Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'отказ взыскания'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 395 результатов

  1. Державний герб України СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03037, м. Київ, вул. Максима Кривоноса, 25; тел. (факс): 249-79-28; e-mail: inbox@sl.ki.court.gov.ua 03113, м. Київ, вул. Полковника Шутова, 1; тел.: (044) 456-51-65, факс: 456-93-08 _________________________________________________________________________________ Справа № 760/16694/15-ц №2/760/88/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ І . Вступна частина 03 квітня 2018 року в місті Києві Солом'янський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Коробенка С.В. за участю секретаря Семененко А.Д. розглянув у судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. - представник Позивача: Приходько Т.П. - представник Відповідача ОСОБА_1: ОСОБА_4 ІІ. Описова частина У вересні 2015 року Позивач ПАТ «Дельта Банк» звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №310000004592001 від 26.11.2008, яка складається з: -заборгованості за тілом кредиту в сумі 175060,62 гривень; -заборгованості за нарахованими процентами в сумі 144423,13 гривень. Зазначений кредитний договір, як вказує Позивач, був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Астра Банк» та ОСОБА_1, проте в подальшому до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги за вказаним кредитним договором та договором поруки, укладеним з ОСОБА_2 Під час розгляду справі в суді було встановлено, що раніше рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 січня 2013 року у справі №2609/24811/12 були задоволені позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Астра Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №310000004592001 від 26.11.2008, яка складається з заборгованості за тілом кредиту (175060,62 гривень), за нарахованими процентами (51899,25 гривень) та за нарахованою пенею (19716,33 гривень). У зв'язку з цим провадження у справі в цій частині ухвалою суду від 30.03.2017 було закрите, розгляд прави по суті судом здійснювався лише щодо в частині позовних вимог про стягнення процентів в сумі 92523,88 гривень, нарахованих за період після ухваленого рішення. Свої вимоги Позивач обгрунтовував тим, що 26 листопада 2008 року між ВАТ «Астра Банк» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 310000004592001, згідно з яким позивач надав ОСОБА_1 кредит в сумі 180000 гривень терміном до 26 листопада 2015 року для придбання автомобіля. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за кредитним договором між ВАТ «Астра Банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір поруки №310000004592001 від 26.11.2008, згідно з яким ОСОБА_2 зобов'язався відповідати в солідарному порядку перед Банком за виконання ОСОБА_1 її зобов'язань, які виникли з кредитного договору в повному обсязі. Відповідальність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є солідарною. Позивач зазначає, що 02 грудня 2013 року ПАТ «Дельта Банк» за договором, укладеним з ПАТ «Астра Банк», набуло право вимоги за Кредитним договором № 310000004592001 від 26.11.2008 та відповідним договором поруки. Позивач стверджує, що ОСОБА_1 не виконує зобов'язання за кредитним договором, не здійснює щомісячне погашення кредиту та відсотків, внаслідок чого утворилася заборгованість за кредитним договором, яка на сьогодні не погашена і становить: -заборгованість за тілом кредиту в сумі 175060,62 гривень; -заборгованість за нарахованими процентами в сумі 144423,13 гривень. Враховуючи, що частково заборгованість за договором вже була стягнута рішенням суду від 24.01.2013, представник Позивача у судовому засіданні просила стягнути з Відповідачів заборгованість за нарахованими процентами в тому розмірі, яка не була стягнута попереднім судовим рішенням. Представник Відповідача ОСОБА_1 у судовому засіданні проти позову заперечував, наполягаючи на тому, що після ухвалення попереднього судового рішення про стягнення заборгованості за кредитом в повному обсязі, Позивач втратив право подальшого нарахування процентів за договором, у зв'язку з чим у позові слід відмовити. Відповідач ОСОБА_2 до суду з невідомих причин не з'явився, про розгляд справи повідомлявся, його неявка не перешкоджає розгляду справи. ІІІ. Мотивувальна частина Заслухавши пояснення Сторін, суд встановив наступне. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 січня 2013 року у справі №2609/24811/12 були задоволені позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Астра Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №310000004592001 від 26.11.2008, яка складається з: - заборгованості за тілом кредиту в сумі 175060,62 гривень; - заборгованості за нарахованими процентами в сумі 51899,25 гривень; - заборгованості за нарахованою пенею в сумі 19716,33 гривень. Звернувшись до суду з позовом про дострокове стягнення з Позичальника та Поручителя усієї суми кредиту та нарахованих процентів Кредитор (на той час - ПАТ «Астра Банк») змінив строк виконання позичальником основного зобов'язання. Як вбачається з правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеної у справі № 564/2199/15-ц 14 лютого 2018 року (провадження № 61-2404св18) кредитний договір припиняє свою дію з дати направлення відповідної вимоги про дострокове погашення кредиту. Відтак, оскільки кредитний договір, сторонами якого були ПАТ «Астра Банк» та ОСОБА_1, припинив свою дію, то у кредитора, в тому числі - ПАТ «Дельта Банк», відсутні підстави для стягнення відсотків після дати направлення вимоги про дострокове припинення кредиту. Враховуючи, що предметом позовних вимог є проценти, нараховані Позивачем за користування кредитом після припинення дії договору, суд не має підстав для їх задоволення. IV. Резолютивна частина Керуючись ст. ст. 525, 526, 530, 577, 590, 1048, 1050 Цивільного кодексу України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 223, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд вирішив: 1.У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. 2.Судові витрати покласти на Позивача. 3.Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 4.Позивач: Публічне акціонерне товариства «Дельта Банк», адреса: м. Київ, бул. Дружби народів, 38, код ЄДРПОУ: 34047020; відповідач: ОСОБА_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1, РНОКПП: НОМЕР_1; відповідач: ОСОБА_2, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2, РНОКПП: НОМЕР_2. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73693046
  2. Державний герб України Постанова Іменем України 14 лютого 2018 року м. Київ справа № 308/9541/15-ц провадження № 61-3656св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», відповідач - ОСОБА_3, представник відповідача - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року у складі судді Данко В. Й. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: КуштанаБ. П., Боднар О. В., Мацунича М. В., встановив : Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 27 лютого 2017 року справу № 308/9541/15-ц призначено до судового розгляду. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справа № 308/9541/15-ц передана до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У серпні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 20 грудня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, за умовами якого остання отримала в кредит 19 663 доларів США зі сплатою 9,5 % річних та кінцевим терміном повернення до 19 грудня 2014 року. Відповідно до договору уступки права вимоги від 17 грудня 2012 року право вимоги за вказаним вище кредитним договором перейшло від Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». У зв'язку з неналежним виконанням позичальником кредитних зобов'язань станом на 01 липня 2015 року утворилася заборгованість на загальну суму 566 961 грн 32 коп., із яких 15 040,36 доларів США (еквівалент 315 926 грн 06 коп.) - заборгованість за кредитом, 11 951,09 доларів США (еквівалент 251 035 грн 26 коп.) - заборгованість за відсотками, яку Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» просило стягнути з ОСОБА_3 Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги, зменшивши їх до 303 620 грн 13 коп. Зазначав, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року з відповідача стягнуто тіло кредиту, а тому слід стягнути відсотки за користування кредитом відповідно до пункту 6.3 кредитного договору від 20 грудня 2007 року в розмірі 19,5 % річних, розмір яких станом на 27 березня 2016 року становить 11 565,60 доларів США, що еквівалентно 303 620 грн 13 коп. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відсотки за користування кредитом за кредитним договором у розмірі 303 620 грн 13 коп. та 3 654 грн судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_3 не було виконано рішення Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року, у зв'язку з чим кредитні правовідносин між сторонами не припинилися. Наявність невиконаного рішення суду не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив із того, що місцевим судом постановлено рішення із дотриманням норм матеріального та процесуального законодавства, а тому підстав для його скасування немає. Наявність судового рішення про стягнення з ОСОБА_3 кредитної заборгованості не позбавляє Товариство з обмеженою відповідальністю Кредитні ініціативи» права на отримання відсотківвідповідно до пункту 6.3 кредитного договору. У жовтні 2016 року ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У скарзі вказує, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, зокрема статей 3, 60 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, не надано належної оцінки всім доказам та неповно з'ясовані всі обставини справи. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Судами встановлено, що 20 грудня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким остання отримала кредит у розмірі 19 663 доларів США зі сплатою 9,5 % річних та кінцевим терміном повернення до 19 грудня 2014 року. Згідно з пунктом 6.3 договору у разі порушення позичальником строку погашення одержаного ним кредиту сплачує проценти у розмірі 19,5 % річних від простроченої суми згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. Відповідно до договору уступки права вимоги від 17 грудня 2012 року право вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року перейшло від Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». Згідно з пунктом 6.8 кредитного договору позовна давність становить 10 років. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року з ОСОБА_3 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 20 грудня 2007 року у розмірі 152 974 грн 98 коп., у тому числі: 129 825 грн 20 коп. - заборгованість за кредитом, 20 271 грн 77 коп. - відсотки, 2 878 грн 01 коп. - пеня. В рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль «Dacia Logan», реєстраційний номер НОМЕР_1, 2007 року випуску, що належить ОСОБА_3, шляхом продажу автомобіля через прилюдні торги в рамках виконавчого провадження, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна у виконавчому провадженні. На підставі рішення суду Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області 03 травня 2012 року видано виконавчий лист та 04 жовтня 2012 року державним виконавцем районного Відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції відрито виконавче провадження. Обгрунтовуючи підстави позову, Публічне акціонерне товариство «Кредитні ініціативи» посилалось на те, що в результаті неналежного виконання умов кредитного договору та невиконання вищезазначеного рішення суду від 14 грудня 2011 року утворилася заборгованість, яку позичальник, незважаючи на вимоги, не погасив. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що наявність невиконаного судового рішення про стягнення з ОСОБА_3 кредитної заборгованості не позбавляє кредитну установу права на отримання відсотків, як передбачено пунктом 6.3 кредитного договору. Проте повністю з висновком апеляційного суду погодитись не можна. Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Кредитним договором не встановлено розмір процентів після спливу строку його дії, тому такий розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1412цс16 та від 08 серпня 2017 року у справі № 6-2322цс16. Погодившись із висновком суду першої інстанції про стягнення з боржника процентів у розмірі, передбаченому пунктом 6.3 кредитного договору, а саме: 19,5 % річних, апеляційний суд не звернув уваги на те, що кредитним договором передбачено сплату цих процентів у межах дії договору, договором не передбачено ставки нарахування процентів за користування кредитом після закінчення строку його дії, не перевірив можливості нарахування процентів після закінчення строку дії договору на рівні облікової ставки Національного банку України, не визначив розмір процентів за період після спливу строку дії договору. Тобто апеляційний суд не встановив усіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції, допустив порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 141, 400, 416, 417 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://reyestr.court.gov.ua/Review/72269106
  3. Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 638/13998/14-ц Провадження N 14-88 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі також - ПАТ "Дельта Банк", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання" (далі також - ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", позичальник) і ОСОБА_3 (далі також - поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ПАТ "Дельта Банк" на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року, ухвалене суддею Цвірою Д.М., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Яцини В.Б., Бурлака І.В., Карімової Л.В. Учасники справи: позивач: ПАТ "Дельта Банк"; відповідачі: ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 11 червня 2013 року ПАТ "Астра Банк" (далі - первісний кредитор) та позичальник уклали Генеральний кредитний договір (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами первісний кредитор відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 3 919 800,00 грн терміном до 10 червня 2016 року зі сплатою 19,5 % річних. 2. 11 червня 2013 року для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором первісний кредитор і поручитель уклали договір поруки (далі - договір поруки). 3. 2 грудня 2013 року первісний кредитор і позивач уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором. 4. Позичальник зобов'язання за кредитним договором належно не виконував, внаслідок чого станом на 22 липня 2014 року виникла заборгованість у розмірі 4 591 444,07 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 3 919 800 грн. нарахованих відсотків за кредитом - 617 324,77 грн. пені за несвоєчасне повернення відсотків - 28 837,75 грн. пені за несвоєчасне повернення боргу - 27 481,56 грн. 5. У серпні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення на його користь заборгованості за кредитним договором солідарно з відповідачів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 17 грудня 2014 року позивач подав до суду першої інстанції клопотання про слухання справи за якого відсутності. 7. 5 лютого 2015 року Дзержинський районний суд м. Харкова з огляду на вказане клопотання позивача та неявку відповідача постановив ухвалу про заочний розгляд справи. 8. 5 лютого 2015 року суд першої інстанції ухвалив заочне рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 19 жовтня 2016 року Апеляційний суд Харківської області ухвалою скасував рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог до позичальника, а провадження у справі в цій частині закрив. В іншій частині рішення районного суду залишив без змін. 10. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до позичальника, апеляційний суд вказав, що вони мають бути розглянуті за правилами господарського судочинства. 11. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог до поручителя, апеляційний суд констатував, що у позивача була реальна процесуальна можливість надати докази на підтвердження факту переходу до нього права вимоги від первісного кредитора, але позивач вчасно такі докази не надав, притримавши їх для подальшого апеляційного розгляду. Тому, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції в частині цих вимог ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. У листопаді 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. 13. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення судом правил юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вважає, що наявні у матеріалах справи докази свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 16. Крім того, на його думку, апеляційний суд неправильно закрив провадження у справі, оскільки вимоги до поручителя та позичальника вважаються нерозривно пов'язаними та підлягають об'єднанню і розгляду в одному провадженні за правилами цивільного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 17. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 20. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий до позичальника-юридичної особи, який допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителя-фізичної особи. 22. Апеляційний суд постановив ухвалу про закриття провадження у справі в частині позову до позичальника, вважаючи, що вимога до юридичної особи не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 23. Правовою підставою для постановлення такої ухвали суд вважав приписи частини першої та другої статей 15 і 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), а також статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 24. Так, стаття 16 ЦПК України вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 25. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 26. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 27. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до юридичної особи-позичальника за кредитним договором, а також до фізичної особи-поручителя, який погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 28. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором і боржником за основним зобов'язанням, які є юридичними особами, та поручителем, який є фізичною особою. 29. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 30. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. 32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли відсутня спільність предмета позову. 33. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 34. Відповідальність поручителя перед позивачем є солідарною разом з позичальником як боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пункту 2.1 договору поруки. 35. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 36. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 37. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя. 38. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. 39. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 40. ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителя-фізичної особи. 41. Лише з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 42. Відтак, тільки з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договору поруки, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. 43. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про те, що суд апеляційної інстанції неправильно закрив провадження у справі в частині вимог до позичальника-юридичної особи, та вважає, що цей спір за позовом кредитора-юридичної особи до позичальника-юридичної особи і поручителя-фізичної особи, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 44. Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у пунктах 23, 31-34, 44-48, 56-64 постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40 цс 18), а також у пунктах 20, 29-33, 40-41 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18). (1.2) Щодо позовних вимог до поручителя 45. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 46. Позивач стверджує, що у матеріалах справи є докази, які свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 47. Проте суд першої інстанції вважав, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором. А суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач подав йому новий доказ - копію додатка до Акта приймання-передачі права вимоги до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 2 грудня 2013 року. 48. Відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України (в редакції, що діяла на час розгляду справи) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. 49. Відтак, за відсутності поважних причин неподання нового доказу до суду першої інстанції апеляційний суд не мав права досліджувати цей доказ, поданий позивачем в апеляційній інстанції. Не має такого права за змістом частини першої статті 400 ЦПК України і суд касаційної інстанції. 50. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частини перша - третя статті 10 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Змістовно близькі приписи закріплені і в частинах першій - третій статті 12 ЦПК України в редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року. 51. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті (частина друга статті 27 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 131 того ж кодексу. 52. Частина друга статті 131 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачала, що докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. 53. Суди встановили, що позивач не подав до суду першої інстанції докази на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. А подаючи такі докази до апеляційного суду, не обґрунтував поважність причин їх неподання до суду першої інстанції. 54. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року в частині вимог до поручителя постановлена з додержанням норм права, а аргументи позивача про її незаконність в цій частині є необґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції. 56. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 57. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. З огляду на викладені вище мотиви ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до позичальника, а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог про стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання", а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 10 травня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  4. Державний герб України Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 522/407/15-ц Провадження № 14-53 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року, ухвалене суддею Домусчі Л. В., та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Журавльова О. Г., Ісаєвої Н. В., Комлевої О. С. Учасники справи: - позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, - третя особа без самостійних вимог: Перша одеська державна нотаріальна контора. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі разом - спадкоємці), третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 24 грудня 2007 року ОСОБА_9 (далі - позичальник) та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - кредитодавець), уклали кредитний договір № 1501/1207/71-263 (далі - кредитний договір). За його умовами позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних протягом усього строку користування кредитом і з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2027 року. 2.2. 24 грудня 2007 року для забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору сторони уклали договір іпотеки № 1501/1207/71-263-Z-1 (далі - договір іпотеки). Предметом іпотеки є належна на праві власності позичальникові квартира АДРЕСА_12 (далі - предмет іпотеки). 2.3. 28 листопада 2012 року кредитодавець і позивач уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за кредитним договором. 2.4. У листопаді 2014 року позивач дізнався про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник померла. Станом на 22 листопада 2010 року заборгованість за кредитним договором становила 99 743,14 доларів США, що було еквівалентно 1 572 973,36 грн, і складалася вона з: основного боргу у сумі 97 538 доларів США, еквівалентних 1 538 197,77 грн; заборгованості з відсотків у сумі 1 941,43 доларів США, еквівалентних 30 616,82 грн; пені - 263,71 доларів США, еквівалентних 4 158,77 грн. 2.5. 17 листопада 2014 року позивач звернувся до Першої одеської державної нотаріальної контори з претензією кредитора. З листа Першої одеської державної нотаріальної контори від 18 листопада 2014 року вих. № 2522/02-14 стало відомо, що 6 березня 2012 року на предмет іпотеки було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 (1/5 частки спадкового майна), ОСОБА_4 (2/5 частки спадкового майна), ОСОБА_5 (2/5 частки спадкового майна). ОСОБА_3 було роз'яснено, що він успадковує майно, обтяжене боргом, і що обтяження майна іпотекою залишається чинним після отримання свідоцтва про право на спадщину та до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. 2.6. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість предмета іпотеки, переданого позивачу, станом на 30 січня 2015 року становила 1 401 254,00 грн, що не перевищувало заборгованість відповідачів перед позивачем. 2.7. У зв'язку з тим, що заборгованість за кредитним договором не була погашена, позивач звернувся до суду із вказаним позовом. 3. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки в рахунок погашення заборгованості спадкоємців за кредитним договором шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. 4. У березні 2015 року спадкоємці звернулися до суду із зустрічним позовом до позивача про визнання останнього таким, що втратив право вимоги до спадкоємців за кредитним договором і за договором іпотеки. 5. Позовні вимоги вони мотивували такими обставинами: 5.1. ОСОБА_3 та його сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - є спадкоємцями позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5.2. Після смерті позичальника ОСОБА_3 письмово повідомив кредитодавця про смерть його дружини та надав до кредитної справи копію відповідного свідоцтва про смерть із заявою щодо переоформлення кредитного договору на нього. 5.3. 6 березня 2012 року Перша одеська державна нотаріальна контора письмово повідомила кредитодавця про видачу спадкоємцям свідоцтв про право власності на спадщину на предмет іпотеки після смерті позичальника. 5.4. Позивач пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли у спадщину предмет іпотеки, з порушенням строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 16 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову; зустрічний позов задовольнив: визнав позивача таким, що позбавлений права вимоги до спадкоємців померлого позичальника. 7. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у первісному позові мотивоване тим, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли обтяжену іпотекою спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, і згідно з частиною четвертою цієї статті він втратив право вимоги. 8. Задовольняючи зустрічний позов, суд вказав, що позивач за первісним позовом не спростував належними та допустимими доказами того, що ОСОБА_3 у березні 2010 року повідомив кредитодавця про смерть позичальника, а набувши право вимоги кредитодавця до спадкоємців позичальника у 2012 році, позивач скористався цим правом лише у 2014 році з пропуском строків, передбачених статтею 1281 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення первісних позовних вимог і про відмову у задоволенні зустрічного позову. У рахунок погашення заборгованості спадкоємців позичальника перед позивачем за кредитним договором звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 10. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2016 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 11. 29 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області рішенням скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року в частині задоволення зустрічного позову й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що суд першої інстанції вірно встановив факт пропуску кредитором преклюзивного строку та відмовив у первісному позові саме з підстав, з яких заявлений зустрічний позов. А тому немає необхідності у задоволенні зустрічних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 23 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у повному обсязі та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову, а також задовольнити первісний позов у повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. У цій ухвалі суд вказав на те, що є обґрунтовані правові підстави для відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16 висновку щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме від висновку про те, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у разі коли спадкодавець є одночасно боржником за основним зобов'язанням та іпотекодавцем, недотримання строків звернення кредитора з вимогами до спадкоємців відповідно до статті 1281 ЦК України має наслідком припинення основного зобов'язання та припинення іпотеки спадкового майна як похідного зобов'язання. 18. В ухвалі від 1 лютого 2018 року звертається увага на те, що суд першої інстанції у справі № 522/407/15-ц врахував інший правовий висновок Верховного Суду України, встановивши факт відсутності у кредитора (позивача) права вимоги до спадкоємців за іпотечними зобов'язаннями з підстав, передбачених частиною четвертою статті 1281 ЦК України. Апеляційний суд з такими висновками районного суду погодився. 19. Мова йде про висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15. У цій справі Верховний Суд України зазначив, що «оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців». 20. Натомість, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16, на який посилається позивач у касаційній скарзі, полягає у тому, що «правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України)». Крім того, Верховний Суд України у справі № 6-31цс16 вказав, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» передбачає підстави припинення іпотеки, однак такої підстави як смерть іпотекодавця, положення цієї статті не містять. 21. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що викладений у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15 висновок Верховного Суду України про застосування положень статті 1281 ЦК України при вирішенні питання щодо звернення стягнення на спадкове іпотечне майно є протилежним до викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16 висновку Верховного Суду України в аналогічних правовідносинах. 22. Крім того, в ухвалі від 1 лютого 2018 року вказано, що «різна судова практика при вирішені питання щодо строку, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою до спадкоємця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень». 23. З огляду на це Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Позивач вказує на те, що вимога до спадкоємців була направлена ще кредитодавцем у межах встановленого законом строку. Вважає, що про це свідчить заява ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року, в якій він у зв'язку з набуттям спадщини та обтяженням на неї за договором іпотеки просив, зокрема, врегулювати відносини щодо погашення кредиту у добровільному порядку шляхом встановлення графіку погашення із розстроченням. Заява ОСОБА_3 про прийняття зобов'язань за кредитним договором, на думку позивача, є підтвердженням отримання вимоги кредитора до спадкоємців згідно з положеннями статті 1281 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 був також обізнаний із обтяженнями щодо спадкового майна при отриманні свідоцтва про право на спадщину. 25. Суди попередніх інстанцій, на думку позивача, дійшли помилкових висновків про пропуск кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16). (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідачів 26. 29 вересня 2017 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, якими у позові до спадкоємців відмовлено. 27. Обґрунтовуючи заперечення на касаційну скаргу, ОСОБА_3 вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача права вимоги до спадкоємців позичальника через пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України. 28. Інші відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. (2.2) Позиція третьої особи без самостійних вимог 29. Третя особа без самостійних вимог позицію щодо касаційної скарги не висловила. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 30. Спір виник між сторонами з приводу погашення заборгованості за кредитним договором, в рахунок якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Натомість, за зустрічним позовом вимоги стосувалися визнання позивача таким, який втратив право вимоги до спадкоємців. 31. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальникпомерла. Після її смерті відкрилась спадщина на предмет іпотеки. 32. 6 березня 2012 року державний нотаріус Першої одеської державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за законом, про що листом того ж дня повідомив кредитодавця. 33. 8 травня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до кредитодавця із листом, в якому повідомив, що успадкував від позичальника предмет іпотеки. Крім того, у зв'язку з набуттям спадщини, обтяженої іпотекою, просив кредитодавця укласти договір про добровільне погашення боргу із розстроченням. 34. 28 листопада 2012 року позивач набув право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу № 15, укладеного з кредитодавцем. Натомість, спадкоємці стали правонаступниками прав та обов'язків померлого позичальника щодо спадкового майна - предмета іпотеки, обтяженого для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. 35. Оскільки спадкоємці зобов'язання за кредитним договором не виконували, 23 грудня 2014 року позивач згідно з приписами статей 37 і 40 Закону України «Про іпотеку» й умовами кредитного договору надіслав на адресу спадкоємців повідомлення про необхідність погашення боргу та звільнення предмета іпотеки. 36. Позивач вважає, що 14 січня 2015 року звернувся до суду з позовом до спадкоємців у межах загальної позовної давності, а тому не прострочив звернення до боржника із вимогою про повернення кредиту. Аргументує свою позицію висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. 37. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 38. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 39. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 40. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 41. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 42. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 43. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 44. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. 45. З огляду на вказане, а також враховуючи невідповідність між висновком Верховного Суду України щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, і висновком Верховного Суду України щодо застосування вказаної статті, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16, Велика Палата Верховного Суду відступає у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) від останнього. 46. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 47. У справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) позивач 28 листопада 2012 року набув у кредитодавця право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу. На той час згідно з листом ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року кредитодавець знав про набуття спадкоємцями предмета іпотеки. Проте позивач вимогу про погашення боргу та звільнення предмета іпотеки надіслав спадкоємцям лише 23 грудня 2014 року, тобто пропустивши строки, визначені статтею 1281 ЦК України. Вказане позбавляє позивача права відповідної вимоги до спадкоємців. 48. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, а позивач не довів факт пред'явлення вимоги кредитодавцем до спадкоємців у межах строків, визначених статтею 1281 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті ОСОБА_3 листом від 8 травня 2012 року, скерованим на адресу кредитодавця, повідомив останнього про набуття предмета іпотеки у спадщину. Будь-яка інформація про пред'явлення кредитодавцем вимоги до спадкоємців у вказаному листі відсутня. 49. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення, висловлені позивачем у касаційній скарзі, щодо своєчасного пред'явлення вимоги до спадкоємців і погоджується з аргументами судів першої й апеляційної інстанцій щодо втрати позивачем права вимоги до спадкоємців. 50. З огляду на вказане рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року необхідно залишити без змін. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 51. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 52. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року є правильним по суті рішенням і залишає його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 438,40 грн, понесені ОСОБА_3 за подання касаційної скарги, за результатами розгляду якої 14 грудня 2016 року була постановлена ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 55. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 55.1. У разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 55.2. Спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 55.3. Спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 55.4. Спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 55.5. Кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 55.6. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 56. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 57. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 58. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців»не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 59. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 60. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 61. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 62. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року залишити без змін. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (адреса: вулиця Щорса, будинок 31, місто Київ, 01133; ідентифікаційний код: 38004195) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_12; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 438,40 грн. відшкодування витрат за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Саприкіна О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73469649
  5. Державний герб України Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа № 667/933/14-ц провадження № 61-472св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року у складі судді Черниш О. Л., рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року у складі суддів: Цуканової І. В., Вейтас І. В., Склярської І. В. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року у складі суддів: Чорної Т. Г., Пузанової Л. В., Семиженка Г. В., ВСТАНОВИВ: У лютому 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів. Позовна заява мотивована тим, що перебуваючи з 2007 року у трудових відносинах з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6, ОСОБА_4 двічі здійснив розтрату ввірених йому товарно-матеріальних цінностей, що підтверджується актами інвентаризації від 27 березня 2008 року та від 8 серпня 2008 року, на загальну суму 137774,10 грн, що еквівалентно 27282 доларів США. З метою відшкодування завданих фізичній особою-підприємцю ОСОБА_6 збитків ОСОБА_4 звернувся до нього з проханням надати позику в сумі 9012 доларів США та 18270 доларів США, які отримав згідно з розписками від 27 березня 2008 року та від 25 серпня 2008 року. В обумовлений строк ОСОБА_4 грошові кошти не повернув. Так як, ОСОБА_3 виступила гарантом повернення боргу сина, позивач звернувся до неї і вона не заперечуючи своїх зобов'язань, 21 серпня 2009 року надала розписку про те, що зобов'язується здійснювати погашення боргу сина в сумі 25000 доларів США, сплачуючи щомісяця по 200-250 доларів США. Оскільки ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання по повергненню боргу сина, останній повинен бути замінений на боржника - ОСОБА_3 у зобов'язанні. Справа розглядалась неодноразово. Ухвалою Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року позовну заяву в частині вимог щодо звернення стягнення на квартиру в рахунок погашення боргу, шляхом визнання права власності на неї, залишено без розгляду. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 257 040 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 09 жовтня 2014 року рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року касаційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково, рішення апеляційного суду Херсонської області від 09 жовтня 2015 року скасовано. Справу передано до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року змінено рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, а саме зменшено розмір суми боргу до 253 068,77 грн та зменшено розмір судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційна скарга ОСОБА_3 відхилена, рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року та рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року залишені без змін. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, від імені якого діє ОСОБА_5 - відхилено. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року залишено без змін. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року суду, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвала апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року мотивовані тим, що на підтвердження укладення договору позики та його умов достатньо представленої розписки. Оскільки дати і суми матеріальної недостачі в актах інвентаризації співпадають із датами і сумами, зазначеними в розписках ОСОБА_4 від 27 березня 2008 року - 9012 доларів США та від 25 серпня 2008 року в сумі 18270 доларів США, суди зробили висновок про написання ОСОБА_3 розписки про переведення боргу 21 серпня 2009 року саме щодо вказаних боргових зобов'язань третьої особи. У січні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, що підписана представником ОСОБА_5, у якій просить рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення яким у задоволені позову відмовити. Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. На обґрунтування касаційної скарги вказує, що розписка не є договором про переведення боргу та борг вже стягнуто рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2013 року. Окрім цього сплинула позовна давність. У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому позивач просив залишити оскаржені рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення. Вказував, зокрема, що: боржник ОСОБА_4 був правильно замінений на ОСОБА_3; розписка відповідача від 21 серпня 2009 року за датою її написання не може стосуватися правовідносин між позивачем і третьою особою на майбутній період, який закінчився в березні 2011 року; згоди боржника на заміну кредитора не потрібно; позовна давність не минула; строк повернення боргу встановлений щомісячними платежами. Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що ОСОБА_4 отримав в позику у ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 27 282 доларів США. Позику ОСОБА_4 в обумовлений договором строк не повернув. 21 серпня 2009 року ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання щодо погашення боргу її сина в сумі 25 000 доларів США, про що надала позивачу розписку, в якій зобов'язалася погашати борг сина ОСОБА_4 ОСОБА_2 в сумі 25 000 доларів США щомісячними платежами по 200-250 доларів США, починаючи з жовтня. При частковому задоволенні позову суди зробили висновок, що оскільки правочин щодо заміни боржника у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин на підставі якого виникло зобов'язання, а ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання повернути позивачу борг свого сина у визначеній законом формі (написала розписку), визнання судом договору переведення боргу дійсним не вимагається. ОСОБА_3 замінила у зобов'язанні свого сина. Проте із цими висновками погодитися неможливо, з таких підстав. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Згідно з вимогами частини третьої статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2013 року у справі № 2114/1353/12, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 240 000 грн. Європейський суд з прав людини вказує, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (MALA v. UKRAINE, № 4436/07, § 48, ЄСПЛ, від 03 липня 2014 року). У постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року по справі № 3-300гс17 зроблено висновок, що закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов'язанні поза волею кредитора. Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Норма статті 520 ЦК України має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов'язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. Вступаючи у договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов'язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Відтак, для заміни боржника у зобов'язанні необхідна воля кредитора щодо відсутності заперечень проти покладення обов'язку первісного боржника на іншу особу. Чинним законодавством встановлено лише форму правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні - цей правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання (статті 513, 521 ЦК України). Як свідчить тлумачення статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення двостороннього правочину між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Тлумачення частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником. Відповідно для переведення боргу, з урахуванням суми позики, необхідним є укладення в письмовій формі договору між новим та первісним боржниками про переведення боргу. Суди встановили, що позивач такого письмового договору між новим та первісним боржниками про переведення боргу суду не надав. Відповідно, розписка ОСОБА_3 не може бути кваліфікована як договір про переведення боргу. Таким чином, неправильними є висновки судів про те, що відбулося переведення боргу з ОСОБА_4 на ОСОБА_3 Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалено із неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 520, 521 ЦК України). У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржені рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів відмовити. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Тлумачення статті 405 ЦПК України дає підстави для висновку, що за результатами розгляду касаційної скарги, якщо вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції. Тому колегія суддів вважає, що на підставі статті 405 ЦПК України, слід скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року. Керуючись статтями 400, 405, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4, підписану представником ОСОБА_5, задовольнити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати. В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів відмовити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвала апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року втрачають законну силу з моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І.Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73657731
  6. Державний герб України Постанова Іменем України 12 квітня 2018 року м. Київ справа № 289/1996/16-ц провадження № 61-7091 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 представник позивача - Сокуренко Євген Сергійович розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у складі судді Сіренко Н. С. та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обгрунтування позовних вимог вказувало на те, що 16 серпня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг. ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором. Відповідач зобов'язань з погашення кредиту та відсотків не виконав, у зв'язку із чим станом на 31 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 48 444 грн 24 коп., яка складається з наступного: 5 673 грн 98 коп. - заборгованість за кредитом; 36 989 грн 51 коп. - заборгованість за процентам за користування кредитом; 2 997 грн 69 коп. - заборгованість з пені та комісії; а також 500 грн 00 коп. - штраф (фіксована частина), та 2 283 грн 06 коп. - штраф (процентна складова). Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості, а також судові витрати. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що на день укладання кредитного договору між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» він був неповнолітньою особою, а тому не мав повної цивільної дієздатності на укладення кредитного договору. Його батьки згоди на укладення кредитного договору не надавали. З урахуванням наведеного, просив визнати недійсним кредитний договір від 16 серпня 2010 року, укладений між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, Ухвалою Радомишльського районного суду Житомирської області від 12 квітня 2017 року вимоги за зустрічним позовом об'єднано в одне провадження з первісним позовом. Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним кредитний договір, укладений 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що укладення позивачем кредитного договору з неповнолітнім ОСОБА_1, який не мав повної цивільної дієздатності, не відповідає вимогам частини другої статті 203 ЦК України. Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення суд першої інстанції залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що незалежно від часу надання банком кредитних коштів за оспорюваним договором, підставою відповідальності за ним є передусім умови письмового правочину, дійсність якого можлива лише від дати укладання договору, а не внаслідок додержання певних умов, жодних із яких сторонами додатково не передбачено, що спростовує доводи апеляційної скарги банку про зміну кредитного ліміту за заявою ОСОБА_1 та початок використання ним кредитної картки з 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення повноліття. У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просив скасувати судові рішення та увалити нове рішення, яким задовольнити позов банку та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що 16 серпня 2010 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. До досягнення повноліття відповідач уклав із Банком лише договір банківського рахунку та отримав картку з кредитним лімітом в 0,00 грн, що не суперечить нормам чинного законодавства, а 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення відповідачем повноліття, йому було встановлено кредитний ліміт на картку і він почав користуватися кредитними коштами. Ураховуючи зазначене, вважав, що суди дійшов помилкового висновку про недійсність укладеного договору. У березні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, який мотивований тим, що позивач у касаційній скарзі безпідставно посилається на не дослідження судами довідки про встановлення ліміту на платіжну картку, довідку про відкриття рахунку та виписку по рахунку, які були подані ПАТ КБ «ПриватБанк» лише в суді апеляційної інстанції, при цьому банк не довів наявність поважних причин не подання зазначених доказів в суді першої інстанції. Вважав такими, що не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про встановлення кредитного ліміту після досягнення ним повноліття, оскільки заява-анкета, разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг, який був укладений за відсутності у нього повної цивільної дієздатності, що само по собі є підставою для визнання такого договору недійсним. Крім того, він отримав кредитну карту та засвідчив своїм підписом довідку про умови кредитування за карткою «Універсальна», на яку в подальшому було установлено ліміт, також до досягнення повноліття. Звертав увагу на те, що серед іншого, умови кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь. Також вважав безпідставним нарахування банком пені та штрафу, які є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню огляду на наступне. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Пунктом другим частини першої статті 30 ЦК України визначено, що цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Відповідно до частини першої статті 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Згідно з частинами першою та другою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Судами встановлено, що 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто станом на день укладення оспорюваного кредитного договору, йому виповнилось 16 років. 31 серпня 2011 року ОСОБА_1 ознайомився з довідкою про умови кредитування з використання кредитної картки та отримав кредитну картку «Універсальна» 55 днів пільгового періоду № НОМЕР_1 з кредитним лімітом на суму 0,00 грн. Станом на цей день відповідачу виповнилось 17 років, а тому він не мав повної цивільної дієздатності. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203 ЦК України). За положеннями частин першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, оскільки договір було укладено з відповідачем, який не мав повної цивільної дієздатності, що є підставою для задоволення зустрічного позову та визнання недійсним кредитного договору. Доводи касаційної скарги про те, що кредитний ліміт було установлено на платіжну карту відповідача після досягнення ним повноліття не мають правового значення, оскільки кредитний договір, складовими якого є заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами, був укладений у 2010 році, коли ОСОБА_1 не мав повної цивільної дієздатності. Для укладання кредитного договору, фізична особа повинна мати повну цивільну дієздатність, усвідомлювати наслідки вчинення такого правочину, а у разі її відсутності на час укладання договору, такий договір за вимогами статті 215 ЦК України може бути визнано недійсним. Безпідставними також є посилання банку на положення пункту 4 частини першої статті 32 ЦК України, яким передбачено укладання неповнолітньою особою договору банківського вкладу та розпорядження коштами, які знаходяться на вкладному рахунку, оскільки нормами цієї статті визначено неповну цивільну дієздатність осіб від 14 до 18 років, обсяг якої дає право цим особам розпоряджатися своїм заробітком, відкривати вкладні рахунки, накопичувати кошти, тобто вчиняти дії, які позитивно впливатимуть на розвиток фізичної особи та її самостійності, а не право на укладання кредитних договорів. При цьому, за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Не є переконливими та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій і доводи касаційної скарги про те, у 2010 році особу позичальника, ідентифіковано під час укладання ним заяви-анкети, а тому не було необхідності повторно ідентифікувати клієнта при видачі кредитної картки та встановленні кредитного ліміту, оскільки беззаперечною підставою для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним є саме укладення його особою яка не мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, тобто ідентифікуючи особу ОСОБА_1 банк зобов'язаний був переконатись у тому, що укладає договір з особою, яка має повну цивільну дієздатність. З огляду на викладене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, перевіряючи законність та обгрунтованість судових рішень, аргументи та доводи касаційної скарги, приходить до висновку про те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 402, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: С. О. Карпенко В.О. Кузнєцов А.С. Олійник Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/73598519
  7. Державний герб України Постанова Іменем України 07 березня 2018 року м. Київ справа № 310/10926/15-ц провадження № 61-3272 зпв 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В., Карпенко С. О., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», відповідач - ОСОБА_1, позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», розглянув у порядку письмового провадження заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Гулька Б. І., Закропивного О. В., Хопти С. Ф., ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С., та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у складі судді Прінь І. П., ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та збитків. Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого у розпорядження ОСОБА_1 передано автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який він зобов'язувався прийняти та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору і графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США. Відповідач належним чином не виконував умови договору фінансового лізингу, у зв'язку із чим ТОВ «Порше Лізинг Україна» неодноразово направляло йому вимогу про сплату заборгованості та повернення об'єкта лізингу, яку відповідачем виконано не було. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис про повернення об'єкта лізингу. У межах виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса 18 вересня 2015 року автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, вилучено у відповідача. 08 жовтня 2015 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та товариством з обмеженою відповідальністю «Автомир» (далі - ТОВ «Автомир») укладено договір купівлі-продажу/поставки автомобіля, який був у вжитку, за умовами якого ТОВ «Автомир» набуло право власності на автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, сплативши його вартість у розмірі 274 189 грн 50 коп. на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна». Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Тріпл Сі» (далі - ТОВ «Тріпл Сі») позивачу надано юридично-консультаційні послуги щодо повернення простроченої заборгованості вартістю 76 207 грн 63 коп. та послуги щодо складання процесуальних документів для захисту прав позивача у суді вартістю 6 тис. грн. Загальна вартість збитків склала 82 207 грн 63 коп. Позивачу завдано збитки у вигляді упущеної вигоди у вигляді щомісячних платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу за період з травня по вересень 2015 року у розмірі 52 979 грн. Крім того, позивач вважав, що йому завдано збитки у вигляді різниці між ринковою вартістю транспортного засобу та сумою несплачених лізингових платежів на час укладення договору купівлі-продажу у розмірі 267 789 грн 20 коп. На підставі викладеного ТОВ «Порше Лізинг Україна» просило стягнути із ОСОБА_1 на свою користь збитки у розмірі 403 976 грн 18 коп. У січні 2016 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічну позовну заяву до ТОВ «Порше Лізинг Україна», у якій просив визнати недійсними пункти 6.3., 6.4., 6.4.1., 6.4.2. Загальних комерційний умов внутрішнього фінансового лізингу, що є невід'ємною частиною договору фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року, якими передбачено погашення витрат та виплати лізингових платежів в іноземній валюті - доларах США, що порушує принцип рівності сторін у договірних зобов'язаннях, та визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 04 лютого 2014 року. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року за своєю правовою природою є змішаним договором і містить елементи договору купівлі-продажу та оренди (найму) транспортного засобу. Однією із сторін договору є фізична особа, тому відповідно до частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він підлягав нотаріальному посвідченню. Оскільки сторонами не додержано вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору, то цей договір є нікчемним та не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тому вимоги позивача за первісним позовом про стягнення збитків у зв'язку із невиконанням умов недійсного (нікчемного) договору не підлягають задоволенню. У задоволенні вимог зустрічного позову відмовлено, оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання правової оцінки окремим положенням недійсного (нікчемного) правочину. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міського суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що залучення коштів від фізичних осіб передбачає отримання юридичною особою, що надає послуги фінансового лізингу, відповідної ліцензії, яка у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутня. Суд першої інстанції правильно встановивши характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного та зустрічного позовів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 16 лютого 2017 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року та увалу апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанції, відмовляючи у позові ТОВ «Порше Лізинг Україна», на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли правильного висновку про те, що відповідно до положень статей 628, 799 ЦК України договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму), у зв'язку із чим підлягає нотаріальному посвідченню. Встановивши нікчемність договору фінансового лізингу, суди обґрунтовано відмовили у позові. У травні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення в частині первісного позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Підставою для перегляду вказаних судових рішень ТОВ «Порше Лізинг України» зазначає неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм статті 779 ЦК України, статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність зазначених судових рішень висновкам, викладеним в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. На обґрунтування заяви ТОВ «Порше Лізинг України» надало копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах за номерами: 6-10827св15 від 24 грудня 2015 року, 6‑30443ск15 від 10 грудня 2015 року, 6-24072св15 від 28 жовтня 2015 року, 6‑20913св15 від 24 вересня 2015 року, 6-25875ск15 від 11 вересня 2015 року, 6-21156ск15 від 03 липня 2015 року, 6-1620св15 від 10 червня 2015 року, 6‑5314св15 від 14 травня 2015 року, 6-45654св14 від 18 березня 2015 року, 6 ‑5285св15 від 11 березня 2015 року, 6-24929ск15 від 03 серпня 2015 року, 6 ‑15502св14 від 21 жовтня 2015 року, 6-32121св14 від 11 грудня 2014 року, 6‑17593св14 від 01 жовтня 2014 року, 6-19893св14 від 02 липня 2014 року, 6‑15962св14 від 28 травня 2014 року, та копію ухвали Верховного Суду України у справі № 6-24070св09 від 14 липня 2010 року. Законом України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року. Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 24 січня 2018 року заяву ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд судового рішення разом з матеріалами справи № 310/10926/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2018 року цивільну справу призначено до розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві ТОВ «Порше Лізинг Україна» доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 360-5 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року у справі № 6 10827св15; від 24 вересня 2015 року у справі № 6-20913св15; від 11 вересня 2015 року у справі № 2-25875ск15; від 03 липня 2015 року у справі № 6-21156ск15; від 10 червня 2015 року у справі № 6-1620св15; від 11 березня 2015 року у справі № 6-5285св15; від 03 серпня 2015 року у справі № 6‑24929ск15; від 11 грудня 2014 року у справі № 6-32121св14; від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-17593св14, суди виходили із того, що договір фінансового лізингу не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2015 року у справі № 6-3044св15 суд касаційної інстанції виходив із того, що відносини, які виникають із договору лізингу регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та нормами Закону України «Про фінансовий лізинг». Статті 806 - 809 ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не містять вимог щодо нотаріального посвідчення цього договору. Ухвали цього ж суду від 28 жовтня 2015 року у справі № 6-24072св15 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-19893св14 містять правовий висновок про те, що за змістом статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), які містяться у параграфі 1 глави 58 розділу ІІІ ЦК України. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2015 року у справі № 6-5314св15 та від 28 травня 2014 року у справі № 6-15962св14 суд касаційної інстанції погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що правовідносини, які виникають із умов договору фінансового лізингу регулюються нормами Цивільного кодексу України, які викладені у параграфі 6 глави 58 розділу ІІІ. Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у справі про визнання недійсним договору фінансового лізингу, суд касаційної інстанції в ухвалі від 18 березня 2015 року у справі № 6-45654 св14 виходив із того, що послуги фінансового лізингу не потребують ліцензування. У наданій для порівняння ухвалі від 14 липня 2010 року у справі № 6‑24070цс09 Верховний Суд України погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами у письмовій формі та відповідно до вимог частини першої статті 209 ЦК України, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, прямо встановлених законом або за домовленістю сторін. Крім того, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року у справі № 6‑15502св15, на яку посилається заявник, як на підставу неоднакового застосування норм матеріального права, спір по суті заявлених позовних вимог не розглянуто, оскільки справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого передано у розпорядження ОСОБА_1 автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який зобов'язувався прийняти його як об'єкт лізингу та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору та графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна», суди попередніх інстанцій встановили, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року нотаріально посвідчено не було. Дозвіл (ліцензія) на здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутній. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року. Крім наведеного, колегія суддів керується положенням частини першої статті 360-2 ЦПК України, відповідно до якого справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII (тобто за правилами розгляду справ судом касаційної інстанції). Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою статті 360‑5 ЦПК України, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII, пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, П О С Т А Н О В И В: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь С. О. Карпенко Є. В. Синельников Ю. В. Черняк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72970247
  8. Р І Ш Е Н Н Я іменем України Справа №377/662/17 Провадження №2/377/301/17 19 вересня 2017 року Славутицький міський суд Київської області у складі судді Орла А.С., при секретарі Маряхіній І.В., з участю: представника відповідача ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Славутичі цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, - УСТАНОВИВ: 15 серпня 2017 року позивач звернувся до суду з названим позовом до відповідачки з вимогою стягнути заборгованість в розмірі 15420,21 грн. за кредитним договором б/н від 29.08.2012 р., яка складається з наступного: 283,73 грн. - заборгованість за кредитом; 10726,45 грн. - заборгованість по процентах за користування кредитом; 3199,54 грн. - заборгованість по пені та комісії; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн. штраф (фіксована частина); 710,49 грн. - штраф (процентна складова). Позов обгрунтував тим, що відповідно до укладеного договору б/н від 29.08.2012 р. ОСОБА_2 отримала кредит у розмірі 300,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Щодо зміни кредитного ліміту банк керується п. 2.1.1.2.3, п. 2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг, де зазначено, що Клієнт дає свою згоду на встановлення кредитного ліміту за рішенням Банку і Клієнт дає право Банку в будь-який момент змінити кредитний ліміт. Підписання даного Договору є прямою і безумовною згодою Позичальника щодо прийняття будь-якого розміру Кредитного ліміту, встановленого Банком, відповідно до п. 2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана Заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою, затверджених наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010 р. та Тарифами Банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, складає між ним та Банком Договір, що підтверджується підписом у заяві. Копії Умов та Правил надання банківських послуг та Правил користування платіжною карткою додаються до позовної заяви. При укладенні Договору сторони керувались ч. 1 ст. 634 ЦК України, згідно якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Відповідач не надавала своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за Кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов Договору, що має відображення у Розрахунку заборгованості. У зв'язку із зазначеними порушеннями відповідач станом на 31.07.2017 р. має заборгованість за Договором на зазначену суму. Представник позивача у судове засідання не з'явився за наявності клопотання про розгляд справи за його відсутності. Представник відповідача позов не визнав і просив відмовити у його задоволенні з тих підстав, що у заяві-анкеті про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 29.08.2012 р. не зазначено номера платіжної картки, не вказано умов надання кредиту, розміру ліміту. Наданий банком витяг з тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» не містить підпису позичальника, а тому не може вважатися доказом на підтвердження того, що відповідачу для ознайомлення було надано саме ці умови та правила надання кредиту. Умови та правила надання банківських послуг, на які посилається позивач, не мають підпису позичальника та жодної ідентифікуючої ознаки на предмет невід'ємності саме від заяви позичальника. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Позивач посилається на те, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій вказано, що вона разом з Умовами та правилами і тарифами банку складає договір. Проте немає доказів, що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, що останній брав на себе зобов'язання зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов'язання з повернення кредиту. Така правова позиція викладена Верховним Судом України в постанові від 22 березня 2017 року (справа № 6-2320цс16). Таким чином, позивачем не надано безспірних доказів, що між сторонами було належним чином укладено договір про надання банківських послуг. Наявність підстав для нарахування відсотків, комісії, пені та штрафів за кредитом позивач обґрунтовує відповідними положеннями Правил надання банківських послуг, а їх розмір - умовами кредитування. Через відсутність підпису позичальника на вказаних документах неможливо встановити, чи саме з цими умовами та правилами відповідача було ознайомлено при оформленні заяви про видачу кредитної картки. Таким чином, зазначені Правила надання банківських послуг та умови кредитування не можуть вважатися частиною укладеного між сторонами договору, а їх положення не можуть регулювати взаємовідносини між сторонами у даному випадку. Дана правова позиція була висловлена Верховним Судом України зокрема у справі № 6-16цс15. Інших підстав для нарахування заборгованості відповідача за відсотками, комісіями, пенею та штрафами позивач суду не надав, відтак його вимоги в цій частині є необґрунтованими та не можуть бути доказами по справі. Крім того, минув строк позовної давності в один рік за вимогами про стягнення неустойки, який представник відповідача просив застосувати. Вислухавши пояснення та дослідивши наявні письмові докази, суд дійшов наступного висновку. З матеріалів справи встановлено, що 29.08.2012 р. ОСОБА_2 (Клієнт ) оформила у ПАТ КБ «ПриватБанк» і підписала анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку у виді стандартного формуляра, де зазначила свої персональні дані, такі як ПІБ, дата народження, ІПН, дані свого паспорта, адресу проживання, адресу реєстрації, номер моб. телефона, сімейний стан та виявила бажання оформити на своє ім'я платіжну картку КРЕДИТКА «Універсальна» та зарплатну картку. Форма анкети-заяви містить застереження про згоду Клієнта з тим, що ця анкета-заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг. Клієнт ознайомився і згоден з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення в письмовому вигляді. Умови та Правила надання банківських послуг розміщені на офіційному сайті ПриватБанку www.privatbank.ua. Клієнт зобов'язується виконувати вимоги Умов і Правил надання банківських послуг, а також регулярно ознайомлюватися з їх змінами на сайті ПриватБанку www.privatbank.ua. (а.с.5). Згідно ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (ч. 1). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини (ч. 2 п. 1). Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1). Згідно вимог ч. 4 ст. 203 цього Кодексу правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно ст. 207 цього Кодексу правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (абз. 1 ч. 1). Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (ч.2). Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1). Згідно ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі (ч. 1). Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ч. 2). В обґрунтування своїх вимог у позовній заяві позивач послався на те, що між ним та відповідачкою було укладено договір про надання банківських послуг від 29.08.2012 р., який складають підписана заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою, затвердженими наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010 р. та Тарифами Банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, що підтверджується підписом у заяві. На підтвердження цих обставин позивач додав до позовної заяви копію анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, підписану ОСОБА_2 від імені клієнта та ОСОБА_3 від імені банку, витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та витяг з Умов і Правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06.03.2010 р. № СП-2010-256 на 94 сторінках книжного формату, підписані головою правління ПАТ КБ «ПриватБанк Дубілетом А.В. (а.с. 5, 6, 7-30). Проте ні витяг з Тарифів, ні витяг з Умов і правил надання банківських послуг у ПриватБанку, які надані суду, відповідачем не підписані, а Пам'ятку клієнта суду взагалі не надано. Крім того, у застереженні про надання вказаних документів для ознайомлення клієнту у письмовій формі, яке міститься у анкеті-заяві, відсутнє посилання на те, що Умови і правила надання банківських послуг у Приватбанку затверджені наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010 р., як стверджується у позовній заяві, а також відсутнє посилання на Правила користування платіжною карткою. Крім того, у позовній заяві зазначено, що Умови та Правила надання банківських послуг і Тарифи банку викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, проте у анкеті-заяві вказано, що Умови та Правила надання банківських послуг розміщені на сайті ПриватБанку - www.privatbank.ua. Всі ці обставини не дають підстав вважати, що позичальнику при оформленні анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 29.08.2012 р. були надані для ознайомлення в письмовому виді саме ті Тарифи та Умови і Правила надання банківських послуг і саме в тій редакції, які надав позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, що саме вони мались на увазі сторонами при оформленні анкети-заяви і що Пам'ятка клієнта взагалі надавалась. Між тим, в самій анкеті-заяві про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг від 29.08.2012 р., підписаній ОСОБА_2, не зазначені ні розмір кредитного ліміту, ні процентна ставка, ні строк надання банківських послуг, ні будь-які інші умови надання банківських послуг, про які йдеться у ній. Натомісць всі умови надання відповідачці банківських послуг, якими обґрунтовуються позовні вимоги, містяться у Тарифах банку, Умовах і Правилах надання банківських послуг у ПриватБанку, які відповідачкою ОСОБА_2 не підписані і не ідентифіковані як частини укладеного договору про надання банківських послуг, про що стверджує позивач у позовній заяві. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу (ч. 1). Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ч. 3). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4). Враховуючи зазначене, не можна не погодитися з доводами представника відповідача про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів укладення з відповідачкою 29.08.2012 р. договору про надання банківських послуг, що складається з заяви, Пам'ятки клієнта, Тарифів банку, Умов та Правил надання банківських послуг, на тих умовах, які містяться у Тарифах банку, Умовах та Правилах надання банківських послуг у ПриватБанку, затверджених № СП-2010-256 від 06.03.2010 р., витяги з яких надані суду. Цей висновок відповідає правовим позиціям Верховного Суду України, викладеним у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15 та від 22 березня 2017 року у справі № 2320цс16, на які посилався представник відповідача у судовому засіданні. Між тим, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1). Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу і мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 2 і 3 цієї статті). Позивачем не виконано свого процесуального обов'язку, передбаченого ч. 1 ст. 60 ЦПК України на засадах змагальності сторін, закріплених у ст. 10 цього Кодексу і не доведено виникнення у відповідачки зобов'язання сплатити йому заборгованість в розмірі 15420,21 грн. за кредитним договором б/н від 29.08.2012 р., яка складається з наступного: 283,73 грн. - заборгованість за кредитом; 10726,45 грн. - заборгованість по процентах за користування кредитом; 3199,54 грн. - заборгованість по пені та комісії; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн. штраф (фіксована частина); 710,49 грн. - штраф (процентна складова). За таких обставин у задоволенні позову необхідно відмовити у повному обсязі. Керуючись ст. 3, 4, 15, 109, 209, 212-215 ЦПК України, - ВИРІШИВ: У задоволенні позову відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області. Апеляційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні при його проголошенні - у той же строк з дня отримання копії рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя А. С. Орел Справа № 377/662/17 Головуючий у І інстанції Орел А. С.Провадження № 22-ц/780/5150/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 23.11.2017 РІШЕННЯ Іменем України 23 листопада 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі: головуючого судді - Верланова С.М., суддів - Савченка С.І., Іванової І.В., за участю секретаря - Марченка Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»на рішення Славутицького міського суду Київської області від 19 вересня 2017 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И Л А : У серпні 2017 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до укладеного договору від 29 серпня 2012 року ОСОБА_2отримала кредит у розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач дала згоду на те, що підписана нею заява разом з Умовами і правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку складають між нею і банком договір. Відповідно до пункту 2.1.1.5.5 Умов та правил надання банківських послуг позичальник зобов`язується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевитрати платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором. У порушення умов договору та ст.ст.509, 526, 1054 ЦК України відповідач свої зобовязання за договором не виконала, внаслідок чого станом на 31 липня 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 15420 грн. 21 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 283 грн. 73 коп., заборгованості за процентами у розмірі 10726 грн. 45 коп., заборгованості за пенею та комісією у розмірі 3 199 грн. 54 коп., штрафу (фіксована частина) у розмірі 500 грн., штрафу (процентна складова) у розмірі 710 грн. 49 коп. З наведених підстав позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором у вказаному вище розмірі. Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 19 вересня 2017 року в позові ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. В апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення учасників процесу, які зявилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає не в повному обсязі. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів укладення з відповідачем 29 серпня 2012 року договору про надання банківських послуг та не доведено виникнення у відповідачки зобовязання сплатити йому заборгованість за цим договором, а тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача заборгованості за договором. Однак, з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можна. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що згідно анкети заяви від 29 серпня 2012 року ОСОБА_2 виявила бажання оформити на своє ім`я кредитний ліміт по платіжній картці «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» у розмірі 300 грн. та погодила, що ця заява разом з Пам`яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг. Вона ознайомлений і погоджується з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банка, які були надані їй для ознайомлення в письмовій формі. Вона зобовязується виконувати вимоги Умов та правил надання банківських послуг, а також регулярно знайомитися з їх змінами на сайті ПАТ КБ «ПриватБанк» (а.с.5). В обгрунтування позову ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 29 серпня 2012 року між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. На підтвердження вказаних обставин позивачем надано суду власний розрахунок заборгованості (а.с.4), анкету-заяву (а.с.5), витяг з Тарифів обслуговування кредитиних карт «Універсальна» (а.с.6), витяг з Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року №СП-2010-256 (а.с.7-30) без підпису ОСОБА_2, ксерокопію паспорта ОСОБА_2 (а.с.31). Відповідно до ч.3 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено, що в анкеті-заяві від 29 серпня 2012 року відсутні дані про істотні умови кредитного договору, а саме: розмір кредитного ліміту, процентна ставка, номер кредитної картки, рахунок та строк її дії, цільове призначення кредиту, обовязковість яких передбачено Умовами та правилами надання банківських послуг. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивачем не доведено укладення з відповідачем 29 серпня 2012 року договору про надання банківських послуг, в якому чітко визначено умови надання кредиту та його погашення. Тому відповідно до ч.1 ст.58 ЦПК України анкета-заява не є належним доказом, який підтверджував би факт укладення між сторонами кредитного договору, в якому чітко визначено умови надання кредиту та його погашення. Колегія суддів вважає, що в анкеті-заяві від 29 серпня 2012 року відповідач лише виявила бажання оформити на своє імя кредитний ліміт за платіжною карткою кредитка «Універсальна» та погодила, що ця заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг. Вона ознайомилася і погоджується з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банка, які були надані їй для ознайомлення в письмовій формі. Вона зобов'язується виконувати вимоги Умов та правил надання банківських послуг, а також регулярно знайомитися з їх змінами на сайті ПАТ КБ «ПриватБанк». Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому позивачем на надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мала на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брала на себе зобовязання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобовязання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначена правова позиція міститься у постановах Верховного суду України від 14 грудня 2014 року (справа №6-2462цс16), від 22 березня 2017 року (справа № 6-2320цс16), яка відповідно до ч.1 ст. 360-7 ЦПК України, є обовязковою для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено виникнення у відповідача зобовязань за кредитним договором на умовах, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги. Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову у повному обсязі, суд першої інстанції не звернув уваги на ту обставину, що ОСОБА_2 періодично частково погашала заборгованість за кредитним договором, що свідчить про визнання нею факту отримання кредитних коштів, що підтверджується наданим позивачем розрахунком заборгованості. Так, із наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором видно, що розмір заборгованості відповідача по тілу кредиту становить 283 грн. 73 коп. (а.с.4), яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк». Крім того, відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Оскільки ОСОБА_2 у період з 29 серпня 2012 року по 31 липня 2017 року фактично користувалася наданими ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитними коштами у розмірі 283 грн. 73 коп., а умовами договору не встановлено розмір відсотків за користування ними, то їх розмір підлягає визначенню на рівні облікової ставки Національного банку України відповідно до положень ст.1048 ЦК України, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Апеляційним судом встановлено, що розмір заборгованості ОСОБА_2 за відсотками на рівні облікової ставки Національного банку України за користування кредитними коштами у період з 29 серпня 2012 року по 31 липня 2017 року становить 199 грн. 90 коп. (сума боргу) ? (облікова ставка Національного банку України у поточному періоді / 100% / 365 днів ? (кількість днів користування кредитом). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає стягненню заборгованість по тілу кредиту у розмірі 283 грн. 73 коп. та заборгованість за відсотками на рівні облікової ставки Національного банку України у розмірі 199 грн. 90 коп., а всього 483 грн. 63 коп. Суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.213-214 ЦПК України на наведене вище уваги не звернув, не застосував норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відмову у позові в повному обсязі. З огляду на викладене рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст.213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, оскільки при його ухваленні судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що в силу ст.309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» з наведених вище підстав. Відповідно до ч.1 ст.88 ЦПК України, якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. ПАТ КБ «ПриватБанк» при подачі позову сплатило судовий збір у розмірі 1600 грн., а при подачі апеляційної скарги - 1760 грн. Оскільки колегія суддів ухвалює нове рішення і частково задовольняє позов ПАТ КБ «ПриватБанк», то понесені позивачем витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у розмірі 105 грн. 38 коп. Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Славутицького міського суду Київської області від 19 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2012 року у розмірі 483 грн. 63 коп., яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 283 грн. 73 коп. та заборгованості по відсотках за користування кредитом у розмірі 199 грн. 90 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 105 грн. 38 коп. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий Судді
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі – ПАТ «А-Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 30 червня 2011 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких: тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідача 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором. Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 8 вересня 2014 року позовні вимоги ПАТ «А-Банк» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 30 червня 2011 року, з якої: 3 тис. 88 грн 62 коп. за тілом кредиту; 2 грн 92 коп. процентів за користування кредитом; 1 тис. 830 грн комісії; 12 тис. 283 грн 12 коп. пені; 500 грн штрафу (фіксована частина); 860 грн 23 коп. штрафу (процентна складова). Апеляційний суд Одеської області рішенням від 9 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, заочне рішення суду першої інстанції змінив: зменшив розмір пені, стягнутої з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» із 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп. В іншій частині заочне рішення суд залишив без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача 3 тис. 88 грн 62 коп. заборгованості за кредитом та 2 грн 92 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, у решті позовних вимог відмовити з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 30 червня 2011 року між ПАТ «А-Банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. Кредитний договір укладено шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови), тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «А-Банк», суд першої інстанції вважав, що відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява позичальника разом з Умовами і тарифами складає між ним і банком кредитно-заставний договір, отже, відповідач був ознайомлений з указаними Умовами, банк надав повну інформацію про умови кредитування, що підтверджується підписом відповідача в заяві. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України зменшив розмір передбаченої Умовами пені, що підлягає стягненню з відповідача, з 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп, вважаючи це розумним і справедливим. Суд касаційної інстанції зазначив крім того, що посилання заявника на відсутність у матеріалах справи доказів про те, що позичальник ознайомлювався саме з цими Умовами, є безпідставними, оскільки заявник не надав різних за змістом Умов, які б діяли у ПАТ «А-Банк» на час підписання ним заяви позичальника від 30 червня 2011 року. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, і що саме ці Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або що в подальшому такі Умови, зокрема, щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов і заяви позичальника від 14 вересня 2006 року містить розбіжності. У зв'язку із цим доводи відповідача про неознайомлення його з Умовами не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 ЦК України. Вирішуючи питання про правильне застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Пунктом 3.2.7 цих Умов передбачено, що позичальник зобов’язується погасити заборгованість за кредитом у повній сумі, сплатити нараховані за весь період користування кредитом проценти, винагороду й неустойку (штраф, пеню) не пізніше дати, зазначеної в повідомленні банку, передбаченому пунктами 3.3.1–3.3.3 Умов. Пунктом 3.4.1 Умов установлено, що позичальник зобов’язаний сплатити банку, зокрема, неустойку (штраф, пеню), якщо на момент дострокового погашення кредиту (частини кредиту) у банку виникли підстави для стягнення неустойки згідно з пунктом 5.1 цих Умов. За пунктами 5.1, 5.3 Умов при порушенні позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених заявою та пунктами 3.2.2, 3.2.3 цих Умов, банк має право нарахувати, а позичальник зобов’язується сплатити банку пеню в розмірі 1,25 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочення платежу; при порушенні позичальником строків платежів за будь-яким з грошових зобов’язань, передбачених договором, більш ніж на 30 днів, позичальник зобов’язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння. Однак у справі, яка переглядається, суди, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь банку заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом і комісії, водночас помилково стягнули з відповідача пеню та штрафи, передбачені Умовами. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року скасувати в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2320цс16 Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2320цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1EE6DA944EC0DFADC22580F20046FA83
  10. Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 2-1390/11 Провадження N 14-41цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року у складі колегії суддів Кочегарової Л.М., Ігнатоля Т.Г., Пономарьової О.М. у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2011 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з позовом, у якому просило солідарно стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором. Позовні вимоги мотивовано тим, що 23 липня 2008 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 178 430 грн зі сплатою 20,4 % річних та кінцевим терміном повернення 22 липня 2011 року. На забезпечення виконання ОСОБА_3 умов зазначеного кредитного договору 23 липня 2008 року між банком, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено договори поруки, відповідно до умов яких поручителі та позичальник відповідають перед кредитором як солідарні боржники. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору утворилася заборгованість. Банк просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у розмірі 292 952 грн 68 коп. Ухвалою Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року замінено позивача ПАТ "УкрСиббанк" на ПАТ "Дельта Банк" у зв'язку з укладанням договору купівлі-продажу права вимоги за вказаним кредитним договором та договорами поруки. Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором від 23 липня 2008 року у розмірі 292 952 грн 68 коп. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 03 лютого 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року у частині солідарного стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позову. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року у частині солідарного стягнення із ОСОБА_6 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення - про відмову в позові. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що банк звернувся до поручителя ОСОБА_6 з пропуском строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування заборгованості у межах шестимісячного строку, оскільки банк не надав розрахунку. Крім того, ПАТ "Дельта Банк" не довів виникнення у нього права вимоги до ОСОБА_6, оскільки докази правонаступництва, які містяться в матеріалах справи, не є належними у розумінні вимог процесуального закону. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3 закрито. Роз'яснено ПАТ "Дельта Банк" право звернутися з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 23 липня 2008 року до господарського суду, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції не звернув увагу, що об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не допускається. Оскільки кредитний договір було укладено з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3, а договори поруки на забезпечення виконання нею умов цього договору - з фізичними особами, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, ураховуючи уточнення, просило скасувати рішення та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. 28 грудня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 надіслали до суду касаційної інстанції заперечення на вказану касаційну скаргу, в яких, зокрема, зазначили, що позивач безпідставно об'єднав вимоги до позичальника, яким за кредитним договором є фізична особа - підприємець ОСОБА_3 та вимоги за договором поруки до фізичних осіб, оскільки згідно зі статтею 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким, зокрема, ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду в частині оскарження ухвали Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року з підстав, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, а саме, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" в частині оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі мотивовано тим, що позов до ОСОБА_3 підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки поручителі є фізичними особами, вимоги взаємопов'язані між собою, а отже, їх окремий розгляд неможливий. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з тим, при визначенні юрисдикції, суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи у порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - фізичної особи - підприємця, так і поручителів - фізичних осіб, які є стороною договорів, укладених на забезпечення виконання основного зобов'язання та мають солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договорів поруки. Однак, саме зі змісту статті 15 ЦПК України, у редакції, яка діяла на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства та відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України, викладеного, зокрема, у його постанові від 01 липня 2015 року (справа N 6-745цс15). Разом з тим, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду справи постановив декілька судових рішень: рішення про відмову в позові щодо поручителів та ухвалу про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи - банку до фізичної особи - підприємця. Рішення апеляційного суду від 06 вересня 2016 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року залишено без змін. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості зробити висновки щодо юрисдикційності справи з урахуванням правового статусу та позовних вимог щодо усіх відповідачів у справі, кредитора і поручителів. На перегляді Великої Палати Верховного Суду перебуває лише ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі, з єдиною вимогою - юридичної особи - ПАТ "Дельта Банк" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, яка є позичальником, про стягнення заборгованості за кредитним договором. З урахуванням правил, передбачених статтями 1, 2, 12 ГПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, частини другої статті 4, пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, такий спір є господарським та має розглядатися у порядку господарського судочинства. Процесуальними законами передбачені дії суду у разі виявлення при розгляді справи порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. На час розгляду справи в апеляційному суді діяла норма - пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України, згідно з якою, суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі і роз'яснив позивачу його право звернутися з позовом до фізичної особи - підприємця до відповідного господарського суду. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено і підписано 26 березня 2017 року. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  11. Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ справа N 211/3035/14-ц провадження N 61-3673св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Хопта С.Ф., Черняк Ю.В. (суддя- доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідача - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року у складі колегії суддів: Михайлів Л.В., Барильської А.П., Ляховської І.Є., ВСТАНОВИВ: У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики з урахуванням індексу інфляції, трьох процентів річних та відшкодування моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що на початку березня 2011 року він передав у борг ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 3 500 грн на строк до 25 серпня 2011 року. На початку квітня 2011 року він передав відповідачу у борг грошові кошти у розмірі 1 200 грн також на строк до 25 серпня 2011 року. У липні 2011 року ОСОБА_1 дізнався про те, що відповідач планує змінити місце роботи, тому останній написав йому дві розписки від 01 липня 2011 року та від 28 липня 2011 року, в яких визнав факт своєї заборгованості із зазначенням сум позики та терміну їх повернення. Взяті на себе зобов'язання щодо повернення боргу ОСОБА_2 не виконав. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь борг у розмірі 4 700 грн. інфляційні втрати - 822 грн 20 коп., три проценти річних у розмірі 363 грн 87 коп., 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, витрати на правову допомогу в розмірі 1 500 грн та 487 грн 20 коп. на відшкодування сплаченого судового збору. Справа переглядалась судами неодноразово. Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2015 року у складі судді Сарат Н.О. позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики в розмірі 4 700 грн. 169 грн 20 коп. інфляційних втрат, три проценти річних у розмірі 363 грн 87 коп. У іншій частині заявлених вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач належним чином не виконав умови договорів позики та не повернув у строки, визначені розписками, борг у зв'язку із чим на користь позивача підлягає стягненню сума бору з урахуванням інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми. Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, суд виходив із того, що нормами чинного законодавства України не передбачено стягнення моральної шкоди у договірних правовідносинах. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року у складі колегії суддів: Братіщевої Л.А., Грищенко Н.М., Чорнобука В.І., скасовано рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2015 року в частині стягнення боргу в розмір 1 200 грн та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у позові; у частині стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних змінено, розмір стягнутих інфляційних втрат зменшено до 126 грн. трьох процентів річних - до 271 грн. У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що текст розписки від 28 липня 2011 року, на яку посилається позивач як на підставу для стягнення з відповідача суми боргу у розмірі 1 200 грн. свідчить про зобов'язання ОСОБА_2 як директора приватного підприємства "Профи" сплатити 25 серпня 2011 року суму у розмірі 1 200 грн. а не про отримання ним у борг, тобто в цьому випадку має місце виконання відповідачем інших зобов'язань, а не повернення боргу у розмірі 1 200 грн. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності між сторонами боргових зобов'язань, які виникли на підставі розписки від 01 липня 2011 року, а тому залишив в цій частині рішення суду першої інстанції без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 18 листопада 2015 року у складі колегії суддів: Луспеника Д.Д., Гулька Б.І., Хопти С.Ф., Черненко В.А., Штелик С.П., скасовано рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за розпискою у розмірі 3 500 грн. інфляційних втрат і трьох процентів річних, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що він надав відповідачу позику у розмірі 3 500 грн. тому висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на припущеннях, що суперечить вимогам частини четвертої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року у складі колегії суддів: Михайлів Л.В., Барильської А.П., Ляховської І.Є., залишено без змін рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 02 березня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу у розмірі 3 500 грн. інфляційних втрат та трьох процентів річних. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що розписка ОСОБА_2 від 01 липня 2011 року на суму 3 500 грн вказує про наявність між сторонами договору позики та підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику. ОСОБА_2 у касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції та справу направити на новий розгляд до апеляційного суду. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, у зв'язку із чим передчасно залишив без змін рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині. Крім того, апеляційний суд не взяв до уваги підстави скасування судом касаційної інстанції рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року. Відзив на касаційну скаргу не подано. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 24 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час виникнення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з розпискою від 01 липня 2011 року ОСОБА_2 зобов'язався погасити борг у розмірі 3 500 грн до 25 серпня 2011 року. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа і на підставі установлених результатів робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1967цс15. Як вбачається зі змісту розписки, ОСОБА_2 зобов'язався до 25 серпня 2011 року погасити борг у розмірі 3 500 грн. Отже, розписка містить лише умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення. Однак, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, не містить дати отримання грошових коштів та реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації чи проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту тощо). Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ принцип належного здійснення правосуддя передбачає, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позиції сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 1 липня 2003 року, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, п. 30). Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України, стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року). Згідно із положеннями статті 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів. Відповідно до статті 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, а результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Згідно із статтею 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до пункту третього частини першої статті 215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) у мотивувальній частині рішення суду необхідно зазначити мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, взявши до уваги розписку, складену 01 липня 2011 року, всупереч вимогам статей 179, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) всіх обставин справи не встановив, дійшов передчасного висновку про наявність між сторонами боргових зобов'язань. Апеляційний суд, відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 обмежився лише узагальнюючою тезою про те, що суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та надавши належну правову оцінку зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового задоволення позовних вимог. В ухвалі апеляційного суду не зазначено, з яких мотивів і на підставі яких положень закону відхилено доводи апеляційної скарги, що є порушенням вимог пунктів другого і третього частини першої та частини другої статті 315 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді). Апеляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не встановив справжньої правової природи наявної в матеріалах справи розписки, дійшов передчасного висновку про наявність між сторонами боргових зобов'язань на суму 3 500 грн. залишив поза увагою, що у розписці, яка міститься у матеріалах справи, відсутні всі реквізити, необхідні для підтвердження укладення між сторонами договору позики на суму 3 500 грн. Крім того, вирішуючи спір, апеляційний суд, у порушення вимог частини четвертої статті 338 ЦПК України 2004 року, не звернув уваги на викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року мотиви скасування рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року. Таким чином, суд апеляційної інстанцій не вчинив жодної спроби проаналізувати доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 та висновки суду касаційної інстанції, зроблені за наслідками перегляду справи, порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. У зв'язку із викладеним, оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Крім того, касаційна скарга ОСОБА_2 містить клопотання про постановлення судом касаційної інстанції окремої ухвали стосовно суддів апеляційного суду Дніпропетровської області: Михайлів Л.В., Барильської А.П. та Ляховської І.Є. Клопотання мотивовано тим, що колегія суддів апеляційної інстанції під час перегляду справи в апеляційному порядку не врахувала висновки суду касаційної інстанції та під час постановлення ухвали про залишення без змін рішення суду першої інстанції неправильно застосувала норми матеріального права та порушила норми процесуального права. Статтею 420 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції у випадку і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу. Відповідно до частини восьмої статті 262 ЦПК України окрему ухвалу може бути постановлено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій. Згідно з частиною десятою статті 262 ЦПК України суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Правові підстави для постановлення окремої ухвали відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 420 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року скасувати та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Клопотання ОСОБА_2 про постановлення окремої ухвали залишити без задоволення. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Хопта С.Ф. Черняк Ю.В.
  12. Державний герб України Постанова Іменем України 14 лютого 2018 року м. Київ справа № 564/2199/15-ц провадження № 61 - 2404 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», відповідач - ОСОБА_6, представник відповідача - ОСОБА_7, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року у складі судді Олійника П. В. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Буцяка З. І., Гордійчук С. О., ВСТАНОВИВ : У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідач неналежно виконував свої обв'язки за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № BL 1341, а тому рішенням суду від 25 жовтня 2012 року з нього було стягнуто заборгованість у сумі 417 853 грн 10 коп. та звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1. Проте це рішення суду не виконано. На підставі вищевикладеного ПАТ «Універсал Банк» просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором, а саме: заборгованість за відсотками та підвищеними відсотками за період з 7 червня 2012 року по 21 серпня 2015 року в сумі 17 000,86 доларів США, інфляційні збитки в сумі 125 439 грн 08 коп., три відсотки річних у сумі 14 159 грн 15 коп. та судові витрати. Представник відповідача позов не визнав та пояснив, що позивачем змінено строк виконання зобов'язань за кредитним договором; позивач повторно звертається до суду з позовом про той самий предмет і з тих самих підстав, у зв'язку із чим, просив у задоволенні позову відмовити. Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року позов ПАТ «Універсал Банк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь банку три відсотки річних за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 14 159 грн 15 коп. У задоволенні решти позовних вимог банку відмовлено за безпідставністю. Вирішено питання про судові витрати. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги банку в частині стягнення з відповідача заборгованості за відсотками та підвищеними відсотками не підлягають задоволенню, оскільки кредитний договір від 26 грудня 2007 року припинив свою дію після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості. Також не підлягають задоволенню і позовні вимоги в частині стягнення інфляційних виплат, оскільки зобов'язання за кредитним договором було виражене в доларах США. Позивач має право лише на отримання трьох процентів річних від простроченої суми боргу згідно зі статтею 625 ЦК України. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, дотримавшись вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, ухвалив законне і обґрунтоване рішення. У липні 2016 року ПАТ «Універсал Банк» подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року, у якій банк просить змінити рішення суду першої інстанції, скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_6 на користь банку заборгованість за відсотками та підвищеними відсотками за період з 7 червня 2012 року по 21 серпня 2015 року в сумі 17 000,86 доларів США, інфляційні втрати за час прострочення виконання грошових зобов'язань у сумі 125 439 грн 08 коп. та судові витрати в сумі 16 035 грн 38 коп. Касаційна скарга мотивована тим, що датою остаточного погашення всієї суми кредиту за договором від 26 грудня 2007 року № BL1341 є 1 грудня 2027 року; станом на день звернення із цим позовом до суду заборгованість за кредитним договором не була погашена, рішення суду не виконано; чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 8 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вищевказану цивільну справу. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права; судові рішення відповідають вимогам статей 213, 214, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності та обґрунтованості. Судом першої інстанції установлено, що 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є позивач, та відповідачем було укладено кредитний договір № BL 1341, згідно з умовами якого відповідач отримав кредит в розмірі 50 тис. доларів США з терміном погашення у строк до 1 грудня 2027 року. На забезпечення договірних зобов'язань за вказаним кредитним договором між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого було передано позивачу в іпотеку житловий будинок загальною площею 240,90 кв. м, житловою площею 87,20 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку з тим, що відповідач неналежно виконував умови кредитного договору, позивач 22 березня 2012 року надіслав відповідачу вимогу про дострокове (протягом тридцяти днів) погашення заборгованості за кредитним договором, процентів та штрафних санкцій. 9 липня 2012 року ПАТ «Універсал Банк» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_6 в сумі 52 280,65 доларів США, що еквівалентно 417 853 грн 10 коп., з яких: 381 009 грн 83 коп. - заборгованість за тілом кредиту, 36 390 грн 01 коп. - відсотки, 453 грн 25 коп. - підвищені відсотки, та до відповідача ОСОБА_8 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості. При зверненні до суду банк посилався на пункт 6.1 кредитного договору від 26 грудня 2007 року та статтю 611 ЦК України, згідно з якими має право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та плати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту. Також судом встановлено, що рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 25 жовтня 2012 року у справі № 1710/2-714/12 за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_6, ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено позовні вимоги банку та стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № BL 1341 в загальній сумі 417 853 грн 10 коп. та звернуто стягнення на іпотечне майно - житловий будинок на АДРЕСА_1. Вказане рішення вступило в законну силу. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року, установивши, що станом на час розгляду справи в суді не виконано рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 25 жовтня 2012 року, яке набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором у сумі 417 853 грн 10 коп. та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав, передбачених статтею 625 ЦК України, для стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» трьох відсотків річних від простроченої суми. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» в частині стягнення з ОСОБА_6 заборгованості за відсотками та підвищеними відсотками в сумі 17 000,86 доларів США, суд першої інстанції правильно виходив із того, що після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором. Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» в частині стягнення інфляційних втрат, суд першої інстанції правильно виходив із наступного. За змістом статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України 2004 року перевірив у повному обсязі доводи апеляційної скарги та постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 ЦПК України 2004 року. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, є безпідставними, оскільки наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає кредитору право лише на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Доводи касаційної скарги про те, що датою остаточного погашення всієї суми кредиту за договором від 26 грудня 2007 року № BL1341 є 1 грудня 2027 року, суд не бере до уваги та відхиляє з огляду на наступне. Як вбачається із матеріалів справи, 22 березня 2012 року позивач направив відповідачу письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, чим змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 1 грудня 2027 року на 22 квітня 2012 року. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення. Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72243790
  13. Р І Ш Е Н Н Я іменем України Справа №377/812/17 Провадження №2/377/347/17 12 грудня 2017 року Славутицький міський суд Київської області у складі: головуючої - судді Теремецької Н.Ф., при секретарі Щуковській А.М., за участі: представника відповідача ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Славутичі цивільну справу за позовною заявою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - УСТАНОВИВ: 13 жовтня 2017 року до суду надійшла позовна заява публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК», у якій представник позивача за довіреністю просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № б/н від 24.02.2011 року у розмірі 11254,70 гривеньта судові витрати по оплаті судового збору в сумі 1600 гривень. В обґрунтування позову позивач посилався на те, що відповідно до кредитного договору № б/н від 24.02.2011 року, надав відповідачу кредитв розмірі 4800 гривень у вигляді встановленого ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач підписав заяву, чим підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», затверджених наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010 року, та «Тарифами Банку», які викладені на офіційному сайті банку, складає між ним та банком договір. Підписання даного договору є прямою і безумовною згодою позичальника щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту, встановленого банком, відповідно до п. 2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг. При укладенні договору сторони керувалися ч. 1 ст. 634 ЦПК України, згідно якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.Банк нараховує проценти за користування кредитом в розмірі, встановленому «Тарифами Банку», з розрахунку 360 календарних днів на рік, відповідно до п. 2.1.1.12.6 «Правил користування платіжною карткою». Згідно п. 2.1.1.5.5 Умов та правил надання банківських послуг позичальник зобов'язується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевитрати платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором. Відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг при порушенні позичальником строків платежів більш як на 30 днів позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф в розмірі 500 грн. + 5% від суми позову. У порушення ст. ст. 525, 526, 527, 530, 610, 615, 629 ЦК України та умов договору відповідач зобовязання за вказаним договором не виконав, у звязку з чим утворилась заборгованість станом на 31.08.2017 року в загальній сумі 11254,70 гривень,яка складається з наступного: 2078,64 гривень заборгованість за кредитом; 6040,99 гривень заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2122,94 гривень заборгованість за пенею та комісією; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 гривень фіксована частина, 512,13 гривень процентна складова. Представник позивача у судове засідання не зявився, надав до суду клопотання, в якому просив розглядати справу за його відсутності, позовні вимоги підтримавв повному обсязі. Представник відповідача в судовому засіданні, яке відбулося 08 листопада 2017 року, позов не визнав та просив відмовити у задоволенні позову в звязку із спливом строку позовної давності, посилаючись на те, що останній платіж було здійснено відповідачем на погашення заборгованості 27 грудня 2013 року, а до суду позивач звернувся у жовтні 2017 року. 13 лютого 2015 року відповідач не здійснював платіж у розмірі 77,06 гривень, що підтверджується випискою по рахунку, в якій зазначено, що це автоматичне списання та погашення заборгованості, а тому вказаний платіж не може бути визнаний таким, що перервав позовну давність. Вислухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з наступних підстав. З матеріалів справи судом встановлено, що 24.02.2011 року ОСОБА_2 подав до відділення публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, у якій просив надати йому послуги у виді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку кредитка «Універсальна». Своїм підписом у заявівідповідач підтвердив свою згоду на те, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківськихпослуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг. Він ознайомився і згоден з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення в письмовому виді. Відповідно до укладеного кредитного договору б/н від 24.02.2011 року банк надав відповідачу кредит у вигляді встановленого ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Згідно довідки про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», яка була підписана відповідачем, базова відсоткова ставка за кредитним лімітом на момент підписання договору 2,5 % на місяць; строк внесення платежів до 25 числа місяця, наступного за звітним, розмір щомісячних платежів становить 7 % від заборгованості, але не менше 50 гривень. Пеня за несвоєчасне погашення заборгованості пеня = пеня (1) = (базова відсоткова ставка за договором) / 30 нараховується за кожний день прострочки кредиту; пеня (2) = 1 % від заборгованості, але не менше 30 грн. за місяць нараховується 1 раз на місяць при наявності прострочки по кредиту чи відсоткам 5 та більше днів у разі виникнення прострочки на суму від 50 грн. Штраф за порушення строків платежів по кожному із грошових зобовязань, передбачених договором, більш ніж на 30 днів становить 500 гривень + 5 % від суми заборгованості по кредитному ліміту, з урахуванням нарахованих і прострочених процентів та комісій. Відповідно до п. 2.1.1.5.5 Умов та правил надання банківських послуг позичальник зобовязується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевищення платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором. Як зазначено в п. 2.1.1.5.6 Умов та правил надання банківських послуг, клієнт зобовязаний у разі невиконання зобовязань задоговором, на вимогу банку виконати зобовязання по поверненню кредиту (в тому числі простроченого кредиту та овердрафту), оплати винагороди банку. Пунктом 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг передбачено, що при порушенні клієнтом строків платежів по будь-якому з грошових зобовязань, передбачених даним договором, більш ніж на 30 днів клієнт зобовязаний сплатити банку штраф в розмірі 500 гривень + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом з урахуванням нарахованих і прострочених процентів і комісій. Відповідно до вимогст. 11 ЦК Україницивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Частина 1ст. 207 ЦК України встановлює, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Статтею 638 ЦК Українипередбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Підписавши заяву від 24.02.2011 року відповідач засвідчив, що ознайомлений та згоден із Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення у письмовому вигляді, а також підтвердив свою згоду на те, що вказані документи в цілому складають між сторонами договір про надання банківських послуг. Статтею 627 ЦК Українипередбачено, що відповідно дост.6 цього Кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв, ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, суд вважає доведеним факт укладення між сторонами договору, який складається не лише з заяви позичальника, а також з Тарифів банку, Умов та правил надання банківських послуг. Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 526 цього Кодексу передбачено, що зобовязання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Згідно ч. 1 ст. 610 цього Кодексу порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання ( неналежне виконання). Частиною першою статті 611 цього Кодексу передбачено, що у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Як вбачається із розрахунку заборгованості, станом на 31.08.2017 року, існує заборгованість за кредитним договором в загальній сумі 11254,70 гривень,яка складається з наступного: 2078,64 гривень заборгованість за кредитом; 6040,99 гривень заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2122,94 гривень заборгованість за пенею та комісією; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 гривень фіксована частина, 512,13 гривень процентна складова. Відповідно до положень ч. 3ст. 10 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України. Відповідачем та його представником розмір заборгованості за кредитним договором належними та допустимими доказами не спростований. В судовому засіданні представник відповідача просив застосувати строки позовної давності, посилаючись на те, що позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, про що зазначив також і у додаткових письмових поясненнях, наданих суду 12.12.2017 року( а.с. 97-100). Відповідно до ч. 1ст. 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ч. 1ст. 257 цього Кодексузагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК Українипозовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Як зазначено у ст. 259 ЦК України, позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За змістом ч. 1ст. 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За правилом ч. 1ст. 264 цього Кодексуперебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Частиною 2 цієї статті передбачено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою повязано його початок. Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобовязань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та відсотків за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. За змістом ч. 3ст. 267 ЦК Українипозовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до Правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 06 листопада 2013 року( справа № 6-116 цс13), 19 березня 2014 року( справа № 6-20 цс 14), 18 червня 2014 року ( справа № 6-61цс 14), 29 червня 2016 року ( № 6-1188 цс 16). За змістом п.2.1.2.11 Умов та правил надання банківських послуг карта діє до останнього дня місяця, зазначеного на лицьовій стороні карти, включно. Згідно п.2.1.1.2.12 Умов та правил надання банківських послуг в звязку закінченням строку дії діюча відповідна карта продовжується банком на новий строк шляхом надання клієнту карти з новим строком дії за зверненням клієнта в банк згідно діючим тарифам. За змістом п.2.1.1.12.4, 2.1.1.12.5 Умов та правил надання банківських послуг строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці ( поле МОNТН). Як зазначено у довідці, наданої позивачем, відповідачу 24.02.2011 року була видана кредитна картка № 5577212916571493, термін дії якої червень 2014 року( а.с. 74). Саме з цього карткового рахунку суду надано позивачем виписку, відповідно до якої відповідачем здійснено останній платіж 27.12.2013 року на погашення заборгованості за наданим кредитом. При цьому суд не вважає перериванням перебігу позовної давності у відповідності до вимог ст. 264 ЦК України службову операцію, яка проведена 13.02.2015 року по автоматичному погашенню простроченої заборгованості в сумі 77,06 гривень, і відображена як у розрахунку заборгованості, так і у виписці по картковому рахунку ОСОБА_3, оскільки вказана службова операція не є дією, що свідчить про визнання відповідачем свого боргу перед позивачем. Таким чином, судом встановлено, що строк дії картки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», яка видана на імя ОСОБА_2, закінчився 30 червня 2014 року(а.с. 74), останній платіж відповідачем здійснено 27 грудня 2013 року(а.с. 6). Враховуючивизначений змістом кредитного договору кінцевий строк виконання зобов'язань 30 червня 2014 року, тобто останній день місяця, указаного на картці, початок перебігу строку позовної давності почався з 1 липня 2014 року. Оскільки між сторонами кредитного договору не збільшено строк позовної давності, то застосуванню підлягає ст. 257 ЦК України, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Позовна заява до суду здана на пошту 10 жовтня 2017 року, що підтверджено відбитком поштового штемпеля на конверті, у якому вона надійшла до суду, тобто з пропуском строку позовної давності, що відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України, є підставою для відмови у задоволенні позову. Позивачем клопотання про поновлення строку позовної давності не заявлено, причин пропуску строку позовної давності позивачем не зазначено. За таких обставин суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в звязку із спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 209, 213-215 ЦПК України, - ВИРІШИВ: В задоволенні позову відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області через Славутицький міський суд. Апеляційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя Н. Ф. Теремецька Справа № 377/812/17 Головуючий у І інстанції Теремецька Н. Ф.Провадження № 22-ц/780/910/18 Доповідач у 2 інстанції Іванова І. В.Категорія 26 13.03.2018 ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2018 року м. Київ справа № 377/812/17 провадження № 22ц/780/910/18 Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: Іванової І.В., Сліпченка О.І., Гуля В.В. сторони : позивач - ПАТ КБ «ПриватБанк» відповідач - ОСОБА_4 розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Славутицького міського суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі судді Теремецької Н.Ф., повний текст складений 18.12.2017 року, встановила: Статтею 351 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Відповідно до розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України: пункт 8) до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується; пункт 9) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У жовтні 2017 року позивач ПАТ КБ «Приват Банк» звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи тим, що 24.02.2011 між ним та відповідачем був укладений кредитний договір, відповідно до якого ОСОБА_4 отримав кредит у розмірі 4800 грн., у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Зазначав, що відповідно до п. п. 2.1.1.2.3., 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг, кредитний ліміт встановлюється за рішенням Банку і клієнт дає право банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт. Позивач виконав свої зобов'язання, надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому у договорі, а відповідач не виконує належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, в результаті чого станом на 31.08.2017 року виникла заборгованість на загальну суму 11254,70 гривень, яка складається з : 2078,64 гривень - заборгованість за кредитом; 6040,99 гривень - заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2122,94 гривень - заборгованість за пенею та комісією; штрафи: 500 гривень - фіксована частина, 512,13 гривень - процентна складова. Позивач просив суд стягнути з відповідача вказану заборгованість та судові витрати у сумі 1600 грн. Представник відповідача у своїх письмових поясненнях та в судовому засіданні посилався на те, що відповідно до виписки по рахунку наданої позивачем вбачається, що останній платіж було здійснено відповідачем на погашення заборгованості 27 грудня 2013 року, а до суду позивач звернувся у жовтні 2017 року. Здійснений 13 лютого 2015 року платіж відповідно до виписки по рахунку у розмірі 77,06 грн. є автоматичним списанням, тому не може вважатись підставою переривання позовної давності, а отже позивач подав позов зі спливом строку позовної давності, у зв'язку з цим просив відмовити у задоволенні позову. Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 12 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням ПАТ КБ «ПриватБанк» подав апеляційну скаргу, посилається на порушення норм процесуального та матеріального права при його ухваленні. Вважає, що суд зробив помилковий висновок щодо сплину позовної давності у правовідносинах що склалися між сторонами, що призвело до відмови у задоволенні позову. Так, зазначив, що судом не враховано, що відповідачу під час укладення договору було видано дві картки, одна з яких строком до кінця грудня 2014 року, тому вважає, що банк звернувся до суду в межах позовної давності, оскільки закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору, просить скасувати рішення суду та ухвалите нове, яким задовольнити позов та стягнути з відповідача судові витрати. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що позивач намагається ввести в оману суд другої інстанції, оскільки дає неправдиву інформацію щодо початку строків перебігу позовної давності, посилаючись на кредитну картку дія якої закінчувалась у грудні 2014 року. Так, відповідач зазначив, що визнає обставини того, що у 2011 році звернувся до банку для відкриття ощадкнижки (депозиту), але працівники банку нав'язали послугу у виді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку «Універсальна» під № НОМЕР_1 термін дії якої закінчувався у червні 2014 року, і саме з цієї картки з цим рахунком позивач надав суду виписку по заборгованості, і саме по цій картці останній платіж був проведений 27 грудня 2013 року. Але у скарзі позивач посилається на іншу платіжну картку «Універсальна» з іншим номером НОМЕР_2 строк дії якої закінчується у грудні 2014 року, при цьому у його заяві до банку, як клієнта не міститься відомостей того, що йому видавалась інша картка дією до грудня 2014 року. Крім того, відповідач зазначив, що автоматичне списання коштів з рахунку у лютому 2015 року є службовою операцією та не є дією, що свідчить про визнання ним свого боргу перед позивачем, тому просить відхилити апеляційну скаргу позивача та залишити рішення суду без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вивчивши матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Вирішуючи вказаний спір суд першої інстанції мотивував свій висновок тим, що позовна заява Банку надійшла до суду з пропуском позовної давності, що відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позову. Судова колегія погоджується з таким висновком. Згідно положень статей 526, 527 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Так, з матеріалів справи вбачається що 24.02.2011 року ОСОБА_4 подав до відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, у якій просив надати йому ощадкнижку (депозит) (а.с.7). З довідки Банку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки відповідача з картковим рахунком НОМЕР_3, вбачається, що старт карткового рахунку відбувся 24.02.2011 року з лімітом 1000 грн., який був збільшений до 4800 грн. лише 19.10.2011 року (а.с.55). Згідно довідки Банку, яка міститься в матеріалах справи, термін дії картки з картковим рахунком НОМЕР_3, закінчився у червні 2014 року (а.с.74) Як вбачається з виписки по картці з картковим рахунком НОМЕР_3, з терміном дії до 06/14 року, яка надана банком, останній платіж був здійснений відповідачем 27.12.2013 року (а.с.72). При цьому позивач розрахував заборгованість по цьому рахунку станом на 31.08.2017 року у сумі 11254,70 гривень, що складають: 2078,64 гривень - заборгованість за кредитом; 6040,99 гривень - заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2122,94 гривень - заборгованість за пенею та комісією; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 гривень - фіксована частина, 512,13 гривень - процентна складова. Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, поточна заборгованість у відповідача виникла з 2013 року, строк дії картки закінчився у червні 2014 року, після закінчення цього строку, інша картка відповідачу не видавалася, а з даним позовом позивач Банк звернувся 13 жовтня 2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Заперечуючи проти позову 11 грудня 2017 року, ОСОБА_4 через свого представника в порядку визначеному ч.4 ст. 267 ЦПК Україниподав пояснення-заяву про застосування наслідків пропуску строків позовної давності до вимог банку (а. с. 93-95). Таким чином, оскільки матеріали справи не містять даних, що після закінчення строку дії платіжної картки, відповідач продовжував нею користуватися або отримував у ПАТ КБ "ПриватБанк" нову картку після спливу дії старої, а також не надав докази того, що відповідач отримав та користувався одночасно із спірною карткою, іншою карткою з іншим номером, судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції про відмову в позові Банку у зв'язку із спливом позовної давності, тому рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Посилання позивача у скарзі на строк дії іншої кредитної карти дія якої закінчується у грудні 2014 року безпідставна, оскільки по ній не велися ніякі розрахунки, що підтверджується матеріалами справи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та обставинам справи, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для його скасування. Керуючись ст.ст. 7, 374, 375, 381 ЦПК України, Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах, постановив : Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Славутицького міського суду Київської області від 12 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України. Головуючий : І.В.Іванова Судді : Гуль В.В. Сліпченко О.І.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 лютого 2018 року м. Київ Справа N 756/10859/15-ц Провадження N 14-15цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" від імені Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва (суддя Жук М.В.) від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва (судді Рейнарт І.М., Кирилюк Г.М., Музичко С.Г.) від 7 червня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Грибник", третя особа - ОСОБА_5, про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") звернулось до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 28 листопада 2007 року між Публічним акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") і ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 3 млн 774 тис. 690 грн строком до 27 листопада 2030 року зі сплатою 12,7 % річних за користування ними. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і Товариством з обмеженою відповідальністю "Грибник" (далі - ТОВ "Грибник") та між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_4 були укладені окремі договори поруки. 26 червня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 28 листопада 2007 року з ОСОБА_5, та за договорами поруки. ОСОБА_5 належним чином не виконує узятих на себе зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку із чим утворилась заборгованість, яку позивач просив суд стягнути з поручителів ОСОБА_4 і ТОВ "Грибник" на свою користь у сумі 2 млн 454 тис. 681 грн. 54 коп. Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року, провадження в справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "Грибник" закрито. Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року позовні вимоги ПАТ "Дельта банк" задоволено частково, з ОСОБА_4 на користь банку у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 28 листопада 2007 року стягнуто 82 тис. 923 грн. 84 коп. заборгованості за процентами, 6 тис. 754 грн 08 коп. пені, 801 грн 51 коп. - три проценти річних, а всього 90 тис. 479 грн 43 коп. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ "Дельта банк" задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 2 млн 454 тис. 681 грн 54 коп., 4 тис. 19 грн 40 коп. судового збору, а всього 2 млн 458 тис. 700 грн 94 коп. Стягнуто з ОСОБА_4 у дохід держави судовий збір у сумі 3 тис. 654 грн. У липні 2016 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" від імені Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року, посилаючись на порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судові рішення перешкоджають реалізації права позивача на звернення до суду за захистом своїх порушених прав, а вимоги банку до ОСОБА_4 та ТОВ "Грибник" взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий, тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Особи, які беруть участь у справі, своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 8 листопада 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 27 грудня 2017 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 6 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Суди встановили, що 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 3 млн 774 тис. 690 грн строком до 27 листопада 2030 року зі сплатою 12,7 % річних за користування ними. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ТОВ "Грибник" було укладено договір поруки N 1 (41.1/05/07-Z). Згідно з пунктом 1.1 зазначеного договору поруки поручитель зобов'язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором N 41.1/05/07-Z від 28 листопада 2007 року. Цього ж дня на забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_4 було укладено договір поруки N 2 (41.1/05/07-Z). Згідно з пунктом 1.1 зазначеного договору поруки поручитель зобов'язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором N 41.1/05/07-Z від 28 листопада 2007 року. 26 червня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 28 листопада 2007 року з ОСОБА_5, та за договорами поруки. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог юридичної особи - банку до юридичної особи - поручителя, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ "Грибник" про стягнення кредитної заборгованості не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати в порядку господарського судочинства. При цьому заявлені позовні вимоги банку до поручителів (фізичної та юридичної особи) не є взаємопов'язаними і можуть бути самостійними й окремими предметами позову, оскільки виникли з окремих договорів поруки. Такі висновки ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) було передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами (стаття 20 у діючій редакції ГПК України) Не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства - передбачалось статтею 16 ЦПК України в редакції, що діяла на час постановлення судом оскаржуваної ухвали. Аналогічні норми передбачені в статті 20 ЦПК України та статті 21 ГПК України. Розгляд спорів між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Оскільки у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, то з урахуванням вищезазазначених вимог ЦПК України при визначенні судової юрисдикції суди повинні керуватися тим, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства в разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. Зокрема, це можуть бути позови банку (іншої фінансової установи) до фізичної особи - позичальника та юридичної особи - поручителя чи навпаки, які виникли з одних і тих самих правовідносин - отримання кредиту. Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно із частиною першою статті 554 Цивільного кодексу України відповідає перед кредитором солідарно з позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Неможливість окремого розгляду цих договорів може бути пов'язана, зокрема, з визначенням суми заборгованості, способу виконання зобов'язання та іншими умовами договорів. У справі, яка переглядається, за змістом договорів поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. При цьому умовами договорів не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Отже, за умовами окремих договорів поруки поручителі взяли на себе зобов'язання самостійно відповідати перед кредитором за виконання грошових зобов'язань боржником за кредитним договором, тому кредитна заборгованість підлягає стягненню з кожного поручителя окремо. Установивши зазначені обставини, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги юридичної особи - банку до юридичної особи - поручителя підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог банку до ТОВ "Грибник", дійшов правильного висновку, що даний спір віднесено до компетенції господарських судів України. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вражає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" від імені Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" залишити без задоволення. Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  15. Державний герб України Постанова Іменем України 7 лютого 2018 року м. Київ справа № 752/22013/14-ц провадження № 61-2439св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», відповідач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року в складі судді Сальникової Н. М. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року в складі суддів: Котули Л. Г., Барановської Л. В., Слюсар Т. А., В С Т А Н О В И В: Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У грудні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 22 квітня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 121 500 доларів США за сплатою 12,5 % річних на строк до 22 квітня 2018 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором поруки, укладеним між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 22 квітня 2008 року, відповідно до умов якого останній поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Позичальник належним чином не виконала свої кредитні зобов'язання, а тому станом на 11 серпня 2015 року утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 69 720 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становить 1 482 471 грн 86 коп. На підставі викладеного ПАТ «ВТБ Банк», з урахуванням уточнених позовних вимог, просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 указану вище заборгованість за кредитним договором у розмірі 69 720 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 1 482 471 грн 86 коп. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 22 квітня 2008 року в розмірі 61 787,47 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 313 783 грн 94 коп.; 30 % річних, 3 % річних та пеню у загальній сумі 166 186 грн 89 коп. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» судовий збір у розмірі 3 654 грн. У задоволенні решти позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, забезпеченого договором поруки, а тому відповідачі зобов'язані солідарно відповідати за кредитними зобов'язаннями. Розмір заборгованості за тілом кредиту, процентами та неустойкою підлягає стягненню в межах позовної давності. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що у зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, виникла кредитна заборгованість, а тому банком направлено відповідачам вимогу про дострокове повернення кредиту, нарахованих процентів та неустойки, проте така вимога позивача залишена без виконання. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідачів у межах строку позовної давності. Стягнення з відповідачів 30 % річних за несвоєчасне повернення кредиту відповідно до пункту 9.1 кредитного договору та пені за несвоєчасну сплату процентів відповідно до пункту 9.2 кредитного договору не є подвійним стягненням неустойки за одне і те саме порушення. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що розрахунок заборгованості є необґрунтованим та недоведеним. Банк не звертався до відповідачів з досудовою вимогою про повернення всієї суми кредиту. Позивачем пропущено строк позовної давності щодо частини заборгованості. Також неправомірно нараховано пеню у доларах США. Позивачем з порушенням норм закону нараховано пеню більше ніж за один рік. Заявлені вимоги про одночасне стягнення з відповідачів штрафу за несвоєчасне повернення кредиту та пені за несвоєчасну сплату процентів свідчить про застосування подвійної цивільно-правової відповідальності до одного і того ж порушення. Умова договору про сплату 30 % річних від простроченої суми суперечить засадам рівності учасників цивільних відносин та є нікчемною. У правовідносинах між сторонами не дотримано розумного балансу між інтересами банку та споживачів. Відзив на касаційну скаргу не подано. 18 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Судами встановлено, що 22 квітня 2008 року між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 121 500 доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 22 квітня 2018 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором поруки, укладеним між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 22 квітня 2008 року, відповідно до умов якого останній поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Пунктом 8.1 кредитного договору передбачено, що сплата банку процентів за користування кредитом у розмірі, встановленому пунктом 1.1 даного договору, здійснюється щомісячно в строк з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, за який проводиться розрахунок, починаючи з травня 2008 року. Погашення кредиту здійснюється на рахунок щомісячно рівними частинами в розмірі 1 012,50 доларів США у строк з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, за який проводиться розрахунок, починаючи з травня 2008 року (п. 8.2 кредитного договору). Погашення кредиту та процентів за користування кредитом здійснюється позичальником згідно з додатком № 1 до цього договору (графік повернення кредиту і сплати процентів та розрахунок вартості супутніх послуг), який є його невід'ємною частиною. Пунктом 9.1 кредитного договору визначено, що у разі несвоєчасного повернення кредиту позичальник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30 % річних від простроченої суми. Відповідно до п. 9.2 кредитного договору в разі несвоєчасної (неналежної) сплати процентів за користування кредитом, позичальник сплачує банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день прострочення виконання. Пунктом 5 договору поруки передбачено, що поручитель відповідає перед банком у тому ж самому обсязі, що і позичальник, включаючи сплату кредиту, процентів за користування кредитом, комісій, пені інших платежів, передбачених кредитним договором, відшкодування збитків. 2 вересня 2014 року позивачем направлено ОСОБА_2 лист-вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату заборгованості протягом 60 календарних днів від дати отримання повідомлення, а 3 листопада 2014 року направлено лист-вимогу ОСОБА_3 про дострокове повернення кредиту та нарахованих процентів, комісій у порядку визначеному у договорі протягом 30 днів з дати отримання, яку останній отримав 19 листопада 2014 року, що підтверджується зворотнім повідомленням. Заборгованість ОСОБА_2 перед ПАТ «ВТБ Банк» за тілом кредиту станом на 11 серпня 2015 року становить 50 614,71 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 076 218 грн 10 коп., з яких: строкова заборгованість по кредиту - 32 389,71 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 688 700 грн 82 коп.; прострочена заборгованість по кредиту - 18 225 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 387 517 грн 28 коп. Банком нараховано ОСОБА_2 заборгованість по сплаті процентів за користування кредитом за вищевказаний період, яка становить 11 172,76 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 237 565 грн 84 коп., з яких: прострочена заборгованість по сплаті процентів - 10 968,90 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 233 231 грн 18 коп.; заборгованість по сплаті нарахованих відсотків за період з 1 серпня 2015 року по 10 серпня 2015 року - 203 долари США, що еквівалентно за курсом НБУ 4 334 грн 66 коп. Пеня за несвоєчасну сплату процентів становить 73 096 грн 29 коп., 30 % відповідно до пункту 9.1 кредитного договору - 90 352 грн 93 коп., 3 % річних від простроченої суми - 5 238 грн 70 коп. До кредитних правовідносин застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Частинами першою і другою статті 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов'язання з кредитного договору передбачає єдиний обов'язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. Як встановлено судами, зазначені грошові зобов'язання щодо сплати процентів та повернення тіла кредиту належним чином позичальник не виконував. Разом з тим, частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Суди залишили поза увагою, що кредитним договором у пункті 9.1 встановлено інший розмір процентів від простроченої суми, який підлягає до стягнення у разі прострочення боржником виконання грошового зобов'язання - у разі несвоєчасного повернення кредиту, а саме 30 % річних від простроченої суми, тому дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення одночасно 30 % річних та 3 % річних за прострочення виконання кредитного зобов'язання. Задовольняючи позовні вимоги на підставі пункту 9.1 кредитного договору, яким визначено обов'язок позичальника сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення і 30 % річних від простроченої суми, а також стягуючи з боржника 3 % річних від простроченої суми зобов'язання, суди не встановили юридичної природи кожного виду вказаних вище процентів та не з'ясували, чи можливе їх одночасне стягнення з відповідачів за порушення умов користування кредитними коштами. Отже суди не встановили наслідків невиконання позичальником умов кредитного договору та правових підстав для застосування вимог пункту 9.1 кредитного договору та не обґрунтували розміру боргу в частині стягнення 30 % річних від простроченої суми та 3 % річних від простроченої суми зобов'язання. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов'язанням. Для забезпечувального зобов'язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов'язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено. Представником відповідача у суді першої інстанції заявлено клопотання про застосування строку позовної давності. Судами вірно стягнуто пеню за останні 12 місяців, які передували зверненню банку до суду з даним позовом, а також обґрунтовано визначено розмір заборгованості щодо тіла кредиту та процентів за користування кредитним коштами з урахуванням норм статті 257 ЦК України та умов кредитного договору, якими передбачено повернення коштів періодичними (щомісячними) платежами. Суди врахували вимоги вказаних норм права та дійшли вірного висновку, що позичальником порушено умови кредитного договору, внаслідок чого виникла заборгованість, яка і підлягає стягненню солідарно з боржника та поручителя на користь кредитора. Судами надано належну правову оцінку розрахунку в частині визначення заборгованості за тілом кредиту, процентами за користування кредитом та пенею (досліджено його обґрунтованість, доведеність розміру збитків, наявність доказів, що їх підтверджують). Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що банк не звертався до відповідачів з попередніми повідомленнями щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, оскільки такі доводи спростовані зібраними по справі доказами, зокрема листами-вимогами щодо дострокового повернення кредиту які направленні на адреси відповідачів, зокрема, 2 вересня 2014 року - на адресу ОСОБА_2, а 3 листопада 2014 року - на адресу ОСОБА_3 Доводи касаційної скарги про те, що банком пропущено строк позовної давності щодо частини заборгованості, а тому вимоги останнього є неправомірними, не заслуговують на увагу, оскільки умовами кредитного договору передбачено повернення коштів періодичними щомісячними платежами, а тому позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Установлено, що позивачем заявлено вимоги про стягнення кредитних коштів та процентів за користування кредитом у межах строку, визначеного статтею 257 ЦК України. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що пеню неправомірно нараховано в доларах США, оскільки штрафні санкції рішенням суду стягнуто у національній валюті України. Доводи касаційної скарги про те, що позивачем неправомірно нараховано пеню більше ніж за рік, не заслуговують на увагу, оскільки судом стягнуто неустойку у межах строку, визначеного пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України. Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що умова договору про сплату 30 % річних від простроченої суми суперечить засадам рівності учасників процесу та є нікчемною, оскільки їх нарахування можливе відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що у правовідносинах між сторонами не дотримано розумного балансу між інтересами банку та споживачів, оскільки на момент укладення кредитного договору, до відома позичальника були належним чином доведені всі необхідні умови договору, банк виконав належним чином взяті на себе обов'язки, кредитний договір підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Таким чином, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення 30 % річних та 3 % річних за прострочення виконання кредитних зобов'язань підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту, відсотками за користування кредитом та пенею ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому судові рішення в указаній частині відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів в цій частині не спростовують. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року скасувати в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення 30 % річних у розмірі 90 352 грн 93 коп. та 3 % річних у розмірі 5 238 грн 70 коп., справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками за користування кредитними коштами у розмірі 61 787,47 доларів США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 1 313 783 грн 94 коп., та пені у розмірі 70595 грн 26 коп. залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді С. Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська С.П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/72378065
  16. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29349550 Справа №2-289/11р. 2/438/40/2013 Р І Ш Е Н Н Я І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 лютого 2013 року Бориславський міський суд Львівської області в складі головуючого-судді: Посисень Л.М., при секретарі: Гадубяк О.В. з участю адвоката ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бориславі цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами №159/Кр97 від 12.06.2008 року та №122/Кр73 від 04.04.2008 року, В С Т А Н О В И В : В лютому 2011 року позивач, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», звернувся у суд з окремими позовами до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами №159/Кр97 від 12.06.2008 року та №122/Кр73 від 04.04.2008 року, які об»єднані 11 лютого 2011 року в одне провадження. Позивач, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», 13.08.2012 року, остаточно уточнивши свої позовні вимоги, просить суд стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь ПАТ «Акціонерний комерційний Промислово-інвестиційний банк» заборгованість: за кредитним договором №122/Кр73 від 04.04.2008 року у сумі 155 968,09 грн. в тому числі: заборгованість за кредитом - 107 000,00 грн., з неї прострочена - 27 000,00 грн., прострочені відсотки за користування кредитом - 44 682,71 грн., нарахована пеня - 4285,38 грн. за кредитним договором №159/Кр97 від 04.04.2008 року. у сумі 25 613,81 грн. в тому числі: заборгованість за кредитом 16 315,00 грн., з неї прострочена - 9 715,00 грн, прострочені відсотки за користування кредитом - 8 264,47 грн., нарахована пеня - 1034,34 грн. В обґрунтування позовних вимог позивач, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», зазначив, що 04.04.2008 року він та відповідач ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 122/Кр73 відповідно до умов якого позивач надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у сумі 120000,00 грн. 12.06.2008 року він та відповідач ОСОБА_2 уклали кредитний договір №159/Кр97, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у сумі 20000,00 грн. Договори є кредитними договорами, відповідно до частини 1 статті 1054 Цивільного кодексу України, банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідач, не повертаючи кредит (чергову частину) та не сплачуючи проценти за договором, порушує вимоги статті 1054 Цивільного кодексу України, щодо обов'язку позичальника (Відповідача) повернути кредит та сплатити проценти. Станом на 10.08.2012 року заборгованість відповідача перед позивачем становить за кредитним договором №122/Кр73 від 04.04.2008 року у сумі 155 968,09 грн. в тому числі: заборгованість за кредитом - 107 000,00 грн., з неї прострочена - 27 000,00 грн. прострочені відсотки за користування кредитом - 44 682,71 грн. нарахована пеня - 4285,38 грн. за кредитним договором №159/Кр97 від 04.04.2008 року у сумі 25 613,81 грн. в тому числі: заборгованість за кредитом 16 315,00 грн., з неї прострочена - 9 715,00 грн, прострочені відсотки за користування кредитом - 8 264,47 грн., нарахована пеня - 1034,34 грн. Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Позов просить задоволити. В судове засідання представник позивача не з»явився. Справу позивач просить розглянути у відсутності представника, про що у матеріалах справи є письмові заяви. Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 позову не визнали. При цьому відповідач ОСОБА_2 пояснив, що з позивачем він жодних кредитних договорів, в тому числі і спірних не укладав. У 2008 році він уклав кредитний договір №159/Кр97 від 12.06.2008 року та №122/Кр73 від 04.04.2008 року з ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області.) Відповідно до Постанови Правління Національного банку України (НБУ) від 13 вересня 2010 р. № 424, яка набрала чинності з 07.11.2010 року, затверджено Порядок формування банками резервів за кредитами та нарахованих відсотків по ним і списання безнадійної заборгованості. Розроблення НБУ такого порядку передбачено нормами Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", з урахуванням змін, внесених Законом України від 20.05.2010 № 2275-VI. Згідно з цим Порядком банк мав право самостійно списати (відшкодувати) за рахунок резервів безнадійну заборгованість за кредитами позичальників - юридичних осіб, фінансова діяльність яких визначена як незадовільна, та позичальників - фізичних осіб, фінансовий стан яких визначено як нестабільний або незадовільний, за якою платежі за основним боргом та/або нарахованими доходами прострочені понад 90 днів та яка обліковується за окремими аналітичними рахунками з обліку безнадійної заборгованості (далі - безнадійна заборгованість). У разі списання безнадійної заборгованості за кредитами банк одночасно списує нараховані проценти за цими кредитами за рахунок сформованих резервів. Рішення про списання безнадійної заборгованості за кредитами та нарахованими за ними процентами приймається Правлінням Банку. Відповідно до акту від 11.05.2011 року № 271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 18.03.2011 року» Філією «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» самостійно списано безнадійну заборгованість за рахунок страхового резерву, тобто банком списано його, відповідача ОСОБА_2, безнадійну заборгованість та віднесено в повному обсязі на збільшення валових витрат банку, що привело до зменшення поступлень до бюджету по податку на прибуток. Таким чином, списання його, відповідача ОСОБА_2, заборгованості банком проведена самостійно, на свій власний розсуд, без повідомлення про це його, як позичальника, тобто, банк скористався своїм правом відповідно до Постанови НБУ № 424 від 13.09.2010р., а не діяв відповідно до законодавства, а саме Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» - спочатку погашення заборгованості за рахунок заcтавного майна, а потім - списання безнадійної заборгованості на суму непокритих збитків від продажу заставного майна. Списана безнадійна заборгованість на його, як позичальника ОСОБА_2, кореспондентському (основному) рахунку не числиться, тобто ліквідована, та не приймає участі у фінансово-господарській діяльності банку і не приймає участі у фінансовому балансі банку. Крім цього, відповідно до п.8 Постанови НБУ № 424 від 13.09.2010р. - банк у період відповідно до законодавства України продовжує роботу щодо відшкодування списаної за рахунок резерву безнадійної заборгованості. Однак, банком не може продовжуватись робота відповідно до законодавства України щодо відшкодування списаної безнадійної заборгованості за рахунок резерву відповідно до Постанови НБУ від 13.09.2010р. № 424, виданої на підставі підпункту 12.2.1 пункту 12.2 та підпункту 12.3.13 пункту 12.3 статті 12 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР) з урахуванням змін, унесених Законом України від 20.05.2010 року №2275-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", так як Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ) з урахуванням змін, унесених Законом України від 20.05.2010року №2275-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" втратив чинність з 01.04.2011 року у зв»язку з введенням Податкового Кодексу України від 02.12.2010 року № 2755-VI, а також відповідно до Постанови НБУ від 01.06.2011 року №172, яка розроблена відповідно до Податкового Кодексу України від 02.12.2010 року № 2755-VI, - втратила чинність Постанова Правління Національного банку України від 13.09.2010 року № 424 "Про затвердження Порядку формування банками резервів за кредитами і нарахованими за ними процентами та списання безнадійної заборгованості", зареєстрована в Міністерстві юстиції України 27.10.2010 року за № 998/18293, і тому немає ніяких підстав для задоволення позовних вимог банку. Крім того, якщо банк списав безнадійну заборгованість за рахунок страхового резерву, це означає, що банк відшкодував собі витрати по списаних кредитах №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року за рахунок страхового резерву банку, а отже, банк податки з даних кредитів не заплатив, а відніс собі на витрати. Банк у своїй декларації за 4-й квартал 2010 року, тобто у річній декларації за 2010 рік відобразив дані про загальну суму валових витрат, в тому числі і суму страхового резерву, в який входять і ці валові витрати. У чинному законодавстві не передбачено порядку проводки з позабалансового рахунку банку назад на баланс. Таким чином, банк не має права вимоги за спірними кредитами, оскільки він самостійно визнав борги за кредитами №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року як безнадійну заборгованість без повідомлення про це його, як позичальника, списав її за рахунок страхового резерву банку і отримав відшкодування від держави, про що зазначив у своїй декларації за 2010 рік. В позові просить відмовити, як в безпідставному. Пояснення, аналогічні поясненням відповідача ОСОБА_2, дав і його представник ОСОБА_3, додатково пояснивши, що банк не має права вимоги за даним позовом, а відтак, він не міг укладати в порушення вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність»і розголошувати без відома та згоди відповідача ОСОБА_2 банківську таємницю та персональні дані позичальника ОСОБА_2, будь-яких правочинів про уступку боргу іншим юридичним особам, в тому числі, і ТзОВ «Колекшн Груп», ПАТ «АКІБ «Легал» та будь-яким іншим. Юридичним та фізичним особам. Станом на сьогоднішній день у чинному Податковому Кодексі України, як і у чинній Постанові НБУ від 01.06.2011 року №172, (яка розроблена відповідно до Податкового Кодексу України від 02.12.2010 року № 2755-VI) не передбачено права вимоги Банку до позичальника на відшкодування списаної в минулому за рахунок резерву безнадійної заборгованості. Таким чином, списана безнадійна заборгованість на кореспондентському (основному) рахунку відповідача ОСОБА_2 (позичальника) не числиться, так як ліквідована, та не приймає участі у фінансово-господарській діяльності банку і не числиться у фінансовому балансі банку. Будь-які грошові суми, які зазначено у позабалансовому рахунку Банку, за відповідачем ОСОБА_2 рахуватися не можуть, як і не можуть рахуватися за будь-ким з позичальників, оскільки позабалансовий рахунок не приймає участі у фінансово-господарській діяльності банку і тому, цей рахунок до уваги не береться. Із врахуванням того, що кредитні договори №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року є самостійно банком списаними як безнадійна заборгованість і за ними банк отримав відшкодування від держави, а відтак, ці кредити не приймають участь у фінансово-господарській діяльності банку, не значаться у його балансі, тому, банк і відмовився виконати ухвалу суду про забезпечення доказів, в тому числі і надати оригінали кредитних договорів №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року, оскільки таких не існує. В позові просить відмовити, як в безпідставному. Вислухавши пояснення відповідача ОСОБА_2, пояснення його представника ОСОБА_3, показання свідка ОСОБА_4, оцінивши наявні у матеріалах справи документи, суд дійшов висновку про те, що позов є безпідставний і до задоволення не підлягає за недоведеністю позивачем своїх позовних вимог. С У Д О М В С Т А Н О В Л Е Н О, що між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської област., Філія ліквідована 02.03.2012 року) та відповідачем ОСОБА_2 04.04.2008 року укладено кредитний договір №122/Кр73 відповідно до умов якого банк надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у сумі 120000,00 грн. на споживчі цілі. 12.06.2008 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області, Філія ліквідована 02.03.2011 року) та відповідачем ОСОБА_2 укладено кредитний договір №159/Кр97, відповідно до умов якого банк надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у сумі 20000,00 грн. на споживчі цілі. Договір №159/Кр97 від 04.04.2008 року позивачем не подано та в матеріалах справи відсутній, а відповідач заперечує укладення 04.04.2008 року кредитного договору №159/Кр97 з будь-якою установою банку, в тому числі і з позивачем. Свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні показав, що він як головний державний податковий ревізор-інспектор відділу податкового контролю юридичних осіб на підставі направлення ДПІ у м.Бориславі від 15.04.2011 року проводив позапланову документальну перевірку фінансово-господарської діяльності з питань дотримання Філією «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 18.03.2011 року. Перевірка втановила, що за перевірений період Філією «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» проводилось списання безнадійних кредитів за рахунок страхового резерву, відповідно до п.п.12.3.13 п.12.3 ст.12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» з урахуванням змін, внесених Законом України від 20.05.2010 року № 2275-VI та Постанови Правління НБУ від 13.09.2010 року № 424 на загальну суму 4850432, 58 грн., в тому числі по фізичних особах на суму 2158681,93 грн. Порушень законодавства при самостійному списанні банком сумнівної (безнадійної) заборгованості перевіркою не встановлено. Страховий резерв за рахунок якого відбулося списання 29.12.2010 року безнадійних кредитів, в тому числі і кредитних договорів №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року, в повній сумі віднесено на валові витрати банку та відшкодовано банку державою у повному обсязі, після подання банком річної декларації за 2010 р., а саме за 4-й квартал 2010 року. Що підтверджено і актом від 11.05.2011 року № 271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» КОД за ЄДРПОУ 09325407, з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 18.03.2011 року» та додатку до нього розшифровкою безнадійної заборгованості, списаної за рахунок страхового резерву Філією «Відділення «Промінвестбанку м.Борислава» за період 01.01.2010 року по 18.03.2011 року»; підтверджено і листом ДПІ у м.Бориславі Львівської області від 05.10.2011 року № 7848/9/29-017 та від 26.10.2011 року № 8622/9/23-009. Крім цього, актом перевірки ДПІ у м.Бориславі від 11.05.2011 року №271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» стверджено, що Філією «Відділенням ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» задекларовано скориговані валові витрати, які подавалися до головної установи «Промінвестбанку» у сумі 9778106,77 грн. Філія «Відділення ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» у своїй декларації за ІV квартал 2010 року №19535 (тобто річній декларації за 2010 р.), поданій ДПІ у м.Бориславі 04.02.2011 року зазначила суму збільшення страхового резерву банку - 4770388,85 грн., за рахунок якого відбулося списання безнадійної заборгованості за кредитами, в тому числі і спірними кредитними договорами №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року. Таким чином, у позивача, який самостійно, на свій власний розсуд, без повідомлення про це позичальника ОСОБА_2, прийняв рішення про списання безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву банку і 29.12.2010 року списав безнадійну заборгованість відповідача з ОСОБА_2 за кредитними договорами №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року і відніс її на збільшення валових витрат банку, - отримав відшкодування від держави, втратив право вимоги за спірними кредитними договорами. Позивач з часу отримання відшкодування втратив право вимоги за кредитними договорами №122/Кр73 від 04.04.2008 року та №159/Кр97 від 12.06.2008 року, і не виконавши вимоги ухвали суду про забезпечення доказів, не довів своїх позовних вимог, тому при встановлених у судовому засіданні обставинах, позов до задоволення не підлягає. З врахуванням наведеного та Керуючись ст.ст.10, 60, 212, 209 ч.3 ЦПК України, ч 1.ст.526, ст.ст.1049, 1050, 1054 ЦК України, суд,- В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами №159/Кр97 від 12.06.2008 року та №122/Кр73 від 04.04.2008 року - в і д м о в и т и. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається апеляційному суду Львівської області через Бориславський міський суд Львівської області протягом десяти днів з дня його проголошення. СУДДЯ: ВССУ 28.01.2015: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42541425 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Луспеника Д.Д., Лесько А.О., Червинської М.Є., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Бориславського міського суду Львівської області від 6 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 17 грудня 2012 року між ним та публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк») було укладено договір відступлення прав вимоги, за умовами якого останнє відступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги до кредитних договорів укладених між ним та фізичними особами. Ураховуючи викладене, позивач просив суд на підставі ч. 6 ст. 3, 12, 33 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 625, 626 ЦК України, положень кредитного договору, укладеного з ОСОБА_5, та іпотечного договору, укладеного з ОСОБА_4, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 25 січня 2008 року, яка станом на 30 червня 2013 року становить 214 481 грн 65 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», загальною площею 261,4 кв. м, житловою площею 94,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з обов'язковим зняттям всіх мешканців зазначеного житла з реєстраційного обліку. Рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 6 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 29 квітня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ТОВ «Кредитні ініціативи» просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарг цих висновків не спростовують. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшов до правильного висновку про те, що преюдиціальним рішенням суду від 5 березня 2013 року (ч. 3 ст. 61 ЦПК України) ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено в позові до ОСОБА_5 про стягнення кредитної заборгованості, оскільки ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» списав як безнадійну заборгованість, що також підтверджується рішенням суду від 7 лютого 2013 року, яке набрало законної сили, після чого банк отримав від держави відшкодування, а, отже, втратив право вимоги до позичальника й не міг за договором факторингу передати неіснуюче у нього право вимоги іншій особі. Таким чином, у суду не було підстав для задоволення позову, який розглядався. Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін. Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відхилити. Рішення Бориславського міського суду Львівської області від 6 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 29 квітня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:Д.Д. Луспеник А.О. Лесько М.Є. Червинська
  17. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 22-ц/796/1251/2018 Головуючий в 1-й інстанції - Белоконна І.В. 756/5050/15-ц Доповідач Чобіток А.О. ПОСТАНОВА Іменем України 25 січня 2018 року Апеляційний суду міста Києва в складі: колегії суддів судової палати в цивільних справах Головуючого судді - Чобіток А.О. суддів - Немировської О.В.,Соколової В.В. при секретарі - Казанник М.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,- в с т а н о в и в: У квітні 2015 року позивач пред'явив позов до відповідача та зазначав, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року. Позивач всі зобов'язання які були покладені на нього згідно істотних умов договору виконав в повному обсязі, а саме видав кредит у розмірі 606 000,00 грн.. Відповідач не належним чином виконувала свої зобов'язання за вищевказаним кредитним договором, внаслідок чого станом на 27 березня 2015 року у неї перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року позов задоволено. Ухвалено стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн - розмір інфляційних витрат за відсотками,а також судові витрати у розмірі 3 654 грн.. В апеляційній скарзі представник відповідача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що суд постановив рішення на припущеннях,оскільки в матеріалах справи відсутні докази про надання кредиту за вказаним договором,про наявність у відповідача заборгованості за цим кредитним договором,про відсутність вимоги банку про дострокове повернення всієї суми кредиту. Крім того вказував,що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом. У відзиві на апеляційну скаргу позивач надав виписку з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором, у якій зазначається заборгованість по відсотках, нарахування штрафних санкцій, чим підтверджується безспірність заборгованості за кредитним договором. Вислухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача,обговоривши доводи апеляційної скарги,обставини справи,апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України у редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року,що не оспорюється відповідачем. Звернувшись з даним позовом до суду, позивач в позовній заяві зазначив,що внаслідок невиконання відповідачем своїх зобов'язань за умовами кредитного договору № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року щодо погашення отриманих кредитних коштів,утворилася заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. В судові засіданні суду першої інстанції сторони не з'являлися. Позивач отримуючи судові повістки, подавав заяви про розгляд його позову за відсутністю представника. Відповідач не отримував судові повістки за адресою,яку зазначив позивач в позовній заяві: АДРЕСА_1 і де за відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС УДМС України у місті Києві вона не зареєстрована. Задовольнивши позовні вимоги та стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором,яка станом на 27 березня 2015 року дорівнювалася 940 960 грн.66 коп.,суд першої інстанції виходив з доведеності позову належними та допустимими доказами, зокрема:розрахунком заборгованості,наданим позивачем (а.с.12-19). Апеляційний суд вважає, що такий висновок не відповідає обставинам справи та вимогам закону,що регулює правовідносини,які виникли між сторонами, у зв'язку з чим заслуговують на увагу доводи в апеляційної щодо відсутності в справі доказів щодо розміру заборгованості за вказаним договором,а також дати припинення виконання зобов'язання відповідачем щодо погашення заборгованості. Відповідно до ст..76,80,81 ЦПК України доказами є будь які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи,та інших обставин,які мають значення для вирішення справи. Належними є докази які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи,які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази,які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи,які входять до предмету доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Такі ж положення містили ст..ст.57-60 ЦПК України у редакції, яка була чинна на час постановлення рішення судом першої інстанції. Так з матеріалів справи вбачається, що до позовної заяви позивачем був доданий розрахунок заборгованості по кредитному договору укладеному між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 28.09.2011 року за № 013ВІ1011098001 і за яким заборгованість зазначена в розмірі 157 148,59 грн.(а.с.12-19). Інших доказів на підтвердження розміру заборгованості зазначеному в позовній заяві позивачем не надано. Проте суд першої інстанції на зазначене не звернув уваги, не перевірив відповідність вимог позивача наданим ним доказам,не викликав представника позивача для надання останнім особистих пояснень для з'ясування вказаних обставин,що призвело до ухвалення рішення,висновки якого не відповідають обставинам справи і є підставою для його скасування за ст..309 ЦПК України в редакції 2004 року, який діяв на час ухвалення рішення. Крім того судом апеляційної інстанції встановлені обставини,які свідчать про відсутність у позивача права на судовий захист свого права у такий спосіб ,оскільки позов пред'явлений зі спливом строку позовної давності. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Пунктами 1.1, 1.1.2 договору № 40.29-48/387,укладеного 23.08.2007 року, сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 2020 грн. до 10 числа місяця наступного за місяцем у графіку та в останній користування кредитом з кінцевим терміном основного зобов'язання до 22 серпня 2032 року. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов'язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (п.п. 1.1 та 2.4 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.9, 4.5 договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1. цього договору. У разі невиконання (неналежного виконання)позичальником обов'язків,визначених п.п.3.3.8,3.3.9 цього договору,протягом більше ніж 90(дев'яносто) календарних днів,строк користування кредитом вважається таким,що сплив,та,відповідно,позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі,сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню) (а.с.23-25). З наданого представником відповідача копії розрахунку заборгованості відповідача за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року,який був наданий позивачем в справу 3756/5050/15 ц за його позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за іншим кредитним договором № 013ВІ1011098001 від 28.09.2011 року вбачається, що останній платіж був сплачений відповідачем на погашення заборгованості за кредитом 15.07.2009 року, а на погашення процентів за користування кредитом нею був сплачений платіж 28.11.2011 року. Встановлена судом апеляційної інстанції вказана обставина не оспорена позивачем,а навіть підтверджена доданим до відзиву на апеляційну скаргу випискою з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року. За визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 14 жовтня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 14 жовтня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з зазначеним позовом лише 17 квітня 2015 року, тобто зі спливом строку позовної давності. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Після зміни строку виконання зобов'язання до 14 жовтня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5. договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 14 жовтня 2009 року,а також вимога позивача від 16.01.2014 року не підлягали виконанню. З огляду на вказані обставини,суд апеляційної інстанції вважає,що доводи відповідача стосовно спливу строку позовної давності на пред'явлення до нього позивачем даного позову заслуговують на увагу. Оскільки суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач належним чином не була повідомлена судом першої інстанції про судові засідання,як це вимагала ст..74 ЦПК України в редакції 2004 року,суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач з поважних причин не заявила клопотання про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Разом з тим не заслуговує на увагу довід апеляційної скарги про відсутність доказів на підтвердження видачі позивачем кредитних коштів відповідачу. Відповідачем не спростовано факт укладення кредитного договору та внесення на погашення кредитних коштів платежів за кредитом та відсотків в 2009 році,як вже зазначалось вище. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо,а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку,що суд першої інстанції постановив рішення на припущеннях, а позивач не довів належними та допустимими доказами порушення відповідачем його права на отримання заборгованості за кредитним договором за вказаних обставин,що дає підстави суду апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову. Керуючих ст..ст.374,376,381-384,390 ЦПК України,суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року скасувати. Позов Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий - Судді - http://reyestr.court.gov.ua/Review/71952759
  18. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ № справи 754/2832/16-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/408 /2018 Головуючий у суді першої інстанції: Таран Н.Г. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. 29 січня 2018 року суд апеляційної інстанції у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф.Суддів Кравець В.А., Мазурик О.Ф. при секретарі Потапьонок К.В. за участю представника позивача Костюк Ю.В., представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Костюк Юлії Володимирівни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_8, ОСОБА_9 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа ОСОБА_7 про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 у розмірі 31 229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1 083,16 доларів США /а.с. 3/ ОСОБА_8, ОСОБА_9 звернулись з зустрічним позовом до ПАТ «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, та укладеного між ОСОБА_9 та ЗАТ «Альфа-Банк» /а.с.78-80/. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року позовні вимоги ПАТ «Альфа Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишено без задоволення, зустрічні позовні вимоги задоволено. Визнано поруку ОСОБА_8 та ОСОБА_9, яка виникла на підставі договорів поруки від 12.02.2008 року, укладених з ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. /а.с. 141-146/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Альфа-Банк» Костюк Ю.В. звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення первісного позову, та відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог. На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на незаконність та необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи, зокрема те, що матеріали справи містять належний розрахунок заборгованості, з якого вбачається, що остання проплата здійснена 12.08.2015 року (строка 90), наступна - 12.09.2015 року не надійшла (строка 91), заборгованість за відсотками виникла 12.03.2015 року ( строка 85, графа 13). Зазначала, що в розрахунку вказані дати та суми погашення тіла кредиту та відсотків ( графа 8, 9 та 11,12), сума несплачених відсотків розрахована в графі 13 і становить 1083,16 доларів США 16 центів, зміна процентної ставки врахована - з 12.02.2008 р. становить 14,50 відсотків, з 12.09.2008 року становить 16,50 відсотків. Зазначала, що зміна процентної ставки передбачена п. 5.2 кредитного договору, позичальнику було направлено повідомлення 18.08.2008 року, що підтверджено матеріалами справи. Крім того, вказувала, що за умовами кредитного договору і договору поруки не передбачено обов'язку банку повідомляти поручителя про зміну умов договору, зокрема і процентної ставки. Відповідачі були ознайомлені з можливим підвищенням відсоткової ставки і умовами договорів, ніяких заперечень не мали, а тому висновок суду першої інстанції про припинення договорів поруки не відповідає обставинам справи. З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення первісного позову, та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог. Представник ОСОБА_7, ОСОБА_9 - ОСОБА_6 звернувся з відзивом на апеляційну скаргу, зазначаючи про те, що рішення судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Зазначав про те, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним, не надано доказів виникнення заборгованості на момент звернення до суду з позовними вимогами, позивач не мав достатніх підстав нараховувати відсотки за користування кредитом у збільшеному розмірі, а договори поруки є припиненими. Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України, ч. 6 ст. 147 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", п. 3 Розділу XII Перехідних положень ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_7, було укладено кредитний договір № 800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75 000, 00 доларів США, зі сплатою 14,50 % річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 р. /а.с. 4-10/ В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір поруки № 800003143-П, за умовами якого ОСОБА_8 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання. /а.с. 11/ В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_9 також було укладено договір поруки № 800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_9 зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання. /а.с. 27/ Відповідно до розрахунку позивача, в матеріалах справи міститься розрахунок станом на 07.12.2015 р., що містить вказівку на те, що ОСОБА_7, має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31 229, 70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США. / 30-31/ Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ст. 526 ЦК України про те, що зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства; ч.1 ст.612 ЦК України про те, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом; ч. 2 ст. 57 ЦПК України /в ред. від 03.08.2017 р./, про те, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи та ст. 60 ЦПК України /в ред. від 03.08.2017 р./ про те, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано ПАТ «Альфа-Банк» по кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87 608, 00 доларів США, відсоткова ставка була встановлена на рівні 14, 50 % річних. Відповідно до розрахунку, наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94 000,00 доларів США. Таким чином, докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором мають суперечливий характер та не підтверджені належним чином, у зв'язку з чим суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у стягненні заборгованості. Доводи апеляційної скарги щодо правильності розрахунку та вірного визначення наявності заборгованості по кредитному договору, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки представником позивача, зокрема, і на вимогу апеляційного суду, не було надано детального і документально підтвердженого розрахунку, з вказівкою на дати погашення тіла кредиту, періоди заборгованості, ставки. Жодних доводів в частині наданого представником відповідачів контрозрахунку /а.с. 108-110/, представником банку не наведено, розрахунок не спростовано, а лише вказівка на правильність визначення заборгованості банком не може слугувати належним доказом наявності заборгованості. Крім того, задовольняючи зустрічні позовні вимоги, про визнання договорів поруки припиненими, суд першої інстанції також вірно керувався нормами ч. 1 ст. 559 ЦК України про те, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Встановивши, що частиною №1 кредитного договору «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних, розділом 5 (5.2) частини №2 кредитного договору «Загальні умови кредитування» передбачено право банку змінити розмір процентів про що банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом /а.с.30,31/, починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена /порівняно з 14,5%/, що не було погоджено з поручителями, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про припинення договорів поруки. Аналогічні позиції, висловлені у постановах Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11, від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12, 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12. Доводи апеляційної скарги, щодо того, що зміна процентної ставки передбачена п. 5.2 кредитного договору, позичальнику було направлено повідомлення 18.08.2008 року, а за умовами кредитного договору і договору поруки не передбачено обов'язку банку повідомляти поручителя про зміну умов договору, зокрема і процентної ставки, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки суперечать п. 5.2 кредитного договору про те, що про зміну розміру процентної ставки по кредиту банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа. Жодних належних доказів такого повідомлення, при розгляді справи в суді першої інстанції представникам банку не було надано. Нові докази, долучені до апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки у відповідності до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Жодних доводів щодо поважності не подання долучених до апеляційної скарги доказів, апелянтом не зазначено. Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях. Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України апеляційний суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Костюк Юлії Володимирівни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року - залишити без змін. Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71919288
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення зайво сплачених коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позичальник не виконує умов кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні кредитного договору були порушені її права як споживача, оскільки, на її думку, рішення банку щодо підвищення процентної ставки є неправомірними. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 13904,49 доларів США, що в еквіваленті становить 163655,85 грн, з яких: 6043,86 доларів США (71136,23 грн) – тіло кредиту; 2041,21 долар США (24025,04 грн) – заборгованість по процентам за користування кредитом; 349,72 доларів США (4116,20 грн) – заборгованість по комісії за користування кредитом; 5469,70 доларів США (64378,37 грн) – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У листопаді 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, у якій заявниця просить скасувати судові рішення у цій справі та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 192, частини третьої статті 267 та статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявниця додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року, 18 грудня, 12 червня 2013 року, 18 лютого 2015 року, 24 лютого, 23 березня та 5 жовтня 2016 року, в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого позивач зобов'язався надати відповідачці кредит у сумі 8919,05 доларів США строком до 11 травня 2014 року, а відповідачка у свою чергу зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки у розмірі 1% на місяць за користування кредитними коштами в порядку та в строки, встановлені договором. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати (з 13 до 20 числа) позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 170,75 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором. Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов’язань щодо погашення кредиту позичальник сплачує позивачу відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі (2,09%) на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. За умовами пункту 4.1 кредитного договору позичальник при порушенні зобов’язань за договором сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення. Суди також установили, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2014 року, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року за позовом ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки скасовано. Перевіривши надані розрахунки та узявши до уваги умови договору та рішення судів, що набрали законної сили в частині правомірності підвищення банком відсоткової ставки за спірним договором, суди зробили висновок, що розрахунки здійснено відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням розподілення коштів, вилучених від реалізації заставного майна. А тому на підставі цих висновків суди установили, що на порушення зазначених умов кредитного договору відповідачка належним чином не виконала кредитних зобов’язань, у зв'язку з чим станом на 30 травня 2014 року має заборгованість у розмірі 163655,85 грн (що за курсом 11,77 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 30 травня 2015 року еквівалентно 13904,49 доларів США). Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, а позичальниця порушила свої зобов'язання щодо належного виконання договору, при цьому не довела наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, суди зазначили, що ОСОБА_1 не зверталася із заявою про застосування строків позовної давності. Надані заявницею для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та 12 червня, 18 грудня 2013 року не можуть слугувати належними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, іншим предметом та іншим нормативно-правовим регулюванням. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: 18 від 24 лютого 2016 року та 5 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, дійшов висновку про те, що чинне законодавство не передбачає нарахування штрафних санкцій та пені в іноземній валюті, у зв’язку із чим пеня має обчислюватись лише у національній валюті; 19 від 19 жовтня 2011 року, 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою сторони у справі, виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачена обов’язково письмова форма такої заяви, то про застосування позовної давності сторона має право заявити усно, і суд повинен дати оцінку такій заяві у своєму рішенні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 533 у поєднанні зі статтею 192 та статті 267 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України - гривні. У справі, що переглядається, суди задовольняючи вимоги банку щодо стягнення пені в іноземній валюті з визначенням її еквіваленту у гривні, не урахували зазначених вимог чинного законодавства, що призвело до прийняття у цій частині незаконного рішення. Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові. Згідно зі статтею 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства. Як убачається із заяви про перегляд та підтверджується диском аудіозапису судових засідань при розгляді справи у суді першої інстанції, заявниця неодноразово під час розгляду справи у суді першої інстанції усно заявляла про застосування строків позовної давності, однак суди не надали оцінки такій заяві. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у даній справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BDC7BE3E10CA3BE3C22581830032212B
  20. Державний герб України Номер провадження 2/754/414/17 Справа №754/7694/16-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В. за участю секретаря - Макас Л.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: Позивач ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 29.08.2006 року між Банком та відповідачкою був укладений Договір кредиту № 08-038/401к, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення боргу не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. Банк свої зобов"язання виконав належним чином, надавши кредитні кошти, якими відповідачка користувалася, але при цьому відповідачка належним чином умови Договору не виконує, у зв"язку з чим виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь Банку заборгованість за договором у розмірі 1233419, 62 грн. та судові витрати по справі. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 29.09.2016 року до участі у справі притягнуто ОСОБА_2. Представник позивача у судовому засіданні повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити. Також зазначив, що заперечує проти застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважає дану заяву безпідставною. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги не визнали, подали заяву про застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважають, що він пропущений. На підставі викладеного відповідачка та її представник просили у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності третьої особи, за наявних у справі матеріалів. Вислухавши пояснення представника позивача, відповідачки, представника відповідачки, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" не підлягають задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений Договір кредиту № 08-038/401к. Відповідно до умов даного Договору відповідачка отримала у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти з максимальним лімітом заборгованості в сумі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. В забезпечення виконання зобов"язань за Договором кредиту 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 був укладений Договір поруки, відповідно до умов якого поручитель ОСОБА_2 зобов"язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених Договором кредиту. Банк виконав свої зобов"язання за Договором кредиту, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі та на умовах, передбачених Договором, що підтверджується випискою по рахунку, заявою на видачу готівки. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти. Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов"язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вказує у позовних вимогах Банк, позичальник припинив належним чином виконувати свої грошові зобов"язання за кредитним договором, а саме здійснювати щомісячні обов"язкові платежі відповідно до сум та в строки, передбачені умовами Договору. У своїх запереченнях щодо позову відповідачка вказує про те, що перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року, а тому вважає, що саме з цієї дати і повинен рахувати строк позовної давності для звернення позивача до суду з даним позовом. Згідно із ст. 525, 526 ЦК України зобов?язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов?язання не допускається. Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов"язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом. Згідно із ст. 629 ЦК України Договір є обов"язковим для виконання сторонами. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що через порушення умов Договору у відповідачки станом на 01.04.2016 року виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн., що підтверджується відповідним розрахунком. Але ж відповідно до вимог ст. 3, 8 Конституції України, якими продекларовано, що відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави, загальних засад цивільного законодавства, прописаних у ст. 3 ЦК України, щодо свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності, з порушенням ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо заборони включення до договору споживчого кредитування несправедливих умов, ознакою та наслідком яких став істотний дисбаланс договірних прав та обов"язків на шкоду споживача. Оскільки умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов"язання, які деталізують обов"язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 29 числа кожного місяця) та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов"язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Відповідно до графіку погашення заборгованості, встановленого п. 1.1.1 Договору, позичальник мав щомісяця сплачувати по 29 число кожного місяця 582, 00 доларів США. Як вбачається з розрахунку заборгованості, перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року. Враховуючи те, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений , згідно графіку платежів по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення - 30.04.2007 року. Оскільки за умовами Договору погашення кредиту повинно здійснюватися відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов"язань. Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13. Так, у постанові Верховний Суд зробив висновок щодо застосування ст.. 261, 530, 631 ЦК України і зазначив, зокрема, про наступне: "Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов"язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатися залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов"язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу". Відповідно до принципу верховенства права, через призму ст. 3 Конституції України, людина та її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За визначенням Конституційного Суду України у постановлених ним рішенням, верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, включаючи інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, які легітимовані суспільством та відповідають ідеології справедливості. Зазначені принципи справедливості, добросовісності, рівності та свободи у відносинах споживчого кредитування в повній мірі знайшли своє відображення у ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Положеннями ст. 42, 92 Конституції України визначено, що громадянам України гарантовано, що держава захищає права споживачів, здійснюючи контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг та, встановлюючи законами України засади створення та функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Враховуючи те, що споживач фінансових послуг фактично є слабким суб"єктом економічних відносин, держава забезпечує його захист, а також рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Наведений підхід до правовідносин у сфері споживчого кредитування прописано і Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань". Міжнародними актами і, зокрема, Резолюцією Генеральної асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09.04.1985 року № 39/248 констатовано, що споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності та виходячи з важливості сприяння справедливому, рівноправному та усталеному економічному і соціальному розвитку, сформульовано керівні принципи для захисту інтересів споживачів, серед яких визначено сприяння у боротьбі зі шкідливою діловою практикою підприємств, яка негативно відбивається на споживачах. Хартією захисту споживачів, ухваленою 25 сесією консультативної асамблеї Європейського союзу у 1973 році за № 543 передбачено, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, оскільки споживачу під час укладення кредитного договору об"активно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору. Крім того, слід зазначити, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому у законодавстві визначаються різні поняття: такі як "строк дії договору" та "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Як вже зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов'язань. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України. У зв"язку з тим, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення, який настав 30.04.2007 року. Таким чином, починаючи з травня 2007 року позивач фактично знав про своє порушене право, проте не заявляв про це, і саме з цього моменту починається перебіг позовної давності, як щодо основного зобов"язання, так і до застосування відсотків за його користування та інших, передбачених договором сум. Виходячи з наведеного вище, строку позовної давності щодо даних позовних вимог сплинув 01.05.2010 року, а звернувся Банк до суду лише у червні 2016 року. Відповідно до п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 "Про застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Під час розгляду даної справи відповідачкою було подано заяву про застосування строку позовної давності до даних позовних вимог. Отже, виходячи з вищенаведених норм діючого законодавства та встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку, що є всі підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом. Аналогічна правова позиція викладені і у постановах Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі № 6-14цс14, від 17.09.2014 року у справі № 6-95цс14, від 01.10.2014 року у справі № 6-134цс14, від 22.10.2014 року у справі № 6-127цс14, від 30.09.2015 року у справі № 6-154цс14. Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у своїх рішеннях Європейський Суд вказує про те, що обмеження позовної давності служить законним цілям встановлення правової визначеності та остаточності. Вона захищає потенційних відповідачів від прострочених позовів, які буде тяжко заперечити, та несправедливості, яка може мати місце, якщо суд буде змушений ухвалити рішення щодо подій, які відбулися у віддаленому минулому, спираючись на докази, які могли стати недостовірними та неповними внаслідок давності. Суд також нагадує юриспруденцію, відповідно до якої сам факт, що претензії заявника мають строк давності, не створює жодної проблеми з точки зору Конвенції. Інститут строків давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбули у далекому минулому. Також Суд нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави. Тому, на думку Суду, держава має позитивне зобов»язання захищати громадянина і, таким чином, передбачати обов»язок для банків, з урахуванням негавтиних нслідків, які може мати строк давності, повідомляти власника неактивного рахунку про наближення спливу строку давності, і надати йому можливість перервати перебіг строку давності, здійснивши, наприклад, операцію на рахунку. Відсутність обов»язковості такого повідомлення ризикує порушити справедливий баланс між вимогами загального інтересу громади і імперативами захисту основоположних прав особи. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Банку є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню. На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 203, 215, 257, 267, 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Головуючий: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824777
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору і розірвання договору та зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним пункт 1.4 кредитного договору НОМЕР_1 від 09 вересня 2014 року (далі – кредитний договір), укладеного між нею та публічним акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк»), та розірвати вказаний договір. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що установлення пунктом 1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання. У липні 2015 року ПАТ «Ідея Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило стягнути із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15 липня 2015 року складала 105 тис. 281 грн 41 коп. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року рішення районного суду в частині позову ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ідея Банк» 105 тис. 281 грн 41 коп. заборгованості за кредитним договором. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду залишено без змін. 18 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 509, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди під час розгляду справи установили, що 9 вересня 2014 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній надано кредит у розмірі 100 тис. грн, строком на 60 місяців зі сплатою 3 % річних від залишкової суми кредиту. Пунктом 1.4 цього договору встановлено щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. Суди також установили, що в кредитному договорі, укладеному між сторонами 9 вересня 2014 року, та в графіку щомісячних платежів, який є невід'ємною частиною цього договору, встановлені процентні ставки послуг, які зафіксовані у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія). Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що умова кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту не суперечить ні вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ні затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця однакову суму, оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту встановлена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом є незаконним і суперечить положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Прикладів неоднакового застосування інших норм матеріального права, зазначених у заяві, не наведено. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України). За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається. Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року. За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1). Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що оскільки плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», на зазначені положення статі 11 цього Закону уваги не звернули та безпідставно відмовили в позові про визнання недійсними положень пункту 1.4 кредитного договору щодо плати за обслуговування кредиту, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону. Саме з цього виходив суд першої інстанції задовольняючи позов про визнання положень пункту 1.4 кредитного договору недійсним. Той факт, що суд першої інстанції визнавши зазначений пункт договору недійсним, не звернув уваги на положення статті 215 ЦК України, на правильність судового рішення в цій частині не впливає, а тому судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанції в частині відмові у позові про визнання пункту 1.4 кредитного договору недійсним слід скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині слід залишити без змін Разом з тим, задовольняючи позов банку в повному обсязі суди на зазначені положення статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» також не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень пункту 1.4 договору. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою і другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання пункту кредитного договору недійсним залишити в силі. В частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2071цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A4EDC5814071BE3C22581AA005EF513
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, звернення стягнення на житловий будинок за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, звернення стягнення на житловий будинок. ОСОБА_1 зазначала, що у 2008 році ОСОБА_2 взяв у неї в борг 85 тис. доларів США, що на той час було еквівалентно 1 млн. 340 тис. 960 грн. Вказані кошти були необхідні відповідачу для будівництва житлового будинку із надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці площею S_1 за АДРЕСА_1. Для будівництва житлового будинку ОСОБА_2 було витрачено грошові кошти у сумі 170 тис. доларів США. Із позичених коштів позивачці відповідачем було повернуто 25 тис. доларів США. Оскільки між сторонами існували відносини довіри, то і розписка була складена відповідачем лише 15 січня 2015 року з урахуванням повернутих коштів у сумі 25 тис. доларів США. Сторони обумовили, що решта позичених коштів буде повернута після продажу зведеного відповідачем будинку та земельної ділянки, на якій він розташований. Позивачка дізналася про те, що відповідач не має наміру продавати указаний будинок та земельну ділянку, а отже і повертати їй позичені кошти. ОСОБА_1 неодноразово зверталася до ОСОБА_2 з вимогою повернути кошти у сумі 60 тис. доларів США, проте останній їх так і повернув. У зв’язку з наведеним ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідача заборгованість за розпискою у сумі 1 млн. 520 тис. 400 грн та з метою повернення цих коштів звернути стягнення на житловий будинок з надвірними спорудами за АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій він розташований, що належать відповідачу на праві власності. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою у сумі 1 млн. 520 тис. 400 грн, що згідно із встановленим Національним банком України офіційним курсом гривні до долара США станом на час подачі позовної заяви до суду було еквівалентно 60 тис. доларів США. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судових рішень та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1048, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 20 лютого, 18 вересня 2013 року та 11 листопада 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно розписки від 15 січня 20015 року, написаної ОСОБА_2, відповідач позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 85 тис. доларів США для будівництва будинку за АДРЕСА_1. Вартість будівництва будинку відповідач самостійно оцінив у 170 тис. доларів США та зобов’язався повернути ОСОБА_1 50 % від вартості будинку за вирахуванням фактично повернених коштів у сумі 25 тис. доларів США після продажу будинку. Відповідач продаж будинку не здійснив, з позивачкою не розрахувався. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого у матеріалах справи міститься розписка, а тому відповідач зобов’язаний на підставі статей 1046, 1047 та 1049 ЦК України повернути позивачці отримані у борг кошти. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 11 листопада 2015 року, наданих заявником містяться висновки про те, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки, складеної 15 серпня 2015 року, вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі 170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов’язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов’язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов’язали зобов’язання відповідача повернути кошти, а саме – до продажу будинку. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1046, 1048, 1049 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень в частині вимог про стягнення боргу. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року в частині вимог про стягнення боргу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17 Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі 170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов’язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов’язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов’язали зобов’язання відповідача повернути кошти, а саме – до продажу будинку. Постанова від 18 жовтня 2017 року №6-1662цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/02E3F8138D086E8BC22581FA0033540F
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: орган опіки та піклування Звенигородської міської ради, приватний нотаріус Звенигородського районного нотаріального округу ОСОБА_6, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а : У липні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 березня 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок АДРЕСА_1. Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 18 вересня 2012 року утворилася заборгованість у сумі 172 тис. 707 грн 79 коп., просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити із зазначено будинку відповідачів, які зареєстровані та проживають у ньому, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Суди розглядали справу неодноразово. Звенигородський районний суд Черкаської області рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 172 тис. 707 грн 79 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок загальною площею 172,4 кв.м, який розташований за АДРЕСА_1, шляхом його продажу з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселив ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які зареєстровані і проживають у житловому будинку АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у м. Звенигородці; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 38–40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня, 16 жовтня, 10 грудня 2014 року, 5 червня 2015 року, 10 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, 2 листопада 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 13 березня 2006 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року (т.1, а.с. 6–9). З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметами якого є будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці площею S_1 (т.1, а.с. 10–14). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2006 року, зареєстрованому в реєстрі прав власності 3 березня 2006 року (т.1, а.с. 122–123). ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 18 вересня 2012 року складала 172 тис. 707 грн 79 коп. 30 травня 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило ОСОБА_1 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (т.1, а.с. 36). Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 8 травня 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог Звенигородської міжрайонної прокуратури в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки на час укладення оспорюваного договору останні не мали права користування чи проживання у спірному будинку, тому укладеним договором не були порушені їхні права (т.1, а.с. 247–249) У пункті 17.8.2 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо. Умовами договору іпотеки сторони також узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 23 договору іпотеки). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, послався на вимоги частини другої статті 9, статті 109 ЖК УРСР, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором шляхом укладення будь-яким способом з іншою особою – покупцем договору купівлі–продажу та виселення відповідачів із житлового будинку, оскільки позичальник не виконував узятих на себе зобов’язань. Надані для порівняння ухвали від 16 липня, 10 грудня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій і передав справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Разом з тим в інших, наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій, які відмовили в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, з підстав того, що: - позивач не дотримався всіх передбачених умов, за яких можливе примусове виселення за рішенням суду, зокрема умови про добровільне звільнення приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги (16 жовтня 2014 року); - громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (5 червня 2015 року); - житло, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачем не за рахунок отриманого кредиту (10 жовтня 2016 року). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки: - у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню (від 27 травня 2015 року № 6-332 цс15); - згідно з положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину такого рішення, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд на порушення вимог статті 39 цього Закону не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, та початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої цієї статті (від 2 листопада 2016 року № 6-1923цс15). Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема текст статті 109 викладено в новій редакції. За змістом частини другої статті 40 цього Закону та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виселяючи відповідачів зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла, не з’ясували джерела коштів, за які було придбано переданий в іпотеку будинок, зокрема чи це майно було придбано за рахунок отриманого ОСОБА_1 кредиту. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»; посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також не вказав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону . Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавця, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 цього Закону. Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону України «Про іпотеку» уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних цих норм. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3057цс16 За змістом частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-3057цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/90D95629802D5F21C22581160030F169
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання договорів кредиту, іпотеки та поруки недійсними, мотивуючи свої вимоги тим, що кредитні договори суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки укладені сторонами на невигідних для позичальника умовах, що обмежувало волю позивача при укладенні цих договорів та є підставою для визнання його недійсним, відповідно й всі укладені договори на забезпечення кредитного договору також підлягають визнанню недійсними. У липні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зустрічною позовною заявою, в якій зазначило, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитних договорів виникла заборгованість, а тому просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року у розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Бізнес сувеніри» суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року у розмірі 274158,19 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 273976,22 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року в розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом про стягнення коштів за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на дві постанови Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справах № 6-1457цс16 та № 6-2170цс16. Оскільки заявниця просить переглянути судові рішення лише в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом, справа щодо первісного позову не є предметом перегляду Верховним Судом України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Під час розгляду справи суди встановили, що 9 червня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), було укладено кредитний договір НОМЕР_2 на суму 330 тис. доларів США. Того ж дня на забезпечення виконання умов кредитного договору між тими самими сторонами було укладено договір іпотеки. Банк виконав умови договору та надав ОСОБА_1 кредит за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 82990 доларів США, що еквівалентно 419099,5 грн та 247010 доларів США, що еквівалентно 1247400,5 грн, що підтверджується валютними меморіальними ордерами НОМЕР_3, НОМЕР_4 6 від 09 червня 2006 року (а.с.244, т.1). 12 грудня 2008 року банк направив на адресу ОСОБА_1 вимогу про дострокове виконання зобов’язань за цим кредитним договором, в якому просив погасити утворену заборгованість протягом 30 днів з дати одержання цієї вимоги, яку позивачка отримала 4 березня 2009 року (а.с. 191, т. 2). Таким чином, банк змінив строк виконання зобов’язань за цим кредитним договором, з якого погашення боргу вже не відбувається щомісячними платежами відповідно до графіку платежів, а підлягає сплаті всією сумою у визначений банком строк. Суди також установили, що у вересні 2009 року ОСОБА_1 внесла 54,26 доларів США на погашення суми боргу (а. с. 142, т. 3). 12 листопада 2010 між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, у тому числі за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, а тому до останнього перейшло право вимоги до відповідачів за цим кредитним договором (а.с.97-110, т.1). Задовольняючи вимоги банку щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, суди виходили з того, що перебіг позовної давності за цим кредитним договором перервався сплатою ОСОБА_1 грошової суми на погашення заборгованості у вересні 2009 року, тобто після отримання нею досудової вимоги про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором та після настання визначеного у ній терміну, а товариство звернулось до суду з позовом 19 червня 2012 року. Суди також зазначили, що ОСОБА_1 визнала суму основної заборгованості за цим кредитним договором. Натомість у наданих постановах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року міститься правовий висновок, відповідно до якого правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Отже, наведене заявником судове рішення свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 264 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Дійшовши висновку про погашення боржником боргу, суд першої інстанції не встановив: чи було волевиявлення боржника на погашення такого боргу, чи знав боржник про таке погашення та чи схвалив такі дії. Таким чином, оскільки суд не встановив тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення зустрічних позовних вимог з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року задовольнити частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року в частині задоволення зустрічного позову скасувати; справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2891цс16 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Суддя Верховного Суддя України В.М. Сімоненко Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-2891цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9F9803605E4DA79BC22581DF0041992B
  25. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2017 року Справа № 910/361/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді Гольцової Л.А.(доповідач), суддів: Картере В.І., Козир Т.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі№ 910/361/14 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про стягнення 101 839, 99 грн, за участю представників: позивача - не з'явився відповідача - ОСОБА_5, довір. від 06.06.2017 В С Т А Н О В И В : Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14 задоволено позов Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (позивач). Присуджено до стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (відповідач) на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" 50 000,00 грн заборгованості за кредитом, 32 218,38 грн - процентів за користування кредитом, 7 200,00 грн - комісії, 12 421,61 грн -пені, 2 036,80 грн - судового збору. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у даній справі (головуючий суддя Сітайло Л.Г., судді: Пашкіна С.А., Жук Г.А.) задоволено апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4. Скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14. Прийнято нове рішення, яким відмовлено позивачеві в задоволенні позовних вимог. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 2 240,48 грн - судового збору за подання апеляційної скарги. Не погоджуючись із вказаною постановою, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулось з касаційною скаргою, в якій просить Вищий господарський суд України скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14. В касаційній скарзі заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 611, 625, 1048, 1049 Цивільного кодексу України, статей 218, 229, 230, 231 Господарського кодексу України. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулось до суду з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованості по кредиту в розмірі 50 000,00 грн, 32 218,38 грн - процентів за користування кредитом, комісії 7 200,00 грн, та 12 421,61 грн - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів. Позовні вимоги мотивовані тим, що 16.06.2011 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (банк) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (клієнт), шляхом подачі відповідачем заяви про відкриття поточного банківського рахунку та приєднання до розміщених в мережі Інтернет "Умов та правил надання банківських послуг" (далі - Умови), укладено договір банківського обслуговування, відповідно до умов якого клієнту встановлено кредитний ліміт на поточний рахунок в електронному вигляді через засоби електронного зв'язку. Пунктом 3.18.6.1 Умов зазначено, що обслуговування кредитного ліміту на поточному рахунку клієнта здійснюється з моменту подачі клієнтом до банку заяви на приєднання до "Умов та Правил надання банківських послуг" (або у формі "Заяви про відкриття поточного рахунку та картки із зразками підписів і відбитка печатки" або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк / інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою чи електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі) і/або з моменту надання клієнтом розрахункових документів на використання коштів у рамках кредитного ліміту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих засобів до повного виконання зобов'язання сторонами. Банком, на виконання умов договору від 16.06.2011, надано відповідачеві кредит в межах кредитної лінії в розмірі 50 000,00 грн, який відповідачем не повернуто позивачу. Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги, вказав на те, що підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, було укладено договір банківського обслуговування та відповідач приєднався зобов'язався виконувати умови, викладені в Умовах та Правилах надання банківських послуг, які містять усі істотні умови змішаного договору - кредитного договору та договору банківського рахунку, а саме, порядок надання коштів, строки користування кредитною лінією, відповідальність за непогашення кредиту, порядок нарахування відсотків за користування кредитом та їх розмір тощо, відповідач порушив свої грошові зобов'язання за договором, у зв'язку з чим в останнього утворився борг. Рішення мотивовано нормами статей 526, 610, 612, 1054, 1066, 1067 Цивільного кодексу України та Умовами та Правилами надання банківських послуг. Апеляційний господарський суд, з позицією якого погоджується колегія суддів Вищого господарського суду України, скасував рішення місцевого господарського суду та прийняв нове рішення, яким відмовив позивачеві в позові. Стаття 181 Господарського кодексу України передбачає загальний порядок укладання господарських договорів. Частина 1 вказаної норми визначає, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто, шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Згідно зі статтею 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Відповідно до частин 1 - 3 статті 207 вказаного Кодексу (в редакції на дату підписання заяви від 16.06.2011) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно -числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Частиною 2 статті 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлене договором або не випливає із суті змішаного договору. Згідно з частиною 1 статті 1066 вказаного Кодексу за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Частинами 1, 2 статті 1067 Цивільного кодексу України передбачено, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Відповідно до статті 3 Закону України "Про електронний цифровий підпис" електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Частинами 1-3 статті 4 Закону України "Про електронний цифровий підпис" передбачено, що електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі. Згідно зі статтею 6 Закону України "Про електронний цифровий підпис" Сертифікат ключа містить такі обов'язкові дані: найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру); зазначення, що сертифікат виданий в Україні; унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа; дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката; відкритий ключ; найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа; інформацію про обмеження використання підпису. Посилений сертифікат ключа, крім обов'язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа. Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що саме відповідачем підписано електронним цифровим підписом заяву від 16.06.2011 про приєднання до Умов, Тарифів ПАТ КБ "Приватбанк". Особистий ключ має властивості прихованого файлу, в якому відображається, зокрема, повне ім'я, номер сертифікату, початок строку дії та завершення строку дії. Відсутні докази отримання Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 електронного цифрового підпису в акредитованому центрі сертифікації ключів, у тому числі у ПАТ "ПриватБанк". Тобто позивачем не доведено підписання заяви від 16.06.2011 Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 та використання електронного цифрового підпису. Крім того, заява не містить зразків підписів та/або відбитки печатки відповідача, відсутні докази укладення між сторонами угоди щодо надання відповідачу доступу до системи клієнт-банк/інтернет клієнт-банк. Матеріали справи не містять доказів належного доведення до відповідача кредитних лімітів. Довідка щодо встановлення кредитних лімітів відповідачеві від 16.12.2013, надана банком, не є достатнім доказом щодо зазначених обставин, оскільки не містить відомостей інформування клієнта про встановлення розміру кредитного ліміту. Судом апеляційної інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги довідку складену 16.12.2013, оскільки остання не може бути доказом погодження, доведення до відповідача кредитних лімітів в період з 29.05.2012 - 09.12.2013. Крім того, позивачем не доведено, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті позивача на час відкриття банківського рахунку, тобто, на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов'язався виконувати відповідач. З наданих позивачем Умов та Тарифів неможливо встановити їх чинність та дію на час заяви від 16.06.2011, і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов'язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом з заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування. Оскільки ні позивачем, ні матеріалами справи не підтверджено отримання відповідачем цифрового підпису та підписання останнім цифровим підписом заяви від 16.06.2011 про приєднання і погодження з умовами, викладеними в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, відсутні докази відкриття Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 рахунку № НОМЕР_1, користування ним та отримання кредиту. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення заборгованості по кредиту. Виходячи із встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, з урахуванням того, що суд у порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно і повно дослідив подані сторонами докази, усім доводам надав обґрунтовану та належну правову оцінку, проаналізував відносини сторін та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального і процесуального права, відсутні підстави для зміни або скасування постанови суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги не спростовують правильного висновку суду, зводяться передусім до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, передбачених статтями 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі № 910/361/14 залишити без змін. Головуючий суддя Л.А. ГОЛЬЦОВА Судді В.І. КАРТЕРЕ Т.П. КОЗИР http://reyestr.court.gov.ua/Review/70163955