Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'отказ взыскания'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Найдено 377 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання договорів кредиту, іпотеки та поруки недійсними, мотивуючи свої вимоги тим, що кредитні договори суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки укладені сторонами на невигідних для позичальника умовах, що обмежувало волю позивача при укладенні цих договорів та є підставою для визнання його недійсним, відповідно й всі укладені договори на забезпечення кредитного договору також підлягають визнанню недійсними. У липні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зустрічною позовною заявою, в якій зазначило, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитних договорів виникла заборгованість, а тому просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року у розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Бізнес сувеніри» суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року у розмірі 274158,19 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 273976,22 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року в розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом про стягнення коштів за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на дві постанови Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справах № 6-1457цс16 та № 6-2170цс16. Оскільки заявниця просить переглянути судові рішення лише в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом, справа щодо первісного позову не є предметом перегляду Верховним Судом України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Під час розгляду справи суди встановили, що 9 червня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), було укладено кредитний договір НОМЕР_2 на суму 330 тис. доларів США. Того ж дня на забезпечення виконання умов кредитного договору між тими самими сторонами було укладено договір іпотеки. Банк виконав умови договору та надав ОСОБА_1 кредит за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 82990 доларів США, що еквівалентно 419099,5 грн та 247010 доларів США, що еквівалентно 1247400,5 грн, що підтверджується валютними меморіальними ордерами НОМЕР_3, НОМЕР_4 6 від 09 червня 2006 року (а.с.244, т.1). 12 грудня 2008 року банк направив на адресу ОСОБА_1 вимогу про дострокове виконання зобов’язань за цим кредитним договором, в якому просив погасити утворену заборгованість протягом 30 днів з дати одержання цієї вимоги, яку позивачка отримала 4 березня 2009 року (а.с. 191, т. 2). Таким чином, банк змінив строк виконання зобов’язань за цим кредитним договором, з якого погашення боргу вже не відбувається щомісячними платежами відповідно до графіку платежів, а підлягає сплаті всією сумою у визначений банком строк. Суди також установили, що у вересні 2009 року ОСОБА_1 внесла 54,26 доларів США на погашення суми боргу (а. с. 142, т. 3). 12 листопада 2010 між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, у тому числі за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, а тому до останнього перейшло право вимоги до відповідачів за цим кредитним договором (а.с.97-110, т.1). Задовольняючи вимоги банку щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, суди виходили з того, що перебіг позовної давності за цим кредитним договором перервався сплатою ОСОБА_1 грошової суми на погашення заборгованості у вересні 2009 року, тобто після отримання нею досудової вимоги про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором та після настання визначеного у ній терміну, а товариство звернулось до суду з позовом 19 червня 2012 року. Суди також зазначили, що ОСОБА_1 визнала суму основної заборгованості за цим кредитним договором. Натомість у наданих постановах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року міститься правовий висновок, відповідно до якого правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Отже, наведене заявником судове рішення свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 264 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Дійшовши висновку про погашення боржником боргу, суд першої інстанції не встановив: чи було волевиявлення боржника на погашення такого боргу, чи знав боржник про таке погашення та чи схвалив такі дії. Таким чином, оскільки суд не встановив тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення зустрічних позовних вимог з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року задовольнити частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року в частині задоволення зустрічного позову скасувати; справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2891цс16 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Суддя Верховного Суддя України В.М. Сімоненко Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-2891цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9F9803605E4DA79BC22581DF0041992B
  2. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2017 року Справа № 910/361/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді Гольцової Л.А.(доповідач), суддів: Картере В.І., Козир Т.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі№ 910/361/14 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про стягнення 101 839, 99 грн, за участю представників: позивача - не з'явився відповідача - ОСОБА_5, довір. від 06.06.2017 В С Т А Н О В И В : Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14 задоволено позов Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (позивач). Присуджено до стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (відповідач) на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" 50 000,00 грн заборгованості за кредитом, 32 218,38 грн - процентів за користування кредитом, 7 200,00 грн - комісії, 12 421,61 грн -пені, 2 036,80 грн - судового збору. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у даній справі (головуючий суддя Сітайло Л.Г., судді: Пашкіна С.А., Жук Г.А.) задоволено апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4. Скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14. Прийнято нове рішення, яким відмовлено позивачеві в задоволенні позовних вимог. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 2 240,48 грн - судового збору за подання апеляційної скарги. Не погоджуючись із вказаною постановою, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулось з касаційною скаргою, в якій просить Вищий господарський суд України скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14. В касаційній скарзі заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 611, 625, 1048, 1049 Цивільного кодексу України, статей 218, 229, 230, 231 Господарського кодексу України. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулось до суду з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованості по кредиту в розмірі 50 000,00 грн, 32 218,38 грн - процентів за користування кредитом, комісії 7 200,00 грн, та 12 421,61 грн - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів. Позовні вимоги мотивовані тим, що 16.06.2011 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (банк) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (клієнт), шляхом подачі відповідачем заяви про відкриття поточного банківського рахунку та приєднання до розміщених в мережі Інтернет "Умов та правил надання банківських послуг" (далі - Умови), укладено договір банківського обслуговування, відповідно до умов якого клієнту встановлено кредитний ліміт на поточний рахунок в електронному вигляді через засоби електронного зв'язку. Пунктом 3.18.6.1 Умов зазначено, що обслуговування кредитного ліміту на поточному рахунку клієнта здійснюється з моменту подачі клієнтом до банку заяви на приєднання до "Умов та Правил надання банківських послуг" (або у формі "Заяви про відкриття поточного рахунку та картки із зразками підписів і відбитка печатки" або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк / інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою чи електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі) і/або з моменту надання клієнтом розрахункових документів на використання коштів у рамках кредитного ліміту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих засобів до повного виконання зобов'язання сторонами. Банком, на виконання умов договору від 16.06.2011, надано відповідачеві кредит в межах кредитної лінії в розмірі 50 000,00 грн, який відповідачем не повернуто позивачу. Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги, вказав на те, що підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, було укладено договір банківського обслуговування та відповідач приєднався зобов'язався виконувати умови, викладені в Умовах та Правилах надання банківських послуг, які містять усі істотні умови змішаного договору - кредитного договору та договору банківського рахунку, а саме, порядок надання коштів, строки користування кредитною лінією, відповідальність за непогашення кредиту, порядок нарахування відсотків за користування кредитом та їх розмір тощо, відповідач порушив свої грошові зобов'язання за договором, у зв'язку з чим в останнього утворився борг. Рішення мотивовано нормами статей 526, 610, 612, 1054, 1066, 1067 Цивільного кодексу України та Умовами та Правилами надання банківських послуг. Апеляційний господарський суд, з позицією якого погоджується колегія суддів Вищого господарського суду України, скасував рішення місцевого господарського суду та прийняв нове рішення, яким відмовив позивачеві в позові. Стаття 181 Господарського кодексу України передбачає загальний порядок укладання господарських договорів. Частина 1 вказаної норми визначає, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто, шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Згідно зі статтею 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Відповідно до частин 1 - 3 статті 207 вказаного Кодексу (в редакції на дату підписання заяви від 16.06.2011) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно -числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Частиною 2 статті 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлене договором або не випливає із суті змішаного договору. Згідно з частиною 1 статті 1066 вказаного Кодексу за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Частинами 1, 2 статті 1067 Цивільного кодексу України передбачено, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Відповідно до статті 3 Закону України "Про електронний цифровий підпис" електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Частинами 1-3 статті 4 Закону України "Про електронний цифровий підпис" передбачено, що електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі. Згідно зі статтею 6 Закону України "Про електронний цифровий підпис" Сертифікат ключа містить такі обов'язкові дані: найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру); зазначення, що сертифікат виданий в Україні; унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа; дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката; відкритий ключ; найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа; інформацію про обмеження використання підпису. Посилений сертифікат ключа, крім обов'язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа. Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що саме відповідачем підписано електронним цифровим підписом заяву від 16.06.2011 про приєднання до Умов, Тарифів ПАТ КБ "Приватбанк". Особистий ключ має властивості прихованого файлу, в якому відображається, зокрема, повне ім'я, номер сертифікату, початок строку дії та завершення строку дії. Відсутні докази отримання Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 електронного цифрового підпису в акредитованому центрі сертифікації ключів, у тому числі у ПАТ "ПриватБанк". Тобто позивачем не доведено підписання заяви від 16.06.2011 Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 та використання електронного цифрового підпису. Крім того, заява не містить зразків підписів та/або відбитки печатки відповідача, відсутні докази укладення між сторонами угоди щодо надання відповідачу доступу до системи клієнт-банк/інтернет клієнт-банк. Матеріали справи не містять доказів належного доведення до відповідача кредитних лімітів. Довідка щодо встановлення кредитних лімітів відповідачеві від 16.12.2013, надана банком, не є достатнім доказом щодо зазначених обставин, оскільки не містить відомостей інформування клієнта про встановлення розміру кредитного ліміту. Судом апеляційної інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги довідку складену 16.12.2013, оскільки остання не може бути доказом погодження, доведення до відповідача кредитних лімітів в період з 29.05.2012 - 09.12.2013. Крім того, позивачем не доведено, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті позивача на час відкриття банківського рахунку, тобто, на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов'язався виконувати відповідач. З наданих позивачем Умов та Тарифів неможливо встановити їх чинність та дію на час заяви від 16.06.2011, і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов'язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом з заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування. Оскільки ні позивачем, ні матеріалами справи не підтверджено отримання відповідачем цифрового підпису та підписання останнім цифровим підписом заяви від 16.06.2011 про приєднання і погодження з умовами, викладеними в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, відсутні докази відкриття Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 рахунку № НОМЕР_1, користування ним та отримання кредиту. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення заборгованості по кредиту. Виходячи із встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, з урахуванням того, що суд у порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно і повно дослідив подані сторонами докази, усім доводам надав обґрунтовану та належну правову оцінку, проаналізував відносини сторін та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального і процесуального права, відсутні підстави для зміни або скасування постанови суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги не спростовують правильного висновку суду, зводяться передусім до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, передбачених статтями 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі № 910/361/14 залишити без змін. Головуючий суддя Л.А. ГОЛЬЦОВА Судді В.І. КАРТЕРЕ Т.П. КОЗИР http://reyestr.court.gov.ua/Review/70163955
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представника відповідача – ОСОБА_1, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного підприємства «Укрстартранс» (далі – ПП «Укрстартранс») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15 за позовом ПП «Укрстартранс» до дочірнього підприємства «Кондитерська корпорація «Рошен» (далі – ДП «КК «Рошен») про стягнення грошових коштів, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ПП «Укрстартранс» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ним здійснено перевезення вантажу від ДП «КК «Рошен» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Афзаліят Групп» (далі – ТОВ «Афзаліят Групп») за маршрутом м. Яготин (Україна) – м. Душанбе (Республіка Таджикистан). Замовлення послуги між позивачем і відповідачем було здійснено в телефонному режимі, вартість перевезення вантажу між сторонами узгоджено не було. Відповідач надання послуги не визнає. Здійснення перевезення підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (далі – CMR). Розумна ціна за спірне перевезення становить 7 050 доларів США, що за курсом Національного банку України дорівнює 151 504,50 грн. Позивач направив до ДП «КК «Рошен» повідомлення з вимогою оплатити надані послуги перевезення, проте відповіді не отримав. Після уточнення позовних вимог ПП «Укрстартранс» просило стягнути з ДП «КК «Рошен» на свою користь заборгованість за послуги з перевезення вантажу згідно з CMR № 491140 у розмірі 151 504,50 грн. Заперечуючи проти позову, ДП «КК «Рошен» посилалось на те, що воно не замовляло послуги з перевезення вантажу в позивача. Будь-які договори між ними не укладались. Згідно з контрактом, укладеним між відповідачем як продавцем і ТОВ «Афзаліят Групп» як покупцем, поставка товару здійснюється на умовах FCA Яготин за правилами Інкотермс, які покладають обов’язок з укладення і оплати перевезення на покупця. Оплата послуг перевезення здійснювалась отримувачем вантажу (ТОВ «Афзаліят Групп») на підставі договору про надання міжнародних автотранспортних та експедиційних послуг, укладеного між ТОВ «Афзаліят Групп» та експедитором – товариством з обмеженою відповідальністю «Карголайн» (далі – ТОВ «Карголайн»). CMR не свідчить про наявність договірних правовідносин між позивачем і відповідачем. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПП «Укрстартранс» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 26 січня 2011 року у справі № 9/115, від 24 березня 2011 року у справі № 31/321, від 15 листопада 2012 року у справі № 5019/700/12, від 28 лютого 2013 року у справі № 3/5005/6040/2012, від 8 квітня 2015 року у справі № 907/939/14, від 30 вересня 2015 року у справі № 910/21997/14, від 7 жовтня 2015 року у справі № 916/1321/15-г, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 7 жовтня 2014 року між ДП «КК «Рошен» (продавець) і ТОВ «Афзаліят Групп» (покупець) укладено контракт № REP/AFZ-01 (далі – Контракт), предметом якого є поставка кондитерських виробів в узгодженому асортименті (товар). Згідно з умовами Контракту та додатку до нього від 8 червня 2015 року № 51, поставка товару вартістю 37 405,59 доларів США (5244 місць) здійснювалась на умовах FCA Яготин автомобільним транспортом (т. 1, а.с. 28–30). 13 травня 2015 року між ТОВ «Афзаліят Групп» як замовником і ТОВ «Карголайн» як експедитором укладено договір міжнародного автомобільного перевезення та експедиторських послуг № 02052015, за умовами якого замовник замовляє, а експедитор зобов’язується в інтересах замовника за винагороду надати експедиторські послуги та послуги перевезення вантажів замовника. ТОВ «Афзаліят Групп» і ТОВ «Карголайн» складена заявка на перевезення від 6 червня 2015 року № 27, яка є додатком № 1 до зазначеного договору, в якій міститься інформація про перевезення вантажу походженням з України (кондитерські вироби) з погрузкою 8 червня 2015 року в м. Яготин, на умовах FCA автомобільним транспортом, номер машини НОМЕР_1/НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 51–57). Вказані умови поставки (FCA) також зазначені у вантажно-митній декларації (форма МД-2) МД № 125110009/2015/281417, згідно з якою: відправником є ДП «КК «Рошен», одержувачем – ТОВ «Афзаліят Групп», принципалом – ПП «Укрстартранс», номери транспортний засобів – НОМЕР_1/НОМЕР_2. (т. 1, а.с. 31). Відповідачем суду надано лист ТОВ «Афзаліят Групп» від 20 листопада 2015 року № 48, в якому повідомляється, що ТОВ «Карголайн» забезпечило подачу транспортного засобу, автомобіля DAF НОМЕР_1/НОМЕР_2, ТОВ «Афзаліят Групп» для відвантаження та доставки товару, зазначеного у додатку № 51 до Контракту, за накладною від 8 червня 2015 року; свої зобов’язання перед ТОВ «Карголайн» ТОВ «Афзаліят Групп» виконало у повному обсязі, заборгованості немає (т. 1, а.с. 50). У період з 8 по 19 червня 2015 року за CMR № 491140 ПП «Укрстартранс» здійснено перевезення вантажу (кондитерських виробів) за маршрутом м. Яготин, Україна – м. Душанбе, Республіка Таджикистан. Відправником зазначено ДП «КК «Рошен», одержувачем – ТОВ «Афзаліят Групп», перевізником – ПП «Укрстартранс» (НОМЕР_1/НОМЕР_2), кількість місць – 5244. В CMR № 491140 міститься посилання на вантажно-митну декларацію (форма МД-2) МД№ 125110009/2015/ (т. 1, а.с.41). При цьому CMR № 491140 не містить жодних відомостей щодо умов і розміру оплати послуг перевезення вантажу та щодо їх замовника. З метою встановлення вартості послуг вказаного перевезення позивач звертався до транспортних підприємств із запитами щодо надання відповідної інформації, згідно з якою вартість послуг з перевезення за таким маршрутом і на таких умовах складає 7 000 доларів США – 7 600 доларів США (т. 1, а.с. 14–15). Позивач звертався до відповідача із листом від 8 липня 2015 року № 07-05, в якому просив оплатити вартість перевезення вантажу за CMR № 481140 в розмірі 7 050 доларів США в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України станом на день здійснення платежу, втім така вимога була відповідачем залишена без задоволення (т. 1, а.с. 13). Ураховуючи викладене, у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог з огляду на те, що позивачем в обґрунтування позову надано CMR № 491140, яка не містить: відомостей про особу, яка є замовником перевезення; умов і розміру оплати такого перевезення. Між позивачем і відповідачем договір перевезення вантажу не укладався. З наявних у справі матеріалів вбачається, що перевезення в міжнародному сполученні здійснювалось автомобільним транспортом на умовах FCA Яготин, які за правилами Інкотермс передбачають покладення обов’язку з оплати послуг перевезення на покупця, яким відповідно до Контракту є ТОВ «Афзаліят Групп». Позивачем не доведено, що спірні послуги з перевезення замовлялись саме відповідачем та, відповідно, надавалися на його замовлення, що унеможливлює покладення обов’язку з оплати таких послуг на відповідача. За усталеною судовою практикою Верховного Суду України щодо застосування положень ст.ст. 11114–11126 ГПК заява про перегляд судового рішення з підстав, встановлених п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, може бути подана за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права; ухвалення різних за змістом судових рішень; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У наданій для порівняння копії постанови у справі № 9/115 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу за послуги перевезення та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що судами достеменно не встановлено, хто був вантажоодержувачем товару, за чиєю заявкою доставлявся товар перевізником та чи були заперечення вантажоодержувача при отриманні вантажу. Господарські суди дійшли суперечливих висновків, що оскільки між сторонами договору на перевезення вантажу та договору транспортного експедирування у міжнародному сполученні в письмовій формі не укладено, а перевезення здійснювалося на підставі накладної СМR і заявки, то позивачем не доведено обґрунтованості своїх вимог. У справі № 31/321 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позову про стягнення коштів за перевезення вантажу з огляду на таке. Між позивачем (перевізником) і відповідачем (замовником) укладено договір на транспортне обслуговування. До набрання чинності цим договором автомобілем позивача було доставлено на адресу відповідача вантаж на підставі СМR. Оскільки: складання СМR є укладенням договору міжнародного перевезення вантажу відповідно до Конвенції; про виконання позивачем перевезень сторонами складені, підписані та скріплені печатками акти виконаних робіт із зазначенням вартості перевезення, яка підлягає сплаті, та яку відповідач оплатив лише частково – позов підлягає частковому задоволенню. У справі № 5019/700/12 суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову про стягнення коштів за послуги перевезення з огляду на таке. Між позивачем як перевізником і відповідачем як замовником укладено договір-заявку на перевезення вантажу в міжнародному сполученні на адресу нерезидента. Встановлено розмір винагороди перевізника, яка сплачується замовником після одержання копії рахунка, актів прийому виконаних робіт, СМR та інших документів. Договір-заявка підписані та скріплені печатками сторін. Перевізник свої зобов’язання виконав, замовник від виконання своїх ухиляється. Наявність посилань на поставку за правилами Інкотермс на умовах FCA, що містяться на рахунках і вантажно-митних деклараціях, які є додатками до СМR, не свідчать про покладення витрат з перевезення на покупця, оскільки правила Інкотермс не регулюють відносини перевезення і поширюються виключно на відносини між продавцем та покупцем в рамках договору купівлі-продажу. Посилання відповідача на обов’язок покупця оплатити перевезення спростовується матеріалами справи. У справі № 3/5005/6040/2012 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову про стягнення коштів за договором перевезення вантажу з огляду на таке. Сторонами договір перевезення не було укладено, оскільки судам не надано оригінал цього договору, підписаний та скріплений печатками сторін. Натомість перевезення підтверджується заявкою на перевезення, яка містить усі істотні умови договору перевезення, зокрема вартість перевезення, та яка підписана обома сторонами, а також СМR. На вимогу позивача оплатити перевезення відповідач відповіді не надав. Відповідно до ст. 4 та ст. 9 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, яка є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником. В силу наведених положень суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у замовника перевезення (відповідача) виник обов'язок сплатити позивачу обумовлену в заявці на перевезення плату. Оскільки в заявці сторони не обумовили строк оплати, такий обов'язок замовник повинен виконати відповідно до положень ч. 2 ст. 530 ЦК, тобто у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги. У справі № 916/1321/15-г суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову експедитора до покупця (вантажоотримувача) товару про стягнення заборгованості за договором про організацію перевезення вантажів автомобільним транспортом з огляду на те, що позивач не надав доказів на підтвердження факту укладення між ним і вантажоодержувачем договору, як це передбачено для договорів транспортного експедирування. Існування договірних правовідносин між експедитором та заявником транспортних послуг за нормами транспортного законодавства у міжнародних автомобільних перевезеннях підтверджується наявністю договору, оформленого в письмовому вигляді, а вантажна накладна є підтвердженням взаємовідносин між вантажовласником, вантажоодержувачем і перевізником, а не експедитором. У справі № 907/939/14 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову покупця товару до перевізника про стягнення вартості втраченого вантажу з огляду на таке. Між покупцем і перевізником було укладено разовий договір перевезення автомобільним транспортом, що підтверджується СМR та супровідною вантажно-митною декларацією. З СМR вбачається, що відправником вантажу в іншій країні є нерезидент, одержувачем вантажу є позивач. Перевізник належним чином не виконав своїх обов’язків з перевезення вантажу, доказів доставки до місця призначення одержувачу не надав. З постанови вбачається, що сторони не заперечують наявності між ними договірних правовідносин з перевезення вантажу. Аналогічних висновків про наявність підстав для задоволення позову про стягнення вартості втраченого вантажу дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/21997/14, яка є ідентичною справі № 907/939/14. Разом із тим у справі, яка розглядається, судами відмовлено в задоволенні позову у зв’язку з недоведеністю позовних вимог на підставі встановлених у цій справі фактичних обставин, зокрема відсутності документів, які б свідчили про замовлення перевезення саме відправником вантажу (договору на транспортне обслуговування або перевезення, заявки на перевезення тощо), відсутності відомостей про особу, яка є замовником перевезення, в CMR, інформації щодо умов і розміру оплати перевезення між позивачем та відповідачем. Натомість судами встановлено наявність договірних правовідносин між отримувачем вантажу та експедитором, якому доручено забезпечити перевезення цього вантажу та документів, які свідчать про покладання обов’язку з оплати перевезення на отримувача вантажу (покупця за Контрактом). Таким чином, зі змісту постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року і копій постанов суду касаційної інстанції, наданих для порівняння, вбачається, що обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. Суди дійшли різних висновків про задоволення або відмову в задоволенні пред’явлених позовних вимог залежно від встановлених фактичних обставин, заперечень відповідачів і предмета правового регулювання; в іншому випадку направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції суд касаційної інстанції виходив із суперечливості висновків судів попередніх інстанцій та неналежно встановлених обставин. Зазначене не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які є підставою для перегляду відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Згідно з ч. 1 ст. 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень господарських судів, якщо обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення у справі, не підтвердилися. З огляду на викладене у задоволенні заяви ПП «Укрстартранс» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15 слід відмовити. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяви приватного підприємства «Укрстартранс» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 25 жовтня 2017 року № 3-707гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/920E6B9A03875346C22581D0003ABF2F
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Ємця А.А., Романюка Я.М., – за участю представника публічного акціонерного товариства «Укрнафта» – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі – ПАТ «Укрнафта») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (далі – ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз») до ПАТ «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» (далі – ТОВ «Залізничсервіс») про стягнення коштів, в с т а н о в и л и: У травні 2016 року ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн, нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року, позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на користь ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» 3 % річних у сумі 12 094,49 грн, інфляційні втрати в сумі 60 846,85 грн. Постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Укрнафта» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 січня 2012 року у справі № 17/257, від 7 листопада 2012 року у справі № 5015/4353/11 та копії постанов Верховного Суду України від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02), від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а, від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11, від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10, від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13, від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14, від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрнафта», перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява ПАТ «Укрнафта» підлягає задоволенню. Під час розгляду справи судами встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року, яке набрало законної сили 4 листопада 2015 року, на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Інтербізнесконсалт» (далі – ТОВ «Інтербізнесконсалт») стягнуто: з ПАТ «Укрнафта» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, суми попередньої оплати, перерахованої за умовами контракту від 11 грудня 2013 року № 309/2013 (далі – Контракт); солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «ТАС» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 10 000,00 доларів США заборгованості за неналежне виконання ними умов Контракту і договору поруки від 1 серпня 2014 року № 01-08-2014/2, що еквівалентно 210 500,00 грн, 70 630,41 грн витрат зі сплати судового збору, 15 000,00 грн витрат на послуги адвоката. На виконання цього судового рішення у справі № 910/15376/15 ПАТ «Укрнафта» перерахувало ТОВ «Інтербізнесконсалт» 3 745 847,50 грн (15 грудня 2015 року – 751 303,60 грн і 13 січня 2016 року – 2 994 543,90 грн). Постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 910/15376/15 змінено резолютивну частину рішення щодо стягнення з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, заборгованості. Викладено цю частину в такій редакції: стягнути з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 2 448 369,31 грн, що еквівалентно 6 323 183,06 російських рублів, заборгованості. В іншій частині рішення залишено без змін. У справі, яка розглядається, позивач ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» просив застосувати положення ч. 2 ст. 625 ЦК за несвоєчасне виконання ПАТ «Укрнафта» рішення Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. Право вимоги в позивача виникло за угодою № 2 від 20 квітня 2016 року, укладеною між ТОВ «Інтербізнесконсалт» (первісний кредитор) і ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» (новий кредитор, позивач), про заміну кредитора в зобов’язанні, відповідно до умов якої, первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги виконання ПАТ «Укрнафта» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі Контракту, та право вимоги виконання ТОВ «Залізничсервіс» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі договору поруки від 2 серпня 2014 року № 02-08-2014/2, а новий кредитор компенсує вартість переданого зобов’язання відповідно до умов цієї угоди. Тобто передано права кредитора щодо наслідків невиконання рішення суду у справі № 910/15376/15. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. А тому з урахуванням змін, унесених постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі, та з огляду на виконання рішення частинами, стягненню підлягають 3 % річних та інфляційні втрати за період невиконання судового рішення з 4 листопада 2015 року до 13 січня 2016 року. Водночас у наданій для порівняння копії постанови у справі № 17/257 за позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, стягнуту та сплачену за судовим рішенням, суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що цивільні права та обов’язки за рішенням суду можуть виникати тільки у випадках, установлених актами цивільного законодавства. Правила щодо попередньої оплати та відповідні правові наслідки встановлено ст. 693 ЦК, згідно з ч.ч. 2, 3 якої якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Під час повторного перегляду цієї справи (№ 17/257-2/48-2012) постановою Вищого господарського суду України від 20 серпня 2012 року скасовано судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов у частині стягнення 3 % річних задоволено. Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ст. 693 ЦК. Оскільки обов’язок відповідача сплачувати проценти встановлено ст. 693 ЦК, а вимога щодо процентів у розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, не порушує вищенаведені правові норми, то вимога позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних підлягає задоволенню. У постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11 викладено такі висновки. Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є необґрунтованим. У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10 (у порядку перегляду судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах) викладено висновок, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 за позовом про стягнення суми боргу з урахування інфляційних втрат і 3 % річних. У постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13 за позовом про стягнення попередньої оплати, інфляційних втрат і 3 % річних викладено такий висновок. Застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3 % річних є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 625 ЦК. У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14 за позовом про стягнення штрафів, пені та 3 % річних викладено такий висновок. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині стягнення 3 % річних, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що ст. 625 ЦК передбачено можливість стягнення 3 % річних за прострочення саме грошового зобов’язання. Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав – повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов’язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні ст. 625 ЦК. У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 за позовом про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних та інфляційних втрат за час невиконання судового рішення про стягнення коштів в порядку двосторонньої реституції викладено такі висновки. Стаття 625 ЦК поширюється на грошове зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. 1. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Разом із тим, відповідно до положень ст. 11 ЦК рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, ч. 4 ст. 36, ст.ст. 43, 46, ч. 3 ст. 334, ч. 3 ст. 653 ЦК. Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов’язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов’язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов’язують виникнення зобов’язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Відповідно до ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов’язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов’язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати. Якщо договором встановлено обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, – у строк, визначений відповідно до ст. 530 ЦК. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ст. 693 ЦК). У справі № 910/15376/15 судами встановлено, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену Контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК. Задовольняючи такий позов, суд стягнув суму попередньої оплати, застосувавши примус з метою захисту права кредитора на повернення грошових коштів. Суд установив, що боржник допустив порушення обов’язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Суд касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки вимогу про повернення попередньої оплати засновано на положеннях ч. 2 ст. 693 ЦК, а спірне зобов’язання не є грошовим. Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов’язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення. Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК, нарахованих за період з 4 листопада 2015 року (дата прийняття постанови апеляційним судом) до 13 січня 2016 року (остаточне виконання рішення суду), за невиконання судового рішення в справі № 910/15376/15 про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. Отже, положеннями ст. 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. Оскільки у справі, яка розглядається, право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов’язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов’язання. Грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору. Зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання. Частиною 3 ст. 693 ЦК законодавець передбачив спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов’язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця. Ураховуючи викладене, висновки судів у справі, яка розглядається, про те, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15 є помилковим. 2. У справі, яка розглядається, суд відмовив ПАТ «Укрнафта» в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв’язку з наявною арбітражною угодою, мотивуючи свій висновок відсутністю волі на укладення такої угоди сторін саме цього спору (вираженої в третейській угоді або застереженні) на його передачу на розгляд третейського суду. У наданій для порівняння копії постанови у справі № 5015/4353/11 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що спір є підсудним Лондонському міжнародному арбітражному суду, оскільки він пов’язаний з виконанням договору про заставу частки у статутному капіталі, в якому було змінено одну зі сторін на підставі договорів уступки, тому зобов’язання за цим договором, у т.ч. і умова стосовно розгляду спору Лондонським міжнародним арбітражним судом, не змінились. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02) за позовом про стягнення грошового внеску до статутного капіталу (спір щодо відновлення первісного стану позивача як акціонера та засновника відповідача), позивач є стороною арбітражного застереження, яке міститься в установчому договорі, тому він повинен був звернутися для вирішення цього спору до арбітражу, передбаченого застереженням, – у Відні, Австрія. Постановою Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а за позовом про визнання недійсними договорів про блокування акцій та купівлі-продажу цінних паперів припинено провадження у справі з огляду на те, що спір щодо недійсності договору про блокування слід розглядати в контексті арбітражного застереження як такий, що виник у зв’язку з договором купівлі-продажу цінних паперів. Договором купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що всі спори, які можуть виникнути з цього договору або у зв’язку з ним, підлягають передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТПП України). Забезпечуючи єдність судової практики в цьому питанні, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду. Статтею 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті. Водночас відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною. Тобто третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв’язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов’язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається. Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом. У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов’язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду. У справі, яка розглядається, судом установлено, що передбачене в п. 7.2 Контракту третейське застереження було укладено між ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Індустрія Феросплавів». Між ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» і ПАТ «Укрнафта» угоди про передачу спорів на розгляд МКАС при ТПП України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів. Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК є правильними, а тому заява в частині перегляду рішень у справі № 910/8318/16 з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК, не підлягає задоволенню. Ураховуючи викладене, рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з платіжними дорученнями від 21 липня 2016 року № 142-АБ16, від 20 жовтня 2016 року № 185-АБ16, від 24 січня 2017 року № 683-П17 ПАТ «Укрнафта» сплачено судовий збір у розмірі 1 515,80 грн за подання апеляційної скарги, 1 653,60 грн – за подання касаційної скарги, 1 791,40 грн – за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно. Таким чином, з ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» підлягають стягненню на користь ПАТ «Укрнафта» витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн. Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 задовольнити. Рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» до публічного акціонерного товариства «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» про стягнення інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (код ЄДРПОУ 39274796) на користь публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (код ЄДРПОУ 00135390) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн (чотири тисячі дев’ятсот шістдесят гривень вісімдесят копійок). Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-133гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3A00A19A74C9AC0C22581CB00562548
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 3 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ЗАТ «Промінвестбанк») та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 317 тис. дол. США зі строком повернення до 15 лютого 2027 року. Позивач зазначив, що 17 грудня 2012 року між ним та ЗАТ «Промінвестбанк» було укладено договір відступлення права вимоги, згідно з яким ЗАТ «Промінвестбанк» відступило право вимоги за вказаним кредитним договором ТОВ «Кредитні ініціативи». Крім того, ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за зазначеним кредитним договором належним чином не виконував, унаслідок чого станом на 1 грудня 2013 року утворилася заборгованість у сумі 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп. Посилаючись на зазначені обставини, ТОВ «Кредитні ініціативи» просило позовні вимоги задовольнити та стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1, а також вирішити питання про розподіл судових витрат. Шевченківський районний суд м. Львова рішенням від 18 травня 2015 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовив. Апеляційний суд Львівської області 28 квітня 2016 року скасував рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 18 травня 2015 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» задовольнив: стягнув на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 у розмірі 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на підставі статті 324 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) повернула заявниці. 8 червня 2017 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та на невідповідність зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявниця послалась на постанову Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, а справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 3 березня 2007 року між ЗАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 317 тис. дол. США зі строком повернення до 15 лютого 2027 року. 17 грудня 2012 року між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ЗАТ «Промінвестбанк» було укладено договір відступлення права вимоги, згідно з яким право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 набуло ТОВ «Кредитні ініціативи». ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 1 грудня 2013 року складала 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп. 19 жовтня 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між ЗАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений 7 березня 2007 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_2, предметом якого є будинок АДРЕСА_1, який складається із житлового будинку площею S_1, житлової надбудови площею S_2, гаража площею S_3, хвіртки, замощення та огорожі. Повертаючи ОСОБА_2 касаційну скаргу, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскаржуваним судовим рішенням не вирішувалось питання про права, свободи чи обов’язки заявниці. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року міститься висновок про те, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення й ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. Отже, існує неоднакове застосування статті 129 Конституції України та статті 324 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Щодо офіційного тлумачення цієї норми Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року ¹ 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. У своїй заяві ОСОБА_2 зазначає, що 7 березня 2007 року на забезпечення виконання кредитного договору, укладеного з ОСОБА_1 з нею було укладено договір іпотеки, згідно з яким вона передала в іпотеку житловий будинок. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України). Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у ОСОБА_2 права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України. З огляду на зазначене ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1166цс17 Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. На забезпечення виконання кредитного договору між банком та заявницею було укладено договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку житловий будинок. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України). Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у заявниці права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1166цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/33C178BD44FAE4B4C22581AE004D5C93
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору і розірвання договору та зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним пункт 1.4 кредитного договору НОМЕР_1 від 09 вересня 2014 року (далі – кредитний договір), укладеного між нею та публічним акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк»), та розірвати вказаний договір. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що установлення пунктом 1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання. У липні 2015 року ПАТ «Ідея Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило стягнути із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15 липня 2015 року складала 105 тис. 281 грн 41 коп. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року рішення районного суду в частині позову ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ідея Банк» 105 тис. 281 грн 41 коп. заборгованості за кредитним договором. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду залишено без змін. 18 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 509, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди під час розгляду справи установили, що 9 вересня 2014 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній надано кредит у розмірі 100 тис. грн, строком на 60 місяців зі сплатою 3 % річних від залишкової суми кредиту. Пунктом 1.4 цього договору встановлено щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. Суди також установили, що в кредитному договорі, укладеному між сторонами 9 вересня 2014 року, та в графіку щомісячних платежів, який є невід'ємною частиною цього договору, встановлені процентні ставки послуг, які зафіксовані у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія). Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що умова кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту не суперечить ні вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ні затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця однакову суму, оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту встановлена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом є незаконним і суперечить положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Прикладів неоднакового застосування інших норм матеріального права, зазначених у заяві, не наведено. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України). За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається. Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року. За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1). Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що оскільки плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», на зазначені положення статі 11 цього Закону уваги не звернули та безпідставно відмовили в позові про визнання недійсними положень пункту 1.4 кредитного договору щодо плати за обслуговування кредиту, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону. Саме з цього виходив суд першої інстанції задовольняючи позов про визнання положень пункту 1.4 кредитного договору недійсним. Той факт, що суд першої інстанції визнавши зазначений пункт договору недійсним, не звернув уваги на положення статті 215 ЦК України, на правильність судового рішення в цій частині не впливає, а тому судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанції в частині відмові у позові про визнання пункту 1.4 кредитного договору недійсним слід скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині слід залишити без змін Разом з тим, задовольняючи позов банку в повному обсязі суди на зазначені положення статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» також не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень пункту 1.4 договору. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою і другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання пункту кредитного договору недійсним залишити в силі. В частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2071цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A4EDC5814071BE3C22581AA005EF513
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и: У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ТОВ «Кредитні ініціативи» зазначало, що 12 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого позичальник отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США зі сплатою 10 % річних та кінцевим терміном повернення кредиту та відсотків не пізніше 11 вересня 2027 року. 17 грудня 2012 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ТОВ «Кредитні ініціативи» відбулося відступлення прав вимоги за вказаним кредитним договором, за яким ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло прав нового кредитора. Позичальник ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання з повернення кредиту не виконує, внаслідок чого станом на 6 лютого 2015 року у нього виникла заборгованість в сумі 352 тис. 211 грн 63 коп, яку ТОВ «Кредитні ініціативи» просило стягнути із ОСОБА_1. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року в задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість у розмірі 352 тис. 211 грн 63 коп., яка складається із заборгованості: за кредитом в сумі 248 тис. 300 грн, за відсотками в сумі 76 тис. 813 грн 85 коп. та пені в сумі 27 тис. 97 грн 78 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме 11, 16, 203, 205-210, 213-215, 303, 315, 512, 513, 548, 575, 626, 628 та 640 ЦК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 січня 2011 року, 26 березня та 20 листопада 2012 року, 18 березня 2015 року, дві ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року, ухвали цього ж суду від 3, 8 та 15 лютого 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було підписано кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР_2 про внесення змін та доповнень до кредитного договору НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис 648 грн (ліміт кредитної лінії) на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США, 264 тис 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. та встановлюється тільки у національній валюті. Згідно з пунктом 2.2 за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. Погашення кредиту здійснюється позичальником відповідно до графіку (додаток № 1), який є невід’ємною частиною договору про внесення змін і доповнень (пункт 2.3 договору). У пункті 2.4 зазначено, що кредит надається позичальнику для ремонту житлового будинку та для придбання іноземної валюти для погашення існуючої заборгованості за кредитом. Відповідно до договору НОМЕР_3 від 1 березня 2011 року про внесення змін та доповнень до кредитного договору у зв'язку із припиненням діяльності філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Рахів Закарпатської області», шляхом реорганізації у Рахівське безбалансове відділення «Філії «Відділення ПАТ Промінвестбанк в м. Ужгород», до преамбули кредитного договору внесено відповідні зміни щодо здійснення погашення кредиту через банки, зазначені у договорі. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» (який є правонаступником ЗАТ «АКПІБ») та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ АКПІБ та ОСОБА_1. Відповідач ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв’язку з чим у нього станом на 6 лютого 2015 року виникла заборгованість в розмірі 352 тис. 211 грн 63 коп. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року НОМЕР_1 між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов’язки за договором. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив з того, що з рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року вбачається, що сторонами у справі є позивач ОСОБА_2, а відповідачами - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк» та ОСОБА_1, а у даній справі сторонами є позивач ТОВ «Кредитні ініціативи» та відповідач ОСОБА_1, а тому посилання суду першої інстанції на положення частини третьої статті 61 ЦПК України є помилковим, оскільки в даній справі беруть участь не ті самі особи, щодо яких встановлено відповідні обставини. Разом з тим в справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надано заявником, зокрема в постановах Вищого господарського суду України від 12 січня 2011 року, 26 березня та 20 листопада 2012 року суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що у разі визнання кредитного договору неукладеним, тобто таким, що не створює для його сторін жодних правових наслідків, у позивача відсутні підстави для стягнення заборгованості за таким кредитним договором, яка виникла через неналежне виконання відповідачем взятих за таким договором зобов’язань. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 цього Кодексу). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України). Правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами. Отже, якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав. За змістом статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, ухваленим у справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 від 12 вересня 2007 року НОМЕР_1 є неукладеним. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб’єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним. У справі, рішення в якій переглядається, бере участь ОСОБА_1 – особа, щодо якої встановлено обставину, яка не підлягає доказуванню – неукладеність кредитного договору, заборгованість відповідача за яким позивач і просив стягнути. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки кредитний договір НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, тобто не породжує для його сторін жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення будь якої заборгованості з відповідача на користь позивача. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-490цс17 Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав. Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір між банком та позичальником є неукладеним. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб’єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним. У справі, рішення в якій переглядається, бере участь позичальник – особа, щодо якої встановлено обставину, яка не підлягає доказуванню – неукладеність кредитного договору, заборгованість відповідача за яким позивач і просив стягнути. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки кредитний договір є неукладеним, тобто не породжує для його сторін жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення будь якої заборгованості з відповідача на користь позивача. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-490цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DE8E6628F1335D2C22581A800419577
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що за умовами кредитного договору від 13 червня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1, остання отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США на умовах, визначених договором, на строк до 12 травня 2023 року включно. Виконання зобов’язань за кредитним договором було забезпечено договором поруки від 13 червня 2008 року, укладеним між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2, за умовами якого поручитель несе солідарну відповідальність із повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки. Оскільки позичальник своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконала, утворилася заборгованість у розмірі 2 млн 014 тис. 974 грн 45 коп., яку банк просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року вказане рішення скасовано та ухвалено нове про відмову в позові з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 2 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 13 червня 2008 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 2 млн. 14 тис. 974 грн 45 коп. У задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 13 червня 2008 року з ОСОБА_2 відмовлено у зв’язку із припиненням поруки. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 1048, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 червня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позичальниця отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США зі сплатою не пізніше 13-го числа кожного місяця ануїтетних платежів у розмірі 1 тис. 509 доларів США 32 центи, що включає заборгованість за кредитом і відсотками, та кінцевим строком дії до 12 травня 2023 року включно. На забезпечення виконання зобов’язання за цим кредитним договором банк та ОСОБА_2 13 червня 2008 року уклали договір поруки, за умовами якого в разі невиконання ОСОБА_1 у повному обсязі зобов’язань за кредитним договором, поручитель несе солідарну відповідальність щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки (пені, штрафу). Крім того, 13 червня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір НОМЕР_2, за умовами якого в іпотеку передано квартиру за АДРЕСА_1, загальною площею 90,6 кв. м. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. 6 січня 2011 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до ОСОБА_1 з відповідною письмовою вимогою про повне дострокове повернення строкової та простроченої заборгованості за кредитом та відсотками за користування коштами у зв’язку з наявною заборгованістю по сплаті кредиту, яку ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року. Протягом тридцяти днів від дня отримання вимоги позичальник не виконав обов’язків, передбачених пунктами 3.3.3-3.3.16 кредитного договору. Відповідачі заявили про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що кредитний договір діє до 12 травня 2023 року, позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього, а оскільки останній платіж було внесено після реалізації іпотечного майна 8 листопада 2011 року, перебіг позовної давності переривався, а тому банк, який звернувся до суду 6 листопада 2014 року, строк звернення до суду не пропустив. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що вимогу банку про дострокове повернення кредитних коштів ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року, а тому за визначенням пункту 3.2.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через тридцять днів, тобто з 14 лютого 2011 року. Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (з 14 лютого 2011 року). З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Доводи судів про переривання позовної давності вчиненням платежу, який надійшов на погашення кредитної заборгованості 8 листопада 2011 року на виконання виконавчого напису нотаріуса, зокрема від реалізації іпотечного майна, суперечать положенням частини першої статті 264 ЦК України, оскільки перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або обов’язку, а платіж надійшов поза волею боржника, на виконання виконавчого напису нотаріуса після примусової реалізації переданого в іпотеку нерухомого майна. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року в частині вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в цій частині залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-509цс17 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов'язання та визначили умови такої зміни. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (тобто з 14 лютого 2011 року). Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-509цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4EA3D8377CEBD7C5C22581AA005EE1B4
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення зайво сплачених коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позичальник не виконує умов кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні кредитного договору були порушені її права як споживача, оскільки, на її думку, рішення банку щодо підвищення процентної ставки є неправомірними. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 13904,49 доларів США, що в еквіваленті становить 163655,85 грн, з яких: 6043,86 доларів США (71136,23 грн) – тіло кредиту; 2041,21 долар США (24025,04 грн) – заборгованість по процентам за користування кредитом; 349,72 доларів США (4116,20 грн) – заборгованість по комісії за користування кредитом; 5469,70 доларів США (64378,37 грн) – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У листопаді 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, у якій заявниця просить скасувати судові рішення у цій справі та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 192, частини третьої статті 267 та статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявниця додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року, 18 грудня, 12 червня 2013 року, 18 лютого 2015 року, 24 лютого, 23 березня та 5 жовтня 2016 року, в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого позивач зобов'язався надати відповідачці кредит у сумі 8919,05 доларів США строком до 11 травня 2014 року, а відповідачка у свою чергу зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки у розмірі 1% на місяць за користування кредитними коштами в порядку та в строки, встановлені договором. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати (з 13 до 20 числа) позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 170,75 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором. Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов’язань щодо погашення кредиту позичальник сплачує позивачу відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі (2,09%) на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. За умовами пункту 4.1 кредитного договору позичальник при порушенні зобов’язань за договором сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення. Суди також установили, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2014 року, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року за позовом ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки скасовано. Перевіривши надані розрахунки та узявши до уваги умови договору та рішення судів, що набрали законної сили в частині правомірності підвищення банком відсоткової ставки за спірним договором, суди зробили висновок, що розрахунки здійснено відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням розподілення коштів, вилучених від реалізації заставного майна. А тому на підставі цих висновків суди установили, що на порушення зазначених умов кредитного договору відповідачка належним чином не виконала кредитних зобов’язань, у зв'язку з чим станом на 30 травня 2014 року має заборгованість у розмірі 163655,85 грн (що за курсом 11,77 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 30 травня 2015 року еквівалентно 13904,49 доларів США). Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, а позичальниця порушила свої зобов'язання щодо належного виконання договору, при цьому не довела наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, суди зазначили, що ОСОБА_1 не зверталася із заявою про застосування строків позовної давності. Надані заявницею для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та 12 червня, 18 грудня 2013 року не можуть слугувати належними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, іншим предметом та іншим нормативно-правовим регулюванням. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: 18 від 24 лютого 2016 року та 5 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, дійшов висновку про те, що чинне законодавство не передбачає нарахування штрафних санкцій та пені в іноземній валюті, у зв’язку із чим пеня має обчислюватись лише у національній валюті; 19 від 19 жовтня 2011 року, 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою сторони у справі, виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачена обов’язково письмова форма такої заяви, то про застосування позовної давності сторона має право заявити усно, і суд повинен дати оцінку такій заяві у своєму рішенні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 533 у поєднанні зі статтею 192 та статті 267 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України - гривні. У справі, що переглядається, суди задовольняючи вимоги банку щодо стягнення пені в іноземній валюті з визначенням її еквіваленту у гривні, не урахували зазначених вимог чинного законодавства, що призвело до прийняття у цій частині незаконного рішення. Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові. Згідно зі статтею 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства. Як убачається із заяви про перегляд та підтверджується диском аудіозапису судових засідань при розгляді справи у суді першої інстанції, заявниця неодноразово під час розгляду справи у суді першої інстанції усно заявляла про застосування строків позовної давності, однак суди не надали оцінки такій заяві. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у даній справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BDC7BE3E10CA3BE3C22581830032212B
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (далі – ПАТ «ПУМБ») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 8 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (далі – ЗАТ «ПУМБ»), правонаступником якого є ПАТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 170 тис. доларів США для купівлі будинку та земельної ділянки на строк до 8 серпня 2027 року. У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 8 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку житловий будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1. Господарський суд Запорізької області постановою від 20 серпня 2009 року фізичну особу – підприємця ОСОБА_1 (далі – ФОП ОСОБА_1) визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру та призначив ліквідатора. У ході ліквідаційної процедури між ОСОБА_1 в особі ліквідатора та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, які були предметом іпотеки. Вищий господарський суд України 7 липня 2010 року постанову Господарського суду Запорізької області про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_1 скасував, провадження у справі припинив. Позивач також зазначав, що ОСОБА_1 не виконує зобов'язань за кредитним договором: станом на 7 грудня 2014 року заборгованість за кредитним договором становила 242 тис. 298 доларів США 17 центів. Посилаючись на те, що зобов'язання, забезпечене іпотекою, не виконане й іпотека зберігає свою чинність при переході права власності на предмет іпотеки до відповідачів, а тому вказане майно підлягає відчуженню у порядку статті 23 Закону України «Про іпотеку», позивач просив: звернути стягнення на предмет іпотеки – зазначений житловий будинок, який належить ОСОБА_2; установити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення публічних торгів у ході виконавчого провадження; установити початкову ціну реалізації предмета іпотеки згідно з експертною оцінкою суб'єкта оціночної діяльності, залученого органом державної виконавчої служби у ході виконавчого провадження. Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 11 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 червня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року ПАТ «ПУМБ» просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 23 Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування заяви ПАТ «ПУМБ» надало копію постанови Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «ПУМБ» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 8 серпня 2007 року між ЗАТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 170 тис. доларів США для купівлі будинку та земельної ділянки на строк до 8 серпня 2027 року. У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 8 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку житловий будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1. Господарський суд Запорізької області постановою від 20 серпня 2009 року ФОП ОСОБА_1 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру та призначив ліквідатора. Цей же суд ухвалою від 9 жовтня 2009 року (з урахуванням ухвал від 19 і 20 квітня 2010 року про виправлення описок) скасував обтяження іпотекою на об’єкт нерухомого майна – будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1 та зобов’язав приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу та Запорізьку філію Державного підприємства «Інформаційний центр Міністерства юстиції України» виключити з Державного реєстру обтяжень нерухомого майна запис про заборону на вказане нерухоме майно. Під час ліквідаційної процедури згідно з протоколом проведення відкритих торгів від 21 грудня 2009 року було проведено відкриті торги (аукціон) з продажу зазначеного житлового будинку; переможцем аукціону стала ОСОБА_2, запропонувавши ціну 160 тис. грн. За виключенням гарантійного внеску в розмірі 15 тис. 878 грн переможець аукціону перерахував 144 тис. 122 грн на рахунок організатора відкритих торгів ПП «Центр антикризових технологій». 24 грудня 2009 року грошові кошти від реалізації вказаного нерухомого майна в розмірі 142 тис. 116 грн 51 коп. були перераховані на рахунок ПАТ «ПУМБ» як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором. 31 травня 2010 року між ліквідатором, що діяв в інтересах ОСОБА_1, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу зазначених будинку та земельної ділянки, які були предметом іпотеки. Вищий господарський суд України постановою від 7 липня 2010 року постанову Господарського суду Запорізької області від 20 серпня 2009 року та ухвалу цього ж суду від 9 жовтня 2009 року скасував, провадження у справі про банкрутство припинив. Станом на 7 грудня 2014 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становила 242 тис. 298 доларів США 17 центів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що іпотекодержатель не має права вимагати звернення стягнення на майно, яке раніше було передане йому в іпотеку, оскільки це майно було реалізоване в ході ліквідаційної процедури з припиненням його обтяження іпотекою і виручені від його реалізації грошові кошти перераховані на рахунок ПАТ «ПУМБ» як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором. Разом з тим у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року міститься висновок про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування судового рішення про визнання фізичної особи – підприємця банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на особу, до якої перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки, відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором. Отже, указана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 23 Закону України «Про іпотеку», оскільки у справі, за результатами перегляду якої вона прийнята, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1142цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2456CCCD1CEA52ABC2258183004D6A93
  11. Про доповнення Інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови ВСУ, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" (Інформаційний лист ВГСУ від 07.07.2017 № 01-06/1097/17) На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають: 1) з договорів про надання банківських послуг: - вирішуючи спір про стягнення з відповідача заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення грошової вимоги), слід враховувати таке. Згідно з частиною першою статті 1077 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України). Водночас щодо суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова установа визначена як юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”). За змістом пункту 11 частини першої статті 4 цього Закону факторинг є фінансовою послугою. При цьому частинами першою, другою статті 7 зазначеного Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі коли відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, вирішуючи спір про стягнення з відповідача заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення грошової вимоги), слід з'ясувати правову природу такого договору, а також встановити, чи є юридична особа (фактор за договором) фінансовою установою, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, саме у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 908/5508/14); 2) з договорів найму (оренди): - вирішуючи спір про стягнення орендної плати за користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності (об’єкт нерухомості) на умовах оренди, слід враховувати таке. Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України (далі – ГК України) орендна плата – це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі (частина третя статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). Ухвалою Львівської міської ради від 05.03.2009 № 2451 затверджено Положення про оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення (далі – Положення) і форму договору на право тимчасового користування об’єктом. Зазначене Положення розроблено з метою визначення порядку справляння орендної плати за окремі конструктивні елементи благоустрою комунальної власності та встановлення відповідальності за несвоєчасну сплату орендної плати або ухилення від неї. Згідно з пунктом 1.6 Положення підставою для укладання договору оренди i набуття права на оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власностi для розмiщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення є дозвiл, виданий управлінням архітектури департаменту містобудування або іншим уповноваженим органом. Пунктом 3.5 Положення встановлено, що орендна плата нараховується з часу видачі дозволу на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення. Львівська міська рада ухвалою від 03.12.2009 № 3087 (далі – Ухвала № 3087) внесла зміни до ухвал, якими затверджено Перспективну схему розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста, Правила розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності у місті Львові і порядок надання дозволів на розміщення об’єктів торгівлі, ресторанного господарства та сфери послуг у малих архітектурних формах, схеми та переліки розміщення малих архітектурних форм на території м. Львова. Згідно з цими змінами оформлення дозвільних документів на розміщення малих архітектурних форм на умовах оренди конструктивних елементів благоустрою комунальної власності здійснюється аналогічно до процедури оформлення дозвільних документів на малі архітектурні форми, для розміщення яких надаються в оренду земельні ділянки. Відповідно до додатка 1-Д до Ухвали № 3087 Перспективну схему розміщення малих архітектурних форм як частину Програми комплексного благоустрою території міста доповнено місцями розміщення малих архітектурних форм на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності. Аналіз зазначених актів органу місцевого самоврядування та умов договору дає підстави для висновку, що Ухвалою № 3087, прийнятою міською радою до укладення договору, в якому наведено посилання на неї, фактично надано дозвіл орендарям, зокрема відповідачеві у справі, на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності шляхом внесення відповідного об’єкта до Перспективної схеми розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста. Отже, після укладення договору оренди будь-якого окремого дозволу на розміщення об’єкта не вимагається. Крім того, слід враховувати, що визнання договору неукладеним може відбуватися на стадії укладення договору, а не за наслідками його виконання сторонами (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 914/4540/14); 3) з договорів іпотеки: - вирішуючи питання щодо припинення іпотеки, якою забезпечувалося виконання основного зобов'язання за кредитним договором, у разі ліквідації боржника за кредитним договором внаслідок визнання його банкрутом, слід враховувати таке. Відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилося невиконаним. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання, визначеного в межах вартості предмета іпотеки. Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного єдиного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язку заставодавця (іпотекодавця) з несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення зазначеної особи від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Проаналізувавши наведені правові норми, можна дійти висновку, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Частинами першою, другою статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов’язанням та виключення її з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, якщо до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно в зв'язку з тим, що боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу (див. постанови ВСУ від 06.07.2016 у справі № 40/5005/7101/2011, від 06.07.2016 у справі № 918/545/13); 4) у сфері земельних відносин: - положеннями частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" регламентовано переважне право орендаря перед іншими особами на укладення договору оренди землі, а положеннями частини шостої – підстави поновлення договору оренди у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди. Для застосування положень частини першої статті 33 зазначеного Закону та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов’язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення. А для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою названої статті Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належним чином виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; сторони уклали додаткову угоду про поновлення договорів оренди. Крім того, вирішуючи питання про можливість зміни умов договору оренди землі та/або його поновлення у порядку, визначеному статтею 33 Закону України "Про оренду землі", слід враховувати, що відповідно до статті 15 цього Закону інформація про об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) є істотною умовою договору. Зміна такої умови договору тягне за собою наслідки, передбачені частиною десятою статті 33 зазначеного Закону, згідно з якою в разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється за правилами одержання земельної ділянки на праві оренди. Тобто зміна фактичних площ і меж земельних ділянок з присвоєнням їм нових кадастрових номерів унеможливлює пролонгацію укладеного раніше договору в порядку, передбаченому частинами першою, шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки такі зміни мають наслідком укладання договору оренди земельних ділянок із дотриманням вимог закону щодо одержання земельної ділянки на праві оренди (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 911/1707/15); - вирішуючи спір про стягнення збитків у вигляді неодержаних доходів (орендної плати за землю), завданих міській раді внаслідок користування юридичною особою земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй на праві власності нерухоме майно, без укладення договору оренди, слід враховувати таке. Відповідно до статті 156 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні, зокрема, внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Статтею 157 ЗК України передбачено, що відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Згідно з пунктом 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 № 284, відшкодуванню підлягають збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Вирішуючи такий спір, необхідно брати до уваги загальні положення статті 22, глави 82 ЦК України. Статтею 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Отже, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача і вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Для застосування такої відповідальності як відшкодування шкоди слід встановити наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки) та ступінь вини у розумінні статті 1193 ЦК України. Крім того, слід враховувати правову позицію Верховного Суду України щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладену в постановах від 28.01.2015 у справі № 3-210гс14, від 18.05.2016 у справі № 3-194гс16 щодо необхідності встановлення під час вирішення такого спору обставин про те, чи здійснив відповідач передбачені законодавством заходи зі своєчасного оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташована споруда, що належить йому на праві приватної власності, та чи вжив він заходів, спрямованих на уникнення збитків (див. постанови ВСУ від 18.05.2016 у справах № 922/51/15, № 922/228/15, від 09.11.2016 у справі № 922/210/15, від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15); 5) з питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності: - вирішуючи питання щодо застосування позовної давності за позовом про стягнення заборгованості з боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, слід враховувати таке. Положеннями статей 263, 264 ЦК України передбачено обставини, за яких перебіг позовної давності переривається та зупиняється. Так, частиною першою статті 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а також прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника та кредитора акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора про гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Водночас перебіг позовної давності зупиняється у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Згідно зі статтями 1, 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній до 19.01.2013) мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство (див. постанову ВСУ від 27.04.2016 у справі № 916/1263/15-г); - початок перебігу позовної давності визначається відповідно до положень статті 76 Цивільного кодексу УРСР (статті 261 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 5011-7/1603-2012); - вирішуючи питання пропуску позовної давності за позовом прокуратури, слід враховувати таке. Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Частинами другою, четвертою статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) встановлено, що у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз положень статей 256, 257, 261, 263, 264 ЦК України та частин другої, четвертої статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. При цьому Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури” не встановлює і не змінює строку позовної давності, підстав його зупинення або переривання для звернення прокурора до суду з відповідним позовом. Держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідає за прийняті її органами незаконні правові акти, а їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Для правильного застосування положень про позовну давність судам слід встановлювати початок перебігу строку позовної давності, наявність чи відсутність поважних причин його пропуску (див. постанову ВСУ від 11.05.2016 у справі № 910/3723/14); 6) у зв’язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов’язань: - щодо застосування положень статті 625 ЦК України у правовідносинах із відшкодування шкоди в порядку регресу слід керуватися таким. Статтею 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За змістом статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Статтею 979 ЦК України встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату). Отже, правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов’язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов’язанням. А правовідношення з відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, що розглядається, також є грошовим зобов’язанням. Стаття 625 розміщена в розділі "Загальні положення про зобов’язання" книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 ЦК України. Згідно зі статтею 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. Тобто грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і факту завдання майнової шкоди іншій особі. Отже, на правовідносини з відшкодування шкоди в порядку регресу поширюється дія положень частини другої статті 625 ЦК України (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15); - вирішуючи спір про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення сплати боржником стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період з дня видачі наказу на виконання судового рішення до дня подання позову, слід враховувати таке. За змістом положень статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Стаття 625 розміщена в розділі "Загальні положення про зобов’язання" книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань. Відповідно до положень статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 ЦК України. Згідно з приписами статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. Отже, на грошові зобов’язання поширюється дія положень частини другої статі 625 ЦК України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. При цьому припинення відповідного договору (на підставі якого виникла відповідальність за порушення грошового зобов’язання) жодним чином не свідчить про припинення нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних, оскільки факт порушення відповідачем зобов’язань в частині оплати основного боргу встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили (див. постанову ВСУ від 15.06.2016 у справі № 910/17078/15); 7) з питань захисту економічної конкуренції: - відповідно до приписів Закону України "Про Антимонопольний комітет України" та Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23.02.2001 № 32-р, територіальне відділення Антимонопольного комітету України в межах наданих йому повноважень має право витребовувати у юридичних осіб інформацію, необхідну для встановлення наявності чи відсутності порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а юридичні особи, у свою чергу, зобов'язані надавати інформацію у визначені строки. Невиконання розпоряджень, рішень та вимог органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України згідно з частиною другою статті 22 зазначеного Закону тягне за собою передбачену законом відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 922/3180/15); 8) у розгляді справ про банкрутство: - відповідно до частини третьої статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Пунктом 11 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення зазначеного Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. Положення Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Аналіз положень пункту 11 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) дає підстави для висновку про те, що у разі коли провадження у справі порушено до набрання чинності цим Законом, а справа про банкрутство боржника на час подання товариством касаційної скарги перебуває на стадії санації і спірні правовідносини не стосуються продажу майна та ліквідаційної процедури, до цих правовідносин помилково застосовувати положення статті 8 названого Закону в редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI та слід керуватися нормами Закону в редакції від 14.05.92 № 2343-XII, що діяла до 19.01.2013 (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 17-7/355-10-3625); 9) у зв’язку з визнанням недійсними актів державних та інших органів: - вирішуючи спір про визнання недійсним розпорядження районної державної адміністрації, слід враховувати таке. Частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території. Згідно з частиною першою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. За змістом пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні і ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. Ураховуючи викладене, не може бути задоволено позов, предметом якого є визнання недійсним розпорядження органу місцевого самоврядування, яким вирішено питання про передачу в оренду підприємствам земельних ділянок. Таке розпорядження органу місцевого самоврядування є ненормативним актом, який вичерпав свою дію внаслідок виконання, а тому його скасування не породжує наслідків для орендарів земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право володіння земельною ділянкою, яке ґрунтується на правовстановлюючих документах (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 916/876/13); 10) у зв’язку з припиненням господарських зобов’язань: - відповідно до статті 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Аналогічну норму викладено в частині другій статті 204 ГК України, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється. Проаналізувавши наведені норми матеріального права, можна дійти висновку, що наведена у статті 606 ЦК України підстава припинення цивільно-правового зобов'язання належить до групи підстав, що не стосуються правочинів і не залежать від волі сторін. Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі відбувається у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може статися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у разі спадкового правонаступництва у випадку переходу майна кредитора до боржника і навпаки. Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, внаслідок чого і припиняється правовідношення. Зважаючи на викладене, положення статті 606 ЦК України мають застосовуватися у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, і при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, визначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. Поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів статті 606 ЦК України не відбувається у разі, коли зобов’язання боржника перед кредитором за кредитним договором були забезпечені заставою майнових прав на підставі договору застави, укладеного між кредитором і третьою особою. Крім того, якщо на підставі договору відступлення права вимоги третя особа передала кредитору право вимоги на ці майнові права у разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором, тоді у кредитора та боржника, кредитора і третьої особи залишаються взаємні зобов’язання за договорами (кредиту, застави, відступлення права вимоги, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов’язання з цієї підстави. Реалізація заставлених майнових прав відбувається у порядку, встановленому, зокрема, Законами України "Про заставу", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора стосовно боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Якщо договором застави передбачено право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, встановленому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, судам слід перевіряти, чи скористався кредитор (заставодержатель) своїм правом звернення стягнення на предмет застави відповідно до Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", оскільки реалізація такого права потребує певної послідовної сукупності дій (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 910/5748/15-г); 11) у зв'язку з оскарженням рішення третейського суду: - вирішуючи питання щодо наявності підстав для скасування рішення третейського суду через невідповідність складу третейського суду вимогам Закону України "Про третейські суди", слід враховувати таке. Згідно зі статтею 7 Закону України "Про третейські суди" в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). За змістом положень статті 14 зазначеного Закону сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. У постійно діючих третейських судах призначення чи обрання третейських суддів здійснюється із затвердженого відповідно до статті 8 названого Закону списку третейських суддів, який за регламентом цього постійно діючого третейського суду може мати обов'язковий чи рекомендаційний характер. У статті 17 Закону України "Про третейські суди" зазначено, що формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду. Формування складу третейського суду в третейському суді для вирішення конкретного спору (суду ad hoc) здійснюється в порядку, погодженому сторонами. Статтею 20 названого Закону передбачено загальний порядок відводу чи самовідводу третейського судді з уточненням щодо особливостей його застосування у постійно діючих третейських судах. Так, за наявності підстав, визначених у статті 19 цього Закону, сторона може заявити про відвід обраного нею третейського судді лише у разі, якщо обставини, які є підставою для відводу призначеного чи обраного нею третейського судді, стали відомі цій стороні після його призначення чи обрання. Процедура відводу третейського судді у постійно діючому третейському суді визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог зазначеного Закону. Водночас згідно з частиною дев'ятою згаданої статті незалежно від заперечень сторони третейський суддя третейського суду для вирішення конкретного спору (суду ad hoc), якому заявлений відвід, не може брати участі у справі. З аналізу наведених норм матеріального права можна дійти висновку, що законодавець, розмежовуючи поняття постійно діючих третейських судів та третейських судів для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), встановлює особливості застосування норм Закону України "Про третейські суди". Зокрема, такі особливості передбачено щодо відводу судді залежно від виду третейського суду: у постійно діючому третейському суді процедура відводу визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог названого Закону, а у третейському суді для вирішення конкретного спору лише факт заявлення відводу судді є безумовною підставою для неучасті цього судді у розгляді справи (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 920/1570/15); 12) у зв’язку з визнанням правочинів недійсними: - вирішуючи спір про визнання недійсним договору іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, слід враховувати таке. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. За правовим визначенням поняття іпотеки, наведеним у Законі України "Про іпотеку", іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 9 Закону України "Про іпотеку" передбачено обмеження іпотекодавця в розпорядженні предметом іпотеки, однак він має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено названим Законом. З огляду на загальні положення названого Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Тому сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовною підставою для визнання договору недійсним. Крім того, припущення наявності недотримання процедури погодження з відповідним органом під час укладення оспорюваного договору дає змогу вважати, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним із зазначених підстав, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не боржник за кредитним договором (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14); 13) із захисту права власності: - вирішуючи спір щодо набуття права власності на об’єкти незавершеного будівництва в судовому порядку, слід враховувати таке. Згідно з частиною п’ятою статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. За змістом частин першої, другої статті 331, частини першої статті 182 ЦК України, розділу 8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5, чинним на час виникнення спірних правовідносин (втратив чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5), право власності на новостворене нерухоме майно виникає в особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об’єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності. Отже, до прийняття об’єкта новоствореного нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації право власності на цей об’єкт не виникає. До виникнення права власності на новостворене нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використане в процесі будівництва (абзац перший частини третьої статті 331 ЦК України). Абзацом другим частини третьої статті 331 ЦК України встановлено право особи, яка створила об’єкт нерухомого майна зі своїх матеріалів чи набуває на нього право власності на підставі договору або закону, укладати договори щодо зазначеного об’єкта незавершеного будівництва. При цьому для реєстрації права власності набувача на об’єкт незавершеного будівництва надаються документи, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, дозвіл на виконання будівельних робіт, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва. Отже, статтею 331 ЦК України не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку. Випадки виникнення права власності за рішенням суду обумовлено ЦК України лише у статтях 335 і 376. У решті випадків право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Зважаючи на викладене, неможливо здійснити захист прав інвестора на об’єкти незавершеного будівництва шляхом застосування правового механізму, встановленого статтею 392 ЦК України, якщо відповідно до умов інвестиційного договору та положень законодавства, яким урегульовано питання щодо набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва, право власності у інвестора на спірний об’єкт нерухомості не виникло (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/1891/14); 14) у зв’язку з розірванням договорів: - вирішуючи спір про застосування наслідків розірвання договору про спільну діяльність (стягнення коштів), слід враховувати таке. Відповідно до статей 1130, 1131 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. За змістом положень статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору. Частиною другою статті 1141 ЦК України передбачено право учасників простого товариства самостійно визначити в договорі умови повернення їх вкладів у разі припинення товариства. Згідно зі статтями 1132, 1133 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками. Отже, у разі розірвання договору про спільну діяльність (простого товариства) у зв’язку зі зміною істотних обставин, якими сторони керувалися під час укладення договору, та виникнення обов’язку повернути стороні договору суму вкладу, внесеного нею на розрахунковий рахунок спільної діяльності, окрім загальних наслідків припинення договору простого товариства, визначених законом, слід враховувати також умови договору (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/16253/15); - вирішуючи спір про розірвання договору оренди земельної ділянки та договору оренди водного об’єкта з підстав забудови орендованих об’єктів без згоди орендодавця, слід враховувати таке. Статтею 24 Закону України "Про оренду землі" визначено право орендодавця вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати. Згідно зі статтею 25 зазначеного Закону орендар має право за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Водночас на орендаря покладається обов’язок виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. За змістом положень статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, визначених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Нормами частин першої та другої статті 60 ЗК України встановлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари – 25 метрів. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (стаття 61 ЗК України, стаття 89 Водного кодексу України). Положеннями статей 15, 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено, що умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, є істотними умовами договору оренди, дотримання яких має право вимагати орендодавець, а орендар зобов’язаний їх виконувати. Відповідно до зазначених норм право на забудову наданої в оренду земельної ділянки виникає в орендаря за наявності письмової згоди орендодавця. Отже, невиконання орендарем покладених на нього договорами оренди земельної ділянки та водного об’єкта зобов’язань щодо заборони здійснення забудови орендованих об’єктів без згоди орендодавця є підставою для задоволення позову про їх розірвання (див. постанову ВСУ від 22.06.2016 у справі № 906/165/15); 15) у сфері надання послуг з водовідведення: - вирішуючи спір щодо врегулювання розбіжностей в розрахунку об’єму стічних вод, які виникли під час укладення договору про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, слід враховувати таке. Згідно зі статтею 19 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" укладення між підприємством водопостачання та споживачем договору про надання послуг з водопостачання є обов’язковим. Порядок надання споживачам послуг з питного водопостачання встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Наказом Міністерства житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 № 190 затверджено Правила користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України (далі – Правила № 190), які визначають порядок користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення населених пунктів України. Відповідно до пункту 5.1 Правил № 190 облік відпущеної питної води та прийнятих стоків здійснюється виробником і споживачами засобами вимірювальної техніки, які занесені до Державного реєстру або пройшли державну метрологічну атестацію. Як зазначено в пункті 3.14 Правил № 190, у разі відсутності у споживача засобів обліку на каналізаційних випусках кількість стічних вод визначається за кількістю води, що надходить з мереж центрального водопостачання та з інших джерел. Пунктом 5.29 Правил № 190 встановлено, що у разі відсутності засобів обліку стічних вод їх облік здійснюється такими методами: 1) за допомогою засобів обліку на водозаборах; 2) за паспортною продуктивністю насосів на водозаборах; 3) за паспортним дебітом усіх свердловин та проектною потужністю поверхневого водозабору; 4) на підставі витрат води на технологічні потреби; 5) на підставі замірів кількості стічних вод, що надходять до мереж водовідведення. Метод визначення кількості стічних вод встановлюється виробниками. Якщо кількість стічних вод визначається одним із перелічених методів, що зафіксовано договором або двостороннім актом між виробником і споживачем на обумовлений термін, то споживач протягом цього терміну може не надавати виробнику таких даних. Наведена норма Правил № 190 містить вичерпний перелік способів визначення кількості стічних вод, який розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, укладаючи договір про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, підприємство водопостачання може передбачити перелік методів визначення кількості стічних вод у межах, визначених підпунктами 1–5 пункту 5.29 Правил № 190 (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 917/164/15); 16) з питань, пов’язаних із здійсненням виконавчого провадження: - вирішуючи питання щодо виведення в окреме виконавче провадження постанови державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа за заявою стягувача, слід виходити з такого. Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, зокрема за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення. За змістом положень частин першої, третьої, сьомої статті 28 названого Закону в разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 % суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні. У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII), якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору (частина сьома статті 28 Закону). Статтею 47 зазначеного Закону визначено підстави повернення виконавчого документа стягувачу. Зокрема, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу за наявності письмової заяви стягувача. При цьому повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (частини перша, п’ята названої статті). Підстави закінчення виконавчого провадження встановлено статтею 49 Закону. Зокрема, пунктом 1 частини першої цієї статті регламентовано, що у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду таке виконавче провадження підлягає закінченню і у такому випадку виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Отже, Закон України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) передбачав виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, визначених статтею 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у разі повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача зазначений Закон не встановлював (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 927/1219/13); 17) з питань представництва за довіреністю: - вирішуючи питання, пов’язане з правом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у випадку ліквідації банку на підписання довіреності від імені банку на представництво його інтересів у суді, слід враховувати таке. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (стаття 246 ЦК України). Згідно з частинами першою та третьою статті 28 ГПК України справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності). Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником (частина перша статті 54 ГПК України). Відповідно до частини третьої статті 57 ГПК України до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача. Отже, у представника за довіреністю від імені юридичної особи, підписаною особою, уповноваженою на це законом або установчими документами, виникає право на представництво інтересів саме юридичної особи, від імені якої видано довіреність. За змістом частини першої статті 35 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд). Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду, яка має високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, повну вищу освіту в галузі економіки, фінансів чи права (не нижче кваліфікаційного рівня "спеціаліст") та професійний досвід, необхідний для виконання заходів у межах здійснення тимчасової адміністрації. Аналіз положень статей 2, 37, 47, 48 зазначеного Закону дає підстави для висновку, що уповноважена особа Фонду з дня початку процедури ліквідації банку набуває повноважень органів управління та контролю неплатоспроможного банку, тобто крім повноважень, визначених Законом, вона здійснює повноваження керівництва банку, а отже, наділена правом видачі та підписання довіреностей від імені банку як юридичної особи на представництво інтересів банку (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 922/5071/15); 18) з питань відновлення пропущеного процесуального строку: - вирішуючи питання щодо відновлення пропущеного процесуального строку, слід виходити з такого. Частиною першою статті 53 ГПК України визначено, що за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ГПК України. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Конституції України в статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції констатував ЄСПЛ у справі “Устименко проти України”. Зокрема, ЄСПЛ вказав на те, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункт 46 рішення у справі “Рябих проти Росії” (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99). ЄСПЛ постановив, що у разі коли звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (пункт 47 рішення у справі “Пономарьов проти України” (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03). Зі змісту пункту 52 рішення ЄСПЛ у справі “Пономарьов проти України” випливає: якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача “поважних причин” для поновлення пропущеного строку оскарження, то, отже, він (суд) не зазначив чітких причин такого рішення. Суди, вирішуючи поновити пропущений строк на оскарження судових рішень у справі без наведення мотивів, за якими визнають поважними причини пропуску процесуального строку, порушують принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № Б29/162-10); 19) з питань підвідомчості спорів господарським судам: - вирішуючи спір про стягнення до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (далі – Фонд) заборгованості зі сплати державного збору за послуги з перевезень пасажирів і вантажів, слід враховувати таке. Системний аналіз положень статті 12 Повітряного кодексу України, статті 29 Бюджетного кодексу України, статті 10 Закону України “Про Державний бюджет України на 2014 рік”, Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.93 № 819 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.98 № 889), дає підстави для висновку, що державний збір, який надходить до Фонду, формує загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність, здійснення яких проводиться відповідно до Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України, та є обов’язковим для всіх суб’єктів авіаційної діяльності платежем за надання певних видів державних послуг, який перераховується до Державного бюджету України та є його складовою частиною. Водночас згідно з наведеними нормами контроль за забезпеченням надходження та використання таких коштів Фонду покладено на уповноважений орган з питань цивільної авіації. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну авіаційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 398/2011, Державна авіаційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері цивільної авіації. Пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) визначено, що суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, за ознаками, наведеними у зазначеній нормі, Державна авіаційна служба України охоплюється визначенням суб’єкта владних повноважень, здійснення яким владних управлінських функцій в межах наданих повноважень призводить до виникнення правовідносин, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. За змістом положень статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у названих у цій нормі спорах, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб’єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського та цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що безпосередньо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. При цьому згідно із зазначеною нормою господарським судам не підвідомчі справи у спорах, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів. Натомість відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється саме на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Отже, у разі коли предметом спору в справі є стягнення суми державного збору, що є обов’язковим платежем до Державного бюджету України, позивач у правовідносинах, які склалися між сторонами у справі, виконує владну управлінську функцію з організації надходження цього платежу до відповідного бюджету, а тому немає підстав вважати, що цей спір є таким, що виник з господарських відносин та підвідомчий господарським судам. Помилковим також є застосування судами до спірних правовідносин положень статті 526 ЦК України та статті 193 ГК України, якими врегульовано загальні умови виконання цивільних та, відповідно, господарських зобов’язань. Частиною другою статті 1 ЦК України передбачено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до положень частини першої статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів. Оскільки державний збір, стосовно якого заявлено вимогу про стягнення, є платежем до Державного бюджету України, а отже, доходом державного бюджету, відносини між сторонами спору є такими, що виникли із бюджетного законодавства, і тому вони не можуть регулюватися нормами ЦК України і ГК України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 910/25212/14); 20) з питань, пов’язаних з правом на звернення до господарського суду: - аналіз частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 1 ГПК України дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. З огляду на приписи частин четвертої – шостої статті 26, частин першої, другої та дев’ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у разі, коли позивача визнано кредитором у провадженні у справі про банкрутство боржника, участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, що не відповідає вимогам закону, є порушенням майнових інтересів позивача. За таких обставин позивач, який не є стороною спірного договору, має право на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним, а обраний позивачем спосіб захисту своїх прав як кредитора не суперечить вимогам чинного законодавства (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 910/6279/15-г). Голова Вищого господарського суду України Б. Львов http://www.arbitr.gov.ua/news/3277/
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Відкритого акціонерного товариства «Запоріжжяобленерго» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 4 серпня 2016 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2015 року, в с т а н о в и л и: У серпні 2015 року Відкрите акціонерне товариство «Запоріжжяобленерго» (далі – ВАТ «Запоріжжяобленерго») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2015 року ОСОБА_2 залучено до участі у справі як співвідповідача. ВАТ «Запоріжжяобленерго» зазначало, що на підставі відкритого особового рахунку постачає електричну енергію у житловий будинок за АДРЕСА_1, власником якого до червня 2009 року була ОСОБА_2, а з червня 2009 року – ОСОБА_1. 14 серпня 2009 року при здійсненні перевірки дотримання споживачами Правил користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1357 від 26 липня 1999 року (далі – Правила), було виявлено самовільне підключення електропроводки до електромережі поза приладом обліку підключення електророзетки із ввідних дротів, розташованих у туалетній кімнаті на стелі. За фактом порушення контролери ВАТ «Запоріжжяобленерго» склали акт від 14 серпня 2009 року, а після обчислення кількості неврахованої електричної енергії виписали рахунок на суму 11 тис. 373 грн 22 коп. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 сплатив тільки 1 тис. 245 грн 32 коп., а від сплати решти заборгованості ухиляється, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь всю суму збитків. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2015 року позов ВАТ «Запоріжжяобленерго» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВАТ «Запоріжжяобленерго» 10 тис. 127 грн 90 коп. заборгованості, яка утворилася унаслідок необлікованого споживання електричної енергії У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 січня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_1 відмовлено. Провадження у справі в частині вимог до ОСОБА_2 закрито. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року касаційну скаргу ВАТ «Запоріжжяобленерго» задоволено частково: рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог ВАТ «Запоріжжяобленерго» до ОСОБА_1 скасовано та в цій частині направлено справу на новий апеляційний розгляд, а в частині вимог до ОСОБА_2 – залишено без змін. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 4 серпня 2016 року рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові ВАТ «Запоріжжяобленерго» з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 562 від 4 травня 2006 року (далі – Методика). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, 13 та 27 травня, 26 серпня 2015 року, 15 червня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 29 вересня 2009 року, 31 липня 2013 року та 9 липня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 з 29 червня 2009 року є власником житлового будинку за АДРЕСА_1. 14 серпня 2009 року під час перевірки дотримання споживачем Правил контролерами енергопостачальника було виявлено факт підключення електропроводки до електромережі поза приладом обліку, а саме підключення електророзетки із ввідних дротів, розташованих у туалетній кімнаті на стелі. За фактом порушення контролери склали акт НОМЕР_1 від 14 серпня 2009 року відносно попереднього власника будинку ОСОБА_2. Згідно з Методикою визначено обсяг та вартість електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачем Правил за три роки, які передували виявленню порушення, на суму 11 тис. 373 грн 22 коп. Комісія з розгляду актів про виявлення порушення Правил на засіданні від 20 серпня 2009 року прийняла рішення про причетність ОСОБА_2 до виявлених порушень та затвердила розрахунок згідно з підпунктом 5 пункту 3.1 Методики на суму 11 тис. 373 грн 22 коп., про що було складено протокол НОМЕР_2. У липні 2010 року ВАТ «Запоріжжяобленерго» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення вартості необлікованої електроенергії. Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 3 лютого 2011 року позов ВАТ «Запоріжжяобленерго» було задоволено, проте рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року вказане рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові з підстави пред’явлення позову до неналежного відповідача У листопаді 2014 року ОСОБА_1 у добровільному порядку сплатив 1 тис. 125 грн 32 коп. вартості необлікованої електричної енергії, нарахованої за актом НОМЕР_1 та подав енергопостачальнику заяву про визнання причетності до порушення Правил, згоду із сумою збитків та зобов’язався сплатити всю суму заборгованості протягом 24 місяців. Задовольняючи частково позов ВАТ «Запоріжжяобленерго», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що власник будинку ОСОБА_1 порушив Правила, а тому зобов'язаний відшкодувати позивачеві вартість необлікованої електроенергії, розраховану за Методикою, за 36 календарних місяців, що передували виявленню такого порушення. Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях, зокрема постановах Вищого господарського суду України від 29 вересня 2009 року, 31 липня 2013 року та 9 липня 2014 року, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, міститься висновок про те, що порушене право може бути захищене лише в межах строку позовної давності, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справи за позовом про стягнення заборгованості за надані послуги з енергопостачання дійшов висновку про те, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або іншого обов’язку. Разом з тим у кожному випадку суд повинен установити, коли конкретно дії вчинено боржником, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 26 серпня 2015 року та 15 червня 2016 року дійшов висновку про те, що суди на підставі пункту 2.7 Методики, яка містить відповідну формулу для розрахунку загального обсягу самовільно спожитої електричної енергії, мають брати сумарну кількість днів за дванадцять календарних місяців, що передували дню виявлення порушення до дня усунення самовільного підключення. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Правовідносини з постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтею 714 ЦК України, статтями 24–27 Закону України «Про електроенергетику», Правилами та Методикою. За положеннями статті 26 Закону України «Про електроенергетику» споживання енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником. Споживач енергії несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником та правил користування електричною і тепловою енергією та виконання приписів державних інспекцій з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії згідно із законодавством України. Відповідно до пункту 48 Правил споживач несе відповідальність згідно із законодавством за порушення правил користування електричною енергією; розкрадання електричної енергії у разі самовільного підключення до електромереж і споживання електричної енергії без приладів обліку. Згідно з пунктом 53 Правил у разі виявлення представником енергопостачальника порушення споживачем правил користування електричною енергією, у тому числі фактів розкрадання електричної енергії, складається акт, який підписується представником енергопостачальника та споживачем. Один примірник акта вручається споживачу, другий залишається у енергопостачальника. Споживач має право внести до акта свої зауваження. У разі відмови споживача від підпису в акті робиться позначка про відмову. Акт вважається дійсним, якщо його підписали три представники енергопостачальника. Акт про порушення цих Правил розглядається комісією з розгляду актів, що утворюється енергопостачальником і складається не менш як з трьох уповноважених представників енергопостачальника. Споживач має право бути присутнім на засіданні комісії з розгляду актів. Пунктами 4, 5 Порядку визначення розміру і відшкодування збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок викрадення електричної енергії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 року № 122, встановлено, що обсяг електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, визначається за величиною розрахункового споживання електричної енергії протягом періоду порушення на підставі акта виявлених порушень, складеного відповідно до Методики. Розрахунок завданих енергопостачальнику збитків здійснюється: за добовою величиною розрахункового споживання електричної енергії; за кількістю днів з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показів приладу обліку чи його технічної перевірки до дня усунення порушення (зокрема у разі виявлення представником енергопостачальника прихованої електропроводки, пристрою, що занижує покази приладу обліку, кількість днів обчислюється з дня останньої технічної перевірки і до дня усунення порушення, але не більше терміну позовної давності); за тарифами (цінами) для населення, що діяли у період, за який нараховується розмір збитків. Відповідно до статей 526, 629 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частинами першою, п’ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Позовна давність відповідно до частини першої статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253–255 цього Кодексу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Тобто, у кожному випадку необхідно встановлювати, коли конкретно боржник вчинив відповідні дії, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку давності, а не після його спливу. Проте всупереч вищезазначеним вимогам закону у справі яка переглядається, суди не встановили, чи дотримано позивачем строків позовної давності при зверненні до суду з позовом, про застосування яких заявлено відповідачем. Жодних висновків з цього приводу судові рішення не містять. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 4 серпня 2016 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-3030цс16 Правовідносини з постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтею 714 ЦК України, статтями 24–27 Закону України «Про електроенергетику», Правилами користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1357 від 26 липня 1999 року та Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 562 від 4 травня 2006 року. Частинами 1, 5 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України). Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. У кожному випадку необхідно встановлювати, коли конкретно боржник вчинив відповідні дії, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку давності, а не після його спливу. Проте всупереч вищезазначеним вимогам закону у справі яка переглядається, суди не встановили, чи дотримано позивачем строків позовної давності при зверненні до суду з позовом, про застосування яких заявлено відповідачем. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-3030цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/84AFAABC782D38A5C225815C004DC6A0
  13. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 лютого 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Попович О.В., Мазур Л.М., Писаної Т.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» до ОСОБА_5 про стягнення суми боргу за кредитним договором, за касаційною скаргою представника публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Тетяни Олексіївни на рішення апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк» (далі - ПАТ «Креді Агріколь Банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 27 січня 2012 року між акціонерним товариством «Індустріально-Експортний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Креді Агріколь Банк», та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № 4/1145001, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 108 720 грн зі строком повернення до 26 січня 2019 року та сплатою 19,8 % річних, а також взяла на себе обов'язок повернути кредит згідно з графіком погашення кредиту. Крім того, 27 січня 2012 року між банком та ОСОБА_5 було укладено договір застави № Z2/1145001, за умовами якого на забезпечення виконання зобов'язань, передбачених кредитним договором № 4/1145001 від 27 січня 2012 року, ОСОБА_5 передала в заставу належне їй рухоме майно, а саме: автомобіль марки Fiat, модель Punto, 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_1. Позивач зазначав, що внаслідок невиконання ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість, загальний розмір якої станом на 09 вересня 2014 року складав 89 043 грн 22 коп., та яку ПАТ «Креді Агріколь Банк» просило стягнути в порядку дострокового повернення кредиту. Справа розглядалась судами неодноразово. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Креді Агріколь Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ «Креді Агріколь Банк» суму заборгованості за кредитним договором в розмірі 89 043 грн 22 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Останнім рішенням апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року заочне рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ «Креді Агріколь Банк». У касаційній скарзі представник ПАТ «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Т.О., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Згідно з ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до положень ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 було порушено умови кредитного договору щодо повернення кредиту,сплати відсотків, пені та комісії у встановлені строки, а тому на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України банк має право на дострокове повернення кредиту. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що про вимогу банку щодо дострокового повернення кредиту ОСОБА_5 стало відомо 14 квітня 2015 року, яку остання на дев'ятий день погасила, а тому на підставі п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» дійшов висновку про відсутність підстав для дострокового повернення кредиту. Даний висновок суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає фактичним обставинам справи, наданим сторонами доказам та вимогам закону. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Відповідно до п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а саме те, що про вимогу банку щодо дострокового повернення кредиту ОСОБА_5 стало відомо 14 квітня 2015 року, яку остання погасила на дев'ятий день, при цьому згідно довідки банку від 23 квітня 2015 року за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_5, наявна лише строкова заборгованість, правильним є висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову ПАТ «Креді Агріколь Банк» про дострокове повернення кредиту. Суд апеляційної інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, надав оцінку доказам у справі, законно та обґрунтовано дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду щодо їх оцінки. Докази та обставини, на які посилається представник ПАТ «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Т.О. у касаційній скарзі, були предметом розгляду у суді апеляційної інстанції та при їх дослідженні і встановленні судом було дотримано норми матеріального і процесуального права. Із врахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про те, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судового рішення. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу представника публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Тетяни Олексіївни відхилити. Рішення апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: О.В. Попович Л.М.Мазур Т.О.Писана Справа №331/8467/14-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/64981413
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: 28 лютого 2015 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначало, що 28 лютого 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 7 тис. 177 доларів США 64 центи зі щомісячним погашенням кредиту та відсотків на строк до 25 лютого 2010 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 28 лютого 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_2, а між банком та ОСОБА_1 було укладено договір застави рухомого майна, а саме автомобіля ВАЗ, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_3. Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 2 лютого 2015 року складала 17 тис. 828 доларів США 99 центів, що еквівалентно 287 тис. 759 грн 90 коп., які ПАТ «КБ «Приватбанк» просив стягнути солідарно з відповідачів. У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «КБ «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору. Позивач за зустрічним позовом зазначав, що ПАТ «КБ «Приватбанк» не мало право видавати кредит в іноземній валюті, оскільки відсутня відповідна ліцензія для надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті; умови укладеного між сторонами кредитного договору є несправедливими, оскільки передбачають повернення кредиту у валюті; ПАТ «КБ «Приватбанк» не ознайомив його з детальним розписом загальної вартості кредиту; розрахунок заборгованості проведено поверхово та незрозуміло для споживача. Крім того, в договорі підроблено підпис його дружини ОСОБА_3, а договір застави не був нотаріально посвідчений. Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 28 лютого 2007 року в сумі 10 тис. 591 долар США 5 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 2 лютого 2015 року складало 170 тис. 939 грн 54 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості з комісії в розмірі 90 доларів США 45 центів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні зазначених позовних вимог. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитом, відсотками та пенею змінено: зменшено загальну суму заборгованості з 10 тис. 591 долара США 5 центів до 5 тис. 937 доларів США 18 центів, що за курсом НБУ станом на 2 лютого 2015 року складало 95 тис. 826 грн 9 коп.; заборгованість з виплати пені зменшено з 3 тис. 808 доларів США 35 центів до 3 тис. грн. У решті рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року касаційні скарги ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 відхилено, рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року в незмінній після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові ПАТ «КБ «Приватбанк» та про задоволення свого зустрічного позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частин другої, третьої статті 264, статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 29 вересня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня, 15 вересня, 2 грудня 2015 року та 9 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 лютого 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 7 тис. 177 доларів США 64 центи зі щомісячною сплатою заборгованості та відсотків за кредитом на строк до 25 лютого 2010 року. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору ОСОБА_1 зобов'язавався погашати кредит щомісячно з 15 по 19 число по 249 доларів США 2 центи. У лютому 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» звернулося з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості, яка виникла станом на 4 жовтня 2011 року в розмірі 7 тис. 877 доларів США 89 центів. Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 лютого 2012 року позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено: в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 28 лютого 2007 року в сумі 7 тис. 877 доларів США 29 центів звернуто стягнення на автомобіль ВАЗ, державний НОМЕР_3, який належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу зазначеного автомобіля ПАТ «КБ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям цього автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ «КБ «Приватбанк» усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. При цьому суд виходив з переривання перебігу строку позовної давності, яке пов’язував з датою зарахування 1 тис. 909 доларів США 43 центів, що надійшли на погашення кредитної заборгованості після реалізації заставного автомобіля. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення комісії за кредитом, ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, змінюючи рішення в частині розміру заборгованості за кредитом та залишаючи у решті рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що умовами кредитного договору передбачено погашення заборгованості щомісячними платежами, при цьому строк позовної давності був перерваний пред’явленням ПАТ «КБ «Приватбанк» у лютому 2012 року позову про звернення стягнення на предмет застави, а тому строк позовної давності перервався, починаючи з платежів за лютий 2009 року. Надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 29 вересня 2016 року не можна вважати прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки в них містяться висновки суду касаційної інстанції про переривання позовної давності з інших підстав – вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого зобов’язання. Висновки щодо застосування статей 261, 267 ЦК України, зокрема щодо перебігу позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), зроблені у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня, 15 вересня 2015 року, на які посилається у своїй заяві ОСОБА_1, не суперечать висновку, зробленому судом касаційної інстанції у справі, яка переглядається. Не свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року висновку щодо застосування статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки у рішенні, яке переглядається, відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним з підстави пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності. Разом з цим у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2015 року міститься висновок про те, що в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, апеляційний суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново. Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову. Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, апеляційний суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року в частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 червня 2017 року у справі № 6-298цс17 Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново. Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову. Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Постанова від 7 червня 2017 року № 6-298цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/62F74F2FFBDB5589C2258140003F4BB0
  15. Державний герб України Ухвала іменем україни 9 листопада 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Демяносова М.В., Дьоміної О.О., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» в порядку захисту прав споживачів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 21 липня 2006 року в магазині «Евросеть», що розташований по вул. Петровського, 1 у м. Дніпропетровську, він придбав мобільний телефон Nokia 2650. Для придбання цього телефону між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк перерахував кошти за придбаний телефон, а він, повинен був повернути ці кошти та сплатити відсотки за користування кредитом. Позивач зазначав, що в період 2006-2007 років він здійснював платежі банку та вважав, що повернув кредит у повному розмірі та сплатив відсотки, проте у 2015 року після його працевлаштування на роботу та отримання зарплатної картки у ПАТ КБ «Приватбанк», останнє без будь-яких виконавчих документів та попереджень, зняло з його рахунку кошти - з квітня 2015 року по січень 2016 року банк за власною ініціативою списав з його рахунку грошові кошти на загальну суму 12 667 грн 46 коп. Працівник банку, до якого він звернувся за отриманням інформації, пояснив, що кошти були списані в рахунок погашення його заборгованості за кредитним договором від 21 липня 2006 року. Позивач вважав такі дії відповідача незаконними, а тому просив стягнути з ПАТ КБ «Приватбанк» безпідставно списані кошти у сумі 12 667 грн 46 коп. Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено, стягнуто на його користь з ПАТ КБ «Приватбанк» 12 667 грн 46 коп. Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі ПАТ КБ «Приватбанк» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Згідно зі ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд. Згідно із п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що, ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та дійшли обґрунтованого висновку про підставність і доведеність заявлених позовних вимог, оскільки встановлено, що ПАТ КБ «Приватбанк» здійснив списання коштів з рахунку позивача поза межами строку позовної давності та без законних на те підстав, що прямо заборонено п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Такий висновок судів ґрунтується на правильно встановлених у справі обставинах та вимогах закону. Наведені в касаційній скарзі доводи заявника є необґрунтованими і правильність вищезазначених висновків судів не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» відхилити, рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. А.О. Леванчук М.В. Демяносов О.О. Дьоміна Колегія суддів: Справа № 173/1535/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/62692688
  16. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66438047 АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03110 м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Справа № 761/20259/16-ц Головуючий у І інстанції - Піхур О.В. Провадження № 22-ц/796/2872/2017 Доповідач - Андрієнко А.М. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: Головуючого судді Андрієнко А.М. Суддів: Заришняк Г.М. МараєвоїН.Є. При секретарі Гарматюк О.Д. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Манівео швидка фінансова допомога» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И Л А : У червні 2016 року позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Манівео швидка фінансова допомога» звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, обґрунтовуючи тим, що 29 листопада 2015 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики № 904771591 на суму 3300,00 грн. зі сплатою відсотків та комісії строком на 16 календарних днів шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок відповідача. Відповідач зобов'язався повернути позику, сплатити проценти за користування позикою у розмірі 1,95% в день від суми позики за кожний день користування позикою. Проте, вказані зобов'язання за договором позики відповідач не виконав, у зв'язку з чим станом на 26 травня 2016 року заборгованість відповідача склала: сума позики - 3300,00 грн., проценти за користування позикою - 10 826,60 грн. У зв'язку з викладеним позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість за договором позики в розмірі 14 126,60 грн. та витрати по сплаті судового збору. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» заборгованість за кредитним договором в розмірі 14 126 грн. 60 коп. та судовий збір в сумі 1378 грн. Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, мотивуючи тим, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, зокрема, порушено правила підсудності справи. Оскаржуваний договір є нікчемним, оскільки не дотримано письмової форми його укладення та сторонами не підписувався. Крім того, відповідач не отримувала від позивача коштів за спірним договором, доказів зворотнього суду надано не було, договірних відносин з відповідачем не мала. Платіжне доручення не мітить підпису і печатки установи банку, одержувачем платежу зазначено відповідача, однак, картковий рахунок, на який нібито переказані кошти, відповідачу не належить. Невідома особа, заволодівши персональними даними відповідача, через мережу інтернет оформила на ім'я відповідача без її відома позику. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу, просила її задовольнити. Позивач в судове засідання не зявився, про час та місце розгляду справи належним чином повідомлявся. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 29 листопада 2015 року між позивачем та особою, яка діяла від імені відповідача було укладено договір позики № 904771591 на суму 3300,00 грн. зі сплатою відсотків та комісії строком на 16 календарних днів шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок особи, що діяла від імені відповідача. Згідно умов Договору повернення позики та сплата процентів за користування позикою мало здійснюватись відповідно до графіка розрахунків, який є невід'ємною частиною Договору. У відповідності до умов розділу 3 Правил особа, що діяла від імені відповідача, акцептував оферту, здійснивши дії спрямовані на укладання договору позики і настання юридичних прав та обов'язків, у тому числі: запропонувати заявку на сайті ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога», зазначив інформацію щодо реквізитів банківської картки, на рахунок якої бажав отримати позику. Встановлено, що позивач свої обов'язки за договором виконав в повному обсязі. Факт надання грошових коштів за Договором підтверджується копією платіжного доручення № 880 від 29 листопада 2015 року (а.с.9, оскільки позика повернута не була, звернувся із позовом про стягнення заборгованості. Згідно з розрахунком заборгованості за Договором станом на 26 травня 2016 року заборгованість становить 14126,60 грн. та складається із: суми позики - 3300,00 грн., процентів - 1029,60 грн., прострочених процентів - 9603,00 грн., 297,00 грн. - штрафу (а.с.5). Відповідно до ст.. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Суд першої інстанції , ухвалюючи рішення, пришов до висновку , що між сторонами укладено договір позики та стягнув заборгованість за договором з відповідача. Однак, з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна, так як суд неповно з'ясував обставини справи, не дав належної оцінки доказам та порушив норми матеріального та процесуального права, що відповідно до ст.. 309 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення. Судом встановлено, що договір позики з позивачем було укладено через інтернет шляхом акцептування оферти, здійснивши дії спрямовані на укладання договору позики і настання юридичних наслідків, заповнюючи заявку на сайті, зазначаючи інформацію щодо реквізитів банківської картки, на рахунок якої бажав отримати позику. Кошти були перераховані на рахунок позичальника - картка № НОМЕР_1. Апелянт зазначила, що вона ніколи не укладала договорів з позивачем, картковий рахунок, на який було перераховано позику, їй не належить, а тому вона договору позики не укладала. Судом встановлено, що в Хортицькому відділенні поліції Національної поліції в Запорізькій області зареєстровано заяву про те, що невстановлена особа, скориставшись анкетними даними та паспортними даними ОСОБА_2, оформила договір позики з ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» на суму 3300 грн .( а.с.84) Постановою Хортицького відділення поліції Національної поліції в Запорізькій області від 16 вересня 2016 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 визнано потерпілою у кримінальному провадженні ( а.с.87) Із довідки ТОВ «Твой НЕТ» вбачається, що ІР-адреса НОМЕР_2 в період часу з 28.11.2015 року по 01.12.2015 року використовував абонент ОСОБА_4 ( а.с.91). За таких обставин колегія суддів прийшла до висновку, що позивач не надав суду достатніх та достовірних доказів укладання договору позики саме з відповідачем ОСОБА_2, що їй були перераховані кошти за цим договором, а тому в задоволенні позовних вимог повинно бути відмовлено, оскільки позовні вимоги позивачем не доведені. Керуючись ст..ст. 303, 307, 313-316 ЦПК України, колегія суддів ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Манівео швидка фінансова допомога» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання ним законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги. Головуючий: Судді :
  17. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 759/9722/15-ц Апеляційне провадження № 22-ц-796/295/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Петренко Н.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Махлай Л.Д. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 травня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого судді: Махлай Л.Д., суддів: Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. при секретарі: Синявському Д.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, поданою через представника ОСОБА_2, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю «БНВ - Електро» про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л а : у червні 2015 року ПАТ «Універсал Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ТОВ «БНВ - Електро», в якому просило стягнути солідарно з останніх на користь банка заборгованість за кредитним договором в розмірі 283 921, 94 грн., посилаючись на невиконання відповідачами своїх зобов'язань за кредитним договором. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30.06.2016 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ТОВ «БНВ - Електро» на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 283 921, 94 грн.. Вирішено питання щодо стягнення судових витрат. Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 через представника подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи. А саме, суд не взяв до уваги, що грошові кошти за кредитним договором видавалися на підставі довіреності, якої він ніколи не видавав і не підписував, оригінал якої не було надано суду, що позбавило можливості провести судову почеркознавчу експертизу. Матеріали справи не містять доказів отримання ОСОБА_1 грошових коштів, а меморіальний ордер не є належним та допустимим доказом. Суд не врахував, що позивачем пропущений строк позовної давності як загальний, так і до вимог про стягнення пені. Докази внесення платежу на погашення кредиту 26.10.2009 року відсутні, а тому посилання на переривання позовної давності безпідставні. У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_5 підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити. Представник позивача Шумейко П.М. просив апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Інші сторони в судове засідання не з`явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку, причини неявки не повідомили, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розгляд справи у їх відсутності, за правилами ч. 2 ст. 305 ЦПК України. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 28.09.2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_1, від імені якого діє ОСОБА_7, на підставі довіреності від 28.09.2007 року, було укладено кредитний договір № 15/04/1055к-07, за умовами якого банк надав останньому кредит в розмірі 252 500 грн., зі сплатою 17, 45 % річних строком до 27.09.2018 року. Цього ж дня у забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «Банк Універсальний» та ПП «БНВ-Електро» було укладено договір поруки № 15/04/1055П-07, за умовами якого останнє зобов'язалося перед банком відповідати за належне виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором. Станом на 28.01.2014 року у відповідачів перед банком утворилася заборгованість у розмірі 283 921, 94 грн., яка складається із суми заборгованості за кредитом в розмірі 239 094, 54 грн., суми заборгованості за відсотками в розмірі 34 329, 79 грн. та суми заборгованості за підвищеними відсотками в розмірі 10 497, 61 грн.. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що банк виконав взяті на себе зобов'язання, а відповідачі порушили умови договору та договору поруки. Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Згідно із ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі ст. 611 цього ж Кодексу у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Згідно зі ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, то у разі прострочення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати процентів. За матеріалами справи встановлено, що кредитний договір від імені ОСОБА_1 укладено ОСОБА_7. ОСОБА_1 заперечував факт видачі довіреності на ім`я ОСОБА_7, разом з тим з позовом про визнання довіреності недійсною не звертався та така довіреність у встановленому порядку недійсною не визнана. При розгляді справи в апеляційному порядку за клопотанням апелянта було призначено судову почеркознавчу експертизу для вирішення питання про належність підпису на довіреності ОСОБА_1, проте за повідомленням експерта Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 08.02.2017 року неможливо надати висновок через недостатню кількість документів із зразками підпису ОСОБА_1 за 2007 - 2008 роки. За вказаних обставин колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 не спростовано належними та допустимими доказами факт укладення кредитного договору на підставі довіреності, яку, з його слів, він не видавав. Відповідно ж до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Разом з тим, ухвалюючи рішення суд першої інстанції не провів належний аналіз умов договору та не надав будь - якої оцінки заяві ОСОБА_1 про застосування позовної давності. Відповідно до ст. 257 та п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦПК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. До вимог про стягнення пені застосовується позовна давність в один рік. Відповідно до ст. 264 цього ж Кодексу перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦПК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до п. 10.3 кредитного договору якщо позичальник порушує терміни платежів, що встановлені даним договором банк має право вимагати дострокового погашення заборгованості по кредиту, сплати процентів та штрафних санкцій, що передбачені цим договором, а також відшкодування збитків, завданих банку внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником умов даного договору, а позичальник зобов`язаний повернути банку суму заборгованості по кредиту, що залишилася, сплатити проценти та штрафи, а також відшкодувати збитки, завдані банку (підпункт 10.3.1). Відповідно до п. 10.4 шляхом підписання даного договору сторони прийшли до згоди про те, що у випадку виникнення у позичальника простроченої заборгованості по погашенню кредиту та/або сплаті процентів за користування ним чи інших платежів строком більше 10-календарних днів, банк надсилає позичальнику повідомлення, в якому зазначається сума прострочки та термін сплати. У випадку невиконання позичальником вимоги банку, в термін встановлений у повідомленні, дата погашення кредиту, вказана в п. 1.1 договору, вважається такою, що настала у наступний день після дати зазначеної у повідомленні. В цю дату позичальник зобов`язується повернути банку суму кредиту в повному об`ємі, проценти та інші платежі, передбачені даним договором. 03.12.2008 року банк направив ОСОБА_1 вимогу про дострокове погашення всієї суми заборгованості у зв`язку з систематичним невиконанням зобов`язань за кредитним договором (а.с. 92 т. 1), а у січні 2009 року звернувся до Шосткинського місьрайсуду Сумської області з позовом до ОСОБА_1 та ПП «БНВ_Електро» про стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором. Ухвалою цього суду від 27.10.2009 року позовну заяву залишено без розгляду у зв`язку з повторною неявкою позивача у судове засідання (а.с. 92, 101 т. 1). Таким чином банк змінив строк виконання зобов`язань, встановлений п. 1.1 кредитного договору з 27.09.2018 року на 03.12.2008 року. Із зазначеним позовом банк звернувся 16.06.2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Заперечуючи проти застосування позовної давності позивач вказував на те, що перебіг позовної давності перервано внесенням ОСОБА_1 26.10.2009 року платежу в рахунок погашення заборгованості за відсотками у розмірі 19 097, 55 грн. та даний факт підтверджується розрахунком заборгованості, який долучено до позовної заяви. Проте, у виписці з особового рахунку такий платіж не відображено (а.с. 8-11 т. 1) та будь - яких інших доказів про те, що зазначений платіж було здійснено ОСОБА_1 матеріали справи не містять. Крім того, після переривання перебіг позовної давності починається заново. З часу платежу, на який посилається позивач і який не підтверджено доказами (26.10.2009 року) та до часу подачі даного позову також пройшло більше трьох років. Не врахувавши зазначені обставини суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про стягнення заборгованості з ОСОБА_1, а тому рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Такі висновки відповідають правовим позиціям, викладеним у постановах Верховного Суду України № 6-1457 цс16 від 09.11.2016 року, № 6-2251 цс 16 від 09.11.2016 року, № 6-1174 цс 16 від 02.11.2016 року, № 6-900 цс 16 від 16.11.2016 року, № 60719 цс16 від 07.12.2016 року. Вирішуючи питання в частині задоволення позову до ТОВ «БНВ-Електро» суд першої інстанції не звернув уваги на приписи ст. 16 та ст. 118 ЦПК України, а також правові позиції, які викладені у викладеним у постановах Верховного Суду України від 07.09.2016 року № 6-1593 цс16, від 17.02.2016 року № 6-1965 цс15, від 30.09.2015 року № 6-1323 цс15, від 27.04.2016 року № 6-2974 цс15, від 13.06.2016 року № 6-942 цс16. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. Відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою і другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. За вказаних обставин рішення суду в частині задоволення позову до ТОВ «БНВ-Електро» підлягає скасуванню із закриття провадження у справі в цій частині. Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 310, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити. Провадження у справі в частині задоволення позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «БНВ - Електро» про стягнення заборгованості скасувати та закрити провадження в цій частині. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66437923 Справа № 759/9722/15-ц
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: орган опіки та піклування Звенигородської міської ради, приватний нотаріус Звенигородського районного нотаріального округу ОСОБА_6, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а : У липні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 березня 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок АДРЕСА_1. Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 18 вересня 2012 року утворилася заборгованість у сумі 172 тис. 707 грн 79 коп., просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити із зазначено будинку відповідачів, які зареєстровані та проживають у ньому, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Суди розглядали справу неодноразово. Звенигородський районний суд Черкаської області рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 172 тис. 707 грн 79 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок загальною площею 172,4 кв.м, який розташований за АДРЕСА_1, шляхом його продажу з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселив ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які зареєстровані і проживають у житловому будинку АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у м. Звенигородці; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 38–40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня, 16 жовтня, 10 грудня 2014 року, 5 червня 2015 року, 10 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, 2 листопада 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 13 березня 2006 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року (т.1, а.с. 6–9). З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметами якого є будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці площею S_1 (т.1, а.с. 10–14). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2006 року, зареєстрованому в реєстрі прав власності 3 березня 2006 року (т.1, а.с. 122–123). ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 18 вересня 2012 року складала 172 тис. 707 грн 79 коп. 30 травня 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило ОСОБА_1 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (т.1, а.с. 36). Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 8 травня 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог Звенигородської міжрайонної прокуратури в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки на час укладення оспорюваного договору останні не мали права користування чи проживання у спірному будинку, тому укладеним договором не були порушені їхні права (т.1, а.с. 247–249) У пункті 17.8.2 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо. Умовами договору іпотеки сторони також узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 23 договору іпотеки). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, послався на вимоги частини другої статті 9, статті 109 ЖК УРСР, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором шляхом укладення будь-яким способом з іншою особою – покупцем договору купівлі–продажу та виселення відповідачів із житлового будинку, оскільки позичальник не виконував узятих на себе зобов’язань. Надані для порівняння ухвали від 16 липня, 10 грудня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій і передав справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Разом з тим в інших, наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій, які відмовили в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, з підстав того, що: - позивач не дотримався всіх передбачених умов, за яких можливе примусове виселення за рішенням суду, зокрема умови про добровільне звільнення приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги (16 жовтня 2014 року); - громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (5 червня 2015 року); - житло, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачем не за рахунок отриманого кредиту (10 жовтня 2016 року). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки: - у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню (від 27 травня 2015 року № 6-332 цс15); - згідно з положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину такого рішення, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд на порушення вимог статті 39 цього Закону не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, та початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої цієї статті (від 2 листопада 2016 року № 6-1923цс15). Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема текст статті 109 викладено в новій редакції. За змістом частини другої статті 40 цього Закону та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виселяючи відповідачів зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла, не з’ясували джерела коштів, за які було придбано переданий в іпотеку будинок, зокрема чи це майно було придбано за рахунок отриманого ОСОБА_1 кредиту. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»; посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також не вказав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону . Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавця, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 цього Закону. Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону України «Про іпотеку» уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних цих норм. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3057цс16 За змістом частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-3057цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/90D95629802D5F21C22581160030F169
  19. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 752/13272/16-ц Головуючий у 1-й інстанції - Чередніченко Н.П. № апеляційного провадження 22-ц/796/2511/2017 Доповідач - Рубан С.М. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2017 року колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого судді Рубан С.М. суддів Желепа О.В., Іванченко М.М. при секретарі Перетятько А.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,- В С Т А Н О В И Л А : Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» суму заборгованості за договором № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток у розмірі 24 794,65 грн. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» судовий збір в сумі 1378,00 грн. Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. В судовому засіданні представник відповідача підтримав апеляційну скаргу. Представники позивача проти апеляційної скарги заперечили. Інші учасники процесу в судове засідання не з'явились, про час і місце розгляду справи повідомлені належно, тому в порядку ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку. Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ Банк «Контракт» Шкурко В.М., який діє на підставі Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 220 від 10 грудня 2015 року «Про початок процедури ліквідації ПАТ Банк «Контракт» та делегування повноважень ліквідатора банку» в серпні 2016 року звернувся з позовом, в якому просить стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» суму заборгованості за договором № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток у розмірі 24 794,65 грн., а також судові витрати на суму 1378,00 грн. Посилається на те, що 12.01.2015 року між сторонами було укладено договір № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток, згідно умов якого Банком відповідачу було відкрито картковий рахунок НОМЕР_1 в гривні, емітована та надана в користування Відповідачу платіжна картка типу MasterCardWorldwide. Обслуговування картки та рахунку здійснювалося на умовах передбачених договором, Правилами та Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними пластиковими картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Договір від імені Відповідача підписаний ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності, посвідченої 09.01.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фатхутдіновою І.В. за реєстровим №2. Умовами договору були передбачені певні операції, в тому числі внесення або зняття готівки, здійснення безготівкових операцій в межах витратного ліміту та встановлення добових обмежень по зняттю/розрахункам за допомогою банківської платіжної картки. Поповнення рахунку проводиться у валюті, в якій відкрито рахунок, у готівковій або безготівковій формі, але не менше суми витратного ліміту та відповідної суми за обслуговування рахунку, які передбачені Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Нарахування процентів за використання кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється відповідно до вимог Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ОД-164 від 22.12.2011 року, Договору та/або договору укладеного при наданні кредитного ліміту/Овердрафту та Тарифів Банку. При цьому використовується метод факт/факт, тобто визначається фактична кількість днів місяця у році. Крім того, умовами договору встановлено, що сторони домовились, що перелік операцій, які вчиняються Банком за рахунком, права та обов'язки Сторін, їх відповідальність, порядок нарахування та сплати процентів, визначаються Правилами відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», Договором та Тарифами, правилами відповідної платіжної системи та нормами чинного законодавства України. Відповідачем було зараховано на картковий рахунок НОМЕР_1 відкритий у Банку загальну суму в розмірі 71 885,04 гривні. В період з 16.01.2015 року по 23.01.2015 року відповідачем здійснювались платіжні операції з використанням банківської платіжної картки Банку, а саме на території Республіки Білорусь та Литовської Республіки здійснювалися операції з придбання готівкової іноземної валюти - доларів США та Євро, про що свідчить надана виписка за договором по рахунку, відкритому відповідачу. Згідно Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», якщо валюта проведення операції з використанням платіжної картки є долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення рахунку, Банк списує з рахунку кошти у валюті ведення рахунку у сумі, що є еквівалентом сумі операції. Сума операції в свою чергу перераховується у валюту ведення рахунку за курсом, встановленим Банком на день списання. При здійсненні відповідачем операцій зі зняття готівки за межами України з використанням банківської платіжної картки за рахунком, якій відкрито в валюті гривня України, відповідачем допущена перевитрата витратного ліміту, тобто відповідач скористався належними банку грошовими коштами понад залишок коштів на своїй банківській картці, чим допустив несанкціонований овердрафт. 11.02.2016 року Банк направив на адресу відповідача повідомлення - вимогу про термінове погашення у повному обсязі суми заборгованості по несанкціонованій перевитраті доступного залишку, що виникла через різницю у курсі валют під час проведення розрахункових операцій за платіжними картками та списання цих операцій з карткових рахунків у валюті ведення цих рахунків. Через невиконання відповідачем зобов'язань за договором позивач просить суд застосувати положення ч.2 ст.625 ЦК України. Станом на 22.08.2016 року, загальна сума заборгованості, яку просить стягнути позивач, становить 24 794,65 гривень, з яких: 9 359,88 гривень - заборгованість за простроченим кредитом; 10 345,09 гривень - заборгованості за простроченими процентами; 4 427,66 гривень - інфляційні нарахування на суму простроченого кредиту та прострочених процентів; 662,02 гривень - 3% річних від суми заборгованості за простроченим кредитом та прострочених відсотків. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з наступного. 12.01.2015 року представником відповідача подана заява-анкета про відкриття рахунку/рахунків, початкову емісію БПК та встановлення кредитного ліміту, з якої вбачається, що на ім'я відповідача відкрито особовий рахунок НОМЕР_1 та видано банківську платіжну картку без встановлення кредитного ліміту. 12.01.2015 року між ПАТ Банк «Контракт» та ОСОБА_1 укладено договір № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток, емітована та надана в користування Відповідачу платіжна картка типу MasterCardWorldwide. Обслуговування здійснювалося на умовах, визначених договором, Правилами відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт» та Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними пластиковими картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Відповідно до п. 1.2. Договору Держатель (відповідач) при користуванні платіжною карткою може здійснювати такі види операцій, як внесення або зняття готівки, здійснення безготівкових розрахунків в межах витратного ліміту та встановлених добових обмежень по зняттю готівки/розрахункам за допомогою банківської платіжної картки. За умовами п.2.1. Договору поповнення рахунку проводиться у валюті, в якій відкрито рахунок, у готівковій або безготівковій формі, але не менше суми витратного ліміту та відповідної суми за обслуговування рахунку, які передбачені Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Нарахування процентів за використання кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється відповідно до вимог Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ОД-164 від 22.12.2011 року, Договору та/або договору укладеного при наданні кредитного ліміту/Овердрафту, Тарифів банку. Пунктом 2.4. Договору передбачено, що сторони домовились, що перелік операцій, які вчиняються Банком за рахунком, права та обов'язки Сторін, їх відповідальність, порядок нарахування та сплати процентів, визначаються Правилами, Договором та Тарифами, правилами відповідної платіжної системи та нормами чинного законодавства України. Надана до суду виписка за Договором по Рахунку свідчить, що Відповідач зарахував на свій картковий рахунок українську гривню, а операції зі зняття готівкових коштів з використанням банківської платіжної картки, наданої Відповідачу ПАТ Банк «Контракт», проводились в банкоматах розташованих за межами України, а саме в Республіці Білорусь та у Литовській Республіці. При цьому, зняття грошових коштів з рахунку Відповідача, проводилося у доларах США та Євро. Таким чином, Відповідач проводив банківські операції у валюті відмінної від валюти ведення рахунку. Представником відповідача не заперечується факт проведення операцій за банківською платіжною карткою в той час, коли відповідач перебував за кордоном. Списання коштів з рахунку відповідача проводилось позивачем в межах п.1.18 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ПАТ Банк «Контракт» № ОД-164 від 22.12.2011року, за яким, кошти з рахунку Держателя картки використовуються для розрахунків за операціями з використання банківських платіжних карток, а також для здійснення інших операцій не заборонених чинним законодавством України. Строк списання коштів з рахунку при використанні банківської платіжної картки, встановлюється згідно правил відповідної платіжної системи і обчислюється як період часу між датою здійснення операції з використання платіжної картки і датою фактичного списання коштів з рахунку. Суд вважав доведеним, що відповідач в ході судового розгляду не спростував належними доказами неправомірність застосування позивачем зазначеного порядку і, отже, він був ознайомленим з порядком списання коштів з карткового рахунку і погоджувався із таким Порядком. З виписки по картковому рахунку вбачається, що в період з 16.01.2015 року по 23.01.2015 року відповідачем здійснювались платіжні операції з використанням банківської платіжної картки Банку у валюті долари США та Євро, що відрізняється від валюти поточного рахунку. Відповідно до пункту 1 розділу І постанови НБУ «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів» від 05.11.2014 № 705 вимоги цього Положення поширюються на платіжні організації, учасників платіжних систем, які є суб'єктами відносин, що виникають під час здійснення операцій, ініційованих із використанням електронних платіжних засобів цих платіжних систем та їх користувачів. Згідно пункту 8 розділу I Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою НБУ від 05.11.2014 року № 705 внутрішньобанківські правила залежно від особливостей діяльності банку повинні містити, зокрема, порядок установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. Відповідно до умов п.1.38.1 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», у разі, якщо валюта проведення Операції з використанням БПК є Долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення Рахунку, Банк списує з Рахунку кошти у валюті ведення Рахунку у сумі, що еквівалентна сумі Операції. Сума Операції перераховується у валюту ведення Рахунку за курсом, встановленим Банком на день списання. Відповідно до п.9 Розділу ІІІ Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління НБУ від 05.11.2014 № 705, передбачено що Банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Тобто, відповідно до вимог НБУ надання клієнтам інформації про курси купівлі-продажу валют, що були застосовані Банком при здійсненні операцій з використанням БПК, є обов'язковим тільки за запитом клієнтів, та взагалі НБУ не встановлює вимог щодо звітування комерційних банків стосовно курсів купівлі-продажу валют при здійсненні операцій з використанням банківських платіжних карток. Крім цього, п. 7 Розділу І Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління НБУ від 05 листопада 2014 року № 705, Банк має право здійснювати емісію електронних платіжних засобів та/або еквайринг на підставі внутрішньобанківських правил, розроблених відповідно до законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку і правил платіжних систем. Внутрішньобанківські правила затверджує орган управління банку, уповноважений на це згідно зі статутом. Таким документом є Правила відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ПАТ Банк «Контракт» № ОД-164 від 22.12.2011, яким також і передбачено право банку користуватися курсом купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовується тільки під час здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, та який встановлюється банківською установою окремо від курсів купівлі-продажу готівкової іноземної валюти. Застосування Банком такого порядку курсоутворення для проведення операцій з використанням БПК передбачений також Правилами Банку (пп.пп. 1.38.1, 1.39.2). Відповідно до умов п.2 розділу III вказаного вище положення залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням електронних платіжних засобів, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Для обслуговування клієнтів позивачем використовувалась дебетово-кредитна платіжна схема, яка передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням електронного платіжного засобу в межах залишку коштів, що обліковуються на його рахунку, а якщо їх недостатньо або немає, то за рахунок наданого банком кредиту Відповідно до п. 14.14. ст. 14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлено, що Банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Також суд виходив з того, що відповідач не звертався до банку із запереченнями з приводу неправильності проведення розрахунків або застосованого відповідачем курсу купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Згідно виписки за Договором 16, 17, 18, 19, 22 та 23 січня 2015 року відбувалися операції по обміну гривні, яка перебувала на рахунку Відповідача, на долар США та Євро з використанням банківської платіжної картки. Загальна сума цих операцій за розрахунком банку склала 86 278,17 гривень. Списання грошових коштів в гривні з рахунку відповідача проводилось позивачем 21 та 27 січня 2015 року. Суд дійшов висновку, що списання проводилось за комерційним курсом купівлі-продажу іноземної валюти з операцій по платіжним карткам встановленими позивачем на день списання, тобто станом на 21.01.2015 року відповідно до розпорядження № 12 від 21.01.2015 року курс було встановлено в розмірі 16,53 гривні за 1 долар США та в розмірі 19,16 гривні за 1 Євро. Станом на 27.01.2015 року відповідно до розпорядження № 18 від 27.01.2015 року комерційний курс купівлі-продажу іноземної валюти з операцій по платіжним карткам було встановлено в розмірі 23,70 гривні за 1 Євро. На думку суду діями спрямованими на отримання (придбання) готівкових коштів в доларах США та Євро, відповідач і допустив перевитрату витратного ліміту в гривнях. При цьому, суд дійшов висновку, що операція з конвертації валют по банківській платіжній картці не є операцією з купівлі-продажу готівкової іноземної валюти. Представником відповідача не заперечується той факт, що загальна сума зарахованих на картковий рахунок відповідача грошових коштів становить 76 855,04 гривень. Суд першої інстанції вважав встановленим, що загальна сума операцій за розрахунком банку склала 86 278,17 гривень. Різниця між зарахованими на рахунок відповідача грошовими коштами та загальною сумою операцій, здійснених по картковому рахунку відповідача 16, 17, 18, 19, 22 та 23 січня 2015 року становить 9 359,88 гривень. Відтак, при проведенні за межами України операцій з банківською платіжною карткою відповідачем допущено перевитрату витратного ліміту і, отже, відповідач скористався належними позивачу коштами, понад залишок коштів на своєму картковому рахунку. Згідно п.2.3. Договору нарахування процентів за використання Кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється у відповідності до Правил, цього Договору та /або договору укладеного при наданні Кредитного ліміту/Овердрафту. Підписанням Договору Держатель (Боржник), згідно п.2.5. Договору, погоджується з тим, що перелік видів послуг, що надаються Банком та їх вартість визначені Тарифами, а також розмір процентної ставки, що нараховується на залишки коштів, що знаходяться на рахунку/рахунках, розмір процентної ставки, що нараховується на суму заборгованості за Кредитним лімітом/Овердрафту можуть бути змінені протягом строку дії договорів у випадку зміни Тарифів. Розмір процентної ставки за користування несанкціонованим овердрафтом (несанкціонованої перевитрати доступного залишку/кредиту за рахунком) встановлений Тарифами у розмірі 0,2% за кожний день користування несанкціонованим овердрафтом, тобто 73 % річних. 11.02.2016 року ПАТ Банк «Контракт» направив на адресу відповідача повідомлення - вимогу №62/11-459 про погашення суми заборгованості по несанкціонованій перевитраті доступного залишку, що виникла через різницю у курсі валют під час проведення розрахункових операцій за платіжними картками та списання цих операцій з карткових рахунків у валюті ведення цих рахунків, за Договорами у повному обсязі. Вказана вимога відповідачем не була виконана. За таких обставин справи,суд дійшов висновку про задоволення позову. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Виходячи з положень статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторонипосилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давностітощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторінвипливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позовзадовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілитиміж сторонамисудові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (стаття 214 ЦПК України). Як встановлено з виписки за договором за період з 12.01.2015 року по 22.08.2016 року, після активації картки відповідач вніс на рахунок особисті грошові кошти (депозит). 16.01.2015 року відповідачем було внесено 45 000 грн. 22.01.2015 року відповідач вніс на рахунок кошти в сумі 31 855 грн. Тобто, станом на 22.01.2016 року на рахунку відповідача знаходились не кредитні, а належні йому грошові кошти в сумі 76 855 грн. (45 000 + 31 855). Суд помилково погодився з твердженнями позивача про утворення у відповідача заборгованості в сумі 9 359,88 грн. внаслідок здійснення відповідачем наступних операцій в період з 16.01.2015 року по 28.01.2015 року. Суд першої інстанції виходив з того, що 16,17,18,19,22,23 січня 2015 року відповідач здійснював операції по зняттю готівкових коштів зі свого рахунку. Разом з тим, судом не враховано, що відповідач знімав готівкові кошти, які йому належали та були ним попередньо внесені на рахунок. Зняття готівки зі свого рахунку відповідач здійснював у валюті - доларах США (USD) та Євро. В свою чергу, списання грошових коштів з рахунку відповідача позивач здійснював у гривнях. З наданої позивачем виписки встановлено, що при списанні грошових коштів позивач ніби - то застосовував той курс долара США до гривні, який діяв станом на 21,26,27 січня 2015 року. Тобто той курс, який ніби - то діяв у Банку на день списання банком грошових коштів з рахунку відповідача. Зокрема, з виписки встановлено, що при списанні грошових коштів, позивач застосував курс долара США та Євро до гривні у такому співвідношенні долара США та Євро до гривні: 21.01.2015 року 100 дол. США = 1 653 грн. 100 Євро = 1 909,71 грн. 27.01.2016 року 100 Євро = 2 395,26 грн. Згідно п.14.14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Аналогічні вимоги передбачені п.9 Розділу III «Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», яке затверджене Постановою Національного банку України від 05.11.2014 року № 705 «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів». Відповідно до вказаних вимог, відповідач звернувся до позивача із вимогою надати інформацію про встановлені у ПАТ Банк «Контракт» курси купівлі продажу іноземної валюти у січні 2015 року, тобто в період, коли відповідачем здійснено операції по зняттю готівки. Листом від 22.09.2016 року ПАТ Банк «Контракт» повідомив відповідача, що у вказаний період у Банку було встановлено такі комерційні курси валюти ( євро, долар): 21.01.2015 року: (гривень за одиницю) долар США: купівля - 16,52; продаж 16,53; Євро: купівля - 19,14; продаж 19,16 27.01.2015 року: (гривень за одиницю) долар США купівля - 16,58; продаж 16,59; Євро: купівля - 18,61; продаж 18,63 Згідно наявної в мережі Інтернет публічної інформації про «Курси валют в банках на 27 января 2015»,в ПАТ Банк «Контракт» було встановлено наступний курс купівлі/продажу долару США за гривні: 18.610/18,630 Крім того, Національний банк України листом від 09.09.2016 року № 40-0004/74378 повідомив, що на готівковому валютному ринку України у період з 15.01.2015 року до 28.01.2015 року було зареєстровано таку інформацію щодо середніх курсів за операціями з купівлі та продажу ПАТ Банк «Контракт» 21.01.2015 року: долар США ( гривень за 1 долар США): купівля - 16,52; продаж 16,53; Євро ( гривень за 1 Євро): купівля - 19,14; продаж - 19,16; 27.01.2015 року: Євро ( гривень за 1 Євро) купівля - 18,61; продаж 18,63 Таким чином, судом не враховано, що вказана позивачем сума боргу, нібито наявна у відповідача внаслідок перевитрат по рахунку, в дійсності відсутня. Така заборгованість утворилась внаслідок того, що позивач при здійсненні розрахунку використав неіснуючий курс Євро до гривні станом на 27.01.2015 року. Замість курсу 18,63 грн. за один Євро, позивач використовує курс 23,95 грн. за один Євро. Виходячи з курсу долара та Євро повідомленим Національним банком України, сума здійснених відповідачем по картковому рахунку операцій за період 16.01.2015 року по 28.01.2015 року дорівнювала 75 602,12 грн., а не 84 218,28, як розраховано позивачем та з чим помилково погодився суд. Між тим, з урахуванням того, що 16.01.2016 року відповідачем на рахунок (депозит) було внесено 45 000 грн., а 22.01.2016 року додатково ще 31 855 грн. особистих коштів (разом 76 855 грн.) будь - яких перевитрат по рахунку з боку відповідача допущено не було. Всі операції по рахунку були відповідачем здійснені в межах особистих коштів та без перевищення їх суми. Загальна сума здійснених відповідачем операцій по зняттю готівки дорівнює 76 602,12 грн., а сума коштів, внесених ним на рахунок дорівнює 76 855 грн. Тобто, є навіть більшою, ніж сума знятої готівки. Таким чином, судом не враховано, що в період з 16.01.2015 року по 28.01.2015 року включно на рахунку відповідача знаходились не кредитні, а належні відповідачу грошові кошти. Кредитні кошти банку відповідачем не використовувались та не замовлялись. Всі витрати по картковому рахунку були здійснені в межах належних відповідачу особистих грошових коштів. Отже, застосування банком такого курсу валюти для списання коштів з рахунку і як наслідок нарахування відповідачеві боргу є помилковим. Згідно п. 28.5 ст. 28 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» 5 квітня 2001 року № 2346-III (далі - Закон № 2346-III) якщо валюта, в якій проводиться міжбанківський переказ, не збігається з валютою, списаною з рахунка клієнта, емітент може виконати операції з купівлі-продажу необхідної валюти на міжбанківському валютному ринку України в порядку, встановленому Національним банком України, або провести внутрішньобанківський кліринг. Відповідно до підпункту 3 пункту 8 розділу I Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 № 7058 внутрішньобанківські правила залежно від особливостей діяльності банку повинні містити, крім іншого, порядок установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. У порушення указаних норм права банк не визначив прозорого, зрозумілого та прогнозованого порядку установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. Під час проведення операцій з безготівкової оплати товарів чи послуг та операцій по видачі готівкових грошових коштів у банківських установах та банкоматах за межами України за допомогою платіжної картки, рахунок до якої відкрито в національній валюті України, в залежності від країни, в якій проводилася операція, валюти карткового рахунку та правил платіжної системи, до якої належить картка, конвертація та списання коштів здійснюється в два етапи. На першому етапі сума блокується на картковому рахунку у валюті цього рахунку (від 2-х до 30 робочих днів), а на другому етапі (2-10 днів після проведення операції) проходить фактичне списання грошових коштів з карткового рахунку за комерційним курсом банку, що діє на день списання. За умовами п.1.18 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банку «Контракт» кошти з рахунку держателя картки використовуються для розрахунків за операціями з використання БПК, а також для здійснення інших операцій не заборонених чинним законодавством України, включаючи нормативно-правові акти НБУ. Строк списання коштів з рахунку за операціями з використання БПК встановлюється згідно правил відповідної ПС і обчислюється як період часу між датою здійснення операції з використанням платіжної картки і датою фактичного списання коштів з рахунку. При цьому, у разі, якщо валюта проведення операції з використанням БПК є долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення рахунку згідно п. 1.38.1. Правил відкриття рахунків банк списує з Рахунку кошти у валюті ведення рахунку у сумі, що еквівалентна сумі операції. Сума операції в свою чергу перераховується у валюту ведення рахунку за курсом, встановленим банком на день списання. Згідно п.14 ст. 14 Закону № 2346-III банк зобов'язаний у спосіб, передбачений договором повідомляти користувача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу. У разі невиконання банком обов'язку з інформування користувача про здійснені операції з використанням електронного платіжного засобу ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Позивач не посилався на належні та допустимі докази виконання банком обов'язку повідомлення відповідача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, а отже ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Щодо посилань представника банку на те, що на встановлення курсу валют вплинули результати клірингових операцій, то вони також є неконкретними та не ґрунтуються на наявних у справі доказах. Відповідно до ч. 3 ст. 509 ЦПК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Таким чином, тарифи не були чинними на час укладення договору банківського рахунка, з ними відповідач банком не ознайомлювався та не погоджується. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що у відповідача відсутня заборгованість по кредиту, оскільки банком необґрунтовано завищено розмір сум проведених відповідачем трансакцій із валюти операції у валюту рахунку. Доказів правильності нарахування заборгованості відповідно до приписів статей 58-59 ЦПК України позивачем суду не надано. На підставі вищевикладеного колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню, як постановлене за неповно з'ясованих обстави справи, з ухваленням нового рішення, яким в задоволенні позову ПАТ Банк «Контракт» відмовити. Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-316 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ПАТ Банк «Контракт» - відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66320779
  20. Державний герб України УКРАЇНА БРОВАРСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ справа № 361/4365/16-ц провадження № 2/361/243/17 04.04.2017 РІШЕННЯ Іменем України 04 квітня 2017 року м. Бровари Броварський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді ОСОБА_1,за участю секретаряОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - в с т а н о в и в: У серпні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування позовних вимог зазначається, що 11 квітня 2008 року сторони уклали Договір кредиту №410/68/08-Пі на суму 204 400 доларів США до 10 квітня 2018 року під 14 % річних. У звязку із порушенням відповідачем умов кредитного договору із змінами до нього, станом на 21 червня 2016 року заборгованість складає 541 955, 06 дол. США. Після уточнення позовних вимог, просив стягнути із відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором в розмірі 410 723, 62 дол. США. та судові витрати. Представник позивача ОСОБА_4 доводи позову підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просив про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Відповідач та представник відповідача ОСОБА_5 заперечували проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що позивачем пропущено трирічний строк на предявлення таких позовних вимог, тому просили застосувати наслідки спливу строку позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог. Судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини. Матеріалами справи встановлено, що 11 квітня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладений договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08/Пі, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 204 400 доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 10 квітня 2018 року. 02 липня 2009 року між відповідачем та ПАТ «Укрсоцбанк» підписано Додаткову угоду №1 про внесення змін до договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08/Пі від 11 квітня 2009 року, відповідно до якого надання кредиту буде здійснюватися окремо частинами ( транш ), зі сплатою 15 % річних, в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 217 466 доларів США, за узгодженим сторонами графіком зниження максимального ліміту заборгованості та кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 10 квітня 2023 року. Свої зобовязання, визначені п.п. 1.1. договорів кредиту, позивачем виконано належним чином в повному обсязі. Умови отримання кредитних коштів та погашення заборгованості передбачені договором кредиту з посиланням на відповідні пункти цього договору та договору про внесення змін до договору кредиту. Зокрема, п. 1.1. договору кредиту визначено максимальний ліміт заборгованості, рівень відсоткової ставки, графік зниження максимальної заборгованості, кінцева дата погашення заборгованості тощо. Згідно з п.п 3.3.7., 3.3.8. договору кредиту, позичальник зобовязався сплачувати проценти за використання кредиту в порядку, визначеному п.п. 2.4., 2.5. договору, а також своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному п.1.1. договору. Відповідач умови кредитного договору порушив, кредит та відсотки відповідно до умов договору не погашає, тому станом на 21 червня 2016 р. згідно з розрахунками заборгованість становить 410 723, 62 доларів США, та складається з наступного: сума заборгованості за кредитом 198 172, 65 доларів США, сума заборгованості за відсотками 212 550, 97 доларів США. (а. с. 5). Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобовязання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку. У разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобовязання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобовязання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання). Якщо в зобовязанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобовязання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобовязання є прострочення - невиконання зобовязання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини пятої статті 261 ЦК України за зобовязаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право предявити вимогу про виконання зобовязання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Згідно з пунктом 4.4 кредитного договору (а. с. 52-зворот) в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обовязків, визначених пунктами 3.3.7 (сплата процентів), 3.3.8 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобовязаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобовязання, та визначили умови такого повернення коштів. Із матеріалів справи вбачається, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_3 здійснила 14 листопада 2012 року, а тому за визначенням пункту 4.4 кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 12 лютого 2013 року. Отже, у звязку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобовязання (п. 4.. договору), та банк мав право з 12 лютого 2013 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права, однак позовну заяву подав до суду лише у серпні 2016 року. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, 16 листопада 2016 року у справі №756/17216/13-ц . Водночас представник позивача в обґрунтування доводів позовних вимог посилався на те, що відповідно до укладеної Додаткової угоди №1, яка була укладена 02.07.2009 року, сторони внесли суттєві зміни до основного договору щодо максимального ліміту заборгованості, збільшення відсоткової ставки, а також передбачили право позивача вимагати дострокового погашення Кредиту, що передбачено п. 3 Додаткової угоди. Враховуючи такі умови договору щодо строків повернення кредиту, представник позивача вважає, що строк позовної давності не сплив. Так, п. 3 Додаткової угоди №1 визначено, що сторони домовились, що у разі порушення позичальником строків сплати процентів, визначених п. 2.5 Договору, та/або Кредиту, як в повному обсязі, так і частково, більш ніж на 30 календарних днів, кредитор має право вимагати дострокового погашення кредиту, нарахованих процентів та можливих штрафних санкцій в повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення позичальнику, а позичальник, в свою чергу, зобовязується достроково погасити в повному обсязі кредит, нараховані проценти та можливі штрафні санкції протягом 30 календарних днів з дати одержання вищезазначеного письмового повідомлення Кредитора. Пункт 4 Додаткової угоди №1 передбачає, що інші умови договору є незмінними і діють в частині, що не суперечить даній Додатковій угоді, при цьому сторони підтверджують за ними свої зобовязання. Виходячи з викладеного, пункт 4.4 договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08/Пі залишився незмінним, та він не суперечить умовам Додаткової угоди №1, зокрема п. 3, тому є чинним для сторін. Оскільки відповідачем заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності у спірних правовідносинах, суд вважає за необхідне задовольнити таке клопотання і відмовити в задоволенні позову із підстав спливу позовної давності. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 261, 525, 526, 530, 554, 559, 1054 ЦК України, ст.ст. 212-215 ЦПК України, суд, - в и р і ш и в : У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області через Броварський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя Н.М. Петришин http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65981519 справа № 361/4365/16-ц
  21. Державний герб України Справа № 491/1114/15-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року. Овідіопольський районний суд Одеської області у складі: головуючого судді Кочко В.К., при секретарі Савченко М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с. Овідіополь, цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - В С Т А Н О В И В : У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі по тексту позивач, ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1, позичальник), ОСОБА_2 (далі по тексту ОСОБА_2, поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі по тексту ТОВ «Український промисловий банк»), правонаступником якого, як зазначає Банк, відповідно до Договору про передачу активів та кредитних зобовязань від 30.06.2010, є позивач, було укладено Кредитний договір №232/ФКВІП (далі по тексту Кредитний договір), відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032. Крім того, Банк посилається на укладений з ОСОБА_2 Договір поруки №232/ZФПОР-07, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобовязалася солідарно відповідати за майнові зобовязання ОСОБА_1 Посилаючись на порушення умов Кредитного договору, позивач просить стягнути солідарно з відповідачів суму заборгованості за Кредитним договором у розмірі 683151,05 грн. Представник позивача у судове засідання, яке відбулося 21.02.2017, не зявився, направив до суду заяву про слухання справи у відсутність сторони позивача. Представник відповідачів ОСОБА_3 заперечувала з приводу задоволення позовних вимог в повному обсязі, та в позові просила відмовити. В судовому засіданні зазначила, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на те, що у позивача відсутні правові підстави для стягнення заборгованості, оскільки, ним не доведено факт відступлення права вимоги саме за тим Кредитним договором, який було укладено з ОСОБА_1, та не повідомлено боржника про відступлення права вимоги за Кредитним договором. Також, зазначила, що позивач не звернувся до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, у звязку з чим вимоги позивача є передчасними, що кореспондується з ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог послалась на необґрунтованість та недоведеність розрахунку заборгованості та неправомірне стягнення комісії за користування кредитом, що суперечить ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Вислухавши пояснення представника відповідачів ОСОБА_3, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів. Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України (далі по тексту ЦК України), одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог кодексу, актів законодавства, а при відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та ТОВ «Український промисловий банк» Кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032 р.. З довідки про наявність заборгованості, долученої до матеріалів позовної заяви, вбачається, що станом на 30.07.2015 у позичальника наявна заборгованість, яка складає 30128,23 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 674 094,14 грн., з яких: - тіло кредиту 25 549,72 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 563 973,23 грн.; - відсотки 4 578,51 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 101 064,01 грн.; - комісія за ведення кредиту 9 056,91 грн. З них прострочена заборгованість: - тіло кредиту 1 866,71 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 41 204,93 грн.; - відсотки 4 332,81 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 95 640,53 грн. Загальна заборгованість станом на 30.07.2015 складає 683 151,05 грн. Слід зазначити, що в обґрунтування свого права звернення до суду позивач посилається на Договів про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. Разом з тим, в якості доказу реальності операції з відступлення права вимоги до ПАТ «Дельта Банк» було надано лише неповну копію Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р.. Суд вважає за необхідне зазначити, що надана копія Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. не є належним доказом, підтверджуючим правонаступництво і наявність права вимоги, оскільки, вона не дає можливість встановити, що відступлення прав вимоги відбулося саме за Кредитним договором, що був укладений з відповідачем, а також не містить всіх умов переходу права вимоги до ПАТ «Дельта Банк». Крім того, суд погоджується з доводами сторони відповідача в частині відсутності в матеріалах справи належним чином завіреної копії Акту прийому-передачі документів, а тому не виявляється можливим встановити, чи відбулося відступлення права вимоги за Кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1 Відповідно до п. 4.5. Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. зазначено, що факт передачі документів та інформації, визначеної цим пунктом, підтверджується шляхом підписання ОСОБА_4 та Укрпромбанком відповідного Акту прийому-передачі документів. Також, ст. 517 ЦК України передбачає, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Разом з тим, до матеріалів справи не надано доказів повідомлення відповідача про передачу ТОВ «Український промисловий банк» до АТ «Дельта Банк» відповідних прав вимоги. Водночас, в обґрунтування нарахованої суми у розмірі 683 151,05 грн. за Кредитним договором, до матеріалів позовної заяви не долучено належного, розгорнутого розрахунку, що позбавляє суд можливості встановити обґрунтованість нарахованої заборгованості. Довідка, долучена в обґрунтування наявної у відповідача заборгованості, не може вважатися належним та допустимим доказом наявності заборгованості у ОСОБА_1А, оскільки, така не містить усіх зазначених дат погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів по Кредитному договору позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобовязання. Крім того, в різних частинах довідки вказані різні суми, що позначають один і той самий борг, зокрема, в абз. 3 довідки вказана сума боргу по тілу кредиту в розмірі 25 549,72 доларів США, що в еквіваленті складає 101 064,01 грн., а в абз. 7 цієї ж довідки вказано суму боргу по тілу кредиту 1 866,71 доларів США, що в еквіваленті складає 41 204,93 грн. Така сама ситуація із сумами заборгованості по відсотках. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивачем не надано жодного доказу правильності наданої до суду довідки заборгованості. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «…у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог…». Довідка, надана позивачем, в якості доказів розміру заборгованості, має суперечливий характер та не підтверджена жодними доказами. Також, суд вважає, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, серед іншого є порушений позивачем порядок звернення до суду з вимогами дострокового повернення всієї суми кредиту, передбачений ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до п. 1.4 Кредитного договору, кредит було надано на споживчі цілі, а зобовязання позичальника за кредитним договором забезпечені іпотекою. Так, абз. 2 п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» серед іншого передбачає, що відносини, які витікають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян, у тому числі про надання кредитів регулюються положеннями Закону України «Про захист прав споживачів». Варто зазначити, що Кредитний договір укладений на строк з 18.06.2007 до 17.06.2032. Таким чином, звернувшись до суду з даним позовом про стягнення заборгованості, позивач скористався своїм правом дострокового повернення заборгованості, передбаченим ч. 2 ст.1050 ЦК України. Відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Таким чином, звертаючись до суду з даною позовною заявою, позивач мав звернутися до відповідача з досудовою вимогою про повне погашення заборгованості за 60 днів до звернення до суду. Разом з тим, до матеріалів справи долучено копію вимоги від 05.08.2015, нібито направлену відповідачу за день направлення позовної заяви до суду. Більше того, до матеріалів справи не додано документів, що підтверджують факт отримання цієї вимоги позичальником, а тому залишається незрозумілим, чи отримав ОСОБА_5 останню та чи знав на момент звернення позивача до суду про його намір достроково повернути заборгованість. Також, суд вважає за необхідне звернути увагу на неможливість нарахування комісії за ведення кредиту. Як вбачається з довідки про розмір заборгованості, серед іншого позивач просить стягнути комісію за ведення кредиту у розмірі 9056,91 грн. Пунктом 1.7. Кредитного договору встановлено, що комісія за управління кредитом становить 0,1% від суми кредиту (стягується перші 10 років). Суд погоджується з доводами сторони відповідача, що вищевказана умова Кредитного договору суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та є нікчемною, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Відповідно до ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Таким чином, комісія - це не проценти в розумінні ст. 1054 ЦК України, і не вид забезпечення зобов'язання в розумінні ст. 546 ЦК України, а як вбачається з Кредитного договору плата за управління кредитом. При цьому, Кредитний договір не містить істотних умов, які саме послуги по управлінню кредитом повинен здійснювати Банк за цю плату. Встановивши в договорі комісію за управління кредитом, кредитодавець не надав суду даних про те, які саме послуги за вказану комісію були надані позичальникові. Стаття 215 ЦК України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. З урахуванням вищевикладеного, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості є такими, що не підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через Овідіопольський районний суд протягом 10 днів з дня його оголошення. Суддя: ОСОБА_6 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64960263
  22. Державний герб України Справа №442/6109/15-ц Провадження №2/442/176/2016 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2016 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області у складі: головуючого судді Коваль Р.Г. при секретарі Бучок М.Л. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, Національний Банк України про стягнення заборгованості за кредитним договором, - ВСТАНОВИВ: У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі по тексту - позивач, ПАТ «Дельта Банк») звернулося до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту - відповідач, ОСОБА_1, поручитель), третя особа: ОСОБА_2 (далі по тексту - ОСОБА_2, позичальник) про стягнення заборгованості за кредитним договором. В процесі розгляду справи Національний Банк України було залучено в якості третьої особи на стороні позивача. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 12 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі по тексту - ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі по тексту - ПАТ «Сведбанк»), та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір №1303/0808/71-057 (далі по тексту - Кредитний договір), відповідно до умов якого ОСОБА_2 було надано кредит у розмірі 59 000,00 доларів США з розрахунку 12,5% річних за весь час фактичного користування кредитом, на строк з 12.08.2008 по 11.02.2034. Виконання позичальником зобов'язань за Кредитним договором забезпечується порукою відповідно до Договору поруки №1303/0808/71-057-Р-1 від 12 серпня 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 (далі по тексту - Договір поруки). 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набули право вимоги за Кредитним договором. Посилаючись на порушення умов Кредитного договору з боку позичальника, позивач просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 979 329,08 грн. Представник позивача Шубак Н.І. позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити. При цьому на адресу суду була подана ним заява у якій він просив проводити розгляд справи у його відсутності. Представник відповідача та ОСОБА_2 - ОСОБА_6 заперечила з приводу задоволення позовних вимог в повному обсязі, просила відмовити. В судовому засіданні зазначила, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на те, що порука, яка виникла на підставі Договору поруки, є припиненою; також, вказала, що поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язань позичальника у сумі 59 000,00 грн.; у позивача відсутні правові підстави для стягнення заборгованості, оскільки, ним не доведено факт відступлення права вимоги саме за тим Кредитним договором, який було укладено з ОСОБА_2, та не повідомлено боржника про відступлення права вимоги за Кредитним договором. Також, зазначила, що позивач не звернувся до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, у зв'язку з чим вимоги позивача є передчасними, що кореспондується з ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог послалась на необґрунтованість та недоведеність розрахунку заборгованості. Представник Національного Банку України в судове засідання не з'явився, направив до суду заяву про слухання справи у відсутність представника Національного Банку України. Вислухавши пояснення представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, враховуючи наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту - ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів. Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України), одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог кодексу, актів законодавства, а при відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, 12 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_2 було надано кредит у розмірі 59 000,00 доларів США з розрахунку 12,5% річних за весь час фактичного користування кредитом, на строк з 12.08.2008 по 11.02.2034. В обґрунтування свого права звернення до суду позивач посилається на Договір поруки, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, судом береться до уваги те, що відповідно до п. 1 Договору поруки, поручитель зобов'язався перед Банком відповідати за виконання зобов'язань щодо повернення коштів, наданих Банком позичальнику у вигляді кредиту згідно з Кредитним договором у сумі 59 000.00 (п'ятдесят дев'ять тисяч) гривень, а не у розмірі 59 000,00 доларів США, як зазначає позивач. Таким чином, зважаючи на узгоджену між сторонами грошову суму, за повернення якої зобов'язався відповідати ОСОБА_1, неправомірним є заявления вимог до останнього у розмірі 979 329,08 грн., оскільки, заявлена позивачем сума заборгованості розрахована на тіло кредиту у розмірі 59 000,00 доларів США. Крім того, суд погоджується з тим, що порука ОСОБА_1, яка виникла на підставі Договору поруки, є припиненою, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 553 та ч. 1 ст. 554 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. У п. 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" судам роз'яснено, що відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Пунктом п. 10 Договору поруки передбачено, що Договір поруки набуває чинності з моменту його підписання. Сторони, керуючись умовами ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України встановили, що строком припинення поруки, встановленої цим Договором, є повне виконання Позичальником або Поручителем своїх обов'язків, передбачених Основним зобов'язанням. Частиною 1 ст. 251 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК України). Разом із тим, із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ч. 2 ст. 251, ч. 2 ст. 252 ЦК України). Із Договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного виконання всіх вимог, забезпечених порукою, визначених п. 10 цього Договору, не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки, суперечить ч. 1 ст. 251 та ч. 2 ст. 252 ЦК України, тому у цьому випадку підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Відповідно до п. 3.10. Кредитного договору, у випадках порушення умов п.п. 3.8. та/або п. 3.9. та/або п. 6.1.2. цього договору та/або умов іпотечного договору, що укладається між Банком та Позичальником у відповідності до п. 2.1. цього договору, вимога про виконання порушеного зобов'язання направляється Банком Позичальнику у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання Банком за адресою Позичальника, зазначеною в реквізитах цього договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище 30- денного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається Банку відділенням зв'язку при відправленні листа з повідомленням про вручення або дата, зазначена в повідомленні, яке отримане Позичальником особисто у Банку. Як вбачається з матеріалів справи, а саме з квитанції про направлення досудової вимоги від 01.12.2014, позивач змінив строк виконання зобов'язання, звернувшись до позичальника з досудовою вимогою про повне погашення заборгованості ще у грудні 2014 року, а тому строк виконання зобов'язання є таким, що настав 02.01.2015 (з урахуванням 30- денного строку, який відраховується від дати, зазначеної на квитанції, а саме від 01.12.2014). З огляду на викладене, та з урахуванням ч. 4 ст. 559 ЦК України, позивач повинен був пред'явити вимоги до поручителя протягом шести місяців, а саме з 02.01.2015 по 02.07.2015, однак, звернувся до суду у вересні 2015 року, у зв'язку з чим пропустив шестимісячний термін звернення з вимогою до поручителя. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі №6-190цс14. яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України, є обов'язковою для судів. Таким чином, враховуючи те, що ПАТ «Дельта Банк» не пред'явило вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, а саме протягом шести місяців від дати 02 січня 2015 року, оскільки, як встановлено, позивач відповідно до п. 3.10. Кредитного договору змінив термін виконання зобов'язання шляхом направлення вимоги про дострокове повернення коштів, то порука ОСОБА_1, яка виникла на підставі Договору поруки, є припиненою з 03.07.2015, у зв'язку з чим позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню. З урахуванням вищевикладеного, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, Національний Банк України про стягнення заборгованості за кредитним договором є такими, що не підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ПК України, суд, - ВИРІШИВ: У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, Національний Банк України про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити повністю. Рішення може бути оскаржене протягом десяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду Львівської області через Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області. Суддя : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63948099
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_3 звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що позичальник порушує умови договору щодо щомісячного погашення кредиту та сплати процентів за користування грошовими коштами. Банк просив суд достроково стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором, а саме: 29 260,95 доларів США – заборгованість за кредитом; 4 099,79 доларів США – заборгованість за процентами; 28 776 грн. 26 коп. – пеня за прострочену заборгованість за кредитом та відсотками; 5 000 грн. – штраф за невиконання зобов’язань, передбачених п. 3.3.7 кредитного договору. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 4 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 5 липня 2016 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованість за кредитним договором у розмірі 30 465,52 доларів США, з яких: 29 260,95 доларів США – заборгованість за кредитом; 1 204,57 доларів США – заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 1 квітня 2015 року по 24 липня 2015 року, 4 341 грн. 02 коп. – пеня на прострочену заборгованість за кредитом та процентами за період 1 квітня 2015 року по 24 липня 2015 року. Урешті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» просить змінити рішення судів шляхом задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 613 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що 10 червня 2008 року між АКБ «Форум» в особі Тернопільської філії, правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит на суму 42 000 доларів США на термін до 1 червня 2033 року зі сплатою 13 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором 10 червня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель та позичальник відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Відповідно до п.п. 2.3, 2.7 кредитного договору позичальник щомісячно зобов'язувався здійснювати погашення частини кредиту в сумі не менше 140 доларів США та сплачувати проценти за кредитом не пізніше 20-го числа місяця, наступного за місяцем користування кредитними коштами. 30 грудня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР 1 про внесення змін до кредитного договору, відповідно до умов якого пункт 2.3 кредитного договору викладено в такій редакції: позичальник здійснює повернення кредиту частинами щомісячно, починаючи з квітня 2009 року в сумі не менше 145 доларів США на відкритий йому позичковий рахунок. 19 квітня 2010 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір НОМЕР 2, згідно з яким викладено в новій редакції п.п. 1.1, 1.3, 2.3, 2.7 кредитного договору. Згідно з п. 4.1 кредитного договору за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів та несвоєчасну повну чи часткову оплату процентів позичальник сплачує неустойку у вигляді пені в розмірі 0,2 % за кожен день прострочення, що обчислюється із суми неповернутого платежу та/або несплачених процентів. У зв'язку з цим банк має право на стягнення з відповідача нарахованої згідно п. 4.1 укладеного договору пені за порушення термінів оплати кредитних договорів та процентів. За положеннями п. 4.4 кредитного договору за кожен випадок невиконання або неналежного виконання позичальником зобов'язань, передбачених п. 3.3 (крім п. 3.3.2) договору, позичальник сплачує банку штраф у розмірі 5 000 грн. Відповідно до п. 7.5 кредитного договору усі зміни та доповнення до нього, крім випадків, передбачених п. 5.1, 5.2, 5.3 цього договору, набувають чинності тільки за умов укладення в письмовій формі та підписання сторонами додаткових угод, які стають невід'ємною частиною цього договору. Рішенням виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 січня 2015 року № 10 «Про призначення уповноваженої особи фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_3 призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум». Відповідно до листа Національного банку Украйни (далі – НБУ) від 30 листопада 2015 року ПАТ «Банк Форум» виключено з довідника учасників СЕП з 25 червня 2014 року. Запис щодо виключення відділення № 3500 Тернопільської дирекції ПАТ «Банк Форум» було внесено до Державного реєстру банків 1 вересня 2014 року. У зв'язку з невиконанням позичальником своїх зобов'язань утворилась заборгованість, яка станом на 20 березня 2015 року складалась із: 29 260,95 доларів США – тіло кредиту; 2 271,80 доларів США – прострочені відсотки; 496,62 доларів США – строкові проценти; 537,55 доларів США – пеня за несвоєчасну сплату процентів. 26 березня 2015 року відповідачам було направлено вимогу про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором із зазначенням суми, що підлягає сплаті, та реквізитів рахунків банку, на які повинні бути перераховані кошти. Зазначені вимоги ОСОБА_1 та батько ОСОБА_2 отримали особисто 31 березня 2015 року, що підтверджується відміткою на рекомендованих повідомленнях про вручення поштових відправлень. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний та касаційний суди, виходили з того, що відповідачі порушили права банку, які підлягають захисту шляхом стягнення заборгованості за кредитним договором, заборгованість по процентах за користування кредитними коштами та пені. При цьому суди зазначили, що із серпня 2014 року рахунки відділення Тернопільської дирекції ПАТ «Банк Форум» були закриті у зв’язку із закриттям відділення банку, інші фінансові установи відмовлялися приймати платежі. Однак, 26 березня 2015 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» відповідачам надіслано письмову вимогу про дострокове виконання зобов’язань, де зазначено номер рахунку, на який слід сплачувати заборгованість, відповідачі отримали дану вимогу лише 31 березня 2015 року, у зв'язку із чим проценти, пеня чи штраф із серпня 2014 року по 31 березня 2015 року відповідачам не повинні нараховуватись, оскільки відбулось прострочення кредитора в розумінні ч. 4 ст. 613 ЦК України. Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 7 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про стягнення кредитної заборгованості, виходив з того, що кредитор не вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання, оскільки він не відмовився прийняти належне виконання з боку відповідачів у справі, більше того, він не вчиняв дій, які б об’єктивно перешкоджали виконати позичальнику належним чином свої кредитні зобов’язання. Навпаки, позивач у силу вимог статті 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та п.п.3.2, 3.3 п. 3 розділу V Положення «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку» здійснив заходи щодо відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку та повідомив через загальнодоступні засоби масової інформації (мережа Інтернет, офіційні видання друкованих засобів масової інформації), у тому числі відповідачів, про нові реквізити для сплати кредитних коштів. Невнесення змін у кредитний договір у частині реквізитів розрахункових рахунків не може бути перешкодою для належного виконання боржником/поручителем зобов’язань зі сплати кредитної заборгованості, оскільки в даному випадку положеннями спеціального законодавства, що регулює правовідносини з тимчасової адміністрації та ліквідації банків, передбачено, що існує єдиний накопичувальний рахунок, на котрий мають надходити кошти, у тому числі і від боржників для належного виконання ними своїх зобов’язань; - 21 грудня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, виходив з того, що відмова кредитора від запронованого боржником виконання договору можлива лише тоді, якщо кредитор міг прийняти виконання від боржника, однак із суб’єктивних причин відмовився це зробити, натомість не вважається відмовою об’єктивна неможливість прийняти виконання боржника, оскільки в такому випадку буде не відмова від прийняття виконання, а лише неможливість прийняти виконання. Апеляційний суд не врахував, що неповідомлення боржника про нові реквізити банківської установи не звільняє його від виконання обов’язку з погашення кредитної заборгованості та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статті 613 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Банк у стані тимчасової адміністрації та ліквідації у своїй діяльності керується Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Положенням «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України за № 1581/21893 від 14.09.2012 р. (далі – Положення). Згідно із п.п. 2.17 п. 2 розділу V Положення (в редакції, чинній станом на момент виведення банку з ринку) уповноважена особа Фонду на ліквідацію банка з дня її призначення вживає таких заходів: здійснює відкриття накопичувального рахунку. Відповідно до п.п. 3.2 п. 3 розділу V Положення з метою забезпечення процедури ліквідації уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку ініціює відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ. За змістом п.п. 3.3 п. 3 розділу V Положення після відкриття накопичувального рахунку за розпорядженням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку залишок коштів із кореспондентського рахунку банку перераховується на накопичувальний рахунок і вживаються заходи щодо закриття кореспондентського рахунку такого банку та виключення його з учасників системи електронних платежів (СЕП) у порядку, визначеному нормативно-правовим актом НБУ, що визначає порядок міжбанківського переказу грошей в Україні в національній валюті, а також повертаються кредиторам розрахункові документи, що не сплачені в строк з вини банку, що враховувалися на відповідному позабалансовому рахунку (якщо такий облік вівся в територіальному управлінні НБУ за договором з таким банком). Змістом п.п 3.4 п. 3 розділу V Положення передбачено, що на накопичувальний рахунок банку зараховуються кошти такого банку і надходження на його користь. З цього рахунку проводяться розрахунки з кредиторами й оплата витрат на здійснення процедури ліквідації. Частинами 1, 2 ст. 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено обов'язок Фонду не пізніше робочого дня, наступного за днем отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, розмістити інформацію про це на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет, а також здійснити опублікування відомостей про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України» не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Разом з тим за змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку ( частина перша цієї статті). Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов'язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу). Однак у справі, яка переглядається, судом не було встановлено обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, а саме: чи був відкритий уповноваженою особою Фонду на ліквідацію банку накопичувальний рахунок неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ; чи була розміщена інформація на офіційній сторінці Інтернет про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку та чи були опублікуванні відомості про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України», а відтак суд дійшов передчасного висновку про те, що відбулося прострочення кредитора, не встановивши факту відмови банком прийняття належного виконання боржником своїх зобов’язань, чи наявності перешкод для належного виконання боржником своїх грошових зобов’язань, що є основним критерієм у застосуванні статті 613 ЦК України. За таких обставин, ухвалені у справі судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог необхідно скасувати та в цій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 4 травня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 5 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати та в цій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-546цс17 Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Банк у стані тимчасової адміністрації та ліквідації у своїй діяльності керується Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Положенням «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України за № 1581/21893 від 14.09.2012 р. Згідно із п.п. 2.17 п. 2 розділу V Положення (в редакції, чинній станом на момент виведення банку з ринку) уповноважена особа Фонду на ліквідацію банка з дня її призначення вживає таких заходів: здійснює відкриття накопичувального рахунку. Відповідно до п.п. 3.2 п. 3 розділу V Положення з метою забезпечення процедури ліквідації уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку ініціює відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ. За змістом п.п. 3.3 п. 3 розділу V Положення після відкриття накопичувального рахунку за розпорядженням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку залишок коштів із кореспондентського рахунку банку перераховується на накопичувальний рахунок і вживаються заходи щодо закриття кореспондентського рахунку такого банку та виключення його з учасників системи електронних платежів (СЕП) у порядку, визначеному нормативно-правовим актом НБУ, що визначає порядок міжбанківського переказу грошей в Україні в національній валюті, а також повертаються кредиторам розрахункові документи, що не сплачені в строк з вини банку, що враховувалися на відповідному позабалансовому рахунку (якщо такий облік вівся в територіальному управлінні НБУ за договором з таким банком). Змістом п.п 3.4 п. 3 розділу V Положення передбачено, що на накопичувальний рахунок банку зараховуються кошти такого банку і надходження на його користь. З цього рахунку проводяться розрахунки з кредиторами й оплата витрат на здійснення процедури ліквідації. Частинами 1, 2 ст. 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено обов'язок Фонду не пізніше робочого дня, наступного за днем отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, розмістити інформацію про це на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет, а також здійснити опублікування відомостей про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України» не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Разом з тим за змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку ( частина перша цієї статті). Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов'язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-546цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/54E64E335013A754C225810D004B8227
  24. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2016 року Справа № 916/16/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Губенко Н.М. суддів Барицької Т.Л. Кролевець О.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Господарського суду Одеської області 04.03.2016 та на постанову Одеського апеляційного господарського суду 23.05.2016 у справі Господарського суду № 916/16/16 Одеської області за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" д оФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості у судовому засіданні взяли участь представники: - позивача повідомлений, але не з'явився; - відповідача повідомлений, але не з'явився; Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 08.03-04/4898 від 10.10.2016 призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі № 916/16/16 у зв`язку із звільненням ОСОБА_5 з посади судді Вищого господарського суду України. Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 10.10.2016 у справі № 916/16/16 визначено наступний склад колегії суддів: Губенко Н.М.- головуючий (доповідач), Барицька Т.Л., Кролевець О.А. ВСТАНОВИВ: 04.01.2016 Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до Господарського суду Одеської області із позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом у розмірі 21 243, 77 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 16 206, 64 грн., пені у розмірі 17 770, 86 грн. та заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 3 445, 95 грн. Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 у справі № 916/16/16 (суддя Малярчук І.А.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 (колегія суддів у складі: Гладишева Т.Я. - головуючий суддя, судді Головей В.М., Савицький Я.Ф.), у позові відмовлено. Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 у справі № 916/16/16, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Предметом даного позову є вимога про стягнення з відповідача визначених позивачем заборгованості за кредитом, заборгованості по процентам за користування кредитом, пені та заборгованості по комісії за користування кредитом на підставі договору банківського обслуговування № б/н від 14.06.2011. Обгрунтовуючи підстави даного позову позивач послався на те, що 14.06.2011 ФОП ОСОБА_4 подала до банку заяву, згідно із якою приєдналась до "Умов та правил надання банківських послуг", Тарифів банку, що розміщені в мережі Інтернет на сайті банку, які разом із заявою складають договір банківського обслуговування № б/н від 14.06.2011. Так, відповідно до вказаного договору відповідачу було встановлено кредитний ліміт на поточний рахунок № НОМЕР_1 в електронному вигляді через встановлені засоби електронного зв'язку банку і клієнта, що визначено та врегульовано "Умовами та правилами надання банківських послуг". Свої зобов'язання за договором позивач виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит у сумі 21 900, 00 грн., однак, відповідач його не повернув, проценти за його користування та комісію не сплатив. Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, 26.01.2010 між позивачем та відповідачем було укладено договір про відкриття поточного рахунку у формі відповідної підписаної відповідачем заяви, згідно з яким їй було відкрито поточний рахунок № НОМЕР_1 та картковий рахунок № НОМЕР_2. Також, 26.01.2010 між ПАТ КБ Приватбанк та ФОП ОСОБА_4 було укладено договір банківського рахунку на комплексне обслуговування, де сторони обумовили наступні банківській послуги, які банк надає клієнту: відкриття рахунку, розрахунково-касове обслуговування, дистанційне керування рахунком, користування рахунком за допомогою мобільного зв'язку, корпоративні платіжні картки, розміщення грошових коштів на депозитному рахунку. Відповідно до пункту 3.2.1.1 Умов та правил надання банківських послуг (далі - Умови) кредитний ліміт встановлюється на поточний рахунок клієнта та надається на фінансування поточної діяльності. Про розмір ліміту банк повідомляє клієнта на свій вибір або в письмовій формі, або через встановлені засоби електронного зв'язку (система клієнт-банк, інтернет клієнт-банк, смс-повідомлення тощо.) Банк здійснює обслуговування ліміту клієнта, що полягає у проведенні його платежів понад залишок коштів на поточному рахунку клієнта, при наявності вільних грошових ресурсів, за рахунок кредитних коштів в межах ліміту, шляхом дебетування поточного рахунку. Наведені положення Умов та правил надання банківських послуг визначають можливість та порядок встановлення кредитного ліміту саме на поточний рахунок особи, яка є клієнтом ПАТ КБ "Приватбанк". При цьому відкриттю поточного рахунку передує укладення відповідного договору шляхом його підписання або у формі заяви-приєднання до Умов. У ст. 181 ГК України визначено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Згідно зі ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (частина 1 ст. 640 ЦК України). За приписами ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 634 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Пунктом 3.2.1.1.1.16. "Умов та правил надання банківських послуг" передбачено, що при укладанні договорів та угод, або вчиненні інших дій, що свідчать про приєднання клієнта до "Умов та правил надання банківських послуг" (або у формі "Заяви про відкриття поточного рахунку та картки зі зразками підписів і відбитка печатки" або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк/інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою або електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі), банк і клієнт допускають використання підписів клієнта у вигляді електронно-цифрового підпису та/або підтвердження через пароль, спрямований банком через верифікований номер телефону, який належить уповноваженій особі клієнта з правом "першого" підпису. Підписання договорів та угод таким чином прирівнюється до укладання договорів та угод у письмовій формі. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 глави 71 ЦК України і не випливає із суті кредитного договору (ст. 1054 ЦК України). За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ч. 1 ст. 1066 ЦК України). Клієнт зобов'язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором (ч. 4 ст. 1068 ЦК України). Якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1069 ЦК України). Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підтвердження укладення між сторонами змішаного договору (ст. 628 ЦК України), який містить елементи як кредитного договору, так і договору банківського рахунку позивачем надано роздруківку електронної заяви ФОП ОСОБА_4 від 14.06.2011, відповідно до якої: "Банк за наявності вільних грошових коштів здійснює обслуговування кредитного ліміту на рахунку № НОМЕР_1, про розмір ліміту Банк повідомляє клієнта на свій вибір або у письмовій формі або через встановлені засоби електронного зв'язку банку та клієнта. Порядок встановлення, зміни ліміту, погашення заборгованості та розмір відсоткової ставки за користування кредитним лімітом регламентується Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами Банку, що розміщені у мережі Інтернет на сайті www.privatbank.ua і разом з цією заявою складають Договір банківського обслуговування. Підписавши цю заяву, Клієнт приєднується і погоджується із умовами, викладеними в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, що розміщені на офіційному сайті ПриватБанку www.privatbank.ua". Водночас, судами встановлено, що дана заява не містить підпису відповідача, натомість у заяві наявна відмітка про накладення клієнтом 14.06.2011 електронно-цифрового підпису у системі інтернет-клієнт-банкінгу Приват 24. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про електронний цифровий підпис" електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Згідно із ст. 6 Закону України "Про електронний цифровий підпис" сертифікат ключа містить такі обов'язкові дані: найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру); зазначення, що сертифікат виданий в Україні; унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа; дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката; відкритий ключ; найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа; інформацію про обмеження використання підпису. Посилений сертифікат ключа, крім обов'язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа. Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника. Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем не надано будь-яких доказів того, що саме ФОП ОСОБА_4 підписано електронним цифровим підписом заяву від 14.06.2011 про приєднання до умов, викладених в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, оскільки позивачем не надано ані відомості про сертифікацію ключа ЕЦП відповідача, ані відомості про особистий ключ підписувача, який має відповідати відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. При цьому, відповідач заперечує факт підписання даної заяви. Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "ПриватБанк" не доведено факту укладення між сторонами договору банківського обслуговування, який є підставою позову від 14.06.2011, що в свою чергу свідчить про те, що сторонами не було погоджено розмір та умови надання і повернення грошових коштів, а також сплати процентів, у тому числі черговість погашення заборгованості, та відповідальність за несвоєчасне виконання зобов'язань. Водночас, правовою підставою позову є саме надання відповідачу кредиту на умовах договору, укладеного відповідно до "Умов та правил надання банківських послуг", в той час як позивачем не доведено підставність користування відповідачем кредитними коштами банку. Враховуючи наведене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованості за кредитом, заборгованості по процентам за користування кредитом, пені та заборгованості по комісії за користування кредитом. Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Згідно із ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що статтею 1117 ГПК України не віднесено до повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 у справі № 916/16/16 залишити без змін. Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО Судді Т.Л. БАРИЦЬКА О.А. КРОЛЕВЕЦЬ http://reyestr.court.gov.ua/Review/62024404
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 13 жовтня 2006 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен банк Аваль» (далі – АКБ «Райффайзен банк Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. доларів США строком до 12 жовтня 2016 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 13 жовтня 2006 року між АКБ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до якого остання поручилась солідарно відповідати за виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором. Також 18 березня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. 138 доларів США 50 центів строком до 13 березня 2023 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 18 березня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до якого остання поручилась солідарно відповідати за виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором. Позичальник порушив умови виконання кредитних договорів, у зв’язку із чим утворилась заборгованість: за договором від 13 жовтня 2006 року – у розмірі 16 тис. 801 долар США 49 центів та пеня в розмірі 827 тис. 710 грн 20 коп.; за договором від 18 березня 2008 року – у розмірі 17 тис. 270 доларів США 30 центів та пеня в розмірі 850 тис. 805 грн 75 коп. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, відповідно до яких останній отримав право вимоги, в тому числі й за вказаними кредитними договорами. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за кредитними договорами. Калинівський районний суд Вінницької області рішенням від 26 лютого 2015 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовив. Апеляційний суд Вінницької області 14 грудня 2015 року рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив частково: стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 16 тис. 801 долар США 49 центів заборгованості за кредитним договором від 13 жовтня 2006 року, що еквівалентно 226 тис. 769 грн 71 коп., з яких: 13 тис. 662 долари США 66 центів, що еквівалентно 184 тис. 404 грн 92 коп., заборгованості за кредитом; 3 тис. 138 доларів США 83 центи, що еквівалентно 42 тис. 364 грн 78 коп., заборгованості за процентами; 226 тис. 769 грн 71 коп. пені; стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 17 тис. 270 доларів США 30 центів заборгованості за кредитним договором від 18 березня 2008 року, що еквівалентно 233 тис. 97 грн 23 коп., з яких: 14 тис. 614 доларів США 28 центів, що еквівалентно 197 тис. 248 грн 93 коп., заборгованості за кредитом; 2 тис. 656 доларів США 2 центи, що еквівалентно 35 тис. 848 грн 30 коп., заборгованості за процентами та 233 тис. 97 грн 23 коп. пені. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 травня 2016 року рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 203, статті 264 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, 10 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та постанов Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 3 вересня 2014 року та 3 червня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 жовтня 2006 року між АКБ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. доларів США строком до 12 жовтня 2016 року. За пунктом 1.5.1 цього кредитного договору повернення кредитних коштів та сплата процентів за користування кредитом визначені періодичними щомісячними платежами. Останній платіж за цим кредитним договором боржник здійснив 12 серпня 2009 року. 18 березня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. 138 доларів США 50 центів строком до 13 березня 2023 року. За пунктом 1.5.1 цього кредитного договору повернення кредитних коштів та сплата процентів за користування кредитом визначені періодичними щомісячними платежами. Останній платіж за цим кредитним договором боржник здійснив 12 серпня 2009 року. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір про відступлення права вимоги, відповідно до яких останнє отримало право вимоги, в тому числі і за вказаними кредитними договорами. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції вважав, що порука за договорами поруки припинилась на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки боржник припинив виконання зобов’язань за кредитними договорами 12 серпня 2009 року, отже, банк набув право пред’явити вимогу до поручителя з 13 серпня 2009 року протягом наступних шести місяців, однак звернувся до суду з позовом до поручителя про стягнення заборгованості лише 20 листопада 2014 року. Суд також дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитами, процентів та пені. Крім того, суд зазначив, що кредитними договорами передбачено нарахування пені в розмірі 1 % на день (365 % річних), що є несправедливою умовою цих договорів відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки така умова встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації в разі невиконання споживачем зобов’язань за договором. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки ОСОБА_1 визнав свій борг перед позивачем шляхом звернення 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року з письмовими заявами до позивача про надання дозволу на продаж заставного майна для погашення кредиту. Крім того, позивач не пропустив передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимоги до поручителя, оскільки вимога про погашення заборгованості направлялась йому 2 вересня 2014 року. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року міститься висновок про те, що відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами за статтею 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності за кожним із платежів. У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов, одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. У наданій для порівняння постанові від 3 вересня 2014 року Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 3 червня 2015 року викладено висновок про те, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування статті 264 ЦК України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно із частиною четвертою статті 267 цього Кодексу сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Такі ж по суті правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 3 вересня 2014 року та 3 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник узяв на себе зобов'язання повернути суму кредитів з відповідними процентами, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами). Таким чином, умовами кредитних договорів установлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами. Отже, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Суди також установили, що боржник припинив оплату чергових платежів з 12 серпня 2009 року, а позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами 20 листопада 2014 року. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитними договорами, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. За положеннями статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починаєть