі позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 листопада 2006 року, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 185 тис. 398 грн 72 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконавче провадження з виконання цього рішення закінчене 18 січня 2016 року у зв'язку із стягненням боргу в повному обсязі. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. При цьому за змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до статей 3, 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Таким чином, суди попередніх інстанцій, розглядаючи та вирішуючи позов ОСОБА_1, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для його задоволення, оскільки з неї стягнуто борг у повному обсязі, тому кредитне зобов'язання припинилося, що зумовлює припинення іпотеки з огляду на її похідний характер, а підстави для стягнення з неї курсової різниці за кредитним зобов'язанням відсутні. Отже, доводи касаційної скарги вказаного висновку суду першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позову ОСОБА_1 не спростовують, на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в незміненій рішенням суду апеляційної інстанції частині та рішення суду апеляційної інстанції не впливають. Таким чином, рішення суду першої інстанції в незміненій рішенням суду апеляційної інстанції частині та рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1, які просить скасувати ТОВ "ФК "Вектор Плюс", ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" без задоволення. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 травня 2016 рокув частині вирішення позову ОСОБА_1 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Хопта С.Ф. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Синельников Є.В. Черняк Ю.В.
  5. Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа N 200/11343/14-ц Провадження N 14-59цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою відповідача на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року, ухвалене суддею Кудрявцевою Т. 0., та на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Куценко Т.Р., Волошина М.П., Демченко Е.Л. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра", - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором від 19 вересня 2006 року N 8/2006/840-МК12/110-Е (далі - кредитний договір), яка складається із заборгованості за кредитом - 3 742,77 доларів США, заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами за користування кредитом - 6 869,52 доларів США, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за період з 16 травня 2013 року по 15 травня 2014 року - 16 386,10 грн і штрафу за невиконання зобов'язань за кредитним договором - 30 943,57 грн. 2. Позовна заява мотивована тим, що відповідач не виконує умови кредитного договору стосовно своєчасного повернення суми отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за ним процентів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 24 листопада 2014 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалив заочне рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача 10 612,29 доларів США та 47 329,67 грн заборгованості за кредитним договором і 1 711,01 грн судового збору (далі також - заочне рішення). 4. 30 січня 2015 року представник відповідача звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року. Вказав, що позовна заява подана з пропуском позовної давності. 5. 28 травня 2015 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалою відмовив відповідачу у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення. Суд визнав безпідставними доводи щодо того, що позивач звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності, і що розрахунок заборгованості за відсотками та пенею є помилковим. Суд вказав, що відповідач не надав свого розрахунку, з огляду на що не спростував доводи позивача, а про дату звернення до суду з позовом відповідач знав під час розгляду справи. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 листопада 2015 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою залишив без змін заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 7. Апеляційний суд, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, дійшов висновку про те, що оскільки у статті 303 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (в редакції, чинній на час розгляду справи вказаним судом) закріплено, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а відповідач не зверталась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі, то апеляційний суд позбавлений можливості застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції. 8. Апеляційний суд відхилив доводи відповідача, вказавши, що вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно такої оцінки й особистого тлумачення відповідачем норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У грудні 2015 року відповідач подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 10. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 11. 7 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, від 30 вересня 2015 року N 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17. 13. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що у зазначених постановах вказано, що нові матеріально-правові вимоги, зокрема, заява сторони про застосування позовної давності, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. 14. Заочний розгляд справи у суді відповідно до статті 224 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, проводиться за відсутності належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи відповідача. 15. У цій справі суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки дані про належне повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду в матеріалах справи відсутні. 16. Відповідно до статті 231 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку. 17. Пункт 2 частини першої статті 307 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, не передбачав можливість скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції з переданням справи на новий розгляд з підстав її розгляду за відсутності не повідомленого належним чином про час і місце такого розгляду учасника справи. 18. Отже, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, відсутній механізм забезпечення права відповідача на час апеляційного розгляду подати заяву про застосування позовної давності у випадку заочного розгляду справи за відсутності відповідача та без належного повідомлення його про час і місце розгляду справи. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Відповідач вважає, що позивач, звернувшись до суду у 2014 році, пропустив позовну давність. 20. Крім того, розгляд справи у суді першої інстанції відбувся без участі відповідача, не повідомленої належним чином про розгляд справи, з огляду на що вона не могла скористатись правом на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 21. Відповідач вважає, що суд першої інстанції безпідставно не задовольнив її заяву про перегляд заочного рішення, а апеляційний суд, посилаючись на правові висновки Верховного Суду України та статтю 303 ЦПК України, необґрунтовано вважав за неможливе застосувати наслідки пропуску позовної давності за заявою відповідача після ухвалення рішення судом першої інстанції. Тому, на думку відповідача, її право на подання заяви про застосування позовної давності є порушеним. (2) Позиція позивача 22. Позивач відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 23. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (частина перша статті 224). 24. Відповідно до частини другої статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. 25. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями (частини перша та друга статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 26. Відповідно до частини п'ятої статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. 27. Відтак, під час розгляду справи у суді першої інстанції належним доказом вручення судової повістки, відправленої поштою, було, зокрема, повідомлення про вручення рекомендованого листа. 28. Відповідно до абзацу 5 частини п'ятої статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише у разі відсутності відповідача за зареєстрованою адресою її проживання (перебування), вважалося, що судовий виклик або судове повідомлення вручені належним чином. 29. Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у матеріалах справи є поштовий конверт, адресований цим судом відповідачеві, разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв'язку за закінченням строку зберігання, а не через відсутність відповідача за місцем проживання. У вказаному поштовому відправленні суд повідомляв відповідача про відкриття провадження у справі та про призначення судового засідання на 19 вересня 2014 року. 30. Крім того, у матеріалах справи є також адресовані відповідачу супровідні листи Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 19 вересня 2014 року про відкладення розгляду справи на 21 жовтня 2014 року та від 21 жовтня 2014 року про відкладення розгляду справи на 24 листопада 2014 року, доказів надсилання (і відповідно - вручення) яких відповідачу немає. 31. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, не взявши до уваги вимоги частини п'ятої статті 74 чинної на той час редакції ЦПК України, порушив право відповідача знати про час і місце судових засідань (частину другу статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом). 32. Відповідно до частини першої статті 232 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. 33. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 34. У заяві від 30 січня 2015 року про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року відповідач вказував, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також, що він не був належно повідомлений про час і місце судового розгляду, внаслідок чого не зміг реалізувати право подати заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 35. Суд першої інстанції в ухвалі від 28 травня 2015 року встановив, що на адресу відповідача направлялися копії ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками, а також що відповідач належним чином повідомлялася про день, час і місце розгляду справи. Суд вказав, що у заяві про перегляд заочного рішення не вказані обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зокрема тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної заяви. 36. В апеляційній скарзі відповідач повторно вказав на те, що не був належно повідомлений про час і місце судового розгляду справи, а тому не зміг реалізувати право подати заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 37. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 18 листопада 2015 року з посиланням на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15 і на статтю 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, залишив без змін рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. Апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідач не зверталась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності до ухвалення рішення у суді першої інстанції, що унеможливлює застосування статей 256-258 ЦК України відповідача. 38. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 39. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права, а судді - керуючись відповідним принципом (частина перша статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 47 цього Закону в редакції, що була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції; частина перша статті 48 вказаного Закону у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції). 40. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року N 1402-VIII). 41. Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді "Верховенство права", схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року). 42. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 43. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. 44. Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. 45. Згідно зі статтею 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 46. Велика Палата Верховного суду вважає, що рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права на справедливий суд як частини верховенства права. 47. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів" ("Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands") від 27 жовтня 1993 року, заява N 14448/88, § 33). 48. Суд першої інстанції, не повідомивши відповідача належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив його права на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. 49. Вказане порушення суд першої інстанції міг виправити, задовольнивши заяву про перегляд заочного рішення. Проте в ухвалі від 28 травня 2015 року суд не встановив причини неявки відповідача на судові засідання через неналежність його повідомлення про час і місце розгляду справи. Крім того, не дослідивши кредитний договір і проведений позивачем розрахунок процентів і пені за цим договором, не визначивши початок перебігу позовної давності за вимогами позивача про стягнення таких процентів і пені, в ухвалі від 28 травня 2015 року суд визнав безпідставними доводи відповідача стосовно того, що вказаний розрахунок є помилковим, і що позивач звернувся до суду, пропустивши позовну давність. Дослідження зазначених обставин, на які посилався відповідач у заяві про перегляд заочного рішення, мало істотне значення для вирішення спору, оскільки у разі їх підтвердження у задоволенні позову може бути відмовлено. 50. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. 51. Згідно з частиною третьою статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (стаття 309 ЦПК України у відповідній редакції). 52. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, зокрема, якщо не застосовано закон, який підлягав застосуванню (частина друга статті 309 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом). 53. У постановах від 30 вересня 2015 року у справі N 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17 Верховний Суд України констатував, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності, оскільки стаття 267 ЦК України закріплює норму матеріального права, а нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом, згідно з висновком Верховного Суду України може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. 54. Велика Палата Верховного Суду вважає, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. 55. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. 56. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. 57. Відтак, суд апеляційної інстанції, посилаючись на межі апеляційного перегляду, безпідставно не взяв до уваги доводи відповідача, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також те, що відповідач, будучи неналежно повідомленою про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, повідомляла останній про пропуск позивачем позовної давності у заяві про перегляд заочного рішення. 58. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції. 59. З огляду на вказане з метою ефективного гарантування права на справедливий суд Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 30 вересня 2015 року у справі N 6-780цс15 та від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17. 60. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі 7 лютого 2018 року обґрунтовував також необхідність відступити у цій справі від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15. 61. У постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність, оскільки можливість її застосування згідно з частиною третьою статті 267 ЦК України пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони, і без такої заяви ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не можуть. 62. З огляду на обставини справи N 200/11343/14-ц Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у цій справі немає підстав відступати від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, оскільки вказаний висновок стосувався неможливості застосування судом за власною ініціативою, тобто без заяви сторони спору, спеціальної позовної давності. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема для продовження розгляду. 64. Відповідно до частини четвертої статті 410 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 65. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є обґрунтованою, а тому рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 66. Визначаючи обґрунтованість розрахунку заборгованості за процентами та пенею за кредитним договором, суди повинні врахувати висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12. 67. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 68. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 69. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 70. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 71. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. 72. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. 73. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. 74. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 417, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
  6. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ Справа № 444/9519/12 Провадження № 14-10цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - ГудимиД.А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Бондар Я.М., Зубакової В.П., Соколан Н.О. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 3 червня 2006 року позивач і відповідач уклали кредитний договір (далі - договір), оформлений Заявою позичальника № DNH4KP40740967. За умовами договору відповідач отримав кошти у сумі 8 235,50 грн (далі - кредит) зі сплатою 25,08 % річних на 24 місяці (далі також - строк кредитування) і кінцевим терміном повернення - 3 червня 2008 року (далі також - термін закінчення кредитування). Оскільки відповідач зобов'язання за договором не виконував, станом на 10 грудня 2012 року виникла заборгованість у сумі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 15 березня 2013 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог (далі - заочне рішення). 3. 22 червня 2015 року відповідач подав заяву про перегляд заочного рішення та застосування позовної давності. Мотивував тим, що суд не надіслав копію заочного рішення, а також взагалі не повідомляв відповідача про розгляд справи, з огляду на що він був позбавлений можливості реалізувати процесуальні права. На підставі статей 257 і 266 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України стверджував про пропуск позивачем позовної давності. 4. 10 серпня 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою задовольнив заяву відповідача та скасував заочне рішення. 5. 6 листопада 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за договором у розмірі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). 6. Суд першої інстанції обґрунтував рішення, зокрема, тим, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 24 грудня 2012 року, тобто в межах спеціальної позовної давності, обумовленої сторонами у договорі, а саме: згідно з пунктом 5.5 «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)» (далі - Умови) позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) за договором встановлюється тривалістю 5 років. З огляду на це суд також дійшов висновку, що кінцевим терміном повернення коштів було 3 червня 2013 року. 7. Крім того, суд вказав, що сторони встановили строк дії договору, термін повернення кредиту, а також строк виконання зобов'язань зі щомісячного внесення платежів до 27 числа кожного місяця для погашення заборгованості за договором, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками та витратами, передбаченими Умовами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. Відповідач в апеляційній скарзі звернув увагу на те, що суд неправильно встановив його згоду як сторони договору на збільшення позовної давності в Умовах. Обґрунтовуючи цю позицію, відповідач посилався на практику Верховного Суду України з розгляду аналогічних спорів у постановах у справах № 2-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року, № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. 9. 10 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 10. Суд апеляційної інстанції констатував, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. 11. Крім того, апеляційний суд встановив, що Умови, які визначають позовну давність тривалістю п'ять років, не містять підпису відповідача, а у заяві останнього № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року не зафіксована домовленість сторін про збільшення позовної давності. Відтак, сторони за взаємною згодою не збільшували позовну давність до п'яти років. 12. Такий висновок суд обґрунтував посиланням на постанови Верховного Суду України у справах № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. Згідно з позицією Верховного Суду України щодо застосування статті 259 ЦК України, висловленою у цих справах, Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо Умови не містять підпису позичальника. Крім того, відсутні належні та допустимі докази, які би підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року, а також те, що Умови містили збільшену позовну давність на момент підписання вказаної заяви, або що у подальшому Умови, зокрема щодо збільшення позовної давності, не змінювались. Крім того, у зазначеній заяві позичальника немає домовленості сторін щодо збільшення позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 18 березня 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення процентів за користування кредитом і неустойки за порушення умов договору з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала обґрунтована, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції встановив кінцевою датою повернення кредиту 3 червня 2008 року, а позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушеного права у грудні 2012 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Натомість, позивач у касаційній скарзі посилається, зокрема, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 року, в якій суд вказав, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. А оскільки нарахування процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, позивач вважає, що має право на отримання процентів і неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. 17. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернувся до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32). ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). 18. З огляду на це в ухвалі від 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Позивач вказує на те, що відповідач кошти не повернув, договір не є розірваним або припиненим. З огляду на те, що у статті 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то відповідно до умов договору відсутні підстави для припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості за кредитом як плати за весь час фактичного користування кредитними коштами. Крім того, частина четверта статті 631 ЦК України визначає, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. 20. Оскільки розрахунок процентів позивач проводить до повного погашення заборгованості за кредитом, а проценти за своєю правовою природою є основною вимогою банку, то, на думку позивача, він має право на отримання процентів і неустойки за користування кредитними коштами за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року у межах визначеної статтею 257 ЦК України загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 21. Додатково зазначає, що договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку. Тому, на думку позивача, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником терміну внесення кожного чергового платежу. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його внесення. 22. Позицію обґрунтовує посиланнями на постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 12 листопада 2014 року № 6-167цс14 і стверджує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог, не врахувавши правову позицію Верховного Суду України, викладену, зокрема, у постанові № 6-249цс15 від 29 грудня 2015 року. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченні на касаційну скаргу 23. 25 травня 2016 року від відповідача до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він вказує на те, що позовна давність для стягнення заборгованості за договором почала спливати для позивача з 28 січня 2007 року, тобто з дня, наступного за днем, до якого згідно з договором мав бути здійснений черговий платіж на погашення кредитної заборгованості (останній такий платіж відповідач здійснив 27 грудня 2006 року). А тому, на думку відповідача, позовна давність спливла 28 січня 2010 року. 24. Крім того, на думку відповідача, навіть якщо керуватися визначеним у договорі терміном закінчення кредитування (3 червня 2008 року), то з дня його настання загальна позовна давність спливла у червні 2011 року, тобто задовго до звернення позивача у 2012 році до суду. 25. Щодо посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, то у ній проценти за кредитом і пеня підлягали стягненню з відповідача у межах позовної давності. 26. Тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року відповідач вважає законним і обґрунтованим, а у задоволенні касаційної скарги просить відмовити за безпідставністю. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 27. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором, а саме заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, а також штрафу (фіксованої частини та процентної складової) після спливу передбаченого договором строку кредитування. 28. Позивач оскаржив рішення апеляційного суду лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача процентів і неустойки. Обґрунтовує скаргу зокрема тим, що право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу за кредитом. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його погашення. Правовою підставою для нарахування процентів і неустойки до повного погашення заборгованості за кредитом вважає статтю 599 та частину четверту статті 631 ЦК України. (1.1) Щодо змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» 29. Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. 30. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. 31. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). 32. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). 33. Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. 34. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 35. З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. 36. У цій справі сторони строк договору окремо не визначили, а погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов'язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 3 червня 2006 року сторони уклали договір, за умовами якого відповідач отримав строком на 24 місяці, тобто до 3 червня 2008 року включно, кредитні кошти у національній валюті у розмірі 8 235,50 грн, які зобов'язався повернути зі сплатою відсотків у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. 37. Повернення кредиту та сплату відсотків відповідач мав здійснювати щомісячними платежами, надаючи позивачеві до 27 числа кожного місяця кошти у сумі 441,31 грн (щомісячний платіж) упродовж строку кредитування. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов'язання. (1.2.) Щодо виконання зобов'язання простроченого боржника після спливу строку (терміну) такого виконання 38. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. 39. Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного. 40. Позивач обов'язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачеві. Останній зобов'язався за договором повертати кредит з процентами періодичними платежами впродовж 24 місяців до 3 червня 2008 року включно. 41. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. 42. У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). 43. Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. 44. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 45. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 46. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов'язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов'язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. 47. У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України). (1.3) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики (кредиту) після спливу строку кредитування 48. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 49. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. 50. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 51. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 24 місяці - до 3 червня 2008 року включно. 52. Відтак, у межах строку кредитування до 3 червня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 27 числа кожного місяця. Починаючи з 4 червня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. 53. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 55. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. (1.4) Щодо перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов'язань 56. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). 57. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. 58. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті). 59. Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 60. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. 61. Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16. 62. Отже, оскільки за умовами договору відповідач мав виконувати зобов'язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 27 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (24 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. 63. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування, як це встановив суд апеляційної інстанції. 64. Позивач звернувся до суду з позовом 24 грудня 2012 року, тобто після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу. Отже, висновок апеляційного суду про сплив позовної давності за вимогами позивача, включно з вимогою за процентами, по суті є правильним. (1.5) Щодо вимог про стягнення процентів за кредитом, нарахованих за останні три роки до дня звернення до суду 65. Суд апеляційної інстанції встановив, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. У касаційній скарзі позивач просить про стягнення з відповідача процентів і неустойки, нарахованих лише за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року, тобто, як вважає позивач, у межах загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 66. З огляду на те, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом (див. пункт 54 цієї постанови), то після 3 червня 2008 року позивач не міг такі проценти нараховувати. 67. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 68. Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року позовна давність не може бути застосована. А тому вказана вимога є необґрунтованою. (1.6) Щодо вимог про стягнення неустойки, нарахованої за останній рік до дня звернення до суду 69. Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 70. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті). 71. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності. 72. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу. 73. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. 74. У постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другоїстатті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. 75. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. 76. Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку. 77. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки. 78. Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом. 79. Суд апеляційної інстанції встановив факт пропуску позивачем позовної давності, зокрема, щодо вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом. Крім того, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося (див. пункт 54 цієї постанови), то спливла і позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. 80. Оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача штрафу та пені. Відтак, не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. 81. Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування (див. пункт 54 цієї постанови), то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 82. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами відповідача про те, що позивач пропустив позовну давність, а також з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає аргументи, наведені позивачем у касаційній скарзі, необґрунтованими. 83. Для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. 84. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Верховний Суд України констатував, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Вказане підтверджує позицію Великої Палати Верховної Суду про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15. 85. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 86. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 87. Неправильне визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за договором з дати закінчення строку кредитування не призвело до ухвалення незаконного рішення. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року по суті є правильним, а тому залишає його без змін. (2.2) Щодо судових витрат 88. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 921,29 грн, понесені відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 89. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 90. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 92. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 93. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року залишити без змін. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (адреса: вулиця М. Грушевського, будинок 1д, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код: 14360570) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 921 (дев'ятсот двадцять одну) грн 29 коп.судових витрат за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкО.Б.Прокопенко С.В.БакулінаЛ.І.Рогач В.В.БританчукІ.В.Саприкіна В.І.ДанішевськаО.М.Ситнік О.С.ЗолотніковО.С.Ткачук О.Р.КібенкоВ.Ю.Уркевич В.С.КнязєвО.Г.Яновська Л.М.Лобойко Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838904
  7. Державний герб України СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03037, м. Київ, вул. Максима Кривоноса, 25; тел. (факс): 249-79-28; e-mail: inbox@sl.ki.court.gov.ua 03113, м. Київ, вул. Полковника Шутова, 1; тел.: (044) 456-51-65, факс: 456-93-08 _________________________________________________________________________________ Справа № 760/16694/15-ц №2/760/88/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ І . Вступна частина 03 квітня 2018 року в місті Києві Солом'янський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Коробенка С.В. за участю секретаря Семененко А.Д. розглянув у судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. - представник Позивача: Приходько Т.П. - представник Відповідача ОСОБА_1: ОСОБА_4 ІІ. Описова частина У вересні 2015 року Позивач ПАТ «Дельта Банк» звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №310000004592001 від 26.11.2008, яка складається з: -заборгованості за тілом кредиту в сумі 175060,62 гривень; -заборгованості за нарахованими процентами в сумі 144423,13 гривень. Зазначений кредитний договір, як вказує Позивач, був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Астра Банк» та ОСОБА_1, проте в подальшому до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги за вказаним кредитним договором та договором поруки, укладеним з ОСОБА_2 Під час розгляду справі в суді було встановлено, що раніше рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 січня 2013 року у справі №2609/24811/12 були задоволені позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Астра Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №310000004592001 від 26.11.2008, яка складається з заборгованості за тілом кредиту (175060,62 гривень), за нарахованими процентами (51899,25 гривень) та за нарахованою пенею (19716,33 гривень). У зв'язку з цим провадження у справі в цій частині ухвалою суду від 30.03.2017 було закрите, розгляд прави по суті судом здійснювався лише щодо в частині позовних вимог про стягнення процентів в сумі 92523,88 гривень, нарахованих за період після ухваленого рішення. Свої вимоги Позивач обгрунтовував тим, що 26 листопада 2008 року між ВАТ «Астра Банк» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 310000004592001, згідно з яким позивач надав ОСОБА_1 кредит в сумі 180000 гривень терміном до 26 листопада 2015 року для придбання автомобіля. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за кредитним договором між ВАТ «Астра Банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір поруки №310000004592001 від 26.11.2008, згідно з яким ОСОБА_2 зобов'язався відповідати в солідарному порядку перед Банком за виконання ОСОБА_1 її зобов'язань, які виникли з кредитного договору в повному обсязі. Відповідальність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є солідарною. Позивач зазначає, що 02 грудня 2013 року ПАТ «Дельта Банк» за договором, укладеним з ПАТ «Астра Банк», набуло право вимоги за Кредитним договором № 310000004592001 від 26.11.2008 та відповідним договором поруки. Позивач стверджує, що ОСОБА_1 не виконує зобов'язання за кредитним договором, не здійснює щомісячне погашення кредиту та відсотків, внаслідок чого утворилася заборгованість за кредитним договором, яка на сьогодні не погашена і становить: -заборгованість за тілом кредиту в сумі 175060,62 гривень; -заборгованість за нарахованими процентами в сумі 144423,13 гривень. Враховуючи, що частково заборгованість за договором вже була стягнута рішенням суду від 24.01.2013, представник Позивача у судовому засіданні просила стягнути з Відповідачів заборгованість за нарахованими процентами в тому розмірі, яка не була стягнута попереднім судовим рішенням. Представник Відповідача ОСОБА_1 у судовому засіданні проти позову заперечував, наполягаючи на тому, що після ухвалення попереднього судового рішення про стягнення заборгованості за кредитом в повному обсязі, Позивач втратив право подальшого нарахування процентів за договором, у зв'язку з чим у позові слід відмовити. Відповідач ОСОБА_2 до суду з невідомих причин не з'явився, про розгляд справи повідомлявся, його неявка не перешкоджає розгляду справи. ІІІ. Мотивувальна частина Заслухавши пояснення Сторін, суд встановив наступне. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 січня 2013 року у справі №2609/24811/12 були задоволені позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Астра Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №310000004592001 від 26.11.2008, яка складається з: - заборгованості за тілом кредиту в сумі 175060,62 гривень; - заборгованості за нарахованими процентами в сумі 51899,25 гривень; - заборгованості за нарахованою пенею в сумі 19716,33 гривень. Звернувшись до суду з позовом про дострокове стягнення з Позичальника та Поручителя усієї суми кредиту та нарахованих процентів Кредитор (на той час - ПАТ «Астра Банк») змінив строк виконання позичальником основного зобов'язання. Як вбачається з правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеної у справі № 564/2199/15-ц 14 лютого 2018 року (провадження № 61-2404св18) кредитний договір припиняє свою дію з дати направлення відповідної вимоги про дострокове погашення кредиту. Відтак, оскільки кредитний договір, сторонами якого були ПАТ «Астра Банк» та ОСОБА_1, припинив свою дію, то у кредитора, в тому числі - ПАТ «Дельта Банк», відсутні підстави для стягнення відсотків після дати направлення вимоги про дострокове припинення кредиту. Враховуючи, що предметом позовних вимог є проценти, нараховані Позивачем за користування кредитом після припинення дії договору, суд не має підстав для їх задоволення. IV. Резолютивна частина Керуючись ст. ст. 525, 526, 530, 577, 590, 1048, 1050 Цивільного кодексу України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 223, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд вирішив: 1.У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. 2.Судові витрати покласти на Позивача. 3.Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 4.Позивач: Публічне акціонерне товариства «Дельта Банк», адреса: м. Київ, бул. Дружби народів, 38, код ЄДРПОУ: 34047020; відповідач: ОСОБА_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1, РНОКПП: НОМЕР_1; відповідач: ОСОБА_2, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2, РНОКПП: НОМЕР_2. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73693046
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 750/8676/15-ц Провадження N 14-79цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у складі судді Щербак І.В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року у складі колегії суддів Губар В.С., Висоцької Н.В., Позігуна М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про відшкодування збитків за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення збитків за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у солідарному порядку заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі 20 березня 2015 року. Позивач вважав, що йому заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Позивач просив стягнути солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп. за період з 08 жовтня 2014 року по 20 березня 2015 року у зв'язку зі знеціненням національної грошової одиниці. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для стягнення курсової різниці заборгованості відсутні, оскільки збитки позивача по кредитному договору на загальну суму 481 338 грн 16 коп. не відображені у його балансі, а погашення заборгованості відбулося у національній валюті, виходячи з офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що звертаючись у 2014 році до суду із позовом до відповідачів, позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та просив стягнути борг саме у національній валюті. Спір між сторонами вирішено судом, рішення набрало законної сили, ОСОБА_4 рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року про стягнення боргу виконано у повному обсязі. Позивач не позбавлений права на пред'явлення вимог до відповідачів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 15 серпня 2016 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Доводи, які наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року виконано ОСОБА_4 лише 20 березня 2015 року. На час виконання судового рішення і сплати позичених коштів у гривневому еквіваленті, курс долара США зріс, а тому було порушено право позивача на отримання переданої в кредит у доларах США суми, яке підлягає захисту шляхом відшкодування збитків у порядку частини першої статті 22 ЦК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 19 жовтня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не може бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 05 серпня 2008 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, згідно з якими поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 солідарно заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. 20 березня 2015 року ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі. Позивач вважав, що йому були заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що з метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність визначити правову природу курсової різниці, виходячи із правових позицій, висловлених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року N 6-190цс15; від 07 жовтня 2014 року N 3-133гс14; рішенні Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі N 334/6469/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року у справі N 333/8776/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2016 року N 6-36755св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2016 року N 6-32194св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року N 6-24161св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2012 року N 6-33159св11; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року N 6-108св16. В ухвалах від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що апеляційний суд, який відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення курсової різниці, не врахував, що позивачеві завдано збитків, пов'язаних зі здорожченням валюти США, в якій була надана позика. В ухвалі від 14 січня 2016 року у справі N 6-32194св15 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов протилежного висновку, залишивши без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про стягнення курсової різниці. Суд вказав, що така вимога є необґрунтованою, оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язку боржника відшкодовувати кредитору курсову різницю. Інші судові рішення, зокрема постанова Верховного Суду України від 07 жовтня 2014 року у справі N 3-133гс14, постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-190цс15 містять інші підстави для звернення до суду та інші обставини у справі, а тому не можна вважати їх такими що суперечать ухвалам від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11. В ухвалі від 25 лютого 2016 року у справі N 6-36755св15 підставою для звернення з позовом до суду було стягнення донарахованих відсотків у зв'язку з коливанням курсу іноземної валюти. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і касаційний суд, відмовив у задоволенні цих позовних вимог, посилаючись на те, що судом стягнуто суму боргу на день винесення рішення судом першої інстанції, з якою погодився позивач і подальше зростання такого зобов'язання із застосуванням курсової різниці є необґрунтованим. Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року у справі N 6-24161св15 позивач звернувся до суду з позовом про стягнення курсової різниці, як збитків, що передбачені пунктом 2 частини першої статті 22 ЦК України. Суд зазначив, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що курсова різниця, яку просить стягнути позивач, не може вважатися шкодою. Враховуючи загальнообов'язковість та остаточність судового рішення, необхідно чітко визначити чи вважається проведеним належним чином виконання зобов'язання у випадку, коли боржник (позичальник) сплатив кредитору (банку) заборгованість за кредитним договором, зобов'язання за яким виражені в іноземній валюті, у розмірі, який був визначений остаточним судовим рішенням у національній валюті, отримавши через певний проміжок часу після набрання законної сили судовим рішенням від позичальника повну суму, визначену у цьому рішенні, не позбавлений права на пред'явлення до позичальника (боржника) вимог у зв'язку із несвоєчасною сплатою коштів згідно судового рішення (несвоєчасне виконання зобов'язання). За результатами вирішення першого аспекту необхідно визначити, чи є суми, нараховані банком, виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості (внаслідок знецінення національної валюти), за період невиконання судового рішення про стягнення в національній валюті з позичальника на користь кредитора заборгованості, збитками, завданими кредитору у зв'язку із несвоєчасним виконанням боржником свого грошового зобов'язання, вираженого в іноземній валюті (враховуючи те, що спір з приводу основного зобов'язання вже був вирішений судом по суті), або банк, конвертувавши отримані від боржника гривневі платежі в іноземну валюту і зарахувавши їх у рахунок часткового погашення зобов'язань по поверненню кредиту і процентів за його користування, має право на пред'явлення вимоги про стягнення залишкової частини кредиту і процентів, виражених в іноземній валюті (основного зобов'язання). Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Отже Велика Палата вважає за необхідне визначитися з поняттям "курсова різниця" та зі сферою його застосування. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У пункті 8 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач просив стягнути її на підставі статті 22 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Визначення поняття збитків наводяться також у частині другій статті 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Вказаної правової позиції дотримувався також Верховний Суд України в постанові від 18 травня 2016 року у справі N 6-237цс16. Тобто, "курсова різниця" жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. У даному випадку позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2014 році звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 05 серпня 2008 року N 0023/08/271 Nv, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 523 079 грн 91 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконано відповідачем у повному обсязі 20 березня 2015 року. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. Тим більше, судами першої і апеляційної інстанцій зазначено про відсутність у бухгалтерському обліку позивача заборгованості в іноземній валюті за період з жовтня 2014 року і ці обставини позивачем не спростовано. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  9. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29349550 Справа №2-289/11р. 2/438/40/2013 Р І Ш Е Н Н Я І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 лютого 2013 року Бориславський міський суд Львівської області в складі головуючого-судді: Посисень Л.М., при секретарі: Гадубяк О.В. з участю адвоката ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бориславі цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами №159/Кр97 від 12.06.2008 року та №122/Кр73 від 04.04.2008 року, В С Т А Н О В И В : В лютому 2011 року позивач, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», звернувся у суд з окремими позовами до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами №159/Кр97 від 12.06.2008 року та №122/Кр73 від 04.04.2008 року, які об»єднані 11 лютого 2011 року в одне провадження. Позивач, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», 13.08.2012 року, остаточно уточнивши свої позовні вимоги, просить суд стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь ПАТ «Акціонерний комерційний Промислово-інвестиційний банк» заборгованість: за кредитним договором №122/Кр73 від 04.04.2008 року у сумі 155 968,09 грн. в тому числі: заборгованість за кредитом - 107 000,00 грн., з неї прострочена - 27 000,00 грн., прострочені відсотки за користування кредитом - 44 682,71 грн., нарахована пеня - 4285,38 грн. за кредитним договором №159/Кр97 від 04.04.2008 року. у сумі 25 613,81 грн. в тому числі: заборгованість за кредитом 16 315,00 грн., з неї прострочена - 9 715,00 грн, прострочені відсотки за користування кредитом - 8 264,47 грн., нарахована пеня - 1034,34 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», зазначив, що 04.04.2008 року він та відповідач ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 122/Кр73 відповідно до умов якого позивач надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у сумі 120000,00 грн. 12.06.2008 року він та відповідач ОСОБА_2 уклали кредитний договір №159/Кр97, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у сумі 20000,00 грн. Договори є кредитними договорами, відповідно до частини 1 статті 1054 Цивільного кодексу України, банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідач, не повертаючи кредит (чергову частину) та не сплачуючи проценти за договором, порушує вимоги статті 1054 Цивільного кодексу України, щодо обов'язку позичальника (Відповідача) повернути кредит та сплатити проценти. Станом на 10.08.2012 року заборгованість відповідача перед позивачем становить за кредитним договором №122/Кр73 від 04.04.2008 року у сумі 155 968,09 грн. в тому числі: заборгованість за кредитом - 107 000,00 грн., з неї прострочена - 27 000,00 грн. прострочені відсотки за користування кредитом - 44 682,71 грн. нарахована пеня - 4285,38 грн. за кредитним договором №159/Кр97 від 04.04.2008 року у сумі 25 613,81 грн. в тому числі: заборгованість за кредитом 16 315,00 грн., з неї прострочена - 9 715,00 грн, прострочені відсотки за користування кредитом - 8 264,47 грн., нарахована пеня - 1034,34 грн. Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Позов просить задоволити. В судове засідання представник позивача не з»явився. Справу позивач просить розглянути у відсутності представника, про що у матеріалах справи є письмові заяви. Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 позову не визнали. При цьому відповідач ОСОБА_2 пояснив, що з позивачем він жодних кредитних договорів, в тому числі і спірних не укладав. У 2008 році він уклав кредитний договір №159/Кр97 від 12.06.2008 року та №122/Кр73 від 04.04.2008 року з ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області.) Відповідно до Постанови Правління Національного банку України (НБУ) від 13 вересня 2010 р. № 424, яка набрала чинності з 07.11.2010 року, затверджено Порядок формування банками резервів за кредитами та нарахованих відсотків по ним і списання безнадійної заборгованості. Розроблення НБУ такого порядку передбачено нормами Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", з урахуванням змін, внесених Законом України від 20.05.2010 № 2275-VI. Згідно з цим Порядком банк мав право самостійно списати (відшкодувати) за рахунок резервів безнадійну заборгованість за кредитами позичальників - юридичних осіб, фінансова діяльність яких визначена як незадовільна, та позичальників - фізичних осіб, фінансовий стан яких визначено як нестабільний або незадовільний, за якою платежі за основним боргом та/або нарахованими доходами прострочені понад 90 днів та яка обліковується за окремими аналітичними рахунками з обліку безнадійної заборгованості (далі - безнадійна заборгованість). У разі списання безнадійної заборгованості за кредитами банк одночасно списує нараховані проценти за цими кредитами за рахунок сформованих резервів. Рішення про списання безнадійної заборгованості за кредитами та нарахованими за ними процентами приймається Правлінням Банку. Відповідно до акту від 11.05.2011 року № 271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 18.03.2011 року» Філією «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» самостійно списано безнадійну заборгованість за рахунок страхового резерву, тобто банком списано його, відповідача ОСОБА_2, безнадійну заборгованість та віднесено в повному обсязі на збільшення валових витрат банку, що привело до зменшення поступлень до бюджету по податку на прибуток. Таким чином, списання його, відповідача ОСОБА_2, заборгованості банком проведена самостійно, на свій власний розсуд, без повідомлення про це його, як позичальника, тобто, банк скористався своїм правом відповідно до Постанови НБУ № 424 від 13.09.2010р., а не діяв відповідно до законодавства, а саме Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» - спочатку погашення заборгованості за рахунок заcтавного майна, а потім - списання безнадійної заборгованості на суму непокритих збитків від продажу заставного майна. Списана безнадійна заборгованість на його, як позичальника ОСОБА_2, кореспондентському (основному) рахунку не числиться, тобто ліквідована, та не приймає участі у фінансово-господарській діяльності банку і не приймає участі у фінансовому балансі банку. Крім цього, відповідно до п.8 Постанови НБУ № 424 від 13.09.2010р. - банк у період відповідно до законодавства України продовжує роботу щодо відшкодування списаної за рахунок резерву безнадійної заборгованості. Однак, банком не може продовжуватись робота відповідно до законодавства України щодо відшкодування списаної безнадійної заборгованості за рахунок резерву відповідно до Постанови НБУ від 13.09.2010р. № 424, виданої на підставі підпункту 12.2.1 пункту 12.2 та підпункту 12.3.13 пункту 12.3 статті 12 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР) з урахуванням змін, унесених Законом України від 20.05.2010 року №2275-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", так як Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ) з урахуванням змін, унесених Законом України від 20.05.2010року №2275-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" втратив чинність з 01.04.2011 року у зв»язку з введенням Податкового Кодексу України від 02.12.2010 року № 2755-VI, а також відповідно до Постанови НБУ від 01.06.2011 року №172, яка розроблена відповідно до Податкового Кодексу України від 02.12.2010 року № 2755-VI, - втратила чинність Постанова Правління Національного банку України від 13.09.2010 року № 424 "Про затвердження Порядку формування банками резервів за кредитами і нарахованими за ними процентами та списання безнадійної заборгованості", зареєстрована в Міністерстві юстиції України 27.10.2010 року за № 998/18293, і тому немає ніяких підстав для задоволення позовних вимог банку. Крім того, якщо банк списав безнадійну заборгованість за рахунок страхового резерву, це означає, що банк відшкодував собі витрати по списаних кредитах №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року за рахунок страхового резерву банку, а отже, банк податки з даних кредитів не заплатив, а відніс собі на витрати. Банк у своїй декларації за 4-й квартал 2010 року, тобто у річній декларації за 2010 рік відобразив дані про загальну суму валових витрат, в тому числі і суму страхового резерву, в який входять і ці валові витрати. У чинному законодавстві не передбачено порядку проводки з позабалансового рахунку банку назад на баланс. Таким чином, банк не має права вимоги за спірними кредитами, оскільки він самостійно визнав борги за кредитами №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року як безнадійну заборгованість без повідомлення про це його, як позичальника, списав її за рахунок страхового резерву банку і отримав відшкодування від держави, про що зазначив у своїй декларації за 2010 рік. В позові просить відмовити, як в безпідставному. Пояснення, аналогічні поясненням відповідача ОСОБА_2, дав і його представник ОСОБА_3, додатково пояснивши, що банк не має права вимоги за даним позовом, а відтак, він не міг укладати в порушення вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність»і розголошувати без відома та згоди відповідача ОСОБА_2 банківську таємницю та персональні дані позичальника ОСОБА_2, будь-яких правочинів про уступку боргу іншим юридичним особам, в тому числі, і ТзОВ «Колекшн Груп», ПАТ «АКІБ «Легал» та будь-яким іншим. Юридичним та фізичним особам. Станом на сьогоднішній день у чинному Податковому Кодексі України, як і у чинній Постанові НБУ від 01.06.2011 року №172, (яка розроблена відповідно до Податкового Кодексу України від 02.12.2010 року № 2755-VI) не передбачено права вимоги Банку до позичальника на відшкодування списаної в минулому за рахунок резерву безнадійної заборгованості. Таким чином, списана безнадійна заборгованість на кореспондентському (основному) рахунку відповідача ОСОБА_2 (позичальника) не числиться, так як ліквідована, та не приймає участі у фінансово-господарській діяльності банку і не числиться у фінансовому балансі банку. Будь-які грошові суми, які зазначено у позабалансовому рахунку Банку, за відповідачем ОСОБА_2 рахуватися не можуть, як і не можуть рахуватися за будь-ким з позичальників, оскільки позабалансовий рахунок не приймає участі у фінансово-господарській діяльності банку і тому, цей рахунок до уваги не береться. Із врахуванням того, що кредитні договори №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року є самостійно банком списаними як безнадійна заборгованість і за ними банк отримав відшкодування від держави, а відтак, ці кредити не приймають участь у фінансово-господарській діяльності банку, не значаться у його балансі, тому, банк і відмовився виконати ухвалу суду про забезпечення доказів, в тому числі і надати оригінали кредитних договорів №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року, оскільки таких не існує. В позові просить відмовити, як в безпідставному. Вислухавши пояснення відповідача ОСОБА_2, пояснення його представника ОСОБА_3, показання свідка ОСОБА_4, оцінивши наявні у матеріалах справи документи, суд дійшов висновку про те, що позов є безпідставний і до задоволення не підлягає за недоведеністю позивачем своїх позовних вимог. С У Д О М В С Т А Н О В Л Е Н О, що між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської област., Філія ліквідована 02.03.2012 року) та відповідачем ОСОБА_2 04.04.2008 року укладено кредитний договір №122/Кр73 відповідно до умов якого банк надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у сумі 120000,00 грн. на споживчі цілі. 12.06.2008 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області, Філія ліквідована 02.03.2011 року) та відповідачем ОСОБА_2 укладено кредитний договір №159/Кр97, відповідно до умов якого банк надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у сумі 20000,00 грн. на споживчі цілі. Договір №159/Кр97 від 04.04.2008 року позивачем не подано та в матеріалах справи відсутній, а відповідач заперечує укладення 04.04.2008 року кредитного договору №159/Кр97 з будь-якою установою банку, в тому числі і з позивачем. Свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні показав, що він як головний державний податковий ревізор-інспектор відділу податкового контролю юридичних осіб на підставі направлення ДПІ у м.Бориславі від 15.04.2011 року проводив позапланову документальну перевірку фінансово-господарської діяльності з питань дотримання Філією «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 18.03.2011 року. Перевірка втановила, що за перевірений період Філією «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» проводилось списання безнадійних кредитів за рахунок страхового резерву, відповідно до п.п.12.3.13 п.12.3 ст.12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» з урахуванням змін, внесених Законом України від 20.05.2010 року № 2275-VI та Постанови Правління НБУ від 13.09.2010 року № 424 на загальну суму 4850432, 58 грн., в тому числі по фізичних особах на суму 2158681,93 грн. Порушень законодавства при самостійному списанні банком сумнівної (безнадійної) заборгованості перевіркою не встановлено. Страховий резерв за рахунок якого відбулося списання 29.12.2010 року безнадійних кредитів, в тому числі і кредитних договорів №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року, в повній сумі віднесено на валові витрати банку та відшкодовано банку державою у повному обсязі, після подання банком річної декларації за 2010 р., а саме за 4-й квартал 2010 року. Що підтверджено і актом від 11.05.2011 року № 271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» КОД за ЄДРПОУ 09325407, з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 18.03.2011 року» та додатку до нього розшифровкою безнадійної заборгованості, списаної за рахунок страхового резерву Філією «Відділення «Промінвестбанку м.Борислава» за період 01.01.2010 року по 18.03.2011 року»; підтверджено і листом ДПІ у м.Бориславі Львівської області від 05.10.2011 року № 7848/9/29-017 та від 26.10.2011 року № 8622/9/23-009. Крім цього, актом перевірки ДПІ у м.Бориславі від 11.05.2011 року №271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» стверджено, що Філією «Відділенням ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» задекларовано скориговані валові витрати, які подавалися до головної установи «Промінвестбанку» у сумі 9778106,77 грн. Філія «Відділення ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» у своїй декларації за ІV квартал 2010 року №19535 (тобто річній декларації за 2010 р.), поданій ДПІ у м.Бориславі 04.02.2011 року зазначила суму збільшення страхового резерву банку - 4770388,85 грн., за рахунок якого відбулося списання безнадійної заборгованості за кредитами, в тому числі і спірними кредитними договорами №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року. Таким чином, у позивача, який самостійно, на свій власний розсуд, без повідомлення про це позичальника ОСОБА_2, прийняв рішення про списання безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву банку і 29.12.2010 року списав безнадійну заборгованість відповідача з ОСОБА_2 за кредитними договорами №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року і відніс її на збільшення валових витрат банку, - отримав відшкодування від держави, втратив право вимоги за спірними кредитними договорами. Позивач з часу отримання відшкодування втратив право вимоги за кредитними договорами №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року, і не виконавши вимоги ухвали суду про забезпечення доказів, не довів своїх позовних вимог, тому при встановлених у судовому засіданні обставинах, позов до задоволення не підлягає. З врахуванням наведеного та Керуючись ст.ст.10, 60, 212, 209 ч.3 ЦПК України, ч 1.ст.526, ст.ст.1049, 1050, 1054 ЦК України, суд,- В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами №159/Кр97 від 12.06.2008 року та №122/Кр73 від 04.04.2008 року - в і д м о в и т и. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається апеляційному суду Львівської області через Бориславський міський суд Львівської області протягом десяти днів з дня його проголошення. СУДДЯ: ВССУ 28.01.2015: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42541425 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Луспеника Д.Д., Лесько А.О., Червинської М.Є., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 6 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 17 грудня 2012 року між ним та публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк») було укладено договір відступлення прав вимоги, за умовами якого останнє відступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги до кредитних договорів укладених між ним та фізичними особами. Ураховуючи викладене, позивач просив суд на підставі ч. 6 ст. 3, 12, 33 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 625, 626 ЦК України, положень кредитного договору, укладеного з ОСОБА_5, та іпотечного договору, укладеного з ОСОБА_4, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 25 січня 2008 року, яка станом на 30 червня 2013 року становить 214 481 грн 65 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», загальною площею 261,4 кв. м, житловою площею 94,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з обов'язковим зняттям всіх мешканців зазначеного житла з реєстраційного обліку. Рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 6 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 29 квітня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ТОВ «Кредитні ініціативи» просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарг цих висновків не спростовують. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшов до правильного висновку про те, що преюдиціальним рішенням суду від 5 березня 2013 року (ч. 3 ст. 61 ЦПК України) ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено в позові до ОСОБА_5 про стягнення кредитної заборгованості, оскільки ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» списав як безнадійну заборгованість, що також підтверджується рішенням суду від 7 лютого 2013 року, яке набрало законної сили, після чого банк отримав від держави відшкодування, а, отже, втратив право вимоги до позичальника й не міг за договором факторингу передати неіснуюче у нього право вимоги іншій особі. Таким чином, у суду не було підстав для задоволення позову, який розглядався. Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін. Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відхилити. Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 6 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 квітня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:Д.Д. Луспеник А.О. Лесько М.Є. Червинська
  10. Постанова Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ справа N 757/2216/15-ц провадження N 14-107 цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаТкачука О.С., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства "Терра Банк", уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Терра Банк" Ірклієнка Юрія Петровича про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у складі судді Остапчук Т.В. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д.Р., Борисової О.В., Ратнікової В.М., ВСТАНОВИЛА: У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Терра Банк" (далі - ПАТ "Терра Банк"), уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Терра Банк" Ірклієнка Ю.П. (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд) про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що за умовами договорів банківських строкових вкладів, укладених ОСОБА_3 з ПАТ "Терра Банк", протягом 2013 - 2014 років на його картковий рахунок щомісяця повинні були нараховуватися проценти за вкладами. Постановою Правління Національного банку України від 21 серпня 2014 року N 518 ПАТ "Терра Банк" віднесено до категорії неплатоспроможних та рішенням від того ж числа Фонд запровадив у ПАТ "Терра Банк" тимчасову адміністрацію строком на три місяці до 22 листопада 2014 року, призначив уповноважену особу Фонду, та з цього моменту банк припинив нарахування процентів за депозитами. У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до уповноваженої особи Фонду за отриманням нарахованих процентів за вкладами та сум, передбачених ст. ст. 625, 1061 ЦК України, проте кошти йому виплачені не були. Враховуючи викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати незаконними дії та бездіяльність ПАТ "Терра Банк", які полягали у порушенні умов договору банківського вкладу, неналежному нарахуванні процентів по вкладам, що завдало йому збитків; визнати незаконними дії та бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо неналежного виконання функцій та обов'язків під час здійснення тимчасової адміністрації ПАТ "Терра Банк", порушенні уповноваженою особою Фонду вимог чинного законодавства, а саме: ЦК України, Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", Закону України "Про звернення громадян" та Закону України "Про інформацію"; стягнути з ПАТ "Терра Банк" на його користь завдану матеріальну шкоду за період управління банком уповноваженою особою Фонду (дії тимчасової адміністрації) у сумах: 4 066 грн 33 коп. - відсотки по вкладам за час до закінчення терміну дії договорів банківського вкладу; 7 483 грн 46 коп. - відсотки по вкладам за період від закінчення терміну дії договорів до позбавлення банку ліцензії; 874 грн 69 коп. - 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання; 11 209 грн 58 коп. - інфляційні втрати; 855 грн 46 коп. - невиплачені кошти по картковому рахунку, а також стягнути солідарно з відповідачів 15 тис. грн в рівних частинах на відшкодування моральної шкоди та зобов'язати уповноважену особу Фонду надати позивачу виписки по депозитам з зазначенням руху коштів по ним, інформацію по нарахованим та сплаченим до бюджету сумам податку на відсотки. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 21 квітня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду затверджено реєстр акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Терра Банк", серед яких відсутній позивач, який в установлений ст. 45 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тридцятиденний термін з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Терра Банк", не заявив уповноваженій особі Фонду своїх вимог до ПАТ "Терра Банк". Таким чином, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених вимог ОСОБА_3, які надійшли після закінчення цього строку. Вирішуючи спір в частині заявлених вимог щодо відшкодування моральної шкоди, суд виходив із недоведеності таких вимог, оскільки позивач не надав доказів того, що діями відповідачів йому була завдана моральна шкода. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 25 травня 2016 року про виправлення описки, рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди скасовано, провадження у цій частині закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України у зв'язку з тим, що спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що, після початку процедури ліквідації ПАТ "Терра Банк", стягнення коштів можливо лише у порядку, передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", стягнення коштів з самого банку, що ліквідується, поза межами цієї процедури неможливе. Крім того, ураховуючи те, що Фонд є державною установою, спірні правовідносини як публічно-правові, підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства. У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що банк не видав належні позивачеві кошти, у результаті чого останній має право не лише на нараховані за договором відсотки, а й на суми, передбачені ст. 625 ЦК України. Крім того, заявник посилається на неправомірність закриття апеляційним судом провадження у справі в частині вимог до уповноваженої особи Фонду, оскільки заявлена ним шкода виникла із цивільно-правової угоди, тому спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Заявник також вказує на те, що, оскільки договір банківського вкладу є фінансовою послугою, то на спірні правовідносини розповсюджується дія Закону України "Про захист прав споживачів", яким споживачеві надано право на відшкодування моральної шкоди. 05 жовтня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Терра Банк", уповноваженої особи Фонду про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування збитків та моральної шкоди призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 05 лютого 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року. 06 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій у тому числі й з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судами встановлено, що протягом 2013-2014 років між ПАТ "Терра Банк" та ОСОБА_3 було укладено три договори банківського вкладу (депозиту), за умовами яких останній вніс 151 тис. грн. В подальшому, ОСОБА_3 було виплачено вклади та нараховані на них відсотки на загальну суму 153 319 грн 37 коп. Постановою Правління Національного банку України від 23 грудня 2014 року відкликано банківську ліцензію ПАТ "Терра Банк", а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від того ж числа розпочато процедуру ліквідації цього банку. Пред'являючи позов до ПАТ "Терра Банк", ОСОБА_3 посилався на те, що банк не виплатив йому відсотки за вкладами за час до закінчення строку дії договорів, а також за час після закінчення строку їх дії та до введення тимчасової адміністрації. У спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон) є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Згідно з п. 16 ст. 2 Закону тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до п. 6 ст. 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Частинами 1-3 ст. 27 Закону передбачено, що уповноважена особа фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку. Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 5 ст. 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Згідно з ч. 2 ст. 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси. З аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що після початку процедури ліквідації банку та введення тимчасової адміністрації стягнення коштів за зобов'язаннями цього банку можливе лише у спосіб, передбачений Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому банк, який перебуває на стадії ліквідації, діє через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб або уповноважену особу Фонду та не може поза процедурою, визначеною Законом, відповідати за зобов'язаннями по договорам банківського вкладу. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до ПАТ "Терра Банк" про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскільки ці вимоги заявлено поза процедурою, визначеною Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", та до неналежного відповідача. Щодо вимог ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду колегія суддів Великої Палати Верховного Суду виходить з наступного. Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 15 ЦПК України (у редакції на час спірних правовідносин) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За змістом п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій. Частинами 1 та 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, і цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. За змістом ст. 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 зазначеного Закону, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, підвищення рівня фінансової грамотності населення відповідно до цього Закону. Крім того, відповідно до ст. 6 Закону Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За змістом п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Частиною 2 ст. 37 цього Закону визначено повноваження Фонду безпосередньо або уповноваженої особи Фонду у разі делегування їй повноважень, до яких належать, зокрема, право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій. Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (ч. ч. 3 та 4 ст. 37 Закону, у редакції, чинній на час розгляду справи судами). Аналіз наведених норм свідчить про те, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду, у разі делегування їй повноважень, після запровадження тимчасової адміністрації в банку, фактично набуває всіх повноваження органів управління та контролю банку та діє в тому числі як представник останнього, зокрема в договірних правовідносинах з клієнтами банку. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15 (провадження N 11-239апп18), від 24 квітня 2018 року у справі N 755/1700/16-ц (провадження 14-89цс18). Разом з тим відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 26 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" саме Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами та відсотків на день початку процедури ліквідації банку, але не більше 200 тис. грн. З матеріалів справи вбачається, що позивачу сплачено Фондом 153 319 грн 37 коп. Вимоги до Фонду заявлено у розмірі 4 066 грн 33 коп. та 7 483 грн 46 коп. відсотків річних за різні періоди, 874 грн 69 коп. - 3 % річних, 11 209 грн 58 коп. - інфляційні втрати та 855 грн 46 коп. - невиплачені кошти по картковому рахунку, тобто вимоги у межах гарантованої Фондом виплати. Оскільки моральна шкода стосується, на думку позивача, протиправних дій Фонду з несплати гарантованих виплат, то відповідно до ст. 21 КАС України ці вимоги мають розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та обґрунтовано закрив провадження у справі в цій частині. Тому, доводи касаційної скарги про те, що моральна шкода заявлена на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" спростовуються матеріалами справи. Так само відхиляються доводи касаційної скарги про неправомірність застосування до спірних правовідносин Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з огляду на те, що під час виникнення спірних правовідносин банк не перебував на стадії ліквідації, відхиляються, оскільки після початку процедури ліквідації банку останній діє через уповноважену особу Фонду, яка призначається і реалізує повноваження на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". За правилами ч. 1 ст. 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин рішення районного суду у незміненій апеляційним судом частині та рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року, у незміненій апеляційним судом частині, та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  11. Державний герб України Номер провадження 2/754/2394/15 Справа №754/3586/15-ц РІШЕННЯ Іменем України 23 липня 2015 року Деснянський районний суд міста Києва під головуванням судді Бабко В.В. за участю секретаря Базік А.В. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: Позивач ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29.11.2007року був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014 з відповідачем ОСОБА_1 та з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором, були укладені договори поруки № К2НСАЕ00000014/2 з відповідачем ОСОБА_2, і № К2НСАЕ00000014/1 з відповідачем ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, до цього часу кошти не повернула, крім того, у зв'язку з невиконанням умов договору, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, процент за користування кредитом, а також пеню, в зв'язку з чим має заборгованість у сумі 44084,20доларів США, що еквівалентно 695207,83грн. Тому позивач просять стягнути суму боргу та сплачені судові витрати солідарно з відповідачів. Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника, позов підтримують з викладених в ньому підстав. Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, оскільки звернення позивач до суду з даним позовом має на меті подвійне стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1, адже у 2011році Деснянський районний суд м.Києва виніс рішення за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № К2НСАЕ00000014, а тому мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився. Крім того, зазначив, що вимога до поручителів протиправна, оскільки позивач не пред'явив до поручителів вимоги протягом встановлених шести місяців, також матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надавали згоду на зміну зобов'язання, передбаченого кредитним договором щодо збільшення обсягу відповідальності, а саме збільшення процентної ставки по кредиту. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили. Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до слідуючого. В судовому засіданні встановлено, що 29.11.2007року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014, предметом даного договору, відповідно до п.7.1договору, є надання кредиту в розмірі 21107,00доларів США на наступні цілі: 14000,00 доларів США для купівлі автомобіля, 6,75доларів США для сплати за реєстрацію Предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування на сплату страхових платежів за договором страхування від 29.11.2007року, договором особистого страхування від 29.11.2007року на строк до 28.11.2008року у сумі 1114,00 доларів США, а також у розмірі 5566,00доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків річних і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 відсотків щомісяця від суми виданого кредиту, з терміном дії договору по 28.11.2012року включно. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/2. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року. Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За розрахунком банку загальна заборгованість станом на 15.01.2015р. за кредитним договором № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року становить 144084,20дол.США, з яких: 10451,31доларів США - заборгованість за кредитом; 2,40 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 33630,49доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось представником ПАТ КБ «ПриватБанк» та представником відповідача ОСОБА_1, що Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18.10.2011 року позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитом в розмірі 15589,88дол.США, з яких: 11148,79доларів США - заборгованість за кредитом; 1564,85доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 587,44доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2288,80доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. Тобто, мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Отже, не можна погодитись з поясненнями представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідача ОСОБА_1, невиконане, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст.530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч.1 ст.598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки відповідальність, яка може бути застосована до відповідача ОСОБА_1 це лише на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги. Відповідно до ст.42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організації споживачів. Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985року №39/248, наголошує: визнаючи,що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачі мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Стаття 10 ЦПК України, закріпивши принцип змагальності сторін, гарантує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні процесуальні можливості з метою захисту їхніх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та законних інтересів, зокрема й щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до цієї норми кожна сторона та інша особа, яка бере участь у справі, повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а у випадку неможливості стороною подати докази з поважних причин, суд сприяє особі в їх витребуванні, тим самим сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини справи, суд вважає необґрунтованими також позовні вимоги позивача щодо стягнення суми заборгованості з поручителів, і тому суд вважає слід відмовити в задоволенні останніх вимог позову, з наступних підстав. Відповідно ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частина 4 ст. 559 ЦК України, встановлює правило згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Як встановлено судом, Банк з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до винесення та після рішення Деснянським районним судом м.Києва від 18.10.2011р. не звертався. Правом на пред'явлення позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк протягом шести місяців не скористався, наслідком чого є припинення поруки у відповідності ч. 4 ст. 559 ЦПК України, спростовуючих доказів Банком суду не надано. Таким чином, порука за договорами поруки № К2НСАЕ00000014/2 та №К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007 року припинилась, ще 31.11.2011 року, а Банк звернувся до суду з позовом до поручителів лише 11.03.2015р. Крім того, судом встановлено, що договір поруки №К2НСАЕ00000014/2 не містить дату укладання договору, що не надає можливості встановлення цивільної дієздатності поручителя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час укладання договору поруки, оскільки станом на 29.11.2007 року він ще не досяг повноліття, а отже не набув повної цивільної дієздатності, відповідно до ч. 2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Отже, суд звертає увагу, що якщо, поручитель на час укладення договору поруки був неповнолітнім, а ст.ст. 31 і 32 ЦК України обмежують можливість вчиняти правочини фізичними особами, які мають часткову та неповну цивільну дієздатність, то при укладенні таких правочинів повинна бути письмова згода батьків або органу опіки та піклування. Також, відповідно до п. 24 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Між тим, обставин щодо наявності таких цивільних правовідносин між сторонами, на що як на правову підставу позову посилався представник позивача, судом не встановлено, у зв'язку з чим обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не відповідає встановленим обставинам. Крім того, суд вважає за потрібним зазначити, що зміст позовної заяви стосовно предмету договору про надання кредитивних коштів не співпадає зі змістом самого кредитного договору (п.7.1 договору) № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року, який був предметом дослідження та на який як на доказ посилався представник позивача. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129). Відповідно до ст.ст. 59, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено ст.60 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. А оскільки суд відмовив в задоволенні позову, всі судові витрати покладаються на позивача. Враховуючи викладене і керуючись Конституцією України, Постановою №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., ст.ст. 22, 203, 230, 252, 509, 526, 530, 553, 554, 559, 598-601, 610, 611, 631, 625, 629, 1048, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-61,169, 212-215ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: В позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Суддя Бабко В.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47757049
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 320/8269/15-ц Провадження N 14-83цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" (далі - ТОВ "Порше Мобіліті"), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк Андрій Миколайович, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Маловічко С.В., Кочеткової І.В., Кримської О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А.М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Порше Мобіліті", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А.М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позивач указував на те, що 07 липня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк А.М. вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на належний йому транспортний засіб, переданий ним у заставу відповідачу для задоволення за рахунок коштів, отриманих від його реалізації, вимог у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. При цьому ОСОБА_3 зазначив, що заборгованість, вказана у згаданому виконавчому написі на момент його вчинення, була спірною, оскільки обчислена у гривневому еквіваленті за курсом долара США, без урахування тих фактів, що кредит він отримував у національній валюті та, що Національний банк України не видавав ТОВ "Порше Мобіліті" генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій та індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти, у зв'язку із чим позивач також оскаржив у судовому порядку й укладений 24 квітня 2013 року з ТОВ "Порше Мобіліті" кредитний договір. При цьому, ОСОБА_3 зауважив, що не отримував вимоги від ТОВ "Порше Мобіліті" про дострокове погашення усієї суми заборгованості за кредитним договором, зазначеної у спірному виконавчому написі, крім того відповідач як обтяжувач не зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Реєстр) відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Позивач просив визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис N 947, вчинений 07 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А.М., про звернення стягнення на транспортний засіб марки "Volkswagen", модель "Polo", номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, 2013 року випуску, колір синій, реєстраційний номер НОМЕР_1, що передано ним у заставу ТОВ "Порше Мобіліті" для задоволення за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, вимог у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Виконавчий напис N 947, виданий 07 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А.М., про звернення стягнення на згаданий вище транспортний засіб марки "Volkswagen", що на праві власності належить ОСОБА_3 та переданий ним для задоволення вимог ТОВ "Порше Мобіліті" за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року, визнано таким, що не підлягає виконанню. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що вказана у виконавчому написі сума заборгованості за кредитним договором не є безспірною, оскільки нарахована ТОВ "Порше Мобіліті", виходячи з курсу гривні до іноземної валюти всупереч умовам кредитного договору, який до того ж оспорюється ОСОБА_3 у суді. Крім того, немає підтвердження отримання позивачем вимоги про дострокову сплату кредитної заборгованості в зазначеному у спірному виконавчому написі розмірі, у тому числі й за рахунок звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, як і здійснення реєстрації цих відомостей у Реєстрі, що свідчить про недотримання обтяжувачем позасудового порядку звернення стягнення на предмет застави та суперечить вимогам статей 24, 26, 27 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV). Вказані обставини суд першої інстанції вважав достатніми підставами для задоволення позову ОСОБА_3. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 рокускасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що наявне зворотне повідомлення про вручення поштового відправлення хоча й без підпису позивача, однак свідчить про отримання останнім 09 червня 2015 року вимоги ТОВ "Порше Мобіліті"; відмінність розміру заборгованості за кредитним договором, зазначеної у виконавчому написі, від указаної в повідомленні у бік зменшення з огляду на обумовлений сторонами її розміру цілому та щомісячні обов'язкові платежі зокрема, в еквіваленті іноземної валюти - долара США до національної валюти - гривні, полягає у зміні офіційного валютного курсу, а збільшення її розміру відбулося у зв'язку з нарахуванням штрафу за недотримання ОСОБА_3 умов цього договору, що не вказує на його спірність; до заяви ТОВ "Порше Мобіліті" надало нотаріусу всі необхідні для вчинення виконавчого напису документи. Крім того, апеляційний суд вважав, що пред'явлення ОСОБА_3 до суду позову про визнання кредитного договору недійсним уже після вчинення спірного виконавчого напису на його законність не впливає та правового значення при вирішенні питання про визнання цього документа таким, що не підлягає виконанню, не має. В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції зазначив, що ТОВ "Порше Мобіліті" як фінансова установа має право вимагати від позивача сплату суми заборгованості за кредитним договором у гривнях з урахуванням зміни валютного курсу, що не потребує наявності у відповідача генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, а період виникнення заборгованості не перевищує трьох років. Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав наведені в апеляційній скарзі ТОВ "Порше Мобіліті" доводи обґрунтованими, у зв'язку із чим зробив висновок про відсутність порушень вимог законодавства під час вчинення нотаріусом спірного виконавчого напису. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року, в якій посилався на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і просив його скасувати, а рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року залишити в силі. Наведені в касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивовано тим, що під час вирішення справи суд апеляційної інстанції не врахував, що зазначена у виконавчому написі нотаріуса сума заборгованості є спірною у зв'язку з обчисленням її відповідачем з урахуванням курсу долара США до гривні, хоча кошти за кредитним договором позивач отримав у національній валюті, а генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій та індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти у ТОВ "Порше Мобіліті" немає; повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання з указаною в ньому сумою загального розміру невиконаної вимоги (237 976,94 грн), що зазначена у спірному виконавчому написі нотаріуса, позивач не отримував і повідомлення про вручення поштового відправлення не підписував, а відомості про реєстрацію такого відправлення у відділенні поштового зв'язку взагалі відсутні; сума заборгованості, зазначена в повідомленні від 19 травня 2015 року, відрізняється від указаної в оспорюваному виконавчому написі. Крім того, у касаційній скарзі заявник зауважив, що ТОВ "Порше Мобіліті" як обтяжувач, незважаючи на вимоги частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV свого обов'язку щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не виконало, а також що виконавчий напис від 07 липня 2015 року інформації про строк, за який здійснюється стягнення, не містить. 20 грудня 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою. У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ТОВ "Порше Мобіліті" на касаційну скаргу, у яких зазначено, що розрахунок суми заборгованості відповідає умовам укладеного від 24 квітня 2013 року між товариством та ОСОБА_3 кредитного договору, у якому сторони погодили сплату коштів у рахунок погашення заборгованості з урахуванням обмінного курсу валют, що не суперечить вимогам законодавства, а невідповідність суми, зазначеної в повідомленні, сумі, вказаній у виконавчому написі, спричинило коливання курсу валют, що не свідчить про спірність розміру кредитної заборгованості; вимогу про дострокове повернення суми кредиту позивач отримав, однак дій, спрямованих на її виконання, не вчинив. За таких обставин ТОВ "Порше Мобіліті" вважало, що вчинило усі дії, обов'язкові для видачі виконавчого напису, та надало документи, визначені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року N 1172 (далі - Перелік N 1172); виконавчий документ містить усі необхідні реквізити, а посилання заявника на необхідність зазначення в ньому періоду за який провадиться стягнення кредитної заборгованості, є безпідставним, оскільки товариство як кредитор змінило строк виконання основного зобов'язання шляхом пред'явлення вимоги саме про повне дострокове погашення усієї заборгованості за кредитним договором, включаючи сплату процентів за весь час користування кредитними коштами і штрафні санкції за порушення його умов, а не за певний період, у зв'язку із чим касаційну скаргу ОСОБА_3 просило залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року - без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. З указаної ухвали вбачається, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає, що спори про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, містять виключну правову проблему з огляду на наявність неоднакової правозастовчої практики в указаних справах. Зокрема, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилається як на приклад: - постанову Вищого господарського суду України від 16 січня 2017 року у справі N 910/29733/15, де зазначено, що Закон N 1255-IV не визначає порушення терміну реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження як підставу для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, а також указано, що позивач у встановленому процесуальному порядку не спростував належними та допустимими доказами тієї обставини, що сума заборгованості перед банком відрізняється від зазначеної у спірному виконавчому написі, з урахуванням суми боргу, визначеної у повідомленні-вимозі банку, та вартості предмета застави за спірним виконавчим написом. - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року у справі N 461/3895/16, де зроблено висновок про відсутність правових підстав для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, оскільки боржник не довів порушення своїх прав чи законних інтересів внаслідок відсутності у виконавчому написі вказівки про те, що обтяжувач до початку процедури звернення стягнення зареєстрував у Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі N 923/299/16, у якій суд касаційної інстанції погодився з правильністю висновків судів попередніх інстанцій про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, з огляду на відсутність у матеріалах справи документів, які б свідчили про виконання обтяжувачем вимог частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV, у якій визначено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року у справі N 755/13563/16-ц, де містяться аналогічні висновки про необхідність надання документів, які б свідчили про виконання обтяжувачем вимог частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV у якій визначено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - постанову суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі N 310/9293/15, де суд касаційної інстанції не погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про законність виконавчого напису нотаріуса без з'ясування того, чи встановлено безспірність вимог обтяжувача, чи дотримано було ним процедури повідомлення заставодержателя відповідно до вимог Закону України "Про заставу", а також із тих підстав, що розмір заборгованості, який заставодержатель запропонував погасити боржнику, відрізняється від розміру заборгованості, зазначеного в заяві на вчинення виконавчого напису, та виконавчому написі нотаріуса, тобто вказані суми не узгоджувалися з боржником та не були безспірними. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначає, що з наведених прикладів убачається, що суди по-різному застосовують як норми Закону N 1255-IV, так і правові норми щодо способів захисту в контексті визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позиція Великої Палати Верховного Суду Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Вінчіч та інші проти Сербії", заява N 44698/06). Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), також пов'язане з вимогами єдиного застосування закону. Розбіжності в тлумаченні правових норм можуть сприйматися як невід'ємна риса судової системи, що складається з певної мережі судів. Тобто різні суди можуть дійти неоднакових, але водночас раціональних та обґрунтованих висновків стосовно подібного юридичного питання, з подібними фактичними обставинами. Однак за певних обставин суперечливі рішення національних судів, особливо найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції. У цьому контексті треба проаналізувати: чи глибинні та довготривалі розбіжності в судовій практиці національних судів, чи національне право пропонує засоби для подолання таких розбіжностей, чи ці засоби застосовуються, і якщо застосовуються, то якими є наслідки (рішення ЄСПЛ у справі "Томіч та інші проти Чорногорії", заява N 18650/09, у справі "Шахін і Шахін проти Туреччини", заява N 13279/05). Верховний суд повинен забезпечувати єдність судової практики, щоб виправляти непослідовності та в такий спосіб підтримувати громадську довіру до судової системи (рішення ЄСПЛ "Альбу та інші проти Румунії", заява N 34796/09). Беручи до уваги відсутність єдності судової практики указаної категорії справ судів господарської та цивільної юрисдикції, а також наявність у кожній із цих юрисдикцій протилежних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, з метою забезпечення єдності правозастосовної практики як Верховним Судом, так і місцевими й апеляційними судами, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити про таке. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України). Законом N 1255-IV визначено правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Пунктом 1 частини першої статті 21 Закону N 1255-IVдо забезпечувальних обтяжень належить застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК України, що виникає на підставі договору. За змістом статті 22 Закону N 1255-ІV обтяження може забезпечувати виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому. За рахунок предмета обтяження обтяжувач має право задовольнити свою вимогу за забезпеченим обтяженням зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій договором. Розмір забезпеченої обтяженням вимоги визначається на момент її задоволення і включає: 1) відшкодування витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги і зверненням стягнення на предмет обтяження; 2) сплату процентів і неустойки; 3) сплату основної суми боргу; 4) відшкодування збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов'язання або умов обтяження; 5) відшкодування витрат на утримання і збереження предмета обтяження. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Відповідно до частини першої статті 590 ЦК Українизвернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом статті 20 Закону України "Про заставу" встановлено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. У частині першій статті 23 Закону N 1255-IVy редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин передбачено, що відповідно до забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов'язання або договору, на підставі якого виникло забезпечувальне обтяження, одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження в черговості згідно із встановленим пріоритетом. Статтею 26 Закону N 1255-IV визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких і реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса. Згідно із частиною першою статті 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Частиною першою статті 50 цього Закону визначено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Отже, можливість звернення стягнення на предмет застави передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним - Законом N 1255-IV. При цьому частинами першою, третьою статті 24 Закону N 1255-IV установлено порядок звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Така вимога узгоджується з частиною першою статті 27 Закону N 1255-IV, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку, зобов'язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Тобто законодавець визначив, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача. У статті 27 Закону N 1255-IV передбачені вимоги до повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Це повідомлення повинне містити таку інформацію: 1) зміст порушення, вчиненого боржником; 2) загальний розмір не виконаної боржником забезпеченої обтяженням вимоги; 3) опис предмета забезпечувального обтяження; 4) посилання на право іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, виконати порушене зобов'язання боржника до моменту реалізації предмета обтяження або до переходу права власності на нього обтяжувачу; 5) визначення позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, який має намір застосувати обтяжувач; 6) вимогу до боржника виконати порушене зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу протягом 30 днів з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Згідно зі статтею 28 Закону N 1255-IV якщо протягом 30 днів з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження зобов'язання боржника, виконання якого забезпечене обтяженням, залишається невиконаним і в разі якщо предмет забезпечувального обтяження знаходиться у володінні боржника, останній зобов'язаний на вимогу обтяжувача негайно передати предмет обтяження у володіння обтяжувача. До закінчення процедури звернення стягнення обтяжувач зобов'язаний вживати заходи щодо збереження відповідного рухомого майна згідно з вимогами, встановленими статтею 8 цього Закону. Закон N 1255-IV пов'язує подальші дії стягувача не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, але й установлює відповідний строк для такого виконання - протягом 30 днів, та пов'язує початок спливу цього строку з моментом реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а отже, і подальших дій зі звернення стягнення на предмет застави. Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави. Порядок ведення Реєстру та внесення відомостей до нього врегульовано статтею 42 Закону N 1255-IV, згідно з якою держателем Реєстру є уповноважений центральний орган виконавчої влади. До Реєстру вносяться, зокрема, відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Частиною четвертою статті 43 Закону N 1255-IV визначено, що відомості про звернення стягнення на предмет обтяження згідно зі статтею 24 цього Закону реєструються держателем або реєстратором Реєстру на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України або індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та посилання на звернення стягнення на предмет обтяження. Порядок ведення Реєстру затверджено постановою Кабінету Міністрів Українивід 05 липня 2004 року N 830 (далі - Порядок N 830). Пунктом 4 Порядку N 830 визначено, що державна реєстрація відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження проводиться шляхом внесення до Реєстру запису. У пункті 5 Порядку N 830 передбачено, що державна реєстрація приватних обтяжень рухомого майна проводиться будь-яким нотаріусом або його помічником, які відповідно до законодавства отримали ідентифікатор доступу до Реєстру, а також адміністратором Реєстру та його філіями на підставі відповідного договору. А у пункті 6 цього Порядку вказано, що заяву про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також про звернення стягнення на предмет обтяження (далі - заява) у паперовій формі підписує обтяжувач, справжність підпису якого нотаріально засвідчується (крім випадків подання заяви щодо публічних обтяжень та випадків подання заяви нотаріусу, яким безпосередньо вчинено дію, спрямовану на виникнення, зміну, припинення обтяження, а також на звернення стягнення на предмет обтяження). Процедуру вчинення виконавчого напису врегулювано у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5 (далі - Порядок N 296/5). Для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява (підпункт 2.1пункту 2 глави 16 розділу ІІПорядку N 296/5), а нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем, передбачені Переліком N 1172, та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (стаття 88 Закону України "Про нотаріат", підпункти 3.1, 3.2 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5). Підпунктом 3.5 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5 передбачено, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку N 1172, а якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус має право витребувати їх у стягувача, а якщо для вчинення виконавчого напису, крім документа, що встановлює заборгованість, необхідно подати й інші документи, зазначені в цьому Переліку, то вони до виконавчого напису не приєднуються, а залишаються у матеріалах нотаріальної справи (підпункт 2.2 пункту 2 та підпункт 3.6 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5). Разом з тим, відсутність у Законі України "Про нотаріат" та в Порядку N 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону N 1255-IV щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог, оскільки в разі розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо його скасовано виданим пізніше загальним актом. Тобто, в цьому випадку необхідно дотримуватися вимог Закону N 1255-IV. Встановлення нотаріусом на стадії відкриття нотаріального провадження, що заява стягувача не містить такої інформації або стягувач не надав необхідних документів, що підтверджують зазначені обставини, перешкоджає вчиненню нотаріусом виконавчого напису. При цьому неподання стягувачем на вимогу нотаріуса на стадії підготовки до вчинення нотаріального провадження доказів реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави є підставою для відмови у вчиненні нотаріальної дії на підставі пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про нотаріат", а невчинення нотаріусом дій щодо вжиття заходів про витребування від обтяжувача згаданої інформації та документів на її підтвердження і, як наслідок, вчинення виконавчого напису без таких документів вказує на незаконність нотаріальної дії як виконаної без усіх необхідних даних. У зв'язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає, що факт недотримання стягувачем положень частини третьої статті 24 та частини першою статті 27 Закону N 1255-IV і нездійснення ним до вчинення виконавчого напису реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження є достатньою правовою підставою для визнання за рішенням суду виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання визначення судами безспірності суми заборгованості під час розгляду справ про оскарження законності вчинення нотаріусом виконавчого напису, вже досліджене Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі N 6-158цс15 зазначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком N 1172, нотаріус під час вчинення виконавчого напису не встановлює права та обов'язки учасників правовідносин, а лише перевіряє наявність необхідних документів. У постанові Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі N 6-27цс15 зазначено, що наявність спору про розмір заборгованості у суді на час вчинення виконавчого напису спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі N 6-141цс14 та від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17. Так, у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17 міститься правовий висновок про те, що суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком N 1172. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. У цій постанові також зазначено, що законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлює суд відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що сам по собі факт подання стягувачем відповідних документів нотаріусу не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого (постанова Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17). При цьому лише та обставина, що у виконавчому написі зазначено більшу суму заборгованості за кредитом, ніж у повідомленні, не свідчить про наявність спору про розмір заборгованості (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі N 6-158цс15). Під час розгляду справ такої категорії суд перевіряє право стягувача на вчинення вказаної дії, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій нотаріуса та встановлює той факт, чи дійсно розмір заборгованості, що підлягає стягненню, у тому числі розмір процентів, неустойки (штрафу, пені), якщо такі належать до стягнення, відповідає сумі, вказаній у виконавчому документі, та залежно від встановленого ухвалює рішення про відмову чи задоволення позову. Щодо суті позовних вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, то Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи повноваження суду касаційної інстанції з перегляду рішення суду апеляційної інстанції за касаційною скаргою ОСОБА_3, перевіривши наведені в ній доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 24 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Порше Мобіліті" укладено кредитний договір, за умовами якого позивач отримав 114 940, 06 грн (в еквіваленті 14 110,00 доларів США) та додатково 35 158,15 грн (в еквіваленті 4 316,00 доларів США) строком на 60 місяців на умовах сплати 9,90 % за користування кредитними коштами та 2,50 % разової комісії за надання кредиту (т. 1, а. с. 8). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 квітня 2013 року сторони уклали договір застави транспортного засобу, предметом якого є належний ОСОБА_3 автомобіль марки "Volkswagen", модель "Polo", кузов N НОМЕР_2, об'єм двигуна 1 598 куб. см, 2013 року випуску (т. 1, а. с. 9-12, 12 зворот). У зв'язку з порушенням позивачем умов кредитного договору та існування простроченої заборгованості, ТОВ "Порше Мобіліті" зазначило, що направило боржнику повідомлення від 19 травня 2015 року про дострокове повернення кредиту та сплату заборгованості, у якому заборгованість позивача становить 229 953,32 грн. у тому числі: дострокове повернення невиплаченої суми кредиту в розмірі 9 060,60 доларів США (в еквіваленті 196 388,51 грн згідно з обмінним курсом), несплачені чергові платежі (прострочені відсотки та прострочена сума основного боргу) в розмірі 29 356,89 грн та штрафні санкції відповідно пункту 8.3 договору в розмірі 4 207,92 грн. а також штраф у розмірі 20 % від суми кредиту, що складає 22 988,01 грн. Цим повідомленням позичальника попереджено, що у випадку неповернення суми кредиту та несплати заборгованості протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги кредит та заборгованість будуть стягнуті примусово, у тому числі за рахунок заставленого автомобіля (т. 1, а. с. 75). Згідно з наявною у матеріалах справи фотокопією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення позивач його отримав 09 червня 2015 року (т. 1, а. с. 76). Оскільки ОСОБА_3 у визначені кредитором строки заборгованості не сплатив, 03 липня 2015 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису, у якій зазначено: суму дострокового погашення кредиту в розмірі 9 060,60 доларів США (в еквіваленті 190 499,12 грн за обмінним курсом), несплачені чергові платежі в розмірі 20 865,66 грн. штраф згідно з пунктом 8.3 кредитного договору в розмірі 3 624,15 грн. а також штраф у сумі 22 988,01 грн у зв'язку з невиконанням вимоги від 19 травня 2015 року, а всього 237 976, 94 грн (т. 1, а. с. 51). Крім того, суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ "Порше Мобіліті" до вищевказаної заяви надало нотаріусу документи згідно з Переліком N 1172, зокрема: оригінал кредитного договору від 24 квітня 2013 року, оригінал договору застави від 26 квітня 2013 року та вимогу про дострокове повернення кредиту, докази направлення та отримання цієї вимоги боржником. Зазначені обставини в частині отримання повідомлення про дострокове повернення кредиту позивач оспорював. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким зобов'язано звернути стягнення на транспортний засіб марки "Volkswagen", модель "Polo", номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, 2013 року випуску, колір синій, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, згідно із договором застави від 26 квітня 2013 року для задоволення за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, запропоновано задовольнити вимоги ТОВ "Порше Мобіліті" на суму 237 976,94 грн (т. 1, а. с. 129). 17 липня 2015 року ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві відкрив виконавче провадження за спірним виконавчим написом від 07 липня 2015 року (т. 1, а. с. 13, 13 зворот). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 указав на спірність суми, визначеної відповідачем у виконавчому написі від 07 липня 2015 року, оскільки позивач звертався до відповідача зі зверненнями (заявами) щодо перегляду умов кредитування, зміни валюти кредитування (конвертації в гривню за взаємовигідним курсом) та зміни графіку платежів (т. 1, а. с. 15, 16). Крім того, позивач на підтвердження вказаних підстав зазначив про те, що в провадженні Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області перебуває справа за його позовом до ТОВ "Порше Мобіліті" про порушення прав споживача (N 320/6620/15-ц), предметом якої є кредитний договір від 24 квітня 2013 року, у зв'язку з невиконанням якого приватним нотаріусом вчинено спірний виконавчий напис; в указаній справі призначено судову економічну експертизу (т. 1, а. с. 17-22, 23, 23 зворот, 130-132). Ці обставини суд першої інстанції визнав такими, що свідчать про спірність суми кредитної заборгованості та порушення порядку звернення стягнення на предмет застави. Переглядаючи рішення місцевого суду та вказуючи на законність (безспірність) визначеного у виконавчому написі розрахунку заборгованості, суд апеляційної інстанції керувався тим, що на момент вчинення приватним нотаріусом спірної нотаріальної дії (07 липня 2015 року) в суді не існувало спору щодо розміру заборгованості за кредитним договором від 24 квітня 2013 року, оскільки з позовною заявою про оспорення цього правочину ОСОБА_3 до суду звернувся лише 30 липня 2015 року. Крім того, сам по собі факт звернення позивача до ТОВ "Порше Мобіліті" та відповідь кредитора від 22 жовтня 2014 року, у якій міститься пропозиція щодо підписання додаткової угоди до договору з метою зменшення щомісячних платежів, жодним чином не спростовує висновку апеляційного суду про безспірність заборгованості боржника. Суд апеляційної інстанції, зазначаючи про правильність визначення суми кредитної заборгованості ОСОБА_3, з огляду на курс іноземної валюти - долара США до національної валюти - гривні, обґрунтовано послався на погоджені сторонами основні умови укладеного між ними кредитного договору від 24 квітня 2013 року. Крім того, у зв'язку з наявністю у ТОВ "Порше Мобіліті" свідоцтва про реєстрацію цього товариства як фінансової установи від 02 липня 2009 року воно має право надавати фінансові послуги, в тому числі й ОСОБА_3 за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цьому випадку посилання позивача на обчислення заборгованості в еквіваленті до обмінного курсу гривні до долара США у Публічному акціонерному товаристві "Креді Агріколь Банк" (далі - ПАТ "Креді Агріколь Банк") як на порушення вимог чинного законодавства не є обґрунтованим, оскільки загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК України, серед яких, зокрема, свобода договору. За змістом положень статей 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України). Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. У кредитному договорі від 24 квітня 2013 року, укладеному між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3, зазначено, що усі платежі за кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту суми кредиту в доларах США, визначеному до курсу ПАТ "Креді Агріколь Банк". Велика Палата Верховного Суду вважає, що кредитний договір не є предметом спору в указаній справі, а також виходить із встановленого статтею 204 ЦК України принципу презумпції правомірності правочину, оскільки рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 травня 2016 року у справі N 320/6620/15 у задоволенні позову ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті" відмовлено, а згідно з даними з Єдиного реєстру судових рішень ухвалою від 07 липня 2016 року Апеляційного суду Запорізької області (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58839555), а також ухвалою від 24 травня 2017 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67004491) вказане рішення місцевого суду залишено без змін. ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо законності вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису від 07 липня 2015 року з огляду на таке. Як убачається з позовної заяви, позивач також оспорював у судовому засіданні обставини щодо направлення йому та отримання безпосередньо ним повідомлення про дострокове повернення кредиту та попередження про звернення стягнення на предмет застави від 19 травня 2015 року, у зв'язку із чим у справі за його клопотанням Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області призначив судову почеркознавчу експертизу. На неодноразові вимоги суду оригінал згаданого поштового відправлення відповідач не надав, а тому експертизу неможливо було провести у зв'язку із відсутністю об'єкта дослідження. Суди попередніх інстанцій по-різному визнавали факт, для з'ясування якого експертиза була призначена. При цьому суд апеляційної інстанції, вважаючи достатніми доказами отримання копії повідомлення про вручення поштового відправлення без особистого підпису отримувача, не врахував, що таке повідомлення всупереч пункту 106 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, є неналежним доказом, оскільки в ньому немає підпису отримувача. При цьому, маючи підтвердження ухилення відповідача від надання оригіналу бланка повідомлення, про що зазначено в рішенні суду першої інстанції, апеляційний суд визнав указаний факт всупереч статті 146 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи, не встановивши інших обставин, не навівши доводів на спростування висновку суду першої інстанції, фактично безпідставно переоцінивши доказ. Крім того, суд апеляційної інстанції, вказуючи на законність вчинення нотаріусом оспорюваної дії, залишив поза увагою обставину звернення позивача із цим позовом та вказану ним правову підставу для визнання спірного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, як невнесення відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та їх відсутність у Реєстрі, та не надав їй жодної правової оцінки. Також апеляційний суд не врахував, що звернення стягнення на предмет застави пов'язується саме з реєстрацією у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження та сплив тридцятиденного строку для добровільного виконання боржником свого зобов'язання. Приватний нотаріус не перевірив реєстрації стягувачем у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, не врахував, що звернення стягнення на предмет застави може бути розпочате лише в разі невиконання боржником свого зобов'язання протягом тридцяти днів з дня реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду - скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі, оскільки суд правильно вирішив спір, а правильне по суті і законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Статтею 26 Закону N 1255-IV визначено види позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких і реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса. Згідно із частиною першою статті 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Отже, можливість звернення стягнення на предмет застави передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним - Законом N 1255-IV. При цьому частинами першою, третьою статті 24 Закону N 1255-IV встановлено порядок звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Така вимога узгоджується із частиною першою статті 27 Закону N 1255-IV, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку зобов'язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Тобто законодавець визначив, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача. Закон N 1255-ІVпов'язує можливість звернення стягнення на предмет застави не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, але й встановлює відповідний строк для такого виконання - протягом 30 днів, та пов'язує початок спливу вказаного строку з моментом реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а отже, і подальших дій зі звернення стягнення на предмет застави. Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення запеченого обтяженням зобов'язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави. Відсутність у Законі України "Про нотаріат" та в Порядку N 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону N 1255-IV щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту такої реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог, оскільки при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо його не скасовано виданим пізніше загальним актом. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року скасувати, рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  13. Державний герб України Справа № 316/191/16-ц Провадження № 2/316/5/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ (повний текст) "21" травня 2018 р. м.Енергодар Енергодарський міський суд Запорізької області,у складі суду: головуючого судді: Капустинського М.В., секретаря судового засідання: Демешко О.А. розглянувши у судовому засіданні в місті Енергодар Запорізької області цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення кредиту за договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 банк України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики про захист прав споживачів та визнання недійсним договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. - ВСТАНОВИВ: ПАТ «ОТП ОСОБА_1» звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 (а.с.2-4 т.1). Крім того, до Енергодарського міського суду 17.10.2016 року надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. (а.с.186-190 т.1). Ухвалою суду від 17.10.2016 року позовні заяви обєднано в одне провадження (а.с.144 т.1) 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції. У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХШ «Перехідні Положення» ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року, справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені редакцією ЦПК України від 15.12.2017 року (зі змінами). В судове засідання учасники справи не зявились, в матеріалах справи наявні заяви про розгляд справи за відсутності. У звязку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи, на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів. Дослідивши матеріали справи та наявні докази, суд дійшов наступного висновку: Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Згідно ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Встановлено, що 09.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП ОСОБА_1», (надалі за текстом - банк) та громадянкою України ОСОБА_2 (надалі за текстом - позичальник), був укладений кредитний договір №CM-SME206/327/2008 (надалі - договір), відповідно до якого передбачено надання банком позичальнику на споживчі цілі кредиту траншами в загальному розмірі 174 000,00 доларів США, на строк 180 місяців з датою остаточного повернення кредиту не пізніше 08.07.2023 року. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватись чи зменшуватись) в порядку передбаченому цим договором. Зазначений Договір підписаний сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб (договір приєднання). У відповідності до ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Для зясування обставин, що мають значення для справи, була призначена експертиза. Виконання експертизи доручено старшому науковому співробітнику ОСОБА_5 ОСОБА_6 Перед експертом були поставлені питання, на жодний з яких надати відповідь не надається за можливе. Тобто, матеріали справи не містять жодного доказу існування заборгованості. Виходячи з цього позовні вимоги банку є безпідставними, необґрунтованими, позовні вимоги банку ґрунтуються на припущеннях, а наявність обставин, на котрі посилається банк, не містять належних та допустимих доказів з наступних підстав. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Представником банку не надано доказів як про надання банком кредиту ОСОБА_2 , так і про його погашення. З урахуванням умов кредитного договору з фізичною особою ОСОБА_2 вбачається, що вказаний кредитний договір неможливо виконати у звязку з відсутністю у сторін можливостей та передумов для такого виконання, котрі випливають з вимог спеціального законодавства в сфері валютного кредитування, правил обороту та використання готівкової іноземної валюти в Україні та ліцензійних умов НБУ щодо банківської діяльності даного виду, відтак кредитний договір є неукладеним, а саме зобовязання безгрошовим. Таким чином, за своєю правовою природою кредитний договір є консенсуальним, а не реальним правочином, відтак його підписання створює обовязок для обох сторін такого правочину: для банку - надати кредит у відповідності до умов договору, а для позичальника - повернути отриманий кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами, проте лише у випадку реального отримання кредитних коштів. Натомість доказів надання банком кредиту ОСОБА_2 матеріали справи не містять, що підтверджується висновком експерта. Згідно ч.1ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Згідно п.1.10 «Положення про організацію операційної діяльності в банках України», затвердженого Постановою Правління НБУ №254 від 18.06.2003 року, первинний документ, - це документ, який містить відомості про операцію та підтверджує її здійснення. Згідно п.4 Положення операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Згідно п.4.2 вказаного Положення, підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Отже, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані, підставою для документування таких операцій є первинні документи, які мають бути оформлені належним чином, містити всі необхідні реквізити. Як вбачається з висновку експерта, банк не довів наявності у позичальника заборгованості у вказаному розмірі. На вимогу суду банк не надав суду жодного доказу, оригіналу документу, який би свідчив про отримання та погашення позичальником кредиту, та про перерахування цих коштів на рахунок банку. Саме по собі підписання кредитного договору не підтверджує отримання коштів по кредиту, також суду не подано доказу, який би підтверджував, що позивальник проводив оплату по кредиту, а подана роздруківка розрахунку не відповідає вимогам Закону щодо її оформлення. Судом надавалась банку можливість надати докази по справі, чого не було зроблено. Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності, можна зробити висновок, що оскільки фактичне виконання банком кредитного договору не підтверджено жодним доказом, банк не довів належними та допустимими доказами наявність у позичальника заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку, не доведено в ході судового розгляду тих обставин, на які банк посилається як на підставу своїх вимог, тому у суду немає підстав для задоволення позову. Така позиція повністю узгоджується з висновками Верховного суду України, зокрема з Постановою Верховного суду у складі Касаційного цивільного суду у справі №61-517св18 від 30 січня 2018 року. ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1», в якому просила визнати порушеним її право споживача фінансових послуг банку та визнати недійсним кредитний договір №CM-SME 206/327/2008 (надалі - договір) від 09.07.2008 року. Предметом вказаного договору було надання відповідачем позивачу кредиту у розмірі 174 000,00 доларів США під невизначену плаваючу процентну ставку фіксований відсоток 6 % річних + FIDR строком до 08.07.2023 року. При цьому, позичальник зазначив, що банк не попередив її про те, що позичальник несе валютні ризики та не зазначив це в Договорі. Також, в укладеному кредитному договорі відсутні положення щодо визначення ставки FIDR як на момент укладення договору, так і в подальшому, за якими змінюється реальна процентна ставка з урахуванням усіх майбутніх платежів позичальника. Також, банком не було надано споживачу у письмовій формі усієї необхідної інформації для здійснення свідомого вибору, повідомлена банком до укладення договору інформація є недостовірною, а відтак волевиявлення щодо укладення договору формулювалось під впливом омани банку, який приховав важливу інформацію та повідомив неправдиві відомості, які стосуються плати за кредит, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, у тому числі щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми здорожчання кредиту. Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін. Відповідно до п.1.4.1.3 кредитного договору №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року процентна ставка підлягає корегуванню протягом всієї дії цього договору. В п.1.4.1 договору визначено порядок розрахунку Річної бази нарахування процентів - для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. Відповідно до п.3 постанови правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (чинною на той час) кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, − щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Згідно з ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Враховуючи викладене, суд встановив, що позивачеві не було розяснено всіх умов договору, вона помилялася щодо істотних умов договору, зокрема строків та обєму своїх прав та обовязків, оскільки графіка платежів з урахуванням процентної ставки їй надано не було. Згідно з ч.ч.1-5 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом та несуть ризик настання наслідків, повязаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. У відповідності до положень ст.ст.1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту. Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. У відповідності до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.3 ч.1 ст.3 Цивільного Кодексу України). Аналіз положень ч.4 ст.42 Конституції України надає підстави для висновку, що участь у договорі споживача як слабшої сторони, підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, яка звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч.3 ст.1054 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст. 18, ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. А отже, виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що свобода договору при укладенні кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року, не є абсолютною та обмежується спеціальними нормами законодавства у сфері споживчого кредитування. За таких умов, сторони кредитного договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки, урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним (правовий висновок Верховного Суду України зроблений у Постанові від 11.09.2013 року у справі №6-52цс13). Відтак, посилання банку на принцип свободи договору є невірним, який зроблено ним без урахування вимоги спеціального законодавства в сфері споживчого кредитування, який звужує дію принципу свободи договору. Згідно п.4 ч.1 ст.56 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та ст.ст.11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обовязок кредитора, щодо неухильного дотримання вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно із п. 9 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Відтак, беручи до уваги приписи п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованго суду України з розгляду цивільних і кримінальних спав №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», в системному звязку зі ст.ст.11, 19, ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» суд констатує, що в їх змісті законодавцем визначено чіткі критерії і обставин умислу, які з вини кредитора (банку) у будь-якому разі порушують права споживача внаслідок умисних дій/бездіяльності банку та є нечесною підприємницькою практикою, якими зокрема, є: порушення права споживача на свободу вибору продукції при реалізації продукції будь-яким чином; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином. Вимогою ч.3 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. При визначенні вільного волевиявлення учасника правочину (зокрема, позичальника у даному випадку) і відповідність її внутрішньої волі на укладення правочину, суд враховує наступне. При укладенні правочину під впливом обману формування волі споживача відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі споживача шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають споживача до укладення договору. Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину. А це дозволяє зробити висновок, що під обманом слід розуміти таку поведінку, за допомогою якої одна особа викликає в іншої неправильне уявлення (вводить в оману) свідомо щодо обставин, які мають істотне значення з метою вчинення правочину. Тобто, обман це дія на процес формування волі особи. При цьому, обманні дії можуть вчинятися в активній формі або ж полягати у бездіяльності (умисне замовчування про факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину). І хоча, воля на вчинення такого правочину під впливом омани може відповідати зовнішньому волевиявленню позичальника, проте формується тут невільно під впливом відсутності необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. А це є ознакою обману, який як процес спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, проявляється у настанні правових наслідків, які за звичайних умов не могли б настати. Між обманом і вчиненням правочину існує причинний звязок, тобто обман має бути таким, що без нього правочин не був би вчинений. Таким чином, аналіз змісту вище наведеного дозволяє суду дійти висновку, що умисне замовчування кредитором про факти, які мають істотне значення для споживача, суттєво впливають на його волевиявлення та можуть перешкодити вчиненню правочину, які є ознаками омани під впливом якої волевиявлення споживача є не вільним і не відповідає його внутрішній волі. Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які діяли на час підписання кредитного договору та які розроблені у відповідності до ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила). У даних Правилах вказані обовязкові умови із числа інших обовязкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. У відповідності до розяснень п.16. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Для вирішення питань, що виникли під час розгляду справи, судом за клопотанням позичальника було призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої складений Висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України №17-3508/3509 від 27.02.2018 року, згідно якого у звязку з відсутністю необхідних документів на жодне запитання відповісти не надається за можливе. Постановою Пленуму Верховного суду України №8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» встановлено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та обєктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. У наданих банком документах містяться неузгоджені дані щодо розміру сукупних витрат за кредитним договором, відсутня інформація щодо варіантів повернення кредиту, включаючи кількість платежів, визначену процентну ставку, частоту та обсяги платежів. А тому, враховуючи зазначене, згідно наявних матеріалів суд прийшов до висновку, що оформлення банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, під час укладення кредитного договору №№ CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р., виконано з недотриманням п.2 та п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд вважає, що дослідженим в судовому засіданні Висновком судового експерта підтверджуються наведені позичальником за зустрічним позовом доводи і обставини введення банком її в оману щодо істотних умов кредитного договору, який укладено нею під впливом відсутності з вини банку необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації, про умови кредитування та ціну фінансової послуги. Разом з тим, судом враховано, що на виконання вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», банк зобовязаний перед укладенням кредитного договору надати позичальнику інформацію в письмовій формі, про умови кредитування з подальшим їх викладенням у змісті кредитного договору та отримати про це, письмове підтвердження з наявним особистим підписом позичальника, про його отримання, у якій мало б бути викладено інформаційні умови, які позичальник мала б розуміти підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір (правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 11.03.2015 року №6-16цс15). При цьому суд вважає, що така поведінка банку, як зацікавленої особи завжди містить прямий умисел і як правило, є результативним наслідком умисного порушення/ невиконання існуючих вимог закону чи/або правил. В той же час, суд вбачає, що позичальник як споживач, з вини банку не могла знати як до, так і на час підписання кредитного договору, що той містить несправедливі умови, оскільки кредитор приховав від неї повну та достовірну інформацію про Умови кредитування та реальну ціну фінансової послуги банку, які вона мала б розуміти, підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір. Як встановлено судом з досліджених в судовому засіданні письмових доказів, позичальник особисто не отримувала такої письмової інформації від банку перед укладенням кредитного договору. В порушення вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», позичальник з вини банку не була належно ознайомлена як перед, так і під час укладення кредитного договору зі всіма його умовами, які для неї мають суттєве значення та істотно могли вплинути на формування її волевиявлення і здійснення свідомого вибору, що є обставинами, які викривили її уявлення щодо дійсності істотних умов договору та унеможливили позичальнику реалізувати вільну можливість і змогу, надати дійсну оцінку положенням умов кредитування банку та наслідкам укладення такого кредитного договору. З урахуванням вище наведених обставин суд розцінює посилання банка про нібито дотримання ним вимог законодавства перед укладенням кредитного договору та про відповідність внутрішньої волі позичальника на укладення кредитного договору на таких умовах надуманим та таким, що не ґрунтується на фактичних обставинах справи та по суті, є його припущенням. Згідно з ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У відповідності з ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, повязаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. За положеннями ч.5 ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Згідно ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5-6 ст.203 цього Кодексу. Наявність обставин з яким закон повязує визнання угоди недійсною є невідповідність змісту угоди вимогам закону. Відповідно до п.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України). Для договорів про надання споживчого кредиту та договорів, забезпечених іпотекою існують особливі істотні умови, встановлені п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, кредитів забезпечених іпотекою) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту у тому числі наданого у формі кредитної лінії. За змістом ч.1 ст.628 ЦК України та ОСОБА_6 НБУ від 30.09.2011 року №19-118/8009 кредитний договір повинен містити умови (пункти) які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту. Істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача (ч.2 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Форма детального розпису сукупної вартості кредиту затверджена Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, тобто на момент укладення кредитного договору банк зобовязаний надати детальний розпис загальної вартості кредиту за власною формою, але згідно зі змістом, встановленим Законом. У відповідності до п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» зміст розпису сукупної вартості кредиту, який повинен зокрема містити перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. В зазначеному кредитному договорі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача відсутній. Таким чином, сторонами при укладенні договору не узгоджена ціна договору (істотна умова, згідно ст.632 ЦК України) - грошова сума, яку треба сплатити для припинення зобовязання виконанням. Ще однією істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є дата видачі кредиту, а якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту.(п/п 3 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Ця умова має значення у звязку із тим, що п.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. В підписаному між сторонами договорі дати і суми видачі кредитних ресурсів відсутні. Згідно вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Інформація про умови кредитування, а також орієнтовна сукупна вартість кредиту перед укладенням кредитного договору не надана. Право відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою (п.1 ч.7 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів») . Відповідно до п/п 4 п.5 ст.11 та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не має права встановлювати дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки та включати в договір умови, які є несправедливими для споживача. Згідно вимогам абз.5 п.3.4. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані в кредитному договорі зазначити правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки ОСОБА_1 банку або в інших випадках. Відповідно до п.3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у звязку з волевиявленням однієї із сторін. Правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, банком у кредитному договорі не визначено. Кредитним договором (зокрема п.5.2.) встановлені дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Згідно вимог п.3.8 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року у разі надання кредиту в іноземній валюті, банки зобовязані попередити позичальника про валютні ризики. Про обовязковість такого попередження вказано в листі НБУ №40-209/3674-13110 від 30.07.2010 року у відповідь на запит Адміністрації Президента України. З матеріалів справи вбачається, що банк в письмовій формі не попередив позичальника, що валютні ризики під час виконання зобовязань за кредитним договором несе споживач (позивальник). Відповідно, валютні ризики за кредитним договором несе банк. Відсутність такого попередження прямо вказує на те, що банк мав намір видавати кредитні ресурси в гривні. Згідно абз.4 ст.1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний борг - основне зобовязання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між позичальником та банком був укладений договір іпотеки №РM-SME 206/327/2008/1. Згідно абз.3 ст.1 вищезазначеного Закону договір про іпотечний борг - цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу. Згідно із абз.1 ст.2 вищезазначеного Закону, іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між сторонами договору про іпотечний борг тільки за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. При цьому Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» встановлює, що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладання договору про іпотечний борг. Ця інформація має бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити: опис усіх грошових зборів і витрат, повязаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобовязань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобовязання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця. Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє кредитодавець. З наведеного слідує, що економічна і правова інформація про умови кредитування є невідємною частиною кредитного договору. Вимоги, встановлені Законом, є обовязковими і повинні передувати укладенню кредитного договору. Вказана інформація не була письмово оприлюднена банком та не надана позичальнику. Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що в кредитному договорі відсутні істотні умови, які є обовязковими для даного виду договору; сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору; при укладенні кредитного договору банк свідомо, в порушення законодавства, не повідомив позичальника про інформацію, яка повинна була бути письмово оприлюднена до моменту укладення договору, тому при вирішенні спору треба застосувати ст.230 ЦК України. Слід зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), зокрема зазначено, що для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Аналогічна правова позиція викладена у п.п.8, 14, 16 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Згідно викладених в цій Постанові розяснень кредитний договір є неукладеним (не відбувся), зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства. Згідно розяснень п.16 вказаної Постанови суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обовязок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобовязань за цим договором несе споживач. Згідно зі ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України яка визначає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до пункту 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168, банки зобовязані в кредитному договорі або в додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, зазначаючи при цьому значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів ОСОБА_1 банку України. На банки покладається також обовязок зазначати в кредитному договорі сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки, яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту (п.3.3 Правил). Згідно положень ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Банки чи інші фінансові установи у відповідності до положень ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, повинні надати споживачу повну інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. У відповідності до ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та вказаної Постанови НБУ №168 кредитний договір має містити графік платежів у розмірі сум погашення основного боргу. У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а й отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. У зобовязанні мають бути чітко визначені його субєкти та конкретизований його обєкт. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Таким чином, з метою належного захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, банки зобовязані надавати споживачам необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію зокрема, про орієнтовну сукупну (реальну) вартість кредиту. Такого роду інформація про ціну (сукупну вартість) кредиту - по своїй суті та правовій природі є суттєвою, яка істотно впливає на вибір і волевиявлення позичальника, щодо прийняття ним рішення про необхідність укладання кредитного договору на таких умовах оскільки, споживач може не володіти спеціальними знаннями про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, а тому обовязок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про продукцію (у даному випадку про послугу споживчого кредитування та реальну вартість кредиту) законодавцем покладається саме на субєкта господарювання (кредитора). А тому, враховуючи вищенаведене, істотними умовами кредитного договору, щодо яких має бути досягнуто згоди в обовязковому порядку, є умови, які встановлені ч.ч.2 та 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». В порушення п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позичальнику як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Також, з матеріалів справи вбачається дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобовязаннях; детальний розпис загальної вартості кредиту взагалі не видавався, які суми і на які рахунки зараховувалися невідомо, що також є несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку. З огляду на наведене є очевидним, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного. Аналогічна правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних в Ухвалі від 22.10.2014 року у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року у справі №6-26251св14 (витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672). Положеннями ч.1 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. При цьому, відповідно до цих вимог зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. У разі визнання істотної умови недійсною, весь договір підлягаю визнанню недійсним. Суд погоджується з доводами позивача про недотримання згоди між сторонами оспорюваного кредитного договору щодо істотних умов договору та водночас, про наявність нечесної підприємницької практики в діях банку, які проявляються у тому, що банк приховав від позичальника повну та достовірну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав у спірному кредитному договорі заниженні значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної ціни кредиту та фінансової послуги банку, які мають бути виражені банком у вигляді реальної (ефективної) відсоткової ставки та кінцевої загальної вартості кредиту, яку має сплатити позичальник на користь банку, погашаючи кредит у строки, визначені кредитним договором. За таких обставин, суд приходить до висновку, що банк, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи недобросовісно та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для неї умовах, з якими позичальник як споживач, була позбавлена з вини кредитора реальної можливості ознайомитись та оцінити належно. Тому з урахуванням наведеного суд погоджується з доводами представника позивача, що позивач підписавши кредитний договір, хоча і підтвердила свій намір на отримання банківського кредиту, однак, таке її волевиявлення не було вільним та спрямованим на настання реальних правових наслідків саме на таких умовах. Крім того, суд виходячи із встановлених в судовому засіданні обставин, що сам текст кредитного договору розроблявся банком, вважає, що відповідальність щодо змісту кредитного договору покладається повністю на банк. Крім того, з огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту. Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09.04.1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг). У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17.05.1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року (пункти 9,13,14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди. Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобовязання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору. Кредитний Договір №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року не відповідає вимогам п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, які визнані обовязковими. Також банком розрахунок з розписом загальної вартості кредиту проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. З матеріалів справи є очевидним, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у багато разів. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватись до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (п.п.9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви). Згідно п.2 ст.7 Директиви комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, такою що вводить в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. У ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на дату укладення оспорюваного кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року) було встановлено заборону нечесної підприємницької практики, яка включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Такі дії суперечать правилам, торговим чи іншим чесним звичаям, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції, та у відповідності до правил ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є нечесною підприємницькою практикою, яка заборонена. А правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсні. Виходячи з вищенаведеного суд визнає необґрунтованими доводи банку, що права споживача (позичальника), у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту виключно у випадках та спосіб, які встановлені в ч.7 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору, яка не передбачала визнання недійсним договору у звязку з наданням споживачу неповної, недостовірної або несвоєчасної інформації споживачу про продукцію. Таким чином, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, зокрема, виходячи з висновку судового експерт, банк під час укладання кредитного договору приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, суд вважає це здійсненням дій з метою отримання прихованого прибутку. За таких обставин, підписання оспорюваного кредитного договору позичальником було здійснено під впливом омани. Крім того, ухвалою суду від 20.12.2016 року було витребувано від банку за зустрічним позовом необхідні письмові докази за кредитним договором № CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 року. Проте, зазначена ухвала суду банком була проігнорована та не виконана. Причини не подання суду витребуваних судом вище зазначеного переліку письмових доказів суду, не були повідомлені та не повідомлено суд про неможливість виконання зазначеної ухвали. У відповідності до ч.10 ст.84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для зясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами. У відповідності до ч.6 ст.95 ЦПК України, якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Відтак, беручи до уваги те, що у даному випадку банк, не надав суду оригінальні примірники переліку витребуваних судом документів як доказів, які мають суттєве значення для вирішення судом даної справи, а також дотримуючись вимоги ст.6 Конвенції щодо рівності сторін та справедливого суду, суд приходить до висновку та визнає, що надані відповідачем копії документів, якими він обґрунтовує свої заперечення, є копіями невідомого походження, які як докази, не є достатніми, належними, допустимими та достовірними доказами у розумінні ст.ст.77-80 ЦПК України та не бере їх до уваги. На підставі ст.ст. 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підставами для визнання кредитного договору недійсним є включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч.4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди ( чи її умов) недійсними. Так за змістом ч.5 цієї статті у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому. Враховуючи вищевикладені обставини по справі, суд приходить до висновку, що кредитний договір № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р, є укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у цілому. Суд також відзначає, що хоч позичальником і виконувалися умови кредитного договору, однак, це не є підставою вважати, що вона погодилася на умови кредитування, які у подальшому виявилися такими, що не відповідали волевиявленню сторін, оскільки згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. У звязку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позичальника як споживача фінансових послуг. За змістом п.7 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення правовідносини. Також в ч.2 цієї статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1» обґрунтовані, підтверджуються наданими доказами та норми матеріального права, є законними, у звязку з чим підлягають задоволенню. В порядку ст.141 ЦПК України судові витрати стягуються з банку на користь ОСОБА_2 17856,00 грн. за проведення експертизи у розмірі Керуючись ст.ст. 4, 7, 10, 12, 13, 18, 43, 49, 76-83, 89, 95, 141, 258, 259, 263, 265, 268, 271, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: В задоволенні вимог первісної позовної заяви Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. відмовити у повному обсязі. Позовні вимоги зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. укладений між Публічним акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1» та ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) судові витрати за проведення експертизи у розмірі 17856 (сімнадцяти тисяч восьмиста пятдесяти шести) гривень 00 копійок. В задоволенні решти вимог зустрічної позовної заяви відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області (з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року) Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Повний текст рішення виготовлено відповідно до ч.6 ст.259 ЦПК України, протягом десяти днів з дня закінчення розгляду справи, а саме: 22.05.2018 року. Суддя: М. В. Капустинський http://reyestr.court.gov.ua/Review/74157373
  14. Державний герб України Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа № 295/5011/15-ц провадження № 61-1125св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Надра», відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, представник відповідача - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, поданою її представником - ОСОБА_4, на рішення Богунського районного суду м. Житомира у складі судді Семенцової Л. М. від 04 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Коломієць О. С., Микитюк О. Ю., від 11 жовтня 2017 року ВСТАНОВИВ: У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 15 червня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 37 105 дол. США зі сплатою 12,99 % річних на строк до 10 липня 2037 року. Додатковою угодою № 1 від 15 червня 2007 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу - 415,76 дол. США. На забезпечення виконання кредитного зобов'язання 14 червня 2007 року банк уклав з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 окремі договори поруки. У зв'язку з тим, що позичальник належно не виконував своїх зобов'язань, станом на 9 лютого 2015 року заборгованість за кредитним договором становить 33 739,15 дол. США та 46 311,16 грн, з яких: прострочене та дострокове тіло кредиту у розмірі 32 389,53 дол. США, 1 349,62 дол. США прострочених процентів за користування кредитом, 810, 58 грн пені за прострочення повернення кредиту та сплати процентів, 45 500, 58 грн штрафу. Ураховуючи викладене,ПАТ «КБ «Надра», скориставшись правом дострокового повернення в повному обсязі кредиту, просив суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 46 311,16 грн. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «Надра»заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 810,58 грн пені. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 810,58 грн пені. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Частково задовольняючи позов ПАТ «КБ «Надра», суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, що є підставою для стягнення з нього грошових коштів за цим договором, однак у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Разом з тим суд прийшов до висновку про необхідність застосування положень статті 549 ЦК України, статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, тому відмовив у стягненні штрафу. Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_3 відхилено. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з висновком місцевого суду, зазначивши, що хоча суд першої інстанції розглянув справу без участі відповідачів, які не були повідомлені про час та місце розгляду справи, але повістки відповідачам за зареєстрованим місцем їх проживання направлялися, які повернулися за терміном зберігання. При цьому відповідачі були обізнані із перебуванням справи на розгляді в суді, тому неотримання ними судових повісток розцінюється як розпорядження процесуальними правами на власний розсуд, докази того, що у них були перешкоди в отриманні поштової кореспонденції у матеріалах справи відсутні, тому факт повернення суду повісток за терміном їх зберігання суд вважав униканням від їх отримання. Крім того, недотримання судом першої інстанції норм процесуального права не вплинуло на ухвалення обґрунтованого, правильного по суті й справедливого рішення, яке не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. 31 жовтня 2017 року ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд визнав, що суд першої інстанції не належним чином повідомив відповідачів про дату судового розгляду, не витребував ряд документів, які мають істотне значення для розгляду справи, однак не розглянув клопотання про витребування для огляду і долучення до матеріалів справи документів, які районний суд зобов'язав позивача надати. Не надання позивачем витребуваних документів позбавило її права подати клопотання про призначення судової бухгалтерсько-економічної експертизи, зустрічний позов про визнання договору поруки недійсним тощо, тобто реалізувати своє право на захист. Крім того, суди не врахували, що розрахунок кредитної заборгованості не обґрунтований та дійшли передчасного висновку, що він є вірним. Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. У пункті 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» зазначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 21 березня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом встановлено, що 15 червня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», і ОСОБА_1укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 37 105 дол. США зі сплатою 12,99 % річних на строк до 10 липня 2037 року. Додатковою угодою № 1 від 15 червня 2007 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу - 415,76 дол. США. Позичальник зобов'язався вносити черговий мінімальний платіж до 10 числа (включно) поточного місяця . На забезпечення виконання кредитного зобов'язання 14 червня 2007 року банк уклав з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 окремі договори поруки, за якими поручителі зобов'язалися солідарно з позичальником відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань. 10 вересня 2010 року сторони кредитного договору уклали додаткову угоду № 1, за умовами якої кредитний договір викладено у новій редакції і щомісячна сума мінімального необхідного платежу стала визначатися додатковою угодою № 2 від 10 вересня 2010 року. Змінився й кінцевий термін повернення кредиту - 15 червня 2037 року. У зв'язку з укладенням з позичальником додаткової угоди банк 10 вересня 2010 року уклав додаткові угоди і з поручителями. Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором 27 березня 2015 року ПАТ «КБ «Надра» направило позичальнику вимогу від 26 березня 2015 року про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором, в якій зазначило про необхідність виконання даної вимоги протягом 30 календарних днів з дати її отримання шляхом сплати на користь банку заборгованості, що виникла за кредитним договором. Згідно з положеннями частини першої статті 158 ЦПК України 2004 року розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться відповідно до вимог статей 74-76 ЦПК України 2004 року. Частиною третьою статті 74 ЦПК України 2004 року передбачено, що судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Згідно з частиною четвертою вказаної статті судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка повідомлення - завчасно. Відповідно до частини п'ятої статті 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. Таким чином, про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи у даному випадку може свідчити лише розписка. Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 169 ЦПК України 2004 року суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки. Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Однак, ухвалюючи рішення в справі, суд першої інстанції зазначені вимоги законодавства до уваги не взяв, розглянувши справу за відсутності ОСОБА_3 та її представника, щодо яких відсутні докази належного повідомлення про час та місце розгляду справи на 04 травня 2017 року, суд розгляд справи не відклав, причини їх неявки в судове засідання не з'ясував, порушив конституційне право ОСОБА_3 на участь у судовому розгляді, не забезпечив їй можливості надати суду докази та навести доводи,чим порушив вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд. Апеляційний суд, зазначивши, що розгляд справи без участі відповідачів, які не були повідомлені про час та місце розгляду справи, є формальним міркуванням, не звернув уваги на те, що конституційне право на участь у судовому розгляді, бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням зазначених вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення і ухвалення власного рішення. При цьому висновок апеляційного суду про те, що відповідачі свідомо не отримували повістки, реалізуючи своє диспозитивне право на участь у справі, був би правильним лише у разі, якщо було б доведено, що відповідачі, знаючи, що на їх адресу надійшов рекомендований лист з суду, не отримували його. Проте таких обставин судом не установлено. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 5 частини першої,пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану її представником - ОСОБА_4, задовольнити. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської областівід 11 жовтня 2017 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Є. В.Синельников С. Ф.Хопта Ю. В.Черняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/73727554
  15. Всем доброво дня. Вопрос по исковой давности: 1. Ипотечный кредит в Сведбанке. 2. Последний платёж - февраль 2011 года. 3. 30.03.2011 - вимога про усунення порушення (о досрлчном возрате всей суммы кредита). 4. сентябрь 2013 года - иск от коллектора на обращение ипотеки. ( в октябре 2018 исковые требования судами удолетворены - сейчас в касации) 5. в сентябре 2014 - иск от колектора "про стягнення заборгованності" ( в марте решение первой инстанции о взыскании сумы указаной в "вимозі про усунення порушення", заяву о применении исковой давности суд не удолетворил так как в 2013 году подан иск на обращение взыскания ипотеки) Вопрос - какие правовые нормы можно указать в апеляционной жалобе по поводу того что иск 2013 года не прервал исковую давность?
  16. Державний герб України Постанова Іменем України 14 лютого 2018 року м. Київ справа № 308/9541/15-ц провадження № 61-3656св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», відповідач - ОСОБА_3, представник відповідача - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року у складі судді Данко В. Й. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: КуштанаБ. П., Боднар О. В., Мацунича М. В., встановив : Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 27 лютого 2017 року справу № 308/9541/15-ц призначено до судового розгляду. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справа № 308/9541/15-ц передана до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У серпні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 20 грудня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, за умовами якого остання отримала в кредит 19 663 доларів США зі сплатою 9,5 % річних та кінцевим терміном повернення до 19 грудня 2014 року. Відповідно до договору уступки права вимоги від 17 грудня 2012 року право вимоги за вказаним вище кредитним договором перейшло від Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». У зв'язку з неналежним виконанням позичальником кредитних зобов'язань станом на 01 липня 2015 року утворилася заборгованість на загальну суму 566 961 грн 32 коп., із яких 15 040,36 доларів США (еквівалент 315 926 грн 06 коп.) - заборгованість за кредитом, 11 951,09 доларів США (еквівалент 251 035 грн 26 коп.) - заборгованість за відсотками, яку Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» просило стягнути з ОСОБА_3 Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги, зменшивши їх до 303 620 грн 13 коп. Зазначав, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року з відповідача стягнуто тіло кредиту, а тому слід стягнути відсотки за користування кредитом відповідно до пункту 6.3 кредитного договору від 20 грудня 2007 року в розмірі 19,5 % річних, розмір яких станом на 27 березня 2016 року становить 11 565,60 доларів США, що еквівалентно 303 620 грн 13 коп. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відсотки за користування кредитом за кредитним договором у розмірі 303 620 грн 13 коп. та 3 654 грн судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_3 не було виконано рішення Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року, у зв'язку з чим кредитні правовідносин між сторонами не припинилися. Наявність невиконаного рішення суду не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив із того, що місцевим судом постановлено рішення із дотриманням норм матеріального та процесуального законодавства, а тому підстав для його скасування немає. Наявність судового рішення про стягнення з ОСОБА_3 кредитної заборгованості не позбавляє Товариство з обмеженою відповідальністю Кредитні ініціативи» права на отримання відсотківвідповідно до пункту 6.3 кредитного договору. У жовтні 2016 року ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У скарзі вказує, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, зокрема статей 3, 60 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, не надано належної оцінки всім доказам та неповно з'ясовані всі обставини справи. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Судами встановлено, що 20 грудня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким остання отримала кредит у розмірі 19 663 доларів США зі сплатою 9,5 % річних та кінцевим терміном повернення до 19 грудня 2014 року. Згідно з пунктом 6.3 договору у разі порушення позичальником строку погашення одержаного ним кредиту сплачує проценти у розмірі 19,5 % річних від простроченої суми згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. Відповідно до договору уступки права вимоги від 17 грудня 2012 року право вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року перейшло від Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». Згідно з пунктом 6.8 кредитного договору позовна давність становить 10 років. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року з ОСОБА_3 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 20 грудня 2007 року у розмірі 152 974 грн 98 коп., у тому числі: 129 825 грн 20 коп. - заборгованість за кредитом, 20 271 грн 77 коп. - відсотки, 2 878 грн 01 коп. - пеня. В рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль «Dacia Logan», реєстраційний номер НОМЕР_1, 2007 року випуску, що належить ОСОБА_3, шляхом продажу автомобіля через прилюдні торги в рамках виконавчого провадження, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна у виконавчому провадженні. На підставі рішення суду Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області 03 травня 2012 року видано виконавчий лист та 04 жовтня 2012 року державним виконавцем районного Відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції відрито виконавче провадження. Обгрунтовуючи підстави позову, Публічне акціонерне товариство «Кредитні ініціативи» посилалось на те, що в результаті неналежного виконання умов кредитного договору та невиконання вищезазначеного рішення суду від 14 грудня 2011 року утворилася заборгованість, яку позичальник, незважаючи на вимоги, не погасив. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що наявність невиконаного судового рішення про стягнення з ОСОБА_3 кредитної заборгованості не позбавляє кредитну установу права на отримання відсотків, як передбачено пунктом 6.3 кредитного договору. Проте повністю з висновком апеляційного суду погодитись не можна. Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Кредитним договором не встановлено розмір процентів після спливу строку його дії, тому такий розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1412цс16 та від 08 серпня 2017 року у справі № 6-2322цс16. Погодившись із висновком суду першої інстанції про стягнення з боржника процентів у розмірі, передбаченому пунктом 6.3 кредитного договору, а саме: 19,5 % річних, апеляційний суд не звернув уваги на те, що кредитним договором передбачено сплату цих процентів у межах дії договору, договором не передбачено ставки нарахування процентів за користування кредитом після закінчення строку його дії, не перевірив можливості нарахування процентів після закінчення строку дії договору на рівні облікової ставки Національного банку України, не визначив розмір процентів за період після спливу строку дії договору. Тобто апеляційний суд не встановив усіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції, допустив порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 141, 400, 416, 417 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://reyestr.court.gov.ua/Review/72269106
  17. Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 638/13998/14-ц Провадження N 14-88 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі також - ПАТ "Дельта Банк", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання" (далі також - ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", позичальник) і ОСОБА_3 (далі також - поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ПАТ "Дельта Банк" на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року, ухвалене суддею Цвірою Д.М., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Яцини В.Б., Бурлака І.В., Карімової Л.В. Учасники справи: позивач: ПАТ "Дельта Банк"; відповідачі: ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 11 червня 2013 року ПАТ "Астра Банк" (далі - первісний кредитор) та позичальник уклали Генеральний кредитний договір (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами первісний кредитор відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 3 919 800,00 грн терміном до 10 червня 2016 року зі сплатою 19,5 % річних. 2. 11 червня 2013 року для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором первісний кредитор і поручитель уклали договір поруки (далі - договір поруки). 3. 2 грудня 2013 року первісний кредитор і позивач уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором. 4. Позичальник зобов'язання за кредитним договором належно не виконував, внаслідок чого станом на 22 липня 2014 року виникла заборгованість у розмірі 4 591 444,07 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 3 919 800 грн. нарахованих відсотків за кредитом - 617 324,77 грн. пені за несвоєчасне повернення відсотків - 28 837,75 грн. пені за несвоєчасне повернення боргу - 27 481,56 грн. 5. У серпні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення на його користь заборгованості за кредитним договором солідарно з відповідачів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 17 грудня 2014 року позивач подав до суду першої інстанції клопотання про слухання справи за якого відсутності. 7. 5 лютого 2015 року Дзержинський районний суд м. Харкова з огляду на вказане клопотання позивача та неявку відповідача постановив ухвалу про заочний розгляд справи. 8. 5 лютого 2015 року суд першої інстанції ухвалив заочне рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 19 жовтня 2016 року Апеляційний суд Харківської області ухвалою скасував рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог до позичальника, а провадження у справі в цій частині закрив. В іншій частині рішення районного суду залишив без змін. 10. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до позичальника, апеляційний суд вказав, що вони мають бути розглянуті за правилами господарського судочинства. 11. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог до поручителя, апеляційний суд констатував, що у позивача була реальна процесуальна можливість надати докази на підтвердження факту переходу до нього права вимоги від первісного кредитора, але позивач вчасно такі докази не надав, притримавши їх для подальшого апеляційного розгляду. Тому, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції в частині цих вимог ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. У листопаді 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. 13. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення судом правил юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вважає, що наявні у матеріалах справи докази свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 16. Крім того, на його думку, апеляційний суд неправильно закрив провадження у справі, оскільки вимоги до поручителя та позичальника вважаються нерозривно пов'язаними та підлягають об'єднанню і розгляду в одному провадженні за правилами цивільного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 17. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 20. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий до позичальника-юридичної особи, який допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителя-фізичної особи. 22. Апеляційний суд постановив ухвалу про закриття провадження у справі в частині позову до позичальника, вважаючи, що вимога до юридичної особи не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 23. Правовою підставою для постановлення такої ухвали суд вважав приписи частини першої та другої статей 15 і 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), а також статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 24. Так, стаття 16 ЦПК України вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 25. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 26. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 27. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до юридичної особи-позичальника за кредитним договором, а також до фізичної особи-поручителя, який погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 28. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором і боржником за основним зобов'язанням, які є юридичними особами, та поручителем, який є фізичною особою. 29. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 30. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. 32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли відсутня спільність предмета позову. 33. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 34. Відповідальність поручителя перед позивачем є солідарною разом з позичальником як боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пункту 2.1 договору поруки. 35. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 36. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 37. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя. 38. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. 39. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 40. ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителя-фізичної особи. 41. Лише з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 42. Відтак, тільки з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договору поруки, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. 43. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про те, що суд апеляційної інстанції неправильно закрив провадження у справі в частині вимог до позичальника-юридичної особи, та вважає, що цей спір за позовом кредитора-юридичної особи до позичальника-юридичної особи і поручителя-фізичної особи, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 44. Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у пунктах 23, 31-34, 44-48, 56-64 постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40 цс 18), а також у пунктах 20, 29-33, 40-41 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18). (1.2) Щодо позовних вимог до поручителя 45. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 46. Позивач стверджує, що у матеріалах справи є докази, які свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 47. Проте суд першої інстанції вважав, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором. А суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач подав йому новий доказ - копію додатка до Акта приймання-передачі права вимоги до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 2 грудня 2013 року. 48. Відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України (в редакції, що діяла на час розгляду справи) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. 49. Відтак, за відсутності поважних причин неподання нового доказу до суду першої інстанції апеляційний суд не мав права досліджувати цей доказ, поданий позивачем в апеляційній інстанції. Не має такого права за змістом частини першої статті 400 ЦПК України і суд касаційної інстанції. 50. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частини перша - третя статті 10 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Змістовно близькі приписи закріплені і в частинах першій - третій статті 12 ЦПК України в редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року. 51. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті (частина друга статті 27 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 131 того ж кодексу. 52. Частина друга статті 131 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачала, що докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. 53. Суди встановили, що позивач не подав до суду першої інстанції докази на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. А подаючи такі докази до апеляційного суду, не обґрунтував поважність причин їх неподання до суду першої інстанції. 54. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року в частині вимог до поручителя постановлена з додержанням норм права, а аргументи позивача про її незаконність в цій частині є необґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції. 56. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 57. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. З огляду на викладені вище мотиви ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до позичальника, а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог про стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання", а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 10 травня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  18. Державний герб України Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 522/407/15-ц Провадження № 14-53 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року, ухвалене суддею Домусчі Л. В., та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Журавльова О. Г., Ісаєвої Н. В., Комлевої О. С. Учасники справи: - позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, - третя особа без самостійних вимог: Перша одеська державна нотаріальна контора. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі разом - спадкоємці), третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 24 грудня 2007 року ОСОБА_9 (далі - позичальник) та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - кредитодавець), уклали кредитний договір № 1501/1207/71-263 (далі - кредитний договір). За його умовами позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних протягом усього строку користування кредитом і з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2027 року. 2.2. 24 грудня 2007 року для забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору сторони уклали договір іпотеки № 1501/1207/71-263-Z-1 (далі - договір іпотеки). Предметом іпотеки є належна на праві власності позичальникові квартира АДРЕСА_12 (далі - предмет іпотеки). 2.3. 28 листопада 2012 року кредитодавець і позивач уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за кредитним договором. 2.4. У листопаді 2014 року позивач дізнався про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник померла. Станом на 22 листопада 2010 року заборгованість за кредитним договором становила 99 743,14 доларів США, що було еквівалентно 1 572 973,36 грн, і складалася вона з: основного боргу у сумі 97 538 доларів США, еквівалентних 1 538 197,77 грн; заборгованості з відсотків у сумі 1 941,43 доларів США, еквівалентних 30 616,82 грн; пені - 263,71 доларів США, еквівалентних 4 158,77 грн. 2.5. 17 листопада 2014 року позивач звернувся до Першої одеської державної нотаріальної контори з претензією кредитора. З листа Першої одеської державної нотаріальної контори від 18 листопада 2014 року вих. № 2522/02-14 стало відомо, що 6 березня 2012 року на предмет іпотеки було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 (1/5 частки спадкового майна), ОСОБА_4 (2/5 частки спадкового майна), ОСОБА_5 (2/5 частки спадкового майна). ОСОБА_3 було роз'яснено, що він успадковує майно, обтяжене боргом, і що обтяження майна іпотекою залишається чинним після отримання свідоцтва про право на спадщину та до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. 2.6. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість предмета іпотеки, переданого позивачу, станом на 30 січня 2015 року становила 1 401 254,00 грн, що не перевищувало заборгованість відповідачів перед позивачем. 2.7. У зв'язку з тим, що заборгованість за кредитним договором не була погашена, позивач звернувся до суду із вказаним позовом. 3. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки в рахунок погашення заборгованості спадкоємців за кредитним договором шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. 4. У березні 2015 року спадкоємці звернулися до суду із зустрічним позовом до позивача про визнання останнього таким, що втратив право вимоги до спадкоємців за кредитним договором і за договором іпотеки. 5. Позовні вимоги вони мотивували такими обставинами: 5.1. ОСОБА_3 та його сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - є спадкоємцями позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5.2. Після смерті позичальника ОСОБА_3 письмово повідомив кредитодавця про смерть його дружини та надав до кредитної справи копію відповідного свідоцтва про смерть із заявою щодо переоформлення кредитного договору на нього. 5.3. 6 березня 2012 року Перша одеська державна нотаріальна контора письмово повідомила кредитодавця про видачу спадкоємцям свідоцтв про право власності на спадщину на предмет іпотеки після смерті позичальника. 5.4. Позивач пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли у спадщину предмет іпотеки, з порушенням строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 16 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову; зустрічний позов задовольнив: визнав позивача таким, що позбавлений права вимоги до спадкоємців померлого позичальника. 7. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у первісному позові мотивоване тим, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли обтяжену іпотекою спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, і згідно з частиною четвертою цієї статті він втратив право вимоги. 8. Задовольняючи зустрічний позов, суд вказав, що позивач за первісним позовом не спростував належними та допустимими доказами того, що ОСОБА_3 у березні 2010 року повідомив кредитодавця про смерть позичальника, а набувши право вимоги кредитодавця до спадкоємців позичальника у 2012 році, позивач скористався цим правом лише у 2014 році з пропуском строків, передбачених статтею 1281 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення первісних позовних вимог і про відмову у задоволенні зустрічного позову. У рахунок погашення заборгованості спадкоємців позичальника перед позивачем за кредитним договором звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 10. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2016 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 11. 29 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області рішенням скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року в частині задоволення зустрічного позову й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що суд першої інстанції вірно встановив факт пропуску кредитором преклюзивного строку та відмовив у первісному позові саме з підстав, з яких заявлений зустрічний позов. А тому немає необхідності у задоволенні зустрічних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 23 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у повному обсязі та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову, а також задовольнити первісний позов у повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. У цій ухвалі суд вказав на те, що є обґрунтовані правові підстави для відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16 висновку щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме від висновку про те, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у разі коли спадкодавець є одночасно боржником за основним зобов'язанням та іпотекодавцем, недотримання строків звернення кредитора з вимогами до спадкоємців відповідно до статті 1281 ЦК України має наслідком припинення основного зобов'язання та припинення іпотеки спадкового майна як похідного зобов'язання. 18. В ухвалі від 1 лютого 2018 року звертається увага на те, що суд першої інстанції у справі № 522/407/15-ц врахував інший правовий висновок Верховного Суду України, встановивши факт відсутності у кредитора (позивача) права вимоги до спадкоємців за іпотечними зобов'язаннями з підстав, передбачених частиною четвертою статті 1281 ЦК України. Апеляційний суд з такими висновками районного суду погодився. 19. Мова йде про висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15. У цій справі Верховний Суд України зазначив, що «оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців». 20. Натомість, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16, на який посилається позивач у касаційній скарзі, полягає у тому, що «правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України)». Крім того, Верховний Суд України у справі № 6-31цс16 вказав, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» передбачає підстави припинення іпотеки, однак такої підстави як смерть іпотекодавця, положення цієї статті не містять. 21. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що викладений у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15 висновок Верховного Суду України про застосування положень статті 1281 ЦК України при вирішенні питання щодо звернення стягнення на спадкове іпотечне майно є протилежним до викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16 висновку Верховного Суду України в аналогічних правовідносинах. 22. Крім того, в ухвалі від 1 лютого 2018 року вказано, що «різна судова практика при вирішені питання щодо строку, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою до спадкоємця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень». 23. З огляду на це Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Позивач вказує на те, що вимога до спадкоємців була направлена ще кредитодавцем у межах встановленого законом строку. Вважає, що про це свідчить заява ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року, в якій він у зв'язку з набуттям спадщини та обтяженням на неї за договором іпотеки просив, зокрема, врегулювати відносини щодо погашення кредиту у добровільному порядку шляхом встановлення графіку погашення із розстроченням. Заява ОСОБА_3 про прийняття зобов'язань за кредитним договором, на думку позивача, є підтвердженням отримання вимоги кредитора до спадкоємців згідно з положеннями статті 1281 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 був також обізнаний із обтяженнями щодо спадкового майна при отриманні свідоцтва про право на спадщину. 25. Суди попередніх інстанцій, на думку позивача, дійшли помилкових висновків про пропуск кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16). (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідачів 26. 29 вересня 2017 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, якими у позові до спадкоємців відмовлено. 27. Обґрунтовуючи заперечення на касаційну скаргу, ОСОБА_3 вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача права вимоги до спадкоємців позичальника через пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України. 28. Інші відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. (2.2) Позиція третьої особи без самостійних вимог 29. Третя особа без самостійних вимог позицію щодо касаційної скарги не висловила. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 30. Спір виник між сторонами з приводу погашення заборгованості за кредитним договором, в рахунок якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Натомість, за зустрічним позовом вимоги стосувалися визнання позивача таким, який втратив право вимоги до спадкоємців. 31. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальникпомерла. Після її смерті відкрилась спадщина на предмет іпотеки. 32. 6 березня 2012 року державний нотаріус Першої одеської державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за законом, про що листом того ж дня повідомив кредитодавця. 33. 8 травня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до кредитодавця із листом, в якому повідомив, що успадкував від позичальника предмет іпотеки. Крім того, у зв'язку з набуттям спадщини, обтяженої іпотекою, просив кредитодавця укласти договір про добровільне погашення боргу із розстроченням. 34. 28 листопада 2012 року позивач набув право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу № 15, укладеного з кредитодавцем. Натомість, спадкоємці стали правонаступниками прав та обов'язків померлого позичальника щодо спадкового майна - предмета іпотеки, обтяженого для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. 35. Оскільки спадкоємці зобов'язання за кредитним договором не виконували, 23 грудня 2014 року позивач згідно з приписами статей 37 і 40 Закону України «Про іпотеку» й умовами кредитного договору надіслав на адресу спадкоємців повідомлення про необхідність погашення боргу та звільнення предмета іпотеки. 36. Позивач вважає, що 14 січня 2015 року звернувся до суду з позовом до спадкоємців у межах загальної позовної давності, а тому не прострочив звернення до боржника із вимогою про повернення кредиту. Аргументує свою позицію висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. 37. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 38. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 39. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 40. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 41. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 42. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 43. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 44. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. 45. З огляду на вказане, а також враховуючи невідповідність між висновком Верховного Суду України щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, і висновком Верховного Суду України щодо застосування вказаної статті, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16, Велика Палата Верховного Суду відступає у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) від останнього. 46. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 47. У справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) позивач 28 листопада 2012 року набув у кредитодавця право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу. На той час згідно з листом ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року кредитодавець знав про набуття спадкоємцями предмета іпотеки. Проте позивач вимогу про погашення боргу та звільнення предмета іпотеки надіслав спадкоємцям лише 23 грудня 2014 року, тобто пропустивши строки, визначені статтею 1281 ЦК України. Вказане позбавляє позивача права відповідної вимоги до спадкоємців. 48. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, а позивач не довів факт пред'явлення вимоги кредитодавцем до спадкоємців у межах строків, визначених статтею 1281 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті ОСОБА_3 листом від 8 травня 2012 року, скерованим на адресу кредитодавця, повідомив останнього про набуття предмета іпотеки у спадщину. Будь-яка інформація про пред'явлення кредитодавцем вимоги до спадкоємців у вказаному листі відсутня. 49. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення, висловлені позивачем у касаційній скарзі, щодо своєчасного пред'явлення вимоги до спадкоємців і погоджується з аргументами судів першої й апеляційної інстанцій щодо втрати позивачем права вимоги до спадкоємців. 50. З огляду на вказане рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року необхідно залишити без змін. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 51. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 52. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року є правильним по суті рішенням і залишає його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 438,40 грн, понесені ОСОБА_3 за подання касаційної скарги, за результатами розгляду якої 14 грудня 2016 року була постановлена ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 55. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 55.1. У разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 55.2. Спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 55.3. Спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 55.4. Спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 55.5. Кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 55.6. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 56. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 57. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 58. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців»не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 59. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 60. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 61. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 62. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року залишити без змін. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (адреса: вулиця Щорса, будинок 31, місто Київ, 01133; ідентифікаційний код: 38004195) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_12; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 438,40 грн. відшкодування витрат за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Саприкіна О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73469649
  19. Державний герб України Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа № 667/933/14-ц провадження № 61-472св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року у складі судді Черниш О. Л., рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року у складі суддів: Цуканової І. В., Вейтас І. В., Склярської І. В. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року у складі суддів: Чорної Т. Г., Пузанової Л. В., Семиженка Г. В., ВСТАНОВИВ: У лютому 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів. Позовна заява мотивована тим, що перебуваючи з 2007 року у трудових відносинах з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6, ОСОБА_4 двічі здійснив розтрату ввірених йому товарно-матеріальних цінностей, що підтверджується актами інвентаризації від 27 березня 2008 року та від 8 серпня 2008 року, на загальну суму 137774,10 грн, що еквівалентно 27282 доларів США. З метою відшкодування завданих фізичній особою-підприємцю ОСОБА_6 збитків ОСОБА_4 звернувся до нього з проханням надати позику в сумі 9012 доларів США та 18270 доларів США, які отримав згідно з розписками від 27 березня 2008 року та від 25 серпня 2008 року. В обумовлений строк ОСОБА_4 грошові кошти не повернув. Так як, ОСОБА_3 виступила гарантом повернення боргу сина, позивач звернувся до неї і вона не заперечуючи своїх зобов'язань, 21 серпня 2009 року надала розписку про те, що зобов'язується здійснювати погашення боргу сина в сумі 25000 доларів США, сплачуючи щомісяця по 200-250 доларів США. Оскільки ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання по повергненню боргу сина, останній повинен бути замінений на боржника - ОСОБА_3 у зобов'язанні. Справа розглядалась неодноразово. Ухвалою Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року позовну заяву в частині вимог щодо звернення стягнення на квартиру в рахунок погашення боргу, шляхом визнання права власності на неї, залишено без розгляду. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 257 040 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 09 жовтня 2014 року рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року касаційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково, рішення апеляційного суду Херсонської області від 09 жовтня 2015 року скасовано. Справу передано до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року змінено рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, а саме зменшено розмір суми боргу до 253 068,77 грн та зменшено розмір судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційна скарга ОСОБА_3 відхилена, рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року та рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року залишені без змін. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, від імені якого діє ОСОБА_5 - відхилено. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року залишено без змін. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року суду, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвала апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року мотивовані тим, що на підтвердження укладення договору позики та його умов достатньо представленої розписки. Оскільки дати і суми матеріальної недостачі в актах інвентаризації співпадають із датами і сумами, зазначеними в розписках ОСОБА_4 від 27 березня 2008 року - 9012 доларів США та від 25 серпня 2008 року в сумі 18270 доларів США, суди зробили висновок про написання ОСОБА_3 розписки про переведення боргу 21 серпня 2009 року саме щодо вказаних боргових зобов'язань третьої особи. У січні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, що підписана представником ОСОБА_5, у якій просить рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення яким у задоволені позову відмовити. Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. На обґрунтування касаційної скарги вказує, що розписка не є договором про переведення боргу та борг вже стягнуто рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2013 року. Окрім цього сплинула позовна давність. У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому позивач просив залишити оскаржені рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення. Вказував, зокрема, що: боржник ОСОБА_4 був правильно замінений на ОСОБА_3; розписка відповідача від 21 серпня 2009 року за датою її написання не може стосуватися правовідносин між позивачем і третьою особою на майбутній період, який закінчився в березні 2011 року; згоди боржника на заміну кредитора не потрібно; позовна давність не минула; строк повернення боргу встановлений щомісячними платежами. Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що ОСОБА_4 отримав в позику у ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 27 282 доларів США. Позику ОСОБА_4 в обумовлений договором строк не повернув. 21 серпня 2009 року ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання щодо погашення боргу її сина в сумі 25 000 доларів США, про що надала позивачу розписку, в якій зобов'язалася погашати борг сина ОСОБА_4 ОСОБА_2 в сумі 25 000 доларів США щомісячними платежами по 200-250 доларів США, починаючи з жовтня. При частковому задоволенні позову суди зробили висновок, що оскільки правочин щодо заміни боржника у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин на підставі якого виникло зобов'язання, а ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання повернути позивачу борг свого сина у визначеній законом формі (написала розписку), визнання судом договору переведення боргу дійсним не вимагається. ОСОБА_3 замінила у зобов'язанні свого сина. Проте із цими висновками погодитися неможливо, з таких підстав. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Згідно з вимогами частини третьої статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2013 року у справі № 2114/1353/12, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 240 000 грн. Європейський суд з прав людини вказує, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (MALA v. UKRAINE, № 4436/07, § 48, ЄСПЛ, від 03 липня 2014 року). У постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року по справі № 3-300гс17 зроблено висновок, що закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов'язанні поза волею кредитора. Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Норма статті 520 ЦК України має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов'язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. Вступаючи у договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов'язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Відтак, для заміни боржника у зобов'язанні необхідна воля кредитора щодо відсутності заперечень проти покладення обов'язку первісного боржника на іншу особу. Чинним законодавством встановлено лише форму правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні - цей правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання (статті 513, 521 ЦК України). Як свідчить тлумачення статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення двостороннього правочину між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Тлумачення частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником. Відповідно для переведення боргу, з урахуванням суми позики, необхідним є укладення в письмовій формі договору між новим та первісним боржниками про переведення боргу. Суди встановили, що позивач такого письмового договору між новим та первісним боржниками про переведення боргу суду не надав. Відповідно, розписка ОСОБА_3 не може бути кваліфікована як договір про переведення боргу. Таким чином, неправильними є висновки судів про те, що відбулося переведення боргу з ОСОБА_4 на ОСОБА_3 Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалено із неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 520, 521 ЦК України). У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржені рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів відмовити. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Тлумачення статті 405 ЦПК України дає підстави для висновку, що за результатами розгляду касаційної скарги, якщо вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції. Тому колегія суддів вважає, що на підставі статті 405 ЦПК України, слід скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року. Керуючись статтями 400, 405, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4, підписану представником ОСОБА_5, задовольнити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати. В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів відмовити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвала апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року втрачають законну силу з моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І.Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73657731
  20. Державний герб України Постанова Іменем України 12 квітня 2018 року м. Київ справа № 289/1996/16-ц провадження № 61-7091 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 представник позивача - Сокуренко Євген Сергійович розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у складі судді Сіренко Н. С. та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обгрунтування позовних вимог вказувало на те, що 16 серпня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг. ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором. Відповідач зобов'язань з погашення кредиту та відсотків не виконав, у зв'язку із чим станом на 31 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 48 444 грн 24 коп., яка складається з наступного: 5 673 грн 98 коп. - заборгованість за кредитом; 36 989 грн 51 коп. - заборгованість за процентам за користування кредитом; 2 997 грн 69 коп. - заборгованість з пені та комісії; а також 500 грн 00 коп. - штраф (фіксована частина), та 2 283 грн 06 коп. - штраф (процентна складова). Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості, а також судові витрати. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що на день укладання кредитного договору між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» він був неповнолітньою особою, а тому не мав повної цивільної дієздатності на укладення кредитного договору. Його батьки згоди на укладення кредитного договору не надавали. З урахуванням наведеного, просив визнати недійсним кредитний договір від 16 серпня 2010 року, укладений між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, Ухвалою Радомишльського районного суду Житомирської області від 12 квітня 2017 року вимоги за зустрічним позовом об'єднано в одне провадження з первісним позовом. Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним кредитний договір, укладений 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що укладення позивачем кредитного договору з неповнолітнім ОСОБА_1, який не мав повної цивільної дієздатності, не відповідає вимогам частини другої статті 203 ЦК України. Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення суд першої інстанції залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що незалежно від часу надання банком кредитних коштів за оспорюваним договором, підставою відповідальності за ним є передусім умови письмового правочину, дійсність якого можлива лише від дати укладання договору, а не внаслідок додержання певних умов, жодних із яких сторонами додатково не передбачено, що спростовує доводи апеляційної скарги банку про зміну кредитного ліміту за заявою ОСОБА_1 та початок використання ним кредитної картки з 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення повноліття. У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просив скасувати судові рішення та увалити нове рішення, яким задовольнити позов банку та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що 16 серпня 2010 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. До досягнення повноліття відповідач уклав із Банком лише договір банківського рахунку та отримав картку з кредитним лімітом в 0,00 грн, що не суперечить нормам чинного законодавства, а 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення відповідачем повноліття, йому було встановлено кредитний ліміт на картку і він почав користуватися кредитними коштами. Ураховуючи зазначене, вважав, що суди дійшов помилкового висновку про недійсність укладеного договору. У березні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, який мотивований тим, що позивач у касаційній скарзі безпідставно посилається на не дослідження судами довідки про встановлення ліміту на платіжну картку, довідку про відкриття рахунку та виписку по рахунку, які були подані ПАТ КБ «ПриватБанк» лише в суді апеляційної інстанції, при цьому банк не довів наявність поважних причин не подання зазначених доказів в суді першої інстанції. Вважав такими, що не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про встановлення кредитного ліміту після досягнення ним повноліття, оскільки заява-анкета, разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг, який був укладений за відсутності у нього повної цивільної дієздатності, що само по собі є підставою для визнання такого договору недійсним. Крім того, він отримав кредитну карту та засвідчив своїм підписом довідку про умови кредитування за карткою «Універсальна», на яку в подальшому було установлено ліміт, також до досягнення повноліття. Звертав увагу на те, що серед іншого, умови кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь. Також вважав безпідставним нарахування банком пені та штрафу, які є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню огляду на наступне. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Пунктом другим частини першої статті 30 ЦК України визначено, що цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Відповідно до частини першої статті 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Згідно з частинами першою та другою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Судами встановлено, що 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто станом на день укладення оспорюваного кредитного договору, йому виповнилось 16 років. 31 серпня 2011 року ОСОБА_1 ознайомився з довідкою про умови кредитування з використання кредитної картки та отримав кредитну картку «Універсальна» 55 днів пільгового періоду № НОМЕР_1 з кредитним лімітом на суму 0,00 грн. Станом на цей день відповідачу виповнилось 17 років, а тому він не мав повної цивільної дієздатності. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203 ЦК України). За положеннями частин першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, оскільки договір було укладено з відповідачем, який не мав повної цивільної дієздатності, що є підставою для задоволення зустрічного позову та визнання недійсним кредитного договору. Доводи касаційної скарги про те, що кредитний ліміт було установлено на платіжну карту відповідача після досягнення ним повноліття не мають правового значення, оскільки кредитний договір, складовими якого є заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами, був укладений у 2010 році, коли ОСОБА_1 не мав повної цивільної дієздатності. Для укладання кредитного договору, фізична особа повинна мати повну цивільну дієздатність, усвідомлювати наслідки вчинення такого правочину, а у разі її відсутності на час укладання договору, такий договір за вимогами статті 215 ЦК України може бути визнано недійсним. Безпідставними також є посилання банку на положення пункту 4 частини першої статті 32 ЦК України, яким передбачено укладання неповнолітньою особою договору банківського вкладу та розпорядження коштами, які знаходяться на вкладному рахунку, оскільки нормами цієї статті визначено неповну цивільну дієздатність осіб від 14 до 18 років, обсяг якої дає право цим особам розпоряджатися своїм заробітком, відкривати вкладні рахунки, накопичувати кошти, тобто вчиняти дії, які позитивно впливатимуть на розвиток фізичної особи та її самостійності, а не право на укладання кредитних договорів. При цьому, за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Не є переконливими та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій і доводи касаційної скарги про те, у 2010 році особу позичальника, ідентифіковано під час укладання ним заяви-анкети, а тому не було необхідності повторно ідентифікувати клієнта при видачі кредитної картки та встановленні кредитного ліміту, оскільки беззаперечною підставою для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним є саме укладення його особою яка не мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, тобто ідентифікуючи особу ОСОБА_1 банк зобов'язаний був переконатись у тому, що укладає договір з особою, яка має повну цивільну дієздатність. З огляду на викладене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, перевіряючи законність та обгрунтованість судових рішень, аргументи та доводи касаційної скарги, приходить до висновку про те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 402, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: С. О. Карпенко В.О. Кузнєцов А.С. Олійник Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/73598519
  21. Державний герб України Постанова Іменем України 07 березня 2018 року м. Київ справа № 310/10926/15-ц провадження № 61-3272 зпв 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В., Карпенко С. О., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», відповідач - ОСОБА_1, позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», розглянув у порядку письмового провадження заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Гулька Б. І., Закропивного О. В., Хопти С. Ф., ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С., та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у складі судді Прінь І. П., ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та збитків. Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого у розпорядження ОСОБА_1 передано автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який він зобов'язувався прийняти та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору і графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США. Відповідач належним чином не виконував умови договору фінансового лізингу, у зв'язку із чим ТОВ «Порше Лізинг Україна» неодноразово направляло йому вимогу про сплату заборгованості та повернення об'єкта лізингу, яку відповідачем виконано не було. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис про повернення об'єкта лізингу. У межах виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса 18 вересня 2015 року автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, вилучено у відповідача. 08 жовтня 2015 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та товариством з обмеженою відповідальністю «Автомир» (далі - ТОВ «Автомир») укладено договір купівлі-продажу/поставки автомобіля, який був у вжитку, за умовами якого ТОВ «Автомир» набуло право власності на автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, сплативши його вартість у розмірі 274 189 грн 50 коп. на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна». Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Тріпл Сі» (далі - ТОВ «Тріпл Сі») позивачу надано юридично-консультаційні послуги щодо повернення простроченої заборгованості вартістю 76 207 грн 63 коп. та послуги щодо складання процесуальних документів для захисту прав позивача у суді вартістю 6 тис. грн. Загальна вартість збитків склала 82 207 грн 63 коп. Позивачу завдано збитки у вигляді упущеної вигоди у вигляді щомісячних платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу за період з травня по вересень 2015 року у розмірі 52 979 грн. Крім того, позивач вважав, що йому завдано збитки у вигляді різниці між ринковою вартістю транспортного засобу та сумою несплачених лізингових платежів на час укладення договору купівлі-продажу у розмірі 267 789 грн 20 коп. На підставі викладеного ТОВ «Порше Лізинг Україна» просило стягнути із ОСОБА_1 на свою користь збитки у розмірі 403 976 грн 18 коп. У січні 2016 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічну позовну заяву до ТОВ «Порше Лізинг Україна», у якій просив визнати недійсними пункти 6.3., 6.4., 6.4.1., 6.4.2. Загальних комерційний умов внутрішнього фінансового лізингу, що є невід'ємною частиною договору фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року, якими передбачено погашення витрат та виплати лізингових платежів в іноземній валюті - доларах США, що порушує принцип рівності сторін у договірних зобов'язаннях, та визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 04 лютого 2014 року. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року за своєю правовою природою є змішаним договором і містить елементи договору купівлі-продажу та оренди (найму) транспортного засобу. Однією із сторін договору є фізична особа, тому відповідно до частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він підлягав нотаріальному посвідченню. Оскільки сторонами не додержано вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору, то цей договір є нікчемним та не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тому вимоги позивача за первісним позовом про стягнення збитків у зв'язку із невиконанням умов недійсного (нікчемного) договору не підлягають задоволенню. У задоволенні вимог зустрічного позову відмовлено, оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання правової оцінки окремим положенням недійсного (нікчемного) правочину. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бер