Search the Community

Showing results for tags 'прокуратура'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 63 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м . Київ Справа № 400/548/19 Провадження № 11-1090апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Гриціва М. І. суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу першогозаступника прокурора Миколаївської області (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Миколаївської митниці Державної фіскальної служби України (далі - Миколаївська митниця ДФС) на ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 березня 2019 року (суддя Птичкіна В. В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2019 року (судді Димерлій О. О., Єщенко О. В., Коваль М. П.) у справі за позовом Прокурора в інтересах держави в особі Миколаївської митниці ДФС до ОСОБА_1 про вилучення в дохід держави алкогольної продукції без марок акцизного податку та ВСТАНОВИЛА: 1. 27 лютого 2019 року Прокурор звернувся до суду з позовом, у якому просив вилучити (конфіскувати) у ОСОБА_1 в дохід держави алкогольну продукцію без марок акцизного податку вартістю 141 012 грн 36 коп. Вимоги мотивував тим, що Апеляційний суд Миколаївської області постановою від 29 серпня 2018 року у справі № 490/3164/18 визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 484 Митного кодексу України (далі - МК України) та на підставі пункту 7 частини першої статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) закрив провадження у справі. Однак суд не вирішив питання щодо конфіскації алкогольних напоїв, які ввозились на митну територію України, без наявності марок акцизного збору встановленого зразка. Підставою для звернення до суду із цим позовом Прокурор назвав положення пункту 228.3 статті 228 Податкового кодексу України (далі - ПК України), відповідно до змісту якого у разі виявлення фактів ввезення на митну територію України, зберігання, транспортування та продажу на митній території України алкогольних напоїв і тютюнових виробів без наявності марок акцизного податку встановленого зразка, контролюючі органи, зазначені у пункті 228.2 цієї статті, вилучають такі товари з вільного обігу та подають відповідні матеріали до суду для винесення постанови про їх вилучення в дохід держави (конфіскацію). 2. Миколаївський окружний адміністративний суд ухвалою від 04 березня 2019 року на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відмовив у відкритті провадження. Своє рішення обґрунтував тим, що вилучення в дохід держави (конфіскація) товарів, тобто застосування адміністративного стягнення, вирішується судом відповідно до вимог КУпАП і не може бути розв`язане в позовному провадженні в порядку адміністративного судочинства. П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 16 травня 2019 року ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. 3. Прокурор не погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій і подав касаційну скаргу про їх скасування з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Із посиланням на частину другу статті 19 Конституції України, положення пунктів 1, 2, 7 частини першої статті 4, частини четвертої статті 5, частини п`ятої статті 19, статей 242, 283 КАС України, 228.3 ПК України, а також Положенням про виготовлення, зберігання, продаж марок акцизного податку та маркування алкогольних напоїв та тютюнових виробів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1251, та аналізом цих та інших норм законодавства в їхньому системному зв`язку Прокурор переконує в тому, що вони не містять імперативної вимоги до контролюючого органу щодо звернення до суду для винесення постанови про вилучення товарів у дохід держави (конфіскацію) лише шляхом відповідного подання таких матеріалів у порядку, передбаченому КУпАП. Відтак робить висновок про те, що наявність у контролюючого органу повноважень на звернення до суду з поданням відповідних матеріалів для винесення постанови про їх вилучення в дохід держави (конфіскацію) не позбавляє його права на звернення до адміністративного суду з позовною заявою за загальними правилами КАС України. Підсумовує, що позаяк ні Конституція України, ні процесуальний закон не встановлюють вичерпного переліку справ, у яких суб`єкт владних повноважень має право звертатись на захист інтересів держави, суди попередніх інстанцій, коли ухвалювали судові рішення в цій справі, фактично перебрали на себе повноваження законодавця та визначили категорію справ, з якою Прокурор та органи доходів і зборів не можуть звертатись до суду. З погляду Прокурора, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі за цим позовом є помилковими. 4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 червня 2019 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою Прокурора. Цей же суд ухвалою від 02 жовтня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України. 5. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 грудня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. 6. У цій справі суди попередніх інстанцій встановили такі обставини. 13 лютого 2018 року посадова особа Миколаївської митниці ДФС склала протокол № 0031/50400/18 про вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 484 МК України(зберігання, перевезення чи придбання товарів, транспортних засобів комерційного призначення, ввезених на митну територію України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю), а виявлені працівниками Миколаївської митниці ДФС алкогольні напої іноземного виробництва без наявності марок акцизного податку встановленого зразка були описані та тимчасово вилучені. Апеляційний суд Миколаївської області постановою від 29 серпня 2018 року у справі № 490/3164/18 (провадження № 33/784/381/18) визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 484 МК Українита закрив провадження у справі на підставі пункту 7 частини першої статті 247 КУпАП (за закінченням на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу). Питання щодо вилучення алкогольних напоїв цей суд не вирішив. На думку позивача, Миколаївська митниця ДФС неналежним чином здійснювала свої повноваження, що зумовило звернення Прокурора до суду. Як було зазначено, підставою для звернення із цим позовом Прокурор назвав положення пункту 228.3статті 228 ПК України про право контролюючих органів вилучати з вільного обігу ввезені на митну територію України алкогольні напої і тютюнові вироби без наявності марок акцизного збору встановленого зразка, які зберігаються, транспортуються та продаються на митній території України і обов`язок подавати відповідні матеріали до суду для винесення постанови про їх вилучення в дохід держави (конфіскацію). 7. Вирішуючи питання, порушені в касаційній скарзі Прокурора, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Частиною шостою статті 41 Конституції Українивстановлено, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 461 МК Україниконфіскація є одним з видів адміністративного стягнення за порушення митних правил. За статтею 465 МК Україниконфіскація як адміністративне стягнення за порушення митних правил полягає у примусовому вилученні товарів, транспортних засобів, зазначених у пункті 3 статті 461 цього Кодексу, і безоплатній передачі їх у власність держави. Конфіскація може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, що визначаються цим Кодексом та іншими законами України. На підставі частини першої статті 487 цього Кодексу провадження у справах про порушення митних правил здійснюється відповідно до цього Кодексу, а в частині, що не регулюється ним, - відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення. За статтею 29 КУпАП конфіскація предмета, який став <�…>безпосереднім об`єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Порядок застосування конфіскації встановлюється цим Кодексом та іншими законами України. Згідно із частиною другою статті 511 МК України у разі виявлення порушення митних правил, передбаченого статтею 484 цього Кодексу, тимчасове вилучення товарів, які підлягають конфіскації відповідно до цієї статті, а також відповідних документів є обов`язковим. У частині першій статті 512 МК України передбачено, що тимчасове вилучення товарів, транспортних засобів та документів, зазначених у частині першій статті 511 цього Кодексу, може бути оскаржено в порядку, встановленому главою 4 цього Кодексу та іншими законами України. За частинами першою, третьою статті 24 МК України кожна особа має право оскаржити рішення, дії або бездіяльність митних органів, їх посадових осіб та інших працівників, якщо вважає, що цими рішеннями, діями або бездіяльністю порушено її права, свободи чи інтереси. Правила глави 4 цього Кодексу (оскарження рішень, дій або бездіяльності митних органів, їх посадових осіб та інших працівників і порядок розгляду звернень митними органами) застосовуються у всіх випадках оскарження рішень, дій або бездіяльності митних органів, їх посадових осіб та інших працівників, крім оскарження постанов по справах про порушення митних правил та випадків, коли законом встановлено інший порядок оскарження зазначених рішень, дій чи бездіяльності. Згідно із частиною другою статті 522 МК України справу про порушення митних правил, передбачену статтею 484 цього Кодексу, а також усі справи про порушення митних правил, вчинені особами, які не досягли 18-річного віку, розглядаються районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями). У частинах першій, третій статті 528 МК України передбачено, що справа про порушення митних правил розглядається суддею одноособово. У разі якщо за результатами перевірки законності та обґрунтованості постанови суду у справі про порушення митних правил ця постанова буде скасована, а справа закрита, або адміністративне стягнення за порушення митних правил буде змінено, конфісковані товари <�…> повертаються особі, яка притягалася до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, або її представникові. <�…>. За частиною п`ятою статті 529 МК України постанова суду (судді) у справі про порушення митних правил може бути оскаржена особою, стосовно якої вона винесена, представником такої особи або митним органом, який здійснював провадження у цій справі. Порядок оскарження постанови суду (судді) у справі про порушення митних правил визначається Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими законами України. Відповідно до частини шостої статті 283 КУпАП постанова по справі про адміністративне правопорушення повинна містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження. За частиною першою статті 265 КУпАП речі і документи, що є <�…> безпосереднім об`єктом правопорушення, <�…>, вилучаються посадовими особами <�…>. Вилучені речі і документи зберігаються до розгляду справи про адміністративне правопорушення у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням із Державною судовою адміністрацією України, а після розгляду справи, залежно від результатів її розгляду, їх у встановленому порядку конфіскують, або повертають володільцеві, або знищують, а при оплатному вилученні речей - реалізують. <�…>. Вилучені самогон та інші міцні спиртні напої домашнього вироблення, апарати для їх вироблення після розгляду справи підлягають знищенню поліцейськими. Згідно з пунктом 228.3 статті 228 ПК України у разі виявлення фактів ввезення на митну територію України, зберігання, транспортування та продажу на митній території України алкогольних напоїв і тютюнових виробів без наявності марок акцизного податку встановленого зразка, контролюючі органи, зазначені у пункті 228.2 цієї статті, вилучають такі товари з вільного обігу та подають відповідні матеріали до суду для винесення постанови про їх вилучення в дохід держави (конфіскацію). Відповідно до статті 283 КАС України провадження у справах за зверненням податкових та митних органів при здійсненні ними визначених законом повноважень здійснюється на підставі заяви таких органів щодо: 1) зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках платника податків; 2) підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків; 3) надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі; 4) зобов`язання керівника підприємства провести інвентаризацію основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, які перебували або перебувають під митним контролем чи використовувалися цим підприємством разом із товарами, які були поміщені у відповідний митний режим; 5) стягнення коштів за податковим боргом; 6) зобов`язання платника податків, який має податковий борг, укласти договір щодо переведення права вимоги дебіторської заборгованості цього платника на податковий орган (на орган доходів і зборів у редакції, на час ухвалення оскарженого рішення). Пунктом 3 частини другої статті 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 8. Суди попередніх інстанцій з огляду на окремі положення наведеного вище нормативного регулювання дійшли висновку, що питання долі алкогольних напоїв іноземного виробництва без наявності марок акцизного податку встановленого зразка, які у справі № 490/3164/18 були описані та тимчасово вилучені, мало бути вирішено під час здійснення провадження у справі про порушення митних правил, але не було вирішено, не означає, що вирішення цього питання може здійснюватися за правилами адміністративного судочинства в порядку, встановленому КАС України. Суди виходили з того, що питання конфіскації тимчасово вилучених товарів має вирішуватися за правилами того провадження, у межах якого вирішувалося питання про адміністративну відповідальність особи, яка порушила митні правила. 9.Велика Палата Верховного Суду в контексті обставин, що лягли в основу оскаржених судових рішень, беручи до уваги нормативне регулювання спірних правовідносин, дослідила доводи касаційної скарги Прокурора і вважає, що твердження автора касаційної скарги не містять фактичних і законних підстав для визнання оскаржених судових рішень протиправними та такими, що підлягають скасуванню. Не вбачає в правовій позиції Прокурора й аргументів для висновку про те, що конфіскація предметів, що були безпосереднім об`єктом правопорушення у справі про порушення митних правил і відповідно до провадження у справах цієї категорії підлягали вирішенню в цьому провадженні, але не були вирішенні, має застосовуватися адміністративним судом за правилами адміністративного провадження. 10. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. У статті 17 КАС Українив редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС Українив новій редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закономустановлений інший порядок судового вирішення. Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює ПК України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Відповідно до підпункту 20.1.19пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право застосовувати до платників податків передбачені законом фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення податкового чи іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи; стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов`язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України; стягувати суми недоїмки із сплати єдиного внеску; стягувати суми простроченої заборгованості суб`єктів господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитами (позиками), залученими державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державні (місцеві) гарантії, а також за кредитами із бюджету в порядку, визначеному цим Кодексом та іншими законами України. Контролюючими органами відповідно до пункту 41.1 статті 41 ПК України є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову, державну митну політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган (далі - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику), його територіальні органи. Повноваження і функції контролюючих органів визначаються цим Кодексом, Митним кодексом України та законами України (пункт 41.3 статті 41 ПК України). Нормами пунктів 228.2-228.3 статті 228 ПК Українивстановлено, що контроль за наявністю марок акцизного податку на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання та продажу, а також у разі ввезення таких товарів на митну територію України, здійснюють відповідні контролюючі органи. У разі виявлення фактів ввезення на митну територію України, зберігання, транспортування та продажу на митній території України алкогольних напоїв і тютюнових виробів без наявності марок акцизного податку встановленого зразка, контролюючі органи, зазначені у пункті 228.2 цієї статті, вилучають такі товари з вільного обігу та подають відповідні матеріали до суду для винесення постанови про їх вилучення в дохід держави (конфіскацію). За частиною першою статті 459 МК України адміністративна відповідальність за порушення митних правил встановлюється цим Кодексом. Санкція статті 484 МК України передбачає за зберігання, перевезення, придбання чи використання товарів, транспортних засобів комерційного призначення, ввезених на митну територію України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, - накладення штрафу в розмірі 100 відсотків вартості цих товарів, транспортних засобів або їх конфіскацію. 11. Системний аналіз окремих положень МК України, КУпАП, КАС України, ПК України та інших джерел права, які унормовують питання вирішення тимчасово вилучених речей (товарів), що стали безпосереднім об`єктом правопорушення, дає підстави стверджувати, що ці питання мають вирішуватися в межах адміністративно-деліктної відповідальності за адміністративний проступок. У зв`язку з порушенням норм матеріального права, які забороняють вчиняти низку дій, приміром, передбачених статтею 484 МК України, виникають адміністративно-деліктні правовідносини, пов`язані з порушенням норм матеріального права, що зумовлюють застосування вторинних процесуальних норм права, які регламентують здійснення провадження про адміністративні правопорушення, всередині якого, серед іншого, суддя (суд), який розглядає справу повинен вирішити питання долі тимчасово вилучених речей товарів - або конфіскувати, коли для цього є підстави, або повернути їх власникові (володільцеві) у разі визнання особи невинною у вчиненні правопорушення, або ухвалити рішення про знищення, якщо ці речі не можуть перебувати в цивільному обороті. У сенсі сказаного треба додати, що від того, що суддя чи суд, який розглядав справу про адміністративне правопорушення (порушення митних правил), визнав/не визнав особу винною у скоєнні адміністративного проступку, чи постановив рішення про закриття провадження у справі з нереабілітуючих підстав, однак в межах цього провадження не вирішив питання тимчасово вилучених речей (товарів), не змінює сутнісну, правову природу правовідносин, які виникли внаслідок вчинення суб`єктом правопорушення адміністративного проступку; вони не перестають бути адміністративно-деліктними. Із наведеного правового визначення випливає також, що несвоєчасне вирішення питання тимчасово вилучених речей не змінює, не перетворює адміністративно-деліктні на адміністративні відносини, на які поширюється правила адміністративного судочинства, що мають інше завдання, мету та призначені забезпечити справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України). Окремо слід наголосити на тому, що до однакових правовідносин не повинно застосовуватися два чи більше різних судочинства. 12.Покликання Прокурора на положення пункту 228.3 ПК України теж не можна визнати слушними, оскільки в цій нормі передбачена вимога, гарантія, за якими конфіскація товарів чи, інакше кажучи, втручання в право власності особи має відбуватися виключно на підставі рішення суду, але вона (норма) не приписує, що така конфіскація здійснюється адміністративним судом за правилами КАС України. Навпаки положення цієї норми кореспондуються з процесуально-процедурними формами провадження у справах про порушення митних правил, у межах яких реалізовуються приписи цієї норми ПК України. 13.Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з доводами касаційної скарги про те, що оскільки ні Конституція України, ні процесуальний закон не встановлюють вичерпного переліку справ, у яких суб`єкт владних повноважень має право звертатись на захист інтересів держави, суди попередніх інстанцій фактично перебрали на себе повноваження законодавця та визначили категорію справ, з якою Прокурор та органи доходів і зборів (податкові органи) не можуть звертатись до суду. У судових рішеннях немає висновків про те, що Прокурор чи контролюючі органи не мають права звертатися до суду. У цих рішення є висновки про те, за правилами якого судочинства і в межах якого провадження мають вирішуватися порушені в касаційній скарзі питання та що КАС України не передбачає правил, за яких контролюючі податкові органи чи прокурор в інтересах останніх (за наявності для цього законних підстав) вправі вимагати винесення рішення про конфіскацію тимчасово вилучених речей (товарів). Висновки судів у цій частині є слушними, законними та обґрунтованими. Варто також зазначити, що оцінка Прокурором рішень судів попередніх інстанцій через його інтерпретацію конституційних і законодавчих положень відносно спірних правовідносин певним чином є довільною, недоцільною й хибною, оскільки суперечить частині другій статті 19 Основного Закону України про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та пунктам 1-3, 5, 6, 10 частини другої статті 2 КАС України, згідно з якою суд адміністративної юрисдикції зобов`язаний перевірити і вирішити, чи на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, діє Прокурор, коли в інтересах контролюючих податкових органів звертається до адміністративного суду, чи використовує повноваження з метою, з якою це повноваження йому надано; чи обґрунтованими, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), є його дії; чи добросовісно, розсудливо і своєчасно діє Прокурор, а також, якщо виходити зі змісту означених орієнтирів судового контролю, з`ясувати, чи може фізична особа в описаній у цій справі правовій ситуації бути відповідачем. 14. Отже, касаційна скарга Прокурора в інтересах держави в особі Миколаївської митниці ДФС на ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 березня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2019 року у справі за позовом скаржника до ОСОБА_1 про вилучення в дохід держави алкогольної продукції без марок акцизного податку є безпідставною і задоволенню не підлягає. 15. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки судові рішення прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів першої та апеляційної інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області залишити без задоволення. Ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 березня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2019 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач М. І. Гриців Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С . В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89251571
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 квітня 2020 року м. Київ Справа № 372/1684/14-ц Провадження № 14-740цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Головного управління Держземагенства в Київській області до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання державних актів недійсними, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року, ухваленого суддею Зінченком О.М., та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року, постановлену у складі суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С., Березовенко Р.В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог 1. У березні 2014 року міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області (далі - прокурор) звернувся до суду із позовом в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Головного управління Держземагенства в Київській області посилаючись на те, що 14 березня 2008 року ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,2212 га для ведення особистого селянського господарства, а ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,3746 га для ведення особистого селянського господарства. Обидві земельні ділянки розташовані на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області. 16 березня 2008 року вони отримали державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 2. 21 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відчужили за договорами купівлі-продажу зазначені земельні ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які в подальшому, 03 червня 2009 року, продали їх ОСОБА_5 3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки були передані у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із порушенням норм земельного законодавства, оскільки сільська рада розпорядилася землями, які знаходяться поза її межами та є землями водного фонду, прокурор просив визнати незаконними та скасувати зазначені вище рішення сільської ради в частині передачі земельних ділянок відповідачам, а також витребувати з незаконного володіння на користь Держави ці земельні ділянки. Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій 4. Справа переглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року, в задоволенні позову прокурора відмовлено. 5. Судові рішення, мотивовані тим, що позовні вимоги прокурора є доведеними, проте при зверненні до суду ним пропущено строк позовної давності, про застосування наслідку спливу якого просили відповідачі, що є підставою для відмови в позові. Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. У червні 2017 року перший заступник прокурора Київської області звернувся із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій просив судові рішення скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі. 7. Касаційна скарга мотивована тим, що Обухівська районна державна адміністрація Київської області, Головне управління Держземагенства в Київській області не брали участі у процедурі оформлення права власності на спірні землі відповідачів, а отже не знали та не могли знати про порушення прав держави прийняттям оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування до моменту пред`явлення прокурором позову, а тому строк позовної давності для них не пропущено. 8. Крім того, прокурор посилався на те, що позов пред`явлено на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення в державну власність земель водного фонду, які фактично протиправно залишаються у власності фізичних осіб. Рух справи у суді касаційної інстанції 9. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. 10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 11. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2019 року дану справу призначено до судового розгляду. 13. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України. 14. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. 15. Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на те, що у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) Велика Палата Верховного Суду визначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України необхідно розглядати як непов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. 16. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від зазначеного вище висновку Великої Палати Верховного Суду, оскільки до 2018 року судова практика була іншою, зокрема суди виходили із того, що позови про витребування (повернення) незаконно виділених земельних ділянок розглядалися судами як віндикаційні на підставі статей 387, 388 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16). 17. Відхід від роками виробленої практики щодо можливості оспорювання в судовому порядку незаконних рішень органів місцевого самоврядування та державної влади, непоширення позовної давності на вимоги про витребування земельних ділянок, на думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, суперечить принципу правової визначеності. 18. Крім того, на думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, правові висновки, висловлені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), суперечать принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю (п. 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц), який системно впроваджується у практику Верховного Суду. Зокрема, з одного боку, зроблено висновок, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, а з іншого - земельні ділянки витребовуються від громадян, які є їх власниками згідно записів у відповідних державних реєстрах. 19. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що поданий прокурором позов у частині вимоги про витребування спірних земельних ділянок у державну власність є віндикаційним позовом. При цьому колегія суддів зазначила, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, повинно поширюватися положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності повинен починатися від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. 20. 15 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Позиція Великої Палати Верховного Суду 21. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 22. Судами встановлено, що рішенням Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 14 березня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передано у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області площами 0,2212 га (кадастровий номер 3223186800:03:027:0024) та 0,3746 га (кадастровий номер 3223186800:03:027:0023) відповідно. 16 березня 2008 року вони отримали державні акти на право власності на зазначені земельні ділянки. 23. 21 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договори купівлі-продажу вказаних земельних ділянок із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Вказані земельні ділянки належали ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частинах. 24. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 травня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (в рівних частинах) видано державні акти на право власності на земельні ділянки площами 0,2212 га та 0,3747 га для ведення особистого селянського господарства на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровими номерами 3223186800:03:027:0024, 3223186800:03:027:0023. 25. 03 червня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу належної їм на праві спільної власності (в рівних частинах) земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:03:027:0024, площею 0,2212 га з ОСОБА_5 . За ОСОБА_5 зареєстровано право власності на вищевказану земельну ділянку, однак державний акт на право власності на згадану земельну ділянку в управлінні Держземагенства в Обухівському районі Київської області відсутній. 26. Крім того, стосовно земельної ділянки із кадастровим номером 3223186800:03:027:0023 була проведена реєстрація права власності на ім`я ОСОБА_6 в реєстраційній службі на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 664864, виданого 25 липня 2008 року. 27. 20 березня 2015 року ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу відчужила земельну ділянку із кадастровим номером 3223186800:03:027:0023 ОСОБА_7 28. Пред`являючи позов, прокурор посилався на те, що сільська рада, приймаючи оскаржені рішення, розпорядилася землями, які знаходяться поза її межами та є землями водного фонду, а відтак, не можуть бути передані у власність фізичним особам. 29. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. (стаття 19 ЗК України). 30. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. 31. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). 32. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. 33. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173, і додаток 13 до цих правил). 34. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. 35. Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. 36. Згідно з п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються ст.ст. 50, 54 Закону України «Про землеустрій». 37. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання. 38. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. 39. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. 40. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. 41. Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц(провадження № 14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) (пункт 63.2). Відповідно до ч. 1 та ч. 4 ст. 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Наведене положення кореспондується із нормою ч. 1 та ч. 6 ст. 81 ЦПК України у сучасній редакції. 42. Згідно з ч.ч. 3 та 4 ст. 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. 43. Суд першої інстанції у порушення наведених вище вимог процесуального закону належним чином не перевірив тверджень прокурора щодо приналежності спірних земельних ділянок до земель водного фонду та не оцінив подані сторонами докази, хоча однією із підстав позову було посилання на те, що на цих земельних ділянках облаштовано пляж, вони знаходяться у безпосередній близькості від урізу води «Голубого озера». 44. Разом з тим, від встановлення цих фактичних обставин залежить правильне вирішення спору, оскільки у позові прокурора відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявили відповідачі. 45. Проте, Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-71цс18), у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц) (провадження № 14-452цс18), у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). 46. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). Відмова у задоволенні віндикаційного позову через обрання неналежного способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов негаторний про повернення земельної ділянки водного фонду. 47. У рішенні суду першої інстанції міститься посилання на рішення Підгірцівської сільської ради Київської області від 22 листопада 2013 року про визнання «Голубого озера» недіючим закинутим кар`єром, який залитий водою, проте це рішення судом взагалі не проаналізовано. Інших доказів щодо визначення статусу спірних земельних ділянок на момент їх передачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у 2008 році судом не наведено та не проаналізовано. Тобто, суд уникнув оцінки доказів та встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. А крім того, не визначив, яким з огляду на практику Великої Палати Верховного Суду має бути належне матеріально правове регулювання спірних правовідносин (приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння чи статті 391 цього ж кодексу та частини другої статті 152 ЗК України щодо усунення перешкод у здійсненні позивачем права власності), та чи всі заявлені прокурором вимоги є належними способами захисту інтересів держави у цій справі. У разі, якщо суд дійде висновку про належність обраного способу захисту, він має оцінити дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками, зокрема легітимну мету такого втручання та пропорційність цій меті повернення ділянок законному володільцеві (див. пункти 125-128 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункти 125-126 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). 48. Згідно з ч. 2 ст. 303 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. 49. Апеляційний суд наведеного порушення норм процесуального законодавства щодо оцінки доказів та відображення у рішенні результатів цієї оцінки, допущених районним судом, не виправив, а лише констатував, що суд першої інстанції визнав позовні вимоги прокурора доведеними. Відтак, суд апеляційної інстанції сам припустився порушення вимог ЦПК України щодо належної оцінки доказів у справі. 50. Велика Палата Верховного Суду в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлена можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відтак, вважає за необхідне скасувати судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 51. За таких умов підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) не вбачається. Щодо судових витрат 52. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 53. Оскільки справа передана до суду першої інстанції на новий розгляд, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Обухівського районного суду Київської області. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С .В. Бакуліна В.С. Князєв Ю.Л. Власов Л.М. Лобойко М.І. Гриців Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88739760
  3. Постанова Іменем України 26 лютого 2020 року м. Київ Справа № 522/3777/17 Провадження № 14-651цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - Фонд) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Івент Менджмент Груп», ТзОВ «Бізнес Буд» про витребування майна за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Кравця Ю. І., Журавльова О. Г. і Комлевої О. С. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 27 лютого 2017 року прокурор звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив : 1.1. Витребувати на користь Фонду нерухоме майно - частини нежитлових приміщень, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: 1) з незаконного володіння ОСОБА_1 - 8/1000 (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м), 50/1000, 50/1000, 732/7000, 152/7000, 152/7000, 304/7000, 2/1000 (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м); 2) з незаконного володіння ОСОБА_2 - 549/7000, 152/7000, 152/7000, 152/7000 (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м), 115/1000 (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м); 3) з незаконного володіння ТзОВ «Бізнес Буд» - 154/1000 (літера «Б» - спальний корпус № 2 загальною площею 789,4 кв. м); 4) з незаконного володіння ТзОВ «Івент Менджмент Груп» - 147/1000 (літера «А» - лікувальний корпус № 1 загальною площею 712,8 кв. м), 136/1000 (літера «В» - їдально-харчовий блок загальною площею 661,7 кв. м). 1.2. Визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для скасування реєстрації права власності на частини нежитлових приміщень: 1) ОСОБА_1 - на 8/1000 (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м), 50/1000, 50/1000, 732/7000, 152/7000, 152/7000, 304/7000, 2/1000 (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м); 2) ОСОБА_2 - на 549/7000, 152/7000, 152/7000, 152/7000 (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м), 115/1000 (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м); 3) ТзОВ «Бізнес Буд» - на 154/1000 (літера «Б» - спальний корпус № 2 загальною площею 789,4 кв. м); 4) ТзОВ «Івент Менджмент Груп» - на 136/1000 (літера «В» - їдально-харчовий блок загальною площею 661,7 кв. м), 147/1000 (літера «А» - лікувальний корпус № 1 загальною площею 712,8 кв. м). 2. Мотивував позовну заяву так : 2.1. 25 серпня 2005 року Господарський суд міста Києва постановив ухвалу, якою затвердив мирову угоду та припинив провадження у справі № 40/343-50/746 за позовом ТзОВ «Авіком» про зобов`язання Дочірнього підприємства «Санаторій ім. Чувиріна» Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі - ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця») виконати умови договору купівлі-продажу від 24 лютого 2005 року № 24/02-05 та про стягнення з Приватного підприємства (далі - ПП) «Сома» 4 343,90 грн. 2.2. На підставі вказаної мирової угоди 22 грудня 2005 року Комунальне підприємство (далі - КП) «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» зареєструвало за ТзОВ «Авіком» право власності на нежитлові приміщення загальною площею 4 528,2 кв. м, що належали ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» та знаходилися за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: лікувальний корпус № 1 (літера «А»), спальний корпус № 2 (літера «Б»), їдально-харчовий блок (літера «В»), спальний корпус № 3 (літера «Г»), спальний корпус № 4 (літера «Г 1»), клуб з бібліотекою - корпус 5 (літера «Е»), прохідна (літера «Ж»), майстерня (літера «З»), вбиральня (літера «К») (далі разом - спірні приміщення), контейнерна (літера «И»). 2.3. Згідно з витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно підставою для реєстрації права власності на спірні приміщення за ТзОВ «Авіком» була мирова угода, затверджена ухвалою Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року у справі № 40/343-50/746. 2.4. 19 червня 2007 року на підставі договору купівлі-продажу ТзОВ «Авіком» продало ОСОБА_3 та ОСОБА_5 115/1000 частин спірних приміщень (літера «Е» - клуб з бібліотекою загальною площею 521,8 кв. м). 2.5. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» на підставі договору купівлі-продажу продало ОСОБА_6 і ОСОБА_7 152/1000 частини спірних приміщень (літера «Ж» - прохідна загальною площею 766,7 кв. м). 2.6. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» уклало з ОСОБА_8 і ОСОБА_9 договір купівлі-продажу, предметом якого є 8/1000 частин спірних приміщень (літера «З» - прохідна загальною площею 37,9 кв. м). 2.7. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» продало ОСОБА_10 2/1000 частини спірних приміщень (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м). 2.8. 19 червня 2007 року ТзОВ «Авіком» уклало з ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 і ОСОБА_14 договір купівлі-продажу, предметом якого є 283/1000 частини спірних приміщень (літера «Г» - спальний корпус № 3, літера «Г 1» - спальний корпус № 4 загальною площею 1 017,4 кв. м). 2.9. 8 серпня 2007 року ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 уклали з ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 і ОСОБА_21 договір купівлі-продажу, предметом якого є 183/1000 частини спірних приміщень. 2.10. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_22 152/7000 частини спірних приміщень. 2.11. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_23 152/7000 частини спірних приміщень. 2.12. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_24 152/7000 частини спірних приміщень. 2.13. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_25 152/7000 частини спірних приміщень. 2.14. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_26 152/7000 частини спірних приміщень. 2.15. 10 жовтня 2007 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продали ОСОБА_27 152/7000 частини спірних приміщень. 2.16. 27 травня 2009 року ОСОБА_18 , ОСОБА_16 , ОСОБА_15 та ОСОБА_17 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 732/7000 частини спірних приміщень. 2.17. 27 травня 2009 року ОСОБА_21 , ОСОБА_20 і ОСОБА_19 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 549/7000 частин спірних приміщень. 2.18. 28 травня 2009 року ОСОБА_8 та ОСОБА_9 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 8/1000 частин спірних приміщень (літера «З» - майстерня загальною площею 37,9 кв. м). 2.19. 29 травня 2009 року ОСОБА_24 , ОСОБА_27 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 304/7000 частини спірних приміщень. 2.20. 1 червня 2009 року ОСОБА_23 уклала договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень. 2.21. 1 червня 2009 року ОСОБА_25 уклав договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень. 2.22. 3 червня 2009 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень. 2.23. 3 червня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 уклали договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 115/1000 частин спірних приміщень. 2.24. 4 червня 2009 року ОСОБА_11 і ОСОБА_14 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув у власність 50/1000 частин спірних приміщень. 2.25. 4 червня 2009 року ОСОБА_12 та ОСОБА_13 уклали договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув у власність 50/1000 частин спірних приміщень. 2.26. 11 червня 2009 року ОСОБА_26 уклала договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень. 2.27. 11 червня 2009 року ОСОБА_22 уклав договір дарування з ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув право власності на 152/7000 частини спірних приміщень. 2.28. 2 квітня 2010 року ТзОВ «Авіком» уклало договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 437/1000 частин спірних приміщень. 2.29. 1 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 154/1000 частини спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Бізнес Буд», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 31 травня 2014 року ІН 22419653. 2.30. 4 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 136/1000 частин спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі майна від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Івент Менджмент Груп», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 30 квітня 2014 року ІН 21148126. 2.31. 4 листопада 2010 року ОСОБА_1 уклав договір дарування з ОСОБА_28 , на підставі якого останній набув 147/1000 частин спірних приміщень, які згідно з актом приймання-передачі майна від 15 листопада 2011 року ОСОБА_28 передав у статутний капітал ТзОВ «Івент Менджмент Груп», що також підтверджує свідоцтво про право власності від 30 квітня 2014 року ІН 21144298. 2.32. 17 грудня 2010 року ОСОБА_10 уклав договір дарування з ОСОБА_1 , на підставі якого останній набув право власності на 2/1000 частини спірних приміщень (літера «К» - вбиральня загальною площею 7,1 кв. м). 2.33. 4 листопада 2014 року Господарський суд міста Києва постановив ухвалу у справі № 40/343-50/746, згідно з якою задовольнив заяву ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» від 13 липня 2006 року № 25 і подання Прокуратури міста Києва від 14 грудня 2006 року № 05/1-2504-06 про перегляд справи за нововиявленими обставинами, скасував ухвалу про затвердження мирової угоди від 25 серпня 2005 року, а 18 грудня 2014 року постановив ухвалу, якою залишив позовну заяву у справі № 40/343-50/746 без розгляду. Іншими словами, ухвала господарського суду, яка стала підставою для незаконного відчуження спірних приміщень у власність ТзОВ «Авіком», була скасована у судовому порядку. 2.34. Державною власністю є майно, передане ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», і його не можна відчужувати без згоди власника, якого представляє Фонд (див. постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2014 рок у справі № 3-107гс14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 3-142гс14, від 4 листопада 2014 року у справі № 3-166гс14, від 18 листопада 2014 року у справах № 3-172гс14 та № 3-173гс14). Оскільки Фонд не приймав жодних рішень і не надавав дозволів на відчуження спірних приміщень у власність, останні вибули з володіння власника не з його волі іншим шляхом. 2.35. Власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, та без визнання попередніх угод недійсними (див. постанову Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Тому є підстави для витребування спірних приміщень з незаконного володіння відповідачів, що також підвереджують висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15. 2.36. Оскільки «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, у чому саме полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 17 жовтня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким позов задовольнив. Мотивував рішення тим, що відповідачі неправомірно набули право власності на спірні приміщення, а прокурор належно обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави в суді. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 4. 8 травня 2019 року Одеський апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року в частині задоволення позовних вимог прокурора до ТзОВ «Івент Менджмент Груп» та ТзОВ «Бізнес Буд» і закрив провадження щодо цих вимог. Рішення суду першої інстанції у частині вимог до відповідачів-фізичних осіб учасники справи не оскаржили. 5. Мотивував постанову такими обставинами : 5.1. Позовні вимоги до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки є спір між юридичними особами щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, а підстави набуття юридичними особами права власності на спірне майно також є різними. 5.2. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що оскільки у цій справі, крім відповідачів-юридичних осіб, є два відповідачі-фізичні особи, то спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства. 5.3. Заявлені до юридичних і фізичних осіб вимоги прокурора в інтересах держави не є такими, що нерозривно пов`язані між собою, а від вирішення вимог до фізичних осіб не залежить вирішення вимог до юридичних осіб. Тому позовні вимоги прокурора до відповідачів-юридичних осіб і відповідачів-фізичних осіб не можна розглядати в одному провадженні. Вказане відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц. Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. 5 червня 2019 року заступник прокурора Одеської області звернувся з касаційною скаргою. Просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року. Скаржиться на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 18 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що заступник прокурора Одеської області оскаржує постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Заступник прокурора Одеської області мотивував касаційну скаргу так : 8.1. Прокурор звернувся з позовом про витребування єдиного об`єкта нерухомості, розподіленого між відповідачами, й об`єднав у позові декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення та поданими доказами. 8.2. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, слід розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17). 8.3. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду за правилами цивільного судочинства спору з вказаними вимогами та таким суб`єктним складом, як у цій справі, тоді як Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позовних вимог, заявлених одночасно до фізичної та юридичної осіб. 8.4. Суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб, оскільки спір у справі, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 8.5. Спірні приміщення складали єдиний майновий комплекс, які в цілому забезпечували функціонування санаторію. Вирішення спору щодо витребування однієї частини майна у фізичних осіб за правилами цивільного судочинства та щодо витребування іншої частини того ж об`єкта нерухомості в юридичних осіб за правилами господарського судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності судового розгляду, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій у різних провадженнях, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. 8.6. Закривши провадження у справі про витребування частини спірних приміщень у юридичних осіб, суд апеляційної інстанції не врахував, що позовна давність за цими вимогами минула, що буде перешкодою для задоволення відповідного позову у господарському суді. 9. 14 вересня 2019 року заступник прокурора Одеської області подав пояснення, в яких навів такі аргументи : 9.1. Доводи відзиву ТзОВ «Бізнес Буд» щодо наявності підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб, є необґрунтованими з підстав, наведених у касаційній скарзі. 9.2. Прокурор звернувся з позовною заявою після того, як встановив, що майно вибуло з володіння держави на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, а Фонд не вжив заходів щодо витребування цього майна з незаконного володіння. 9.3. Незаконне вибуття спірних приміщень з володіння держави фактично позбавило її можливості володіти, користуватися та розпоряджатися цими об`єктами, а їх повернення державі становить суспільний публічний інтерес і за обставин справи вимагає представництва прокурором інтересів держави. (2) Позиції інших учасників справи 10. 15 серпня 2019 року ТзОВ «Івент Менджмент Груп» подало відзив на касаційну скаргу, який мотивувало так : 10.1. Доводи прокурора щодо застосування до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 220/421/17, є необґрунтованими, оскільки у вказаній справі були інші обставини, що вплинули на застосування норм матеріального та процесуального права. 10.2. Апеляційний суд правильно вважав, що спір у частині вимог до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц, від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 2-1390/11 і від 25 квітня 2018 року у справі № 1522/18417/12-ц. 10.3. Апеляційний суд не порушив принципів повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, оскільки вимоги, які заявлені до фізичних осіб, не є похідними від вимог, що заявлені до осіб юридичних. На майнові права останніх ніяк не вплине витребування майна у фізичних осіб. Більше того, позовні вимоги до фізичних і юридичних осіб є самостійними та стосуються окремих об`єктів нерухомості. 11. 29 серпня 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, який мотивував так : 11.1. Висновки апеляційного суду щодо наявності юрисдикції господарського суду в частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб, є обґрунтованими. 11.2. Прокурор пропустив позовну давність, оскільки про неправомірне відчуження майна санаторію знав ще у лютому 2006 року, коли порушив кримінальне провадження стосовно посадових осіб ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця». 11.3. Вимоги прокурора про витребування у ОСОБА_2 належної йому частки спірних приміщень вже були предметом судового розгляду, і 10 серпня 2016 року у справі № 522/9482/15-ц Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні цих вимог. 8 грудня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким змінив рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року у мотивувальній частині, а в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Тобто, звернувшись з аналогічними вимогами у справі № 522/3777/17, прокурор зловжив процесуальними правами. 11.4. Витребувавши у ОСОБА_2 нерухоме майно без будь-якої компенсації, держава незаконно втрутилася у його право власності, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що підтверджують висновки Європейського суду з прав людини, зроблені у відповідних рішеннях. 12. 19 лютого 2020 року до суду надійшла заява ОСОБА_2 , відправлена 16 лютого 2020 року, «про неможливість залишення в силі рішення суду, яке знищує авторитет і престиж України». Цю заяву мотивував так : 12.1. Рішення суду першої інстанції не є законним, оскільки у ньому наведені висновки, які не стосуються справи. 12.2. Незважаючи на те, що ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи, суд першої інстанції поклав на нього обов`язок зі сплати судового збору у сумі 46 796,73 грн. 12.3. Суд першої інстанції не залучив до участі у справі третіми особами попередніх власників спірних приміщень, а також розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які не були належно та завчасно повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. 13. 26 лютого 2020 року на електронну пошту Верховного Суду від імені представника ОСОБА_2 надійшло клопотання «про залучення загальновідомого доказу до матеріалів справи», а саме копії постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/9482/15-ц. 14. 30 серпня 2019 року ТзОВ «Бізнес Буд» подало відзив на касаційну скаргу, який мотивувало так : 14.1. Позовні вимоги до юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки спір у частині тих вимог виник між юридичними особами, а підстави набуття права власності на спірні приміщення є різними. 14.2. Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом, а розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності. 14.3. У справі № 522/3777/17 у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави, а тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог. 14.4. «У разі вирішення справи по суті безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави може бути підставою для скасування судового рішення, що набрало законної сили, лише у випадку, коли законних підстав для такого представництва очевидно не було, що свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України» (див. висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, сформульовані у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та в ухвалі від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17, а також висновки Верховного Суду у складу колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульовані в ухвалі від 7 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17 і від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17). ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції (1.1) Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді 15. ТзОВ «Бізнес Буд» у відзиві на касаційну скаргу заперечило наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави у справі № 522/3777/17. З огляду на те, що вказаний аргумент може впливати на можливість розгляду касаційної скарги прокурора, Велика Палата Верховного Суду має цей аргумент розглянути. 16. За змістом абзаців першого та другого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на час звернення з позовом, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. 17. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). 18. Суд першої інстанції дослідив підстави для звернення прокурора з позовом і дійшов висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді. Рішення суду першої інстанції було оскаржене до апеляційного суду лише в частині задоволення позовних вимог прокурора до ТзОВ «Івент Менджмент Груп» і ТзОВ «Бізнес Буд». У частині задоволених вимог до відповідачів-фізичних осіб рішення суду першої інстанції учасники справи не оскаржили. 19. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанцій прокурор обґрунтовував порушення інтересів держави, визначив орган, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, та вказав, у чому полягає бездіяльність зазначеного органу щодо захисту законних інтересів держави, а саме, що Фонд всупереч покладених на нього завдань щодо повернення у державну власність майна, яке вибуло з володіння держави з порушенням законодавства, не вжив заходи для усунення порушень, вказаних у позовній заяві. Тому немає підстав, які би унеможливлювали розгляд касаційної скарги. 20. Явно необґрунтованими є доводи ТзОВ «Бізнес Буд» про необхідність застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, сформульовані у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та в ухвалі від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17, а також висновків Верховного Суду у складу колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованих в ухвалі від 7 травня 2018 року у справі № 910/18283/17 та у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 918/323/17 і від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, оскільки у вказаних справах були відмінні від справи № 522/3777/17 обставини, що впливають на застосування норм права: 20.1. У справах № 806/1000/17 і № 924/1237/17 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що «у разі вирішення справи по суті безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави може бути підставою для скасування судового рішення, що набрало законної сили, лише у випадку, коли законних підстав для такого представництва очевидно не було, що свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України». Проте, Велика Палата Верховного Суду не ухвалює рішення щодо суті справи № 522/3777/17, а ТзОВ «Бізнес Буд» не навело доводів, що могли би підтвердити очевидну відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави у цій справі. 20.2. У справі № 822/1169/17 прокурор не мав статусу позивача чи представника позивача, а подав апеляційну та касаційну скарги в інтересах відповідача - Волочиської районної державної адміністрації Хмельницької області. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду повернув касаційну скаргу прокурора, вказавши, що останній не довів необхідність захисту інтересів держави, а також не обґрунтував підстави для звернення із касаційною скаргою від імені відповідача. 20.3. У справі № 910/18283/17 прокурор, який не брав у ній участі, подав касаційну скаргу в інтересах держави. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу про повернення цієї скарги, оскільки прокурор не обґрунтував неналежність виконання повноважень Київською міською радою, яка, маючи статус третьої особи, теж подала касаційну скаргу. 20.4. У справі № 918/323/17 прокурор звернувся в інтересах держави з позовною заявою до Управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Рівненської міської ради та Комунального Рівненського шляхово-експлуатаційного управління автомобільних доріг. Суд касаційної інстанції передав справу на новий розгляд зокрема тому, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили орган, уповноважений державою здійснювати функції захисту її інтересів у спірних відносинах. (1.2) Щодо юрисдикції суду 21. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 22. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у вказаній редакції). 23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 24. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 25. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності. 26. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 27. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. 28. Юридичною підставою для закриття апеляційним судом провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб став, зокрема, припис статті 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, відповідно до якого не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягали розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 29. Заявлені у справі № 522/3777/17 позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння могли бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки ЦПК України та ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції треба враховувати також суб`єктний критерій. 30. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не були віднесені спори щодо витребування майна, власником якого є фізична особа. Натомість ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу. 31. Тобто, ЦПК України у вказаній редакції не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб`єктним складом як у справі № 522/3777/17 за правилами цивільного судочинства. Тоді як ГПК України у відповідній редакції навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову прокурора про витребування майна одночасно у фізичних та юридичних осіб. 32. Позов може бути заявлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 32 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою (частина друга статті 118 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). 33. Прокурор звернувся до суду з позовом на захист інтересів держави про витребування у кінцевих набувачів - фізичних та юридичних осіб - спірних приміщень, які в цілому забезпечували функціонування санаторію. Крім того, обґрунтував позовні вимоги одними обставинами, пов`язаними з обраним способом захисту порушеного права власності, та єдиною підставою - скасуванням судового рішення (ухвали Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі № 40/343-50/746 за позовом ТзОВ «Авіком» про зобов`язання ДП «Санаторій ім. Чувиріна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» виконати умови договору купівлі-продажу від 24 лютого 2005 року № 24/02-05 і про стягнення з ПП «Сома» 4 343,90 грн), на підставі якого спірні приміщення вибули з володіння держави та 22 грудня 2005 року були зареєстровані за ТзОВ «Авіком». 34. Суд апеляційної інстанції вказав, що вимоги, заявлені до юридичних та фізичних осіб, не є такими, що нерозривно пов`язані між собою, а від вирішення вимог до фізичних осіб не залежить вирішення вимог до осіб юридичних. Аналогічні доводи у відзиві на касаційну скаргу навело ТзОВ «Івент Менджмент Груп».ТзОВ «Бізнес Буд» у відзиві на касаційну скаргу теж підтримало висновок апеляційного суду щодо наявності юрисдикції господарського суду у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб. 35. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги доводи касаційної скарги, згідно з якими всі спірні приміщення були призначені для функціонування санаторію та ним використовувалися. Подальше відчуження спірних приміщень на користь відповідачів не впливає на приналежність цих приміщень до майна санаторію на час їхнього набуття ТзОВ «Авіком» на підставі ухвали Господарського суду міста Києва від 25 серпня 2005 року про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі № 40/343-50/746. Відмінність підстав набуття юридичними особами-відповідачами прав на спірні приміщення (частини нежитлових приміщень санаторію) від підстав набуття таких прав фізичними особами-відповідачами за обставин справи № 522/3777/17 не підтверджує наявність юрисдикції господарського суду у частині вимог до юридичних осіб, як про це помилково зазначив суд апеляційної інстанції в оскарженому рішенні. 36. Предметом доказування у цій справі є факти, які підтверджують правомірність вимог про витребування власником спірних приміщень з чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують: суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно; незаконність вибуття останнього з володіння позивача; відсутність у відповідачів юридичних підстав для збереження володіння таким майном; наявність витребуваного майна в натурі у незаконному володінні відповідачів. Зазначені обставини треба встановити щодо всіх відповідачів, від яких позивач витребовує спірні приміщення. Тому доцільним є розгляд і вирішення спору в межах одного провадження. 37. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що ефективний судовий захист інтересів держави буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи за правилами цивільного судочинства. Такий розгляд відповідає принципу юридичної визначеності, оскільки не допускає роз`єднання позовних вимог про витребування спірних приміщень, що є складовими майна санаторію, залежно від суб`єктного складу учасників спору, а також вплине, зокрема, на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. Вказане спростовує висновки суду апеляційної інстанції, а також доводи відзивів на касаційну скаргу про наявність підстав для закриття провадження у справі у частині позовних вимог до юридичних осіб. 38. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до юридичних осіб, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до фізичних осіб, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 39. З огляду на зміст сформульованого у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 569/2749/15-ц висновку Великої Палати Верховного Суду, який застосував суд апеляційної інстанції, цей висновок не міг слугувати підставою для закриття провадження у справі № 522/3777/17 у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб. З аналогічних міркувань явно необґрунтованими є доводи ТзОВ «Івент Менджмент Груп» про те, що у разі застосування до спірних правовідносин висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 2-1390/11 і від 25 квітня 2018 року у справі № 1522/18417/12-ц, існують підстави для закриття провадження у справі № 522/3777/17 у частині позовних вимог, заявлених до юридичних осіб. (1.3) Щодо інших доводів учасників справи 40. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX. 41. Оскільки заступник прокурора Одеської області звернувся з касаційною скаргою 5 червня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає постанову апеляційного суду на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 42. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частини друга та п`ята статті 174 ЦПК України). 43. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених ЦПК України у зазначеній редакції (стаття 126). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України). 44. 23 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження та роз`яснив учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу у 10-денний строк з дня отримання цієї ухвали. 45. ТзОВ «Івент Менджмент Груп» подало відзив на касаційну скаргу 15 серпня 2019 року, обґрунтувавши отримання 5 серпня 2019 року ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 липня 2019 року. Згідно з матеріалами справи ТзОВ «Бізнес Буд» не отримало зазначену ухвалу (т. 3, а. с. 54) та подало відзив на касаційну скаргу 30 серпня 2019 року, заявивши про поважність причин пропуску строку на подання цього відзиву та про поновлення такого строку. Натомість ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу 29 серпня 2019 року, а поновити строк на його подання не просив. Тому Велика Палата Верховного Суду залишає без розгляду відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, а також його заяву від 16 лютого 2020 року «про неможливість залишення в силі рішення суду, яке знищує авторитет і престиж України», в якій викладені додаткові до вказаного відзиву пояснення, на подання яких суд дозволу не надавав. 46. Крім того, рішення суду першої інстанції ТзОВ «Івент Менджмент Груп» і ТзОВ «Бізнес Буд» оскаржили до апеляційного суду лише в частині вимог до юридичних осіб. Але суд апеляційної інстанції рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2018 року взагалі не переглядав, закривши провадження у справі за вимогами до зазначених юридичних осіб. Підстави для перегляду рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог до фізичних осіб відсутні. Оскільки предметом касаційного перегляду є постанова апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині вимог до відповідачів-юридичних осіб, а рішення суду першої інстанції не є предметом такого перегляду та не було предметом перегляду в апеляційному суді, доводи ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції нібито неналежно повідомив його і ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду справи не можуть впливати на висновки Великої Палати Верховного Суду. ОСОБА_2 не подавав ні апеляційну, ні касаційну скаргу та згідно з матеріалами справи не має повноважень представляти інтереси ОСОБА_1 , який теж судові рішення в апеляційному та касаційному порядку не оскаржив. 47. Оскільки заступник прокурора Одеської області у поясненнях від 14 вересня 2019 року навів додаткові доводи щодо відсутності підстав для закриття провадження у справі за межами строку на касаційне оскарження, такі пояснення Велика Палата Верховного Суду теж залишає без розгляду. 48. Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником (частина друга статті 183 ЦПК України). Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника) (абзац перший частини восьмої статті 43 ЦПК України). Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог, зокрема, частини другої статті 183 ЦПК України, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта вказаної статті). 49. Згідно з довідкою відділу опрацювання документів управління забезпечення автоматизованого документообігу Великої Палати Верховного Суду клопотання «про залучення загальновідомого доказу до матеріалів справи», надіслане 26 лютого 2020 року на електронну пошту Верховного Суду від імені представника ОСОБА_2 , не було скріплене електронним цифровим підписом. Тому Велика Палата Верховного Суду повертає це клопотання заявникові без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 50. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги має право скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України). 51. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 52. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). 53. Враховуючи надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає що, закривши провадження у справі у частині вимог до відповідачів-юридичних осіб, цей суд порушив норми процесуального права. Тому постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року слід скасувати, а справу передати до цього суду для продовження розгляду у відповідній частині. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області задовольнити частково. 2. Постанову Одеського апеляційного суду від 8 травня 2019 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88495566
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2020 року м. Київ Справа № 520/8929/18 Провадження № 11-1029апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 520/8929/18 за позовом заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 Харківської області до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, третя особа - Приватне підприємство «Дар`я», про визнання незаконним та скасування наказу за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року (суддя Бідонька А. В.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року (у складі колегії суддів Ральченка І. М., Катунова В. В., Бершова Г. Є.), та ВСТАНОВИЛА: Рух справи 1. 12 жовтня 2018 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 Харківської області звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати наказ Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області від 19 червня 2018 року № 1237 «Про зняття з контролю Регіонального відділення договору купівлі-продажу об`єкта приватизації». 2. Позов обґрунтовано тим, що станом на момент розгляду питання про зняття з контролю Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області договору купівлі-продажу об`єкта приватизації з боку Приватного підприємства «Дар`я» були порушені умови підпунктів 5.4, 5.6, 5.7, 5.8 відповідного договору. Однак комісією цей факт урахований не був та на підставі неналежних документів та вільного тлумачення законодавства призвів до хибного висновку, що всі умови договору виконані, що зумовило прийняття незаконного рішення про зняття договору з контролю. 3. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України. 4. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, заступник прокурора Харківської області подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу направити для продовження розгляду до Харківського окружного адміністративного суду. 5. Ухвалою від 27 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відкрив касаційне провадження у цій справі. 6. 20 червня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області на касаційну скаргу, у якому відповідач просив залишити ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 вересня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 8. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 листопада 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. Фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій 9. Судами попередніх інстанцій установлено, що 18 вересня 2015 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (продавець) та Приватним підприємством «Дар`я» (покупець) укладено договір купівлі-продажу об`єкта державної власності групи А ? єдиного майнового комплексу колишнього Люботинського державного комерційно-виробничого підприємства № 1324. 10. Умовами договору купівлі-продажу передбачено, що продавець зобов`язаний здійснювати контроль за виконанням умов договору (пункт 6.2 договору). 11. 13 червня 2018 року Харківською місцевою прокуратурою № 2 до Господарського суду Харківської області подано позов про розірвання зазначеного договору купівлі-продажу єдиного майнового комплексу, повернення державного майна. 12. Після подання зазначеного позову, 18 червня 2018 року Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області проведено засідання комісії, на якому прийнято рішення про зняття зазначеного договору з контролю. 13. На підставі цього рішення Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області прийнято наказ від 19 червня 2018 року № 1237, яким знято з контролю зазначений договір купівлі-продажу. 14. Уважаючи такий наказ протиправним, заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 звернувся до суду з адміністративним позовом. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 15. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що предметом спору у цій справі є дії відповідача із здійснення контролю за виконанням Приватним підприємством «Дар`я» умов договору купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року № 1324 об`єкта державної власності групи А - єдиного майнового комплексу колишнього Люботинського державного комерційно-виробничого підприємства за адресою: 62433, Харківська область, м. Люботин, вул. Вільна, 16. 16. Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу реалізації повноважень власника щодо відчуження (приватизації) його майна та укладення відповідного договору, та не пов`язані з виконанням суб`єктом владних повноважень його владних управлінських функцій по відношенню до інших учасників правовідносин з приватизації майна, тобто публічно-правовий спір у цій справі відсутній. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 16. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судами неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, зокрема щодо віднесення спору у цій справі до категорії приватноправових. 17. На думку скаржника, предметом спору у цій справі є визнання незаконним та скасування рішення суб`єкта владних повноважень ? наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області від 19 червня 2018 року № 1237 «Про зняття з контролю Регіонального відділення договору купівлі-продажу об`єкта приватизації». Отже, дослідженню у цій справі підлягає виключно владне, управлінське рішення відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб`єкт владних повноважень. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 17. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. 18. Велика Палата Верховного Суду вважає, що судами попередніх інстанцій правильно визначено предмет спору у цій справі, а саме законність дій відповідача із здійснення контролю за виконанням Приватним підприємством «Дар`я» умов договору купівлі-продажу від 18 вересня 2015 року № 1324. 19. Щодо порушеного скаржником питання про неправильне віднесення спору у цій справі до категорії приватноправових, слід зазначити наступне. 20. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв`язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов`язане з процесуальним законодавством. 21. Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі ? у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із цим позовом, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 22. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України (у зазначеній редакції). 23. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 24. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 25. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 26. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. 27. Частинами другою та третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; далі ? ГПК) визначено, що юридичні особи та фізичні особи ? підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Також до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. 28. У пункті 1 частини першої статті 20 ГПК закріплено правило, згідно з яким господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 29. Відповідно до частини п`ятої статті 75 Господарського кодексу України (далі ? ГК) Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. 30. Частиною першою статті 23 ГК передбачено, що органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб`єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом. 31. Згідно з пунктом 1.6 Порядку контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу об`єктів приватизації державними органами приватизації, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 10 травня 2012 року № 631 (у редакції, чинній на час винесення оскаржуваного наказу Регіонального відділення Фонду державного майна по Харківській області від 19 червня 2018 року № 1237), контроль за виконанням умов договору здійснює державний орган приватизації, який уклав такий договір. Такі функції можуть бути передані іншому державному органу приватизації за рішенням Фонду або спільним рішенням органу приватизації, який уклав договір, та органу приватизації, який буде здійснювати контроль надалі. 32. Правовідносини, що виникають в процесі здійснення контролю у сфері господарювання характеризуються самостійним суб`єктним складом: суб`єкт господарювання - з однієї сторони, та суб`єкт, що наділений компетенцією у сфері господарювання - з іншої. Суть таких правовідносин становлять дії суб`єктів господарювання в межах здійснення господарської діяльності. Підставами виникнення правовідносин в процесі здійснення контролю є акти господарського законодавства, в яких, зокрема, передбачено вимоги до здійснення господарської діяльності та контрольні повноваження відповідних органів. 33. Отже, здійснення державного контролю у сфері господарювання передбачає контроль щодо господарської діяльності суб`єкта господарювання в межах визначених законодавством. 34. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі не має публічно-правового характеру та не відповідає нормативному визначенню адміністративної справи, а тому не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів та має вирішуватися в порядку господарського судочинства. 35. Наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують цих висновків. 36. За правилами частини першої статті 350 Кодексуадміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 37. З огляду на викладене касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області без задоволення, а ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року - без змін. Висновки щодо розподілу судових витрат 38. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 39. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду. ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу заступника керівника Харківської області залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Л. М. Лобойко Джерело: ЄДРСР 87951270
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 грудня 2019 року м. Київ Справа № 559/2664/15-ц Провадження № 14-614цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15 березня 2018 року в складі судді Ходака С. К. та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 02 серпня 2018 року (в складі колегії суддів Хилевича С. В., Ковальчук Н. М., Бондаренко Н. В.) у цивільній справі за позовом першого заступника прокурора Рівненської області до Дубенської міської ради, Управління економіки і власності Дубенської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору та повернення майна, визнання права власності; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Дубенської міської ради, Управління економіки і власності Дубенської міської ради, першого заступника прокурора Рівненської області про визнання законним рішення, визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права приватної власності на будівлю, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2015 року перший заступник прокурора Рівненської області звернувся до суду з позовом до Дубенської міської ради, Управління економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору й повернення майна, визнання права власності. На обґрунтування позовних вимог прокурор зазначав, що рішенням Дубенської міської ради Рівненської області № 1552 від 26 вересня 2008 року «Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № 1 м. Дубно» міська рада погодилась прийняти у комунальну власність територіальної громади м. Дубна об`єкт державної власності - майновий комплекс військового містечка № 1 військової частини А 1519, що перебуває у віданні Міністерства оборони України, а пунктом 2 вказаного рішення рада зобов`язалась у подальшому не відчужувати вказане майно, використовуючи його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубна. Згідно з додатком до зазначеного рішення під порядковим номером 12 зазначено пожежне депо, 1925 року побудови, з будівельним об`ємом 1 042 м3. Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 434-р від 22 квітня 2009 року «Про передачу майнового комплексу військового містечка № 1 у м. Дубні» прийнято пропозицію Міністерства оборони України та Дубенської міської ради про передачу у власність територіальної громади м. Дубна майнового комплексу військового містечка АДРЕСА_3 з умовою неприйняття Дубенською міською радою рішень, унаслідок виконання яких у подальшому його може бути відчужено. На виконання вимог указаного розпорядженням Кабінету Міністрів України Дубенською міською радою прийнято рішення № 446 від 16 липня 2009 «Про затвердження акта приймання-передачі військового майна - майнового комплексу військового містечка № 1 м. Дубно у комунальну власність», яким затверджено акт приймання-передачі об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № 1 та передано його безоплатно на баланс Комунального підприємства «ЖЕК № 3». 14 січня 2014 року за територіальною громадою м. Дубна в особі Дубенської міської ради зареєстровано право власності на нерухоме майно за № 4236667 згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 265982856103. 22 листопада 2013 року Дубенською міською радою прийнято рішення № 2500 «Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року «Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні», відповідно до пункту 7 частини першої якого, пожежне депо загальною площею 293,2 кв. м. на АДРЕСА_4 , включено до переліку об`єктів нерухомого майна територіальної громади м. Дубна, що підлягають приватизації. У подальшому 17 січня 2014 між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу будівлі, згідно з пунктом 1 якого продавець на підставі вищевказаних рішень Дубенської міської ради продав, а покупець придбав будівлю пожежного депо, що знаходиться в АДРЕСА_4 . Прокурор указував, що рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22 листопада 2013 року «Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року «Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні» в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, не відповідає вимогам чинного законодавства, зокрема суперечить пункту 51 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 7 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», розпорядженню Кабінету Міністрів України № 896-р від 17 жовтня 2007 року, яким затверджено Перелік нерухомого військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено, та постанові Кабінету Міністрів України № 1282 від 29 серпня 2002 року, яким затверджено Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, що в сукупності є підставою для визнання такого рішення незаконним. У зв`язку із вищезазначеним прокурор просив на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визнати недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17 січня 2014 року між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , згідно з яким відчужено пожежне депо в АДРЕСА_4, та на підставі частини другої статті 216 цього Кодексу, повернути пожежне депо до комунальної власності територіальної громади м. Дубна. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у грудні 2015 року звернувся до суду із зустрічним позовом до Дубенської міської ради, Управління економіки і власності Дубенської міської ради, першого заступника прокурора Рівненської області, у якому просив суд визнати законним та не скасовувати пункт 7 частини першої рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22 листопада 2013 року «Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року «Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні» в частині затвердження переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Дубна, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включено пожежне депо загальною площею 293,2 кв. м на АДРЕСА_4 ; визнати дійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17 січня 2014 року між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 95; визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв. м на АДРЕСА_4 . ОСОБА_1. зазначав, що він набув право власності на спірне нерухоме майно у спосіб та на підставах, що не заборонені законом, а саме відповідно до правочину. Тому відповідно до частини шостої статті 319, частини першої статті 334 ЦК України та частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вважав себе добросовісним набувачем пожежного депо. Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 15 березня 2018 року позов першого заступника прокурора Рівненської області задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано пункт 7 частини першої рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22 листопада 2013 року «Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року «Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубна, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні» в частині затвердження переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включено пожежне депо площею 293,2 кв. м на АДРЕСА_4 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17 січня 2014 року між Управлінням економіки і власності Дубенської міської ради та ОСОБА_1 , зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 95. В іншій часині позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, виходив з того, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема воно суперечить розпорядженню Кабінету Міністрів України № 896-р від 17 жовтня 2007 року, яким затверджено Перелік нерухомого військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено, та постанові Кабінету Міністрів України № 1282 від 29 серпня 2002 року, яким затверджено Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, не відповідає вимогам Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 7 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», а отже, є незаконним. Крім того, оскаржуваний договір купівлі-продажу на підставі частини першої статті 203, статті 215 ЦК України є недійсним, оскільки його зміст суперечить нормам чинного законодавства. Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 02 серпня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та Дубенської міської ради залишено без задоволення, а рішення Дубенського міськрайонного суду від 15 березня 2018 року - без змін. У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 02 серпня 2018 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального прав та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що на порушення вимог статті 20 ЦПК України суд об`єднав в одне провадження вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Зокрема, позовні вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 7 частини першої рішення Дубенської міської ради № 2500 від 22 листопада 2013 року «Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року «Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні» в частині затвердження переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Дубна, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включено пожежне депо загальною площею 293,2 кв. м на АДРЕСА_4 , підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Крім того, ОСОБА_1 зазначив, що у прокурора відсутнє право на звернення до суду з позовом, оскільки спірне майно належало до комунальної власності, а отже, належним позивачем мала виступати Дубенська міська рада, інтересів держави у спорі не порушено. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. У листопаді 2018 року заступник прокурора Рівненської області подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Указує, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 02 жовтня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 жовтня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Відповідно до частин другої та третьої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Частиною першою статті 20 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду. Згідно із частиною першою статті 3 Закону України від 4 березня 1992 року № 2163-XII «Про приватизацію державного майна» (далі - Закон № 2163-XII) законодавство України про приватизацію складається із цього Закону, інших законів України з питань приватизації. Частиною четвертою статті 3 Закону № 2163-XII також визначено, що відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування. При цьому відповідно до положень Закону України від 06 березня 1992 року № 2171-XII «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», на підставі якого Дубенською міською радою прийнято оскаржуване рішення від 22 листопада 2013 року, покупцями об`єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону № 2163-XII. Водночас відповідно до статті 30 Закону № 2163-XII спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України. Таким чином, за загальним правилом, спори щодо приватизації комунального майна відносяться до юрисдикції господарських судів. Разом з тим господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за умови наявності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом. Господарські суди вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори, пов`язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду). При визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру спірних правовідносин, прав, свобод та інтересів, за захистом яких звернувся прокурор. Прокурор посилався на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна від 17 січня 2014 року був укладений з порушенням вимог чинного законодавства щодо приватизації комунального майна. Відтак з урахуванням характеру спірних правовідносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не може бути підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства. Вказане повністю узгоджується зі статтею 2 ГПК України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб. Аналогічний висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року (справа № 903/4564/18). Отже, суди дійшли помилкового висновку про розгляд спору в порядку цивільного судочинства, оскільки спір щодо законності приватизації комунального майна підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України. Керуючись статтями 141, 255, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 02 серпня 2018 року скасувати. Провадження у справі за позовом першого заступника прокурора Рівненської області до Дубенської міської ради, Управління економіки і власності Дубенської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору та повернення майна, визнання права власності; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Дубенської міської ради, Управління економіки і власності Дубенської міської ради, першого заступника прокурора Рівненської області про визнання законним рішення, визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права приватної власності на будівлю закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. С. Ткачук Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86566265
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 19 листопада 2019 року м. Київ Справа № 911/3677/17 Провадження № 12-119гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Федорченка В. М., позивача - першого заступника прокурора Київської області (від прокуратури Зузак І. О.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області (далі - прокурор) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 травня 2019 року (головуючий Козир Т. П., судді Кравчук Г. А., Коробенко Г. П.)у справі № 911/3677/17 за позовом прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Київській області) до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво?Святошинського району Київської області (далі - Сільрада) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Барселона Ю ЕЙ» (далі - ТОВ «Барселона Ю ЕЙ»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі - ДП «НДВА «Пуща-Водиця») та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_1 , про визнання недійсним рішення та витребування земельної ділянки. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Прокурор в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області звернувся з позовом до Господарського суду Київської області до Сільради та ТОВ «Барселона Ю ЕЙ», у якому просив: - визнати недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району; - витребувати на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області з незаконного володіння ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» земельну ділянку, розташовану в селі Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, кадастровий номер 3222486200:03:009:0113, площею 0,08 га, вартістю 2785,70 грн. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірну земельну ділянку Сільрада передала у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства з перевищенням повноважень за рахунок земель державної власності, які перебувають у постійному користуванні ДП «НДВА «Пуща?Водиця». У подальшому зазначену земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу відчужено на користь ТОВ «Барселона Ю ЕЙ». Прокуратура вважає, що спірне рішення Сільради про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки ухвалене з порушенням вимог законодавства, прав дійсного власника цих земель і підлягає визнанню недійсним. Оскільки право власності ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» на земельну ділянку зареєстровано у встановленому порядку, прокурор просив відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 152, 155 Земельного кодексу України визнати недійсним рішення та витребувати земельну ділянку із чужого незаконного володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України. 1.3. Прокурор посилався на приписи статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та зазначав, що витребування земельних ділянок сільськогосподарського призначення з приватної власності у державну безумовно становить суспільний інтерес. 1.4. Також прокурор просив визнати поважними причини пропуску позовної давності та захистити порушене право. 1.5. Заперечуючи проти позову, ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» посилалося на те, що воно набуло та зареєструвало право власності на спірну земельну ділянку згідно з вимогами законодавства, окрім того, ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки і це майно не може бути витребуване в силу статті 388 ЦК України, оскільки спірна ділянка вибула з державної власності за наявності волі ДП «НДВА «Пуща-Водиця», якому власник передав майно у володіння, а саме на підставі листа ДП «НДВА «Пуща-Водиця» від 14 червня 2010 року № 502 про надання згоди на припинення права постійного користування земельною ділянкою, у складі якої перебувала і спірна земельна ділянка. Також ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» заявило про пропуск прокурором позовної давності. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. У державній власності та в постійному користуванні ДП «НДВА «Пуща-Водиця» на території Сільради перебувала земельна ділянка загальною площею 1448,5994 га, що підтверджується державним актом про право постійного користування земельною ділянкою. 2.2. Сільрада рішенням 38-ї сесії 5-го скликання від 7 липня 2010 року № 2, урахувавши добровільну відмову землекористувача, припинила право постійного користування ДП «НДВА «Пуща-Водиця» на земельні ділянки загальною площею 61,85 га, які знаходяться в південно-західній частині села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області. 2.3. У подальшому Сільрада рішенням 39-ї сесії 5-го скликання від 4 серпня 2010 року№ 4 затвердила технічну документацію на земельну ділянку площею 61,85 га (ріллі), яку передано до земель запасу в межах села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області. 2.4. Апеляційний суд Київської області рішенням від 11 грудня 2014 року у справі № 2-2615/2011, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2015 року та постановою Верховного Суду України від 24 червня 2015 року, визнав недійсним та скасував рішення 38-ї сесії 5-го скликання Софіївсько-Борщагівської сільської ради від 7 липня 2010 року № 2 «Про припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «НДВА «Пуща-Водиця», а також визнав недійсним та скасував рішення 39-ї сесії 5-го скликання Сільради від 4 серпня 2010 року № 4 «Про затвердження технічної документації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП «НДВА «Пуща-Водиця». 2.5. Водночас на підставі рішення Сільради від 4 серпня 2010 року № 133 ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекту щодо відведення у власність земельної ділянки площею 0,08 га. 2.6. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 14 серпня 2012 року у справі № К/9991/54537/12, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 жовтня 2013 року, визнав протиправними та скасував рішення Сільради від 4 серпня 2010 року № 130-136, 146,147, 181, якими надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у селі Софіївська Борщагівка для ведення особистого селянського господарства у власність громадянам, у тому числі ОСОБА_1 , у зв`язку з перевищенням Сільрадою повноважень щодо розпорядження земельними ділянками державної форми власності, які перебувають у постійному користуванні ДП «НДВА «Пуща-Водиця». 2.7.Сільрада рішенням від 29 липня 2011 року № 24 передала у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 0,08 га, розташовану на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району. 2.8. У подальшому ОСОБА_1 20 лютого 2017 року на підставі договору купівлі-продажу № 798 право власності на належну йому земельну ділянку відчужив на користь ТОВ «Барселона Ю ЕЙ». 2.9. За ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» на підставі рішення приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Воробйової Т. А. від 20 лютого 2017 року, інд. номер 33939392, зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,08 га, з кадастровим номером 3222486200:03:009:0113 та цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Київської області рішенням від 28 січня 2019 року, яке залишив без змін Північний апеляційний господарський суд постановою від 16 травня 2019 року, закрив провадження у справі в частині вимог про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району, на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства; в частині витребування з незаконного володіння земельної ділянки в позові відмовив. 3.2. Суди першої та апеляційної інстанцій послалися на те, що вимоги про визнання рішення Сільради недійсним підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вони стосуються прав та охоронюваних законом інтересів фізичної особи. 3.3. У частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування земельної ділянки суди зазначили про сплив позовної давності. Також указали, що прокурором не доведено, а судами за наявними у справі матеріалами не встановлено обставин, що вказували б на поважність причин пропуску позовної давності. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 16 травня 2019 року та рішенням Господарського суду Київської області від 28 січня 2019 року, прокурор звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати зазначенні судові акти повністю і ухвалити нове рішення про задоволення позову. 4.2. На обґрунтування касаційної скарги прокурор зазначив, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування вже реалізовано, а видане на його підставі ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно на цей час не має для нього жодного юридичного значення, оскільки після укладення з ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки всі права та обов`язки щодо цього об`єкта права власності перейшли від фізичної до юридичної особи. Отже, з огляду на те, що у цій справі позовні вимоги нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, стосуються одного й того ж майна - земельної ділянки з кадастровим номером 3222486200:03:009:0113, а також зважаючи на дійсний суб`єктний склад сторін спору, заявлені прокурором позовні вимоги мають розглядатись у межах однієї справи в порядку господарського судочинства. Крім того, скаржник посилається на неправильне застосування судами положень статей 256, 261 ЦК України та стверджує, що строк позовної давності не сплив, оскільки незаконність передачі земельної ділянки була встановлена рішенням Апеляційного суду Київської області від 11 грудня 2014 року у справі № 2-2615/2011, а відповідач набув право власності лише 20 лютого 2017 року, тому позов подано прокурором у межах трирічного строку позовної давності. 5. Доводи інших учасників справи 5.1. У відзиві на касаційну скаргу ДП «НДВА «Пуща-Водиця» зазначає, що оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння держави та з постійного користування державного підприємства поза волею власника та землекористувача, наявні всі підстави для задоволення вимог касаційної скарги, скасування судових актів попередніх інстанцій та прийняття нового рішення у справі про задоволення позову. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 6.1. Оскільки прокурор оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції, справа разом із касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Щодо визначення юрисдикції 6.2. Предметом позову у цій справі є вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, та про витребування цієї ж земельної ділянки на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській областіз незаконного володіння ТОВ «Барселона Ю ЕЙ». 6.3. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 6.4. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 6.5. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави (частина перша статті 2 ГПК України у згаданій редакції). 6.6. Підвідомчість господарських справ установлено статтею 12 ГПК України у вказаній редакції, за змістом пункту 6 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 6.7. ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи -підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 6.8. Для віднесення справи до своєї юрисдикції господарському суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 6.9. Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності, якщо це прямо передбачено процесуальним законом. 6.10. Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом, положення якої кореспондуються із частиною першою статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 6.11. Сільрада у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками, зокрема надання земельної ділянки громадянину у власність, діє як орган, через який реалізуються повноваження власника земельних ділянок, та вступає з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. 6.12. Частиною другою статті 13 Конституції України унормовано, що кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. 6.13. Громадяни та юридичні особи у визначеному законом порядку набувають прав власності та користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення для ведення господарської діяльності або задоволення особистих потреб. Відносини, пов`язані з набуттям і реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок, є цивільно-правовими. 6.14. Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи. 6.15. Матеріали справи свідчать, що, звертаючись до суду з цим позовом, прокурор заявив вимогу про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області. 6.16. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу в межах її доводів і вимог, вважає, що вимога про скасування рішення органу місцевого самоврядування, ухваленого на користь фізичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права та обов`язки, безпосередньо стосується прав та обов`язків цієї особи, тому відповідний спір має розглядатися судом за правилами ЦПК України. Наведене відповідає висновкам, викладеним раніше Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 4 липня 2018 року у справі № 361/3009/16-ц, 7 листопада 2018 року у справах № 488/6211/14-ц та № 488/5027/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 485/1472/17, від 15 травня 2019 року у справах № 522/7636/14-ц та № 469/1346/18, від 26 червня 2019 року у справі № 911/2258/18, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, відступати від яких немає правових підстав. 6.17. Водночас, обставина незаконного вибуття спірної земельної ділянки із державної власності вже встановлена судами в іншій справі № 2-2615/2011, і відповідні первинні рішення Сільради скасовані (рішення 38-ї сесії 5-го скликання Сільради від 7 липня 2010 року№ 2 «Про припинення права постійного користування земельними ділянками ДП «НДВА «Пуща-Водиця», рішення 39-ї сесії 5-го скликання Сільради від 4 серпня 2010 року № 4«Про затвердження технічної документації щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП «НДВА «Пуща-Водиця»). Таким чином, оскаржене прокурором у цій справі № 911/3677/17 рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 не є первинною підставою вибуття спірної земельної ділянки з власності держави. 6.18. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17. 6.19. А тому, задоволення вимоги про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 24 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області не призведе до відновлення володіння спірною земельною ділянкою. 6.20. Зазначене вище спростовує доводи скаржника про те, що позовні вимоги у справі нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, стосуються одного й того ж майна, а тому їх необхідно розглядати в межах одного провадження в порядку господарського судочинства. 6.21. Отже, з огляду на характер правовідносин у цій справі, предмет спору та з`ясовані судами обставини справи Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли цілком обґрунтованих висновків про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, ухваленого на користь фізичної особи. Щодо спливу позовної давності 6.22. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 6.23. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму). 6.24. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. 6.25. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. 6.26. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. 6.27. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). 6.28. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. 6.29. У спірних правовідносинах суб`єктом прав є саме держава, а не її конкретний орган, тому зміна уповноваженого органу щодо розпорядження спірною земельною ділянкою і здійснення контролю за нею внаслідок внесення змін до чинного законодавства України не змінює порядку перебігу позовної давності. 6.30. Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, у цьому спорі - з часу, коли власник довідався або міг довідатися про те, що спірна земельна ділянка протиправно вибула з його володіння у володіння іншої особи. 6.31. Прокурор звернувся з цим позовом до суду в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області8 грудня 2017 року, як убачається з першого аркуша позовної заяви. 6.32. Згідно із частинами другою та четвертою статті 29 ГПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом, у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. 6.33. І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі № 362/44/17). 6.34. ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» подало до суду першої інстанції заяву про сплив позовної давності. 6.35. Прокурор, зокрема, зазначав, що про наявні порушення вимог закону, інтересів держави та необхідність їх захисту в судовому порядку йому стало відомо лише у 2016 році під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42016110000000045 за результатами опрацювання інформації різних органів державної влади, місцевого самоврядування установ та організацій отриманої під час досудового розслідування, а саме ДП «НДВА «Пуща-Водиця», Софіївсько-Борщагівської сільської ради, ГУ Держгеокадастру в Київській області, що є об`єктивними обставинами, пов`язаними зі складнощами своєчасного виявлення порушень земельного законодавства та інтересів держави. Зокрема, лише після опрацювання та співставлення правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку та землевпорядної документації щодо припинення права постійного користування ДП «НДВА «Пуща-Водиця» земельною ділянкою загальною площею 61,85 га, виявилось можливим встановити, що спірна територія на підставі судових рішень у справі № 2-2615/2011 повернута у державну власність. 6.36. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. 6.37. Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давністьщодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц). 6.38. У випадку звернення власника з позовом про витребування з чужого незаконного володіння майна, зміненого володільцем/володільцями внаслідок поділу, чи такого, що зазнало зміни інших характеристик, незаявлення власником вимог до всіх набувачів не перериває позовну давність. Якщо ж власник пред`явив віндикаційний позов щодо такого майна до всіх набувачів, однак один чи кілька з них не є кінцевими набувачами, позовна давність щодо вимог про витребування майна від таких кінцевих набувачів переривається. Отже, позовна давність за віндикаційним позовом не може починати перебіг з моменту коли власник майна, яке перебуває у незаконному володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна. 6.39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у справі № 2?2615/2011 у травні 2011 року заступник прокурора Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, ДП «НДВА «Пуща-Водиця» звернувся з позовом, в якому, зокрема, просив витребувати земельні ділянки, незаконно виділені Софіївсько-Борщагівською сільською радою 65 громадянам із земельної ділянки загальною площею 61,85 га. Вимогу про витребування спірної земельної ділянки, яка була виділена ОСОБА_1 із земельної ділянки загальною площею 61,85 га, у справі № 2-2615/2011 заступник прокурора Києво-Святошинського району Київської області не заявляв. 6.40. Суд апеляційної інстанції правильно вказав на те, що оскільки право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з постійного користування держави у комунальну власність, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. 6.41. Таким чином, оскільки державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, ДП «НДВА «Пуща-Водиця» стало відомо про порушення її права постійного користування земельною ділянкою щонайменше з моменту звернення прокурора у травні 2011 року з позовом в цивільній справі № 2?2615/2011 (а.с. 114 - 122, т. 1) про визнання недійсними і скасування рішень Сільради, якими було припинено право постійного користування земельною ділянкою та передано цю земельну ділянку до земель запасу в межах села Софіївська Борщагівка, позовна давність за вимогою про витребування спірної земельної ділянки сплинула до звернення прокурора 08 грудня 2017 року з позовом у справі № 911/3677/17 до суду. До того ж прокурор не довів суду того факту, що він не міг дізнатися про порушення права власності держави на спірну земельну ділянку раніше, ніж держава в особі уповноважених органів. 6.42. Така ж правова позиція щодо початку перебігу позовної давності у схожих правовідносинах міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17. 6.43. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. 6.44. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин. У цій справі прокурор не довів, а суди не встановили обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності. 6.45. У свою чергу позивач, в особі якого подано позов в інтересах держави, узагалі не надав пояснень щодо суті спору та спливу позовної давності. 6.46. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 6.47. При цьому суд апеляційної інстанції правильно не взяв до уваги доводів прокурора про звернення до суду з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння ТОВ «Барселона Ю ЕЙ» із дотриманням позовної давності з огляду на те, що останнє стало власником спірної земельної ділянки згідно з договором купівлі-продажу лише 20 лютого 2017 року. Право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула з володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави. Тому початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. 6.48. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові в частині витребування на користь держави спірної земельної ділянки у зв`язку зі спливом позовної давності. 6.49. Доводи скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 256, 261 ЦК України не знайшли свого підтвердження. 6.50. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 6.51. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 6.52. З огляду на викладене, касаційну скаргу прокурора слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій - без змін. 6.53. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 травня 2019 року у справі № 911/3677/17 - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач С. В. Бакуліна Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 86310218
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 825/506/18 (Пз/9901/16/18) Провадження № 11-577заі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В. С., судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г, за участю секретаря судового засідання Сороки Л. П., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , представник позивача - ОСОБА_2 , скаржники : ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , заявник ОСОБА_8 , представник Генеральної прокуратури України - Конакова В. О., розглянула в судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , а також заяви ОСОБА_8 , Професійної спілки працівників державних установ України про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 , на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року (судді Гриців М. І., Берназюк Я. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Мороз Л. Л.) у зразковій справі № 825/506/18 (Пз/9901/16/18) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Чернігівської області про визнання дій неправомірними, зобов`язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Прокуратури Чернігівської області, у якому просив визнати неправомірними дії цього органу щодо відмови у видачі довідки про заробітну плату та зобов`язати відповідача видати таку довідку відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівникам прокуратури» (далі - постанова № 657) станом на 01 вересня 2017 року. Позивач також просив встановити судовий контроль за виконанням судового рішення. 2. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що на його звернення від 20 жовтня 2017 року щодо видачі довідки про заробітну плату з метою її пред`явлення до органу Пенсійного фонду України (далі - ПФУ) для перерахунку пенсії на підставі постанови № 657 Прокуратура Чернігівської області відмовила у видачі довідки, повідомивши про відсутність підстав для перерахунку пенсії. На повторне звернення позивача від 15 листопада 2017 року в порядку частини другої статті 19 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI) щодо надання інформації про складові частини заробітної плати на посаді прокурора Городнянського району Чернігівської області, з якої йому призначено пенсію, відповідач також відмовив, а відтак діяв не в межах своїх повноважень, визначених Конституцією та законами України. Рух позовної заяви та короткий зміст рішення суду попередньої інстанції 3. Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду ухвалою від 26 січня 2018 року відкрив провадження в цій справі. 4. 07 лютого 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Чернігівського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової. 5. Вирішуючи питання про відкриття провадження у зазначеній справі, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 лютого 2018 року витребував у Чернігівського окружного адміністративного суду матеріали типових справ. 6. На виконання цієї ухвали 23 лютого 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшли матеріали типових справ № 825/453/18, 825/439/18, 825/429/18, 825/491/18, 825/421/18, 825/478/18, 825/718/18. 7. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 березня 2018 року відкрив провадження у зразковій адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Чернігівської області про визнання дій неправомірними, зобов`язання вчинити певні дії. 8. Рішенням від 16 квітня 2018 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. 9. Свої висновки про безпідставність позовних вимог суд мотивував тим, що на час звернення ОСОБА_1 до Прокуратури Чернігівської області із заявою про надання довідки про заробітну плату, складові якої відповідають заробітній платі працюючого працівника органів прокуратури, який обіймає посаду, подібну до тієї, що обіймав позивач, для здійснення перерахунку пенсії за вислугу років на підставі Закону України від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-ХІІ) та постанови № 657 станом на 01 вересня 2017 року, нормативного акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта її видачі, не було. Відсутність цього акта зумовлена тим, що на рівні закону не передбачено (не врегульовано) можливості, умов і порядку перерахунку пенсії за вислугу років для непрацюючих пенсіонерів органів прокуратури, для досягнення мети якої й існує потреба у довідці з відомостями про заробітну плату. 10. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, ухвалюючи зазначене вище рішення за результатами розгляду зразкової справи, зазначив, що ознаками типової справи є: 1) позивач - фізична особа, якій призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ; 2) відповідач - орган прокуратури; 3) позивач звернувся до відповідача із заявою про видачу довідки про заробітну плату за посадою, з якої йому було призначено пенсію, для пред`явлення до органів ПФУ у зв`язку із підвищенням заробітної плати працівникам органів прокуратури згідно з постановою № 657; 4) предмет спору: визнання неправомірними дій Прокуратури Чернігівської області щодо відмови у видачі довідки про заробітну плату за посадою, з якої пенсіонеру було призначено пенсію, для пред`явлення до органів ПФУ у зв`язку із підвищенням заробітної плати працівникам органів прокуратури згідно з постановою № 657, та зобов`язання видати таку довідку. 11. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав, що обставинами зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм, є звернення пенсіонера, якому призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ, після 15 липня 2015 року (з дня набуття чинності Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VІІ)) до органу прокуратури із заявою про надання довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії, тобто в період, протягом якого Кабінет Міністрів України не прийняв відповідного нормативно-правового акта і не визначив умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури відповідно до вимог статті 86 Закону № 1697-VІІ. 12. При цьому суд описав такі варіанти правової оцінки дій та рішень суб`єкта владних повноважень за цими правовідносинами: 1) якщо на час звернення із заявою про видачу довідки про заробітну плату непрацюючий пенсіонер органів прокуратури аргументує своє прохання бажанням здійснити перерахунок пенсії за вислугу років на підставі закону, який діє й передбачає право, умови та підстави її перерахунку, таку довідку зобов`язаний видати той орган прокуратури, в якому до виходу на пенсію працював заявник; 2) якщо непрацюючий пенсіонер органів прокуратури звертається до органу прокуратури із заявою видати довідку відповідної форми та змісту про заробітну плату, необхідну для перерахунку пенсії за вислугу років, за умови, коли закон про право, форми і види пенсійного забезпечення на час звернення із заявою не передбачає підстав, умов та порядку перерахунку пенсії і у зв`язку із цим не встановлює загальнообов`язкових положень про форму, зміст і механізм її видачі, відмова органу прокуратури видати таку довідку не є протиправною; 3) якщо пенсіонер органів прокуратури просить видати довідку про заробітну плату за умови, коли матеріальний закон про право, форми і види пенсійного забезпечення передбачає право, підстави, розмір та види складових перерахунку пенсії, але не унормовує порядок видачі довідки про заробітну плату, відмова у видачі такого документа із посиланням на відсутність нормативного акта про порядок і умови видачі довідки має визнаватися протиправною, оскільки право на перерахунок пенсії не може і не має залежати від механізму його реалізації; 4) якщо на час звернення закон не встановлює права на перерахунок пенсії за вислугу років і не передбачає обов`язку надання довідки про заробітну плату, орган прокуратури не може видавати довідки довільної форми чи за аналогією з іншими нормативними актами, оскільки відсутність законної мети, для якої витребовується довідка, унеможливлює використання будь-якого із засобів для її досягнення; 5) якщо суб`єкт звернення запитує довідку про заробітну плату для перерахунку пенсії в часі, коли закон не передбачає такого права, суб`єкт владних повноважень, якому адресований запит, має розглянути його і відповісти на нього. Ненадання відповіді тільки тому, що позивач не має права на перерахунок пенсії, має визнаватись протиправною дією, оскільки відсутність законодавчих підстав для видачі довідки не означає, що орган прокуратури, якому адресовано звернення, не повинен виконувати відведену йому функцію з розгляду таких звернень та надання на них відповідей, зокрема й із зазначенням причини відмови видати запитувану довідку. 13. Суд також зазначив, що до обставин, які можуть вплинути на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, слід віднести прийняття Кабінетом Міністрів України відповідних нормативно-правових актів, якими буде визначено умови і порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури. Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційних скаргах і заявах про приєднання до апеляційної скарги вимог 14. Не погодившись із таким судовим рішенням, позивач ОСОБА_1 та пенсіонери органів прокуратури, яким призначено пенсію згідно із Законом № 1789-ХІІ: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 подали апеляційні скарги, на обґрунтування яких зазначили, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам та до неправильного вирішення справи. 15. На думку ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неможливість застосування принципу зворотної дії закону, неналежно оцінив погіршення стану пенсіонерів прокуратури, яким призначено пенсії за вислугу років на підставі статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, внаслідок змін, внесених Законом України від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 76-VIII), а саме - розмір пенсії з квітня 2014 року знижений до 60 відсотків від середньої заробітної плати замість 70 відсотків. Таким його визначає і стаття 86 чинного Закону № 1697-VІІ. Нині діючі норми передбачають, що порядок та умови перерахунку пенсії визначаються Кабінетом Міністрів України, а на момент призначення та численних перерахунків пенсії позивача забезпечення цього порядку покладалося Законом № 1789-ХІІ на територіальні органи ПФУ. За таких обставин, на думку позивача, спірні правовідносини регулюються статтями 8 та 58 Конституції України, оскільки Закон № 1697-VІІістотно погіршує майнове право позивача, набуте ним до набрання чинності цим Законом. ОСОБА_1 , отримавши пенсійне забезпечення згідно зі статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ, отримав також гарантії, що на підставі частини вісімнадцятої вказаної статті при наявності у нього додаткових документів про збільшення заробітної плати працюючого працівника прокуратури на тій категорії посад, з якої він вийшов на пенсію, позивач має право на перерахунок пенсії. Саме тому відмова відповідача у видачі довідки обмежує право позивача в отриманні суми коштів, яка була визначена статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ та гарантується статтями 41, 46 Конституції України. На думку скаржника, посилання суду першої інстанції на те, що порядок та підстави перерахунку пенсії прокурорам визначаються Кабінетом Міністрів України, не відповідає нормам не лише Конституції України, але й національного законодавства. Обов`язковою умовою утворення нових регуляторів суспільних відносин в Україні є недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України). 16. ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_10 вказують на те, що оскільки предметом позову ОСОБА_1 є неправомірні дії прокуратури Чернігівської області щодо відмови у видачі довідки про заробітну плату та зобов`язання відповідача видати таку довідку, то суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин статтю 86 Закону № 1697-VІІ та зазначив про відсутність нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України щодо умов і порядку перерахунку пенсії працівникам прокуратури. Ця стаття не врегульовує спірні правовідносини, а вказує на умови і порядок перерахунку пенсії, про що позивач питання не ставив, оскільки орган прокуратури не наділений повноваженнями щодо перерахунку пенсії. Відмовляючи в задоволенні позову, суд послався на відсутність нормативного акта, який би регламентував підстави видачі довідки, її форму, зміст, механізм та суб`єкта її видачі. При цьому суд проаналізував законодавство та нормативні акти щодо видачі довідок державним службовцям, військовослужбовцям та іншим особам, які жодного відношення до Закону № 1789-ХІІ не мають. В той же час ці питання детально прописані у законах України, які суд не врахував у своїх висновках. Так, у статті 49 Закону № 1789-ХІІ, статті 84 чинного Закону № 1697-VІІвизначені складові, які входять до структури заробітної плати працівника прокуратури. Більш того, у статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, статті 86 чинного Закону № 1697-VІІвказано, які складові враховуються при призначенні й перерахунку пенсії. На думку скаржників, працівникам прокуратури, яким пенсія призначена в період дії Закону № 1789-ХІІ, органи прокуратури повинні видавати довідки про заробітну плату відповідно до вимог статті 50-1 вказаного Закону. 17. ОСОБА_6 , ОСОБА_7 також зазначають, що суд першої інстанції, дійшовши висновку про відсутність нормативно-правового акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта видачі довідки про заробітну плату, не взяв на себе обов`язок роз`яснити причину, чому Кабінет Міністрів України не виконує положення статті 86 Закону № 1697-VІІ, та не врахував у своїх висновках положення законів України від 24 березня 1995 року№ 108/95-ВР«Про оплату праці», від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV), Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління ПФУ від 25 листопада 2005 року № 22-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846). 18. ОСОБА_9 та ОСОБА_11 вказують на те, що відсутність визначеного Кабінетом Міністрів України порядку та умов перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури не може бути підставою для відмови як у видачі довідки про заробітну плату (така відмова унеможливлює перерахунок пенсії), так і в перерахунку пенсії, оскільки це порушує гарантоване Конституцією України право на перерахунок пенсії та належне пенсійне забезпечення. До того ж подібна бездіяльність Кабінету Міністрів України була предметом розгляду Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Саруханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та 71378/10 від 06 вересня 2014 року), «Будченко проти України» (заява № 38677/06 від 24 липня 2014 року). Крім цього, скаржники не погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що якщо на час звернення закон не встановлює права на перерахунок пенсії за вислугу років і не передбачає обов`язку надання довідки про заробітну плату, орган прокуратури не може видавати довідки довільної форми чи за аналогією з іншими нормативними актами, оскільки відсутність законної мети, для якої витребовується довідка, унеможливлює використання будь-якого із засобів для її досягнення. На думку скаржників, право на видачу довідки про заробітну плату закріплене в статті 49 Кодексу законів про працю України. Для надання довідки закон не вимагає наявності мети, наявності чи відсутності механізму перерахунку пенсії. Проте суд, дійшовши висновку про відсутність у прокурорів права на перерахунок пенсії, вийшов за межі позовних вимог, які стосуються лише видачі довідки про заробітну плату. При цьому, як зазначають скаржники, суд, дійшовши висновку про те, що нормативного акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта її видачі, на сьогоднішній день немає, повинен був виходити із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), застосувавши принцип верховенства права. 19. ОСОБА_4 вважає неправильним висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду про те, що на час звернення позивача до прокуратури області із заявою про надання довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ та постанови № 657 нормативного акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта її видачі, не було, а також на рівні закону не передбачено (не врегульовано) можливості, умов і порядку перерахунку пенсії за вислугу років для непрацюючих пенсіонерів органів прокуратури, для досягнення мети якої й існує потреба у довідці з відомостями про заробітну плату, оскільки суд удався до констатації змін правового регулювання перерахунку пенсії працівникам прокуратури та проігнорував при цьому вимоги статті 58 Конституції України щодо незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі. Водночас суд першої інстанції проігнорував той факт, що Кабінет Міністрів України понад три роки на порушення пункту 13 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону № 1697-VІІ не прийняв порядок та не визначив умов перерахунку пенсій, що свідчить лише про невиконання Урядом України вимог цього Закону і ніяк не може трактуватися судом як підстава для позбавлення прокурорів права на перерахунок пенсії. До того ж Верховний Суд у складі цієї ж колегії суддів Касаційного адміністративного суду, приймаючи рішення від 20 березня 2018 року у справі № 819/1249/17 щодо права особи, яка набуває житло вперше, на повернення сплаченого під час укладання договору купівлі-продажу пенсійного збору дійшов протилежного висновку - про те, що держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію; в протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності належного правового регулювання покладаються саме на державу. 20. На підставі викладеного скаржники просять скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. 21. До Великої Палати Верховного Суду надійшли заяви ОСОБА_8 , який також є пенсіонером органів прокуратури, та Професійної спілки працівників державних установ України про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 . Заявники підтримують вимоги апеляційної скарги позивача. Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги 22. Прокуратура Чернігівської області у відзиві на апеляційні скарги заперечує проти їх вимог й зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, прийнятим на підставі та відповідно до норм чинного законодавства.Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов правильного висновку про те, що оскільки ОСОБА_1 звернувся із заявами про видачу довідки для перерахунку пенсії після втрати чинності Законом № 1789-ХІІ, то цей Закон не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Відповідач зазначає, що внаслідок створеної Кабінетом Міністрів України правової невизначеності пенсіонери з числа прокурорів позбавлені можливості перерахунку пенсії. Питання можливості врегулювання спірних правовідносин безпосередньо Урядом узгоджується з чинною практикою ЄСПЛ, висловленою при розгляді подібних справ, а саме: «Великода проти України», «Ейрі проти Ірландії», а також з Рішенням Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року у справі № 3-рп/2012. З огляду на відсутність нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України щодо визначення порядку перерахунку пенсій, а відповідно і складових заробітної плати та їх розмірів, які необхідно врахувати у відповідних довідках, та зважаючи на матеріальну відповідальність посадових осіб за видачу необґрунтованої довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії, такі довідки органами прокуратури не видавалися. Рух апеляційних скарг 23. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 травня 2018 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Саприкіній І. В. 24. Велика Палата Верховного Суду ухвалами від 05 червня 2018 року відкрила апеляційні провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ухвалами від 07 червня 2018 року - за апеляційними скаргами ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ухвалою від 25 червня 2018 року - за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року, а ухвалою від 14 червня 2018 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні. 25. 31 травня 2019 року згідно з розпорядженням керівника апарату Верховного Суду № 10/0/30-19, виданого на підставі рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 12 «Про дострокове вибуття судді Саприкіної І. В. зі складу Великої Палати Верховного Суду», відповідно до підпункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, та пункту 3.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи. 26. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 травня 2019 року справу передано судді Великої Палати Верховного Суду Золотнікову О. С. 27. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції 23 жовтня 2019 року позивач, його представник та інші скаржникипідтримали апеляційні скарги, просили їх задовольнити з викладених у них мотивів. Особа, яка приєдналася до апеляційної скарги позивача, також просила задовольнити його апеляційну скаргу. 28. Представник Генеральної прокуратури України, вважаючи рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просив відмовити в задоволенні апеляційних скарг та заяв про приєднання до апеляційної скарги позивача. Обставини справи, установлені судом першої інстанції 29. ОСОБА_1 отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону № 1789-ХІІ. 30. У зв`язку із підвищенням заробітної плати працівникам органів прокуратури відповідно до постанови № 657 позивач 20 жовтня 2017 року звернувся до Прокуратури Чернігівської області з проханням надати довідку про заробітну плату на посаді прокурора Прокуратури Городнянського району Чернігівської області, з якої йому призначено пенсію, станом на 06 вересня 2017 року з метою подальшого звернення до пенсійного органу для перерахунку пенсії. 31. 23 жовтня 2017 року відповідач листом № 18-414 вих. 17 повідомив ОСОБА_1 про те, що у зв`язку із прийняттям Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (далі - Закон № 2148-VІІІ) у прокурорів відсутнє право на перерахунок пенсії відповідно до Закону № 1789-ХІІ. 32. 15 листопада 2017 року позивач повторно звернувся до відповідача із проханням надати інформацію, якою володіє Прокуратура Чернігівської області, про складові заробітної плати на посаді прокурора Прокуратури Городнянського району Чернігівської області, з якої йому призначено пенсію. 33. Листом від 17 листопада 2017 року № 19-996 вих. 17 Прокуратура Чернігівської області повідомила позивача про те, що вирішення порушених питань підлягає розгляду в порядку, передбаченому Законом України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР«Про звернення громадян», тому запит розглядатиметься як звернення відповідно до вимог цього Закону та відповідь буде надана додатково. 34. Листом від 24 листопада 2017 року № 18-476 вих. 17 Прокуратура Чернігівської області надала відповідь ОСОБА_1 про те, що складові заробітної плати за посадою прокурора Прокуратури Городнянського району Чернігівської області зазначити неможливо у зв`язку із відсутністю зазначеної посади у структурі та штатному розписі Прокуратури Чернігівської області. На даний час нормативно-правовий акт щодо перерахунку пенсії відповідно до нової структури органів прокуратури не прийнято, а прокуратура не наділена повноваженнями щодо тлумачення зазначеного питання на власний розсуд. Також відповідач звернув увагу на те, що форма довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії та її складові відсутня. 35. Вважаючи такі дії Прокуратури Чернігівської області неправомірними, позивач оскаржив їх до суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається 36. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 37. Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. 38. Умови пенсійного забезпечення прокурорів і слідчих прокуратури до 15 липня 2015 року визначалися статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ. 39. Згідно із частиною тринадцятою вказаної статті Закону № 1789-ХІІ обчислення (перерахунок) пенсій провадиться за документами пенсійної справи та документами, додатково поданими пенсіонерами, виходячи з розміру місячного заробітку за відповідною посадою, з якої особа вийшла на пенсію, станом на час звернення за призначенням або перерахунком. 40. Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв`язку з підвищенням заробітної плати відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок призначених пенсій провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, у якому настали обставини, що тягнуть зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій провадиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи (частина вісімнадцята статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ). 41. 01 січня 2015 року набрав чинності Закон № 76-VIII, яким, зокрема, частину вісімнадцяту статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ викладено у новій редакції, відповідно до якої умови на порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України. 42. Прийняття зазначеного Закону, як убачається із пояснювальної записки до його законопроекту, було обумовлено необхідністю реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів та приведення до фінансових можливостей держави дії положень окремих законів України, створення умов для стабілізації фінансового стану держави та удосконалення окремих положень соціальної політики. 43. Таким чином, законодавець повноваження на встановлення умов та порядку перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратурипісля 01 січня 2015 року делегував Кабінету Міністрів України. 44. 15 липня 2015 року набрав чинності Закон № 1697-VІІ, згідно з підпунктом 1 пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві положення» якого визнано таким, що втратив чинність із набранням чинності цим Законом, Закон № 1789-ХІІ, крім, зокрема, частин третьої, четвертої, шостої та одинадцятої статті 50-1. 45. За частиною двадцятою статті 86 Закону № 1697-VІІ умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України. 46. Таким чином, на час прийняття постанови № 657, з якою позивач пов`язує виникнення у нього права на перерахунок пенсії, а також на час його звернення до органу прокуратури із заявою про видачу довідки про заробітну плату з метою її пред`явлення до органу ПФУ для перерахунку пенсії, частини тринадцята та вісімнадцята статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ, які визначали право на перерахунок пенсії працівникам прокуратури, втратили чинність, а визначення умов та порядку перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України. При цьому Уряд України відповідний нормативно-правовий акт не прийняв і умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури не визначив . 47. Крім цього, 11 жовтня 2017 року набрав чинності Закон № 2148-VІІІ, яким викладено у новій редакції, зокрема, пункт 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого у разі якщо особі призначено пенсію, зокрема, відповідно до Закону України «Про прокуратуру», її виплата продовжується до переведення за бажанням особи на пенсію на інших підставах або за бажанням особи поновлюється у розмірі, який було встановлено до переведення. До такого переведення розмір пенсії, встановлений до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», не переглядається та пенсія не індексується. Різниця між розміром пенсії, на який має право особа відповідно до зазначених законодавчих актів, та розміром пенсії із солідарної системи відповідно до цього Закону фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України. 48. Згідно зі статтею 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. 49. Посилання позивача на порушення статті 22 Конституції України у зв`язку зі зміною правого регулювання спірних правовідносин є безпідставними, адже ні Закон № 76-VIII, яким, зокрема, частину вісімнадцяту статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ викладено у новій редакції, ні частина двадцята статті 86 Закону № 1697-VІІ не визнані неконституційними Конституційним Судом України, який до того ж у пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 вказав, що одним із визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. 50. Щодо доводів позивача про те, що, отримавши пенсійне забезпечення згідно зі статтею 50-1 Закону № 1789-ХІІ, він отримав також гарантії, що на підставі частини вісімнадцятої вказаної статті при наявності у нього додаткових документів про збільшення заробітної плати працюючого працівника прокуратури на тій категорії посад, з якої він вийшов на пенсію, має право на перерахунок пенсії, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за висновком Конституційного Суду України, викладеним у вказаному вище Рішенні, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а оскільки держава зобов`язана регулювати економічні процеси, встановлювати й застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян, то механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження справедливого балансу між інтересами окремих осіб і інтересами всього суспільства. При цьому зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. 51. Принцип збалансованості інтересів людини з інтересами суспільства сформульовано й у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Сьорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) «спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов`язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини». У рішенні від 17 жовтня 1986 року у справі «Ріс проти Сполученого Королівства» (Rees v. United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що, з`ясовуючи, чи існує позитивне зобов`язання стосовно людини, «належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини». 52. ЄСПЛ у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» (Airey v. Ireland) констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» (Kjartan Аsundsson v. Iceland) від 12 жовтня 2004 року. 53. У рішенні від 03 червня 2014 року у справі «Великода проти України» ЄСПЛ, розглянувши скаргу, зокрема, за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на припинення виплати заявниці державними органами пенсії у розмірах, встановлених рішенням національного суду від 19 січня 2010 року після внесення у 2011 році змін до законодавчих актів, вказав на відсутність втручання у право заявниці на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Такого висновку ЄСПЛ дійшов за відсутності доказів того, що ці зміни внесені не відповідно до законної процедури та за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними. 54. У цьому рішенні ЄСПЛ також вказав на відсутність підстав для висновку про те, що, передавши Кабінету Міністрів України право на встановлення розміру соціальних пільг, Парламент України діяв на порушення якихось положень Конвенції, та зазначив, що зменшення пенсії заявниці очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держава. За відсутності будь-яких доказів щодо протилежного та визнаючи, що держава-відповідач має широке поле свободи розсуду щодо досягнення балансу між правами, що є предметом спору, та економічною політикою, не вважав, що таке зменшення було непропорційним переслідуваній легітимній меті або що воно поклало надмірний тягар на заявницю. 55. В Рішенні від 02 березня 1999 року № 2-рп/99 Конституційний Суд України визначив, що згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту. Здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України. Як і політика ціноутворення, політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, і забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України. 56. Таким чином, Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, а ПФУ - органом, який реалізує таку політику, в тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України. 57. Крім того, в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 визначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. 58. Враховуючи, що Закон № 76-VIII є чинним, а також те, що відповідно до Закону № 1697-VII визначення умов та порядку перерахунку призначених пенсій покладено на Кабінет Міністрів України, беручи до уваги наведені вище правові висновки Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що посилання позивача на звуження його прав та соціальних гарантій є помилковими, оскільки саме Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту, а наслідки внесення змін до законодавства, що врегульовували правовідносини, пов`язані з пенсійним забезпеченням працівників прокуратури, не відносяться до компетенції відповідача та органів ПФУ. 59. Наказом від 03 грудня 2003 року № 319/144 Міністерство праці та соціальної політики України й Головне управління державної служби України затвердили Порядок видачі довідок про заробітну плату для перерахунку пенсій державним службовцям у разі ліквідації органів, з яких особа вийшла на пенсію, а також перейменування (відсутності) посад (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09 грудня 2003 року за № 1134/8455; далі - Порядок № 319/144), у якому, зокрема, встановлено форму, зміст та зразок довідки, визначено, які елементи складу заробітної плати належить включати до неї, на підставі якого нормативного положення вона видається і для яких цілей. 60. Наказом від 19 липня 2010 року № 195 Міністерство праці та соціальної політики України затвердило Порядок видачі довідок про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії особам, звільненим з військової служби, та деяким іншим особам, що відряджалися для виконання службових обов`язків до органів державної влади, місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, ліквідованих без визначення правонаступника, та були звільнені зі служби у зв`язку з виходом на пенсію безпосередньо з посад, на яких вони перебували, або у разі перейменування (відсутності) посад (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12 серпня 2010 року за № 675/17970). Пунктом 3 цього Порядку визначено, що якщо на момент виникнення права на перерахунок пенсії посада, з якої особа звільнена зі служби у зв`язку з виходом на пенсію, відсутня у схемах посадових окладів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України для відповідного органу державної влади, до якого відряджалися особи для виконання службових обов`язків, довідки видають ці органи державної влади в порядку, визначеному пунктом 6 Порядку № 319/144. 61. Постановою правління ПФУ від 04 вересня 2013 року № 15-1 «Про виконання рішень Окружного адміністративного суду міста Києва по справах № 2а-8893/12/2670, № 2а-4753/09/2670» затверджено форму довідки про складові заробітної плати (посадовий оклад, надбавка за ранг, або кваліфікаційні класи, або класний чин, або спеціальні звання, або дипломатичний ранг, надбавка (винагорода) за вислугу років), що подається для призначення пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2013 року за № 1661/24193). 62. Як установив суд першої інстанції, за наявності права на перерахунок пенсії за вислугу років пенсіонерам органів прокуратури на підставі статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ органами прокуратури України визнавалися і застосовувалися вказані вище порядки як універсальні для забезпечення права на перерахунок пенсії за вислугу років пенсіонерам органів прокуратури. 63. Проте постановою правління ПФУ від 04 липня 2016 року № 15-2 «Про внесення змін до постанови правління Пенсійного фонду України від 04 вересня 2013 року № 15-1» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 липня 2016 року за № 1020/29150) з пункту 1 цієї постанови виключений, зокрема, абзац третій щодо затвердження форми довідки про заробітну плату, що подається для перерахунку пенсії непрацюючим державним службовцям, а також державним службовцям, які на момент перерахунку пенсії працюють на інших посадах, ніж ті, з яких їм призначено (перераховано) пенсію. 64. Постанови правління ПФУ від 04 вересня 2013 року № 15-1 та 04 липня 2016 року № 15-2 втратили чинність на підставі постанови правління ПФУ від 17 січня 2017 року № 1-3 «Про форми довідок про заробітну плату для призначення пенсії державним службовцям» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України08 лютого 2017 року за № 180/30048). 65. Згідно з наказом Міністерства соціальної політики України, Національного агентства України з питань державної служби від 23 березня 2017 року № 454/64 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 червня 2017 року за № 767/30635) наказ Міністерства праці та соціальної політики України, Головного управління Державної служби України від 03 грудня 2003 року № 319/144 визнаний таким, що втратив чинність. Наказ набрав чинності з 21 липня 2017 року. 66. Таким чином, на час звернення ОСОБА_1 до Прокуратури Чернігівської області із заявою про видачу довідки про заробітну плату, складові якої відповідають заробітній платі працюючого працівника органів прокуратури, який обіймає посаду, подібну до тієї, що обіймав позивач, для здійснення перерахунку пенсії за вислугу років на підставі Закону № 1789-ХІІ та постанови № 657 станом на 01 вересня 2017 року, положення нормативно-правових актів, якими затверджувалась форма такої довідки та визначався порядок її заповнення, втратили чинність, а іншого нормативного-правового акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта видачі відповідної довідки, немає. 67. За таких обставин, а також ураховуючи відсутність правових підстав для перерахунку пенсії позивача, у відповідача не було підстав для видачі позивачу відповідної довідки, у зв`язку із чим відмова в її видачі з одночасним роз`ясненням при цьому суті змін до пенсійного законодавства України не порушила прав та законних інтересів ОСОБА_1 68. До того ж відповідно до статті 101 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» підприємства та організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам або державі внаслідок несвоєчасного оформлення або подання пенсійних документів, а також за видачу недостовірних документів, і відшкодовують її. 69. Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є правильним. 70. Доводи та міркування інших скаржників, викладені в апеляційних скаргах, також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. 71. Згідно із частиною третьою статті 291 КАС України правові висновки Великої Палати Верховного Суду в цій зразковій справі мають враховуватися судами при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам та обставинам, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року. Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг 72. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. 73. На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. 74. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено внаслідок повного з`ясування обставин справи, що мають значення для її вирішення, з дотриманням норм процесуального права та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити апеляційні скарги та заяви про приєднання до апеляційної скарги позивача без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року - без змін. Керуючись статтями 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , а також заяви ОСОБА_8 , Професійної спілки працівників державних установ України про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 , - залишити без задоволення. 2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя -доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. М. Ситнік В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 85776329
  8. Постанова Іменем України 12 червня 2019 року м. Київ Справа № 487/10128/14-ц Провадження № 14-473 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (далі також - прокурор) в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року, ухвалене суддею Карташевою Т. А., й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Самчишиної Н. В., Галущенка О. І., Серебрякової Т. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 16 жовтня 2014 року прокурор звернувся з позовом, в якому просив: 1.1. Визнати незаконним і скасувати рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року (далі - оскаржене рішення) в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 997 кв. м на АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка). 1.2. Визнати недійсним договір купівлі продажу спірної земельної ділянки від 31 травня 2012 року, укладений ОСОБА_1 із ОСОБА_2 (далі - договір купівлі-продажу). 1.3. Визнати недійсним державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії ЯИ № 140146 від 28 жовтня 2009 року (далі - державний акт), і скасувати його державну реєстрацію. 1.4. Повернути спірну земельну ділянку з грошовою оцінкою 206 177,42 грн до комунальної власності. 1.5. Визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити строк на звернення до суду. 2. 27 січня 2016 року прокурор подав заяву, в якій виклав позовні вимоги так: 2.1. Визнати незаконними та скасувати пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення, згідно з якими затверджений проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки за рахунок земель Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Миколаївбудпроект» «з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд», а сама ця ділянка передана у власність ОСОБА_1 2.2. Визнати недійсним державний акт. 2.3. Повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність. 3. Мотивував позовні вимоги так : 3.1. На підставі пунктів 48 і 48.1 оскарженого рішення ОСОБА_1 отримала державний акт, а 31 травня 2012 року уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу. 3.2. Оскаржене рішення у відповідній частині прийняте, а державний акт виданий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману. 3.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18, спірна земельна ділянка також віднесена до території зелених насаджень загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва. 3.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади не з її волі. 3.5. Строк для звернення до суду з цим позовом прокурор не пропустив, оскільки порушення законодавства під час відведення у власність громадянам земельних ділянок, зокрема спірної земельної ділянки, органи прокуратури виявили у березні 2013 року. 3.6. Миколаївська міська рада, яка є представником територіальної громади та відповідачем у справі, всупереч інтересам територіальної громади розпорядилася спірною земельною ділянкою, а тому до суду з позовом в інтересах держави звернувся прокурор. 4. Крім того, у заяві прокурор просив також залишити без розгляду позов у частині вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу. (2) Короткий зміст рішень суду першої інстанції 5. 9 червня 2016 року Заводський районний суд м. Миколаєва постановив ухвалу, якою залишив без розгляду вимогу прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу. 6. Того ж дня Заводський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким позов задовольнив : 6.1. Визнав незаконними та скасував пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення. 6.2. Визнав недійсним державний акт. 6.3. Зобов`язав ОСОБА_2 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку. 7. Мотивував рішення так : 7.1. Спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду, а її цільове призначення не було змінене в установленому законом порядку. 7.2. Землі у межах двох кілометрів прибережних захисних смуг уздовж морів не можна передавати у власність громадян, оскільки ці землі належать до земель водного фонду України. 7.3. Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 та від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14. 7.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади поза волею останньої, а тому є підстави для її витребування на підставі приписів статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. 7.5. Доводи представників ОСОБА_1 щодо пропуску прокурором позовної давності є необґрунтованими з огляду на таке: 7.5.1. Прокурор подав позов в інтересах держави. Власником спірної земельної ділянки є територіальна громада. Чинне законодавство України визначає орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державну інспекцію сільського господарства України). Однак у цього органу немає повноваження звертатися до суду з такими вимогами як у цій справі. 7.5.2. У приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Відтак, обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14). 7.5.3. Підставою для звернення до суду з цим позовом стало те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду. Ці порушення прокуратура виявила під час проведеної у березні 2013 року перевірки на підставі постанови прокурора від 11 березня 2013 року № (15-30)203вих.-13, винесеної після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману. 7.5.4. Немає доказів того, що Державній інспекції сільського господарства України було або могло бути відомо про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 Тільки 30 квітня 2013 року на виконання постанови прокурора від 11 березня 2013 року зазначена інспекція провела перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради, та встановила низку порушень законодавства України. 7.5.5. Присутність працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства, які органи прокуратури встановили лише під час системної та детальної перевірки землевпорядної документації у березні 2013 року. 7.5.6. Про порушення прав та інтересів держави прокурору стало відомо у березні 2013 року, а до суду з позовом він звернувся у 2014 році, тобто у межах позовної давності. (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 19 вересня 2016 рокуАпеляційний суд Миколаївської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 9. Ухвалу апеляційний суд мотивував так : 9.1. Висновок суду першої інстанції про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду обґрунтований належними та допустимими доказами. 9.2. У затвердженому проекті землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність не враховані законодавчо визначені розміри та межі прибережної захисної смуги Бузького лиману, хоча це унеможливлювало відведення спірної земельної ділянки у приватну власність для індивідуального будівництва. 9.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) належать до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво. 9.4. Не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони. 9.5. Приймаючи оскаржене рішення, Миколаївська міська рада порушила вимоги чинного законодавства, права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави. 9.6. Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор просив застосувати приписи статті 388 ЦК України. 9.7. Стан і збереження прибережних захисних смуг мають загальнодержавне значення. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном. 9.8. Суд першої інстанції позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу залишив без розгляду, і ця ухвала не є предметом апеляційного перегляду. Тому необґрунтованим є довід апеляційної скарги про те, що юридичною підставою повернення спірної земельної ділянки є припис статті 216 ЦК України. 9.9. Довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не вирішив вимогу прокурора про скасування державної реєстрації державного акта, зазначену у позовній заяві від 16 жовтня 2014 року, є необґрунтованим, оскільки прокурор, письмово уточнивши позовні вимоги 27 січня 2016 року, не пред`явив такої вимоги. 9.10. З огляду на те, що позовні вимоги, які задовольнив суд, були предметом судового розгляду, стосовно них сторони надали суду пояснення, заперечення та відповідні докази, не є підставою для скасування рішення довід апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції приписів статті 31 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом, оскільки прокурор уточнив позовні вимоги після початку розгляду справи по суті. 9.11. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, у приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у жовтні 2014 року, а об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно поза волею власника вибула з володіння останнього через порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади й інтересів держави, з`явилася у лютому 2013 року. Через повідомлення у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт 11 березня 2013 року прокурор виніс постанову про проведення перевірки. Внаслідок такої перевірки прокурор виявив факти грубих порушень законодавства незаконним наданням в оренду та в приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману загальною площею 31,7 га та подав 19 позовних заяв до суду про повернення відповідних земельних ділянок у Заводському районі м. Миколаєва у власність територіальної громади міста. З огляду на вказане позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України, прокурор не пропустив. 9.12. Рішення суду першої інстанції щодо суті спору є законним та обґрунтованим. (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 11. У касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 12. 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 13. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо визначення початку перебігу позовної давності та врахування дати прокурорської перевірки, викладеного у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16, 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17, 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16, 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16. 14. Як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, у вказаних постановах Верховного Суду України є висновок про те, що приписи про початок перебігу позовної давності поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На думку цієї колегії суддів, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду за аналогічних фактичних обставин вказала протилежне: 14.1. У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що «висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковими». 14.2. У постанові 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, «вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які би засвідчили поважність причин пропуску позовної давності. Такої ж позиції дотримував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.Разом з тим, всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України суди належним чином не з`ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були». 15. Вказане, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не є вираженням позиції Великої Палати Верховного Суду у конкретних справах, оскільки воно екстраполюється на всі земельні спори, в яких позов подав прокурор і в яких необхідно обчислювати початок перебігу позовної давності, а також враховувати значення дати ініційованої прокурором перевірки. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. ОСОБА_2 . мотивує касаційну скаргу так: 16.1. Суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, від якої позивач не відмовився, а також розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінений предмет і підстави позову. Крім того, прокурор Каткова В. А. не мала права подавати таку заяву. 16.2. Фактичні розміри та межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а відсутність «відповідного проекту» та виділення на його підставі водоохоронних зон і прибережних захисних смуг не підтверджує встановлення останніх. 16.3. Суди касаційних інстанцій у 2011-2013 роках, розглядаючи справи щодо застосування статей 60 і 88 Водного кодексу України (далі - ВК України), доходили висновків, що відсутність проекту землеустрою підтверджує невстановлення прибережної захисної смуги (ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11, від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 і від 3 жовтня 2012 року у справі № 6-31385св12, постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166). Окрім того, у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц за подібними позовами прокурора суди дійшли такого ж висновку про застосування статей 60 та 88 ВК України. 16.4. Суди попередніх інстанцій не оцінили належно витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , рішення Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» і лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови. 16.5. Прокурор згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України мав зазначити позивачем Миколаївську міську раду, оскільки спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності, і саме рада є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Однак суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції та територіальної громади м. Миколаєва. 16.6. Миколаївська міська рада розпорядилася спірною земельною ділянкою з власної волі. 16.7. Апеляційний суд ніяк не мотивував свою ухвалу, зокрема в частині «співвідношення рішень Європейського суду з прав людини з нормами національного права й обставинами конкретної справи», що є безумовним порушенням права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та неврахуванням висновків Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладених у рішенні від 10 травня 2011 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine, заява № 4909/04). 16.8. Суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom, заява № 44277/98). Окрім цього, у справі № 487/10128/14-ц треба застосувати висновки ЄСПЛ, висловлені у рішенні від 22 листопада 2007 року у справі «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine, заява № 22603/02), оскільки як заявник в останній, так і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не знали і не могли знати про те, що майно відчужене поза межами повноважень відповідного органу. 16.9. Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував рішення ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року (Raimondo v. Italy, заява № 12954/87), «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року (Arcuri and Others v. Italy, заява № 52024/99) та «Ріела й інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року (Riela and Others v. Italy, заява № 52439/99), які офіційно не перекладені українською мовою, з їхніми текстами можна ознайомитися лише на офіційному сайті ЄСПЛ на англійській або французькій мові, а з рішенням «Ріела й інші проти Італії» - тільки на французькій мові. Крім того, ці рішення та застосовані апеляційним судом рішення ЄСПЛ у справах «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року (Phillips v. the United Kingdom, заява № 41087/98) та «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року (Ismayilov v. Russia, заява № 30352/03) стосуються суттєво відмінних від справи № 487/10128/14-ц обставин. 16.10. Суди порушили приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, оскільки « ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не знали та не могли знати про те, що майно відчужується поза межами повноважень державного органу» - Миколаївської міської ради. Суди поклали на ОСОБА_2 індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння її майном. 16.11. Земельна ділянка, яку суд повернув у комунальну власність, не зможе бути використана для встановлення прибережної захисної смуги чи створення рекреаційної зони, оскільки на ній споруджений будинок ОСОБА_2 Остання буде позбавлена можливості реалізувати права власника щодо розпорядження майном з огляду на вимоги статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), що утворює самостійний склад порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 16.12. Суди першої й апеляційної інстанцій порушили статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, не встановивши жодної компенсації за помилку державних органів та органів місцевого самоврядування. Відповідно до висновків ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), які мали бути застосовані у цій справі, потреба виправити помилку не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Таку компенсацію за помилки має надати саме держава, а не продавець спірної земельної ділянки, яка також є потерпілою стороною від незаконних дій органів влади. 16.13. Суд апеляційної інстанції дослівно та з повним збереженням стилістики процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, про застосування ЄСПЛ статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак апеляційний суд не оцінив те, чи був чітким і передбачуваним закон, на якому ґрунтується вимога про втручання у право на мирне володіння майном, та чи може бути застосований обраний прокурором спосіб захисту суспільного інтересу з огляду на обставини цієї конкретної справи. 16.14. Суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України та не врахували висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 і від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15. 16.15. Суди попередніх інстанцій не врахували, що 17 лютого 2016 року Верховний Суд України задовольнив частково заяву власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 та прийняв постанову у справі № 6-2407цс15, якою скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, вказавши, що треба було з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави, яке пов`язане з моментом, коли саме уповноваженому органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Цей висновок також застосував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 квітня 2016 року, постановивши ухвалу у справі № 487/10114-ц, якою касаційну скаргу ще одного власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 задовольнив частково: скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. (2) Позиція прокурора 17. У листопаді 2016 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні та залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін. 18. Мотивує заперечення на касаційну скаргу так : 18.1. Уточнюючи позовні вимоги, прокурор не змінював обставини (підстави), на яких вони ґрунтуються. 18.2. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави, набувши статус позивача, оскільки Миколаївська міська рада, яка прийняла незаконне оскаржене рішення, не може бути позивачем за вимогою про визнання незаконним і скасування цього рішення. 18.3. Витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 відповідає публічному інтересу та не порушує принцип пропорційності. 18.4. Під час розгляду справи ОСОБА_2 питання про компенсацію за втручання держави в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою не порушувала. А тому без її ініціативи суд не мав права вирішувати це питання. Крім того, той факт, що під час розгляду справи суд не вирішив питання компенсації, не свідчить про порушення принципу пропорційності, оскільки на підставі приписів статті 661 ЦК України ОСОБА_2 не позбавлена можливості ініціювати відшкодування завданих їй збитків. 18.5. В органів прокуратури не було об`єктивної можливості дізнатися про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва під час прийняття Миколаївською міською радою оскарженого рішення, а громадські слухання щодо можливості прийняття оскарженого рішення не проводилися. Лише після встановлення у лютому 2013 року металевої огорожі для будівництва та початку вирубування зелених насаджень, зокрема, на земельній ділянці, територіальна громада дізналася про порушення її прав, а прокуратура - у березні 2013 року, коли провела відповідну перевірку. (3) Позиція інших учасників справи 19. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо повноважень прокурора 20. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). 21. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. 22. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час подання позову, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. 23. Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина перша статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду (далі - Закон № 1789-XII)). 24. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду). 25. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (частина третя статті 36-1 Закону № 1789-XII). За наявності зазначеної підстави з метою представництва держави прокурор має, зокрема, право в порядку, передбаченому процесуальним законом, звертатися до суду з позовами (пункт 1 частини п`ятої зазначеної статті).Обираючи форму представництва, передбачену частиною п`ятою статті 36-1 Закону № 1789-XII, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення, зокрема, інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту (частина шоста вказаної статті). 26. ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35). 27. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. 28. Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва. 29. Прокурор вказував, що повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, а визначений у законодавстві орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державна інспекція сільського господарства України) не має повноважень звертатися до суду з вимогами, які заявив прокурор у цій справі. 30. З огляду на вказане, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Миколаївської міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 безоплатно набула у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, та у збереженні прибережної захисної смуги Бузького лиману, і згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду, набув статус позивача. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що прокурор без достатніх підстав не зазначив позивачем відповідача - Миколаївську міську раду як орган, уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах. 31. Крім того, необґрунтованим є довід касаційної скарги і про те, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції. У рішенні суд першої інстанції чітко вказав, що Держсільгоспінспекція не мала повноважень для звернення до суду з вимогами, які заявив у позовній заяві прокурор. Жодних висновків про те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції в оскаржених судових рішеннях немає. 32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного інтересу громадськості до збереження у м. Миколаєві зеленої зони загального користування і прибережної захисної смуги Бузького лиману (див. також пункти 108-123 цієї постанови), прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави. (1.2) Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою 33. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). 34. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). 35. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). 36. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній метівтручання у право: 36.1. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. 36.2. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. 36.3. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). 37. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. (1.2.1) Чи ґрунтувалося втручання у право мирного володіння майном на законі? (1.2.1.1) Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки 38. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України). 39. До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин). 40. До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу). 41. Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). 42. Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадкомпередання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті «ґ» частини третьої статті 83 і в частині другій статті 59 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів (див. також пункт 125.4.1 цієї постанови). 43. Суд апеляційної інстанції процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, стосовно практики ЄСПЛ щодо критеріїв, які слід оцінювати, визначаючи сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте, як слушно зауважила ОСОБА_2 у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції не оцінив чіткість і передбачуваність норм, на яких ґрунтується втручання у право ОСОБА_2 на мирне володіння майном. З огляду на це, виправляючи порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами нижчих інстанцій, оцінку доступності, чіткості та передбачуваності відповідних норм надає Велика Палата Верховного Суду у цій постанові (див. також пункт 125.4.1 останньої). 44. На підставі наданих сторонами доказів суди встановили, а ОСОБА_2 не заперечує, що ОСОБА_1 безоплатно отримала у власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд спірну земельну ділянку. Причому, як встановили суди, ця ділянка розташована за 9 м від урізу води. 45. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). 46. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)). 47. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил). 48. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. 49. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України). Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України). 50. Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року № 4709-VI перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Однак передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України і після прийняття оскарженого рішення не передбачав. Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України). 51. ОСОБА_2 вважає, що відсутність відповідного проекту землеустрою підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, незважаючи на законодавче закріплення їх існування та на встановлене судами першої й апеляційної інстанцій вкрай близьке розташування спірної земельної ділянки до урізу води. Тоді як заступник прокурора Миколаївської області вказує на те, що суди дійшли правильного висновку про доведеність знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, про її належність до земель водного фонду, а також про невідповідність вимогам водного законодавства передання спірної земельної ділянки у приватну власність. 52. Суди з урахуванням наведених вище приписів, акта обстеження державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Держекоінспекції від 14 березня 2013 року (т. 1, а. с. 14-15), схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, ситуаційного плану з експлікацією земельних угідь за формою 6-зем (т. 1, а. с. 74) встановили належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману та її розташування за 9 м від урізу води. З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має можливості переоцінити докази та встановити наявність у спірної земельної ділянки іншого режиму, ніж той, що встановлений у рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій. 53. Згідно із застосованим судом першої інстанції висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (статтею 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом (аналогічного висновку дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц). 54. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги щодо необхідності врахування висновків касаційних судів, викладених у рішеннях у справах № 6-11401св11, № 6-48577ск11, № 6-31385св12, № 12/5166, а також висновків судів у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц з огляду на таке: 54.1. Відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, а не у судових рішеннях судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, мали враховувати інші суди загальної юрисдикції, застосовуючи відповідні норми права. 54.2. У жодній з указаних вище справ Верховний Суд України рішення не ухвалював. Ті ж висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, які він виклав у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, застосував у справі № 487/10128/14-ц суд першої інстанції, рішення якого залишив без змін апеляційний суд. 54.3. Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11 і від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 та Вищий господарський суд України у постанові від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166 не ухвалили рішень щодо суті спору, направивши зазначені справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 54.4. У справі № 487/4442/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні апеляційного суду не перевіряв суд касаційної інстанції, а у справі № 487/4454/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні суду першої інстанції не перевіряли ні апеляційний, ні касаційний суди (відсутні їхні рішення щодо суті спору). 55. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» № 2740-VI від 2 грудня 2010 року). 56. На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486). 57. Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (частини третя статті 60 ЗК України). 58. Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій», який був чинним на час прийняття оскарженого рішення). 59. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду вважає, що законодавство, чинне на момент прийняття оскарженого рішення, вимагало визначати прибережні захисні смуги у межах населених пунктів з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері (а не на підставі «відповідного проекту», як зазначає у касаційній скарзі ОСОБА_2 ) та виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості (у цій справі - виходячи з існування фактичної забудови спірної земельної ділянки). 60. Суд першої інстанції встановив, що 19 червня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 35/51 про передання в оренду ТзОВ «Миколаївбудпроект» для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 , земельної ділянки, частину якої 4 вересня 2009 року ця рада відповідно до пунктів 48-48.1 оскарженого рішенняпередала у приватну власність ОСОБА_1 як спірну земельну ділянку. Відповідно до пояснювальної записки до проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 ця ділянка була вільна від забудови та вкрита багаторічними земельними насадженнями. Факт належності спірної земельної ділянки до території зелених насаджень загального користування встановив і суд апеляційної інстанції. 61. Місцеві правила забудови - це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»). 62. У пункті 1.4 глави 1 частини ІІ «Вимоги та обмеження використання і забудови земельних ділянок на території міста» Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41 і які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, ця рада передбачила реалізацію розробленого ВАТ «Миколаївводпроект» ще у 1997 році робочого проекту «Установление водоохранной зоны и прибрежной защитной полосы рек Ингул, Ю. Буг и Бугского лимана на территории города Николаева», а також констатувала, що прибережна захисна смуга Бузького лиману належить до природоохоронних планувальних обмежень, які регламентують використання відповідних територій, що не можуть змінювати свої природоохоронні функції. 63. Крім того, у пункті 3.4 глави 3 частини І «Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста"» Правил використання та забудови території м. Миколаєваміська рада вказала на те, що обов`язковою умовою при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, є дотримання положень, що стосуються організації водоохоронних зон. Тим самим Миколаївська міська рада визнала пріоритет норм щодо організації водоохоронних зон, зокрема і прибережної захисної смуги, перед вирішенням питань реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, у тому числі питань нової їх забудови. 64. Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). 65. Тому, плануючи виділення земельних ділянок у м. Миколаєві під будівництво, міська рада мала врахувати, що відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм (далі - ДБН) 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, уздовж берегів водойм прибережні смуги установлюються завширшки не менше 20 м від урізу води, що відповідає нормальному підпертому рівню водойми. Натомість спірна земельна ділянка, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, розташована за 9 м від урізу води, що всупереч Правилам використання та забудови території м. Миколаєва унеможливлює дотримання положень, які стосуються організації водоохоронних зон. 66. Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (абзац восьмий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»). 67. Ураховуючи, зокрема, встановлені судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що порушують конкретні умови забудови, які склалися на спірній земельній ділянці до прийняття оскарженого рішення, і такими, що унеможливлюють дотримання режиму прибережної захисної смуги, передання у приватну власність спірної земельної ділянки для нового житлового будівництва, а також з цією метою знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, про що зазначалось у публікаціях мас-медіа, які стали приводом для проведення у березні 2013 року прокурорської перевірки (т. 2, а. с. 244-261). 68. Заперечуючи у касаційній скарзі проти встановленого судами першої й апеляційної інстанцій факту (який не може переоцінити суд касаційної інстанції) належності спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману, ОСОБА_2 не висловлює заперечень щодо встановленого судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, факту належності земельних ділянок на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а також факту віднесення відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірної земельної ділянки до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво. 69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 1 вересня 2016 року ОСОБА_2 подала до апеляційного суду заяву, в якій просила врахувати прийняття Миколаївською міською радою рішення № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» та лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги, які зводилися до переоцінки доказів, а також вказав, що не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони. 70. З огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України, а також враховуючи те, що зазначеного рішення Миколаївської міської ради не існувало на час виникнення спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки зазначеним рішенню Миколаївської міської ради та листу Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року. 71. Земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 ЗК України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина друга стаття 52 ЗК України). 72. Тому передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило приписам ЗК України (аналогічний висновок викладений у пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 761/31121/14-ц). 73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, як встановив суд першої інстанції, на зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (як частини земельної ділянки ТзОВ «Миколаївбудпроект», з якої Миколаївська міська рада згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення спірну земельну ділянку виділила) була накладена заборона. Суд першої інстанції встановив, що на таку заборону вказала Миколаївська міська рада у пункті 54-54.1 рішення № 35/51 від 19 червня 2009 року (т. 1, а. с. 8), передаючи в оренду земельну ділянку для ТзОВ «Миколаївбудпроект». А суд апеляційної інстанції встановив, що наявні у матеріалах справи докази не підтверджують того, що Миколаївська міська рада відповідно до законодавства змінила цільове призначення спірної земельної ділянки на землі житлової забудови. Згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення Миколаївська міська рада, не дотримуючи порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та порушуючи відповідну заборону, згадану у пункті 54 рішення Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року, «віднесла» спірну земельну ділянку до земель житлової забудови, вказавши після цього, що обмеження використання спірної земельної ділянки згідно з Класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок відсутні. 74. З огляду на викладене, враховуючи те, що суд касаційної інстанції не повноважний встановлювати факти, як і змінювати оцінку доказів у справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, правильно застосували приписи ЗК України і ВК України щодо цільового призначення спірної земельної ділянки. (1.2.1.2) Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду 75. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. 76. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. 77. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. 78. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). 79. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). 80. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц). 81. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. 82. Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факти початку перебігу позовної давності та належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності м. Миколаєва, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України. 83. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia(«суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. 84. У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем, ОСОБА_2 і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387 і 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення. 85. В ухвалі від 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду просить відступити, зокрема, від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах у справах № 6-2304цс16, № 6-3089цс15, № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 за позовами прокурорів в інтересах держави до міських рад та фізичних осіб. Ці справи, як і справа № 487/10128/14-ц, також стосувалися незаконності передання земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, а справи № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 стосувалися земельних ділянок, переданих за оскарженим рішенням фізичним особам у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. В усіх цих справах через невстановлені суттєві обставини, зокрема момент, з якого позивач дізнався чи мав дізнатися про порушення його права, Верховний Суд України остаточне рішення не ухвалив, а направив справи на новий розгляд до суду першої інстанції. 86. У постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 Верховний Суд України, використовуючи різні формулювання, дійшов висновку про можливість захисту порушеного права власника земельної ділянки водного фонду у межах загальної позовної давності. А крім того, у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 Верховний Суд України правильно вказав на те, що неможливим є одночасне подання віндикаційного та негаторного позову, й у випадках, коли такі вимоги заявлені одночасно, суд має самостійно визначити, яку вимогу по суті, а не за формою, поставив позивач, і застосувати належні норми права. 87. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 88. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. 89. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм, або повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок(див. окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16). 90. Оскільки наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і в пунктах 70-71 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, щодо застосування норм матеріального права про позовну давність і про усунення власником перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду неповністю узгоджуються з відповідними висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, Велика Палата Верховного Судувважає за необхідне конкретизувати ці висновки Верховного Суду України з огляду на те, що вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. 91. Зазначене не впливає на висновки щодо суті касаційної скарги у справі № 487/10128/14-ц, зокрема, з огляду на те, що суди першої й апеляційної інстанцій дослідили обставини початку перебігу позовної давності та встановили, що прокурор не пропустив трирічний строк на звернення до суду з дня, коли дізнався або мав дізнатися про порушення права комунальної власності на спірну земельну ділянку. (1.2.1.3) Щодо позовної давності 92. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 93. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 94. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). 95. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц). 96. У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, колипро порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. 97. З огляду на вказане відсутні підстави вважати, що у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18), як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 12 вересня 2018 року у справі № 487/10128/14-ц, Велика Палата Верховного Суду за аналогічних обставин дійшла протилежних висновків. 98. У касаційній скарзі є довід про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України, оскільки прокурор мав можливість провести перевірку правомірності прийняття оскарженого рішення з власної ініціативи та звернутися з відповідним позовом у межах перебігу позовної давності. 99. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що з позовом до суду прокурор звернувся у межах перебігу позовної давності. 99.1. Суд першої інстанції вказав на те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду під час проведеної у березні 2013 року перевірки після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману. Доказів того, що Державна інспекція сільського господарства України до цього знала або могла знати про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , немає, а власну перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради зазначена інспекція провела 30 квітня 2013 року, тобто пізніше, ніж прокурор. Крім того, суд першої інстанції встановив, що факт присутності працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства; такі порушення органи прокуратури встановили лише під час перевірки у березні 2013 року. 99.2. Апеляційний суд також підтвердив, що тільки у лютому 2013 року за повідомленнями у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення там підготовчих будівельних робіт з`явилася об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника, і у березні того ж року прокурор провів відповідну перевірку.
  9. Постанова Іменем України 26 червня 2019 року м. Київ Справа № 587/430/16-ц Провадження № 14-104 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом заступника керівника Сумської місцевої прокуратури Сумської області (далі також - прокурор) до Головного управління (далі також - ГУ) Держгеокадастру у Сумській області, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсним договору оренди і повернення земельної ділянки за касаційною скаргою заступника прокурора Сумської області на ухвалу Сумського районного суду Сумської області від 12 липня 2017 року, постановлену суддею Дашутіним І. В., й ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 14 вересня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Собини О. І., Ткачук С. С., Кононенко О. Ю. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 9 березня 2016 року прокурор звернувся до суду з позовом, в якому просив: 1.1. Визнати незаконним і скасувати наказ ГУ Держземагентства у Сумській області № 18-5645/16-14-СГ від 24 грудня 2014 року про надання дозволу ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 46 га. 1.2. Визнати незаконним і скасувати наказ ГУ Держземагентства у Сумській області № 18-773/16-15-СГ від 8 травня 2015 року (далі разом - оскаржені накази) про надання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 46 га (кадастровий номер 5924755500:06:001:0063) на території Низівської селищної ради Сумського району (далі - земельна ділянка). 1.3. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 8 травня 2015 року, укладений ГУ Держземагентства у Сумській області з ОСОБА_1 (далі - договір оренди земельної ділянки). 1.4. Зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку вартістю 1 128 022,12 грн до земель запасу державної власності. 2. Мотивував позов такими обставинами : 2.1. 9 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Сумській області з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років для ведення фермерського господарства за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення. У цьому клопотанні ОСОБА_1 не зазначив кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне отримання земельних ділянок у власність, чим порушив частину першу статті 7 Закону України «Про фермерське господарство». 2.2. До вказаного клопотання ОСОБА_1 долучив обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в якому зазначив, що за рахунок прибутку, одержаного від ведення фермерського господарства, здійснюватиме ремонт і оновлення машинно-тракторного парку. Однак відповідно до листа Державної інспекції сільського господарства в Сумській області від 8 лютого 2016 року (вих. № 281) трактори, самохідні шасі й інша самохідна техніка за ОСОБА_1 не зареєстрована. 2.3. 24 грудня 2014 року ГУ Держземагентства у Сумській області видало наказ № 18-5645/16-14-СГ про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. 2.4. 8 травня 2015 року ГУ Держземагентства у Сумській області видало наказ № 18-773/16-15-СГ про затвердження проекту землеустрою та надання ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства. 2.5. 8 травня 2015 року відповідачі уклали договір оренди земельної ділянки. Під час його укладення сторони порушили вимоги частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі», частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель», пункту 288.5 статті 288 та пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України. 2.6. Недійсність договору оренди земельної ділянки зумовлена тим, що відповідачі уклали його на підставі незаконного наказу ГУ Держземагентства у Сумській області. Зміст вказаного договору суперечить Цивільному та Податковому кодексам України, а також іншим актам цивільного законодавства й інтересам держави. 2.7. Відповідно до листа ГУ Держгеокадастру у Сумській області від 8 лютого 2016 року (вих. № 10-18-7777.8-2011/2-16) технічна документація з нормативної грошової оцінки земельної ділянки в установленому законодавством порядку не розроблялася. 2.8. Всупереч статті 8 Закону України «Про фермерське господарство» ОСОБА_1. не зареєстрував фермерське господарство. Він не сплачує орендну плату за користування земельною ділянкою, на податковому обліку не перебуває, а відповідно до реєстраційних та облікових даних є керівником Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Нижньосироватське», основним видом діяльності якого є сільськогосподарське виробництво. 2.9. У спірних правовідносинах відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції, а тому прокурор є позивачем у справі за вимогами до ГУ Держгеокадастру у Сумській області та ОСОБА_1 . Короткий зміст рішень суду першої інстанції 3. 9 березня 2016 року Сумський районний суд Сумської області постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі. 4. 5 вересня 2016 року Сумський районний суд Сумської області постановив ухвалу, якою задовольнив клопотання представника ОСОБА_1 про витребування доказів та витребував, зокрема, у Сумської місцевої прокуратури Сумської області копію звернення до ГУ Держгеокадастру у Сумській області з повідомленням про подання позову в інтересах держави до суду та витребував у ГУ Держгеокадастру у Сумській області відповідь на це повідомлення. 5. На виконання вказаної ухвали заступник керівника Сумської місцевої прокуратури повідомив листом від 13 вересня 2016 року суд першої інстанції про те, що оскільки у цій справі відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, повідомлення, передбачені частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон), суб`єктам владних повноважень не надсилалися. 6. 12 липня 2017 року Сумський районний суд Сумської області постановив ухвалу, якою залишив без розгляду позовну заяву прокурора. 7. Мотивував ухвалу так : 7.1. Прокурор лише формально вказав про те, що у цій справі відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. 7.2. Держгеокадастр України в особі голови на виконання повноважень у сфері розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної форми власності має право у позасудовому порядку скасувати повністю або частково акт головного управління. Крім того, територіальний орган Держгеокадастру, яким є ГУ Держгеокадастру у Сумській області, має право звертатися до суду у сфері розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної форми власності та здійснювати державний нагляд у сфері землеустрою. 7.3. Тому помилковими є доводи прокурора щодо відсутності органу, уповноваженого державою на виконання функцій розпорядника земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної форми власності та здійснення державного нагляду у цій сфері. 7.4. Якщо порушення правил статей 119, 120 ЦПК України виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового розгляду або настають наслідки, передбачені пунктом 8 частини першої статті 207 ЦПК України. 7.5. Представник ОСОБА_1 . заявляла клопотання про надання з боку прокурора доказів, які би свідчили про невиконання або неналежне виконання з боку ГУ Держгеокадастру в Сумській області повноважень у сфері розпорядження земельною ділянкою та у сфері нагляду, або про відсутність повноважень у цього органу на звернення до суду, чи у позасудовому порядку усунути виявлені порушення, що надало би прокурору право звернутися до суду у порядку статті 45 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у чинній на той час редакції. 7.6. Прокурор таких доказів не надав, що підтверджує те, що він не усунув зазначені недоліки, і його позовна заява не відповідає вимогам статті 119 ЦПК України. Тому відповідно до пункту 8 частини першої статті 207 ЦПК України є підстава залишити цю заяву без розгляду. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 14 вересня 2017 року Апеляційний суд Сумської області постановив ухвалу, якою залишив ухвалу Сумського районного суду Сумської області від 12 липня 2017 року без змін. 9. Мотивував ухвалу так : 9.1. Наявність підстав для представництва інтересів держави прокурор має обґрунтувати у суді. Таке представництво він здійснює виключно після підтвердження судом підстав. 9.2. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 5 «Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру» ГУ Держземагентства у Сумській області було реорганізоване шляхом приєднання до новоствореного ГУ Держгеокадастру у Сумській області. 9.3. Повноваження територіальних управлінь Держгеокадастру регламентуються, зокрема, Положенням про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 3 лютого 2015 року № 14 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, і Положенням про Головне управління Держгеокадаструу Сумській області. Згідно з цими положеннями ГУ Держгеокадастру в області наділене повноваженнями щодо розпоряджання землями державної власності сільськогосподарського призначення у межах, визначених Земельним кодексом (далі - ЗК) України, та здійснює державний нагляд у сфері землеустрою. Вказані повноваження ГУ Держгеокадастру в області реалізує, зокрема, шляхом видання наказів організаційно-розпорядчого характеру, а згідно з пунктом 9 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області акти ГУ Держгеокадастру в області можуть бути скасовані Головою Держгеокадастру повністю чи в окремій частині, зокрема, за дорученням Віце-прем`єр-міністра України - Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, а також Віце-прем`єр-міністром України - Міністром регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України - у разі відмови голови Держгеокадастру скасувати такі акти. 9.4. Обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що Держгеокадастр в особі голови на виконання повноважень у сфері розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності має право у позасудовому порядку скасувати повністю або частково акт ГУ Держгеокадастру в області, а також має законодавчо встановлене право на звернення до суду у сфері розпоряджання земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності та здійснює державний нагляд у сфері землеустрою. 9.5. Тому помилковими є доводи прокурора щодо відсутності органу, уповноваженого державою на виконання функцій розпорядника земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної форми власності та здійснення державного нагляду у цій сфері. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У жовтні 2017 року заступник прокурора Сумської області подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. 11. Просить скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду через неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 12. 6 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 13. Обґрунтував ухвалу тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, не зазначив орган, в інтересах якого подав позов, тому, що цей орган, а саме ГУ Держгеокадастру у Сумській області як правонаступник ГУ Держземагентства у Сумській області, є відповідачем. З огляду на предмет спору ГУ Держгеокадастру у Сумській області не може бути одночасно позивачем і відповідачем в одній справі. 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у постановах від 7 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, від 5 липня 2018 року у справі № 917/1461/17 та від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15, які свідчать про неоднакове застосування статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у подібних правовідносинах Верховним Судом: 15.1. У постанові від 7 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 за позовом заступника прокурора Хмельницької області в інтересах держави до Публічного акціонерного товариства «Хмельницькобленерго», ТзОВ «Еліз» про визнання недійсним рішення тендерного комітету, оформленого протоколом розгляду тендерних пропозицій, визнання переможцем відкритих торгів, визнання недійсним договору поставки від 4 вересня 2017 року Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку, що, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави та зазначаючи, що відсутній орган, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор повинен не лише обґрунтувати, чому відсутній цей орган, але й надати докази того, що прокурор вчинив усі необхідні дії для того, аби встановити такий орган. 15.2. У постанові від 5 липня 2018 року у справі № 917/1461/17 за позовом заступника прокурора Харківської області до Решетилівської районної державної адміністрації Полтавської області, Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Хлібороб», третя особа - ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов`язання вчинити певні дії Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не з`ясували питання про те, чи правильно прокурор зазначив у позові про неможливість ГУ Держгеокадастру у Полтавській області як органу державної виконавчої влади, через який держава Україна реалізує право державної власності на спірну земельну ділянку, звертатися з відповідним позовом до суду, а отже, не з`ясували, чи правомірно поданий позов без зазначення ГУ Держгеокадастру у Полтавській області позивачем. 15.3. 26 липня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалив постанову у справі № 926/1111/15 за позовом прокурора міста Чернівці до Чернівецької міської ради, Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив Захисник 37», треті особи - Управління по фізичній культурі та спорту Чернівецької міської ради, Державна інспекція сільського господарства в Чернівецькій області, Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичного управління Чернівецької міської ради, а також фізична особа-набувач земельної ділянки, про визнання незаконним і скасування окремих пунктів рішень органу місцевого самоврядування, звільнення та повернення земельної ділянки. У цій постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, мав не тільки право, але й обов`язок захистити інтереси держави у спірних правовідносинах. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. Заступник прокурора Сумської області мотивує касаційну скаргу так : 16.1. Відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру в області голова Держгеокадастру не має права скасовувати накази ГУ Держземагентства в області. 16.2. На час звернення з позовом до суду не було органу, уповноваженого державою на скасування наказів ГУ Держземагентства у Сумській області. 16.3. Помилковими є висновки судів попередніх інстанцій щодо можливості прокурора звернутися з позовом у цій справі в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Сумській області чи його голови, оскільки цей орган є відповідачем у справі, а право прокурора звертатися до суду в інтересах держави в особі посадової особи (голови) органу державної влади законодавство не передбачає. 16.4. ГУ Держгеокадастру у Сумській області виконує функції контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням і охороною земель усіх категорій та форм власності, проте має обмежене право на звернення до суду згідно з Положенням про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 і Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Тобто, у ГУ Держгеокадастру у Сумській області відсутні повноваження чи обов`язок вирішувати в позасудовому порядку чи самостійно звертатися до суду з питань, що стосуються предмета позову. 16.5. Звернення Держгеокадастру як центрального органу виконавчої влади з позовом у цій справі до відповідача є неможливим, оскільки ГУ Держгеокадастру у Сумській області є територіальним органом Держгеокадастру та їй підпорядковане. А тому розгляд справи за участю підпорядкованих органів як її сторін може вплинути на змагальність судового процесу та призвести до зловживання сторонами їх правами чи до невиконання обов`язків. А тому прокурор обґрунтовано подав позов як позивач відповідно до статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду. 17. 7 червня 2019 року заступник Генерального прокурора подала письмові пояснення. Вказує, що вимогу про визнання незаконними та скасування оскаржених наказів можна розглядати лише в судовому порядку. Звертає увагу, що з огляду на неможливість врегулювання цього спору в позасудовому порядку, а також відсутність в органів Держгеокадастру повноважень на звернення до суду з позовом у спірних правовідносинах, прокуратура є єдиним органом, який зможе захистити порушені інтереси держави. 18. 21 червня 2019 року заступник Генерального прокурора подала письмові пояснення. Просить під час розгляду справи врахувати висновки Конституційного Суду України, сформульовані у рішенні № 4-р(II)/2019 від 5 червня 2019 року. (2) Доводи ГУ Держгеокадастру у Сумській області 19. 29 грудня 2017 року ГУ Держгеокадастру у Сумській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення. 20. Мотивує відзив так : 20.1. Позовна заява не відповідає вимогам закону, зокрема статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час постановлення оскаржених ухвал, і статті 23 Закону України «Про прокуратуру», оскільки прокурор лише формально вказав на відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. 20.2. ГУ Держгеокадастру у Сумській області має право на звернення до суду у сфері розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної форми власності та на здійснення державного нагляду в сфері землеустрою. 20.3. Прокурор не надав доказів, які би свідчили про невиконання або неналежне виконання ГУ Держгеокадастру у Сумській області його повноважень у сфері розпорядження земельними ділянками або про відсутність у цього органу повноважень на звернення до суду. (3) Позиція ОСОБА_1 . 21. ОСОБА_1 відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 22. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. 23. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України у цій же редакції; частина третя статті 2 ЦПК України, чинного на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 24. Відповідно до частини другої статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом та постановлення судами оскаржених ухвал) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. 25. У цивільних справах можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (частина третя статті 26 ЦПК України). 26. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18). 27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. 28. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). 29. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. 30. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави. 31. У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону). 32. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. 33. Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia, заява № 42454/02, § 35)). 34. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону). 35. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону). 36. Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України). 37. Системне тлумачення абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. 38. Згідно з частиною сьомою статті 119 ЦПК України у разі пред`явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Близька за змістом вимога застосовується згідно з абзацами першим і другим частини четвертої статті 23 Закону: прокурор має обґрунтувати наявність підстав для представництва. 39. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно з абзацом третім частини другої статті 45 ЦПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення у разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки усунуті не були. 40. Прокурор заявив позов до ГУ Держгеокадастру у Сумській області та ОСОБА_1 і на виконання абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону у тексті позовної заяви обґрунтував, на його думку, відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів у спірних правовідносинах (тобто, навів підставу для представництва інтересів держави), а також обґрунтував, у чому, з погляду позивача, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову). Тому суди першої й апеляційної інстанцій не мали підстав вважати помилковими доводи прокурора щодо відсутності органу, уповноваженого державою на виконання функцій розпорядника земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної форми власності та на здійснення державного нагляду у цій сфері. Такі доводи відсутні як у позовній заяві, так і в листі від 13 вересня 2016 року заступника керівника Сумської місцевої прокуратури, надісланому до суду (т. 1, а. с. 95). 41. 9 березня 2016 року Сумський районний суд м. Суми постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі. Мотивував ухвалу тим, що подана прокурором позовна заява відповідає вимогам статей 119, 120 ЦПК України. Жодних недоліків цієї заяви в частині відсутності обґрунтування прокурором підстави для здійснення представництва інтересів держави суд першої інстанції не виявив, і позовну заяву прокурора як з цих, так і з інших підстав без руху не залишав. 42. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що з цієї дати і до часу винесення оскарженої ухвали суд першої інстанції призначив 16 засідань : 25 березня 2016 року (т. 1, а. с. 44), 19 квітня 2016 року (т. 1, а. с. 47), 13 травня 2016 року (т. 1, а. с. 52), 3 червня 2016 року (т. 1, а. с. 65), 29 червня 2016 року (т. 1, а. с. 73), 15 серпня 2016 року (т. 1, а. с. 82), 5 вересня 2016 року (т. 1, а. с. 89), 4 жовтня 2016 року (розгляд не відбувся через перебування судді у відрядженні - т. 1, а. с. 98), 4 листопада 2016 року (розгляд не відбувся через перебування судді у нарадчій кімнаті - т. 1, а. с. 101), 12 грудня 2016 року (розгляд не відбувся через перебування судді у нарадчій кімнаті - т. 1, а. с. 110), 12 січня 2017 року (розпочався розгляд справи по суті - т. 1, а. с. 115), 8 лютого 2017 року (т. 1, а. с. 119), 10 квітня 2017 року (розгляд не відбувся через перебування судді у нарадчій кімнаті - т. 1, а. с. 145), 24 травня 2017 року (розгляд не відбувся через перебування судді у нарадчій кімнаті - т. 1, а. с. 149), 7 липня 2017 року (розгляд не відбувся через перебування судді у нарадчій кімнаті - т. 1, а. с. 154), 11-12 липня 2017 року (т. 1, а. с. 157-160). 43. Допустивши згідно з абзацом другим частини четвертої статті 23 Закону представництво прокурором інтересів держави, майже через півтора роки після відкриття провадження у справі - 12 липня 2017 року - Сумський районний суд м. Суми постановив ухвалу, якою позовну заяву залишив без розгляду, вказавши, що якщо порушення правил статей 119, 120 ЦПК України виявлені під час розгляду справи, їх треба усунути в ході судового розгляду або настануть наслідки, передбачені пунктом 8 частини першої статті 207 ЦПК України. Підставою для залишення позовної заяви без розгляду суд вважав те, що відповідні функції у спірних правовідносинах виконують органи Держгеокадастру, а прокурор не надав доказів, які би свідчили про невиконання або неналежне виконання з боку ГУ Держгеокадастру в Сумській області повноважень у сфері розпорядження спірними земельними ділянками та у сфері нагляду або про відсутність повноважень у цього органу на звернення до суду чи у позасудовому порядку усунути виявлені порушення, що надавало би прокурору право звернутися до суду. Вказане, на думку суду, підтверджує те, що прокурор не усунув недоліки позовної заяви, яка не відповідає вимогам статті 119 ЦПК України. А тому відповідно до пункту 8 частини першої статті 207 ЦПК України суд залишив позовну заяву без розгляду. 44. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що стаття 207 ЦПК України передбачає вичерпний перелік підстав для залишення позовної заяви, провадження за якою відкрите, без розгляду через виникнення обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. 45. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо провадження у справі відкрите за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк. 46. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив, що прокурор зазначив у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва. Тобто, прокурор виконав вимогу частини сьомої статті 119 ЦПК України. Проте суд вважав означену підставу помилковою та вказав, що прокурор не надав докази на підтвердження як цієї підстави представництва (відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, зокрема повноважень звертатися до суду з позовом, який заявив прокурор), так і тієї, яку прокурор у позовній заяві не зазначав (нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави органом, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах). 47. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (стаття 57 ЦПК України). 48. Відповідно до пункту 6 частини другої статті 119 ЦПК України позовна заява повинна містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Тобто, у позовній заяві мають бути або зазначені докази на підтвердження обставин, якими обґрунтовані позовні вимоги, або підстави для звільнення від доказування таких обставин (стаття 61 ЦПК України). Вказане відповідає частині першій статті 60 ЦПК України, згідно з якою кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього кодексу. 49. Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що стаття 119 ЦПК України вимагає вказувати у позовній заяві докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог (на підтвердження обставин, якими обґрунтовані ці вимоги). Незгода суду з наведеним у позовній заяві на виконання частини сьомої цієї статті обґрунтуванням прокурора щодо визначеної ним підстави представництва, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, не є підставою для залишення позову без розгляду, як помилково вважали суди у цій справі. 50. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади, зокрема повноважень органів Держгеокадастру, здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. 51. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати висновок Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 7 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, стосовно необхідності підтвердження прокурором відсутності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив таку відсутність, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. 52. Аргументи сторін, що не стосуються мотивів, наведених у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не аналізує з огляду на наведені висновки щодо порушень норм процесуального права, які допустили суди. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 53. Відповідно до частини шостої статті 24 Закону змінити, доповнити, відкликати касаційну скаргу має право прокурор, який її подав, або прокурор вищого рівня. 54. Згідно з частиною першою статті 330 ЦПК України у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. 55. Відповідно до статті 325 ЦПК України у вказаній редакції строк на подання касаційної скарги становив двадцять днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. 56. Згідно зі статтею 319 ЦПК України у зазначеній редакції ухвала апеляційного суду набирала законної сили з моменту її проголошення. 57. Заступник прокурора Сумської області подав касаційну скаргу у жовтні 2017 року, а письмові пояснення, які доповнюють доводи касаційної скарги, заступник Генерального прокурора подала 7 та 21 червня 2019 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження. 58. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України у редакції, чинній на час подання письмових пояснень). 59. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає вказані письмові пояснення без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 60. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (частина третя статті 406 ЦПК України). 61. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України). 62. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 63. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України). 64. Беручи до уваги наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимоги касаційної скарги є обґрунтованими, а тому її слід задовольнити: скасувати ухвалу Сумського районного суду Сумської області від 12 липня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 14 вересня 2017 року, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. (2.2) Щодо судових витрат 65. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, мають бути розподілені за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 66. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»). 67. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший, другий і третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»). 68. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у частині четвертій статті 56 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року. 69. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia(«суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. 70. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Керуючись статтею 400, частиною четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Сумської області задовольнити. 2. Ухвалу Сумського районного суду Сумської області від 12 липня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 14 вересня 2017 року скасувати, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
  10. Постанова Іменем України 15 травня 2019 року м. Київ Справа N 227/1506/18 Провадження N 14-66 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області (далі також - прокурор) в інтересах держави до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Агрофірма "Каравай" (далі разом - відповідачі), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору, - приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Яна Валеріївна (далі також - нотаріус), Головне управління (далі - ГУ) Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання договору міни недійсним за касаційною скаргою заступника прокурора Донецької області на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року, ухвалене суддею Хоменком Д.Є., та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Краснощокової Н.С., Жданової В.С. і Корчистої О.І. Учасники справи: - позивач: перший заступник керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Донецької області, який подав позов в інтересах держави, - відповідачі: ОСОБА_1, ТзОВ "Агрофірма "Каравай" (представник - адвокат Білоголовий Ян Олегович), - треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В., ГУ Держгеокадастру у Донецькій області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 27 квітня 2018 року прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом, в якому просив визнати недійсним договір міни земельної ділянки на земельну ділянку, укладений відповідачами 14 липня 2016 року (далі - договір міни) у період дії заборони на відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв). 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. За умовами договору міни ОСОБА_1 передала у власність TзOB "Агрофірма "Каравай" належну їй на праві власності та розташовану на території Никанорівської сільської ради Добропільського району Донецької області земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 8,0388 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а TзOB "Агрофірма "Каравай" передало у власність ОСОБА_1 належну йому на праві власності та розташовану на території Новоторецької сільської ради Добропільського району Донецької області земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 площею 0,1000 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 2.2. Згідно з договором міни ОСОБА_1 отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн до моменту підписання та нотаріального посвідчення цього договору. 2.3. Договір міни укладений з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу (далі - ЗК) України у редакції, чинній на час укладення договору міни, яким була встановлена заборона відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв) (далі - заборона відчуження), і статті 14 Закону України від 5 червня 2003 року N 899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (далі - Закон N 899-IV), яка передбачає, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. 2.4. Відповідно до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, обмінюватися за схемою "пай на пай" земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, тоді як у вказаній справі за умовами договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм ділянки, які не є земельними частками (паями) та складовими єдиного масиву. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 23 липня 2018 року Добропільський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 4. Мотивував рішення так: 4.1. Згідно з пунктом 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, дозволено, як виняток, обмін земельної ділянки сільськогосподарського призначення на іншу земельну ділянку відповідно до закону. 4.2. Відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому на спірні правовідносини не поширюються приписи Закону N 899-IV; він регулює обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, але які ще незареєстровані відповідно до закону за власниками. 4.3. Укладений відповідачами договір міни не є фіктивним чи удаваним у розумінні статей 234 і 235 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки відповідачі його виконали з дотриманням вимог чинного законодавства, а підстави для визнання цього договору недійсним - відсутні. 4.4. Правовідносини, які виникли між відповідачами внаслідок укладення договору міни не суперечать підпункту "б" пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають приписам статей 203, 715 і 716 ЦК України. 4.5. Відсутнє належне обґрунтування прокурором доведеності порушення інтересів держави у цій справі, оскільки негативні наслідки від визнання договору міни недійсним нестимуть тільки приватні особи, а не держава. 4.6. Різними є фактичні обставини цієї справи та справи N 6-464цс16, у постанові від 12 жовтня 2016 року в якій Верховний Суд України сформулював висновок, на який звертає увагу прокурор. 4.7. За змістом рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви N 846/16 і N 1075/16) (далі - рішення ЄСПЛ) втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідної заборони не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення. 4.8. Заборона внесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств і відчуження земельних ділянок, яка діє з 2001 року, є непропорційним обмеженням права приватної власності на землю та права на підприємницьку діяльність. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 23 жовтня 2018 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін з огляду на таке: 5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано дійшов висновку про те, що правовідносини сторін договору міни не регулюються Законом N 899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які ще незареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть виступати об'єктом цивільних прав. Натомість, відповідачі обмінялися земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які зареєстровані та є об'єктами цивільних прав. 5.2. Суд першої інстанції правильно взяв до уваги те, що відповідачі уклали договір, діючи добровільно та розуміючи значення їхніх дій, і виконали його умови. 5.3. Застосовуючи двосторонню реституцію у разі визнання договору міни недійсним, у ОСОБА_1 залишиться земельна ділянка, яка їй непотрібна через великий розмір і неможливість її обробляти самостійно, а крім того, ОСОБА_1 буде зобов'язана повернути ТзОВ "Агрофірма "Каравай" грошову доплату у сумі 229 813,68 грн. що поставить ОСОБА_1 у несправедливі умови. Натомість, ТзОВ "Агрофірма "Каравай" отримає земельну ділянку незначного розміру, яку неможливо належно використовувати у виробництві продукції. 5.4. Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, який був застосований у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 570/3834/16-ц і від 10 травня 2018 року у справі N 383/1146/15-ц, щодо можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, не можуть бути взяті до уваги, оскільки вказаний висновок був сформульований до ухвалення рішення ЄСПЛ. 5.5. Доводи апеляційної скарги про те, що суд фактично зробив висновок стосовно невідповідності приписів ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, приписам Конституції України, - безпідставні. Суд таких висновків не зробив. Розглянувши позов, заявлений прокурором в інтересах держави про визнання недійсним договору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для втручання держави у право відповідачів на мирне володіння їхнім майном. Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. 21 листопада 2018 року заступник прокурора Донецької області подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову. 7. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 23 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що існує необхідність відступити від сформульованого Верховним Судом України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 висновку щодо застосування пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, а також існує виключна правова проблема, яку необхідно вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. 10. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду підставою відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладеного у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16, вказав рішення ЄСПЛ, оскільки у ньому ЄСПЛ визнав, що запроваджена в Україні заборона відчуження порушує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Конституцію України; на підставі рішення ЄСПЛ власники земельних ділянок (паїв) отримали право звертатися до судів України з позовними заявами про відшкодування шкоди, завданої забороною на відчуження, зокрема, земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв). 11. Наявність виключної правової проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував необхідністю зміни у світлі рішення ЄСПЛ висловленого Верховним Судом України підходу до визначеної пунктом 15 розділу Х "Прикінцеві положення" ЗК України заборони на відчуження будь-яким способом земель сільськогосподарського призначення, зокрема на їх обмін. Крім того, колегія суддів вказала, що для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду могла би сформулювати позицію, відповідно до якої охочі продати землю мали би довести, що їхня справа - аналогічна фабулі справи, в якій ухвалене рішення ЄСПЛ, й отримати від суду дозвіл на відчуження земельних ділянок, зокрема, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Заступник прокурора Донецької області мотивує касаційну скаргу так: 12.1. Земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва не можуть бути відчужені, оскільки згідно з підпунктом "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції Закону України "Про внесення зміни до розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України" від 7 грудня 2017 року N 2236-VIII до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. 12.2. Обміняними можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення "за схемою "пай на пай" " лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, а у цій справі земельні ділянки, передані за договором міни, не є паями, оскільки вже виділені у натурі, оформлені державними актами на право власності на земельну ділянку та не є частинами єдиного масиву (виділені різним власникам і на території різних сільських рад); тому на об'єкти міни за договором міни розповсюджується заборона щодо їх відчуження. 12.3. Договір міни укладений не для обміну земельними ділянками, а для того, щоби приховати реальний договір купівлі-продажу, оскільки у договір міни відповідачі включили умову про доплату. 12.4. Суди не врахували висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 і застосований у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 570/3834/16-ц і від 10 травня 2018 року у справі N 383/1146/15-ц. 12.5. Рішення ЄСПЛ не може трактуватися як дозвіл на вільний обмін земельних ділянок сільськогосподарського призначення, а є лише підставою для внесення змін до законодавства. 12.6. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави як позивач і належно обґрунтував порушення цих інтересів. (2) Доводи ТзОВ "Агрофірма "Каравай" 13. 28 грудня 2018 року ТзОВ "Агрофірма "Каравай" подало відзив на касаційну скаргу. Просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскільки рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими з огляду на таке: 13.1. Прокурор не довів порушення інтересів держави у цій справі, оскільки негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть приватні особи, а не держава. 13.2. Закон N 899-IV не регулює міну земельних ділянок, право власності на які підтверджене відповідним державним актом, а лише міну земельних часток (паїв), права на які підтверджені сертифікатом. 13.3. Пункт 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, встановив заборону відчуження у будь-який спосіб більшості видів земель сільськогосподарського призначення, крім випадків спадкування, обміну та вилучення для суспільного використання, а оскільки сторони уклали договір міни виділених в натурі земельних ділянок, дія заборони на такий договір міни не розповсюджується. (3) Доводи нотаріуса 14. 28 грудня 2018 року нотаріус також подала відзив на касаційну скаргу. Просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскільки рішення судів попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими. 15. Вважає правильним висновок судів про те, що договір міни укладений з урахуванням вимог статей 79-1, 125, 126, 132, пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та статей 715 і 716 ЦК України. (4) Доводи інших учасників справи 16. ОСОБА_1, ГУ Держгеокадастру у Донецькій області позиції щодо касаційної скарги та відзивів на неї не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо відповідності договору міни з доплатою забороні відчуження 17. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 17.1. За договором міни відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 17.2. ОСОБА_1 отримала у власність таку земельну ділянку, якою обмінялася з ТзОВ "Агрофірма "Каравай", у спадщину від ОСОБА_2. Відповідно до матеріалів справи останній набув цю земельну ділянку внаслідок виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості). 17.3. Земельна ділянка, якою ТзОВ "Агрофірма "Каравай" обмінялося з ОСОБА_1, була утворена через поділ земельної ділянки, власником якої було це товариство та яку отримало внаслідок виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості). 17.4. Обидві земельні ділянки призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 17.5. За договором міни ОСОБА_1 отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн. 17.6. Правовідносини, які виникли між відповідачами на підставі договору міни, не суперечать пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, а приписи статті 14 Закону N 899-IV до спірних правовідносин не застосовуються. 18. Прокурор вважав, що договір міни відповідачі уклали з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та статті 14 Закону N 899-IV. 19. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (частина перша статті 41 Конституції України). Близький за змістом припис передбачає частина перша статті 317 ЦК України). 20. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). 21. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України). 22. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13 Конституції України). 23. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. 24. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України). 25. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України). 26. Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України). 27. Тобто, власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. 28. Відповідно до підпункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни. 29. Згідно з пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, не допускається: 29.1. Купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб. 29.2. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. 29.3. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим законом. 29.4. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення). 30. Відповідно до Закону України "Про внесення зміни до розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо продовження заборони відчуження сільськогосподарських земель" від 6 жовтня 2016 року N 1669-VIII заборона відчуження у такому ж формулюванні продовжена до 1 січня 2018 року, а згідно із Законом України "Про внесення зміни до розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України" від 7 грудня 2017 року N 2236-VIII - до 1 січня 2019 року. 31. Отже, заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 1 січня 2019 року, передбачає винятки, а саме: 31.1. Можливість вилучення (викупу) земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності для суспільних потреб (див. пункт 29.1 цієї постанови). 31.2. Можливість передання земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб (див. пункт 29.2 цієї постанови). 31.3. Можливість зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами (див. пункт 29.2 цієї постанови). 32. Виключення із заборони відчуження згідно з підпунктом "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону Верховний Суд України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14 і від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 витлумачив так: 32.1. Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі N 899-IV. 32.2. Закон N 899-IV застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням. 32.3. Стаття 14 Закону N 899-IV передбачає, що у разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. 32.4. Частина перша статті 5 Закону N 899-IV встановлює що матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку. 32.5. Згідно з цією статтею право на обмін земельних часток (паїв) можна реалізувати в період між проведенням зборів власників земельних часток (паїв) щодо розподілу земельних ділянок та видачею їхнім власникам державних актів на право власності на землю. Ні у ЗК України, ні в інших Законах України немає порядку міни земельних часток (паїв) в інших випадках. 32.6. Об'єктами обміну можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення "за схемою "пай на пай" " та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV. 33. Суд апеляційної інстанції відхилив довід апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року у справі N 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі N 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі N 6-464цс16 щодо можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " у випадку, передбаченому статтею 14 Закону N 899-IV, оскільки вказаний висновок був сформульований до ухвалення рішення ЄСПЛ. 34. Суд першої інстанції, застосувавши висновки з рішення ЄСПЛ, вказав, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном (розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення) не є виправданим, а держава з часу введення в дію відповідної заборони не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення. 35. ЄСПЛ у рішенні від 22 травня 2018 року, що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, розглянув заяви Зеленчук Софії Степанівни (яка успадкувала від матері земельну частку (пай), а у 2006 році отримала документи про виділення цієї частки (паю) у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,5917 га) та Цицюри Віктора Антоновича (який успадкував від матері земельну частку (пай), а у 2008 році отримав документи про виділення її у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,41 га). Заявники стверджували, що законодавчі обмеження, накладені на них як на власників земель сільськогосподарського призначення, порушували їхні права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 36. ЄСПЛ дійшов таких висновків: 36.1. Законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). 36.2. Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). 36.3. Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129). 37. ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156). Однак ЄСПЛ звернув також увагу на те, що якщо держава-відповідач необґрунтовано затягуватиме із вжиттям необхідних заходів загального характеру з метою виконання його рішення, з часом це може призвести до ситуації, коли присудження компенсації за статтею 41 Конвенції може, зрештою, стати виправданим, принаймні, для певних категорій власників землі сільськогосподарського призначення (§ 157). 38. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що держава з часу введення в дію заборони відчуження не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення. Проте з огляду на зміст рішення ЄСПЛ обґрунтованим є також довід касаційної скарги про те, що це рішення ЄСПЛ не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг, зокрема обмін, земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України. 39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Верховний Суд України застосував звужувальне тлумачення підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, оскільки на підставі статей 5 і 14 Закону N 899-IV встановив, що такий обмін може відбутися "за схемою "пай на пай" ". 40. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (частина перша статті 79 ЗК України). 41. Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод (частина перша статті 131 ЗК України). Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України (частина друга вказаної статті). 42. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п'ята статті 203 ЦК України). 43. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України). 44. Суди встановили, що ОСОБА_1 обміняла свою більшу за розміром земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на меншу за розміром земельну ділянку такого ж призначення, належну TзOB "Агрофірма "Каравай", за що отримала грошову доплату у сумі 229 813,68 грн. Вказане не суперечить частині третій статті 715 ЦК України щодо можливості встановлення доплати у договорі міни. Отже, необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що оскільки у договір міни відповідачі включили умову про доплату, цей договір укладений не для обміну земельними ділянками сільськогосподарського призначення, а для того, щоби приховати реальний договір їх купівлі-продажу. 45. Крім того, договір міни є різновидом договору купівлі-продажу (§ 6 "Міна" розміщений у главі 54 "Купівля-продаж" ЦК України); сторонами договору міни, як і сторонами договору купівлі-продажу, є продавець і покупець (стаття 655, частина друга статті 715 ЦК України). Тому укладення договору міни з доплатою, як у цій справі, не приховує укладення договору купівлі-продажу. 46. Частина перша статті 14 Закону N 899-IV встановлює один з випадків, коли можливий обмін земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тоді як абзац одинадцятий частини першої статті 5 цього Закону у редакції, чинній на час укладення договору міни, передбачав повноваження сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку. 47. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. 48. По-перше, стаття 14 Закону N 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення. 49. По-друге, заборона відчуження, визначена у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення. 50. По-третє, наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону N 899-IV у редакції, чинній на час укладення договору міни, повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключала можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв). 51. Отже, суди у цій справі, дійшовши правильних висновків щодо суті спору, помилково в основу своїх рішень поклали лише факт встановлення у рішенні ЄСПЛ порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції безвідносно до обставин справи та неправильно вважали, що Закон N 899-IV регулює виключно обмін розподілених і визначених у натурі земельних ділянок, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв). 52. Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв). Тому відповідний довід ТзОВ "Агрофірма "Каравай" є необґрунтованим. 53. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. 54. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16). 55. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 56. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір міни відповідає приписам статей 203 і 715 ЦК України та не суперечить підпункту "б" пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни. 57. Крім того, Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України щодо застосування підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року, стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " і відступає від цього висновку з огляду на таке: 57.1. Підпункт "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, гарантував можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. 57.2. Частина перша статті 14 Закону N 899-IV не обмежувала випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначала одну з можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 57.3. Частина третя статті 715 ЦК України передбачає можливість встановлення у договорі міни доплати. 58. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновок Верховного Суду України стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай" " стосувався припису підпункту "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України N 2498-VIII від 10 липня 2018 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні" у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України слова "обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону" були замінені словами "обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків". 59. Згідно з частиною другою статті 37-1 ЗК України, яка чинна з 1 січня 2019 року, власники земельних ділянок усіх форм власності, розташованих у масиві земель сільськогосподарського призначення, можуть обмінюватися такими земельними ділянками. Обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків. (1.2) Щодо порушення інтересів держави у зв'язку з укладенням договору міни 60. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що відсутнє належне обґрунтування прокурором захисту інтересів держави. Натомість, у касаційній скарзі є довід щодо неправильності такого висновку. 61. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). 62. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. 63. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої зазначеної статті). 64. Відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. 65. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України). 66. У позовній заяві прокурор обґрунтував наявність у нього статусу позивача відсутністю у Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області повноважень на звернення до суду з позовними заявами про визнання правочинів недійсними, а необхідність захисту інтересів держави у сфері земельних правовідносин пояснив потребами у забезпеченні правомірного обігу майнових прав на обмежені у вільному обігу земельні ділянки сільськогосподарського призначення, захисті та визнанні лише тих прав на ці ділянки, які набуті та підтверджені у передбачений законом спосіб. 67. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на особливий статус земель сільськогосподарського призначення, наявність заборони їх відчуження та відсутність в органів Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастру) повноважень на звернення до суду з позовними заявами про визнання правочинів недійсними прокурор обґрунтував необхідність представництва інтересів держави. Проте, оскільки Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів стосовно відсутності законних підстав для визнання договору міни недійсним, немає підстав вважати, що інтереси держави були порушені. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 68. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 69. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 70. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні, зокрема, його мотивувальної частини. 71. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильне судове рішення, неправильно застосували норми права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши у редакції цієї постанови мотивувальні частини рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанови Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року. (2.2) Щодо судового збору 72. Враховуючи правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій щодо суті спору, судовий збір, сплачений Прокуратурою Донецької області у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, слід покласти на Прокуратуру Донецької області. (3) Висновки щодо застосування норм права 73. Встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай). 74. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України). 75. У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону N 899-IV). 76. Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону N 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку. 77. Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв). 78. Стаття 14 Закону N 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення. 79. Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті "б" пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення. 80. Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону N 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв). 81. Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви N 846/16 і N 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Донецької області задовольнити частково. 2. Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 23 жовтня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Гудима Д.А. Судді: Антонюк Н.О. Лященко Н.П. Бакуліна С.В. Прокопенко О.Б. Британчук В.В. Рогач Л.І. Золотніков О.С. Саприкіна І.В. Князєв В.С. Ситнік О.М. Лобойко Л.М. Уркевич В.Ю. Яновська О.Г.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 26 червня2019 року м. Київ Справа N 404/6160/16-к Провадження N 13-22кс19 Велика Палата Верховного Суду в складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю. за участю секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю., учасника судового провадження: прокурора - Чупринської Є.М., розглянула у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016120020011440, за обвинуваченням ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Кіровограда, жителя АДРЕСА_1), у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Кіровоградської області на ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, і ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ РІШЕННЯМИ СУДУ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ Ухвалою Кіровського районного суду міста Кіровограда від 07 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв'язку з відмовою потерпілої від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. Згідно пред'явленого обвинувачення 11 вересня 2016 року ОСОБА_1 під час сварки з потерпілою ОСОБА_2 кулаком завдав їй декількох ударів в обличчя та по голові, чим заподіяв останній легких тілесних ушкоджень. II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати зазначені судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Свої вимоги аргументує тим, що розгляд в суді першої інстанції відбувся за відсутності прокурора, участь якого у силу ст. 36 КПК України є обов'язковою. Заперечує правильність рішення суду про недопуск прокурора до участі у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення щодо ОСОБА_1, оскільки обвинувальний акт прокурором направлявся в суд і, позбавивши прокурора можливості брати участь в судовому засіданні, суд порушив принцип змагальності сторін, чим обмежив права потерпілої, адже вона мала би доводити фактичні обставини кримінального провадження за відсутності доказів на підтвердження обвинувачення. Позиції учасників судового провадження Прокурор у порядку ст. 434-2 КПК України подав клопотання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи його тим, щосправа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. На обґрунтування заявлених вимог скаржник зазначав, що місцевим судом у порушення ч. 3 ст. 36 КПК України не було допущено прокурора Кіровоградської місцевої прокуратури, який здійснював нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_1 Вказані порушення, на думку прокурора, обмежили права потерпілої ОСОБА_2 та позбавили прокурора можливості реалізувати свої процесуальні права та обов'язки. Таким чином, на переконання скаржника, обов'язок доведення вини обвинуваченого суд поклав на потерпілу, яка, не маючи ані доказів, ані будь-яких матеріалів кримінального провадження, була позбавлена можливості довести фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення та підтвердити правильність кваліфікації дій обвинуваченого. В судовому засіданні прокурор Чупринська Є.М. просила задовольнити касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області. Під час судового засідання прокурор зазначила, щопроцесуальний порядок здійснення досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення не відрізняється від загального порядку, крім права потерпілого ініціювати таке провадження та обов'язку суду закрити його у випадку відмови потерпілого від обвинувачення. Рух справи за касаційною скаргою 27 лютого 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою прокурора. Ухвалою судді ВССУ від 01 березня та 11 травня 2017 року витребувано матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_1. і призначено справу до розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд. Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом. Кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 за касаційною скаргою прокурора було призначено до розгляду Касаційним кримінальним судом. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 09 квітня 2019 року клопотання прокурора задоволено, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в ухвалі від 09 квітня 2019 рокузазначив, що підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність розв'язання таких питань: 1) Чи відноситься до функцій підтримання публічного обвинувачення участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення? 2) Чи включає в себе поняття "державне обвинувачення" провадження у формі приватного обвинувачення, з огляду на положення статей 129, 131-1 Конституції України частини 4 статті 26, частини 5 статті 340, статті 477 КПК України? 3) Чи обов'язкова участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, з огляду на процесуальні гарантії сторін провадження, визначені у статті 22 КПК України? Велика Палата Верховного Суду, оцінивши наявність виключної правової проблеми в цьому кримінальному провадженні з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, ухвалою від 14 травня 2019 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 прийняла до касаційного розгляду. III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, дослідила аргументи учасників кримінального провадження і дійшла таких висновків. Статтями 129, 131-1 Конституції України передбачено, що конституційною функцією прокурора і засадою судочинства є підтримання прокурором публічного обвинувачення в суді. Однак, кримінальне процесуальне законодавство оперує поняттям "державне обвинувачення", яке, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3 КПК України є процесуальною діяльністю прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Пункт 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII (далі - Закон N 1697-VII) серед функцій прокуратури визначає підтримання державного обвинувачення в суді. Отже, термінологія Конституції України та галузевого кримінального процесуального законодавства відрізняється визначенням такої функції прокуратури, як підтримання обвинувачення в суді. Однак, захист інтересів особи та суспільства, які постраждали під час вчинення кримінального правопорушення, що визначено ст. 2 КПК України як завдання кримінального провадження, є основною метою діяльності органів прокуратури, яку закріплено в Конституції України як підтримання публічного обвинувачення в суді. Такий підхід безумовно корелює з сучасними тенденціями розвитку правової держави та принципом верховенства права. Водночас, термінологічна колізія в частині конституційно-правового та галузевого визначення функції прокуратури може бути пояснена гармонізацією конституційно-правового регулювання функціонування органів прокуратури з відповідними міжнародними стандартами. Так, згідно з п. 12 Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з порушниками (27 серпня - 7 вересня 1990 р.), при виконанні своїх обов'язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об'єктивно, належним чином враховують положення підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного. Тож, державні інтереси з огляду на концепцію загального інтересу, прав і свобод людини, по суті є тотожними публічним інтересам. Відповідно до п. 1 Рекомендації REC (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам "Про роль служби публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції" (Ухвалена Комітетом Міністрів 6 жовтня 2000 року на 724-му засіданні заступників міністрів) "Публічні обвинувачі" - це державний орган, який від імені суспільства й у суспільних інтересах забезпечує правозастосування в разі, якщо порушення закону має наслідком кримінальне покарання, з урахуванням, з одного боку, прав особи, а з другого - потрібної дієвості системи кримінальної юстиції. Зважаючи на визначення приватного обвинувачення як інституту кримінального процесуального права, спрямованого на захист суто особистих інтересів потерпілого, такий вид обвинувачення не може бути ототожнений із публічним, в тому числі, державним обвинуваченням. Специфіка здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення регламентується главою 36 КПК України. Так, особливостями кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є: 1) підставою для початку досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є подання потерпілим (фізичною чи юридичною особою) до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяви про вчинення кримінальних правопорушень, вичерпний перелік яких закріплено в ст. 477 КПК України (ч. 4 ст. 26, ч. 1 ст. 478 КПК України); 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника, від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України). Отже, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, як свідчить зміст глави 36 КПК України, має особливість стосовно початку такого провадження та його завершення. Жодних інших особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення ані главою 36 КПК України, ані іншими положеннями КПК України не передбачено. Тобто, після того, як кримінальне провадження розпочато за заявою потерпілого про вчинення кримінального правопорушення, що міститься у переліку таких правопорушень у ст. 477 КПК України, задіюється державно-владний ресурс органів досудового розслідування та прокуратури, який слугує подальшою рушійною силою здійснення досудового розслідування та підтримання обвинувачення під час судового розгляду. Таким чином, визначений КПК України процесуальний порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення за своєю правовою природою є приватно-публічним різновидом кримінального провадження і його варто розглядати як диференціацію форми такого провадження у межах загальної його форми, врегульованої КПК України. Обвинувачення може підтримуватися потерпілим та/або його представником лише у випадках передбачених ч. 3 ст. 338 КПК України (зміна прокурором обвинувачення в суді) та ч. 2 ст. 340 КПК України (відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Такий висновок корелює з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України щодо віднесення до сторони обвинувачення потерпілого, його представника та законного представника тільки у випадках, установлених КПК України, та з п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК України, згідно з яким під час судового провадження потерпілий має право підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Водночас, ч. 5 ст. 340 КПК України передбачає, що у випадку висловлення потерпілим згоди на підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення. Тлумачення норм КПК України в їх системному зв'язку дозволяє дійти висновку про те, що варто розрізняти поняття "кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення" та "підтримання потерпілим приватного обвинувачення". Якщо під "кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення" слід розуміти провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, з числа перелічених у ч. 1 ст. 477 КПК України та здійснюється в загальному порядку, передбаченому КПК України, то підтримання потерпілим приватного обвинувачення здійснюється лише у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Тобто, кримінальне провадження, здійснюване на підставі ч. 5 ст. 340 КПК України, є окремою формою кримінального провадження, особливостями якої є: 1) підтримання обвинувачення потерпілим в суді; 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника від обвинувачення, є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України). Чинне кримінальне процесуальне законодавство встановлює, що судовий розгляд кримінального провадження здійснюється за обов'язкової участі сторін кримінального провадження, крім випадків, передбачених КПК України (ч. 2 ст. 318 КПК України). Відповідно до ч. 3 ст. 36 КПК України, участь прокурора в суді є обов'язковою, крім випадків, передбачених КПК України (таким випадком є відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Частина 2 ст. 318 та ст. 324 КПК України також не містять винятків, за яких участь прокурора була б не обов'язковою, так само як не містить таких винятків і глава 36 КПК України, яка встановлює порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Крім того, ст. 5 Закону N 1697-VII закріплює положення, що функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами. Виконання стороною обвинувачення процесуального обов'язку щодо досудового розслідування кримінального правопорушення у провадженнях у формі приватного обвинувачення та підтримання державного обвинувачення у суді є гарантією реалізації засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні їх переконливості перед судом, передбачених ст. 22 КПК України. Також, чинним КПК України не урегульований процесуальний порядок передання матеріалів кримінального провадження від прокурора до потерпілого у справах приватного обвинувачення з метою надання їх суду для дослідження та ухвалення законного, обґрунтованого та мотивованого судового рішення. Відтак втрачається сенс збирання доказів прокурором у стадії досудового розслідування. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вважає, що в тих випадках, коли усне слухання справи оцінюється як сприятливий фактор для судового рішення за "будь-яким кримінальним обвинуваченням" особи і в тих випадках, коли, отримавши адекватну можливість бути присутнім на судовому засіданні, захист не відмовився від неї, то присутність в суді прокурора, як правило, є необхідним, щоб уникнути законних сумнівів, які можуть виникнути щодо неупередженості суду (рішення ЄСПЛ у справах "Карелін проти Росії", заява N 926/08, п. 76; "Озеров проти Росії", заява N 64962/01, п. п. 52-54). Виходячи з викладеного вище, відсутність прокурора під час судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, свідчить: 1) про відсутність сторони обвинувачення (адже, потерпілий згідно з главою 36 КПК України не уповноважений підтримувати обвинувачення, а враховуючи його правовий статус, він і фактично неспроможний ефективно здійснювати збирання доказів та підтримувати обвинувачення самостійно); 2) про порушення засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 3) про відсутність балансу приватних та публічних інтересів у таких кримінальних провадженнях. У зв'язку з цим, участь прокурора у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є додатковою правовою гарантією забезпечення прав потерпілого у кримінальному провадженні, а також сприяє повному, всебічному та об'єктивному розгляду справи. Висновки щодо застосування норм права На підставі викладеного вище Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків: 1) участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, врегульованому приписами глави 36 КПК України, відноситься до функції підтримання публічного обвинувачення; 2) встановлений главою 36 КПК України процесуальний порядок здійснення кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за правовою природою є приватно-публічною формою обвинувачення і не виключає повноважень прокурора щодо здійснення ним функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення в суді, крім повноваження ініціювати кримінальне провадження за відсутності заяви потерпілого про злочин; 3) участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення як гарантія забезпечення засад рівності та змагальності, а також захисту прав та законних інтересів потерпілого, є обов'язковою, крім випадку, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді (ч. 5 ст. 340 КПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду вважає, що відмова прокурору в участі у судовому засіданні судом першої інстанції, а також судом апеляційної інстанції під час перегляду зазначеного судового рішення, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції. Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга першого заступника прокурора Кіровоградської області підлягає задоволенню, а ухвала Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року у справі N 404/6160/16- к - скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції з підстави істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Під час нового розгляду кримінального провадження суду першої інстанції необхідно здійснити судове провадження згідно з загальними вимогами з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, передбачених ч. 3 ст. 36 та главою 36 КПК України, забезпечуючи дотримання засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Враховуючи викладене та керуючись статтями 412, 433, 434-1, 434-2, 436, 438, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, задовольнити. Ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови буде оголошено 01 липня 2019 року о 12.00 в приміщенні Верховного Суду. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.Р. Кібенко В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2019 року м. Київ справа N 523/3082/14-ц провадження N 14-243цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк", треті особи: Закрите акціонерне товариство "Сканінтертранс", ОСОБА_1, про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію, за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року, ухвалене суддею Сувертак І.В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У серпні 2011 року заступник прокурора Суворовського району м. Одеси звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" (далі - ПАТ "Родовід Банк") до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" (далі - ЗАТ "Сканінтертранс"), ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому, з урахуванням збільшення позовних вимог, просив стягнути солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь держави в особі ПАТ "Родовід Банк" кредитну заборгованість за кредитним договором, яка станом на 01 жовтня 2014 року становить 2 966 346,69 грн. 1.1. Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору від 21 грудня 2007 року, укладеного між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс", останнє для ведення господарської діяльності в межах ліміту кредитної лінії 120 тис. євро отримало кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро на строк до 20 грудня 2011 року. У подальшому, до вказаного договору було укладено ряд додаткових угод. 1.2. Виконання умов кредитного договору забезпечено договорами поруки від 21 грудня 2007 року, укладеними між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2, з кожним окремо. 1.3. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3. 1.4. Ураховуючи те, що ЗАТ "Сканінтертранс" допустило утворення заборгованості, яка в добровільному порядку сплачена не була, прокурор просив задовольнити позов. 2. У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ПАТ "Родовід Банк", в якому просила на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України визнати укладений між нею та банком договір поруки від 21 грудня 2007 року припиненим. Позов обґрунтовано тим, що банк в односторонньому порядку та без її як поручителя згоди підвищив відсоткову ставку за кредитним договором, у результаті чого збільшив обсяг її відповідальності. Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 06 квітня 2012 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 187 656,38 грн. 4. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 14 жовтня 2013 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року змінено, стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 098 242,77 грн. 5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. 6. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року позов заступника прокурора Суворовського району м. Одеси, діючого в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", задоволено частково. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. Зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення. Вирішено питання розподілу судових витрат. 7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" виникли кредитні зобов'язання. Позичальник належним чином не виконав кредитні зобов'язання, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з нього та його поручителів. При цьому місцевий суд зменшив розмір пені в порядку частини третьої статті 551 ЦК України. 8. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності нею факту непідписання додаткової угоди N 1 до договору поруки від 27 лютого 2009 року, яким було збільшено процентну ставку за кредитним договором. 9. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат та в частині стягнення з ЗАТ "Сканінтертранс" на користь держави судового збору в сумі 1 218 грн скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито. 9.1. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року в частині позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат; зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк", за участю третіх осіб: ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 про визнання договору поруки таким, що припинив дію, - скасовано. 9.2. У задоволенні позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат, - відмовлено. 9.3. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк" про визнання договору поруки таким, що припинив дію, задоволено частково. Визнано припиненою з моменту підвищення процентної ставки поруку ОСОБА_2 за договором поруки N 40.3/05.1-П-07 від 21 грудня 2007 року, укладеним між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2 10. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" є спором між юридичними особами, вирішення якого можливе незалежно від інших позовних вимог, зокрема до поручителів, якими є фізичні особи. Відтак, вимоги до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення кредитної заборгованості не підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд таких вимог віднесено до юрисдикції господарських судів. 11. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про припинення поруки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до положень ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки вимогу про погашення кредитної заборгованості було пред'явлено 16 березня 2009 року, а позов до суду подано лише 18 серпня 2011 року, тобто після спливу шестимісячного строку, встановленого законом для пред'явлення вимог до поручителів. 12. Також суд послався на те, що відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи встановлено факт непідписання ОСОБА_2 додаткової угоди до договору поруки, зокрема щодо згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Враховуючи зазначені обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку про припинення договорів поруки, укладених банком з ОСОБА_2 та ОСОБА_1, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України через ненадання згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. У травні 2018 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову прокурора. 14. Касаційна скарга мотивована тим, що місцевим судом невірно здійснено розрахунок заборгованості, а апеляційний суд безпідставно застосував норму ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки позов пред'явлено до закінчення строку дії кредитного договору. Крім того, суд апеляційної інстанції не визначив конкретний строк, із якого порука вважається припиненою, не встановив строк прострочення чергового платежу, з якого можливо розпочати обчислення шестимісячного строку для звернення до суду із вимогою про стягнення заборгованості з поручителів. 15. Аргументом касаційної скарги також указано те, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" та віднесення цих вимог до господарської юрисдикції, оскільки співвідповідачами є фізичні особи, вимоги є взаємопов'язаними між собою і окремий їх розгляд є неможливим, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Також зауважено, що зміна юрисдикції після спливу майже 7 років розгляду справи у судах різної інстанції буде порушувати принцип юридичної визначеності. 16. У червні 2018 року прокурор Суворовського району м. Одеси, який діє в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", також звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий апеляційний розгляд. 17. Касаційна скарга заступника прокурора Суворовського району м. Одеси мотивована тим, що закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс", апеляційний суд не врахував суб'єктний критерій, оскільки позов пред'явлено як до позичальника - юридичної особи, так і до поручителів - фізичних осіб, які не мають між собою солідарного обов'язку, а також тим, що позовні вимоги є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. При цьому прокурор зазначив, що апеляційний суд не врахував правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц. Позиція інших учасників справи 18. У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в задоволенні касаційної скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк". При цьому ОСОБА_1 посилався на те, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що поручителі не надали згоди на підвищення відсоткової ставки за кредитним договором, у результаті чого збільшилися їхні обов'язки, а також про те, що банк пропустив шестимісячний строк звернення із позовом до поручителів і обидві ці підстави відповідно до положень ч. 1 та 4 ст. 559 ЦК України мають наслідком припинення поруки. Рух справи в суді касаційної інстанції 19. Ухвалами Верховного Суду від 16 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року. 20. У тексті касаційної скарги прокурор просив касаційний розгляд справи провести у судовому засіданні за участю Генеральної прокуратури України. 21. Крім того, 13 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із клопотанням про розгляд справи за його участі. 22. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2019 року у задоволенні зазначених вище клопотань прокурора та ОСОБА_1 відмовлено. 23. 17 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 24. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 25. 06 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Короткий опис обставин справи 26. 21 грудня 2007 року між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" було укладено кредитний договір (далі - Договір), відповідно до умов якого для ведення поточної господарської діяльності надано кредит (траншами) у межах загальної суми 120000 євро під 15 % річних на основі додаткових угод про видачу (надання) кредиту (траншу) до цього Договору, які є його невід'ємною частиною, який підлягав погашенню у строки, вказані в додатку N 1 до цього Договору, але не пізніше 20 грудня 2011 року. 27. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року уклало із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 окремі договори поруки. 28. Відповідно до додаткових угод від 24 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року ЗАТ "Сканінтертранс" видано кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро. 29. Згідно додаткової угоди N 4 від 07 жовтня 2008 року п. 2.6 кредитного договору викладено у новій редакції та встановлено процентну ставку за користування кредитами у розмірі 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку. 30. 07 жовтня 2008 року ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" уклали додаткову угоду N 4 до кредитного договору, якою п. 2.6. виклали в новій редакції та встановили відсоткову ставку за користування кредитом на рівні 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку банком при збільшенні офіційного курсу Національного банку України на 5 грн 10 коп. за 1 долар США на користь збільшення (т. 1 а. с. 15). 31. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3. 32. 16 березня 2009 року та 21 грудня 2009 року ПАТ "Родовід Банк" надіслало ЗАТ "Сканінтертранс" вимоги про погашення простроченої заборгованості у розмірі 3 903,58 євро та 28 401,09 євро відповідно. 33. У подальшому, 23 квітня 2010 року, банк надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені (т. 1 а. с. 29). Позиція Верховного Суду 34. Перевіривши наведені у касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. 35. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі в частині вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" з огляду на наступне. 36. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 37. При визначенні юрисдикційності спору слід ураховувати, що критеріями розмежування між цивільною та іншими юрисдикціями є, по-перше, характер спору про право (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами інших видів судочинства), по-друге, однією зі сторін у спорі є, як правило, але не виключно, фізична особа. 38. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є як суб'єктний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин. 39. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 40. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. 41. ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. 42. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. 43. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. 44. Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. 45. Згідно з ч. 1 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. 46. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. 47. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. 48. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. 49. Відповідно до ч. 1 ст. 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 50. З аналізу вимог ч. 1 ст. 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими ч. 1 ст. 542 та ст. 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. 51. У п. 1 ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 52. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених ч. 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 53. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. 54. Суди установили, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах юридичної особи - ПАТ "Родовід банк" про стягнення заборгованості з іншої юридичної особи - ЗАТ "Сканінтертранс", яке уклало з банком кредитний договір, а також до поручителів, якими є фізичні особи - ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід банк" уклав із ними договори поруки. 55. Закриваючи провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, суд апеляційної інстанції керувався вимогами ст. 15 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) та ч. 1 ст. 19 ЦПК України (у редакції від 15 грудня 2017 року). 56. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 57. Разом з тим позов був пред'явлений до боржника за кредитним договором та поручителів, які зобов'язались солідарно відповідати із ним за наслідки невиконання зобов'язання за кредитним договором. 58. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є юридичними, а частина - фізичними особами. 59. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 60. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. 61. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення. 62. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту ч. 4 ст. 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 63. Отже, позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. 64. Відповідна правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 12 вересня 2018 року у справі N 759/10401/15 (провадження N 14-269цс18), від 23 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц (провадження N 14-468цс18), від 27 березня 2019 року у справі N 200/15135/14 (провадження N 14-23цс19), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. 65. Щодо відмови в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід відзначити наступне. 66. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. 67. Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором строк її дії, сплив цього строку - припиняє суб'єктивне право кредитора. 68. Відповідно до умов кредитного договору боржник ЗАТ "Сканінтертранс" (а відтак і поручителі ОСОБА_1 та ОСОБА_2) узяли на себе зобов'язання сплачувати обумовлені платежі за кредитним договором рівними частинами щомісяця згідно з графіком платежів. 69. Тобто, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. 70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. 71. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. 73. Отже, в разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 74. У разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, в силу положень ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється в частині відповідних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. 75. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. 76. Така правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 13 червня 2018 року у справі N 408/8040/12 (провадження N 14-145цс18), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. 77. Ураховуючи те, що 16 березня 2009 року банк пред'явив вимогу до боржника про погашення поточної заборгованості, а не дострокового повернення суми кредиту, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок апеляційного суду про початок обчислення шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України, для припинення поруки в цілому саме з цього строку. 78. Разом з тим банк 23 жовтня 2010 року все ж надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені, і саме з цієї дати слід починати відлік шестимісячного строку пред'явлення позову до поручителів (т. 1 а. с. 29). 79. Ураховуючи те, що позов до поручителів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред'явлено 18 серпня 2011 року, прокурор пропустив шестимісячний строк, визначений ч. 4 ст. 559 ЦК України, відтак у задоволенні позову до них слід відмовити. 80. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте виходив при цьому із неправильних мотивів. 81. Пунктом 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 82. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 1, 2 та 4 ст. 412 ЦПК України). 83. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. 84. Отже, порука припиняється за наявності факту зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. При цьому для припинення поруки достатнім є встановлення таких змін в основному зобов'язанні. При цьому подальше фактичне виконання зобов'язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов'язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення обсягу відповідальності). 85. Збільшення вказаної відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов'язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення строку повернення кредиту. 86. Аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15 та у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі N 522/9232/14-ц (провадження N 61-1106св18), від 20 червня 2018 року у справі N 161/11866/15-ц (провадження N 61-6894св18), від 07 листопада 2018 року у справі N 203/2907/16-ц (провадження 61-9260св18). 87. За таких обставин суд апеляційної інстанції, встановивши, що додаткова угода від 27 лютого 2009 року до договору поруки, укладена між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2, останньою не підписана, дійшов обґрунтованого висновку про припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України з огляду на те, що вона не надала згоду на збільшення обсягу її відповідальності. 88. Інші доводи касаційних скарг не можуть бути предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що апеляційний суд не розглядав справу в частині позову до ЗАТ "Сканінтертранс" по суті, тому суд касаційної інстанції відповідно до ст. 400 ЦПК України також позбавлений цієї можливості. 89. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати в частині закриття провадження за вимогами до ЗАТ "Сканінтертранс", а в іншій частині залишити без змін у резолютивній частині, змінивши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови Великої Палати Верховного Суду. Щодо судових витрат 90. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 91. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись ст. ст. 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року в частині закриття провадження щодо вимог до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Одеського апеляційного суду. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року стосовно позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк В.С Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2019 року м. Київ Справа N 826/13768/16 Провадження N 11-609апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України (далі - САП) на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року (судді Кузьменко В.А., Арсірій Р.О., Огурцов О.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року (судді Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є., Кузьмишина О.М.) у справі N 826/13768/16 за позовом САП до Міністерства екології та природних ресурсів України (далі - Мінприроди), Державної служби геології та надр України (далі - Держгеонадра), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Парі" (далі - ТОВ "Парі"), про визнання недійсним рішення і наказу в частині та спеціального дозволу і ВСТАНОВИЛА: 29 серпня 2016 року САП звернулася до суду з позовом до Мінприроди, Держгеонадр, у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просила: - визнати недійсним протокольне рішення міжвідомчої робочої групи з питань надрокористування від 30 грудня 2010 року N 10-11 у частині погодження надання ТОВ "Парі" дозволу на користування надрами з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі; - визнати недійсним наказ Мінприроди від 10 січня 2011 року N 6 в тій частині, якою оформлено й видано ТОВ "Парі" спеціальний дозвіл на користування надрами Нікловицького родовища від 13 січня 2011 року N 5386; - визнати недійсним спеціальний дозвіл на користування надрами від 13 січня 2011 року N 5386, виданий Міністерством охорони навколишнього природного середовища України ТОВ "Парі" з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі. На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що оскаржувані рішення прийняті відповідачами з порушенням установленого порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами при розгляді документів, поданих TOB "Парі", зокрема, спеціальний дозвіл на користування надрами видано 13 січня 2011 року без погодження Львівської обласної ради, яке було отримано лише 18 жовтня 2011 року. Інформація про порушення інтересів держави була виявлена САП в ході досудовового розслідування у провадженні N 42015000000001142 від 16 червня 2015 року, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами Мінприроди при видачі у 2010 - 2012 роках спеціальних дозволів на користування надрами з попередньою правовою кваліфікацією за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та підтверджена документально лише після отримання 18 квітня 2016 року від Мінприроди завіреної належним чином копії наказу цього органу від 6 серпня 2010 року N 326 і додатку до нього. Відтак позивач вважав, що строк звернення до адміністративного суду він не пропустив. Відповідач заперечив проти позову, вказавши, що САП не є належним позивачем у справі та не має права на звернення до суду; у позові фактично поєднано в одній особі і позивача і відповідача - Держгеонадра, чим порушено основні засади адміністративного судочинства України; у позові відсутні законодавчі підстави для визнання недійсним протокольного рішення міжвідомчої робочої групи та наказу Мінприроди. Також відповідач зазначив, що позивач порушив шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виявлення суб'єктом владних повноважень підстав для звернення до адміністративного суду. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 28 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року, залишив без розгляду позовну заяву САП з підстав пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), без поважних причин. Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій зазначив, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального та процесуального права. На думку скаржника, суди не врахували, що саме Держгеонадра відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року N 326-р "Питання Державної служби геології та надр" є органом, який уповноважений здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах. Оскільки Держгеонадра, незважаючи на повідомлення САП про виявлене в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні порушення інтересів держави, не вчинили жодних дій, спрямованих на поновлення порушених інтересів держави, та направили до САП листа від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, який надійшов до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року за вхідним N 180098-16, з фактичною відмовою від здійснення належного захисту інтересів держави, позивач подав цей позов до Мінприроди як органу, який фактично допустив таке порушення, і Держгеонадр як органу, який є функціональним правонаступником і до повноважень якого входить захист інтересів держави. Суди попередніх інстанцій не врахували того факту, що позовна давність є строком подання позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Натомість суди зробили висновок про самостійність прокурора при поданні позову, взагалі не дослідивши питання підстав представництва на захист інтересів держави прокурором. При цьому скаржник просить урахувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 27 березня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" та частини п'ятої статті 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), а саме у зв'язку з тим, що колегія суддів вважає за необхідне відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14 правового висновку, на якому ґрунтується оскаржувана ухвала апеляційного суду, а також у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для формування єдиної правозастосовчої практики. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 7 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Мінприроди подало відзив (пояснення) на касаційну скаргу, в якому зазначило, що питання щодо залишення адміністративного позову без розгляду через пропущення строків звернення вирішується виключно судом з урахуванням обставин справи. ТОВ "Парі" також подало відзив на касаційну скаргу, в якому вказало на правомірність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про пропущений САПшестимісячний строк звернення до адміністративного суду, оскільки вважає, що для позивача як суб'єкта владних повноважень установлений частиною другою статті 99 КАС України шестимісячний строк оскарження рішень у цій справі повинен обчислюватися з дати їх винесення, а він сплинув ще у 2011 році. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи та заперечення на них, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що предметом позову є протокольне рішення міжвідомчої робочої групи з питань надрокористування від 30 грудня 2010 року N 10-11 у частині погодження надання ТОВ "Парі" дозволу на користування надрами з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі, наказ Мінприроди від 10 січня 2011 року N 6 у тій частині, якою оформлено й видано ТОВ "Парі" спеціальний дозвіл на користування надрами Нікловицького родовища від 13 січня 2011 року N 5386 та спеціальний дозвіл на користування надрами від 13 січня 2011 року N 5386, виданий Міністерством охорони навколишнього природного середовища України ТОВ "Парі" з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі. Вважаючи недійсними вказані вище рішення, наказ та дозвіл, 29 серпня 2016 року позивач звернувся із цим позовом до суду. Вимоги про визнання недійсними оскаржуваних рішень САП обґрунтовує порушенням установленого порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами при розгляді документів, поданих TOB "Парі", а саме тим, що спеціальний дозвіл на користування надрами видано 13 січня 2011 року без погодження Львівської обласної ради, яке було отримано лише 18 жовтня 2011 року. При цьому позивач зазначив, що таке порушення було виявлено в ході здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні N 42015000000001142 від 16 червня 2015 року за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами Мінприроди при видачі у 2010 - 2012 роках спеціальних дозволів на користування надрами та стало очевидним 18 квітня 2016 року після отримання від Мінприроди (лист N 5/3-15/3830-16 від 15 квітня 2016 року) завіреної належним чином копії наказу цього органу від 6 серпня 2010 року N 326 і додатку до нього та його вивчення, що дозволило зробити висновок про можливість передачі отриманої інформації для її використання уповноваженим органом у судовому процесі без шкоди для судового розслідування. А відтак, на думку позивача, строк звернення до суду він не пропустив. Залишаючи позовну заяву САПбез розгляду з підстави пропуску нею строку звернення до адміністративного суду, передбаченого частиною другою статті 99 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що про наявність обставин, які є підставою для звернення до суду з позовом про визнання недійсними оскаржуваних рішень, позивач повинен був дізнатися ще в січні 2016 року під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні N 42015000000001142 та ознайомлення зі змістом листа Львівської обласної ради від 21 січня 2016 року N 02-вих-95. Крім цього, документи, на підставі яких ТОВ "Парі" отримало оскаржуваний дозвіл, знаходилися в матеріалах зазначеного кримінального провадження із жовтня 2015 року. До того ж обставини отримання позивачем 18 квітня 2016 року копії наказу Мінприроди від 6 серпня 2010 року N 326 не впливають на перебіг строку звернення до адміністративного суду, оскільки процедура видачі спеціального дозволу та правові наслідки некомплектності поданих документів регулюються Порядком надання у 2010 році спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2010 року N 596, а не документом Мінприроди, що визначає порядок взаємодії його структурних підрозділів. Отже, з огляду на цей Порядок, позивач міг виявити ймовірні порушення при отриманні ТОВ "Парі" спеціального дозволу без необхідного погодження Львівської обласної ради. Також суд зазначив, що позивач не просив визнати причини пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними та не надав відповідних доказів, які б свідчили про таку поважність. При цьому суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, використав практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішеннях "Стаббінгс на інші проти Сполученого Королівства", "Девеер проти Бельгії" про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що шестимісячний строк на оскарження спірних рішень повинен обчислюватися з дати їх винесення. Такий висновок суду узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, відповідно до якого статтею 99 КАС України встановлюється шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень і обчислення цього строку починається з дня виникнення підстав, що дають право на таке звернення; підставою для такого звернення є факт порушення, вчинений у певний час, а не факт, коли стало про це відомо прокурору. Позивач у справі, що розглядається, як і позивач у справі N 810/2041/14, звернувся до суду з позовом про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень поза межами шестимісячного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 КАС України. Обґрунтовуючи необхідність відступити від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, на якому ґрунтується оскаржувана ухвала апеляційного суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного судупослався на те, що сплив шестимісячного строку з моменту вчинення порушення (незалежно від причин) призводить до пропуску строку звернення до суду, унеможливлює звернення суб'єкта владних повноважень, зокрема і прокурора, на захист інтересів держави в порядку адміністративного судочинства. Такий правовий підхід зумовлює неможливість ефективного захисту інтересів держави в адміністративному судочинстві від порушень, про які було невідомо або які приховувалися протягом шести місяців з дня їх вчинення, та не забезпечує справедливого балансу приватних і публічних інтересів. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на висновок щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (у редакції з 1 січня 2016 року; далі - Закон N 1697-VII), викладений у постанові цього ж суду від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17. За висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеним в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, САП, з'ясовуючи підстави представництва відповідно до статті 131-1 Конституції України (у редакції Закону України від 2 червня 2016 року N 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня 2016 року) та частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII, повинна була пересвідчитися, що відповідний державний орган не здійснює захисту інтересів держави або робить це неналежним чином, або відповідний орган відсутній. На виконання цього обов'язку прокуратура надсилала міністру екології та природних ресурсів України матеріали для вжиття заходів реагування в межах наданої компетенції, який надав відповідне доручення Держгеонадрам, про що свідчать лист заступника Генерального прокурора України - керівника САП від 30 травня 2016 року N 06-22389-15. У відповіді від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, що надійшла до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року за вхідним N 180098-16, Держгеонадра повідомило Генеральну прокуратуру України про те, що захист інтересів держави здійснювати не буде. Відтак саме з цього моменту були встановлені обставини, передбачені частиною третьою статті 23 Закону N 1697-VII, у наслідок яких у прокурора виникли підстави для звернення із самостійним позовом на захист інтересів держави. Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду звернув увагу на необхідність забезпечення в публічних правовідносинах справедливого балансу між приватними інтересами окремих осіб та публічними інтересами суспільства, які репрезентує держава. Сплив шестимісячного строку сам по собі не повинен спричиняти неможливість захисту інтересів держави, особливо коли йдеться про діяння, які містять ознаки корупційних порушень, вчинених за участю посадових осіб органів державної влади. З іншого боку, визнання за прокурором права звертатися до суду за захистом інтересів держави у шестимісячний строк, відлік якого розпочинається з дня відмови відповідного державного органу звернутися до суду, може створити можливість для практично необмеженого строку втручання прокурора у приватні відносини і поставити під сумнів стабільність правовідносин. Зазначене, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, свідчить про те, що обчислення строку для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень пов'язане з виключною правовою проблемою, розв'язання якої є необхідним для формування єдиної правозастосовчої практики. Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (подання адміністративного позову прокурором після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 99 КАС України) у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Статтею 121 Конституції України (у редакції, чинній на час звернення до суду) на прокуратуру України покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Частиною третьою статті 23 Закону N 1697-VII передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Згідно ж із частиною четвертою статті 23 цього Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Водночас прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для цього прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою. З матеріалів справи вбачається, що прокуратура надсилала міністру екології та природних ресурсів матеріали для вжиття заходів реагування в межах наданої компетенції, який надав відповідне доручення Держгеонадрам, про що свідчать листи заступника Генерального прокурора України - керівника САП від 30 травня 2016 року N 06-22389-15 та міністра екології та природних ресурсів від 7 червня 2016 року N 5/1-6/5311-16 (а. с. 48-58, т. 1). У відповіді від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, що надійшла до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року, за вхідним N 180098-16, Держгеонадра повідомило Генеральну прокуратуру України про те, що захист інтересів держави здійснювати не буде (а. с. 61-63, т. 1). У постанові від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зробив правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що за змістом частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно. Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені вище положення законодавства регламентують порядок та підстави здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді в межах правил участі в судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Відповідно до положень частини другої статті 60 КАС України з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді прокурор у межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з адміністративним позовом (поданням), бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до адміністративного суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 23 Закону N 1697-VII. Згідно із частинами першою та другою статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень установлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення передбачених законом вимог. Установлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених КАС України. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. У Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року N 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені й ефективні органи. Консультативна рада європейських прокурорів (далі - КРЄП), створена Комітетом міністрів Ради Європи 13 липня 2005 року, у Висновку N 3 (2008) "Про роль прокуратури за межами сфери кримінального права" наголосила, що держави, у яких прокурорські служби виконують функції за межами сфери кримінального права, мають забезпечувати реалізацію цих функцій згідно з такими, зокрема, принципами: діючи за межами сфери кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами й обов'язками, що й будь-яка інша сторона, і не повинні мати привілейоване становище у ході судових проваджень (рівність сторін); обов'язок прокурорів обґрунтовувати свої дії та розкривати ці причини особам або інститутам, задіяним або зацікавленим у справі, має бути встановлений законом. Згідно з пунктом 2 Рекомендації CM/Rec (2012)11 щодо ролі державних прокурорів за межами системи кримінального судочинства, прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2012 року, обов'язками та повноваженнями прокурора за межами системи кримінального провадження є представництво загальних та громадських інтересів, захист прав людини та основоположних свобод, а також підтримка верховенства права. При цьому обов'язки та повноваження прокурорів за межами кримінального судочинства мають завжди встановлюватися та чітко визначатися у законодавстві (пункт 3 цієї Рекомендації). З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, підстави та порядок звернення прокурора до адміністративного суду в порядку його представництва інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено та відмінно від реалізації права на звернення до суду самого суб'єкта владних повноважень. Початок перебігу строку, встановленого для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень, не пов'язується з моментом створення такого суб'єкта чи наділення його відповідними функціями та компетенцією, адже інше призводить до можливості держави через такі дії практично необмежено у часі реалізувати право на звернення з позовом за власним волевиявленням. Таким чином, за своєю правовою природою повідомлення прокурором відповідного суб'єкта владних повноважень про майбутнє звернення прокурора до суду, витребування ним документів для підтвердження підстав представництва в суді не може слугувати механізмом продовження встановлених законом строків звернення до суду з адміністративним позовом, оскільки це призведе до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах, порушення стабільності у діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання ними своїх функцій. Підставою звернення прокурора з вимогами до адміністративного суду є порушення або загроза порушення інтересів держави у випадках, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. З матеріалів справи вбачається, що підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду стало наведене в позові порушення відповідачами законодавства під час розгляду документів та надання спеціальних дозволів на користування надрами ТОВ "Парі", що, на думку прокурора, свідчить про порушення інтересів держави. Проаналізувавши зміст статті 99 КАС України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у випадках звернення до суду суб'єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для звернення до суду цей Кодекс пов'язує з виникненням підстав, що надають йому право на таке звернення. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу" (див. mutatis mutandis рішення у справах "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20 вересня 2011 року ("OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia", заява N 14902/04, пункт 570), "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22 жовтня 1996 року ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви N 22083/93 і N 22095/93, пункт 51). Як уже зазначалось, установлені статтею 99 КАС України строки покликані забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів визначеності, і сторонам слід очікувати, що ці норми будуть застосовані. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Статтею 100 КАС України визначено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 155 КАС України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо її подано з пропущенням установленого законом строку звернення до адміністративного суду і суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що обставини виявлення прокурором під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні відповідних порушень інтересів держави, які підлягають захисту в суді, поза межами строку звернення до суду повинні враховуватися судами як поважні причини пропуску строку звернення до адміністративного суду, якщо прокурор звернувся до суду протягом шести місяців з дня виявлення таких порушень. Проте направлення прокурором листів до відповідних державних органів щодо здійснення заходів захисту інтересів держави не зупиняє та не перериває перебігу встановленого процесуальним законом шестимісячного строку звернення до суду. Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позовної заяви без розгляду, оскільки позивач, звернувшись 29 серпня 2016 року до суду із цим позовом, у якому просив визнати недійсними оскаржувані рішення від 30 грудня 2010 року, 10 та 13 січня 2011 року, пропустив строк звернення до суду, доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду не надав. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами попередніх інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Висновок щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за статтею 99 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) у випадках звернення до суду суб'єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для такого звернення цей Кодекс пов'язує з виникненням підстав, що надають цьому суб'єкту право на таке звернення. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України залишити без задоволення. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л.І.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2019 року м. Київ Справа N 376/331/16-ц Провадження N 14-79цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області на постанову Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року у складі колегії суддів Сушко Л.П., Кашперської Т.Ц., Кулішенка Ю.М. у цивільній справі за позовом заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3, третя особа - Реєстраційна служба Сквирського районного управління юстиції Київської області, про визнання недійсними наказу та договору оренди земельної ділянки, зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3 про визнання недійсними: наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 08 вересня 2014 року N 10-5171/14-14 СГ про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення документації із землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки загальною площею 58,4217 га, розташованої на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області; наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 09 жовтня 2014 року N 108095/15-14 СГ про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки загальною площею 17,2167 га, (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Пищиківської сільської ради; договору оренди земельної ділянки, укладеного між в. о. начальника відділу Держземагентства у Сквирському районі Київської області та ОСОБА_3 від 24 жовтня 2014 року. Крім того просив зобов'язати ОСОБА_3 повернути Головному управлінню Держземагентства у Київській області земельну ділянку загальною площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташовану на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що наказ Головного управління Держземагентства від 08 вересня 2014 року про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду суперечить вимогам статей 34, 36, 116, 123-125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та вимогам Закону України від 19 червня 2003 року N 973-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон N 973-IV), оскільки в поданому ОСОБА_3 клопотанні про надання дозволу на розробку документації із землеустрою не було обґрунтовано розміру земельної ділянки, не було зазначено перспектив діяльності фермерського господарства та кількості його членів, наявності у них права на безоплатне отримання земельних ділянок у власність, не було надано документів на підтвердження досвіду роботи у сільському господарстві. На момент прийняття Головним управлінням Держземагентства в Київській області оспорюваних наказів Фермерське господарство "Ященко А.М. " (далі - ФГ "Ященко А.М. "), головою якого є відповідач ОСОБА_3, вже набуло статусу юридичної особи, а відтак відповідач не мав права на отримання додаткової земельної ділянки як громадянин з метою створення фермерського господарства. Фермерське господарство після одержання державної реєстрації має право на отримання додаткової земельної ділянки лише за результатами земельних торгів, порядок яких визначено статтею 135 ЗК України. Крім того, спірна земельна ділянка знаходиться біля урізу води, в прибережній смузі і є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 29 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що прокурор не зазначив, чиї права та інтереси порушені оскаржуваним наказом Головного управління Держземагентства у Київській області від 08 вересня 2014 року, не навів жодної невідповідності оскаржуваного наказу актам чинного цивільного законодавства, не вказав, яким законодавчим актам суперечить оспорюваний договір оренди землі та не довів порушення відповідачами інтересів держави. Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Суд апеляційної інстанції виходив з того, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. У серпні 2018 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалену у справі постанову суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є необґрунтованим, оскільки ОСОБА_3 звертався до Головного управління Держземагентства у Київській області та отримав в оренду спірні земельні ділянки як фізична особа, а друге Фермерське господарство "Ященко Агро" (далі - ФГ "Ященко Агро") було ним зареєстроване після звернення прокурора до суду з позовом та відкриття провадження у справі, а отже, спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3, посилаючись на законність постанови апеляційного суду, просить залишити її без змін. Зазначає, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. 31 березня 2016 року ОСОБА_3 прийняв рішення про створення ФГ "Ященко Агро", яке 04 квітня 2016 року зареєстрував як юридичну особу. До складу земель цього господарства увійшла і спірна земельна ділянка. За таких обставин спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою судді Верховного Суду від 02 листопада 2018 року відкрито провадження у справі. Ухвалою колегії суддів Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Під час розгляду справи суди встановили, що 23 жовтня 2014 року на підставі наказу Головного управління Держземагентства у Київській області між цим управлінням та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення (пасовище) площею 17,2167 га, яка знаходиться в межах Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області. Відповідно до пункту 6 договору оренди нормативна грошова оцінка земельної ділянки відповідно до витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок становить 21 тис. 330 грн 50 коп. Пунктом 10 договору оренди сторони встановили плату у грошовій формі в розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а саме 14 тис. 689 грн 63 коп. За умовами пункту 15 зазначеного договору земельна ділянка передається в оренду для ведення фермерського господарства. Приймання та передачу земельної ділянки за цим договором оренди оформлено відповідним актом визначення меж земельної ділянки та приймання-передачі об'єкта оренди. 24 листопада 2014 року договір зареєстровано Реєстраційною службою Сквирського РУЮ у Київській області. Згідно з довідкою АБ N 246029 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), виданої 28 січня 2009 року ОСОБА_3 є засновником ФГ "Ященко А.М. " (т. 1, а. с. 79-80). При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Таким чином, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи - підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, наказом Головного управління Держземагентства у Київській області N 10-8095/15-14-СГ від 09 жовтня 2014 року ОСОБА_3 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка розташована на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області, для ведення фермерського господарства строком на 21 рік. На виконання зазначеного наказу між ГУ Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_3 23 жовтня 2014 року укладено договір оренди вказаної вище земельної ділянки для ведення фермерського господарства строком на 21 рік, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 жовтня 2014 року за N 7446474. Відповідно до частини другої статті 124 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, установлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Зокрема, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства (частина друга статті 134 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 1 Закону N 973-IV (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Згідно із частиною третьою статті 7 Закону N 973-IV земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону N 973-IV). Відповідно до вимог статей 89, 91, 92 Цивільного кодексу України та статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців" та громадських формувань (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація юридичних осіб - це засвідчення факту створення юридичної особи, після чого виникає цивільна правоздатність юридичної особи. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього, натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. Відповідно до частини першої статті 31 ЗК України землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Аналогічні норми викладено у статті 12 Закону N 973-IV. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону N 973-IV після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин з метою створення фермерського господарства в порядку, визначеному законом, на конкурентних основах. Спори фермерських господарств, які є юридичними особами, з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Разом з тим ФГ "Ященко А.М. " є самостійною юридичною особою, не пов'язане зі спірною земельною ділянкою, із заявою про її надання не зверталось, ділянка йому в установленому порядку не передавалась. У цій справі спірна земельна ділянка площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка розташована на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області, надана в оренду ОСОБА_3 як громадянину України на підставі договору оренди землі від 23 жовтня 2015 року, укладеним між ним та ГУ Держгеокадастру в Київській області. Із заявою про надання цієї земельної ділянки ОСОБА_3 звернувся як фізична особа з метою безкоштовного отримання земельної ділянки, а тому ототожнення фізичної особи та фермерського господарства "Ященко А.М. " в цих правовідносинах є неправильним. ФГ "Ященко Агро" на момент пред'явлення позову створене не було. З огляду на викладене й на суб'єктний склад сторін у цих правовідносинах спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково й передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи проце