Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Університету державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов’язання відновити дію контракту за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л и : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі наказу НОМЕР_1 його було звільнено з посади ректора Національного університету державної податкової служби України за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яку він обіймав відповідно до укладеного контракту НОМЕР_2 з Державною податковою службою України. Позивач зазначав, що за умовами вказаного контракту він за результатом проведеного конкурсу був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України терміном на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. Однак 27 липня 2013 року його було затримано працівниками правоохоронних органів під час виконання ним своїх посадових обов'язків за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. З 28 липня 2013 року він перебував на стаціонарному лікуванні в декількох медичних закладах, а в подальшому був вимушений звернутися до компетентних органів США за отриманням політичного притулку, тому не виконував обов'язків ректора з незалежних від нього причин. 24 вересня 2014 року отримав у начальника відділу кадрів Національного університету державної податкової служби України копію наказу про звільнення за власним бажанням з ІНФОРМАЦІЯ_1, проте жодної заяви про своє звільнення із займаної посади він не писав. Позивач зазначав, що надана як доказ копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкарай незадовільним. Так само, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення був здійснений в аналогічному стані. При цьому звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень статті 40 КЗпП України. ОСОБА_1 зазначав, що його не було ознайомлено з наказом про звільнення ні в усній, ні в письмовій формі, він не отримав усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористаної щорічної відпустки та трудову книжку. Крім того, із серпня 2013 року він був переконаний, що його вже відсторонено від виконання обов'язків ректора, оскільки 30 липня 2013 року під примусом та без дозволу медичного закладу його вивозили до Печерського районного суду для розгляду клопотання слідчого про відсторонення з посади ректора. Про факт звільнення йому стало відомо лише 25 вересня 2014 року, коли він звернувся до виконуючого обов'язки ректора Національного університету державної податкової служби України із запитом про видачу документа, що підтверджує його відсторонення з посади ректора. У зв'язку з наведеним з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 «Про звільнення ОСОБА_1»; поновити його на посаді ректора Університету державної фіскальної служби України; стягнути з Університету державної фіскальної служби України на його користь заробіток за весь час вимушеного прогулу; зобов'язати університет відновити дію контракту від 01 вересня 2011 року НОМЕР_2 та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за 1 місяць вимушеного прогулу. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 1 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 47, 48, 116, 117, 233 - 235 КЗпП України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 2 жовтня 2013 року, 22 та 29 січня 2014 року, 22 липня, 28 жовтня 2015 року, ухвали Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року, 2 червня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року (справа № 6-144цс13), 24 червня 2015 року (справа № 6-116цс15), 6 квітня 2016 року (справа № 6-409цс16), 26 жовтня 2016 року (справа № 6-1395цс15), в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 вересня 2011 року між Державною податковою службою України та ОСОБА_1 було укладено контракт НОМЕР_2, відповідно до умов якого за результатами проведеного конкурсу ОСОБА_1 був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України строком на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. На підставі наказу Державної податкової адміністрації України від 1 вересня 2011 року НОМЕР_3 ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків ректора університету. Згідно з наказом Міністерства доходів та зборів України від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України та розірвано з ним контракт від 1 вересня 2011 року НОМЕР_2. Суди встановили, що підпис на заяві про звільнення за власним бажанням виконано не ОСОБА_1, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 26 листопада 2015 року. 11 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 1184-р про утворення Університету державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Науково-дослідний інститут фінансового права з віднесенням його до сфери управління Державної фіскальної служби України. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту, оскільки заява про звільнення із займаної посади була написана без його волевиявлення на звільнення за власним бажанням. Крім того, звільнення позивача відбулося у період його стаціонарного лікування в лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина четверта статті 40 КЗпП України) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту. Установивши зазначені обставини, суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки з відповідним наказом він був ознайомлений 30 серпня 2013 року, а з позовом до суду звернувся у вересні 2014 року. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року і 22 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року суди касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку рішення у трудових спорах, зробили висновки про застосування до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 235 КЗпП України щодо стягнення на користь позивачів середнього заробітку за час несвоєчасної видачі трудової книжки, що є порушенням положень статті 47 цього Кодексу. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 29 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суди касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, виходили з того, що поза увагою судів залишився факт, що після закінчення строку попередження про звільнення працівник не залишив роботу, продовжував працювати та не вимагав розірвання трудового договору, а тому його звільнення за власним бажанням є незаконним. Постановляючи ухвалу від 22 липня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про поновлення працівника на роботі, стягнення середнього заробітку та визнання незаконним наказу про звільнення, керувався тим, що працівника не було звільнено за його власним бажанням на підставі його заяви у день, указаний у заяві, а тому після настання цієї дати роботодавець не мав права його звільняти відповідно до раніше поданої заяви. Відтак, наведені судові рішення ухвалені судами у спорах з іншим обґрунтуванням позовних вимог та при встановленні інших фактичних обставин справи, а тому також не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами зазначених норм трудового права. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції переглядав у касаційному порядку справу у спорі про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Судові рішення у справі про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також були предметом перегляду у постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року. Натомість у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року міститься правовий висновок щодо застосування положень частини другої статті 233 КЗпП України, відповідно до якого в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом на підставі статей 116, 117 цього Кодексу про стягнення заробітної плати, яка йому належить на день звільнення, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. У постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року зазначено, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати (статті 116, 117 КЗпП України) є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин, та висловлена наведено правовий висновок про застосування частини першої статті 233 КЗпП України щодо звернення до суду із заявою про вирішення такого спору в тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначені судові рішення не можуть бути прикладами неоднакового застосуванням судами зазначених норм трудового права, оскільки у даній справі позовні вимоги з підстав статей 116, 117 та 235 КЗпП України не заявлялись та судами не розглядались. Отже, аналіз наведених заявником судових рішень на підтвердження доводів своєї заяви не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у справі, яка є предметом перегляду, та у наведених прикладах різні предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, а також не свідчить про невідповідність викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданій представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1462цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6834FDC5C9EE0964C22581BE00540DFA

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту, зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору удаваним за заявою ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту. ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору НОМЕР_1 від 27 жовтня 2006 року удаваним, доведення відсутності заборгованості перед ПАТ «УкрСиббанк». Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 вересня 2016 року позов ПАТ «УкрСиббанк» задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 27 жовтня 2006 року, яка станом на 9 березня 2016 року склала 4 тис. 730 доларів США 90 центів та 14 тис. 10 грн 63 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено. Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 6 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, було залишено без руху та надано строк, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання ухвали, на усунення вказаних в ухвалі недоліків, зокрема сплати судового збору в розмірі 2 тис. 299 грн. Ухвалою цього ж суду від 21 жовтня 2016 року клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, було повторно залишено без руху та надано строк, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання ухвали, на усунення вказаних в ухвалі недоліків, зокрема сплати судового збору в розмірі 2 тис. 299 грн. Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу для розгляду до суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини третьої статті 22 Закону України № 1023-XII від 12 травня 1991 року «Про захист прав споживачів» та статті 5 Закону України № 3674-VI від 8 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня (у справах № 753/22632/15-ц та 756/13114/15-ц), 18 травня (у справах № 405/7915/15-ц та 565/1557/15-ц), 8 та 22 червня, 20 липня, 7 та 9 вересня, 14 вересня (у справах № 565/1061/15-ц та 565/34/16-ц), 21 вересня (у справах № 342/1094/15-ц та 752/7597/15-ц), 28 вересня (у справах № 565/1640/15-ц та 565/1606/15-ц), 5 жовтня, 19 жовтня (у справах № 757/29939/14-ц та 758/8916/15-ц), 26 жовтня, 2 листопада (у справах № 522/1423/16-ц, 565/183/16-ц та 565/931/15-ц), 9, 16, 23 та 29 листопада, 21 грудня (у справах № 470/264/16-ц та 489/1916/16-ц) 2016 року, 16 січня, 1 лютого, 15 лютого (у справах № 739/16734/15-ц та 522/7388/16-ц) та 1 березня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. У справі, про перегляд якої подано заяву, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору та визнаючи неподаною та повертаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1, виходив з такого. Закон № 3674-VI є спеціальним законом, який визначає підстави для звільнення від сплати судового збору та пільги щодо його сплати, отже саме правові приписи, закріплені в наведеному законі, підлягають застосуванню під час обчислення судового збору, його сплати, а також звільнення осіб від його сплати у випадках, визначених у статті 5 цього Закону. Оскільки цією статтею не передбачено звільнення споживачів від сплати судового збору, посилання ОСОБА_1 про звільнення її від такої сплати на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» є необґрунтованими. Разом з тим у наданих заявницею як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права судових рішеннях суд касаційної інстанції дійшов протилежного висновку та виходив з того, що споживачі звільнені від сплати судового збору за позовами про захист їх прав на всіх стадіях розгляду справ. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального та процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону № 3674-VI судовий збір – це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. За правилами статті 79, пункту п’ятого статті 119, частини другої статті 297, частини другої статті 328, абзацу третього частини першої статті 358 ЦПК України судовий збір належить до судових витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, які несуть сторони в судах усіх рівнів, зокрема при розгляді позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги чи заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи–підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене Законом № 3674-VI (стаття 2 цього Закону). Сплата судового збору особами, які звертаються до суду, – це процесуальний обов’язок, який визначається нормами цивільного процесуального закону (ЦПК України) та Закону № 3674-VI. При цьому процесуальна норма частини другої статті 79 ЦПК України є бланкетною і в частині визначення розміру судового збору, порядку його сплати, повернення і звільнення від сплати відсилає до окремого закону, зокрема Закону № 3674-VI. Об’єкти справляння судового збору, тобто процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. Такими об’єктами є процесуальні документи, які особа подає до суду (позовна заява, апеляційна чи касаційна скарга, заява про перегляд судового рішення тощо). Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга цієї статті). Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону № 3674-VI установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору так само залежать від характеристики об’єкта справляння – позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках – у поєднанні з характеристикою суб’єкта, який звертається до суду). Пільги щодо сплати судового збору визначені статтею 5 Закону № 3674-VI. При цьому передбачені в цій статті особи, які мають пільги щодо сплати судового збору, звільняються від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, про що прямо зазначено в абзаці першому частини першої цієї статті. Пункт сьомий статті 5 Закону № 3674-VI у первісній редакції передбачав звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, пов’язаними з порушенням їхніх прав. Одночасно частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. Разом з тим від часу прийняття Закону № 3674-VI до нього неодноразово вносилися зміни. Найпомітніші зміни відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі – Закон № 484-VIII). Цим Законом суттєво підвищено ставки судового збору та водночас значно скорочено перелік суб’єктів, які звільняються від його сплати (відповідно викладено в новій редакції і статті 4, 5 Закону № 3674-VI). Так, Законом № 484-VIII стаття 5 Закону № 3674-VI викладена у новій редакції, відповідно до якої з переліку осіб, звільнених від сплати судового збору, такі особи як споживачі, виключені. Зазначений перелік є вичерпним щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. Разом з тим зміни до чинної редакції частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», за якою споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав, не внесено, а тому після набрання чинності Закону № 484-VIII спостерігається збіг темпоральної (часової) та змістовної (сутнісної) колізій правових норм одного й того ж рівня. Так, Закон № 3674-VI є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття 5 цього Закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення її в новій редакції згідно із Законом № 484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. При цьому частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», який є спеціальним законом саме в цій сфері захисту прав споживачів, звільняє споживачів від сплати судового збору за подання позову на захист своїх порушених прав. З метою подолання цієї колізії слід виходити з такого. Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підтверджує можливість судового захисту прав споживачів, передбачених законодавством, і встановлює певні особливості судового захисту їх прав, однією з яких є звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. У регулюванні сплати судового збору положення зазначеної норми права є спеціальними до положень статті 5 Закону № 3674-VI, оскільки остання загалом урегульовує питання звільнення різних суб’єктів звернення до суду від сплати судового збору за різні процесуальні дії (об’єкти сплати судового збору) в судах усіх інстанцій. У цьому Законі не йдеться про звільнення споживачів від оплати судового збору загалом за подання до суду будь-якої інстанції будь-якого з об’єктів справляння судового збору. Разом з тим застосовувати частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов’язково слід у системному зв’язку з нормами статей 1 – 6 Закону № 3674-VI, тобто враховуючи характеристику об’єкта справляння судового збору та правило врегулювання темпоральної колізії, відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, якій був прийнятий раніше. Як уже зазначалося вище, статті 3 і 4 Закону № 3674-VI визначають, що об’єктом справляння судового збору є процесуальний документ – позовна заява, інша заява, апеляційна, касаційна скарги, заява про перегляд судового рішення Верховним Судом України тощо. Розмір ставки судового збору так само залежить передусім від об’єкта справляння судового збору. Аналізуючи норму частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у її системному зв’язку з положеннями статей 1–6 Закону № 3674-VI, зокрема статті 5 зазначеного Закону в редакції Закону № 484-VIII, можна зробити висновок, що споживач, право якого порушене і який з огляду на це подає позов, відповідно до статті 22 Закону «Про захист прав споживачів», звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, але має обов’язок щодо сплати судового збору при вчиненні відповідних дій в інших судових інстанціях та у Верховному Суді України. Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об’єктів справляння судового збору, зокрема апеляційної, касаційної скарг, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України, то у таких випадках він зобов’язаний сплатити судовий збір у розмірі ставки, визначеної відповідно до статті 4 Закону № 3674-VI. Такий правовий висновок викладений і в постанові Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року в справі № 359/3241/16-ц, йому відповідають судові рішення, про перегляд яких подано заяву. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17 Стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підтверджує можливість судового захисту прав споживачів, передбачених законодавством, і встановлює певні особливості судового захисту їх прав, однією з яких є звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. Разом з тим застосовувати частину третю статті 22 цього Закону обов’язково слід у системному зв’язку з нормами статей 1 – 6 Закону України «Про судовий збір», тобто враховуючи характеристику об’єкта справляння судового збору та правило врегулювання темпоральної колізії, відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, якій був прийнятий раніше. Отже, споживач, право якого порушене і який з огляду на це подає позов, відповідно до статті 22 Закону «Про захист прав споживачів», звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, але має обов’язок щодо сплати судового збору при вчиненні відповідних дій в інших судових інстанціях та у Верховному Суді України. Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об’єктів справляння судового збору, зокрема апеляційної, касаційної скарг, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України, то у таких випадках він зобов’язаний сплатити судовий збір. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-916цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1BBF66885112E464C22581BE002E8358

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Ємця А.А., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Державного концерну «Укроборонпром» та Державного підприємства «Київський державний завод «Буревісник» до ОСОБА_1, відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, третя особа – Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, про визнання недійсними електронних торгів та застосування наслідків недійсності правочину за заявою заступника військового прокурора Центрального регіону України про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2015 року заступник військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Державного концерну «Укроборонпром» (далі – ДК «Укроборонпром») та Державного підприємства «Київський державний завод «Буревісник» (далі – ДП «КДЗ «Буревісник») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві (далі – ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві) про визнання недійсними електронних торгів та застосування наслідків недійсності правочину. Позивач зазначав, що 17 грудня 2013 року державний виконавець ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві здійснив опис та наклав арешт на рухоме майно – виробниче обладнання у кількості 173 одиниці, що перебувало на балансі ДП «КДЗ «Буревісник» та належало йому на праві господарського відання. Під час виконавчого провадження щодо стягнення на користь кредиторів заборгованості з ДП «КДЗ «Буревісник» 5 травня 2015 року було проведено електронні торги з реалізації зазначеного державного рухомого майна. Посилаючись на те, що вказані електронні торги проведено з порушенням вимог чинного законодавства, а також зазначаючи, що пред’явлення цього позову заступником військового прокурора в інтересах ДК «Укроборонпром» та ДП «КДЗ «Буревісник» зумовлене винятково захистом інтересів держави та неспроможністю підприємства самостійно звернутись з відповідним позовом у зв’язку із накладенням органами виконавчої служби арешту на рахунки підприємства, що унеможливлює сплату ним судового збору, позивач просив визнати недійсними результати вказаних електронних торгів, протокол про їх проведення та акт державного виконавця про проведення цих торгів; застосувати реституцію, зобов’язавши ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві повернути грошові кошти, що надійшли на депозитний рахунок відділення, в розмірі 496 тис. 124 грн 20 коп. переможцю торгів ОСОБА_1 і зобов’язати його повернути ДП «КДЗ «Буревісник» придбане на торгах майно згідно з переліком, визначеним в акті державного виконавця. Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 21 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 листопада 2015 року, позовну заяву заступника прокурора повернув позивачу з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року заступник військового прокурора просить скасувати це судове рішення та передати справу на розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 121 Конституції України у поєднанні з частиною другою статті 45 ЦПК України, а також частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (у редакції, яка була чинною на час звернення прокурора до суду; далі – Закон № 1697-VII), статей 3, 4, 7 Закону України «Про особливості управління об’єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі» у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви заступник військового прокурора надав копії постанов Вищого господарського суду України від 1 березня, 11 травня і 27 вересня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, представників військової прокуратури Центрального регіону України та ДК «Укроборонпром», перевіривши наведені в заяві заступника військового прокурора доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до пункту 1 статуту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2011 року за № 993, ДК «Укроборонпром» є державним господарським об'єднанням, утвореним відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року за № 1221 «Про утворення Державного концерну «Укроборонпром». Функції з управління зазначеним концерном та контроль за його діяльністю здійснює уповноважений орган управління Кабінет Міністрів України. ДП «КДЗ «Буревісник» є юридичною особою, має печатку, самостійний баланс, рахунки. Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви заступнику прокурора з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 121 ЦПК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи, оскільки прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах двох державних компаній, що суперечить нормам частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, якою встановлено заборону на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній. Крім того, обставини, на які посилався заступник військового прокурора у позові, суди визнали такими, що не підтверджують неспроможність самостійного звернення вказаних державних компаній до суду за захистом відповідних прав, свобод чи інтересів. Так, у справі, яка переглядається, заступник військового прокурора в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та ДП «КДЗ «Буревісник» звернувся до суду з позовом у вересні 2015 року. 15 липня 2015 року набрав чинності Закон № 1697-VII, згідно з положеннями частини третьої статті 23 якого прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов’язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об’єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції. Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 1 березня, 11 травня і 27 вересня 2016 року, ухвалених за наслідками розгляду справ за позовами прокурорів, пред’явленими в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та відповідних державних підприємств, суд касаційної інстанції застосував до спірних правовідносин Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789-ХII «Про прокуратуру» (далі – Закон № 1789-ХII) в редакції, чинній на момент звернення прокурора до суду з позовною заявою, оскільки позовні заяви прокурор подав до набрання чинності Законом № 1697-VII. За положеннями статті 361 Закону № 1789-ХII представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Обираючи форму представництва, передбачену частиною п’ятою цієї статті, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави чи громадянина, обґрунтовує необхідність їх захисту. Так, у постанові від 1 березня 2016 року Вищий господарський суд України зазначив, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон № 1789-ХII, оскільки військовий прокурор звернувся до суду 14 липня 2015 року, та дійшов висновку про те, що з урахуванням мотивованого формулювання прокурором інтересів держави та правильного обрання ним форми представництва інтересів держави, правові підстави для залишення позовної заяви військового прокурора, поданої в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром» та Державного підприємства «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес», без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу України відсутні. У постановах від 11 травня і 27 вересня 2016 року Вищий господарський суд України розглянув справи за позовами прокурора, пред’явленими до 15 липня 2015 року, тобто до набрання чинності Законом № 1697-VII, зазначивши, що прокурор має право заявляти позов до суду в інтересах держави в особі ДК «Укроборонпром», оскільки державі завдано суттєвої майнової шкоди та порушено її інтереси, що підлягають захисту з боку органів прокуратури України. Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалені надані для порівняння судові рішення, встановлено різні фактичні обставини. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви заступника військового прокурора Центрального регіону України про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-678цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/65BB16C03787D278C22581BE00565925

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариств «Страхова компанія «Україна» (далі – ПрАТ «СК «Україна»), ОСОБА_2 про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2012 року з вини водія ОСОБА_2, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», власником якого є ОСОБА_4 та який згідно з довіреністю перебуває у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована ПрАТ «СК «Україна», яке визнало майнову шкоду в розмірі 114 тис. 228 грн, проте страхового відшкодування не виплатило. ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 має сплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування, що становить 65 тис. 228 грн, а також сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат та трьох відсотків річних. У подальшому позивач збільшив позовні вимоги та просив стягнути на свою користь з ОСОБА_2 90 тис. грн моральної шкоди, а із ПрАТ «СК «Україна» 45 тис. 345 грн 15 коп. пені за прострочення виплати страхового відшкодування за період з 1 березня 2013 року по 22 березня 2016 року. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто на його користь із ПрАТ «СК «Україна» 94 тис. 345 грн страхового відшкодування, а з ОСОБА_2 – 65 тис. 228 грн різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до ПрАТ «СК «Україна» не оскаржувалося. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди скасовано та в цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 395, 396 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та 29 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2012 року на автодорозі Київ – Чоп сталась ДТП, внаслідок якої автомобіль марки «Renault Megane», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням водія ОСОБА_2. зіткнувся з автомобілем марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, під керуванням водія ОСОБА_3, що належить на праві власності ОСОБА_4. ДТП сталась з вини водія ОСОБА_2, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», тип транспортного засобу – сідловий тягач-Е. На момент ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована на підставі договору про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у ПрАТ «СК «Україна». Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження НОМЕР_1 від 29 січня 2013 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Renault Magnum» становить 552 тис. 311 грн 60 коп., а розмір матеріального збитку, заподіяного його власнику унаслідок виявлених пошкоджень, становить 114 тис. 228 грн. За довіреністю від 25 вересня 2012 року ОСОБА_4 уповноважив окремо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 представляти його інтереси при вчиненні правочинів щодо продажу автомобіля, обміну, передачі в оренду (найм), позики належного йому автомобіля марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, та для цього надав їм право керувати згаданим автомобілем, представляти його інтереси в органах нотаріату, комісійних магазинах, органах Державтоінспекції, комісіях або в будь-яких інших підприємствах, установах та організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з усіх без винятку питань, пов’язаних з експлуатацією, відчуженням автомобіля, його переобладнанням, ремонтом, проходженням державного технічного огляду; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля, за необхідності зняти автомобіль з обліку, одержати транзитні номери; подавати та одержувати довідки та документи, включаючи заяви, дублікат реєстраційного документа, укладати від його імені договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування автомобілем, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови; одержувати належні за цими договорами грошові суми; укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності; у випадку спричинення автомобілю пошкодження іншими особами внаслідок ДТП чи заподіяння шкоди повіреною особою іншим транспортним засобам під час управління автомобілем як джерелом підвищеної небезпеки укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми у розмірах згідно з калькуляціями, актами, експертними висновками тощо; вчиняти інші юридично значимі дії, пов’язані із виконанням цієї довіреності. ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування шкоди, завданої ДТП, 65 тис. 228 грн майнової та 5 тис. грн. моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог статті 1194 ЦК України, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При визначенні розміру моральної шкоди суд виходив з ступеня вини відповідача та з урахуванням вимог розумності, справедливості та поміркованості. Cуд також керувався тим, що застосувати позовну даність у цьому спорі немає підстав, оскільки її перебіг починається не з дня скоєння ДТП, а з 2 жовтня 2013 року, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині його позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що пошкоджений транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_4, під час ДТП керував цим автомобілем ОСОБА_3, а ОСОБА_1 має лише право розпоряджатися ним на підставі довіреності від 25 вересня 2012 року і не має права вимагати відшкодування шкоди. Він також не довів понесення витрат на відновлення автомобіля. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_2 та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вимог ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що передача власником ОСОБА_4 права керування транспортним засобом ОСОБА_1 у процесі розгляду справи ніким не оспорювалась, на момент скоєння ДТП ОСОБА_1 мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи. У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року міститься висновок про те, що пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну. Отже, висновки щодо застосування статей 395, 396 ЦК України, зроблені судом, у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом України у постанові від 3 грудня 2014 року, на яку посилається заявник в своїй заяві. Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач після настання ДТП, у січні 2013 року, вже звернувся до страховика відповідача із заявою про виплату йому страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини ОСОБА_2, з якою страхувальник уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту відповідальності. 23 січня 2013 року за участю позивача та представника страхової компанії винної у ДТП особи відбулася оцінка пошкодженого транспортного засобу. Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП, ОСОБА_2), 5 грудня 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у ОСОБА_1 виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся 9 лютого 2016 року – зі спливом позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 звертався із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу (а.с. 89). Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2017 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1365цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП), у грудні 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся у лютому 2016 року – зі спливом позовної давності. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1365цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3BA8AB7EB34F2A8CC22581BE0053D6BD

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – АТ «Дельта банк»), про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. ОСОБА_1 зазначав, що в період із 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працював у АТ «Дельта банк» на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі наказу НОМЕР_1. Позивач вважав, що при звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не сплачено компенсацію витрат на відрядження у розмірі 346 грн 88 коп., що встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, а тому відповідач на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з АТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року в розмірі 37 тис. 249 грн 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року відмовлено уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень АТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 117, 233 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення АТ «Дельта банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 серпня 2015 року, 2 березня 2016 року, 25 травня 2017 року, постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року та 13 березня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника АТ «Дельта банк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 в період з 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 перебував з АТ «Дельта банк» в трудових відносинах, працюючи на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. Прийнятий на роботу на підставі наказу НОМЕР_2 від 17 жовтня 2013 року, звільнений з роботи на підставі наказу НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_1 не проведено повного розрахунку, а саме, не сплачено компенсацію витрат на відрядження в розмірі 104 грн 50 коп. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу на час звільнення незаконно не виплачено компенсації витрат на відрядження в сумі 104 грн 50 коп., що є підставою для стягнення на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 117, 233 КЗпП України посилається у своїй заяві АТ «Дельта банк», суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в разі часткового задоволення позовних вимог підлягає зменшенню з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком та принципу співмірності. Крім того, в ухвалі від 5 серпня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що заявлена позивачем сума невиплачених йому коштів не входить до фонду оплати праці, а тому позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, а отже, в позові слід відмовити. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково, а саме стягнув на його користь 104 грн 50 коп., тоді як позивач заявляв вимоги на 673 грн 87 коп., наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні. Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»). Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення. З огляду на викладене та встановлені судами обставини про те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а з рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позивачу стало відомо про порушення свого права на отримання витрат на відрядження, позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, тому відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року та рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1638цс17 Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1638цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A54456E1A072AB92C22581BE002AF8ED

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнаня незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 жовтня 1996 року сільською радою було прийнято рішення про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1, проте державний акт було видано відповідачу на більшу площу земельної ділянки, а саме на S_2 (для обслуговування жилого будинку S_3 та ведення особистого підсобного господарства S_4). Тобто під час розроблення технічної документації до державного акта на право приватної власності на землю розмір земельної ділянки було необґрунтовано збільшено на S_5. Крім того, межа ділянки, виділеної ОСОБА_2, проходить по одному з об'єктів нерухомості, що належить позивачці, а саме сараю, літ. «Б», що підтверджується топографічною зйомкою земельної ділянки. З огляду на наведене позивачка вважає, що рішення про надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки прийнято сільською радою з порушенням чинного законодавства та ії прав, а тому просила визнати незаконним та скасувати рішення Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області від 4 жовтня 1996 року НОМЕР_7 у частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1, скасувати державний акт про право приватної власності від 9 квітня 2001 року та визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 7 серпня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі та прийняти нове рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини четвертої статті 268 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі – Закон № 4176-VI). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року та 20 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди установили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 листопада 1993 року належить житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1 літ. «А» та інші господарські споруди: сарай цегляний (літ. «Б»), прибудова цегляна (літ. «В»), гараж (літ. «Г»), вбиральня (літ. «Д»), погріб (літ. «Е»), колодязь (літ. «К»), огорожа. 4 жовтня 1996 року рішенням Рожнівської сільської ради дев’ятої сесії 22 скликання НОМЕР_7 ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею S_1 АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 09 квітня 2001 року ОСОБА_2 видано державний акт про право приватної власності на землю серії КВ б/н, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за НОМЕР_2, за яким їй передано у власність S_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку та S_4 для ведення особистого підсобного господарства. Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо виготовлення обмінного файлу для введення в базу даних і присвоєння кадастрового номера на земельну ділянку ОСОБА_2, яка виготовлена Товариством з обмеженою відповідальністю «Український земельний кадастр» у 2010 році на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії КВ б/н, в описі меж від точки «Б» до точки «В» зазначено землевласником ОСОБА_1. Крім того, у вказаній технічній документації міститься заява ОСОБА_2 про те, що вона не заперечує, що під час геодезичних робіт площа земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства зменшилася з S_4 до S_6, про що виготовлено відповідний абрис. Рішенням виконавчого комітету Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області від 26 грудня 2003 року ОСОБА_1 було передано безкоштовно у власність земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку площею S_7 за АДРЕСА_1, де розташовані вищевказаний житловий будинок НОМЕР_1 та господарські споруди. На підставі вказаного рішення Броварським науково-виробничим землевпорядно-архітектурним бюро у грудні 2003 року було розроблено технічну документацію для виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку, на підставі якої 22 березня 2004 року ОСОБА_1 видано державний акт серії КВ НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку площею S_7 для обслуговування житлового будинку, кадастровий номер НОМЕР_4. З опису меж у цьому державному акті вбачається, що дана земельна ділянка від точки «Б» до точки «В» є суміжною із земельною ділянкою ОСОБА_2 07 серпня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки S_3, кадастровий номер НОМЕР_5, на якій розташований житловий будинок НОМЕР_6 АДРЕСА_1. Також суди установили, що порядок користування земельними ділянками склався давно, фактично із часу отримання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 державних актів на право власності на земельні ділянки, жодних суперечок між ними не виникало. Межі сторонами самовільно не переносилися. У травні 2014 року було складено акт обстеження належної ОСОБА_1 земельної ділянки, у якому зазначено, що під час обстеження та геодезичного обміру земельної ділянки площею S_7 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд було виявлено, що фактична межа цієї земельної ділянки не відповідає державному акту, а саме: частина її земельної ділянки, на якій розташовано сарай, перебуває у власності ОСОБА_3. В акті також зазначено, що державні акти на право власності на землю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виготовлені неправильно, а саме допущено помилку при визначенні координат та конфігурації суміжних земельних ділянок. У справі, про перегляд якої подано заяву, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишивши без змін рішення судів попередніх судових інстанцій про відмову в позові, виходив з того, що при прийнятті рішення від 4 жовтня 1996 року про передачу земельної ділянки ОСОБА_2 Рожнівська сільська рада діяла у межах своїх повноважень та у спосіб, визначений законом; договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений із дотриманням вимог чинного законодавства; з вимогою про скасування акта про право власності на землю позивачка звернулася з пропуском позовної давності, перебіг якої почався із часу встановлення меж земельних ділянок. Натомість в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року та 20 травня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що перебіг позовної давності щодо вимог власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, починається з 15 січня 2012 року, з огляду на положення Закону України № 4176-VІ. Отже існує неоднакове застосування судами положень частини 4 статті 268 Цивільного кодексу України та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI. Усуваючи розбіжності в застосуванні судами касаційних інстанцій зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові лише у випадку, коли позов доведений. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у частині четвертій цієї статті у редакції до 15 січня 2012 року зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону № 4176-VI пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено. Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року. Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства. Отже, відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України в редакції до 15 січня 2012 року позовна давність на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування не поширювалась. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Суди встановили, що позивачка звернулась до суду з позовом про визнання державного акту недійсним у серпні 2014 року, тобто протягом трьох років, починаючи з 15 січня 2012 року, при цьому також зазначала, що про порушене право довідалась після укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_3, оскільки земельною ділянкою у фактичних її розмірах користувалась до цього часу. За таких обставин суди необґрунтовано дійшли висновку про пропуск позивачкою позовної давності на звернення з вимогою про визнання державного акта, виданого ОСОБА_2, незаконним, а тому судові рішення у цій частині підлягають скасуванню. Крім того, оскільки підставою для відмови в позові про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, була відмова в задоволені позову про визнання недійсним державного акта на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, то судові рішення в частині відмови в задоволенні зазначених позовних вимог також підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2016 року у частині відмови у задоволені позовних вимог про скасування державного акту про право власності на земельну ділянку та визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-3006цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2EC773D50BE801ADC22581BF0033922B

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Компаніївського району Кіровоградської області в інтересах держави до Мар’ївської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, ОСОБА_1 про визнання недійсними рішень сесії сільської ради та державного акта на право власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області (далі - прокурор) в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Мар’ївської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області (далі - Мар’ївська сільрада) та ОСОБА_1, в якому просив визнати недійсними: рішення сесії Мар’ївської сільради від 03 вересня 2009 року НОМЕР_1 в частині надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1; рішення сесії цієї ж ради від 18 листопада 2009 року НОМЕР_2 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею S_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку (пункт 61 додатка до рішення); державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_1. На обґрунтування позову прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка була надана для будівництва та обслуговування житлового будинку за рахунок земель сільськогосподарського призначення, а тому вказані рішення прийняті всупереч положенням статей 22, 38, 39 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) та пункту 12 розділу «Перехідні положення» ЗК України, оскільки на час їх прийняття не було генерального плану села Тернова Балка, межі села не були встановлені. Крім того, прокурор зазначав, що ОСОБА_1 не мала на меті задоволення особистих потреб шляхом розміщення житлової забудови, натомість дійсною причиною було подальше відчуження земельної ділянки її підприємству, яке буде здійснювати промисловий видобуток золота Юріївського родовища, що є прихованою угодою. Заочним рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 18 грудня 2014 року позов прокурора задоволено. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 червня 2015 року заочне рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 18 грудня 2014 року скасовано та в задоволенні позову прокурора відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року касаційну скаргу прокурора відхилено, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 червня 2015 року залишено без змін. 4 листопада 2016 року від заступника Генерального прокурора України до Верховного Суду України надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положення пункту «б» частини першої статті 12, частини першої статті 122, статей 22, 38, 39, 173, 176 ЗК України, статті 21 Закону України «Про основи містобудування», частини другої статті 12 Закону України «Про планування і забудову територій», пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення). На обґрунтування зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 липня 2016 року (справа № 405/4999/15ц), 28 липня 2016 року (справа № 353/168/15ц) та 12 жовтня 2016 року й постанови Верховного Суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-205цс15, 28 січня 2015 року у справі № 6-221цс14, в яких, на його думку, зазначені норми права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом пункту «б» частини другої статті 3604 за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд має право у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. Під час розгляду справи суди встановили, що рішенням сесії Мар’ївської сільради від 03 вересня 2009 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею S_1 у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у землях запасу державної власності та розташовані у с. Тернова Балка Мар’ївської сільради. Рішенням сесії Мар’ївської сільради від 18 листопада 2009 року НОМЕР_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва жилого будинку та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку (присадибна ділянка) за рахунок земель житлової та громадської забудови Мар’ївської сільради у с. Тернова Балка, присвоєно адресу вказаній земельній ділянці. На підставі цього рішення від 18 листопада 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт від 29 грудня 2009 року НОМЕР_3 на земельну ділянку площею S_1 у межах згідно з планом, розташовану АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки на час прийняття сільською радою рішення про надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки будь-яка містобудівна чи інша передбачена законом документація, яка б встановлювала межі с. Тернова Балка, була відсутня, сільська рада перевищила свої повноваження, прийнявши рішення щодо розпорядження земельними ділянками без установлення меж населеного пункту в передбаченому законом порядку, та виходив з доведеності інших зазначених прокурором підстав позову для визнання рішень сесії сільради незаконними, а державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним. Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що віднесення земельної ділянки до категорії земель житлової та громадської забудови є характерною рисою їх знаходження в межах населеного пункту. Разом з тим у наданих заявником ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки суду касаційної інстанції: - повноваження сільської, селищної, міської ради на розпорядження землями розповсюджуються лише на земельні ділянки які знаходяться на території сіл, селищ, міст та відносяться до земель комунальної власності (стаття 12 ЗК України). Межі населених пунктів встановлюються у визначеному Земельним законодавством порядку (ухвала від 28 липня 2016 року у справі № 352/168/15ц). - відхиляючи касаційні скарги та залишаючи в силі судові рішення про скасування рішення сільської ради про надання земельної ділянки у власність на підставі приписів статті 12 ЗК України, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів, що надання земельних ділянок поза межами населеного пункту, встановлених відповідно до законодавства, є порушенням положень статті 12 ЗК України в частині повноважень сільської ради у галузі земельних відносин (ухвала від 12 жовтня 2016 року). У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 3 червня та 28 січня 2015 року суд зробив правовий висновок, відповідно до якого факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки затвердженої в установленому законом порядку документації, яка б установлювала межі населеного пункту, та неврахування при надання земельної ділянки положень статей 116, 122, частини першої статті 155, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) свідчить про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та, як наслідок, недійсність такого рішення селищної ради. Отже, наявне неоднакове застосування судами зазначених норм матеріального права. Разом з тим ухвала від 28 липня 2016 року у справі № 405/4999/15ц не може бути прикладом неоднакового застосування судами зазначених норм матеріального права, оскільки при розгляді цієї справи було встановлено, що виділення спірних земельних ділянок у власність особам відбулося з перевищенням повноважень сільською радою, надання земельної ділянки відбулось за рахунок земель загального користування та зелених насаджень без зміни їх цільового призначення у встановленому статтею 20 ЗК України порядку. Отже у справах встановлені різні фактичні обставини. Усуваючи розбіжності у застосуванні судами норм матеріального права Судова палата Верховного суду України виходить з наступного. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 173 ЗК України (в редакції на час прийняття рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою) визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів. Включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викупу) відповідно до цього Кодексу. За положеннями частини другої статті 174 ЗК України,в редакції яка діяла на час прийняття рішення про надання дозволу на розробку документації на виділення земельної ділянки, рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ приймаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міською радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад. За змістом пункту 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» до повноважень районних рад входило і входить прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою району в межах і в порядку, визначених законом. До прийняття ЗК України 2001 року положеннями Земельного кодексу Української РСР 1970 року також встановлювалось що землі сільських населених пунктів, віднесених до перспективних для подальшого розвитку, відмежовуються від інших земель шляхом встановлення межі населених пунктів відповідно до проектів їх планування і забудови, які затверджуються виконавчими комітетами обласних Рад народних депутатів. Землі сільських населених пунктів, не віднесених до перспективних, відмежовуються від інших земель у порядку внутрішньогосподарського землеустрою. Отже, межі населеного пункту повинні встановлюватися та/або змінюватись рішенням відповідного компетентного органу або на підставі інших правових документів, виготовлених та/або прийнятих компетентними органами відповідно до законодавства, що діяло на час утворення населеного пункту та/або зміни його меж. Крім того, статтею 46 Закону України «Про землеустрій» (в редакції на час прийняття рішення про надання дозволу на розробку документації) передбачено, що для встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються проекти землеустрою щодо встановлення і з міни меж відповідних адміністративно-територіальних утворень. Порядок розробки проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень установлюється законодавством України. Згідно зі статтею 176 ЗК України межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України. Форма та порядок видачі державного акта України на межі адміністративно-територіального утворення встановлюються Верховною Радою України. Проте чинними на сьогодні нормативно-правовими актами не затверджено форми та порядку видачі державних актів України на межі адміністративно-територіальних утворень. У свою чергу, відповідно до статті 55 Закону України «Про землеустрій» установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Відповідно до статті 21 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування» (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення), визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою. Згідно із частиною другою статті 12 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій» (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, зокрема, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку що сільська, селищна, міська рада має повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, які віднесено до земель комунальної власності та у межах населеного пункту ( села, селища, міста) Межі населеного пункту встановлюються, змінюються відповідними компетентними органами у відповідності до положень земельного законодавства та законодавства про містобудівну діяльність, яке діяло на час утворення населеного пункту або зміни його меж. Межі населеного пункту вважаються встановленими, а органи місцевого самоврядування набувають права розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно до розроблених проектів щодо встановлення меж відповідної сільської, селищної, міської ради включаються до їх територій, після встановлення (винесення) меж території населеного пункту в натуру (на місцевість), закріплення меж території межовими знаками та внесення відомостей про земельну ділянку до державного земельного кадастру (АС ДЗК), якщо межі населеного пункті не були встановлені/змінені у іншому порядку передбаченому законодавством, яке діяло на час утворення населеного пункту його розбудови та/ або зміни меж. Ухвалюючи рішення про задоволення позову прокурора саме з такої правової позиції виходив суд першої інстанції, врахувавши при цьому доводи сторін у справі та відсутність будь яких об’єктів на території села Тернова Балка, яке входить до території Мар’ївської сільської ради та відсутність будь яких доказів про межі цього села та належність земель до комунальної власності. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права в подібних правовідносинах, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування цих судових рішень та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року задовольнити. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 червня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року скасувати, залишити в силі заочне рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 18 грудня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2686цс16 відповідно до статті 55 Закону України «Про землеустрій» установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Відповідно до статті 21 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування» (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення), визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою. Згідно із частиною другою статті 12 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій» (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, зокрема, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку що сільська, селищна, міська рада має повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, які віднесено до земель комунальної власності та у межах населеного пункту ( села, селища, міста) Межі населеного пункту встановлюються, змінюються відповідними компетентними органами у відповідності до положень земельного законодавства та законодавства про містобудівну діяльність, яке діяло на час утворення населеного пункту або зміни його меж. Межі населеного пункту вважаються встановленими, а органи місцевого самоврядування набувають права розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно до розроблених проектів щодо встановлення меж відповідної сільської, селищної, міської ради включаються до їх територій, після встановлення (винесення) меж території населеного пункту в натуру (на місцевість), закріплення меж території межовими знаками та внесення відомостей про земельну ділянку до державного земельного кадастру (АС ДЗК), якщо межі населеного пункті не були встановлені/змінені у іншому порядку передбаченому законодавством, яке діяло на час утворення населеного пункту його розбудови та/ або зміни меж. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-2686цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/03A75F6400875213C22581BE00566226

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Укрінком», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсним договору купівлі-продажу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» про перегляд рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» (далі – Санаторій) звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 23 серпня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (далі – АТ «Брокбізнесбанк») та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позивачеві кредит у сумі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних. Грошові кошти надавалися на викуп приміщень будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» площею 377,8 кв. м, їдальні літ. «Б-1» площею 642,9 кв. м, холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» площею 358,7 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» площею 1916 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку було передано вищевказані нежитлові будівлі та приміщення, що знаходяться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3. Крім того, зобов’язання Санаторію за кредитним договором від 23 серпня 2012 року було забезпечено договором поруки НОМЕР_1, укладеним між АТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2. Згідно з постановою Правління Національного банку України (далі – НБУ) від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації банку та призначено на це уповноважену особу Фонду. Відповідно до оголошення, розміщеного в газеті «Голос України» від 5 червня 2015 року № 98 (6102), уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк» оголошено конкурс з реалізації активів банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитами іншим фінансовим установам, який проводитиметься на електронному майданчику Товарної біржи «Електронні торги України» (далі – ТБ «Електронні торги України»). Серед переліку таких кредитів було зазначено кредитний договір НОМЕР_1 з початковою ціною лота № 200697 в розмірі 2 млн 360 тис. 800 грн. Згідно з офіційною інформацією, розміщеною на сайті ТБ «Електронні торги України», 19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою й порукою фізичної особи, та учасник з індивідуальним кодом НОМЕР_4 запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн. 15 липня 2015 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі – ПАТ «Укрінбанк») (після зміни найменування – ПАТ «Укрінком») надіслало Санаторію повідомлення (вимогу) від 10 липня 2015 року № 2843/0/2-15, в якій ішлося про те, що AT «Брокбізнесбанк» відступив ПАТ «Укрінбанк» право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 та зазначеними іпотечним договором та договором поруки. Крім того, ПАТ «Укрінбанк» повідомило позивача про необхідність погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1, яка станом на 3 липня 2015 року складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило його про свій намір укласти з третіми особами договір купівлі-продажу предмета іпотеки в разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором після спливу 30-денного строку з моменту направлення вимоги. 29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» загальною площею 377,8 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» загальною площею 1916 кв. м, приміщення їдальні літ. «Б-1» загальною площею 642,9 кв. м, приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» загальною площею 358,7 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7. Предмет іпотеки банк відчужив за ціною 2 млн 447 тис. 775 грн, тоді як ринкова вартість предмета іпотеки відповідно до звіту про оцінку майна, виконаного оцінювачем фізичною особою – підприємцем ОСОБА_8, становить 7 млн 204 тис. 440 грн. Крім того, вказане майна було відчужене за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборони на його відчуження та без згоди Санаторію на отримання банком будь-яких документів від свого імені для укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 жовтня 2016 року позов задовольнив: визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим НОМЕР_5; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Львівської області рішенням від 12 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року, рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позову; вирішив питання про розподіл судових витрат. У заяві Санаторію порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року та залишення без змін рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Санаторій посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Санаторія – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого АТ «Брокбізнесбанк» узяло на себе зобов’язання надати позичальнику кредит у розмірі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних. 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 за реєстровим № 420. Згідно з цим іпотечним договором в іпотеку було передано нежитлові будівлі та приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9). У цьому договорі зазначено, що предмет іпотеки знаходиться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3. У статті 7 цього договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідного до пункту 7.1 вказаного іпотечного договору банк має право у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником умов основного зобов’язання за кредитним договором у цілому або в його частині та/або невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем обов’язків, установлених цим договором, у цілому або в тій чи іншій їх частинах, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання умов основоного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки. У пункті 7.4 цього іпотечного договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та умовами іпотечного договору. Згідно з пунктом 7.6.2 іпотечного договору іпотекодавець цим договором уповноважує іпотекодержателя подавати та отримувати від імені іпотекодавця будь-які довідки та документи (в тому числі технічну документацію в бюро технічної інвентаризації (далі – БТІ)), необхідні для підготовки предмета іпотеки для продажу, в тому числі, але не виключно, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно або довідку-характеристику БТІ, сплачувати всі необхідні платежі. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 23 серпня 2012 року між AT «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_1. Згідно з постановою Правління НБУ від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та з рішенням виконавчої дирекції Фонду від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації АТ «Брокбізнесбанк» та призначено на це уповноважену особу Фонду. 19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою та порукою фізичної особи. В інформації щодо результатів конкурсу зазначено: учасник індивідуальний код НОМЕР_4, запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн. 10 липня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» направило Санаторію повідомлення (вимогу) № 2843/0/2-15, яким повідомило про відступлення йому AT «Брокбізнесбанк» права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами і договором поруки відповідно до договорів про відступлення права вимоги від 3 липня 2015 року № 21 та про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 9 липня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим № 5114. У вказаному повідомленні (вимозі) ПАТ «Укрінбанк» вимагало від Санаторію погасити заборгованість за кредитним договором, яка станом на дату укладення договору про відступлення права вимоги складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило, що в разі невиконання позичальником зобов’язання в повному обсязі після спливу 30-денного строку з моменту направлення повідомлення має намір укласти з третьою особою договір купівлі-продажу предмета іпотеки. 3 серпня 2015 року позивач направив на адресу ПАТ «Укрінбанк» заяву про відкликання довіреності, виданої шляхом укладення іпотечного договору від 23 серпня 2012 року, якою повідомив банк, що з моменту отримання цього повідомлення дії, що будуть вчинені на виконання пункту 7.6.2 указаного договору, та інші дії за цим договором, будуть уважатися недійсними та незаконними. 5 серпня 2015 року Ржищівський міський суд Київської області постановив ухвалу в справі № 374/326/15-ц за позовом ОСОБА_10 до Санаторію про захист прав споживача та стягнення коштів, відповідно до якої заяву ОСОБА_10 про забезпечення позову задовольнив: наклав арешт на нерухоме майно, що належить Санаторію, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1; заборонив Санаторію вчиняти дії, спрямовані на відчуження вказаного нерухомого майна. 10 серпня 2015 року державний виконавець відділу Державної виконавчої служби Дрогобицького міськрайонного управління юстиції виніс постанову НОМЕР_10 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження на підставі вказаної ухвали суду в справі № 374/326/15-ц. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 грудня 2015 року № 125679683 державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві ОСОБА_11 28 жовтня 2015 року на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року в справі № 574/8346/15-ц припинив обтяження – арешт зазначеного нерухомого майна Санаторію. 29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлі лікувального корпусу, позначеної на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлі спального корпусу, позначеної на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначеного на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначених на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9). Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7. У відповіді Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року № 01.19/31/2016 на звернення представника Санаторію ОСОБА_12 від 13 квітня 2016 року повідомлено, що згідно з даними автоматизованої системи документообігу цього суду цивільної справи за № 574/8346/15-ц не існує. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що нотаріус посвідчив оспорюваний договір купівлі-продажу за наявності заборон в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна на відчуження спірних будівель від 28 квітня 2006 року та 23 серпня 2012 року. Крім того, ухвала Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову на момент укладення вказаного договору набрала законної сили та була скасована лише 2 грудня 2015 року. При цьому предмет іпотеки вибув з володіння Санаторію поза його волею. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час посвідчення оспорюваного договору (29 жовтня 2015 року) ніяких інших заборон відчуження та/або арештів на предмет іпотеки, крім заборон, які були зареєстровані на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 23 серпня 2012 року за реєстровим № 420, та договором про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 9 липня 2015 року за реєстровим № 5114, не було. При цьому нотаріус не знав і не міг знати про те, що припинення обтяження до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було вчинено державним реєстратором на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року, постановленій в неіснуючій справі № 574/8346/15-ц. Крім того, продавець за договором – іпотекодержатель ПАТ «Укрінком» при укладенні оспорюваного договору діяв у межах повноважень, наданих йому Законом України «Про іпотеку» та іпотечним договором. Разом з тим, в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладені правочини щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, є недійсними, незважаючи на те, чи було зареєстровано таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року зазначено, що забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права, а саме статей 203, 215, 216 ЦК України в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України та нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 3, 4, 14, 15, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України обов’язковість судового рішення закріплено як одну з основних засад судочинства, яка з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. При цьому як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про відмову в задоволенні позову, на вказане уваги не звернули та не встановили, чи було достеменно відомо банку на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями від 29 жовтня 2015 року про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, адже саме ПАТ «Укрінбанк» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційної скаргою від 18 вересня 2015 року на ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову, яка міститься в матеріалах справи. Без оцінки судом першої інстанції вказаних обставин ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок у справі № 6-1361цс17 Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1361цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/51FDB6DA63980F2EC22581BD004BC045

Державний герб України Ухвала іменем україни 27 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого суддів: Демяносова М.В., Іваненко Ю.Г., Маляренка А.В., Леванчука А.О., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Сектор з питань захисту споживачів, про розірвання договору, стягнення коштів та відсотків, стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 07 квітня 2016 року, встановила: У вересні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, обґрунтовуючи який вказала, що 01 жовтня 2013 року між нею та Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») у Кримському регіональному управлінні ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений строковий банківський вклад «Стандарт» на суму 31 000 доларів США на строк 6 місяців з процентною ставкою 6,5 %. Зазначений депозитний вклад неодноразово поповнювався. Позивач зазначає, що у зв'язку з переселенням із Автономної Республіки Крим до смт Мирне Мелітопольського району Запорізької області у квітні 2014 року вона звернулася до відповідача з вимогою про повернення грошових коштів та процентів, однак вони не були їй виплачені. Посилаючись на вищевикладене, позивач просила розірвати договір банківського вкладу та стягнути з відповідача на її користь суму банківського вкладу та проценти, починаючи з 02 жовтня 2013 року по 27 квітня 2015 року у розмірі 44 780 доларів США, а також компенсувати їй моральні збитки на суму 5 000 грн. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 10 липня 2015 року, позов ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Сектор з питань захисту споживачів, про розірвання договору, стягнення коштів та відсотків, стягнення моральної шкоди, задоволено в повному обсязі. Розірвано договір банківського вкладу № SAMDN80000738168896 «Стандарт» від 01 жовтня 2013 року, що укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 суму вкладу та процентів, що нараховані за період з 02 жовтня 2013 року по 27 квітня 2015 року, за договором банківського вкладу № SAMDN80000738168896 «Стандарт» від 01 жовтня 2013 року в розмірі 44 780 доларів США 81 цент, що на момент розгляду справи еквівалентно 944 198 грн 90 коп. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 кошти у розмірі 5 000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у сумі 3 897 грн 60 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 10 липня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до цього ж суду. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 07 квітня 2016 року рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року у цій справі в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 44 780,81 доларів США змінено на суму 44 473,95 доларів США (936 176 грн 65 коп.) Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року у цій справі в частині стягнення моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. В задоволенні заявлених вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено. Решту рішення залишено без змін. У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступного. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частково задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що припинення діяльності філії банку на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим не впливає на обсяг зобов'язань банку, оскільки договори банківського вкладу були укладені з банком, а не з філією, яка не є юридичною собою. Покладення на філію банку відповідальності щодо неповернення грошових коштів за договором банківського вкладу не ґрунтується на нормах чинного законодавства, зокрема ст. 95 ЦК України. Крім того, відповідач не надав доказів того, що між банком та позивачем не укладався спірний договір вкладу, не відкривалися рахунки за цим договором, не надходили грошові кошти до банку, а також документів на підтвердження припинення відповідних зобов'язань у зв'язку з їх виконанням. Разом з тим апеляційний суд обґрунтовано змінив суму, яка підлягає стягненню з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача з 44 780,81 доларів США на суму 44 473,95 доларів США, провівши правильний розрахунок розміру процентів за депозитним договором. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд, враховуючи п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в спорах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» та ст. ст. 1058-1065 ЦК України, виходив з того, що відшкодування моральної шкоди не передбачено у випадку договірних правовідносин. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, про те, що позивачем не доведено належними доказами факту укладення договору банківського вкладу між сторонами, факту внесення заявлених сум грошових коштів на рахунки за договором, а також, що судами не з'ясовано, чи звертався позивач з аналогічними вимогами до Автономної некомерційної організації «Фонд захисту вкладників», та не взято до уваги того, що ПАТ КБ «ПриватБанк» позбавлений доступу до Кримської філії, є безпідставними та спростовуються встановленими у справі обставинами. Так, судами попередніх інстанцій установлено, що 01 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» у Кримському регіональному управлінні банку було укладено договір № SAMDN80000738168896 «Стандарт» про залучення внеску на депозитний рахунок на строк 6 місяців у розмірі 31 000 доларів США із нарахуванням процентної ставки у розмірі 6,5 % річних Із довідки Кримського регіонального управління банку від 22 травня 2014 року № 49382257 вбачається, що в ПАТ КБ «ПриватБанк» станом на 22 травня 2014 року позивач має рахунок 2635******810 за депозитом «Стандарт» з грошовими коштами на суму 40 945,64 доларів США. Довідка має належні реквізити та підпис уповноваженої особи. З роздрукованих електронних квитанцій убачається, що позивач здійснював операції з внесення до банку грошових коштів, що підтверджує інформацію про відкриття позивачем депозитного рахунку. Крім того, за правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Висновки щодо правильного застосування статей 1058-1060 ЦК України з урахуванням норм пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516, пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, пункту 8 глави 2 «Приймання банком готівки» розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (Інструкція втратила чинність згідно з постановою Правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174 про затвердження нової Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні), зводяться до наступного. Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. З огляду на зазначене, суди у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, повинні надати оцінку доводам і доказам сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов'язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні. Згідно з пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року № 174 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 року за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337, банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Указана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1286цс16. Таким чином, задовольняючи позов в частині стягнення банківського вкладу на підставі норми частини другої статті 1060 ЦК України, судами перевірено обов'язкові для застосування цієї норми ЦК України умови, а саме: додержання письмової форми договору банківського вкладу згідно з вимогами статті 1059 ЦК України та внесення в банк грошових сум. Таким чином, касаційна скарга не містить доводів на спростування вказаних висновків апеляційного суду, які є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 29 травня 2015 року в частині, яка не змінена та не скасована апеляційним судом, та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 07 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.В. Демяносов Судді: Ю.Г. Іваненко А.О. Леванчук А.В. Маляренко О.В. Ступак http://reyestr.court.gov.ua/Review/69294198

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за поданням начальника міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1 за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року начальник міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції (далі – МВДВС Ужгородського МРУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1. Начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ зазначав, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп. Посилаючись на те, що боржник добровільно заборгованості не сплачує; належного йому на праві власності майна не виявлено, але встановлено, що набутий за час шлюбу будинок АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3, є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3, начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ просив визначити частку майна боржника у спільному сумісному майні подружжя – 1/2 цього будинку. Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалою від 16 листопада 2015 року подання начальника МВДВС України Ужгородського МРУЮ задовольнив: визначив частку майна ОСОБА_1 – 1/2 будинку АДРЕСА_1. Апеляційний суд Закарпатської області 26 січня 2016 року ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 листопада 2015 року скасував та постановив нову ухвалу, якою в задоволенні подання МВДВС Ужгородського МРУЮ відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року ухвалу апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 379 цього Кодексу, статті 50, частини шостої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», частини другої статті 370 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп. З 29 січня 2000 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3. На підставі договору дарування від 1 липня 2003 року ОСОБА_3 отримала у власність земельну ділянку АДРЕСА_1 та розташований на ній незакінчений будівництвом житловий будинок. Відповідно до додаткової угоди №1 до кредитного договору від 19 вересня 2005 року ОСОБА_3 уклала з Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» цільовий кредитний договір, за яким банк надав їй 78 тис. доларів США для закупівлі будівельних матеріалів та завершення будівельних робіт. ОСОБА_3 отримувала кредитні кошти особисто чотирма траншами, за які вона особисто придбавала всі будівельні матеріали для завершення будівництва зазначеного будинку та оплачувала будівельні роботи, що підтверджується чеками на її ім’я. Відповідно до довідки податкової інспекції та копій звітів суб’єкта малого підприємства саме ОСОБА_3 повертала кредит і проценти за користування ним. Участі ОСОБА_1 у будівництві вказаного будинку та наданні фінансової допомоги суди не встановили. Згідно з реєстраційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 5 листопада 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 5 квітня 2007 року. Постановляючи ухвалу про задоволення подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, суд першої інстанції вважав, що оскільки право власності на спірний будинок ОСОБА_3 набула, перебуваючи в шлюбі з боржником, то цей будинок є спільною сумісною власністю подружжя, та дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 379 ЦПК України та статтями 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження», для визначення частки боржника в цьому майні, яка становить 1/2 його частину. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що з урахуванням норм статей 57, 60 Сімейного кодексу України, статей 368, 370 ЦК України, статей 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження» підстави для визначення частки боржника у спірному будинку відсутні, оскільки цей будинок як об’єкт незавершеного будівництва за договором дарування отримала особисто дружина боржника, яка в подальшому добудувала його за особисті кошти та особистою працею, тому вказаний будинок не вважається спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю дружини боржника. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, установивши, що спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані для порівняння судові рішення, встановлено різні фактичні обставини. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-1523цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9ECE22B4790557E7C22581B40037840F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до ОСОБА_1, третя особа – Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-технічне підприємство «Теплоенергопром», про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський банк розвитку» (далі – ПАТ «ВБР») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 21 грудня 2012 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-технічне підприємство «Теплоенергопром» (далі – ТОВ ВТП «Теплоенергопром») укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав товариству кредит у розмірі 1 млн 740 тис. грн на строк до 20 червня 2014 року зі сплатою 23 % річних. На забезпечення виконання умов кредитного договору банк того ж дня уклав з ОСОБА_1 договір поруки. Посилаючись на те, що позичальник неналежно виконував умови кредитного договору, внаслідок чого утворилась заборгованість, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 2 млн 604 тис. 23 грн 69 коп. заборгованості за вказаним кредитним договором. У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що позов до нього пред'явлений ПАТ «ВБР» 15 грудня 2015 року, тобто після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) шестимісячного строку, тому просив визнати поруку за вказаним договором припиненою. Орджонікідзевський районний суд м. Харкова рішенням від 11 листопада 2016 року у задоволенні позовних вимог ПАТ «ВБР» відмовив; зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав поруку за договором поруки від 21 грудня 2012 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «ВБР», припиненою. Апеляційний суд Харківської області 27 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «ВБР» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ВБР» 2 млн 604 тис. 23 грн 69 коп. заборгованості за кредитним договором від 21 грудня 2012 року, що складається з простроченої заборгованості за кредитом у розмірі 1 млн 187 тис. 948 грн 53 коп., простроченої заборгованості за процентами в розмірі 1 млн 9 тис. 662 грн 95 коп., а також 406 тис. 412 грн 21 коп. пені, 6 тис. 90 грн судового збору; стягнув у дохід держави 6 тис. 699 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 суд відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 червня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення в частині стягнення з нього судового збору в розмірі 6 тис. 699 грн у дохід держави з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 1 березня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, позивач за зустрічним позовом є громадянином, віднесеним до 1 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідченням, виданим 6 листопада 1997 року. Суд першої інстанції задовольнив зустрічний позов ОСОБА_1, у зв’язку з чим відповідач за зустрічним позовом – ПАТ «ВБР» звернулось до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, вважав, що з ОСОБА_1 підлягають стягненню в дохід держави 6 тис. 699 грн судового збору за подання банком апеляційної скарги, оскільки ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 30 листопада 2016 року банку було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення за скаргою. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті). Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Установивши, що відповідач є інвалідом ІІ групи, суди безпідставно задовольнили вимоги в частині стягнення з нього судового збору, оскільки відповідно до Закону України «Про судовий збір» відповідач відноситься до переліку осіб, звільнених від його сплати. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Вирішуючи питання про застосування зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 79 ЦПК України судовий збір є складовою судових витрат. Під судовими витратами слід розуміти витрати осіб, які беруть участь у розгляді справи, а у випадках їх звільнення від сплати судових витрат – держави, які вони несуть у зв’язку з розглядом та вирішенням конкретної справи. Обов'язок осіб, які звертаються до суду, сплачувати судовий збір – це процесуальний обов'язок, визначений нормами процесуального права. Відповідно до частини другої статті 79 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом. Таким спеціальним законом є Закон України «Про судовий збір». Відповідно до пункту 10 частини першої статті 5 цього Закону від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі – громадяни, віднесені до 1 та 2 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. За положеннями частин першої, другої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення щодо розподілу судових витрат і стягуючи з ОСОБА_1 6 тис. 699 грн судового збору в дохід держави за подання відповідачем за зустрічним позовом апеляційної скарги, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою ту обставину, що ОСОБА_1 є особою, яка має пільги щодо сплати судового збору при поданні позовної заяви, оскільки він є громадянином, віднесеним до 1 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та не обґрунтував наявності правових підстав для покладення на ОСОБА_1 обов’язку зі сплати зазначеного судового збору в дохід держави. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення питання про стягнення з ОСОБА_1 6 тис. 699 грн судового збору в дохід держави за подання ПАТ «ВБР» апеляційної скарги підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України з направленням справи в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 27 грудня 2016 року скасувати в частині вирішення питання про стягнення з ОСОБА_1 6 тис. 699 грн судового збору в дохід держави за подання Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський банк розвитку» апеляційної скарги та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1467цс17 Відповідно до пункту 10 частини першої статті 5 цього Закону від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі – громадяни, віднесені до 1 та 2 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. За положеннями частин першої, другої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення щодо розподілу судових витрат і стягуючи з позивача за зустрічним позовом судовий збір у дохід держави за подання відповідачем за зустрічним позовом апеляційної скарги, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою ту обставину, що позивач за зустрічним позовом є особою, яка має пільги щодо сплати судового збору при поданні позовної заяви, оскільки він є громадянином, віднесеним до 1 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та не обґрунтував наявності правових підстав для покладення на нього обов’язку зі сплати зазначеного судового збору в дохід держави. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1467цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BD9DBD741621B361C22581B7002B9A77

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Харківська міська рада, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Харківській області, комунальне підприємство «Жилкомсервіс» про визнання прибудови самовільною, знесення, приведення зовнішнього вигляду будинку та прибудинкової території у належний стан за заявою ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року позивачі звернулися до суду з відповідним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що дії відповідачки щодо будівництва прибудови на прибудинковій території багатоквартирного будинку без відповідної дозвільної документації та згоди мешканців будинку порушують права позивачів, оскільки така прибудова перешкоджає попаданню у квартири сонячного світла, порушує спосіб опалювання будинку, псує архітектурний зовнішній вигляд та порушує санітарні норми та правила. Позивачі також зазначали, що внаслідок дій відповідачки відбувається самовільний захват прибудинкової ділянки, яка не була відведена для цієї мети і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку. Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 9 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2016 року, позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_4 знести самочинну прибудову до належної їй квартири та привести зовнішній вигляд будинку та прибудинкову територію у належний стан. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 відмовлено. 8 липня 2016 року ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 376 Цивільного кодексу України (далі- ЦК України) та статті 152 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_4 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня та 20 листопада 2013 року, 2 та 10 березня 2016 року, ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року, 19 листопада 2014 року та 24 червня 2015 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди установили, що ОСОБА_4 на праві приватної власності належить однокімнатна квартира НОМЕР_1 АДРЕСА_1, яка знаходиться на першому поверсі дванадцятиповерхового крупно-панельного житлового будинку у середині квартальної забудови. У цьому ж будинку розташовані належні позивачам на праві приватної власності квартири за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4. На протязі літа та осіні 2015 року ОСОБА_4 до своєї квартири самовільно зробила прибудову без проектної документації, дозволу на будівництво та без надання земельної ділянки для цієї мети, у зв’язку із чим їй неодноразово видавались приписи про припинення самочинного будівництва та притягнуто її до адміністративної відповідальності за порушення державних стандартів та правил у сфері благоустрою населених пунктів за статтею 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що права позивачів як співвласників квартир багатоквартирного будинку порушені внаслідок здійсненого ОСОБА_4 самочинного будівництва (без відповідної дозвільної документації) на земельній ділянці загального користування багатоквартирного житлового будинку, яка не була відведена для такої мети. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня, 20 листопада 2013 року, 2 та 10 березня 2016 року, на які посилається заявниця як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а також постанови Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-381цс15, від 11 вересня 2013 року у справі № 6-56цс13 не можуть слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та не свідчать про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами. Надана заявницею ухвала Верховного Суду України від 14 березня 2016 року у справі № 6-206ц16 не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку у розумінні статті 358 ЦПК України та не може братися до уваги. Натомість у наданій заявницею постанові Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14 викладено правовий висновок, відповідно до якого за змістом статті 376 ЦК України особи можуть заявляти вимоги про знесення самочинного будівництва за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Отже, існує неоднакове застосування статті 376 ЦК України у поєднанні зі статтею 15 цього Кодексу. Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об’єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил. Згідно із частиною другою цієї статті право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. При цьому за положеннями частини четвертої цієї статті якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Одночасно за положеннями частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану Крім того, відповідно до положень статті 38 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою. Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови. Відповідно до вимог статті 376 ЦК України, статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування і інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу). Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, суди, встановивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети цій особі, повинні з’ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб а в раді зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил, чиї права порушено такою забудовою, чи можливо здійснити перебудову з метою поновлення порушених прав з дотриманням будівельних норм і правил або положень проекту; чи не відмовляється особа від такої перебудови. Знесення самочинного об’єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об’єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови. Саме таку правову позицію щодо застосування положень статті 376 ЦК України висловив Верховний Суд України у справі № 6-180цс14, наданій як приклад для порівняння. Разом з тим, у справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи рішення про задоволення позову у зв’язку зі зведенням відповідачкою приміщення балконної прибудови до квартири на земельній ділянці, яка їй не належить, без відповідних дозволів і без виготовлення проекту. Зазначивши на основі висновку технічної експертизи, що приміщення прибудови може бути збережене для подальшої експлуатації, суди не встановили та не обґрунтували у тексті судового рішення на підставі належних і допустимих доказів таких фактів: чи заперечує власник земельної ділянки проти такої забудови; яким чином дії ОСОБА_4 порушують права позивачів як власників сусідніх квартир у багатоквартирному будинку; у якій мірі самочинною прибудовою до торця будинку порушено права позивачів на користування частиною загальної земельної ділянки багатоквартирного будинку; які інші права позивачів порушено (наприклад, санітарні норми або/та норми інсталяції приміщень тощо); чи можливий захист прав позивачів іншим зазначеним у законодавстві способом; чи відмовляється відповідачка від відновлення прав позивачів шляхом перебудови тощо. Враховуючи, що неправильне застосування норм матеріального права касаційним судом призвело до постановлення незаконного рішення, то судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині задоволених позовних вимог з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 9 лютого 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року скасувати в частині задоволених позовних вимог, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 9 лютого 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2016 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1721цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7DC009A6F738E93BC22581B6003047CE

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю ВП «ЗВЗ» (далі – ТОВ ВП «ЗВЗ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року у справі № 914/1128/16 за позовом ТОВ ВП «ЗВЗ» до Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (далі – Західне ТКЕУ) про зобов’язання вчинити дії, в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року ТОВ ВП «ЗВЗ» звернулося до суду із зазначеним позовом до Західного ТКЕУ, в якому просило зобов’язати відповідача прийняти вугілля кам’яне марки Г (0-200) у кількості 623 т (Івано-Франківська КЕЧ – 416 т і КЕВ м. Хмельницький – 207 т) шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля. В обґрунтування позову послалося на те, що між ним і відповідачем укладено договір про закупівлю товарів за державні кошти, за умовами якого ТОВ ВП «ЗВЗ» зобов’язалось поставити, а Західне ТКЕУ – прийняти та оплатити поставлений товар – вугілля кам’яне – згідно зі специфікацією. Крім того, між позивачем і відповідачем укладено договір зберігання, за умовами якого Західне ТКЕУ за актом приймання-передачі передає, а ТОВ ВП «ЗВЗ» приймає вугілля кам’яне, визначене договором про закупівлю товарів за державні кошти, на безоплатне зберігання та зобов’язано повернути товар Західному ТКЕУ на першу вимогу. Судовим рішенням, яке набрало законної сили, ТОВ ВП «ЗВЗ» зобов’язано виконати умови договору зберігання шляхом повернення Західному ТКЕУ вугілля кам’яного у кількості 9 192 т, вартістю 10 938 296,16 грн та якістю, визначеною у специфікації до договору про закупівлю товарів за державні кошти (належної якості), шляхом його доставки до певних місць приймання представниками Західного ТКЕУ. У встановлений судом строк ТОВ ВП «ЗВЗ» повернуло Західному ТКЕУ вугілля до місць приймання представниками відповідача. Проте відповідач відмовився підписати акти приймання-передачі вугілля у кількості 623 т, посилаючись на його неналежну якість, встановлену лабораторними дослідженнями. Оскільки відбори проб і лабораторні дослідження здійснено відповідачем із порушенням вимог законодавства, натомість відправка та приймання товару здійснювалися відповідно до вимог законодавства, за наявності відповідної сертифікації, що підтверджує належну якість вугілля, ТОВ ВП «ЗВЗ» просило позов задовольнити. Західне ТКЕУ проти позову заперечило, посилаючись на неналежну якість повернутого позивачем вугілля та на те, що позивачем обрано спосіб захисту, не передбачений чинним законодавством. Рішенням Господарського суду Львівської області від 13 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2016 року, позов задоволено: зобов’язано Західне ТКЕУ прийняти вугілля кам’яне марки Г (0-200) у кількості 623 т (Івано-Франківська КЕЧ – 416 т і КЕВ м. Хмельницький – 207 т) шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля. Постановою Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року судові рішення попередніх інстанцій скасовано, провадження у справі припинено. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1-3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ ВП «ЗВЗ» просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 20 Господарського кодексу України (далі – ГК), п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, і невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 24 вересня 2009 року у справі № 20/364/07-8/352/08, від 3 грудня 2009 року у справі № 14/261, від 30 листопада 2010 року у справі № 7/118, від 23 квітня 2012 року у справі № 5024/1268/2011, від 18 вересня 2013 року у справі № 18/1543/12, від 9 жовтня 2013 року у справі № 922/1358/13, від 11 вересня 2014 року у справі № 910/2980/14, від 3 лютого 2016 року у справі № 910/20542/15, правовідносини в яких, на думку заявника, є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 4 листопада 2014 року між Західним ТКЕУ (замовник) і ТОВ ВП «ЗВЗ» (постачальник) укладено договір № 9 про закупівлю товарів за державні кошти (далі – Договір поставки), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов’язується у 2014 році поставити замовникові вугілля кам’яне (марки ГС) (ДКПП 016:2010-05.10.1) згідно зі специфікацією, наведеною у додатку 1 до цього Договору (далі – Специфікація), а замовник – прийняти та оплатити такий товар. Обсяги закупівлі товару може бути зменшено залежно від реального фінансування видатків замовника, що оформляється шляхом укладення додаткових договорів (п. 1.3 Договору поставки). Відповідно до п. 2.1 Договору поставки постачальник повинен передати (поставити) замовнику товар, який за маркою повинен відповідати ДСТУ 3472, а в частині вмісту масової долі кусків – ГОСТ 19242, передбаченого для комунально-побутових потреб. Якість товару підтверджується посвідченням якості (виданим виробником), оригінал чи копію якого постачальник зобов’язується відправляти з кожною окремою партією товару на адресу представника замовника (одержувача) товару. У п.п. 2.2–2.4 Договору поставки сторони визначили порядок прийняття товару (шляхом складення акта, який підтверджує приймання товару за кількістю та якістю), порядок документального оформлення сторонами невідповідності товару вимогам щодо кількості (шляхом складення комерційного акта за участю представників обох сторін), а також наслідки для постачальника у разі поставки товару з порушенням умов п. 2.1 цього Договору. У п. 2.5 Договору поставки сторони визначили, що приймання товару за кількістю та якістю у всіх випадках, не врегульованих цим Договором, здійснюється відповідно до вимог ГОСТ 1137-64 «Вугілля буре, кам’яне, антрацит, горючі сланці та брикети. Правила приймання за якістю», а також відповідно до умов Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-6) та Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-7) із доповненнями та змінами. За змістом п. 5.1–5.3 цього Договору поставка товару здійснюється за адресним переліком відповідно до Специфікації на умовах поставки до місця, визначеного замовником. Постачальник поставляє товар залізничним та/або автомобільним транспортом, згідно з установленими нормами відвантаження. Одержувачем товару є представник замовника, деталізовану інформацію про місце кінцевої поставки товару має бути відображено у Специфікації. На виконання Договору поставки сторонами підписано і скріплено печатками Специфікацію, в якій визначено вимоги до найменування та характеристик товару, що підлягав поставці, а саме: вугілля кам’яне марки ГР, зольність на сухий стан палива не більше 40 %, загальна волога на робочий стан не більше 8,9 %, розмір кусків 0–200 мм. Загальна кількість тон вугілля, що постачається – 16 970 т вартістю 20 193 960,00 грн. Одержувачами визначено, зокрема, Івано-Франківську КЕЧ району і КЕВ м. Хмельницький. 18 грудня 2014 року між Західним ТКЕУ (поклажодавець) і ТОВ ВП «ЗВЗ» (зберігач) укладено договір зберігання № 11 (далі – Договір зберігання), за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання протягом строку цього Договору вугілля кам’яне (марки ГР) у кількості 13 436 т та якістю, визначеною Договором поставки. У п. 1.2 Договору зберігання сторони визначили, що послуги зберігання товару, а також постачання товару до визначених Договором поставки місць надаються зберігачем поклажодавцю безоплатно. Зберігач зобов’язаний повернути товар поклажодавцеві на першу вимогу останнього, але не пізніше терміну, визначеного цим Договором (п. 2.1.4 Договору зберігання). Поклажодавець зобов’язаний прийняти від зберігача товар до закінчення строку цього Договору (п. 3.1.2 Договору зберігання). Окремого порядку повернення товару зі зберігання Договором зберігання не передбачено. Відповідно до п. 4.2 цього Договору зберігач несе відповідальність за збереження і цілісність товару з моменту передання товару на зберігання і до моменту його повернення поклажодавцеві. У разі погіршення якості товару зберігачем здійснюється його заміна на товар належної якості протягом 30 днів із моменту отримання зберігачем повідомлення про це, а також поклажодавцю сплачується штраф у розмірі 20 % від вартості товару, який визнано недоброякісним. Строк цього Договору починає свій перебіг із моменту підписання та закінчується 28 лютого 2015 року (п.п. 6.1, 6.2) 18 грудня 2014 року сторонами складено акт приймання-передачі вугілля кам’яного марки ГР у кількості 13 436 тон. 21 травня 2015 року Господарським судом Львівської області прийнято рішення у справі № 914/860/15, яким позовні вимоги першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в особі Західного ТКЕУ задоволено частково. Зобов’язано ТОВ ВП «ЗПЗ» виконати п. 2.14 Договору зберігання шляхом повернення Західному ТКЕУ вугілля кам'яного (марки ГР) у кількості 9 192 т вартістю 10 938 296,16 грн та якістю, визначеною у Специфікації до Договору поставки (належної якості) шляхом його доставки до місць приймання представниками Західного ТКЕУ, зокрема: – КЕВ м. Хмельницький (м. Старокостянтинів, ГПС) – 1 511 т на суму 1 798 059,78 грн; – КЕВ м. Хмельницький (м. Шепетівка ОПМС) – 266 т на суму 316 534,68 грн; – Івано-Франківська КЕЧ району (ОПМС) – 410 т на суму 487 891,80 грн; Стягнуто з ТОВ ВП «ЗВЗ» на користь Західного ТКЕУ штраф у розмірі 39 377,87 грн за неналежне виконання зобов'язань за Договором зберігання. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23 червня 2015 року рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року у справі № 914/860/15 змінено в частині стягнення з відповідача штрафних санкцій шляхом зменшення суми з 39 377,87 до 26 251,91 грн. У решті рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Ухвалою суду першої інстанції від 20 жовтня 2015 року у справі № 914/860/15 розстрочено виконання рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року в частині поставки Західному ТКЕУ вугілля кам’яного шляхом його доставки до місць приймання представниками Західного ТКЕУ за таким графіком: до 30 жовтня – 1 176 т вугілля; до 30 листопада – 3 978 т вугілля; до 20 грудня – 4 038 т вугілля. Ухвалою суду першої інстанції від 12 січня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 22 березня 2016 року, розстрочено виконання рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року у справі № 914/860/15 у термін до 31 березня 2016 року. У встановлений судом термін ТОВ ВП «ЗВЗ» повернуло Західному ТКЕУ вугілля кам’яне (марки ГР) у кількості 9 192 т, зокрема: 22 лютого 2016 року та 1 березня 2016 року позивачем було поставлено Івано-Франківській КЕЧ (ОПМС) по 208 т вугілля, 9 березня 2016 року поставлено КЕВ м. Хмельницький 207 т вугілля, що підтверджується відповідними накладними. Поставка відбувалася залізницею. Однак одержувачами акти приймання поставленого вугілля не підписано. Факт отримання вугілля зазначеними одержувачами у загальній кількості 623 т сторони не заперечують. Згідно з наданими позивачем актами відбору зразків продукції від 22 лютого 2016 року, від 1 березня 2016 року та від 9 березня 2016 року № 1, підписаними представниками сторін, установлено наявність у постачальника ТОВ ВП «ЗВЗ» арбітражної проби вугілля, що було відвантажене споживачам. Відбір цих проб проводився відповідно до ДСТУ із партій вугілля, з вагонів. Зазначені арбітражні проби направлено до вуглехімічної лабораторії «Управління технічного контролю якості вугілля і стандартів» державного підприємства «Львіввугілля». Згідно з результатами проведення лабораторних досліджень встановлені у партіях показники відповідають умовам, зазначеним у Специфікації. На виконання умов Договору поставки та ДСТУ позивачем при відправці вугілля одержувачам вантажу було надано посвідчення про якість вугілля, виробленого/відвантаженого споживачам. У посвідченнях наведено посилання на лабораторні дослідження зразків продукції, здійснені на підставі зазначених актів відбору. У листі від 6 квітня 2016 року № 30323/4/1412 Західне ТКЕУ повідомило ТОВ ВП «ЗВЗ» про те, що акти на прийняття вугілля не підписано з огляду на неналежну якість поставленого вугілля, що підтверджується лабораторними дослідженнями, проведеними після його отримання. Водночас відбори зразків із партій товару (здійснені після його отримання Івано-Франківською КЕЧ району і КЕВ м. Хмельницький 26 лютого 2016 року, 5 березня 2016 року, 12 березня 2016 року, про що складено відповідні акти) виконано за відсутності представника постачальника. Крім того, відбір проб вугілля було проведено представниками Служби безпеки України та представниками Івано-Франківської торгово-промислової палати зі складу вже розвантаженого вугілля Івано-Франківської КЕЧ району, а не з вагонів. Факт відбору проб вугілля з вагонів не доведено і не підтверджено належними доказами. Відповідач у листі від 24 березня 2016 року № 19/407 повідомив, що вагони з такою якістю вугілля не прийматиме та просив замінити це вугілля на якісне. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що: – відбір проб вугілля після його отримання споживачами було проведено з порушенням умов Договору поставки, ГОСТ та Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-7), за відсутності представника позивача, не з вагонів, а тому результати таких досліджень не можуть бути доказами неналежної якості поставленого позивачем вугілля. Натомість посвідчення, надані позивачем відповідачеві, підтверджують якість поставленого вугілля, що свідчить про належне виконання ТОВ ВП «ЗВЗ» своїх зобов’язань за договором, а також про безпідставність неприйняття його відповідачем; – підставою позову є зобов’язання відповідача належним чином виконати зобов’язання за Договором зберігання та прийняти повернуте позивачем вугілля відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК. Відтак, вимога про зобов’язання прийняти товар належної якості та підписати акт, який є зовнішньою формою виразу юридично значимої дії, і підтверджує факт виконання позивачем зобов’язання, відповідає способам захисту порушеного права, встановленим ст. 16 ЦК. Незважаючи на відсутність у Договорі зберігання умови про підписання актів приймання-передачі вугілля, сторони погодили між собою таку умову як звичай ділового обороту, який неодноразово виконувався при інших поставках вугілля, що поверталося за Договором зберігання та не є предметом цього спору. В судовому засіданні позивач зазначив, що основною метою звернення із зазначеним позовом є припинення дій відповідача (безпідставне неприйняття вугілля), які порушують право позивача на належне виконання умов договору та настання яких зумовить припинення правовідношення за Договором зберігання. Із цих підстав твердження відповідача про неможливість застосування такого способу захисту як зобов’язання вчинити певні дії, оскільки обмежується виключно правом власника та стосується лише захисту права власності, є безпідставним, оскільки позивачем обрано інший спосіб захисту, аніж спростовує відповідач. Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та припиняючи провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, суд касаційної інстанції виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає вимогам ст. 16 ЦК і ст. 20 ГК, якими не передбачено такого способу захисту прав як підписання акта приймання-передачі товару за договором поставки. Предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, стосовно якої суд повинен прийняти рішення. Предметом позову не можуть бути обставини, що виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання-передачі, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача підписати акти приймання поставленого вугілля за договором зберігання (які за своєю природою є лише товарно-супровідними документами) не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. Зобов'язання відповідача підписати акти приймання вугілля не тільки суперечить встановленим діючим законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення. Оскільки акт приймання-передачі не має характеру акта у розумінні ст. 12 ГК, зазначений спір не підлягає вирішенню у господарських судах України. Разом із тим у справі № 20/364/07-8/352/08 про зобов'язання прийняти відвантажену вугільну продукцію відповідно до залізничних накладних і за показниками якості, зазначеними у посвідченнях, під час первісного розгляду суд касаційної інстанції скасував судові рішення попередніх інстанцій, якими у задоволенні позову відмовлено з огляду на положення ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходячи із такого. Системний аналіз змісту зазначених статей дає підстави для висновку, що цими нормами законодавцем встановлено лише орієнтовний перелік способів захисту прав, який не є вичерпним. Відтак, суд уповноважений захищати права та інтереси осіб в інші способи, встановлені договором або законом, як це і передбачено п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК. У разі порушення права чи інтересу особи в останньої виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов’язальних відносин. Тобто особа, права якої порушено, обирає для себе саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу. Частиною 3 ст. 16 ЦК чітко визначено випадки, в яких суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи. Така відмова можлива у разі порушення особою положень ч.ч. 2–5 ст. 13 ЦК. Відповідних порушень господарськими судами не виявлено. Під час повторного розгляду цієї справи суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходячи з такого. Між позивачем як постачальником і відповідачем як покупцем укладено договір поставки вугілля, на виконання якого позивачем поставлено відповідну вугільну продукцію та додано до неї посвідчення якості. Судовим рішенням в іншій справі за участю тих самих сторін, яке набрало законної сили, не встановлено невідповідності зазначеної вугільної продукції показникам, зазначеним у відповідних посвідченнях якості, а тому відповідач не має законних підстав не приймати цю продукцію, яка знаходиться саме у відповідача. У справі № 14/261 за позовом про зобов’язання вчинити дії – підписати акти приймання-передачі виконаних робіт зі зберігання матеріальних цінностей суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з огляду на таке. Ухвалою суду першої інстанції провадження у справі припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК із тих мотивів, що акт приймання-передачі виконаних робіт не має характеру акта в розумінні ст. 12 ГПК, а тому цей спір не підлягає вирішенню у господарських судах України. Апеляційним судом ухвалу місцевого господарського суду скасовано, у позові відмовлено з огляду на те, що чинним законодавством України не передбачено такого способу захисту прав як підписання актів приймання-передачі виконаних робіт, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Передбачені законом способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу спрямовані на відновлення прав та інтересів позивачів. Вимога про зобов’язання підписати акти приймання-передачі фактично не є спором про наявність чи відсутність цивільного права та не може бути предметом спору. Дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, суд відмовляє у позові, а не припиняє провадження у справі. Наведене унеможливлює висновок щодо законності ухвали місцевого господарського суду про те, що зазначений спір не підлягає розгляду в господарських судах, оскільки акт приймання-передачі виконаних робіт не має характеру акта у розумінні ст. 12 ГПК. У справі № 5024/1268/2011 за позовом про зобов’язання підписати акт приймання виконаних підрядних робіт і довідку про вартість виконаних підрядних робіт суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що обраний позивачем спосіб захисту не є законним у розумінні приписів ст.16 ЦК та ст. 20 ГК. Акти приймання-передачі за договором є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору, що є лише доказом, а не окремим обов'язком щодо виконання сторонами договірних зобов'язань за договором. Заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача підписати акт приймання підрядних робіт за договором підряду не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. У разі, якщо позивач вважає, що відповідачем неналежно виконано зобов'язання за договором підряду, він не позбавлений можливості звернутися в установленому порядку за захистом свого права із вимогами про стягнення заборгованості. Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/2980/14 за позовом про спонукання до виконання договірного зобов’язання шляхом повернення по одному примірнику надісланих позивачем оригіналів актів приймання-передачі природного газу, підписаних і скріплених печаткою, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову. У справі № 18/1543/12 за позовом про розірвання договору підряду і стягнення неустойки та за зустрічним позовом про зобов’язання прийняти та підписати акти приймання виконаних робіт і стягнення заборгованості за виконані підрядні роботи суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову в частині стягнення заборгованості. В частині відмови у задоволенні зустрічної позовної вимоги про зобов’язання прийняти та підписати акти приймання виконаних робіт суд касаційної інстанції погодився із висновками судів про те, що така вимога, враховуючи положення ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК, суперечить встановленим чинним законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення. Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/20542/15 за позовом про зобов’язання відповідача оформити акти приймання-передачі майна зі зберігання за договором, погодившись із висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позову. У справі № 922/1358/13 за позовом про спонукання до виконання зобов’язання, передбаченого договором (шляхом зобов’язання повернути по одному примірнику оригіналів підписаних актів приймання-передачі природного газу), суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено, з огляду на положення ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК. Підписання акта приймання-передачі газу та його повернення не є зобов'язанням відповідача, яке виникло в силу договору. Так, відповідним документом (актом) за спільним волевиявленням сторін засвідчується факт передачі газу у певній кількості у відповідній проміжок часу. Суд не наділений повноваженнями щодо примушення осіб засвідчувати відповідні факти. Встановлення факту передачі газу відповідної кількості у визначений період часу є предметом доказування у справі про порушене право у разі виникнення між сторонами спору. При цьому відсутність підписаного двостороннього акта приймання-передачі такого товару не є перешкодою для захисту суб'єктивного матеріального права, у разі якщо суд на підставі зібраних у справі та оцінених у сукупності доказів встановить факт виконання позивачем відповідних зобов'язань – щодо передачі певного товару відповідного обсягу у зазначений період відповідачеві. Отже, зобов'язання повернути підписані акти приймання-передачі природного газу не тільки суперечить встановленим чинним законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення. У справі № 7/118 за позовом про виконання умов договору на постачання вугільної продукції, а саме – зобов’язання відповідача прийняти відвантажену вугільну продукцію за показниками якості, зазначеними у супровідних документах, суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду, якою у задоволенні позову відмовлено, та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено, виходячи з такого. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову та відмовляючи у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, апеляційний суд виходив з того, що обраний позивачем спосіб захисту свого права не відповідає ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК. Водночас зазначеними нормами передбачено, що права та законні інтереси суб’єктів господарювання та споживачів захищаються, зокрема шляхом присудження до виконання обов’язку в натурі. Згідно зі ст. 712 ЦК до змісту зобов’язання покупця за договором поставки входить як прийняття товару, так і сплата за нього певної грошової суми. Наведені вимоги закону було враховано судом першої інстанції, який правомірно зазначив, що обраний позивачем спосіб відповідає вимогам чинного законодавства. Викладене свідчить про наявність передбачених п.п. 1–2 ч. 1 ст. 11116 ГПК підстав для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального та процесуального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом положень ст.ст. 1, 4№, 12, 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Припинення провадження у справі – це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи. Так, відповідно до п. 1. ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Тобто провадження у справі підлягає припиненню, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду (ст. 12 ГПК). Оскільки внаслідок припинення провадження у господарській справі з підстави непідвідомчості господарському суду повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається, суд має визначити, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. У порушення наведених норм права у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції свого обов’язку не виконав та не зазначив, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд цього спору, чим порушив право позивача на ефективний засіб правового захисту, передбачений ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Що стосується питання належності/неналежності обраного позивачем способу захисту свого права/інтересу слід виходити з наступного. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Статтею 16 ЦК, положення якої кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов’язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Отже, саме по собі формулювання позовної вимоги, без з’ясування судом зазначених обставин, не є підставою для припинення провадження у справі або для беззаперечної відмови у задоволенні позову. При цьому Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить саме із положень ст. 13 Конвенції, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 та від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13, наданих в обґрунтування заяви про перегляд з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Відповідно до пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підвідомчості (предметної підсудності), має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року у справі № 914/1128/16 підлягає скасуванню з передачею справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю ВП «ЗВЗ» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року у справі № 914/1128/16 скасувати, а справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-568гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/03A9E896BCDB4EE0C22581B8003C0117

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., – за участю представників: Київської міської ради – Власенко І.І., товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд-К» – Сидоренко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд-К» (далі – ТОВ «Конкорд-К») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі № 910/17556/16 за позовом ТОВ «Конкорд-К» до Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення, встановила: У вересні 2016 року ТОВ «Конкорд-К» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення Київської міської ради від 28 липня 2016 року № 879/879 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 20 липня 2007 року № 79-6-00521, укладеного між Київською міською радою і ТОВ «Конкорд-К» на підставі рішення Київської міської ради від 15 березня 2007 року № 304/965» (далі – рішення Київської міської ради № 879/879). Позов обґрунтовано тим, що рішення Київської міської ради № 879/879, на думку ТОВ «Конкорд-К», є незаконним і таким, що порушує права позивача як орендаря. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2016 року позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення Київської міської ради № 879/879, стягнуто з відповідача на користь позивача судові витрати. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 березня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року, рішення Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2016 року скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Конкорд-К» просить скасувати постанови судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 416, 526, 629, 651 Цивільного кодексу України, частини 4 статті 31 Закону України «Про оренду землі». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 910/8171/15-г, від 31 травня 2016 року у справі № 910/17996/15, від 16 червня 2016 року у справі № 910/31804/15, від 15 серпня 2016 року у справі № 910/31869/15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Київської міської ради і ТОВ «Конкорд-К», перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням Київської міської ради від 15 березня 2007 року № 304/965 ТОВ «Конкорд-К» надано у довгострокову оренду строком на 15 років земельну ділянку площею 1,34 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з підземним паркінгом та нежитловими приміщеннями громадського призначення по вул. Метрологічній, 14д, у Голосіївському районі міста Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови. На підставі зазначеного рішення 13 липня 2007 року між Київською міською радою (орендодавець) і ТОВ «Конкорд-К» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки (далі – Договір), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстровано в реєстрі за № 1962 та зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що 20 липня 2007 року у книзі записів державної реєстрації договорів зроблено запис за № 79-6-00521. Відповідно до пункту 8.4 Договору орендар зобов’язаний, зокрема, завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації; використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення. За змістом пункту 11.4 Договір може бути розірваний, зокрема, в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця, із звільненням орендодавця від відповідальності згідно з Господарським кодексом України в разі, коли орендар використовує земельну ділянку способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично (протягом півроку) не сплачує орендну плату, порушення строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених пунктом 8.4 Договору, здійснення без згоди орендодавця передачі або відчуження права користування земельною ділянкою третім особам. Договір може бути розірвано у разі невиконання або неналежного виконання орендарем обов’язків визначених у пунктах 5.1 та 8.4 Договору (пункт 11.5 Договору). Пунктом 11.6 Договору передбачено, що розірвання цього Договору не потребує укладання додаткової угоди. Договір вважається розірваним з моменту прийняття орендодавцем відповідного рішення, якщо інше не встановлено рішенням. Відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки від 20 липня 2007 року орендодавець передав, а орендар прийняв у володіння та користування обумовлену Договором земельну ділянку. 22 вересня 2016 року між ТОВ «Конкорд-К» і приватним підприємством «Артпростір» укладено договір на виготовлення проекту для будівництва, обслуговування, експлуатації житлового комплексу з підземним паркінгом та нежитловими приміщеннями громадського призначення по вул. Метрологічній, 14д, у Голосіївському районі міста Києва. Судами також установлено, що 27 квітня 2016 року (майже через 9 років після нотаріального оформлення Договору) ТОВ «Конкорд-К» до Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції міста Києва подано декларацію про початок виконання будівельних робіт № КВ09316118153. Рішенням Київської міської ради № 879/879 Договір розірвано з підстав невиконання ТОВ «Конкорд-К» умов пункту 8.4 Договору, а саме: не завершено забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше ніж через три роки з моменту державної реєстрації Договору; земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням, а також враховуючи численні звернення громадськості. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що підставою для розірвання Договору є саме факт використання землі не за цільовим призначенням, а не невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. У матеріалах справи немає будь-яких доказів, які б свідчили, що орендар використовує земельну ділянку способами, що суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично (протягом півроку) не сплачує орендну плату, здійснює без згоди орендодавця відчуження права користування земельною ділянкою третім особам або іншим чином порушує умови Договору, що є підставою для його розірвання в односторонньому порядку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що незабудова земельної ділянки прямо порушує вимоги умов договору та завдає шкоди Київській міській раді, що свідчить про наявність в останньої підстав для прийняття рішення про розірвання Договору, передбачених як умовами Договору, так і чинним законодавством, яке регулює спірні правовідносини. За змістом положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачених статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох і більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із змісту постанови у справі, яка розглядається, та наданих заявником для порівняння копій постанов Вищого господарського суду у справах № 910/8171/15-г, № 910/17996/15, № 910/31804/15, № 910/31869/15 вбачається, що зазначені судові рішення прийнято залежно від встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин у цих справах, що не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Відповідно до частини 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, немає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За таких обставин заява ТОВ «Конкорд-К» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд-К» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі № 910/17556/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-1074гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F938C3111B56E7F6C22581B80034CC8D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши заяву Харківської міської ради про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року у справі № 922/3503/14 за позовом Харківської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю “Заря” (далі – ТОВ “Заря”) про внесення змін до договору оренди землі, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року Харківська міська рада звернулася до господарського суду із позовом до ТОВ “Заря” про внесення змін до договору оренди землі від 10 червня 2005 року ¹ 66122/05 шляхом визнання укладеною додаткової угоди до цього договору. В обґрунтування позовної вимоги заявник посилається на те, що зміна нормативної грошової оцінки земельних ділянок є підставою для перегляду розміру орендної плати за земельні ділянки комунальної власності, встановленої умовами договору оренди землі, а визначення у статті 288 Податкового кодексу України (далі – ПК) граничних розмірів річної орендної плати за земельну ділянку є підставою для приведення положень спірного договору у відповідність до вимог закону в частині визначення розміру орендної плати. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Рішенням Господарського суду Харківської області від 19 вересня 2016 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2016 року позов задоволено частково, внесено зміни до договору оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05 шляхом визнання укладеною додаткової угоди до цього договору у редакції, викладеній у рішенні. Постановою Вищого господарського суду України від 23 квітня 2017 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2016 року залишено без змін. Цією постановою суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів апеляційної та першої інстанцій, якими було задоволено вимоги Харківської міської ради у частині внесення змін до договору оренди земельної ділянки у зв’язку зі збільшенням нормативної грошової оцінки та відмовлено у внесенні змін у частині ставки орендної плати (7,2 %), оскільки сторонами договору ставку визначено у межах ПК (від 3 % до 12 % нормативної грошової оцінки), та може бути змінено тільки за згодою сторін. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року у справі ¹ 922/3503/14 з підстав, передбачених пунктами 1 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), позивач, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 632, 651, 652, 654 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 288, 289 ПК, статей 21, 30 Закону України “Про оренду землі”, статей 5, 8 Закону України “Про оцінку земель”, пунктів 34, 35 частини першої статті 26 Закону України “Про місцеве самоврядування”, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до абзацу другого пункту 9 договору оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05 та прийняти рішення, яким задовольнити позов Харківської міської ради. Як доказ на підтвердження наведених підстав для подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року у справі № 922/3503/14 до заяви додано: копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 922/3685/14, від 13 травня 2015 року у справі № 922/5058/14, від 01 жовтня 2014 року у справі № 922/1209/14 та у справі № 922/529/14 та копії постанов Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-481гс15, в яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшли протилежного висновку, що зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, що розглядається, судами встановлено, що на підставі рішення Харківської міської ради від 27 квітня 2005 року № 78/05 “Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва (реконструкції) та подальшої експлуатації об’єктів” Харківською міською радою укладено договір оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05. Об’єктом оренди за цим договором є земельна ділянка, розташована за адресою: м. Харків, вул. Командарма Корка, 41-А, загальною площею 0,2231 га; кадастровий номер 6310136600:13:021:0501; функціональне призначення земельної ділянки – для реконструкції існуючої АЗС з улаштуванням навісу над топливно-роздавальними колонками, мийки і пункту обслуговування автомобілів на 1 пост до 01 грудня 2007 року та подальшої експлуатації до 01 травня 2053 року. При укладанні договору було визначено ставку орендної плати у розмірі 4,82 % на підставі діючого на час укладання договору рішення Харківської міської ради XVIII сесії IV скликання від 24 грудня 2003 року “Про затвердження “Тимчасового положення про порядок визначення розмірів орендної плати при укладанні договорів оренди землі у м. Харкові”. Рішенням Харківської міської ради від 03 липня 2013 року № 1209/13 “Про затвердження “Порядку впровадження нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01.01.2013” та від 25 вересня 2013 року № 1269/13 “Про затвердження порядку впровадження нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року” затверджено базову вартість одного квадратного метра земель міста Харкова в сумі 291,18 грн, яка визначена на підставі витрат на освоєння та облаштування території міста станом на 01 січня 2013 року і підлягає у подальшому індексації в порядку, встановленому законодавством України. Це рішення вводиться у дію з моменту оприлюднення в установленому порядку, а нормативна грошова оцінка земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року застосовується з 01 січня 2014 року. Зміни до договорів оренди землі, пов’язані зі зміною розміру орендної плати, оформлюються додатковою угодою до договору оренди землі згідно з Порядком оформлення договорів оренди землі у місті Харкові. Рішенням Харківської міської ради від 29 грудня 2012 року № 960/12 затверджено Порядок оформлення договорів оренди землі у місті Харкові, згідно з яким зміни до договору оренди землі, пов’язані зі зміною розміру орендної плати, оформляються додатковою угодою до договору оренди землі. Розмір орендної плати, передбачений договором оренди землі, підлягає перегляду також у випадку зміни нормативної грошової оцінки землі. На підставі наведених документів Департаментом земельних відносин Харківської міської ради підготовлено проект додаткової угоди до договору оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05 (у тому числі щодо розміру ставки орендної плати у розмірі 7,2%), який разом із листами-пропозиціями від 13 грудня 2013 року № 5099/0/225-13, № 5056/0/225-13 рекомендованим поштовим відправленням направлено на адресу відповідача та отримано останнім. Відповідач зазначені звернення виконавчого органу Харківської міської ради проігнорував, у встановлений термін відповіді на лист-пропозицію до Харківської міської ради не надав, додаткової угоди до договору оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05 не уклав, що послужило підставою для звернення Харківської міської ради до господарського суду з позовом про внесення змін до договору оренди землі шляхом визнання укладеною додаткової угоди від 11 грудня 2013 року до зазначеного договору оренди у редакції, викладеній в позовній заяві. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Водночас у постановах Вищого господарського суду України, копії яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, та у постанові суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. Аналіз зазначених рішень судів касаційної інстанції у справах № 922/3685/14, № 922/5058/14, № 922/1209/14, № 922/529/14, копії постанов в яких надано для порівняння, суд касаційної інстанції при вирішенні спору про внесення змін до договору оренди зазначив, що встановлення органом місцевого самоврядування конкретного розміру відсотка нормативної грошової оцінки земельної ділянки щодо оплати орендної плати є підставою для внесення відповідних змін до договору оренди у цій частині. У той час, як у справі, що розглядається, органом місцевого самоврядування встановлено тільки формулу розрахунку орендної плати, отже ці рішення не можуть бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Доводи заявника про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, викладеному у постановах Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15 та від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-481гс15 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими, оскільки обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, у цих справах не є подібними, аналіз зазначених рішень не дає підстав для висновку про різне застосування положень статті 288 ПК. Таким чином, підстави для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року, на які посилається заявник, не отримали підтвердження під час розгляду справи № 922/3503/14. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Зважаючи на те, що факт неоднакового застосування положень матеріального права не підтвердився, заява Харківської міської ради не підлягає задоволенню. Відповідно до пункту 6 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Харківської міської ради відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-970гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/28077106063DFD11C22581B80034A40F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., за участю представників: cільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Батьківщина» (далі – СТОВ «Батьківщина») –Ковальчука О.О., товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Терра» (далі – ТОВ «Гран Терра») – Коваленко Я.В., Слюзара Т.І та Фастовця В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву СТОВ «Батьківщина» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 927/1050/16 за позовом ТОВ «Гран Терра» до СТОВ «Батьківщина» (третя особа – ОСОБА_1) про зобов’язання вчинити дії та стягнення коштів і за зустрічним позовом про визнання недійсним контракту, в с т а н о в и л а: 14 листопада 2016 року ТОВ «Гран Терра» звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до СТОВ «Батьківщина» про зобов’язання вчинити дії – виконати умови контракту і поставити 21 000 метричних тонн насіння соняшнику, а також про стягнення 83 234 279 грн 07 коп. штрафних санкцій. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач не виконав умови контракту від 21 березня 2016 року № 05/2363 (далі – Контракт) на поставку насіння соняшнику врожаю 2016 року в кількості 20 000 метричних тон +/--5% за вибором Постачальника. Крім того, за умовами Контракту з відповідача підлягає стягнення 1 671 371 грн 07 коп. неустойки за несвоєчасну поставку товару, 40 781 454 грн штрафу за несвоєчасну поставку товару і 40 781 454 грн штрафу за односторонню відмову Постачальника від виконання своїх обов’язків за Контрактом. 17 листопада 2016 року СТОВ «Батьківщина» подало зустрічний позов про визнання Контракту недійсним з огляду на перевищення повноважень директором СТОВ «Батьківщина» ОСОБА_1 при укладенні Контракту. Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 14 грудня 2016 року ОСОБА_1 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 30 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано недійсним контракт на поставку сільськогосподарської продукції від 21 березня 2016 року № 05/2363, укладений між сторонами. Рішення обгрунтовано тим, що директор СТОВ «Батьківщина» підписав Контракт із перевищенням наданих йому Статутом повноважень та наступного схвалення товариством укладення такого контракту не було. Постановою Київського апеляційного суду від 13 квітня 2017 року вищевказане рішення суду скасовано. Позов задоволено частково. Зобов’язано СТОВ «Батьківщина» виконати умови контракту на поставку сільськогосподарської продукції від 21 березня 2016 року № 05/2363 та поставити позивачу 21 000 метричних тонн насіння соняшнику. Стягнуто з відповідача на користь позивача 835 685 грн 54 коп. неустойки, 40 781 454 грн штрафу. У задоволенні решти позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2017 року скасовано в частині задоволення позовної вимоги за первісним позовом про стягнення 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за односторонню відмову постачальника від виконання своїх обов’язків, у частині відмови в задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про стягнення 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за несвоєчасну поставку товару та в частині відмови в задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про стягнення 835 685 грн 54 коп. неустойки. У цих частинах прийнято нове рішення. Позовні вимоги за первісним позовом про стягнення 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за несвоєчасну поставку товару та про стягнення 835 685 грн. 54 коп. неустойки задоволено. У задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про стягнення 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за односторонню відмову постачальника від виконання своїх обов’язків відмовити. Стягнуто з відповідача на користь позивача 20 390 727 грн 00 коп. штрафу за несвоєчасну поставку товару та 835 685 грн 54 коп. неустойки. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2017 року залишено без змін. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про недоведеність факту укладення спірного правочину особою від імені відповідача за відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності. Зокрема, Вищий господарський суд України зазначив, що згідно з абзацом другим частини третьої статті 92 ЦК України у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Також Вищий господарський суд України погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що відсутність інформації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про наявні обмеження повноважень керівника відповідача свідчить про добросовісність позивача при укладенні правочину, що виключає можливість застосування правових наслідків у вигляді визнання Контракту недійсним. Крім того, пункт 9.9.3 Статуту відповідача, яким встановлено, що директор вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, у тому числі: укладає та підписує від імені товариства договори, контракти, інші правочини, сума яких не перевищує 1 000 000 грн 00 коп., або еквівалент в іноземній валюті, на одного контрагента, не свідчить про обмеження повноважень директора щодо укладення таких договорів, а лише вказує на необхідність подальшого затвердження цих правочинів загальними зборами учасників товариства. До Верховного Суду України звернулося СТОВ «Батьківщина» із заявою про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 927/1050/16 із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 143, 203, 207, 215, 241, 611, 620, 622, 665 ЦК України та статті 4 Закону України «Про господарські товариства». В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 3 лютого 2010 року у справі № 32/128-7/62 та від 4 жовтня 2011 року у справі № 21/114. Ухвалою Верховного Суду України від 3 серпня 2017 року справу № 927/1050/16 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою СТОВ «Батьківщина» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у цій справі. У заяві СТОВ «Батьківщина» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року і постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду Чернігівської області від 30 січня 2017 року. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалені різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги про зобов’язання вчинити дії – виконати умови контракту і поставити 21 000 метричних тонн насіння соняшнику, про стягнення 83 234 279 грн 07 коп. штрафних санкцій, а також зустрічна вимога про визнання контракту на поставку недійсним. При цьому, Вищий господарський суд України виходив із того, що не доведено факту укладення спірного правочину особою від імені відповідача за відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності. Водночас із постанови Вищого господарського суду України від 4 жовтня 2011 року у справі № 21/114, на яку посилається заявник як на підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, вбачається, що вона є прийнятою внаслідок інших фактичних обставин справи, встановлених судом, та за іншого матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, аніж у справі, що переглядається. Зокрема, у справі № 21/114 Державне підприємство «Лізинггехтранс» звернулося до господарського суду з позовом про зобов’язання Державного підприємства «Антонов» поставити позивачу один пасажирський літак Ан-148-100В, серійний номер ІНФОРМАЦІЯ_1, посилаючись на порушення відповідачем зобов’язань за договором поставки літаків та положення статей 526, 530 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України. Тобто, справа № 21/114 та справа, що переглядається, не є аналогічними ні за пердметом позову, ні за фактичними обставинами та матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин. Що стосується постанови Вищого господарського суду України від 3 лютого 2010 року у справі № 32/128-7/62, то вона не може слугувати прикладом судового рішення, в якому по-іншому було застосовано норми матеріального права, оскільки постановою Верховного Суду України від 30 березня 2010 року № 3-1294к10 зазначена постанова суду касаційної інстанції, а також рішення судів першої та апеляційної інстанцій були скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Враховуючи те, що факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, підстави для висновку про різне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права відсутні. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяви СТОВ «Батьківщина» про перегляд судових рішень у справі № 927/1050/16. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви cільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Батьківщина» про перегляд судових рішень у справі № 927/1050/16 відмовити. Поновити виконання постанови Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 13 квітня 2017 року у справі № 927/1050/16. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-1024гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8596C218E9FCF83EC22581B40050F75B

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді-доповідача Вус С.М., суддів: Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Халявці О.М., Вінічук Н.В., за участю: прокурора Управління підтримання державного обвинувачення у суді Генеральної прокуратури України Курапова М.В., адвоката Пономаренка Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою адвоката Пономаренка Д.В. в інтересах ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року у провадженні № 5-1407ск17, у с т а н о в и л а: Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 листопада 2016 року задоволено клопотання начальника СВ Заводського відділу поліції ГУНП в Миколаївській області та в межах кримінального провадження за № 42016151030000070 накладено арешт на автомобіль марки «LEXUS», модель «RX 350», державний номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1. Ухвалою судді Апеляційного суду Миколаївської області від 21 лютого 2017 року відмовлено у прийнятті до розгляду апеляційної скарги адвоката Пономаренка Д.В. в інтересах ОСОБА_1 на вищезазначене судове рішення та повернуто її з усіма додатками заявнику. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року на підставі пункту 2 частини другої статті 428 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката Пономаренка Д.В. в інтересах ОСОБА_1 на вказану ухвалу апеляційного суду. До Верховного Суду України із заявою про перегляд в порядку глави 33 КПК зазначеного рішення касаційного суду звернувся адвокат Пономаренко Д.В. в інтересах ОСОБА_1, в якій стверджує про наявність неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм, передбачених частиною четвертою статті 20, статтею 642, частиною сьомою статті 173, пунктом 10 частини першої статті 393, статтею 428 КПК, щодо права оскарження в апеляційному порядку рішення слідчого судді про накладення арешту на майно особисто його власником, який не набув статусу підозрюваного чи обвинуваченого у кримінальному провадженні, або через представника-адвоката. На обґрунтування неоднакового правозастосування наведених норм права до заяви додано копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2016 року, якою скасовано ухвалу апеляційного суду і призначено новий розгляд у цьому суді, оскільки відмову у відкритті апеляційного провадження на рішення слідчого судді про накладення арешту на майно з посиланням на неналежний для оскарження статус адвоката як представника власника майна, який у кримінальному провадженні не є підозрюваним чи обвинуваченим, визнано порушенням конституційного права на правову допомогу. Зокрема, констатовано, що гарантоване статтею 59 Конституції України право на вільний вибір захисника є за своїм змістом загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають, у тому числі, і з інших правовідносин, а не тільки кримінальних. Тому, незважаючи на відсутність статусу підозрюваного чи обвинуваченого у власника майна, рішення слідчого судді щодо накладення арешту на майно, тимчасово вилучене в ході проведення обшуку, обмежує його права і дає право на захист своїх прав та законних інтересів як особисто, так і шляхом укладення угоди з адвокатом для вчинення певних процесуальних дій, в тому числі оскарження судових рішень. У заяві адвокат просить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, адвоката Пономаренка Д.В., який підтримав заяву та просив її задовольнити, прокурора, який заперечував проти її задоволення, перевіривши матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяв, обговоривши зазначені в них доводи, урахувавши висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) дійшла висновку про таке. 1. Відповідно до положень пункту 2 статті 445 КПК ця підстава перегляду Верховним Судом України судових рішень передбачає встановлення неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Відмінність (неоднаковість) у застосуванні однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень, встановлюється шляхом порівняння правових висновків щодо такого правозастосування в оспореному та наданому для порівняння судових рішеннях. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в якому постановлено оскаржувану ухвалу касаційного суду від 20 березня 2017 року № 5-1407ск17 щодо ОСОБА_1, ухвалами слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 18 листопада 2016 року за клопотанням начальника СВ Заводського відділу поліції ГУНП в Миколаївській області ОСОБА_2 в рамках кримінального провадження було накладено арешт на майно, автомобіль марки «Lexus», вилучені в ході обшуку, а також на домоволодіння з метою забезпечення його збереження та спеціальної конфіскації. Вказане майно належить ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності. Зазначені кримінальні провадження внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом зайняття невстановленими особами гральним бізнесом. Про розгляд відповідних клопотань ні ОСОБА_1, ні ОСОБА_3 не повідомлялися, під час їх розгляду присутніми не були. В подальшому власники майна звернулися до апеляційного суду з трьома апеляційними скаргами, скориставшись послугами адвоката Пономаренка Д.В. Ухвалами Апеляційного суду Миколаївської області від 21 лютого 2017 року відмовлено адвокату Пономаренку Д. В. в прийнятті до розгляду відповідних апеляційних скарг на підставі того, що скарга подана особою, яка не наділена правом на апеляційне оскарження, посилаючись на частину першу статті 170, частину першу статті 174 КПК. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5-1407ск17 від 20 березня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою (однією із трьох) адвоката Пономаренка Д.В. в інтересах ОСОБА_1. Суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що представник не є особою, яка має право подавати апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді, постановлену за результатами розгляду клопотання про арешт майна, пославшись при цьому на пункт 10 частини першої статті 393, частину першу статті 174 КПК. Натомість ухвалами касаційного суду від 20 березня 2017 року № 5-1408ск17 та від 20 березня 2017 року № 5-1406ск17 за двома іншими касаційними скаргами Пономаренка Д.В. на відповідні ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 21 лютого 2017 року відкрито касаційні провадження. В даному випадку суд касаційної інстанції зазначив, що касаційна скарга подана належною особою, з її змісту і доданої копії ухвали вбачається, що є підстави для відкриття касаційного провадження, а, відповідно, підстав для її повернення чи відмови у відкритті немає. Наведене свідчить, що, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції зробив висновок щодо правильності застосування апеляційним судом пункту 10 статті 393 та частини першої статті 174 КПК. 2. Водночас Суд звертає увагу на те, що пункт 10 статті 393 та частина перша статті 174 КПК передбачають різні способи судового захисту обмежених прав та законних інтересів особи у зв’язку із застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження. Зокрема, стаття 174 КПК передбачає можливість подачі клопотання до слідчого судді про скасування арешту підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником, законним представником, іншим власником або володільцем майна, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутніми при розгляді питання про арешт майна. Іншим способом захисту прав власності осіб, щодо майна яких вирішується питання про арешт, є подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді про арешт майна на підставі пункту 9 частини першої статті 309, статті 310 КПК. З урахуванням вищенаведених даних матеріалів кримінального провадження про накладення арешту на майно подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3, очевидно, що їх представник – адвокат Пономаренко Д.В. – здійснював захист інтересів прав власності, гарантованих статтями 309, 393 КПК. За таких обставин Суду належить проаналізувати, чи неоднакове застосування саме пункту 9 статті 309 та пункту 10 статті 393 КПК є наслідком неточного їх розуміння (тлумачення), що автоматично тягне порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з огляду на перешкоди у праві доступу до правосуддя. 3. Суд звертає увагу на те, що міжнародні стандарти у галузі судочинства (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Загальна декларація прав людини) послідовно стверджують про неприпустимість нехтування правом на доступ до правосуддя та справедливий судовий розгляд, а усталена практика Європейського суду з прав людини наголошує на тому, що застосовувані державою обмеження в доступі особи до національного суду не повинні звужувати чи зменшувати залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або такою мірою, що буде нівельована сама суть права. (рішення Європейського суду з прав людини «Наталія Михайленко проти України» від 30 травня 2013 року, «Швидка проти України» від 30 жовтня 2014 року). На національному рівні судової практики наведені положення відображені у постановах Верховного Суду України відповідно від 24 лютого 2014 року № 6-156цс13 та від 27 квітня 2015 року № 5-7кс15. 4. Суд зазначає, що доступ до правосуддя у вітчизняній системі права є конституційним принципом забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, що гарантує право на звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізованим, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження. Крім того, відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи, а у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судових рішень. 5. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 309 КПК ухвала слідчого судді про арешт майна підлягає апеляційному оскарженню. При цьому КПК не встановлено чіткого переліку осіб – суб’єктів права на апеляційне оскарження цієї ухвали, а в пункті 10 статті 393 КПК вказано, що апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених КПК. Відповідно до пунктів 25, 26 статті 3 КПК одним із учасників як кримінального, так і судового провадження є третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт. У статті 642 КПК визначається зміст і процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт. В останньому абзаці частини сьомої статті 173 КПК передбачається, що, крім підозрюваного, обвинуваченого ще й треті особи мають право на захисника та право оскаржити судове рішення щодо арешту майна. Згідно зі статтею 24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді. 6. Наведене переконує Суд у тому, що, незалежно від використаної законодавчої техніки («третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт», «кожен»), право на апеляційне оскарження, як конституційно гарантована засада судочинства, забезпечує право на звернення до суду вищої інстанції не лише підозрюваному, обвинуваченому, а категорія «інші особи» у розумінні пункту 10 статті 393 КПК охоплює й тих учасників кримінального провадження, прав, свобод чи інтересів яких стосується судове рішення. Додатково з приводу змісту поняття особи, прав, свобод та інтересів якої стосується судове рішення, слід урахувати правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 3 березня 2016 року № 5-347кс15, про те, що за умови, що судове рішення стосується прав, свобод та інтересів особи, остання вправі звернутися до суду вищої інстанції з його оскарженням незалежно від своєї участі у судовому розгляді. За таких обставин очевидно, що власник майна, щодо якого вирішується питання про арешт, є особою, прав, свобод та інтересів якої стосується судове рішення, а отже, належить до категорії «інші особи», які вправі подати апеляційну скаргу на рішення слідчого судді. 7. Також стосовно розглядуваної справи необхідним є з’ясування питання про законодавче забезпечення права на оскарження ухвали слідчого судді про арешт майна не лише власником майна особисто, а і його представником – адвокатом. З цього приводу суд касаційної інстанції в оскаржуваному рішенні погодився із висновком апеляційного суду про те, що захист у кримінальному провадженні професійним адвокатом може здійснюватися лише щодо особи у статусі підозрюваного чи обвинуваченого, що по суті є звуженням конституційних прав і свобод ОСОБА_1. 8. Водночас здійснення представницької функції адвокатом у суді в межах кримінального провадження є частиною гарантованого Конституцією України права на правову допомогу. Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу), це право є одним із конституційних, невід’ємних прав людини і має загальний характер. У контексті частини першої цієї статті – «кожен має право на правову допомогу» – поняття «кожен» охоплює всіх без винятку осіб – громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України. Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз’яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Крім того, реалізація кожним права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб’єктами права. Правову позицію щодо цього висловив Конституційний Суд України у Рішенні від 16 листопада 2000 року N 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника, де в абзаці п’ятому пункту 5 мотивувальної частини зазначено, що, закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин. Так, в Конституції України йдеться про захист прав, свобод та законних інтересів як універсальну представницьку діяльність, незалежно від сфери правовідносин, та гарантовану професійну правову допомогу і вільний вибір захисника своїх прав та залучення адвоката не лише у кримінальному процесі. 9. Гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов’язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов’язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги, а відсутність приписів, спрямованих на реалізацію такого права, не повинна призводити до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу. Галузевими, кримінальними процесуальними нормами щодо реалізації конституційних гарантій права на правову допомогу в контексті розглядуваної справи є такі положення. Згідно з частиною четвертою статті 642 КПК представником третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, може бути особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. А відповідно до змісту частини четвертої статті 20 КПК участь у кримінальному провадженні представника третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, не звужує процесуальних прав цієї особи. Отже, надаючи ОСОБА_1 професійну правову допомогу, адвокат Пономаренко Д.В. здійснює захист прав і законних інтересів власника майна, на яке накладено арешт під час досудового розслідування, у зв’язку з чим істотно обмежено його конституційне право на таку допомогу. Здійснення захисту прав і законних інтересів ОСОБА_1 передбачає необхідність вчинення адвокатом-представником певних процесуальних дій. При вирішенні питання щодо можливості оскарження адвокатом в інтересах свого довірителя ухвали слідчого судді про арешт майна видається за можливе врахування загального підходу законодавця до унормування процесуального статусу захисника і представника інших учасників кримінального провадження, який полягає у наданні йому процесуальних прав особи, інтереси якої він представляє. 10. Вказане дає змогу погодитися з твердженнями колегії суддів Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеними в ухвалі від 12 квітня 2016 року, яка надана заявником для підтвердження неоднакового застосування норм кримінального процесуального права, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Касаційний суд у цій ухвалі визнав на підставі системного аналізу статей 170, 173, 174 КПК та видів адвокатської діяльності, визначених у статті 19 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що адвокат Піддубна Г.В., надаючи правову допомогу ОСОБА_8, фактично здійснює захист прав і законних інтересів третьої особи, на майно якої накладено арешт. Незважаючи на те, що ОСОБА_8 статусу підозрюваної не набула, рішення слідчого судді щодо накладення арешту на майно, тимчасово вилучене в ході проведення обшуку в неї, обмежує її права і дає право на захист своїх прав та законних інтересів як особисто, так (виходячи із конституційного принципу) і шляхом укладення угоди з адвокатом, який має право в інтересах довірителя вчиняти певні процесуальні дії, зокрема оскаржувати судові рішення, що стосуються прав та законних інтересів довірителя. Отже, протилежний правовий висновок в оскаржуваному рішенні касаційного суду про неможливість залучення у кримінальному провадженні адвоката особою, яка не має статусу підозрюваного чи обвинуваченого, є свідченням неоднакового застосування заявлених норм КПК та звуження права ОСОБА_1 на правову допомогу. 11. Дотримання конституційних засад права на доступ до правосуддя та на правову допомогу є гарантією справедливого судового розгляду, а їх нехтування означає, що судове рішення постановлено без дотримання приписів статті 370 КПК щодо законності та обґрунтованості судового рішення, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і підставою для його скасування. Отже, у цій справі Суд констатує неправильне застосування касаційним судом заявлених норм КПК у зв’язку із обмеженням права власника майна – як особи, прав, свобод та інтересів якої стосується рішення слідчого судді про накладення арешту, на його апеляційне оскарження та залучення для цього захисника, у зв’язку із чим і відповідно до пункту 1 частини першої статті 438, частини першої статті 412 цього Кодексу належить скасувати ухвалу касаційного суду, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції, оскільки касаційний перегляд по суті у цьому провадженні не відбувався у зв’язку з відмовою у відкритті касаційного провадження. Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву адвоката Пономаренка Д.В. в інтересах ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року у провадженні № 5-1407ск17 про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката Пономаренка Д.В. в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 21 лютого 2017 року скасувати, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий : С.М. Вус Судді: Є.І. Ковтюк Б.М. Пошва М.Є. Короткевич В.Ф.Школяров Постанова від 14 вересня 2017 року № 5-162кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4DF68C53D1B7FB0BC22581A30034452E

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 28 вересня 2006 року між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит в розмірі 31 500 доларів США з процентною ставкою за користування кредитом 12,5 % з кінцевим терміном повернення коштів до 28 вересня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА 1, яка належала іпотекодавцю на праві власності. У зв’язку з неналежним виконанням грошових зобов’язань за кредитним договором станом на 11 грудня 2014 року утворилась заборгованість в розмірі 38 217,49 доларів США і 107 381 грн. 71 коп. Позивач просив суд з метою погашення зазначеної заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу квартири з прилюдних торгів з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на час проведення виконавчих дій. Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 23 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 14 травня 2015 року, у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «ПУМБ» відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «ПУМБ» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1281 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 28 вересня 2006 року між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит в розмірі 31 500 доларів США під 12,5 % з кінцевим терміном повернення коштів до 28 вересня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА 1, яка належала іпотекодавцю на праві власності. ІНФОРМАЦІЯ 1 ОСОБА_1 помер. Після його смерті спадкова справа не відкривалася. На час відкриття спадщини в спірній квартирі проживали і були зареєстровані відповідачі, які не відмовилися від спадщини і продовжують там проживати. Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що банк звернувся з вимогою до спадкоємців боржника поза межами строків, передбачених частинами другою, третьою статті 1281 ЦК України, а тому пропустив строк для пред’явлення такої вимоги. Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що правила статті 1281 ЦК України щодо строку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців не застосовуються до зобов’язань, забезпечених іпотекою. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1281 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Порядок прийняття спадщини визначений Главою 87 ЦК України. Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов'язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України). Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов’язання припиняються смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язане з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою. Перелік зобов’язань, які не входять до складу спадщини визначені статтею 1219 ЦК України, отже зобов’язання за кредитним договором та за договором іпотеки входять до складу спадщини. За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть іпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов’язань переходять обов’язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивільно-правові норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов’язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 був позичальником за кредитним договором і іпотекодавцем за договором іпотеки, тобто одночасно виступав і боржником, і іпотекодавцем. У зв’язку з його смертю відкрилася спадщина, яку прийняли відповідачі, перебравши на себе обов’язки іпотекодавця в межах вартості предмета іпотеки. Однак звернення стягнення на предмет іпотеки є можливим лише за умови, якщо зобов’язання боржником було порушене. Для правильного вирішення справи необхідно встановити чи допустив боржник борг, якщо так, то яка сума цього боргу, яка вартість предмета іпотеки. Однак встановлення цих обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 23 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду Донецької області від 14 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-31цс16 За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть іпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов’язань переходять обов’язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивільно-правові норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов’язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1A0899A8042DD629C2257F630050557F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що видача кредиту в іноземній валюті суперечить чинному законодавству, а тому на позивача за змістом такого договору покладено валютний ризик, що призвело до істотного дисбалансу його інтересів як споживача. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 8 липня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику, оскільки він не усунув указаних судом недоліків скарги, зокрема не сплачено судовий збір. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику з тієї ж підстави. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року, в якій просив скасувати цю ухвалу з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, в якій, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції. Визнаючи заяву неподаною та повертаючи її заявнику, суд касаційної інстанції виходив з того, що позивач як споживач не звільняється від сплати судового збору при подачі касаційної скарги і повинен сплатити судовий збір відповідно до положень Закону України «Про судовій збір». Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідно до статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі при подачі касаційної скарги звільняються від сплати судового збору. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Усуваючи розбіжності в застосуванні судом зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закон України № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI) судовий збір – це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. За правилами статей 79, пункту п’ятого статті 119, частини другої статті 297, частини другої статті 328, абзацу третього частини першої статті 358 ЦПК України судовий збір належить до судових витрат, пов’язаних з розглядом судової справ, які несуть сторони в судах усіх рівнів, зокрема при розгляді позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги чи заяви про перегляд судових рішень (Верховний Суд України). Платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене Законом № 3674-VI (стаття друга цього Закону). Сплата судового збору особами, які звертаються до суду - це процесуальний обов’язок, який визначається нормами цивільного процесуального закону (ЦПК України) та Закону № 3674-VI. При цьому процесуальна норма частини другої статті 79 ЦПК України є бланкетною і в частині визначення розміру судового збору, порядку його сплати, повернення і звільнення від сплати відсилає до окремого закону, зокрема Закону № 3674-VI. Об’єкти сплати судового збору, тобто процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. Такими об’єктами є процесуальні документи, які особа подає до суду (позовна заява, апеляційна чи касаційна скарга, заява про перегляд судового рішення тощо). Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється ( частина друга статті третьої цього Закону) Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону України «Про судовий збір» установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору так само залежать від характеристики об’єкта справляння – позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках – у поєднанні з характеристикою суб’єкта, який звертається до суду). Пільги щодо сплати судового збору визначені статтею 5 Закону України «Про судовий збір». При цьому передбачені в цій статті особи, які мають пільги щодо сплати судового збору, звільняються від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, про що прямо зазначено в абзаці першому частини першої статті 5 цього Закону. Пункт сьомий статті п’ятої Закону № 3674-VI у первісній редакції передбачав звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, пов’язаними з порушенням їхніх прав. Одночасно частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з якою споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. Разом з тим від часу прийняття Закону України «Про судовий збір» до нього неодноразово вносилися зміни. Найпомітніші зміни відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі – Закон № 484-VIII). Законом № 484-VIII суттєво підвищено ставки судового збору, а також одночасно значно скорочено перелік суб’єктів, які звільняються від сплати судового збору (відповідно викладено в новій редакції і статті 4, 5 Закону України «Про судовий збір)». Так, Законом № 484-VIII стаття п’ята викладена у новій редакції, відповідно до якої особи, які зазначені у цій статті звільняються від сплати судового збору у всіх судових інстанціях відповідно до зазначеного у ній переліку. За змістом цієї норми Закону з переліку осіб, звільнених від сплати судового збору, такі особи як споживачі виключені. Зазначений перелік є вичерпним щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. Разом з тим зміни в чинній редакції частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав не внесено а тому після набрання чинності Закону № 484-VIII спостерігається збіг темпоральної (часової) та змістовної (сутнісної) колізій правових норм одного й того ж рівня. Так, Закон № 484-VIII є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття п’ята цього закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення статті 5 цього Закону в новій редакції згідно із Законом № 484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. При цьому частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», який є спеціальним законом саме в цій сфері захисту прав споживачів звільняє споживачів від сплати судового збору за подання позову на захист своїх порушених прав З метою подолання такої змішаної колізії, на нашу думку, слід виходити з такого. Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підтверджує можливість судового захисту прав споживачів, передбачених законодавством і встановлює певні особливості судового захисту прав споживачів, однією з яких є звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. У регулюванні сплати судового збору положення зазначеної норми права є спеціальними до положень статті п’ятої Закону № 3674-VI, оскільки остання загалом урегульовує питання звільнення різних суб’єктів звернення до суду від сплати судового збору за різні процесуальні дії ( об’єкти сплати судового збору) в судах усіх інстанцій. У цьому Законі не йдеться про звільнення споживачів від оплати судового збору загалом за подання до суду будь-якої інстанції будь-якого з об’єктів справляння судового збору. Разом з тим застосовувати частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов’язково слід у системному зв’язку з нормами статей 1 – 6 Закону № 3674-VI, тобто враховуючи характеристику об’єкта справляння судового збору та з урахуванням правил врегулювання темпоральної колізії, зокрема правила відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, якій був прийнятий раніше. Як уже зазначалося вище, статті 3 і 4 Закону № 3674-VI визначають, що об’єктом справляння судового збору є процесуальний документ – позовна заява, інша заява, апеляційна, касаційна скарги, заява про перегляд судового рішення Верховним Судом України тощо. Розмір ставки судового збору так само залежить передусім від об’єкта справляння судового збору. Аналізуючи норму частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у її системному зв’язку з положеннями статей 1 – 6 Закону № 3674-VI, зокрема статті п’ятої зазначеного закону в редакції Закону № 484-VIII, слід дійти до висновку, що споживач, право якого порушене і який у зв’язку саме з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону № 3674-VI, звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, та має обов’язок щодо сплати судового збору при вчинені відповідних дій у всіх інших судових інстанціях та у Верховному Суді України. Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об’єктів справляння судового збору, зокрема апеляційної, касаційної скарг, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України, то у таких випадках він зобов’язаний сплатити судовий збір у розмірі ставки, визначеної відповідно до статті 4 Закону України «Про судовий збір». Отже, суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивач як споживач не звільняється від сплати судового збору, а тому обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення, не підтвердились. За таких обставин відповідно до статті 3605 ЦПК України у задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F9193F06D8A2F7BAC22581A20035398E

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 жовтня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенди О.В., суддів: Гриціва М.І., Прокопенка О.Б., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представника Генеральної прокуратури України (далі – ГПУ) – Баклан Н.Ю., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Луганськтепловоз» (далі – Товариство) до спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з обслуговування великих платників податків у м. Луганську Міжрегіонального головного управління Міндоходів (далі – СДПІ), Головного управління Державної казначейської служби України у Луганській області про стягнення суми податку на додану вартість (далі – ПДВ), що підлягає державному відшкодуванню, встановила: Товариство звернулося до адміністративного суду з позовом, у якому просило стягнути з Державного бюджету України на його користь заборгованість з бюджетного відшкодування ПДВ за серпень 2012 року в розмірі 2 634 207 грн. Луганський окружний адміністративний суд постановою від 28 листопада 2013 року у задоволенні позову відмовив. Донецький апеляційний адміністративний суд постановою від 15 січня 2014 року постанову суду першої інстанції скасував, позов задовольнив. Не погоджуючись із цим рішенням суду апеляційної інстанції, СДПІ оскаржила його до Вищого адміністративного суду України, який ухвалою від 12 лютого 2014 року відкрив касаційне провадження і витребував справу із суду першої інстанції. На виконання вимог суду касаційної інстанції, зважаючи на втрату судового провадження в адміністративній справі № 812/6964/13-а, Луганський окружний адміністративний суд з власної ініціативи ухвалою від 29 січня 2016 року втрачене провадження у цій адміністративній справі відновив у частині процесуальних документів, а саме: - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2013 року про відкриття провадження в адміністративній справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2013 року про зупинення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2013 року про поновлення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року про зупинення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2013 року про поновлення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2013 року про зупинення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2013 року про поновлення провадження у справі; - постанови Луганського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2013 року (вступна та резолютивна частини); - постанови Луганського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2013 року; - ухвали Донецького апеляційного адміністративного суду від 3 січня 2014 року про відкриття апеляційного провадження; - постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2014 року. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 лютого 2016 року на підставі статті 279 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) касаційне провадження за касаційною скаргою СДПІ закрив із посиланням на недостатність відновлених матеріалів справи. Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ГПУ звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах, а саме статті 279 КАС. У заяві ГПУ просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 року скасувати, а справу передати до суду касаційної інстанції для подальшого розгляду касаційної скарги СДПІ. На обґрунтування наведених у заяві доводів ГПУ додає копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 14 вересня 2016 року (№№ К/9991/14003/11, К/9991/11700/11, К/800/55336/13, К/9991/61142/11), в яких касаційний розгляд відбувся за відновленими втраченими провадженнями в адміністративних справах. У судовому засіданні представник ГПУ з наведенням відповідних мотивів просив скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 року, а справу передати до суду касаційної інстанції для подальшого розгляду. Заслухавши пояснення представника ГПУ, перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ГПУ підлягає задоволенню з таких підстав. Статтею 273 КАС визначено можливість відновлення повністю або частково втраченого судового провадження в адміністративній справі, закінченій ухваленням судового рішення, або в якій провадження закрито. За статтею 275 цього Кодексу заява про відновлення втраченого судового провадження подається до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі. Згідно з частиною третьою статті 279 КАС у разі недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження суд ухвалою закриває розгляд заяви про відновлення провадження і роз’яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів. За частиною четвертою статті 218 КАС суд приймає рішення про закриття касаційного провадження у справі у разі, коли особа, яка подала касаційну скаргу, відмовилась від неї до закінчення цього провадження. Відповідно до частини другої статті 220 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі. За наслідками розгляду касаційної скарги цей суд має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження; визнати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що втратили законну силу, і закрити провадження (пункти 7, 8 частини першої статті 223 КАС). Згідно з частиною другою статті 228 КАС суд касаційної інстанції визнає законні судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що втратили законну силу, і закриває провадження у справі, якщо після їх ухвалення виникли обставини, які є підставою для закриття провадження у справі, та ці судові рішення ще не виконані. Нормативний підхід до розуміння наведених норм процесуального права в їх взаємозв’язку у контексті обставин справи дає підстави для такого висновку. Рішення про відновлення втраченого провадження повністю або в частині приймається в порядку окремого особливого судового провадження, встановленого розділом VII КАС. Прийняття цього рішення за підсудністю відноситься до повноважень суду, який ухвалив рішення по суті спору або постановив ухвалу про закриття провадження у справі. Відповідно до частини третьої статті 279 КАС саме цей суд вправі закрити розгляд заяви про відновлення провадження у разі недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження та роз’яснити особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів. У рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції дійшов висновку про неможливість розгляду касаційної скарги з огляду на недостатність зібраних матеріалів відновленого втраченого судового провадження і з цієї причини закрив провадження за касаційною скаргою. Однак на стадії касаційного перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій, приводом для якого є касаційна скарга, а підставами – порушення судом норм матеріального чи процесуального права, суд касаційної інстанції не має повноважень на ревізію рішення суду про відновлення втраченого судового провадження і права на підставі статті 279 КАС з посиланням на недостатність зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого провадження ухвалювати рішення про закриття касаційного провадження. Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 23 лютого, 4 жовтня 2016 року, 18 липня 2017 року (№№ 21-6159а15, 21-1790а16, 21-3894а16 відповідно) та 1 серпня 2017 року (справи №№ 21-3916а16, 21-3982а16, 21-3983а16). Відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 243 КАС у разі неправильного застосування судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. Аналіз наведених норм процесуального права, юридична оцінка обставин справи дають підстави вважати, що суд касаційної інстанції неправильно застосував процесуальний закон, тому ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з передачею справи до цього суду для подальшого касаційного розгляду поданої касаційної скарги. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIIІ «Про судоустрій і статус суддів» та статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила: Заяву Генеральної прокуратури України задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 року скасувати. Справу за позовом публічного акціонерного товариства «Луганськтепловоз» до спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з обслуговування великих платників податків у м. Луганську Міжрегіонального головного управління Міндоходів, Головного управління Державної казначейської служби України у Луганській області про стягнення суми податку на додану вартість, що підлягає державному відшкодуванню, передати до суду касаційної інстанції для подальшого провадження за касаційною скаргою. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.В. Кривенда Судді: М.І. Гриців О.Б. Прокопенко Постанова від 3 жовтня 2017 року № 21-3842а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D6647A9FF4D6CD00C22581B000424090

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів позики та іпотеки, визнання договору іпотеки припиненим за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 13 січня 2012 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким він надав у позику відповідачу 3 млн 188 тис. 10 грн, що складало 399 тис. доларів США за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення договору, строком на 3 роки. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 1 березня 2012 року між сторонами укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку позивачу було передано квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності відповідачу. Посилаючись на те, що зобов’язання за договором позики відповідач не виконав, унаслідок чого станом на 16 травня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 8 млн 799 тис. 814 грн 41 коп., уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив у рахунок погашення зазначеної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки – вказану квартиру, визнавши за ним право власності на іпотечне майно. У січні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому зазначав, що умови повернення позики в доларах США при наданні її в гривнях суперечать нормам статей 524, 533, 1046, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); курс долара по відношенню до гривні з 2012 року зріс, а позику було надано в гривні. Посилаючись на те, що під час укладення договору позики він не звернув уваги на несправедливі умови правочину щодо визначення зобов'язання позичальника в доларах США, оскільки курс долара був стабільний, ОСОБА_2 просив визнати договір позики недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Крім того, ОСОБА_2 зазначав, що в силу частини другої статті 548 ЦК України договір іпотеки також є недійсним, оскільки має похідний характер від основного зобов’язання. Підставою для визнання договору іпотеки недійсним є також відсутність згоди органу опіки та піклування на укладення цього правочину, оскільки на момент його укладення в квартирі, що є предметом іпотеки, проживали його малолітні діти. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки – вказану квартиру за договором іпотеки від 1 березня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 13 січня 2012 року, визнавши за ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив. Апеляційний суд м. Києва 7 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 червня 2017 року рішення апеляційного суду скасувала, залишила в силі рішення суду першої інстанції. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого, 19, 21 і 29 червня, 10 липня 2017 року, постанов Верховного Суду України від 30 березня і 14 вересня 2016 року та ухвал Верховного Суду України від 23 березня, 19 червня та 11 липня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача та представників ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 січня 2012 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, за яким позикодавець надав у позику позичальнику 3 млн 188 тис. 10 грн, що складало 399 тис. доларів США за курсом НБУ на день укладення договору, строком на 3 роки. Згідно з додатковою угодою № 1 до вказаного договору позики від 7 листопада 2012 року сторони збільшили строк виконання грошового зобов'язання, зазначивши, що повернення суми грошових коштів у розмірі 399 тис. доларів США позичальник зобов'язується здійснити до 1 жовтня 2015 року згідно з визначеним у договорі графіком. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 1 березня 2012 року між сторонами укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку ОСОБА_1 було передано квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_2. Станом на 16 травня 2016 року загальна сума заборгованості позичальника перед позикодавцем складала 8 млн 799 тис. 814 грн 41 коп., в складі якої: основна заборгованість – 319 тис. доларів США, що еквівалентно 8 млн 199 тис. 243 грн 82 коп., інфляційні нарахування на суму боргу за період з 1 жовтня 2015 року до 16 травня 2016 року – 527 тис. 750 грн 85 коп., 3 % річних за несвоєчасне повернення суми боргу за період з 1 жовтня 2015 року до 16 травня 2016 року – 152 тис. 819 грн 74 коп. За пунктом 5.1 договору іпотеки сторони погодили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, яке здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один зі способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому цим Законом. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем, посилаючись на положення статті 578, частини першої статті 590 ЦК України. З висновками суду першої інстанції погодився й суд касаційної інстанції, зазначивши, крім того, що хоч місцевий суд і неправильно застосував положення статей 37, 38 Закону України «Про іпотеку», але правильно вирішив спір по суті, оскільки виходив з факту невиконання позичальником договірних зобов’язань за договором позики, а тому висновок суду щодо задоволення позову про звернення стягнення на заставлене майно є по суті захистом порушених прав позикодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем, оскільки сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності іпотекодержателем, що виключає виникнення права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду, а відтак відсутні правові підстави для визнання права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем за рішенням суду. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого, 19, 21 і 29 червня, 10 липня 2017 року містяться висновки про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу є позасудовим способом захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням у договорі іпотеки, що унеможливлює виникнення права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої цієї статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Аналогічні правові висновки містяться й у судових рішеннях суду касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач не виконував умов кредитного договору, кредит не погасив, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки або на укладення від свого імені договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоч у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. З огляду на зазначене суд касаційної інстанції неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак правильно вирішив спір по суті, тому підстав для скасування судового рішення цього суду немає. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судових рішень заявник надав постанови Верховного Суду України: - від 30 березня 2016 року, у якій міститься висновок про те, що згідно із частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». При вирішенні такої категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Крім того, суди попередніх інстанцій, звертаючи стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, не взяли до уваги умов договору іпотеки про прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність у рахунок виконання основного зобов'язання за згодою іпотекодавця. Цим же пунктом передбачено також, що зазначений іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Суди попередніх інстанцій не встановили наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, що передбачено умовами договору іпотеки як правова підстава для реєстрації права власності іпотекодержателя. Таким чином, оскільки суд не встановив фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції; - від 14 вересня 2016 року, у якій зазначено, що аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України, дає підстави для висновку, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання йому права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що умов договору відповідач не виконував, кредит не погасив, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки або на укладення від свого імені договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоч у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували статті 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак правильно вирішили спір по суті. А оскільки внаслідок винесення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Отже, зміст зазначених постанов Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1446цс17 У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої цієї статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; надання іпотеко держателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1446цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B8DB34A67F52D083C22581AE004D9E8C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у публічному акціонерному товаристві «Дельта банк», подану представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що за договорами купівлі-продажу права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами у нього виникло право вимоги за зазначеними договорами. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1 від 31 березня 2008 року, укладеним з Акціонерним комерційним інвестиційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), у ОСОБА_1 утворилася заборгованість, яку кредитор має право стягнути з неї як іпотекодавця за договором іпотеки НОМЕР_2 від 31 березня 2008 року, укладеним між банком та ОСОБА_1, за рахунок заставленого майна шляхом визнання за останнім права власності на заставлене майно. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2014 року в задоволення позовних вимог ПАТ «Дельта банк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 7 червня 2016 року рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову ПАТ «Дельта банк» в позові з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року відмовлено ПАТ «Дельта банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у ПАТ «Дельта банк» у відкритті провадження у справі. У грудні 2016 року представник ПАТ «Дельта банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у ПАТ «Дельта банк» ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 3 жовтня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права – статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16, 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16, 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16 та 11 грудня 2013 року у справі № 6-124цс13. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника позивача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди розглядали справу неодноразово та установили таке. 31 березня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав відповідачу кредитні кошти в розмірі 300 тис. доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 30 березня 2029 року. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за цим кредитним договором АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, згідно з яким було передано в іпотеку банку будинок АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_3, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану за тією ж адресою. Відповідно до пункту 4.2 договору іпотеки звернення стягнення здійснюється на підставі рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання спору відповідно до умов цього договору та Закону України «Про іпотеку». Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 цього договору позасудове врегулювання здійснюється, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». 08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого відбулася заміна кредитора за кредитними та забезпечувальними договорами, у тому числі й за кредитним та іпотечним договорами, укладеними із ОСОБА_1 У зв’язку з неналежним виконанням своїх зобов’язань у відповідача утворилася заборгованість у розмірі 7179438,65 грн, з яких: 3659157,67 грн - заборгованість за кредитом та 3520280,98 грн - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при вирішенні цього спору підлягає застосуванню Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (набрав чинності 7 червня 2014 року), згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово стягнутий (відчужений) без згоди власника. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що вимоги іпотекодержателя про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання відповідно до положень підпункту 5.2.1 пункту 5.2 договору іпотеки підлягають задоволенню лише шляхом укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який сторони не уклали. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 грудня 2013 року зазначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань не виключається за рішенням суду за умови, що такий спосіб передбачено іпотечним договором. У наданій заявником ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції задовольнив вимоги іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності, оскільки позивач довів наявність у нього права вимоги до відповідача в рамках заявлених позовних вимог, довів розмір та підстави нарахування кредитної заборгованості, а також обґрунтував вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за собою права власності на предмет іпотеки. Однак у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року, яка надана заявником як приклад невідповідності судового рішення висновкам викладеним у цій постанові, колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, переглядаючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, виклали таку правову позицію. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у цій справі суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, за наявності застереження у договорі іпотеки про передачу права власності іншим шляхом, ніж на підставі рішення суду, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», але правильно вирішив спір по суті та з метою дотримання розумних строків розгляду справи залишив судові рішення в силі. Аналогічні висновки містяться і у наданих заявником на підтвердження своїх вимог постановах Верховного Суду України від 12 і 26 жовтня 2016 року. При цьому зазначені правові позиції не надають кредитору право звернення до суду всупереч умовам кредитних та/ або іпотечних договорів. Отже, висновки, які містяться у судовому рішенні суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечать правовим висновкам викладеним у постановах Верховного Суду України. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта банк», поданої представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-2853цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C879F99E54615D0CC22581B000427625

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про припинення договору іпотеки та зобов’язання вчинити дії за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», подану представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що в листопаді 2007 року між ним та Публічним акціонерним товариством «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк») був укладений кредитний договір. Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 16 січня 2012 року з нього на користь банку було стягнуто заборгованість за цим кредитним договором у розмірі 342424,28 грн, з яких 256131,73 грн – тіло кредиту, 49246,48 грн – відсотки та 37046,07 грн – комісія. Зазначену суму боргу за рішенням суду позивач сплатив в повному обсязі під час виконавчого провадження, у зв’язку із чим виконавче провадження було закрито на підставі заяви банку, а належне позивачу майно звільнене з-під арешту. Позивач зазначає, що з огляду на погашення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі зобов’язання за іпотечним договором припинилося. Однак банк відмовляється надати нотаріусу повідомлення про виконання кредитного зобов’язання та припинення іпотеки для зняття заборони відчуження майна. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 25 квітня 2016 року, позов задоволено в повному обсязі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Волинської області від 25 квітня 2016 року залишені без змін. ПАТ «Дельта банк» звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року, в якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на пункт 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 625, 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанови Верховного Суду України від 2, 9 і 23 вересня 2015 року та 25 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 листопада 2007 року між ОСОБА_1 і Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрпромбанк» (далі - ТОВ «Укрпромбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Дельта банк», укладено кредитний договір про надання 115 тис. доларів США терміном до 17 листопада 2022 року зі сплатою 11 % річних за користування кредитом. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором того ж дня між сторонами було укладено договір іпотеки, який діє до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. Згідно з умовами цього договору в іпотеку банку було передано трикімнатну квартиру НОМЕР_1 та гараж НОМЕР_2 АДРЕСА_1. Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 16 січня 2012 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта банк» було стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 листопада 2011 року в розмірі 342424,28 грн, з яких 256131,73 грн – основна заборгованість, 49246,48 грн – відсотки та 37046,07 грн – комісія. Станом на 28 серпня 2015 року вказане рішення виконано в повному обсязі, у зв'язку із чим державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання дубліката виконавчого листа. Задовольняючи позов про припинення іпотеки, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з доведеності та обґрунтованості заявлених позовних вимог, оскільки, як установив суд на підставі наявних у справі доказів, забезпечені іпотекою зобов’язання за договором кредиту виконано в повному обсязі, тому зобов’язання за договором іпотеки як похідні від кредитного договору припиняються. Надана для порівняння постанова Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року не може слугувати належним прикладом невідповідності судового рішення висновкам міститься висновок про те, що рішення суду про дострокове розірвання кредитного договору не свідчить про припинення зобов’язання, проведеного належним виконанням, та не є підставою для припинення зобов’язань за кредитним договором, а отже, і для припинення іпотеки. Разом з тим в інших наданих заявником постановах Верховного Суду України від 2, 23 вересня 2015 року та 25 травня 2016 року, які постановлені у справах про стягнення заборгованості за кредитним договором та процентів, міститься висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора не припиняє відносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 625, 1048 ЦК України у поєднанні зі статтею 17 Закону України «Про іпотеку» та статтями 598, 599 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою є вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Підстави припинення іпотеки визначено статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору. У частині першій статті 598 ЦК України зазначено, що зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника належного виконання його обов’язку. За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування позикодавцеві грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів. Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Отже, якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики, його борг складатиме: решту суми позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки Національного банку України за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом. За змістом статей 625 та 1048 ЦК України інфляційні, 3% річних та проценти за позикою входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. Отже індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою, визначені договором (стаття 1048 ЦК України), підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу в межах строку дії кредитного договору. Системний аналіз зазначених норм ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення поточної заборгованості за кредитним договором, яке не виконано боржником належним чином, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не припиняє зобов’язання в цілому і не позбавляє кредитора права на стягнення інших передбачених договором платежів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. З урахуванням наведених положень чинного законодавства банк має право на нарахування процентів та інших платежів, передбачених у договорі, та/або сум, визначених статтею 625 ЦК України, за період невиконання рішення суду, а тому не можна вважати, що зобов’язання виконано в повному обсязі, адже припинилось у зв’язку з виконанням і, як наслідок, припинились зобов’язання, які виникають з договору іпотеки як похідного зобов’язання. Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потербує встановлення фактичних обставин справи, заява ПАТ «Дельта банк» підлягає задоволенню, а судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, підлягають скасуванню в повному обсязі з прийняттям нового рішення про відмову в позові. Відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України документально підтверджені судові витрати в розмірі 1212,64 грн за подання апеляційної скарги, 1322,88 грн за подання касаційної скарги та 1433,12 грн за подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, тобто всього 3968,64 грн, підлягають стягненню з позивача на користь відповідача. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», подану представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 квітня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2016 року скасувати. Прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» 3968,64 грн у рахунок оплати судових витрат. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-2096цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4D26A2C30AFD58B5C22581B00042848E

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» (далі – ТОВ «Авто Просто») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. ТОВ «Авто Просто» зазначало, що 27 лютого 2010 року між ним та ОСОБА_4 з метою придбання останнім автомобіля було укладено угоду НОМЕР_1 та підписано додатки НОМЕР_2 та НОМЕР_3 до неї, які є її невід’ємними частинами. 15 квітня 2010 року ОСОБА_4 на виконання умов договору отримав автомобіль марки «КІА Cerato», 2009 року випуску, зареєстрував його на своє ім’я та зобов’язався оплатити стовідсоткову вартість автомобіля (та вартість наданих йому послуг) шляхом сплати ста двадцяти щомісячних повних внесків. Проте таку угоду ОСОБА_4 не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Спадкоємцями померлого є ОСОБА_1, ОСОБА_2, які прийняли спадщину у рівних частинах. Крім того, 5 квітня 2010 року між ТОВ «Авто Просто» та ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договір поруки, за яким останні зобов’язалися солідарно відповідати перед ТОВ «Авто Просто» за виконання в повному обсязі зобов’язань, що виникають з угоди, а в разі їх невиконання – відповідати як солідарні боржники. Вказаний договір поруки було посвідчено нотаріально. Оскільки заборгованість за угодою спадкоємцями та поручителями не сплачена, ТОВ «Авто Просто» просить стягнути її солідарно з останніх в розмірі 204 тис. грн 17 коп. Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 6 червня 2016 року позов ТОВ «Авто Просто» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Авто Просто» суму боргу за угодою НОМЕР_1 від 29 березня 2010 року в розмірі 42 тис. 987 грн 71 коп.; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Авто Просто» суму боргу за угодою НОМЕР_1 від 29 березня 2010 року в розмірі 42 тис. 987 грн 71 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись із цим судовим рішенням, ТОВ «Авто Просто» оскаржило його в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 19 серпня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Авто Просто» було залишено без руху та надано строк п’ять днів з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків, зокрема сплати судового збору. Ухвалою цього ж суду від 12 вересня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Авто Просто» визнано неподаною та повернуто апелянту. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 касаційну скаргу ТОВ «Авто Просто» відхилено, ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 12 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Авто Просто» просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити у справі нове рішення з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, зокрема частини шостої статті 70 ЦПК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ТОВ «Авто Просто» посилається ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «Авто Просто» - ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Визнаючи апеляційну скаргу ТОВ «Авто Просто» неподаною та повертаючи її заявнику, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Авто Просто» недоліків апеляційної скарги не усунуло. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, на яку посилається заявник, міститься висновок про те, що строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв’язку. Отже, існує неоднакове застосування частини шостої статті 70 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Апеляційна скарга за формою й змістом повинна відповідати вимогам статті 295 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена згідно з вимогами, встановленими статтею 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення статті 121 цього Кодексу. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 19 серпня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Авто Просто» було залишено без руху та надано п’ятиденний строк з моменту отримання копії ухвали усунути виявлені недоліки, а саме сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі, встановленому законом. Відповідно до частини шостої статті 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв’язку. Оскільки ТОВ «Авто Просто» отримало зазначену ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху 25 серпня 2016 року (том 2, а.с. 148), а вже 30 серпня 2016 року здало на пошту заяву про усунення недоліків разом з оригіналом платіжного доручення про сплату судового збору, що підтверджується відбитком поштового штемпеля на описі вкладення цінного листа на адресу апеляційного суду (том 2, а.с. 157), то вимоги вищевказаної ухвали суду апеляційної інстанції вважаються виконаними в межах встановленого п’ятиденного строку. Отже, висновки суду апеляційної інстанції, з якими погодився й суд касаційної інстанції, про те, що ТОВ «Авто Просто» не виконало вимог ухвали та не усунуло вказаних недоліків апеляційної скарги, є передчасними. З огляду на зазначене ухвали судів касаційної та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ТОВ «Авто Просто». Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 12 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 вересня 2017 року у справі № 6-1509цс17 Відповідно до частини шостої статті 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв’язку. Оскільки товариство отримало ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху, якою було надано 5 денний строк з дня отримання копії ухвали для усунення її недоліків 25 серпня 2016 року, а вже 30 серпня 2016 року здало на пошту заяву про усунення недоліків разом з оригіналом платіжного доручення про сплату судового збору, що підтверджується відбитком поштового штемпеля на описі вкладення цінного листа на адресу апеляційного суду, то вимоги вищевказаної ухвали суду апеляційної інстанції вважаються виконаними в межах встановленого п’ятиденного строку. Отже, висновки суду апеляційної інстанції, з якими погодився й суд касаційної інстанції, про те, що товариство не виконало вимог ухвали та не усунуло вказаних недоліків апеляційної скарги, є передчасними. Постанова від 21 вересня 2017 року № 6-1509цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6F1C9659CC737887C22581AE004E15D2

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» про визнання наказів незаконними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи його тим, що з 8 вересня 1987 року по 29 грудня 2014 року він працював у Публічному акціонерному товаристві «Запоріжтрансформатор» (далі – ПАТ «Запоріжтрансформатор»). З 26 липня по 3 серпня 2014 року позивач перебував у відпустці. Відповідно до наказу від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 позивача без його згоди було переведено з посади старшого інженера-технолога технологічного відділу підготовки виробництва (далі – ТВПВ) на посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки цього ж відділу. Згідно з наказом від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_2 посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки скорочено. У розпорядженні від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_3 вирішено ОСОБА_1 старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки ТВПВ попередити про подальше звільнення з посади у зв’язку зі скороченням штату з ІНФОРМАЦІЯ_1, яке позивач не підписав, оскільки вважав, що він не обіймає цю посаду, а працює у ТВПВ на посаді старшого інженера-технолога. Відповідно до наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 позивач був звільнений з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) у зв’язку зі скороченням штату працівників. Оскільки ОСОБА_1 уважав, що його незаконно було переведено на іншу посаду, яку в подальшому скорочено, та недотримано його переважного права на залишення на роботі, то просив визнати незаконними та скасувати накази ПАТ «Запоріжтрансформатор» від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 про переведення його на посаду старшого інженера-технолога з виробництва тароупаковки ТВПВ та від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 про звільнення його з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України; поновити його на посаді старшого інженера-технолога ТВПВ; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 грудня 2014 року по 30 вересня 2015 року та 100 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 16 жовтня 2015 року позов задовольнив частково: визнав незаконними накази ПАТ «Запоріжтрансформатор» від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 про переведення на іншу роботу та від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату, та скасував їх; поновив ОСОБА_1 на роботі в ПАТ «Запоріжтрансформатор» на посаді старшого інженера-технолога ТВПВ; стягнув з ПАТ «Запоріжтрансформатор» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 грудня 2014 року по 30 вересня 2015 року за 9 місяців у загальній сумі 31 тис. 209 грн 32 коп., які повинні бути виплачені підприємством з відрахуванням податків та інших обов’язкових платежів; стягнув з ПАТ «Запоріжтрансформатор» на користь ОСОБА_1 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 11 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції змінив у частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме: зменшив його з 31 тис. 209 грн 32 коп. до 9 тис. 815 грн 99 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року залишила без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 серпня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Запоріжтрансформатор» відхилила, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня 2015 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року залишила без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року в частині зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року та 16 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що з 8 вересня 1987 року ОСОБА_1 працював у ПАТ «Запоріжтрасформатор», а з грудня 2009 року обіймав посаду старшого інженера-технолога у ТВПВ. З 26 липня по 3 серпня 2014 року ОСОБА_1 перебував у відпустці. Відповідно до наказу від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 на підставі його ж заяви переведено з посади старшого інженера-технолога на посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки у цьому ж відділі. Згідно з наказом від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_2 у ТВПВ підлягала скороченню посада старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки. У розпорядженні від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_3 зазначено, що саме позивач як особа, яка обіймає цю посаду, підлягає скороченню та звільненню в разі відсутності можливості працевлаштування. 30 жовтня 2014 року позивача попередили про подальше звільнення з роботи за скороченням штату з ІНФОРМАЦІЯ_1, з чим він не погодився і відмовився підписувати таке попередження, оскільки наполягав, що обіймає посаду старшого інженера-технолога. Під час попередження про подальше звільнення з роботи за скороченням штату позивача повідомлено про те, що на підприємстві відсутні посади, які відповідають його спеціальності та можуть бути йому запропоновані для працевлаштування. 4 грудня 2014 року на засіданні профспілкового комітету ТВПВ було надано згоду на звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Згідно з наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 позивача було звільнено з роботи з посади старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки ТВПВ. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що переведення позивача та його звільнення в подальшому у зв’язку зі скороченням штату відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому його трудові права підлягають захисту шляхом скасування зазначених наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 перебував на обліку в центрі зайнятості як безробітний та отримав допомогу по безробіттю в сумі 21 тис. 393 грн 33 коп., у зв’язку із чим сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню на суму одержаної ним допомоги по безробіттю. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року та 16 березня 2016 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу слід обчислювати з урахуванням, зокрема, виплати допомоги по безробіттю. Викладене свідчить, що наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом положень трудового законодавства щодо обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, різняться з висновками, зробленими в указаних для прикладу й наданих для порівняння ухвалах суду касаційної інстанції. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законодавством не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Указана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (№ 6-511цс16). Посилання апеляційного суду при зменшенні розміру компенсації за час вимушеного прогулу на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз’яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року № 3248-15 «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України». Проте апеляційний суд на наведене не звернув належної уваги та безпідставно зменшив розмір компенсації заробітної плати за час вимушеного прогулу. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у зазначеній частині підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини третьої статті 117 та статті 235 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року в частині зменшення розміру компенсації заробітної плати за час вимушеного прогулу скасувати. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня 2015 року в цій частині залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ВИСНОВОК у справі № 6-2597цс16 При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, оскільки законодавством не передбачено жодних підстав для його зменшення. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 21 вересня 2017 року № 6-2597цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2D1B0F6C8A1C49B0C22581AE004E6D0D