Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'прокуратура'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 45 результатов

  1. Постанова Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 405/4179/18 Провадження N 14-44 цс 19 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос" (далі також - позивач) до Прокуратури Кіровоградської області, Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державної казначейської служби України (далі також - відповідачі) про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року, постановлену суддею Драним В.В., і постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, прийняту колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі Дуковського О.Л., Єгорової С.М., Мурашко С.І. Учасники справи: позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос"; відповідачі: Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державна казначейська служба України. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України 18 950 268,00 грн на відшкодування шкоди, завданої позивачеві бездіяльністю працівників поліції та прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності винних у заподіянні шкоди позивачеві. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. Упродовж 2000 - 2006 років керівництво позивача, зловживаючи службовим становищем, приховало доходи, шляхом незаконних оборудок за участю службових осіб КДСГ "Інгул" і Губівської сільської ради привласнило всі майнові та грошові активи позивача в особливо великих розмірах через виведення майна на належне колишньому директору ОСОБА_7 Приватне підприємство "Губівське". 2.2. Внаслідок зазначених неправомірних дій органу управління позивача Господарський суд Кіровоградської області 22 листопада 2007 року ухвалив постанову, якою визнав позивача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру у справі N 9/166. 2.3. З 27 червня 2003 року до 6 жовтня 2005 року включно Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області за вказаними фактами порушила низку кримінальних справ за ознаками злочинів, передбачених частиною третьою статті 365, частиною другою статті 366, частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу (далі - КК) України щодо привласнення коштів позивача у сумі 2 266 700,00 грн. 2.4. 26 грудня 2005 року Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області закрила кримінальну справу N 62-229 (далі - кримінальна справа) за відсутністю складу злочину без проведення слідчих дій на підставі пункту 2 статті 6 Кримінального процесуального кодексу України. 2.5. Кримінальну справу закривали неодноразово: 26 грудня 2005 року, 20 червня 2006 року, 29 грудня 2006 року, 26 червня 2012 року. Проте відповідні постанови скасовував суд і в порядку нагляду - Прокуратура Кіровоградської області. Численні скарги/звернення з приводу незаконних дій службових осіб Прокуратури Компаніївського району Кіровоградської областіу кримінальній справі, забезпечення її належного розслідування, системних порушень прав потерпілого не знаходили відповідного реагування. 2.6. Ліквідатор позивача подав до СУ УМВС України в Кіровоградської області звернення, за яким 25 січня 2013 року зареєстрували кримінальне провадження N 12013120180000063 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК України. 2.7. 24 жовтня 2016 року судово-економічна експертиза, проведена під час досудового розслідування у кримінальному провадженні N 12013120180000063, визначила розмір завданої позивачу шкоди у сумі 18 950 268,00 грн. 2.8. У кримінальному провадженні N 12013120180000063 суд теж встановили протиправну бездіяльність і зловживання повноваженнями з боку органу досудового розслідування: 24 вересня 2014 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 30 червня 2015 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 10 травня 2016 року і 9 березня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалами зобов'язав слідчого вчинити конкретно визначені процесуальні дії у вказаний строк; 13 липня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда відвів слідчого Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області. 2.9. 8 лютого 2017 року позивач подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 209 КК України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань згідно з ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Кіровограда у справі N 405/1775/17 від 7 квітня 2017 року. Проте за цим кримінальним провадженням позивач витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань не отримував, а його клопотання про надання матеріалів для ознайомлення було проігнороване. 2.10. Розмір вимоги про відшкодування шкоди є домірним розміру шкоди, яка заподіяна позивачеві вчиненими щодо нього злочинами, у розслідуванні яких допущена бездіяльність. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 6 липня 2018 року Ленінський районний суд м. Кіровограда постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі. 4. Суд зазначив, що за суб'єктним складом учасників справи та характером правовідносин між сторонами, цей спір належить до справ господарської юрисдикції. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 21 серпня 2018 року Апеляційний суд Кіровоградської області прийняв постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. 6. Мотивував тим, що сторонами у справі є юридичні особи, а тому спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 3 вересня 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити її для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 9 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач стверджує, що стаття 20 Господарського процесуального кодексу України й інші нормативні акти не визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. Стверджує, що відповідачі у справі не є у спірних правовідносинах суб'єктами господарювання, а тому спір є цивільним. Оскільки немає спеціальних випадків віднесення такого спору до юрисдикції іншого (спеціалізованого) суду, він має вирішуватися виключно за правилами цивільного судочинства. (2) Позиція інших учасників справи 11. Відповідачі відзив на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 12. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України). 13. Господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання (абзац п'ятий частини першої статті 174 Господарського кодексу України). 14. Згідно з частиною шостою статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана, зокрема, юридичній особі внаслідок іншої, ніж вказані у першій - п'ятій частинах цієї статті, незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. 15. Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої позивачеві протиправною бездіяльністю органу досудового розслідування та прокуратури, вчиненою під час здійснення публічно-владних управлінських функцій у кримінальних провадженнях. 16. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної, зокрема, протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п'ята статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України). 17. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не погоджується із доводом касаційної скарги про те, що відсутні нормативні акти, які визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. 18. Позивач, заявляючи вимогу про відшкодування шкоди заподіяної протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, не ставить позовної вимоги про вирішення публічно-правового спору. Тому відповідно до частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України заявлені у позові вимоги мають вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу учасників спору. 19. Відповідно до частини першої статті 45 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу. 20. До таких осіб згідно з частиною першою статті 4 ГПК України належать: юридичні особи, фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 21. У справі, яка розглядається, сторонами спору є ТзОВ "Агрофірма "Золотий Колос" і Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області та Державна казначейська служба України.Отже, оскільки позивач визначив відповідачами органи державної влади, які є юридичними особами, за суб'єктним критерієм згідно з частиною першою статті 4 ГПК України спір належить до юрисдикції господарського суду (близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 березня 2018 року у справі N 461/1930/16-ц). 22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення позивача щодо юрисдикції господарського суду та погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій про те, що ця справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 24. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 25. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованоюта доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили по суті правильні рішення. Отже, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року - без змін. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Золотий Колос" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 4 грудня 2018 року м. Київ Справа N 910/18560/16 Провадження N 12-143гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасників справи: представник прокуратури - Яговдік С.М., представник позивачів - Сажієнко І.О., представник Київської міської ради - Власенко І.І., представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" - Яковенко А.О., розглянула касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Головної військової прокуратури на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року (судді Хрипун О.О., Суховий В.Г., Коротун О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року (суддя Привалов А.І.) у справі N 910/18560/16 за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави (далі - прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Військова частина А 0136, про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У жовтні 2016 року прокуратура звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - позивач, МОУ) та Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - ККЕУ) до Київської міської ради (далі - Рада) та ТОВ "Будтехнології" про: визнання незаконним та скасування рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва" (далі - рішення N 394/8678); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), укладеного Радою і ТОВ "Будтехнології", зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.Г. в реєстрі за N 201 від 22 липня 2013 року та Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012; визнання відсутнім у ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкою площею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014). 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані доводами про те, що Рада, приймаючи оскаржуване рішення N 394/8678, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду ТОВ "Будтехнології" земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - ККЕУ від права користування спірною земельною ділянкою. 1.3. ТОВ "Будтехнології" проти позовних вимог заперечило, вказавши на необґрунтованість позову, оскільки товариство відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є законним землекористувачем як власник нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці. ТОВ "Будтехнології" також зазначило, що обставини належного користування земельною ділянкою встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, яке є чинним та обов'язковим для виконання. 1.4. Рада у відзиві також заперечила проти задоволення позовних вимог. Крім іншого, вказала, що спірна земельна ділянка як на момент прийняття оскаржуваного рішення, так і на теперішній час перебуває у комунальній власності, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права комунальної власності. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. 2.2. Суд указав, що: - розпорядження землями державної власності, в тому числі щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача та передачі земель місцевим органам влади, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, який у цьому випадку реалізовує свої повноваження через МОУ; - Рада прийняла рішення N 394/8678 з перевищенням повноважень та за відсутності доказів відмови землекористувача від земельної ділянки, що свідчить про його незаконність; через дії відповідачів з користування позивачів поза їх волею та без достатніх правових підстав вибула спірна земельна ділянка, яка належить до земель оборони; - за наслідками придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 - покупець ТОВ "Дженерал-сервіс" мав право претендувати на оформлення земельної ділянки для обслуговування придбаних будівель тільки загальною площею 0,16 га, тоді як спірним рішенням Ради за рахунок земель оборони надано в оренду земельну ділянку значно більшого розміру - 1,5940 га, що не відповідає положенням статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (в редакціях, які діяли на дату укладання договору купівлі-продажу); - договір оренди земельної ділянки, укладений на підставі незаконного рішення, також є незаконним, а позовні вимоги про недійсність договору та визнання відсутнім права вимоги - обґрунтованими. 2.3. Разом з тим суд дійшов висновку, що позовна давність за вимогами про визнання незаконним та скасування рішення N 394/8678, перебіг якої розпочався в день прийняття цього рішення, сплинула 1 листопада 2015 року, а за вимогами про недійсність договору оренди - 25 липня 2016 року. Прокурор належними засобами доказування не довів поважність причин пропуску позовної давності, про застосування якої заявила Рада. Тому суд відмовив у задоволенні позову з підстав спливу такого строку. 2.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 30 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін, але з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що прокурор та позивачі не довели права позивачів на користування спірною земельною ділянкою на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди, адже на цей час земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ та не використовувалась під розміщення військового містечка. У зв'язку з продажем нежитлових будівель військового містечка N 141 за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року у землекористувачів (МОУ та ККЕУ) право користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване реалізоване майно, припинилося на підставі статті 377 ЦК України та частини другої статті 120 ЗК України. Разом з тим МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства. 2.5. Крім того, суд визнав преюдиційність обставин, установлених рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 (залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року) щодо права ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації й обслуговування нежитлових будівель, та дійсність укладеного за цим рішенням договору оренди, що свідчить про недоведеність наявності у позивачів права землекористування на час прийняття Радою спірного рішення та укладення спірного договору. 3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених в них доводів 3.1. Прокуратура подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року, в якій просить вказані рішення та постанову скасувати в повному обсязі, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 3.2. За наведеними в касаційній скарзі доводами висновок суду апеляційної інстанції щодо законності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування на земельну ділянку площею 1, 5940 га у зв'язку із набуттям права власності на будівлі і споруди площею 1897, 60 кв. м не відповідає приписам статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірна земельна ділянка до прийняття оскаржуваного рішення Ради та передачі її в оренду належала до земель оборони і власник (МОУ) та землекористувач (ККЕУ) рішень про відчуження земельної ділянки не приймали. Тому ця земельна ділянка продовжувала перебувати у складі земель оборони, а висновок апеляційного суду як про відсутність порушення прав позивачів, так і щодо наявності повноважень у Ради розпоряджатися спірною земельною ділянкою, є помилковим і суперечить вимогам статей 116, 141, 142 ЗК України. 3.3. Так само, за доводами касаційної скарги, помилковим є висновок місцевого господарського суду про обізнаність позивачів щодо вибуття з користування спірної земельної ділянки та недотримання встановленого строку звернення до суду за захисту порушених прав, бо рішення N 394/8678 не було доведено до їх відома, тому про існування цього рішення та про укладення договору оренди від 25 липня 2017 року позивачам не було відомо. 3.4. ККЕУ також подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року, в якій просить постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду. 3.5. У касаційній скарзі ККЕУ вказало, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про невідповідність вимогам законодавства оскаржуваного рішення Ради та договору оренди, які порушують права та законні інтереси позивачів, разом з тим помилково відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, оскільки у позивачів не було об'єктивної можливості встановити факт надання та використання спірної земельної ділянки стороннім особам для забудови до моменту початку будівництва на ній у квітні 2014 року і перебіг позовної давності міг початися лише після того, як було розпочато будівництво. 3.6. В свою чергу суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення господарського суду, на зазначені обставини увагу не звернув, не дослідив істотні обставини справи щодо додержання порядку переходу права власності до ТОВ "Будтехнології" відповідно до вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, дійшовши помилкових висновків про відсутність порушення прав позивачів, у зв'язку з чим справу слід направити на новий апеляційний розгляд. 4. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2018 року справу з касаційними скаргами передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що з огляду на положення статті 116 Конституції України, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" спірна земельна ділянка належить до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні МОУ, власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними. Водночас системний аналіз указаних норм права не дає відповіді на низку питань, зокрема, стосовно неоднозначного застосування та трактування норм права у правовідносинах щодо: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкту нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від вказаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають статус земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка. Правильне застосування наведених вище норм у спірних правовідносинах, яке необхідне для розгляду касаційних скарг, складає виключну правову проблему. 5. Позиція учасників справи 5.1. У відзиві ТОВ "Будтехнології" заперечило наведені в касаційних скаргах доводи, натомість навело свої аргументи щодо правомірності набуття ним права на земельну ділянку та законності висновків суду щодо перебігу позовної давності. 5.2. У судовому засіданні представники сторін та прокурор підтримали свої доводи та заперечення. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. Місцевий господарський суд установив, що на виконання рішення Ради від 26 червня 2003 року N 512/672 та рішення Ради від 15 липня 2004 року N 457/1867 уповноважена організація - Товариство з обмеженою відповідальністю "Епоха-гео" склала: технічний звіт щодо встановлення зовнішніх меж земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва, розташованої в кварталі 79:364, який був погоджений начальником відділу землекористування Голосіївського району; акт встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі. 6.2. На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за N 1554, укладеного Державним підприємством Міністерства оброни України "Укроборонлізинг" (далі - ДП МОУ "Укроборонлізинг") та ТОВ "Дженерал-сервіс", останньому були реалізовані нежитлові будівлі військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві на вул. Онуфрія Трутенка, 3: сховище, будівля (літ. "А") площею 1574,80 кв. м, колишній склад під учбові класи, будівля (літ. "Б") площею 294,60 кв. м, контрольно-технічний пункт, будівля (літ. "В") площею 28,20 кв. м, будівлі N 45, 66, 77. Загальна площа нежитлових будівель - 1897,60 кв. м 6.3. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року за N 998. 6.4. Предметом купівлі-продажу у цих договорах були саме нежитлові будівлі без вказівки на перехід права користування або оренди земельної ділянки, на якій вони розташовані; дані щодо цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані будівлі, їх кадастрових номерів і документів, які б підтверджували належність прав на земельні ділянки продавцям нерухомого майна, також були відсутні у договорах. 6.5. 21 травня 2007 рокуТОВ "Будтехнології" подало до Ради клопотання від 21 травня 2007 року щодо укладення договору оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі міста Києва. Однак договір оренди земельної ділянки укладено не було, в зв'язку з чим ТОВ "Будтехнології" звернулося до господарського суду з відповідним позовом. 6.6. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 задоволено позов ТОВ "Будтехнології" до Ради та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації); визнано право позивача на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; вирішено вважати укладеним договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель між ТОВ "Будтехнології" та Радою в запропонованій позивачем редакції, викладеній у резолютивній частині рішення, яка відповідає вимогам Закону України "Про оренду землі" та типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року N 220, проекту відведення та висновкам, які у ньому містяться, та переданою земельну ділянку на умовах, визначених договором, з моменту набрання чинності судовим рішенням; зобов'язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід'ємними частинами, у встановленому порядку; розподілено судові витрати. 6.7. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 залишено без змін. Касаційний перегляд справи не здійснювався. 6.8. На підставі рішення суду між Радою як орендодавцем і ТОВ "Будтехнології" як орендарем виникли відносини з оренди земельної ділянки площею 1, 5940 га, кадастровий номер 8000000000:79:364:0014, розташованої на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель строком на 10 років. 6.9. 1 листопада 2012 року Рада прийняла рішення N 394/8678 "Про передачу ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва", яким затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за вказаною адресою (справа N Д-6577) та передала ТОВ "Будтехнології" в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,5940 га для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за адресою вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель, право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538. 6.10. На підставі рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 відповідачі 22 липня 2013 року уклали договір оренди земельної ділянки, за яким орендодавець (Рада) за актом приймання-передачі передає, а орендар (ТОВ "Будтехнології") приймає в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), яка перебуває у комунальній власності згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, наданим реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві, сформованим 11 липня 2013 року державним реєстратором Чайко С.В., за індексним номером 6054359, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 101953280000. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вчинило відповідний запис у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012. 6.11. Земельну ділянку по вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва площею 1,5940 га з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 передано орендодавцем орендарю за актом приймання-передачі земельної ділянки від 22 липня 2013 року; на момент розгляду спору на ній здійснюється будівництво житлового комплексу, замовником якого є ТОВ "Будтехнології". 6.12. Водночас за висновком місцевого суду земельна ділянка, на якій ведеться будівництво житлового комплексу, належить до земель оборони і її законним користувачем є ККЕУ. На підтвердження належності спірної земельної ділянки до земель військового містечка N 141 позивачі та Головна військова прокуратура Генеральної прокуратури України надали: схеми розміщення земельних ділянок (орієнтовні межі земельної ділянки, відведеної в користування Печерської квартирно-експлуатаційної частини Київського району під будівництво військових містечок N 141, 167 за рішенням Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, та межі спірної земельної ділянки площею 1,5940 га), копію рішення Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, яким відведено КЕЧ-2 земельні ділянки та зобов'язано уточнити межі відводу та оформити відвід; план земельної ділянки площею 46,0961 га за 1951 рік; акт від 19 червня 1951 року про виконання у натурі відводу земельної ділянки площею 46,0961 га; акт інвентаризації земель МОУ на території військового містечка N 141 за 1995 рік, за яким у користуванні військового містечка перебувало 17,1983 га, з яких залишається 16,1 га; перелік військових містечок, що використовуються Збройними Силами України у місті Києві та Київській області; історичну довідку Київської квартирно-експлуатаційної частини та Київського квартирно-експлуатаційного управління. 6.13. Листом від 6 вересня 2006 року заступник Міністра оборони України повідомив директора ТОВ "Дженерал-сервіс" про те, що на засіданні від 20 липня 2006 року N 20 Комісії з питань використання цілісних майнових комплексів, іншого нерухомого майна та земель оборони, які вивільняються в ході реформування Збройних Сил України, прийнято рішення щодо передачі до земель запасу земельної ділянки військового містечка N 141 (м. Київ, вул. Трутенка, 3) під придбаними ТОВ "Дженерал-сервіс" будівлями площею 0,16 га. 6.14. Відтак місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідачі не заперечували та належними доказами не спростували, що спірна земельна ділянка до моменту передачі її в оренду ТОВ "Будтехнології" належала до земель оборони, і докази відмови від права користування, як і передачі її в добровільному порядку до земель комунальної власності, відповідачі не надали. 6.15. Визначаючи початок перебігу позовної давності щодо заявлених вимог, суд указав на те, що: прокурор був присутній на сесії Ради під час прийняття спірного рішення та був обізнаний з матеріалами землевідведення; з користування позивачів вибула земельна ділянка, яка є складовою земельної ділянки під військовим містечком N 141 і оскільки на МОУ покладено обов'язок обліку земель оборони, позивачі не могли не знати протягом такого тривалого часу про порушення свого права. 6.16. Натомість суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що 21 грудня 2005 року ДП МОУ "Укроборонлізинг", що діяло на підставі договору комісії на реалізацію військового майна, за договором купівлі-продажу військового майна продало за підсумками конкурсу ТОВ "Дженерал-сервіс" нежитлові будівлі загальною площею 1 897,60 кв. м військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві, на вул. Трутенка, 3. Право власності на придбані нежитлові будівлі за ТОВ "Дженерал -сервіс" було зареєстроване 17 січня 2006 року. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року. 6.17. Матеріали справи не підтверджують досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо розміру земельної ділянки, на якій були розміщені продані будівлі МОУ та яка необхідна для обслуговування будівель. Також, за висновком апеляційного суду, МОУ (ККЕУ) як землекористувач, право користування частиною земельної ділянки якого припинилося у зв'язку із продажем розташованих на ній будівель, не вчинило дій з юридичного оформлення земельних правовідносин у відповідності із вимогами земельного законодавства. 6.18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року, визнано право ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель та вирішено вважати укладеним на 10 років договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві, об'єктом якого є земельна ділянка з такими характеристиками: місце розташування - вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва; розмір - 1,5490 га, цільове призначення - для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; кадастровий номер - 8000000000:79:364:0014. 6.19. За змістом рішення N 394/8678 та наявною в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 інформаційною довідкою про земельну ділянку на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (код 79:364:014к) спірна земельна ділянка, передана ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу та паркінгу, відводиться за рахунок земель, переданих ТОВ "Будтехнології" рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року N 35/284 у довгострокову оренду на 10 років та посвідчених договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538. 6.20. Станом на звітну дату (1 липня 2012 року) у державній статистичній звітності з кількісного обліку земель вищевказана земельна ділянка обліковується в рядку 65 (підприємства інших галузей промисловості), графа 42 (землі комерційного та іншого використання). 6.21. Спірна земельна ділянка не обліковувалась як землі оборони (3.3 для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, навчальних закладів, підприємств, організацій) згідно з Українським класифікатором цільового використання землі (УКЦВЗ) від 24 квітня 1998 року N 14-1-7/1205 та не відображалась у рядку 76 звіту за формою N 6-зем "Звіт про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності". 6.22. Також спірна земельна ділянка не була включена до пакету документів на отримання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок військового містечка N 141, про що свідчить копія погодженого плану військового містечка N 141 на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві з визначенням меж земельних ділянок, які доцільно використовувати під будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням бюджетних коштів. 6.23. Отже, за висновком апеляційного господарського суду, враховуючи рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 та дані щодо обліку земель, на час прийняття Радою рішення та укладення спірного договору надана в оренду земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ, не використовувалась під розміщення військового містечка, а підлягала передачі місцевим органам влади у відповідності до Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. Проте МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства 6.24. Керуючись принципом правової визначеності, колегія суддів відхилила доводи Головної військової прокуратури та позивачів щодо незаконності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкоюплощею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва. 6.25. Щодо доводів апеляційних скарг про початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, апеляційний суд зазначив, що з наданих документа вбачається, що станом на 8 квітня 2010 року позивачам було достеменно відомо, що спірна земельна ділянка вибула з їх користування, однак жодних дій з метою відновлення землекористування цією ділянкою позивачі не вчинили. Разом з тим, питання позовної давності судом не розглядається, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню з інших підстав. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах 7.2. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 7.3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 7.4. За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 7.5. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 7.6. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. 7.7. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. 7.8. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16 і ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц). 7.9. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів державиза відсутності відповідного органудержавної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17). 7.10. Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог. Щодо прийняття рішення Ради та укладення договору оренди земельної ділянки 7.11. Рішення Ради N 394/8678 про надання ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва виконано шляхом укладення Радою та ТОВ "Будтехнології" відповідного договору оренди земельної ділянки і порушення прав позивачів у такому випадку може відбуватися саме у зв'язку з реалізацією відповідачами своїх прав та обов'язків, що складають зміст цього договору, та саме відповідність яких положенням законодавства підлягає перевірці під час розгляду справи. 7.12. Частиною першою статті 215 ЦК Українипередбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 7.13. Частинами другою та третьою статті 215 ЦК Українивстановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 7.14. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. 7.15. За наведеними в позовній заяві доводами, уклавши спірний правочин, Рада незаконно розпорядилася землями державної власності, які належать до земель оборони, за відсутності доказів відмови попереднього користувача від земельної ділянки, а також за відсутності підстав для переходу права землекористування та з порушенням порядку встановлення і зміни цільового призначення земель. 7.16. Статтями 13, 41 Конституції Українипередбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. 7.17. Згідно із частиною першою статті 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади. 7.18. Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої (станом на час прийняття спірного рішення Ради) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. 7.19. Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції), за змістом якої землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України (стаття 2 наведеного Закону). 7.20.Порядок використання земель оборони та особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом (частини четверта та п'ята статті 77 ЗК України). 7.21.За загальним правилом, наведеним у пункті 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. 7.22.За статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління. Вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі і земельних ділянок, за статтею 9 вказаного вище Законувідноситься до повноважень Кабінету Міністрів України. 7.23. Разом з тим за статтею 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (в редакції, чинній на час прийняття спірного рішення) відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті; рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МОУ; порядок відчуження нерухомого майна визначається Кабінетом Міністрів України. 7.24. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року N 1919 (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил. До військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать, зокрема, цілісні майнові комплекси, у тому числі військових містечок, будинки споруди та інше нерухоме майно, відчуженням військового майна є вилучення військового майна зі Збройних Сил України у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (пункт 2 Положення); рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією МОУ погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1 (пункт 6 Положення); МОУ щороку узагальнює відомості про відчужене військове майно і до першого квітня року, що настає за звітним періодом, надсилає їх Кабінетові Міністрів України, Мінекономіки та уповноваженим підприємствам (організаціям) (пункт 22 Положення). 7.25. Відповідно до пунктів 15, 16, 19, 44, 45, 46, 48, 50 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою МОУ або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Своєчасне виявлення земель, що не використовуються, та надання відомостей про них покладається на заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, начальників управлінь центрального апарату МОУ, а також командирів військових частин - землекористувачів. Перелік земель, які пропонуються до передачі місцевим органам влади, Головне управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України погоджує з заступниками Міністра оборони України - командувачами видів Збройних Сил України, начальниками управлінь центрального апарату МОУ, командувачами військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, на території яких знаходиться земельна ділянка, і подає на затвердження Міністру оборони України. Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки, в порядку, встановленому ЗК України. 7.26. Станом на час укладення договору купівлі-продажу військового майна Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" не містив регулювання щодо особливостей зміни правового режиму земельних ділянок, на яких розташовані реалізовані об'єкти нерухомого військового майна; натомість з 22 грудня 2011 року статтю 6 цього Закону доповнено частиною третьою, за якою відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 7.27. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (частина перша статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України (частина друга статті 20 ЗК України). 7.28. Натомість наведені вище спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням. 7.29. Повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин визначено нормами глави 3 ЗК України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) визначаються розділом VI Конституції України, а також Законом України "Про Кабінет Міністрів України". Відповідно до частини другої статті 44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України, зокрема, здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів загального складу Кабінету Міністрів України. 7.30. До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин стаття 13 ЗК України відносить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Кабінет Міністрів України може розпоряджатися землями лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законом: 1) у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (частина сьома статті 122, статті 149, 150 ЗК України); 2) у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (стаття 129 ЗК України). 7.31. Законами України "Про оборону України" (стаття 9) та "Про Збройні Сили України" (стаття 9) передбачено, що Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів тощо. Перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений статтею 13 ЗК України, не є вичерпним. До них належать повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності). 7.32. МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України. Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (стаття 2) передбачає, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном. Цим законом також встановлено, що відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації. 7.33. Відповідно до цих приписів, наведених у Законі України "Про оборону України" та Законі України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном. 7.34. Водночас підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України. 7.35. За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування. 7.36. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України). 7.37. За частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. 7.38. Право власності на земельну ділянку на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року припинялося з підстав, наведених у статті 140 ЗК України (у відповідній редакції) зокрема, відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Підстави припинення права користування земельною ділянкою на час укладення зазначеного вище договору були визначені статтею 141 ЗК України (у відповідній редакції). 7.39. Постійний землекористувач міг добровільно відмовитися від права користування земельною ділянкою, за поданою ним заявою до власника земельної ділянки та прийнятим власником земельної ділянки на підставі цієї заяви рішенням про припинення права постійного користування земельною ділянкою (частини третя та четверта статті 142 ЗК України у відповідній редакції). 7.40. На час укладення спірного договору оренди земельної ділянки редакцію статей 120, 140 та 141 ЗК України було змінено. За змістом цих норм законодавець встановив імперативний припис щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та передбачив відповідну підставу для припинення права користування земельною ділянкою у випадку набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. 7.41. При цьому договір, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, має містити таку істотну умову, як кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку із набуттям права власності на ці об'єкти. Укладенню ж договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, передує виділення цієї частини в окрему земельну ділянку (абзаци перший та другий частини шостої статті 120 ЗК України у чинній редакції). 7.42. Отже, законодавство, яке діяло станом на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди встановлювало правило, за яким перехід права на земельну ділянку до нового набувача жилого будинку, будівлі або споруди відбувається в силу прямого припису закону, незалежно від волі органу, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою. 7.43. Правовідносини, які виникли у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, не належали до сфери діяльності Кабінету Міністрів Українив галузі земельних відносин, оскільки не вимагали здійснення Кабінетом Міністрів України розпорядження земельною ділянкою, розташованою під придбаним об'єктом нерухомості, для набуття права на неї юридичною особою приватного права або фізичною особою. 7.44. Водночасв силу наведених вище положень земельного законодавства саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на реалізовані будівлі та привести дані щодо земель, наданих у користування для розміщення і постійної діяльності військової частини, у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, що обліковувались за військовим містечком, для потреб оборони не використовуються в силу правочину, який відбувся. 7.45. Однак таких дій позивачі не вчинили і наведене законодавство не містить вказівки на можливість змусити позивачів до дій з такого оформлення поза їх волевиявленням, у зв'язку із чим і виник спір щодо умов та порядку реалізації набувачем військового майна права землекористування за наслідками укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна з МОУ та способу оформлення цього права. 7.46. До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (пункт 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України зі змінами, внесеними згідно із Законом N3235-IV від 20 грудня 2005 року). 8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми 8.1. Щодо застосування і трактування норм права у правовідносинах стосовно: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкта нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від указаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають правовий режим земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка, - Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 8.2. Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними. 8.3. Правові норми, які визначали дол. земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. 8.4. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України N 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України N 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер. 8.5. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. 8.6. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, зокрема, щодо об'єктів нерухомості, які мають режим військового майна. 8.7. Адже стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок, а статті 140, 141 та 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) не містили відповідних підстав та механізму переходу прав на земельну ділянку поза волевиявленням попереднього власника чи користувача земельної ділянки. 8.8. Якщо віддати перевагу приписам статей 92, 140, 141 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) перед загальними правилами про перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівель і споруд, то при переході будівлі чи споруди до власника - юридичної особи приватного права чи фізичної особи, право на таку земельну ділянку до нового власника не перейде. Водночас уповноважений у відповідних правовідносинах орган буде позбавлений можливості оформити право на земельну ділянку новому власнику об'єкта нерухомості, якщо права на цю ділянку належать попередньому власнику чи постійному землекористувачу, без їх відмови від земельної ділянки, чим порушується принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розміщені. 8.9. На час відчуження військового майна за відповідним правочином від 21 грудня 2005 року згідно із чинним на той час законодавством, до набувача права власності на об'єкт нерухомого майна (військове майно), який розташований на земельній ділянці, що перебувала в користуванні іншої особи, могло перейти право користування земельною ділянкою на таких самих умовах і в тому ж обсязі, що були встановлені для попереднього власника нерухомого майна, або право вимагати оформлення земельних прав, які в нього виникають. 8.10. Особливості використання земель оборони (в тому числі самої процедури зміни цільового призначення земель оборони) визначаються Законом України "Про використання земель оборони" та відомчими нормативними актами (зокрема Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основними правилами користування наданими землями, Керівництвом з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженими наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483). Однак на час укладення договору купівлі-продажу військового майна положення законодавства, які встановлюють порядок відчуження земельних ділянок у випадку переходу права власності на розташовані на них військові об'єкти нерухомого майна, були відсутні. 8.11.Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення. 8.12. На момент укладення договору купівлі-продажу військового майна та виникнення у набувача такого майна прав на оформлення його земельних прав, відповідного звернення набувача до суду встановлення та зміна цільового призначення земельної ділянки у складі земель оборони визначалися статтями 20 і 21 ЗК України у відповідній редакції. При цьому мали враховуватися особливості правового режиму земель оборони, визначені Законом України від 27 листопада 2003 року "Про використання земель оборони", та Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. 8.13. Стаття 20 ЗК України в редакції від 5 листопада 2009 року деталізувала положення щодо зміни цільового призначення земельних ділянок. Загальне правило полягає в тому, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом для використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Виняток з цього правила складають землі сільськогосподарського призначення та землі оборони. Щодо останніх - частиною п'ятою статті 20 ЗК України встановлено, що земельні ділянки, які належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони". 8.14. Спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням. 8.15. Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об'єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини. 8.16. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. 8.17. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній. 8.18.Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель. 8.19. За змістом частини першої статті 167 та статті 170 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. 8.20. За договором купівлі - продажу військового майна від 21 грудня 2005 року відбулося відчуження військового майна, яке належало на праві власності державі, в приватну власність. Відповідно до покупця об'єктів нерухомого майна перейшло право на частину земельної ділянки, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування цього майна. 9. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 9.1. Відповідно до приписів частин першої та четвертої статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини та (або) резолютивної частини. 9.2. З огляду на наведені вище приписи законодавства про підстави та порядок переходу права користування земельною ділянкою та висновки Великої Палати Верховного Суду про їх застосування у спірних правовідносинах висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність порушених прав позивачів у спірних правовідносинах є помилковими, а тому постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року слід скасувати. 9.3. Так, за статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим для виконання, а в силу статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами попередніх інстанцій) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній, адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. 9.4. Однак зі змісту судових рішень у господарській справі N 35/284 вбачається, що ні МОУ, ні ККЕУ не брали участі в розгляді цієї справи і судові рішення у цій справі не містять встановлених обставин щодо наявності чи відсутності прав на спірну земельну ділянку, змісту цих прав, їх припинення, повноважень позивачів у спірних правовідносинах. 9.5. Крім того, з'ясовані апеляційним судом відомості щодо стану обліку позивачами спірних земельних ділянок як земель оборони на час розгляду справи не належать до визначених законодавством підстав для виникнення, припинення та переходу права користування земельною ділянкою (її частиною), надання якої під розміщення і постійної діяльності військової частиниу встановленому порядку під сумнів не ставиться жодним з учасників спору. 9.6. Таким чином, суд апеляційної інстанції не повно встановив істотні обставини справи, його висновки про відмову в задоволенні позовних вимог не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та суперечать положенням процесуального законодавства, а також нормам матеріального права. 9.7. Натомість суд першої інстанції встановив, що під час придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 покупець мав право претендувати на оформлення земельної ділянки у розмірі, необхідному для обслуговування придбаних будівель, однак, помилково вказав про неможливість реалізувати це право набувачем у встановленому порядку за відсутності добровільної відмови землекористувача та відповідних розпорядчих актів уповноважених виконавчих органів та, відповідно, про незаконність набуття за таких умов покупцем ТОВ "Дженерал-сервіс", а в подальшому - ТОВ Будтехнології" права на користування земельною ділянкою як набутою без достатніх на те правових підстав та поза волею позивачів в цілому, щодо всієї земельної ділянки площею 1,5940 га. 9.8. Що ж до інших наведених у позові та касаційних скаргах підстав невідповідності спірного правочину положенням чинного законодавства ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України, а статтею 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління державним майном. 9.9.За підпунктами 72-75 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України N 406/2011 від 6 квітня 2011 року (зі змінами), МОУ веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони України; утримує в належному стані та організовує експлуатацію об'єктів військового призначення; затверджує порядок списання військового майна; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил; 9.10. За підпунктом 23 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року N 671, МОУ забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності, проведення ремонту та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил; за підпунктами 105, 107 Положення МОУ здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; 9.11. За змістом пунктів 1.1 -1.4 Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, землі, які використовують Збройні Сили України, підлягають обов'язковому обліку, цільовому використанню і правильному утриманню. Облік земель повинен бути своєчасним, повним, достовірним і точним. Облік земель в органах квартирно-експлуатаційної служби ведеться з метою своєчасного забезпечення відповідних посадових осіб, органів квартирно-експлуатаційної служби, а також відповідних рад, в адміністративних межах яких знаходиться землекористувач, даними про наявність, рух і якісний стан земель, контролю за збереженістю, законністю, доцільністю й ефективністю використання земель, підготовки вихідних даних для складання облікових документів, установлених табелем термінових донесень будівельно-квартирних органів МОУ. 9.12. Таким чином, позивачі були зобов'язані здійснювати своєчасний, повний та достовірний контроль за обліком, цільовим використанням та збереженістю земель оборони. 9.13. Також суд першої інстанції достеменно з'ясував та правильно встановив, що прокурор був обізнаний з рішенням N 394/8678 під час його прийняття Радою. 9.14. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що як прокурор так і позивачі в силу наведених вище положень законодавства та встановлених місцевим господарським судом обставин справи повинні були та не могли не бути обізнаними про здійснення фактичного використання спірної земельної ділянки новим набувачем реалізованого військового майна в силу придбання цього майна та виникнення у набувача права належним чином документально оформити своє землекористування, про невідповідність розміру наданої в оренду земельної ділянки дійсному розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування придбаних будівель, якщо таке мало місце, відповідно своєчасно звернувшись до суду за захистом порушеного права. Зміна мети використання земельної ділянки шляхом надання її під забудову не змінює суті наведеного у позові порушення права на захист якого, за доводами позову, було подано позов. 9.15. Ураховуючи наведене, резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року слід залишити без змін, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 301, 302, 311, 312, 315 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головної військової прокуратурина постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року та касаційну скаргуКиївського квартирно-експлуатаційного управління на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року у справі N 910/18560/16 скасувати. Мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 22 січня 2019 року м. Київ Справа N 910/12224/17 Провадження N 12-147гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Прокуратура міста Києва (від прокуратури - Хорольський С.В.), відповідач - Київська міська рада (представник - Брунь Ю.І.), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" (представник - не з'явився), Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (представник - Ваховська І.Б.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 910/12224/17 Господарського суду міста Києва за позовом Прокуратури міста Києва до Київської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація", Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним рішення за касаційною скаргою Київської міської ради на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року (головуючий суддя Чорна Л.В., судді Яковлєв М.Л., Разіна Т.І.) та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року (суддя Щербаков С.О.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У липні 2017 року Прокуратура міста Києва (далі - прокуратура) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - міськрада) про визнання недійсним рішення міськради від 23 лютого 2017 року N 946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій" (далі - рішення) в частині визнання такими, що втратили чинність: рішення міськради від 23 червня 2011 року N 276/5663 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилого будинку N 9 літ. А на вул. Каштановій, який належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва"; рішення від 10 листопада 2011 року N 619/6855 "Про передачу до сфери управління прокуратури міста Києва нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальної громад міста Києва"; рішення від 02 жовтня 2013 року N 62/9650 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва приміщень у нежилому будинку N 1/62, літера А на вулиці Лабораторній"; рішення від 26 квітня 2012 року N 497/7834 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади м. Києва"; рішення від 02 жовтня 2013 року N 60/9648 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилого приміщення та нежилого будинку комунальної власності територіальної громади міста Києва"; в частині зобов'язання передачі в оренду приміщень, зазначених у додатку 2 до цього рішення; в частині закріплення за Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (далі - КП "Київжитлоспецексплуатація") нерухомого майна на праві господарського відання. Позов заявлено з таких підстав. 2. На підставі рішень міськради від 23 червня 2011 року N 276/5663, від 10 листопада 2011 року N 619/6855, від 02 жовтня 2013 року N 62/9650, від 26 квітня 2012 року N 497/7834, від 02 жовтня 2013 року N 60/9648 за прокуратурою було закріплено нерухоме майно на праві оперативного управління, проте згідно з пунктом 3 оскаржуваного рішення нерухоме майно (зазначене у додатку 2) вибуло з управління позивача та закріплено за КП "Київжитлоспецексплуатація", що за твердженням прокуратури є порушенням її прав та інтересів щодо оперативного управління майном, а тому вони підлягають захисту відповідно до закону. 3. Позивач зазначає, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Оскільки рішення є ненормативним актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, тому воно не може бути скасовано чи змінено органом місцевого самоврядування після його виконання. 4. Крім цього, прокуратура стверджує, що спірним рішенням відповідач незаконно, всупереч вимогам статті 19 Конституції України, фактично скасував власні рішення, незважаючи на те, що у позивача виникло право оперативного управління на нерухоме майно, а також на те, що між позивачем та відповідачем виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією права оперативного управління майном, зокрема, користування ним. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, рішенням міськради від 23 червня 2011 року N 276/5663 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилого будинку N 9 літ. А на вул. Каштановій, який належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва" вирішено передати до сфери управління прокуратури міста Києва нежилий будинок N 9 літ. А на вул. Каштановій загальною площею 1338, 1 мI. 6. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акт N 27 приймання-передачі основних засобів, затверджений Головним управлінням комунальної власності м. Києва Головного управління житлового господарства Київської міської державної адміністрації, та акт приймання-передачі нежилих приміщень. 7. Рішенням міськради від 10 листопада 2011 року N 619/6855 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальних громад міста Києва" зі змінами, вирішено передати до сфери управління прокуратури нежилі будинки та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва, а саме: на вул. Малиновського Маршала, буд. 10, літ. А, площею 3541, 7 мI; на вул. Червоноармійська, буд. 38, літ. Б, площею 296, 80 мI; на вул. Шота Руставелі, буд. 38, літ. В, площею 428, 50 мI; на вул. Героїв Севастополя, буд. 3 А, літ. А, площею 576, 00 мI; на вул. Костянтинівська, буд. 19, літ. В, площею 728, 70 мI; на бул. Лесі Українки, буд. 27/2, літ. А, площею 809, 60 мI; на вул. Каунаська, буд. 3 В, літ. А, площею 1379, 40 мI; на вул. Горького, буд. 39, площею 589, 50 мI; на вул. Гната Юри, буд. 9, площею 808, 40 мI; на вул. Курчатова, 23 А, площею 278, 90 мI. 8. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акти приймання-передачі основних засобів N 20, N 21, N 22, N 23, N 24, N 25, N 32, затверджені Головним управлінням комунальної власності м. Києва Головного управління житлового господарства Київської міської державної адміністрації, та акти приймання-передачі нежилих приміщень. 9. Рішенням міськради від 26 квітня 2012 року N 497/7834 "Про передачу до сфери управління Прокуратури Дніпровського району міста Києва нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва" вирішено передати до сфери управління Прокуратури Дніпровського району міста Києва нежитлові приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва загальною площею 1008, 4 мI у нежитловому будинку на вул. Лебедєва, 14 А літ. А. 10. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акт N 96 приймання-передачі основних засобів, затверджений Головним управлінням комунальної власності міста Києва Головного управління житлового господарства Київської міської державної адміністрації, та акт приймання-передачі нежитлових приміщень. 11. Рішенням міськради від 02 жовтня 2013 року N 62/9650 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва приміщень у нежилому будинку N 1/62, літ. А на вул. Лабораторній" вирішено передати до сфери управління прокуратури нежилі приміщення загальною площею 525, 7 мI на другому поверсі у будинку N 1/62 літ. А на вул. Лабораторній. 12. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акт приймання-передачі нежилих приміщень у будинку N 1/62 літ. А на вул. Лабораторній до сфери управління прокуратури. 13. Рішенням міськради від 02 жовтня 2013 року N 60/9648 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилого приміщення та нежитлового будинку комунальної власності територіальної громади міста Києва" вирішено передати до сфери управління прокуратури нежиле приміщення загальною площею 269, 7 мI у будинку N 105, літ. А та нежитловий будинок N 107, літ. А, загальною площею 676, 9 мI на вулиці Горького для розміщення Прокуратури Голосіївського району міста Києва. 14. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акти приймання-передачі нежилих приміщень у будинку N 105 літ. А та нежитлового будинку N 107, літ. А на вул. Горького до сфери управління прокуратури. 15. У подальшому рішенням міськради від 23 лютого 2017 року N 946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій" визнано такими, що втратили чинність з 01 березня 2017 року, рішення міськради, зокрема від 23 червня 2011 року N 276/5663; від 10 листопада 2011 року N 619/6855; від 02 жовтня 2013 року N 62/9650; від 26 квітня 2012 року N 497/7834; від 02 жовтня 2013 року N 60/9648. 16. Пунктом 2 оскаржуваного рішення встановлено, що приміщення, зазначені у додатку 2 до цього рішення, які належать територіальній громаді міста Києва і які були передані до сфери управління державних установ і організацій рішеннями міськради, підлягають передачі в оренду тим державним установам і організаціям, у сфері управління яких вони перебували до 01 березня 2017 року, на підставі заяв, поданих такими установами і організаціями відповідно до встановленого порядку. 17. Пунктом 3 цього рішення нерухоме майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, зазначене у додатку 2 до цього рішення, закріплено за КП "Київжитлоспецексплуатація". Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року, позовні вимоги задоволено повністю. 19. Рішення судів мотивовані тим, що майно передавалося саме в оперативне управління прокуратури на підставі статті 137 Господарського кодексу України, а ненормативні акти не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання, оскільки вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. Оскільки господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування, і приймаючи до уваги що прокуратурою оскаржуються ненормативні акти міськради, які вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, суди відзначили, що цей спір є господарсько-правовим та відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підвідомчий господарським судам. Короткий зміст вимог касаційної скарги 20. У березні 2018 року міськрада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року. 21. У касаційній скарзі міськрада просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. Мотивуючи касаційну скаргу, міськрада зазначила, що винесення оскаржуваних судових рішень призвело до порушення справедливого балансу між інтересами територіальної громади міста Києва та правами користувача майна (Прокуратури міста Києва), оскільки право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 23. Крім цього, скаржник зазначає, що судами не дотримано правил підвідомчості, що є порушенням статей 16, 17 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) та статті 8 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон N 1402 - VIII). Враховуючи, що прокуратурою оскаржується рішення міськради при прийнятті якого остання виступала саме як суб'єкт владних повноважень та реалізувала розпорядчі функції, а оскаржуваним рішенням було вирішено питання, віднесені Конституцією України та Законами України до її компетенції як органу місцевого самоврядування, тому скаржник вважає, що посилання судів на підвідомчість справи господарському суду є необґрунтованим та безпідставним. 24. За твердженням міськради судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, зокрема, застосовано до правовідносин статтю 137 Господарського кодексу України, залишено поза увагою положення статті 18 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР) та статті 91 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1697-VII). 25. Також скаржник вказує, що право оперативного управління є майновим правом та підлягає державній реєстрації відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України, тобто вважає, що позивач повинен був здійснити дії щодо реєстрації свого речового права. 26. Додатково в касаційній скарзі міськрада звертала увагу на те, що у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва знаходиться справа N 826/12369/17, у якій предмет і правові підстави позову тотожні з цією справою. 27. У судовому засіданні представник міськради надав усні пояснення по суті справи, доводи касаційної скарги підтримав, зазначивши при цьому, що рішення судів попередніх інстанцій є такими, що прийняті з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Позиція інших учасників справи 28. Позивач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, і такими, що прийняті в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду судами всіх обставин справи в їх сукупності та винесені з дотриманням матеріального та процесуального законодавства з огляду на те, що цей спір безпосередньо пов'язаний з правом оперативного управління позивача майном, відповідачем у справі є орган, зазначений у частині п'ятій статті 16 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду), предметом спору є визнання недійсним акту органу місцевого самоврядування, а тому справа підвідомча господарському суду. 29. Також зазначає, що за змістом оскаржуваних рішень майно передавалось позивачу саме на підставі статті 137 Господарського кодексу України, яка визначає і регулює право оперативного управління майном та правовий режим такого майна. Крім того позивач наголошує, що відповідачем на порушення вимог статті 19 Конституції України фактично вилучено майно з оперативного управління без належних на те підстав. 30. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги міськради письмово не виклали. 31. У судовому засіданні представник прокуратури надав усні пояснення по суті справи, проти задоволення касаційної скарги заперечив і підтримав доводи, викладені позивачем у відзиві на касаційну скаргу міськради та зазначив, що суди попередніх інстанцій правомірно вирішили цей спір, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права. 32. Представник Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради у судовому засіданні доводи касаційної скарги міськради підтримав та просив її задовольнити. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 33. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 квітня 2018 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою міськради та призначено її розгляд на 22 травня 2018 року. 34. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 травня 2018 року цю справу разом із касаційною скаргою міськради передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів того, що однією з підстав оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року є порушення судами правил предметної юрисдикції. 35. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій Щодо визначення юрисдикції 36. Доводи скаржника щодо порушення юрисдикції господарських судів при розгляді цієї справи Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними з огляду на таке. 37. Згідно з положеннями статей 1, 41 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), які кореспондуються зі статтями 4, 20 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду), господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже, розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 4 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. 38. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). 39. Підвідомчість господарських справ встановлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 40. Частинами першою, другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 41. Відповідно до частини третьої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України. 42. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Зокрема, вона поширюється на публічно-правові спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів (частини перша, друга статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України). 43. Таким чином, як справу адміністративної юрисдикції розуміють переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції є спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами правовідносин, у яких хоча б один з них законодавчо уповноважений приймати рішення, надсилати приписи, давати вказівки, обов'язкові до виконання іншими учасниками правовідносин. 44. Частиною п'ятою статті 16 Закону N 280/97-ВР передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. 45. Відповідно до частини п'ятої статті 60 Закону N 280/97-ВР органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. 46. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відносини, які склалися між сторонами, виникли з приводу використання нерухомого майна комунальної власності. У таких відносинах міськрада здійснює правомочності власника комунального майна, тобто не реалізує в цій частині владних управлінських функцій. 47. Оскільки міськрада в спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій, а в основі цього спору лежать правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, тобто відносини, що склалися між відповідними суб'єктами щодо певного об'єкта комунальної власності у процесі його використання, то й спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. 48. Таким чином, за суб'єктним складом сторін та характером спірних правовідносин ця справа підлягає розгляду в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України, а суди дійшли правильних висновків, що оскільки господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування, то цей спір є господарсько-правовим та відповідно підвідомчий господарським судам. 49. Отже, наведені у касаційній скарзі доводи про непідвідомчість цього спору господарському суду відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані, а суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Щодо вирішення спору по суті 50. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання, а відтак пункти 1, 2, 3 рішення міськради від 23 лютого 2017 року N 946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій" підлягають визнанню недійсними. 51. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили із того, що міськрада під час прийняття спірного рішення в частині вилучення з оперативного управління позивача відповідного майна не врахувала те, що у прокуратури не перебувало надлишкове майно, а також майно, що не використовується або використовується нею не за призначенням, і як наслідок застосували вимоги статті 137 Господарського кодексу України. 52. Проте такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій є помилковими з огляду на таке. 53. Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. 54. Статтею 1 Закону N 280/97-ВР встановлено, що право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. 55. За змістом пунктів 30, 31 частини першої статті 26 Закону N 280/97-ВР до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить, зокрема прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна, прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення. 56. Наведені приписи законодавства дають підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив повноваження самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території. 57. У даному випадку оскаржуваним рішенням міськради було визнано такими, що втратили чинність з 01 березня 2017 року, рішення міськради щодо надання приміщень в користування прокуратурі. Рішення міськради, чинність яких припинилася, виступали правовою підставою для користування майном прокуратурою. 58. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що законодавче визначення поняття "сфера управління", яке вживається в оскаржуваному рішенні міськради - відсутнє. Проте зі змісту деяких нормативно-правових актів (зокрема, законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", "Про управління об'єктами державної власності") можна дійти висновку, що це поняття використовується у випадку реалізації органами місцевого самоврядування, державними органами своєї компетенції, наділення відповідними повноваженнями інших органів, що уповноважені реалізовувати управлінські функції. Звідси передача майна до сфери управління не вказує на передачу певному суб'єктові відповідного майна на праві оперативного управління. 59. За змістом частини першої статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління є речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). 60. Згідно з частиною першою статті 18 Закону N 280/97-ВР відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом. 61. Натомість частина друга статті 135 Господарського кодексу України регламентує, що власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів. 62. З наведених норм права вбачається, що майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні. 63. За таких обставин у прокуратури право оперативного управління щодо спірних приміщень не виникло і не могло виникнути (незалежно від того чи було воно зареєстровано, чи ні). Звідси й доводи касаційної скарги про потребу державної реєстрації прокуратурою права оперативного управління відхиляються як необґрунтовані. 64. Водночас власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Звідси власник має право на визначення юридичної дол. свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також вилучення цього майна у відповідних суб'єктів. 65. За таких обставин, у цій справі між сторонами виникли правовідносини щодо передачі майна міськрадою прокуратурі у безоплатне користування на невизначений період - доки воно не знадобиться власнику (позичка). Відповідно до частини першої статті 827 Цивільного кодексу України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Водночас стаття 831 Цивільного кодексу України регламентує, що якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею; відповідно до частини третьої статті 834 Цивільного кодексу України особа, яка стала власником речі, переданої у користування, має право вимагати розірвання договору, який укладено без визначення строку. Отже, строк користування не є істотною умовою договору позички, а річ за таким договором може передаватися у користування без визначення строку. У такому разі, якщо строк користування річчю не може бути визначений відповідно до мети користування нею, за аналогією закону має застосовуватися частина друга статті 763 Цивільного кодексу України, відповідно до якої якщо строк найму не встановлений, то договір найму вважається укладеним на невизначений строк; кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Тобто відповідач у цій справі скористався своїм правом на відмову від договору позички. 66. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що частиною третьою статті 91 Закону N 1697-VII, норми якої кореспондуються з частиною четвертою статті 52 Закону України від 5 листопада 1991 року N 1789-XII "Про прокуратуру", що діяли на час прийняття міськрадою рішень про передачу прокуратурі нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва, передбачено, що місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують розташовані на їх території органи та установи прокуратури відповідними службовими приміщеннями на умовах оренди. 67. За таких обставин міськрада, яка від імені та в інтересах територіальної громади міста Києва відповідно до закону здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, має право самостійно вирішувати питання щодо передачі об'єктів права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, зокрема передавати їх в оренду. 68. З огляду на викладене, рішення судів попередніх інстанції у цій справі постановлені з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема внаслідок застосування до спірних правовідносин статті 137 Господарського кодексу України, яка застосуванню не підлягала. Це є підставою для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 69. Частиною першою статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 70. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша та третя статті 311 Господарського процесуального кодексу України). 71. З огляду на наведене касаційна скарга міськради підлягає задоволенню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року - скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову. Щодо судових витрат 72. Частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 73. Згідно з частиною першою статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 74. Таким чином, стягненню на користь міськради з прокуратури підлягають судові витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи: у суді першої інстанції - 1600 грн. у суді апеляційної інстанції - 1760 грн. а також у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції - 3524 грн. Висновок щодо застосування норм права 75. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) з урахуванням приписів Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" справи у спорах, що виникають під час здійснення органом місцевого самоврядування повноважень власника комунального майна щодо його використання, підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. 76. За приписами цивільного та господарського законодавства власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він може реалізовувати на власний розсуд. За таких обставин власник має право на визначення юридичної дол. свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також вилучення цього майна у відповідних суб'єктів. 77. Майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 311, 314 - 317Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Київської міської ради задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. 4. Стягнути з Прокуратури міста Києва (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 45/9, код ЄДРПОУ 02910019) на користь Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) 6884 грн (шість тисяч вісімсот вісімдесят чотири гривні) судових витрат. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. . Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 813/3116/16 Провадження N 11-1034апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Генерального прокурора України, голови Національної поліції України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Генеральної прокуратури України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року (судді Братичак У.В., Кравців О.Р., Кухар Н.А.)та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року (судді Святецький В.В., Гудим Л.Я., Довгополов О.М.), УСТАНОВИЛА: 20 вересня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправними дії та бездіяльність Генерального прокурора України Луценка Ю.В. та зобов'язати його прийняти рішення або вчинити певні дії щодо реального розгляду і законного вирішення скарг ОСОБА_3 Також позивач просив визнати протиправною бездіяльність Голови Національної поліції України Хатії Деканоїдзе та зобов'язати цього відповідача прийняти рішення або вчинити певні дії щодо реального розгляду і законного вирішення скарг ОСОБА_3 Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначив, що в порядку Закону України від 2 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР)подав Генеральному прокурору України, посаду якого обіймали різні особи, 22 скарги на протиправну та злочинну діяльність керівників Львівської обласної прокуратури. Проте його скарги не розглядалися, натомість протиправно направлялися на розгляд прокуратурі, дії працівників якої становлять предмет скарг. При цьому чинний Генеральний прокурор України продовжує протиправну бездіяльність щодо нерозгляду скарг позивача, незважаючи навіть на видання виконавчих листів на виконання судових рішень у справах N 813/64/15 та N 813/1816/15 про зобов'язання відповідача повторно розглянути скарги ОСОБА_3 на протиправні дії прокурорів Львівської області від 4 липня 2014 року, 21 липня 2014 року, 26 липня 2014 року, 9 грудня 2014 року, 11 лютого 2015 року та 1 квітня 2015 року. ОСОБА_3 також зазначив, що його скарги, подані зазначеним суб'єктам владних повноважень, не є скаргами, що подаються в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством, оскільки за своєю природою є зверненнями (скаргами) громадян. Аналогічним є обґрунтування вимог позивача, заявлених до голови Національної поліції України. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 13 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року, позовні вимоги задовольнив частково: визнав протиправними дії Генерального прокурора України щодо розгляду і вирішення скарг ОСОБА_3 на протиправні дії прокурорів Львівської області від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року. Суд також зобов'язав Генерального прокурора України розглянути згадані вище скарги ОСОБА_3 на протиправні дії прокурорів Львівської області. У задоволенні інших позовних вимог, а саме в частині оскарження бездіяльності голови Національної поліції України Хатії Деканоїдзе та зобов'язання її вчинити певні дії, суд відмовив. У ході розгляду справи суди встановили таке. ОСОБА_3 звертався до Генерального прокурора України Луценка Ю.В. зі скаргами від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року. У скаргах позивач порушував питання законності дій та рішень прокурорів Львівської області при здійсненні ними своїх посадових обов'язків загалом, а також під час здійснення повноважень у межах конкретних досудових розслідувань у кримінальних справах, які були розпочаті за заявами позивача. У цих скаргах ОСОБА_3 акцентував увагу на протиправній саме управлінській діяльності органів і працівників прокуратури у Львівській області, які зачіпають права та інтереси позивача. Скарги позивача були отримані Генеральною прокуратурою України, підтвердженням чого є наявні у справі письмові повідомлення про вручення поштової кореспонденції. Скарги позивача від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року Генеральна прокуратура України скерувала для вирішення до Прокуратури Львівської області, з тих підстав, що порушені у скаргах питання належать до компетенції цього органу. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суди дійшли висновку про те, що скарги ОСОБА_3 за своїм змістом є зверненнями, які підлягають розгляду в порядку, визначеному Законом N 393/96-ВР, оскільки у зверненнях ОСОБА_3 оскаржує саме дії вищих посадових осіб Прокуратури Львівської області, які належать до сфери їх управлінської діяльності. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до голови Національної поліції України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, указав на дотримання цим відповідачем положень статті 40 Конституції України та Закону N 393/96-ВР, оскільки за наслідками розгляду скарг ОСОБА_3 від 13 червня, 29 серпня та 19 вересня 2016 року листами від 22 липня 2016 року N 24/К2664 та від 29 вересня 2016 року N 24/К3862, N 24/К41-15 позивачу було надано відповіді по суті порушених ним питань. Генеральна прокуратура України подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права, а також невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи, просить скасувати ухвалені зазначеними судами рішення, та закрити провадження у справі, оскільки вона не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Аргументи скаржника стосуються незаконності судових рішень у частині задоволення позовних вимог до Генеральної прокуратури України. Скарга не містить доводів щодо незаконності оскаржуваних судових рішень у частині позовних вимог до голови Національної поліції України. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3 вказує на безпідставність її вимог та необхідність розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства. Від іншого відповідача у справі заперечень на касаційну скаргу не надійшло. Частинами першою та другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у згаданій редакції) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у відповідній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС у чинній редакції, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Преамбулою Закону N 393/96-ВР визначено, що цей Закон регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення. За правилами статті 12Закону N 393/96-ВР його дія не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, установлений кримінальним процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, законами України "Про судоустрій істатус суддів" та "Про доступ до судових рішень", Кодексом адміністративного судочинства України, Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Відповідно до статті 1 Закону N 393/96-ВР громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Згідно зі статтею 4 Закону N 393/96-ВР до рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності. Зі змісту позовних вимог та мотивів, з яких виходили суди, задовольняючи ці вимоги, вбачається, що предметом перевірки у цій справі є не оскарження рішення, дії чи бездіяльності прокуратури у сфері кримінального судочинства, зокрема щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а дії (бездіяльність) відповідача щодо розгляду звернень позивача від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року, тобто відносини, які врегульовано Законом N 393/96-ВР. Процесуальні ж дії прокурорів, регламентовані нормами Кримінального процесуального кодексу України, ОСОБА_3 оскаржував та оскаржує за правилами цього Кодексу до суду загальної юрисдикції, підтвердженням чого є наявні у справі копії рішень слідчих суддів. Оскільки оскаржувані позивачем дії (бездіяльність) відповідача стосуються ненадання Генеральною прокуратурою України відповіді на його звернення, подані цьому органу в порядку Закону N 393/96-ВР, то цей спір стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, тобто є публічно-правовим та підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про наявність підстав для закриття провадження у справі. Окрім зазначеного, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. Стаття 40 Конституції України надає право усім направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Статтею 5 Закону N 393/96-ВР встановлено, що звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Відповідно до статті 14 Закону N 393/96-ВР органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду. Згідно із частиною першою статті 16 Закону N 393/96-ВР скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду. Статтею 7 Закону N 393/96-ВР передбачено таке: звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду (частина перша); якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями (частина третя); забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються (частина четверта). Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право, зокрема, одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги (стаття 18 Закону N 393/96-ВР). Як установили суди, скарги на дії вищих посадових осіб Прокуратури Львівської області від 24, 27 травня, 4, 9 та 28 червня 2016 року ОСОБА_3 направив у порядку підлеглості вищому органу, однак Генеральний прокурор України не надав позивачу відповіді про результати розгляду скарг, а всупереч вимогам частини четвертої статті 7 Закону N 393/96-ВР направив їх до Прокуратури Львівської області, тобто до органу, дії керівників якого оскаржував позивач. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про протиправність діянь відповідача щодо розгляду й вирішення поданих у порядку Закону N 393/96-ВР скарг ОСОБА_3 та необхідність зобов'язання відповідача розглянути ці скарги. Наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують цих висновків. Таким чином, постанова Львівського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року в оскаржуваній Генеральною прокуратурою України частиніє законними й обґрунтованими та не можуть бути скасовані з огляду на правильне застосування норм матеріального й процесуального права, що підлягали застосуванню до спірних правовідносин. За правилами частини першої статті 350 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генеральної прокуратури України залишити без задоволення. 2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року в частині позовних вимог до Генерального прокурора України залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 372/2592/15-ц Провадження N 14-339цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: представник Генеральної прокуратури України - Халанчук О.С., представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5, розглянула у судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів Лівінського С.В., Волохова Л.А., Мельника Я.С. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Червинської М.Є., Завгородньої І.М., Мазур Л.М., у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київський лісгосп") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, про визнання недійсними розпоряджень обласної державної адміністрації та державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок та УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року прокурор звернувся до суду із цим позовом. Позовну заяву мотивовано тим, що прокуратура Київської області за результатами вивчення законності відведення земель лісогосподарського призначення на території Обухівського району Київської області встановила, що розпорядженнями Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470 вилучено з постійного користування ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки лісогосподарського призначення на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Сільрада) загальною площею 26,73 га, змінено їх цільове призначення, затверджено проект землеустрою та передано у власність 27 громадянам для ведення особистого селянського господарства. Прокурор зазначив, що на підставі вказаних розпоряджень Управління Держкомзему в Обухівському районі Київської області 05 серпня 2008 року видало 27 громадянам і зареєструвало державні акти на земельні ділянки. Деякі громадяни в подальшому за договорами купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки загальною площею 22,77 га ОСОБА_6, яка у вересні 2009 року отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки. ОСОБА_6 здійснила поділ земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, у результаті чого утворилися дві окремі земельні ділянки. Крім того, прокурор зауважив, що інші власники відчужили на підставі договорів купівлі-продажу спірні земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка у листопаді 2009 року також отримала державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Ураховуючи наведене й ту обставину, що зміна цільового призначення спірних земельних ділянок та передача їх у власність відбулася незаконно, оскільки Київська ОДА не мала права розпоряджатися цими земельними ділянками, прокурор просив суд: визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470; визнати недійсними видані ОСОБА_6 та ОСОБА_7 державні акти на право власності на земельні ділянки; витребувати з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 22,77 га, розташовані в адміністративних межах Сільради; витребувати з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 3,96 га, розташовані в адміністративних межах Сільради. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року позовпрокурора задоволено. Визнано недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470. Визнано недійсними видані ОСОБА_6 державні акти на право власності на земельні ділянки по 0,99 га кожна, а саме: серії: НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_1; серії НОМЕР_2, кадастровий номер НОМЕР_4; серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6; серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8; серії НОМЕР_9, кадастровий номер НОМЕР_10; серії НОМЕР_11, кадастровий номер НОМЕР_12; серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_14; серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_16; серії НОМЕР_17, кадастровий номер НОМЕР_18; серії НОМЕР_19, кадастровий номер НОМЕР_20; серії НОМЕР_21, кадастровий номер НОМЕР_22; серії НОМЕР_23, кадастровий номер НОМЕР_24; серії НОМЕР_25, кадастровий номер НОМЕР_26; серії НОМЕР_27, кадастровий номер НОМЕР_28; серії НОМЕР_29, кадастровий номер НОМЕР_30; серії НОМЕР_31, кадастровий номер НОМЕР_32; серії НОМЕР_33, кадастровий номер НОМЕР_34; серії НОМЕР_35, кадастровий номер НОМЕР_36; серії НОМЕР_37, кадастровий номер НОМЕР_38; серії НОМЕР_39, кадастровий номер НОМЕР_40; серії НОМЕР_41, кадастровий номер НОМЕР_42; серії НОМЕР_43, кадастровий номер НОМЕР_44; серії НОМЕР_45, кадастровий номер НОМЕР_10. Визнано недійсними видані ОСОБА_34 державні акти на право власності на земельні ділянки площею по 0,99 га кожна, а саме: серії НОМЕР_46, кадастровий номер НОМЕР_47; серії НОМЕР_48, кадастровий номер НОМЕР_49; серії НОМЕР_50, кадастровий номер НОМЕР_51; серії НОМЕР_52, кадастровий номер НОМЕР_53. Витребувано з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 22,7700 га з кадастровими номерами: НОМЕР_54, НОМЕР_55, НОМЕР_4, НОМЕР_8, НОМЕР_6, НОМЕР_10, НОМЕР_12, НОМЕР_16, НОМЕР_56, НОМЕР_18, НОМЕР_20, НОМЕР_22, НОМЕР_24, НОМЕР_26, НОМЕР_28, НОМЕР_30, НОМЕР_32, НОМЕР_34, НОМЕР_36, НОМЕР_38, НОМЕР_40, НОМЕР_42, НОМЕР_44, НОМЕР_57, що розташовані в адміністративних межах Сільради. Витребувано з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 3,96 га з кадастровими номерами НОМЕР_47, НОМЕР_49, НОМЕР_51, НОМЕР_53, які розташовані в адміністративних межах Сільради. Вирішено питання про розподіл судових витрат. При вирішенні справи судом першої інстанції застосовано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що стосуються позбавлення власності особи та вказано, що позов прокурора не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном; спірні земельні ділянки відносилися до земель лісогосподарського призначення та до категорії лісів і вибули з володіння держави в особі КМУ та з користування ДП "Київський лісгосп" поза їх волею; правові акти індивідуальної дії голови Київської ОДА спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, розпорядження якими відноситься до повноважень КМУ, отже голова Київської ОДА перевищив надані законом повноваження. Крім того, рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що прокурор, звернувшись у червні 2015 року з указаним позовом до суду в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" про оскарження розпоряджень Київської ОДА від07 квітня 2008 року, не пропустив визначену статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) загальну позовну давність, оскільки дізнався про осіб, що порушують право держави на спірні земельні ділянки з довідки старшого слідчого в особливо важливих справах Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України Калужинського А. в рамках здійснення досудового розслідування кримінального провадження N 42012000000000007 від 21 листопада 2012 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Також суд першої інстанції послався на те, що прокурор не отримував копії оскаржуваного розпорядження Київської ОДА, при цьому КМУ, який з 08 квітня 2012 року від імені держави здійснює повноваження власника та розпорядника спірної земельної ділянки, розташованої на території земель лісогосподарського призначення, не брав участі у вилученні земельної ділянки, подальшому користуванні нею та зміні її цільового призначення. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові прокурора. Суд апеляційної інстанції застосував наслідки спливу позовної давності, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, визначена статтею 257 ЦК України. Дія Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" не поширюється на спірні правовідносини, оскільки цей Закон прийнято після спливу позовної давності. Апеляційним судом причини пропущення позовної давності не встановлено. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про порушення порядку вилучення вказаних земельних ділянок лісогосподарського призначення з користування ДП "Київський лісгосп" та передачу у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції зазначив, що, незважаючи на перевищення своїх повноважень головою Київської ОДА під час розпорядження спірними земельними ділянками, позов прокурора не підлягає задоволенню, оскільки до суду з позовом про оскарження розпоряджень голови Київської ОДА, прийнятих 07 квітня 2008 року, він звернувся лише в червні 2015 року, тобто з пропуском трирічного строку давності, що є самостійною підставою для відмови в позові. 12 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України Стрижевська А.А. звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судових рішень висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 261, 267, 387 та 388 ЦК України. На підтвердження зазначених обставин подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року в справі N 6-33249св16; постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року в справах N 904/9643/16 та N 904/10339/16, від 16 травня 2017 року в справі N 909/837/16, від 24 листопада 2017 року в справі N 5017/3702/2012; постанови Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року в справі N 6-3006цс16, від 12 липня 2017 року в справі N 6-2458цс16, від 12 квітня 2017 року в справі N 6-1852цс16, від 22 березня 2017 року в справі N 6-3063цс16, від 05 жовтня 2016 року в справі N 6-604гс16, від 08 червня 2016 року в справі N 6-3029цс16, у яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в ухвалі касаційного суду, про перегляд якої подано заяву, а також у рішенні суду апеляційної інстанції застосовані згадані вище норми матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. У січні 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. разом зі справою N 372/2592/15-ц передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VІІІпровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Ухвалою судді Верховного Суду від 25 січня 2018 року відкрито провадження у справі та витребувано цивільну справу з Обухівського районного суду Київської області, а ухвалою від 06 червня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана заступником Генерального прокурора України Стрижевською А.А. з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) справа повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня2018 рокуприйнято для продовження розгляду вказану цивільну справу за заявою заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року та призначено справу до розгляду. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-33249св16, постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справах N 904/9643/16 та N 904/10339/16, від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16 та від 24 листопада 2017 року у справі N 5017/3702/2012. Заявник указує на невідповідність оскаржуваних судових рішень висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статей 257, 261, 267, 387 та 388 ЦК України, викладеним у постановах Верховного Суду України: від 04 жовтня 2017 року у справі N 6- 3006цс16, від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16, від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16, від 22 березня 2017 року у справі N 6-3063цс16, від 05 жовтня 2016 року у справі N 6-604гс16, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3029цс16. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи, рішення у якій переглядаються, суди встановили, що 07 квітня 2008 року Київською ОДА прийняті розпорядження N N 444-470, якими вилучено з постійного користування ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки, розташовані на території Сільради, змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського на землі сільськогосподарського призначення та передано у власність відповідно ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33 кожному земельну ділянку площею 0,99 га для ведення особистого селянського господарства. 05 серпня 2008 року ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, кожен окремо, отримали державні акти на право власності на земельні ділянки площею 0,9900 га, що знаходяться на території Сільради, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. 03 вересня 2008 року ОСОБА_30, ОСОБА_28, ОСОБА_27, ОСОБА_26, ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_23, ОСОБА_22, ОСОБА_20, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_8, кожен окремо, з одного боку, та ОСОБА_6 з іншого уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок загальною площею 22,77 га, що розташовані на території Сільради, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. 04 та 07 вересня 2009 року ОСОБА_6 отримала державні акти на право власності на вищевказані земельні ділянки з відповідними кадастровими номерами: НОМЕР_57, НОМЕР_51, НОМЕР_40, НОМЕР_53, НОМЕР_36, НОМЕР_34, НОМЕР_32, НОМЕР_30, НОМЕР_28, НОМЕР_20, НОМЕР_18, НОМЕР_16, НОМЕР_14, НОМЕР_10, НОМЕР_8, НОМЕР_6, НОМЕР_4, НОМЕР_1, НОМЕР_10, НОМЕР_42, НОМЕР_26, НОМЕР_24, НОМЕР_22 та НОМЕР_12. Також суди встановили, що інші власники, кожен окремо, відчужили на підставі договорів купівлі-продажу належні їм земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка 10 листопада 2009 року отримала державні акти на право власності на земельні ділянки площею по 0,99 га кожна, що знаходяться на території Сільради, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, з кадастровими номерами НОМЕР_38, НОМЕР_44, НОМЕР_53, НОМЕР_49 та НОМЕР_47. На підставі матеріалів лісовпорядкування 2003 року земельні ділянки з указаними кадастровими номерами перебували в користуванні ДП "Київський лісгосп", а саме Козинськоголісництва, кв. 48, 49, 50, і відносилися до нелісових земель. 29 серпня 2014 року старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України видано довідку щодо наявності підстав для застосування представницьких повноважень, у якій зазначалося про проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні N 42012000000000007 від 21 листопада 2012 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358 КК України, за фактом заволодіння невстановленими особами земельними ділянками на території Київської області шляхом обману в особливо великих розмірах за попередньою змовою групою осіб. Прокурор, звертаючись із указаним позовом, зазначив, що спірні земельні ділянки лісового фонду у вигляді єдиного масиву, площа якого перевищувала 1 га, перебували в державній власності, постійним користувачем цих ділянок було ДП "Київський лісгосп", права на розпорядження ними Київська ОДА не мала, оскільки такі повноваження належать виключно КМУ, який відповідних рішень не приймав. Отже, вказані землі вибули з державної власності всупереч законодавства та волі держави в особі уповноваженого на те органу, що дає підстави для пред'явлення вимог про визнання недійсними нормативно-правових актів органу виконавчої влади та документів, що підтверджують право власності на земельну ділянку, і витребування землі із чужого незаконного володіння на користь спеціалізованого державного підприємства. Відхиляючи касаційну скаргу прокурора та залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, касаційний суд указав на пропуск скаржником встановленої законодавством позовної давності (стаття 257 ЦК України). З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року в справі N 6-33249св16, наданій заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, касаційний суд не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що право власності на спірну земельну ділянку відповідача посвідчується державним актом, який не визнано недійсним і який не є нікчемним (його недійсність не встановлена законом), то відсутні правові підстави для витребування вказаної земельної ділянки від відповідача. Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції про витребування з незаконного володіння відповідача на користь держави в особі КМУ земельної ділянки площею 0,15 га, вартістю 100,00 грн на підставі статті 388 ЦК України з огляду на встановлений цим судом факт про те, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили. Однак судами на відміну від цієї справи, не розглядалося питання застосування статті 267 ЦК України, а рішення органу місцевого самоврядування про передачу у приватну власність земельної ділянки вже було визнано недійсним заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 лютого 2014 року. У постанові Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року в справі N 904/9643/16, наданій заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих норм матеріального права, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про витребування у відповідача - ТОВ "ТУЛС" майна, що є комунальною власністю, оскільки воно вибуло з власності міськради поза волею власника в результаті продажу, проведеного у процедурі ліквідації у справі про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя", з укладенням в наступному договору купівлі-продажу. Дії ліквідатора з формування ліквідаційної маси КЖЕП "Лівобережжя", продажу майна, відповідні торги та укладений договір купівлі-продажу визнані недійсними за рішенням суду, прийнятим у справі про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя". Правовідносини не є подібними через те, що стосуються продажу майна комунального підприємства у справі про банкрутство, оскільки дії ліквідатора КЖЕП "Лівобережжя" з формування ліквідаційної маси, продажу майна і торги були визнані недійсними раніше за рішенням суду. Аналогічних по суті висновків дійшов Вищий господарський суд України у постанові від 13 вересня 2017 року в справі N 904/10339/16, де спір з приводу витребування майна пов'язаний із розглядом справи про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя" і визнання недійсними правочинів та неправомірних дій з включення майна до ліквідаційної маси та продаж його ліквідатором. Строк позовної давності вираховувався з моменту недійсності угоди, за якою вибуло спірне майно, встановленої ухвалою у справі про банкрутство. Наданою для порівняння постановою колегії суддів Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року в справі N 909/837/16 суд касаційної інстанції, залишаючи касаційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін, керувався, зокрема, тим, що оскаржуваним рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 22 травня 2007 року N 228 спірне приміщення надано в оренду для виробничих потреб орендаря, а саме для встановлення абонентського виносу ЦАТС. Тобто використання частини приміщення школи не має відношення до здійснення навчально-виховного процесу навчального закладу. Під час прийняття й укладення оспорюваного договору мало місце порушення норм частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" та пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою головного державного санітарного лікаря України від 14 серпня 2001 року N 63. Отже, правовідносини в цих справах не є подібними, оскільки виникли з договору оренди нежитлової будівлі між органом місцевого самоврядування і юридичною особою та з приводу оскарження розпорядження закладу освіти, що регулюються спеціальним законом (пункт 5 статті 63 Закону України "Про освіту"). Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України постановою від 24 листопада 2016 року в справі N 5017/3702/2012, на яку також посилається заявник, залишила без змін ухвалу суду апеляційної інстанції, погодилися з висновками судів попередніх інстанцій про те, що укладення Тарутинською районною державною адміністрацією спірних договорів від 29 грудня 2007 року відбулося з перевищенням повноважень, оскільки згода Міністерства оборони України на передачу спірної земельної ділянки Тарутинській районній державній адміністрації не надавалась, Міністерство оборони України не зверталося з поданням про відмову від земель оборони, що розташовані у Тарутинському районі Одеської області, зокрема, про відмову від користування земельною ділянкою Тарутинського артполігону, за рахунок якого передано в оренду земельну ділянку за оспореними договорами оренди. В даному випадку правовідносин не є подібними, оскільки виникли з приводу земель оборони, які мають спеціальне врегулювання, крім того, суд касаційної інстанції в указаній постанові зазначив про відсутність правових підстав для застосування строку позовної давності з огляду на недоведеність відповідачами тієї обставини, коли саме прокурор та позивачі дізналися про порушення своїх прав. Отже, порівняння наведених вище судових рішень із судовими рішеннями, які переглядаються, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційних інстанцій під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких судами касаційних інстанцій постановлено ухвали, надані для порівняння, виникли різні правовідносини. У постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року в справі N 6-3006цс16, наданій заявником для порівняння, Судова палата у цивільних справах цього суду не погодилася із висновками судів попередніх інстанцій про пропуск позивачем позовної давності на звернення з вимогою до відповідачів, в тому числі фізичних осіб, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області про визнання державного акта недійсним як такого, що виготовлений неправильно, а саме з помилкою при визначенні координат та конфігурації суміжних земельних ділянок, з огляду на положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України в редакції, чинній до 15 січня 2012 року, за змістом якої позовна давність не поширювалася на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, у зв'язку із чим справу в цій частині, а також у частині вирішення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Тобто правовідносини не є подібними, оскільки спір виник щодо земельної ділянки, яка передана у власність двох фізичних осіб з приводу помилок при визначенні координат та накладення суміжних земельних ділянок. У наданій для порівняння заступником Генерального прокурора України постанові від 12 липня 2017 року в справі N 6-2458цс16 Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2015 року, не погодився з висновком про те, що оскільки земельна ділянка вибула з володіння власника - держави незаконно, на підставі підробленого рішення селищної ради, яке було скасоване рішенням суду від 12 березня 2014 року, а державний акт, виданий на ім'я набувача за цим рішенням селищної ради, визнаний недійсним рішенням суду від 22 травня 2014 року, то прокурор, подавши позовну заяву в грудні 2014 року, звернувся до суду з позовними вимогами в межах трирічного строку позовної давності. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України керувався тим, що суди попередніх інстанцій повинні були встановити, з якого моменту з огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" з віндикаційним позовом, оскільки суди, пославшись на те, що моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки є момент їх незаконного вилучення з постійного користування державного підприємства (2007 рік), не врахували положень закону та не з'ясували можливості реалізувати це право в примусовому порядку через суд у 2007 році. Отже, правовідносини не є подібними із тими, що у справі про перегляд рішень у якій подано заяву, оскільки рішеннями суду в іншій справі визнано незаконними та скасовано розпорядження, на підставі яких відповідачі отримали земельні ділянки. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 22 березня 2016 року в справі N 6-3063цс16, на яку також посилається заявник, рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки не погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про застосування позовної давності судом за власною ініціативою та зауважила, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції (частина третя статті 267 ЦК України). Правовідносини не є подібними із правовідносинами у даній справі, оскільки спір виник між двома фізичними особами щодо набуття права власності на земельну ділянку попереднім власником і відповідач не заявляв про застосування позовної давності. Постановою Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в справі N 6-604гс16, наданою заявником для порівняння, відмовлено в задоволенні заяви ТОВ "Аверс Строй" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року у справі N 916/2129/15. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції положень статті 388 ЦК України у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у справах з подібних правовідносин, зазначила, що правовідносини, пов'язані з вибуттям об'єкта з комунальної власності, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об'єкт вибув з комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає, у зв'язку із чим погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про витребування у ТОВ "Аверс Строй" на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлових приміщень N 503, загальною площею 246,3 кв. м, що розташовані на вул. Ланжеронівській (Ласточкіна), 8 у м. Одесі, зазначивши при цьому, що не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ТОВ "Аверс Строй" критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном. Тобто правовідносини виникли з приводу розпорядження комунальною власністю за цивільно-правовим договором і не є подібними. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду також не вбачає невідповідності судових рішень, викладеним у перелічених вище постановах Верховного Суду України висновках щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, з огляду на те, що у зазначених справах наявні різні фактичні обставини. Проте в наданих для порівняння постановах: - від 12 квітня 2017 року в справі N 6-1852цс16 Верховний Суд України не погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо вирішення спору, пред'явленого прокурором в інтересах ДП "ДСВ ІФРГ НАН України", про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок. Суд керувався тим, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того ж моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, у зв'язку із чим Верховний Суд України скасував ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2015 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для виконання вимог частини першої статті 261 ЦК України та з'ясування тієї обставини, коли державне підприємство, в інтересах якого прокурор звернувся з позовом до суду, довідалося або могло довідатися про порушення свого права; - від 08 червня 2016 року в справі N 6-3029цс15 Верховний Суд України, переглядаючи аналогічний спір тому, про перегляд якого подано заяву, не погодився з висновком судів попередніх інстанцій у частині вирішення питання про сплив позовної давності в справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп", дійшов висновку, що на такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності. Вказав, що на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів, у зв'язку із чим, керуючись положеннями статей 335, 360-2 та підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360 ЦПК України, скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та справу направив на розгляд до суду першої інстанції для встановлення та перевірки, з якого моменту саме КМУ, а не прокурор в інтересах якого звернувся останній, довідався або міг довідатися про порушення свого права. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судових рішень апеляційного та касаційного судів викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами зазначеної норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. За частиною другою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) у випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також указує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. І лише в разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває статусу позивача. Верховний Суд України в постановівід 03 лютого 2016 року у справі N 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій, вирішуючи вказаний спір, дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня видання головою Київської ОДА оскаржуваних розпоряджень від 07 квітня 2008 року, не звернули уваги на те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі КМУ та КП "Київський лісгосп", та не встановили, коли саме і в особі якого органу КМУ довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності. Крім того, будь-якого обґрунтування висновку, що Київська ОДА мала намір відчужити цілісні території лісів площею 22,79 га та 3,96 га мотивувальна частина судових рішень не містить. Також суди неповно встановили фактичні обставини, оскільки не з'ясували, яке цільове призначення відповідно до статті 55 ЗК України земель, що є предметом спору. За змістом частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України суд задовольняв заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу та за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд мав право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій. Оскільки у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неоднаково і неправильно застосували норми матеріального права, зокрема положення частини першої статті 261 ЦК України, що призвело до ухвалення незаконних рішень, однак Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати фактичні обставини у справі, досліджувати докази і надавати їм правову оцінку, тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до апеляційного суду. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що під час розгляду справи суду апеляційної інстанції також необхідно врахувати практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) при вирішенні судами спорів, пов'язаних із визнанням недійсним (скасуванням) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого у добросовісного набувача виникло право власності на земельну ділянку, який неодноразово встановлював порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, предметом безпосереднього регулювання якого є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. У справах "Рисовський проти України" (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" (рішення від 16 лютого 2017 року, заява N 43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю. Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна. Саме такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі N 14-76цс18 за наслідками усунення правової проблеми та розбіжностей під час вирішення вказаної категорії спорів національними судами, які витребовували майно від добросовісного набувача без надання будь-якої компенсації та, зокрема, вищевикладеними рішеннями ЄСПЛ у подібних справах про порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на розгляд до апеляційного суду, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської Анжели Анатоліївни задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 648/2419/13-ц Провадження N 14-365цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року (у складі колегії суддів Ситнік О.М., Маляренка А.В., Ступак О.В.) та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року (у складі колегії суддів Колісниченка А.Г., Пузанової Л.В., Радченка С.В.) у справі за позовом Херсонського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Херсонської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Херсонське лісомисливське господарство" до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області, ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку, ВСТАНОВИЛА: У червні 2013 року Херсонський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду в інтересах держави в особі Херсонської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Херсонське лісомисливське господарство" (далі - ДП "Херсонське ЛМГ") до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області (далі - Білозерська РДА), ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку. На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що в ході проведення перевірки встановлено, що розпорядженням голови Білозерської РДА від 17 липня 2006 року N 727 "Про припинення права користування земельною ділянкою (вилучення)" (далі - розпорядження N 727) припинено право постійного користування земельною ділянкою Білозерськоголісництва ДП "Херсонське ЛМГ", площею 0,7 га, що, відносилась до земель лісового фонду, та переведено цю земельну ділянку до земель запасу державної власності на території Кізомиської сільської ради Білозерського району Херсонської області (далі - Кізомиська сільська рада). 22 лютого 2007 року розпорядженням голови Білозерської РДА за N 159 "Про згоду щодо передачі в оренду земельної ділянки для сінокосіння" (далі - розпорядження N 159), надано згоду на передачу в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7 га для сінокосіння із земель державної власності, що знаходяться на території Кізомиської сільської ради. На підставі вказаного розпорядження, ОСОБА_3 розробив технічну документацію із землеустрою щодо передачі йому в оренду зазначеної ділянки, яка була затверджена розпорядженням голови Білозерської РДА за N 548 від 07 червня 2007 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду" (далі - розпорядження N 548), на підставі якого 14 серпня 2007 року між Білозерською РДА та ОСОБА_3 укладено договір оренди землі. Прокурор вважав вищенаведені розпорядження такими, що винесені з порушенням норм земельного та лісового законодавства України, внаслідок чого ОСОБА_3 незаконно було передано спірну земельну ділянку в оренду. На підставі наведеного просив суд визнати недійсними розпорядження N 727, 159, 548, визнати недійсним на майбутнє договір оренди землі та зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку до земель лісового фонду ДП "Херсонське ЛМГ". Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 08 лютого 2016 року позов задоволено. Визнано недійсними та скасовано розпорядження голови Білозерської РДА від 17 липня 2006 року N 727 "Про припинення права користування земельною ділянкою (вилучення)", від 22 лютого 2007 року N 159 "Про згоду щодо передачі в оренду земельної ділянки для сінокосіння", від 07 червня 2007 року N 548 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду". Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Білозерською РДА та ОСОБА_3, зареєстрований у Білозерському районному відділенні Херсонської регіональної філії ДП "Центру ДЗК" 14 серпня 2007 року за N 4 АА002362-040771400046. Зобов'язано ОСОБА_3 повернути у власність держави земельну ділянку площею 0,7 га, кадастровий номер НОМЕР_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 08 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року касаційну скаргу заступника прокурора Херсонської області відхилено, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року залишено без змін. У серпні 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року, 12 та 27 квітня, 12 липня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня, 12 жовтня 2016 року, в яких, на думку заявника, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Ухвалою Верховного Суду України від 23 серпня 2017 відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. У грудні 2017 року ОСОБА_3 до Верховного Суду України подано заперечення на заяву Генерального прокурора України про перегляд рішення суду касаційної інстанції, в яких він просив відмовити в задоволенні зазначеної заяви у зв'язку з її необґрунтованістю та безпідставністю. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень)якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 липня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки прокурор оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, то заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Відмовляючи в задоволенні клопотання про застосування строку позовної давності та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що прокурор не пропустив строку позовної давності, оскільки про наявність оспорюваних рішень та договору оренди йому стало відомо лише в березні 2013 року під час проведення прокуратурою перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів у діяльності ДП "Херсонське ЛМГ" з питань додержання вимог земельного законодавства при вилученні, використанні, наданні у власність і користування, продажу земель лісогосподарського призначення. Скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах Херсонської ОДА та ДП "Херсонське ЛМГ". При цьому, як видно з листа ДП "Херсонське ЛМГ" від 01 червня 2006 року, адресованого голові Білозерської РДА, зазначене підприємство було поінформовано про вилучення спірної земельної ділянки з його користування та передачу його до земель запасу Кізомиської сільради. Відповідно до статуту ДП "Херсонське ЛМГ", зареєстрованого 10 лютого 2005 року, це підприємство належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України і входить до сфери управління Херсонського обласного управління лісового господарства. Серед основних напрямків діяльності цього підприємства значиться обов'язок здійснення обліку лісового фонду та реєстрації всіх змін у його складі, встановлення та зміна меж лісництв. Отже, зазначена юридична особа в силу закону здійснює делеговані їй повноваження держави у сфері лісокористування та лісоохорони. Таким чином, ця юридична особа як суб'єкт, що здійснює повноваження, делеговані державою у відповідній сфері, в інтересах якої прокурором було заявлено позов, знала про порушення прав ще 1 червня 2006 року, а відтак строк позовної давності для цієї особи сплинув 1 червня 2009 року. У постановах від 8 червня 2016 року (N 6-3029цс15),12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) Верховний Суд України зробив висновок про те, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач (відповідний орган), а не прокурор. Це правило пов'язане не тільки із часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Аналогічні висновки містяться й у постанові Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року, наданій заявником для порівняння. Отже, висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать викладеним у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України 8 червня 2016 року (N 6-3029цс15), 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) висновкам щодо застосування строку позовної давності. У справах, за результатами розгляду яких постановлено надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня, 12 жовтня 2016 року, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позовних вимог з посиланням на положення статей 256, 257 та 261 ЦК України, на підставі встановлених фактичних обставин у справах дійшов висновку про те, що позивачі звернулись до суду в межах трирічного строку позовної давності. При цьому висновки зроблені судами щодо порядку обрахування цього строку не суперечать висновкам зробленим у вищезазначених постановах Верховного Суду України. Зі змісту наданих для порівняння судових рішень убачається, що у цих справах та у справі, про перегляд якої подано заяву, суд встановив різні фактичні обставини, на підставі яких було прийнято відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Надана заявником для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц не може бути підтвердженням передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки цією постановою відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судового рішення у зв'язку із тим, що обставини, які стали підставою для такого перегляду, не підтвердилися. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 0870/645/12 Провадження N 11-484ас18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року (судді Калашнікова О.В., Васильченко Н.В., Леонтович К. Г) у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора (далі - Прокурор) до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області (далі - Запорізька РДА), треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006" (далі - ОСК "Гриф-2006"), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження та ВСТАНОВИЛА: У січні 2012 року Прокурор звернувся до суду з позовом до Запорізької РДА, в якому з урахуванням уточнення до позовних вимог просив скасувати розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва". На обґрунтування позову Прокурор зазначив, що розпорядженням Запорізької РДА від 22 січня 2007 року N 32 передано в оренду ОСК "Гриф-2006" терміном на 12 років земельну ділянку загальною площею 4,0559 га. Розпорядженням відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 передано громадянам (згідно додатку) безоплатно у власність земельні ділянки загальною площею 3,4778 га за рахунок земель ОСК "Гриф-2006", розташованих за межами населених пунктів Долинської сільської ради, в розмірах, закріплених в їхньому користуванні з підстав членства в кооперативі. 09 грудня 2011 року Прокурором на розпорядження Запорізької РДА від 03 березня 2007 року N 2/51 у зв'язку з його незаконністю внесений протест за N 111-1082вих-П. Проте листом від 23 грудня 2011 року за N 2317/05-21 відповідач відхилив протест позивача, пославшись на приписи статті 43 Закону України від 09 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації", відповідно до яких голова місцевої державної адміністрації не може скасовувати свої попередні розпорядження. На підставі викладеного Прокурор просив скасувати оскаржуване розпорядження відповідача. Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 15 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року, адміністративний позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України постановою від 21 травня 2015 року постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року скасував, ухвалив у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Прокурора до Запорізької РДА про скасування розпорядження відмовив. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи в задоволенні позовних вимог Прокурора, Вищий адміністративний суд України керувався тим, що члени ОСК "Гриф-2006" мали право на отримання земельних ділянок у порядку приватизації; за відсутності доказів винної протиправної поведінки власників земельних ділянок встановлені в справі обставини не можуть вважатися підставою для скасування рішення відповідача про передачу у власність земельних ділянок; голова Запорізької РДА мав би видати розпорядження, яким відхилив би протест прокурора, а не надсилати лист, яким повідомив про неможливість задоволення протесту, однак Прокурор не оскаржив бездіяльність відповідача щодо не розгляду протесту в передбаченому законом порядку, а відтак фактично не пов'язав свій позов із відхиленням протесту, у зв'язку з чим помилковим є висновок судів попередніх інстанцій щодо не порушення позивачем строків звернення до суду з адміністративним позовом. 20 серпня 2015 року перший заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 КАС України в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. На обґрунтування підстав для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій та відмовлено в задоволенні позову Прокурора, перший заступник Генерального прокурора України надав ухвали: Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року N 6-2443св13, Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Зокрема, перший заступник Генерального прокуратура України у вказаній заяві зазначив, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували одні й ті самі норми матеріального права, а саме статтю 118 Земельного кодексу України та норми процесуального права, а саме статті 17, 157 КАС України. У зв'язку з викладеним заявник просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, а провадження у справі закрити. Суддя Верховного Суду України ухвалою від 14 вересня 2015 року відкрив провадження у справі для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІустановлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. У підпункті 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, ВеликоїПалати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року заяву першого заступника Генерального прокурора України з матеріалами справи було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІсправу передав до Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа за заявою першого заступника Генерального прокурора України відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2018 року прийняла до розгляду заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року та призначила справу до розгляду без повідомлення та виклику учасників справи на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для задоволення цієї заяви. Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заява першого заступника Генерального прокурора України, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу. Пунктом 2 частини першої статті 237 КАС України (у вказаній редакції) визначено, що заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які надані першим заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, у справах за позовами до органу місцевого самоврядування та місцевого органу виконавчої влади відповідно про скасування рішень про передачу у власність громадянам земельних ділянок, скасував рішення судів попередніх інстанцій та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України. Касаційний суд у цих ухвалах зазначив, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність, користування чи оренду, тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, тому що виникає спір про цивільне право. Натомість у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, розглянувши справу по суті позовних вимог, вважав, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах норм процесуального права, а саме статті 17 КАС України щодо встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як установлено матеріалами справи, рішення в якій переглядається, Прокурор звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на скасування розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва". Матеріалами справи також встановлено, що на підставі вищезазначеного розпорядження та технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, протягом 2007 року виготовлені державні акти на право власності на земельні ділянки та зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, в тому числі за третіми особами у справі. Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2007 року ОСОБА_38 купив у ОСОБА_21 земельну ділянку НОМЕР_1 площею 0,1000 га, що належала останній на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_2, виданого на підставі оскаржуваного розпорядження відповідача. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Отже, прийняте відповідачем розпорядження (рішення) про передачу третім особам у власність земельних ділянок є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування цього рішення не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. У такому випадку захист порушеного, на думку Прокурора, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав, що виникають із земельних відносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно. Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви. На підставі підпункту "б" пункту 1 частини другої статті 243 КАС України (у вказаній редакції) за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що полягає у порушенні встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і закрити провадження у справі повністю або в певній частині. З огляду на викладене, а також у зв'язку з встановленням у цій справі порушення судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій визначеної законом юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження у справі. Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року задовольнити. 2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року та постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року скасувати. 3. Провадження у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області, треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006", ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 916/1979/13 Провадження N 12-62гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князева В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., представників учасників справи: прокурора - Яговдіка С.М., Міністерства внутрішніх справ України - Склярова Д.М., Головного управління Національної гвардії України - Склярова Д.М., Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України - Косих Л.О., Товариства з обмеженою відповідальністю "3Т"? Діхтяренко О.М., Русевої О.М. розглянула в судовому засіданні касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України (далі - МРЦ "Тополя") та Головного управління Національної гвардії України (далі - ГУ НГУ) на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року у складі колегії суддів Яроша А.І., Лисенко В.А., Діброви Г.І., у справі за позовом Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС) та ГУ НГУ до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, - Кабінет Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: фізична особа - підприємець (далі - ФОП) Кондратенко Олена Вікторівна, МРЦ "Тополя", Товариство з обмеженою відповідальністю "3Т" (далі - ТОВ "ЗТ"), про визнання недійсними рішень та УСТАНОВИЛА: 22 липня 2013 року прокурор в інтересах держави в особі МВС та ГУ НГУ звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати недійсними рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Позов мотивовано тим, що надана в оренду ФОП Кондратенко О.В. земельна ділянка площею 1,2 га є складовою земельної ділянки площею 3,8 га, яку у 1988 році передано у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР, що посвідчене державним актом серії Б N 054792, у зв'язку з чим порушується право держави на вказану земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони. Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся із заявою про застосування позовної давності, вказуючи про обізнаність позивачів із фактом відведення ФОП Кондратенко О.В. спірної земельної ділянки ще у 2005 році. Рішенням Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки ФОП Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Суд першої інстанції керувався тим, що оскаржувані розпорядження суперечать вимогам статей 116, 142 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та пункту 44 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року, яким встановлено порядок припинення права постійного користування землями оборони у зв'язку із добровільною відмовою від них землекористувача. За відсутності доказів надання згоди власника земельної ділянки в особі Кабінету Міністрів України на її відчуження, суд першої інстанції вказав, що оспорювані рішення порушують право державної власності, суперечать положенням ЗК України та Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування" (далі - Закон N 280/97-ВР) та прийняті з порушенням установленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній власності. Разом з тим суд першої інстанції відхилив заяву відповідача про застосування позовної давності з огляду на її дотримання прокурором. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року скасовано рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, оскільки Затоківська селищна рада як орган місцевого самоврядування незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою, яка є державною власністю, оскільки надана у 1988 році у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР. Суд апеляційної інстанції зауважив про відсутність звернення відповідного користувача спірної земельної ділянки - Головного управління внутрішніх військ МВС України про передачу спірної земельної ділянки місцевим органам влади та згоди Кабінету Міністрів України на її передачу. Під час перегляду справи апеляційним господарським судом спростовано висновок суду першої інстанції, що вказана земельна ділянка відноситься до земель оборони. Встановлено, що вона є земельною ділянкою рекреаційного призначення з огляду на те, що згідно з державним актом на право постійного користування землею серії Б N 054792, виданого у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської райради, земельну ділянку надано для будівництва установи відпочинку. Зауважено, що подвійне визначення категорії земельної ділянки не передбачено чинним законодавством України. Позов прокурора залишено без задоволення у зв'язку зі спливом позовної давності. У жовтні 2017 року перший заступник військового прокурора Південного регіону України, МРЦ "Тополя" та ГУ НГУ звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року - залишити в силі. Доводи, наведені в касаційних скаргах В узагальненому вигляді доводи касаційних скарг зводяться до того, що усі особи, які звернулися з касаційними скаргами, вказали про неможливість застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15, оскільки у даній справі оскаржується рішення органу місцевого самоврядування, а не органу державної влади, як у зазначеній постанові. Послалися на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15, пояснивши, що вважають у даному випадку предметом спору дії органу місцевого самоврядування, якими порушено право органу державної влади в особі Кабінету Міністрів України, оскільки місцева рада розпорядилася землями оборони. Вказали про належність спірних земельних ділянок до земель оборони, а не земель рекреаційного призначення. Землями оборони міг розпоряджатися лише Кабінет Міністрів України. Зазначили про незаконність рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, яким передано у користування МРЦ "Тополя" земельну ділянку. МРЦ "Тополя" у касаційній скарзі додатково зазначав, що при передачі нерухомого майна площа земельної ділянки не визначалася, суміжні землекористувачі у землевпорядній документації вказані неправильно, у державних актах на право постійного користування земельною ділянкою їм передана і земельна ділянка, яка не входила до 3,8 га, наданих у постійне користування. Не враховано державні інтереси, оскільки орендна плата за користування земельною ділянкою перераховується до місцевого, а не державного бюджету. Ухвалами Вищого господарського суду України від 29 листопада 2017 року касаційні скарги прийняті до провадження та призначені до розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 15 січня 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, який 07 березня 2018 року передав справу разом з цими касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від висновку, викладеного раніше у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. У постанові про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14, згідно з якою у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання незаконним рішення є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права користування та оренди землі), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають. Посилання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11 листопада 2014 року N 21-405а14, є обґрунтованим. При перегляді справи необхідно враховувати, що прокурор звернувся з позовом про визнання недійсними рішень Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Суди встановили, що у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської районної ради видано Головному управлінню внутрішніх військ СРСР за розпорядженням Ради Міністрів УРСР державний акт серії Б N 054792 на право постійного, безстрокового та безоплатного користування земельною ділянкою площею 3,8 га для будівництва установи відпочинку. 10 червня 2003 року між Головним управлінням внутрішніх військ МВС України (комітент) та Державною компанією "Укрспецекспорт" (далі - ДК "Укрспецекспорт") укладено договір про порядок реалізації військового майна (договір комісії) N 3/21/1-25Д, згідно з яким ДК "Укрспецекспорт" наділявся повноваженнями реалізації об'єкту незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя". 29 грудня 2003 року рішенням Затоківської селищної ради N 818 МРЦ "Тополя" надано згоду на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 3,8 га, яка використовується для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затока. 26 лютого 2004 року Головне управління внутрішніх військ МВС України в особі Командувача внутрішніх військ МВС України надало згоду на реалізацію об'єкта незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" за договором комісії. 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В. (покупець) укладено договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя", що знаходиться в смт Затока Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га. Рішенням від 09 березня 2004 року Затоківською селищною радою надано згоду ФОП Кондратенко О.В. на складання проекту відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років та запропоновано в термін до 01 жовтня 2004 року надати матеріали відведення цієї ділянки. 06 квітня 2004 року на підставі акта прийому-передачі, підписаного начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В., об'єкт незавершеного будівництва спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" передано останній. 30 грудня 2004 року рішенням Затоківської селищної ради від N 1312 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва, експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу у Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років; надано ФОПКондратенко О.В. 18 травня 2005 року між Затоківською селищною радою (орендодавець) та ФОП Кондратенко О.В. (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,2 га для будівництва й обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років. Рішенням Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 2,455 га у постійне користування МРЦ "Тополя" для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, розташованого у Лиманському районі смт Затоці, видано державний акт серії ЯЯ N 205681 на право постійного користування. 08 червня 2007 року між Кондратенко О.В. та ТОВ "Російський чай" укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким останнє придбало базу відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво). 31 серпня 2007 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ "3Т" створено ТОВ "3Т" шляхом виділу з ТОВ "Російський чай", передано до статутного фонду ТОВ "3Т" базу відпочинку "Тополя", право власності на яке визнано рішенням Господарського суду Одеської області від 22 листопада 2007 року. 24 червня 2010 року у справі N 2-3926 заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області зобов'язано відділ земельних ресурсів у м. Білгород-Дністровському зареєструвати заміну сторони у договорі оренди спірної земельної ділянки з ФОП Кондратенко О.В. на ТОВ "3Т". 28 лютого 2011 року між Затоківською селищною радою та ФОП Кондратенко О.В. укладено договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 18 травня 2005 року. 13 вересня 2012 року між Затоківською селищною радою та ТОВ "3Т" укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,1995 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0037) для будівництва та обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років за адресою: смт Затока, м. Білгород-Дністровський, Лиманський район, Одеська область, бульвар Золотий берег, 99. На земельній ділянці розташована база відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво). Досліджуючи надані сторонами докази та надаючи їм правову оцінку, суди першої та апеляційної інстанцій зазначали і договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя" від 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В., що знаходиться в смт Затоці Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га, і акт прийому-передачі від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В. про передачу об'єкта незавершеного будівництвом спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя"? ФОП Кондратенко О.В. згідно здоговором купівлі-продажу. Судами встановлено, що вказані договір та акт сторонами не оскаржуються та є чинними. Тобто сторонами договору купівлі-продажу у самому договорі як його істотну умову, оскільки це прямо зазначено у пункті 1.1 договору, визначили площу земельної ділянки, яка належить до відчужуваного об'єкта нерухомого майна - 1,2 га. Зазначене нерухоме майно, у тому числі і земельна ділянка, площа якої вказана у договорі, передані компетентною особою покупцю, оскільки у самому акті прийому-передачі не застережено про особливості виконання договору купівлі-продажу, а існує пряма вказівка на передачу об'єкта незавершеного будівництва відповідно до договору купівлі-продажу. Судом апеляційної інстанції правильно враховано при вирішенні питання про застосування позовної давності акт прийому-передачі нерухомого майна від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління командуючим ВВ МВСУ (а. с. 27, т. 1) та договір про порядок реалізації військового майна від 10 червня 2003 року. Крім того, судом апеляційної інстанції зазначено, що не лише договір купівлі-продажу та акт передачі нерухомого майна перебували у розпорядженні користувача земельної ділянки, назва та підпорядкування якого змінювалися протягом строку існування спірних правовідносин. МРЦ "Тополя" 26 квітня 2006 року зареєструвало право постійного користування земельною ділянкою на підставі оскаржуваного рішення Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749. У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначено про необхідність відійти від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, як зазначено у частинах першій, другій статті 55 Конституції України. Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду. Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції України і законів держави. Конституція України (частина друга статті 19) передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Цей принцип знайшов своє відображення у статті 74 Закону N 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами. У частинах першій та четвертій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права і обов'язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією, породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону N 280/97-ВР наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері регулювання земельних відносин. Пункт 34 частини 1 статті 26 зазначеного Закону встановлює, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. Також відповідно до пунктів "а"? "г" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. З аналізу вказаних норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу місцевого самоврядування є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статей 152, 155 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У Рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Разом з тим із вказаного Рішення Конституційного Суду України вбачається, що такі рішення органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в інший спосіб. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55, статті 124 Конституції України. У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 ЦК України, якщо фактично підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу, позивача, з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами, не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі N 923/466/17. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від правової позиції щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. Особи, які подали касаційні скарги, вважали, що постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15 не поширюється на спірні правовідносини, оскільки оскаржувані рішення винесені не органом державної влади, а органом місцевого самоврядування. Такі висновки не відповідають ні правовій позиції Верховного Суду України, ні розумінню правової природи актів органу місцевого самоврядування та його правового статусу у системі органів влади. З тексту постанови Верховного Суду України N 6-68цс15 вбачається, що підставою для перегляду рішення місцевого суду була неоднакова практика як загальних судів, які розглядали земельні спори за правилами цивільного судочинства, так і господарських судів. При цьому із фактичних обставин, викладених в описовій частині вказаної постанови, вбачається, що земельні спори виникали як із оскарження рішень органів державної влади в особі місцевих державних адміністрацій, так і з рішень органів місцевого самоврядування. Тобто у даному випадку Верховний Суд України вказав, що існує неоднакове застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" та пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, стосовно правового статусу органу, який видав оспорювані рішення у сфері розпорядження земельними ділянками. Відповідно до пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, який був чинним на час прийняття Затоківською селищною радою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Характерною особливістю права державної власності на землю є те, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Разом з тим відповідно до частини першої статті 122 ЗК України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні, міські ради надавали земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Крім того, згідно з пунктом 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатися нерозмежованою землею в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У статті 122 ЗК України передбачено повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування на час виникнення спірних правовідносин, оскільки після змін, внесених Законом України від 16 вересня 2008 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву", розподіл повноважень щодо надання у власність та користування земельних ділянок державної та комунальної власності, передбачений коментованою статтею, став універсальним. З аналізу зазначених норм права вбачається, що як органи влади, так і органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпорядження земельними ділянками, які відрізняються лише своїми характеристиками, такими, як місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, категорія. Сам обсяг повноважень, тобто у межах своєї компетенції надавати земельні ділянки у постійне користування, користування, оренду, чи передавати їх у власність, є аналогічним. Такий висновок підтверджується змістом статей шостої-сімнадцятої ЗК України. Отже, правовий висновок щодо застосування позовної давності у земельних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України N 6-68цс15 від 16 вересня 2015 року, поширюється як на правовідносини щодо оскарження рішень органів виконавчої влади, так і при оскарженні рішень органів місцевого самоврядування. Судом апеляційної інстанції правильно застосовано вказану правову позицію до спірних правовідносин. Відповідно до статей 257, 261 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до частин першої, третьої статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом) представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягало у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 ГПК України у редакції, на час звернення прокурора з позовом. Позовна давність має вираховуватись із моменту, коли особа, право якої порушено, дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав. Оскільки до спірних відносин мають застосовуватися положення щодо загальної позовної давності у три роки з часу, коли особа дізналась, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що він сплинув 26 квітня 2009 року, тобто задовго до звернення прокурора 23 липня 2013 року до суду з даним позовом. При цьому апеляційний господарський суд обґрунтовано зауважив на можливості позивачів довідатися про порушення свого права з моменту укладення договору комісії від 10 червня 2003 року, надання згоди на відчуження нерухомого майна від 26 лютого 2004 року, видачі Медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" державного акта серії ЯЯ N 205681 від 26 квітня 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,455 для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, виданого на підставі оспорюваного рішення Затоківської селищної ради "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" від 18 листопада 2005 року N 1749. Апеляційним господарським судом правильно спростовані посилання позивачів про те, що до 15 січня 2012 року діяв пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, яким не обмежувався строк позовної давності на звернення до суду з позовом щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування, які порушують право власності. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширювалися на позови прокурорів, що пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення її прав і законних інтересів. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі N 359/2421/15-ц. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного господарського суду про сплив позовної давності на час звернення прокурора з даним позовом, що відповідно до частини сьомої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові. Щодо необхідності застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові N 6-2510цс15 від 16 грудня 2015 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у даних справах правовідносини не є подібними, оскільки відповідачці Кондратенко О.В. земельна ділянка передавалася у строкове користування відповідно до інших підстав, в саме у зв'язку з набуттям права власності на об'єкт нерухомого майна за договором купівлі-продажу від 01 березня 2004 року, який є чинним, не оскаржується і виконаний відповідно до акта прийому-передачі майна від 06 квітня 2004 року, який підписаний уповноваженою особою у межах своєї компетенції. Згідно з договором купівлі-продажу, у пункті 1.1 якого зазначена площа земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, прийнято рішення про передачу вказаної земельної ділянки у користування, а саме довгострокову оренду ФОП Кондратенко О.В. Зазначене рішення реалізоване, між сторонами укладено договір оренди. У постанові N 6-2510цс15 обставини справи не є подібними, оскільки, змінювалося цільове призначення земель лісів і земельні ділянки були такими, на яких відсутні будь-які об'єкти нерухомого майна, щодо яких існував договір відчуження, а відтак і підстави переходу у власність до іншої особи. У постанові N 6-2510цс15 вказано, що підтверджується правильність висновку щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, викладеного у постанові N 6-68цс15. Вказана правова позиція Верховного Суду України стосувалася спірних правовідносин, які виникають із оскарження державою правових актів органів державної влади, та ґрунтувалася на тому, що держава відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти й несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею (державою) незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Тому вказані доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не впливають на результати розгляду справи. Щодо інших доводів касаційних скарг про категорію спірних земельних ділянок, порядку їх передачі у постійне користування МРЦ МВСУ та ФОП Кондратенко О.В., порядку сплати орендної плати та її зарахування до відповідних бюджетів, то вказані доводи стосуються встановлення фактичних обставин справи, дослідження доказів та їх правової оцінки. Вказані повноваження належать судам першої та апеляційної інстанцій. Зазначені суди у межах своїх повноважень при розгляді справи встановили фактичні обставини, дослідили надані сторонами докази та надали їм відповідну правову оцінку. Правовим наслідком, який вплинув на результат розгляду справи, є встановлення пропуску позовної давності та наслідків застосування такого пропуску відповідно до заяви відповідачів. Оскільки відповідно до частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, то Велика Палата Верховного Суду зазначає про неприйнятність доводів скаржників про неналежну оцінку апеляційним господарським судом встановлених фактичних обставин справи. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). Оскільки апеляційним господарським судом повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною і обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Щодо судового збору За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України в редакції, чинній від 15 грудня 2017 року, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в разі відмови в позові покладаються на позивача. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційних скарг без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з їх розглядом, покладаються на осіб, які їх подали. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідачО.Р.Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  9. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 674/32/15-ц Провадження N 14-234 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом прокуратури Дунаєвецького району (далі також - прокуратура) в інтересах держави до Дунаєвецької районної державної адміністрації Хмельницької області (далі також - Дунаєвецька РДА), ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року, ухвалене суддею Кучерявою А.В., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Купельського А.В., Спірідонової Т.В., Пастощука М.М. Учасники справи: позивач: прокуратура Дунаєвецького району в інтересах держави, відповідач: Дунаєвецька РДА, ОСОБА_3 особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги: ОСОБА_4 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 січня 2015 року прокуратура звернулася з вказаним позовом і з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила: 1.1. Визнати незаконним і скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА N 1131/2006-р від 14 грудня 2006 року "Про надання ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки на території Чаньківської сільської ради"; 1.2. Визнати незаконним і скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА N 1544/2008-р від 29 грудня 2008 року "Про передачу ОСОБА_3 земельної ділянки у власність на території Чаньківської сільської ради"; 1.3. Визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2, площею 1,9994 га, який виданий на ім'я ОСОБА_3 і зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 010995500076, вартістю 8 809,66 грн (далі - земельна ділянка). 2. Позов мотивував тим, що зазначені розпорядження прийняті, а державний акт виданий з порушеннями вимог чинного законодавства, оскільки земельна ділянка межує з об'єктом водного фонду (водною ділянкою (ставком) площею 5,8 га, що перебуває в оренді ОСОБА_8.), її межі порушують межі прибережної захисної смуги об'єкта водного фонду і накладаються на цей об'єкт. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 22 квітня 2015 року Дунаєвецький районний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов прокуратури задовольнив. 4. Мотивував порушенням порядку встановлення та зміни цільовогопризначення земельної ділянки і тим, що її передання у власність суперечить вимогам земельного законодавства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 23 березня 2017 рокуАпеляційний суд Хмельницької області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 6. Мотивував тим, що передання у власність земельної ділянки суперечила вимогам земельного законодавства. Незалучення ОСОБА_4, який був власником земельної ділянки станом на момент розгляду справи та за апеляційною скаргою якого переглядалось рішення суду першої інстанції, на думку апеляційного суду, не позбавило суд можливості ухвалити правильне рішення. 7. Стосовно юрисдикції спору апеляційний суд вказав, що він стосується захисту порушених прав, які виникли із земельних правовідносин, а тому справа мала вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 12 квітня 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. Просить скасувати рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 30 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Обґрунтував тим, що ОСОБА_4 оскаржує рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. ОСОБА_4 вважає, що суди позбавили його права на судовий захист; висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи; суди не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спору; прокуратура обрала неналежний спосіб захисту. 13. ОСОБА_4 також зазначає, що спір про визнання незаконним і скасування розпорядження про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки є публічно-правовим і не міг вирішуватися за правилами цивільного судочинства. (2) Доводи інших учасників справи 14. Прокурор і відповідачі відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 17. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції). 18. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 19. Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу (далі - ЗК) України громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону. 20. Відповідно до статті 80 ЗК України держава є суб'єктом права власності на землі державної власності та реалізує це право через відповідні органи державної влади. 21. Згідно з пунктом 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. 22. Суди першої й апеляційної інстанцій, встановили: 22.1. Дунаєвецька РДА розпорядженням від 14 грудня 2006 року N 1131/2006-р надала ОСОБА_3 дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 2,00 га для передання у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу за межами населеного пункту с. Чаньків на території Чаньківської сільської ради (а. с. 7). 22.2. Згідно з розпорядженням Дунаєвецької РДА від 29 грудня 2008 року N 1544/2008-р був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передання у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту с. Чаньків на території Чаньківської сільської ради. А вказана земельна ділянка площею 1,9994 га (сіножаті) - передана у власність ОСОБА_3 22.3. На підставі останнього розпорядження ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку (а. с. 9). 23. Тобто, ОСОБА_3 до подання позову набула право власності на земельну ділянку за рішенням органу виконавчої влади, до повноважень якого належало розпорядження землями за межами населених пунктів. 24. Рішення повноважного органу влади у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації цього рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому разі позовну вимогу про визнання відповідного рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, який застосовується шляхом звернення до суду за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо оспорюється речове право (зокрема, право власності), що виникло внаслідок реалізації вказаного рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі N 910/13755/17, пункт 29). 25. Прокурор звернувся до суду з позовом, зокрема, про визнання незаконними та скасування розпоряджень Дунаєвецької РДА щодо передання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки. Мотиви оскарження пов'язані, зокрема, з порушенням меж прибережної захисної смуги об'єкта водного фонду. 26. Отож, прокурор оспорює правомірність набуття фізичною особою земельної ділянки після прийняття рішення про передання земельних ділянок у власність. Тому справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки виник спір щодо права власності. 27. З огляду на викладене необґрунтованими є заперечення ОСОБА_4 щодо наявності у цій справі юрисдикції адміністративного суду. (1.2) Щодо суті спору 28. ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначає про позбавлення його права на судовий захист і можливості захищати права та свободи, оскільки він не був залучений до участі у справі. 29. З цього приводу суд апеляційної інстанції вказав, що прокурор не ставив вимог, які зачіпають права ОСОБА_4, а суд не вирішував питання про його права чи інтереси. Тому, на думку апеляційного суду, незалучення ОСОБА_4 до участі у справі не позбавило можливості ухвалити правильне судове рішення. 30. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком суду апеляційної інстанції не погоджується. 31. Прокурор оспорює правомірність набуття у приватну власність земельної ділянки з тих підстав, що її частина не могла бути передана у власність, оскільки на неї поширюється правовий режим прибережної захисної смуги. Тобто позов ґрунтується, зокрема, на тому, що земельна ділянка не могла бути передана у власність будь-якій особі. 32. Прокурор просив визнати незаконними та скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА щодо передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, а також визнати недійсним відповідний державний акт на право власності на цю ділянку.Тобто, прокурор оспорює правочин, на підставі якого спірна земельна ділянка передана ОСОБА_3 у власність як первинному набувачеві.Тоді як ОСОБА_4 заперечує законність рішень судів першої й апеляційної інстанцій, оскільки став власником земельної ділянки на підставі договору дарування від 29 травня 2009 року N 1172, укладеного з ОСОБА_3 ОСОБА_4 підтверджує його права на земельну ділянку державним актом серії НОМЕР_3 від 27 липня 2009 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 і площею 1,9994 га, виданим на підставі зазначеного договору дарування і зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 010975300152. 33. Враховуючи підстави, якими прокурор обґрунтував позов, а також висновки судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення цього позову впливає на цивільні права й інтереси ОСОБА_4 34. Крім того, в ухвалі від 23 березня 2017 року суд апеляційної інстанціївстановив, що земельна ділянка межує зі ставком, який перебуває в оренді ОСОБА_8; межі вказаних ділянки й об'єкта водного фонду накладаються, а межі прибережної захисної смуги останнього - порушуються. 35. Проте, досліджуючи правові підстави володіння ставком і встановлюючи наявність у нього меж із земельною ділянкою ОСОБА_3 (а. с. 10-17), суд не виявив, що позов стосується інтересів ще однієї особи, яка не була залучена до розгляду справи, а саме ОСОБА_8 як орендаря ставка. 36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди ухвалили рішення про права, інтереси й обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі. 37. Суди також не дослідили зміст пункту 10 висновку державної експертизи землевпорядної документації від 10 грудня 2007 року N 1252 (а. с. 20), листа Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 28 лютого 2017 року N 110-22-0.9-3199/2-17 (а. с. 182-183), а також не врахували приписи статей 28 і 35 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" щодо обов'язку ОСОБА_3 як замовника державної експертизи виконувати вимоги висновків державної експертизи, а також обов'язку Дунаєвецької РДА врахувати ці висновки при прийнятті відповідного рішення щодо об'єкта державної експертизи - проекту землеустрою на земельну ділянку. 38. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що, не дослідивши всі зібрані у справі докази, суди порушили норми процесуального права, унеможлививши встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 39. Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_4 вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій встановили межі його земельної ділянки та межі сусідньої водойми на підставі неналежних доказів, з огляду на що не можна вважати доведеним факт накладення земельної ділянки на прибережну захисну смугу об'єкта водного фонду (ставка). 40. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 41. Відтак, Велика Палата Верховного Суду не має повноважень зівстановлення або доведення обставин, що не були встановлені у рішенні суду першої чи апеляційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 42. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 43. Згідно з пунктом 8 частини першої та пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є прийняття рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 44. Відповідно до частини четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 45. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А тому рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 46. Під час нового розгляду справи суди повинні встановити дійсний склад учасників спору, належно дослідити всі зібрані у справі докази, надати їм належну оцінку та залежно від встановленого врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 15 травня 2018 року у справі N 372/2108/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі N 469/1393/16-ц стосовно того, що виникнення приватної власності на прибережні захисні смуги є неможливим. (2.2) Щодо судових витрат 47. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду справи судом. (3) Висновки щодо застосування норм права 48. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 49. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 50. Справи щодо оспорювання правомірності набуття особою у власність земельної ділянки після прийняття органом влади рішення про передання цієї земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_4 задовольнити. 2. Рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Дунаєвецького районного суду Хмельницької області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 383/596/15 Провадження N 14-342цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: прокуратура Кіровоградської області, Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, заступника прокурора Кіровоградської області, ДКС України на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року у складі судді Червонописького В.С. та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року у складі колегії суддів Бубличенко В.П., Кривохижі В.І., Марашка С.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до прокуратури Кіровоградської області, ДКС України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, під час розгляду справи уточнив вимоги та остаточно просив: стягнути на його користь із ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Позов мотивовано тим, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області стосовно нього порушив кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівниками Компаніївського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України (далі - Компаніївський РВ УМВС України) в Кіровоградській області за частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 11 серпня 2011 року слідчим прокуратури Компаніївського району змінено кваліфікацію його дій з частини третьої статті 364 та частини першої статті 365 КК України, йому пред'явлено обвинувачення за частиною першою статті 365 КК України та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року він був засуджений за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями на 1 рік. Згідно зі статтею 75 КК України його було звільнено від відбування покарання із випробуванням, з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року вирок Компаніївського районного суду скасовано, а справу повернуто прокурору Компаніївського району для проведення додаткового розслідування. 16 листопада 2012 року прокуратурою Компаніївського району кримінальну справу закрито. 17 січня 2013 року слідчий вніс в Єдиний реєстр досудового розслідування відомості про кримінальне правопорушення за частиною першою статті 365 КК України. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року його визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій на строк З роки без конфіскації майна. За статтею 75 КК України його звільнено від відбуття призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, встановлено іспитовий строк тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року вирок Бобринецького районного суду від 31 січня 2014 року скасовано, провадження N 420131201800000002 стосовно нього закрито за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Посилаючись на незаконність притягнення до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; ОСОБА_3 просив позов задовольнити. Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДКС України на користь ОСОБА_3 107 184 грн на відшкодування моральної шкоди і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Зобов'язано ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв'язку з тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, а саме протягом 44 місяців, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, позивачу було завдано моральної (немайнової) шкоди, яка знайшла свій прояв у тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, тому, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 107 184 грн. Позовні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу підтверджені належними доказами, тому також підлягають задоволенню. Вимоги у частині стягнення неотриманої заробітної плати не задоволено у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивача звільнено за дисциплінарний проступок, а не відсторонено від роботи у зв'язку з порушенням кримінальної справи. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року змінено в частині відшкодування моральної шкоди і витрат на правову допомогу. Стягнуто з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_3 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. В іншій частині рішення залишено без змін. Стягнуто з прокуратури Кіровоградської області в дохід держави 267,96 грн судового збору. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців. Фактично позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців, тому розмір відшкодування завданої йому моральної шкоди не може бути менше, ніж 47 541 грн (1 378 грн х 34,5 = 47 541 грн). Враховуючи фактичні обставини справи, тривалість перебування позивача під слідством і судом, вимоги розумності і справедливості, апеляційний суд вважав, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню в розмірі 50 000 грн. Також позивач надав докази укладення договорів про надання правової допомоги і оригінали квитанцій про сплату коштів, копії яких додано до матеріалів справи, а також розрахунок часу, витраченого адвокатом на участь у судових засіданнях та складання процесуальних документів. Представники відповідачів погодилися з правильністю наданих адвокатом розрахунків. Доводи, наведені в касаційних скаргах У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ДКС України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не надав належних доказів, які б свідчили про те, що у зв'язку з ситуацією, в якій він опинився внаслідок притягнення його до кримінальної відповідальності, він переживав психологічне страждання та інші негативні наслідки морального характеру, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та підлягають скасуванню. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відмови в стягненні недоотриманої заробітної плати та розміру моральної шкоди та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом, оскільки початком досудового розслідування є день винесення постанови про порушення кримінальної справи, тому на його користь підлягають стягненню 535 920 грн. Крім того, саме з 08 лютого 2011 року - часу винесення постанови про порушення кримінальної справи, що є процесуальною дією, слід обраховувати час, з якого були порушені його права. Винесення цієї постанови потягло проведення службової перевірки і його звільнення з органів внутрішніх справ наказом начальника УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 79 о/с. У зв'язку з цим його права на отримання заробітної плати порушувались протягом 44 місяців, тому на його користь підлягає стягненню недоотримана заробітна плата в розмірі 130 274,44 грн. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник прокурора Кіровоградської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відшкодування витрат на правову допомогу та ухвалити у цій частині нове рішення про закриття провадження у справі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині стягнення витрат на правову допомогу підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01, 06, 11 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами, а ухвалою від 26 травня 2016 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги ДКС України, заступника прокурора Кіровоградської області, ОСОБА_3 підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Стосовно наведених у касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводів про те, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тобто порушення судами правил предметної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У поданому позові ОСОБА_3 просив стягнути з відповідачів 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; 130 274,44 грн на відшкодування недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати; 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Частиною другою статті 1 вказаного Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Згідно з пунктом 4 статті 3 Закону N 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягають також поверненню суми, сплачені ним у зв'язку з наданням юридичної допомоги. До цих сум відносяться суми, сплачені ним адвокатському об'єднанню (адвокату) за участь адвоката у справі, написання касаційної і наглядної скарги, а також внесені ним в рахунок оплати витрат адвоката у зв'язку з поїздками у справі до касаційної та наглядної інстанції. Чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення. Зважаючи на вказане, помилковими є наведені в касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводи, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду. Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Суди установили, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області порушив стосовно ОСОБА_3 кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівником правоохоронного органу, що спричинило істотну шкоду інтересам держави у вигляді підриву авторитету діяльності органу державної влади, яким є Компаніївський РВ УМВС України в Кіровоградській області, за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. 16 лютого 2011 року ОСОБА_3 звільнено. Постановами слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області: від 11 серпня 2011 року зазначену кримінальну справу перекваліфіковано з частини третьої статті 364 КК України на частину першу статті 365 КК України; від 12 серпня 2011 року - порушено кримінальну справу стосовно ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України; від 16 та 31 серпня 2011 року - ОСОБА_3 притягнуто як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України, та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року ОСОБА_3 засуджено за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями, на один рік; згідно зі статтею 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року зазначений вирок скасовано з поверненням справи прокурору Компаніївського району Кіровоградської області для проведення додаткового розслідування. Постановою старшого прокурора прокуратури Компаніївського району Кіровогадської області від 16 листопада 2012 року припинено кримінальне переслідування стосовно позивача у вказаній кримінальній справі у зв'язку з відсутністю у його діях складу злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України 17 січня 2013 року відомості про кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудового розслідування за частиною першою статті 365 КК України; постановою слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області розпочато досудове розслідування. Постановою слідчого від 24 квітня 2013 року ОСОБА_3 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 26 квітня 2013 року стосовно позивача обрано запобіжний захід у виді особистого зобов'язання. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, і призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк 3 роки без конфіскації майна. Відповідно до статті 75 КК України ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного основного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року указаний вирок скасовано, провадження стосовно ОСОБА_3 закрито за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2015 року зазначену ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області залишено без змін. Також установлено, що в ухвалі Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року лейтенанта міліції ОСОБА_3 наказом начальника управління УМВС України в Кіровоградській області від 08 листопада 2010 року N 528 о/с призначено на посаду начальника сектора карного розшуку кримінальної міліції Компаніївського РВ УМВС України в Кіровоградській області. Згідно з довідкою Компаніївского РВ УМВС України в Кіровоградській області лейтенант міліції - начальник сектора карного розшуку Компаніївського РВ УМВС ОСОБА_3 відповідно до наказу УМВС України від 16 лютого 2011 року N 70о/с звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року за пунктом 64 "є" (порушення дисципліни). На адвокатський запит УМВС України в Кіровоградській області надало відповідь від 30 жовтня 2015 року N 12/9-ад, згідно з якою розмір грошового забезпечення ОСОБА_3 за останній повний календарний місяць служби перед звільненням з ОВС (січень 2011 року) складав 2 502,15 грн. Крім того, установлено, що відповідно до довідки про участь адвоката в судових засіданнях у кримінальній справі та кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_3 від 03 вересня 2015 року адвокат Фільштейна В.Л. з 19 жовтня 2011 року по 07 липня 2015 року представляв інтереси позивача протягом всього часу досудового слідства, розгляду кримінальної справи в судах, досудового розслідування, розгляду кримінального провадження в Компаніївському та Бобринецькому районних судах Кіровоградської області, Апеляційному суді Кіровоградської області та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Відомості, зазначені в указаній довідці, прокурором під сумнів не ставилися. Крім того, на обґрунтування позовних вимог про відшкодування витрат на правову допомогу позивач надав такі документи: договір від 12 жовтня 2011 року та розрахункову квитанцію N 314823 на загальну суму 10 000 грн. договір від 29 серпня 2012 року та розрахункову квитанцію N 314850 на загальну суму 10 000 грн. договір від 14 травня 2013 року та розрахункову квитанцію N 139301 на загальну суму 10 000 грн. договір від 12 червня 2014 року та розрахункову квитанцію N 39328 на загальну суму 10 000 грн. Також надано розрахунок витрат на сплату послуг адвоката за договором між адвокатом Фільштейном В.Л. та позивачем ОСОБА_3 від 20 жовтня 2015 року, згідно з яким сума витрат на правову допомогу складає 6 820,80 грн. та квитанцію від 20 жовтня 2015 року N 139378 про отримання коштів від ОСОБА_3 у розмірі 7 000 грн. Загальна сума понесених позивачем витрат на правову допомогу складає 46 820,80 грн. Статтею 4 Закону N 266/94-ВР встановлено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Пункт 2 частини другої статті 1167 ЦК України передбачає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону N 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Отже, право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону N 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації. Разом з тим згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості. Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями чи дією органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 1 218 грн. і саме з цієї суми позивач та його представник просив розраховувати розмір моральної шкоди. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди, беручи до уваги те, що розмір мінімальної заробітної плати становив на час розгляду справи в суді першої інстанції - 1 218 грн. Суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, у період з 08 лютого 2011 року по 09 грудня 2014 року (44 місяці) позивачу завдано моральної шкоди, яка виразилася в тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану, у розмірі 107 184 грн. Крім того, місцевий суд правильно також вирішив позовну вимогу про стягнення витрат на правову допомогу у загальному розмірі 46 820,80 грн. Зобов'язуючи ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, місцевий суд правильно керувався такими нормами матеріального права. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого само врядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845 (у редакції від 30 січня 2013 року) (далі - Порядок). Відповідно до пунктів 35, 38 цього Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. За приписами статті 176 ЦК України юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов'язаннями держави. Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, провадиться з Державного казначейства України за рахунок Державного бюджету України. Рішення місцевого суду у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу відповідає нормам матеріального та процесуального права, принципам і завданням цивільного судочинства, вимогам статті 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості. Такі висновки місцевого суду підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачами. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині позовних вимог, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи. Зокрема, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців; з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців, оскільки такі висновки спростовуються матеріалами справи та нормами матеріального права, згідно з якими відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, починаючи з моменту порушення кримінальної справи. З огляду на вказане, обґрунтованими є наведені в касаційній скарзі ОСОБА_3 доводи про те, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, рішення апеляційного суду необхідно скасувати і залишити в силі рішення місцевого суду у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, місцевий суд, із висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, зазначив, що наказом УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 70 о/с позивач звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року у зв'язку з порушенням трудової дисципліни; рішення про відсторонення позивача від служби у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності не приймалося, а тому вважав відсутніми підстави для стягнення на користь позивача заробітної плати в порядку, передбаченому Законом N 266/94-ВР. Однак Велика Палата Верховного Суду у цій частині позовних вимог вважає за необхідне зазначити таке. На обґрунтування позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати позивач зазначив, що його звільнено через розслідування кримінальної справи стосовно нього, але, як установив суд, позивача звільнено за порушення дисципліни. Згідно з матеріалами справи позивача звільнено за дисциплінарний проступок, який підтверджується порушенням кримінальної справи. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що при вирішенні вимоги про відшкодування втраченого заробітку необхідно застосувати пункт 1 статті 3 Закону N 266/94-ВР, за яким у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. У статті 6 указаного Закону передбачено, що громадянин, звільнений з роботи (посади) у зв'язку з незаконним засудженням або відсторонений від посади у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, має бути поновлений на колишній роботі (посаді), а в разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади, наявність інших передбачених законом підстав, що перешкоджають поновленню на роботі (посаді) - йому має бути надано державною службою зайнятості іншу підходящу роботу. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Частиною 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Указаних вище норм матеріального та процесуального права суди не врахували, не перевірили належним чином позовні вимоги у частині стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, не дослідили наданих позивачем на обґрунтування цих позовних вимог доказів та не перевірили його доводів щодо підстав звільнення. Суд апеляційної інстанції доводи апеляційної скарги у цій частині не врахував, не навів жодних мотивів на їх спростування. Невстановлення цих обставин не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду з цим позовом, зважаючи на указані вище принципи і завдання цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду та рішення місцевого суду в частині позовних вимог про стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги заступника прокурора Кіровоградської області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року скасувати. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу залишити в силі. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 824/3130/14-а Провадження N 11-758апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Сторожинецької районної ради Чернівецької області на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Брезіної Т.М.) від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Сушка О.О., суддів Залімського І.Г., Смілянця Е.С.) від 22 липня 2015 року у справі за позовом прокурора Сторожинецького району Чернівецької області до Сторожинецької районної ради Чернівецької області, треті особи: Нижньопетрівецька сільська рада Чернівецької області, Бобівецька сільська рада Чернівецької області, Новобросківецька сільська рада Чернівецької області, Тисовецька сільська рада Чернівецької області, Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області, про визнання незаконним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року прокурор Сторожинецького району Чернівецької області (далі - прокурор) звернувся до Чернівецького окружного адміністративного суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Сторожинецької районної ради Чернівецької області (далі - Сторожинецька райрада, Рада) від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району". Чернівецький окружний адміністративний суд постановою від 03 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року, позов задовольнив: визнав незаконним та скасував рішення XV сесії VI скликання Сторожинецької райради від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району". Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що Сторожинецька райрада не перевірила проекти землеустрою на відповідність їх вимогам земельного законодавства та прийняла протиправне рішення про їх затвердження, що призвело до правової невизначеності значної частини земель Сторожинецького району Чернівецької області, якими не можуть розпоряджатись у визначений законом спосіб, як органи місцевого самоврядування, так і органи державної влади. При цьому суди першої та апеляційної інстанції розглядали справу в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). У серпні 2015 року Сторожинецька райрада звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року і ухвалити нове рішення. На обґрунтування касаційної скарги Сторожинецька райрада зазначила, що при постановленні зазначених судових рішень Чернівецький окружний адміністративний суд та Вінницький апеляційний адміністративний суд порушили норми матеріального та процесуального права, неповністю дослідили та з'ясували усі обставини справи. За позицією скаржника, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність чи оренду, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватись в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки спір виник про право. Також Рада зазначила, що апеляційний суд не врахував та не дослідив її доводи про порушення прокурором без поважних причин шестимісячного строку звернення до суду з адміністративним позовом, установленого ст. 99 КАС України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 серпня 2015 року відкрив касаційне провадження у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким далі - КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 06 липня 2018 року прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Сторожинецька райрада рішенням XV сесії VI скликання від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району" затвердила проекти землеустрою щодо зміни меж населених пунктів: с. Тисовець Тисовецької сільської ради, с. Бобівці Бобовецької сільської ради, с. Нові Бросківці, с. Заболоття Новобросковецької сільської ради, с. Нижні Петрівці, с. Аршиця Нижньопетровецької сільської ради Сторожинецького району Чернівецької області. Зазначене рішення прийняте на підставі розроблених Приватним підприємством "Захід-Зем" проектів землеустрою щодо зміни меж зазначених населених пунктів; рішень сільських рад с. Тисовець Тисовецької сільської ради, с. Бобівці Бобовецької сільської ради, с. Нові Бросківці, с. Заболоття Новобросковецької сільської ради, с. Нижні Петрівці, с. Аршиця Нижньопетровецької сільської ради Сторожинецького району Чернівецької області: про надання дозволу на розроблення проектів по зміні меж населених пунктів; про визнання існуючого генерального плану населеного пункту сільських рад придатним для подальшого використання; про погодження зміни меж населених пунктів; висновків державної експертизи землевпорядної документації; висновків Головного управління Держземагентства у Чернівецькій області про розгляд та погодження проекту зміни меж населеного пункту; висновків Відділу містобудування, архітектури Сторожинецької районної державної адміністрації Чернівецької області про погодження зміни меж населеного пунктів. Судами першої та апеляційної інстанції також установлено, що 02 липня 2013 року, 07 та 18 лютого 2014 року Сторожинецька райрада направляла до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області копії спірного рішення та матеріалів, на підставі яких це рішення було прийнято. У липні 2014 року Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області провела позапланову перевірку дотримання Головним управлінням Держземагентства у Чернівецькій області вимог земельного законодавства, за результатами якої встановила, що рішення Сторожинецької райради від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 суперечить вимогам чинного законодавства, а затвердженні цим рішенням проекти землеустрою розроблені з порушенням вимог ст. 46 Закону України від 22 травня 2003 року N 858-IV "Про землеустрій" (далі - Закон N 858-IV). 06 жовтня 2014 року до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області надійшов лист Державної інспекції сільського господарства в Чернівецькій області, у якому повідомлено про порушення Сторожинецькою райрадою вимог чинного земельного законодавства, які допущено при прийнятті оскаржуваного рішення. Вважаючи незаконнним рішення Сторожинецької райради XV сесії VI скликання від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", прокурор звернувся до суду з цим адміністративним позовом у порядку ст. 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру". Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII)суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, де виник спір. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР; у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, у сфері управління комунальною власністю, в галузі житлово-комунального господарства, у сфері регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Реалізуючи зазначені повноваження, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати управлінські рішення. Пунктом 21 ч. 1 ст. 43 Закону N 280/97-ВР (у зазначеній редакції) установлено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради. Відповідно до п. е1) ч. 1 ст. 10 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень районних рад у галузі земельних відносин на території району належить, зокрема, встановлення та зміна меж сіл, селищ, що входять до складу відповідного району. Згідно з ч. 2 ст. 174 ЗК України рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ, які входять до складу відповідного району, приймаються районною радою за поданням відповідних сільських, селищних рад. За приписами ст. 46 Закону N 858-IV для встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж відповідних адміністративно-територіальних утворень. Проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються для створення повноцінного життєвого середовища та створення сприятливих умов їх територіального розвитку, забезпечення ефективного використання потенціалу територій із збереженням їх природних ландшафтів та історико-культурної цінності, з урахуванням інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі орендарів, і затвердженої містобудівної документації. Порядок розробки проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень установлюється законодавством України. Отже, органи місцевого самоврядування (районні ради) у вказаних правових відносинах є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції. Частиною 1 ст. 144 Конституції України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. На основі цього положення Конституції України в ч. 1 ст. 59 Закону N 280/97-ВР визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти. Конституційний Суд України у рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні - це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Ненормативними актами є індивідуально-правові акти, які є юридичними фактами, на підставі яких у фізичних осіб та юридичних осіб приватного права виникають, змінюються або припиняються конкретні права та обов'язки. Такі акти стосуються конкретних суб'єктів правовідносин (фізичних осіб та/чи юридичних осіб приватного права) і розраховані на одноразове застосування. Водночас, актами нормативно-правового характеру є локальні документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують обов'язкові для виконання на певній території правила поведінки. Такі акти не стосуються якогось одного суб'єкта правовідносин і розраховані на багаторазове застосування. Отже, Сторожинецька райрада, приймаючи рішення від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", діяла не в своїх або чиїхось приватних інтересах, а з метою здійснення передбачених владно-управлінських функцій, оскільки питання зміни меж населених пунктів не стосується права власності або користування земельними ділянками конкретних осіб, а направлене на зміну меж населених пунктів у районі. За таких обставин доводи апелянта, що рішення ради стосується передачі земельних ділянок у приватну власність, є необґрунтованими і не приймаються судом. Підсумовуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спірне рішення органу місцевого самоврядування не може вважатись виконаним актом індивідуальної дії, оскільки на підставі цього рішення у фізичних та/або юридичних осіб не виникло і не могло виникнути речових прав на земельні ділянки. Відносини, які склались між учасниками спору, мають публічно-правовий характер і правомірно розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій в порядку адміністративного судочинства, а тому наведені в касаційній скарзі доводи Сторожинецької райради про порушення судами правил предметної юрисдикції, є необґрунтованими. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує на таке: Згідно з ч. 5 ст. 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію. За приписами ч. 9 ст. 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування підлягають обов'язковому оприлюдненню та наданню за запитом відповідно до Закону України від 13 січня 2011 року N 2939-VI "Про доступ до публічної інформації" (далі - Закон N 2939-VI). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції встановили порушення відповідачем порядку оприлюднення проекту спірного рішення, однак при розгляді цієї справи не дослідили і не надали належної правової оцінки питанню щодо неоприлюднення ухваленого Радою рішення від 19 червня 2013 року N 92-15/2013 "Про встановлення та зміну меж окремих сільських населених пунктів Сторожинецького району", яке відповідно до ст. 59 Закону N 280/97-ВР є нормативним актом органу місцевого самоврядування, підлягає обов'язковому оприлюдненню в порядку, визначеному Законом N 2939-VI, і набирає чинності з дня його офіційного оприлюднення. Дані обставини свідчать про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, що тягне за собою, як наслідок, скасування судових рішень. Крім того, Сторожинецька райрада у своїй апеляційній скарзі зазначає про пропущення прокурором без поважних причин шестимісячного строку звернення до суду, передбаченого ст. 99 КАС України. З матеріалів справи вбачається, що 02 липня 2013 року, 07 та 18 лютого 2014 року Сторожинецька райрада направляла до Прокуратури Сторожинецього району Чернівецької області копії спірного рішення та матеріалів, на підставі яких це рішення було прийнято. На думку скаржника, строк звернення прокурора до суду з цим адміністративним позовом повинен відраховуватись саме з цього часу (02 липня 2013 року). Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Суд першої інстанції визнав поважними причини пропущення строку звернення прокурора до суду із цим позовом, однак Рада з цими доводами не погодилася, що стало одним із аргументів її апеляційної скарги. При перегляді постанови Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року Вінницький апеляційний адміністративний суд не дослідив зазначені доводи Сторожинецької райради і не надав їм належної оцінки. Таким чином, Вінницький апеляційний адміністративний суд, проігнорувавши доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, щодо обґрунтування поновлення порушеного строку судом першої інстанції, не вирішив питання про наявність чи відсутність підстав для залишення позову без розгляду в порядку ч. 2 ст. 100, п. 9 ч. 1 ст. 155 і ст. 203 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення судами), не перевіривши правильність рішення суду першої інстанції в цій частині. За таких підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, неповно дослідивши наявні у справі докази, та не надали правової оцінки обставинам справи, які мають суттєве значення для подальшого вирішення спору. Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу цю справу, діє за правилами суду касаційної інстанції та в межах наданих їй повноважень, а тому позбавлена процесуальної можливості встановлювати обставини справи, досліджувати докази та оцінювати їх, у зв'язку з чим постанова Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року таухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до ч. 2, 4 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального та процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Сторожинецької районної ради Чернівецької області задовольнити частково. Постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 червня 2015 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати. Справу за адміністративним позовом прокурора Сторожинецького району Чернівецької області до Сторожинецької районної ради Чернівецької області, треті особи: Нижньопетрівецька сільська рада Чернівецької області, Бобівецька сільська рада Чернівецької області, Новобросківецька сільська рада Чернівецької області, Тисовецька сільська рада Чернівецької області, Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області, про визнання незаконним та скасування рішення - направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 2а-1768/11 Провадження N 11-678 апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Франківського районного суду м. Львова від 21 березня 2016 року (суддя Ванівський Ю.М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року (судді Старунський Д.М., Багрій В.М., Рибачук А.І.) у справі N 2а-1768/11 за позовом прокурора Франківського району м. Львова в інтересах ОСОБА_3 до Львівської міської ради (далі - Міськрада), ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання частково нечинною ухвали Міськради та скасування державного акта про право власності на земельну ділянку і ВСТАНОВИЛА: У серпні 2011 року прокурор Франківського району м. Львова звернувся до суду в інтересах ОСОБА_3 з позовом до Міськради, ОСОБА_4 таОСОБА_5, в якому просив: - визнати нечинною ухвалу відповідача від 09 вересня 2010 року N 3922 в частині передачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у власність земельної ділянки площею 0,0100 га, що розташована на АДРЕСА_1; - скасувати виданий ОСОБА_4, ОСОБА_5 та зареєстрований 31 грудня 2010 року за НОМЕР_1 державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0100 га, яка призначена для обслуговування гаража у АДРЕСА_1. На обґрунтування позову прокурор послався на те, що 17 червня 2011 року на адресу Прокуратури Франківського району м. Львова надійшло звернення мешканців будинку АДРЕСА_1, зокрема ОСОБА_6, ОСОБА_3, щодо порушення їхніх законних прав на безпечні умови проживання, а також щодо незаконних дій при оформленні права власності на збірно-розбірний гараж та оформлення права власності на земельну ділянку. Суди розглядали справу неодноразово. Франківський районний суд м. Львова постановою від 21 березня 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 07 липня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив частково: постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Зокрема, на думку скаржника, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що після оформлення відповідно до чинного законодавства права власності на земельну ділянку виник спір про право цивільне, а тому спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 30 травня 2018 року прийняв справу до провадження, а ухвалою від 05 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не надіслали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що рішенням виконкому Ленінської районної ради депутатів трудящих від 13 січня 1970 року N 17 ОСОБА_7 - інваліду Великої Вітчизняної війни дозволено встановити збірно-розбірний гараж на подвір'ї будинку АДРЕСА_1 Франківський районний суд м. Львова рішенням від 29 березня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_9 до Міськради про визнання права власності на спадкове майно та ухвалив визнати право власності на металевий гараж, який встановлений на фундаменті, площею 18,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" зареєструвало право власності ОСОБА_9 на вказаний гараж. Відповідно до договорів купівлі-продажу від 25 та 29 червня 2010 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали у ОСОБА_9 по 1/2 частині гаражу, та зареєстрували право власності на нього. Міськрада ухвалою від 09 вересня 2010 року передала ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0,0100 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для обслуговування гаражу, установивши обмеження через заборону зміни цільового використання земельної ділянки. 31 грудня 2010 року ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку. Вважаючи, що орган місцевого самоврядування надав громадянам земельну ділянку на території, яка призначена для обслуговування будинку НОМЕР_2, прокурор в інтересах мешканців цього будинку (зокрема ОСОБА_3.) звернувся до суду. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що справа належить до юрисдикції адміністративних судів. Закриваючи провадження в справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що оскаржуване рішення Міськради є актом індивідуальної дії, вичерпало свою юридичну силу після реалізації, а саме після одержання власником земельної ділянки документів, що посвідчують право власності, та його державної реєстрації, а тому вказана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. При цьому апеляційний суд роз'яснив позивачу право на звернення до суду для захисту порушеного права в порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, прокурор Франківського району м. Львова звернувся до суду в інтересах ОСОБА_3 з позовом до Міськради, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання нечинною ухвали (рішення) відповідача від 09 вересня 2010 року N 3922 в частині передачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у власність земельної ділянки та скасування виданого на підставі цього рішення державного акта на право власності на земельну ділянку. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Отже, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято апеляційним судом з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  13. Державний герб України УХВАЛА 19 липня 2018 року Київ справа №822/1169/17 адміністративне провадження №К/9901/48834/18 Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Берназюка Я.О., перевіривши касаційну скаргу заступника прокурора Вінницької області на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року за позовом ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження, ВСТАНОВИВ: Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року позов ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження задоволено частково. На вищезазначену постанову заступником керівника Городоцької місцевої прокуратури подано апеляційну скаргу. Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу заступника керівника Городоцької місцевої прокуратури залишено без задоволення, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року - без змін. Заступник прокурора Вінницької області (далі також - скаржник), не погодившись з постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року, 20 квітня 2018 року подав касаційну скаргу до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2018 року вказану касаційну скаргу залишено без руху та надано скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії ухвали для усунення недоліків. 14 травня 2018 року на виконання вимог ухвали про залишення касаційної скарги без руху заступник прокурора Вінницької області подав суду касаційної інстанції обгрунтування звернення суду з касаційною скаргою у даній справі. Так, прокурор обгрунтовує наявність інтересів держави порушенням порядку передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності, які ще у 2011 році відповідно до оскаржуваного у справі розпорядження голови Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області (далі також - Волочиська РДА) були законсервовані та вилучені з господарського використання на постійний строк, оскільки для цих земель передбачено заліснення, що унеможливлює їх повторне віднесення до земель сільськогосподарського призначення. Прийнятими Головним управлінням Держгеокадастру у Хмельницькій області наказами № 22-13481-СГ від 31 травня 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" та № 22-27828-СГ від 20 жовтня 2016 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" порушуються інтереси держави, які полягають в необхідності дотримання законодавчо встановлених вимог щодо ефективного і раціонального використання земельних ресурсів шляхом консервації малопродуктивних та деградованих земель, передача у власність яких суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені в статті 14 Конституції України та статті 5 Земельного кодексу України. Після надходження на адресу Городоцької місцевої прокуратури ухвали Волочиського районного суду Хмельницької області від 17 жовтня 2017 року про відновлення провадження у справі № 671/479/17 прокурором було з'ясовано, що постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року у справі № 822/1169/17 позов ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області задоволено і постанова набрала законної сили. Волочиською РДА не вжито жодних заходів з метою оскарження незаконного судового рішення, що порушує інтереси держави. У зв'язку з тим, що захист державних інтересів не здійснено уповноваженим органом - Волочиською РДА, заступником керівника Городоцької місцевої прокуратури постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року у справі № 822/1169/17 оскаржено в апеляційному порядку. Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення. При цьому Волочиською РДА не вжито жодних заходів з метою оскарження рішення суду апеляційної інстанції. Зазначає, що звернення прокурора до суду з касаційною скаргою зумовлено необхідністю захисту порушених інтересів держави при розпорядженні земельною ділянкою державної форми власності, що виразилося у незаконній передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, яка розташована за межами населених пунктів Рябіївської сільської ради Волочильського району Хмельницької області, та відсутністю реагування на незаконне судове рішення з боку органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме - Волочиської районної державної адміністрації. При цьому всупереч вимогам статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та ухвали Верховного Суду від 02 травня 2018 року прокуром не надано жодного доказу на підтвердження своєї позиції, обмежившись посиланням "прокурором було з'ясовано". Частиною четвертою статті 5 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Разом з тим, частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Аналіз частин третьої, четвертої статті 53 КАС України у взаємозв'язку зчастиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що участь прокурора в судовому процесі в адміністративних судах (в тому числі касаційне оскарження судових рішень) стає можливою за умови, крім іншого, обгрунтування підстав для звернення до суду, а саме нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтвердження відсутності такого органу. Таким чином, згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою. Аналіз частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обгрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва. Крім того, відповідно до пункту 5 статті 28 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Суд враховує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27). Пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчить про те, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). У відповідності до частини другої статті 332 КАС України та пункту 7 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява (касаційна скарга) повертається позивачеві (скаржнику), якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Так, у наданому суду касаційної інстанції обгрунтуванні прокурором не доведено необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також не обгрунтовано підстави звернення до суду, зокрема, з касаційною скаргою до Верховного Суду, від імені суб'єкта владних повноважень, до компентенції якого віднесені відповідні повноваження, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до статті 23 Закону України "Про прокуратуру". З урахуванням вищенаведеного суд прийшов до висновку, що підстави для звернення прокурора з касаційною скаргою до суду в інтересах держави відсутні, а вказана скарга підлягає поверненню. Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом в постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17, ухвалах від 07 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та від 16 травня 2018 року у справі № 826/13768/16. Керуючись статтями 5, 53, 169, 248, 332, 355, 359 КАС України, УХВАЛИВ: 1. Відмовити у прийнятті касаційної скарги заступника прокурора Вінницької області на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року за позовом ОСОБА_2 до Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження. 2. Повернути скаржнику касаційну скаргу та додані до скарги матеріали. 3. Надіслати учасникам справи копію ухвали про повернення касаційної скарги. 4. Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє права на повторне звернення до Верховного Суду. 5. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання. 6. Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя Я.О. Берназюк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75424056
  14. всем привет) у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!! отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 369/6892/15-ц Провадження N 14-96цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участі: секретаря Ільїних Ю.В., прокурора Халанчук О.С., відповідача ОСОБА_3, розглянула заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області (суддя Дубас Т.В.) від 30 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області (судді Мельник Я.С., Олійник В.І., Дмитрієва Л.Д.) від 25 лютого 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (судді Ізмайлова Т.Л., Кадєтова О.В., Кузнєцов В.О.) від 18 січня 2017 року в справі за позовом прокурора Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Київське лісове господарство" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Державна інспекція сільського господарства у Київській області, про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування їх з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИЛА: У червні 2015 року прокурор Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) та Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київлісгосп") звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що прокуратурою Києво-Святошинського району встановлено порушення вимог земельного та лісового законодавства під час набуття у власність громадянами земельних ділянок на території Гореницької сільської ради, та посилався на те, що у 2013 році ОСОБА_8 без належної правової підстави відчужила на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,2966 га з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Гореницької сільської ради, який у свою чергу здійснив поділ цієї ділянки на 10 окремих та відчужив їх на користь решти відповідачів, які у подальшому отримали державні акти на право власності на відповідні ділянки. Зазначена земельна ділянка належала ОСОБА_8 згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданим 23 листопада 2006 року Києво-Святошинським відділом земельних ресурсів на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 22 червня 2005 року. Водночас, за інформацією Державного агентства земельних ресурсів України від 12 березня 2015 року бланк державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 Державним комітетом України із земельних ресурсів переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області згідно з накладною N 372 від 26 червня 2008 року. 11 листопада 2008 року цей бланк державного акта виданий управлінню земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області. Згідно з інформацією архівного сектору Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25 березня 2015 року в документах архівного фонду інформації про надання зазначеної земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва в межах Гореницької сільської ради в період з 22 червня 2005 року по 2011 рік на підставі розпоряджень Києво-Святошинської районної державної адміністрації не виявлено. Отже, рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки не приймалося, документація із землеустрою щодо її відведення не розроблялася, а державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 23 листопада 2006 року виготовлено на бланку державного зразка, який переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області лише у 2008 році. Крім того, зазначений державний акт на право власності видано незаконно ще й тому, що спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення. Зазначені земельні ділянки розташовані у 39 кварталі 21 виділу Приміського лісництва та перебувають у користуванні ДП "Київлісгосп". У державного підприємства спірні земельні ділянки у передбаченому законом порядку не вилучалися. Також позивач зазначав, що рішенням Київської обласної ради шостого скликання N 364-19-VI від 21 червня 2012 року оголошено Лісовий заказник "Гореницький" загальною площею 221 га в адміністративних межах Дмитрівської та Гореницької сільських рад, в межах якого також розташована спірна земельна ділянка. Заказник перебуває у віданні ДП "Київлісгосп" Приміського лісництва. Оскільки спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення і перебувають у користуванні ДП "Київлісгосп", однак вибули з державної власності за відсутності рішення уповноваженого органу, а тому позивач просив суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки та витребувати їх із чужого незаконного володіння на користь ДП "Київлісгосп". Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року залишено без змін. У серпні 2017 року заступник Генерального прокурор України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час розгляду справи, підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У заяві просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц, від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1923/13ц; постанови Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16, від 24 листопада 2016 року у справі N 5017/3702/2012; постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року в справі N 916/2129/15 (провадження N 6-604гс16), 8 червня 2016 року (провадження N 6-3029цс15), 22 березня 2017 року (провадження N 6-3063цс16), 12 квітня 2017 року у справі N 362/122/15-ц (провадження N 6-1852цс16), 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц та від 12 липня 2017 року (провадження N 6-2458цс16) у справі N 369/6601/15-ц. Ухвалою судді Верховного Суду України від 12 вересня 2017 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано матеріали справи з Києво-Святошинського районного суду Київської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 14 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки заступник Генерального прокурора України оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, то заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної Прокуратури України Халанчук О.С. та ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2013 року ОСОБА_8 відчужила на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,2966 га (кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:0298) з цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Гореницької сільської ради. Після цього ОСОБА_3 здійснив поділ зазначеної земельної ділянки на 10 окремих земельних ділянок площами: -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2; -0,2229 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3 -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_4; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_5; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_6 -0,2029 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_7 -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_8 -0,2229 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_9; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_10; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_11 У подальшому дві земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_10 та НОМЕР_12 були об'єднані в одну земельну ділянку з визначенням нового кадастрового номера НОМЕР_13. ОСОБА_3 відчужив земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_4, НОМЕР_2 на користь ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7 У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив із того, що прокурор пред'явив позов зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. У наданих заявником для порівняння судових рішеннях, а саме постановах Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року (справа N 909/837/16) та 24 листопада 2016 року (справа N 5017/3702/2012), ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року (справа N 367/3618/15-ц), суди дійшли висновку про те, що початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор. У постанові від 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16) Верховний Суд України зробив висновок про те, що колив передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач - держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень, а не прокурор. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 ЦК України. Разом з тим зі змісту наданої для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1923/13ц вбачається, що у цій справі та у справі, про перегляд якої подано заяву, суд встановив різні фактичні обставини, на підставі яких було прийнято відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать викладеним у наданих заявником для порівняння постановах8 червня 2016 року (N 6-3029цс15), 22 березня 2017 року (N 6-3063цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) висновкам щодо застосування позовної давності. Крім того, висновок, викладений в ухвалі суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не суперечить висновку, викладеному у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року в справі N 916/2129/15 (6-604гс16) щодо застосування норм статті 388 ЦК України, оскільки суд, у справі яка розглядається, відмовив у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позивачем позовної давності. Надана заявником для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц також не може бути підтвердженням передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки нею відмовлено в задоволенні заяви про перегляд у зв'язку із тим, що обставини, які стали підставою для перегляду, не підтвердилися. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верхового Суду виходить з такого. Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи). Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Аналогічний висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), наданій заявником для порівняння. Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор. У справі, яка розглядається, суди всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України, достеменно не встановили, коли про порушення своїх прав довідались або могли довідатись саме Київська ОДА та ДП "Київлісгосп", в інтересах яких прокурор звернувся з позовом до суду. Крім того, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи). За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, ухвала Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII), пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Києво-Святошинського районного суду Київської області. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 359/2012/15-ц Провадження N 14-101цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б.,Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року у складі судді Журавського В.В., рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року у складі суддів Голуб С.А., Гуля В.В., Приходька К.П. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року у складі суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г., Кафідової О.В., Умнової О.В. за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільський лісгосп") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122, ОСОБА_123, ОСОБА_124, ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130, ОСОБА_131, ОСОБА_132, ОСОБА_133, про визнання розпоряджень та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування їх у власність та постійне користування держави ВСТАНОВИЛА: У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Бориспільський лісгосп" із позовом до Київської ОДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання розпоряджень, державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування у власність та постійне користування держави земельних ділянок. На обґрунтування позову послався на те, що Київська ОДА перевищила надані їй законом повноваження, розпорядившись земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 17,88 га, які були єдиним масивом та розташовувались у 10 кварталі Вишеньківського лісництва, вилучивши їх з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", змінивши цільове призначення всього масиву на землі сільськогосподарського призначення та передавши їх у приватну власність громадян. Такі дії вчинені Київською ОДА з порушенням норм статей 20, 22, 57, 116, 118, 122, частини дев'ятої статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), пункту 5 статті 27, статей 13, 57 Лісового кодексу України (далі - ЛК України), статей 3, 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації". У зв'язку з викладеним, прокурор в інтересах держави просив: - визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 516, 518, 520-525, 527, 529, 530, 532, 537, 541 "Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельних ділянок у власність"; - визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 533 року в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_120, ОСОБА_121 та ОСОБА_122; - визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 534 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_123 та ОСОБА_124; - визнати недійсним розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 538 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130 та ОСОБА_131; - визнати недійсним розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 540 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_132, ОСОБА_133 та ОСОБА_4; - визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані ОСОБА_3: серії НОМЕР_1, кадастровий номер НОМЕР_2, серії НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_4, серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6, серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8, серії НОМЕР_9, кадастровий номер НОМЕР_10, серії НОМЕР_11, кадастровий номер НОМЕР_12, серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_14, серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_16, серії НОМЕР_17, кадастровий номер НОМЕР_18, серії НОМЕР_19, кадастровий номер НОМЕР_20, серії НОМЕР_21, кадастровий номер НОМЕР_22, серії НОМЕР_26, кадастровий номер НОМЕР_23, серії НОМЕР_24, кадастровий номер НОМЕР_25, серії НОМЕР_27, кадастровий номер НОМЕР_28, серії НОМЕР_29, кадастровий номер НОМЕР_30, серії НОМЕР_31, кадастровий номер НОМЕР_32, серії НОМЕР_33, кадастровий номер НОМЕР_34, серії НОМЕР_35, кадастровий номер НОМЕР_36, серії НОМЕР_37, кадастровий номер НОМЕР_38, серії НОМЕР_39 кадастровий номер НОМЕР_40, серії НОМЕР_45 кадастровий номер НОМЕР_41, серії НОМЕР_42, кадастровий номер НОМЕР_43, серії НОМЕР_44, кадастровий номер НОМЕР_46, серії НОМЕР_47, кадастровий номер НОМЕР_48, серії НОМЕР_49, кадастровий номер НОМЕР_50 серії НОМЕР_51, кадастровий номер НОМЕР_52, серії НОМЕР_53, кадастровий номер НОМЕР_54, серії НОМЕР_55, кадастровий номер НОМЕР_56, серії НОМЕР_57, кадастровий номер НОМЕР_58, серії НОМЕР_59, кадастровий номер НОМЕР_60, серії НОМЕР_61, кадастровий номер НОМЕР_62, серії НОМЕР_63, кадастровий номер НОМЕР_64, серії НОМЕР_65, кадастровий номер НОМЕР_66, серії НОМЕР_67, кадастровий номер НОМЕР_68, серії НОМЕР_69, кадастровий номер НОМЕР_70, серії НОМЕР_71, кадастровий номер НОМЕР_72, серії НОМЕР_73, кадастровий номер НОМЕР_74, серії НОМЕР_75, кадастровий номер НОМЕР_76, серії НОМЕР_77, кадастровий номер НОМЕР_78, серії НОМЕР_79, кадастровий номер НОМЕР_80, серії НОМЕР_81, кадастровий номер НОМЕР_82, серії НОМЕР_83, кадастровий номер НОМЕР_84, серії НОМЕР_85, кадастровий номер НОМЕР_86, серії НОМЕР_87 кадастровий номер НОМЕР_88, серії НОМЕР_89, кадастровий номер НОМЕР_90, серії НОМЕР_91, кадастровий номер НОМЕР_92, серії НОМЕР_93, кадастровий номер НОМЕР_94, серії НОМЕР_95, кадастровий номер НОМЕР_96, серії НОМЕР_97, кадастровий номер НОМЕР_98, серії НОМЕР_99, кадастровий номер НОМЕР_100, серії НОМЕР_101, кадастровий номер НОМЕР_102, серії НОМЕР_103, кадастровий номер НОМЕР_104, серії НОМЕР_105, кадастровий номер НОМЕР_106, серії НОМЕР_107, кадастровий номер НОМЕР_108, серії НОМЕР_112, кадастровий номер НОМЕР_109, серії НОМЕР_110, кадастровий номер НОМЕР_111, серії НОМЕР_113, кадастровий номер НОМЕР_114, серії НОМЕР_115, кадастровий номер НОМЕР_116, серії НОМЕР_117, кадастровий номер НОМЕР_118, серії НОМЕР_119, кадастровий номер НОМЕР_120, серії НОМЕР_121 кадастровий номер НОМЕР_122, серії НОМЕР_123, кадастровий номер НОМЕР_124, серії НОМЕР_125, кадастровий номер НОМЕР_126, серії НОМЕР_127, кадастровий номер НОМЕР_128, серії НОМЕР_129, кадастровий номер НОМЕР_130, серії НОМЕР_131, кадастровий номер НОМЕР_132, серії НОМЕР_133, кадастровий номер НОМЕР_134, серії НОМЕР_135, кадастровий номер НОМЕР_136, серії НОМЕР_137, кадастровий номер НОМЕР_138, серії НОМЕР_139 кадастровий номер НОМЕР_140, серії НОМЕР_141, кадастровий номер НОМЕР_142, серії НОМЕР_145, кадастровий номер НОМЕР_143, серії НОМЕР_144, кадастровий номер НОМЕР_146, серії НОМЕР_147, кадастровий номер НОМЕР_148, серії НОМЕР_149, кадастровий номер НОМЕР_150, серії НОМЕР_151, кадастровий номер НОМЕР_152, серії НОМЕР_153, кадастровий номер НОМЕР_154, серії НОМЕР_155, кадастровий номер НОМЕР_156, серії НОМЕР_157, кадастровий номер НОМЕР_158, серії НОМЕР_159, кадастровий номер НОМЕР_160, серії НОМЕР_161, кадастровий номер НОМЕР_162, серії НОМЕР_163, кадастровий номер НОМЕР_164, серії НОМЕР_165, кадастровий номер НОМЕР_166, серії НОМЕР_167, кадастровий номер НОМЕР_168, серії НОМЕР_169, кадастровий номер НОМЕР_170, серії НОМЕР_171, кадастровий номер НОМЕР_172, серії НОМЕР_176, кадастровий номер НОМЕР_173 серії НОМЕР_174, кадастровий номер НОМЕР_175, серії НОМЕР_177, кадастровий номер НОМЕР_178, серії НОМЕР_179, кадастровий номер НОМЕР_180, серії НОМЕР_181, кадастровий номер НОМЕР_182, серії НОМЕР_183, кадастровий номер НОМЕР_184, серії НОМЕР_185, кадастровий номер НОМЕР_186, серії НОМЕР_187, кадастровий номер НОМЕР_188, серії НОМЕР_189, кадастровий номер НОМЕР_190, серії НОМЕР_191, кадастровий номер НОМЕР_192, серії НОМЕР_193, кадастровий номер НОМЕР_194, серії НОМЕР_195, кадастровий номер НОМЕР_196, серії НОМЕР_197, кадастровий номер НОМЕР_198, серії НОМЕР_199, кадастровий номер НОМЕР_200, серії НОМЕР_201, кадастровий номер НОМЕР_202, серії НОМЕР_203, кадастровий номер НОМЕР_204, серії НОМЕР_205, кадастровий номер НОМЕР_206, серії НОМЕР_207, кадастровий номер НОМЕР_208, серії НОМЕР_209, кадастровий номер НОМЕР_210, серії НОМЕР_185, кадастровий номер НОМЕР_186, серії НОМЕР_211, кадастровий номер НОМЕР_212, серії НОМЕР_213, кадастровий номер НОМЕР_214, серії НОМЕР_215, кадастровий номер НОМЕР_216, серії НОМЕР_217, кадастровий номер НОМЕР_218, серії НОМЕР_219, кадастровий номер НОМЕР_220, серії НОМЕР_221, кадастровий номер НОМЕР_222, серії НОМЕР_223, кадастровий номер НОМЕР_224, серії НОМЕР_225, кадастровий номер НОМЕР_226, серії НОМЕР_227, кадастровий номер НОМЕР_228, серії НОМЕР_229, кадастровий номер НОМЕР_230, серії НОМЕР_231, кадастровий номер НОМЕР_232, серії НОМЕР_233, кадастровий номер НОМЕР_234, серії НОМЕР_235, кадастровий номер НОМЕР_236, серії НОМЕР_237, кадастровий номер НОМЕР_238, серії НОМЕР_239, кадастровий номер НОМЕР_240, серії НОМЕР_241, кадастровий номер НОМЕР_242, серії НОМЕР_243, кадастровий номер НОМЕР_244, серії НОМЕР_245, кадастровий номер НОМЕР_246, серії НОМЕР_247, кадастровий номер НОМЕР_248, серії НОМЕР_249, кадастровий номер НОМЕР_250, серії НОМЕР_251, кадастровий номер НОМЕР_252, серії НОМЕР_253, кадастровий номер НОМЕР_254, серії НОМЕР_255, кадастровий номер НОМЕР_256, серії НОМЕР_257, кадастровий номер НОМЕР_258; - витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП "Бориспільський лісгосп" з незаконного володіння ОСОБА_3 зазначені земельні ділянки, розташовані за межами с. Гнідин Бориспільського району Київської області, загальною площею 15,72 га, вартістю 9 млн 902 тис. 683 грн; - визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_259 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_260,, виданий на ім'я ОСОБА_4; - витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП "Бориспільський лісгосп" із незаконного володіння ОСОБА_4 зазначену земельну ділянку, розташовану за межами с. Гнідин Бориспільського району Київської області, площею 0,12 га, вартістю 75 тис. 593 грн. Київська ОДА проти позову заперечила, посилаючись на те, що вилучення і надання у власність для несільськогосподарських потреб земельних ділянок на відповідній території площею до 1 га, які перебувають у державній власності, було віднесено законом до повноважень міських державних адміністрацій. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки оскаржувані розпорядження були прийняті у 2008 році, а перевірку дотримання вимог земельного законодавства, на яку прокуратура посилається в обґрунтування строку, коли їй стало відомо про порушення, здійснено у 2014 році. ОСОБА_4 проти позову заперечила з огляду на те, що вона ніколи не була власником спірної земельної ділянки, будь-яких заяв для її отримання не подавала, акт про право власності на земельну ділянку чи інший правовстановлюючий документ не отримувала, тому не є належним відповідачем у справі. ОСОБА_3 проти позову заперечила, посилаючись на те, що оскаржувані розпорядження Київської ОДА не були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, оскільки на кожну земельну ділянку розроблені окремі проекти землеустрою з присвоєнням окремих кадастрових номерів. Закон не встановлює заборон на подальше об'єднання земельних ділянок площею до 1 га, які законно набуті новими власниками. У проектах землеустрою міститься згода землекористувача? ДП "Бориспільський лісгосп" (позивача) та позитивний висновок державної землевпорядної експертизи. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки нагляд за додержанням законодавства у сфері земельних відносин здійснюється прокурорами постійно, Київська ОДА систематично інформувала прокуратуру щодо прийнятих розпоряджень, проте з моменту їх прийняття до часу звернення до суду минуло більше шести років. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 20 квітня 2016 року, рішення суду першої інстанції змінено: виключено з мотивувальної частини таку підставу для відмови в задоволенні позову, як недоведеність позовних вимог прокурора. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року залишено без змін. 23 лютого 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261 та 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У заяві просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. На підтвердження зазначених підстав заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року (у справі N 910/3725/14), 24 листопада 2016 року (у справі N 5017/3702/2012) та 14 грудня 2016 року (у справі N 5015/3297/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого2016 року (у справі N 6-34931ск15), 21 жовтня 2016 року (у справі N 608/969/13-ц), ухвалу Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року (у справі N 6-15350вов10), постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2008 року (у справі N 3-3376к08), 20 серпня 2013 року (у справі N 3-18гс13), 22 квітня 2015 року (у справах N 6-209цс14 та N 6-48цс15) та 8 червня 2016 року (у справі N 3-3029цс15). Ухвалою Верховного Суду України від 3 березня 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. Ухвалою Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року справу призначено до розгляду на засіданні судових палат у цивільних та господарських справах цього Суду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 5 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою від 11 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. За змістом положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК України; тут і далі? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). Повноваження державних адміністрацій з питань земельних та лісових відносин визначаються Законом України "Про місцеві державні адміністрації", нормами земельного та лісового законодавства. Відповідно до статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", статті 31 ЛК України (тут і далі? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 гектар, що перебувають у державній власності. Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України. Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Частиною шостою статті 149 ЗК України встановлено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Кабінету Міністрів України. Під час розгляду справи суди встановили, що головою Київської ОДА 9 квітня 2008 року видано розпорядження від N 516, 518, 520?525, 527, 529, 530, 532, 537, 541 "Про вилучення, зміну цільового призначеннята передачу земельних ділянок у власність", якими затверджено проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 17,88 га, вилучено їх у постійного користувача, змінено цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев і передано у власність ОСОБА_4 та ще 156 громадян земельні ділянки по 0,12 га кожному для ведення індивідуального садівництва. Зазначені земельні ділянки розташовані на території Гнідинської сільської ради Бориспільського райони Київської області (10 квартал Вишеньківського лісництва). Частина громадян на підставі договорів купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки на користь ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які в подальшому отримали державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Відповідно до положень статей 19, 57, 84 ЗК України та статті 5 ЛК України спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувались для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України. Звертаючись до суду з позовом, перший заступник прокурора Київської області послався на те, що про допущені Київською ОДА порушення прокуратура довідалася лише після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі відповідної постанови від 18 червня 2014 року за власною ініціативою прокурора. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані розпорядження Київської ОДА не були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, оскільки стосувались відчуження конкретних земельних ділянок площею до 0,12 га на користь певних громадян. Законодавство України не містить відповідних норм, обмежень чи заборон щодо видання таких розпоряджень в один день. Відсутні підстави стверджувати, що земельні ділянки вибули з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" поза його волею, оскільки воно надало дозвіл на вилучення з його постійного користування земельних ділянок лісогосподарського призначення; землевпорядна документація виготовлена та затверджена уповноваженими органами у встановленому законом порядку. Норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Суд не бере до уваги посилання прокурора на те, що йому стало відомо про обставини прийняття оскаржуваних розпоряджень лише після проведення перевірки у 2014 році, оскільки право прокурора на пред'явлення позову виникло у 2008 році, коли він мав довідатися про прийняття оскаржуваних розпоряджень Київської ОДА, відтак позовна давність за цими вимогами сплила у 2011 році. Прокурор не звертався до суду з клопотанням про поновлення строку звернення до суду та не надав суду доказів, що строк позовної давності пропущено з поважних причин. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи з мотивувальної частини таку підставу для відмови в задоволенні позову, як недоведеність позовних вимог прокурора, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з такого. Оскаржувані розпорядження Київської ОДА, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгопс", видано в один день - 9 квітня 2008 року. Ними вилучено ліси загальною площею 17,88 га, які знаходились у 10 кварталі Вишеньківського лісництва, є єдиним лісовим масивом, використовувались для ведення лісового господарства, та передано у власність громадянам для ведення індивідуального садівництва. Вказане свідчить про те, що Київська ОДА розпорядилась землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, що свідчить про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом повноважень. За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкових висновків по суті спору, встановивши відсутність порушень з боку Київської ОДА при видачі оскаржуваних розпоряджень. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 березня 2013 року в аналогічній справі N 6?13цс13, яка полягає у наступному. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні,?- ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси? площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до категорії лісів першої категорії та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам. Оспорювані розпорядження, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування одного й того самого постійного користувача, видано в один день, ними вилучено ліси першої категорії загальною площею, що значно перевищує 1 га, які знаходилися в межах суміжних кварталів лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення й передано у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства. Зважаючи на цю обставину, суду касаційної інстанції необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, і в зв'язку із цим чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом його повноважень. Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 27 листопада 2007 року у справі "Hamer проти Бельгії" (заява N 21861/03), яка стосувалась питання порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із зобов'язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво, суд встановив, щовтручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, у якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п'ятьом рокам, перш ніж пред'явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такій лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, у якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав втручання не було непропорційним. Водночас, установивши наявність підстав для задоволення позову по суті, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позовна давність, про застосування якої було заявлено стороною у спорі, за вимогами прокурора про оскарження розпоряджень Київської ОДА від 9 квітня 2008 року закінчилась 10 квітня 2011 року, оскільки державі в особі утворених нею органів, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було й об'єктивно могло бути відомо про можливі порушення права власності держави на землю з часу винесення оскаржуваних розпоряджень. Однак ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення зазначених порушень протягом позовної давності, а тому право держави як власника землі не підлягає судовому захисту. Разом із тим у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі N 5017/3702/2012 за позовом заступника Білгрод-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району до Тарутинської районної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю "Тіса" про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки суд касаційної інстанцій дійшов висновку про те, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури та позивачі дізналися про факт відсутності у районної державної адміністрації повноважень на розпорядження землями оборони. Таким фактом суд вважав судові рішення в інших (адміністративній та господарській) справах про визнання протиправними, скасування та визнання недійсними розпоряджень районної державної адміністрації, які були підставою для укладення оспорюваних договорів оренди землі. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що підстави для застосування позовної давності у цьому спорі відсутні, оскільки відповідачі не довели, коли саме прокурор та позивачі дізнались про порушення своїх прав. У постанові від 24 листопада 2016 року у справі N 910/3725/14 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави до Київської міської ради, Обслуговуючого житлового кооперативу "Харчомашовець", Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна асоціація", Товариства з обмеженою відповідальністю "Тестбуд" про визнання недійсними рішення про передачу земельних ділянок, державних актів на право власності на землю та визнання відсутності прав Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що початок позовної давності слід обчислювати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оскаржуваного рішення, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт створення кооперативу з порушенням положень чинного законодавства, оскільки прокуратура була позбавлена можливості перевірити законність його створення в момент ухвалення цього рішення. В цій справі прокурор фактично захищає як державні інтереси право на землю громади міста Києва, яка не може бути позивачем і щодо обізнаності якої про безоплатне надання земельної ділянки органом місцевого самоврядування незаконно створеному житлово-будівельному кооперативу матеріали справи не свідчать, так само як і про обізнаність про таке депутатів ради, які голосували за це рішення. Касаційна інстанція звертає увагу на те, що в цій справі прокурор захищає, зокрема, і від представницького органу саме інтереси громади, яка покладалася на легітимність і добросовісних дій державного органу. У постанові від 14 грудня 2016 року у справі N 5015/3297/12 за позовом першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", Приватного підприємства "Автотехнобудсервіс" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що відчуження об'єкта державної власності відбулося з порушенням законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, без дозволу на відчуження майна суб'єкта управління та без згоди Фонду державного майна України, тому з урахуванням поважності причин пропуску позовної давності договір слід визнати недійсним. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року (справа N 3-18гс13), на яку у своїй заяві посилається заступник Генерального прокурора України, суд касаційної інстанції безпідставно відмовив прокурору у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод про відступлення права вимоги та були позбавлені права під час судового розгляду в іншій справі перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та Фонду про наявність оспорюваних правочинів не є підставою для висновку про пропуск позовної давності та необхідність застосування положень статті 267 ЦК України. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа N 6-48цс15), початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди встановили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, укладеного від його імені іншою особою, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення у 2005 році спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року (справа N 6?3029цс15), викладено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України, вказавши на відсутність підстав для застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України до спірних правовідносин, зазначив, що заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства "Київське лісове господарство", проте суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, не встановили та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права. Викладене свідчить про наявність неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 261 ЦК України. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа N 6-209цс14) викладено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, який був чинним на час звернення позивача до суду, що свідчить про відсутність неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року у справі N 608/969/13-ц не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки її скасовано постановою Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року, а справу направлено на новий розгляд з метою з'ясування, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з цим позовом. Таке право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про це порушення. Ураховуючи те, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суди не з'ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права. Ухвала Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 постановлена в порядку перегляду судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах, тому не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 2 вересня 2008 року у справі N 3-3376к08, ухвалена у порядку касаційного перегляду, також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення у справі та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року у справі N 6-34931ск15 суди розглянули позовні вимоги про визнання права власності на частину квартири та визнання коштів спільною власністю. Отже, у справі, про перегляд якої подано заяву, та у справі, судове рішення в якій надане заявником для порівняння, правовідносини не є подібними, що також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим статтею 45 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Під час розгляду справи апеляційним судом, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, встановлено порушення прав Кабінету Міністрів України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га. Разом з тим суди попередніх інстанцій не встановили початку перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони не надали жодних доказів у розумінні статей 57-59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій, встановивши порушення прав Кабінету Міністрів України, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, а Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, установлених підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, статей 355, 3602 ЦПК України в редакції до набрання чинності цим Законом, не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, що позбавляє її можливості ухвалити нове рішення у справі, тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. За таких обставин, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа? направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України (яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII підлягає застосуванню під час перегляду справи Верховним Судом). Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України, статтями 403-404, підпунктів 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  17. Постанова Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 629/4628/16-ц Провадження N 14-77 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом першого заступника керівника Лозівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Лозівської міської ради Харківської області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року, ухвалене у складі судді Ткаченка О.А., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Сащенка І.С., Коваленко І.П., Овсяннікової А.І. Учасники справи: позивач: Лозівська міська рада Харківської області, від імені якої в інтересах держави позов подав перший заступник керівника Лозівської місцевої прокуратури; відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 23 листопада 2016 року позивач звернувся до суду про стягнення з відповідача 77 456,99 грн збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування відповідачем земельною ділянкою без правовстановлюючих документів. 2. Мотивував тим, що відповідач є власником нерухомого майна, а саме: нежитлової будівлі складу літ. "П" загальною площею 372,9 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1; комплексу нежитлових будівель, який складається з: нежитлової будівлі контори літ. "А-1" загальною площею 82,9 кв. м, нежитлової будівлі прохідної літ. "Б" загальною площею 13,7 кв. м і нежитлової будівлі гаража літ. "Г" загальною площею 42,8 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_2; комплексу нежитлових будівель, який складається з: нежитлової будівлі сільськогосподарського складу літ. "Е" загальною площею 899,4 кв. м і нежитлової будівлі сільськогосподарського складу літ. "Е-1", загальною площею 859,8 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_3. Зазначене нерухоме майно належить відповідачеві на праві власності на підставі відповідних свідоцтв про право власності на нерухоме майно. 3. 15 лютого 2013 року позивач ухвалив рішення N 855 (далі - рішення N 855), яким надав відповідачу згоду на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_1 (далі - земельні ділянки) з метою надання в оренду для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. Проте відповідач ці проекти землеустрою не розробив, умисно ухилився від укладання договорів оренди та від сплати за землекористування, чим порушив права власника земельних ділянок. 4. Через те, що відповідач користувався земельними ділянками без оформлення документів, що посвідчують право на них, 3 березня 2016 року йому було запропоновано укласти договір добровільного відшкодування збитків за таке користування земельними ділянками орієнтовною площею 0,4572 га та сплатити збитки у розмірі 3 % нормативної грошової оцінки за 2016 рік у розмірі 77 456,99 грн. Відповідач не відшкодував вказані збитки. Тому позивач просив їх стягнути у судовому порядку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 16 серпня 2017 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області застосувавши, зокрема, статтю 22, главу 82, статтю 1212, частину першу статті 1214 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 152, 156-157 Земельного кодексу (далі - ЗК) України, ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача збитки за використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів у сумі 77 456,99 грн. 6. Мотивував тим, що бездіяльність відповідача щодо вжиття передбачених законом заходів зі своєчасного оформлення права користування земельними ділянками призвела до неодержання територіальною громадою доходів. Відтак, їй як власнику землі завдано збитки, які мають бути стягнуті у судовому порядку. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 20 листопада 2017 року Апеляційний суд Харківської області, застосувавши, зокрема, частину першу статті 1214 ЦК України та статті 152, 156-157 ЗК України, ухвалою залишив без змін рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року. 8. Мотивував тим, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи та вимогам закону. Апеляційний суд вказав, що відповідач безоплатно користувався земельними ділянками без правовстановлюючих документів, чим завдав збитки територіальній громаді, які мають бути стягнуті у судовому порядку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. 11 грудня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права і просить скасувати рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 28 лютого 2018 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Обґрунтував тим, що відповідач оскаржує рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Відповідач вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, неправильно розрахував збитки та застосував для їх розрахунку площу (0,4572 га), яка є більшою, ніж фактична площа земельних ділянок під нерухомим майном відповідача (0,22715 га). Вказує, що розмір орендної плати за їх використання станом на 2016 рік становить 8 548,10 грн. А тому розмір збитків, встановлений судами попередніх інстанцій у сумі 77 456,99 грн. є необґрунтованим. 13. Відповідач зазначив, що вчинив дії для розробки проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, які будуть надані в оренду для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. Вважає, що не міг укласти договір оренди земельних ділянок із незалежних від його волі причин, не з його вини, а з вини позивача, який у 2013 році відмовив у погодженні меж цих ділянок. 14. Відповідач вважає, що суд першої інстанції не застосував пункт 5.1 Порядку визначення та відшкодування Лозівській міській раді збитків, заподіяних внаслідок невикористання земельних ділянок, самовільного зайняття земельних ділянок та використання земельних ділянок з порушенням законодавства про плату за землю, затвердженого рішенням Лозівської міської ради від 3 лютого 2012 року N 537 (далі - Порядок N 537). Відповідно до вказаного пункту у випадку неоформлення документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою у строк, встановлений у рішенні позивача про надання земельної ділянки в оренду або про поновлення договору її оренди, збитки визначаються після закінчення такого строку. Відповідач вказує, що суди не врахували тієї обставини, що позивач не встановлював строк для оформлення відповідачем документів, які підтверджують його право користування земельними ділянками. 15. Відповідач також зазначає, що суди вважали доведеним використання ним земельних ділянок з метою підприємницької діяльності, однак не врахували, що такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Доводи позивача 17. 22 січня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій з'ясували всі фактичні обставини справи й ухвалили рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін. 18. Зазначає, що розрахунок збитків проведений комісією позивача з визначення збитків, заподіяних внаслідок невикористання земельних ділянок, самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок за порушення законодавства про плату за землю, використання земельних ділянок без оформлення документів, що посвідчують право на земельну ділянку відповідно до закону (далі - комісія). Комісія керувалася Порядком N 537 на підставі відомостей, наданих Управлінням Держгеокадастру у Лозівському районі Харківської області, а витяг з протоколу засідання комісії, в якому наведений розрахунок збитків, був наданий суду та є у матеріалах справи. 19. Вказує, що жодних доказів відмови посадових осіб позивача у погодженні меж земельних ділянок відповідач не надав; факт подання ним позивачеві актів погодження меж земельних ділянок суди не встановили. Відповідач не дотримав максимальний встановлений законодавством шестимісячний строк з моменту укладення із землевпорядною організацією договору для забезпечення складання документації із землеустрою, оскільки досі така документація не розроблена. 20. На думку позивача, пункт 5.1 Порядку N 537 стосується лише випадків прийняття міською радою рішень про надання земельної ділянки в оренду або про поновлення договору її оренди. Відповідачу ж земельні ділянки в оренду передані так і не були. 21. Для обґрунтування правильності вирішення спору за правилами цивільного судочинства позивач вказує на пункт 7 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" від 1 березня 2013 року N 3. Відповідно до вказаного пункту земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю. Спори, що виникають із земельних відносин, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, розглядаються за правилами цивільного судочинства. На переконання позивача, відповідач є власником нерухомого майна (нежитлових будівель) як фізична особа, а не як суб'єкт підприємницької діяльності. Тому підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства немає. (3) Доводи прокурора 22. 22 січня 2018 року прокурор подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій повністю з'ясували всі фактичні обставини справи й ухвалили рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін. 23. Вказує, що факт бездіяльності відповідача стосовно розроблення проектів землеустрою стосовно відведення земельної ділянки свідчить про його умисне ухилення від укладення договору оренди та від сплати за землекористування. Вважає, що докази у справі достовірно вказують на те, що з січня по грудень 2016 року відповідач користувався земельними ділянками, не оформив і не зареєстрував право оренди та не сплатив власнику орендну плату. Зазначає, що недоотримані доходи територіальної громади є збитками, які мали бути стягнуті з відповідача. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо розгляду справи за правилами цивільного судочинства 24. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 25. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 26. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 1 та пункт 6 частини першої статті 12). 27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 15 лютого 2013 року позивачухвалив рішення N 855, яким надав згоду на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок відповідачеві як громадянину. Суди також встановили, що протоколи засідання комісії позивача від 3 березня 2016 року та від 16 травня 2013 року й акти про визначення збитків від 3 березня 2016 року та від 16 травня 2013 року підтверджують, що проекти землеустрою стосовно відведення земельних ділянок відповідач не розробив, а на земельних ділянках знаходяться об'єкти нерухомого майна, власником яких він є. Крім того, у рішенні суду першої інстанції згадані договір від 20 березня 2013 року N 35/13/Ш про проведення робіт стосовно розробки проекту землеустрою земельної ділянки, замовником яких є відповідач як фізична особа, а також акти встановлення та погодження меж земельних ділянок (без дат), погоджені з власниками або користувачами суміжних земельних ділянок, окрім секретаря позивача. 28. Тобто, земельні правовідносини виникли між позивачем і відповідачем'як фізичною особою, зокрема, стосовно забезпечення розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для їх подальшого передання в оренду відповідачеві і фактичного використання ним земельних ділянок без оформлення договірних відносин з позивачем. 29. Суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування й органи державної влади (частина друга статті 2 ЗК України). 30. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду, зокрема, громадянам та юридичним особам України (частина друга статті 93 ЗК України). 31. Передання в оренду земельних ділянок комунальної власності громадянам у разі розташування на цих ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), які перебувають у їх власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 123 ЗК України (частина третя статті 124 цього кодексу). 32. Надання земельних ділянок комунальної власності в користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу й об'єднання) та в інших випадках, якщо ділянка не зареєстрована в Державному земельному кадастрі, і право власності на неї не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни меж і цільового призначення такої земельної ділянки (частина перша статі 123 ЗК України). 33. Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок є різновидом документації із землеустрою є (пункт "ґ" частини другої статті 25 Закону України "Про землеустрій"). 34. Замовниками документації із землеустрою можуть бути, зокрема, органи місцевого самоврядування, землевласники та землекористувачі (частина перша статті 26 Закону України "Про землеустрій"). 35. Розробники документації із землеустрою (юридичні особи, які мають не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників, або фізичні особи-підприємці, які мають такий же статус) зобов'язані виконувати роботи зі складання документації із землеустрою у строк, передбачений договором. Максимальний строк складання документації із землеустрою не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору (пункт "г" частини другої статті 28 Закону України "Про землеустрій"). 36. Орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК України). 37. Отже, за змістом вказаних приписів, а також статей 120 і 125 ЗК України отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. Його наявність не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верхового Суду від 13 березня 2018 року у справі N 306/2004/15-ц). 38. Відповідач як фізична особа придбав нежитлові приміщення, що знаходяться на земельних ділянках, а також отримав згоду позивача на розроблення проектів землеустрою щодо відведення цих ділянок з метою подальшого оформлення їх оренди для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. 39. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою для набуття в оренду земельних ділянок комунальної власності, а також у правовідносинах з користування земельними ділянками без укладення договору оренди. 40. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про відсутність юрисдикції господарського суду для розгляду цієї справи та вважає, що спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи 41. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 42. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). 43. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 44. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 45. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213). Близькі за змістом приписи передбачає ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (стаття 263). 46. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 47. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру ріше