Search the Community

Showing results for tags 'прекращение финансового поручительства'.

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
    • antiraid
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

  1. Постанова Іменем України 8 червня 2021 року м. Київ Справа № 202/781/14-ц Провадження № 14-356цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі разом - фізичні особи-поручителі), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» (далі - ТзОВ «Фактор»), Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк») про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С. Г., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Пономарь З. М., Петешенкової М. Ю., Черненкової Л. А. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Банк звернувся з позовом до чотирьох поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову до фізичних осіб-поручителів, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу банку, має вирішити, за правилами якої юрисдикції слід розглядати заявлену до 15 грудня 2017 року вимогу кредитора про стягнення заборгованості за означеними договорами з поручителів, а також має перевірити наявність підстав для припинення поруки фізичних осіб-відповідачів. (2) Короткий зміст позовних вимог 2. 17 січня 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив: 2.1. Стягнути солідарно з фізичних осіб-поручителів, ТзОВ «Фактор» і ПАТ «Акцент-Банк» (далі всі разом - поручителі) на користь позивача заборгованість за договором комісії № 0611/3589/impa від 27 грудня 2006 року (далі - договір комісії) у розмірі 550 961,39 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 року становить 6 083 456,72 грн, з яких: 163 663,72 євро - проценти, 387 298,02 євро - пеня. 2.2. Стягнути солідарно з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 1/QY008Q від 16 серпня 2007 року (далі - кредитний договір) у розмірі 1 301 023,52 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 рокустановить 14 365 290,23 грн, з яких: 274 560 євро - заборгованість за кредитом, 352 202,34 євро - проценти, 674 261,18 євро - пеня. 3. Позов мотивував такими обставинами: 3.1. 27 грудня 2006 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, і «M&Toys Limited» (далі - позичальник) уклали договір комісії про відкриття акредитиву в розмірі 264 000,00 євро. 3.2. Позивач як комісіонер у повному обсязі виконав свої зобов`язання за договором комісії, відшкодувавши підтверджуючому банку оплату за поставлений позичальнику товар у розмірі 275 739,97 євро. Позичальник зобов`язання за цим договором не виконав, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 987 923,06 євро. 3.3. 16 серпня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» і позичальник уклали кредитний договір про надання кредиту у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом 457 600,00 євро на строк до 15 лютого 2011 року для поповнення оборотних активів, спрямованих на проведення платежу за акредитивом № 1607/4040/impa, відкритим на підставі контракту № 10072007 від 10 липня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4040/impa), й акредитивом № 1607/4039/impa, відкритим на підставі контракту № 2006/3994/69 від 20 квітня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4039/impa). 3.4. Позичальник не виконав зобов`язання за кредитним договором, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем за кредитом, процентами та пенею у розмірі 1 533 125,63 євро. 3.5. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно. 3.6. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк». 3.7. Згідно з договорами поруки поручителі відповідають перед позивачем за виконання зобов`язання у тому ж розмірі, що і позичальник. 3.8. 19 листопада 2010 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення у справі № 2-10331/10 про стягнення з поручителів заборгованості за договором комісії та кредитним договором. Це рішення набрало законної сили, але поручителі його не виконали. 3.9. Оскільки у вказаному рішенні суд уже стягнув з поручителів частину заборгованості за кредитним договором і за договором комісії, у цій справі з відповідачів необхідно стягнути решту, а саме: 550 961,39 євро боргу за договором комісії та 1 301 023,52 євро боргу за кредитним договором. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 8 вересня 2015 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні вимог до фізичних осіб-поручителів відмовив, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Мотивував рішення так: 4.1. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є преклюзивним. Його закінчення є підставою для припинення поруки. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати з підстав, передбачених статтями 263, 264, частиною п`ятою статті 267 ЦК України. Враховуючи те, що строк поруки не є строком порушеного права, а строком існування зобов`язання поруки, права кредитора й обов`язок поручителів після закінчення такого строку припиняються; кредитор не має права на задоволення позову, заявленого за межами передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку, бо з його закінченням припиняється матеріальне право. 4.2. Строк дії кредитного договору сплив 15 лютого 2011 року, а договору комісії - 31 грудня 2008 року. З позовом до суду позивач звернувся лише 17 січня 2014 року, а тому відсутні підстави для стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і договором комісії. 4.3. Провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб-поручителів необхідно закрити, оскільки такі вимоги до юридичних осіб слід розглядати за правилами господарського судочинства. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 23 травня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року без змін. Мотивував ухвалу так: 5.1. Спірні правовідносини виникли у позивача-юридичної особи з поручителями, серед яких є юридичні та фізичні особи. Тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що справу у частині вимог до поручителів-юридичних осіб не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 5.2. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що поручителі-юридичні особи та поручителі-фізичні особи діяли у спірних правовідносинах як солідарні боржники. Позивач уклав з кожним із поручителів окремий договір поруки. Тому відсутні спільність прав та обов`язків поручителів і підстави для об`єднання позовних вимог до фізичних та юридичних осіб в одне провадження. 5.3. Умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником взятих на себе зобов`язань не може розглядатися як умова, що встановлює строк дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України. 5.4. Встановлені у справі обставини підтверджують припинення поруки фізичних осіб. Тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог до фізичних осіб-поручителів. 5.5. Оскільки позов стосується стягнення заборгованості за новий період, необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що, подавши позов у 2010 році, позивач заявив передбачену частиною четвертою статті 559 ЦК України вимогу до поручителів. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. 13 червня 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просив скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 8.1. У рішенні від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська визнав чинними договори поруки, які позивач уклав з фізичними особами-поручителями та ТзОВ «Фактор». 8.2. Позивач направив поручителям вимоги про повернення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як 17 січня 2014 року він звернувся з позовом до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з вимогами стягнути іншу суму заборгованості за вказаними договорами. 8.3. У договорах поруки сторони погодили, що порука припиняється з припиненням всіх зобов`язань боржника за кредитним договором і договором комісії, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин шестимісячного строку, визначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України у первинній редакції. 8.4. Оскільки у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, то з урахуванням вимог статей 15-16, частини другої статті 118 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, визначаючи юрисдикцію, суди мають вважати, що такі справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов`язані, і окремий їх розгляд неможливий. 8.5. Поручителі у спірних правовідносинах «діють як солідарні боржники»; предметом спору є однорідні права й обов`язки; фізичні особи-поручителі є засновниками ТзОВ «Фактор». Тому необґрунтованими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі у частині вимог до поручителів-юридичних осіб. (2) Позиції інших учасників справи 9. 10 вересня 2016 року ТзОВ «Фактор» подало заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні, а оскаржені рішення залишити без змін. Мотивувало заперечення так : 9.1. Ні закон, ні договори поруки не встановлюють солідарну відповідальність поручителів. Тому відсутні підстави для солідарного стягнення з них на підставі частини четвертої статті 554 ЦК України «кредитної заборгованості». 9.2. Вимоги до поручителів-юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-35цс15 і від 1 липня 2015 року у справі № 6-745цс15. 9.3. У рішенні від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у повному обсязі стягнув заборгованість за кредитним договором і договором комісії, тоді як строк пред`явлення вимог до поручителів уже сплив. 10. Інші учасники справи позицію щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду у частині вимог до юридичних осіб-поручителів 11. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, 8 вересня 2015 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України у чинній на той час редакції закрив провадження у справіу частині вимог до юридичних осіб-поручителів. Вважав, що ці вимоги треба розглядати за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується. 12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 13. ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 15. ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 16. Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред`явлено позовну вимогу (стаття 20 ГПК України у зазначеній редакції). 17. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина перша статті 1 ГПК України у вказаній редакції). 18. Для віднесення справи до господарської юрисдикції суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин і спору про право, що з цих відносин виникає; наявність у законі норми, що передбачала би вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 35)). 19. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не допускала об`єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 20. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (частина третя статті 554 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 21. Норми права, що регулювали інститут поруки на час виникнення спірних правовідносин, не передбачали солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 22. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини: 22.1. 27 грудня 2006 року позивач уклав з позичальником договір комісії №0611/3589/ІМРА про відкриття акредитиву. За умовами вказаного договору комітент (позичальник) доручив комісіонеру (Міжнародній банківській одиниці «ПриватБанк») інструктувати «ПриватБанк» (Дніпро, Україна), укласти за його рахунок акредитивну угоду з «ВОТО s.r.o.» (Словаччина) та доручити «Garantibank» (Амстердам, Нідерланди) надати безвідкличне підтвердження вказаному акредитиву. 22.2. 16 серпня 2007 року позивач уклав з позичальником кредитний договір, за умовами якого банк за рахунок міжбанківського кредиту «Komercni Banka» зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом у сумі 457 600 євро для поповнення оборотних активів, призначених для проведення платежу за акредитивами № 1607/4040/ІМРА і № 1607/4039/ІМРА. 22.3. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно. 22.4. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк». 23. Оскільки позивач уклав з кожним із чотирьох поручителів окремий договір поруки, у якому не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що спір в цілому треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Солідарною є відповідальність поручителів перед позивачем разом із позичальником як з боржником,що передбачає пункт 2 кожного договору поруки, якідослідили суди першої й апеляційної інстанцій. А відповідальність поручителів між собою перед позивачем солідарною не є. 24. З огляду на вказане, а також враховуючи суб`єктний склад учасників спору, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб-поручителів, заявлених за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. На такі вимоги поширювалася юрисдикція господарських судів. (1.2) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором 25. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука фізичних осіб-поручителів за кредитним договором припинилася, що є підставою для відмови у позові до цих відповідачів. У касаційній скарзі позивач стверджує про неможливість застосування до спірних правовідносин приписів зазначеної статті, оскільки у договорах поруки встановлено, що вони діють до повного виконання зобов`язань за кредитним договором, а такі зобов`язання невиконані. Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача не погоджується. 26. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки (речення перше частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 27. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (частина перша статті 251 ЦК України). Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 28. Отже, умова договорів поруки про їхню дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором та договором комісії, не є строком, встановленим у договорі поруки, оскільки останній визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. З огляду на цей висновок слід застосувати припис, викладений у реченні другому частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 35)). 29. Зазначений шестимісячний строк є преклюзивним, тобто його сплив є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові до поручителя. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника. Однак і в такому разі кредитор може звернутися із зазначеною вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 61)). Тому аргумент касаційної скарги про те, що позивач пред`явив вимогу до поручителів про виконання зобов`язань за кредитним договором ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як звернувся з позовом у справі № 2-10331/10, є неприйнятним. 30. З наведених міркувань Велика Палата Верховного Суду також не може погодитися і з доводами ТзОВ «Фактор» про те, що позивач мав направити поручителям окрему вимогу про прострочення сплати заборгованості у частині, яку не стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10. 31. З відповідним позовом про стягнення кредитної заборгованості з поручителів кредитор може звернутися протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 64) та від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). 32. Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору погашати кредит треба було з 30 травня 2008 року до 30 листопада 2012 року включно десятьма платежами по 45 760,00 євро, кожен з яких мав бути внесений не пізніше дати, визначеної для нього цим графіком. У додатковій угоді позивача з позичальником сторони погодили інший графік повернення кредиту, що відповідає змісту пункту 5.2 кредитного договору, згідно з яким погашення заборгованості за кредитом здійснюється з 15 серпня 2008 року до 15 лютого 2011 року включно шістьма платежами не пізніше дати, визначеної для них новим графіком, з яких перші п`ять - по 45 760,00 євро, а останній - 228 800,00 євро. Отже, сторони кредитного договору встановили порядок виконання позичальником окремих зобов`язань з внесення періодичних платежів, що входять до змісту зобов`язання за цим договором. 33. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв`язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). 34. Тобто встановлений у частині четвертій статті 559 ЦК України у відповідній редакції шестимісячний строк слід обчислювати за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення, що є датою виконання основного зобов`язання. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу зазначеного шестимісячного строку слід визначати за датою сплати останнього платежу за кредитним договором. 35. Згідно з дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору, позичальник мав внести черговий платіж до 15 серпня 2010 року, а останній платіж - до 15 лютого 2011 року. Отже, з вимогою до поручителів позивач міг звернутися впродовж шести місяців з дати, визначеної для погашення кожного чергового платежу, однак із позовом у справі № 202/781/14-ц звернувся лише 17 січня 2014 року. Тому Велика Палата Верховного Суду в цілому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором. 36. У запереченні на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» вказало, що весь розмір заборгованості стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10. Це, на думку вказаного поручителя, унеможливлює стягнення тієї ж суми заборгованості у справі № 202/781/14-ц. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з тим, що у справі № 2-10331/10 суд з поручителів стягнув всю заборгованість за кредитним договором. 37. Як встановили суди попередніх інстанцій у справі № 202/781/14-ц, з поручителів - ТзОВ «Фактор Тойс», ТзОВ «Фактор», ТзОВ «Українське фінансове агентство «ВЕРУС», а також з фізичних осіб-поручителів - згідно з означеним судовим рішенням Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська стягнув не всю суму заборгованості за кредитним договором і договором комісії, а поточну заборгованість станом на 11 березня 2010 року (утворилася через несплату другого-четвертого періодичних платежів, передбачених графіком). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що стягнення з поручителів на підставі рішення суду поточної заборгованості не впливає на можливість звернення позивача з позовом про стягнення тієї частини заборгованості, що залишилася. 38. Наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості означає, що суд вважав строк виконання зобов`язання таким, що настав, причому саме за тією вимогою, яку цей суд задовольнив, і встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, зокрема з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення (характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними), додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання зобов`язання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 50-52)). 39. У касаційній скарзі позивач зазначив, що позовна давність за вимогами щодо виконання кредитного договору становить п`ять років. У запереченнях на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» стверджувало, що давність заявлення вимог до поручителя сплинула. 40. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо до вимог, заявлених до боржника, застосовується позовна давність, то до вимог, заявлених до поручителя, вказаний строк обмежується строком поруки відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). Тому наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи про застосування позовної давності не мають значення з огляду на висновок суду про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором. (1.3) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за договором комісії 41. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що порука припинилася також за зобов`язаннями, що виникли на підставі договору комісії. З огляду на обставини, які встановили суди, та матеріали справи такі висновки Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними. 42. У справах про стягнення заборгованості з поручителів, у яких вони спростовують чинність поруки, важливо перевірити наявність обставин, з якими закон пов`язує припинення поруки. На підставі зібраних доказів суди першої й апеляційної інстанцій не вирішили питання відповідальності фізичних осіб-поручителів перед позивачем за виконання прострочених частин основного зобов`язання за договором комісії, не визначили, чи сплив шестимісячний строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів за цим договором. Суди не дослідили договір комісії (т. 1, а. с. 60-66) на предмет того, чи встановлений у ньому строк виконання основного зобов`язання, чи є у цьому договорі обов`язок комітента сплачувати на користь позивача як комісіонера періодичні платежі, чи обмежений строк нарахування комісії (пункти 2.2.2 і 2.2.3 договору комісії). Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 43. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 44. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX. 45. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2); скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3) (частина перша статті 409 ЦПК України). 46. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX). 47. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року слід скасувати в частині вирішення вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за договором комісії, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції на новий розгляд. 48. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом №460-IX). 49. Ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що мотивувальну частину рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у частині позовних вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і в частині вимог, заявлених до юридичних осіб-поручителів, слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. (2.2) Щодо судових витрат 50. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 51. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 52. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором, у задоволенні якої суди першої й апеляційної інстанцій відмовили, судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом цієї вимоги, покладаються на позивача. А судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у частині вимоги про стягнення заборгованості за договором комісії, слід розподілити за результатами розгляду спору. Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом №460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково. 2. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року: 2.1. Змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, щодо вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також щодо вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» і Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором комісії. 2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором комісії, а справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 2.3. В іншій частині залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко В. С. Князєв І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98524307
  2. Номер провадження 2/754/180/21 Справа №754/12757/18 РІШЕННЯ Іменем України (повне рішення суду виготовлено 08.04.2021) 08 квітня 2021 року м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя: Грегуль О.В., секретар судового засідання: Дорошенко В.В., справа № 754/12757/18 Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» - позивач за первісним позовом і відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 - відповідач 1 за первісним позовом і третя особа за зустрічним позовом ОСОБА_2 - відповідач 2 за первісним позовом і позивач за зустрічним позовом Вимоги позивача за первісним позовом: стягнення заборгованості за кредитним договором Вимоги позивача за зустрічним позовом: припинення поруки Демчук О.В. - адвокат ПАТ «УкрСиббанк» Бабенко Я.В. - адвокат ОСОБА_1. і ОСОБА_2. ВСТАНОВИВ: Пред `явивши первісний позов, позивач за цим позовом посилаюсь на неналежне виконання відповідачами за цим позовом кредитних зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, просить стягнути з відповідачів солідарно визначену станом на 12.09.2018 заборгованість у сумі: 881207,60 грн. за кредитом, процентам і пенею, визначеною за період з 12.01.2018 по 12.09.2018, а також судовий збір у сумі: 13218,11 грн.. Пред`явивши зустрічний позов, позивач за зустрічним позовом просить визнати припиненим з 11.07.2018 договір поруки № 101738 від 16.03.2007, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 посилаючись на пропуск банком шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителя. У судовому засіданні адвокат Демчук О.В. первісний позов підтримав, а зустрічний позов не визнав. ОСОБА_1 у судовому засіданні первісний позов не визнала, а зустрічний позов вважає обґрунтованим. Адвокат Бабенко Я.В. первісний позов не визнав, а зустрічний позов підтримав. Вислухавши ОСОБА_1 та адвокатів, дослідивши матеріали справи, суд у судовому засіданні встановив наступне. 16.03.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11128323000/1, 13.01.2009 додаткову угоду № 1 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 26.01.2009 додаткову угоду № 2 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 22.01.2010 додаткову угоду № 3 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 10.06.2011 додаткову угоду № 4 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 та за умовами яких ОСОБА_1 надано кредит у сумі: 131705 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно: 665120 грн. і який разом з процентами мав погашатись щомісячними платежами і бути повернутий не пізніше 16.03.2028. 16.03.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладено договір поруки № 101738, 22.01.2010 додаткову угода № 3 до договору поруки № 101738 від 16.03.2007, 10.06.2011 додаткову угода № 4 до договору поруки № 101738 від 16.03.2007 та за умовами яких ОСОБА_2 зобов`язався нести солідарну з ОСОБА_1 відповідальність у разі невиконання останньою своїх зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007. Як вказує позивач за первісним позовом, ОСОБА_1 не виконала належним чином взяті на себе перед банком зобов`язання щодо своєчасного погашення кредиту і процентів щомісячними платежами. Відповідно до умов кредитного договору кредитор має право за порушення умов договору щодо своєчасного повернення кредиту і процентів щомісячними платежами, достроково стягнути загальну заборгованість за кредитом, процентам і пенею. Визначена позивачем за первісним позовом станом на 12.09.2018 сума боргу за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 за кредитом, процентам і пенею становить: 881207,60 грн.. Саме станом на 12.09.2018 зазначену заборгованість позивач за первісним позовом просить стягнути з відповідачів за первісним позовом. Згідно ст. ст. 514, 541, 553, 554, 625, 1050 ч. 2, 1054 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, відповідно до ст. ст. 525, 611 ЦК України сторони погодили, що у випадку настання обставин визначених у п. п. 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2., 9.14. цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. Відповідно до наданої банком виписки і кредитних документів по рахунку, останній платіж по погашенню кредитної заборгованості здійснено 10.11.2017. 18.07.2018 позичальнику і поручителю, кожному окремо банком направлено вимоги про повернення кредиту з процентами, які були направлені рекомендованими листами, що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів, фіскальним чеком від 28.07.2018 про оплату поштових відправлень, зворотними поштовими повідомленнями та відповідно до яких вимога банку ОСОБА_1 не вручена і повернута за закінченням терміну зберігання, а ОСОБА_2 вимога банку вручена 30.07.2018. Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц, звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України "Про захист прав споживачів" порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Враховуючи положення п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 суд вважає, що банк набув право вимоги на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, а в позичальника виник обов`язок достроково повернути кошти за договором. Згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України (в редакції на час укладення договору поруки), 4. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 20.04.2016 у справі № 6-2662цс15, згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов`язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов`язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов`язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов`язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки слід пред`явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). Як зазначалось вище, останній платіж у погашення кредитної заборгованості здійснено 10.11.2017, а первісний позов підписано 13.09.2018 і цей позов надійшов до суду 18.09.2018, тобто, вимоги до поручителя пред`явлено з пропуском шестимісячного строку, що в свою чергу дає правові підстави для висновку про обґрунтованість позовних вимог за зустрічним позовом. Доводи банку про те, що до спірних правовідносин за договором поруки має застосовуватись остання редакція ч. 4 ст. 559 ЦК України, а не попередня, є безпідставними, оскільки Закон зворотної сили не має. Будь-яких конкретних правових доказів, які б повністю або частково спростовували позовні вимоги за первісним позовом в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в сумі: 881207,60 грн. за кредитом, процентам і пенею, визначеною за період з 12.01.2018 по 12.09.2018, ОСОБА_1 та її адвокат суду не надали і судом таких доказів не здобуто. Посилання адвоката Бабенко Я.В. на те, що банком не надано достовірних доказів про направлення позичальнику вимоги про дострокове повернення кредитної заборгованості, зокрема, доказів про відправлення вимоги з описом відправлення, а з наданих банком письмових доказів щодо поштових відправлень неможливо встановити, що баком направлено саме вимогу про дострокове повернення кредитної заборгованості суд вважає безпідставними, оскільки самим же адвокатом Бабенко Я.В. не надано суду беззаперечних доказів, що банком 18.07.2018 позичальнику і поручителю було направлено будь-який інший документ, а не вимога про дострокове повернення кредитної заборгованості. Крім того, п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 не передбачено направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту саме з описом поштового відправлення. За таких обставин, первісний позов задовольняється частково, а зустрічний позов задовольняється повністю. Згідно з ч. 1 і ч. 2 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Керуючись ст. ст. 263-265 ЦПК України, ВИРІШИВ: Первісний позов задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь публічного акціонерного товариства «УктСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750, адреси листування: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 та м. Київ, вул. Ф. Пушиної, 21, каб. 313) за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 року: 881207,60 грн. - заборгованості за кредитом, процента, пені та 13218,11 грн. - судового збору. У задоволенні іншої частини позовних вимог за первісним позовом відмовити. Зустрічний позов задовольнити. Визнати припиненим з 11.07.2018 року договір поруки № 101738 від 16.03.2007 року, укладений між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750) і ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ). Стягнути з публічного акціонерного товариства «УктСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750, адреси листування: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 та м. Київ, вул. Ф. Пушиної, 21, каб. 313) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) 768,40 грн. - судового збору. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. СУДДЯ: Джерело: ЄДРСР 96132735
  3. Постанова Іменем України 26 січня 2021 року м. Київ Справа № 522/1528/15-ц Провадження № 14-67цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Штелик С. П. - розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року, ухвалене суддею Сальниковою Н. М., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів Барановської Л. В., Панченка М. М., Побірченко Т. І., та УСТАНОВИЛА Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк», банк) про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним. 2. Позов мотивовано тим, що 01 грудня 2007 року між банком та Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» (далі - ПМП «ВКФ «Влад») був укладений договір банківського рахунку № 693/Ю01.-83, а 05 грудня 2007 року - додаткова угода № 1 про надання овердрафту в сумі 243 140,00 грн з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року (далі - кредитний договір). 3. 11 листопада 2008 року з метою забезпечення своїх зобов`язань між банком, ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 06-09/2383 (далі - договір поруки), відповідно до якого поручитель зобов`язується перед банком у повному обсязі солідарно відповідати за виконання ПМП «ВКФ «Влад» зобов`язань щодо повернення овердрафту, сплати відсотків за користування овердрафтом та інших платежів у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором. 4. Позивачка вважала, що оскільки банк звертався до суду з позовом до позичальника та поручителів про повернення простроченої заборгованості 30 жовтня 2009 року, тоді як кінцевий термін, до якого мала бути повністю погашена заборгованість за овердрафтом, відповідно до умов кредитного договору визначено 04 грудня 2008 року, то порука була припинена у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогами до поручителя. 5. ОСОБА_1 просила визнати припиненим договір поруки та визнати його недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій 6. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 03 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, позов ОСОБА_1 задовольнив частково. 7. Визнано припиненою поруку за договором поруки; у задоволенні позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, відмовлено. 8. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов частково, керувалися тим, що строк повернення заборгованості встановлено до 04 грудня 2008 року або в інший термін погашення у випадках, передбачених кредитним договором. Проте сторонами договору інший термін погашення заборгованості не узгоджено, порука має акцесорний характер та припинилася після припинення забезпеченого нею зобов`язання. Третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. Тому немає підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, адже на час виникнення спірних правовідносин закон не містив заборони на укладення третейської угоди. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. У серпні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2013 року встановлено дійсність оспорюваного договору поруки, на підставі якого було стягнуто заборгованість із позивачки. Крім того, заборгованість не погашена, а порука припиняється із припиненням забезпеченого нею зобов`язання. ПАТ «Укрсоцбанк» також звертає увагу, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим. 10. Судові рішення оскаржуються в частині визнання поруки припиненою, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються. 11. Відзив іншим учасником справи на касаційну скаргу не подано. Рух справи в суді касаційної інстанції 12. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 13. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України. 14. Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 10 жовтня 2019 року справу призначив до судового розгляду. 16. 08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 ЦПК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначав, що між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ СР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року. 18. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . 19. Суворовський районний суд м. Одеси від 24 березня 2011 року заочним рішенням у справі № 2-262/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив частково. З ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто солідарно заборгованість за кредитним договором у сумі 375 224,15 грн. 20. Відповідно до ухвали Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року у справі № 2-262/11 заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2011 року оскаржив ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 це судове рішення не оскаржувала. Зі змісту зазначеного судового рішення відомо, що питання щодо припинення поруки відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договорами поруки з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції вирішував та відповідні доводи відхилив. 21. Частина четверта статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) передбачала, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. 22. Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), враховуючи встановлену правову природу поручительства як додаткового (акцесорного) зобов`язання до основного договору та пряму залежність від його умов, Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлено договором поруки. 23. За змістом постанов Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 640/3422/16-ц (провадження № 61-21548св18), Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 646/5111/16-ц (провадження № 61-29904св18) та від 27 грудня 2019 року у справі № 752/5010/17 (провадження № 61-22429св18), із врахуванням правового висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено висновки, що позов щодо припинення поруки задоволенню не підлягає, якщо зазначені позивачем підстави такого припинення виникли до ухвалення судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з поручителя. 24. Аналогічний висновок щодо відсутності підстав для застосування положень статті 559 ЦК України в разі наявності рішення суду, яке набрало законної сили та яким задоволено вимоги кредитора до поручителя, міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 23 листопада 2018 року у справі № 922/5787/15. 25. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 445/2564/13 (провадження № 6-172цс15), згідно з яким положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов`язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов`язок поручителя щодо виконання зобов`язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки. 26. Аналогічні по суті висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6 - 75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), від яких відступила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). 27. Водночас викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) висновок про те, що порука не поширюється на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, не повною мірою узгоджується з наведеним відступом, що призводить до його різного розуміння та тлумачення судами, у тому числі Верховним Судом у складі різних колегій Касаційного цивільного суду. 28. Зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 372/3/16-ц (провадження № 61-9064св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/306/17-ц (провадження № 61 -32050св18), також з урахуванням правового висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено інший висновок: наявність судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з позичальника та поручителя не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог щодо припинення поруки, якщо в судових рішеннях про стягнення заборгованості питання щодо припинення поруки не вирішувалося. 29. А за змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/1361/15-ц (провадження № 61-6978св18), яку ухвалено за тих самих, як і в справі № 522/1528/15-ц обставин, - щодо поручителя ОСОБА_2 , із врахуванням висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), колегія суддів зробила протилежний висновок - про те, що положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки може застосовуватись і у разі наявності рішення суду про стягнення кредитної заборгованості з поручителя, з підстав, що виникли до його ухвалення. При цьому, як уже зазначено, у справі про стягнення заборгованості між тими самими сторонами питання щодо припинення поруки судом вирішувалося. 30. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), шляхом його уточнення та визначення, що в разі ухвалення рішення суду у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, суд не може розглядати питання про визнання поруки припиненою повторно в іншій справі з тих самих підстав, правовідносин та зобов`язань, що виникли до ухвалення такого рішення, виходячи з принципу правової визначеності. 31. Такий підхід має застосовуватись незалежно від того, чи вирішувалося судом питання чинності поруки під час ухвалення рішення у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, враховуючи, що це питання входить до предмета доказування у таких справах незалежно від доводів сторін. 32. 22 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду 33. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року). 34. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року). 35. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 36. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 37. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16). 38. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок. 39. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 40. Водночас існує різний підхід до розуміння та тлумачення норм права під час розгляду аналогічних справ з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). 41. Вирішуючи питання про відступлення від висновку, сформульованого у зазначеній постанові, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. 42. Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 43. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). 44. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти. 45. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. 46. Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України). 47. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. 48. Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. 49. Закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою. 50. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. 51. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. 52. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення. Щодо способу захисту в спірних правовідносинах 53. ПАТ «Укрсоцбанк» у касаційній скарзі посилається, серед іншого, на те, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим. 54. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність. 55. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками. 56. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. 57. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках: кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником). 58. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права. 59. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним. 60. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту. 61. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання. 62. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений. 63. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася. 64. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. 65. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту. 66. Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості. 67. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ані підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами (частина друга статті 423 ЦПК України), ані підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина друга статті 432 ЦПК України). 68. Велика Палата Верховного Суду, дійшовши наведених вище висновків, звертає увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права. Тому ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим може не обмежуватися випадками, наведеними в пункті 57 цієї постанови. 69. Так, відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)). 70. Отже, наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння). Якщо власник предмета іпотеки або інша зацікавлена особа вважає, що таке право іпотеки припинено або взагалі не існувало, то може звернутися з позовною вимогою про визнання права іпотеки припиненим чи про визнання відсутності права іпотеки, оскільки судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для державної реєстрації припинення права іпотеки (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 71. Отже, ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Щодо суті спору 72. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 73. Оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» подало касаційну скаргу в серпні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 74. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01 грудня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року. 75. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості з ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . 76. Вирішуючи спір у справі, що розглядається, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, зазначив, що умови додаткових угод до договору поруки свідчать про те, що встановлено строк повернення заборгованості до 04 грудня 2008 року, або в інший термін погашення у випадках, передбачених додатковою угодою; з матеріалів справи не вбачається, що сторони узгодили інший термін погашення заборгованості. Порука має акцесорний характер та припинилась після припинення забезпеченого нею зобов`язання. 77. При цьому суди попередніх інстанцій не врахували, що настання строку повернення заборгованості не тягне припинення зобов`язання. Висновок про припинення забезпеченого порукою зобов`язання суди не обґрунтували. 78. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судові рішення у цій справі зазначеній нормі не відповідають. 79. Крім того, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Водночас суди попередніх інстанцій не встановили, яке саме право позивача порушується чи оспорюється. 80. Отже, необхідною умовою задоволення позову є наявність спору. Зокрема, у справі про визнання поруки припиненою позивач має довести, що відповідач вважає наявним своє право вимоги і кореспондуючий обов`язок позивача, який не був установлений судовим рішенням або не є предметом розгляду в іншій справі. 81. Водночас позивач не довів, а суди не встановили, що відповідач вважає наявними будь-які свої права, крім тих, за захистом яких 30 жовтня 2009 року АКБ СР «УкрСоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Отже, ОСОБА_1 мала захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за зазначеними позовними вимогами, а не ініціювати окрему судову справу. 82. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим. 83. У цій справі позивач не довів наявності окремого спору, а отже, і наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності. Натомість у діях позивача вбачається прагнення переглянути в межах цієї справи судові рішення, прийняті в іншій справі № 2-262/11, що є неприпустимим. 84. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач не довів порушення свого права або інтересу, у зв`язку із чим позов не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 85. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 86. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення в цій справі в оскарженій частині слід скасувати, а в позові - відмовити. Щодо судових витрат 87. За змістом частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, в разі відмови у позові покладаються на позивача. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування ухвали апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог з мотивів, наведених у цій постанові, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в судах касаційної та апеляційної інстанцій, покладаються на позивача. 88. Позовну заяву подано до суду першої інстанції у 2015 році. Судом першої інстанції позов задоволено частково: задоволено одну вимогу немайнового характеру. За подання позовної заяви немайнового характеру сплачується судовий збір у розмірі 0,2 розміру мінімальної заробітної плати відповідно до підпункту 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції на момент звернення з позовом). Мінімальна заробітна плата станом на 01 січня 2015 року - 1218 грн. Розмір судового збору становить 243,60 грн = 1218 *0,2. 89. У 2016 році ПАТ «Укрсоцбанк» оскаржило рішення суду першої інстанції в частині задоволеної позовної вимоги. Підпунктом 6 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги (у редакції на момент звернення з апеляційною скаргою): 267,96 грн = 243,6 *110 % . 90. ПАТ «Укрсоцбанк» у 2016 році звернулось із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції. Відповідно до підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги: 292,32 грн = 243,60*120 %. 91. Оскільки Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк», ухвалу та рішення скасовано в частині задоволених вимог, то з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» належить стягнути 267,96 грн за подання апеляційної скарги та 292,32 грн - за подання касаційної скарги. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. 2. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання припиненою поруку за договором № 06-09/2383 від 11 листопада 2008 року, укладеним між АКБ СР «Укрсоцбанк», Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» та ОСОБА_1 , скасувати. 3. У позові в зазначеній частині відмовити. 4. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (ідентифікаційний код 00039019) 292 (двісті дев`яносто дві) грн 32 коп. судового збору за подання касаційної скарги та 267 (двісті шістдесят сім) грн 96 коп. - за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач В. С. Князєв С. П. Штелик Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформила суддя Данішевська В. І. Джерело: ЄДРСР 95509407
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 листопада 2020 року м. Київ Справа № 825/478/16 Провадження № 11-387апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Південкомбанк» про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Південкомбанк» на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 29 березня 2016 року (суддя Добрянський В. В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2017 року (судді Чаку Є. В., Файдюк В. В., Мєзєнцев Є. І.), У С Т А Н О В И Л А: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. 10 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Південкомбанк» (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, ПАТ «КБ «Південкомбанк» відповідно), у якому просив зобов`язати уповноважену особу Фонду надати до Фонду додаткову інформацію щодо виплати позивачу відшкодування в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладом, встановленого на дату прийняття такого рішення, за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу від 12 червня 2013 року № 2538Д-60Ф. 2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що є вкладником згаданого банку в розумінні статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у зв`язку з початком процедури ліквідації ПАТ «КБ «Південкомбанк» набув право на отримання гарантованої суми відшкодування коштів за своїм вкладом. Вважає, що відповідач позбавив його права на отримання цієї суми протиправно, за відсутності передбачених законом підстав. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Чернігівський окружний адміністративний суд постановою 29 березня 2016 року позов задовольнив. Зобов`язав відповідача надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_1 відшкодування в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладом, встановленого на дату прийняття такого рішення, за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу від 12 червня 2013 року № 2538Д-60Ф. 4. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 липня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 5. У касаційній скарзі уповноважена особа Фонду просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким відмовити в позові. 6. Скаржник зазначає, зокрема, що позивач утратив право вимагати відшкодування суми свого вкладу за рахунок Фонду з огляду на те, що договір банківського вкладу, укладений між позивачем та ПАТ «КБ «Південкомбанк» став предметом договору застави майнових прав, укладеного між цими ж сторонами на забезпечення виконання договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Чернігівська чайна компанія» (далі - ТОВ «Чернігівська чайна компанія») та ПАТ «КБ «Південкомбанк». 7. У подальшому ПАТ «КБ «Південкомбанк» відчужило право вимоги за кредитним та забезпечувальними договорами Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Некстджен Фінанс» (далі - ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс»). 8. У результаті укладеного між ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс» та позивачем договору відступлення права вимоги за кредитним договором позивач набув права кредитора ТОВ «Чернігівська чайна компанія», у подальшому право вимоги позивач відчужив ТОВ «Чернігівська чайна компанія». 9. Відповідач з посиланням на положення статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та договору застави, укладеного між позивачем та ПАТ «КБ «Південкомбанк» зазначає, що зобов`язання за кредитним договором перед банком ані позичальником, ані позивачем як заставодавцем не виконані, вважає, що відступлення банком права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами не є належним виконанням зобов`язання позичальника та заставодавця перед банком. 10. Уповноважена особа зазначає, що оскільки виконання зобов`язання за кредитним договором не відбулося, то і підстав для відшкодування позивачу суми вкладу, яка є предметом забезпечувального договору, немає. 11. Крім того, уповноважена особа Фонду вважає, що спір у цій справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, при цьому посилається на висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 16 лютого 2016 року № 21-484а15. Позиція інших учасників справи 12. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Наголошує на безпідставності викладених у касаційній скарзі тверджень відповідача, зокрема, зазначає про те, що у зв`язку з відчуженням банком права вимоги за кредитним договором та забезпечувальними договорами (у тому числі і договором банківського вкладу позивача) та з подальшим набуттям ТОВ «Чернігівська чайна компанія» права вимоги за кредитним договором ОСОБА_1 став заставодавцем та заставодержателем в одній особі. 13. Вказані обставини, на думку позивача, свідчать про те, що договір застави припинив свою дію, а депозитний вклад втратив обтяження, тому має бути відшкодований за рахунок Фонду. 14. ОСОБА_1 наголошує на протиправній бездіяльності відповідача, яка виразилась у неподанні Фонду додаткової інформації про позивача як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду. Рух касаційної скарги 15. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 16. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції. 17. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС (у чинній редакції) визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 18. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 квітня 2019 року прийняв справу до провадження та призначив її до розгляду. 19. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС (у чинній редакції) у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 20. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 травня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 21. 12 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Південкомбанк» укладено договір банківського вкладу № 2538Д-60Ф «Стандарт», за умовами якого вкладник передає, а банк приймає на депозитний вклад на умовах цього договору грошові кошти в сумі 200 000,00 грн на строк 370 днів, дата початку строку розміщення вкладу - 12 червня 2013 року, дата повернення вкладу - 17 червня 2014 року, з процентною ставкою за вкладом - 22,2 % річних з виплатою процентів щомісячно. 22. Згідно з квитанцією від 12 червня 2013 року № 956495 ОСОБА_1 на депозитний рахунок № НОМЕР_1 перераховано кошти в сумі 200 000,00 грн. 23. 13 червня 2013 року між ТОВ «Чернігівська чайна компанія» (позичальник) та ПАТ «КБ «Південкомбанк» (кредитор) укладено договір про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії № 54К-60Ю, згідно з яким банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію та в її межах надає кредитні кошти (ліміт кредитування 360 000,00 грн). 24. Крім того, 13 червня 2013 року між ПАТ «КБ «Південкомбанк» (заставодержатель) та ОСОБА_1 (заставодавець) укладено договір застави майнових прав на депозитний вклад № 54З-60Ю, який забезпечує вимоги заставодержателя за договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю, а також усіх додаткових угод/додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, укладеним між заставодержателем та ТОВ «Чернігівська чайна компанія», за умовами якого, зокрема, на забезпечення виконання зобов`язань заставодавець на умовах, передбачених цим договором, передає в заставу заставодержателю майнові права на депозитний вклад, що розміщений на рахунку № НОМЕР_1 , відкритому в Чернігівському відділенні ПАТ «КБ «Південкомбанк». 25. Також 13 червня 2013 року між ПАТ «КБ «Південкомбанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 1 до договору банківського вкладу № 2538Д-60Ф від 12 червня 2013 року, за умовами якої незнижувальний залишок на вкладному (депозитному) рахунку на період дії договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю в частині виконання ТОВ «Чернігівська чайна компанія» своїх зобов`язань за кредитним договором встановлюється в розмірі 200 000,00 грн. Майнові права на вклад, що є предметом цього договору, є предметом застави згідно з договором застави майнових прав на депозитний вклад від 13 червня 2013 року № 54З-60Ю, укладеним між банком та вкладником на забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором. 26. Постановою Правління Національного банку України від 23 травня 2014 року № 305 ПАТ «КБ «Південкомбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних. 27. Постановою Правління Національного банку України від 24 вересня 2014 року № 598 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Південкомбанк» відкликано банківську ліцензію та ліквідовано ПАТ «КБ «Південкомбанк» з 26 вересня 2014 року. 28. Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду від 24 листопада 2014 року № 126 «Про призначення Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «Південкомбанк» та наказу Фонду від 24 листопада 2014 року № 235 призначено з 24 листопада 2014 року уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «Південкомбанк». 29. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 28 серпня 2015 року № 157 «Про продовження строків здійснення процедури ліквідації ПАТ «КБ «Південкомбанк» та делегування повноважень ліквідатора» продовжено строки здійснення процедури ліквідації ПАТ «КБ «Південкомбанк» строком на один рік по 26 вересня 2016 року включно. 30. Відповідно до протоколу від 07 вересня 2015 року № 07/09-02 засідання конкурсної комісії з реалізації майна ПАТ «КБ «Південкомбанк» (повторний конкурс по лоту № 1368 з продажу права вимоги за кредитним договором від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю, укладеного з ТОВ «Чернігівська чайна компанія», та договором забезпечення виконання зобов`язань - застави майнових прав на депозитний вклад № 54З-60Ю ОСОБА_1 ) переможцем повторного конкурсу по лоту № 1368 визначено ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс» із ціновою конкурсною пропозицією 118 750,00 грн. 31. На підставі вказаного протоколу між ПАТ «КБ «Південкомбанк» (первісний кредитор) та ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс» (новий кредитор) 11 вересня 2015 року укладено договір про відступлення права вимоги № А-09/03-КЮ, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить первісному кредитору, і стає кредитором за: договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю, укладеним між первісним кредитором та ТОВ «Чернігівська чайна компанія»; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 13 червня 2013 року № 54З-60Ю, укладеним між первісним кредитором та ОСОБА_1 ; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 13 червня 2013 року № 54З-60Ю/1, укладеним між первісним кредитором та ОСОБА_2 . 32. Відповідно до пункту 1.2 договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року № А-09/03-КЮ до нового кредитора переходять права первісного кредитора в грошових та майнових зобов`язаннях, що виникли з основного договору та договорів забезпечення, в обсязі і на умовах, що існують станом на 11 вересня 2015 року за основним договором, починаючи з дня передачі новому кредитору права грошової вимоги. 33. У подальшому 14 вересня 2015 року між ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс» (кредитор) та ОСОБА_1 (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги № 49, відповідно до умов якого кредитор відступає новому кредитору право грошової вимоги, що належить кредитору на підставі укладеного між кредитором та ПАТ «КБ «Південкомбанк» договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року № А-09/03-КЮ, і стає кредитором за договорами про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю, укладеним між ПАТ «КБ «Південкомбанк» та ТОВ «Чернігівська чайна компанія»; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 13 червня 2013 року № 54З-60Ю, укладеним між ПАТ «КБ «Південкомбанк» та ОСОБА_1 ; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 13 червня 2013 року № 54З-60Ю/1, укладеним між ПАТ «КБ «Південкомбанк» та ОСОБА_2 . 34. Відповідно до пункту 1.2 указаного договору до нового кредитора переходять права кредитора в грошових та майнових зобов`язаннях, що виникли з основного договору та договору забезпечення, в обсязі та на умовах, що існують станом на день укладання цього договору за основним договором, починаючи з дня передачі новому кредитору права грошової вимоги. 35. 14 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 (кредитор) та ТОВ «Чернігівська чайна компанія» (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги № 2, відповідно до умов якого кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить кредитору на підставі укладеного між кредитором та ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс» договору про відступлення права вимоги від 14 вересня 2015 року № 49, і стає кредитором за договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю, укладеним між ПАТ «КБ «Південкомбанк» та ТОВ «Чернігівська чайна компанія». 36. Відповідно до пункту 1.2. договору від 14 жовтня 2015 року № 2 до нового кредитора переходять права кредитора в грошових та майнових зобов`язаннях, що виникли з основного договору, в обсязі та на умовах, що існують станом на день укладання цього договору за основним договором, починаючи з дня передачі новому кредитору права грошової вимоги. 37. 08 жовтня 2015 року позивач звернувся з листом до Фонду, у якому просив включити його до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів, та відшкодувати кошти, у межах суми граничного розміру відшкодування коштів, за вкладами, які були розміщені позивачем у ПАТ «КБ «Південкомбанк» згідно з договором банківського вкладу «Стандарт» від 12 червня 2013 року № 2538Д-60Ф у сумі 200 000,00 грн та договором банківського вкладу «Стандарт» від 07 червня 2013 року № 2539Д-60Ф у сумі 215 000,00 грн. 38. Листом від 11 січня 2016 року № 21-036-432/16 Фонд повідомив ОСОБА_1 про те, що з вимогою про включення до переліку вкладників слід звернутися до уповноваженої особи Фонду. 39. 20 січня 2016 року позивач звернувся з листом до уповноваженої особи Фонду з аналогічною вимогою, додатково повідомив про те, що у зв`язку з укладенням позивачем з ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс» договору про відступлення права вимоги від 14 вересня 2015 року № 49 договори застави майнових прав на депозитні вклади від 13 червня 2013 року № 54З-60Ю та № 54З-60Ю/1 слід вважати припиненими. 40. Листом від 16 лютого 2015 року № 09/397 уповноваженою особою Фонду повідомлено позивача про те, що в результаті проведеного аукціону з продажу активів банку ПАТ «КБ «Південкомбанк» відступило своє право вимоги за кредитним договором від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю та договорами забезпечення небанківській фінансовій установі відповідно до умов договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року № А-09/03КЮ, при цьому зобов`язання позичальника перед банком, що передбачені умовами кредитного договору від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю, повністю не виконані. Фонд не відшкодовує кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов`язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов`язань. 41. Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо включення до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та з метою зобов`язання відповідача вчинити дії щодо такого включення, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 42. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - в редакції, чинній на момент звернення позивача із цим позовом, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 43. За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 44. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. 45. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 46. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у чинній редакції), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 47. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 48. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. 49. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. 50. За змістом статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. 51. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. 52. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. 53. На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. 54. Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. 55. У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. (частина шоста статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). 56. Нормами статті 27 цього Закону установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників; Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах «Урядовий кур`єр» або «Голос України» та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. 57. Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи щодо порушення правил предметної юрисдикції 58. Щодо посилань скаржника на те, що цей спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, слід зазначити таке. 59. Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. 60. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладник та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов`язки. 61. Спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме - організації виплат відшкодувань за вкладами. 62. Перевірка законності дій (бездіяльності) та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави є предметом перевірки судом саме в межах адміністративного процесу, відтак - підстав для розгляду цієї справи в порядку цивільного чи господарського судочинства немає. 63. Зокрема, правова позиція щодо належності цих спорів до юрисдикції адміністративних судів була неодноразово висловлена в постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справі № 820/3664/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 27 березня 2019 року у справі № 826/6930/15, від 03 липня 2019 року у справі № 813/576/15 та інших. 64. Щодо посилань уповноваженої особи Фонду на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 16 лютого 2016 року № 21-484а15, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, про що зазначено в її постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, відтак суд вважає недоцільним надавати оцінку цьому доводу скаржника. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи щодо суті оскаржуваного рішення 65. Як уже було зазначено, статті 26 та 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачають набуття вкладником права на одержання гарантованої суми відшкодування за вкладом, а також порядок визначення уповноваженою особою Фонду вкладників, які мають право на таке відшкодування за рахунок Фонду. 66. Крім того, відповідно до пунктів 2 та 5 розділу ІІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 09 серпня 2012 року № 14 (далі - Положення, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) уповноважена особа Фонду протягом одного робочого дня (у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», - протягом 15 робочих днів) з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує та подає до Фонду: перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; переліки вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно положень статті 26 Закону. Протягом процедури ліквідації уповноважена особа Фонду може надавати до Фонду додаткову інформацію про вкладників стосовно, зокрема, зменшення (збільшення) кількості вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування. 67. Пунктами 2 - 4 розділу ІV Положення визначено, що Фонд складає на підставі Переліку загальний Реєстр вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду (з урахуванням обмежень, визначених уповноваженою особою Фонду відповідно до частини другої статті 38 Закону), за формою, наведеною у додатку 11 до цього Положення. Протягом трьох робочих днів (у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», - протягом 20 робочих днів) з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду Переліку. Фонд здійснює виплату гарантованих сум відшкодування за Загальним Реєстром (частинами Загального Реєстру) та/або за Реєстром переказів, що є частиною Загального Реєстру, сформованим за результатами розгляду індивідуальних звернень до Фонду. Виплати здійснюються через банки-агенти на підставі укладених з ними договорів. 68. Таким чином, уповноважена особа Фонду наділена повноваженнями на формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а також і на внесення додаткової інформації щодо вкладників до такого переліку. 69. Відповідно до пунктів 3 та 4 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладником є фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката. 70. Як встановлено судами, позивач внаслідок укладення депозитного договору набув статусу вкладника банку в розумінні зазначених вище норм. 71. Як на підставу невключення позивача до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду, відповідач посилається на пункт 8 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», за змістом якої Фонд не відшкодовує кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов`язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов`язань. 72. Суд уважає безпідставним таке твердження відповідача з огляду на те, що під час процедури ліквідації ПАТ «КБ «Південкомбанк» в особі уповноваженої особи Фонду відчужило право вимоги за кредитним договором від 13 червня 2013 року № 54К-60Ю, укладеним між ТОВ «Чернігівська чайна компанія» та ПАТ «КБ «Південкомбанк», а також за забезпечувальним договором (договором застави майнових прав на депозитний вклад від 13 червня 2013 року № 54З-60Ю, укладеним між ПАТ «КБ «Південкомбанк» та ОСОБА_1 ) на підставі договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року № А-09/03-КЮ, укладеного між ПАТ «КБ «Південкомбанк» та ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс». 73. Відповідно до статті 512 ЦК кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). 74. Статтею 514 ЦК визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 75. Таким чином, як убачається з договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року № А-09/03-КЮ та положень ЦК, ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс» набуло права вимоги як за кредитним договором, так і за забезпечувальними договорами (у тому числі і за договором банківського вкладу позивача). 76. Твердження скаржника про те, що обтяження банківського вкладу позивача продовжує діяти у зв`язку з невиконанням ТОВ «Чернігівська чайна компанія» зобов`язання за кредитним договором, судом до уваги не приймаються, оскільки при укладенні згаданого договору про відступлення права вимоги ПАТ «КБ «Південкомбанк» в особі уповноваженої особи Фонду ПАТ«КБ «Південкомбанк» втратило право вимоги як до позичальника, так і до заставодавця за забезпечувальним договором в силу приписів статті 514 ЦК внаслідок відчуження такого права на користь ТОВ «ФК «Некстджен Фінанс». 77. Відтак відповідач не мав правових підстав для невключення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду, та застосування положень пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 78. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 825/3598/15-а. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 79. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій не підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 80. Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій про належність спору стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, до юрисдикції адміністративних судів правильними, а також погоджується з необхідністю задоволення вимог про зобов`язання подати до Фонду інформацію про ОСОБА_1 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду. 81. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 82. За змістом частини першої статті 350 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Висновки щодо розподілу судових витрат 83. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС (у чинній редакції) якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 84. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Південкомбанк» залишити без задоволення. 2. Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 29 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців В. М. Сімоненко Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 92731996
  5. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа 759/5757/15-ц Головуючий у І-й інстанції - Борденюк В.В. апеляційне провадження № 22-ц/824/12073/2020 Доповідач Заришняк Г.М ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 жовтня 2020 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого - Заришняк Г.М. Суддів - Мараєвої Н.Є., Рубан С.М. при секретарі - Діденко А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим,- В С Т А Н О В И В : В квітні 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулосяв суд із вказаним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості . В обґрунтування позову Товариство зазначало, що 07 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», укладено кредитний договір №26- 882/06/2006И, за умовами якого відповідачу ОСОБА_1 було надано кредитні кошти на суму 45 000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредитом -11,80 %. В той же день, 07 липня 2006 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87С/06-2006И, за яким ОСОБА_2 , як поручитель, зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання визначених кредитним договором зобов`язань. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань своєчасно та у повному обсязі не виконував, у зв`язку з чим утворилася заборгованість в сумі 35619 дол. США, яка складається з: 29943,55 доларів США - заборгованість за кредитом, 5676,37 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; пені за несвоєчасне погашення заборгованості по кредиту та процентах за користування кредитом в розмірі 44 448 грн. 18 коп., з яких: 17 459 грн. 14 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та 26 989 грн. 04 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам за користування кредитом, позивач просив стягнути кредитну заборгованість солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Не погоджуючись з таким позовом, представник ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву, у якій просив визнати договір поруки, укладений між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , припиненим, вказуючи на те, що Банк, в порушення вимог ч.4 ст. 559 ЦК України не звертався до поручителя із вимогою про виконання основного зобов`язання протягом строку, що перевищує шість місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року первісний позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№26-882/06-2006И) від 07.07.2006 року у розмірі 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судовий збір у розмірі 3 654,00 грн. У задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення, як з поручителя, кредитної заборгованості-відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання припиненим договору поруки -задоволено. Визнано припиненим договір поруки № 26-87G/06-2006И від 07.07.2006 року, що був укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 , з метою забезпечення виконання ОСОБА_1 кредитних зобов`язань за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№ 26-882/06-2006И від 07.07.2006 року). Стягнуто з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 243,60 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в частині задоволення позовних вимог про стягнення з нього заборгованості скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовити в повному обсязі. В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.02.2916 року просив залишити без змін. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній. Представники ПАТ «УкрСиббанк» проти апеляційної скарги заперечували, вважаючи рішення суду законним. Відповідачка за первісним позовом ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків. Згідно статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 07.07.2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №26-882/06/2006И, за умовами якого відповідачу було надано кредит в сумі 45 000,00 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користування кредитом - 11,80%. 07 липня 2006 року в рахунок забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87G/06-2006И, за яким остання зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_1 усіх його зобов`язань перед АКІБ «УкрСиббанк» за вказаним кредитним договором. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч.1 ст. 509 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором. За правилом статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу. Судом встановлено, що узв`язку із неналежним виконанням зобов`язань за договором кредиту у ОСОБА_1 утворилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 31.03.2015 року склала 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень; загальний розмір заборгованості позичальника складається із 29 943,55 доларів США -боргу за кредитом, 5 679,37 доларів США - боргу за відсотками за користування кредитом, 44 448,18 грн. пені. Звертаючись до суду з вказаним позовом, Банк зазначав, що в зв`язку з несвоєчасним виконанням взятих на себе зобов`язань 23 липня 2014 року відповідачам було направлено вимогу про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором, що підтверджується реєстрами про відправку рекомендованих листів, однак, станом на день звернення з даним позовом до суду відповідачі свої зобов`язання щодо погашення заборгованості по наданому кредиту та сплаті процентів за користування ним, не виконали. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявні підстави для дострокового стягнення заборгованості за кредитом, оскільки вимога про погашення простроченої заборгованості була направлена боржнику 23 липня 2014 року, то датою дострокового повернення всього розміру кредиту слід вважати 03 вересня 2014 року. Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, виходячи з наступного. Пунктом 1.2.2. договору про надання споживчого кредиту визначено, що позичальник зобов`язався повернути кредит у повному обсязі в будь-якому випадку не пізніше07 липня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до визнаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору. В пункті 11.1 договору про надання споживчого кредиту зазначено, що у випадку настання обставин, визначених у підпунктах 2. 3, 4. 9, 5. 3, 5. 5, 5. 8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов цього договору протягом 31 календарного дня з дня одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. У пункті 11.2 договору про надання споживчого кредиту № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року сторонами обумовлено, що зазначене у пункті 11.1 договору повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальнику, що вказана у розділі 12 цього договору. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Наведені приписи дають підстави до висновку, що ч.10 ст. 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлено обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. З матеріалів справи слідує, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, а тому до спірних правовідносин мають бути застосовані ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту». Крім того, ч.10 ст.11 «Про захист прав споживачів» передбачено, що 60-тиденний строк має відраховуватись саме з дати отримання, а не відправлення вимоги. Боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року, справа №6-57цс12). В матеріалах справи відсутні докази про отримання відповідачем ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредиту. Сама по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості чи квитанції, яка підтверджує її відправку, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги. Враховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про те, що боржником була отримана вимога про дострокове погашення заборгованості за кредитом, в зв`язку з чим наявні підстави для задоволення позову, не можна вважати обґрунтованим, оскільки він спростовується зібраними по справі доказами. За таких обставин, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Також підлягає скасуванню рішення суду в частині стягнення судового збору, у відповідності до вимог ч.3 ст. 141 ЦПК України, за правилами якої, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. В частині вирішення позовних вимог Банку до ОСОБА_2 та в частині вирішення зустрічного позову судове рішення не оскаржувалося, тому судом апеляційної інстанції не переглядалося. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року скасувати в частині стягнення заборгованості та судового збору з ОСОБА_1 та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 - відмовити. В решті судове рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття й може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів. Повний текст постанови виготовлений 12 жовтня 2020 року. Головуючий Судді: Джерело: ЄДРСР 92184007
  6. Єдиний унікальний номер 761/39166/18 Номер провадження 22-ц/804/1044/20 Єдиний унікальний номер 761/39166/18 Головуючий у 1 інстанції Величко О.В. Номер провадження 22-ц/804/1044/20 Доповідач Корчиста О.І. ПОСТАНОВА Іменем України 15 вересня 2020 року Донецький апеляційний суд у складі: головуючого судді: Корчистої О.І. суддів: Канурної О.Д., Космачевської Т.В. за участю секретаря Гуляєва М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Донецького апеляційного суду в м. Бахмуті цивільну справу №761/39166/18 за позовом Акціонерного Товариства «Прокредитбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фартнео» про стягнення кредитної заборгованості, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року, встановив: КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ У жовтні 2018 року Акціонерне Товариство «Прокредитбанк» (далі за текстом АТ «Прокредитбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фартнео» (далі за текстом ТОВ «Фартнео») про стягнення кредитної заборгованості. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 15 квітня 2011 року між позивачем АТ «Прокредитбанк» та третьою особою по справі ТОВ «Фартнео» було укладено Рамкову угоду № FW401.372, відповідно до умов якої АТ «Прокредитбанк» здійснив кредитування ТОВ «Фартнео» шляхом укладення Договору про надання овердрафту №401.44439/FW401/372 від 20 травня 2014 року (далі за текстом кредитний договір), згідно до умов якого ТОВ «Фартнео» отримало кредит в розмірі 1 000 000 гривень під 23% річних строком з 20 травня 2014 року по 20 травня 2016 року. З метою забезпечення взятих на себе ТОВ «Фартнео» зобов`язань за вказаним договором, між АТ «Прокредитбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 було укладено договори поруки № FIL.64577-ДП1 та №9771-ДП2 від 15 квітня 2011 року. В порушення умов кредитного договору ТОВ «Фартнео» не забезпечило своєчасне погашення кредиту, у зв`язку з чим перед позивачем утворилась кредитна заборгованість в розмірі 1 018 297,93 гривень, з яких 1 000 000 гривень - капітал, 18 022,37 гривень - відсотки, 275,56 гривень - відсотки за неправомірне користування кредитом. Просило стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як солідарних із ТОВ «Фартнео» боржників заборгованість за Договором про надання овердрафту 401.44439/FW401/372 від 20 травня 2014 року, який є невід`ємною частиною Рамкової угоди № FW401.372 від 15 квітня 2011 року, в розмірі 1 018 297,93 гривень з кожного та судовий збір в розмірі 15 274,47 гривень. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року позовні вимоги АТ «Прокредитбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ТОВ «Фартнео» про стягнення кредитної заборгованості, задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 як солідарного із ТОВ «Фартнео» боржника на користь АТ «Прокредитбанк» заборгованість за кредитним договором № 401.44439/ FW401/372 від 20 травня 2014 року, який є невід`ємною частиною Рамкової угоди № FW401.372 від 15 квітня 2011 року - в розмірі 1 018 297,93 гривень. Стягнуто з ОСОБА_2 як солідарного із ТОВ «Фартнео» боржника, на користь АТ «Прокредитбанк» заборгованість за кредитним договором № 401.44439/ FW401/372 від 20 травня 2014 року, який є невід`ємною частиною Рамкової угоди №FW401.372 від 15 квітня 2011 року в розмірі 1 018 297,93 гривень. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Прокредитбанк» в рівних частках судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 15274,47 гривень, по 7637,24 гривень з кожного. КОРОТКИЙ ЗМІСТ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року, постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову АТ «Прокредитбанк». Стягнути з АТ «Прокредитбанк» на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на судовий збір та професійну правничу допомогу. УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА АПЕЛЯЦІЙНУ СКАРГУ В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що за умовами договорів поруки, укладених між АТ «Прокредитбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 № FIL.64577-ДП1 та №9771-ДП2 від 15 квітня 2011 року, встановлено строк, після якого порука припиняється (п. 4.1 Договору поруки), тому в цьому разі підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Згідно п. 4.1 Договору поруки кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом 3 років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника. У договорі про надання овердафту №401.44439/АЦ401.372 строк дії овердрафту з 20 травня 2014 року по 20 травня 2016 року включно. Оскільки встановлений п.4.1 Договору поруки, строк, протягом якого кредитор може звернутися з вимогою до поручителів, та зважаючи на те, що кредитор звернувся з позовом лише у жовтні 2018 року, кредитор АТ «Прокредитбанк» пропустив строк звернення з вимогою до поручителів, а тому порука, яка виникла на підставі договору поруки, є припиненою. Суд першої інстанції проігнорував закріплені у договорах поруки умови щодо права кредитора звернутись з вимогою до поручителів про погашення заборгованості позичальника протягом 3 років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника, та дійшов протилежного висновку. УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ До Донецького апеляційного суду від позивача АТ «Прокредитбанк» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року без змін. В обґрунтування відзиву вказує, що пунктами 8.4-8.7 Рамкової угоди передбачено, що позичальник зобов`язаний достроково погасити весь залишок кредиту протягом п`яти банківських днів з дня відправлення (вручення, якщо кредитор вручив вимогу) позичальнику чи поручителям вимоги, якщо інша сума чи строк дострокового погашення не вказані у такій вимозі. Кредитор вправі у будь-який час прийняти рішення про відкликання вимоги. У такому випадку погашення кредиту здійснюється у порядку, що діяв до пред`явлення вимоги, якщо інше не буде визначено кредитором. Кредитор вправі самостійно та без повідомлення позичальника приймати рішення про збільшення строків, вказаних у пунктах 8.4, 8.6 Рамкової угоди. Після виникнення прострочення платежу по процентам, позивач мав намір, але не мав об`єктивної можливості надіслати вимогу про дострокове погашення кредиту чи рішення про зміну строків дострокового погашення ані до позичальника, ні до поручителів. Це було зумовлено проведенням антитерористичної операції на Сході України. Водночас, позичальник та поручителі не повідомляли банк про своє місцезнаходження/зміну місцезнаходження та фактичний стан справ в бізнесі, розуміючи при цьому, що їх кредитна заборгованість залишилась не погашеною. Враховуючи наведені обставини, 29 грудня 2015 року банк визначив як дату винесення на прострочення суми заборгованості по овердрафту. Отже 29 грудня 2015 року строк дії договору про надання овердрафту № 401.44439 ще тривав. Але трохи згодом в цей же день банк змінив строк дії договору, встановивши вимогу про його дострокове повернення та встановив всю суму заборгованості на прострочення. Банк зазначає, що ним було допущено описку в розрахунку заборгованості, а саме замість 29 грудня 2015 року вказано 25 грудня 2015 року. Отже, банк не пропустив строк в три роки, що передбачений п. 4.1 Договору поруки. ПОЯСНЕННЯ СТОРІН У СУДОВОМУ ЗАСІДАННІ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ В судовому засіданні апеляційного суду представники ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 доводи, викладені в апеляційній скарзі, підтримали та просили її задовольнити. В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача АТ «Прокредитбанк» Позняк І.С. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін. В судове засідання апеляційного суду відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та третя особа ТОВ «Фартнео» не з`явились, повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи. Відповідно до положень частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ Судом першої інстанції встановлено, що 20 травня 2014 року між АТ «Прокредитбанк» та ТОВ «Фартнео» укладено Договір про надання овердрафту №401.44439/FW401/372 від 20 травня 2014 року (далі-кредитний договір), згідно з яким ТОВ «Фартнео» отримало від АТ «Прокредитбанк» кредит в розмірі 1 000 000 гривень з 20 травня 2014 року по 20 травня 2016 рік, зі сплатою відсотків в розмірі 23% річних, з цільовим призначенням - поповнення обігових коштів, зобов`язавшись погасити використаний ліміт овердрафту не пізніше дня закінчення строк дії овердрафту та сплачувати проценти за користування овердрафтом у встановлений кредитним договором строк. Рамковою угодою встановлено ліміт строку кредитування - 120 місяців. Також судом встановлено, що Рамковою угодою встановлено ліміт строку кредитування - 120 місяців. Крім цього, судом встановлено, що п. 8.7 Рамкової угоди кредитор вправі самостійно та без повідомлення позичальника приймати рішення про збільшення строків, вказаних у п. 8.4, 6.6 Угоди. Відповідно до п. 8.4 Угоди позичальник зобов`язаний достроково погасити весь залишок кредиту протягом п`яти днів з дня направлення позичальнику чи поручителям вимоги, якщо інша сума чи строк дострокового погашення не будуть вказані у такій вимозі. Відповідно до п. 8.6 Угоди у разі виникнення заборгованості позичальника тривалістю понад 30 календарних днів позичальник зобов`язаний здійснити повне дострокове погашення кредиту, виданого на підставі кредитного договору, по якому існує прострочення не пізніше ніж через 3 банківських дні з моменту настання тридцятого календарного дня прострочення незалежно від того, чи кредитор пред`явив йому вимогу, якщо інше не буде погоджено з кредитором. Також судом встановлено, що за невиконання ТОВ «Фартнео» усіх зобов`язань за кредитним договором, укладеним на підставі та в межах Рамкової угоди, відповідати перед банком в повному обсязі як солідарний із позичальником боржник зобов`язались відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про що 15.04.2011 року між ними та Банком укладено договори поруки № FIL.64577-ДП1 та №9771-ДП2. Внаслідок порушення умов договору у третьої особи перед Банком станом на 12 вересня 2018 року виникла заборгованість, яка дорівнює 1 018 297,93 гривень, з яких 1 000000 гривень - капітал, 18022,37 гривень - відсотки, 275,56 гривень - відсотки за неправомірне користування кредитом. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Апеляційна скарга ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , підлягає задоволенню. МОТИВИ, З ЯКИХ ВИХОДИВ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД, ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи позовні вимоги АТ «Прокредитбанк» суд першої інстанції виходив з того, що зібрані у справі докази вказують на наявність заборгованості у ТОВ «Фартнео» перед позивачем в сумі 1018297,93 гривень і на право кредитора звернутися до поручителів. Порука, згідно умов договору, діє з 15 квітня 2011 року по 15 квітня 2021 року (ліміт строку кредитування), тобто є діючою, при цьому суд першої інстанції виходив з того, що згідно з умовам Договору поруки непред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позивальника, на що посилається представник позивача, не тягне за собою припинення поруки. Зміна кредитором строку погашення овердрафту до 25 грудня 2015 року не змінює обсягу відповідальності боржника,тому також не є підставою для визнання поруки припиненою. При цьому, суд першої інстанції не прийняв доводи представника відповідача про застосування строків позовної давності, оскільки останній платіж щодо погашення кредиту був здійснений 22 квітня 2015 року, банком встановлено дату дострокового повного погашення овердрафту - 25 грудня 2015 року, а у Договорах поруки №9771-ДП2 та № FIL.64577-ДП1 від 15 квітня 2011 року встановлена позовна давність у 5 років, включаючи вимоги, щодо яких законодавством встановлена спеціальна чи обмежена позовна давність. З такими висновками суду першої інстанції не можна погодитись за наступних підстав. Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків. Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення виконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Правові наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Встановлено, що 15 квітня 2011 року між АТ «Прокредитбанк» та ТОВ «Фартнео» було укладено Рамкову угоду №FW401.372, відповідно до умов якої АТ «Прокредитбанк» здійснив кредитування ТОВ «Фартнео» шляхом укладення Договору про надання овердрафту №401.44439/FW401/372 від 20 травня 2014 року (далі за текстом кредитний договір), згідно до умов якого ТОВ «Фартнео» отримало кредит в розмірі 1 000 000 гривень під 23% річних строком з 20 травня 2014 року по 20 травня 2016 року. (т.І, а.с.5-7, 8-9) Для забезпечення взятих на ТОВ «Фартнео» зобов`язань за вказаним договором, між АТ «Прокредитбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено договори поруки №FIL.64577-ДП1 та №9771-ДП2 від 15 квітня 2011 року. (т.І, а.с.19-20, 21-22) Встановлено та не заперечувалось сторонами, що останній черговий платіж за кредитним договором ТОВ «Фартнео» сплачений 22 квітня 2015 року. (т.І, а.с.10 (зворотний бік)) Згідно п.8.6. Рамкової угоди у разі виникнення заборгованості позичальника тривалістю понад 30 календарних днів позичальник зобов`язаний здійснити повне дострокове погашення кредиту, виданого на підставі кредитного договору, по якому існує прострочення не пізніше ніж через 3 банківських дні з моменту настання тридцятого календарного дня прострочення незалежно від того, чи кредитор пред`явив йому вимогу, якщо інше не буде погоджено з кредитором. Отже, після спливу 30-ти денного терміну з моменту нездійснення ТОВ «Фартнео» чергового платежу за кредитним догочовром, право АТ «Прокредитбанк» було порушено та виникло право вимоги повернення кредитних коштів. Відповідно до частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються. Відповідно до п. 4.1. Договорів поруки порука діє з моменту укладення договору протягом усього часу дії, встановленого Рамковою угодою ліміту строку кредитування та до моменту, що наступить пізніше: припинення строку дії Рамкової угоди чи належне виконання усіх вимог кредитора. Припинення окремих кредитних договорів чи погашення заборгованості позичальника до моменту припинення строку дії Рамкової угоди, а також пред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позичальника не тягне за собою припинення поруки. Згідно частини 1 статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. В абзаці 2 пункту 4.1. Договорів поруки також визначено, що кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом 3 років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника. Тому, у цьому випадку підлягав застосуванню припис частини 4 статті 559 ЦК України, згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у першому реченні частини 4 статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки» слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом трьох років, як і зазначено у п.4.1. договорів поруки, які були укладені з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .. Аналогічна правова позиція викладена Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц. За п.8.6. Рамкової угоди від 15 квітня 2011 року позичальник ТОВ «Фартнео», прострочивши оплату чергового платежу, мав обов`язок здійснити повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором протягом 30-ти календарних днів не пізніше ніж через 3 банківських дні з моменту настання тридцятого календарного дня прострочення, тобто не пізніше 08 червня 2015 року. З огляду на вказане апеляційний суд приходить до висновку, що позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителів шляхом подання позову до суду 12 жовтня 2018 року, тобто після спливу трирічного терміну, визначеного у п.4.1 Договорів поруки. Разом з тим, колегія суддів апеляційного суду враховує п.8.6. кредитного договору щодо обов`язку позичальника у разі виникнення заборгованості понад 30 календарних днів здійснити повне дострокове погашення кредиту. Враховуючи, що пунктом 8.6. Рамкової угоди сторонами визначено обов`язок позичальника у разі виникнення заборгованості понад 30 календарних днів здійснити повне дострокове погашення кредиту, тобто без обов`язкового пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором, а тому з часу виникнення у банку такого права змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом 3 років (як визначено у договорах поруки) від зміненої дати виконання основного зобов`язання. Зазначені обставини залишились поза увагою суду першої інстанції у зв`язку з чим сід дійшов помилкового висновку про обґрунтованість позовних вимог АТ «Прокредит банк» та їх задоволення. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до пунктів 3 та 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням матеріального та процесуального права, апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог АТ «Прокредитбанк». Керуючись ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , задовольнити. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року скасувати. У задоволенні позовних вимог Акціонерного Товариства «Прокредитбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фартнео» про стягнення кредитної заборгованості відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий О.І. Корчиста Судді: О.Д. Канурна Т.В. Космачевська Повний текст постанови складений 16 вересня 2020 року. Головуючий О.І. Корчиста Джерело: ЄДРСР 91586654
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 травня 2020 року м. Київ Справа № 910/13109/18 Провадження № 12-7гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., представника позивача - Куценка О. В. відповідача ОСОБА_2 особисто, представника ОСОБА_2 - Головкова Є. І., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 4 листопада 2019 року (судді Пономаренко Є. Ю., Кропивна Л. В., Руденко М. А.) у справі № 910/13109/18 за позовом Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», Банк) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Стил Форт» (далі - ТОВ «Стил Форт») та ОСОБА_2 про стягнення 1 295 191, 59 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У жовтні 2018 року АТ КБ «Приватбанк» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Стил Форт» та ОСОБА_2 про стягнення коштів у розмірі 1 295 191, 59 грн. 1.2. В обґрунтування позовних вимог зазначило, що внаслідок неналежного виконання ТОВ «Стил Форт» умов договору банківського обслуговування в останнього виникла заборгованість у розмірі 1 295 191,59 грн, яку позивач просить солідарно стягнути з ТОВ «Стил Форт» та ОСОБА_2 як поручителя позичальника за договором поруки від 29 травня 2015 року № РOR1432898962983. 2. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції 2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 15 січня 2019 року у справі № 910/13109/18 позов задоволено повністю. Стягнуто солідарно з ТОВ «Стил Форт» та ОСОБА_2 на користь АТ КБ «Приватбанк» заборгованість по кредиту в розмірі 970 836, 07 грн, заборгованість за відсотками в розмірі 171 028, 97 грн, пеню в розмірі 153 326, 55 грн, вирішено питання про розподіл судового збору. 2.2.Північний апеляційний господарський суд постановою від 4 листопада 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позов Банку до ТОВ «Стил Форт» та ОСОБА_2 про стягнення 1 295 191, 59 грн задовольнив повністю. Стягнув солідарно з ТОВ «Стил Форт» та ОСОБА_2 на користь Банку заборгованість за кредитом у розмірі 970 836, 07 грн, заборгованість за відсотками в розмірі 171 028, 97 грн, пеню в розмірі 153 326, 55 грн та судовий збір у розмірі 19 427,87 грн. 2.3. Підставою для скасування рішення суду першої інстанції стало порушення ним норм процесуального права щодо належного повідомлення учасників справи. Разом з тим, суд апеляційної інстанції встановив, що неналежне виконання боржником своїх обов`язків щодо повернення кредиту підтверджено матеріалами справи, а враховуючи, що зобов`язання боржника були забезпечені порукою, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості солідарно з боржника та поручителя. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. У грудні 2019 року ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою, у якій просить постанову Північного апеляційного господарського суду від 4 листопада 2019 року у справі № 910/13109/18 скасувати в частині стягнення заборгованості, відсотків, пені та судового збору з поручителя, позовну заяву в цій частині залишити без задоволення. 3.2. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається, зокрема, на припинення поруки за договором поруки на підставі частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції при винесенні оскаржуваної постанови не врахував того, що ОСОБА_2 як поручитель не надавав письмової згоди на збільшення кредитного ліміту ТОВ «Стил Форт» з 200 000, 00 грн до 1 000 000, 00 грн та про таку зміну не повідомлявся, що є підставою для припинення його поруки. 3.3. Також за доводами касаційної скарги апеляційний суд не взяв до уваги те, що умови договору поруки щодо строку його дії не відповідають умовам договору банківського обслуговування, якими строк дії основного зобов`язання не визначено; не встановив належним чином дійсні обставини справи щодо підстав зарахування коштів на рахунок ТОВ «Стил Форт», не надав оцінки доводам та доказам скаржника про порушення порядку проведення фінансових операцій керівником товариства, які також мають істотне значення для вирішення спору. 3.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , призначив справу до розгляду в судовому засіданні, а ухвалою від 28 січня 2020 року справу разом з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.5. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду, викладеного в постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2018 року у справі № 569/8360/16-ц, у якій суд виходячи із системного аналізу положень пунктів 1.1 та 4.2 договору поруки (які є ідентичними з договором поруки в цій справі) прийшов до висновку про припинення поруки, оскільки збільшення кредитного ліміту за кредитними зобов`язаннями мало відбуватись за письмовим погодженням з поручителем. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у вказаній постанові зазначила, що, встановивши факт збільшення кредитного ліміту за кредитними зобов`язаннями боржника без погодження з поручителем, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що на підставі частини першої статті 559 ЦК Українипорука є припиненою. 3.6. Водночас Касаційний господарський суд у складі Верховного Суд послався на протилежні правові позиції, викладені в постановах від 15 травня 2019 року у справі № 922/699/17, 14 серпня 2019 року у справі № 910/12419/18, від 1 листопада 2019 року у справі № 910/13940/18, відповідно до яких Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для припинення поруки в аналогічних правовідносинах. 3.7. Ухвалою від 12 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 910/13109/18 та призначила її розгляд в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. АТ КБ «Приватбанк» у відзиві на касаційну скаргу та в додаткових поясненнях заперечив її доводи та просив залишити скаргу без задоволення, зазначивши, що заперечення скаржника щодо його звільнення від відповідальності за порушення умов основного зобов`язання позичальником та щодо припинення договору поруки в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України не відповідають нормам чинного законодавства та умовам договору, а відтак і не заслуговують на увагу. 4.2. У судовому засіданні представник АТ КБ «Приватбанк» заперечення, викладені у відзиві на касаційну скаргу, підтримав у повному обсязі. 4.3. У письмових поясненнях та особисто в судовому засіданні ОСОБА_2 наголошував, що своєї згоди на продовження поруки після продажу ним корпоративних прав ТОВ «Стил Форт» не надавав, як і не надавав згоди на підвищення кредитного ліміту та не погоджував приєднання ТОВ «Стил Форт» до послуги «КУБ», за якою підприємству було відкрито кредитний ліміт на 1 млн грн. 5. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 5.1. Встановлено, що 23 грудня 2014 року ТОВ «Стил форт» (клієнт) та ПАТ КБ «Приватбанк» уклали договір банківського обслуговування (поточного рахунку) зі встановленням кредитного ліміту на поточний рахунок шляхом приєднання позичальника до публічної оферти через підписання заяви про відкриття рахунку та заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 22 грудня 2014 року. 5.2. Відповідно до заяви ТОВ «Стил форт» відкрито поточний рахунок та встановлено кредитний ліміт. 5.3. У заяві зазначено, що клієнт, підписавши цю заяву, приєднується і погоджується з умовами, викладеними в Умовах і правилах надання банківських послуг (далі - Умови) (знаходяться на сайті банку www.pb.ua), Тарифах Банку. 5.4. Відповідно до пункту 3.2.1.1.1 Умов кредитний ліміт на поточний рахунок надається на поповнення обігових коштів та здійснення поточних платежів клієнта, в межах кредитного ліміту. Про розмір ліміту банк повідомляє клієнта на свій вибір: або в письмовій формі, або через встановлені засоби електронного зв`язку банку та клієнта. 5.5. Кредит надається в обмін на зобов`язання клієнта щодо його повернення, сплати процентів та винагороди (пункт 3.2.1.1.3 Умов). 5.6. Положеннями пункту 3.2.1.1.6 Умов встановлено, що ліміт може бути змінений банком в односторонньому порядку, передбаченому Умовами, в разі зниження надходжень грошових коштів на поточний рахунок або настання інших факторів, передбачених внутрішніми нормативними документами банку. Підписавши угоду, клієнт висловлює свою згоду на те, що зміна ліміту проводиться банком в односторонньому порядку шляхом повідомлення клієнта на свій вибір або в письмовій формі, або через встановлені засоби електронного зв`язку банку і клієнта (системи клієнт - банк, інтернет - клієнт - банк, sms - повідомлення або інших). 5.7. Відповідно до пункту 3.2.1.1.8 Умов проведення платежів клієнта у порядку обслуговування кредитного ліміту проводиться банком протягом одного року з моменту підписання угоди про приєднання клієнта до Умов (або у формі «заяви про відкриття поточного рахунку та картки із зразками підписів і відбитка печатки», або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт - банк/інтернет - клієнт - банк, або у формі обміну інформацією в паперовому або електронному вигляді, або в будь-якій іншій формі). 5.8. За пунктом 3.2.1.2.2.3 Умов клієнт зобов`язаний здійснювати погашення кредиту, отриманого в межах установленого ліміту, не пізніше терміну закінчення періоду безперервного користування кредитом, установленого пунктом 3.2.1.1.11. 5.9. Пунктом 3.2.1.1.11 Умов, зокрема, передбачено, що період безперервного користування кредитним лімітом на поточному рахунку - не більше 30 днів. 5.10. За пунктом 3.2.1.4.1.3 Умов у випадку непогашення кредиту протягом 30 днів з дати закінчення періоду, у який дебетове сальдо на позиковому рахунку підлягало обнулінню, починаючи з 31-го дня після дати закінчення цього періоду, кредит вважається простроченим, а грошові зобов`язання клієнта з погашення заборгованості вважаються порушеними. 5.11. Під «непогашенням кредиту» мається на увазі невиникнення на поточному рахунку нульового сальдо при закритті банківського дня (пункт 3.2.1.4.1.4 Умов). 5.12. Розрахунок відсотків за користування кредитом проводиться щодня, починаючи з моменту утворення на поточному рахунку дебетового сальдо при закритті банківського дня, за кількість днів користування кредитними коштами виходячи з 360 днів у році. Розрахунок відсотків проводиться до повного погашення заборгованості за кредитом, на суму залишку заборгованості за кредитом. День повернення кредиту в часовий інтервал нарахування відсотків не включається. Нарахування відсотків здійснюється в дату сплати (пункт 3.2.1.4.9 Умов). 5.13. Згідно з пунктом 3.2.1.2.3.4 Умов банк має право при порушенні клієнтом будь-якого із зобов`язань, передбаченого умовами, змінити умови кредитування - вимагати від клієнта дострокового повернення кредиту, сплати відсотків за його користування, виконання інших зобов`язань за кредитом. 5.14. Також установлено, що з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 уклали договір поруки від 29 травня 2015 року № POR1432898962983 (далі - договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ «Стил Форт» зобов`язань за угодами приєднання до: розділу 3.2.1. «Кредитний ліміт» Умов та правил надання банківських послуг (далі - Угода 1)зі сплати: а) процентної ставки за користування кредитом: - за період користування кредитом згідно з пунктом 3.2.1.4.1.2 Угоди 1 у розмірі 33 % (тридцять три) річних; - за період користування кредитом згідно з пунктом 3.2.1.4.1.3 Угоди 1 у розмірі 66 % річних; б) комісійної винагороди згідно з пунктом 3.2.1.1.17 Угоди 1 в розмірі 3 % від суми перерахувань; в) винагороди за використання ліміту відповідно до пункту 3.2.1.4.4 Угоди 1 першого числа кожного місяця в розмірі 0,9 % від суми максимального сальдо кредиту, що існувало на кінець банківського дня за попередній місяць; г) кредиту в розмірі 200 000,00 грн якщо під час виконання Угоди 1 зобов`язання боржника, що забезпечені цим договором, збільшуються, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя, останній при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення зобов`язань за Угодою 1 в розмірі таких збільшень; додаткових узгоджень про такі збільшення з поручителем не потрібні; розділу 3.2.2. «Кредит за послугою «Гарантовані платежі» Умов та правил надання банківських послуг (далі - Угода 2) зі сплати: а) процентної ставки за користування кредитом: - за період користування кредитом згідно з пунктом 3.2.2.2 Угоди 2 у розмірі 36 % річних; - за період користування кредитом у разі прострочки згідно з пунктом 3.2.2.2 Угоди 2 у розмірі 56 % річних; б) винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодовувати збитки у відповідності, порядку та строки, зазначені в Угоді 2; в) кредиту в розмірі 200 000,00 грн. якщо під час виконання Угоди 2 зобов`язання боржника, що забезпечені цим договором збільшуються, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя, останній при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення зобов`язань за Угодою 2 в розмірі таких збільшень; додаткових узгоджень про такі збільшення з поручителем не потрібно. 5.15. Відповідно до пунктів 1.2, 1.3 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов`язань за Угодою 1 та Угодою 2 в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Згідно із цим пунктом поручитель відповідає перед кредитором всіма власними коштами та майном, яке належить йому на праві власності. Поручитель з умовами Угоди 1 та Угоди 2 ознайомлений. 5.16. За пунктом 1.5 договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за Угодою 1 та Угодою 2 боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. 5.17. Суд установив, що Банк надав ТОВ «Стил Форт» кредитний ліміт у загальному розмірі 1 000 000,00 грн, що підтверджується відповідними доказами, зокрема випискою з рахунку. 5.18. ТОВ «Стил Форт» зобов`язання щодо повернення кредиту належним чином не виконало, у зв`язку із чим станом на 24 вересня 2018 року в останнього наявна заборгованість перед Банком по кредиту в розмірі 970 836, 07 грн, а також заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 27 квітня по 24 вересня 2018 року в розмірі 171 028,97 грн. 5.19. Враховуючи наведені обставини, Банк звернувся із цим позовом про стягнення заборгованості за кредитом та процентами солідарно з боржника - ТОВ «Стил Форт» та ОСОБА_2 як поручителя. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 6.3. Оскільки ОСОБА_2 оскаржує висновки апеляційного господарського суду в частині солідарного стягнення суми заборгованості з поручителя,враховуючи визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, постанова в цій справі переглядається в межах вимог та доводів касаційної скарги щодо заявлених позовних вимог до поручителя. 6.4. Суд апеляційної інстанції встановив, що матеріалами справи підтверджено факт невиконання ТОВ «Стил Форт» зобов`язань за договором банківського обслуговування та заборгованість перед Банком по кредиту в розмірі 970 836, 07 грн, а також заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 27 квітня по 24 вересня 2018 року в розмірі 171 028,97 грн. Ці висновки апеляційного суду сторони під сумнів не ставлять. 6.5. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). 6.6. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 6.7. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор -прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). 6.8. За положеннями частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). 6.9. За змістом статті1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 6.10. Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою, як одним із видів забезпечення виконання зобов`язання (частина перша статті 546 ЦК України). 6.11. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 547 ЦК України). 6.12. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). 6.13. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). 6.14. Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов`язання. Підставою поруки є договір, що встановлює зобов`язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов`язання боржника, та кредитором боржника. 6.15. Обсяг відповідальності поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). 6.16. За змістом статті 559 ЦК України зміна обсягу зобов`язань боржника може бути підставою для припинення поруки. Зокрема, частиною першою цієї статті (у редакції, чинній на момент укладання договору поруки) було передбачено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. 6.17. За загальним правилом, установленим частиною першою статті 651 ЦК України, зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Разом з тим за змістом частини третьої статті 651 ЦК України договором або законом може бути передбачено також право сторони договору відмовитися від договору в повному обсязі або частково, тобто розірвати або змінити договір на власний розсуд на підставі одностороннього правочину. 6.18. Особливістю одностороннього правочину є те, що такий правочин як юридичний факт здійснюється за волевиявленням однієї особи, однак може спричиняти відповідні правові наслідки (породжувати обов`язки) для інших осіб, коли це випливає зі спеціальних положень законодавства. 6.19. Так, за правилами, передбаченими абзацом 3 частини третьої статті 202 ЦК України, односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. 6.20. Настання правових наслідків, зумовлених вчиненням особою одностороннього правочину, для інших осіб пов`язане з дотриманням вимог щодо вчинення його у відповідній формі, обумовленій законом, та його реалізацією шляхом доведення цього правочину до відома зацікавлених осіб. 6.21. Приписи частини першої статті 559 ЦК України передбачають спеціальне регулювання порядку зміни забезпеченого порукою зобов`язання, а відтак і договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, з урахуванням волевиявлення та повідомлення, крім сторін цього договору, також поручителя і встановлюють правові наслідки неодержання згоди поручителя. 6.22. Умови договору поруки про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов`язання, не виключають застосування правил, передбачених абзацом 3 частини третьої статті 202 ЦК України, та, відповідно, від необхідності узгодження певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов`язання із поручителем у належній формі. 6.23. За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. 6.24. Пунктом 4.2 договору поруки сторони узгодили, що зміни та доповнення до цього договору вносяться тільки за згодою сторін, у письмовому вигляді, шляхом укладання відповідного договору про внесення змін. За встановленими судами обставинами справи сторони не заперечують, що ОСОБА_2 як поручитель письмової згоди на збільшення кредитного ліміту ТОВ «Стил Форт» з 200 000 грн до 1 000 000 грн, а відповідно на збільшення обсягу своєї відповідальності, не надавав і про такі зміни повідомлений не був. 6.25. Враховуючи викладене, установивши, що кредитний ліміт за кредитними зобов`язаннями боржника збільшено без погодження з поручителем, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для солідарного стягнення з боржника та поручителя спірних сум, оскільки порука за договором від 29 травня 2015 року № POR1432898962983 є припиненою в силу положень частини першої статті 559 ЦК України(у відповідній редакції). 6.26. Аналогічного за змістом висновку щодо застосування положень частини першої статті 559 ЦК України (у відповідній редакції) дійшов Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 грудня 2018 року у справі № 569/8360/16-ц. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цієї позиції. 6.27. Разом з тим, ураховуючи мотиви, викладені в цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вбачає за необхідне відступити від правового висновку в подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 14 серпня 2019 року у справі № 910/12419/18 та від 1 листопада 2019 року у справі № 910/13940/18, вказавши, що умови договору поруки про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов`язання, не виключають застосування правил, передбачених абзацом 3 частини третьої статті 202 ЦК України та, відповідно, від необхідності узгодження певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов`язання з поручителем у належній формі. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Відповідно до приписів частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 7.2. За частиною першою статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 7.3. Ураховуючи викладене, постанова суду апеляційної інстанції в цій справі в оскарженій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 8. Щодо судового збору 8.1. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги, судові витрати, понесені ОСОБА_2 у зв`язку з переглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 4 листопада 2019 року в частині задоволення позовних вимог про солідарне стягнення з ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» заборгованості по кредиту в розмірі 970 836, 07 грн, заборгованості за відсотками в розмірі 171 028, 97 грн, пені в розмірі 153 326, 55 грн та судового збору в розмірі 19 427,87 грн скасувати. Прийняти в цій частині нове рішення, яким у позові до ОСОБА_2 відмовити. Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, буд. 1Д, код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 48 569 (сорок вісім тисяч п'ятсот шістдесят дев'ять) грн 67 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков С. В. Бакуліна О. Р. Кібенко В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90111804
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2020 року м. Київ Справа № 910/23028/17 Провадження № 12-286гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., представника відповідача - Огулькової А. М., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта Інвест Енд Девелопмент» (далі - ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент») на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року (судді Власов Ю. Л., Буравльов С. І., Андрієнко В. В.) у справі № 910/23028/17 за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») до ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент», за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про стягнення 206 378, 93 дол. США та 3 725 526, 53 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. 14 грудня 2017 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент», за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про стягнення 206 378, 93 дол. США та 3 725 526, 53 грн. 1.2. Позов мотивовано тим, що сторони у справі уклали договір поруки, за яким відповідач (поручитель) зобов`язався відповідати за виконання боржником (третьою особою) своїх зобов`язань за договором відновлювальної кредитної лінії. Боржник (третя особа) своїх зобов`язань за договором кредиту не виконав, у зв`язку із чим у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 77 341 688,79 грн. Позивач звертався до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки - нерухоме майно, належне відповідачу, в рахунок часткового погашення заборгованості, який рішенням від 18 липня 2014 року у справі № 54/315 задоволено в повному обсязі. 1.3. Ураховуючи, що заборгованість за договором кредиту залишилась частково непогашеною, позивач звернувся з цим позовом про стягнення заборгованості за донарахованими з 11 травня по 10 листопада 2017 року відсотками у розмірі 206 378,93 дол. США, що згідно з курсом Національного Банку України (далі - НБУ) станом на 10 листопада 2017 року становило 5 481 130,17 грн, а також 3 725 526,53 грн пені за несвоєчасне повернення відсотків за кредитним договором. 1.4. Відповідач проти задоволення позову заперечив у повному обсязі з тих підстав, що порука за договором поруки № 44.02-13-109/П є припиненою, оскільки минув шестимісячний строк звернення позивача до відповідача як до поручителя з вимогою відповідно до статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 квітня 2018 року в задоволенні позову відмовив повністю з тих підстав, що в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором строк пред`явлення кредитором вимоги до поручителя повинен обчислюватися або з моменту настання строку виконання зобов`язання за основним договором або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. 2.2. За змістом рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2014 року у справі № 54/315, строк виконання боржником на користь позивача основного зобов`язання станом на 11 липня 2014 року настав. Водночас доказів звернення до відповідача як поручителя з вимогою протягом 6 місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України позивач суду не надав, з огляду на що порука є припиненою. 2.3. Київський апеляційний господарський суд постановою від 11 вересня 2018 року рішення суду першої інстанції скасував, прийняв нове рішення, яким позов задовольнив повністю. Вирішив стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за відсотками в сумі 206 378,93 дол. США, що еквівалентно 5 481 130,17 грн, пеню за відсотками у сумі 3 725 526,53 грн, а також вирішив питання про розподіл судового збору. 2.4. Апеляційний господарський суд указав на те, що строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов`язанням, а стягнення заборгованості за кредитним договором не припиняє дії кредитного договору та не позбавляє позивача права нараховувати відсотки на суму заборгованості за договором до моменту її фактичного погашення. 2.5. Таким чином, сплата процентів є окремим зобов`язанням третьої особи, строк виконання якого настав не пізніше останніх шести місяців до дати звернення позивача до суду з відповідним позовом, тобто в межах шестимісячного строку, визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України, а відтак договір поруки на момент звернення позивача до суду з цим позовом у частині забезпечення виконання третьою особою зобов`язання зі сплати спірних процентів не є припиненим. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. 12 жовтня 2018 року ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року, у якій просило скасувати вказану постанову та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 18 квітня 2018 року. 3.2. У касаційній скарзі товариство зазначило про те, що умовами кредитного договору було передбачено, що в разі невиконання позичальником обов`язків за цим договором протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування вважається таким, що сплив, а позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та нараховані штрафні санкції, тож саме з цими обставинами пов`язаний початок перебігу шестимісячного строку для можливості звернення позивача з вимогами до поручителя на підставі договору поруки, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою. 3.3. Крім того, скаржник посилався на неврахування судом фактичних обставин, зокрема щодо порушення стосовно основного боржника справи про банкрутство, що також є підставою для настання строку виконання ним основного зобов`язання. 3.4. Серед іншого, у касаційній скарзі зазначено про необхідність з`ясування належної юрисдикції у цьому спорі, що виник з правочину, укладеного для забезпечення зобов`язання, стороною якого є фізична особа, виходячи із суб`єктного складу основного зобов`язання. При цьому скаржник посилається на правові позиції, викладені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 415/2542/15-ц. 3.5. Ухвалою від 3 грудня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року, справу № 910/23028/17 разом із касаційною скаргою ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.6. Ухвалою від 17 грудня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 910/23028/17 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. ПАТ «Укрсоцбанк» надав відзив на касаційну скаргу та письмові пояснення, в яких проти задоволення касаційної скарги заперечував, зазначав, що: 1) у разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 599 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватись з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу; 2) посилання скаржника на неврахування судом обставин щодо банкрутства боржника є неспроможним, оскільки зазначені обставини не були предметом дослідження суду першої та апеляційної інстанцій; 3) враховуючи вимоги частини другої статті 310 ГПК України, скаржник повинен був довести, що не заявив про непідсудність цієї справи у суді першої інстанції з поважних причин, однак жодних поважних причин товариство не навело, крім того, за предметним та суб`єктним критеріями ця справа підлягає розгляду судом господарської юрисдикції. 4.2. Скаржник надав додатково письмові пояснення, в яких покликався на постанови Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема у справах № 202/4494/16-ц, № 444/9519/12, та вказав на те, що позивач (кредитодавець) звертався з вимогою про дострокове повернення кредиту в порядку статті 1050 ЦК України у червні 2011 року, що підтверджується, зокрема, додатком 6 до позовної заяви у справі № 54/315 та було предметом оцінки у межах цієї справи. 4.3. У судовому засіданні представник скаржника доводи, викладені у касаційній скарзі та письмових поясненнях підтримав, просив постанову у справі скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції. 5. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 5.1. Суди встановили, що 7 лютого 2008 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» (кредитор), та ОСОБА_1 (позичальник) уклали договір відновлювальної кредитної лінії № 44.29-48-80/П (кредитний договір), за умовами якого кредитор зобов`язався надати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. 5.2. Пунктом 1.1.1 кредитного договору встановлено, що надання кредиту буде здійснюватись окремими частинами, зі сплатою 13 % річних та комісій, у розмірі та в порядку, визначеному цим договором, у межах максимального ліміту заборгованості до 3 150 000,00 дол. США, з наступним зниженням максимального ліміту заборгованості з 10 березня 2008 року, кожного 10-го числа місяця ліміт зменшується на 26 250,00 дол. США з кінцевим терміном повернення основної заборгованості до 6 лютого 2018 року, на умовах, визначених цим договором. 5.3. Згідно з пунктом 2.5 кредитного договору боржник зобов`язався сплачувати кредитору проценти в розмірі, передбаченому пунктом 1.1.1 цього договору, з таким порядком сплати процентів за користування кредитом: у валюті кредиту щомісячно до 10 (десятого) числа місяця, наступного за місяцем, у якому нараховані проценти, а також в день повернення заборгованості за кредитом у повній сумі, на визначений сторонами банківський рахунок. 5.4. Пунктом 3.3.9 кредитного договору встановлено, що боржник зобов`язався здійснювати погашення кредиту відповідно до графіка змін максимального ліміту заборгованості, визначеного в пункті 1.1.1 цього договору, в сумі різниць між максимальним лімітом заборгованості, що діяв у попередньому періоді, та максимальним лімітом заборгованості, що діятиме в наступному періоді, в строк не пізніше останнього дня попереднього періоду, а також у кінцевий термін повернення заборгованості за кредитом, що визначений у пункті 1.1.1 цього договору. 5.5. Пунктом 4.1 кредитного договору обумовлено, що в разі прострочення позичальником сплати процентів, визначених у пункті 2.4 цього договору, а також прострочення строків повернення кредиту та сплати відсотків, визначених у підпунктах 1.1, 2.6, 3.2.3, 2.12.3, 3.3.18, 3.3.19, 4.3, 5.4 цього договору, позичальник сплачує кредиторові пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення, що діє у цей період. 5.6. Також установлено, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 7 лютого 2008 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» (кредитор), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 (позичальник) та ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» (поручитель) уклали договір поруки № 44.02-13-109/П, за умовами якого поручитель зобов`язався перед кредитором відповідати за виконання позичальником умов щодо сплати суми кредиту, відсотків за користування кредитом а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором відновлювальної кредитної лінії № 44.29-48-80/П від 7 лютого 2008 року, а також за відшкодування витрат кредитора, пов`язаних з пред`явленням вимог і отриманням виконання за договором кредиту, та збитків кредитора, завданих порушенням позичальником своїх обов`язків за договором кредиту в порядку черговості, встановленої договором кредиту. 5.7. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2014 року у справі № 54/315 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до компанії «Родел Трейдінг Лімітед», ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про звернення стягнення на предмет іпотеки - позов задоволено повністю та в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_1 . перед ПАТ «Укрсоцбанк» за договорами про надання відновлювальної кредитної лінії від 7 лютого 2008 року № 44.29-48-79/П та № 44.29-48-80/П, яка станом на 11 липня 2014 року складає 77 341 688,79 грн., а саме: за договором № 44.29-48-79/П - за кредитом у сумі 14 714 433,00 грн та за відсотками в сумі 14 022 412,76 грн; за договором № 44.29-48-80/П - 4 155 772,86 дол. США. що за курсом НБУ становить 48 604 843,03 грн, а саме: за кредитом 33 916 924,47 грн та за відсотками в сумі 14 687 918,57 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки, що належить на праві власності компанії «Родел Трейдінг Лімітед» (Дрейк Чамбес , П. С. 3321, Роад Таун, Тортола, Британські Віргінські Острови) та ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на нерухоме майно. 5.8. Предметом позову у справі № 910/23028/17 є вимоги позивача про стягнення з відповідача як поручителя 206 378,93 дол. США заборгованості за відсотками та 3 725 526,53 грн пені за відсотками за кредитним договором № 44.29-48-80/П від 07 лютого 2008 року на підставі договору поруки № 44.02?3-109/П від цієї ж дати. Позивач вважає, що оскільки вартості іпотечного нерухомого майна, на яке було за рішенням суду звернено стягнення для погашення заборгованості за кредитним договором № 44.29?48-80/П від 7 лютого 2008 року, виявилось недостатньо для повного задоволення вимог ПАТ «Укрсоцбанк», то відтак основне зобов`язання боржника (третьої особи) не припинилось, на борг, що залишився, нараховуються відсотки відповідно до умов та строків, визначених кредитним договором, і строк звернення до відповідача як поручителя за такими строковими платежами не сплив. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Щодо юрисдикції 6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 6.3. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 6.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 6.5. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 6.6. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VІІІ), яким ГПК України викладено в новій редакції. 6.7. За змістом розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України в редакції цього Закону зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей. Так, підпунктом 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України передбачено, що заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 6.8. Як убачається зі штампа Укрпошти на конверті відправлення, позов у цій справі було надіслано банком до Господарського суду міста Києва 14 грудня 2017 року, тобто до набрання чинності Законом № 2147-VІІІ. 6.9. За статтею 1 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент звернення з позовом)підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.10. Відповідно до змісту частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 6.11. За статтею 21 ГПК України (у відповідній редакції) сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу. 6.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позов банку до товариства про стягнення коштів за договором поруки поданий з додержанням вимог процесуального закону, який діяв до набрання чинності Законом № 2147-VІІІ, відповідає як суб`єктним так і предметним критеріям наведених вище норм, а відтак правильно прийнятий до розгляду судом та розглянутий за правилами, що діють після набрання чинності Законом № 2147-VІІІ, відповідно до приписів підпункту 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України (в редакції цього Закону). 6.13. Посилання на правові позиції, викладені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 415/2542/15-ц (провадження № 14-40), є помилковим, оскільки у цій постанові йдеться про правила, які підлягають застосуванню з 15 грудня 2017 року у випадку об`єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов`язання. Втім у справі, що переглядається, позовні вимоги заявлені 14 грудня 2017 року щодо поручителя та не об`єднані з вимогами щодо виконання кредитного договору. Щодо суті спору 6.14. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). 6.15. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 6.16. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). 6.17. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). 6.18. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 6.19. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). 6.20. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 6.21. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. 6.22. Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Правові наслідки порушення зобов`язання, забезпеченого порукою, визначені у статті 554 цього Кодексу. 6.23. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.24. Відповідно до части другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. 6.25. За пунктом 4.4 договору відновлювальної кредитної лінії № 44.29-48-80/П у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених у пунктах 3.3.8 - 3.3.10 цього договору, протягом більше ніж 90 (дев`яносто) календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). 6.26. Як зазначалось вище, рішенням суду у справі № 54/315 стягнута заборгованість за кредитним договором, яка нарахована станом на 11 липня 2014 року, цим рішенням суду з іпотекодавця стягнуто заборгованість за кредитним договором шляхом звернення стягнення на іпотечне нерухоме майно, вартості якого виявилось недостатньо для повного задоволення вимог позивача, внаслідок чого станом на 1 грудня 2014 року за третьою особою значилась строкова заборгованість у сумі 1 023 750,00 дол. США та прострочена заборгованість у сумі 1 876 188,06 дол. США. 6.27. Таким чином, банквикористав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України та положень пункту 4.4 договору відновлювальної кредитної лінії, змінивши на власний розсуд умови основного зобов`язання щодо строку дії договору та періодичності платежів, а відтак строк виконання зобов`язань - як основного, так і акцесорних - є таким, що настав. 6.28. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала позицію про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. 6.29. Саме такі висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (провадження № 14-10цс18), від 4 липня 2018 року (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року (провадження № 14-318цс18). 6.30. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. 6.31. Питання правильного застосування частини четвертої статті 559 ЦК України було також предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) та у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), за наслідками розгляду яких Велика Палата Верховного Суду в постановах від 13 червня та 31 жовтня 2018 року виклала правовий висновок про відсутність підстав для відступлення від сталої практики Верховного Суду України й Верховного Суду та вказала, що з огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання, в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. 6.32. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). 6.33. З огляду на викладене, встановивши, що позивач звернувся з цим позовом до поручителя лише у грудні 2017 року, тобто поза межами шестимісячного строку з моменту настання строку виконання основного зобов`язання, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що порука за договором № 44.02-13-109/П від 7 лютого 2008 року є припиненою на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, а відтак у позові відмовив. Натомість суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, помилково скасувавши законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. 7. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Пунктом 4 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 7.2. За правилами статті 312 цього ж Кодексу суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 7.3. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. Суд першої інстанції ухвалив по суті правильне судове рішення, яке відповідає закону. Тому постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року слід скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 квітня 2018 року у цій справі залишити в силі. 8. Щодо судового збору 8.1. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача. 8.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування постанови апеляційного господарського суду та залишення в силі рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись статтями 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта Інвест Енд Девелопмент» задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року скасувати. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 квітня 2018 року у справі № 910/23028/17 залишити в силі. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (03150, м. Київ, вул. Ковпака, 29, код 00039019) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта Інвест Енд Девелопмент» (01014, м. Київ, вул. Мічуріна, 54-А, прим. 2, код 33603182) 276 199 (двісті сімдесят шість тисяч сто дев`яносто дев`ять) гривень 70 копійок судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90021621
  9. Державний герб України Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 522/407/15-ц Провадження № 14-53 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року, ухвалене суддею Домусчі Л. В., та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Журавльова О. Г., Ісаєвої Н. В., Комлевої О. С. Учасники справи: - позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, - третя особа без самостійних вимог: Перша одеська державна нотаріальна контора. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі разом - спадкоємці), третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 24 грудня 2007 року ОСОБА_9 (далі - позичальник) та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - кредитодавець), уклали кредитний договір № 1501/1207/71-263 (далі - кредитний договір). За його умовами позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних протягом усього строку користування кредитом і з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2027 року. 2.2. 24 грудня 2007 року для забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору сторони уклали договір іпотеки № 1501/1207/71-263-Z-1 (далі - договір іпотеки). Предметом іпотеки є належна на праві власності позичальникові квартира АДРЕСА_12 (далі - предмет іпотеки). 2.3. 28 листопада 2012 року кредитодавець і позивач уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за кредитним договором. 2.4. У листопаді 2014 року позивач дізнався про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник померла. Станом на 22 листопада 2010 року заборгованість за кредитним договором становила 99 743,14 доларів США, що було еквівалентно 1 572 973,36 грн, і складалася вона з: основного боргу у сумі 97 538 доларів США, еквівалентних 1 538 197,77 грн; заборгованості з відсотків у сумі 1 941,43 доларів США, еквівалентних 30 616,82 грн; пені - 263,71 доларів США, еквівалентних 4 158,77 грн. 2.5. 17 листопада 2014 року позивач звернувся до Першої одеської державної нотаріальної контори з претензією кредитора. З листа Першої одеської державної нотаріальної контори від 18 листопада 2014 року вих. № 2522/02-14 стало відомо, що 6 березня 2012 року на предмет іпотеки було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 (1/5 частки спадкового майна), ОСОБА_4 (2/5 частки спадкового майна), ОСОБА_5 (2/5 частки спадкового майна). ОСОБА_3 було роз'яснено, що він успадковує майно, обтяжене боргом, і що обтяження майна іпотекою залишається чинним після отримання свідоцтва про право на спадщину та до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. 2.6. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість предмета іпотеки, переданого позивачу, станом на 30 січня 2015 року становила 1 401 254,00 грн, що не перевищувало заборгованість відповідачів перед позивачем. 2.7. У зв'язку з тим, що заборгованість за кредитним договором не була погашена, позивач звернувся до суду із вказаним позовом. 3. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки в рахунок погашення заборгованості спадкоємців за кредитним договором шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. 4. У березні 2015 року спадкоємці звернулися до суду із зустрічним позовом до позивача про визнання останнього таким, що втратив право вимоги до спадкоємців за кредитним договором і за договором іпотеки. 5. Позовні вимоги вони мотивували такими обставинами: 5.1. ОСОБА_3 та його сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - є спадкоємцями позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5.2. Після смерті позичальника ОСОБА_3 письмово повідомив кредитодавця про смерть його дружини та надав до кредитної справи копію відповідного свідоцтва про смерть із заявою щодо переоформлення кредитного договору на нього. 5.3. 6 березня 2012 року Перша одеська державна нотаріальна контора письмово повідомила кредитодавця про видачу спадкоємцям свідоцтв про право власності на спадщину на предмет іпотеки після смерті позичальника. 5.4. Позивач пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли у спадщину предмет іпотеки, з порушенням строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 16 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову; зустрічний позов задовольнив: визнав позивача таким, що позбавлений права вимоги до спадкоємців померлого позичальника. 7. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у первісному позові мотивоване тим, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли обтяжену іпотекою спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, і згідно з частиною четвертою цієї статті він втратив право вимоги. 8. Задовольняючи зустрічний позов, суд вказав, що позивач за первісним позовом не спростував належними та допустимими доказами того, що ОСОБА_3 у березні 2010 року повідомив кредитодавця про смерть позичальника, а набувши право вимоги кредитодавця до спадкоємців позичальника у 2012 році, позивач скористався цим правом лише у 2014 році з пропуском строків, передбачених статтею 1281 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення первісних позовних вимог і про відмову у задоволенні зустрічного позову. У рахунок погашення заборгованості спадкоємців позичальника перед позивачем за кредитним договором звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 10. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2016 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 11. 29 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області рішенням скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року в частині задоволення зустрічного позову й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що суд першої інстанції вірно встановив факт пропуску кредитором преклюзивного строку та відмовив у первісному позові саме з підстав, з яких заявлений зустрічний позов. А тому немає необхідності у задоволенні зустрічних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 23 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у повному обсязі та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову, а також задовольнити первісний позов у повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. У цій ухвалі суд вказав на те, що є обґрунтовані правові підстави для відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16 висновку щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме від висновку про те, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у разі коли спадкодавець є одночасно боржником за основним зобов'язанням та іпотекодавцем, недотримання строків звернення кредитора з вимогами до спадкоємців відповідно до статті 1281 ЦК України має наслідком припинення основного зобов'язання та припинення іпотеки спадкового майна як похідного зобов'язання. 18. В ухвалі від 1 лютого 2018 року звертається увага на те, що суд першої інстанції у справі № 522/407/15-ц врахував інший правовий висновок Верховного Суду України, встановивши факт відсутності у кредитора (позивача) права вимоги до спадкоємців за іпотечними зобов'язаннями з підстав, передбачених частиною четвертою статті 1281 ЦК України. Апеляційний суд з такими висновками районного суду погодився. 19. Мова йде про висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15. У цій справі Верховний Суд України зазначив, що «оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців». 20. Натомість, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16, на який посилається позивач у касаційній скарзі, полягає у тому, що «правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України)». Крім того, Верховний Суд України у справі № 6-31цс16 вказав, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» передбачає підстави припинення іпотеки, однак такої підстави як смерть іпотекодавця, положення цієї статті не містять. 21. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що викладений у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15 висновок Верховного Суду України про застосування положень статті 1281 ЦК України при вирішенні питання щодо звернення стягнення на спадкове іпотечне майно є протилежним до викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16 висновку Верховного Суду України в аналогічних правовідносинах. 22. Крім того, в ухвалі від 1 лютого 2018 року вказано, що «різна судова практика при вирішені питання щодо строку, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою до спадкоємця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень». 23. З огляду на це Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Позивач вказує на те, що вимога до спадкоємців була направлена ще кредитодавцем у межах встановленого законом строку. Вважає, що про це свідчить заява ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року, в якій він у зв'язку з набуттям спадщини та обтяженням на неї за договором іпотеки просив, зокрема, врегулювати відносини щодо погашення кредиту у добровільному порядку шляхом встановлення графіку погашення із розстроченням. Заява ОСОБА_3 про прийняття зобов'язань за кредитним договором, на думку позивача, є підтвердженням отримання вимоги кредитора до спадкоємців згідно з положеннями статті 1281 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 був також обізнаний із обтяженнями щодо спадкового майна при отриманні свідоцтва про право на спадщину. 25. Суди попередніх інстанцій, на думку позивача, дійшли помилкових висновків про пропуск кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16). (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідачів 26. 29 вересня 2017 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, якими у позові до спадкоємців відмовлено. 27. Обґрунтовуючи заперечення на касаційну скаргу, ОСОБА_3 вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача права вимоги до спадкоємців позичальника через пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України. 28. Інші відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. (2.2) Позиція третьої особи без самостійних вимог 29. Третя особа без самостійних вимог позицію щодо касаційної скарги не висловила. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 30. Спір виник між сторонами з приводу погашення заборгованості за кредитним договором, в рахунок якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Натомість, за зустрічним позовом вимоги стосувалися визнання позивача таким, який втратив право вимоги до спадкоємців. 31. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальникпомерла. Після її смерті відкрилась спадщина на предмет іпотеки. 32. 6 березня 2012 року державний нотаріус Першої одеської державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за законом, про що листом того ж дня повідомив кредитодавця. 33. 8 травня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до кредитодавця із листом, в якому повідомив, що успадкував від позичальника предмет іпотеки. Крім того, у зв'язку з набуттям спадщини, обтяженої іпотекою, просив кредитодавця укласти договір про добровільне погашення боргу із розстроченням. 34. 28 листопада 2012 року позивач набув право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу № 15, укладеного з кредитодавцем. Натомість, спадкоємці стали правонаступниками прав та обов'язків померлого позичальника щодо спадкового майна - предмета іпотеки, обтяженого для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. 35. Оскільки спадкоємці зобов'язання за кредитним договором не виконували, 23 грудня 2014 року позивач згідно з приписами статей 37 і 40 Закону України «Про іпотеку» й умовами кредитного договору надіслав на адресу спадкоємців повідомлення про необхідність погашення боргу та звільнення предмета іпотеки. 36. Позивач вважає, що 14 січня 2015 року звернувся до суду з позовом до спадкоємців у межах загальної позовної давності, а тому не прострочив звернення до боржника із вимогою про повернення кредиту. Аргументує свою позицію висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. 37. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 38. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 39. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 40. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 41. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 42. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 43. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 44. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. 45. З огляду на вказане, а також враховуючи невідповідність між висновком Верховного Суду України щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, і висновком Верховного Суду України щодо застосування вказаної статті, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16, Велика Палата Верховного Суду відступає у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) від останнього. 46. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 47. У справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) позивач 28 листопада 2012 року набув у кредитодавця право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу. На той час згідно з листом ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року кредитодавець знав про набуття спадкоємцями предмета іпотеки. Проте позивач вимогу про погашення боргу та звільнення предмета іпотеки надіслав спадкоємцям лише 23 грудня 2014 року, тобто пропустивши строки, визначені статтею 1281 ЦК України. Вказане позбавляє позивача права відповідної вимоги до спадкоємців. 48. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, а позивач не довів факт пред'явлення вимоги кредитодавцем до спадкоємців у межах строків, визначених статтею 1281 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті ОСОБА_3 листом від 8 травня 2012 року, скерованим на адресу кредитодавця, повідомив останнього про набуття предмета іпотеки у спадщину. Будь-яка інформація про пред'явлення кредитодавцем вимоги до спадкоємців у вказаному листі відсутня. 49. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення, висловлені позивачем у касаційній скарзі, щодо своєчасного пред'явлення вимоги до спадкоємців і погоджується з аргументами судів першої й апеляційної інстанцій щодо втрати позивачем права вимоги до спадкоємців. 50. З огляду на вказане рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року необхідно залишити без змін. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 51. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 52. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року є правильним по суті рішенням і залишає його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 438,40 грн, понесені ОСОБА_3 за подання касаційної скарги, за результатами розгляду якої 14 грудня 2016 року була постановлена ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 55. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 55.1. У разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 55.2. Спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 55.3. Спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 55.4. Спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 55.5. Кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 55.6. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 56. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 57. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 58. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців»не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 59. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 60. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 61. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 62. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року залишити без змін. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (адреса: вулиця Щорса, будинок 31, місто Київ, 01133; ідентифікаційний код: 38004195) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_12; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 438,40 грн. відшкодування витрат за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Саприкіна О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73469649
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 квітня 2020 року м. Київ Справа № 295/5047/18 Провадження № 14-570цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Богунського районного суду міста Житомира від 19 березня 2019 року, постановлену суддею Перекупкою І. Г., і постанову Житомирського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів Миніч Т. І., Павицької Т. М., Трояновської Г. С. у справі за позовом ОСОБА_1 , яку представляє ОСОБА_2 , до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», Комунального підприємства «Центральна районна аптека № 118» Житомирської міської ради про визнання договору поруки недійсним та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Богунського районного суду міста Житомира із зазначеним позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»), Комунального підприємства «Центральна районна аптека № 118» Житомирської міської ради (далі - КП «Центральна районна аптека № 118»), вважаючи, що оскаржуваним договором поруки порушені її права як споживача, захищені Законом України «Про захист прав споживачів» та статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки її неналежним чином було проінформовано про умови договору поруки. 2. 14 грудня 2015 року, за твердженням позивачки між КП «Центральна районна аптека № 118» та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений кредитний договір шляхом приєднання КП «Центральна районна аптека № 118» до публічного договору в мережі Інтернет. Цей договір укладений між юридичними особами. На забезпечення виконання КП «Центральна районна аптека № 118» зобов`язань за цим кредитним договором між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» 07 квітня 2016 року укладений договір поруки, згідно з яким вона виступила поручителем за виконання КП «Центральна районна аптека № 118» своїх зобов`язань за відповідним кредитним договором на суму 10 000,00 грн. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Ухвалою Богунського районного суду міста Житомира від 19 березня 2019 року, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, провадження у цій цивільній справі закрито. 4. Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що розгляд спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо його сторонами є юридичні особи та (або) фізичні особи -підприємці, належить до компетенції господарських судів. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 5. У травні 2019 року ОСОБА_1 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Богунського районного суду міста Житомира від 19 березня 2019 року і постанову Житомирського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу за належною підсудністю на новий розгляд до суду першої інстанції. 6. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно дослідили обставини справи та дійшли помилкових висновків, оскільки ухвалою Богунського районного суду міста Житомира від 27 квітня 2018 року встановлено, що позовна заява позивачки відповідає вимогам статті 175 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), справа призначена до розгляду судом загальної юрисдикції. Позивачка не є суб`єктом підприємницької діяльності, тому з урахуванням предмета позову вибрала спосіб захисту порушеного права шляхом подання позовної заяви в межах цивільного судочинства. Рух справи в суді касаційної інстанції 7. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 13 травня 2019 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у справі № 295/5047/18. 8. У червні 2019 року ПАТ КБ «Приватбанк» подало заперечення на касаційну скаргу, вважаючи її необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення обґрунтованими та законними, такими, що мають бути залишені без змін. 9. 18 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, згідно з якою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 07 жовтня 2019 року прийняла та призначила зазначену справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 11. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. 12. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 13. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 14. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 15. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. 16. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. 17. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежовувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 18. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. 20. По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). 21. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 22. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначені статтею 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). За змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. 23. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 24. До юрисдикції господарських судів належать спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 25. Аналогічного висновку щодо суб`єктної юрисдикції у спорах за подібних правовідносин, у яких фізичною особою оспорюється похідне зобов`язання від основного зобов`язання, яке виникло між двома юридичними особами, Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18, і підстав для відступу від нього не вбачається. 26. Отже, Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо правильного застосування норми права, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення у відповідності з таким висновком. 27. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами процесуального права, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано закрив провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до юрисдикції господарського суду. 28. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів і не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального права. 29. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 30. З огляду на вказане оскаржувані судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Щодо судових витрат 31. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Україниякщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 32. Оскільки суд касаційної інстанції не змінив і не ухвалив нового рішення, а дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень - без змін, то судові витрати у такому випадку розподілу не підлягають. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Богунського районного суду міста Житомира від 19 березня 2019 року і постанову Житомирського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88815836
  11. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2019 року м. Черкаси провадження № 22-ц/821/22/19справа 712/7536/16ц категорія 304090000 Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючого: Єльцова В. О. суддів: Бородійчука В. Г., Нерушак Л. В. секретаря: Анкудінова О. І. учасники справи: позивач: Акціонерне товариство "Укрсоцбанк" відповідач: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 представник відповідачів - адвокат Шимановський А. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Бабенка Сергія Сергійовича на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року (прийняте суддею Романенко В. А.) у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в : 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Свою позовну заяву обґрунтовують тим, що 23.08.2005 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 895/06-034-563, відповідно до якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти в сумі 73500 доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22.08.2025 року. Додатковою угодою № 1 сторони встановили нову відсоткову ставку за кредитом на рівні 14% річних починаючи з 20.10.2008 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за договором кредиту № 895/06-034-563, 23 серпня 2005 року було укладено між ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір поруки № 895/06-034-563, відповідно до якого поручитель зобов`язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту. Позивачем виконано свої зобов`язання, визначені в п.п. 3.1.1 договорів кредиту, ОСОБА_1 відкрито позичковий рахунок в Черкаській обласній філії АКБ «Укрсоцбанк» та надано суму кредиту. Згідно з п.п. 3.3.9, 3.3.10 договору кредиту ОСОБА_1 зобов`язана сплачувати проценти за використання кредиту та своєчасно і в повному обсязі погашати кредит та можливі штрафні санкції в порядку та в розмірі, визначених цим договором. ОСОБА_1 не виконує умови договору кредиту, порушуючи строки повернення кредиту та сплати процентів. Відповідно до п. 4.2 договору кредиту у разі прострочення ОСОБА_1 строків погашення кредиту та сплати процентів, вона сплачує позивачу пеню в розмірі подвійної ставки НБУ, що діє у цей період, від несвоєчасної суми за кожен день прострочення. Неналежне виконання взятих на себе зобов`язань ОСОБА_1 за договором кредиту призвели до виникнення заборгованості, яка станом на 30.05.2016 року згідно з розрахунками заборгованості складає: 160 278,77 доларів США, що еквівалентно 4 029 601,92 грн., яка складається: сума заборгованості за кредитом - 61 527 доларів США, що еквівалентно 1 546 544,21 грн.; сума заборгованості за відсотками - 64 886,81 доларів США, що еквівалентно 1 630 996,48 грн.; розмір пені за несвоєчасне повернення відсотків - 12 489,58 доларів США, що еквівалентно 313 938,40 грн.; суми пені за несвоєчасне повернення відсотків - 21 375,38 доларів США, що еквівалентно 537 292,09 грн.; сума заборгованості за комісіями 830,75 грн. Просили суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту № 895/06-034-563 від 23.08.2005 року за тілом кредиту та відсотками в розмірі 126 413,81 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 3 177 540,69 грн., пеню та за комісіями в розмірі 852 061,23 грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» витрати по сплаті судового збору в сумі 60 444, 03 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року позов задоволено частково. Вирішено стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 71 253, 09 доларів США, що за офіційним курсом НБУ, станом на день винесення рішення суду, еквівалентно 1 901 054, 05 грн., пеню в розмірі 10 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» сплачений судовий збір в розмірі 15 111 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» сплачений судовий збір в розмірі 15 111 грн. Короткий зміст вимог апеляційної скарги У травні 2019 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Бабенко С. С. оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року, постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу В апеляційній скарзі представник відповідача вказує, що сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто, зміни строку виконання основного зобов`язання та визначили умови такого повернення коштів. Апелянт вказує, що перша прострочка по сплаті за кредитним договором виникла у відповідача ОСОБА_1 22.05.2008, а тому за визначення пункту 4.5. Кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів після прострочення чергового платежу. Вважає, що позивач пропустив строк позовної давності, а тому вважає що в позові необхідно взагалі відмовити. Крім того апелянт зазначає, що після того як були внесені зміни до кредитного договору, яким збільшено обсяг відповідальності поручителя без його узгодження, що є підставою для визнання поруки такою, що припинилася у відповідності до частини 1 статті 559 Цивільного кодексу України. Відзив на апеляційну скаргу на апеляційну скаргу не надходив. Надходження апеляційної скарги Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 10 червня 2019 року відкрито апеляційне провадження. Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 18 червня 2019 року справу призначено до розгляду на 2 липня 2019 року. Указом Президента України від 29 грудня 2017 № 452/2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» апеляційний суд Черкаської області ліквідовано, утворено Черкаський апеляційний суд. Відповідно до ч. 5 ст 31 ЦПК України у разі ліквідації суду справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом. 26 липня 2019 року розпочав свою роботу Черкаський апеляційний суд, у зв`язку з чим було передано дана цивільна справа для розгляду. Ухвалою Черкаського апеляційного суду в особі судді Єльцова В. О. від 06.08.2019 вказану цивільну справу прийнято до свого провадження. Ухвалою Черкаського апеляційного суду в складі колегії суддів від 12 серпня 2019 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції 23.08.2005 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 895/06-034-563, відповідно до якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти в сумі 73500 доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22.08.2025 року. Додатковою угодою № 1 сторони встановили нову відсоткову ставку за кредитом на рівні 14% річних починаючи з 20.10.2008 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за договором кредиту № 895/06-034-563, 23 серпня 2005 року було укладено між ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір поруки № 895/06-034-563, відповідно до якого поручитель зобов`язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту Позивачем виконано свої зобов`язання, визначені в п.п. 3.1.1 договорів кредиту, ОСОБА_1 відкрито позичковий рахунок в Черкаській обласній філії АКБ «Укрсоцбанк» та надано суму кредиту. Згідно з п.п. 3.3.9, 3.3.10 договору кредиту ОСОБА_1 зобов`язана сплачувати проценти за використання кредиту та своєчасно і в повному обсязі погашати кредит та можливі штрафні санкції в порядку та в розмірі, визначених цим договором. ОСОБА_1 не виконала умови договору кредиту, порушуючи строки повернення кредиту та сплати процентів. 28 лютого 2017 року ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси призначено по даній справі судово-економічну експертизу, за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2 Відповідно до висновку експерта Жукової О. В. за результатами проведення судово-економічної експертизи № СЕ2017/081 від 30 січня 2019 року, враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 заборгованість ОСОБА_1 по договору кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковій угоді № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 року, станом на 30.05.2016 року становила 37 356,90 доларів США, зокрема: - по тілу кредиту 11052,00 доларів США; - по процентах за користування кредитом 26304,90 доларів США. Строкова заборгованість позичальника по тілу кредиту (термін погашення якої настане 22 серпня 2025 року) за період з 30.05.2016 року по 22.08.2025 року становить 33897,00 доларів США. Копія виписки по руху коштів на рахунку обліку нарахованих та сплачених комісій № НОМЕР_1 за період з 31.08.2006 року по 30.01.2009 року та копія виписки по руху коштів на рахунку обліку прострочених комісій за цей же період банком для проведення дослідження не надана, що унеможливлює дослідити суму нарахованих і сплачених комісій та наявність заборгованості у сумі 830,75 грн. Враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 пеня за несвоєчасність погашення ОСОБА_1 заборгованості по тілу кредиту та по процентах за користування кредитом за договором кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковою угодою № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 за період з 30.05.2015 року по 29.05.2016 року становила 80731,63 грн., зокрема: - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по тілу кредиту 23644,45 гривень; - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по процентах за користування кредитом 57087,18 гривень. 2. Мотивувальна частина Позиція Черкаського апеляційного суду Відповідно до п. 8 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Справа підлягає розгляду Черкаському апеляційному суді у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням та викликом сторін для розгляду справи. Згідно до вимог ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. При цьому, за загальним правилом встановленим вказаною нормою права, розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії. Розгляд апеляційної скарги проводився за участі представника відповідачів адвоката Шимановського А. В. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідачів, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає. Задовольняючи позовні вимоги частково та стягуючи солідарно суму боргу з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції посилався на висновок експерта № СЕ2017/081 від 30.01.2019, згідно якого зроблено висновок, що з урахуванням трирічного строку позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 заборгованість ОСОБА_1 по договору кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковій угоді № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 року, станом на 30.05.2016 року становила 37 356,90 доларів США, зокрема: по тілу кредиту 11052,00 доларів США; по процентах за користування кредитом 26304,90 доларів США. Строкова заборгованість позичальника по тілу кредиту (термін погашення якої настане 22 серпня 2025 року) за період з 30.05.2016 року по 22.08.2025 року становить 33897,00 доларів США. Копія виписки по руху коштів на рахунку обліку нарахованих та сплачених комісій № НОМЕР_1 за період з 31.08.2006 року по 30.01.2009 року та копія виписки по руху коштів на рахунку обліку прострочених комісій за цей же період банком для проведення дослідження не надана, що унеможливлює дослідити суму нарахованих і сплачених комісій та наявність заборгованості у сумі 830,75 грн. Враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 24.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13, пеня за несвоєчасність погашення ОСОБА_1 заборгованості по тілу кредиту та по процентах за користування кредитом за договором кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковою угодою № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 за період з 30.05.2015 по 29.05.2016 становила 80731,63 грн., зокрема: пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по тілу кредиту 23644,45 гривень; пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по процентах за користування кредитом 57087,18 гривень. Згідно із статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України, відповідно до якої зобов`язання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу» (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Статтею 266 ЦК України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність сплила і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Під час апеляційного перегляду справи встановлено, що пунктом 4.4. Кредитного договору № 895/06-034-563 від 23.08.2005, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.2.-3.3.8., 3.3.12.-3.3.14., та 3.3.19. цього договору, порушення позичальником умов договору, визначених п. 1.3. більше, ніж п`ять днів, строк користування Кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити Кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту, а також нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Згідно із пунктом 4.5 кредитного договору, у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.9. та 3.3.10 (сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 60 (шістдесят) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Аналогічні положення містить пункт 7.4. Кредитного договору. (а.с. 12-13 том 1). Таким чином сторони у такий спосіб урегулювали питання дострокового повернення кредитних коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення. Як вбачається з розрахунку заборгованості, останній платіж на погашення кредиту у розмірі 596 дол. США ОСОБА_1 здійснила 07 квітня 2009 року, (а.с. 20 звор. сторона т. 1), і після цього жодних платежів на виконання умов договору відповідачем не здійснювалося. Отже, ураховуючи положення пункту 4.5. кредитного договору, строк кредитування вважається таким, що сплив через шістдесят днів після внесення останнього платежу, тобто 7 червня 2009 року, відтак саме з цього моменту у позивача виникло право на звернення до суду за захистом порушеного права. Проте з позовом до суду ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося лише 24 червня 2016 року, що свідчить про пропуск ним строку позовної давності, що з урахуванням заяви відповідача про його застосування та відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, є підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, нарахованої до 7 червня 2013 року. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 6-719цс16 та неодноразово був підтриманий у постановах Верховного Суду в схожих справах за участю ПАТ «Укрсоцбанк». Разом з тим, вирішуючи питання щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за відсотками та пені за несвоєчасне повернення кредиту і відсотків, нарахованої за період з 2008 року по 30 травня 2016 року, колегія суддів не вбачає правових підстав для застосування строку позовної давності, адже нарахування зазначеної заборгованості є неправомірним з огляду на таке. В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 23 серпня 2005 року між ПАТ «Укрсоцбанк»» та ОСОБА_1 був укладений договір кредиту, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит в сумі 73500 доларів США, які позичальник зобов`язався повернути, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22 серпня 2025 року. Пунктом 1.2 укладеного договору встановлено, що кредит надається на придбання нерухомого майна - двохкімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 2.2 днем надання кредиту, вважається день видачі Позичальнику готівкових коштів в сумі Кредиту (73 500 доларів США). З договору Кредиту випливає, що в день укладення цього Договору з Позичальником, Кредитор (банк) уклав іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала банку заставне нерухоме майно у вигляді двохкімнатної квартири у АДРЕСА_1 . Додатковою угодою № 1 про внесення змін до договору кредиту № 895/06-034-563 від 22.08.2005 збільшена процентна ставка за користування кредитом до 14 процентів річних з 20.10.2008 року (а.с. 14 т. 1) Крім того, 23 серпня 2005 року між позивачем, ОСОБА_1 та поручителем ОСОБА_2 був укладений договір поруки від № 895/06-034-563 (а.с. 15-17 т. 1). Частиною 1 статті 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Позивач виконав взяті за договором зобов`язання та надав кредитні кошти, що підтверджується видатковим касовим ордером № 14-01 від 23 серпня 2005 року на суму 73 500 доларів США, що в еквіваленті складає 371 175 грн. (т. 1, а.с. 18). ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань не виконувала внаслідок чого утворилась заборгованість. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема зміна умов зобов`язання. Виконавчим написом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколовим Ю. Є. від 29 грудня 2010 року, у зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань по погашенню кредиту і сплаті відсотків, що передбачені п.п. 3.3.9, 3.3.10, та на підставі ст. 4 Договору кредиту та ст. 4 Іпотечного договору, задоволено вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» в особі Київської міської філії ПАТ «Укрсоцбанк» та звернуто стягнення на предмет іпотеки в розмірі 95 487 доларів США 28 центів, що згідно курсу НБУ станом на 24.11.2010 року становить 757 949, 38 грн., в тому числі 61 527, 00 доларів США сума заборгованості за кредитом, 16 075, 40 дол. США сума заборгованості за відсотками, 1001, 77 дол. США - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 2183,11 дол. США - пеня за несвоєчасне повернення відсотків, 14 700 дол. США - штрафи, передбачені кредитним договором, тому у зв`язку з стягненням заборгованості на адресу відповідача ОСОБА_1 були надіслані вимоги про повне погашення кредитної заборгованості, які не були виконані (т.1 а.с. 70, 72-73). Виданий виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколова Ю. Є. від 29 грудня 2010 року про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартири в АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , вказує на те, що банк змінив умови договору з цієї дати, а відтак право вимагати повернення кредитних коштів та процентів у нього припиняється. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом, вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Виконавчий напис нотаріуса від 29.12.2010 року щодо звернення стягнення на заставне майно засвідчує такі зміни. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену у договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18 та від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, а тому перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові у зв`язку з його необґрунтованістю. У разі встановлення судом порушеного права, але позовна давність за такими вимогами сплила, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, на які посилався позивач. Аналогічний правовий висновок, висловлений у постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц. Враховуючи, що право позивача нараховувати відсотки за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то починаючи з 8 червня 2009 року позивач не мав права нараховувати проценти за користування кредитними коштами, а тому до вимоги позивача про стягнення відсотків позовна давність не може бути застосована, оскільки така вимога є необґрунтованою. З огляду на положення частин другої та третьої статті 549 ЦК України, відповідно до яких штраф та пеня є неустойкою, яка обчислюється у процентах від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов`язання, за відсутності правових підстав для нарахування процентів після 7 червня 2009 року, відсутні й правові підстави для нарахування пені за несвоєчасне повернення тіла кредиту та пені за несвоєчасне повернення відсотків за указаний період. Крім того, колегія суддів погоджується з апеляційними доводами щодо вимог апеляційної скарги, які стосуються стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2 . Суд першої інстанції необґрунтовано задовольнив вимоги банку щодо стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2 з наступних підстав. Укладеними договорами про внесення змін до кредитного договору № 1 та 2 між банком та ОСОБА_1 , сторони збільшили процентну ставку за користування кредитними коштами, що відповідно збільшило обсяг зобов`язання боржника, а також обсяг відповідальності поручителя, згоди на яке остання не надавала. Відповідно до частини першої статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (стаття 554 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом (частина четверта статті 559 ЦК України). Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв`язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги), якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України). Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, провадження № 6-53цс14, та у постанові Верховного суду № 61-29692ск18 від 26.09.2019 року. У разі неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за основним договором строк пред`явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов`язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов`язання або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. За умови пред`явлення банком боржнику й поручителю вимог про дострокове виконання зобов`язання з повернення кредиту, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов`язання й порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року, провадження № 6-106цс14. Крім того, правильне застосування частини четвертої статті 559 ЦК України було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18), яка у постанові від 13 червня 2018 року виклала правовий висновок про відсутність підстав для відступлення від сталої практики Верховного Суду України й Верховного Суду та вказала, що з огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором, повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У справі, що переглядається, поряд з установленням строку дії кредитного договору сторони визначили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів) у вигляді платежів до дати, встановленої у графіку, що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору. Враховуючи наведене, банк не пред`явив до поручителя ні вимоги, ні позову у строк протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. При цьому, такий строк відповідно до п. 4.4. кредитного договору настав на п`ятий день після виникнення прострочки позичальника у 2009 році. Частина 2 ст. 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом третім вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, ст. 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Водночас кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. У свою чергу суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Крім того ч. 2 ст. 13 ЦПК України, яка регламентує диспозитивність цивільного судочинства, визначено, що збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У відповідності до ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумнів у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до положень ст. 83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної зави. Якщо докази не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасники справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, зокрема, є неправильне застосування норм матеріального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, рішення суду першої інстанції, як ухвалене при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм процесуального права, до скасування та ухвалення нового про відмову в задоволенні позову повністю. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Бабенка Сергія Сергійовича задовольнити частково. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови в порядку та за умов, визначених цивільно-процесуальним законом. Повний текст постанови виготовлений 02 грудня 2019 року. Головуючий Судді http://reyestr.court.gov.ua/Review/86032550
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 408/8040/12 Провадження N 14-145цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року у складі суддів Митрофанової Л.В., Бондар Я.М., Соколан Н.О. в цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта банк" про визнання поруки припиненою ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2012 року ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що 3 липня 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Укрпромбанк") та ОСОБА_3 (позичальник) укладено кредитний договір N 444/ФКВ-07 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних на строк до 2 липня 2027 року. Того ж дня з метою своєчасного і належного виконання позичальником узятих на себе зобов'язань між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 444/Zфпор-07 (далі - Договір поруки), за яким поручитель зобов'язалася відповідати за повне та своєчасне виконання боржником зобов'язань за Кредитним договором. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за умовами якого ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, зокрема, за вказаними Кредитним договором та Договором поруки. ОСОБА_3 належним чином не виконувала узятих на себе зобов'язань, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року виникла заборгованість за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами -16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн та за комісією - 21 896,59 грн. яку позивач після збільшення позовних вимог просив стягнути на свою користь солідарно з відповідачів. ОСОБА_3, заперечуючи проти позову, послалась на те, що ПАТ "Дельта банк" не підтвердило обставин щодо набуття ним права вимоги до відповідачів за договором про передачу активів та кредитних зобов'язань, а також щодо поширення цього договору на Кредитний договір і Договір поруки, належно і своєчасно не повідомив відповідачів про перехід прав вимоги до ПАТ "Дельта банк" у кредитному зобов'язанні перед ТОВ "Укрпромбанк". ПАТ "Дельта банк" не довело, що воно є правонаступником ТОВ "Укрпромбанк". Позов не містить розрахунків суми, яку просить стягнути банк. Позивач не надав документів для перевірки і з'ясування дійсної суми заборгованості боржника, у зв'язку із чим неможливо встановити момент виникнення заборгованості та період нарахування процентів, штрафів, комісій. Банк після першої несплати позичальником установленого платежу знав про порушення, мав змогу звернутися до суду з вимогою про стягнення заборгованості за Кредитним договором, але своїм правом не скористався, у зв'язку із чим пропустив позовному давність. У грудні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. На обґрунтування зустрічних позовних вимог послалася на те, що Договір поруки припинив свою дію, оскільки кредитор протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням не пред'явив вимоги до неї як до поручителя. Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просила визнати поруку припиненою. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року, первісний позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ПАТ "Дельта банк" 561 273,32 грн заборгованості за тілом кредиту, 262 690,01 грн заборгованності за процентами, 21 896,59 грн заборгованості за комісією і 3 654 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності факту невиконання боржником та поручителем своїх зобов'язань за Кредитним договором та Договором поруки. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суд дійшов висновку про його недоведеність та безпідставність. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд не визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для звернення кредитора з вимогою про виконання основного зобов'язання з огляду на те, що ОСОБА_3 останній платіж за Кредитним договором здійснила у червні 2010 року, а вимогу про стягнення кредитної заборгованості до ОСОБА_5 банк пред'явив лише у серпні 2012 року. Оскільки коштів за Кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах позовної давності. Проте апеляційний суд зазначеного не врахував та не встановив, з якого часу позичальник не сплачував проценти за договором. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким первісний позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 798 156,24 грн. яка складається із заборгованості за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 13 624,35 доларів США, що еквівалентно 214 986,33 грн. за комісією - 21 896,59 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" судовий збір у розмірі 3 654 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Дельта банк", апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином не виконувала умов Кредитного договору, у зв'язку із чим у неї виникла заборгованість у розмірі 798 156,24 грн. яка підлягає стягненню за період з липня 2010 року по січень 2015 року. Відмовляючи ПАТ "Дельта банк" у стягненні з боржника заборгованості за процентами у розмірі 3 023,13 доларів США, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не обґрунтував природи походження цієї заборгованості. Відмовляючи у задоволенні вимог ПАТ "Дельта банк" у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач на неодноразові запити суду не надав розрахунків заборгованості в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення. У вересні 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення з неї грошових коштів і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову ПАТ "Дельта банк" у задоволенні позову, в іншій частині рішення апеляційного суду залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував відсутності у матеріалах справи доказів передачі ПАТ "Дельта банк" права вимоги за Кредитним договором саме до неї як боржника, а наявна копія витягу з договору про передачу активів та кредитних зобов'язань від 30 червня 2010 року не містить інформації про факт такої передачі. Усупереч вимогам статей 516, 517, 1082 ЦК України вона не була належним чином повідомлена про заміну кредитора в зобов'язанні. Суд не взяв до уваги тієї обставини, що позивач не надав доказів на підтвердження загальної суми заборгованості із зазначенням часу її утворення помісячно до передачі активів. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта банк" подало касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, не відповідає нормам матеріального права, оскільки такий строк повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права повернення кредиту достроково. Посилання в рішенні апеляційного суду на те, що позивач не обґрунтував природи походження заборгованості за процентами в розмірі 3 023,13 доларів США є неправильним, оскільки в матеріалах справи наявний розрахунок заборгованості за процентами. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада та 6 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Дельта банк" відповідно, витребувано справу із суду першої інстанції та надано особам, які беруть у ній участь, строк для подачі заперечень на касаційні скарги. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі? ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справпередав, а Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав зазначену справу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 квітня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. 16 квітня 2018 року справа надійшла до ВеликоїПалати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Під час розгляду справи суди встановили, що 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта банк", та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір, за яким банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних. За умовами цього договору повернення кредиту здійснюється щомісячно частинами у розмірі не менш як 163,33 доларів США, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту. З метою своєчасного і належного виконання ОСОБА_3 узятих на себе зобов'язань 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) і ОСОБА_3 укладено Договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов'язань перед банком за Кредитним договором у повному обсязі. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за яким ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, що включає в себе кредитні договори, в тому числі й Кредитний договір, укладений між банком та ОСОБА_3 Пунктом 5.1 Кредитного договору визначено, що сторони несуть відповідальність за невиконання та/або неналежне виконання умов цього Договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України. ОСОБА_3 не виконувала належним чином узятих на себе зобов'язань за Кредитним договором, здійснивши останній платіж у червні 2010 року, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року утворилася заборгованість, яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн. за комісією - 21 896,59 грн. що підтверджується наданим позивачем розрахунком. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог? відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу). Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до поручителя про стягнення заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд виходив з того, що банк не надав розрахунку заборгованості за Кредитним договором у межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що у разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6- 3087цс16 та в інших. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком і не вбачає підстав для відступлення від нього. З огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи N 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах N 6-53цс14, 6-3087цс16 та інших аналогічних справах. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності"). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Христовпроти України" (рішення від 19 лютого 2009 року, заява N 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії"). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Як зазначено в Доповіді щодо верховенства права Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеціанської комісії), правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики. ЄСПЛ зазначав, що сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи (рішення від 24 липня 2003 року у справі "Рябих проти Росії", заява N 52854/99). Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, які ґрунтуються на сталій практиці щодо застосування положень статті 559 ЦК України як Верховного Суду України, так і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційних скарг, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"), які з огляду на положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Таким чином, наведені у касаційних скаргах доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статей 411, 413 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду не вправі встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані на підтвердження цих обставин. Судом касаційної інстанції не встановлено фундаментальних порушень судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді спору у цій справі. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що під час розгляду справи апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права й не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення, оскільки наведені в них доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська О.С. Золотніков
  13. ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2019 року м. Чернівці справа № 726/1652/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Ковальчук Н.О. позивач за первісним позовом Державна іпотечна установа відповідачі за первісним позовом ОСОБА_1 Брунович, ОСОБА_2 позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 відповідачі за зустрічним позовом Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит», Державна іпотечна установа апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , та Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє ОСОБА_5 Валерій Михайлович, на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Асташев С.А. ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог В серпні 2018 року Державна іпотечна установа звернулася до суду з позовом. Позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь позивача 1 307 979 гривень 66 копійок. Посилався на те, що 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ВАТ «Банк «Фінанси та кредит») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 1710 pv21-07. Відповідно до умов вказаного договору відповідачу був наданий кредит в сумі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Зобов`язання за договором були забезпечені іпотечним договором та договором поруки. 11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір відступлення права вимоги. Згідно умов вказаного договору банк передав позивачу всі права вимоги за зобов`язаннями відповідачів. Станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором становила 1 307 979 гривень 66 копійок, в тому числі по сумі основного боргу 753 706 гривень 75 копійок, інфляційні втрати 96 895 гривень 06 копійок, пеня в сумі 149 907 гривень 37 копійок, прострочені відсотки в сумі 307 470 гривень 48 копійок. У жовтня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою. Просила визнати припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2017 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 Посилалася на те, що в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. 2 жовтня 2014 року між Акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду, відповідно до умов якої процентна ставка за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року була збільшена з 13 до 14 відсотків річних. ОСОБА_2 вказана додаткову угоду не підписувала. Також звертала увагу суду на те, що позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском строку встановленого для звернення до суду з вимогами до поручителя. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року первісним позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок. В решті первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 . Ухвалюючи рішення в частині часткового задоволення первісного позову, суд виходив з того, що боржник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, натомість позивач, отримавши право вимоги до боржника, мав достатні підстави на звернення до суду із вказаним позовом про стягнення заборгованості. Ухвалюючи рішення в частині задоволення зустрічного позову, суд виходив з того, що на момент укладення додаткового договору до договору поруки, ОСОБА_2 перебувала за межами України, що свідчить про те, що вона фізично не могла його підписати, а тому існують підстави для визнання припиненою поруку у зв`язку із збільшенням обсягу відповідальності поручителя без його згоди. Також суд вважав припиненою поруку у зв`язку із непред`явленням банком вимоги до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки у встановлений законом шестимісячний строк з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням. Короткий зміст вимог апеляційних скарг В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з нього заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати та ухвалити нове судове рішення, який в первісному позові в цій частини відмовити. В апеляційній скарзі Державна іпотечна установа просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаних вимог. Також Державна іпотечна установа просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки та ухвалити нове судове рішення, яким в зустрічному позові відмовити. Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_7 , в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині задоволених первісних позовних вимог з порушенням норм матеріального та процесуального права. Розрахунок, наданий позивачем по первісному позову, є необґрунтованим і недоведеним. В розрахунках заборгованості та в додатку № 2 до кредитного договору, відсутня інформація з відображенням сум, які відповідач ОСОБА_3 сплачував згідно умов кредитного договору, а також періоди, за які були сплачені вказані кошти. Відсутні підстави для стягнення з нього інфляційних втрат, оскільки кредитні кошти надавались йому у іноземній валюті, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня. В частині вимог про стягнення пені підлягає застосуванню строк позовної давності. Позивач не має правових підстав для стягнення з нього заборгованості, оскільки ним не доведено факт відступлення прав вимоги за кредитним договором, який було укладено з позичальником. Державна іпотечна установа в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки з порушенням норм матеріального та процесуального права. Судом першої інстанції не було перевірено документи представника відповідачів – ОСОБА_8 . щодо законності надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 не повинен був братися до уваги судом, оскільки в матеріалах справи відсутні документи на підтвердження того, що між ОСОБА_9 та відповідачами за первісним позовом укладався договір про надання правничої допомоги. Представником відповідачів не надано жодного доказу на підтвердження того, що додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року було підписано не ОСОБА_2 , а іншою особою. Строк пред`явлення позовних вимог до поручителя не сплив. Відповідачі не надали детального опису наданих робіт (послуг) та здійснених ними витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги. Акт виконаних робіт не було надано до суду першої інстанції. Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи Державна іпотечна установа подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 . Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частині, яка оскаржується, залишити без змін. Посилається на те, що рішення про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про відступлення права вимоги і обізнаний про негативні для нього наслідки не виконання зобов`язань на користь первісного кредитора. Кошти, які були перераховані на дострокове погашення кредиту, на рахунок нового кредитора – Державної іпотечної установи не надходили, а тому позика не вважається повернутою. У Державної іпотечної установи не було підстав вказувати у розрахунку дати погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування, оскільки сам розрахунок заборгованості здійснюється, починаючи з 17 вересня 2015 року, тобто з моменту, коли у позивача виникло право вимоги. Власного розрахунку заборгованості при розгляді в суді першої інстанції відповідачем не надано. Відповідно до договору відступлення права вимоги, позивач отримав право вимоги до відповідачів за грошовим зобов`язанням визначеного в гривнях, а тому правомірно просить стягнути інфляційні втрати за весь період прострочення виконання зобов`язання за кредитним договором. ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_8 , подав відзив на апеляційну скаргу Державної іпотечної установи. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частинах, які оскаржуються, залишити без змін. Посилається на те, що рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_10 .В вказує, що ним надано до суду першої інстанції всі необхідні документів на підтвердження його повноважень як адвоката відповідачів за первісним позовом. Матеріали справи не містять доказів того, що його свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю є зупиненим, скасованим або визнаним в судовому порядку недійсним. Вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не повинен був братися до уваги запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 , оскільки до вказаного запиту ОСОБА_11 було надано всі необхідні документи на підтвердження її повноважень щодо представництва інтересів ОСОБА_2 ОСОБА_2 не підписувала додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року, оскільки в цей час перебувала за межами України. Порука є припиненою відповідно до укладеного договору поруки з моменту збільшення процентної ставки, а саме з 02 жовтня 2014 року. Позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя. Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1710 pv21-07, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Відповідно до пункту 4.3 вказаного кредитного договору позичальник сплачує відсотки щомісяця, у термін до 10 числа кожного місяця. У зазначений термін сплачуються відсотки, нараховані за попередній календарний місяць Відповідно до пункту 2.1 іпотечного договору № 1710 pv21-07, укладеного 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» (іпотекодержателем) та ОСОБА_3 (іпотекодавцем), з метою забезпечення виконання позичальником вказаних зобов`язань, іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно - житловий будинок АДРЕСА_1 з належними до нього будівлями та спорудами загальною площею 93,50 кв.м, що знаходиться в АДРЕСА_2 . АДРЕСА_3 . Того ж дня, між ВАТ « Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 1710 pv21-07, згідно з умовами якого ОСОБА_2 як поручитель поручається за виконання ОСОБА_3 обов`язків, що виникли на підставі основного кредитного договору. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду до кредитного договору № 1710 pv21-07, відповідно до умов якої відсоткова ставка за користування кредитними коштами, починаючи з 02 жовтня 2014 року, встановлюється в розмірі 14 процентів на рік. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07, пунктом 1.1 якої передбачено, що поручитель зобов`язується перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, укладеним між кредитором та боржником, відповідно до умов якого боржникові ОСОБА_3 наданий кредит у розмірі 34 123 євро 81 євроцент зі сплатою 14 процентів річних терміном до 09 жовтня 2022 року. 11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою було укладено договір відступлення права вимоги №17/4-В, відповідно до умов якого банк відступив, а Державна іпотечна установа набула всі права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення по ним, вказаними у додатках до цього договору, в тому числі і за кредитним договором № 1710 pv21-07. Згідно з пунктом 2.1 договору відступлення права вимоги пункт 1.2 договору набирає чинності у день прийняття Національним Банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного Банку України № 612 «Про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 вересня 2015 року № 171 «Про затвердження тимчасової адміністрації в АТ «Банк Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». З наданих позивачем розрахунків вбачається, що станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених відсотків за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_12 В. слід задовольнити, апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович задовольнити частково з наступних підстав. Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною 1 статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин 1 та 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина 1 статті 553 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). У частині 1 статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 514 ЦК України). Суд першої інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором, виходив з того, що позичальник не виконує взятих на себе зобов`язань за кредитним договором та має прострочену заборгованість у розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок. Однак з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він зроблений ним без належного з`ясування дійсних обставин справи. Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду в частині вимог про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором не відповідає. Обґрунтовуючи доводи позовної заяви, Державна іпотечна установа посилалася на те, що ОСОБА_3 не виконував належним чином умови кредитного договору, допустив заборгованість за кредитом, надавши на підтвердження вказаних обставин розрахунки основної суми боргу, процентів, пені та інфляційних втрат станом на 31 липня 2018 року. Також в матеріалах справи міститься довідка про стан заборгованості ОСОБА_3 за договором про іпотечний кредит 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, з якої вбачається, що вказана заборгованість станом на 31 липня 2018 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених процентів за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок (а.с. 12 т. 1). Як вбачається із вищевказаних розрахунків, позивачем наданий щомісячний розрахунок заборгованості за кредитним договором, починаючи із 17 вересня 2015 року, при цьому не надано розрахунку заборгованості за кредитним договором за період з 10 жовтня 2007 року по 16 вересня 2015 року, в який, за твердженням позивача, утворилась заборгованість у розмірі 753 706 гривень 75 копійок, на яку в подальшому Державною іпотечною установою, як новим кредитором? і нараховувалась заборгованість, про стягнення якої вона просить в позовній заяві, за процентами, пенею та інфляційними втратами. Позивач посилається також на те, що підставою для нарахування вищевказаної заборгованості на суму 753 706 гривень 75 копійок став лист Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявської О.С. від 23 листопада 2015 року № 3-242100/22658 та доданий до нього додаток 2 - довідка про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані в забезпечення Державній іпотечній установі згідно договору застави майнових прав № 17/14 від 11 лютого 2015 року, згідно якої вбачається, що залишок основних зобов`язань божника ОСОБА_3 за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року станом на 17 вересня 2015 року становить 753 706 гривень 75 копійок.( а.с. 375-378 т. 1). Проте зазначені лист та довідка не можуть братися до уваги апеляційним судом, як належні та допустимі докази підтвердження наявності за ОСОБА_3 станом на 17 вересня 2015 року вищевказаної заборгованості, оскільки із вказаних документів не можливо встановити, за який період та в якому розмірі відповідачем ОСОБА_3 вносилися платежі на погашення заборгованості за кредитним договором, з якого часу у позичальника виникла прострочка по сплаті зазначеного боргу та з яких розрахунків виходило Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», визначаючи розмір залишкової заборгованості на момент відступлення Державній іпотечній установі право вимоги за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року в сумі 753 706 гривень 75 копійок. На спростування такого розміру заборгованості ОСОБА_3 надав суду копії квитанцій, з яких вбачається, що позичальник протягом тривалого часу сплачував щомісячні чергові платежі за вищевказаним кредитним договором, в тому числі і після укладення Акціонерним товариство «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою договору відступлення прав вимоги. Вимоги статей 81, 229, 263, 264, 365 ЦПК України зобов`язують суд з`ясувати обставини, що обґрунтовують заявлені вимоги, на підставі наданих на їх підтвердження доказів. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (стаття 81 ЦПК України). Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75 (чинного на момент розгляду справи судом першої інтонації), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Проте позивачем не надано жодної виписки з особових рахунків позичальника ОСОБА_3 за період із 10 жовтня 2007 року (дати укладення кредитного договору) по 16 вересня 2015 року із зазначенням внесених ОСОБА_3 проплат в рахунок повернення кредиту. Апеляційним судом в протокольній ухвалі від час судового засідання 04 вересня 2019 року було запропоновано Державній іпотечній установі надати детальний розрахунок щодо структури суми заборгованість за кредитом, проценти , пеня) станом на 17 вересня 2015 року по кредитному договору 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, яку позивач отримав по договору відступлення прав вимоги в розмірі 753 706 гривень 75 копійок. Проте детальний розрахунок Державною іпотечною установою суду не був наданий, а було лише надано пояснення про те, що згідно довідки про залишки заборгованості по іпотечним кредитам вбачається, що сума заборгованості, на яку здійснювалися нарахування заборгованості позивачем, в розмірі 30 760 євро 51 євроцент, що є еквівалентом 753 706 гривень 75 копійок, є тілом кредиту. В матеріалах справи міститься лист Державної іпотечної установи від 08 квітня 2016 року № 1668/11/2 , в якому позивач повідомляв ОСОБА_3 про те, що станом на 05 квітня 2016 року залишок заборгованості за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року без врахування процентів за користування кредитом становить 30 149 євро 29 євроцент , що суперечить розміру заборгованості, зазначеному в довідці про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, наданої Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявською О.С. (а.с. 212 т.1). В ході апеляційного розгляду справи суд роз`яснив сторонам про їх право звернутися до суду з клопотанням про призначення судово-економічної експертизи для встановлення фактичного розміру боргу відповідача ОСОБА_3 перед позивачем. Після цього представник Державної іпотечної установи пояснив, що, на його думку, немає необхідності призначати таку експертизу і він не бажає заявляти клопотання про її призначення. Отже позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність у боржника ОСОБА_3 заборгованості в розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок, що є його процесуальним обов`язком. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 524/4318/15. За таких обставин апеляційний суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування такої заборгованості, підстав для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_3 вищевказаної заборгованості апеляційним судом не вбачається. Щодо зустрічних вимог про припинення поруки, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції посилався на те, що на момент укладення додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року ОСОБА_2 перебувала за межами України, а тому фізично не могла його підписати, що свідчить про те, що збільшення обсягу її відповідальності у зв`язку із підвищенням згідно умов додаткової угоди до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року відсоткової ставки за користування кредитом відбулося без її згоди. Проте такі посилання суду є помилковими, оскільки перебування ОСОБА_2 за кордоном не є безумовною підставою для висновку про те, що вказаною особою такий договір не міг підписуватися. ОСОБА _2 клопотань про призначення експертизи на спростування факту підписання нею додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року не заявлялося. Окрім того, у відповідності до положень статті 204 ЦК України, діє презумпція правомірності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що додатковий договір № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року визнавався судом недійсним. Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Частиною 1 статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За змістом частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення, розстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки та періоду її нарахування навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України, тому у такому разі підлягають застосуванню норми частини 4 статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. З положень частини 4 статті 559 ЦК України вбачається, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Такий висновок викладено Верховним Судом у правовій позиції, висловленій у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 285/1829/17 та від 16 вересня 2019 року у справі № 201/8164/16-ц. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) зазначила, що у разі пред`явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Відповідно до пункту 3.6 кредитного договору, у разі виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, термін дії договору припиняється, а банк набуває право у відповідності до чинного законодавства звернути стягнення на заставне майно. Отже сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такої зміни. З матеріалів справи вбачається, що останній платіж за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року ОСОБА_3 здійснив 16 жовтня 2015 року. Наступний платіж, нарахований за жовтень 2015 року, згідно пункту 4.3 кредитного договору та пункту 3.2 додаткової угоди від 02 жовтня 2014 року, позичальник повинен був здійснити у строк до 10 листопада 2015 року. 11 січня 2016 року у позичальника виникла заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, а тому відповідно до пункту 3.6 кредитного договору термін його дії припинився. Отже, у зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору щодо погашення заборгованості, змінився строк виконання основного зобов`язання (пункт 3.6 договору), а тому перебіг передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячного строку для звернення із вимогою до поручителя почався 11 січня 2016 року та тривав по 10 липня 2016 року включно. Протягом вказаного періоду вимога до поручителя чи основного боржника банком пред`явлена не була; дії, що переривають перебіг вказаного строку, банком, боржником, поручителем не вчинялись. Позивач звернувся з позовом до поручителя 21 серпня 2018 року, тобто з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя щодо сплати щомісячних платежів та суми заборгованості, яка виникла після припинення дії кредитного договору. Щодо вимог Державної іпотечної установи про стягнення з боржника ОСОБА_3 інфляційних втрат у розмірі 96 895 гривень 6 копійок, апеляційний суд вважає звернути увагу на таке. Як вбачається з умов кредитного договору від 10 жовтня 2007 року № 1710 pv21-07 кредитні кошти надавалися позичальнику в іноземній валюті-євро. Додатковою угодою до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року валюту кредитування не було змінено. Частиною 2 статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. З огляду на викладене вимоги Державної іпотечної установи про відшкодування інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у євро, не можна визнати законними й обґрунтованими. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі 757/46015/15-ц. В частині первісних вимог про стягнення з ОСОБА_3 прострочених відсотків та пені, апеляційний виходить з наступного. За змістом статті 526, частини 1 статті 530, статті 610 та частини 1статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини 1 статті 1048 та частини 1статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини 2 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився. З огляду на те, що строк дії договору припинився 11 січня 2016 року, необґрунтованими є вимоги позивача про стягнення відсотків за кредитним договором та пені після зазначеної дати. Щодо стягнення з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу, апеляційний суд виходить з наступного. Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. Згідно з частинами 1 - 4 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. На підтвердження розміру понесених відповідачами за первісним позовом витрат на правничу допомогу, наданих адвокатами Адвокатського обєднання «Кравець і партнери», ОСОБА_8 надав розрахунок від 16 травня 2019 року на суму 37 159 гривень 23 копійки, у якому зазначено найменування юридичних послуг та вартість таких послуг, рахунки на оплату від 14 травня 2019 року № 130, від 19 квітня 2019 року, від 01 лютого 2019 року, 11 березня 2019 року, від 01 квітня 2019 року, платіжне доручення від 14 травня 2019 року № Р24А607114917А79307, дублікати квитанцій від 20 квітня 2019 року № 0.0.1332609067.1, від 01 лютого 2019 року №0.0.1256512398.1, від 12 березня 2019 року № 0.0.1291837794.1, від 05 квітня 2019 року № 0.0.11316983257.1, від 01 жовтня 2018 року № 0.0.1148358090.1. Ураховуючи недоведеність заявлених Державною іпотечною установою позовних вимог, наявність укладених між Адвокатським обєднанням «Кравець і партнери» договору про надання правової допомоги від 06 вересня 2018 року, документально підтверджених витрат відповідачів за первісним позовом на його виконання з наданням відповідного розрахунку, апеляційний суд з урахуванням складності, обсягу та характеру наданої правової допомоги, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Державної іпотечної установи на користь відповідачів за первісним позовом витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки. Доводи апеляційної скарги Державної іпотечної установи про безпідставне стягнення витрат на правову допомогу, з посиланням на недотримання порядку допуску до участі у справі особи, що надає правову допомогу є безпідставними, оскільки участь у судових засіданнях ОСОБА_8 , факт надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та понесених ними витрат підтверджено належними і допустимими доказами. Щодо аргументів апеляційної скарги про те, що в Єдиному реєстрі адвокатів України відсутні відомості про те, що ОСОБА_8 є адвокатом, а тому не є можливим встановити чи була вказана особа адвокатом на момент розгляду справи у суді першої інстанції, то вони є безпідставними, адже повноваження ОСОБА_8 на представлення інтересів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підтверджуються ордером на надання правової допомоги серії КВ № 376236 від 04 жовтня 2018 року. Також в матеріалах справи відсутні докази щодо припинення права ОСОБА_8 на заняття адвокатською діяльністю у порядку передбаченому законом. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в цій частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові в цій частині. Щодо судових витрат Відповідно до правил статті 141 ЦПК України слід змінити розподіл судових витрат. З мотивувальної частини постанови вбачається, що апеляційний суд приходить до висновку про скасування рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором та ухвалення нового судового рішення про відмову у позові. З квитанції від 19 липня 2019 року № 9196 вбачається, що ОСОБА_3 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 29 429 гривень 55 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 слід стягнути 29 429 гривень 55 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги. З квитанції від 04 жовтня 2018 року № 4102 вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду зустрічної позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 704 гривні 80 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути 704 гривні 80 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду зустрічної позовної заяви. Щодо витрат на правничу допомогу, із розрахунку від 16 травня 2019 року вбачається, що за надання послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 було сплачено 4000 гривень, а за написання зустрічної позовної ОСОБА_2 заяви було сплачено 3000 гривень. Всі інші послуги надавалися адвокатами Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери» вказаним особам без розподілу нарахованих сум за надані послуги між зазначеними вище особами. Виходячи з загальної суми понесених відповідачами витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки, сума, яка підлягає стягненню з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_3 за мінусом послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 у розмірі 4000 гривень та написання зустрічної позовної ОСОБА_2 становить 30159 гривень 62 копійки.( 37159, 23 -7000= 30159, 62). Отже , з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 19079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+4000= 19079, 62). З Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 18079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+3000= 18079, 62). Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович, залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , задовольнити. Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати. В позові Державної іпотечної установи до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення суду в частині визнання припиненою поруки, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 , змінити в мотивувальній частині з підстав зазначених в цій постанові. В решті рішення залишити без змін. Розподіл судових витрат змінити. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 48 509 гривень (сорок вісім тисяч п`ятсот дев`ять ) гривень 17 копійок в рахунок відшкодування судових витрат. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 18 784 ( вісімнадцять тисяч сімсот вісімдесят чотири) гривні 42 копійки в рахунок відшкодування судових витрат. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 11 жовтня 2019 року. Головуючий О.О. Одинак Судді : М.І. Кулянда Н.Ю. Половінкіна Джерело: ЄДРСР 84909693
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 вересня 2019 року м. Київ Справа № 202/32532/13-ц Провадження № 14-374цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційного банку «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»), відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у складі судді Мороза В. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у складі колегії суддів Черненкової Л. А., Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПАТ «Акцент-Банк», про визнання договору поруки припиненим та УСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог У липні 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитнимдоговором № МА-36-07від 17 грудня 2007 року у розмірі 109 593,47 долара США; стягнути солідарно з ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь 10 000,00 грн. Позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладені окремі договори поруки. ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що ОСОБА_1 умови кредитного договору № МА-36-07 належним чином не виконував, на вимоги банку як він так і поручителі не реагували, унаслідок чого утворилася заборгованість за кредитом, яка станом на 25 липня 2012 року становила 110 845,03 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 56 291,44 долара США, заборгованість по процентах за користування кредитом - 35 468,85 долара США, заборгованість по комісії - 13 776,62 долара США, штраф (фіксована частина) - 31,28 долара США, штраф (процентна складова) - 5 276,85 долара США. У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання договору поруки припиненим відповідно до частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої надання коштів здійснюється окремими частинами (траншами) кредиту, сукупна величина сальдо по яких не буде перевищувати суму, обумовлену у пункті 1.2 цієї угоди, тобто загальна сума кредиту у рамках кредитної угоди - 100 000,00 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язання за зазначеним кредитним договором цього ж дня між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір поруки. При цьому вказував, що у лютому 2011 року він дізнався, що між банком та позичальником укладені договори про видачу траншу від 17 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року по 100 000,00 доларів США кожний, а разом 200 000,00 доларів США, на основі підписаної раніше кредитної угоди. Проте він не був повідомлений про підписання вказаних договорів траншу. Вважав, що кредитор та позичальник своїми діями змінили зобов'язання за кредитною угодою, чим збільшили обсяг відповідальності поручителя та без його згоди на це. Зазначав, що зобов`язання за кредитною угодою та договорами про видачу траншу виконані у повному обсязі, згідно з квитанцією № 1 від 17 січня 2008 року та прибуткового касового ордеру № 1 від 17 січня 2008 року ОСОБА_1 сплатив у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до умов зазначених договорів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано припиненим договір поруки, укладений 17 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк». Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не надано належних доказів видачі кредиту позичальникові, відсутня деталізація розрахунку заборгованості та належного повідомлення боржника щодо здійснення примусового стягнення боргу, а також не надано кредитну справу для огляду судом. ОСОБА_1 взяв на себе зобов'язання стосовно погашення кредиту отриманого від банку частинами та у строк, що визначені додатком № 1 до кредитного договору від 17 грудня 2007 року та додатком № 1 до кредитного договору від 17 січня 2008 року. Спір між сторонами врегульовано шляхом підписання відповідного правочину щодо погашення суми кредитного зобов'язання. ОСОБА_1 погашено у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до кредитної угоди та договору про видачу від 17 грудня 2007 року, що підтверджено квитанцією від 17 січня 2008 року та касовим ордером від 18 січня 2008 року. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 дізнався про договори траншу лише у лютому 2011 року, коли ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося вперше до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року скасовано у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, провадження у справі закрито. Повідомлено ПАТ КБ «Приватбанк», що розгляд позовних вимог до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості віднесено до юрисдикції господарських судів. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року залишено без змін. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, апеляційний суд керувався тим, що спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості виникли на підставі укладеного між ними окремого договору поруки, який є самостійним предметом розгляду, тому спір між юридичними особами підвідомчий господарському суду. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд керувався тим, що оскільки 18 січня 2008 року позичальник достроково погасив заборгованість, що визнано кредитором, відтак відсутні правові підстави для задоволення позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Договір поруки, укладений між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 , припинений на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, які просив скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази отримання позичальником кредитних коштів, як і часткова сплата на їх погашення за договором траншу від 17 січня 2008 року, надані суду. Позовні вимоги за зустрічним позовом про припинення договору поруки не підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання за кредитною угодою не виконано і не припинено, а відповідальність поручителя не збільшилася. Також зазначено, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі у частині вимог банку до поручителя ПАТ «Акцент-Банк». У виниклих правовідносинах постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15 не може бути застосована, оскільки позичальником є фізична особа. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 зазначав, що повне виконання ОСОБА_1 свого зобов`язання за кредитною угодою та договору про видачу траншу має наслідком припинення його зобов`язання, і відповідно припинення договору поруки. Спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» випливають із договору поруки, тобто між юридичними особами, а тому, на його думку, підвідомчі господарському суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_1 , який уклав з позивачем кредитний договір № МА-36-07, а також до поручителів, якими є фізичні особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та юридична особа - ПАТ «Акцент-Банк». Вказані особи є відповідачами у зв`язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» уклав такі договори: 17 грудня 2007 року - договори поруки з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та 20 жовтня 2010 року - договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язання за кредитним договором. ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин, передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання. Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору. Однак стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу. Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог. Обов `язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя ПАТ «Акцент-Банк», який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до боржника, та поручителів, які є фізичними особами, несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд необґрунтовано закрив провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, оскільки порука є похідною від основного зобов`язання, позовні вимоги взаємопов`язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, 21 березня 2018 року № 14-41цс18, 25 квітня 2018 року № 14-74цс18, 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року № 14-269цс18, від 03 квітня 2019 року № 14-662цс18 та інших і підстав для відступу від них не вбачається. Що стосується висновків судів попередніх інстанцій по суті спору в частині вирішення вимог первісного позову ПАТ КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_3 , то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суди установили, що 17 грудня 2007 року ПАТ КБ «Приватбанк» укладено із ОСОБА_1 кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року (пункти 1.1, 1.2 договору). На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № МА-36-07 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладені окремі договори поруки № МА-36-07, а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» - договір поруки № 167. 17 січня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про видачу траншу № МА-36/2-07, згідно з пунктом 1.1 якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в частині загального ліміту, встановленого п. 1.2 кредитного договору № МА-36-07 від 17 грудня 2007 року. Сума траншу - 100 000,00 доларів США. 18 січня 2008 року ОСОБА_1 достроково виконав зобов'язання за кредитним договором № МА-36-07 (т. 1, а. с. 172). Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). З матеріалів справи убачається, що 17 та 18 січня 2008 року ОСОБА_1 здійснено погашення кредиту та відсотків по кредиту саме згідно з кредитним договором, а не згідно з договором про видачу траншу № МА-36/2-07. Доказів того, що кредит було видано в іншому, більшому розмірі і він залишився не погашеним, матеріали справи не містять, про що правильно зробили висновок суди на підставі принципу змагальності. Враховуючи, що ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося з позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором № МА-36-07, яка погашена позичальником достроково, Велика Плата Верховного Суду вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання. Тому суди обґрунтовано задовольнили зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За таких обставин оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню у частині закриття провадження у справі з направленням справи у цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року підлягає залишенню без змін. У цьому випадку згідно вимог статті 141 ЦПК України питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року скасувати в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до Публічного акціонерного товариства«Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року в нескасованій частині та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. С. Ткачук М. І. Гриців В. Ю. Уркевич Д. А. Гудима О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84274316
  15. Постанова Іменем України 19 червня 2019 року м. Київ Справа N 523/8249/14-ц Провадження N 14-70 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л. Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (далі також - позивач, банк) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича-комерційна фірма "Прометей-Південь" (далі також - позичальник), ОСОБА_1, ОСОБА_2 (далі разом - поручителі) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Драгомерецького М.М., Громіка Р.Д., Черевка П.М., та за касаційною скаргою ОСОБА_2 на це ж рішення у частині задоволення позовних вимог. Учасники справи: позивач: ПАТ "УкрСиббанк", відповідачі: ТзОВ "Виробнича-комерційна фірма "Прометей-Південь", ОСОБА_1, ОСОБА_2. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивачзвернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з позичальника та поручителів заборгованість за кредитним договором N 11186465000 від 20 липня 2007 року (далі - кредитний договір) у розмірі 400 073,18 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 5 грудня 2012 року становило 3 197 784,93 грн. і пеню у розмірі 118 033,05 грн. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. 20 липня 2007 року позичальник уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком (після зміни найменування - Публічне акціонерне товариство) "УкрСиббанк" кредитний договір, згідно з яким позивач надав позичальникові кредит у сумі 320 000,00 доларів США зі сплатою 12,8 % річних на строк до 20 липня 2018 року, а позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути кредит і сплатити проценти за користування ним у повному обсязі. 2.2. Того ж дня з метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позивач уклав з ОСОБА_1 договір поруки N 230590, а з ОСОБА_2 - договір поруки N 128515 (далі також - договори поруки). 2.3. З листопада 2009 року позичальник зобов'язань за кредитним договором не виконував, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 400 073,18 доларів США, що за курсом НБУ станом на 5 грудня 2012 року становило 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 266 666,29 доларів США, що еквівалентно 648 032,48 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 133 406,89 доларів США, що еквівалентно 173 976,12 грн. пеня - 118 033,05 грн. з них: 50 310,83 грн - за несвоєчасне повернення кредиту, а 67 722,22 грн - за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 3. 4 квітня 2013 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив заочне рішення, яким задовольнив позовні вимоги: стягнув солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у сумі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 4. 4 червня 2014 року Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив заяву позичальника та скасував заочне рішення від 4 квітня 2013 року. 5. 5 серпня 2014 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив заочне рішення (далі - заочне рішення), яким задовольнив позовні вимоги: стягнув солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у сумі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 6. Суд встановив, що позичальник не виконав належно обов'язки за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, і не надав суду доказів на спростування зазначених у позові обставин. Вважав, що позичальник і поручителі мають нести солідарну відповідальність, передбачену Цивільним кодексом (далі - ЦК) України. Короткий зміст апеляційних скарг і судових рішень суду апеляційної інстанції 7. 18 листопада 2014 року позичальник подав до Апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу на заочне рішення. 8. Мотивував її так: 8.1. Суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання позичальника про відкладення розгляду справи, а також неналежно повідомив інших відповідачів про час і місце судового розгляду справи; 8.2. Вимогу позивача до позичальника має розглядати господарський суд, оскільки відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одному провадженні вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства; 8.3. До цих правовідносин не може застосовуватись частина третя статті 554 ЦК України, оскільки поручителі, не давши спільну поруку, не несуть солідарної відповідальності; 8.4. Порука є припиненою, оскільки кредитор пропустив шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України. 9. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника постановив ухвалу, якою залишив без змін заочне рішення. Доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для закриття провадження у справі апеляційний суд визнав необґрунтованими. 10. У лютому 2017 року ОСОБА_2 подала до Апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу на заочне рішення. 11. Мотивувала апеляційну скаргу так: 11.1. Суд першої інстанції неналежно повідомив її про час і місце судового розгляду справи та прийняте рішення; 11.2. Вимогу позивача до позичальника має розглядати господарський суд, оскільки відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одному провадженні вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства; 11.3. Порука є припиненою, оскільки кредитор пропустив шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України. 12. 22 червня 2017 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував заочне рішення в частині вимоги до позичальника та закрив у цій частині провадження у справі. В іншій частині вказане рішення суду першої інстанції змінив, виклавши його резолютивну частину у новій редакції: стягнув солідарно з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 13. Мотивував рішення так: 13.1. Позовні вимоги юридичної особи-позивача до юридичної особи-позичальника мають розглядатися за правилами господарського судочинства та не можуть розглядатися спільно з вимогами до фізичних осіб-поручителів, які виникли з окремих договорів кредиту та поруки і можуть бути самостійними й окремими предметами позову; 13.2. Поручителі не звільняються від обов'язку відповідати як солідарні боржники за зобов'язаннями, що виникли з кредитного договору; 13.3. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини між позивачем і поручителями, перевірив усі докази, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги, навів у рішенні встановлені під час розгляду справи фактичні обставини та дійшов правильного висновку про задоволення вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів. Короткий зміст вимог касаційних скарг 14. 12 липня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій вказує на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року в частині задоволення вимоги до поручителів та ухвалити нове рішення про відмову в позові у цій частині. 15. 10 серпня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року та залишити в силі заочне рішення. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 16. 4 вересня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2. 17. 5 вересня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження за касаційною скаргою позивача. 18. 30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував її тим, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року оскаржене, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги 19. ОСОБА_2 мотивує касаційну скаргу так: 19.1. Апеляційний суд не оцінив докази та доводи ОСОБА_2, наведені в її апеляційній скарзі; 19.2. Позивач мав право пред'явити вимогу до ОСОБА_2 як поручителя та солідарного з позичальником боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором до 15 січня 2011 року, однак звернувся з позовом лише 28 грудня 2012 року; 19.3. Суд має врахувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-170цс13 та від 20 квітня 2016 у справі N 6-2662цс15. 20. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 20.1. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника постановив ухвалу, якою залишив заочне рішення без змін. У вказаній апеляційній скарзі позичальник просив закрити щодо нього провадження та відмовити у задоволенні вимоги до поручителів. Натомість, апеляційний суд доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для закриття провадження у справі тоді вважав необґрунтованими; 20.2. Через 2 роки та 5 місяців після ухвалення заочного рішення його оскаржила в апеляційному порядкуОСОБА_2, якій суд апеляційної інстанції поновив строк на апеляційне оскарження й ухвалив 22 червня 2017 року рішення за її апеляційною скаргою, не скасувавши свою ж ухвалу від 10 березня 2015 року, постановлену за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника; 20.3. Апеляційний суд порушив приписи статей 14 і 318 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та принцип остаточності судового рішення, гарантований Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, і з урахуванням якого Європейський суд з прав людини 24 липня 2003 року ухвалив рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia, заява N 52854/99); 20.4. Суд першої інстанції також вирішував клопотання позичальника про закриття провадження у справі, але ухвалою від 3 липня 2014 року відмовив у його задоволенні; 20.5. Згідно з наявними у матеріалах справах повідомленнями про вручення поштових відправлень та інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань апеляційний суд безпідставно поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, оскільки вона знала про існування заочного рішення як керівник позичальника, але не оскаржила це рішення у межах встановленого законом строку. (2) Позиції учасників справи щодо касаційних скарг 21. 6 жовтня 2017 року ОСОБА_2 подала заперечення на касаційну скаргу позивача, які мотивує так: 21.1. Питання поновлення їй строку на апеляційне оскарження було вирішене в ухвалі Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2017 року, яку позивач міг оскаржити, але не оскаржив у встановленому законом порядку. 21.2. ОСОБА_2 не знала про ухвалене заочне рішення, оскільки його копію та судові повістки у справі не отримувала. 21.3. Відсутність посилання у рішенні Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року на статтю 318 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, як і те, що цей суд не скасував свою ухвалу від 10 березня 2015 року, не змінюють суті справи та не впливають на ухвалене рішення. 22. У листопаді 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_2, які мотивував доводами, наведеними у його касаційній скарзі. 23. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів позивача та висновків суду апеляційної інстанції (1.1) Щодо позовних вимог до позичальника (1.1.1) Щодо юрисдикції суду 24. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 25. ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 26. Суд апеляційної інстанції 22 червня 2017 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, закрив провадження у справів частині вимоги до юридичної особи-позичальника, оскільки її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 27. Стаття 16 ЦПК України у вказаній редакції не допускала об'єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 28. Заявлена у цій справі вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки статті 15 ЦПК України та 12 ГПК України у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони. 29. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся до судуу грудні 2012 року з вимогами про стягнення заборгованості до юридичної особи-позичальника, якийдопустив неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором, а також до фізичних осіб-поручителів. Тобто, позивач заявив вимоги до позичальника за кредитним договором, а також до його поручителів, кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 31. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не належали спори щодо виконання умов кредитного договору між юридичною особою-кредитором, юридичною особою-позивальником і фізичними особами-поручителями. 32. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 33. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині вимоги до позичальника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну відповідальність з позичальником, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у зазначеній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду, зроблені у рішенні від 22 червня 2017 року, про закриття провадження у справі в частині вимоги до позичальника, який є юридичною особою. 35. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. 36. Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. 37. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 38. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав окремі договори поруки з фізичними особами-поручителями. Ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. Тому вказані особи не несуть солідарної відповідальності перед позивачем. 39. Відповідальність поручителів перед позивачем є солідарною разом з позичальником як з боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пунктів 1.4 договорів поруки, якідослідили суди першої й апеляційної інстанцій. 40. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 41. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором позичальника-боржника за основним зобов'язанням і поручителів кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 42. У цій справі позивач заявив однакову вимогу до кожного з відповідачів про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів. 43. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх. 44. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 45. Отже, цей спір слід в цілому розглядати за правилами цивільного судочинства. 46. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (пункти 54-64), від 27 червня 2018 року у справі N 534/1898/14-ц (пункти 23-39). (1.1.2) Щодо протилежних судових рішень апеляційного суду 47. Позивач у касаційній скарзі вказав, що Апеляційний суд Одеської області у рішенні від 22 червня 2017 року не скасував свою ухвалу від 10 березня 2015 року. Тому чинними залишаються два взаємовиключні судові рішення щодо вимоги до позичальника. 48. Згідно з частиною другою статті 318 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, залежно від обґрунтованості скарги, зазначеної в частині першій цієї статті, суд ухвалює рішення або постановляє ухвалу відповідно до статті 307 цього кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано рішення або ухвалу апеляційного суду (близькі за змістом приписи передбачені частинами першою - третьою статті 370 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 49. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області, розглянувши апеляційну скаргу позичальника на заочне рішення, ухвалою залишив останнє без змін. А 22 червня 2017 року цей же суд, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 на те саме заочне рішення, ухвалив рішення, яким скасував заочне рішення щодо позовних вимог до позичальника та закрив провадження у цій частині, авіншій частині заочне рішення змінив, стягнувши на користь позивача заборгованість солідарно з поручителів. 50. Відповідно до частини другої статті 318 ЦПК України у вказаній редакції у разі встановлення за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 на заочне рішення підстав для ухвалення рішення, відмінного за змістом від ухвали апеляційного суду, постановленої 10 березня 2015 року за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника на те саме заочне рішення, апеляційний суд був зобов'язаний скасувати цю ухвалу. 51. Оскільки апеляційний суд 10 березня 2015 року та 22 червня 2017 року ухвалив різні судові рішення щодозаочного рішення у частині вимоги позивача до позичальника, обидва з яких є чинними, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим аргумент касаційної скарги позивача щодо порушення норм процесуального права, яке допустив суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення 22 червня 2017 року. Апеляційний суд має усунути вищевказані порушення та вирішити питання щодо чинності його ухвали від 10 березня 2015 року. (1.2) Щодо позовних вимог до поручителів (1.2.1) Щодо порядку оскарження заочного рішення 52. Позивач у касаційній скарзі заперечує обґрунтованість дій суду апеляційної інстанції про поновлення через 2 роки і 5 місяців строку на апеляційне оскарження заочного рішення. Вказує на те, що підставою для поновлення строку на подання апеляційної скарги згідно зі статтею 318 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції, є відсутність особи, яка подала апеляційну скаргу під час розгляду справи. Проте ОСОБА_2 брала участь у розгляді справи в суді першої інстанції, що підтверджує, зокрема, ухвала Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2013 року про залишення без задоволення заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення. Крім того, ОСОБА_2 була присутня на судовому засіданні 17 жовтня 2013 року, що підтверджує відповідний журнал судового засідання. 53. Відповідно до частини першої статті 318 ЦПК України у зазначеній редакції, якщо апеляційні скарги на рішення або ухвалу суду першої інстанції були подані в установлені цим кодексом строки, але надійшли до суду після закінчення апеляційного розгляду справи або коли строки на подання апеляційної скарги у зв'язку з пропущенням їх з поважних причин були поновлені або продовжені, і особа, яка подала апеляційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, апеляційний суд розглядає цю скаргу за правилами цієї глави. 54. Згідно з частиною першою статті 292 ЦПК України у тій же редакції сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. 55. Суд апеляційної інстанції, постановляючи 13 березня 2017 року ухвалу про поновлення ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, вказав про обґрунтованість підстав для поновлення цього строку, оскільки скаржник не отримала копію заочного рішення. 56. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді (частина третя статті 222 ЦПК України у редакції, чинній на момент ухвалення заочного рішення). 57. Заочне рішення разом із супровідним листом від 5 серпня 2014 року у відповідному поштовому конверті (т. 1, а. с. 161-162) суд першої інстанції направив ОСОБА_2 на адресу: АДРЕСА_1. Проте, відповідно до інформації, витребуваної цим судом у Відділу адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (т. 1, а. с. 49) ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2. Вказану адресу ОСОБА_2 зазначала у поданій 17 липня 2013 року заяві про перегляд іншого заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси, ухваленого у цій справі 4 квітня 2013 року (яке цей же суд скасував 4 червня 2014 року за заявою позичальника про перегляд заочного рішення). 58. Надіслання копії судового рішення на іншу адресу, ніж зазначена ОСОБА_2 та Відділом адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, не є належним виконанням судом відповідно до частини дев'ятої статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на момент вчинення зазначеної процесуальної дії, обов'язку щодо повідомлення сторони про результати розгляду справи. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції в ухвалі від 13 березня 2017 року дійшов правильного висновку щодо вручення ОСОБА_2 копії заочного рішення. 59. Згідно з частиною першою статті 224 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення заочного рішення, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. 60. Судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим кодексом, разом із копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі (частина п'ята статті 74 ЦПК України у вказаній редакції). 61. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 752/11896/17, приписи ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення заочного рішення, не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Тому повернення поштової кореспонденції з повістками про виклик до суду ОСОБА_2 на 3 липня 2014 року та на 5 серпня 2014 року з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" не свідчить про належне інформування цього відповідача про час і місце розгляду справи. 62. Доводи позивача про те, що ОСОБА_2 як керівнику позичальника стало відомо про прийняття заочного рішення у 2015 році Велика Палата Верховного Суду також вважає необґрунтованими.Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_2 стала керівником позичальника з 25 квітня 2015 року, тобто після того як 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника на заочне рішення. У матеріалах справи відсутні будь-які докази отримання учасниками справи цієї ухвали як до того, як ОСОБА_2 стала керівником позичальника, так і після цього. Тому Велика Палата Верховного Суду не може бути переконаною у тому, що ОСОБА_2, могла дізнатись або дізналася про заочне рішення, ставши у квітні 2015 року керівником позичальника, як це стверджує позивач. 63. Аргументи позивача про те, що ОСОБА_2 могла дізнатись про заочне рішення під час участі у розгляді справ N 522/10127/14-ц та N 523/7321/14-ц Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними. У цих справах позичальник оскаржував виконання виконавчого листа N 1527/20078/12 від 14 травня 2013 року, виданого Суворовським районним судом м. Одеси на підставі іншого заочного рішення, ухваленого у справі N 523/8249/14-ц (попередній N 1527/20078/12) 4 квітня 2013 року. Тому у справах N 522/10127/14-ц і N 523/7321/14-ц були встановлені обставини щодо заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 4 квітня 2013 року, яке цей же суд скасував 4 червня 2014 року за заявою позичальника про перегляд заочного рішення. 64. З огляду на наведене з метою усунення порушень процесуального закону та забезпечення рівності сторін Велика Палата Верховного Суду вважає, що поновлення апеляційним судом строку на апеляційне оскарження заочного рішення є втручанням у принцип res judicata, але таке втручання цей суд належно мотивував тим, що заочне рішення було ухвалене без участі ОСОБА_2, останній не вручили копію цього рішення, а представник зазначеного відповідача ознайомився з матеріалами справи тільки 8 лютого 2017 року (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справах "Осовська та інші проти України" (Osovska and Others v. Ukraine), заява N 2075/13 та 4 інші заяви, § 27, від 28 червня 2018 року; "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява N 52854/99, § 52, 24 липня 2003 року). (1.2.2) Щодо інших доводів ОСОБА_2 у касаційній скарзі 65. ОСОБА_2 вказує, що зобов'язання перед кредитором за договором поруки є припиненим на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України через пропуск шестимісячного строку пред'явлення вимоги до поручителя. 66. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали дійсними зобов'язання ОСОБА_2 як поручителя перед позивачем за умовами договору поруки. 67. Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). 68. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частини перша статті 554 ЦК України). 69. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). 70. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав з поручителями договори поруки, згідно з умовами яких поручителі зобов'язалися перед позивачем як кредитором за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, а у випадку їх невиконання позивач мав право звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до позичальника та кожного з поручителів. 71. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 72. Позивач у позові зазначав, що відповідно до пунктів 2.2 договорів поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за основним договором кредитор має право пред'явити вимоги безпосередньо до поручителя, які останній зобов'язаний виконати протягом десяти робочих днів з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом). 73. Згідно з пунктами 3.1 договорів поруки останні набрали чинності з моменту їх підписання обома сторонами та діють до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителями зобов'язань боржника за основним договором. 74. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 75. Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин, про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц, а також висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у пункті 60 постанови від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). 76. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов'язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15). 77. Позивач реалізував право на пред'явлення вимоги до поручителів шляхом подання позову до суду 24 грудня 2012 року. 78. У пункті 1.3.5 кредитного договору, як зазначив суд першої інстанції у заочному рішенні, сторони погодили, що позичальник зобов'язується сплачувати проценти з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, в якому були нараховані банком такі проценти. 79. Суд першої інстанції вказав, що у пункті 1.2.2 кредитного договору передбачений обов'язок позичальника повернути кредит у повному обсязі не пізніше 20 липня 2018 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або вказаного терміну (достроково) відповідно до умов цього договору на підставі будь-якого з пунктів 2.3, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 7.4 договору. 80. Позивач у позові вказував, що згідно з додатком N 1 до кредитного договору (Графік погашення кредиту) погашення кредиту відбувається щомісячно, не пізніше визначеного цим Графіком числа кожного місяця протягом всього строку дії договору. 81. Отже, сторони кредитного договору встановили, що основне зобов'язання позичальник виконує шляхом виконання окремих зобов'язань з внесення щомісячних платежів за цим договором згідно з додатком N 1 до нього. 82. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. 83. Отже, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред'явлення кредитором вимог до поручителів про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов'язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 84. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов'язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред'явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов'язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв'язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов'язання. 85. Натомість, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою аргумент апеляційної скарги ОСОБА_2 про припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, і вважав, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме через недодержання графіку повернення кредиту та процентів за кредитом, поручителі мають нести відповідальність перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов'язання, визначених періодичними платежами. Питання про те, чи сплив строк, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, щодо частини з таких платежів, апеляційний суд на підставі наявних у справі доказів не дослідив. 86. Отже, не надавши оцінку доводам апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо припинення поруки та не дослідивши в цій частині докази (договори поруки -т. 1, а. с. 20-21, 22-23, розрахунок заборгованості - т. 1, а. с. 24-39), суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 87. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 88. Оскільки позивач і ОСОБА_2 не просять переглянути заочне рішення, останнє, виконавши припис частини першої статті 417 ЦПК України, має переглянути під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг (2.1) Щодо суті касаційних скарг 89. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 90. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 91. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої зазначеної статті). 92. Відповідно до частини четвертої цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. 93. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційні скарги позивача та ОСОБА_2 частково обґрунтованими і доходить висновку, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року слід скасувати в цілому (зокрема і щодо задоволених позовних вимог до ОСОБА_1, який є солідарним з ОСОБА_2 боржником), а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 94. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою, четвертою та шостою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скаргиОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  16. ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2019 року м. Київ справа N 523/3082/14-ц провадження N 14-243цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк", треті особи: Закрите акціонерне товариство "Сканінтертранс", ОСОБА_1, про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію, за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року, ухвалене суддею Сувертак І.В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У серпні 2011 року заступник прокурора Суворовського району м. Одеси звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" (далі - ПАТ "Родовід Банк") до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" (далі - ЗАТ "Сканінтертранс"), ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому, з урахуванням збільшення позовних вимог, просив стягнути солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь держави в особі ПАТ "Родовід Банк" кредитну заборгованість за кредитним договором, яка станом на 01 жовтня 2014 року становить 2 966 346,69 грн. 1.1. Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору від 21 грудня 2007 року, укладеного між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс", останнє для ведення господарської діяльності в межах ліміту кредитної лінії 120 тис. євро отримало кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро на строк до 20 грудня 2011 року. У подальшому, до вказаного договору було укладено ряд додаткових угод. 1.2. Виконання умов кредитного договору забезпечено договорами поруки від 21 грудня 2007 року, укладеними між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2, з кожним окремо. 1.3. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3. 1.4. Ураховуючи те, що ЗАТ "Сканінтертранс" допустило утворення заборгованості, яка в добровільному порядку сплачена не була, прокурор просив задовольнити позов. 2. У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ПАТ "Родовід Банк", в якому просила на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України визнати укладений між нею та банком договір поруки від 21 грудня 2007 року припиненим. Позов обґрунтовано тим, що банк в односторонньому порядку та без її як поручителя згоди підвищив відсоткову ставку за кредитним договором, у результаті чого збільшив обсяг її відповідальності. Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 06 квітня 2012 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 187 656,38 грн. 4. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 14 жовтня 2013 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року змінено, стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 098 242,77 грн. 5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. 6. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року позов заступника прокурора Суворовського району м. Одеси, діючого в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", задоволено частково. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. Зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення. Вирішено питання розподілу судових витрат. 7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" виникли кредитні зобов'язання. Позичальник належним чином не виконав кредитні зобов'язання, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з нього та його поручителів. При цьому місцевий суд зменшив розмір пені в порядку частини третьої статті 551 ЦК України. 8. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності нею факту непідписання додаткової угоди N 1 до договору поруки від 27 лютого 2009 року, яким було збільшено процентну ставку за кредитним договором. 9. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат та в частині стягнення з ЗАТ "Сканінтертранс" на користь держави судового збору в сумі 1 218 грн скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито. 9.1. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року в частині позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат; зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк", за участю третіх осіб: ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 про визнання договору поруки таким, що припинив дію, - скасовано. 9.2. У задоволенні позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат, - відмовлено. 9.3. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк" про визнання договору поруки таким, що припинив дію, задоволено частково. Визнано припиненою з моменту підвищення процентної ставки поруку ОСОБА_2 за договором поруки N 40.3/05.1-П-07 від 21 грудня 2007 року, укладеним між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2 10. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" є спором між юридичними особами, вирішення якого можливе незалежно від інших позовних вимог, зокрема до поручителів, якими є фізичні особи. Відтак, вимоги до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення кредитної заборгованості не підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд таких вимог віднесено до юрисдикції господарських судів. 11. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про припинення поруки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до положень ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки вимогу про погашення кредитної заборгованості було пред'явлено 16 березня 2009 року, а позов до суду подано лише 18 серпня 2011 року, тобто після спливу шестимісячного строку, встановленого законом для пред'явлення вимог до поручителів. 12. Також суд послався на те, що відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи встановлено факт непідписання ОСОБА_2 додаткової угоди до договору поруки, зокрема щодо згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Враховуючи зазначені обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку про припинення договорів поруки, укладених банком з ОСОБА_2 та ОСОБА_1, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України через ненадання згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. У травні 2018 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову прокурора. 14. Касаційна скарга мотивована тим, що місцевим судом невірно здійснено розрахунок заборгованості, а апеляційний суд безпідставно застосував норму ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки позов пред'явлено до закінчення строку дії кредитного договору. Крім того, суд апеляційної інстанції не визначив конкретний строк, із якого порука вважається припиненою, не встановив строк прострочення чергового платежу, з якого можливо розпочати обчислення шестимісячного строку для звернення до суду із вимогою про стягнення заборгованості з поручителів. 15. Аргументом касаційної скарги також указано те, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" та віднесення цих вимог до господарської юрисдикції, оскільки співвідповідачами є фізичні особи, вимоги є взаємопов'язаними між собою і окремий їх розгляд є неможливим, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Також зауважено, що зміна юрисдикції після спливу майже 7 років розгляду справи у судах різної інстанції буде порушувати принцип юридичної визначеності. 16. У червні 2018 року прокурор Суворовського району м. Одеси, який діє в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", також звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий апеляційний розгляд. 17. Касаційна скарга заступника прокурора Суворовського району м. Одеси мотивована тим, що закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс", апеляційний суд не врахував суб'єктний критерій, оскільки позов пред'явлено як до позичальника - юридичної особи, так і до поручителів - фізичних осіб, які не мають між собою солідарного обов'язку, а також тим, що позовні вимоги є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. При цьому прокурор зазначив, що апеляційний суд не врахував правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц. Позиція інших учасників справи 18. У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в задоволенні касаційної скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк". При цьому ОСОБА_1 посилався на те, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що поручителі не надали згоди на підвищення відсоткової ставки за кредитним договором, у результаті чого збільшилися їхні обов'язки, а також про те, що банк пропустив шестимісячний строк звернення із позовом до поручителів і обидві ці підстави відповідно до положень ч. 1 та 4 ст. 559 ЦК України мають наслідком припинення поруки. Рух справи в суді касаційної інстанції 19. Ухвалами Верховного Суду від 16 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року. 20. У тексті касаційної скарги прокурор просив касаційний розгляд справи провести у судовому засіданні за участю Генеральної прокуратури України. 21. Крім того, 13 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із клопотанням про розгляд справи за його участі. 22. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2019 року у задоволенні зазначених вище клопотань прокурора та ОСОБА_1 відмовлено. 23. 17 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 24. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 25. 06 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Короткий опис обставин справи 26. 21 грудня 2007 року між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" було укладено кредитний договір (далі - Договір), відповідно до умов якого для ведення поточної господарської діяльності надано кредит (траншами) у межах загальної суми 120000 євро під 15 % річних на основі додаткових угод про видачу (надання) кредиту (траншу) до цього Договору, які є його невід'ємною частиною, який підлягав погашенню у строки, вказані в додатку N 1 до цього Договору, але не пізніше 20 грудня 2011 року. 27. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року уклало із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 окремі договори поруки. 28. Відповідно до додаткових угод від 24 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року ЗАТ "Сканінтертранс" видано кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро. 29. Згідно додаткової угоди N 4 від 07 жовтня 2008 року п. 2.6 кредитного договору викладено у новій редакції та встановлено процентну ставку за користування кредитами у розмірі 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку. 30. 07 жовтня 2008 року ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" уклали додаткову угоду N 4 до кредитного договору, якою п. 2.6. виклали в новій редакції та встановили відсоткову ставку за користування кредитом на рівні 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку банком при збільшенні офіційного курсу Національного банку України на 5 грн 10 коп. за 1 долар США на користь збільшення (т. 1 а. с. 15). 31. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3. 32. 16 березня 2009 року та 21 грудня 2009 року ПАТ "Родовід Банк" надіслало ЗАТ "Сканінтертранс" вимоги про погашення простроченої заборгованості у розмірі 3 903,58 євро та 28 401,09 євро відповідно. 33. У подальшому, 23 квітня 2010 року, банк надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені (т. 1 а. с. 29). Позиція Верховного Суду 34. Перевіривши наведені у касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. 35. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі в частині вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" з огляду на наступне. 36. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 37. При визначенні юрисдикційності спору слід ураховувати, що критеріями розмежування між цивільною та іншими юрисдикціями є, по-перше, характер спору про право (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами інших видів судочинства), по-друге, однією зі сторін у спорі є, як правило, але не виключно, фізична особа. 38. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є як суб'єктний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин. 39. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 40. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. 41. ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. 42. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. 43. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. 44. Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. 45. Згідно з ч. 1 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. 46. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. 47. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. 48. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. 49. Відповідно до ч. 1 ст. 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 50. З аналізу вимог ч. 1 ст. 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими ч. 1 ст. 542 та ст. 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. 51. У п. 1 ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 52. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених ч. 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 53. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. 54. Суди установили, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах юридичної особи - ПАТ "Родовід банк" про стягнення заборгованості з іншої юридичної особи - ЗАТ "Сканінтертранс", яке уклало з банком кредитний договір, а також до поручителів, якими є фізичні особи - ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід банк" уклав із ними договори поруки. 55. Закриваючи провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, суд апеляційної інстанції керувався вимогами ст. 15 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) та ч. 1 ст. 19 ЦПК України (у редакції від 15 грудня 2017 року). 56. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 57. Разом з тим позов був пред'явлений до боржника за кредитним договором та поручителів, які зобов'язались солідарно відповідати із ним за наслідки невиконання зобов'язання за кредитним договором. 58. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є юридичними, а частина - фізичними особами. 59. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 60. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. 61. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення. 62. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту ч. 4 ст. 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 63. Отже, позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. 64. Відповідна правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 12 вересня 2018 року у справі N 759/10401/15 (провадження N 14-269цс18), від 23 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц (провадження N 14-468цс18), від 27 березня 2019 року у справі N 200/15135/14 (провадження N 14-23цс19), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. 65. Щодо відмови в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід відзначити наступне. 66. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. 67. Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором строк її дії, сплив цього строку - припиняє суб'єктивне право кредитора. 68. Відповідно до умов кредитного договору боржник ЗАТ "Сканінтертранс" (а відтак і поручителі ОСОБА_1 та ОСОБА_2) узяли на себе зобов'язання сплачувати обумовлені платежі за кредитним договором рівними частинами щомісяця згідно з графіком платежів. 69. Тобто, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. 70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. 71. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й бор