Search the Community

Showing results for tags 'отказ вызскания залога'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 17 results

  1. Державний герб України ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/465/19 Справа № 175/1064/17 Головуючий у першій інстанції: Воздвиженський О.Л. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2019 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Красвітної Т.П., суддів: Свистунової О.В., Єлізаренко І.А., при секретарі Догоновій О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу по апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації, витребування транспортного засобу, реєстрації транспортного засобу, ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ТОВ Автокредит Плюс звернулось до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 10.04.2015 року, відповідно до умов Договору фінансового лізингу №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року, ОСОБА_4 отримала від ТОВ «Автокредит Плюс» у платне користування автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, легковий седан-В,колір сірий, реєстраційний номер НОМЕР_1 та зобов`язалась сплачувати щомісячні платежі, пов`язані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку №2 Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Проте, ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за вказаним договором не виконала, у зв`язку з чим, станом на 09.03.2017 року заборгованість за фактичний строк користування предметом лізингу складає 198821,24 грн., а саме: заборгованість по залишку вартості предмету лізингу - 160947,35 грн., заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу - 26363,56 грн., заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 4184,67 грн., заборгованість за пенею 7325,66 грн. Зобов`язання за вказаним договором №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року забезпечено договором поруки №К200АЮ000652561 від 10.04.2015 року, укладеним з поручителем ОСОБА_3 , у розмірі 1000,00 грн. Крім того, як стало відомо позивачеві, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі довідки-рахунку перереєстрували транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, реєстраційний номер НОМЕР_2 , яким ОСОБА_5 від імені ТОВ Автокредит Плюс продав вказаний транспортний засіб ОСОБА_6 Вказану довідку-рахунок було завірено сервісним центром МВС України в Київській області. Перереєстрація спірного автомобіля за довідкою-рахунком є недійсною, у зв`язку з тим, що ОСОБА_5 не мав достатнього обсягу повноважень для відчуження автомобіля, адже останній не є та ніколи не був співробітником ТОВ Автокредит Плюс, а підпис у довіреності не співпадає з підписом голови правління ТОВ Автокредит Плюс. Недійсність довідки-рахунку тягне за собою недійсність будь-яких правочинів, що були укладені в часі після укладання недійсного правочину. Тому позивач, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року у розмірі 160947,35 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, за Договором поруки №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року суму боргу у розмірі 1000,0 грн.; визнати недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року, видану від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення; визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 на ім`я ОСОБА_6 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 від 17.06.2015 року, видане 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_6 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 27.07.2016 року, видане на ім`я ОСОБА_1 ; витребувати у ОСОБА_1 транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та передати вказаний транспортний засіб представникам ТОВ «Автокредит Плюс»; зареєструвати транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 - за ТОВ «Автокредит Плюс» - надавши повноваження представникам ТОВ «Автокредит Плюс» в будь-якому сервісному центрі МВС України отримати (відновити) свідоцтво про реєстрацію автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005; судові витрати покласти на відповідачів (а.с. 4-8, 82-87 т.1). Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року у розмірі 160947,35 грн.; стягнуто солідарно з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, за Договором поруки №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року суму боргу у розмірі 1000,00 грн. Визнано недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року видану від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення; визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, №кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , д.н. НОМЕР_1 , оформлений довідкою-рахунком на ім`я ОСОБА_6 . Скасовано державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 та визнано недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 від 17.06.2015 року, видане сервісним центром МВС України в Київській області про реєстрацію вказаного транспортного засобу, видане 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_6 . Скасовано державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер: НОМЕР_9 та визнано недійсним Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 27.07.2016 року, видане сервісним центром МВС України в м. Києві про реєстрацію вказаного транспортного засобу, видане 27.07.2016 року на ім`я ОСОБА_1 . Вирішено також витребувати у ОСОБА_1 автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску 2005, реєстраційний номер НОМЕР_9 та передати транспортний засіб представникам ТОВ «Автокредит Плюс». Зареєструвати вказаний автомобіль за ТОВ «Автокредит Плюс» - надавши повноваження представникам ТОВ «Автокредит Плюс» в будь-якому сервісному центрі МВС України отримати (відновити) свідоцтво про реєстрацію автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, тип ТЗ: легковий седан-В, код кольору-колір: НОМЕР_10 , № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 . Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» сплачений позивачем при подачі позову судовий збір у сумі 2429,22 грн. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість заочного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового судового рішення, виходячи з наступного. Встановлено, що на підтвердження позовних вимог позивачем надано копію заяви ОСОБА_4 про приєднання до публічного договору №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року, відповідно до якої остання дає свою згоду на приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу на умовах, визначених публічним договором про надання фінансового лізингу, що розміщений на офіційному веб-сайті компанії www.planetavto.com. ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 12 т.1). Статтею 14 вказаної вище заяви від 10.04.2015 року визначено,що предметлізингу тайого вартість-автомобіль згідно Специфікації, викладеної вДодатку №1;строк лізингу: 60 місяців з моменту підписання Додатку №2 (Графік лізингових платежів). Пунктом 14.1.3 договору №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015року визначено щомісячні платежі та порядок їх сплати: щомісячно, згідно Графіку, та включають в себе: - платіж по відшкодуванню частини вартості предмету лізингу у розмірі згідно додатку №2 (Графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі; - відсотки за користування предметом лізингу в розмірі згідно додатку №2 (графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі; - комісію за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу у розмірі згідно додатку №2 (графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі. У пункті 14.1.4 вказаного вище договору визначено період сплати щомісячного платежу з 24 по 28 число кожного місяця. Пунктом 14.1.5 визначено транзитний рахунок: № НОМЕР_11 у ПАТ КБ ПриватБанк, для подальшого зарахування на рахунок ТОВ «Автокредит Плюс». За змістом п. 14.1.7 заяви від 10.04.2015 року, після прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання фінансового лізингу, лізингоодержувач вносить аванс у розмірі 76500,00 грн. на транзитний рахунок, вказаний в п. 14.1.5 Договору. Додатком №1 до вказаної вище заяви від 10.04.2015року погодженоСпецифікацію таакт приймання-передачівід 16.04.2015року,яким визначено,зокрема,предмет лізингу-автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску 2005, тип ТЗ: легковий седан-В, колір сірий, №кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер: НОМЕР_1 (а.с. 13 т.1). В додатку №2 до договору фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року викладено Графік сплати лізингових платежів (а.с. 14 т.1). Для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за договором №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, між ТОВ Автокредит плюс та ОСОБА_3 був укладений договір поруки №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року (а.с.17 т.1). Згідно пункту 2 зазначеного вище договору поруки, ОСОБА_3 відповідає перед ТОВ Автокредит плюс за виконання обов`язків ОСОБА_4 за договором фінансового лізингу у розмірі 1000,00 грн. Станом на 09.03.2017 року, позивачем нарахована заборгованість, з посиланням на невиконанням ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за вказаним договором, в розмірі 198821,24 грн., а саме заборгованість по залишку вартості предмету лізингу - 160947,35 грн., заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу - 26363,56 грн., заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 4184,67 грн., заборгованість за пенею 7325,66 грн. Відповідно до ч. 1 статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Частиною 2 ст. 806 ЦК України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору, відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року №6-1551цс16, яка в силу ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Виходячи з викладено, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; колегія приходить до висновку, що договір фінансового лізингу №К200А!0000652561 від 10.04.2015року укладений без дотримання письмової нотаріальної форми, тому є нікчемним, а тому в задоволенні позовних вимог ТОВ «Автокредит Плюс» про стягнення з ОСОБА_4 160947,35 грн. та з ОСОБА_3 1000,00 грн. заборгованості за ОСОБА_8 оговором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року необхідно відмовити. Необхідно зазначити, що матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання ОСОБА_4 фінансового лізингу. У вказаній вище заяві про приєднання ОСОБА_4 до публічного договору взагалі не визначено вартість предмета лізингу - автомобіля, суму якої мав сплатити останній. У позовнійзаяві позивачвказував,що ОСОБА_5 на підставі підроблених документів від імені ТОВ Автокредит Плюс продав ОСОБА_6 транспортний засіб-автомобіль марки SKODA,модель:SUPERB,2005року випуску.Також позивачстверджує,що ОСОБА_5 не мав достатнього рівня повноважень для реєстрації спірного автомобіля та ніколи не отримував довіреності від ТОВ Автокредит Плюс на здійснення відповідних дій, що виключає можливість законної реєстрації права власності за ОСОБА_6 Однак, в матеріалах справи міститься копія довіреності №17 від 17.06.2015 року, виданої директором ТОВ «Автокредит Плюс» ОСОБА_9 на ім`я ОСОБА_10 , для отримання від імені ТОВ «Автокредит Плюс» цінностей - 1) документів про реєстрацію автомобіля SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, №кузова НОМЕР_6 ; 2) транзитні номери (а.с.25 т.1). Зі змісту зазначеної вище довіреності вбачається, що будь-якими повноваженнями щодо розпорядження автомобілем SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, від імені ТОВ «Автокредит Плюс» ОСОБА_10 наділений не був. Апеляційним судом ухвалою від 09 квітня 2019 року було витребувано у Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в м.Києві та Територіального сервісного центру №3245 Міністерства внутрішніх справ України у м.Вишгород Київської області оригінали письмових документів, на підставі яких 17.06.2015 року було здійснено перереєстрацію автомобіля Skoda Superb, номер кузова НОМЕР_7 (VIN НОМЕР_6 ), 2005 року випуску, колір сірий, з Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс на нового власника ОСОБА_6 ; у ТОВ Автокредит Плюс фінансові документи на підтвердження внесення ОСОБА_4 авансу на транзитний рахунок у розмірі, зазначеному у заяві від 10 квітня 2015 року про приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 ; у ТОВ Авто-Арсенал оригінал довідки-рахунку серії ААЕ НОМЕР_12 , виданої 17.06.2015 року Товариством з обмеженою відповідальністю Авто-Арсенал щодо автомобіля Skoda Superb, номер кузова НОМЕР_7 (VIN НОМЕР_6 ), 2005 року випуску, колір сірий; договір купівлі-продажу, чи інший документ, на підставі якого відбувся перехід права власності на транспортний засіб - автомобіль Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , від Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» до ОСОБА_6 ; протокол наради ТОВ «Автокредит Плюс», відповідно до якого ТОВ «Автокредит Плюс» доручено підготувати пакет документів для зняття з обліку автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; наказ ТОВ «Автокредит Плюс», відповідно до якого ТОВ «Автокредит Плюс» доручено зняти з обліку автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; довіреність, чи інші документи від імені ТОВ «Автокредит Плюс», яким уповноважено на вчинення дій, пов`язаних з перереєстрацією права власності з ТОВ «Автокредит Плю» на третіх осіб автомобіля Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; документи, які додавались до договору купівлі-продажу, на підставі якого відбувся перехід права власності на транспортний засіб - автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , укладеного ТОВ «Автокредит Плюс»; всі інші документи, на підставі, яких відбувся перехід права власності на автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, №кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , з ТОВ «Автокредит Плюс» (а.с. 202-203 т.2). Однак, жодного із витребуваних письмових доказів суду надано не було. Зокрема, згідно листа Територіального сервісного центру №3245 Міністерства внутрішніх справ України у м. Вишгород Київської області від 11.05.2019 року №450 повідомлено, що надати документи не можливо, так як термін їх зберігання, що становить 3 роки, - закінчився (а.с. 214 т.2). Листом Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Київській області від 20.05.21019 року №31/10-2104 повідомлено, що надати документи неможливо, у зв`язку із закінченням строку їх зберігання (а.с. 218 т.2). Таким чином, позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 , діючи від імені ТОВ Автокредит Плюс на підставі підроблених документів, здійснив відчуження транспортного засобу - автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частиною 2 ст. 207 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Відповідно до ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Разом з тим, згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За положеннями статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Приймаючи до уваги, що оригінал довіреності суду надано не було, а також те, що вказаною довіреністю ОСОБА_10 не наділений повноваженнями на вчинення правочинів щодо розпорядження спірним автомобілем, суд позбавлений можливості встановити обставини відносно правомочності ОСОБА_10 щодо продажу спірного автомобіля. Крім того, з оскаржуваної довіреності не вбачається, що ОСОБА_10 є співробітником позивача, тому посилання на те, що він ніколи не працював в штаті компанії не спростовує дійсності довіреності. Щодо доводів позивача про те, що ТОВ «Автокредит Плюс» не оформлював та не видавав довіреності №17 від 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_10 , то вона не є належним доказом підтвердження її недійсності. Таким чином, позовна вимога ТОВ «Автокредит Плюс» про визнання недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року, виданої від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення, задоволенню не підлягає. В матеріалах справи відсутній оспорюваний договір купівлі-продажу на підставі якого відбувся перехід права власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, укладений між ТОВ «Автокредит Плюс» та ОСОБА_6 , тому суд позбавлений можливості визначити обставини щодо його укладання, а саме сторін правочину та їх повноваження на відчуження майна. При цьому доказів незаконності зазначеного вище правочину та відповідної реєстрації права власності на автомобіль за ОСОБА_6 позивачем надано не було, тому вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB та скасування реєстрації також задоволенню не підлягають. З матеріалівсправи вбачається,що 17.06.2015року булоздійснено перереєстраціюна ОСОБА_6 за договоромкупівлі-продажутранспортного засобу автомобіляSKODA,модель:SUPERB,2005року випуску,тип ТЗ:седан-В,колір:сірий,VIN НОМЕР_6 ,а 27.07.2016року -за ОСОБА_1 на підставідоговору купівлі-продажу№877/10/8047/16від 27.07.2016року (а.с.88т.1). За змістом ч.1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У пункті 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», зазначено, що відповідно до положень частини 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1ст. 388 ЦК України. Згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Державний реєстр) відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. Виходячи з викладеного, враховуючи, що позивачем не доведено незаконність вибуття з володіння ТОВ «Автокредит Плюс» автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску; приймаючи до уваги, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем вказаного автомобіля, - колегія приходить до висновку, що позовні вимоги щодо витребування зазначеного транспортного засобу у ОСОБА_1 та його реєстрації за позивачем також не підлягають задоволенню. На викладене вище місцевий суд уваги не звернув, у повному обсязі обставини справи не встановив, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Частиною 1 статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу задоволено, а позовні вимоги залишено без задоволення, з ТОВ Автокредит Плюс підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплаченого апелянтом судового збору в сумі 3643,82 грн. (а.с. 146 т.1). Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Таким чином, колегія приходить до висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. В задоволенні позовних вимог Товариства зобмеженою відповідальністю Автокредит Плюс до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 простягнення заборгованості,визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації, витребування транспортного засобу,реєстрації транспортного засобу відмовити у повному обсязі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс (код ЄДРПОУ 34410930) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_13 ) судові витрати в сумі 3643 (три тисячі шістсот сорок три) грн. 82 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85672910
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 0417/12398/2012 Провадження N 14-553цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" до публічного акціонерного товариства "Акцент-банк", ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С.Г., та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Пономарь З.М., Баранніка О.П., Посунся Н.Є. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулось до суду з позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" (далі - ПАТ "А-Банк"), ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави. 2. Позовну заяву мотивовано тим, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір N SUK0AK00070026, згідно з яким останній отримав кредит у сумі 55 908,00 грн зі сплатою 15,96 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення 30 березня 2015 року.Кредит надавався на придбання відповідачем автомобіля FORD моделі Fiesta 1.3, 2007 року випуску, тип ТЗ легковий комбі-В, номер кузова НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2. 3. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором у заставу банку було передано вищевказаний автомобіль.Крім того, зобов'язання за вказаним договором були забезпечені порукою у розмірі 10 000,00 грн відповідно до договору поруки, укладеного з ПАТ "А-Банк" 20 жовтня 2010 року N 167. 4. ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконав, у зв'язку із чим станом на 13 липня 2012 року у нього виникла заборгованість у розмірі 90 963,40 грн. яка складається з 47 783,79 грн заборгованості за кредитом, 25 914,50 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 1 633,28 грн заборгованості за комісією за користування кредитом, 11 062,14 грн пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 250,00 грн штрафу (фіксована частина), 4 319,69 грн штрафу (процентна складова). 5. У зв'язку з наведеним позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 31 березня 2008 року N SUK0AK00070026 у сумі 90 963,40 грн витребувати у відповідача ОСОБА_3 та передати в заставу шляхом вилучення ПАТ КБ "Приватбанк" предмета застави - автомобіля FORD моделі Fiesta 1.3, 2007 року випуску, тип ТЗ легковий комбі-В, номер кузова НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_3, комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу; звернути стягнення на цей предмет застави шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ "Приватбанк" з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ "Приватбанк" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнути з відповідачів солідарно на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 10 000,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 6. Рішенням Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. Провадження у частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк" про стягнення заборгованості закрито. 7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав доказів повідомлення ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на заставне майно та надіслання боржнику вимоги щодо погашення кредитної заборгованості, внесення даних про реєстрацію в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, даних про письмове повідомлення всіх обтяжувачів та боржника про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання з викладенням про це повної інформації, що передбачено ст. 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", не підтвердив. 8. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у позові. 9. Апеляційний суд вважав, що висновок суду першої інстанції не в повному обсязі відповідає вимогам закону та обставинам справи, та, враховуючи принцип диспозитивності, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет застави у зв'язку з їх необґрунтованістю. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 10. ПАТ КБ "Приватбанк" у касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просило скасувати рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. У касаційній скарзі ПАТ КБ "Приватбанк" зазначило, що суди не врахували тієї обставини, що банк неодноразово направляв відповідачу повідомлення про наявність простроченої заборгованості з вимогою її погасити. ПАТ КБ "Приватбанк" надало суду докази щодо наявності кредитної заборгованості, а відповідач не спростував їх. Вважало, що використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права звернутися до суду. ПАТ КБ "Приватбанк" вказувало, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність обставин настання події дефолту, згідно з якими можливе звернення стягнення на предмет застави. Крім того, суди безпідставно закрили провадження у частині позовних вимог до ПАТ "А-Банк", оскільки відповідно до змісту спірних правовідносин та суб'єктного складу учасників цих правовідносин спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Щодо меж розгляду судом касаційної скарги 12. 09 лютого 2017 рокуВищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своєю ухвалою відкрив касаційне провадження у цій справі. 13. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції. 14. Відповідно до п. 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15. 07листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Своє рішення суд мотивував тим, що позивач оскаржує рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 рокуз підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. 17. 22 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Позиція Верховного Суду 18. ВеликаПалата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. 19. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 20. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 21. Відповідно до вимог ст. 15 ЦПК України, якою керувалися суди і яка була чинною на час ухвалення судових рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у ст. 19 ЦПК України у чинній редакції. 22. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 23. Водночас при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. 24. Відповідно до ч. 1 ст. 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 25. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені ст. 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у ч. 1 цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 26. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, установлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (п. 1 ч. 2 ст. 12 цього Кодексу). 27. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (п. 1 ч. 1 ст. 20 цього Кодексу). 28. Суди попередніх інстанцій встановили, що позов про звернення стягнення на предмет застави був поданий до позичальника, який, на думку заявника, допустив неналежне виконання зобов'язання за кредитним договором, а також до поручителя - юридичної особи. 29. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі в частині позову до поручителя - юридичної особи, мотивувавши таке рішення тим, що вимога до цього відповідача не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до приписів ч. 1, 2 ст. 15, 16 ЦПК України, а також ст. 12 ГПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи. 30. Так, ст. 16 ЦПК України не допускала об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 31. Разом із тим заявлена у цій справі позовна вимога про звернення стягнення на предмет застави з боржника та поручителя могла бути предметом окремого розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки ст. 15 ЦПК України та ст. 12 ГПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи судами, не встановлювали відповідної заборони. 32. Зі змісту ст. 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства. 33. Разом з тим, крім предметного критерію, для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 34. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у суді першої інстанції) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 35. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. 36. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. 37. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження того ж самого предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. 38. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а також вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах від 17 та 24 лютого 2016 року у справах N 6-1965цс15 та N 6-1009цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-2307цс15, від 06 й 27 квітня 2016 року у справах N 6-77цс16 та N 6-2974цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2578цс15, від 06 липня 2016 року у справі N 6-1047цс16. 39. Позовні вимоги у цій справі до боржника і поручителя є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. 40. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. 41. Саме з цього виходила Велика Палата Верховного Суду, відступаючи від правового висновку щодо застосування вищезазначених норм процесуального права у подібних правовідносинах (постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54цс18), від 27 червня 2018 року N 534/1898/14-ц (провадження N 14-215цс18), від 07 листопада 2018 року N 755/13532/15-ц (провадження N 14-319цс18)). 42. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок судів про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою. 43. Таким чином, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог банку до поручителя - ПАТ "А-Банк", суди дійшли помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції господарських судів. 44. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині вирішення спору по суті позовних вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави з огляду на наступне. 45. Суди встановили, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитно-заставний договір N SUK0AK00070026, за умовами якого останній отримав споживчий кредит у сумі 55 908 грн зі сплатою 15,96 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення до 30 березня 2015 року. У пункті 17.1.3. договору зазначено, що кредитні кошти були надані на наступні цілі: 50 960,00 грн - на придбання автомобіля, 3 894, 80 грн - для сплати перших страхових платежів за договором страхування на перший рік дії кредиту, 34,00 грн за сплату коштів за реєстрацію предмета застави в Державному реєстрі застав рухомого майна, а також 1019,20 грн - для сплати винагороди банку за надання фінансового інструменту. За п. 2.2,17.8 кредитного договору для забезпечення повного і своєчасного виконання зобов'язань за договором ОСОБА_3 надав у заставу банку автомобіль FORD моделі Fiesta1.3, номерний знак НОМЕР_2. За п. 4.4.,17.8 договору погашення заборгованості здійснюється шляхом сплати щомісячних платежів, до яких входять платежі за винагородою (у випадку її наявності), проценти та кредитом (а. с. 9-13, т. 1). У додатку 1 до кредитно-заставного договору передбачено графік погашення кредиту та відповідні розміри щомісячних платежів (а. с. 14, т. 1). 46. Зобов'язання за цим договором забезпечено також договором поруки від 20 жовтня 2010 року N 167, укладеним між ПАТ КБ "Приватбанк" та ПАТ "А-Банк", з обмеженням розміру відповідальності останнього сумою 10 000 грн (а. с. 7, т. 1). 47. За розрахунком банку (а. с. 5, 6, т. 1) за вказаним кредитно-заставним договором, за ОСОБА_3 обліковується заборгованість, яка на 13 липня 2012 року становила 90 963,40 грн та складалась із 47 783,79 грн заборгованості за кредитом, 25 914,50 грн заборгованості за відсотками за користування кредитом, 1 633,28 грн заборгованості з комісії за користування кредитом, 11 062,14 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, 250 грн штрафу (фіксована частина), 4 319,69 грн штрафу (процентна складова). 48. Згідно з актом від 31 березня 2008 року ОСОБА_3 передав ПАТ КБ "Приватбанк" у заставу в рахунок заборгованості за кредитним договором транспортний засіб - автомобіль FORD моделі Fiesta 1,3, номерний знак НОМЕР_2. Заборгованість ОСОБА_3 перед банком на час передачі автомобіля у заставу визначена у сумі 55 908,00 грн (а. с. 147, т. 1). 49. Відповідно до ст. 589 ЦК України та ст. 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. 50. Відповідно до п. 17.1.5 кредитного договору кінцевим терміном погашення кредиту є 30 березня 2015 року. 51. Поняття "подія дефолту" визначено у п. 12.1 кредитного договору, під яким, зокрема, слід розуміти затримання сплати позичальником частини наданого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць; перевищення заборгованості більш як на 10 % суми наданого кредиту; несплату позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми наданого кредиту; відмову позичальника в оформленні (переоформленні) будь-якого з договорів страхування відповідно до вимог ст. 3.4.3 договору тощо. 52. Суди правомірно зазначили, що позовна заява банку взагалі не містить конкретних обставин, які б указували на настання конкретної, передбаченої кредитно-заставним договором події дефолту, яка була б підставою для звернення стягнення на предмет застави. Крім того, з наданого банком розрахунку заборгованості та з виписки з рахунку вбачається, що ОСОБА_3 фактично щомісячно сплачував платежі на погашення заборгованості. 53. Разом із цим суди, відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_3, вірно керувались тим, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. ПАТ КБ "Приватбанк" не надано належних доказів повідомлення ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на заставне майно та вимогу щодо погашення кредитної заборгованості. 54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" у частині вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 55. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 56. Відповідно до ч. 6 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 57. Ураховуючи викладене вище, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга в частині вимог про юрисдикцію є обґрунтованою. А тому рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог доПАТ "А-Банк", а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 58. В іншій частині рішення належить залишити без змін, оскільки воно ухвалено з дотриманням закону. Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись ч. 1 ст. 400, ч. 3 ст. 406, п. 2 ч. 1 ст. 409, ч. 6 ст. 411, ст. 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити частково. 2. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог до публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 3. У решті рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Постанова ВеликоїПалати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 26 лютого 2019 року м. Київ Справа N 907/9/17 Провадження N 12-76гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. розглянула касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк", скаржник) на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року (судді Кордюк Г.Т., - головуючий, Давид Л.Л., Малех І.Б.) у справі N 907/9/17 за позовом ПАТ "ВіЕс Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Карпати М" (далі - ТОВ "Транс Карпати М") про звернення стягнення на майно. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У січні 2017 року ПАТ "ВіЕс Банк" звернулось до господарського суду з позовом до ТОВ "Транс Карпати М", у якому просило в рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. звернути стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним Публічним акціонерним товариством "Фольксбанк" (далі - ПАТ "Фольксбанк") (змінило найменування на ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М", а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11 реєстраційний номер АО 8203 АІ, 2007 року випуску; - напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350 реєстраційний номер АО 4861 XX, 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю, за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів усіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог від 15 березня 2017 року). 1.2. Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач відповідно до умов кредитного договору N KU 010143 від 21 березня 2011 року відкрив Малому підприємству "Нова" моновалютну кредитну лінію з лімітом 34 500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення не пізніше 21 березня 2014 року. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у цивільній справі N 303/8746/13-ц позовні вимоги задоволено в повному обсязі та стягнуто заборгованість з позичальника в повному обсязі, рішення набрало законної сили. 1.3. У зв'язку з несплатою відповідачем основного боргу та відсотків у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного судового рішення про стягнення кредитної заборгованості позивач скористався правом звернути стягнення на заставлене майно шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" (ПАТ "ВіЕс Банк") та ТОВ "Транс Карпати М". 1.4. Відповідач проти позовних вимог ні усних, ні письмових заперечень не висловив, проте надіслав до суду клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду апеляційної скарги у справі N 303/8746/13-ц Мукачівського міськрайонного суду, у задоволенні якого місцевий господарський суд відмовив. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року (суддя Бобрик Г.Й.) позов задоволено повністю. У рахунок погашення заборгованості Малого підприємства "Нова" перед ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в загальному розмірі 10 536,78 доларів США, що еквівалентно 280 812,25 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 6268,29 доларів США, що еквівалентно 167 054,13 грн. заборгованість за процентами - 4268,49 доларів США, що еквівалентно 113 758,12 грн та пеня - 28 831,01 грн. звернуто стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року, укладеним ПАТ "Фольксбанк" та ТОВ "Транс Карпати М", посвідченим приватним нотаріусом Герцускі-Тормаш В.Л. Мукачівського міського нотаріального округу 21 березня 2011 року та зареєстрованим за N 1678, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, реєстраційний номер АО 8203АІ, 2007 року випуску;- напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, реєстраційний номер АО 4861 XX 2007 року випуску, шляхом продажу вказаного рухомого майна ПАТ "ВіЕс Банк" з укладенням від імені власника договору купівлі-продажу будь-якій особі - покупцю за ціною, визначеною уповноваженим експертом - оцінювачем на день проведення продажу, для чого забезпечити право ПАТ "ВіЕс Банк" щодо всіх повноважень продавця (в тому числі, але не виключно: зняття вказаного рухомого майна з обліку та отримання від Територіального сервісного центру 2142 необхідних документів на рухоме майно, отримання дублікатів всіх правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримання будь-яких документів, довідок, витягів, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета застави тощо), необхідних для здійснення такого продажу. Стягнуто з ТОВ "Транс Карпати М" на користь ПАТ "ВіЕс Банк" суму 1378,00 грн на відшкодування сплачених позивачем судових витрат. 2.2. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що у зв'язку з несплатою основного боргу та відсотків позичальником у розмірі та строки, обумовлені кредитним договором, а також наявністю невиконаного рішення суду про стягнення кредитної заборгованості від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц у позивача виникло право звернути стягнення на заставлене майно, з огляду на що суд першої інстанції дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог та задоволення їх у повному обсязі шляхом звернення стягнення на предмет застави згідно з договором застави від 21 березня 2011 року. 2.3. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 року скасовано; прийнято у справі нове рішення, яким у позові відмовлено; стягнуто з позивача на користь відповідача суму судового збору. 2.4. Обґрунтовуючи прийняту у справі постанову, суд апеляційної інстанції вказав, що у зв'язку з установленням як преюдиціального факту погашення боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року рішенням суду у справі N 303/8746/13-ц, зобов'язання за договором застави є припиненими. Отже, відсутні підстави для задоволення позову у даній справі про звернення стягнення на заставлене майно. 2.5. Подану вперше на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" Вищий господарський суд України ухвалою від 23 жовтня 2017 року повернув з підстав недотримання скаржником вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, чинній на момент винесення ухвали). Суд, зокрема, вказав, що вимога позивача про звернення стягнення на предмет застави відповідно до вимог Закону України "Про судовий збір" повинна оплачуватися судовим збором у розмірі 120 відсотків від ставки судового збору, що підлягала сплаті на час звернення з позовом, як з вимоги майнового характеру. Ураховуючи, що ціна позову визначається за вартістю предмета застави згідно з умовами договору застави та становить 422 268 грн. суд визначив, що сума судового збору, сплаченого скаржником за подання касаційної скарги, є недостатньою. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. У листопаді 2017 року позивач удруге подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 15 березня 2017 рокузалишити в силі. 3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про помилковість та передчасність висновків суду апеляційної інстанції щодо погашення в повному обсязі заборгованості за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, яку в справі N 907/9/17 обчислено за станом на час звернення з цим позовом та з урахуванням коштів, сплачених на виконання скасованого заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду від 13 червня 2014 року у справі N 303/8746/13-ц, при тому, що чинне рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року по справі N 303/8746/13-ц про стягнення заборгованості у валютному еквіваленті у повному обсязі і досі не виконано. 3.3. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане в іпотеку/заставу майно, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 4 вересня 2013 року у справі N 6-73цс13. 3.4. Крім того, скаржник навів доводи про те, що Вищий господарський суд України, ухвалою від 23 жовтня 2017 року помилково повернув йому подану вперше касаційну скаргу на підставі пунктів 1, 4 частини першої статті 111-3 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Вказав, що Вищий господарський суд України не звернув уваги на той факт, що позов про звернення стягнення на майно є вимогою немайнового характеру і відповідно судовий збір за перегляд касаційної скарги у цій справі сплачено саме у встановленому законом розмірі. На підтвердження цих доводів скаржник послався на пункт 6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин". 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 907/9/17 за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 27 березня 2018 року, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 20 березня 2018 року. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2018 року справу разом з касаційною скаргою ПАТ "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що існує висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/816-ц, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме визначення ставки судового збору, яка підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, як у спорі немайнового характеру. 4.4. З огляду на викладене Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав на наявність різної практики у визначенні ставки судового збору, що підлягає сплаті при розгляді спорів про звернення стягнення на предмет застави після вирішення спору про виконання основного зобов'язання, та, не погодившись з висновками щодо немайнового характеру відповідного позову, дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 5. Позиція учасників справи 5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив по суті позовних вимог, зауважив, що вимоги позивача є безпідставними й такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, а існування боргу за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року, на який посилається позивач, є недоведеним. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" (згідно з рішенням позачергових загальних зборів акціонерів перейменовано на ПАТ "ВіЕс Банк") та Мале підприємство "Нова" (позичальник) уклали кредитний договір N KU 010143, за умовами якого ПАТ "ВіЕс Банк" відкрив позичальнику моновалютну кредитну лінію з лімітом 34500,00 доларів США строком на 36 місяців з кінцевим строком погашення до 21 березня 2014 року, а 3 жовтня 2012 року сторони уклали додаткову угоду N 1, яка є невід'ємною частиною кредитного договору. 6.2. Позивач виконав умови кредитного договору та надав кредит у сумі, визначеній цим договором. 6.3. У зв'язку з невиконанням позичальником узятих на себе зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за користування кредитними коштами позивач з метою захисту своїх прав та законних інтересів звернувся до Мукачівського міськрайонного суду з позовом про солідарне стягнення з позичальника та фінансових поручителів заборгованості за кредитним договором, який було задоволено в повному обсязі. Рішення від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц набрало законної сили. 6.4. 21 березня 2011 року ПАТ "Фольксбанк" і ТОВ "Транс Карпати М", уклали договір застави, який забезпечує вимогу заставодержателя - ПАТ "Фольксбанк", що випливає з кредитного договору N KU 010143, укладеного 21 березня 2011 року заставодержателем та боржником - Малим підприємством "Нова" (далі по тексту - договір основного зобов'язання), згідно з яким заставодержатель відкрив боржнику моновалютну кредитну лінію на суму 34 500,00 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України становить на 21 березня 2011 року 274 195,65 грн. 6.5. Згідно з пунктами 2.1.1, 2.1.2 кредитного договору та пунктом 1.2 договору застави для забезпечення своєчасного та повного виконання умов договору основного зобов'язання та вимог чинного законодавства України, відшкодування інших витрат та збитків відповідно до статті 19 Закону України "Про заставу" з метою забезпечення виконання зобов'язання боржника за договором основного зобов'язання заставодавець передає заставодержателю в заставу належне йому на праві власності рухоме майно з усіма приналежностями та покращеннями, які є на момент укладення цього договору та які можуть виникнути в майбутньому, а саме: - сідловий тягач - Е, RENAULT PREMIUM 410 DXI 11, 2007 року випуску; напівпричіп бортовий - Е, FLIEGL SDS 350, 2007 року випуску. 6.6. За пунктом 2.1 договору застави банк набуває право звернення стягнення на предмет застави, якщо в момент настання будь-якого строку/терміну виконання умов договору основного зобов'язання хоча б одна з таких умов не буде виконана позичальником. 6.7. Відповідно до пункту 3.2 договору застави право застави за цим договором припиняється в разі, зокрема, припинення забезпеченого заставою зобов'язання. 6.8. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц задоволено позов ПАТ "ВіЕс Банк"; з позичальника за кредитним договором Малого підприємства "Нова" та поручителів стягнуто заборгованість за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року в розмірі 11 677,35 дол. США, що становить 102 611,54 грн у гривневому еквіваленті (в тому числі 86 196,52 грн. заборгованості за основним боргом, 7140,55 грн заборгованості за відсотками та 9274,48 грн пені). 6.9. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у справі N 303/8746/13-ц, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року, визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму. 6.10. З огляду на наявність договору про забезпечення основного зобов'язання, покликаючись на несплату боржником основного боргу та відсотків у розмірі і строки, обумовлені кредитним договором, і наявність невиконаного рішення міськрайонного суду про стягнення кредитної заборгованості, позивач у січні 2017 року звернувся до господарського суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог ПАТ "ВіЕс Банк" за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року щодо боргу в розмірі 10 536,78 дол. США та 28 831,01 грн пені. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 7.2. За приписами статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, при цьому зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договору. 7.3. Відповідно до статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання виникають з господарського договору та інших угод, передбачених законом. 7.4. За змістом частини першої статті626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 7.5. Частиною першою статті1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. 7.6. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 7.7. За змістом статті 564 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. 7.8. Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" та статті 572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). 7.9. Частинами першою та другою статті 20 Закону України "Про заставу" визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. 7.10. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. 7.11. Відповідно до частин першої та другої статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. 7.12. Згідно із частиною третьою статті 3 Закону України "Про заставу" застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Статтею 29 цього Закону передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання. 7.13. Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). 7.14. Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції, апеляційний суд врахував, що під час розгляду справи N 303/8746/13-ц суди визнали таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист N 2/303/2318/15, виданий на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц, з тих підстав, що боржник до ухвалення рішення Мукачівського міськрайонного суду від 27 жовтня 2015 року у справі N 303/8746/13-ц згідно з квитанцією N ПН67948 від 12 жовтня 2015 року повністю сплатив визначену цим рішенням суму. 7.15. На час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду вищевказані ухвали міськрайонного та апеляційного судів залишено без змін постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 303/8746/13-ц від 4 червня 2018 року. 7.16. В силу приписів частини третьої статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на момент винесення постанови апеляційного суду) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. 7.19. За частиною другою статті 369 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом. 7.20.За частиною четвертою вказаної вище статті суд ухвалою вносить виправлення до виконавчого листа, а у разі якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом. 7.21. Відповідне правове регулювання міститься також у статті 432 ЦПК України у чинній редакції. 7.22.Таким чином, суд вирішує процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, в межах чого також визнає таким, що не підлягає виконанню повністю чи частково виконавчий лист, встановивши, що обов'язок боржника відсутній повністю чи частково (у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин). 7.23. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. 7.24. Отже, суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, правильно взяв до уваги обставини щодо стану виконання боржником свого обов'язку з погашення заборгованості, що був предметом розгляду Мукачівського міськрайонного суду у справі N 303/8746/13-ц, відповідно до ухвали Мукачівського міськрайонного суду від 6 грудня 2016 року у цій справі, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 12 квітня 2017 року. 7.25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, враховуючи законодавчо обумовлене припинення зобов'язань за договором застави, як похідних від зобов'язань за кредитним договором N KU 010143 від 21 березня 2011 року. 7.26. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відмову в позові про звернення стягнення на заставлене майно є законними та обґрунтованими. 8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо сплати судового збору за подання позовної заяви про звернення стягнення на майно 8.1. Відповідно до положень частини третьої статті 302 ГПК України (у чинній редакції) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. 8.2. Як уже зазначалося вище, повертаючи вперше подану скаржником касаційну скаргу, Вищий господарський суд України вказав про невідповідність розміру сплаченого судового збору за подання касаційної скарги вимогам статті 4 Закону України "Про судовий збір". Відповідно суд констатував, що вимога про звернення стягнення на предмет застави визначена у вартісному еквіваленті за договором застави від 21 березня 2011 року, отже вимога позивача має визначену і погоджену сторонами оцінку вартості майна і не може розглядатися як вимога немайнового характеру. 8.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, мотивуючи своє рішення про передачу справи з поданою вдруге касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не погодився з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц про те, що при зверненні до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки судовий збір має сплачуватись як за вимогу немайнового характеру. 8.4. Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. 8.5. Відповідно до змісту частини другої статті 6 цього Закону у разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи. 8.6. У разі коли визначена (встановлена) позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, господарський суд з урахуванням припису наведеної норми Закону і частин першої - четвертої статті 49 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) попередньо визначає розмір судового збору виходячи із ціни позову, вказаної позивачем, а за результатами вирішення спору або стягує недоплачену суму судового збору з належної сторони, або повертає суму переплати цього збору. 8.7. За пунктом 3 частини другої статті 54 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову належала до обов'язкових реквізитів позовної заяви, якщо позов підлягає грошовій оцінці. 8.8. За змістом частини першої статті 55 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошей - стягуваною сумою або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про витребування майна - вартістю майна, що витребовується. 8.9. Статті 162 та 163 чинної редакції ГПК України також містять положення, за яким у позовній заяві має зазначатися ціна позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються або оспорюються. Ціна позову визначається, зокрема, у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, яка оспорюється за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безакцептному (безспірному) порядку. 8.10. За пунктом 3 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються. 8.11. За статтею 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців; у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки; у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки; у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості; у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог. 8.12. Таким чином, наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову. 8.13. Зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог позивача до відповідача на підставі окремого договору, наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача. Отже, позовні вимоги про звернення стягнення на заставлене майно мають вартісну оцінку, носять майновий характер і розмір ставок судового збору за їх подання визначається за вимогами статті 4 Закону України "Про судовий збір", виходячи з розміру грошових вимог позивача, на задоволення яких спрямовано позов. 8.14. Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 23 січня 2018 року у справі N 2-340/461/16-ц, суперечать наведеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене визнає за необхідне відступити від них. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. 9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 9.3. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ПАТ "ВіЕс Банк" - без задоволення. 10. Щодо судового збору 10.1. За змістом пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою) за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становила 120 відсотків, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви майнового характеру (за подання позову - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 150 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб). 10.2. Ураховуючи наведені висновки щодо майнового характеру спору зі скаржника слід стягнути недоплачену суму судового збору відповідно до вимог пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" у вказаній редакції. 10.3. Оскільки позивач, звертаючись з позовом, визначив, що до грошових вимог, які підлягають задоволенню за рахунок звернення стягнення на заставлене майно, належить сума боргу за кредитним договором у розмірі 10 536, 78 дол США (що еквівалентно 280 805 грн 19 коп. за курсом НБУ на момент подачі позову) та пеня у розмірі 28 831, 01 грн. загальна ціна позову становить 309 636 грн 20 коп. 10.4. Отже, сума, яка підлягала сплаті при поданні цієї позовної заяви до суду першої інстанції, становить 4 644, 55 грн (1,5 % від ціни позову). Судовий збір за подання до суду касаційної скарги у цій справі становить 5 573,46 грн (120 % від суми, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви). 10.5. Ураховуючи сплачену скаржником суму за платіжним дорученням N 424530 від 24 липня 2017 року (1 653, 60 грн), сума недоплаченого судового збору за розгляд касаційної скарги у цій справі становить 3 919, 86 грн (5 573,46 грн - 1 653, 60 грн = 3 919, 86 грн). 10.6. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України за загальними правилами розподілу судових витрат у разі відмови у задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача. Керуючись статтями 129, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року залишити без задоволення. 2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 липня 2017 року у справі N 907/9/17 залишити без змін. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (78000 м. Львів, вул. Грабовського, 11, код ЄДРПОУ 19358632) в дохід Державного бюджету України (отримувач коштів: УК у Печерському районі/22030102; код отримувача: 38004897; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача: 31219207026007; код банку отримувача (МФО): 899998; код класифікації доходів бюджету 22030102 "Судовий збір (Верховний Суд, 055)"; символ звітності банку 207) суму судового збору у розмірі 3 919 грн (три тисячі дев'ятсот дев'ятнадцять) гривень 86 коп за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 202/29241/13-ц Провадження N 14-118цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року (суддя Мороз В.П.) та ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2016 року (судді Бараннік О.П., Пономарь З.М., Посунся Н.Є.) в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк", ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави, стягнення грошових коштів, УСТАНОВИЛА: У березні 2013 року позивач Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк"), ОСОБА_3, в якому просило суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором N K2H0AK01196242 від 04 липня 2006 року - в розмірі 233 тис. 252 грн 29 коп. витребувати та передати в заклад (володіння) шляхом опису ПАТ КБ "Приватбанк" комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) та звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Skoda", модель "Octavia A5 Elegance", 2006 року випуску, тип транспортного засобу: легковий хетчбек, N кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (далі - Автомобіль), що належить на праві власності ОСОБА_3, з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з наданням повноважень на отримання дубліката свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах державної автомобільної інспекції України на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу або його дубліката для його подальшої реалізації, а також наданням ПАТ КБ "Приватбанк" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнути з відповідачів солідарно 10 тис. грн. з відповідача ОСОБА_3 - витрати на юридичну допомогу у розмірі 3 тис. 200 грн та судові витрати. Позовну заяву мотивовано тим, що 04 липня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 22 тис. 440 євро, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10,56 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення до 03 липня 2013 року. На забезпечення виконання зобов'язань за указаним кредитним договором у той же день між банком та ОСОБА_3 було укладено договір застави рухомого майна, відповідно до умов якого ОСОБА_3 надав належний йому на праві власності Автомобіль, в заставу ПАТ "КБ "ПриватБанк". Крім того, 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ПАТ "Акцент-Банк" було укладено договір поруки N 167, відповідно до умов якого ПАТ "Акцент-Банк" поручилось за виконання боржником зобов'язань за кредитним договором на суму 10 тис. грн. ОСОБА_3 умови зазначеного кредитного договору щодо повного та своєчасного повернення кредитних коштів не виконує, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, а ПАТ "Акцент-Банк" як поручитель не забезпечив виконання вказаного зобов'язання, тому позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та просив звернути стягнення на предмет застави, а також стягнути солідарно з відповідачів 10 тис. грн. Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 12 травня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "КБ "ПриватБанк" відмовив. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 06 жовтня 2016 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року в частині позовних вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави залишив без змін. Ухвалою цього ж суду від 06 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині позовних вимог до ПАТ "Акцент-Банк", провадження у справі в цій частині закрито. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог до ОСОБА_3, апеляційний суд зазначив, що позивач - ПАТ "КБ "ПриватБанк" не надав суду доказів на підтвердження своїх вимог щодо реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, чим порушив вимоги частини третьої статті 24 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV). Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ПАТ "Акцент-Банк", апеляційний суд виходив із того, що позовні вимоги ПАТ "КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відносяться до юрисдикції господарських судів. При цьому заявлені позовні вимоги не є взаємопов'язаними і їх окремий розгляд не впливає на вирішення спору по суті. 27 жовтня 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ "КБ "ПриватБанк", у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, позивач просив рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржуваними судовими рішеннями ПАТ "КБ "ПриватБанк" позбавлено права на задоволення вимог за рахунок забезпечувального майна, окрім того позивач вважає, що вимоги до ПАТ "Акцент-Банк" та ОСОБА_3 підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки є взаємопов'язаними між собою і окремий їх розгляд неможливий. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 01 листопада 2016 року відкрив касаційне провадження у справі. Ухвалою цього ж суду від 13 березня 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 січня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 квітня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне. Суди встановили, що відповідно до укладеного кредитного договору від 04 липня 2006 року N K2H0AK01196242 ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 22 тис. 440 євро, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,56 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення до 03 липня 2013 року. На забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено договір застави автотранспорту, згідно з яким у заставу надано Автомобіль, що належить йому на праві власності. Окрім того, зобов'язання позичальника, за кредитним договором N K2H0AK01196242 були забезпечені шляхом укладення з відповідачем - ПАТ "Акцент-Банк" договору поруки від 20 жовтня 2010 року N 167. Однак позичальник своїх зобов'язань за кредитним договором N K2H0AK01196242 не виконує, в результаті цього виникла заборгованість, яка станом на 18 лютого 2013 року складала 21 тис. 900 євро 24 центи, що відповідно до курсу Національного банку України становило 233 тис. 252 грн 29 коп., у тому числі: заборгованість за кредитом - 12 тис. 322 євро 76 центів, заборгованість за процентами -4 тис. 977 євро 53 центи; заборгованість з комісії за користування кредитом - 1 тис. 400 євро 72 центи; пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 3 тис. 199 євро 23 центи. Згідно зі статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Частинами першою та сьомою статті 20 Закону України "Про заставу" від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором. Статтею 24 Закону N 1255-IV визначено, що звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Як зазначено в статті 25 цього ж Закону обтяжувач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Отже, встановивши, що позивач не виконав вимоги, передбачені статтею 24 Закону N 1255-IV та не надав витягу з державного реєстру обтяжень на підтвердження наявності чи відсутності інших обтяжувачів для перевірки виконання вимог, передбачених статтею 25 зазначеного Закону, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів в цій частині, оскільки вони відповідають вимогам закону та узгоджуються з обставинами справи. Щодо визначення юрисдикції цього спору в частині вимог до ПАТ "Акцент-Банк" Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Водночас при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) виключав можливість розгляду в порядку господарського судочинства в одному провадженні вимог до позичальника - фізичної особи та до поручителя - юридичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання, та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договору поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Саме з цього виходила Велика Палата Верховного Суду відступаючи від правового висновку щодо застосування вищезазначених норм процесуального права у подібних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54цс18). Таким чином, суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог банку до поручителя - ПАТ "Акцент-Банк", дійшов помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції господарських судів України. Крім того, апеляційний суд взагалі не з'ясував характер та суть позовних вимог, заявлених до цього поручителя. За викладених обставин Велика Палата Верховного Судувважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України вони підлягають залишенню без змін в цій частині. Разом з тим, відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки апеляційний суд дійшов помилкових висновків про закриття провадження у справі в частині вимог до ПАТ "Акцент-банк", постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права, фактично рішення суду першої інстанції в цій частині не переглядалося, ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі за вимогами до ПАТ "Акцент-Банк" підлягає скасуванню, а справа в частині вимог до ПАТ "Акцент-банк" та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 10 тис. грн - направленню до суду апеляційної інстанції для розгляду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду залишає без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій за вимогами до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави, а в частині вимог до ОСОБА_3 та ПАТ "Акцент-Банк" направляє справу на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2016 року в частині вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на заставне майно залишити без змін. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2016 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" про стягнення солідарно 10 тис. грн. - скасувати, справу в цій частині направити на розгляд до апеляційного суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави за заявою Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року Публічне акціонерне товариство «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави. Позовні вимоги мотивовані тим, що 1 червня 2010 року між Публічним акціонерним товариством «Плюс Банк» (далі – ПАТ «Плюс Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Ідея Банк», та відповідачем укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідач отримав кредит у сумі 48 тис. 624 грн 40 коп. на купівлю транспортного засобу марки GEELY, модель МR-7151А ЗНГ, 2010 року випуску, державний номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, строком до 1 червня 2015 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та позичальником того ж дня укладено договір застави транспортного засобу. Позичальник належним чином не виконував умов кредитного договору, останній платіж був здійснений 8 вересня 2014 року, у зв’язку із чим станом на 9 листопада 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 15 тис. 331 грн 98 коп. Посилаючись на вказані обставини, ПАТ «Ідея Банк» просило суд: вилучити у відповідача або в інших осіб, у яких може знаходитись транспортний засіб, що є предметом застави, передати його в управління банку на період до його реалізації; у рахунок погашення кредитної заборгованості звернути стягнення на предмет застави. Заочним рішенням Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 11 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про часткове задоволення позову. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 1 червня 2010 року НОМЕР_1, станом на 9 листопада 2015 року в сумі 15 тис. 331 грн 98 коп. звернуто стягнення на заставлене майно, а саме, на транспортний засіб марки GEELY, модель МR-7151А, ЗНГ, 2010 року випуску, державний номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, шляхом продажу транспортного засобу банком будь-якій третій особі – покупцю від імені власника. Надано ПАТ «Ідея Банк» повноваження вчиняти дії, необхідні для здійснення продажу автомобіля (зняття з обліку в органах ДАІ України, отримання дублікатів документів на транспортний засіб, отримання/виготовлення ключів/їх дублікатів, отримання відомостей про транспортний засіб/особу власника). Відмовлено ПАТ «Ідея Банк» у задоволенні позовних вимог про вилучення в ОСОБА_1 або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, автомобіля марки GEELY, модель МR-7151А, ЗНГ, 2010 року випуску, державний номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, та передачу його в управління банку на період до його реалізації. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Ідея Банк» відхилено, рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2016 року в частині відмови в задоволенні позову про вилучення та передачу транспортного засобу залишено без змін. У решті судові рішення банк не оскаржував. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Ідея Банк» порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позову про вилучення та передачу в управління банку транспортного засобу та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог в цій частині з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 3 частини другої статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та статті 10 Закону України «Про виконавче провадження». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Ідея Банк» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що 1 червня 2010 року між ПАТ «Плюс Банк» (правонаступником якого є ПАТ «Ідея Банк») та відповідачем укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідач отримав кредит у сумі 48 тис. 624 грн 40 коп. на купівлю транспортного засобу марки GEELY, модель МR-7151А, ЗНГ, 2010 року випуску, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_2, та на фінансування страхового платежу за страхування життя позичальника в сумі 954 грн 40 коп. строком до 1 червня 2015 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та позичальником того ж дня укладено договір застави транспортного засобу, згідно з яким заставодавець передав у заставу заставодержателю транспортний засіб марки GEELY, модель МR-7151А, ЗНГ, 2010 року випуску, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований РЕВ 6-го МРВ м. Горлівки УДАІ ГУ МВС України в Донецькій області 26 травня 2010 року, який належить заставодавцю на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії ІНФОРМАЦІЯ_3. На підставі вказаного договору застави реєстратором – Івано-Франківською філією Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України 21 липня 2010 року за реєстраційним НОМЕР_2 до Державного реєстру обтяжень рухомого майна внесено реєстраційний запис про обтяження зазначеного автомобіля. ОСОБА_1 належним чином умов кредитного договору не виконував, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, яка станом на 9 листопада 2015 року складала 15 тис. 331 грн 98 коп., з яких: прострочена заборгованість – 11 тис. 766 грн 71 коп., прострочені проценти – 3 тис. 499 грн 53 коп., строкові проценти – 65 грн 74 коп. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог банку в частині вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачі його в управління банку на період до його реалізації, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку врегульовано пунктом 1 параграфа 3 договору застави, тому у вирішенні цих вимог немає необхідності. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи судове рішення апеляційної інстанції в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог у частині вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачі його в управління банку на період до його реалізації, за аналогічних встановлених обставин керувався тим, що відповідно до вимог пункту 3 частини другої статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні. Крім того, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучив у боржника транспортний засіб і передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави. Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів те реєстрацію обтяжень» боржник повинен своєчасно повідомляти обтяжувача про загрозу втрати, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета обтяження. Проте суди на зазначені положення закону уваги не звернули і не з’ясували, чи надходили обтяжувачу такі повідомлення від боржника. Згідно з пунктом 2 параграфу 5 договору застави, укладеного між сторонами у справі, звернення стягнення та предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя одним зі способів: за рішенням суду або в позасудовому порядку шляхом набуття заставодержателем предмета застави у власність чи шляхом продажу заставодержателем предмета застави третій особі – покупцю. За положеннями пункту 3 частини другої статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду мають зазначатись, зокрема, заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні суду, є одним із заходів примусового виконання цього рішення. Однак, суди не врахували, що вимоги банку про вилучення предмета застави та передачу в управління на період до його реалізації є саме такими заходами. Незважаючи на те, що в договорі застави передбачені повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку, однак, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду (відповідно до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження») вилучив у боржника транспортний засіб та передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди, ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у частині вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачі його в управління банку на період до його реалізації, неправильно застосували положення законів України «Про виконавче провадження» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у частині вирішення вимог про вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачу його в управління банку на період до його реалізації. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про вилучення у відповідача або інших осіб, у яких може знаходитися транспортний засіб, який є предметом застави, та передачу його в управління банку на період до його реалізації скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до Апеляційного суду Донецької області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-1136цс17 Відповідно до ч. 1 ст. 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави. Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів те реєстрацію обтяжень» боржник повинен своєчасно повідомляти обтяжувача про загрозу втрати, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета обтяження. Проте суди на зазначені положення закону уваги не звернули і не з’ясували, чи надходили обтяжувачу такі повідомлення від боржника. Згідно з пунктом 2 параграфу 5 договору застави, укладеного між сторонами у справі, звернення стягнення та предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя одним зі способів: за рішенням суду або в позасудовому порядку шляхом набуття заставодержателем предмета застави у власність чи шляхом продажу заставодержателем предмета застави третій особі – покупцю. За положеннями п. 3 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду мають зазначатись, зокрема, заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні суду, є одним із заходів примусового виконання цього рішення. Однак, суди не врахували, що вимоги банку про вилучення предмета застави та передачу в управління на період до його реалізації є саме такими заходами. Незважаючи на те, що в договорі застави передбачені повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку, однак, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду (відповідно до ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження») вилучив у боржника транспортний засіб та передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду. Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1136цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B39163BED1F36F69C225819A002FB513
  6. Может была у кого аналогичная ситуация? В конце 2011 года "укрсиббанк" продал права требования (не знаю факторинг это был или цессия-договоров этих в глаза не видел) по кредиту "дельтабанку" . ... На основании этого договора купли-продажи прав требования по кредиту в 2013 натариус Ковальчук С.П.( г.Киев ул. Сакасаганского 119 оф.12) внес в реестр обременений имущества (срок действия до конца 2018 г.) автомобиль на который был взят кредит в "укрсибе". я не подписывал ни одной бумаги с "дельтабанком" Каждый месяц я наведовался в суд по месту прописки - исков от "дельтабанка" не было ...в тоже ДВС тишина .... срок исковой давности истек ....нужно полагать..., но как быть с залогом (автомобилем)?
  7. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ун. № 759/12745/13-ц пр. № 2/759/5320/13 27 грудня 2013 року Святошинський районний суд м.Києва в складі: головуючої судді : Т.О. Величко при секретарі: А.В.Самайда розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ТОВ "Кредитні Ініціативи" до ОСОБА_1, Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, та зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи" про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов"язання за договором суд ,- ВСТАНОВИВ: ТОВ «Кредитні Ініціативи» звернулися до суду із позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 28.11.2012 року між ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу, відповідно до якого Банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. Позивач зазначав, що 28.11.2012 року між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні Ініціативи» укладено договір факторингу , відповідно до якого Клієнт (ТОВ ФК "Вектор Плюс") відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості боржників, всі гарантії. Надані боржникам щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов'язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувача за договором від 24.07.2008 року № 2619/0708/71-061 позичальником якого є ОСОБА_1. Відповідно до умов Кредитного договору, Банк зобов'язується надати Боржнику кредит у сумі 92000,00грн., і відповідач зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором. Позивач зазначав, що Банк свої зобов'язання за Кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши Відповідачу кредит у сумі 92000,00 грн.Позивач зазначав, що у зв"язку із систематичним порушенням з боку відповідача кредитних зобов"язань, за вищевказаним кредитним договром, позивачем була нарахована неустойка: пеня - 72855,56доларів США, що по курсу надату розрахунку складає 582 334,49 грн. В свою чергу, Відповідач, неналежно виконує взяті на себе зобов'язання, порушує істотні умови Кредитного договору. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором, ПАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, уклали іпотечний договір, відповідно до якого останній передав Банку в іпотеку наступне майно, а саме: квартиру під номером АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1. Позивач зазначав, що сторони оцінил вищезазначений предмет іпотеки в 495481.00 грн., а тому з посиаланням за ст.ст.с 3,12,33 Закону України "Про іпотеку" просить суд позов задовольнити та звернути стягнення на предмет іпотеки :квартру АДРЕСА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №2619/0708/71-061 від 27.08.2008 року, яка станом на 01.06.2013 року складає 1 658 554,06 грн, що складаєтьсяч із кредиту -772 012,09 грн.,по відсотках -354207,48 грн,пеня- 582 334,49 грн, шяхом поведення прилюдних торгів згідно Закону України "Про виконавче провадження" встановивши початкуву ціну предмету іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни нааа цей вид майна, на підставі оцінки проведеної суб"єктом підприємницької діяльності на стадії оцінки, та стягнути з відповідача судові витрати. В судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги позову та просив суд позов задовольнити на підставі письмових доказів поданих до позовної заяви. Відповідач, представник відповідача подали заперечення проти позову (а.с.56-65) просили суд у задоволенні основного позову відмовити посилаючись на те, що відповідач не погоджуєтья із сумою розрахунокм позивача щодо кредитної заборованності, що не враховані ВАТ "Сведбанк" та не враховані також позивачем, про що свідчать письмові докази ( а.с.96-101), а тому вважають що позивачем не доведено суму заборгованості за кредитним договорм.Окрім того вважають, що кредит був наданий у іноземній валюті, та пеня позивачем розрахована в іноземній валюті, що суперечить вимогам ч.2 ст. 192 та ч.3 ст.533 ЦК України та Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювння та валютного контролю", згідно яких зазначено, що розрахунок у валюті може бути застосований тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованності за кредитом та стягення відсотків за коритсування кредитом, та не підлягають застосуваню при вирішеня питання про стягення пені, а тому вважають, що необгрунований висновок розрахунку не дозволяє встановити, чи зверення стягнення на предмет іпотеки співмірним із допущеним відповідачем порушенням Кредитного договору.Також відповідач заперечує про те, що його було належним чином повідомлено про дострокове поверення кредиту, оскільки з боку позивача не доведено факт вручення адресатові під розписку, повідомлення Банку., що на думку відповідача узгоджується із позицією Верховного Суду України що відображена у постанові від 12.09.2012 року по справі №6-57цс12.Крім того, відповідач категорично не погоджується з тим, що має заборгованість перед ТОВ «Кредитні ініціативи», оскільки кредитний договір був укладений з ВАТ «Сведбанк» та зазначає, що у матеріалах справи є два договори факторингу, що укладені між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні Ініціативи» однак відсутні жодні документи, що підтверджують факт переходу права вимоги від ВАТ «Сведбанк» до ТОВ «Кредитні Ініціативи».Так, згідно з п. 2.3 Договору факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, укладеного між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» перехід від банку до фактора прав вимоги заборгованості до боржників відбувається після сплати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованості та набуває відповідні права вимоги. Відповідач вважає, що надані позивачем документи не дають можливості встановити факт оплати зазначеної вище ціни продажу, і, відповідно, факт здійснення переуступки прав новому кредитору. Оскільки позивачч не надав суду будь-які докази що підтверджують правонаступництво і наявність права вимоги за Кредитним договором у ТОВ «Кредитні Ініціативи». А тому вважає, що суд не має правових підстав для винесення рішення про стягнення заборгованості, не маючи у своєму розпорядженні документів, які б підтверджували право вимоги позивача і взагалі факт порушення його прав. Відповідач також повідомляв, що жодних документів, які б підтверджували відступлення права вимоги ВАТ «Сведбанк» на користь інших осіб не отримував. Відповідач зазначав, що згідно ст. 516 ЦК України зазначає, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням. Відповідач зазначав, що згідно ст. 517 ЦК України передбачає первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.Таким чином, до надання доказів здійснення заміни кредитора у Кредитному договорі, відповідач має право не виконувати свої зобов'язання, не ризикуючи при цьому простроченням їх виконання, та вважає, що відповідна ситуація повинна розглядатись, як прострочення кредитора, яке тягне наслідки, передбачені ст. 613 ЦК України, що мають бути підтверджені позивачем. Окрім цього, відповідно до ч.І ст.613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Відповідач пояснював, що на 18.08.2013 року- дату подачі позову ТОВ «Кредитні Ініціативи» не відкрило Відповідачу валютний поточний рахунок для здійснення погашення за кредитним договором та не надало ліцензій відповідно до вимог Декрету КМУ підтверджуючих можливість приймання платежів в іноземній валюті на території України, що у свою чергу призводить до неможливості виконання Відповідачем своїх обов'язків за кредитним договором. Відповідач також зазначав, що два договори факторингу, які додано позивачем до позовної заяви передбачають передачу права вимоги лише за Кредитними договорами, а договір про передачу прав за іпотечним договором не передбачає передачу прав саме за Іпотечним договором №2619/0708/71-061-2-1, укладеним з відповідачем. А тому вважає, що не вбачається перехід до позивача права вимоги за Іпотечним договором, тому позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними. Відповідач також пояснював, що переуступка права вимоги за двома договорами факторингу, що є у матеріалах справи відбулась незаконно, оскільки відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів)1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, якевиникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, наякому базується таке відступлення 3)отримання плати за користування грошовими коштами, наданими урозпорядження клієнта, утому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілувідсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. А кошти за Кредитним договором №2619/0708/71-061 було надано позичальнику ОСОБА_1, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності.Та вважає, що укладання не банківською фінансовою установою (фактором) договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 зазначеного вище розпорядження, що не є прежметом оскарження у цьому судовому засіданні.Наведена позиція підтверджується листом Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 27.05.2013 року, вих. №3772/16-12 (а.с.102). Відповідач також не погоджується, що позивачем розраховано борг у іноземній валюті, оскільки статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі Декрет КМУ). Стаття 3 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» №15-93 від 1993 року передбачає, що національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України.При цьому статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" установлено, що кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.Відповідно до ст. 5 Декрету Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.Підпункт «г» пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету, передбачає, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують (в тому числі) операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. А тому повідомв суд, що ліцензії на здійснення валютних операцій ТОВ «Кредитні Ініціативи» не надавалось.Здійснення позивачем розрахунків з іншим резидентом України на території України без індивідуальної ліцензії НБУ є порушенням підпункту „г" пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету, який в свою чергу встановлює, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують (в тому числі) операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.Також відповідач зазначав, що до позовної заяви не додано жодного документа, який підтверджує наявність у позивача права приймати платежі від відповідача за даним позовом у рахунок погашення кредитної заборгованості у доларах США. Відповідач зазначав, що Постановою КМУ №1658 від 08.11.2000 року затверджено Порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру. Єдиний ліцензійний реєстр, доступ до якого є відкритим, не містить інформацію про отримання ТОВ «Кредитні Ініціативи» ліцензій на здійснення платежів з використанням доларів США, а тому, вважає, що позивач не має законного права приймати платежі від відповідача в іноземній валюті для погашення заборгованості за Кредитним договором та що відповідач на даний час позбавлений можливості здійснювати платежі на виконання вимог Кредитного договору, а вимоги позивача щодо оплати цих коштів є незаконними. Відповідач заперечуючи проти основного позову зазначав, що на даний час в квартирі, звернути стягнення на яку просить позивач, зареєстровані та проживають відповідач та його малолітня донька ОСОБА_2 2012 року народження, що підтверджується довідкою форми №3 Комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» (а.с.55). Відповідач зазначав, що відповідно до норм ч. 1 та ч. З ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово; місцем проживання фізичної особи у віці до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.Квартира, яка була передана в іпотеку банку є єдиним місцем проживання малолітньої дитини відповідача.Відповідно до ст. 383 ЦК України відповідач та члени його сім'ї - малолітня дитина мають право користування зазначеною квартирою. Відповідач звертав увагу суду на те, що відповідно до ст. 203 ЦК України, яка визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідною умовою для чинності правочину, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України).Відповідно до ч. б цієї ж статті правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх (неповнолітніх) дітей.Відповідно до ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.Згідно з принципом 4 Декларації прав дитини «ребенок должен пользоваться благами социального обеспечения. Ему должно принадлежать право на здоровый рост и развитие; с зтой целью специальные уход и охрана должно быть обеспечены как ему, так и его матери, включая дородовой и послеродовой уход. Ребенку должно принадлежать право на надлежашее питание, жилище, развлечения и медицинское обслуживание».Ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що кожна дитина має право на достатній життєвий рівень. Ч. З ст. 17 цього ж закону передбачає, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Ч. 2 ст. 18 вказаного закону передбачає, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.Ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» передбачає, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.Відповідно до ст. 5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки може бути об'єкт нерухомого майна за умови, що нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.Ст. б вказаного Закону встановлює умови передачі нерухомого майна в іпотеку, зокрема передбачає, що у разі обмеження правомочності розпорядження нерухомим майном згодою його власника або уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування така ж згода необхідна для передачі цього майна в іпотеку; іпотекодавець зобов'язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку.Ст. З Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою ВР України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері, є Закон України «Про охорону дитинства», норми якого узгоджуються із вищеназваними положеннями Конвенції «Про права дитини» та не можуть тлумачитись звужено.У випадку наявності будь-якої правової колізії, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правові відносини, що стосуються інтересів дитини, суд відповідно до вимог ст. 8 ЦПК України та ст. З Конвенції «Про права дитини» повинен надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. У т.ч. це стосується й положень такого підзаконного нормативно-правового акту, як Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Відповідач зазначав, що одним із правочинів, які не можуть вчиняти батьки без дозволу органів опіки і піклування, відповідно до статті 177 СК України є відмова від майнових прав дитини, до яких відноситься і право користування жилим приміщенням. Адже відповідно до частини другої та третьої ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» діти члена сім'ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчужені жилих приміщень та купівлі нового житла.Наведені положення узгоджуються із вимогами частини другої ст. 64 та частини першої ст. 156 ЖК України та ст. 405 ЦК України. Відповідач зазначав, що таким чином, батьки управляють майном, майновими правами, які належать дитині, з обов'язковим врахуванням потреб та інтересів дитини, зокрема, з додержанням відповідних правил про опіку та піклування (з дозволу органу опіки та піклування), а тому отримання батьками дозволу органів опіки та піклування на укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, є необхідним не тільки тоді, коли ці договори стосуються майна дитини, але й тоді, коли вони стосуються її майнових прав, зокрема, права на користування жилим приміщенням. Отримання такого дозволу є необхідною умовою законності відповідного правочину. Відповідач зазначав, що, наведене тлумачення цілком узгоджується з правовими позиціями, викладеними Міністерством праці та соціальної політики України в листі від 22.05.2006 року за №3411/0/14-06/042 та Міністерством юстиції України від 25.07.2006 року за №19-50-556 «Щодо отримання згоди органів опіки та піклування». Відповідач зазначав, що Міністерством юстиції України було надано повторне роз'яснення від 22.08.2011 року щодо особливостей правового регулювання посвідчення правочинів щодо нерухомого майна за участю малолітніх та неповнолітніх осіб, де зазначено наступне: «... дозвіл органів опіки та піклування необхідний і у разі, коли у дитини є лише право користування нерухомим майном, яка правило житлом. Наприклад, дитина постійно проживає та/або зареєстрована у житловому приміщенні, яке відчужується». Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень. Підпунктом 4.5.9 пункту 4.5 вищенаведеної Інструкції передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Відповідач зазначав, що, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 02 липня 2013 року по справі К/9991/80149/12 підтримав законність зазначеного пункту інструкції, окремо звернувши увагу на те, що при вирішенні справи судом, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Крім того, у ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаного та ратифікованого Україною, яка у відповідності до ст. 5 цього ж Протоколу, є додатковою статтею Конвенції, чітко вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.Цей же принцип закріплено і в ст. 41 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії та мають найвищу юридичну силу.Тому, позбавлення будь-якої особи її приватної власності повинно відбуватися абсолютно прозоро, у відповідності до норм чинного законодавства України та лише в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до ст. 9 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідач зазначав, що згідно статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, пункту 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (п. 1 ст. 8) гарантує кожній особі окрім інших прав право поваги до її житла. Воно охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.П. 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватись в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.Як зазначав Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (МсСапп V. Спе Ііпііесі Кіпдсіот), заява № 19009/04, п. 50).Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Зауіпу V. Іікгаіпе), заява № 39948/06, п. 47).При цьому, вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (УІазоу V. РизБІа), заява № 78146/01, п. 125).Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (2епепІпег V. АиБігіа), заява № 20082/02, п. 56, ЕСНР 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Соппогз V. їпе ІІпіІесІ Кіпдсіот), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, вважає що суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Зїапкоуа V. ЗІоуакіа), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Аозіа V. Сгоаііа), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Раиііа V. Сгоаїіа), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., тиїаїіз тиіапсііз, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Веуеіег V. Іїаіу) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ЕСНР 2000-1).Європейський суд з прав людини свого часу зазначав у рішенні по справі Рупсіїу V. ІІК, що національний суд повинен володіти певними характеристиками, такими як перш за все, виконання ним саме судових функцій: незалежність, неупередженість, строк повноважень суддів, процедурні гарантії та дотримання самим судом принципу незалежності, забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробута в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (п. 1 ст. 8) гарантує кожній особі окрім інших прав право поваги до її житла. Воно охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.П. 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватись в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності., охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.Як зазначав Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш, крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого-Королівства» (МсСапп V. Іпе ІІпіїесі Кіпдсіот), заява № 19009/04, п. 50).Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Зауіпу V. ІІкгаіпе), заява № 39948/06, п. 47).При цьому, вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у сзс'х термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (Х/Іазоу V. Риззіа), заява № 78146/01, п. 125).Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австріг» (ІеИепїпег V. Аизггіа), заява № 20082/02, п. 56, ЕСНК 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Соппогз V. їпе ІІпіІесІ Кіпдсіот), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (5г_апкоуа V. ЗІоуакіа), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в спраг «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Аозіа V. Сгоаїіа), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Раиііа V. Сгоаїіа), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., тиіаїіз тиіапа'із, рішення . справі «Беєлер проти Італії» (Веуеіег V. Ііаіу) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ЕСНРч 2000-1). Враховуючи викладене відповідач та його представник вважають, що звернення стягнення на предмет іпотеки є неправомірним, з вищевказаних підстав та, в тому числі, воно порушує майнові та житлові права дитини на користуваннявим приміщенням та проживання в ньому. Не погоджуючись із основним позовом ОСОБА_1 звернувся до ТОВ "Кредитні Ініціативи" із зустрічним позовом ( а.с.83-85), посилаючись на те, що згідно ст. 517 ЦК України що первісний кредитор у зобов"язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються та інформацію, яка є важливою для їх здійсення. Боржник має право не виконувати свого обов"язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов"язанні, але позивач не надав суду доказів належних та допустимих,щодо переховід Банку до фактора права вимоги заборгованності, після сплати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованості та набуває відповідно права вимоги.Позивач за зустрічним позовом з посиланням на вимоги ст. 613 ЦК України зазначав, що кредитор, вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов"язку. Якщо кредитор не вчинив дії,до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов"язок, виконання зобов"язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора, а тому вважає, що у зв"язку із не наданням з боку відповідача за зустрічним позовом належних доказів передбачених ст. 517 ЦК України, щодо здійснення заміни у правовідносинах, що виниклина підставі Кредитного договору та не здійснило належних дій щоб позивач мав можливість погашати заборгованість за кредитним договором, до вчинення яких боржник не мав достатніх правових підстав виконати свого обов"язку щодо сплати кредитної заборгованості, тому ввжає що ТОВ "Кредитні Ініціативи" прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором., а тому просить суд зустрічний позов задовольнити. Відповіднодо ст 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстав своїх вимог або заперечень, крім випадів встановених цим кодексом. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні данні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці данні встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко-і відеозаписів, висновків експертів. Відповідно до ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об»активному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв»язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає і рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийняття. Відповідно до п. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відпоідно до п. 6 ч. ст. 119 ЦПК України передбачає, що позовна заява має містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину. Відповідно до ст. 131 ЦПК України, сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Заслухавши пояснення сторін у справі з посиланням на письмові докази подані до матеріалів спрви в обгрунтування заявлених позовних вимог та заперечень проти позову із посиланням на діюче законодавство України, що регулює спірні правовідносини,судом встановлено, наступне. Судом встановлено, що 24.07.2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, укладено Кредитний договір №2619070871-061( а.с.5-14). Судом встановлено, що ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, укладено Іпотечний договір №2619070871-061-Z-1( а.с.17-22) згідно якого забезпечене належне виконання Іпотекодавцем вимог іпотекодержателя, що випливають із кредитного договру №2619070871-061 від 24.07.2008 р.шляхом передачі в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно : квартиру АДРЕСА_1, оціночною вартістю станом на 04.07.2008 року 10980,19 грн. Судом встановлено, що позивчем не надано суду доказів про оцінку вартості предмета іпотеки, за домовленістю сторін, про яке йшлося у позовній заяві. Судом встановлено, що 28.11.2012 року між ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу (а.с.25-27) , відповідно до якого Банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. Судом встановлено, що 28.11.2012 року між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу ( а.с.28-37) , відповідно до якого Клієнт (ТОВ ФК "Вектор Плюс") відступає Фактору (ТОВ «Кредитні Ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості боржників, всі гарантії. Надані боржникам щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов'язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Судом встановлено, що у якості доказів позивач за основним позовом надав суду копію Договору про передачу прав за іпотечним договром від 28.11.2012 року укладеного між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні Ініціативи» ( а.с.38-39). Судом встановлено, що позивач у справі не надав суду доказів про передачу прав за іпотечним договром №2619070871-061-Z-1 від ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу. Відповідно до ст. 64 ЦПК України письмові докази, як правило подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у спаві, має право вимагати подання оригіналу. За клопотанням відповідача суд зобов"язав позивача ТОВ «Кредитні Ініціативи» надати оригінали договорів фактрингу та додатків до цих договорів, але позивач не виконав вимогу суду, вказані докази суду не надав, чим позбавив суд встановити належність та допустимість поданих копій договрів та перехід права вимоги від ВАТ "Сведбанк" до позивача по Кредитному договору №2619070871-061 оскільки у суду виниклим сумніви щодо доказу ( а.с.37,39) який підписаний аналітиком, а не першими особами або особами уповноваженими на підписання договрів та додатків до них, що є невід"ємною частиною договору, а також щодо справжності договорів факторингу та додатків до них. А тому суд дійшов висновіку, що позивач за основним позовом не надав до суду належних доказів, які би підтверджували законність прав його вимоги до відповідача та не підтвердив жодним документом саму суму нарахованої ним заборгованості, та підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки, що у свою чергу порушує право відповідача та його неповнолітньої дитини на користування предметом іпотеки, відсутній дозвіл органу опіки та піклування на реалізацію предмета іпотеки, а тому основний позов задоволенню не підлягає. Розглянувши зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи", суд погоджується із твердженнями позивача за зустрічним позовом, що згідно ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов"язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються та інформацію, яка є важливою для їх здійсення. Боржник має право не виконувати свого обов"язку новому кредиторові до надання боржникові докказів переходу до нового кредитора прав у зобов"язанні, але ТОВ "Кредитні Ініціативи" не надали суду доказів належних та допустимих,щодо переходу від Банку до фактора права вимоги заборгованості, по іпотечному договору. після сплдати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованності та набуває відповідно права вимоги. А тому ввжає, що згідно ст. 613 ЦК України кредитор, вважаєтьс ятаким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне викоання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов"язку. Якщо кредитор не вчинив дії,до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов"язок, виконання зобов"язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора, а тому вважає, що у зв"язку із не наданням з боку відповідача за зустрічним позовом належних доказів передбачених ст. 517 ЦК України, щодо здійснення заміни у правовідносинах, що виниклина підставі Кредитного договору та що отримані боржником та не здійснило належних дій щоб позивач мав можливість погашати заборгованість за кредитним договором, до вчинення яких боржник не мав достатніх правових підстав виконати свого обов"язку щодо сплати кредитної заборгованості, тому ввжає що ТОВ "Кредитні Ініціативи" прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором., а тому зустрічний позов підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача необхідно стягнути судові витрати за зустрічним позовом у розмірі 229,40 грн. на користь держави. Керуючись ст.ст. 3, 10,11,15,57-60,131,208-218,294 ЦПК України, ст.ст.517,613ЦК України, суд ВИРІШИВ : У задоволенні основного позову ТОВ "Кредитні Ініціативи" до ОСОБА_1, Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки- відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи" про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов"язання за договором - задовольнити. Визнати, що ТОВ "Кредитні Ініціативи"(07400 Київська обл. м. Бровари бул.Незалежності,14, код ЄДРПОУ 35326253) прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором №2619070871-061 від 24.07.2008 року укладеного між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1. Стягнути з ТОВ "Кредитні Ініціативи"(07400 Київська обл. м. Бровари бул.Незалежності,14, код ЄДРПОУ 35326253) на користь держави судовий збір у розмірі 229 ( двісті двадцять дев"ять) грн. 40 коп. Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва протягом десяти днів з часу його проголошення, у разі відсутності осіб, з часу отримання копії рішення суду. Суддя Т.О. Величко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36600728
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 листопада 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на заставлене майно за заявою публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про перегляд Верховним Судом України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року, в с т а н о в и л а : У липні 2013 року публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк») звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 16 серпня 2007 року ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит на придбання автомобіля марки «Тойота Прадо» у сумі 47 847, 29 доларів США зі сплатою 12% річних зі строком повернення до 16 серпня 2013 року. З метою забезпечення умов договору зазначений автомобіль був переданий у заставу. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов’язань станом на 16 червня 2013 року виникла заборгованість: за кредитом у сумі 21 002, 98 доларів США, за процентами – 3 553, 06 доларів США, з виплати пені – 41 628, 97 доларів США та з неустойки – 36 601 грн 44 коп. Постановою господарського суду Харківської області від 24 грудня 2012 року ОСОБА_2 як фізичну особу - підприємця визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру, у процесі якої спірний автомобіль реалізовано з прилюдних торгів. 30 січня 2012 року автомобіль знято з обліку для реєстрації в межах України, а 22 лютого 2013 року – зареєстровано за ОСОБА_1. Посилаючись на те, що у зв’язку з придбанням автомобіля ОСОБА_1 набула обов’язків за договором застави, позивач просив звернути стягнення на предмет застави шляхом продажу спірного автомобіля із застосуванням процедури продажу, установленої статтею 21 Закону України "Про заставу". Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 лютого 2014 року, позов задоволено. Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. У заяві про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року ПАТ «Альфа-Банк» порушує питання про скасування зазначеного рішення та прийняття нового рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 589 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 27 Закону України «Про заставу» і статей 9, 12, 23 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ПАТ «Альфа-Банк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року та від 4 липня 2012 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 вересня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 16 серпня 2007 року закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі – ЗАТ «Альфа-Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_2 надано кредит у сумі 47 847, 29 доларів США на придбання автомобіля марки «Тойота Прадо», 2007 року випуску, зі сплатою 12 % річних і кінцевим терміном повернення до 16 серпня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ЗАТ "Альфа-Банк" і ОСОБА_2 укладено договір застави, за умовами якого встановлено заставу спірного автомобіля. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов’язань із повернення кредиту та сплати процентів за кредитним договором виникла заборгованість: за кредитом у сумі 21 002, 98 доларів США, за процентами – 3 553, 06 доларів США, зі сплати пені – 41 628, 97 доларів США та неустойка – 36 601 грн 44 коп. Постановою господарського суду Харківської області від 24 грудня 2012 року фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру. У процесі ліквідаційної процедури проведено прилюдні торги, на яких реалізовано автомобіль марки "Тойота Прадо", номерний знак НОМЕР_1, 2007 року випуску, за стартовою ціною 30 294 грн 67 коп. Відповідно до протоколу № 1 переможцем аукціону стала ОСОБА_1, з якою укладено договір купівлі-продажу зазначеного автомобіля. 27 лютого 2013 року постановою Харківського апеляційного господарського суду Харківської області скасовано постанову господарського суду Харківської області від 24 грудня 2012 року про визнання ОСОБА_2 банкрутом і припинено провадження у справі. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ПАТ «Альфа-Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що невиконання зобов’язань за кредитним договором ОСОБА_2 є підставою відповідно до статті 27 Закону України «Про заставу» для звернення стягнення на заставлене майно, яке перебуває у власності ОСОБА_1. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що оскільки спірний автомобіль був придбаний ОСОБА_1 у порядку, установленому для виконання судових рішень, то він не може бути витребуваний у останньої, яка є добросовісним набувачем. Разом із тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин – звернення стягнення на предмет застави, суд касаційної інстанції - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 11 квітня 2012 року дійшов висновку про те, що реалізація рухомого майна банкрута, яке є предметом застави, у межах ліквідаційної процедури, проведеної з порушенням вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», не припиняє заставу, а тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 25, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 589 ЦК України, статті 27 Закону України «Про заставу» та статей 9, 12, 23 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Застава є способом забезпечення зобов’язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України та стаття 1 Закону України «Про заставу»). Відповідно до частин першої, другої статті 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом (частини перша, друга статті 590 ЦК України). Відповідно до статті 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги. Зазначені норми застосовуються з урахуванням положень Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», якщо інше не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків: 1) обтяжувач надав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна. За змістом статті 23 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» відповідно до забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов’язання або договору, на підставі якого виникло забезпечувальне обтяження, одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження в черговості згідно із встановленим пріоритетом. Обтяжувач набуває права вимагати виконання забезпеченої обтяженням вимоги незалежно від настання строку виконання в разі, якщо порушено провадження у справі про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Відповідно до статті 12 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні права та обов'язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах із третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є нечинним у відносинах із третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. На підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, якщо інші підстави для виникнення пріоритету не визначені цим Законом. Це правило відповідає речовій природі застави як способу забезпечення, що отримало назву «право слідування». За таких обставин реалізація майна, що є предметом застави, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 25, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року, яка надана ПАТ «Альфа-Банк» як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 589 ЦК України, статті 27 Закону України «Про заставу» і статей 9, 12, 23 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Така сама правова позиція висловлена й у постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року № 6-7 цс13. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції наведені положення не урахував та не звернув увагу на те, що на час реалізації заставленого майна обтяження припинено не було. За таких обставин, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про перегляд Верховним Судом України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року задовольнити частково. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-168цс14) Згідно із ч. 1 ст. 589 ЦК України в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Відповідно до ст. 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги. Зазначені норми застосовуються з урахуванням положень Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Реалізація майна, що є предметом застави, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст.ст. 25, 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/00CE77A4B64F0447C2257D9D00450B51
  9. http://reyestr.court.gov.ua/Review/40581545 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого:Кузнєцова В.О., суддів:Кадєтової О.В., Мостової Г.І., Ізмайлової Т.Л.,Наумчука М.І.,-розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6, ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, Володарсько-Волинського районного сектора Управління державною міграційною службою України в Житомирській області про звернення стягнення на предмет іпотеки, зустрічним позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання неправомірними дій щодо підвищення відсоткової ставки, визнання частково недійсним договору іпотеки, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Житомирської області від 28 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2012 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з позовом з урахуванням змінених та уточнених позовних вимог до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, Володарсько-Волинського районного сектора УДМС України в Житомирській області про звернення стягнення на предмет іпотеки, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що внаслідок невиконання ОСОБА_6 умов кредитного договору, у останнього виникла заборгованість в розмірі 147 856, 26 грн. Оскільки відповідач зобов'язався за договором іпотеки відповідати за кредитними зобов'язаннями, то позивач просив звернути стягнення на будинок АДРЕСА_1, який відповідач передав в іпотеку та виселити відповідача та інших осіб, які проживають за вказаною адресою. Визнати незаконною та скасувати реєстрацію відповідачів, зареєстрованих у спірному будинку; зобов'язати Володарсько-Волинський районний сектор УДМС України в Житомирській області зняти з реєстраційного обліку відповідачів, які зареєстровані та проживають за спірною адресою. У листопаді 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання неправомірними дій щодо одностороннього підвищення відсоткової ставки за кредитним договором, стягнення моральної шкоди. Позивач за зустрічним позовом просив визнати неправомірними дії відповідача щодо підвищення відсоткових ставок за кредитним договором №ZRZ0GA00003890 від 21 червня 2007; визнати недійсним пункт 2.3.1 кредитного договору, як такий що не відповідає вимогам чинного законодавства; стягнути з відповідача на його користь грошову компенсацію, спричиненої моральної шкоди у розмірі 60 тис. грн.; визнати недійсним предмет договору іпотеки, зареєстрованого в реєстрі за №1161 приватним нотаріусом ОСОБА_12 Рішенням Володарського-Волинського районного суду Житомирської області від 07 березня 2014 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_6 задоволено частково. Дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо підвищення відсоткових ставок за кредитним договором №ZRZOGA00003890 від 21 червня 2007 року визнано неправомірними. В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення. Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Житомирської області від 28 квітня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог та в частині задоволення зустрічних позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким первісний позов задоволено. В рахунок погашення заборгованості у розмірі 147 856,26 грн за кредитним договором №ZRZ0GA00003890 від 21 червня 2007 року, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_6, звернуто стягнення на предмет іпотеки - належний ОСОБА_6 на праві власності жилий будинок площею 87 кв.м за адресою АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. Визнано незаконною та скасувано реєстрацію ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 за адресою АДРЕСА_1. Виселено ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 з будинку АДРЕСА_1. Зобов'язано Володарсько-Волинський районний сектор УДМС України в Житомирській області зняти з реєстрації за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 В задоволенні зустрічних позовних вимог в частині визнання дій ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо підвищення відсоткових ставок за кредитним договором №ZRZOGA00003890 від 21 червня 2007 року неправомірними відмовлено. В решті рішення залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує наступні питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (ч. 1 ст. 214 ЦПК України). Відмовляючи в задоволенні первісних позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» та задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з неправомірності підвищення банком процентної ставки за користування кредитними коштами в односторонньому порядку, що суперечить положенням ст. 1056-1 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог та в частині задоволених зустрічних вимог, апеляційний суд виходив з неналежного виконання відповідачем умов кредитного договору, що призвело до виникнення заборгованості за вказаним договором. Одночасно зауваживши, що дії позивача за первісним позовом щодо підвищення процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку є правомірними, оскільки на момент такого підвищення положення ст. 1056-1 ЦК України не діяли. Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна. Судами встановлено, що 21 червня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір №ZRZ0GA00003890, за умовами якого банк зобов'язується надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 21 червня 2007 року до 20 червня 2027 року включно, у вигляді не відновлювальної лінії у розмірі 95 тис. грн на придбання нерухомості, а також у розмірі 22 тис. грн страхових платежів у випадку та порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 1,17% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,00% від суми наданого кредиту щомісячно в період сплати відсотків за дострокове погашення кредиту (п. 7.1 кредитного договору). Відповідно до п. 7.3 кредитного договору, забезпечення виконання позичальником зобов'язань за даним договором виступає іпотека житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, а також інші види застави, іпотеки, поруки і т.ін., надані банку з метою забезпечення зобов'язань за даним договором (а.с. 9-11). З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором , 22 червня 2007 року між ОСОБА_6 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» укладений договір іпотеки, предметом якого згідно з п. 35 є житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 13-15). Станом на 17 липня 2012 року розмір заборгованості ОСОБА_6 за кредитним договором становить 147 856, 26 грн, а саме: заборгованість за кредитом - 93 788, 93 грн, заборгованість за процентами за користування кредитом - 47 896, 96 грн, комісія за користування кредитом - 2 313, 21 грн, пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань - 3 857, 16 грн. (а.с. 4-6). 25 грудня 2008 року позивачем за первісним позовом на адресу відповідача був направлений лист №20.1.3.2/6-36525, зі змісту якого вбачається, що банк повідомив позичальника щодо підвищення процентної ставки з 01 лютого 2009 року до 27,35% на рік (а.с. 67). Як вбачається з листа ПАТ КБ «ПриватБанк» від 13 квітня 2012 року №30.1.0.0/2-981, адресованого ОСОБА_6, позивач за первісним позовом повідомив останнього щодо наявної заборгованості за кредитним договором в розмірі 101 100, 03 грн та роз'яснив наслідки невиконання зобов'язань перед банком (а.с. 7). Факт направлення вказаного листа ОСОБА_6 підтверджується реєстром повідомлень про наявність боргу від 15 червня 2012 року (а.с. 8). Відповідно до ст. ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Частиною 2 статті 1050 ЦК України передбачено, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Згідно зі ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцяти денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Із роз'яснень викладених у п. 37 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року № 5 вбачається, що невиконання вимог ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (ч. 3 ст. 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням ст. 124 Конституції України. Суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст.ст. 213-215 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, не встановив дійсних прав і обов'язків сторін, які випливають з кредитного договору та договору іпотеки; не надав належної оцінки наявним у справі доказам, зокрема, дійшовши висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, залишив поза увагою положення п. 7.3 кредитного договору, за яким забезпеченням виконання відповідачем ОСОБА_6 умов цього договору виступає іпотека житлового будинку АДРЕСА_2, натомість зі змісту п. 35 договору іпотеки (а.с. 15) вбачається, що предметом іпотеки є будинок АДРЕСА_1. Крім того, відповідно до п. 7 кредитного договору, датою його укладення зазначено 21 червня 2007 року та банк надає позичальнику на придбання житлового будинку грошові кошти в розмірі 95 тис. грн та 22 тис. грн на сплату страхових платежів на період з 21 червня 2007 року до 20 червня 2027 року, в той час як договір іпотеки від 22 червня 2007 року забезпечує виконання зобов'язань за кредитним договором від 22 червня 2007 року (п. 35.2) по кредиту в розмірі 117 тис. грн наданих на строк з 22 червня 2007 року до 21 червня 2027 року. Отже, апеляційним судом не з'ясовано належним чином, предмет договору іпотеки та які зобов'язання забезпечується даним договором, не усунувши вказаних розбіжностей. Відповідно до ч. 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Зі змісту ч. 3 ст. 109 ЖК Української РСР та ст. 40 Закону «Про іпотеку» вбачається, що виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя (кредитора) або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Як роз'яснено у п. 43 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Як вбачається із матеріалів справи, ПАТ КБ «ПриватБанк» направив ОСОБА_6 повідомлення № №30.1.0.0/2-981 від 13 квітня 2012 року із вимогою до іпотекодавця добровільно звільнити передане в іпотеку нерухоме майно в тридцятиденний строк із дня отримання цієї вимоги (а.с. 7). Відповідно до довідки зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 491-1 від 21 лютого 2014 року, виданої виконавчим комітетом Володарсько-Волинської селищної ради Володарсько-Волинського району Житомирської області ОСОБА_6, в спірному будинку зареєстровані: він, ОСОБА_7 - дружина, діти: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 (а.с. 229). Дослідивши довідку про зареєстрованих осіб у спірному будинку (а.с. 229), апеляційний суд, зауважив, що відповідач ОСОБА_6 підписавши договір іпотеки підтвердив відсутність проживання та реєстрацію неповнолітніх дітей у будинку, яке передається в іпотеку (п. 14.7 договору іпотеки), проте питання, чи були малолітні (а якщо були, то коли саме) зареєстровані у АДРЕСА_1, не досліджував; не з'ясував, чи мають малолітні діти право власності чи користування на передане в іпотеку нерухоме майно і коли виникло таке право, що має значення для правильного вирішення спору. За вказаних обставин рішення апеляційного суду в частині первісного позову підлягає скасуванню. Відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України, суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Вирішуючи спір в частині зняття відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, з реєстрації в спірному будинку, апеляційний суд належним чином не перевірив чи має право позивач звертатись з такими вимогами до відповідача Володарсько-Волинського районного сектора УДМС України в Житомирській області, не з'ясувавши чи підлягає такий спір розгляду в порядку загального судочинства. Не може залишатись в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки в порушення вимог ст. 212-215 ЦПК України, суд першої інстанції належним чином не з'ясував обставин справи, прийнявши до розгляду уточнену позовну заяву про виселення з житлового будинку в тому числі й малолітніх дітей, не витребував належних доказів щодо реєстрації таких у спірному будинку. Суд також залучивши до участі у справі в якості відповідачів малолітніх дітей не з'ясував позиції органу опіки піклування щодо виселення дітей та не виконав вимог, передбачених ч. 4 ст. 10 ЦПК України. За таких обставин судові рішення першої та апеляційної інстанції в частині первісних позовних вимог не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування в цій частині з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення апеляційного суду в частині зустрічних позовних вимог ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення Володарського-Волинського районного суду Житомирської області від 07 березня 2014 року та рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Житомирської області від 28 квітня 2014 року в частині первісного позову скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Житомирської області від 28 квітня 2014 року та рішення Володарського-Волинського районного суду Житомирської області від 07 березня 2014 року в його незмінній частині - залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді:О.В. Кадєтова Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова М.І. Наумчук
  10. http://reyestr.court.gov.ua/Review/39560960 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 червня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансові перспективи» про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_4, на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 січня 2014 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» (далі - ТОВ «Вердикт Фінанс») звернулося до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 27 вересня 2005 року між акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Сведбанк», та ОСОБА_3 укладений кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 47 200 доларів США на строк до 27 вересня 2010 року з процентною ставкою 13,9 % річних за користування кредитом. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного зобов'язання ОСОБА_3 передала в заставу банку належний їй на праві власності автомобіль КАМАЗ - 53229, державний номерний знак НОМЕР_1. 2 лютого 2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та ТОВ «Вердикт Фінанс» укладено договори факторингу та відступлення прав за договором застави, згідно з якими публічне акціонерне товариство «Сведбанк» відступило ТОВ «Вердикт Фінанс» свої права вимоги з кредитними договорами від боржників та за договорами застави рухомого майна. 30 квітня 2013 року ТОВ «Вердикт Фінанс» уклало з товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансові перспективи» (далі - ТОВ «Фінансові перспективи») договір поруки, за умовами якого обсяг відповідальності поручителя перед кредитором за невиконання ОСОБА_3 кредитного договору від 27 вересня 2005 року становить 2 тис. грн. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачами своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 30 квітня 2013 року утворилась заборгованість за кредитним договором у розмірі 36 066 доларів США, що є еквівалентом 288 275 грн 54 коп. Ураховуючи викладене, позивач просив суд: стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ТОВ «Фінансові перспективи» на користь ТОВ «Вердикт Фінанс»; у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 вересня 2005 року звернути стягнення на предмет застави - автомобіль КАМАЗ, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 280 тис. грн, що належить ОСОБА_3 на праві власності, шляхом продажу вказаного автомобіля ТОВ «Вердикт Фінанс» з укладенням від її імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з наданням повноважень на отримання дублікату свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України по свідоцтву про реєстрацію транспортного засобу або його дублікату для його подальшої реалізації, а також наданням товариству з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; передати у володіння ТОВ «Вердикт Фінанс» предмет застави та комплект ключів від автомобіля; покласти на відповідачів судові витрати. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 16 вересня 2013 року позов ТОВ «Вердикт Фінанс» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ТОВ «Фінансові перспективи» на користь ТОВ «Вердикт Фінанс» заборгованість за договором поруки від 30 квітня 2013 року в розмірі 2 тис. грн. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 вересня 2005 року в розмірі 36 066 доларів США, що є еквівалентом 288 275 грн 54 коп., звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль КАМАЗ, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 280 тис. грн, що належить ОСОБА_3 на праві власності, шляхом продажу вказаного автомобіля ТОВ «Вердикт Фінанс» з укладенням від її імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з наданням повноважень на отримання дублікату свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України по свідоцтву про реєстрацію транспортного засобу або його дублікату для його подальшої реалізації, а також наданням ТОВ «Вердикт Фінанс» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Передано у володіння позивача предмет застави - автомобіль КАМАЗ, державний номерний знак НОМЕР_1, та комплект ключів від нього. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 січня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет застави в повному обсязі; звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 вересня 2005 року в розмірі 36 066 доларів США, що є еквівалентом 288 275 грн 54 коп., на предмет застави - автомобіль КАМАЗ, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 280 тис. грн, що належить ОСОБА_3 на праві власності, шляхом продажу вказаного автомобіля ТОВ «Вердикт Фінанс» з укладенням від її імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з наданням повноважень на отримання дублікату свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України по свідоцтву про реєстрацію транспортного засобу або його дублікату для його подальшої реалізації, а також наданням ТОВ «Вердикт Фінанс» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; солідарного стягнення з відповідачів судового збору, у скасованій частині ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 вересня 2005 року в розмірі 36 066 доларів США, що є еквівалентом 288 275 грн 54 коп., звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль КАМАЗ, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 280 тис. грн, що належить ОСОБА_3 на праві власності, шляхом продажу вказаного автомобіля ТОВ «Вердикт Фінанс» з укладенням від її імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем; початкова ціна предмета застави встановлена на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - незалежним експертом. Стягнуто на користь ТОВ «Вердикт Фінанс» з ТОВ «Фінансові перспективи» 114 грн 70 коп. на відшкодування сплаченого судового збору, а з ОСОБА_3 - 377 грн 30 коп.; стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 2 949 грн. У решті - рішення суду залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити в повному обсязі. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ТОВ «Вердикт Фінанс», суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «Вердикт Фінанс» є належним позивачем та має право відповідної вимоги до ОСОБА_3 та поручителя, а оскільки боржник, позичальник, свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконав, утворилась відповідна заборгованість. При цьому в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, разом з тим позивач скористався своїм правом звернення стягнення на предмет застави. Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення позовних вимог та задовольняючи частково позов у цій частині, виходив із того, що зазначення у резолютивній частині рішення посилання на надання позивачу, у зв'язку зі звернення стягнення на заставлене майно, повноважень на отримання дублікату свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу замість втраченого, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України по свідоцтву про реєстрацію транспортного засобу або його дублікату для його подальшої реалізації, а також надання ТОВ «Вердикт Фінанс» інших, не конкретизованих позивачем, повноважень для здійснення продажу є безпідставним. При цьому, зазначивши, що початкова ціна предмета застави встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - незалежним експертом, та стягнувши судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Разом з тим апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо солідарного стягнення з ОСОБА_3 та ТОВ «Фінансові перспективи» 2 тис. грн та звернення стягнення на предмет застави та зазначив, що оскільки позов заявлено на підставі договору факторингу та відступлення права за договором застави від 2 лютого 2012 року, договору поруки від 30 квітня 2013 року, у позивача право вимоги до ОСОБА_3 виникло не раніше 2 лютого 2012 року. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає; обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені. Судом установлено, що 27 вересня 2005 року між акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Сведбанк», та ОСОБА_3 укладений кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 47 200 доларів США на строк до 27 вересня 2010 року з процентною ставкою 13,9 % річних за користування кредитом. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного зобов'язання ОСОБА_3 передала в заставу банку належний їй на праві власності автомобіль КАМАЗ - 53229, державний номерний знак НОМЕР_1. 2 лютого 2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та ТОВ «Вердикт Фінанс» укладено договори факторингу та відступлення прав за договором застави. 30 квітня 2013 року між ТОВ «Вердикт Фінанс» та ТОВ «Фінансові перспективи» укладено договір поруки, за умовами якого обсяг відповідальності поручителя становить 2 тис. грн. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачами своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 30 квітня 2013 року утворилась заборгованість за кредитним договором у розмірі 36 066 доларів США, що є еквівалентом 288 275 грн 54 коп. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (чч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. З матеріалів справи також вбачається, що строк у зобов'язанні за договором застави від 27 вересня 2005 року не визначений, тому строк позовної давності відносно позовної вимоги про звернення стягнення на предмет застави починає свій перебіг у момент коли у заставодержателя виникає право пред'явлення вимоги про виконання зобов'язання застави, зокрема, вимоги про звернення стягнення на предмет застави. Разом з тим внаслідок застосування кредитором механізму дострокового повернення кредитних грошових коштів, а саме направлення позичальнику вимоги про дострокове повернення грошових коштів, строк виконання кредитного зобов'язання був змінений та встановлений до 10 серпня 2009 року. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року № 6-155 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Так, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України). Проте апеляційний суд зазначене не врахував, не звернули уваги на те, що в матеріалах справи наявна заява відповідача ОСОБА_3, подана представником - ОСОБА_4, про застосування строків позовної давності (а.с. 72-73, т. 1). Крім того, згідно зі ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Отже, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України апеляційний суд зазначені вище положення закону не врахував; не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та дійшов передчасного висновку про часткове задоволення позову ТОВ «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_3 За таких обставин рішення апеляційного в частині вимог до ОСОБА_3 не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Прохання касаційної скарги про повне скасування рішення апеляційного суду безпідставне, оскільки ТОВ «Фінансові перспективи» не оскаржувало судові рішення, не надавало ОСОБА_3 повноважень представляти їх інтереси. Крім отого, доводи касаційної скарги не містять мотивів незаконності судових рішень щодо зазначеного товариства. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 січня 2014 року в частині позовних вимог ТОВ «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_3 скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта М.Є. Червинська
  11. http://reyestr.court.gov.ua/Review/18396502 У х в а л а іменем україни 14 вересня 2011 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Нагорняка В.А., Савченко В.О., Умнової О.В., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору дійсним та звернення стягнення на предмет застави, за касаційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 21 грудня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 11 лютого 2011 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2010 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 3 червня 2009 року між ним та відповідачем ОСОБА_4 був укладений договір позики, згідно з яким відповідач позичив у нього 20000,00 дол. США, що відповідно до курсу долара США відносно гривні України становить 158600,00 грн. Строк виконання грошового зобовязання за договором позики, оформленим розпискою від 3 червня 2009 року, визначено 1 серпня 2009 року. Договір позики був забезпечений заставою належного ОСОБА_4 легкового автомобіля марки Тoyota Avalon, 2007 року випуску (державний номер НОМЕР_1), переданого позивачу у користування 4 серпня 2009 року разом з оформленою довіреністю на право володіння та розпорядження вказаним автомобілем, яка 13 серпня 2010 року була скасована ОСОБА_4 До цього часу вказаний автомобіль перебуває у позивача. Оскільки борг за договором позики відповідач не повернув, позивач звернувся до суду із позовом про визнання договору застави дійсним, звернення стягнення на предмет застави та визнання права власності на легковий автомобіль. Ухвалою Староміського районного суду м. Вінниці від 3 листопада 2010 року до участі у справі залучено дружину відповідача - ОСОБА_5 як співвідповідача. Не погоджуючись із позовними вимогами ОСОБА_5 звернулась до суду із зустрічним позовом про стягнення 10000,00 дол. США. Ухвалою Староміського районного суду м. Вінниці від 21 грудня 2010 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_5 залишено без розгляду на підставі ст. 207 ЦПК України. Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 21 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 11 лютого 2011 року, позовні вимоги задоволено. У касаційних скаргах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 порушують питання про скасування рішення місцевого суду та ухвали суду апеляційної інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права та просять ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При вирішенні справи судами встановлено, що 3 червня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір позики, оформлений письмовою розпискою, відповідно до умов якого, позивач передав у власність ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 20000,00 дол. США. Із кінцевим строком виконання грошового зобовязання 1 серпня 2009 року. З метою забезпечення грошового зобовязання між сторонами усно укладено договір застави легкового автомобіля Тoyota Avalon, 2007 року випуску (державний номер НОМЕР_1), про що зазначено в тексті розписки від 3 червня 2009 року. Вказаний автомобіль був переданий позивачу у користування 4 серпня 2009 року разом з оформленою довіреністю на право володіння та розпорядження цим автомобілем, яка 13 серпня 2010 року була скасована ОСОБА_4 У визначений договором позики строк ОСОБА_4 грошове зобовязання не виконав. Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що з метою забезпечення грошового зобовязання за договором позики, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір застави легкового автомобіля в усній формі, який на підставі ч. 2 ст. 218 ЦК України є дійсним. Крім того, місцевий суд дійшов висновку, що оскільки дружина відповідача - ОСОБА_5 не зверталась до суду із позовом про визнання недійсним договору застави, останній укладено відповідачем за згодою другого з подружжя, а тому відповідно до ч. 2 ст. 73 СК України на предмет застави може бути звернене стягнення. Однак з такими висновками суду повністю погодитися не можна. Відповідно до ч. 1 ст. 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. За приписами ст. 578 цього кодексу, майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників. Аналогічна норма передбачена ст. 6 Закону України «Про заставу». Згідно ч. 1 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Частиною 2 ст. 65 СК України передбачено, що п ри укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Місцевий суд, встановивши, що предмет застави (легковий автомобіль) відповідно до ст. 60 СК України є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, всупереч вимог ст. 59 ЦПК України та лише на підставі припущень дійшов помилкового висновку про те, що спірний автомобіль передано у заставу ОСОБА_4 за згодою його дружини. Таким чином, суд першої інстанції належним чином не дослідив підстави для визнання договору застави дійсним. Крім того, не підтверджений також належними та допустимими доказами й висновок суду першої інстанції про те, що договір застави укладено відповідачем в інтересах сімї. При цьому місцевий суд помилково застосував положення ч. 2 ст. 73 СК України, які передбачають можливість накладення стягнення на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сімї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Також при вирішенні справи, судом першої інстанції не враховано, що звернення стягнення на рухоме майно, що є предметом застави, регулюється нормами Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Відповідно до ч. 1 ст. 24 зазначеного Закону звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Якщо інше не передбачено рішенням суду, реалізація предмета забезпечувального обтяження проводиться шляхом його продажу на публічних торгах у порядку, встановленому законом. Судами не перевірялось виконання позивачем визначеного Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» порядку звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, докази реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження в матеріалах справи відсутні. Також місцевим судом не наведено відповідних правових норм, що надають право позивачу вимагати визнання права власності на спірний автомобіль, а отже, задоволення вказаної позовної вимоги є передчасним. Крім того, такий порядок реалізації майна, що є предметом застави як визнання права власності на нього за кредитором не передбачений ні Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», ні Законом України «Про заставу». Апеляційний суд на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права уваги не звернув, вимог ст. 303 ЦПК України щодо перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, належним чином не виконав, та помилко залишив рішення суду першої інстанції без змін. Ураховуючи те, що фактичні обставини справи для правильного її вирішення не встановлені, судові рішення у справі не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 21 грудня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 11 лютого 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді: В.А. Нагорняк В.О. Савченко О.В. Умнова І.М. Фаловська
  12. Державний герб України Справа № 2-6022/2010 РІШЕННЯ Іменем України 21 грудня 2010 року м. Сімферополь Київський районний суд м. Сімферополя у складі головуючого судді Михайлова В.Є. при секретарі Павлюченко Т.В., за участю представника позивача за первісним позовом та представника відповідача за зустрічним позовом Бакаєвої О.О., представника відповідача за первісним позовом та представника позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сімферополі цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Кримського відділення Херсонської філії ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про солідарне стягнення суми заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 05.11.2008 року до договору від 22.11.2007 року, В с т а н о в и в : ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Кримського відділення Херсонської філії ПАТ «Кредитпромбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 3542/07-А від 21.12.2007 року у розмірі 47119,35 гривень а саме: заборгованість по наданому ОСОБА_3 кредиту - 43505,91 гривень, заборгованість за нарахованими але не сплаченими ОСОБА_3 процентами за користування кредитом 3163,63 гривні, пені 449,81 гривень. В рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на заставлений транспортний засіб: автомобіль марки CHEVROLET, модель AVEO SF69Y, 2007 року випуску реєстраційний номер НОМЕР_1, для задоволення вимог ПАБ «Кредитпромбанк», а у разі недостатності на інше майно, яке належить ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також стягнути судові витрати по справі. ОСОБА_3 звернулася з зустрічним позовом до ПАТ «Кредитпромбанк» про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 05.11.2008 року до договору від 22.11.2007 року, мотивуючи вимоги тим, що при укладені додаткової угоди до кредитного договору між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_3, ПАТ «Кредитпромбанк» порушив приписи Цивільного кодексу України та Закону України «Про захист прав споживачів». Ухвалою суду від 16.09.2010 року первісний та зустрічний позови обєднані в одне провадження. В ході судового засідання представник позивача за первісним позовом, діюча на підставі довіреності Бакаєва О.О., позовні вимоги уточнила та остаточно просила стягнути у солідарному порядку з відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Кримського відділення Херсонської філії ПАТ «Кредитпромбанк» заборгованість за кредитним договором № 3542/07-А від 21.12.2007 року у розмірі 89342,25 гривень та в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на заставлений транспортний засіб та стягнути судові витрати по справі. При цьому представник позивача проти задоволення зустрічного позову про визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору заперечувала з підстав, викладених у запереченнях на позов ОСОБА_3 (а.с. 78-79). Представник відповідачки за первісним позовом та позивачки за зустрічним ОСОБА_3 ОСОБА_2 в судовому засіданні позов ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Кримського відділення Херсонської філії ПАТ «Кредитпромбанк» не визнала з підстав, викладених в запереченнях на позов, зустрічний позов про визнання недійсною додаткової угоди № 1 до кредитного договору підтримала у повному обсязі. Відповідачі за первісним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у судове засідання не зявилися, про час та місце слухання справи повідомлені належним чином та в строк, причини своєї неявки суду не повідомили. Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що первісні позовні вимоги ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Кримського відділення Херсонської філії ПАТ «Кредитпромбанк» необґрунтовано та не підлягають задоволенню, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовано та підлягають задоволенню у повному обсязі з наступних підстав. Відповідно до ст. ст. 11, 27, 60 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, яки беруть участь у справі, особа яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд, зобовязана надати усі наявні у неї докази та довести ті обставини, на яки вона посилається як на підставу свої вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких виникає спір. Судом встановлено, що 22.11.2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк», з однієї сторони, та ОСОБА_3, з іншої, укладено кредитний договір № 3525/07-А (а.с. 22-24). Відповідно до п. 1.1. кредитного договору ОСОБА_3 була відкрита невідновлювана кредитна лінія в межах загальної суми кредиту у розмірі 191545,00 грн., з кінцевим строком повернення 21.11.2014 року включно. Відповідно до п. 1.2. кредитного договору кошти надані мені на купівлю автомобілю. Пунктом 1.5. даного договору, встановлена процентна ставка в розмірі 12,55 процентам річних. Згідно з п. 3.1.1. кредитного договору, ОСОБА_3 зобовязалася щомісяця до 10-го числа кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитом, шляхом внесення готівки у розмірі 1673,92 грн. Відповідно до п. 3.3. кредитного договору, ОСОБА_3 зобовязалася сплачувати нараховані проценти за користування кредитом щомісяця до 10-го числа кожного календарного місяця, наступного за звітним. Пунктом 3.9. кредитного договору передбачено, що за порушення строків повернення кредитів чи сплаті процентів, позичальник сплачує банку за кожен день пеню у розмірі подвійної процентної ставки, встановленої п. 1.5 кредитного договору. З пояснень представників сторін та матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 свої зобовязання за кредитним договором виконувала належним чином, вносячи щомісяця суму в розмірі 1673,92 грн. 05.11.2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду № 1 до договору № 3525/07-А, якою п. 1.3. кредитного договору доповнено абзацом наступного змісту: «Починаючи з 15.11.2008 р. річна процентна ставка встановлюється сторонами у розмірі 18,00 процентів. При цьому, інші умови кредитного договору залишаються без змін». В подальшому 09.07.2009 року між ОСОБА_3 та банком було укладено Додаткову угоду № 1 до кредитного договору №3525/07-А від 22.11.2007 р., відповідно до умов якої, п. 3.1.1 кредитного договору викладено у наступній редакції: при наданні кредитів відповідно до п. 1.2.1, 1.2.2, щомісяця, до 25-го числа включно кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитами, шляхом внесення грошових коштів у розмірі 1673,92 грн. Пункт 3.3. кредитного договору викладено у наступній редакції: сплачувати проценти за користування кредитом щомісяця до 25-го числа включно кожного календарного місяця, наступного за звітним. Відповідно до розрахунку заборгованості, зробленого ПАТ «Кредитпромбанк», станом на 01.12.2010 року за ОСОБА_3 утворилася заборгованість перед банком у розмірі 89342,25 гривень, яка складається із: заборгованості по кредиту - 84267,95 гривень, заборгованості за нарахованими але не сплаченими процентами за користування кредитом 2547,46 гривень, пені 2526,84 гривень. За встановленими загальними правилами виконання зобовязань, що передбачені ст. 525 ЦК України, не допускається одностороння відмова від виконання зобовязань. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до договору. Відповідно до ч. 2 ст. 1069 ЦК України, права та обовязки сторін, повязані з кредитуванням, визначаються положеннями про позику та кредит (параграф 1 і 2 глави 71 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом. Представлений банком розрахунок заборгованості ОСОБА_3 не викликає у суду сумнів щодо наявності в неї заборгованості. Частиною 2 ст. 1050 ЦК передбачено, що наслідками порушення позичальником повернення чергової частини суми кредиту є право позивача достроково вимагати повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняються виконанням. Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦК України кредит вважається поверненим у момент зарахування грошової суми, яка позичалася. З метою забезпечення виконання зобовязань, що виникли з кредитного договору № 3525/07-А від 22.11.2007 року, укладеного між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_3, 22.11.2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та відповідачем за первісним позовом ОСОБА_4 було укладено договір поруки № 3525/07-П (а.с. 26-27). Того ж дня 22.11.2007 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_3 укладено договір застави, зареєстрований у реєстрі № 1951 (а.с. 28-29). Згідно із ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Пунктом 1.1. укладеного між сторонами договору поруки передбачено, що поручитель зобовязується солідарно відповідати перед Банком за своєчасне виконання зобовязань ОСОБА_3 за кредитним договором № 3525/07-А від 22.11.2007 р. Відповідно до п. 1.2. договору поруки, ОСОБА_4 уклав договір поруки на умовах повернення основного зобовязання у розмірі 191545,00 гривень та сплати процентів за користування кредитними коштами у розмірі 12,55% річних. Відповідно до п. 2.6. вказаного вище договору, усі зміни та доповнення до Кредитного договору банк та Позичальник оформлюють без погодження з Поручителем за винятків збільшення обсягу відповідальності Поручителя. Відповідно до п. 1.3. договору застави від 22.11.2007 р., істотною умовою цього договору є розмір основного зобовязання у розмірі 191545,00 гривень, процентна ставка за користування кредитними коштами 12,55% річних. Відповідно до ст. 559 ЦК України, порука припиняється у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. В матеріалах справи відсутні докази, що сторонами вносилися зміни у договір поруки №3525/07-П від 22.11.2007 р. та договір застави від 22.11.2007 р., зареєстрований у реєстрі №1951. Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22.11.1996 року передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін (ст. 1). Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3, 4 цього Закону). Таким чином, пеня за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань може бути перерахована за період дії терміну позовної давності, але розмір її не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховувалася пеня. При цьому, сума зменшення розміру пені відноситься на результати фінансово-господарської діяльності одержувача грошових коштів. Стаття 1 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», до видів забезпечувальних обтяжень належить у тому числі і застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 Цивільного кодексу України, що виникає на підставі договору, у тому числі й на підставі ст. 590 ЦК України. Статтею 24 вказаного Закону передбачено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Згідно із ст. 28 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», якщо в продовж 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження зобов'язання боржника, виконання якого забезпечене обтяженням, залишається невиконаним, по заставодержатель має право звернутися з позовом до суду. При цьому банком не надано доказів про реєстрацію в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження автомобіля марки OPEL VECTRA реєстраційний номер НОМЕР_1 у звязку з чим, у позивача відсутнє право на звернення до суду з цією вимогою. Заявлені вимоги позивача за первісним позовом про стягнення суми заборгованості і звернення стягнення на предмет застави є подвійною штрафною санкцію за одне й теж порушення, що суперечить нормам цивільного законодавства України. Як вбачається з матеріалів справи, 05.11.2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Кредитпромбанк» було укладено додаткову угоду № 1 до договору № 3525/07-А (а.с. 25), якою п. 1.3. кредитного договору доповнено абзацом наступного змісту: «Починаючи з 15.11.2008 р. річна процентна ставка встановлюється сторонами у розмірі 18,00 процентів. При цьому, інші умови кредитного договору залишаються без змін». Як зазначила у в ході судового засідання представник ОСОБА_3 ОСОБА_2 під час укладення даної угоди ОСОБА_3 була запевнена працівниками ПАТ «Кредитпромбанк», що ця додаткова угода відповідає вимогам діючого законодавства. Ознайомившись з умови додаткової угоди ОСОБА_3 зрозуміла, що процентна ставка за кредитним договором, обумовлена п.1.5 договору не змінилася і становить за кредитами наданими на цілі, зазначені у п. 1.2.1 та 1.2.2 договору у розмірі 12,55 процентів річних, а додатковою угодою доповнено п. 1.3. кредитного договору абзацом який вказує, що починаючи з 15.11.2008 року річна процентна ставка встановлюється у розмірі 18,00 процентів. У звязку з тим, що п. 1.5 договору залишився незмінним ОСОБА_3 була впевнена у тому, що процента ставка за договором залишилася на рівні 12,55% на рік, тому що графік платежів їй не надано и розмір щомісячного платежу вказаний у п. 3.1.1 кредитного договору не було змінено, а доповнення п. 1.3. кредитного договору, що передбачає відкриття рахунку для обліку кредитів вважався їю ставкою для обліку кредитів. Натомість в подальшому, ОСОБА_3 дізналася, що ПАТ «Кредитпромбанк» нараховує їй відсотки за користування кредитом у розмірі 18 процентів на рік. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачу до придбання ним товару, чи замовлення роботи (послуги). Частиною 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, якщо під час пропонування продукції споживачу надається незрозуміла або двозначна інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору - це вважаєтся нечесною підприємницькою практикою. Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочин здійснений з використанням нечесної підприємницької діяльності є недійсним. Відповідно до п. 3.2. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління НБУ від 10.05.2007 року № 168, кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. При цьому, при укладенні додаткової угоди до договору про зміну відсоткової ставки, або інших платежів за договором, зміна договору повинна бути проведена у відповідності до вимог ст. 654 ГПК України у письмової формі з додержанням вимог п. 3.2. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Натомість, при укладенні Додаткової угоди № 1 від 05.11.2008 р. до договору № 3525/07-А від 22.11.2007 р. графік погашення кредиту за новою ставкою відповідачем не надавався, і як наслідок, між сторонами не підписувався. Не надавши графіка платежів при укладенні Додаткової угоди № 1 від 05.11.2008 р., та не надавши ОСОБА_3 всієї необхідної інформації відносно зміни відсоткової ставки за кредитним договором № 3525/07-А від 22.11.2007 р., Банк порушив права позичальника. Без такої інформації споживач був позбавлений можливості реально оцінювати перспективи укладання Додаткової угоди № 1 від 05.11.2008 року, свою платоспроможність та можливість своєчасно погашати кредит. Так, відповідно до п. 14 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», нечесною підприємницькою діяльністю визнається діяльність, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (послуг). Відповідно до ч. 2 ст. 19 зазначеного Закону підприємницька практика водить споживача в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Отже, для визнання дій банку нечесною підприємницькою діяльністю, достатньо факту ненадання споживачу необхідної інформації, яка дає йому можливість дати вірну оцінку Додатковій угоді до договору, що укладається. Для кредитного договору, або додаткової угоди до кредитного договору розмір платежів та строки їх сплати ( тобто інформація яка повинна бути вказана в графіку платежів), як раз і є тією інформацію, яка має обовязково бути наданою споживачу при укладені договору або додаткової угоди до кредитного договору про зміну відсоткової ставки. Таким чином, права ОСОБА_3, як споживача, при укладені Додаткової угоди № 1 від 05.11.2008 року до договору № 3525/07-А від 22.11.2007 року були порушені, а дії кредитодавця підпадають під визначення нечесної підприємницької діяльності. На підставі вищевикладеного вважаю, що Додаткова угода № 1 від 05.11.2008 року до договору № 3525/07-А від 22.11.2007 року підлягає визнанню недійсною. Аналізуючи викладене вище, суд вважає, що банки мають право проводити підвищення процентних ставок тільки у випадку подій, які не залежать від волі сторін, мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів і виходячи з того, що банки не мають право змінювати процентну ставку по кредиту у зв'язку з волевиявленням однієї зі сторін. Відповідачем при зміні відсоткової ставки не було надано позивачу жодного обґрунтування підстав такого підвищення. Підвищення відсоткової ставки за кредитом було обумовлено виключно за волевиявленням банку, навіть не зафіксованим у протоколах відповідних комітетів, у повноваження яких входить вирішення даного питання, тому що ПАТ «Кредитпромбанк» на надав доказів, що такі рішення взагалі приймалися відповідним органом ПАТ «Кредитпромбанк». Згідно до Постанови НБУ №168 від 10.05.2007 р., банкам було заборонено змінювати відсоткову ставку по кредитам у звязку з волевиявленням однієї із сторін. Пунктом 3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту встановлено, що банки мають право ініціювати зміну процентної ставки за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати проценту ставку за кредитом у звязку з волевиявленням однієї із сторін (зміні кредитної політики банку). За пунктом 3.4 абз.5 вищевказаних Правил банки зобовязані зазначати в кредитному договорі правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. А тому банк повинен навести математичну залежність між запропонованим розміром ставки до розміру ставки Національного банку України, а також обґрунтувати збільшення процентної ставки. Зміна процентної ставки відповідно до ст.652 ЦК України та вимог Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту можлива лише при істотній зміні обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. НБУ неодноразово звертав увагу банків на дотримання прав споживачів на справедливі умови договору передбачених ст.18 ЗУ «Про захист прав споживачів», зокрема НБУ зазначав, що банки повинні утримуватись від укладення договорів, умови яких, всупереч принципу добросовісності, своїм наслідком мають дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Але саме дисбаланс договірних відносин є наслідком укладених на вимогу ПАТ «Кредитпромбанк» договорів про внесення змін до кредитного договору, тому що ними змінено істотні умови кредитного договору настільки, що повністю змінюють суть зобовязання, яке приймав на себе позивач на момент укладення кредитного договору. За правовою природою кредитний договір є договором приєднання, зміна в односторонньому порядку істотних умов договору таких як відсоткова ставка порушують принцип рівності сторін договору та є несправедливими з наступних підстав. Згідно до ст. 634 ЦК України договором приєднання визнається договір, умови якого установлені однією зі сторін, а інша сторона не має можливості запропонувати свої умови договору. Таким чином, укладаючи кредитний договір позивач мав можливість тільки погодитись на умови, що запропоновані відповідачем щодо істотних умов договору строку та відсоткової ставки. Таким чином, зміна істотних умов кредитного договору, яка відбулася в наслідок укладення оскаржуваних ОСОБА_3 договорів призвела до того, що остання повинна була користуватися кредитом на умовах, на яких цей договір нею не укладався. При цьому укладення додаткової угоди відбулося також шляхом приєднання, за наявності обставин, за яких позивач не мав можливості відмовитися від їх укладання у звязку з тяжкими для себе обставинами у вигляді виставлених банком умов, щодо яких відмова від укладення вказаних договорів стала б підставою для виставлення відповідачем вимоги про дострокове повернення кредиту. Згідно до ст. 233 ЦК України, укладений під впливом тяжких обставин може бути визнаний судом недійсним якщо він укладений на вкрай не вигідних для однієї зі сторін умовах. Не можливо визнати вигідними умову договору, за якими позивачу було збільшено відсоткову ставку за кредитом, у звязку з чим щомісячний платіж значно збільшився. Згідно до ст. 18 Закону України положення договору, визнане несправедливим може бути визнано недійсним. Згідно до ст. 215 ЦК України підставою для визнання правочину недійсним є недотримання в момент її укладення вимог, встановлених частинами першою-третьою, пятою, шостою ст. 203 ЦК України. Аналізуючи викладені вище обставини суд дійшов висновку про доведеність позовних вимог ОСОБА_3, у звязку з чим вважає за можливе задовольнити їх в повному обсязі. При цьому задоволення вимог ОСОБА_3 виключає можливість задоволення позовних вимог ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Кримського відділення Херсонської філії ПАТ «Кредитпромбанк». Судові витрати, повязані з розглядом справи та понесені ОСОБА_3, у звязку із задоволенням її позову, а саме: витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у в сумі 37 грн. підлягають стягненню з ПАТ «Кредитпромбанк» у відповідності до ст. 88 ЦПК України. При цьому судові витрати понесені ПАТ «Кредитпромбанк» стягненню з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на його користь не підлягають, у звязку із відмовою в задоволенні заявлених позовних вимог. На підставі ст. ст. 203, 215, 258, 525, 526, 559, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 1, 21, 28 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 76, 77, 88, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд В и р і ш и в : В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Кримського відділення Херсонської філії ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про солідарне стягнення суми заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави відмовити у повному обсязі. Зустрічний позов ОСОБА_3 задовольнити. Визнати недійсною Додаткову угоду № 1 від 05.11.2008 р. до договору №3525/07-А від 22.11.2007 р. укладену між ОСОБА_3 та ПАТ «Кредитпромбанк». Зобовязати ПАТ «Кредитпромбанк» провести перерахунок зайве сплачених ОСОБА_3 платежів на погашення процентів за договором №3525/07-А від 22.11.2007 р. та зарахувати надмірно сплачені платежі в рахунок дострокового погашення отриманої суми кредиту погашення «тіла кредиту» за договором № 3525/07-А від 22.11.2007 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Кримського відділення Херсонської філії ПАТ «Кредитпромбанк» на користь ОСОБА_3 витрати на інформаційно-технічне зеабезпечення розгяляду спарви в сумі 37 (тридцять сім) гривень. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду АР Крим через суд першої інстанції в 10-денний строк з дня проголошення рішення, а особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час його проголошення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13179406
  13. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Колодійчука В.М., Умнової О.В.,Савченко В.О., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет застави, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 серпня 2012 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року, в с т а н о в и л а : У липні 2011 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет застави, а саме належний відповідачеві на праві власності автомобіль ВАЗ модель 21114, державний номер НОМЕР_1. Позовні вимоги обґрунтувало тим, що відповідно до умов укладеного між сторонами у справі 22 травня 2007 року кредитного договору ОСОБА_6 отримала кредит у розмірі 62 010 грн 58 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 16,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 21 травня 2012 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 22 травня 2007 року між банком та відповідачем було укладено договір застави рухомого майна, згідно якого ОСОБА_6 передала в заставу належний їй на праві власності автомобіль ВАЗ модель 21114, державний номер НОМЕР_1. У зв'язку з невиконанням відповідачем взятих на себе кредитних зобов'язань утворилася заборгованість, яка, станом на 01 липня 2011 року, становить 131 830 грн 27 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 48 137 грн 32 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом - 52 089 грн 83 коп., заборгованість по комісії за користування кредитом - 1 136 грн 16 коп. та пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором - 30 466 грн 96 коп. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 серпня 2012 року позов задоволено. Звернуто стягнення на предмет застави: автомобіль ВАЗ модель 21114, державний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_6 шляхом продажу вказаного автомобіля позивачем з укладанням від імені ОСОБА_6 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, зі зняттям автомобіля з обліку в органах ДАІ України, та з наданням банку усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Стягнуто з відповідача на користь позивача судові витрати в розмірі 1 318 грн 30 коп. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року рішення суду першої інстанції змінено шляхом доповнення його резолютивної частини перед словами «звернути стягнення на предмет застави: автомобіль ВАЗ модель 21114, 2007 року випуску, тип транспортного засобу - легковий універсал, № кузова/шасі: НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_6 шляхом продажу вказаного автомобіля публічним акціонерним товариством Комерційний Банк «ПриватБанк» 49094, м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ 14360570 з укладанням від імені ОСОБА_6 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, зі зняттям автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу» реченням «в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № KRKRAN20150119 від 22 травня 2007 року в сумі 131 830 грн 27 коп.». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Додатковим рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 січня 2013 року доповнено резолютивну частину рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року абзацом: «Встановити початкову ціну предмета застави для його подальшої реалізації на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.». У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до районного суду, посилаючись на порушенням судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що 22 травня 2007 року між позивачем та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, згідно умов якого відповідач отримала кредит у розмірі 62 010 грн 58 коп. з кінцевим терміном повернення кредиту 21 травня 2012 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 22 травня 2007 року між сторонами було укладено договір застави рухомого майна, згідно якого ОСОБА_6 передала в заставу належний їй автомобіль ВАЗ модель 21114, державний номер НОМЕР_1. У зв'язку з невиконанням відповідачем взятих на себе кредитних зобов'язань утворилась заборгованість, яка за розрахунками банку, станом на 01 липня 2011 року, становить 131 830 грн 27 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 48 137 грн 32 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом - 52 089 грн 83 коп., заборгованість по комісії за користування кредитом - 1 136 грн 16 коп. та пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором - 30 466 грн 96 коп. Задовольняючи позовні вимоги шляхом звернення стягнення на належний ОСОБА_6 автомобіль суд першої інстанції керувався ст. 20 Закону України «Про заставу» та виходив з того, що остання порушила умови кредитного договору, укладеного з позивачем, внаслідок чого утворилася заборгованість, таким чином заставодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна. Змінюючи рішення суду першої інстанції у спосіб обраний апеляційним судом, суд апеляційної інстанцій виходив з того, що судом першої інстанції вірно визначено один із способів звернення стягнення, обраний обтяжувачем на власний розсуд, однак резолютивна частина рішення суду першої інстанції не відповідає в повній мірі вимогам ст. 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», оскільки в ній не зазначено загальний розмір вимог, що підлягають сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження, початкову ціну предмета застави для його подальшої реалізації, яка на думку колегії суддів повинна бути встановлена на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. З такими висновками судів погодитися не можна. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, ОСОБА_6 посилається на те, що позивачем невірно та неправомірно нарахована кредитна заборгованість. Суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили доказів на підтвердження позовних вимог банку, що призвело до ухвалення судових рішень з порушенням вимог закону. Доводи ОСОБА_6 обґрунтовані, вони підтверджуються наявними в матеріалах справи документами. Так, на аркуші справи 8 міститься копія повідомлення, адресованого позивачем ОСОБА_6 зі змісту якого вбачається, що основний кредитний борг становить 34 196 грн 80 коп., натомість, звертаючись до суду з позовом, банк просить стягнути, в тому числі, 48 137 грн 32 коп. заборгованості за кредитом, тому мають місце суттєві розбіжності у проведених банком розрахунках, які судами не перевірялися. Поза увагою судів залишилися вимоги п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, згідно якої позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). При задоволенні позову, в тому числі щодо стягнення 30 466 грн 96 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором, суди не з'ясували за який період банком нараховані такі штрафні санкції, чи відповідає розмір нарахування строку позовної давності. Разом з тим, на аркуші справи 39 міститься копія акта прийому вказаного вище автомобіля, згідно якого 29 вересня 2008 року предмет застави було передано публічному акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» для його реалізації з метою погашення кредитної заборгованості. Судами цієї обставини не враховано, не з'ясовано де знаходився автомобіль протягом 4 років, у якому він технічному стані, яка його фактична вартість, чи виконано банком умови договору застави пов'язані з вилученням предмета застави та запобіганню збільшення кредитної заборгованості п. п. 15-26, 34.5. Крім того, п. 7.1 кредитного договору визначено розмір процентів, що сплачуються боржником за кредитним договором, відповідач у апеляційній та касаційній скаргах посилається на те, що банком неправомірно збільшено в односторонньому порядку процентну ставку за користування кредитом та неправомірно нараховано 52 089 грн 83 коп. в рахунок погашення заборгованості по процентам. Суди першої та апеляційної інстанцій не перевірили належним чином розрахунків кредитної заборгованості, наданих банком, не дослідили умови договорів, укладених між сторонами, не в повній мірі визначили характер правовідносин, що виникли між сторонами та норми матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам ст. ст. 212-214 ЦПК України, за правилами ч. 2 ст. 338 ЦПК України, вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На підставі викладеного та керуючись нормами ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 - задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 серпня 2012 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2013 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді:В.М. Колодійчук В.О. Савченко О.В. Умнова І.М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/31297415
  14. Теперь сижу и думаю стоит ли подавать апелляцию? То что Привату отказано меня вполне устраивает, а вот то что "судом встановлено, що відповідач отримав кредит у сумі 11980,00 дол.США" меня совсем не устраивает. В течении пол года, на каждом заседании заявлял ходатайства о предоставлении банком оригинала документа подтверждающего получение мной кредита. Суд вынес ДВЕ ухвалы про "витребування доказів", а в последнем заседании представитель банка прямым текстом отказался предоставить доказательства получения мной кредита, кроме того было заявлено о применении исковой давности, а в решении об этом ни слова. Больше всего сдерживает от подачи апелляции - это оплата судебного сбора 1026 грн.
  15. 17.06.2013 Суддя: Тарасенко С. Б. Справа № 2-4246/11 РІШЕННЯ Іменем України 17 червня 2013 року Центрально-Міський районний суд міста Горлівка Донецької області в складі: Головуючого - судді Тарасенко С.Б., при секретарі - Гаврилюк К.К., Піднибесної В.А. за участі представника позивача - Груцинової І.О. представника відповідача - ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Горлівка Донецької області цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" про визнання недійсними кредитного договору і договору застави та за позовом третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" і до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору застави ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з даним позовом, мотивуючи тим, що відповідно до укладеного договору № GOHЗАК10000530 від 03.08.2006 року ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 81192,88 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,52 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 03.08.2011 року, свої зобов'язання належним чином не виконала, має заборгованість 29627,63 доларів США, яка складається з наступного: 21051,93 доларів США - заборгованість за кредитом; 5697,91 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 1003,32 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 1874,47 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором; в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ „ ПриватБанк" і ОСОБА_3 уклали договір застави автотранспорту № б/н, а саме: автомобіль AUDI A6, рік випуска 2006, номер кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2. Просить в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № GOHЗАК10000530 от 03.08.2006 г. в сумі 29627,63 доларів США, що за курсом 7,97 відповідно до службового розпорядження НБУ № 205/382 від 05.10.2011 року складає 236212,21 грн., звернути стягнення на предмет застави шляхом безпосереднього продажу конкретному покупцю з правом укладання заставодержателем договору купівлі-продажу предмету застави від імені заставодавця, зі зняттям автомобіля з обліку в органах ДАЇ України, а також наданням ПАТ КБ „ПриватБанк" всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнути судові витрати. Відповідач за первинним позовом ОСОБА_3 надала зустрічний позов до ПАТ КБ „ПриватБанк", мотивуючи тим, що спірний договір був підписаний нею під впливом обману з боку банка, сторонами фактично не було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, оскільки узгоджені в договорі розміри відсоткової ставки за кредитом, ціни договору та розмір фактичного здорожчання кредиту в кінці періоду кредитування не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам, заборгованість у первісному позові не відповідає умовам кредитування, кредитні кошти у сумі 59590,00 доларів США їй не надавались готівкою через касу банку, а були перераховані для оплати вартості спірного автомобілю у сумі 29 9265,00 грн., для отримання кредитних коштів у сумі 21 602,88 доларів США у банк не зверталась і не отримувала їх , про все це та про обов'язок погашення начебто виданих 21 602,88 доларів США їй стало відомо тільки 24.04.2012 року після ознайомлення її представника з матеріалами справи. Просить визнати недійсними з моменту укладання кредитний договір і договір застави рухомого майна, як забезпечення недійсного договору та виключити з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запис про обтяження спірного автомобіля. Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_4 подав позов до ПАТ КБ „ПриватБанк" і ОСОБА_3, мотивуючи тим, що договір застави рухомого майна від 03.08.2006 року був укладений між ПАТ КБ „ПриватБанк" і ОСОБА_3 без його згоди, він перебуває у шлюбі із ОСОБА_3 з 1994 року, спірний автомобіль був придбаний за час знаходження у шлюбі на ім'я ОСОБА_3 і належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Просить визнати недійсним договір застави нерухомого майна від 03.08.2006 року з моменту його укладання та виключити з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запис про обтяження спірного автомобіля. Представник позивача за первинним позовом Груцинова І.О., яка діє на підставі довіреності, подавала заяви від 20.07.2012 року та від 19.04.2013 рроку про зміну позовних вимог та просила витребувати у відповідача ОСОБА_3 та передати в заклад ПАТ КБ „ ПриватБанк" предмет застави: автомобіль AUDI A6, рік випуска 2006, номер кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 і комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, а також звернути стягнення на предмет застави, що належить на праві власності відповідачу ОСОБА_3 шляхом його продажу позивачем з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям автомобіля з обліку в органах ДАЇ України, а також наданням ПАТ КБ „ПриватБанк" всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № GOHЗАК10000530 от 03.08.2006 року в сумі 48076,31 доларів США, що за курсом 7,99 відповідно до службового розпорядження НБУ від 16.04.2013 року складає 384129,72 грн., яка склалась з наступного: 21051,93 доларів США - заборгованість за кредитом; 16163,99 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 10860,39 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором. В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги та надала суду пояснення аналогічні в заяві про зміну позовних вимог від 19.04.2013 року і наполягала на їх задоволенні. Зустрічний позов не визнала, надавши письмову заяву про застосування позовної давності та письмові заперечення, в яких послалась, що своєчасне погашення процентів і кредиту з 03.08.2006 року по 08.10.2009 року слід вважати згодою сторони з усіма умовами чим здійснено правочин, який відповідає вимогам законодавства. Позовні вимоги третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 не визнала, надавши письмову заяву про застосування позовної давності та письмові заперечення, в яких послалась, що на момент оформлення договору застави від 03.08.2006 року діяла норма ст..13 закону України „Про заставу" у редакції від 04.10.2005 р., якою не було передбачено обов'язкове нотаріальне оформлення рухомого майна, а при укладанні кредитного договору ОСОБА_4 надав банку просту письмову форму своєї згоди на передачу в заставу автомобіля AUDI, номер кузова: НОМЕР_1, місцезнаходження: АДРЕСА_1 (4-а сторінка кредитного договору), тому вважає відсутніми підстави недійсності. Представник відповідача за первинним позовом, позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2, який діє на підставі довіреності, первинний позов не визнав, на вимогах зустрічного позову наполягав, позовні вимоги третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 - визнав. При цьому додатково пояснив, що вважає необґрунтованими вимоги банку про звернення стягнення на автомобіль, який належить подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони по договору, тому звернення стягнення можливе тільки на його особисте майно і частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому у натурі, а у даному випадку частки не визначені і позов до другого співвласника банк не заявив, крім того банк не надав доказів щодо невиконання чи неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, сама позовна заява і заяви про зміну позовних вимог не містять таких даних, а лише констатують факт наявності розміру всієї суми непогашеного кредиту і це свідчить, що позивач за первинним позовом не довів наявність заборгованості за кредитним договором, що також виключає можливість звернення стягнення на спірне майно. Щодо зустрічного позова пояснив, що під час укладення кредитного договору банк приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію про кінцеву сукупність вартості кредиту та вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, чим ввів в оману позичальника щодо реальної відсоткової ставки, абсолютного здорожчання кредиту та загальної суми кредиту, яку він сплатив би банку, проводячи оплату встановленими у договорі розмірами щомісячних платежів у визначеній у договорі кількості таких платежів, що вказує на обман і недійсність кредитного договору та договору застави рухомого майна, як забезпечення недійсного договору, крім того дописка на 4-й сторінці кредитного договору не може вважатися належним доказом письмової згоди ОСОБА_4 на укладення договору застави нерухомого майна з огляду на його твердження про її відсутність і відсутність взагалі на той час автомобіля у спільній сумісній власності. Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, про час та дату судового засідання був повідомлений належним чином і подав заяву провести судове засідання без його участі. Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд прийшов до наступного. 03.08.2006 року ПАТ КБ „ПриватБанк" і ОСОБА_3 уклали кредитний договір № GOHЗАК10000530, у відповідності до якого банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк з 03.08.2006 р. по 03.08.2011 р. включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 59590,00 доларів США для купівлі автомобіля, а також у розмірі 21602,88 доларів США на сплату страхових платежів зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,96% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,25% від суми виданого кредиту, позичальник у свою чергу повинен надавати щомісячний платіж у сумі 1464,91 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії. Забезпеченням виконання зобов'язань виступає застава автомобіля AUDI A6, у зв'язку з чим ПАТ КБ „ПриватБанк" і ОСОБА_3 уклали договір застави рухомого майна № GOHЗАК10000530 від 03.08.2006 року, на підставі якого до Державного реєстру обтяжень рухомого майна внесено відповідний запис про обтяження спірного автомобіля. На 4-й сторінці кредитного договору після підпису сторін договору міститься текстова інформація з якої вбачається, що ОСОБА_4 начебто дає згоду на укладання позичальником кредитного договору № GOHЗАК10000530 від 03.08.20006 р., одержання кредитних коштів та їх використання відповідно до умов зазначеного договору, а також надання ним у заставу/іпотеку ПриватБанку будь-якого майна, що належить йому на праві спільної власності з позичальником (у тому числі автомобіль AUDI, номер кузова: НОМЕР_1, місцезнаходження: АДРЕСА_1) з метою забезпечення виконання забов'язань по зазначеному договору. У випадку втрати або ушкодження майна, наданого в забезпечення за кредитним (повністю або частково), зобов'язуеться передати ПриватБанку в заставу/іпотеку інше майно, достатнє для погашення заборгованості за цим договором, а також зазначена фамілія, ім'я та по батькові і міститься підпис. Зі змісту ст..65 СК України вбачається, що презумпція за якою при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя не поширюється на укладання одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, у випадку оформлення яких, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Частиною 2 цієї ж статті СК України передбачено можливість дружини, чоловіка на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладеній другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Із п.1 ч.1 ст.31 ЦК України вбачається, що правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. Крім того, за ч.1 ст.6 закону України „Про заставу" та положеннями ст..578 ЦК України, майно яке перебуває у спільній власності, може бути передане в заставу лише за згодою всіх співвласників. У відповідності до ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Таким чином, засада змагальності в цивільному судочинстві є засадою особистої автономії сторін у цивільному процесі. Від волевиявлення сторін повинні залежати дії суду в доказовій діяльності. Активне втручання суду в доказову діяльність сторін , без їх волі на те, суперечить суті і природі цивільних прав, які особа здійснює вільно, на власний розсуд. Суд не вважає належним доказом дописку на 4-й сторінці кредитного договору, яка на думку позивача, за первинним позовом свідчить про письмову згоду ОСОБА_4 на укладання саме договору застави рухомого майна № GOHЗАК10000530 від 03.08.2006 року, оскільки дописка цього не містить, крім того мова йде про майно, що належить йому на праві спільної власності із позичальником (у тому числі автомобіль AUDI, номер кузова: НОМЕР_1, місцезнаходження: АДРЕСА_1), який на момент укладення кредитного договору від 03.08.2006 р. не міг знаходитись за вказаною адресою і взагалі ще не знаходився у власності подружжя, що викликає сумніви щодо належності підпису саме ОСОБА_4 який тим більше у позовній заяві стверджує про відсутність його письмової згоди, а банк не надав переконливих доказів і не заявив клопотання про призначення відповідної експертизи. Суд не може розглядати дописку і як зобов'язання ОСОБА_4, оскільки він не є стороною кредитного договору, який є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони договору (ч.1 ст.1054 ЦК України) і за відсутності обов'язкових для цього реквізитів у ній (підпису уповноваженої особи та печатки установи кредитодавця). Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України не додержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ч.3 ст.203 ЦК України є підставою недійсності правочину. Таким чином, відсутність письмової згоди другого з подружжя ОСОБА_4 на укладання його дружиною ОСОБА_3 договору застави рухомого майна є наслідком його недійсності. З огляду на зазначене, позовні вимоги третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 про визнання недійсним договору застави рухомого майна від 03.08.2006 р., укладеного між ПАТ КБ „ПриватБанк" і ОСОБА_3 підлягають задоволенню. Недійсність договору застави рухомого майна від 03.08.2006 р., укладеного між ПАТ КБ „ПриватБанк" і ОСОБА_3 виключає можливість звернення стягнення на це рухоме майно, у зв'язку з цим слід відмовити у повному обсязі в задоволені первинного позову ПАТ КБ „ПриватБанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави. Разом із тим, суд вважає за необхідне навести і інші для цього підстави. Згідно ч.1 ст.73 СК України, за зобов'язаннями одного із подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому у натурі. У даному випадку предмет застави не є особистим майном ОСОБА_3, а має режим спільної сумісної власності подружжя, частка ОСОБА_3 у праві спільної сумісної власності подружжя на спірне рухоме майно не виділена в натурі, тому звернення не може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки позивач за первинним позовом не надав доказів того, що договір було укладено в інтересах сім'ї і отримане за договором було використане на її потреби (ч.2 ст.73 СК України), крім того ПАТ КБ „ПриватБанк" не заявляв позовні вимоги до другого співвласника. Відповідно до ст..11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних та юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. З огляду на це, суд має право звернути стягнення на предмет застави лише за умови доведення позивачем за первинним позовом ПАТ КБ „ПриватБанк" факту невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання. Втім ПАТ КБ „ПриватБанк" у позовній заяві лише констатує факт наявності розміру всієї суми непогашеного кредиту і не надав належних доказів, підтверджуючих видачу і отримання кредиту, у тому числі, видачу і отримання кредитних коштів у розмірі 21602,88 доларів США на сплату страхових платежів, не надав взагалі платіжних документів, підтверджуючих погашення кредиту, що також виключає можливість задоволення первинного позову. Стосовно зустрічного позову суд дійшов до висновку, що кредитний договір від 03.08.2006 р. укладений позивачем за зустрічним позовом під впливом обману з боку банку. Частина 3 ст.203 ЦК України визначає, що волевиявлення учасника правочину повинно відповідати його внутрішній волі. Проте волевиявлення учасників спірного кредитного договору не відповідало їх реальній волі. Зокрема, волі позичальника відповідало отримання кредиту, загальна вартість якого складає 87894,60 доларів США, це вбачається із підписаного спірного договору з урахуванням щомісячного платежу 1464,91 доларів США за період з 03.08.2006 р. по 03.08.2011 р. Умови кредитування, які реально встановлені, не відповідають зазначеним вимогам, так як загальна ціна договору значно більше, ніж встановлено у договорі про що свідчить виписка банка, згідно якої ОСОБА_3 в рахунок погашення кредиту внесла кошти на загальну суму 75998,24 доларів США з 29.09.2006 р. по 25.11.2010 р., в позовній заяві станом на 06.10.2011 р. на кінець періоду кредитування банк вказує заборгованість 29627,63 доларів США, що у сумі значно перевищує загальну вартість ніж встановлено у договорі. Враховуючи, що кредитний договір розроблявся саме банком, відповідальність щодо його змісту повністю покладається на відповідача. Оскільки вказані розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, то суд вважае підписання оскаржуваного кредитного договору було здійснено ОСОБА_3 під впливом обману з боку банку. Мотивом обману , в даному випадку, було отримання відповідачем прихованого додаткового прибутку. Згідно п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Факт приховування важливої інформації перед підписанням договору та невідповідність встановленим між сторонами у договорі умовам до фактично встановлених з метою отримання прихованого прибутку, в даному випадку і є умислом в діях банку. Згідно ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Відповідно до ч.1 ст.236 ЦК України недійсний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Суд не приймає до уваги посилання представника банку на те, що позивачем протягом певного періоду виконувалися умови кредитного договору, оскільки згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Згідно із ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо забезпечення, а тому суд визнає недійсність договору застави рухомого майна і з цих підстав. Суд вважає безпідставними посилання банку на пропуск ОСОБА_4 і ОСОБА_3 строку позовної давності. У відповідності до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ОСОБА_4 про договір застави, а ОСОБА_3 про наявність обману з боку банку стало відомо після ознайомлення представника з матеріалами справи 24.04.2012 р., і вказане твердження банком не спростовано. Керуючись ст..ст.8, 209, 213, 215 ЦПК України, суд ВИРІШИВ: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави - відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" про визнання недійсними кредитного договору № GOHЗАК10000530 від 03.08.2006 г. та договору застави рухомого майна- задовольнити. Позов ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" і до ОСОБА_3 про визнання недійним договору застави рухомого майна - задовольнити. Визнати недійсним з моменту укладення кредитний договір № GOHЗАК10000530 від 03.08.2006 року. Визнати недійсним з моменту укладення договір застави рухомого майна № GOHЗАК10000530 від 03.08.2006 року. Виключити з Державного реєстру обтяжень рухомого майна реєстраційний запис 3550961 від 03.08.2006 р. відносно об'єкта обтяження: автомобіля AUDI A6, рік випуска 2006, номер кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. Б. Тарасенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/31896172
  16. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 листопада 2010 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Балюка М.І., Луспеника Д.Д., Данчука В.Г., Мазурка В.А.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 25 січня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 1 квітня 2010 року , в с т а н о в и л а: У травні 2009 року закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - Банк) звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило передати в заклад Банку шляхом вилучення у ОСОБА_6 належне йому заставлене майно, автомобіль марки «Рено Магнум», у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 жовтня 2006 року в сумі 33 476 грн. 19 коп. Звернути стягнення на предмет застави - зазначений автомобіль, шляхом безпосереднього продажу конкретному покупцю з правом укладення з заставодержателем (Банком) договору купівлі-продажу предмету застави від імені заставодавця (відповідача), зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням Банку всіх повноважень, необхідних для вчинення договору купівлі-продажу. Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 25 січня 2010 року , залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 1 квітня 2010 року, позов задоволено. Передано в заклад Банку шляхом вилучення у ОСОБА_6 належне йому заставлене майно - автомобіль марки «Рено Магнум», 1998 року випуску, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 жовтня 2006 року у сумі 33 476 грн. 19 коп, укладеного між Банком і ОСОБА_6 Звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки «Рено Магнум», шляхом безпосереднього продажу конкретному покупцю з правом укладення заставодержателем договору купівлі-продажу предмету застави від імені заставодавця із зняттям зазначеного автомобіля з обліку в органах ДАІ України з наданням Банку всіх повноважень необхідних для укладання від імені відповідача договору купівлі-продажу. У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати зазначені судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що з гідно п. 2.3.6 Кредитного договору від 16 жовтня 2006 року Банк має право стягнути кредит до настання дати, передбаченої п. 1.3 цього договору, також шляхом звернення стягнення на заставлене майно, при настанні умов передбачених п. 2.3.1 договору (порушення будь-якого із зобов'язань за договором). Умови кредитного договору ОСОБА_6 щодо оплати щомісячних платежів та процентів за користування кредитом не виконуються, тому заставлене майно передається в заклад Банку для його безпосереднього продажу ним конкретному покупцю. З такими висновками судів погодитися не можна. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про заставу» звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріуса в установленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором. У порушення зазначеної норми права суди надали право Банку продати автомобіль від імені ОСОБА_6 , тим самим фактично видали доручення Банку від імені позичальника на реалізацію майна, що не входить до повноваження суду. Також суди, звертаючи стягнення на заставлене майно, не дали правової оцінки співмірності визначеної Банком суми заборгованості за кредитом із вартістю заставленого автомобіля, не зазначили початкову ціну предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження, що має важливе юридичне значення для правильного вирішення справи. За таких обставин ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись п. 2 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 25 січня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 1 квітня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: М.І. Балюк В.Г. Данчук Д.Д. Луспеник В.А. Мазурок http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12252712