Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'пеня'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 90 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/11534/13-ц Провадження N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк") розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А. у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим УСТАНОВИЛА: У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн. У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим. На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги. ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені. Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення. Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу. Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України. З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн. На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн. Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі. У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору. Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення. Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника. Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк". У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання. З огляду на зазначене можна зробити такі висновки. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами. Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.). Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  2. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2018 року м. Київ Справа № 572/1762/15-ц Провадження № 14-37цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача ЛященкоН.П., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 19 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Григоренка М. П., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М. в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про збільшення розміру аліментів, стягнення заборгованості за аліментами, пені за прострочення сплати аліментів, ВСТАНОВИЛА: У травні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, у якому просила суд стягнути з відповідача на свою користь аліменти на утримання дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, по 400 грн. на кожну дитину щомісячно до досягнення ними повноліття; прострочену суму заборгованості за аліментами в розмірі 72 тис. 116 грн 85 коп. та пеню за прострочення сплати аліментів у сумі 223 тис. 278 грн 18 коп. Свої позовні вимоги ОСОБА_3 мотивувала тим, що рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 13 квітня 2009 року на її користь з відповідача було стягнуто аліменти на утримання трьох дітей у розмірі 1/2 частини усіх видів заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму на кожну дитину щомісячно з дня пред'явлення позову до повноліття дітей. Оскільки відповідач не мав постійної роботи та не сплачував аліменти, вона змушена була звертатися до суду з позовом про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі. Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 05 січня 2015 року з відповідача було стягнуто аліменти на утримання дітей - по 250 грн на кожну дитину щомісячно до досягнення ними повноліття. Оскільки відповідач не сплачував аліменти, утворилася заборгованість, яка станом на 26 лютого 2015 року склала 72 тис. 116 грн 85 коп., у зв'язку із чим позивачка має право на стягнення пені за прострочення сплати аліментів. Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 29 жовтня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 72 тис. 116 грн заборгованості зі сплати аліментів та 120 тис. грн неустойки за прострочення їх сплати. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 19 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині стягнення заборгованості за аліментами та пені за прострочення їх сплати, ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_3 пеню за прострочення сплати аліментів за період з 01 березня 2009 року по 31 грудня 2014 року в розмірі 17 тис. 205 грн 28 коп. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись із зазначеним рішенням апеляційного суду, ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції або ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції незаконно відмовив їй у стягненні на її користь суми несплаченої заборгованості за аліментами в розмірі 72 тис. 116 грн 85 коп., оскільки раніше виданий виконавчий лист про стягнення аліментів відкликано з відділу державної виконавчої служби, а заборгованості відповідач не сплатив. Окрім того, апеляційний суд узяв до уваги та поклав в основу судового рішення наданий відповідачем помилковий розрахунок пені за прострочення сплати аліментів. Також ОСОБА_3 зазначає, що застосований апеляційним судом спосіб нарахування розміру пені не відповідає правовому висновку (правовій позиції), викладеному в постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-81цс13 та від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-149цс14. Вважає безпідставними посилання на постанову Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі №6-300цс16, оскільки ця постанова була прийнята після ухвалення рішення судом першої інстанції. Відповідач своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористався. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 25 жовтня 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) вредакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 26 грудня 2017 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Абзацом першим підпункту 7 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 23 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів відступлення від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 01 липня 2015 року у справі № 6-94цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у письмовому провадженні. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Суди встановили, що з відповідача на користь позивачки згідно з рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 13 квітня 2009 року на утримання трьох дітей - синів ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, дочки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, - стягувались аліменти в розмірі в розмірі 1/2 частини всіх видів заробітку відповідача, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для кожної дитини відповідного віку до їх повноліття. Рішенням цього ж суду від 05 січня 2015 року на утримання трьох дітей: сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, дочки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, стягнуто аліменти в розмірі 250 грн на кожну дитину щомісяця з дня набрання рішенням законної сили. Раніше виданий виконавчий лист про стягнення аліментів у розмірі 1/2 частини заробітку відкликаний з відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції. Згідно з довідкою відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції № 1634 станом на 26 лютого 2015 року заборгованість зі сплати аліментів складала 72 тис.116 грн 85 коп. Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України (далі - СК України) батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Статтею 74 Закону України від21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено порядок стягнення аліментів на виконання рішення суду. Згідно із частиною третьою статті 74 цього Закону розмір заборгованості зі сплати аліментів визначається державним виконавцем за місцем виконання рішення в порядку, встановленому СК України. У разі визначення суми заборгованості у частці від заробітку (доходу) розмір аліментів не може бути менше встановленого СК України. У частині дев'ятій цієї статті зазначено, що спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи в порядку, встановленому законом. Отже, порядок стягнення аліментів на виконання рішення суду передбачений статтею 74 згаданого Закону, відповідно до частини дев'ятої якої суд вирішує питання заборгованості лише в разі спору про її розмір. З огляду на вищевикладене, висновки суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення заборгованості за аліментами, як і висновки апеляційного суду про їх відсутність, є передчасними, оскільки судами не встановлено чи існує спір між сторонами щодо розміру заборгованості за аліментами. Відповідно до статті 196 СК України (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім. Суд апеляційної інстанції визнав розрахунок розміру пені за аліментами, наданий позивачкою, помилковим та зазначив, що неустойку потрібно обчислювати з урахуванням правового висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-94цс15 та від 16 березня 2016 року у справі №6-300цс16, відповідно до якого за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість за аліментами за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць). Однак Велика Палата Верховного Суду України не може погодитися з такими висновками апеляційного суду та вважає за необхідне відійти від правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року справі № 6-94цс15 та наступних постановах з огляду на таке. Статтею 180 СК України встановлений обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов'язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини. Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов'язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов'язку сплатити аліменти. У статті 196 СК України не встановлено будь-яких обмежень періоду нарахування пені, навпаки, в ній зазначено, що пеня нараховується за кожен день прострочення. Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення означає, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення. Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, строк виконання цього обов'язку буде різним, отже і кількість днів прострочення також буде різною залежно від кількості днів у місяці. Тобто, пеня за прострочення сплати аліментів повинна нараховуватися на всю суму несплачених аліментів за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, у якому не проводилося стягнення. Отже загальна сума пені за несплату або несвоєчасну сплату аліментів має розраховуватися за формулою: ?p=(A1?1%?Q1)+(A2?1%?Q2)+……….(An?1%?Qn), де: ?p - загальна сума пені за несплату або прострочення сплати аліментів, обраховується позивачем на момент подачі позову; A1 - нарахована сума аліментів за перший місяць; Q1 - кількість днів прострочення сплати суми аліментів за перший місяць; A2 - нарахована сума аліментів за другий місяць; Q2- кількість днів прострочення сплати аліментів за другий місяць; An- нарахована сума аліментів за останній місяць перед подачею позову; Qn- кількість днів прострочення сплати аліментів за останній місяць. Пеня за заборгованість по сплаті аліментів нараховується на всю суму несплачених аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. Отже, зобов'язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення на підставі частини першої статті 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов'язань мало бути виконане, та з урахуванням установленого - обчислити розмір пені виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131,132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року), було визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні, тому оскаржувані судові рішення на підставі частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 29 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 19 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська В.С. Князєв http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296544
  3. Извините,если эта тема была уже. Я не нашла. Неделя просрочки в Пумб. Платеж пообещала сделать в конце месяца. Их это не устроило. Звонит девушка,у которой оформляла я кредит и говорит,что ее штрафуют на 7000, если человек не сделал первые две проплаты. У меня только одна проплата была,а вторую я просрочила. Сказала,что задолбет всю родню и всех знакомых звонками и прийдет ко мне домой. Живет она у нас в городе. Отделение банка возле моего дома. Просит сегодня внести хоть часть и обещает помочь в дальнейшем с решением проблемы. Правда ли о штрафе в 7000?Реально жаль,что человек из-за меня попал на такие деньги. Как договориться с ПУМБ банком о отсрочке и заморозке процентов и пени хотя б на месяц?
  4. Добрый вечер всем,меня зовут Игорь,у меня такая ситуация-я оформил заём в Гроши Всим 3000 грн. Прошло 300 дней и они звонят с угрозами физической расправы мне,моей маме и брату,сказали,что разобьют всем лица,что мази не хватит,чтоб синяки замазать. Звонят маме на работу,маминому начальству и позорят. Говорят что приедут домой и побьют всех родственников. Озвучивают не понятный долг в 22 000 грн. Что мне делать? Подскажите пожалуйста какие меры предпринимать,как от этого всего защититься???
  5. Здравствуйте форумчане!Такая ситуация сложилась: зарегистрировался я на сайте манивео, взял там 3-4 займа, успешно погасил, спустя время взял 5000 потому что были большие фин. трудности. Уволился с работы, сейчас нужно еще закрывать сессию (Я студент мне 20 лет). Вообще денег гасить займ реально нету, имущества на мне тоже никакого, осталось пару дней и пойдет просрочка - Возвращать уже 7200 нужно, думаю выбросить-сим карту и забить на них попросту... Знают мой адрес и мобильный, никаких фото паспорта не делал для них, справки о месте работы тоже не отправлял,займ уходил на мой приват. Что мне в принципе грозит по максимуму, и что же делать?( первый раз в такой ситуации)
  6. http://reyestr.court.gov.ua/Review/73125138 АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 22-ц/796/ 2191/2018 Головуючий у 1-й інстанції: Юзькова О.Л. 761/29233/17-ц Доповідач: Чобіток А.О. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 березня 2018 року Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого-судді - Чобіток А.О. суддів - Немировської О.В., Соколової В.В. розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про захист прав споживачів фінансових послуг, стягнення пені,- в с т а н о в и в: У серпні 2017 року позивач пред'явив вказаний позов до відповідача та зазначав, що на виконанні у Вiддiлі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi перебувало виконавче провадження № 49333924 за виконавчим листом від 16.06.2015 року на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05.02.2015 року в справі № 761/31065/14-ц про стягнення заборгованості за вкладом в загальному розмірі 165 433,14 доларів США з ПАТ «Державний ощадний банк України» на його користь. 09 лютого 2016 року державним виконавцем Вiддiлу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi ГречухомОлегом Ярославовичем було належно оформлено та передано до виконання Розпорядження № 49333924 / 9 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум, що обслуговується відповідачем, на його користь у виконавчому провадженні № 49333924. На виконання зазначеного Розпорядження № 49333924 / 9 органом ДВС було направлено, а відповідачем отримано Платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум №25303010086612, що обслуговується відповідачем - на рахунок позивача. Однак, зазначене Платіжне доручення від 22.02.2016 № 1 було виконано відповідачем лише 01 березня 2016 року, тобто з порушенням передбаченого чинним законодавством триденного строку. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив стягнути з відповідача на його користь пеню за п»ять днів прострочення виконання переказу в розмірі 827,15 доларів США, а також за прострочення виконання грошового зобов»язання відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України у розмірі 3% річних за вісім днів прострочення, а саме 108,48 доларів США. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача пеню у розмірі 827,15 доларів США за прострочення виконання платіжного доручення від 22 лютого 2016 року № 1 та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов»язання у розмірі 108,48 доларів США, а також удохід держави судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп.. В апеляційній скарзі ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Зазначає, що на час виконання Розпорядження № 49333924 / 9 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, банк керувався постановою Правління НБУ від 04.12.2015 № 863»Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» та листом Національного банку України від 29.01.2016 року № 25-0005/8349 «Про виконання індикаторів підозрілих фінансових операцій», на підставі яких банк зобов'язаний забезпечити здійснення всебічного аналізу документів та інформації про фінансову операцію, їх учасників, а також скласти висновок за результатами аналізу. Згідно із п.п. 17 п. 6 зазначеної Постанови, якщо сума платіжного доручення на перерахування за межі України іноземної валюти була більше еквівалента 50 000,00 доларів США, то уповноважений банк подав до НБУ скановані копії документів для підтвердження можливості його виконання. Підтверджені операції виконувались банком не раніше четвертого операційного дня з дня подання уповноваженим банком інформації про цю операцію в реєстрі «Інформація про намір купівлі та/або перерахування безготівкової валюти в розрізі суб'єктів». Після отримання від клієнта платіжного доручення та повного пакета документів виконавцем ОПЕРУ було вивчено та проаналізовано фінансову операцію, складено висновок та передано до Управління фінансового моніторингу, який 25.02.2016 року у сканованому вигляді було надано до НБУ на погодження. Через відсутність 01.03.2016 року (на четвертий операційний день) повідомлення від НБУ про відмову в здійснені цієї операції, того ж дня виконавцем ОПЕРУ здійснено переказ коштів у сумі 165 430,14 доларів США на користь позивача. Таким чином відповідач вважає, що діяв в межах норм чинного законодавства України, на виконання вимог Закону України «Про Національний банк України», Закону України «Про банки і банківську діяльність», постанов Національного банку України, як регулюючого органу діяльності банків України. У відзиві на апеляційну скаргу ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» ОСОБА_1 зазначив , що постанова Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 не містить приписів щодо збільшення встановлених законом строків здійснення валютних переказів, або щодо звільнення банків від відповідальності за порушення цих строків, а застосування до спірних правовідносин постанови Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 - прямо суперечить ст.ст. 4, 14 ЦК України, ст.ст. 37, 56 Закону України «Про Національний банк України», а також усталеній практиці Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо застосування цієї Постанови 863 та інших подібних постанов Національного банку України. Згідно з частиною четвертою статті 56 Закону України «Про Національний банк України», - нормативно-правові акти НБУ, у тому числі постанови Правління Національного банку України, не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України. За змістом частини другої статті 37 Закону України «Про Національний банк України», - Національний банк України не може обмежувати права суб'єктів валютного ринку на здійснення операцій з іноземною валютою, гарантовані їм законом. Відповідно до роз'яснень, викладених в пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини. Отже, посилання банків та їх представників на постанови Правління Національного банку України, - є безпідставним, оскільки ці постанови НБУ є розпорядчими актами, які адресовані обмеженій кількості осіб, і таке регулювання здійснюється в межах адміністративно-правових відносин Національного банку України з банками, які охоплюються його наглядовою діяльністю. Ці постанови не встановлюють прав чи обов'язків для громадян (клієнтів банків), і не можуть зачіпати їхні права, свободи та інтереси. Відповідно до частини третьої статті 117 Конституції України, згідно з Указом Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади», нормативно-правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку. Так, зокрема, нормативно- правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, - реєструються в Міністерстві юстиції України і вносяться в Єдиний державний реєстр нормативних актів. Водночас, постанова Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 - не містить реквізитів (даних установленого зразка) щодо її державної реєстрації та унесення в Єдиний державний реєстр нормативних актів. За даними офіційного сайту Міністерства юстиції України, ця Постанова 863 не подавалась на державну реєстрацію, і інформація щодо неї відсутня в Єдиному державному реєстрі нормативних актів. З цього також вбачається, що ця постанова є не нормативним, а саме розпорядчим актом, а відтак не підлягає застосуванню в спірних цивільних правовідносинах сторін. Таким чином, посилання на постанову Правління НБУ від 04.12.2015 №836 не може слугувати правовою підставою звільнення Відповідача від цивільно-правової відповідальності. При розгляді даної справи судом першої інстанції встановлено, що на виконанні у Вiддiлі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi перебувало виконавче провадження № 49333924 за виконавчим листом від 16.06.2015 на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05.02.2015 у справі № 761/31065/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Державний ощадний банк України» про стягнення заборгованості за вкладом в загальному розмірі 165 433,14 доларів США. 09 лютого 2016 року державним виконавцем Вiддiлу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi ГречухомОлегом Ярославовичем було належно оформлено та передано до виконання Розпорядження № 49333924 / 9 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум, що обслуговується Публічним акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України», на користь стягувачаОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 49333924 . Дана обставина також не оспорювалась сторонами. На виконання зазначеного Розпорядження № 49333924 / 9 органом ДВС було направлено, а ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» отримано платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум № 25303010086612, що обслуговується відповідачем - на рахунок позивача № 749115-00031-018465узакордонному банку Приорбанк (вул. В. Хоружей, 31А, Мінськ, Білорусь). Вимога про перерахунок коштів була виконана банком 01 березня 2016 року, про що свідчить відповідний відбиток штампу відповідача на платіжному дорученні від № 1 та зведеним меморіальним ордером відповідача від 01березня 2016 року 17:59:07. Кошти валютного переказу надійшли на рахунок позивача №749115-00031-018465 в банку Приорбанк 03 березня 2016 року, що підтверджується відповідним повідомленням, копія якого наявна в матеріалах справи. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України в редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що право останнього на своєчасне виконання переказу належних йому коштів порушено відповідачем, а отже підлягає захисту шляхом стягнення з банку передбаченої законом пені за прострочення виконання переказу коштів, відповідно до приписів статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», якою встановлено відповідальність банків та інших суб'єктів при здійсненні переказу коштів, а також 3 % відсотків річних відповідно до ст. 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов»язання. Вислухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, Апеляційний суд міста Києва , який діє відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України, ч. 4 ст. 147 та п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у складіколегії суддів вважає таке рішення суду законним та обґрунтованим, відповідним встановленим обставинам справи та нормам матеріального та процесуального права, які регулюють правовідносини, що виникли між сторонами, висновків якого аргументи апеляційної скарги не спростовують з наступних підстав. Статтею 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. В подальшому, за письмовою заявою стягувача, стягнуті грошові суми можуть бути перераховані державним виконавцем на зазначений ним рахунок у банку або в іншій фінансовій установі чи надіслані на адресу стягувача поштовим переказом. Виплата стягувачу стягнутих сум готівкою не допускається. Відповідно до положень Наказу Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року № 512/5 «Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень», для зарахування стягнутих з боржників валютних коштів та їх виплати стягувачам, органи Державної виконавчої служби мають валютні рахунки для обліку депозитних сум в державному банку. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускається видача стягнутих коштів без їх зарахування на рахунок органу ДВС для обліку депозитних сум. Частиною 1 ст. 1089 параграфу 2 ЦК України визначено, що за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Положення цього параграфа застосовуються також до відносин, пов'язаних із перерахуванням грошових коштів через банк особою, яка не має рахунка у цьому банку, якщо інше не встановлено законом, банківськими правилами або не випливає із суті відносин ( ч. 2 ст. 1089 ЦК ). Згідно із ч. 1 ст. 1091 ЦК України, банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну грошову суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні. У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону ( ч. 1 ст. 1092 ЦК). Загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами регулюються Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» . Пунктом 5.1. статті 5 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів», суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Відповідно до п. 8.4 ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» , міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. Отже, отримавши Розпорядження № 49333924 / 9 органу ДВС та платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум № 25303010086612, що обслуговується відповідачем - на рахунок позивача № 749115-00031-018465 у закордонному банку Приорбанк (вул. В. Хоружей, 31А, Мінськ, Білорусь), ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» зобов'язаний був виконати міжбанківський переказ в строк до трьох операційних днів, тобто до 25.02.2016 року. При цьому, п. 32.2. ст.. 32 ст. Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» передбачено, щоу разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. У даній справі встановлено та не заперечувалось відповідачем, Розпорядження № 49333924 / 9 органу ДВС та платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США, які обліковувались на рахунку органу ДВС з обліку депозитних сум № 25303010086612, що обслуговується відповідачем - на рахунок позивача № 749115-00031-018465 у закордонному банку Приорбанк (вул. В. Хоружей, 31А, Мінськ, Білорусь), було виконано відповідачем лише 01.03.2016 року, а отримано позивачем 03.03.206 року . Тобто, фактично доручення клієнта відповідачем було прострочено на п'ять операційних днів з 26.02.2016 до 01.03.2016 року. Зважаючи на викладене, у відповідача виникло зобов'язання перед позивачем сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а також 3 % відсотка річних відповідно до ст. 625 ЦК України, оскільки, передбачені ст. 32 Закону від 5 квітня 2001 р. № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» спеціальні правила щодо відповідальності банків при здійсненні переказу у вигляді сплати пені, не виключають застосування ст. 625 ЦК. Суд апеляційної інстанції не може прийняти до уваги посилання відповідача щодо законності його дій на постанову Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» та лист Національного банку України від 29.01.2016 року № 25-0005/8349 «Про виконання індикаторів підозрілих фінансових операцій», оскільки нормативно-правові акти Національного банку України не є актами цивільного законодавства в розумінні статті 4 Цивільного Кодексу України, і таке правове регулювання здійснюється в межах адміністративно-правових відносин Національного банку України з банківськими установами, які охополюються його наглядовою діяльністю, - а відтак ці акти не встановлюють нових прав або обов'язків для громадян, і не можуть зачіпати їх права, свободи та інтереси. При цьому, суд апеляційної інстанції враховує і ту обставину, що постанова Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» не містить реквізитів (даних установленого зразка) щодо її державної реєстрації та унесення в Єдиний державний реєстр нормативних актів, що суперечить частини третьої статті 117 Конституції України, згідно з Указом Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади». Окремо, суд апеляційної інстанції вважає за потрібне зазначити про те, що посилаючись на постанову Правління НБУ від 04.12.2015 № 863 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» та лист Національного банку України від 29.01.2016 року № 25-0005/8349 «Про виконання індикаторів підозрілих фінансових операцій», відповідач не зазначив, чому ним порушено п. 17 ст. 6 вказаної постанови, відповідно до якої уповноважені банки формують реєстр операцій за дорученнями клієнтів про перерахування за межі України іноземної валюти та подають його до Національного банку України в день отримання від клієнта заяви про купівлю іноземної валюти/платіжного доручення. Так, зважаючи на вимоги даної постанови відповідач в день отримання платіжного доручення № 1 , тобто 22.02.2016 року повинен був сформувати реєстр операцій та подати його до Національного банку України, проте вказана дія вчинена відповідачем лише 25.02.2016 року. Крім того, відповідно до листа від 29.01.2016 року № 25-0005/8349 «Про виконання індикаторів підозрілих фінансових операцій», на який посилається відповідач як на обґрунтованість своїх дій щодо невиконанняРозпорядження № 49333924 / 9 органу ДВС та платіжного доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів СШАпозивачу в строк передбачений законом та який діяв на час вказаних вище подій, Банкам необхідно забезпечити здійснення всебічного аналізу та перевірки документів (інформації) про фінансові операції та їх учасників (далі - аналіз документів), які є підставою для: купівлі іноземної валюти з метою перерахування за межі України; перерахування іноземної валюти за межі України; перерахування коштів у гривнях на користь нерезидентів через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів, відкриті в уповноважених банках; перерахування коштів на користь нерезидентів через філії уповноважених банків, відкриті на території інших держав; Аналіз документів уключає вивчення суті та мети фінансової операції, інформації про її учасників та здійснюється з метою виявлення індикаторів підозрілої фінансової операції , ознак здійснення банком ризикової діяльності , підстав уважати, що характер або наслідки фінансових операцій можуть нести реальну або потенційну небезпеку використання уповноваженого банку з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму або фінансування розповсюдження зброї масового знищення. У разі наявності індикаторів підозрілої фінансової операції за результатами здійсненого аналізу документів банк до проведення фінансової операції (наміру здійснення фінансової операції) має скласти обґрунтований висновок про наявність або відсутність ознак здійснення банком ризикової діяльності та підстав уважати, що характер або наслідки фінансових операцій можуть нести реальну або потенційну небезпеку використання уповноваженого банку з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму або фінансування розповсюдження зброї масового знищення (далі - висновок) і засвідчити його підписами керівників (працівників, які виконують їх функції) підрозділів валютного контролю та фінансового моніторингу банку. Посилаючись на законність своїх дій, відповідач не зазначає з яких мотивів він виходив щодо наявності індикаторів підозрілої фінансової операції за результатами здійсненого аналізу документів позивача, зважаючи на те, що Розпорядження № 49333924 / 9 та платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року №1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів СШАпозивачу, видані органом Державної виконавчої служби на виконання судового рішення, про що позивачем надано було банку всі необхідні документи, а саме : виконавчий лист №761/31065/14-ц, виданий Шевченківським районним судом м. Києва від 16.06.2015 року про стягнення з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 заборгованості, постанову про відкриття виконавчого провадження Вiддiлом примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управлiння юстицiї у місті Києвi № 49333924 , заяву позивача від 19.01.2016 року органу ДВС про перерахування на його рахунок коштів у розмірі 165430,14 доларів США, які надійшли від ПАТ «Державний ощадний банк України» на валютний рахунок ДВС в якості добровільного виконання Шевченківським районним судом м. Києва від 05.02.2015 року, Розпорядження № 49333924 / 9 органу ДВС та платіжне доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року № 1 ( а.с.45-51). Враховуючи все вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що дії відповідача у затримці виконання платіжного доручення в іноземній валюті від 22 лютого 2016 року №1 про переказ валютних коштів у розмірі 165 430,14 доларів США позивачу були неправомірними, в зв'язку з чим у останнього виникло зобов'язання перед позивачем сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а також 3 % відсотка річних відповідно до ст. 625 ЦК Українияк компенсація за користування утримуваними відповідачем грошовими коштами, належними до сплати позивачу. Будь-яких порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які б призвели до безумовного скасування рішення суду, що ухвалене судом першої інстанції за нормами ЦПК у редакції 2004 року, судом апеляційної інстанції не встановлено. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про законність та обґрунтованість рішення ухваленого по даній справі та відсутність підстав до його скасування. Керуючись ст.ст. 367, 369, 371, 374, 375,381-384, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її складення і касаційному оскарженню відповідно до ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягає. Головуючий : Судді:
  7. Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.
  8. Державний герб України Постанова Іменем України 06 березня 2018 року м. Київ справа № 487/7824/15-ц провадження № 61-2422св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року у складі судді Корнешової Т. В. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року у складі суддів Галущенка О. І., Самчишиної Н. В., Серебрякової Т. В., В С Т А Н О В И В : Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») про визнання частково недійсним договору відновлювальної кредитної лінії. Позовні вимоги мотивовано тим, що 02 серпня 2007 року вона уклала з відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Державний ощадний банк України»,договір відновлювальної кредитної лінії № 1805-н, за умовами якого їй надано кредит у розмірі 807 тис. грн строком до 02 серпня 2017 року зі сплатою 17,5 % річних за користування кредитними коштами. Вказувала, що пункт 5.2 вказаного договору відновлювальної кредитної лінії містить несправедливі умови, які суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, встановлено її обов'язок сплачувати пеню в розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що в цілому перевищує 50 % вартості наданих кредитних послуг. Враховуючи викладене, на підставі пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статтей 203, 215 ЦК України, просила визнати недійсним пункт 5.2 договору відновлювальної кредитної лінії № 1805-н від 02 серпня 2007 року. Заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним пункт 5.2. договору відновлюваної кредитної лінії № 1805-н, укладений 02 серпня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_1, яким встановлена пеня у розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Вирішено питання про судові витрати. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що пункт 5.2 кредитного договору щодо встановлення сторонами договору пені в розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення виконання зобов'язання за кредитом, що становить 6 205 % від суми неповернутого кредиту та/або несплачених процентів за рік, є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків, порушує права позивача як споживача послуг банку, оскільки така умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад 50 відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов'язань за договором. Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що оспорювана умова договору є несправедливою, оскільки всупереч принципу добросовісності породжує істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків споживача, внаслідок чого на позивача покладено обов'язок щодо сплати 6 205 % відсотків від суми неповернутого кредиту та/або несплачених відсотків на рік за порушення строку сплати кредиту та/або процентів. Такий розмір пені при застосуванні цих умов призводить до встановлення непропорційно великої суми компенсації, тобто понад 50 % вартості кредиту і плати за користування кредитними коштами. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Державний ощадний банк України» просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права. Підстави касаційного оскарження рішення судів обґрунтовано тим, що доводи позовної заяви та мотивувальна частина рішення суду першої інстанції ґрунтуються на припущеннях, оскільки рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 грудня 2015 року стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором № 1805-н від 02 серпня 2007 року, в тому числі було нараховано пеню за несвоєчасне погашення основного боргу та процентів у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, що становила від 13 до 60 % річних та відповідає критеріям справедливості й розумності встановлення розміру відповідальності боржника за невиконання ним умов договору; позивач була ознайомлена зі змістом кредитного договору перед його укладенням, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов'язання у більшому розмірі не суперечить нормам матеріального права та не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання договору недійсною і є результатом домовленості сторін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справвід 08 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 12 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Судами встановлено, що 02 серпня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Державний ощадний банк України», та ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 1805-н за умовами якого остання отримала кредит на споживчі цілі у розмірі 807 тис. грн строком до 02 серпня 2017 року зі сплатою 17,5 % річних за користування кредитними коштами. Пунктом 5.2 вказаного договору передбачено, що за порушення взятих на себе зобов'язань щодо своєчасного повернення основної суми кредиту та/або сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов'язується сплатити на користь банку пеню у розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Згідно зі статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов᾽язків на шкоду споживача. Відповідно до пункту п'ятого частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п᾽ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов᾽язань за договором. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення. Встановивши, що пункт 5.2 кредитного договору щодо встановлення відповідальності за невиконання умов договору у вигляді пені у розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов᾽язків позивача як споживача послуг банку, оскільки така умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п᾽ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов᾽язань за спірним договором, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову. Доводи касаційної скарги про те, що позивач була ознайомлена зі змістом кредитного договору перед його укладенням, не спростовують правильність висновків судів, оскільки в силу вимог статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець, зокрема банк, не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій дотримані норми матеріального та процесуального права. Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для визнання частково недійсним договору споживчого кредиту, правильно застосувавши положення Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. З урахуванням викладеного та керуючись статтями 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - залишити без задоволення. Заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді С. Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська С. П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/72850517
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі – ПАТ «А-Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 30 червня 2011 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких: тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідача 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором. Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 8 вересня 2014 року позовні вимоги ПАТ «А-Банк» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 30 червня 2011 року, з якої: 3 тис. 88 грн 62 коп. за тілом кредиту; 2 грн 92 коп. процентів за користування кредитом; 1 тис. 830 грн комісії; 12 тис. 283 грн 12 коп. пені; 500 грн штрафу (фіксована частина); 860 грн 23 коп. штрафу (процентна складова). Апеляційний суд Одеської області рішенням від 9 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, заочне рішення суду першої інстанції змінив: зменшив розмір пені, стягнутої з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» із 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп. В іншій частині заочне рішення суд залишив без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача 3 тис. 88 грн 62 коп. заборгованості за кредитом та 2 грн 92 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, у решті позовних вимог відмовити з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 30 червня 2011 року між ПАТ «А-Банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. Кредитний договір укладено шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови), тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «А-Банк», суд першої інстанції вважав, що відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява позичальника разом з Умовами і тарифами складає між ним і банком кредитно-заставний договір, отже, відповідач був ознайомлений з указаними Умовами, банк надав повну інформацію про умови кредитування, що підтверджується підписом відповідача в заяві. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України зменшив розмір передбаченої Умовами пені, що підлягає стягненню з відповідача, з 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп, вважаючи це розумним і справедливим. Суд касаційної інстанції зазначив крім того, що посилання заявника на відсутність у матеріалах справи доказів про те, що позичальник ознайомлювався саме з цими Умовами, є безпідставними, оскільки заявник не надав різних за змістом Умов, які б діяли у ПАТ «А-Банк» на час підписання ним заяви позичальника від 30 червня 2011 року. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, і що саме ці Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або що в подальшому такі Умови, зокрема, щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов і заяви позичальника від 14 вересня 2006 року містить розбіжності. У зв'язку із цим доводи відповідача про неознайомлення його з Умовами не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 ЦК України. Вирішуючи питання про правильне застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Пунктом 3.2.7 цих Умов передбачено, що позичальник зобов’язується погасити заборгованість за кредитом у повній сумі, сплатити нараховані за весь період користування кредитом проценти, винагороду й неустойку (штраф, пеню) не пізніше дати, зазначеної в повідомленні банку, передбаченому пунктами 3.3.1–3.3.3 Умов. Пунктом 3.4.1 Умов установлено, що позичальник зобов’язаний сплатити банку, зокрема, неустойку (штраф, пеню), якщо на момент дострокового погашення кредиту (частини кредиту) у банку виникли підстави для стягнення неустойки згідно з пунктом 5.1 цих Умов. За пунктами 5.1, 5.3 Умов при порушенні позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених заявою та пунктами 3.2.2, 3.2.3 цих Умов, банк має право нарахувати, а позичальник зобов’язується сплатити банку пеню в розмірі 1,25 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочення платежу; при порушенні позичальником строків платежів за будь-яким з грошових зобов’язань, передбачених договором, більш ніж на 30 днів, позичальник зобов’язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння. Однак у справі, яка переглядається, суди, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь банку заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом і комісії, водночас помилково стягнули з відповідача пеню та штрафи, передбачені Умовами. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року скасувати в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2320цс16 Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2320цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1EE6DA944EC0DFADC22580F20046FA83
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», третя особа – Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення страхового відшкодування за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 16 листопада 2007 року в період дії договору страхування іпотечного майна НОМЕР_1 від 26 січня 2007 року, укладеного між ним та Відкритим акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Оранта» (далі – ВАТ «НАСК «Орната»), позивач повідомив відповідача про настання страхового випадку, однак на порушення умов договору страхування останній відмовився виплатити страхове відшкодування, у зв’язку із чим позивач просив стягнути на свою користь 88074,56 грн страхового відшкодування, 139026,30 грн пені за прострочення виконання зобов’язань, 189704,94 грн інфляційних витрат та 20247,45 грн - три відсотки річних. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу відповідача відхилено, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «НАСК «Оранта» (далі – ПАТ «НАСК «Оранта»), яке є правонаступником ВАТ «НАСК «Оранта», звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в якій, посилаючись на пункт 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 258 та 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просить скасувати прийняті у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Суди розглядали справу неодноразово. У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 січня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффазен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффазен Банк Аваль») та ОСОБА_2 на забезпечення кредитного зобов’язання укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого остання передала в іпотеку банку житловий будинок з господарськими спорудами АДРЕСА_1, що належить їй на праві власності. Того ж дня між ВАТ «НАСК «Оранта» та ОСОБА_1 (боржник за кредитним договором), та винагодонабувачем - ВАТ «Райфазен Банк Аваль» укладено договір страхування зазначеного будинку вартістю 161034 грн зі страховою сумою 10031 грн на строк до 26 січня 2008 року. До застрахованих ризиків договором віднесено стихійні явища (ураган, шторм, град, зливові дощі, тиск снігового шару, паводок, зсув, землетрус). Згідно з підпунктами 3.1, 3.2, 3.6 пункту 3 договору страхування виплата страхового відшкодування здійснюється страховиком відповідно до умов договору на підставі страхового акта. Страховий акт складається страховиком або уповноваженою ним особою протягом 15 днів після надання страхувальником усіх необхідних документів, що підтверджують розмір збитку. Зокрема розмір страхового відшкодування обчислюється у разі пошкодження застрахованого майна в розмірі витрат на його відновлення до стану, в якому воно перебувало до настання страхового випадку, за винятком франшизи, за умови, що страхова сума дорівнює дійсній вартості застрахованого майна на момент укладення договору. 16 листопада 2007 року внаслідок зсуву ґрунту будинок був пошкоджений, що є страховим випадком. Згідно з актом огляду застрахованого майна від 28 листопада 2007 року у всіх кімнатах будинку пошкоджені стіни, штукатурка; дверні коробки деформувались і погано зачиняються та відчиняються двері; у ванній кімнаті, в якій щойно було зроблено ремонт, з'явилися тріщини по кутах. 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 звернувся до страхової компанії із заявою про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування у розмірі 96422 грн. 30 січня 2008 року заступник голови Правління ПАТ «НАСК «Оранта» повідомив ОСОБА_1, що спірний будинок знаходиться поза межами виділених аномалій, тому відсутні підстави для виплати страхового відшкодування. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині стягнення страхового відшкодування та пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання за договором страхування з виплати страхового відшкодування відповідач не виконав, а тому таке відшкодування підлягає стягненню з урахуванням вимог статті 625 ЦК України та умов договору щодо стягнення пені в розмірі 0,1% за кожен день прострочення. Також суд зазначив, що відповідач не заявляв про застосування позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься висновок про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо за кожним днем нарахування пені, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами статей 258, 551 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За статтею 16 Закону України «Про страхування» договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору. Згідно зі статтею 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про страхування», страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Оскільки страхова компанія належним чином не виконала своїх зобов’язань за договором, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про стягнення зі страхової компанії 88074,56 грн страхового відшкодування. Разом з тим, підставою, яка породжує обов’язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов’язання, визначеного статтею 610 ЦК України. Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункт 2.1.3) розмір пені за прострочення виконання грошового зобов’язання визначений в розмірі 0,1 % від простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення платежу,у разі несвоєчасного здійснення страхової виплати. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця) їх нарахування, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Разом з тим суд не повинен занадто формально ставитись до подання стороною заяви про застосування позовної давності, оскільки така заява може бути зазначена як позиція щодо задоволення певних позовних вимог, що також є заявою про застосування позовної давності. Позивач, звертаючись до суду із заявою про збільшення позовних вимог, просив стягнути пеню, обчислену за період із 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов ( а.с. 66 том 2) про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про стягнення зі страхової компанії пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання за весь період прострочки виплати страхового відшкодування з 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року, не взявши до уваги, що відповідачем у спорі було заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення неустойки. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року в частині стягнення пені скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2410цс16 За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-2410цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFCC0B85281C5D4DC22581C5003279C9
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення зайво сплачених коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позичальник не виконує умов кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні кредитного договору були порушені її права як споживача, оскільки, на її думку, рішення банку щодо підвищення процентної ставки є неправомірними. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 13904,49 доларів США, що в еквіваленті становить 163655,85 грн, з яких: 6043,86 доларів США (71136,23 грн) – тіло кредиту; 2041,21 долар США (24025,04 грн) – заборгованість по процентам за користування кредитом; 349,72 доларів США (4116,20 грн) – заборгованість по комісії за користування кредитом; 5469,70 доларів США (64378,37 грн) – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У листопаді 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, у якій заявниця просить скасувати судові рішення у цій справі та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 192, частини третьої статті 267 та статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявниця додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року, 18 грудня, 12 червня 2013 року, 18 лютого 2015 року, 24 лютого, 23 березня та 5 жовтня 2016 року, в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого позивач зобов'язався надати відповідачці кредит у сумі 8919,05 доларів США строком до 11 травня 2014 року, а відповідачка у свою чергу зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки у розмірі 1% на місяць за користування кредитними коштами в порядку та в строки, встановлені договором. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати (з 13 до 20 числа) позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 170,75 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором. Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов’язань щодо погашення кредиту позичальник сплачує позивачу відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі (2,09%) на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. За умовами пункту 4.1 кредитного договору позичальник при порушенні зобов’язань за договором сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення. Суди також установили, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2014 року, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року за позовом ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки скасовано. Перевіривши надані розрахунки та узявши до уваги умови договору та рішення судів, що набрали законної сили в частині правомірності підвищення банком відсоткової ставки за спірним договором, суди зробили висновок, що розрахунки здійснено відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням розподілення коштів, вилучених від реалізації заставного майна. А тому на підставі цих висновків суди установили, що на порушення зазначених умов кредитного договору відповідачка належним чином не виконала кредитних зобов’язань, у зв'язку з чим станом на 30 травня 2014 року має заборгованість у розмірі 163655,85 грн (що за курсом 11,77 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 30 травня 2015 року еквівалентно 13904,49 доларів США). Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, а позичальниця порушила свої зобов'язання щодо належного виконання договору, при цьому не довела наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, суди зазначили, що ОСОБА_1 не зверталася із заявою про застосування строків позовної давності. Надані заявницею для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та 12 червня, 18 грудня 2013 року не можуть слугувати належними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, іншим предметом та іншим нормативно-правовим регулюванням. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: 18 від 24 лютого 2016 року та 5 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, дійшов висновку про те, що чинне законодавство не передбачає нарахування штрафних санкцій та пені в іноземній валюті, у зв’язку із чим пеня має обчислюватись лише у національній валюті; 19 від 19 жовтня 2011 року, 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою сторони у справі, виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачена обов’язково письмова форма такої заяви, то про застосування позовної давності сторона має право заявити усно, і суд повинен дати оцінку такій заяві у своєму рішенні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 533 у поєднанні зі статтею 192 та статті 267 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України - гривні. У справі, що переглядається, суди задовольняючи вимоги банку щодо стягнення пені в іноземній валюті з визначенням її еквіваленту у гривні, не урахували зазначених вимог чинного законодавства, що призвело до прийняття у цій частині незаконного рішення. Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові. Згідно зі статтею 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства. Як убачається із заяви про перегляд та підтверджується диском аудіозапису судових засідань при розгляді справи у суді першої інстанції, заявниця неодноразово під час розгляду справи у суді першої інстанції усно заявляла про застосування строків позовної давності, однак суди не надали оцінки такій заяві. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у даній справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BDC7BE3E10CA3BE3C22581830032212B
  12. Державний герб України Ухвала іменем україни 04 жовтня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г., Кафідової О.В., ЛеванчукаА.О., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - на рішення апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду із указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 189 161,39 доларів США, що еквівалентно 4 445 292 грн 59 коп., та сплачений судовий збір. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит в сумі 44 600 доларів США на термін до 08 жовтня 2027 року. З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором, цього ж дня між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. Посилаючись на те, що взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором відповідачі не виконують, у зв'язку із чим станом на 23 березня 2015 року мають заборгованість у сумі 1 891 161,55 доларів США, яку позивач просив солідарно стягнути з відповідачів на свою користь. Заочним рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 125 025, 34 доларів США, що в еквіваленті становить 2 938 095 грн 49 коп., з яких: 2 285, 75 доларів США, що в еквіваленті становить 53 715 грн 12 коп., - заборгованість за кредитом, 44 001, 29 доларів США, що в еквіваленті становить 1 034 030 грн 32 коп., - заборгованість за процентами за користування кредитом, 13 929, 66 доларів США, що в еквіваленті становить 327 347 грн 01 коп., - заборгованість з комісії за користування кредитом, 60 216, 70 доларів США, що в еквіваленті становить 1 415 092 грн 45 коп., - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 4 591, 94 доларів США, що в еквіваленті становить 107 910 грн 59 коп., штрафи (фіксована частина). У задоволенні решти позову відмовлено. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права Статтею 213 ЦПК Українипередбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК Українипід час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судами встановлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит в сумі 44 600 доларів США на термін до 08 жовтня 2027 року. 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 92 314,28 доларів США у рахунок погашення заборгованості за вищевказаним кредитним договором. Обґрунтовуючи позов, банк зазначив, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року про стягнення з відповідачів заборгованості, яка існувала станом на 02 липня 2010 року, не припиняє правовідносин сторін та не позбавляє позивача права на стягнення заборгованості за період з 03 липня 2010 року по 23 березня 2015 року, оскільки судове рішення виконано не було. Апеляційним судом встановлено, що заборгованість станом на 23 березня 2015 року становить 189 161,55 дол. США та складається із: 2 285,75 доларів США - заборгованість за кредитом; 44 001,29 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 13 929,66 доларів США - комісія за користування кредитом;124 352,91 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором; 4 591,94 доларів США - штрафи (фіксована частина). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано розрахунку заборгованості за кредитом та процентами, а наданий розрахунок містить тільки інформацію щодо порядку та розрахунку заборгованості за пенею, інфляційним втратам та 3 % річних, як і не надано доказів на підтвердження посилань про неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором та з якого часу припинилися внесення щомісячних платежів. При цьому районним судом зазначено, що позивач передчасно звернувся до суду із позовною вимогою, оскільки до матеріалів справи долучено лише копії вимоги, яка не підтверджена, що така вимога отримана саме боржником. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що після ухвалення рішення про стягнення заборгованості Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська правовідносини сторін кредитного договору не припинялися, а тому наявність судового рішення про дострокове стягнення кредиту не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права банку на отримання, зокрема процентів за користування коштами, штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитись з такими висновками апеляційного суду з огляду на наступне. Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом. Вказаним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України). За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Проте суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України на зазначені вище положення закону уваги не звернув,не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, належним чином не дослідив надані банком докази, не перевірив розрахунок банку відносно стягнення пені та штрафу, не визначився з тим, чи не є це застосуванням подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Допущене судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, згідно вимог ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого судового рішення і направлення справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - задовольнити частково. Рішення апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді: В.С. Висоцька Ю.Г.Іваненко О.В. Кафідова А.О. Леванчук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69420209
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 8 червня 2007 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір кредиту, на підставі якого остання отримала кредит у розмірі 210 тис. доларів США зі строком повернення до 8 червня 2017 року. Того ж дня між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився нести солідарну відповідальність перед банком у тому ж обсязі, що й боржник. Позивач, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_2 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 1 березня 2014 року утворилася заборгованість у сумі 325 тис. 591 долар США 3 центи, що еквівалентно 3 млн 291 тис. 391 грн 86 коп., просив стягнути зазначену суму заборгованості солідарно з відповідачів. Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 2 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив частково: стягнув на його користь солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 316 тис. 791 долар США 3 центи заборгованості за кредитним договором, що еквівалентно 3 млн 163 тис. 572 грн 96 коп.; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 березня 2015 року ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про стягнення пені скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року залишив без змін. Апеляційний суд Київської області 2 червня 2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в частині стягнення пені скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 385 тис. 733 грн 36 коп. заборгованості зі сплати пені за кредитним договором. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 2 червня 2015 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Апеляційний суд Київської області 24 березня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в частині стягнення пені скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість зі сплати пені за кредитним договором за період з 23 червня 2013 року до 28 лютого 2014 року в сумі 271 тис. 806 грн 6 коп., з яких 197 тис. 511 грн 93 коп. пені за несвоєчасне погашення кредиту та 74 тис. 294 грн 13 коп. пені за несвоєчасне погашення відсотків. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 липня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року залишив без змін. У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 251, 252, 261, 610, 612, 631, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 30 вересня, 2 грудня 2015 року, 8 й 29 червня 2016 року. У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року й рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 8 червня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») (кредитор), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір кредиту НОМЕР_1, за умовами якого банк надав останній у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру грошові кошти в сумі 210 тис. доларів США на придбання нерухомого майна – нежитлового приміщення зі ставкою 12,25 % річних та кінцевим терміном повернення до 8 червня 2017 року (т.1, а. с. 11–18). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за договором кредиту того ж дня між АКБ «Укрсоцбанк» (кредитор), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 (позичальник) та ОСОБА_3 (поручитель) укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився у повному обсязі нести солідарну відповідальність за виконання позичальником зобов’язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, а також можливих санкцій (пені, штрафу) у розмірі, строки та порядку, передбачених договором кредиту (т.1, а. с. 7–10). ОСОБА_2 узятих на себе зобов’язань за договором кредиту належним чином не виконувала, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту. У справі, яка є предметом перегляду, Апеляційний суд Київської області рішенням від 24 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, вирішив спір у частині стягнення пені. При цьому апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, стягнув пеню в межах річного строку позовної давності та обчислив її у грошовій одиниці України – гривні із зазначенням відповідного обрахунку. Надана для порівняння ухвала від 28 жовтня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував ухвалене в справі рішення апеляційного суду в частині стягнення 3 % річних та пені, а справу в цій частині передав на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. У постанові від 8 червня 2016 року № 6-3006цс15 Верховний Суд України зазначив, що аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Ухвалені в справі рішення не суперечать викладеному в указаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. В інших, наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться висновки про те, що: - пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевий строк виконання її умов (від 2 грудня 2015 року 6-1707цс15); - у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (від 30 вересня 2015 року 6-154цс15); - перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (від 2 грудня 2015 року № 6-249цс15 та від 29 червня 2016 року 6-1188цс16). Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-2541цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A4BFF38AE8B5A4FC22581D900487276
  14. Державний герб України Справа № 369/5314/16-ц Провадження № 2/369/893/17 РІШЕННЯ Іменем України 02.06.2017 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі: головуючої судді Пінкевич Н.С., при секретарі Пилипець А.Б., Ярмак О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на майно, виселення, - в с т а н о в и в : У липні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Свої вимоги мотивував тим, що 25 жовтня 2006 року між ним ОСОБА_1 був укладений договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 80 000 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, кінцевим терміном повернення 25 жовтня 2021 року. Банк зобов'язання перед відповідачем виконав у повному обсязі. У порушення норм закону та умов договору відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання належним чином не виконав, а саме не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановлені договором строки. У зв'язку з чим ОСОБА_1 станом на 31 травня 2016 року має заборгованість 425 888,47 дол.США, яка складається з заборгованості за кредитом в розмірі 79 457,07 дол. США, заборгованості по процентам за користування кредиту 104 804,82 дол. США, заборгованості по комісії 14 295 дол. США, а також пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 227 331,58 дол. США. Вказали, що у якості забезпечення виконання кредитних зобов'язань був укладений договір іпотеки, за яким в іпотеку передано будинок загальною площею 103,10 кв.м, житловою площею 41,40 кв.м по АДРЕСА_2. Вартість предмету іпотеки сторони визначили в розмірі 19 067,97 дол. США (що за курсом НБУ становить 479 750 грн.). Оскільки кредитні кошти не повернуті, тому вони набули право на звернення стягнення на іпотечне майно. Одночасно при вирішенні питання про звернення стягнення на майно, суд має право вирішити питання про виселення мешканців, які там проживають. Тому просили суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 року в розмірі 19 067,97 дол. США, що на дату розрахунку становить 479 750 грн., звернути стягнення на будинок загальною площею 103,10 кв.м, житловою площею 41,40 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу предмету іпотеки на підставі договору іпотеки №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 ПАТ «ПриватБанк» з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу, в тому числі нотаріального укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем із встановлення початкової ціни продажу предмету іпотеки на рівні, зазначеному в Договорі іпотеки, а саме 479 750 грн., будь-яким способом з іншою особою-покупцем із отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2; судові витрати покласти на відповідачів. У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав. Просив суд задоволити позов в повному обсязі. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 та представник відповідача ОСОБА_1 проти позову заперечували як з підстав необґрунтованості, так і з підстав пропуску строку позовної давності. Просили суду відмовити в задоволенні позову. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав. За ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. При розгляді справи судом встановлено, що за рішенням загальних зборів акціонерів від 30 квітня 2009 року тип Банку з Закритого акціонерного товариства змінено на Публічне акціонерне товариство. У зв'язку з чим змінено найменування банку з Закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», який є правонаступником всіх прав та зобов'язань ЗАТ КБ «ПриватБанк». 25 жовтня 2006 року між КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір №KIA0GK00830019, за умовами якого банк надав позичальнику кредит для придбання житла в розмірі 80 000 доларів США строком до 25 жовтня 2021 року із сплатою відсотків за користування коштами. Повернення кредиту згідно п.1.1 кредитного договору передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів в розмірі 1128.73 дол. США для погашення заборгованості, що складається з заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і відповідачем ОСОБА_1 25 жовтня 2006 року було укладено договір іпотеки, згідно якого відповідач передав в іпотеку належне йому майно: житловий будинок загальною площею 103,1 кв.м., житловою пощею 41,4 кв.м з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2. Умови договору іпотеки містять застереження про права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом його продажу від імені банку будь-якому покупцю за договором купівлі-продажу, в порядку ст.. 38 Закону України «Про іпотеку». П.1.3 кредитного договору №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 року передбачено, що забезпечення виконання позивачальником зобов'язань за договором виступає іпотека квартири, іпотека житлового будинку в АДРЕСА_1, а також всі інші види застави, іпотеки, поруки й т.п., надані банку з метою забезпечення зобов'язань за даним договором. Оскільки кредитним договором сторони погодили не вичерпний перелік забезпечень, тому заперечення відповідача, що кредит був забезпечений будинком в АДРЕСА_1 і банк не має право звертати стягнення лише на будинок в м.Боярка, суд вважає необґрунтованими. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 листопада 2012 року визнано за ОСОБА_2 право власності на 1\2 частину будинку АДРЕСА_2; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0, 1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 27 жовтня 2015 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_1, третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Іщук Людмила Анатоліївна, про визнання договору іпотеки недійсним. При цьому судом встановлено, що за рішенням суду визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 житлового будинку та 1/2 земельної ділянки, на якій будинок розташований то вона набула статус іпотекодавця. Також, судом встановлено, що позичальник ОСОБА_1 не виконував обов'язків по щомісячному поверненню кредиту, покладених на нього умовами кредитного договору та станом на 31 травня 2016 року становить 425 888,47 дол. США року і включає тіло кредиту - 79 457,07 дол. США, проценти - 104 804,82 дол. США, комісія - 14 295,00 дол. США, що стверджується розрахунком боргу. Наведені обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Щодо пені слід вказати, що поданий банком розрахунок пені не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки проведений в іноземній валюті без врахування подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня. Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог. Оскільки позивачем не подано суду іншого розрахунку пені, тому суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині є не обґрунтованими. Обгрунтовуючи свої позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» вказав, що позичальник ОСОБА_1 не виконав передбачених кредитним договором обов'язків по поверненню отриманого кредиту, кошти не повернув, має заборгованість, чим у свою чергу порушує права банку як кредитора, які підлягають до захисту через процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки у обраний позивачем спосіб, а саме: шляхом продажу предмету іпотеки ПриватБанком з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем. Так, відповідно до ст.4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Способи судового захисту цивільних прав та інтересів особи визначені у ч.2 ст.16 ЦК України, в якій крім іншого зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Отже, за змістом даних норм власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права у суді, який, визначається законом чи договором. Спеціальним законом, який регулює питання звернення стягнення на предмет іпотеки є Закон України «Про іпотеку». Згідно ст.33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно вимог ст.36 вказаного Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя, які визначають можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст.38 Закону України «Про іпотеку». Тобто, Закон України «Про іпотеку» передбачає як судовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, так позасудове врегулювання, які відрізняються за процедурою та правовими наслідками. Аналогічні положення щодо можливості судового і позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки містить іпотечний договір, укладений між сторонами, п.30 якого містить застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст.38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до приписів ст.38 Закону України «Про іпотеку» якщо договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. Протягом тридцятиденного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення вказана особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Якщо таких повідомлень надійшло декілька, право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя належить особі, яка має вищий пріоритет своїх зареєстрованих прав чи вимог. Якщо особи, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, не висловили наміру його придбати, іпотекодержатель вправі продати предмет іпотеки будь-якій іншій особі на власний розсуд. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При розгляді справи позивачем не надано до матеріалів справи доказів на підвтердження дотриманням банком процедури продажу предмета іпотеки, визначеної ст.38 Закону України, зокрема чи письмово повідомляв банк за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як іпотекодавців про свій намір укласти цей договір, чи скористалися вони переважним правом на придбання предмета іпотеки, та те, що підставами позову банку обставини щодо неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку. Наявний в матеріалах справи повідомлення банку від 22 квітня 2016 року (а.с.12), адресованого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не підтверджує неможливість позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Даний лист містить лише повідомлення про майбутній продаж предмету іпотеки без зазначення переваженого права на придбання іпотечного майна. Також банком не надано підтвердження коли саме відповідачі отримали даний лист. Також суд не погоджується з доводами позовами про встановлення вартості предмету іпотеки на підставі п.13 договору іпотеки в розмірі 479 750 грн. або 19 067,97 дол. США на дату розрахунку боргу. П. 13 договору іпотеки сторони погодили, що вартість предмету іпотеки складає 479 750 грн., що еквівалентно 95 000 дол. США за офіційним курсом НБК на день укладення договору. Так, ст.39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду в тому числі має бути зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Аналіз змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, та аналіз норм ст.ст.38,39 Закону України «Про іпотеку», дає підстави для висновку, що у розумінні норми ст.39 вказаного Закону початкова ціна предмету іпотеки для його реалізації має бути вказана у рішенні у грошовому виразі, тобто має бути зазначена конкретна грошова сума. При цьому визначення початкової ціни має відповідати процедурі, передбаченій ч.6 ст.38 цього Закону. Аналогічні правові висновки зробив Верховний Суд України при розгляді справ № 6-61цс15 від 27 травня 2015 року та № 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015 року, вказавши, що початкова ціна предмету іпотеки має бути вказана у грошовому вираженні і визначатися за процедурою згідно ч.6ст.38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ч.2 ст.214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 цього Кодексу. Крім того, банком у позовній заяві не вказано всі складові заборгованості, в рахунок погашення якого банк заявив вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до умов кредитного договору повернення кредиту передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів на погашення процентів в період у встановлений строк кожного місяця. Повернення тіла кредиту позичальник здійснює в кінці строку користування кредитом. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути проценти частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу на погашення процентів, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення (правова позиція Верховного Суду України у справах: № 6-154 цс15 від 30вересня 2015 року, № 6-331цс15 від 01 липня 2015 року). Банком надано розрахунок боргу за весь період заборгованості. Але в суму заборгованості включено лише 479 750 грн., що унеможливлює перевірку сум заборгованості, оскільки відповідачем заявлено вимоги про застосування позовної давності. Враховуючи, що суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог, та наведені вище доводи, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на майно шляхом надання банку право на укладення договору. Ч.1 ст.40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст.109 ЖК УРСР, у ч.1 якої передбачені підстави виселення. За змістом ч.2 ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ч.3 ст.109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Аналіз змісту даних норм дає підстави для висновку, що особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням ч.2 ст.109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. Враховуючи, що частина житлового будинку належить відповідачці ОСОБА_2, яка набула право власності на дане майно не за рахунок кредитних коштів, та при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення (правова позиція Верховного Суду України у справах № 6-447цс15 від 24.06.15, № 6-1484цс15від 21.10.2015 р., № 6-2947цс15 від 03.02.16 , № 6-1449цс15 від 03.02.16). Таким чином, судом встановлено, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 80000 доларів США, а також встановлено, що ОСОБА_1 кошти не повернув, має заборгованість, що відповідно до приписів ст.33 Закону України «Про іпотеку» дає банку право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належний відповідачам. Однак, вимоги банку задоволенню не підлягають, поскільки як вище вказувалося відповідно до ст.ст.36,37,38 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки обраний банком спосіб зверення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням договору купівлі-продажу з іншою особою покупцем відноситься до позасудових і згідно ст.38 Закону України «Про іпотеку» передбачає необхідність дотримання певної процедури, яка полягає у обов'язку банку письмово повідомити за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу іпотекодавця про свій намір укласти цей договір, з метою забезпечення переважного права іпотекодавця на придбання предмета іпотеки. При цьому суд виходить з того, що з урахуванням вищевказаних норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб за рішенням суду, однак за умови надання банком доказів дотримання процедури позасудового врегулювання, передбаченої ст.38 Закону України «Про іпотеку», а також надання доказів неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку. З огляду на те, що банком не надано суду доказів про вжиття передбачених ст.38 Закону України «Про іпотеку» заходів для зверення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, а обставини щодо неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку не становлять підставу заявленого банком позову, суд відмовляє у позові. Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 16, 526, 527, 530, 590, 652 ЦК України, ст.ст. 57-64, 208-223 ЦПК України, - в и р і ш и в : У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Н.С. Пінкевич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67487102
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики. ОСОБА_1, ОСОБА_2 зазначали, що з квітня 2009 року по січень 2010 року зі свого спільного сімейного бюджету вони тричі позичали своєму сусіду ОСОБА_3 на його власні потреби гроші в національній та іноземній валюті. Так, ОСОБА_3 7 квітня 2009 року позичив у ОСОБА_1 50 тис. доларів США, які зобов’язався повернути до 7 вересня 2009 року, 7 вересня 2009 року позичив у ОСОБА_2 100 тис. грн до 7 січня 2010 року, а у ОСОБА_1 – ще 80 тис. грн. до 7 квітня 2010 року, про що надав власноруч написані розписки. Строки повернення позичених коштів сплинули, а відповідач повернув позивачам позичені кошти лише частково, а саме: 15 жовтня 2011 року – 40 тис. грн, а 17 листопада 2011 року – 20 тис. грн. Решту боргу відповідач повертати відмовився, у зв’язку із чим у січні 2014 року позивачі звертались до правоохоронних органів з метою притягнення відповідача до кримінальної відповідальності. За наслідками розслідування підтверджено, що відповідач не повернув усіх позичених у позивачів коштів. Висновком почеркознавчої експерти встановлено, що усі боргові розписки були написані ОСОБА_3. Постановою слідчого від 13 серпня 2015 року кримінальне провадження закрито, а позивачам рекомендовано захищати свої права в судовому порядку, з огляду на те, що спірні правовідносини містять ознаки цивільно-правового характеру. Оскільки відповідач відмовляється добровільно повернути позивачам борг, позивачі просили стягнути з ОСОБА_3 на їх користь заборгованість за договорами позики в загальній сумі 1 млн 547 тис. 913 грн 30 коп. З огляду на поважні причини пропуску строку позовної давності, позивачі просили поновити його. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 квітня 2016 року позов задоволено: поновлено ОСОБА_1, ОСОБА_2 строк позовної давності; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованість за договорами позики в загальній сумі 1 млн 547 тис. 913 грн 30 коп., з яких: на користь ОСОБА_1 – 1 млн 413 тис. 907 грн 90 коп. як еквівалент у гривнях станом на 20 листопада 2015 року 59 тис. 308 доларів США 22 центів (50 тис. доларів США – основне зобов’язання та 9 тис. 308 доларів США 22 центи – 3 % річних) заборгованості за борговою розпискою від 7 квітня 2009 року; на користь ОСОБА_1 – 55 тис. 835 грн 66 коп. заборгованості за борговою розпискою від 7 січня 2010 року (50 тис. грн – основна заборгованість та 5 тис. 835 грн 66 коп. – 3 % річних); на користь ОСОБА_2 – 78 тис. 169 грн 86 коп. заборгованості за борговою розпискою від 7 вересня 2009 року (70 тис. грн – основна заборгованість та 8 тис. 169 грн 86 коп. – 3 % річних). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 25 травня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних у сумі 79 тис. 440 грн 33 коп. за невиконання грошового зобов’язання за борговою розпискою від 7 квітня 2009 року, нараховані за період з 23 листопада 2012 року до 20 листопада 2015 року; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних у сумі 7 тис. 160 грн за невиконання грошового зобов’язання за борговою розпискою від 7 січня 2010 року за той же період. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення основного боргу та 3 % річних, заявлених поза межами строку позовної давності, відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення його заяви з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини першої статті 264, частини п’ятої статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 та 27 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 є подружжям. 7 квітня 2009 року ОСОБА_3 на власні потреби позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 50 тис. доларів США, які зобов’язався повернути до 7 вересня 2009 року, на підтвердження чого надав письмову розписку. 7 вересня 2009 року ОСОБА_3 звернувся до позивачів із проханням відстрочити повернення боргу за вказаною розпискою та додатково просив позичити йому 100 тис. грн. Позивачі погодились та надали ОСОБА_3 позику у 100 тис. грн на строк до 7 січня 2010 року, на підтвердження чого він надав ОСОБА_2 письмову розписку від 7 вересня 2009 року. 7 січня 2010 року ОСОБА_3 знову звернувся до позивачів, які на його прохання позичили йому ще 80 тис. грн до 7 квітня 2010 року, що підтверджується його письмовою розпискою на ім’я ОСОБА_1 від 7 січня 2010 року. Суди встановили, що відповідач частково повернув позичені кошти в загальній сумі 60 тис. грн, а саме: 15 жовтня 2011 року – 40 тис. грн. та 17 листопада 2011 року – 20 тис. грн. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з його висновками про те, що у зв’язку з частковою сплатою відповідачем боргу в межах строку позовної давності відбулося його переривання, разом з тим до суду позивачі звернулися з пропуском строку. Давши оцінку наявним доказам, суд дійшов висновку про те, що строк позовної давності пропущено позивачами з поважних причин, а тому він підлягає поновленню; у відповідача перед позивачами наявна заборгованість за договорами позики, що підтверджується відповідними розписками, а тому заборгованість на підставі статей 525, 625, 1046, 1049, 1050 ЦК України підлягає стягненню. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з, передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення та перевірку фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом із тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, на яку також на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_3, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив з того, що позивачка пропустила строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України, поважності причин його пропуску остання не довела. Сплата частини боргу позичальником поза межами строку позовної давності не свідчить про переривання його перебігу, оскільки таке переривання можливе лише в межах строку позовної давності, а не після його спливу. Отже, суд касаційної інстанції виходив з різних фактичних обставин, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1611цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/655621EBA0AA8908C22581D40049198F
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М. Лященко Н.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» про визнання договору та додатку до нього частково недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого у нього станом на 6 березня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 39071,73 грн, з яких тіло кредиту - 6734,24 грн, заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом - 9666,82 грн; заборгованість за підвищеними відсотками - 22670,67 грн. У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що визначений кредитним договором розмір підвищеної процентної ставки є несправедливим, про що йому стало відомо лише у січні 2014 року, а тому просив визнати недійсним пункт 2.3 зазначеного вище договору, а також додаток до нього в частині визначення розміру підвищеної процентної ставки. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року, позов ПАТ «Універсал банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал банк» прострочену заборгованість у розмірі 39071,73 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У серпні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, у якій він просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову частково, а саме стягнути з нього на користь банку 4722,52 грн, з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 549, 254, 256-258, 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і дві ухвали від 29 квітня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 і 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Оскільки заявник у прохальній частині заяви просить переглянути судові рішення у справі лише в частині заявленого первісного позову, то справа в частині зустрічного позову не переглядається. Справу суди розглядали неодноразово. Під час розгляду справи суди установили, що 26 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 7000,00 грн з кінцевим терміном повернення до 25 вересня 2012 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит шляхом списання щомісячних платежів у розмірі 290,14 грн та сплатити проценти за користування кредитом за ставкою 38,6 % річних. Відповідно до пункту 2.3 кредитного договору з урахуванням внесених до нього змін за користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу) встановлюється підвищена процентна ставка у розмірі 115,8 %. Якщо оплата простроченої суми основного боргу позичальника не була здійснена протягом перших трьох календарних днів з дати прострочення сплати суми основного боргу, то на прострочену суму основного боргу позичальника нараховується підвищена процентна ставка, починаючи з першого дня виникнення такого прострочення. Останнє внесення коштів на погашення заборгованості ОСОБА_1 здійснив 29 квітня 2011 року. Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та про відмову у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що сторони досягли домовленості та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови його виконання, у тому числі і щодо сплати підвищеної відсоткової ставки у разі прострочення виконання зобов’язання, а тому ці умови повинні виконуватись. Суд також зазначив, що банк не пропустив строк позовної давності, оскільки звернувся з позовом до спливу трирічного строку з дня останньої сплати коштів на погашення заборгованості. Надані заявником для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і 29 квітня (№ 6-2244св15) 2015 року не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд направив справи на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій не установили фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року (№ 6-32385св14) суд касаційної інстанції зазначив, що подвійна та підвищена процентні ставки відносяться за своєю правовою природою до неустойки, передбаченої статтею 549 ЦК України і не вважаються платою за користування кредитними коштами. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2014 року та 19 березня 2013 року викладено правовий висновок, відповідно до якого перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 549 та статей 256-259 ЦК України щодо застосування судами строків загальної та спеціальної позовної давності. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань. Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк. Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору. Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня). Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов’язанням. Для забезпечувального зобов’язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов’язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено. Отже, банк мав право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за підвищеною відсотковою ставкою в межах загального строку позовної давності – трьох років (стаття 257 ЦК України) з дня виникнення такого права. Таким чином, у даному випадку відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору для визначення позовної давності щодо сплати підвищених процентів за прострочення повернення чергового щомісячного платежу не можуть застосовуватися правила, визначені законом для неустойки. Отже, виходячи зі змісту та нведених у заяві доводів, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що підвищена процентна ставка за порушення виконання зобов’язання не вважається неустойкою і до таких вимог застосовується загальна позовна давність у три роки. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Правова природа підвищеної процентної ставки, визначеної у договорі, дає підстави для висновку про те, що нарахування підвищеної відсоткової ставки можливе лише після настання строку погашення чергового щомісячного платежу за умови прострочення такої сплати і не може застосовуватись одночасно з нарахуванням звичайної відсоткової ставки за користування кредитом. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо перевірки розрахунку ціни позову з урахуванням цих вимог. Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року в частині задоволення первісного позову скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі №6-1964цс16 Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань. Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк. Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору. Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня). Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1964цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/540A7CF27E9F372AC22581CC0035FD78
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідно до укладеного договору від 29 листопада 2011 року ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 300 грн. зі сплатою 36 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач погодився на те, що заява на отримання кредиту разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку становить між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» договір про надання банківських послуг. У зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 31 липня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 13 385 грн. 50 коп., яка складається з: 1 960 грн. 67 коп. заборгованості за кредитом, 7 731 грн. 23 коп. заборгованості за відсотками, 2 580 грн. пені і комісії, а також штрафів: 500 грн. (фіксована частина) та 613 грн. 60 коп. (процентна складова). Указану заборгованість позивач просив стягнути з відповідача у судовому порядку. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 13 385 грн. 50 коп., з яких заборгованість за кредитом – 1 960 грн. 67 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом в розмірі 7 731 грн. 23 коп., заборгованість по пені та комісії в розмірі 2 580 грн., штраф (фіксована частина) в розмірі 500 грн. та штраф (процентна складова) в розмірі 613 грн. 60 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, заочне рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 261, 1055, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 29 листопада 2011 року ОСОБА_1, звернувся з письмовою анкетою-заявою (б/н) до ПАТ КБ «ПриватБанк» про надання йому кредиту в розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У заяві відповідач висловив згоду з тим, що заява разом із Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає між ним та банком договір про надання банківських послуг. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з подальшою зміною його розміру відповідно до кредитної історії. Згідно з пунктом 1.1.7.3.1 Умов та правил надання банківських послуг строк позовної давності стосовно вимог банку щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, неустойки, пені, штрафів, видатків банку становить 50 років (а.с. 22). Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором заборгованість ОСОБА_1 станом на 31 липня 2015 року складала 13 385 грн. 50 грн. з серед яких 1 960 грн. 67 коп. - заборгованості за кредитом; 7 731 грн. 23 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 580 грн. - заборгованість за пенею та комісією; а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 грн. (фіксована частина); 613 грн.60 коп. (процентна складова). Згідно з випискою про здійснення операцій ОСОБА_1 здійснив останню операцію по картці 10 жовтня 2012 року, знявши готівку в сумі 1 300грн. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що належними та допустимими доказами у справі доведено, що позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, яка повинна бути стягнута у судовому порядку. При цьому банк звернувся в межах строку позовної давності, оскільки останній платіж за вказаним договором було проведено 10 жовтня 2012 року, а з позовом до суду банк звернувся 25 вересня 2015 року – у межах трирічного строку позовної давності. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки: - в ухвалі від 24 травня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, виходив з того, що наявні у справі Умови і правила надання банківських послуг не підписані відповідачем як позичальником, тому з урахуванням правових позицій Верховного Суду України апеляційний суд повинен був дослідити питання про те, чи є ці Умови і правила надання банківських послуг складовою частиною укладеного між сторонами договору та які насправді умови цього договору; - в ухвалі від 02 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що відповідач заперечує факт укладення генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, тим самим оспорює суму кредитної заборгованості, яка виникла як на підставі анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, так і на підставі генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості; суди дійшли передчасного висновку про задоволення позову, оскільки лише після встановлення факту підписання відповідачем вказаної угоди можна визначити правильну суму кредитної заборгованості. Разом з тим, установивши факт непідписання відповідачем угоди про реструктуризацію заборгованості, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення пені, передбаченої генеральною угодою, однак стягнув решту кредитної заборгованості, вказаної банком у позовній заяві. Апеляційний суд не перевірив обґрунтованості розрахунку заборгованості, оскільки в матеріалах справи відсутня належним чином завірена копія договору генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, яку суд не досліджував; - в ухвалі від 18 березня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, керувався тим, що за змістом статті 266, частини другої статті 258 ЦПК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається від дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Однак апеляційний суд не звернув уваги на те, що розрахунок пені банк зробив з липня 2008 року по березень 2014 року, і оцінки цьому з урахуванням вимог закону не надав. Відповідачка визнала лише факт отримання нею картки та заперечувала факт підписання заявки на кредитування та довідки про умови кредитування. При цьому посилалась на те, що в матеріалах кредитної справи є кілька копій Умов та правил надання банківських послуг без жодної відмітки та штампу банківської установи, які б засвідчували їхню автентичність та дату складення, та відсутні дані про ознайомлення її з діючою станом на 17 червня 2008 року редакцією Умов і правил користування банківською карткою. У порушення вимог закону, апеляційний суд не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення спору, зокрема не перевірив доводів відповідачки щодо Умов та правил надання їй позивачем банківських послуг, та які саме були чинними на момент укладення кредитного договору. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що суди попередніх інстанцій, установивши, що відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, приєднався і зобов’язався виконувати умови, викладені в Умовах та правилах надання банківських послуг та Тарифів банку, не дослідили та не з`ясували, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті банку на час відкриття банківського рахунку, тобто на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов’язався виконувати відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку. Судами не перевірено та не встановлено, що саме Умови та Тарифи, надані банком до суду, були чинні та діяли на час підписання сторонами заяви від 15 травня 2011 року і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов’язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом із заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування, підписаний сторонами. Визнавши надані банком завірені копії Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів такими, що відповідають вимогам частини другої статті 36 ГПК України, місцевий та апеляційний суди не з`ясували, чим саме підтверджується дата їх публікації та набрання чинності, а також розміщення саме цих документів на інтернет-сайті банку в загальному доступі та копії локального акта позивача про їх затвердження та введення в дію. Крім того, усупереч вимогам частини третьої статті 1056-1 ЦК України суди попередніх інстанцій не з’ясували правомірності такої односторонньої зміни розміру процентної ставки та обставин повідомлення відповідача про таку зміну, а також наявності його згоди на внесення змін з урахуванням пункту 3.2.1.1.16 Умов та правил. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України зроблено такі висновки: - договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором (постанова від 11 березня 2015 року); - вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредитом, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 30 листопада 2016 року); - відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (постанова від 06 листопада 2013 року); - відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності (постанови від 01 липня та 10 червня 2015 року); - боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 12 вересня 2012 року); Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Установлено, що відповідач ОСОБА_1 до винесення рішення у справі судом першої інстанції заяви до суду про застосування строків позовної давності не подавав. Стосовно пропущення банком загального строку позовної давності для звернення до суду з позовом відповідач зазначив в апеляційній скарзі. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що трирічний строк позовної давності банком не пропущено. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Отже, апеляційний суд неправильно застосував положення частини третьої статті 267 ЦК України, розглянувши по суті подану до суду апеляційної інстанції заяву відповідача про застосування строків позовної давності. Аналогічні висновки щодо застосування статті 267 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з наступною зміною його розміру у відповідності до кредитної історії. Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила), рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Саме такі висновки містяться в наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року та 30 листопада 2016 року. Однак суди не встановили, чи належним чином був повідомлений ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом, а тому дійшли передчасного висновку про стягнення з відповідача збільшеної процентної ставки за користування кредитом. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктами 1.1.5.21, 1.1.5.25 (а.с. 18-19), передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення. У той самий час, згідно з пунктами 1.1.5.20, 2.1.1.12.7.4, 2.1.1.12.8.1 Умов та правил надання банківських послуг (а.с. 18, 31) передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань по кредитному договору, процентів за користування кредитом, комісії за обслуговування. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15. За таких обставин суди дійшли передчасного висновку про одночасне стягнення з боржника пені та штрафів (фіксованої частини в розмірі 500 грн. та процентної складової в розмірі 613 грн. 60 коп.). З огляду на зазначене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А.Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1374 цс17 За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1374цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CDB6FC43A3A97230C22581C50032C384
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б., – розглянувши у відкритому спільному судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Новий світ» (далі – ТОВ «Новий світ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») до ТОВ «Новий світ» про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л и: До Верховного Суду України звернулося ТОВ «Новий світ» із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14. У заяві про перегляд постанови суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України, ТОВ «Новий світ» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, справу направити на новий розгляд до Вищого господарського суду України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 192, 549, 533, 613 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, статей 1, 3, 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» та статей 25, 79 Господарського процесуального кодексу України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України у справах № 56/245, № 55/328, № 34/617, № 2/46, № 25/7, № 910/14688/13, копії рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року та постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-145цс14, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано ті самі норми матеріального та процесуального права. Допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, суд касаційної інстанції, проаналізувавши зміст рішень, наданих заявником, дійшов висновку, про наявність у постановах Вищого господарського суду України у справах № 34/617 та № 2/46 ознак неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Зокрема, вирішуючи спір у зазначених справах, суд касаційної інстанції, зазначивши про отримання відповідачем кредиту у валюті (доларах США) та несвоєчасне повернення кредитних коштів і процентів, дійшов висновку про можливість розрахунку пені лише у грошовій одиниці України – гривні, оскільки розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, а повноважень щодо встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти чинним законодавством України не передбачено. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк Форум», перевіривши наведені заявником обставини, судові палати Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з нижченаведених підстав. При вирішенні справи судами встановлено, що 1 червня 2007 року між акціонерним комерційним банком «Форум» (правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум») і ТОВ «Новий світ» укладено генеральний кредитний договір № 25/07/14-KL (далі – генеральний кредитний договір), згідно з пунктом 1.1 якого позивач зобов’язався надати відповідачеві кредитні кошти у формі невідновлюваної кредитної лінії, що не перевищує максимальний ліміт кредитування (4 500 000,00 доларів США), в порядку і на умовах, які встановлені цим договором та додатковими договорами. У свою чергу відповідач зобов’язався прийняти та належним чином використати і повернути банку отримані в межах максимального ліміту кредитування кредитні кошти, а також сплатити відповідні проценти і виконати всі інші зобов’язання згідно з умовами цього договору та додаткових договорів. За змістом пункту 1.3 договору, що визначає порядок надання кредитних коштів, видача кредиту позичальнику в межах максимального ліміту кредитування здійснюється повністю або окремими траншами, відповідно до кредитних заявок, які надаються позичальником до банку, та додаткових договорів, що є невід’ємною частиною цього договору. Після надання банку кредитної заявки позичальник зобов’язаний прийняти кредитні кошти відповідно до своєї кредитної заявки та укладеного відповідного додаткового договору. На підставі додаткових договорів ПАТ «Банк Форум» надало ТОВ «Новий світ» кредит на загальну суму 4 500 000,00 доларів США. У подальшому до генерального кредитного договору та додаткових договорів неодноразово вносилися зміни та доповнення. Додатковим договором № 1 від 4 листопада 2011 року до генерального кредитного договору сторони дійшли згоди, що максимальний ліміт кредитування за генеральним кредитним договором збільшується до 5 097 975,43 доларів США, що включає в себе суму загальної заборгованості відповідача перед банком (у тому числі за простроченими процентами), а саме: заборгованість за додатковими договорами і транш у розмірі 597 975,43 доларів США. Зазначеним додатковим договором встановлено дату повернення максимального ліміту кредитування – 31 грудня 2018 року. На виконання договірних зобов’язань ПАТ «Банк Форум» надало ТОВ «Новий світ» кредитні кошти у розмірі 5 097 975,43 доларів США, що підтверджується меморіальними ордерами. Залишаючи без змін рішення господарського суду Івано-Франківської області від 19 серпня 2014 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 29 жовтня 2014 року, погоджуючись із викладеними у них висновками про задоволення позову, Вищий господарський суд України зазначив, що суд правомірно стягнув пеню у доларах США, оскільки рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 19 серпня 2014 року стягнуто із ТОВ «Новий світ» на користь ПАТ «Банк Форум» пеню в доларах США в еквіваленті до валюти України (гривні), розрахунок якої здійснено за офіційним курсом Національного банку України на день заявлення вимоги про стягнення пені. Проте з таким висновком погодитися не можна. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною 1 статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина 3 статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов’язаний із розміром облікової ставки Національного банку України; оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише у національній валюті України – гривні. За таких обставин заява ТОВ «Новий світ» підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року в частині задоволення вимог про стягнення пені – скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Відповідно до пункту 1 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» і керуючись статтями 11123–11125 Господарського процесуального кодексу України (у редакції до 28 березня 2015 року), судові палати Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Новий світ» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14 скасувати в частині задоволення вимог про стягнення пені, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BAFA33CE86EF51D8C2257E29001BAE70
  19. Добрый день,у меня история такая:взял я год назад два займа,1000грн. и 3000 грн,платить не смог вовремя,они пугали меня расправой,грозились вывезти в лес меня и родственников,а потом вообще пропали и уже три месяца не пишут и не звонят. Что бы это могло значить? Помогите пожалуйста...
  20. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Мазур Л.М., ЗавгородньоїІ.М., Попович О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», поданою Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра», банк) звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. На обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що 26 листопада 2007 року між відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримав у тимчасове користування на умовах забезпеченості 45 652,00 доларів США зі сплатою 1,075 % на місяць за користування кредитом з терміном погашення заборгованості до 26 листопада 2014 року, з цільовим призначенням кредиту - на придбання автотранспортного засобу та витрат, пов'язаних з його державною реєстрацією. На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором ОСОБА_5, відповідно до умов договору «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, є поручителем, безвідзивно та безспірно зобов'язується відповідати перед банком за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань та відповідати перед банком разом із ним, як солідарні боржники. Посилаючись на неналежне виконанням умов кредитного договору позичальником, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп., з яких: 14 131,08 доларів США (352 658 грн 03 коп.) заборгованість за кредитом; 2 222,95 доларів США (55 476 грн 38 коп.) заборгованість по сплаті відсотків; 2 574,31 доларів США (64 244 грн 99 коп.) пеня за прострочення сплати кредиту; 4 565,20 доларів США (113 390 грн 04 коп.) штраф за порушення умов кредитного договору, яку банк просив стягнути солідарно з відповідачів. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5Л на користь ПАТ КБ «Надра» 16 534,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. заборгованості за кредитним договором. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 задоволено частково, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 солідарно на користь ПАТ КБ «Надра» 178 175 грн 03 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 64 244 грн 99 коп. пені. У задоволенні позову про солідарне стягнення штрафу відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Згідно із ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами належним чином не виконувалися умови вказаного вище кредитного договору, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з останніх у солідарному порядку за неспростованим відповідачами розрахунком позивача. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог банку про стягнення штрафу, та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст.ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють, виходив з того, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - несвоєчасне виконання грошових зобов'язань за кредитним договором - свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України. Докази та обставини, на які посилаються заявники у касаційних скаргах, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційних скарг не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки. На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», подану Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, відхилити. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Л.М. Мазур І.М. Завгородня О.В. Попович Справа № 756/2999/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/66843407
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Прокопенка О.Б., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва (далі – УДКС України у Солом’янському районі м. Києва) про стягнення з управління на свою користь пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», а також 3% річних у розмірі 1143,76 грн та інфляційні витрати в розмірі 6609,96 грн відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), мотивуючи свої вимоги тим, що в порушення вимог пункту 8.4 статі 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не виконало зобов’язання перед позивачем щодо перерахування коштів за розпорядженням державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції в місті Києві (далі – ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві) у строк до трьох операційних днів. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року в позові відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з УДКС України в Солом’янському районі м. Києва на користь позивача 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн – 3% річних; у решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року скасовано, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишено без змін. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України та статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від від 21 травня, 23 червня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року, 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи, що переглядається суди встановили, що на виконанні у ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві перебувало виконавче провадження на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Міський комерційний банк» про стягнення заборгованості за депозитним вкладом у розмірі 347892,83 грн. 7 жовтня 2014 року зазначена сума з рахунку боржника надійшла на рахунок депозитних сум ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві, який обслуговується УДКС України у Солом’янському районі м. Києва. 9 жовтня 2014 року державним виконавцем було оформлено та передано до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва розпорядження про перерахування відповідної суми на рахунок стягувача. 10 жовтня 2014 року вказане розпорядження було отримане відповідачем, а 13 жовтня 2014 року було оформлене відповідне платіжне доручення. Перерахування ж коштів на рахунок стягувача було проведено лише 24 листопада 2014 року. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 згідно з розпорядженням державного виконавця ВДВС Солом’янського районного управління юстиції в м. Києві НОМЕР_1 від 9 жовтня 2014 року та відповідно до платіжного доручення від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 з 16 жовтня по 23 листопада 2014 року. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідальність за порушення строків на перерахування коштів, передбачена статтею 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не підлягає застосуванню, оскільки для органів Державної казначейської служби України не визначено строків для здійснення переказу коштів на виконання рішення суду, а правовідносини, що виникли між сторонами з примусового виконання рішення, не вважаються грошовими зобов’язаннями. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову в частині стягнення 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн 3% річних, апеляційний суд зазначив, що правовідносини, які виникли між сторонами вважаються саме грошовими зобов’язаннями, оскільки, отримавши платіжне доручення, відповідач зобов’язаний був перерахувати грошові кошти на рахунок позивача у строк не пізніше 16 жовтня 2014 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, скасував рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишив без змін. Разом з тим в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 21 травня і 23 червня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки Державне казначейство України є учасником системи електронних платежів, то на нього поширюються норми Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», у тому числі й щодо обов’язку здійснити перерахунок коштів у триденний строк. Отже існує неоднакове застосування судами положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року та 30 березня 2016 року міститься правова позиція, відповідно до якої зобов’язання виникають у випадках, встановлених законом, у тому числі і з рішення суду. Грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Таким чином, правовідношення, в якому передбачено передачу грошей, є грошовим зобов’язанням. Однак зазначені судові рішення ухвалені при встановленні судом інших фактичних обставин справ та в інших правовідносинах, а тому вони не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами статті 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Пунктом 1.43 статті 1 вказаного Закону встановлено, що учасник/член платіжної системи (далі - учасник платіжної системи) - юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги. Згідно з пунктом 11.4 статті 11 цього Закону для проведення переказів через систему міжбанківських розрахунків Національного банку України банки-резиденти, Державна казначейська служба України, Розрахунковий центр з обслуговування договорів на фінансових ринках відкривають рахунки в Національному банку України. Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011 затверджено Положення про Державну казначейську службу України (далі - Положення). Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. Згідно з пунктом 1.8 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2012 року за № 1206/21518, розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється органами Казначейства відповідно до умов договорів та додаткових договорів між органом Казначейства і клієнтами (додатки 1 та 2 до цього Порядку). Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження». Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки. Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС. Положеннями підпункту 12.12 пункту 12 зазначеної Інструкції закріплено, що у разі відсутності відомостей, яким чином проводити виплату коштів, державний виконавець повідомляє стягувача про наявність належних йому коштів та пропонує йому повідомити шляхи отримання ним коштів (через фінансові установи з обов’язковим зазначенням реквізитів для перерахування коштів або поштовим переказом із зазначенням повної адреси стягувача). Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС. Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем. Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22). Відповідно до пунктів 8.1, 8.4 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. Міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. За приписами пункту 2.19 Інструкції №22 розрахункові документи (документи на паперовому носії, що містять доручення та/або вимогу про перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача), що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня. Відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем. За розрахунком позивача, який перевірений судом, сума пені за кожний день прострочення складає 13915,71 грн. (347892,83х01%х40 днів прострочення). За приписами частини першої статті 614 ЦК України відповідальність за порушення зобов’язання несе саме та особа, яка порушила зобов’язання, за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Як установили суди попередніх інстанцій, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо своєчасного перерахування коштів стягувачу визнано протиправною. Таким чином, вина УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів є доведеною. Отже, суди неправомірно не застосували до спірних правовідносин приписи вищенаведених законодавчих актів та безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з УДКС України у Солом’янському районі м. Києва пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». З огляду на зазначене, оскільки судові рішення в частині вимог про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, не переглядаються Верховним Судом України, в зв’язку з відсутністю неоднакового застосування судами статті цієї норми права, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка є предметом перегляду, підлягають скасуванню в частині відмови у стягненні пені в розмірі 13915,71 грн з прийняттям у цій частині нового рішення про задоволення позову. Ураховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, судові витрати відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України підлягають стягненню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме: 156,44 грн зі сплати судового збору за подання до суду позовної заяви, 78,22 грн за подання апеляційної скарги, 187,72 грн за подання касаційної скарги та 203,37 грн за подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, тобто всього 625,75 грн, які підтверджені документально. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати в частині відмови у стягненні пені. Ухвалити в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва задовольнити частково. Стягнути з Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва на користь ОСОБА_1 13915,71 грн. пені, а також 625,75 грн у рахунок оплати судових витрат. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко Правова позиція у справі № 6-1329цс16 Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки. Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС. Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС. Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем. Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1329цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D9E3CF28C6211BD3C225816800471E57
  22. Ситуація наступна: 1. В 2008 році особа взяла кредит на придбання авто, та передала авто в заставу банку (Родовід-Банк) 2. В 2013 році прийшли в банк для дострокового погашення кредиту - отримали квитанції про сплату кредиту + %, та сплатили кредит достроково (тіло та проценти). 3. В 2016 році захотіли продати авто, але виявилося, що застава не знята. Отримали довідку в банку, що заборгованість за кредитом становить - за тілом - 0 грн., за процентами - 0 грн., пеня - 180 тис. грн., нарахована з 2008 р. по 2013 р. Банк про наявність пені не повідомляв, про її стягнення до суду не звертався, та не планує звертатися через пропуск строків позовної давності. Подали до суду позов про 1) припинення зобов'язань за кредитним договором у зв'язку з виконанням належним чином 2) припинення зобов'язань за договором застави у зв'язку з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання 3) зобов'язання банку подати заяву про зянття обтяження..... У задоволенні позову відмовлено, просто з підстав - "є пеня - є зобов'язання за кредитним договором". Апеляція не допомогла. Питання до форумчан - які ще можливі варіанти подачі позову про зняття обтяження з майна??? (можливо, про захист прав споживача, про застосування положень про позовну давність для банку по пені, про ..."ваш варіант") ....(нагадаю - кредит погашений....пеня нарахована до 2013 р...позовну давність за заявою позивача (до вимог банку) cудді застосовувати не хочуть, так як нема позову від банку... Родовід на поступки не йде...).....
  23. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2017 року Справа № 910/23209/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Плюшка І.А. - головуючого, Самусенко С.С., Малетича М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на рішення господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 910/23209/16 господарського суду міста Києва за позовом Приватного підприємства "Оліяр" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про відшкодування збитків в розмірі 1 258 228,00 грн. за участю представників: позивача: Вельгош Т.М. відповідача: Терещенко Т.М. ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року Приватне підприємство "Оліяр" звернулося до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про стягнення 1 258 228,00 грн., з яких: 1 042 579,00 грн. - збитки, 81 099,00 грн. - проценти за користування грошовими коштами на рахунку за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року та 134 550,00 грн. - пеня за порушення строків виконання платіжного доручення за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року. В обґрунтування вимог позивач зазначав, що відповідач в порушення умов договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року не виконав надане позивачем платіжне доручення на перерахування грошових коштів, внаслідок чого позивач порушив зобов'язання перед своїм контрагентом та поніс збитки у вигляді сплати штрафу за невиконання умов договору постави та третейських і судових витрат, які відповідач зобов'язаний відшкодувати, а також зобов'язаний сплатити проценти за користування коштами клієнта відповідно до ст. 1073 ЦК України. Крім того, має сплатити пеню за порушення банком строків виконання доручень клієнта згідно зі ст. 32.2. Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні". Рішенням господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року (суддя Лиськов М.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року (склад колегії суддів: Зубець Л.П. - головуючий, Мартюк А.І., Алданова С.О.) позов задоволено повністю. Стягнуто з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на користь ПП "Оліяр" 1 042 578,00 грн. збитків, 81 099,00 грн. процентів за користування коштами, 134 550,00 грн. пені та судовий збір у розмірі 18 873,42 грн. Господарські суди попередніх інстанцій визнали доведеними обставини порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у справі договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року та прострочення зобов'язання з виконання поданого позивачем платіжного доручення на перерахування грошових коштів з рахунку позивача в ПАТ "Промінвестбанк" на рахунок його контрагента. За висновком судів, відповідач не виконав подане позивачем платіжне доручення, що свідчить про неправомірну бездіяльність банку, внаслідок якої позивач поніс збитки, розмір яких є доведеними та які мають бути відшкодовані відповідачем. Суди дійшли висновку про те, що відповідач допустив порушення строків виконання доручень клієнта на переказ коштів та відповідно до вимог закону зобов'язаний сплатити позивачу пеню, а також проценти за користування чужими коштами, розрахунок яких, здійснений позивачем, є арифметично правильним. Крім того, суди зазначили про відсутність підстав для зменшення розміру пені з огляду на відсутність доказів наявності виняткових обставин, за яких суд міг би зменшити розмір штрафних санкцій, а зменшення розміру збитків, про що просив відповідач, чинним законодавством не передбачено. Не погодившись із зазначеними рішенням та постановою, Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 01 квітня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (банк, відповідач) та Приватним підприємством "Оліяр" (клієнт, позивач) було укладено договір банківського рахунку №227 (далі за текстом - договір банківського рахунку), відповідно до умов п.п. 1.1., 1.3. якого банк на підставі заяв(-и) клієнта, встановленої форми, зобов'язався відкрити клієнту поточні(-ий) рахунки(-ок) в національній та/або іноземній(-их) валюті(-ах) та здійснювати його розрахунково-касове обслуговування відповідно до статуту банку, тарифів, законодавства України, а також умов функціонування кореспондентських рахунків банку. Банк та клієнт домовились, що дія цього Договору рівною мірою поширюється на всі поточні рахунки, відкриті клієнтом у банку. На виконання умов зазначеного договору банківського рахунку банк відкрив позивачу кілька поточних рахунків, зокрема, рахунок №26004619968308 в гривні. 03 березня 2016 року позивач надав банку платіжне доручення № 229 від 03 березня 2016 року на перерахування з поточного рахунку №26004619968308 грошових коштів у сумі 10 350 000,00 грн. на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю в ПАТ "Банк Січ" з призначенням платежу: "згідно договору № 26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року за олію соняшникову". Зазначене платіжне доручення було прийнято банком 03 березня 2016 року. Однак банк не виконав у встановлені чинним законодавством строки зазначене платіжне доручення та не здійснив перерахування грошових коштів позивача з рахунку останнього на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик", внаслідок чого позивач порушив строки здійснення розрахунків зі своїм контрагентом за договором купівлі-продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року, за що сплатив штрафні санкції згідно з рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" від 08 серпня 2016 року в розмірі 1 035 000,00 грн., а також сплатив 6 890,00 грн. третейського збору за розгляд справи в третейському суді та 689,00 грн. витрат на оплату судового збору, що разом складає 1 042 579,00 грн. Приватне підприємство "Оліяр" посилаючись на те, що сплачені ним штрафні санкції та третейський і судовий збори є його збитками, яких він зазнав внаслідок неправомірних дій банку, звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про їх стягнення, а також просив стягнути проценти за користування грошовими коштами на рахунку за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року в сумі 81 099,00 грн. та пеню за порушення строків виконання платіжного доручення за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року в сумі 134 550,00 грн. Статтями 610, 611 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків. Статтею 224 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Відшкодування збитків є одним із видів господарсько-правової або цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки; шкідливого результату такої поведінки - збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності, хоча б одного з елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не наступає. Відповідно до ч. 1 ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Частиною 3 статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунку грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Згідно з ч. 1 ст. 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Відповідно до ч. 1 ст. 1089 ЦК України за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Відповідно до п. 8.1. ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження, а у разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня. Однак, як встановлено судами попередніх інстанцій, платіжне доручення № 229 від 03 березня 2016 року не було виконано відповідачем у визначені чинним законодавством строки, відповідач не перерахував грошові кошти в сумі 10 350 000,00 грн. на користь контрагента позивача за договором купівлі-продажу - Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик". Будь-яких зауважень щодо форми складання платіжного доручення № 229 від 03 березня 2016 року, які б могли бути підставою для невиконання банком платіжного доручення, відповідачем позивачу не заявлялось, станом на дату подання платіжного доручення на рахунку позивача, як клієнта ПАТ "Промінвестбанк", було достатньо грошових коштів для виконання платіжного доручення. Доказів відсутності на рахунках позивача достатньої суми грошових коштів матеріали справи не містять, як і не містять доказів погодження між сторонами продовження строків виконання банком розрахункових документів позивача. Врахувавши наведене, суди дійшли вірного висновку про те, що такі дії відповідача з невиконання платіжного доручення позивача, як клієнта банку, є неправомірними, а наявність протиправної поведінки відповідача є доведеною. Судами також встановлено, що внаслідок таких неправомірних дій банку позивач не здійснив розрахунків з контрагентом за договором купівлі- продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року - Товариством з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик", у зв'язку з чим останній звернувся до постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" з позовом про стягнення з позивача штрафу за порушення зобов'язань за зазначеним договором. Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" від 08 серпня 2016 року стягнуто з позивача на користь ТОВ "Експрес Логістик" 1 035 000,00 грн. штрафу, 6 890,00 грн. третейського збору за розгляд справи в третейському суді та 689,00 грн. витрат на оплату судового збору, що разом складає 1 042 579,00 грн. Стягнуті за рішенням третейського суду грошові кошти в зазначеній сумі були сплачені позивачем 30 листопада 2016 року на користь ТОВ "Експрес Логістик", що підтверджується банківськими виписками по рахунку позивача. Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що саме внаслідок неправомірних дій відповідача позивач порушив грошове зобов'язання за договором купівлі- продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року та сплатив штрафні санкції і третейські/судові витрати (причинно-наслідковий зв'язок), які є збитками позивача, розмір яких підтверджується як рішенням третейського суду, так і банківськими виписками, чим спростовуються безпідставні твердження відповідача про відсутність доказів фактичного понесення позивачем збитків. Відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Таким чином, під час вирішення спору про відшкодування шкоди слід виходити з презумпції вини заподіювача шкоди, тобто позивач не повинен доводити наявність вини відповідача, навпаки, відповідач повинен довести, що шкоду завдано не з його вини, або ж у діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди. Однак, відповідач не довів обставин відсутності його вини у спричинені збитків позивачу. При цьому, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив посилання відповідача на неможливість виконання ним в березні 2016 року платіжного доручення позивача у зв'язку з встановленими в ПАТ "Промінвестбанк" обмеженнями згідно з постановою правління НБУ № 74/БТ від 15 лютого 2016 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до категорії проблемних", з огляду на те, що такі доводи не підтверджені жодними доказами, зазначена постанова відсутня в матеріалах справи. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею та, відповідно, позивач не міг бути обізнаним про наявність жодних обмежень Національного банку України щодо виконання відповідачем платіжних доручень позивача. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у спірних правовідносинах, що склалися між сторонами у даній справі, наявні всі складові елементи складу правопорушення, з якими законодавство пов'язує застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, у зв'язку з чим вважає, що суди правильно та обґрунтовано задовольнили позовну вимогу про стягнення з відповідача 1 042 579,00 грн. збитків, завданих позивачу внаслідок порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у справі договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року та прострочення зобов'язань з виконання поданого позивачем в березні 2016 року платіжного доручення на переказ коштів в національній валюті. Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до ст. 1073 Цивільного кодексу України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання він зобов'язаний сплатити штрафні санкції (неустойку, штраф, пеню). Відповідно до п. 32.2. ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідач за порушення строків виконання платіжного доручення клієнта банку (позивача) на переказ грошових коштів зобов'язаний відповідно до вимог закону сплатити позивачу проценти за користування грошовими коштами клієнта та пеню, а позовні вимоги про стягнення зазначених сум у даній справі є обґрунтованими. За відсутності визначення договором банківського рахунку розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та у разі неприйняття банком вкладів на вимогу, банк відповідно до ч.1 ст. 1061 Цивільного кодексу України зобов'язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України (аналогічна правова позиція викладена в Листі Верховного Суду України від 01 квітня 2012 року з посиланням на постанови Верховного Суду України у справі №3-58г10 від 13 грудня 2010 року, у справі №3-13гс11 від 14 березня 2011 року та у справі №3-51гс11 від 06 червня 2011 року). Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем заявлено до стягнення з відповідача 81 099,00 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами та 134 550,00 грн. пені за порушення банком строків виконання доручення клієнта, проведені позивачем розрахунки зазначених сум є арифметично правильними: сума процентів розрахованими позивачем, виходячи з розміру облікової ставки НБУ від суми невиконаного платіжного доручення № 229 від 03 березня 2016 року та пеня розрахована виходячи зі встановлено ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" розміру 0,1 відсотка від суми простроченого платежу, а період прострочення визначено до дати фактичного закриття поточного рахунку (23 березня 2016 року). Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для зменшення розміру пені за неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань з огляду на те, що зменшення розміру санкцій в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 83 ГПК України є правом суду, а не обов'язком та відповідачем в свою чергу не доведено та судами не встановлено наявності виняткових обставин, які могли бути підставою для зменшення розміру заявленої позивачем неустойки, зокрема доказів на підтвердження скрутного майнового стану відповідача, тощо. Крім того, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, зменшення розміру збитків, про що просив відповідач в прохальній частині відзиву на позов з посиланням на положення ст. 233 ГК України, чинним законодавством не передбачено. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій правильно та обґрунтовано задовольнила позовні вимоги у даній справі. Місцевий господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідив матеріали справи в їх сукупності, дав вірну юридичну оцінку обставинам справи та прийняв рішення, яке відповідає вимогам закону та обставинам справи. Господарський суд апеляційної інстанції правильно залишив прийняте місцевим господарським судом рішення без змін. Постанова апеляційного господарського суду відповідає вимогам закону, прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а посилання скаржника на порушення норм матеріального та процесуального права під час винесення оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування зазначених судових актів колегія суддів не вбачає. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 910/23209/16 залишити без змін. Головуючий суддя І.А. Плюшко Судді С.С. Самусенко М.М. Малетич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67424814
  24. Державний герб України Ухвала іменем україни 22 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дем'яносова М.В., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Ситнік О.М., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про захист прав споживача та визнання окремого положення кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ним та Публічним акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк»). Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 21 грудня 2007 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, а 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою змінено відсоткову ставку за кредитом та розділ 7 «Особливі умови». Відповідно до п. 1.1 кредитного договору відповідач відкрив позивачеві кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних, яка була змінена додатковою угодою до 16 % річних. Проте відповідно до п. 3.9 кредитного договору за порушення строків повернення чи сплати процентів позичальник зобов'язується сплачувати банку пеню у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки, що становить 584 % річних та суперечить передбаченому законодавством розміру, який не може перевищувати 50 % вартості продукції, що в даному випадку становить 8 %. Позивач вважає, що п. 3.9 договору грубо порушує чинне законодавство, зокрема Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі по відношенню до споживача умови, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ОСОБА_3 і ПАТ «Родовід Банк». Рішенням апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні указаного позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим. Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України). За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Судом установлено, що 21 грудня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» (на момент укладання договору - Відкрите акціонерне товариство «Родовід Банк») та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, відповідного до якого банк відкрив останньому відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних. 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до вказаного кредитного договору, відповідно до якої змінено відсоткову ставку за кредитним договором на 16 % річних. За прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів п. 3.9 договору передбачено відповідальність у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення. Визначаючи наявність або відсутність ознак «несправедливих умов» в оскаржуваному п. 3.9 кредитного договору, суд першої інстанції обґрунтовано керувався наступним. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладення, так і виконання такого договору. Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (ст. ст. 215, 1048-1052, 1054-1055), ст. ст. 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до положень ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору. За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що визначений у п. 3.9 кредитного договору розмір підвищеної процентної ставки - 584 % річних (1,6 % х 365 днів = 584 %) перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом, є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 та ч. ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Із посиланням на правові позиції, які викладені в рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-12674св15, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту. Разом із тим суд правильно послався на положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Таким чином, оскільки умови п. 3.9 кредитного договору № 77.1/АА-00298.07.2 є явно несправедливими по відношенню до боржника, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання зазначеного пункту кредитного договору недійсним. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності з тих підстав, що кредитний договір був укладений 21 грудня 2007 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом лише у 2016 році, тобто поза встановленим ст. 257 ЦК трирічним строком позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив із того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний із моментом укладення правочину, оскільки за правилами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Крім того, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд правильно врахував, що кредитним договором № 77.1/АА-00298.07.2 строк виконання зобов'язань визначений не пізніше 21 грудня 2014 року та обґрунтовано вважав, що в зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. У зв'язку з викладеним суд дійшов обґрунтованого висновку про непропущення позивачем строку позовної давності для вказаних позовних вимог. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 309, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позовних вимог, а також на порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212, 303 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам. Зокрема, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні указаного позову у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності та відмову у зв'язку з цим в судовому захисті порушеного права позивача, оскільки, на думку апеляційного суду, позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року, проте позов подав лише у березні 2016 року, залишивши поза увагою положення ч. 4 ст. 60 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, а саме: що в даному випадку оспорюється п. 3.9 кредитного договору, яким передбачено відповідальність за прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення, таким чином зазначені наслідки настануть під час дії договору та в результаті невиконання умов договору. Таким чином, вважати, що позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року в апеляційного суду не було підстав, тому рішення апеляційного суду не є законним та обґрунтованим. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасувати, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.В. Дем'яносов Судді: А.О. Леванчук А.В.Маляренко О.М.Ситнік О.В.Ступак Справа № 381/1114/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65505673
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» – ОСОБА_1 товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» – ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» (далі – ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 910/2031/16 за позовом ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» до публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» (далі – ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського»), товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» (далі – ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ») про стягнення 10 550 185 455,20 грн, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» звернулося до суду з позовом до ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського», ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» про стягнення 10 550 185 455,20 грн, з яких: 5 035 588 600,78 грн – основний борг, 2 950 336 056,36 грн – пеня, 238 128 113,35 грн – 3 % річних, 2 326 132 684,73 грн – інфляційні нарахування. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на виконання умов договору поставки від 29 грудня 2010 року № ГРД-01/10-5000 позивач у період із жовтня 2012 року по травень 2015 року поставив ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» залізорудний концентрат загальною кількістю 7 309 520,70 т на загальну суму 717 208 627,39 доларів США. У порушення умов договору відповідач сплатив за поставлений товар лише 514 522 725,37 доларів США, внаслідок чого станом на 21 січня 2016 року загальна сума заборгованості становила 202 685 871,64 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) на 21 січня 2016 року (24,8443 грн за 1 долар США) становить 5 035 588 600,78 грн. Оскільки ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» прострочило виконання грошового зобов’язання, а ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» за договором поруки від 04 серпня 2014 року № МК-26/08/14 (далі – договір поруки) поручилося перед кредитором за виконання боржником свого обов’язку за договором поставки, ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ», з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог у частині стягнення основного боргу до 5 516 467 232,43 грн (перерахунок вартості поставленого товару відповідно до курсу НБУ станом на 25 лютого 2016 року), просило стягнути з відповідачів суму основного боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, 3 % річних і пеню. У квітні 2016 року ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» подало заяву про зменшення розміру позовних вимог у частині стягнення основного боргу до 5 191 546 432,65 грн, посилаючись на те, що 23 березня 2016 року ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» сплатило вартість поставленого товару у сумі 3 312 116,17 грн, у зв’язку з чим сума основного боргу зменшилася на 126 880,44 доларів США і становить 202 558 991,20 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на 11 квітня 2016 року (25,6298 грн за 1 долар США) становить 5 191 546 432,65 грн. Позовних вимог в частині розміру пені, 3 % річних та інфляційних нарахувань позивач не змінював. Рішенням Господарського суду м. Києва від 18 квітня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 липня 2016 року, позов ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 5 191 526 432,65 грн, пеню в сумі 437 385 554,08 грн, 3 % річних у сумі 155 395 326,15 грн, витрати зі сплати судового збору у сумі 111 676,11 грн. Стягнуто з ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 20 000,00 грн. У решті позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції змінено, викладено резолютивну частину в такій редакції: «Стягнути з ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 2 565 675 769,84 грн, пеню в сумі 437 385 554,08 грн, 3 % річних у сумі 155 395 326,15 грн. Стягнути з ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 20 000,00 грн. В іншій частині позову відмовити». Стягнуто з ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» на користь ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в сумі 248 040,00 грн. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/2031/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 533 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), частини шостої статті 232 Господарського кодексу України (далі – ГК), просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції змінити, виклавши резолютивну частину в редакції, відповідно до якої з ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» належить стягнути на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 5 191 546 432,65 грн, пеню в сумі 2 468 773 770,41 грн і 3 % річних в сумі 232 481 129,74 грн. Стягнути з ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 20 000,00 грн. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/2034/16, від 09 лютого 2017 року у справі № 910/2033/16, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ», ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ», перевіривши наведені ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» обставини у межах доводів поданої заяви, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 грудня 2010 року між ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» (постачальник) і відкритим акціонерним товариством «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» (найменування змінено в частині організаційно-правової форми на ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського») (покупець) укладено договір поставки № ГРД-01/10-5000, за умовами якого постачальник зобов’язався передати у власність покупця залізорудний концентрат із базовим вмістом заліза 63,70 % і базовим вмістом вологи 10,50 % виробництва ВАТ «Центральний ГЗК», ВАТ «Північний ГЗК», ВАТ «Інгулецький ГЗК», ВАТ «Південний ГЗК» (далі – товар), а покупець зобов’язався прийняти зазначений товар та оплатити його на умовах, передбачених договором і специфікаціями до нього. Відповідно до пункту 13.7 цей договір вступає в силу з 01 січня 2011 року та діє до 31 грудня 2015 року. Поставка товару здійснюється протягом відповідних контрактних періодів (пункт 4.1 договору). За змістом пункту 2.2 договору контрактним є період, протягом якого ціна товару в доларовому еквіваленті, встановлена відповідно до пункту 5.3 договору, залишається незмінною. Контрактний період за цим договором становить 1 квартал, перелік яких наведено у пункті 2.2 договору. Строки, обсяги та графіки поставок погоджено сторонами у пункті 4.1 договору. Згідно з пунктом 4.3 договору поставка товару здійснюється партіями (які становлять маршрутну норму 55-60 вагонів) протягом строку дії договору. Датою поставки відповідно до пункту 4.7 договору вважається дата календарного штемпеля станції відправлення на залізничній квитанції (квитанції про приймання вантажу на маршрут чи групу вагонів). Відповідно до пункту 5.1 договору ціна на товар встановлюється в еквіваленті до іноземної валюти (долару США) і зазначається у специфікаціях. Згідно з пунктом 5.3 договору ціна на товар формується за індексним методом ціноутворення, на підставі публічної та прозорої інформації. Ціна на товар включає «ціну на контрактний період» і доплати або знижки до «ціни на контрактний період» за кожний відсоток або частку відсотка зниження або підвищення фактичного вмісту якісних показників товару (залізо, волога) від базових значень якісних показників товару (залізо, волога). Загальна вартість договору відповідно до пункту 5.4 визначається як сума всіх специфікацій, за якими поставляється товар. Згідно з пунктом 6.1 договору розрахунки за товар за цим договором здійснюються шляхом перерахування грошових коштів покупцем на поточний рахунок постачальника, зазначений у цьому договорі. У пункті 6.2 договору сторони встановили, що оплата за товар здійснюється протягом 21 календарного дня, починаючи з дати поставки партії товару (включаючи день поставки). Якщо двадцять перший календарний день (починаючи з дати поставки) припадає на вихідний чи святковий, оплата відповідної партії товару повинна бути здійснена не пізніше останнього робочого дня, що передує вихідному чи святковому дню. Пунктом 6.2.1 договору передбачено, що партія товару вважається повністю оплаченою, якщо еквівалентна доларова величина фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за цю конкретну партію товару, перерахована з гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії товару, дорівнює еквівалентній доларовій вартості цієї партії товару, розрахованої виходячи з еквівалентних доларових цін та еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги та фактичних якісних характеристик цієї партії товару. Відповідно до пункту 6.2.2 договору рахунки-фактури виставляються у день поставки партії товару в національній валюті України – гривні, виходячи з перерахунку в гривні ціни товару в доларовому еквіваленті, яка діяла у поточному контрактному періоді поставки (з базовим вмістом заліза та базовим вмістом вологи), а також доплат/знижок до ціни товару в доларовому еквіваленті, які діяли в поточному контрактному періоді поставки за зміну якісних характеристик товару (вміст заліза, вміст вологи). При виставленні рахунка-фактури для мети перерахунку ціна товару в доларовому еквіваленті та доплат/знижок у доларовому еквіваленті перемножуються на офіційний курс НБУ UAH/USD, встановлений на дату поставки партії товару. Для виставлення рахунка-фактури приймається вага партії товару, зазначена у залізничній накладній, та фактичні якісні характеристики товару (вміст заліза, вміст вологи), зазначені у сертифікаті якості виробника. Згідно з пунктом 6.2.3 договору у випадку, якщо еквівалентна доларова величина фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахована із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії, перевищує еквівалентну доларову вартість цієї партії товару, розрахованої виходячи із еквівалентних доларових цін і еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги і фактичних якісних характеристик цієї партії товару, то різниця у доларовому еквіваленті між доларовою величиною фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахованою із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії товару та еквівалентну доларовій вартості цієї партії товару, розрахованої виходячи із еквівалентних доларових цін та еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги і фактичних якісних характеристик цієї партії товару, враховується як часткова оплата в доларовому еквіваленті наступної партії товару. Коригування ціни товару в гривні оформлюється коригувальними рахунками і податковими накладними на дату оплати партії товару. За змістом пункту 6.2.4 договору у випадку, якщо еквівалентна доларова величина фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахована із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії, менше еквівалентної доларової вартості цієї партії товару, розрахованої виходячи із еквівалентних доларових цін і еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги і фактичних якісних характеристик цієї партії товару, то різниця у доларовому еквіваленті між еквівалентною доларовою вартістю цієї партії товару, розрахованої виходячи із еквівалентних доларових цін та еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги і фактичних якісних характеристик цієї партії товару і доларової величини фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахованої із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії товару, повинна бути доплачена покупцем гривнями у той же день за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату оплати. Коригування ціни товару в гривні оформлюється коригувальними рахунками і податковими накладними на дату оплати партії товару. Датою оплати згідно з пунктом 6.2.6 договору вважається дата фактичного надходження грошових коштів на поточний рахунок постачальника. Згідно з пунктом 7.3 договору постачальник надає покупцю (його представнику) на товар, який поставляється згідно з цим договором, такі документи: рахунок-фактуру; коригувальний рахунок (за наявності); копію залізничної накладної (квитанції про приймання вантажу на маршрут чи групу вагонів); сертифікат якості; податкову накладну. Товар вважається зданим постачальником і прийнятим покупцем: за кількістю: згідно з кількістю, зазначеною у залізничній накладній; за якістю: згідно з якістю, наведеною у сертифікаті якості відповідно до пункту 2.4 договору. Пунктом 8.3 договору визначено, що у разі порушення покупцем строків оплати, передбачених пунктом 6.2 цього договору, останній зобов’язується сплатити постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від невчасно сплаченої суми за кожний день прострочення. Пеня нараховується за весь період прострочення аж до фактичного моменту оплати. Виконання ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» зобов’язань за договором поставки забезпечено порукою шляхом укладення між ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» (кредитор) і ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» (поручитель) договору поруки, за умовами якого поручитель зобов’язався солідарно відповідати перед кредитором за своєчасне та повне виконання зобов’язань ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» за договором поставки від 29 грудня 2010 року № ГРД-01/10-5000, включаючи можливу відповідальність за несвоєчасну сплату коштів, пені, процентів і штрафів, передбачених договором поставки. Поручитель зобов’язався відповідати перед кредитором у тому ж обсязі, на тих же умовах і в ті ж строки, що і боржник (пункт 1.3 договору поруки). Пунктом 2.3 договору поруки сторони погодили, що поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов’язань у повному обсязі належним йому на праві власності майном, у тому числі коштами. Однак відповідальність поручителя обмежується 20 000,00 грн за зобов’язаннями боржника, включаючи можливу відповідальність за несвоєчасну сплату коштів, пені, процентів і штрафів, передбачених договором поставки, та у будь-якому випадку не може перевищувати зазначеної суми. Позивач відповідно до умов договору поставки та специфікацій №№ 8–18 до нього у період із 01 жовтня 2012 року по 16 травня 2015 року (включно) відвантажив на адресу ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» товар (концентрат залізорудний) у кількості 7 309 520,70 т загальною вартістю 717 208 627,39 доларів США, що підтверджується залізничними накладними та актами приймання-передачі кожної партії товару. Зокрема, акти приймання-передачі кожної партії товару містять підпис уповноваженої особи та відбиток печатки відповідача, а отже останній надав свою згоду на прийняття саме таких кількості та асортименту товару за передбаченою ціною у певний контрактний період. Судом також установлено, що ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» товар, відвантажений у період із 01 жовтня 2012 року по 22 липня 2013 року, оплатило у повному обсязі, але з порушенням встановлених строків оплати, а товар, поставлений із 23 липня 2013 року по 16 травня 2015 року, оплатило лише частково. Станом на дату звернення позивача з позовом до суду відповідач сплатив за поставлений товар 514 522 725,37 доларів США. У подальшому ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» сплатило на користь позивача 3 312 116,17 грн заборгованості за поставлений товар за рахунком-фактурою від 02 жовтня 2013 року № СФ-178728, що підтверджується платіжним дорученням від 23 березня 2016 року № 834. Цю суму оплати в гривнях відповідно до умов пункту 6.2.4 договору було зараховано позивачем як частину вартості товару, поставленого за актом приймання-передачі продукції від 02 жовтня 2013 року № 178728, а саме як оплата поставки 1 168,6511 т товару, ціна якого на день оплати становила 126 880,44 доларів США. З урахуванням часткової оплати товару заборгованість (основний борг) відповідача за період із 23 червня 2013 року по 16 травня 2015 року на час розгляду справи становить 202 559 021,58 доларів США (717 208 627,39 доларів США – 514 522 725,37 доларів США = 202 685 902,02 доларів США – 126 880,44 доларів США = 202 559 021,58 доларів США). За даними обліку позивача станом на час розгляду справи основний борг відповідача становить меншу суму, а саме 202 558 991,20 доларів США, що еквівалентно 5 191 546 432,65 грн за офіційним курсом НБУ станом на 11 квітня 2016 року (25,6298 грн за 1 долар США), і саме у наведеній сумі позивач заявив позовні вимоги про стягнення суми основного боргу. Основний борг розраховано позивачем з урахуванням положень розділу 6 договору поставки. Оскільки клопотання в порядку пункту 2 частини першої статті 83 ГПК позивач не заявляв, суд зазначив про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог у частині основного боргу. Водночас ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» визнало наявність заборгованості за поставлений у спірний період товар лише в сумі 2 565 675 769,84 грн. Заборгованість в іншій частині заявленої позивачем до стягнення суми основного боргу відповідач не визнає, оскільки вважає, що у нього є обов’язок сплатити вартість поставленого товару відповідно до вартості, зафіксованої у рахунках-фактурах і вираженої у гривні, без фактичної прив’язки до курсу долару США на дату платежу. Позивачем заявлено також позовні вимоги про стягнення з ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» і ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» 2 950 336 056,36 грн пені, 238 128 113,35 грн – 3 % річних, 2 326 132 684,73 грн інфляційних нарахувань за період із 22 жовтня 2012 року по 19 січня 2016 року. У відзиві на позовну заяву ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» заявило про сплив позовної давності за вимогами про стягнення пені за період 2012-2014 років та за частину 2015 року, яка не входить в один рік до дати подання позову, з огляду на скорочений строк позовної давності в один рік до вимог про стягнення пені (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК), а також про сплив загального строку позовної давності до вимог про стягнення 3 % річних за період із жовтня 2012 року по 12 лютого 2013 року. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, задовольняючи позов у частині стягнення основного боргу, виходив із того, що ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» допустив порушення договірного зобов’язання щодо повної і своєчасної оплати поставленого позивачем товару, отже вартість цього товару підлягає стягненню в гривнях з урахуванням доларового еквівалента та офіційного курсу НБУ UAН/USD на дату, визначену позивачем у заяві про зменшення позовних вимог, у сумі 5 191 546 432,65 грн, та 20 000,00 грн, які має сплатити ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» як поручитель на підставі договору поруки. Підписання сторонами актів звірки взаємних розрахунків за договором не свідчить про відсутність у боржника обов’язку сплатити ціну за поставлений товар в розмірі, визначеному умовами договору, а застосування порядку коригування ціни товару в гривні шляхом оформлення коригувальних рахунків і податкових накладних на дату оплати партії товару має місце лише у разі своєчасної оплати боржником вартості поставленого товару. Частково задовольняючи вимоги про стягнення пені, суд послався на положення статей 258 ЦК, 232 ГК і зазначив, що з такою вимогою позивач мав звернутися до суду за період не більше шести місяців та протягом одного року з моменту невиконання зобов’язання відповідачем. Частково задовольняючи позов про стягнення 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК, суд виходив із того, що частина вимог заявлена з пропуском загального строку позовної давності, про застосування якої просив відповідач. Відмовляючи у стягнення інфляційних нарахувань суд виходив із того, що ціна на товар встановлена в еквіваленті до іноземної валюти (долару США) і вказана у специфікаціях, тоді як норми частини другої статті 625 ЦК щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, визначеного у гривнях. Суд касаційної інстанції, змінюючи судові рішення попередніх інстанцій у частині суми основного боргу, виходив із того, що суди, визначивши обов’язкову до сплати відповідачем гривневу суму за курсом НБУ на дату вимоги позивача, не врахували, що за умовами укладеного між сторонами договору поставки передбачено інший порядок визначення ціни товару, ці умови не визнані недійсними та є обов’язковими для виконання сторонами згідно з вимогами статті 629 ЦК. Пославшись на положення статті 533 ЦК, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» виник обов’язок сплатити вартість поставленого позивачем товару, яка зазначена у рахунках-фактурах, за курсом іноземної валюти до гривні на дату поставки товару. Заборгованість у сумі усіх виставлених рахунків-фактур, з урахуванням сплаченого відповідачем рахунка 23 березня 2016 року, становить 2 565 675 769, 84 грн, що обґрунтовано визнається останнім. Підписанням актів звірки взаємних розрахунків за договором станом на 01 лютого 2016 року, 01 березня 2016 року та 01 квітня 2016 року позивач підтвердив правильність такого розрахунку суми основного боргу у наведеному розмірі. Щодо коригування гривневого еквівалента суд зазначив, що постачальник (позивач) після надходження коштів на його рахунок у випадку, якщо фактично зарахована сума коштів виявиться меншою в еквіваленті до долара США, має право відповідно до пункту 6.2.4 договору відкоригувати ціну та виставити покупцю коригувальний рахунок. Тільки після отримання коригувального рахунку у покупця виникає обов’язок сплатити різницю, яка виникла у зв’язку зі зростанням офіційного курсу НБУ UAH/USD. Водночас доказів виставлення позивачем коригувальних рахунків-фактур до справи не надано. Оскільки суди попередніх інстанцій обґрунтовано встановили факт порушення відповідачем договірних зобов’язань у частині своєчасної та повної сплати вартості поставленого товару, однак не врахували, що остаточна сума гривневого зобов’язання визначається відповідно до офіційного курсу НБУ не на дату вимоги позивача про сплату відповідної суми, а на дату здійснення платежу, суд касаційної інстанції змінив судові рішення у частині суми основного боргу. Щодо вирішення позовних вимог в іншій частині суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій. Разом із тим у справах № 910/2034/16 і № 910/2033/16, копії постанов в яких надано для порівняння, суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статті 533 ЦК, висловив правову позицію про те, що у разі невиконання грошового зобов’язання, визначеного умовами договору в еквіваленті до іноземної валюти, сума заборгованості стягується за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (подання заяви про збільшення позовних вимог). Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до частини шостої статті 232 ГК у договорі сторони мають право визначити не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, а й врегулювати свої відносини щодо їх нарахування на власний розсуд. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК. До цього переліку, зокрема, належить свобода договору. За змістом статей 626, 627 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК). Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193 ГК договір є обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих кодексів, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. У справі, яка розглядається, предметом позову є вимога позивача про стягнення заборгованості у зв’язку з неналежними виконанням відповідачем договірного зобов’язання, грошовий еквівалент якого визначено в іноземній валюті. Відповідно до статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 524 ЦК зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. За змістом статті 533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислено суму зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання, є національна валюта України – гривня. У разі визначення у зобов’язанні грошового еквівалента в іноземній валюті сума, що підлягає сплаті за цим зобов’язанням, визначається у гривні за офіційним курсом відповідної валюти, встановленим НБУ, на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. У справі, яка розглядається, сторони у договорі поставки визначили, що ціна на товар встановлюється в еквіваленті до іноземної валюти (долару США) і наводиться у специфікаціях; оплата за товар здійснюється протягом 21 календарного дня, починаючи з дати поставки партії товару, на підставі рахунків-фактур, виставлених постачальником у день поставки партії товару в гривні, виходячи із перерахунку в гривні ціни товару в доларовому еквіваленті за офіційним курсом НБУ UAH/USD, встановленим на дату поставки партії товару; у випадку, якщо еквівалентна доларова величина фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахована із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії, менше еквівалентної доларової вартості цієї партії товару, то різниця в доларовому еквіваленті між еквівалентною доларовою вартістю цієї партії товару і доларової величини фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахованої із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії товару, повинна бути доплачена покупцем гривнями у той же день за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату оплати. Коригування ціни товару в гривні оформлюється коригувальними рахунками і податковими накладними на дату оплати партії товару. Судами встановлено факт порушення відповідачем ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» договірних зобов’язань у частині своєчасної та повної оплати вартості поставленого товару. Отже, зважаючи на викладене, якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов’язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог). Обов’язок кредитора виставити коригувальні рахунки має місце, якщо прострочення боржника не настає і він добровільно сплачує вартість поставленого товару у строк, встановлений договором. Якщо внаслідок прострочення боржника кредитор звертається до суду, то в такому випадку чітко неможливо визначити дату платежу (день фактичної оплати, виконання рішення суду) і, відповідно, внаслідок невиставлення коригувальних рахунків кредитор у розумінні статті 613 ЦК не вважається таким, що прострочив (прострочення кредитора). Ураховуючи викладене, у справі, яка розглядається, висновок Вищого господарського суду України про те, що у відповідача виник обов’язок сплатити заборгованість з оплати вартості поставленого товару, виходячи із загальної суми виставлених позивачем рахунків-фактур, вираженій у гривні, а перерахунок доларового еквівалента ціни товару можливий лише на дату платежу та за умови виставлення останнім коригувальних рахунків, є помилковим. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо стягнення пені за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання, Верховний Суд України виходить із такого. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. За змістом положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Отже, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов’язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі. Тобто сторони мають право визначити у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК), а взагалі врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (частина третя статті 6 ЦК), у тому числі мають право пов’язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати). У справі, яка розглядається, сторони у пункті 8.3 договору поставки врегулювали відносини щодо розміру й терміну сплати пені за несвоєчасну оплату поставленого товару. Крім іншого, цей пункт договору повністю відповідає положенням частини шостої статті 231 ГК. Таким чином, висновок суду касаційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення пені за період прострочення грошового зобов’язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов’язання мало бути виконано, є необґрунтованим і помилковим. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції неоднаково і неправильно застосував норми матеріального права у справі, яка розглядається, постанова Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 910/2031/16 підлягає скасуванню із направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 910/2031/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Вищого господарського суду України. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 21 червня 2017 року № 3-432гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5C06E68C93ADB221C225815B004EF1F2