Search the Community

Showing results for tags 'перевозки'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 5 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2019 року м. Київ Справа N 910/2175/18 Провадження N 12-281гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаКібенко О. Р., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АТП Стріла" (далі - ТОВ "АТП Стріла") на рішення Господарського суду міста Києва від 16 травня 2018 року, ухвалене суддею Пукшин Л.Г., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Дикунської С.Я., Мальченко А.О., Жук Г.А., у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КІР-Автотранс" (далі - ТОВ "КІР-Автотранс") до відповідачів: 1. ТОВ "АТП Стріла", 2. Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА, адміністрація), 3. Управління інфраструктури Київської ОДА (далі - управління) про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У лютому 2018 році ТОВ "КІР-Автотранс" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "АТП Стріла", Київської ОДА та управління про: - визнання незаконними та скасування рішення конкурсного комітету з проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації (далі - конкурсний комітет), від 01 грудня 2015 року та наказу начальника управління від 14 січня 2016 року N 1-од про введення в дію зазначеного рішення; - визнання недійсним договору від 22 січня 2016 року N 2015-15-49 про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, укладеного між Київською ОДА та ТОВ "АТП Стріла". 2. На обґрунтування пред'явлених вимог позивач посилався на те, що оспорювані рішення та наказ вчинялися на підставі постанови Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року та додаткової постанови цього ж суду від 30 вересня 2015 року у справі N 810/3748/14, які на день розгляду справи скасовані судом вищої інстанції. Отже, оспорювані рішення та наказ не породжують жодних правових наслідків з моменту їх ухвалення, а оскільки оспорюваний договір є похідним від них і термін його дії почався до закінчення терміну дії іншого договору, укладеного між позивачем та Київською ОДА на той самий маршрут, він порушує права позивача та суперечить чинному законодавству. Фактичні обставини справи, установлені судами 3. Розпорядженням голови Київської ОДА від 10 квітня 2014 року N 81 "Про проведення обласного конкурсу на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації" призначено проведення конкурсу з перевезення пасажирів на приміських та міжміських автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації, затверджено умови його проведення та перелік об'єктів. 14 травня 2014 року відбулося засідання конкурсного комітету, результати якого оформлено протоколом N 2014-1. 4. Розпорядженням голови Київської ОДА від 24 червня 2014 року N 200 рішення конкурсного комітету від 14 травня 2014 року введено в дію, зобов'язано підготувати та укласти відповідні угоди для організації перевезень пасажирів з переможцями конкурсу. 5. 21 липня 2014 року між Київською ОДА та ТОВ "КІР-Автотранс" на підставі зазначеного розпорядження укладено договір N 32.2014 про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування (далі - договір N 32.2014), відповідно до умов якого організатор надав перевізникові право на здійснення перевезень пасажирів на міжміському автобусному маршруті загального користування Кодра - Київ АС Дачна. Договір N 32.2014 укладено на п'ять років, він набрав чинності з дня підписання. 6. ТОВ "АТП Стріла" оскаржило в судовому порядку рішення конкурсного комітету від 14 травня 2014 року та розпорядження голови Київської ОДА від 24 червня 2014 року N 200. Постановою Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2014 року у справі N 810/3748/14, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2014 року, у задоволені адміністративного позову відмовлено. 7. У подальшому постановою Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року у справі N 810/3748/14, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2015 року, скасовано за нововиявленими обставинами постанову Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2014 року та ухвалено нову постанову про задоволення позову ТОВ "АТП Стріла". Визнано протиправними дії конкурсного комітету щодо недопущення ТОВ "АТП Стріла" до участі в конкурсі. Визнано протиправним та скасовано рішення конкурсного комітету від 14 травня 2014 року в частині недопущення ТОВ "АТП Стріла" до участі в конкурсі та визнання переможців конкурсу, а також претендентів, які посіли другі місця, на об'єктах N 30-38, 121, 125. Визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Київської ОДА від 24 червня 2014 року N 200 "Про введення в дію рішення конкурсного комітету з проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації, від 14 травня 2014 року" у частині зазначених об'єктів. 8. Додатковою постановою Київського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року у справі N 810/3748/14 задоволено заяву ТОВ "АТП Стріла" про ухвалення додаткового судового рішення. Зобов'язано конкурсний комітет обчислити бали ТОВ "АТП Стріла" як перевізника-претендента у конкурсі на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції Київської ОДА, на об'єктах N 30-38, 121, 125 та визначити переможців конкурсу, а також претендентів, які посіли на вказаних об'єктах другі місця, шляхом перерахування кількості балів відповідно до системи оцінювання пропозицій перевізників-претендентів з урахуванням результатів ТОВ "АТП Стріла". 9. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08 листопада 2016 року скасовано постанову Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року, додаткову постанову цього ж суду від 30 вересня 2015 року, а також ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2015 року. Постановлено ухвалу, якою відмовлено у задоволенні заяви ТОВ "АТП Стріла" про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2014 року про відмову в задоволенні позову. 10. Разом з тим у період чинності постанови Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року у справі N 810/3748/14 та додаткової постанови цього ж суду від 30 вересня 2015 року конкурсним комітетом обчислено бали ТОВ "АТП Стріла" як перевізника-претендента в конкурсі (результати відображено в протоколі від 01 грудня 2015 року N 2015-3/1). 11. Рішенням конкурсного комітету від 01 грудня 2015 року переможцем конкурсу по об'єкту N 32 (маршрут Кодра - Київ АС Дачна) визнано ТОВ "АТП Стріла" (далі - Рішення). 12. Зазначене Рішення введено в дію наказом начальника управління від 14 січня 2016 року N 1-од "Про введення в дію рішення конкурсного комітету з підготовки та проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції Київської ОДА, від 01 грудня 2015 року" (далі - Наказ). 13. На підставі Рішення та Наказу 22 січня 2016 року між Київською ОДА (організатор) та ТОВ "АТП Стріла" (перевізник) укладено договір N 2015-15-49 про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування Кодра - Київ АС Дачна (далі - договір N 2015-15-49), який відповідно до положень пункту 6.1 набув чинності з дня його підписання сторонами і діє до 13 травня 2019 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 14. Господарський суд міста Києва рішенням від 16 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року, позов задовольнив повністю. 15. Судові рішення мотивовані незаконністю оскаржуваних Рішення та Наказу, оскільки вони вчинені на підставі судового рішення, скасованого в подальшому судом вищої інстанції. 16. Суди дійшли висновків, що оспорюваний договір N 2015-15-49 суперечить положенням статті 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 44 Закону України "Про автомобільний транспорт", Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2008 року N 1081 (далі - Порядок), оскільки його укладено на один і той самий маршрут у період дії іншого договору N 32.2014, укладеного Київською ОДА з позивачем, що порушує його право на здійснення пасажирських перевезень. 17. Суди взяли до уваги також те, що чинність договору N 32.2014 підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2017 року у справі N 910/16691/17, яким визнано недійсним правочин управління, оформлений листом N 0109-05/599 від 29 лютого 2016 року, щодо дострокового одностороннього припинення договору N 32.2014 та визнано за ТОВ "КІР-Автотранс" право здійснювати пасажирські перевезення на автобусному маршруті загального користування Кодра - Київ АС Дачна на підставі цього договору. 18. Суд апеляційної інстанції також указав на те, що спір підлягає вирішенню саме в порядку господарського судочинства у зв'язку з тим, що предметом спору є скасування рішення конкурсного комітету, на підставі якого укладено господарський договір, що порушує цивільні права позивача; спірні відносини мають господарський характер, а склад учасників спірних правовідносин відповідає вимогам Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 19. У жовтні 2018 року ТОВ "АТП Стріла" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування судових рішень попередніх інстанцій та закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування Рішення й Наказу. Також просило відмовити в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання договору недійсним. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Скаржник мотивував касаційну скаргу помилковістю висновків судів попередніх інстанцій щодо необхідності розгляду цього спору в частині оскарження Рішення та Наказу судами господарської юрисдикції. Стверджував про безпідставне об'єднання позивачем в одне провадження позовних вимог, які підлягають розгляду в порядку різних видів судочинства. Наголошував на додержанні сторонами на день укладення оспорюваного договору N 2015-15-49 вимог чинного законодавства. Зазначав про помилковість одночасного задоволення в межах одного судового провадження позовних вимог про визнання Рішення й Наказу незаконними разом з вимогами про визнання недійсним договору, укладеного на їх підставі. Доводи інших учасників справи 21. ТОВ "КІР-Автотранс" надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Посилається на приватноправовий характер спірних відносин між сторонами та стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій ефективно захистили порушене право позивача. Рух касаційної скарги 22. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 15 листопада 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставічастини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою ТОВ "АТП Стріла" на розгляд Великої Палати Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 23. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 24. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 25. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 26. Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. 27. Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 4 цього ж Кодексу публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 28. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 29. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. 30. Пункт 16 частини першої статті 4 КАС України формулює поняття адміністративного договору як спільного правового акта суб'єктів владних повноважень або правового акта за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має певне розмаїття форм, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону. 31. Стаття 3 Закону України "Про автомобільний транспорт" установлює, що цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень. 32. За змістом статті 6 Закону України "Про автомобільний транспорт" органи місцевого самоврядування формують мережу міських автобусних маршрутів загального користування і здійснюють у межах своїх повноважень контроль за дотриманням законодавства у сфері автомобільного транспорту на відповідній території, запроваджують автоматизовану систему обліку оплати проїзду та встановлюють порядок її функціонування, а також види, форми носіїв, порядок обігу та реєстрації проїзних документів; визначають особу, уповноважену здійснювати справляння плати за транспортні послуги в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду. 33. Відповідно до положень статті 7 Закону України "Про автомобільний транспорт" забезпечення організації пасажирських перевезень на міських автобусних маршрутах загального користування покладається на виконавчий орган сільської, селищної, міської ради відповідного населеного пункту, а на приміських і міжміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області (внутрішньообласні маршрути), - на Раду міністрів Автономної Республіки Крим або обласні державні адміністрації. 34. Вказані повноваження виконавчого органу сільської, селищної, міської ради кореспондуються з повноваженнями, зазначеними у підпунктах 10 та 12 пункту "а" частини першої статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", а повноваження адміністрації - з пунктом 2 статті 20 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", який передбачає, що місцева державна адміністрація забезпечує організацію обслуговування населення підприємствами, установами та організаціями житлово-комунального господарства, зв'язку, телебачення, радіомовлення, торгівлі та громадського харчування, побутового і транспортного обслуговування незалежно від форм власності. 35. Частина перша статті 44 Закону України "Про автомобільний транспорт" указує, що організація проведення конкурсу та визначення умов перевезень покладаються на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. 36. Таким чином, з огляду на вказані приписи норм матеріального та процесуального права, слід зазначити, що на органи виконавчої влади та місцевого самоврядування покладені повноваження із забезпечення обслуговування населення засобами транспорту, в тому числі із залученням з цією метою на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності. 37. Пунктом 1 Порядку (в редакції, чинній на час проведення конкурсу) передбачено, що цей Порядок визначає процедуру підготовки та проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування і є обов'язковим для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами (організаціями), залученими на договірних умовах для організації забезпечення проведення конкурсів, конкурсними комітетами та автомобільними перевізниками. 38. Відповідно до змісту абзацу 3 пункту 2 Порядку конкурсний комітет - це постійний або тимчасовий орган, утворений організатором для розгляду конкурсних пропозицій та прийняття рішення про визначення переможця. 39. Отже, наведена норма дає підстави для висновку, що рішення конкурсного комітету, утвореного відповідним органом влади для виконання покладених на останнього повноважень, є управлінським у сфері транспортного обслуговування. 40. Системний аналіз наведених норм права дає підстави висновку, що орган виконавчої влади - це суб'єкт владних повноважень, що виступає у правовідносинах щодо організації та проведення конкурсу з перевезення пасажирів як організатор та контролюючий орган у цій сфері, відповідно й правовідносини, що складаються між організатором та учасниками конкурсу під час його організації та проведення містять ознаки публічно-правових відносин у розумінні КАС України, а договір про організацію перевезень, укладений за наслідками проведення такого конкурсу, відповідає ознакам адміністративного договору. 41. З матеріалів справи вбачається, що позивач просить визнати незаконними та скасувати Рішення конкурсного комітету та Наказ про введення в дію цього Рішення і визнати недійсним укладений на їх підставі договір N 2015-15-49 про організацію перевезень ТОВ "АТП Стріла" пасажирів на автобусному маршруті загального користування Кодра - Київ АС Дачна. 42. Тобто предметом розгляду в цій справі є дії адміністрації як суб'єкта владних повноважень і перевірка результату дій такого органу під час реалізації покладених на нього управлінських функцій, а також відповідність приписам чинного законодавства договору, укладеного сторонами за результатами таких дій, що в цілому свідчить про публічно-правовий характер спірних правовідносин. 43. Отже, з огляду на предмет та зміст позовних вимог, характер правовідносин та суб'єктний складу сторін як учасників таких правовідносин, висновки судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для розгляду цього спору за правилами ГПК України є неправильними й такими, що не відповідають наведеним приписам норм матеріального та процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 44. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 45. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 ГПК України. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 313 цього Кодексу). 46. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 47. Зважаючи на суб'єктний склад учасників правовідносин, предмет та характер спору, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ця справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, а відповідно оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 48. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Керуючись статтями 300, 301, 308, 313-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АТП Стріла" задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року у справі N 910/2175/18 скасувати. 3. Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КІР-Автотранс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "АТП Стріла", Київської обласної державної адміністрації та управління інфраструктури Київської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування рішення конкурсного комітету з проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації, від 01 грудня 2015 року та наказу начальника управління від 14 січня 2016 року N 1-од про введення в дію зазначеного рішення, визнання недійсним договору від 22 січня 2016 року N 2015-15-49 про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 820/1203/17 Провадження N 11-491апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Бартош Н.С., Курило Л.В., Русанової В.Б.) у справі за позовом Державної служби України з безпеки на транспорті до ОСОБА_3 про стягнення плати за проїзд автомобільними дорогами, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Державна служба України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом про стягнення із ОСОБА_3 на її користь плату за проїзд великоваговим транспортом автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн. що еквівалентно 2 тис. 754 євро відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на день проведення розрахунку (21 листопада 2016 року) у дохід Державного бюджету України. На обґрунтування позову позивач зазначив, що 21 листопада 2016 року посадовими особами Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області виявлено факт перевезення вантажу з перевищенням вагових обмежень, установлених Правилами дорожнього руху України, без дозволу, виданого Державною автомобільною інспекцією, та нараховано відповідачу плату за проїзд великовагових та (або) великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування в розмірі 2 тис. 754 євро, що еквівалентно 75 тис. 801 грн. Станом на момент звернення до суду із цим позовом заборгованості відповідач не сплатив. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 19 липня 2017 року позовні вимоги задовольнив та стягнув із ОСОБА_3 на користь Укртрансбезпекиплату за проїзд великовагового транспорту автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн. що еквівалентно 2 тис. 754 євро згідно з офіційним курсом, встановленим НБУ на день проведення розрахунку - 21 листопада 2016 року, у дохід Державного бюджету України (одержувач - УК у м. Рівному, 22160100, розрахунковий рахунок 31318309700002 в ГУ ДКСУ у Рівненській області, МФО 833017, код ЄДРПОУ 38012714). Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 вересня 2017 року скасував зазначену постанову суду першої інстанції та закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із такою ухвалою, у жовтні 2017 року Укртрансбезпека звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року й залишення постанови Харківського окружного адміністративного суду від 19 липня 2017 року без змін. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Укртрансбезпека зазначила, що як суб'єкт владних повноважень вона має право звернутися до адміністративного суду з позовними вимогами про стягнення плати за проїзд великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, а тому цей спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 січня 2018 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою, а ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою Укртрансбезпеки на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 06 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 21 листопада 2016 року працівники Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області на 434 км автомобільної дороги Київ-Чоп провели габаритно-ваговий контроль (чек зважування від 21 листопада 2016 року) вантажного автомобіля марки RENAULT PREMIUM, реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. За результатами перевірки цього транспортного засобу 21 листопада 2016 року посадовими особами Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області складено акт N 0002589 про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів, а також довідку про результати здійснення габаритно-вагового контролю та розрахунок плати за проїзд великовагових та (або) великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, відповідно до яких відповідачу нараховано плату за проїзд 2 тис. 754 євро. Зазначений розрахунок Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області від 21 листопада 2016 року відповідач оскаржив у судовому порядку у справі N 820/6721/16, і Харківський окружний адміністративний суд постановою від 17 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року, відмовив у задоволенні позову. Оскільки ОСОБА_3 не сплатив суму за чинним розрахунком, позивач звернувся із цим позовом до суду. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження ухвали апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Харківський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднанні з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, в тому числі й на користь держави) носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду погоджується з наведеним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до абз. 4 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року N 442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" утворено Укртрансбезпеки, реорганізувавши шляхом злиття Державної інспекції з безпеки на морському та річковому транспорті та Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті (далі - Укртрансінспекція). Так, п. 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року N 103, Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства). Згідно з підп. 15, 27 п. 5 зазначеного Положення Укртрансбезпека відповідно до покладених на неї завдань здійснює: габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування; нарахування плати за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, під час здійснення габаритно-вагового контролю. З наведеного вбачається, що позивач виконує функції габаритно-вагового контролю транспортних засобів та нараховує відповідну плату за перевищення нормативів допустимої ваги транспортного засобу. Отже, нормами чинного законодавства визначені повноваження Укртрансбезпеки щодо контролю за рухом транспортних засобів з перевищенням габаритно-вагових параметрів, а також порядок здійснення такого контролю. Разом з тим ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що повноваження Укртрансбезпеки щодо плати за проїзд великовагових транспортних засобів обмежуються лише нарахуванням такої плати. При цьому за своєю правовою природою плата за проїзд великоваговим транспортним засобом є не штрафною санкцією, а сумою відшкодування матеріальних збитків державі внаслідок руйнування автомобільних доріг загального користування. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Водночас відповідно до ч. 4 ст. 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, у яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб'єктів владних повноважень. До компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, у яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи, в чітко визначених законами України випадках. Проте ані Конституцією України, ані законами України позивача (Укртрансбезпеки) не наділено правом звернення саме до адміністративного суду щодо стягнення грошових коштів за проїзд транспортного засобу з перевищенням нормативних вагових параметрів. Крім того, за змістом ч. 2 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Отже, адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, у тому числі й на користь держави) носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 813/4972/13-а, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку. Аналіз зазначених вище правових норм та суб'єктний склад сторін свідчить про те, що спір за позовом Укртрансбезпеки до ОСОБА_3 про стягнення з нього плати за проїзд великовагового транспорту автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн в дохід Державного бюджету України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо стягнення коштів. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представника відповідача – ОСОБА_1, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного підприємства «Укрстартранс» (далі – ПП «Укрстартранс») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15 за позовом ПП «Укрстартранс» до дочірнього підприємства «Кондитерська корпорація «Рошен» (далі – ДП «КК «Рошен») про стягнення грошових коштів, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ПП «Укрстартранс» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ним здійснено перевезення вантажу від ДП «КК «Рошен» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Афзаліят Групп» (далі – ТОВ «Афзаліят Групп») за маршрутом м. Яготин (Україна) – м. Душанбе (Республіка Таджикистан). Замовлення послуги між позивачем і відповідачем було здійснено в телефонному режимі, вартість перевезення вантажу між сторонами узгоджено не було. Відповідач надання послуги не визнає. Здійснення перевезення підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (далі – CMR). Розумна ціна за спірне перевезення становить 7 050 доларів США, що за курсом Національного банку України дорівнює 151 504,50 грн. Позивач направив до ДП «КК «Рошен» повідомлення з вимогою оплатити надані послуги перевезення, проте відповіді не отримав. Після уточнення позовних вимог ПП «Укрстартранс» просило стягнути з ДП «КК «Рошен» на свою користь заборгованість за послуги з перевезення вантажу згідно з CMR № 491140 у розмірі 151 504,50 грн. Заперечуючи проти позову, ДП «КК «Рошен» посилалось на те, що воно не замовляло послуги з перевезення вантажу в позивача. Будь-які договори між ними не укладались. Згідно з контрактом, укладеним між відповідачем як продавцем і ТОВ «Афзаліят Групп» як покупцем, поставка товару здійснюється на умовах FCA Яготин за правилами Інкотермс, які покладають обов’язок з укладення і оплати перевезення на покупця. Оплата послуг перевезення здійснювалась отримувачем вантажу (ТОВ «Афзаліят Групп») на підставі договору про надання міжнародних автотранспортних та експедиційних послуг, укладеного між ТОВ «Афзаліят Групп» та експедитором – товариством з обмеженою відповідальністю «Карголайн» (далі – ТОВ «Карголайн»). CMR не свідчить про наявність договірних правовідносин між позивачем і відповідачем. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПП «Укрстартранс» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 26 січня 2011 року у справі № 9/115, від 24 березня 2011 року у справі № 31/321, від 15 листопада 2012 року у справі № 5019/700/12, від 28 лютого 2013 року у справі № 3/5005/6040/2012, від 8 квітня 2015 року у справі № 907/939/14, від 30 вересня 2015 року у справі № 910/21997/14, від 7 жовтня 2015 року у справі № 916/1321/15-г, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 7 жовтня 2014 року між ДП «КК «Рошен» (продавець) і ТОВ «Афзаліят Групп» (покупець) укладено контракт № REP/AFZ-01 (далі – Контракт), предметом якого є поставка кондитерських виробів в узгодженому асортименті (товар). Згідно з умовами Контракту та додатку до нього від 8 червня 2015 року № 51, поставка товару вартістю 37 405,59 доларів США (5244 місць) здійснювалась на умовах FCA Яготин автомобільним транспортом (т. 1, а.с. 28–30). 13 травня 2015 року між ТОВ «Афзаліят Групп» як замовником і ТОВ «Карголайн» як експедитором укладено договір міжнародного автомобільного перевезення та експедиторських послуг № 02052015, за умовами якого замовник замовляє, а експедитор зобов’язується в інтересах замовника за винагороду надати експедиторські послуги та послуги перевезення вантажів замовника. ТОВ «Афзаліят Групп» і ТОВ «Карголайн» складена заявка на перевезення від 6 червня 2015 року № 27, яка є додатком № 1 до зазначеного договору, в якій міститься інформація про перевезення вантажу походженням з України (кондитерські вироби) з погрузкою 8 червня 2015 року в м. Яготин, на умовах FCA автомобільним транспортом, номер машини НОМЕР_1/НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 51–57). Вказані умови поставки (FCA) також зазначені у вантажно-митній декларації (форма МД-2) МД № 125110009/2015/281417, згідно з якою: відправником є ДП «КК «Рошен», одержувачем – ТОВ «Афзаліят Групп», принципалом – ПП «Укрстартранс», номери транспортний засобів – НОМЕР_1/НОМЕР_2. (т. 1, а.с. 31). Відповідачем суду надано лист ТОВ «Афзаліят Групп» від 20 листопада 2015 року № 48, в якому повідомляється, що ТОВ «Карголайн» забезпечило подачу транспортного засобу, автомобіля DAF НОМЕР_1/НОМЕР_2, ТОВ «Афзаліят Групп» для відвантаження та доставки товару, зазначеного у додатку № 51 до Контракту, за накладною від 8 червня 2015 року; свої зобов’язання перед ТОВ «Карголайн» ТОВ «Афзаліят Групп» виконало у повному обсязі, заборгованості немає (т. 1, а.с. 50). У період з 8 по 19 червня 2015 року за CMR № 491140 ПП «Укрстартранс» здійснено перевезення вантажу (кондитерських виробів) за маршрутом м. Яготин, Україна – м. Душанбе, Республіка Таджикистан. Відправником зазначено ДП «КК «Рошен», одержувачем – ТОВ «Афзаліят Групп», перевізником – ПП «Укрстартранс» (НОМЕР_1/НОМЕР_2), кількість місць – 5244. В CMR № 491140 міститься посилання на вантажно-митну декларацію (форма МД-2) МД№ 125110009/2015/ (т. 1, а.с.41). При цьому CMR № 491140 не містить жодних відомостей щодо умов і розміру оплати послуг перевезення вантажу та щодо їх замовника. З метою встановлення вартості послуг вказаного перевезення позивач звертався до транспортних підприємств із запитами щодо надання відповідної інформації, згідно з якою вартість послуг з перевезення за таким маршрутом і на таких умовах складає 7 000 доларів США – 7 600 доларів США (т. 1, а.с. 14–15). Позивач звертався до відповідача із листом від 8 липня 2015 року № 07-05, в якому просив оплатити вартість перевезення вантажу за CMR № 481140 в розмірі 7 050 доларів США в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України станом на день здійснення платежу, втім така вимога була відповідачем залишена без задоволення (т. 1, а.с. 13). Ураховуючи викладене, у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог з огляду на те, що позивачем в обґрунтування позову надано CMR № 491140, яка не містить: відомостей про особу, яка є замовником перевезення; умов і розміру оплати такого перевезення. Між позивачем і відповідачем договір перевезення вантажу не укладався. З наявних у справі матеріалів вбачається, що перевезення в міжнародному сполученні здійснювалось автомобільним транспортом на умовах FCA Яготин, які за правилами Інкотермс передбачають покладення обов’язку з оплати послуг перевезення на покупця, яким відповідно до Контракту є ТОВ «Афзаліят Групп». Позивачем не доведено, що спірні послуги з перевезення замовлялись саме відповідачем та, відповідно, надавалися на його замовлення, що унеможливлює покладення обов’язку з оплати таких послуг на відповідача. За усталеною судовою практикою Верховного Суду України щодо застосування положень ст.ст. 11114–11126 ГПК заява про перегляд судового рішення з підстав, встановлених п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, може бути подана за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права; ухвалення різних за змістом судових рішень; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У наданій для порівняння копії постанови у справі № 9/115 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу за послуги перевезення та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що судами достеменно не встановлено, хто був вантажоодержувачем товару, за чиєю заявкою доставлявся товар перевізником та чи були заперечення вантажоодержувача при отриманні вантажу. Господарські суди дійшли суперечливих висновків, що оскільки між сторонами договору на перевезення вантажу та договору транспортного експедирування у міжнародному сполученні в письмовій формі не укладено, а перевезення здійснювалося на підставі накладної СМR і заявки, то позивачем не доведено обґрунтованості своїх вимог. У справі № 31/321 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позову про стягнення коштів за перевезення вантажу з огляду на таке. Між позивачем (перевізником) і відповідачем (замовником) укладено договір на транспортне обслуговування. До набрання чинності цим договором автомобілем позивача було доставлено на адресу відповідача вантаж на підставі СМR. Оскільки: складання СМR є укладенням договору міжнародного перевезення вантажу відповідно до Конвенції; про виконання позивачем перевезень сторонами складені, підписані та скріплені печатками акти виконаних робіт із зазначенням вартості перевезення, яка підлягає сплаті, та яку відповідач оплатив лише частково – позов підлягає частковому задоволенню. У справі № 5019/700/12 суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову про стягнення коштів за послуги перевезення з огляду на таке. Між позивачем як перевізником і відповідачем як замовником укладено договір-заявку на перевезення вантажу в міжнародному сполученні на адресу нерезидента. Встановлено розмір винагороди перевізника, яка сплачується замовником після одержання копії рахунка, актів прийому виконаних робіт, СМR та інших документів. Договір-заявка підписані та скріплені печатками сторін. Перевізник свої зобов’язання виконав, замовник від виконання своїх ухиляється. Наявність посилань на поставку за правилами Інкотермс на умовах FCA, що містяться на рахунках і вантажно-митних деклараціях, які є додатками до СМR, не свідчать про покладення витрат з перевезення на покупця, оскільки правила Інкотермс не регулюють відносини перевезення і поширюються виключно на відносини між продавцем та покупцем в рамках договору купівлі-продажу. Посилання відповідача на обов’язок покупця оплатити перевезення спростовується матеріалами справи. У справі № 3/5005/6040/2012 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову про стягнення коштів за договором перевезення вантажу з огляду на таке. Сторонами договір перевезення не було укладено, оскільки судам не надано оригінал цього договору, підписаний та скріплений печатками сторін. Натомість перевезення підтверджується заявкою на перевезення, яка містить усі істотні умови договору перевезення, зокрема вартість перевезення, та яка підписана обома сторонами, а також СМR. На вимогу позивача оплатити перевезення відповідач відповіді не надав. Відповідно до ст. 4 та ст. 9 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, яка є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником. В силу наведених положень суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у замовника перевезення (відповідача) виник обов'язок сплатити позивачу обумовлену в заявці на перевезення плату. Оскільки в заявці сторони не обумовили строк оплати, такий обов'язок замовник повинен виконати відповідно до положень ч. 2 ст. 530 ЦК, тобто у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги. У справі № 916/1321/15-г суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову експедитора до покупця (вантажоотримувача) товару про стягнення заборгованості за договором про організацію перевезення вантажів автомобільним транспортом з огляду на те, що позивач не надав доказів на підтвердження факту укладення між ним і вантажоодержувачем договору, як це передбачено для договорів транспортного експедирування. Існування договірних правовідносин між експедитором та заявником транспортних послуг за нормами транспортного законодавства у міжнародних автомобільних перевезеннях підтверджується наявністю договору, оформленого в письмовому вигляді, а вантажна накладна є підтвердженням взаємовідносин між вантажовласником, вантажоодержувачем і перевізником, а не експедитором. У справі № 907/939/14 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову покупця товару до перевізника про стягнення вартості втраченого вантажу з огляду на таке. Між покупцем і перевізником було укладено разовий договір перевезення автомобільним транспортом, що підтверджується СМR та супровідною вантажно-митною декларацією. З СМR вбачається, що відправником вантажу в іншій країні є нерезидент, одержувачем вантажу є позивач. Перевізник належним чином не виконав своїх обов’язків з перевезення вантажу, доказів доставки до місця призначення одержувачу не надав. З постанови вбачається, що сторони не заперечують наявності між ними договірних правовідносин з перевезення вантажу. Аналогічних висновків про наявність підстав для задоволення позову про стягнення вартості втраченого вантажу дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/21997/14, яка є ідентичною справі № 907/939/14. Разом із тим у справі, яка розглядається, судами відмовлено в задоволенні позову у зв’язку з недоведеністю позовних вимог на підставі встановлених у цій справі фактичних обставин, зокрема відсутності документів, які б свідчили про замовлення перевезення саме відправником вантажу (договору на транспортне обслуговування або перевезення, заявки на перевезення тощо), відсутності відомостей про особу, яка є замовником перевезення, в CMR, інформації щодо умов і розміру оплати перевезення між позивачем та відповідачем. Натомість судами встановлено наявність договірних правовідносин між отримувачем вантажу та експедитором, якому доручено забезпечити перевезення цього вантажу та документів, які свідчать про покладання обов’язку з оплати перевезення на отримувача вантажу (покупця за Контрактом). Таким чином, зі змісту постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року і копій постанов суду касаційної інстанції, наданих для порівняння, вбачається, що обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. Суди дійшли різних висновків про задоволення або відмову в задоволенні пред’явлених позовних вимог залежно від встановлених фактичних обставин, заперечень відповідачів і предмета правового регулювання; в іншому випадку направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції суд касаційної інстанції виходив із суперечливості висновків судів попередніх інстанцій та неналежно встановлених обставин. Зазначене не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які є підставою для перегляду відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Згідно з ч. 1 ст. 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень господарських судів, якщо обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення у справі, не підтвердилися. З огляду на викладене у задоволенні заяви ПП «Укрстартранс» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15 слід відмовити. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяви приватного підприємства «Укрстартранс» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 25 жовтня 2017 року № 3-707гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/920E6B9A03875346C22581D0003ABF2F
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» – ОСОБА_1 ОСОБА_2 публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» – ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року у справі № 904/6847/16 за позовом ПАТ «Українська залізниця» до публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг» (далі – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг») про стягнення 327 047,64 грн, в с т а н о в и л а: У серпні 2016 року ПАТ «Українська залізниця» звернулося до суду з позовом до ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» про стягнення 327 047,64 грн, з яких: 315 746,76 грн – збір за зберігання вантажу та 11 300,88 грн – плата за охорону вантажу. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв’язку із затримкою вагонів із вантажем на підходах до станції призначення з вини відповідача залізницею нараховано збір за зберігання вантажу та плату за охорону вантажу, суми яких внесено до накопичувальних карток. Проте, відповідач нараховані суми визнав частково, про що зазначив у зауваженнях до накопичувальних карток. Відповідно до порядку списання нарахованих сум, встановленого договором між сторонами, наявність у накопичувальних картках зауважень вантажовласника позбавило позивача права на їх списання з особового рахунку відповідача та, відповідно, одержання належних йому платежів. ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» до винесення рішення судом заявило про застосування позовної давності. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» на користь ПАТ «Українська залізниця» 315 746,76 грн – збір за зберігання вантажу та 11 300,88 грн – плата за охорону вантажу. Постановою Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Українська залізниця», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 253, 261 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статті 137 Статуту залізниць України, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01 лютого 2017 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 04 квітня 2017 року у справі № 904/6704/16, від 26 червня 2017 року у справі № 904/6712/16, від 24 квітня 2017 року у справі № 904/6705/16, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПАТ «Українська залізниця» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 02 січня 2008 року між державним підприємством «Придніпровська залізниця» (Залізниця) і відкритим акціонерним товариством (далі – ВАТ) «АрселорМіттал Кривий Ріг» (Вантажовласник) укладено договір № ПР/ДН-2-07/138/1808/НЮп про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги (далі – Договір), предметом якого є надання Залізницею Вантажовласнику послуг, пов’язаних з перевезенням вантажів, та проведення розрахунків за ці послуги. Відповідно до пункту 2.1 Договору Вантажовласник зобов’язується пред’являти залізниці у визначені терміни місячні плани перевезень в електронному вигляді, при цьому оригінали заявок, оформлені на бланках ГУ-12(ГУ-12К) та заявки на подачу вагонів (контейнерів) надавати згідно Правил перевезень вантажів. Здійснювати навантаження (вивантаження) вантажів, що відправляються ним або прибувають на його адрес. Залізниця зобов'язується: приймати до перевезення та видавати вантажі Вантажовласника, подавати під навантаження вагони (контейнери) згідно із затвердженими планами і заявками та надавати вантажовласнику додаткові послуги, пов'язані з перевезенням вантажів, у тому числі за вільними тарифами, перелік яких зазначається в додатку до цього договору (пункт 2.2 Договору); вести облік нарахованих і сплачених грошових коштів та надавати Вантажовласнику відповідні розрахункові документи через станцію Кривий Ріг або Технологічний центр з обробки перевізних документів. Для проведення розрахунків і обліку сплачених грошових коштів Залізниця відкриває для Вантажовласника особовий рахунок з присвоєнням коду платника № 7848688 коду вантажовідправника (вантажоодержувача) № 3437 (пункт 2.3 Договору). Вантажовласник зобов’язується здійснювати безготівкову попередню оплату залізниці за перевезення вантажів та надані додаткові послуги, згідно діючих тарифів, з урахуванням корегуючих коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею, за послуги за вільними тарифами, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок Залізниці або готівкою на станції. Одержані кошти залізниця зараховує на особовий рахунок вантажовласника. У разі наявності заборгованості, пені, першочергово погашається заборгованість і пеня (пункт 2.4 Договору). Розмір попередньої оплати та періодичність її внесення визначається вантажовласником, виходячи із очікуваного обсягу перевезень додаткових послуг на підставі діючих тарифів, з урахуванням корегуючих коефіцієнтів, оголошених Укрзалізницею та послуг за вільними тарифами. Розмір плати за додаткові послуги, для яких відсутні тарифні ставки, визначається за домовленістю сторін і зазначається в додатку до цього договору (пункт 3.1 Договору). У міру виконання перевезень та надання послуг Залізниця списує відповідні суми грошових коштів (провізну плату, додаткові збори, плату за користування вагонами і контейнерами, штрафи), крім спірних, з особового рахунку Вантажовласника, на підставі оформлених установленим порядком перевізних документів, накопичувальних карток, відомостей плати за користування вагонами (контейнерами) і т.ін (пункт 3.2 Договору). Залізниця на вимогу Вантажовласника надає йому через станцію перелік проплачених і списаних сум грошових коштів (пункт 3.3 Договору). Залізниця і Вантажовласник несуть відповідальність за невиконання плану перевезень, згідно із Статутом залізниць України (пункт 4.1 Договору). У разі відсутності на особистому рахунку Вантажовласника коштів, необхідних для оплати перевезень та додаткових послуг, а також відмови від оплати наданих послуг, Залізниця припиняє приймання, видачу вантажів та надання додаткових послуг згідно із статтею 62 Статуту залізниць України з одночасним віднесенням відповідальності на Вантажовласника за невиконання плану перевезень (статті 106, 108 Статуту), затримку вагонів і контейнерів та зберігання вантажу. При наявності у Вантажовласника заборгованості Залізниця вправі відповідно до статей 51 та 62 Статуту затримати видачу вантажу, що надійшов, взяти його під заставу і реалізувати для покриття заборгованості (пункт 4.3 Договору). Договір укладено строком на один рік і вступає в дію з моменту підписання його обома сторонами. Якщо жодна із сторін не звернеться письмово за один місяць до закінчення дії Договору з пропозицією до іншої сторони про припинення його дії, то цей Договір продовжує діяти до надходження такої пропозиції зі здійсненням всіх розрахунків за виконані залізничні перевезення та надані додаткові послуги (пункт 8.4 Договору). 05 травня 2011 року сторони уклали додаткову угоду № 14 до Договору, в якій вирішили в преамбулі та в тексті договору (контракту) найменування «ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» у всіх відмінках замінити на «ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». У зв’язку з проведенням реєстрації ПАТ «Укрзалізниця», яке згідно з Законом України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» є правонаступником Укрзалізниці та підприємств і установ, реорганізованих шляхом злиття відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року № 200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», 20 січня 2016 року між сторонами укладено додаткову угоду № 35/32 до Договору, за умовами якої преамбулу Договору викладено в наступній редакції: «Регіональна філія «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця». Судами також установлено, що за накладними №№ 46185740, 41633231, 41633041, 41632977, 41632993, 41633082, 41636366, 41636374, 41639816, 41636358, 41636341, 41636549, 41636523, 41636556, 41636325, 41636473, 41636333, 41633074, 41633108, 41633066, 41633033, 41632985, 41633058, 41633090, 41585209, 41585167, 41585159, 41582339, 41597808, 41597790, 41598152, 41609173, 41608712, 41608720, 41608647, 41609165, 41608662, 41615667, 41615659, 353260081, 35326040, 35327881, 35319813, 35320456, 35320407, 35320480, 35320449, 35327956, 32223042, 32223315, 51873909, 51873818, 51873792, 51873826, 51873891, 51873842, 51922383, 51922342, 51922359, 51922375, 41452970, 45878253, 45878261, 45917408, 45917432, 45917317, 45917465, 45917358, 51661239, 51661247, 51687762, 51687747, 51723021, 41475278, 41501156, 46060604, 41585191, 41585183, 41585118, 41585134, 41585100, 41601816, 41602566, 41602616, 41601972, 41574211, 41574062, 41574013, 41574088, 41574070, 41574021, 41574195, 41574187, 41574054, 41574120, 41578386, 41580564, 41580473, 41580580, 41580572, 41578436, 41581018, 41581059 Залізницею прийнято до перевезення обкотиші залізорудні, порожні власні вагони, вапняк для флюсування, кокс доменний, дріб’язок коксовий, контейнери власність ZIM, магнезитовий порошок кварцити, доломіт сирий, вироби кислотоупорні та вогнеупорні на адресу одержувача – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Відповідно до зазначених накладних станція та залізниця призначення Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці. У зв’язку з неможливістю прийняття вагонів станцією Кривий Ріг –Головний Придніпровської залізниці через скупчення на станції призначення вантажу вагонів, що прибули на адресу ПАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг», у зв’язку з неприйняттям вагонів вантажовласником – ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» і несвоєчасним вивільненням колій від вантажу, що прибув на його адресу, залізницею видано накази про затримку вагонів на підходах до станції призначення: за наказом від 11 лютого 2016 року № 232 о 13 год. 53 хв. затримано вагони (54 вагони, індекс поїзда 4573-55-4670, з вантажем окотиші залізорудні, № поїзда 3626) на станції Жовті Води-1 Придніпровської залізниці; за наказом від 11 лютого 2016 року № 233 о 21 год. 23 хв. затримано вагони (57 вагонів, індекс поїзда 4666-87-4670, на своїх осях, № поїзда 3007) на станції Апостолове Придніпровської залізниці; за наказом від 11 лютого 2016 року № 230 о 06 год. 40 хв. затримано вагони (51 вагон, індекс поїзда 3300-267-4670, з вантажем флюси, № поїзда 2114) на станції Гейківка Придніпровської залізниці; за наказом від 13 лютого 2016 року № 244 о 00 год. 55 хв. затримано вагони (55 вагонів, індекс поїзда 4671-552-4670, з вантажем кокс, № поїзда 3554) на станції Новоблочна Придніпровської залізниці; за наказом від 07 лютого 2016 року № 194 о 01 год. 45 хв. затримано вагони (45 вагонів, індекс поїзда 4671-396-4670, з вантажем контейнери-26, кокс-12, кварцит-2, доломіт-4, порошок магнезитовий-1, № поїзда 3571) на станції Мусіївка Придніпровської залізниці; за наказом від 10 лютого 2016 року № 224 о 14 год. 57 хв. затримано вагони (53 вагони, індекс поїзда 4671-487-4670, на своїх осях, № поїзда 3112) на станції Чортомлик Придніпровської залізниці. За наведеним фактом станціями затримки вагонів Жовті Води-1, Апостолове, Гейківка, Новоблочна, Мусіївка та Чортомлик складено акти про затримку вагонів форми ГУ-23а від 11 лютого 2016 року № 10, від 11 лютого 2016 року № 13, від 11 лютого 2016 року № 2, від 13 лютого 2016 року № 21/20, від 07 лютого 2016 року № 11, від 10 лютого 2016 року № 14 та передано повідомлення про затримку вагонів на станцію призначення Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці, яка проінформувала ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» про затримку вагонів. Також щодо наведених обставин станціями затримки вагонів складено акти загальної форми ГУ-23 від 11 лютого 2016 року № 10, від 11 лютого 2016 року № 2068, від 11 лютого 2016 року № 2, від 13 лютого 2016 року № 21, від 07 лютого 2016 року № 12, від 10 лютого 2016 року № 75, у яких зазначено початок і кінець затримки вагонів, а також їх номери. На станції Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці складено акти загальної форми ГУ-23 на віднесення на відповідальність вантажовласника ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», якими встановлено, що затримка вагонів на станції призначення в очікуванні подачі під вантажні операції сталася з вини відповідача (відмова вантажовласника у прийомі вагонів на під’їзну колію, зайнятість колій вагонами, які прибули на адресу останнього раніше) у період з моменту прибуття спірних вагонів на станцію підходу і до закінчення їх затримки. Також станцією Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці складено акти загальної форми стосовно того, що диспетчер по вагонам магістрального транспорту ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» не з’явився на підписання актів загальної форми ГУ-23 на віднесення на відповідальність вантажовласника. На підставі актів загальної форми ГУ-23 станцією Кривий Ріг – Головний Придніпровської залізниці за накопичувальними картками форми ФДУ-92 від 15 лютого 2016 року № 16029068, № 16029070, № 16029071, від 16 лютого 2016 року № 16029074, № 16029075, № 16029076 нараховано збір за зберігання вантажу в розмірі 315 746,76 грн та плату за охорону вантажу в розмірі 11 300,88 грн. Ці накопичувальні картки підписані представником відповідача із зауваженнями, у яких він зазначив, що затримка спірних вагонів сталася не з його вини. У справі, яка розглядається, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, виходив із того, що день складання актів загальної форми, які фіксують початок і кінець затримки вагонів з вини відповідача, не може вважатися днем, коли позивач довідався про порушення свого права у розумінні частини першої статті 261 ЦК. Право позивача на отримання плати за надані послуги зі зберігання вантажу було порушено тільки після того, як представник відповідача підписав із зауваженнями накопичувальні картки форми ФДУ-92 від 15 і 16 лютого 2016 року, до яких було включено спірні суми. Отже, перебіг позовної давності починається з 16 лютого 2016 року і закінчується 15 серпня 2016 року. Оскільки позовну заяву та додані до неї матеріали позивачем направлено до суду поштою 12 серпня 2016 року, то строк позовної давності не пропущено. Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин положення статті 315 Господарського кодексу України (далі – ГК), статті 137 Статуту залізниць України, статті 267 ЦК, скасував постанову суду апеляційної інстанції і залишив в силі рішення суду першої інстанції, погодившись з його висновками щодо пропуску позивачем шестимісячного строку позовної давності, який у цих правовідносинах обчислюється з дня настання події – неприйняття вагонів вантажовласником, що підтверджується актами загальної форми ГУ-23. Разом із тим у справах, копії постанов в яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах висловив правову позицію про те, що Статут залізниць України не є законом, тому встановлювати порядок обчислення перебігу строку позовної давності, відмінний від того, що встановлений ЦК, не може. День складання актів загальної форми не вважається днем, коли особа довідалася про порушення свого права, оскільки сам по собі акт загальної форми та акт про затримку вагонів, складені позивачем, жодним чином його право не порушує. Право позивача на отримання відповідних платежів порушено тільки після того, як представник відповідача підписав із зауваженнями накопичувальні картки, до яких включено спірні суми, внаслідок чого позивач був позбавлений права списати ці суми з особового рахунку відповідача. Отже, саме день підписання накопичувальних карток і є днем, з яким пов’язано перебіг позовної давності у цих правовідносинах. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), а частиною першою статті 258 ЦК передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. За змістом частини першої статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Однак частиною другою статті 9 ЦК встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Так, згідно з частиною п’ятою статті 315 ГК для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк. Разом із цим за змістом пункту 137 Статуту залізниць України позови залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту, можуть бути подані відповідно до установленої підвідомчості чи підсудності до суду за місцем знаходження відповідача протягом шести місяців. Зазначений шестимісячний термін обчислюється: а) щодо стягнення штрафу за невиконання плану перевезень – після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для сплати штрафу; б) в усіх інших випадках – з дня настання події, що стала підставою для подання позову. Тобто наведені норми ГК і Статуту залізниць України є спеціальними нормами, які встановлюють скорочений шестимісячний строк позовної давності та регулюють питання його перебігу відносно позову залізниці до вантажоодержувача, що випливають із перевезення. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що перебіг позовної давності за вимогами залізниці до вантажоодержувача про стягнення збору за зберігання вантажу починається від дня настання події, що стала підставою для подання позову. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 904/7033/16 (№ 3-658гс17). Як установлено судами, підставою для подання позову у справі, яка розглядається, стала подія – неприйняття вагонів вантажовласником, про що складено акти загальної форми ГУ-23, на підставі яких відповідачеві нараховано збір за зберігання та охорону вантажу. Отже, суд касаційної інстанції дійшов правомірного висновку, що перебіг шестимісячного строку позовної давності у справі, яка розглядається, починається саме з дня настання події, що стала підставою для подання позову, а не з дня підписання відповідачем накопичувальних карток із зауваженнями. Судом першої інстанції установлено, що позовну заяву подано поза межами шестимісячного строку, встановленого спеціальними нормами для позовів залізниці до вантажоодержувача, що випливають із перевезення. Ураховуючи викладене, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Оскільки суд касаційної інстанції правильно застосував норми права у рішенні, про перегляд якого подано заяву, у задоволенні заяви ПАТ «Українська залізниця» слід відмовити. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06 квітня 2017 року у справі № 904/6847/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-932гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F9E794236439372FC22581D00047118E
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представника позивача – ОСОБА_1, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Іскра» (далі – ПАТ «Іскра») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду Київської області від 17 березня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року у справі № 911/151/16 за позовом ПАТ «Іскра» до фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_2 про стягнення 590 600,00 грн, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ПАТ «Іскра» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що внаслідок неналежного виконання ФОП ОСОБА_2 зобов’язань з оплати наданих послуг із перевезення вантажу на виконання укладеного між ними договору утворилася заборгованість. Позивач просив стягнути з відповідачки на свою користь заборгованість у сумі 590 600,00 грн, з яких 318 554,83 грн основного боргу, 251 832,00 грн інфляційних втрат за період із жовтня 2013 року по листопад 2015 року, 20 214,00 грн – 3 % річних за період із 3 жовтня 2013 року по 18 грудня 2015 року. ФОП ОСОБА_2 проти позову заперечила, посилаючись на те, що нею не отримано усіх оригіналів документів, необхідних для здійснення розрахунку з ПАТ «Іскра». Сума вимог, на яку мав би право позивач, становить 331 093,71 грн, з яких основний борг – 178 785,56 грн, інфляційні втрати – 141 127,38 грн, 3 % річних – 11 181,60 грн. Проте позивач пропустив позовну давність в один рік, наслідки спливу якої ФОП ОСОБА_2 просила застосувати. Рішенням Господарського суду Київської області від 17 березня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Іскра» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме ст. 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (далі – Конвенція), що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 916/1383/13, від 6 вересня 2012 року у справі № 4/11/5022-121/2012, від 15 липня 2014 року у справі № 918/955/13, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 1 квітня 2011 року між ПАТ «Іскра» (перевізник) і ФОП ОСОБА_2 (експедитор-замовник) укладено договір № 01/04/11 про надання та організацію послуг (далі – Договір). За умовами Договору перевізник бере на себе зобов’язання перевозити наданий йому експедитором-замовником вантаж у міжнародному та міжміському сполученні автомобільним транспортом, видати вантаж уповноваженій особі замовника (або іншій особі) на його одержання та надати при цьому інші додаткові передбачені цим Договором послуги, а замовник зобов’язується після отримання послуг сплатити за них обумовлену плату (п. 1.1). Відповідно до п. 1.2 Договору замовник виступає від імені, за дорученням та за рахунок свого клієнта. Перевізник для виконання своїх зобов’язань за Договором здійснює перевезення вантажів і гарантує, що має всі необхідні ліцензії, дозволи та документи для безперешкодного здійснення перевезень вантажів у повній відповідності з умовами Договору. Згідно з п. 1.4 Договору кожне окреме перевезення здійснюється на основі заявки, яка при погодженні сторонами є невід'ємною частиною цього Договору. Розмір та обсяг робіт перевізника визначають всі подані замовником заявки. Сторонами у п. 3.1 Договору узгоджено, що вартість послуг по кожному окремому перевезенню визначається у заявці на перевезення. За змістом п. 3.2 Договору що оплату послуг замовник здійснює протягом 20 банківських днів після та за умови отримання від перевізника оригіналів документів, зазначених у п. 2.2.14, якщо інше не вказано в заявці. Оплата проводиться на основі оригіналу Договору з мокрими відтисками печаток і всіх правильно оформлених документів, наведених у п. 2.2.14 договору. У разі ненадання перевізником оригіналу акта про брак, про який зазначено в ТТН/CMR на перевезення, замовник затримує оплату за перевезення до отримання від перевізника акта про брак і визначення ступеня вини перевізника та суми для відшкодування. При виконанні цього Договору сторони дійшли згоди керуватися діючим законодавством України, яке регулює цю сферу діяльності, у тому числі Законом України «Про транспортно-експедиторську діяльність», Правилами перевезення вантажів в Україні, Статутом автомобільного транспорту УРСР від 27 червня 1969 року. А при перевезеннях у міжнародному сполученні – додатково Конвенцією зі змінами і доповненнями, Митною конвенцією про міжнародні перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП 1975 року, та іншими нормативними актами, які регулюють цю сферу діяльності, до яких приєдналася Україна (п. 6.2). Згідно з п. 7.9 Договір набирає сили з моменту підписання його сторонами і діє до 31 грудня 2011 року. Якщо за один місяць до закінчення терміну дії Договору жодна зі сторін не повідомить одна одну про своє бажання розірвати його, Договір вважається пролонгованим на тих самих умовах на наступний рік. Судами встановлено, що на виконання умов Договору ПАТ «Іскра» у період із липня 2013 року по жовтень 2013 року надало ФОП ОСОБА_2 послуги з перевезення вантажу на загальну суму 318 554,83 грн, що підтверджується заявками на транспорт (т. 1, а.с. 19, 25, 31, 38, 44, 50, 56, 62, 68, 74, 80, 86, 92), міжнародними товарно-транспортними накладними CMR (т. 1, а.с. 20, 26, 32, 39, 45, 51, 57, 63, 69, 75, 81, 87, 93) та актами здачі-прийняття робіт (надання послуг) (т. 1, а.с. 24, 30, 37, 43, 49, 55, 61, 67, 73, 79, 85, 91, 97). Згідно із зазначеними документами перевезення здійснювалося за маршрутом Німеччина – Україна, перевізником виступало ПАТ «Іскра», експедитором – ОСОБА_2, отримувачами та відправниками – треті особи. Надіслання позивачем відповідачеві зазначених документів та їх отримання останнім підтверджується наявними у матеріалах справи копіями списків згрупованих поштових відправлень, фіскальних чеків, журналу реєстрації вихідної кореспонденції, повідомленнями про вручення поштового відправлення. Відповідач у встановлений строк не оплатив перевезення, внаслідок чого утворилася заборгованість на загальну суму 318 554,83 грн, на яку позивачем нараховано 251 832,00 грн втрат від інфляції за період із жовтня 2013 року по листопад 2015 року та 20 214,00 грн – 3% річних за період із 3 жовтня 2013 року по 18 грудня 2015 року. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що: – у порушення умов Договору відповідач не виконав своїх зобов'язань зі сплати вартості перевезення на загальну суму 318 554,83 грн. Наявність і розмір зазначеної заборгованості підтверджується доказами, наявними у матеріалах справи, отже право позивача є порушеним; – у п. 1.2 Договору зазначено, що замовник виступає від імені, за дорученням та за рахунок свого клієнта. Відтак, саме замовник є відправником або одержувачем вантажу у межах укладеного між сторонами Договору і несе відповідальність перед перевізником саме як відправник або одержувач вантажу, водночас перевізник за Договором несе відповідальність перед замовником як перед відправником чи одержувачем вантажу. Укладений між сторонами Договір за правовою природою є договором перевезення, отже до нього застосовуються усі норми щодо договору перевезення у т.ч. і строки позовної давності; – відповідно до ч. 3 ст. 925 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу застосовується позовна давність в один рік. Враховуючи, що останній акт отримано відповідачем 12 листопада 2013 року, за умовами Договору відповідач мав розрахуватись протягом 20 банківських днів, а саме до 10 грудня 2013 року, позивачем пропущено позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем. Суди апеляційної та касаційної інстанцій погодилися із висновками суду першої інстанції, зазначивши додатково, що положення ст. 32 Конвенції щодо позовної давності до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки зі змісту цієї статті вбачається, що нею врегульовано порядок розгляду претензій та позовів до перевізника, а не претензій і позовів перевізника до замовника (вантажовідправника). У справі № 916/1383/13, копію постанови в якій надано для порівняння, судами встановлено, що між сторонами укладено договір на організацію перевезень вантажу автомобільним транспортом у міжміському та міжнародному сполученні, в якому позивач є виконавцем, а відповідач – замовником. На виконання цього договору позивач надав послуги з перевезення контейнерів на користь третіх осіб, де експедитором зазначено відповідача, проте відповідач (замовник) наданих послуг не оплатив. Задовольняючи позов про стягнення заборгованості, суди виходили із того, що між позивачем (який є перевізником) і відповідачем (як експедитором, а не вантажовідправником) не виникло правовідносин перевезення вантажу. Натомість між сторонами склалися правовідносини транспортного експедирування. За таких обставин положення ч. 3 ст. 925 ЦК, якою встановлено скорочену позовну давність в один рік до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, до спірних правовідносин не застосовується. Для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк (ч. 5 ст. 315 Господарського кодексу України, далі – ГК), проте у транспортних накладних, які є письмовою формою договору перевезення вантажу, статус відповідача визначено саме як експедитора, тому на ці правовідносини не поширюється дія положення ч. 5 ст. 315 ГК. До спірних правовідносин підлягає застосуванню загальна позовна давність тривалістю у три роки, визначена ст. 257 ЦК, яку позивачем не було пропущено при зверненні з позовом до суду. У справі № 4/11/5022-121/2012 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про стягнення коштів з товариства (замовник) на користь підприємства (перевізник) за договором перевезення вантажів автомобільним транспортом. При цьому суд зазначив, що виконане за договором перевезення входить до сфери дії Конвенції, ст. 32 якої встановлено, що у випадку навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обов'язків, яке згідно із законодавством, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення, термін позовної давності встановлюється в три роки. Враховуючи встановлений судами факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань за договором на перевезення вантажів автомобільним транспортом щодо оплати послуг за перевезення вантажу, який визнано судами навмисним правопорушенням, суди дійшли висновку, що позивач звернувся до суду у межах строку позовної давності, а тому немає підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, встановлених ст. 267 ЦК. У справі № 918/955/13 суд касаційної інстанції погодився із висновками суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову підприємства (виконавець) до товариства (замовник) про стягнення заборгованості за договором перевезення вантажу. При цьому суд зазначив, що спір між позивачем і відповідачем виник із договору міжнародного перевезення вантажу автомобільним транспортом, в якому позивач виступав перевізником, а отримувач вантажу знаходився на території іншої держави, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Конвенції (вантажовідправником виступала третя особа). Суди дійшли висновку, що у такому випадку в зв'язку з неоплатою послуг у передбачений договором строк має місце умисне ухилення відповідача від сплати боргу, а тому на підставі ч. 1 ст. 32 Конвенції слід застосовувати трирічний строк давності, який починається по закінченні тримісячного терміну з дня укладення договору перевезення (міжнародної товарно-транспортної накладної (CMR). Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно з положеннями ст. 909 ЦК, ст. 307 ГК за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується укладенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. За змістом ч. 2 ст. 908 ЦК, що кореспондується з вимогами ч. 5 ст. 307 ГК, загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. У справі, що розглядається, перевізник (позивач) взяв на себе зобов’язання перевозити наданий йому експедитором-замовником (відповідачем) вантаж у міжнародному та міжміському сполученні автомобільним транспортом і видати вантаж уповноваженій особі замовника на його одержання, а замовник зобов’язався після отримання послуг сплатити за них обумовлену Договором плату (п. 1.1). Між позивачем (перевізником) і вантажовідправниками або вантажоодержувачами договірних відносин немає. З аналізу наведених норм права та встановлених судом обставин справи вбачається, що між сторонами спору склалися правовідносини з перевезення вантажу. Відсутність у цьому спорі відносин транспортного експедирування підтверджується положеннями ст. 929 ЦК, ст. 316 ГК, ст.ст. 1, 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», згідно з якими за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із перевезенням вантажу. Тобто сторонами такого договору є експедитор і клієнт, на виконання доручень якого діє експедитор. Відповідно до ст. 315 ГК щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Аналогічну норму закріплено у ст. 926 ЦК. За змістом ст. 1 Конвенції (Закон України від 1 серпня 2006 року № 57-V «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів») вона застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін. Аналіз наведених положень та умови п. 6.2 Договору у справі, яка розглядається, дають підстави для висновку, що суди помилково виходили із того, що на спірні вимоги не поширюється дія Конвенції. Отже, згідно з ч. 1 ст. 32 Конвенції термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, встановлюється в один рік. Однак у випадку навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обов'язків, яке згідно законодавства, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення, термін позовної давності встановлюється в три роки. Відповідно до приписів ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Встановлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, ЦК покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише в тому разі, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Наведені норми зобов'язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і достеменно підтверджених висновків. Тобто під час вирішення спору у справі, що розглядається, суд має з’ясувати, чи є допущене невиконання зобов'язання навмисним правопорушенням (встановити наявність вини у формі умислу). Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. Зважаючи на викладене, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Іскра» задовольнити частково. Рішення Господарського суду Київської області від 17 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року у справі № 911/151/16 скасувати. Справу № 911/151/16 передати на розгляд до Господарського суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 17 травня 2017 року № 3-1396гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/28D510889FBA2ED7C225812C00485646