Search the Community

Showing results for tags 'проникновение в жилье'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 23 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2019 року м. Київ Справа N 2-23/2008 Провадження N 14-67свц19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О. та учасника справи відповідача ОСОБА_3, розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Хоростківського професійного сільськогосподарського ліцею, ОСОБА_3 про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2007 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що у 1979 році дирекцією Хоростківського професійного сільськогосподарського ліцею (далі - Ліцей) їм надано для проживання службове приміщення - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (далі - перша квартира). У 1992 році Хоростківською міською радою позивачам видано ордер на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 (далі - друга квартира). Позивачі зазначали, що протягом 20 років, у тому числі після звільнення у 2002 і 2005 роках, вони проживали у першій квартирі, а їхні діти - у другій квартирі. 30 січня 2007 року, у період перебування позивачів за межами України, відповідно до протоколу N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею першу квартиру надано для проживання ОСОБА_3 Замки на дверях першої квартири було зміненота проведено опис майна позивачів. Позивачі вважали, що при вселенні ОСОБА_3 у спірне житлове приміщення порушено вимоги статей 52, 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), тому просили: ? скасувати протокол N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею від 30 січня 2007 року; ? зобов'язати адміністрацію Ліцею та ОСОБА_3 повернути належне їм майно, що знаходилося у першій квартирі; ? виселити із зазначеної квартири ОСОБА_3 із сім'єю, вселивши до неї позивачів; ? стягнути з Ліцею 25 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що із часу одержання позивачами у порядку поліпшення житлових умов житлового приміщення - другої квартири і вселення до неї договір найму попереднього житлового приміщення відповідно до статті 107 ЖК УРСР вважається розірваним. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року прийнято відмову ОСОБА_4, ОСОБА_5 від позовних вимог у частині скасування протоколу N 7 профспілкових зборів працівників Ліцею від 30 січня 2007 року, виселення ОСОБА_3 зі спірної першої квартири та вселення позивачів до цієї квартири. Скасовано в цій частині рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, провадження у справі в цій частині позовних вимог закрито. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5 відхилено. Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року у частині позовних вимог про зобов'язання повернути майно та відшкодувати моральну шкоду залишено без змін. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що, отримавши житло у 1992 році та заселивши його, позивачі втратили право користування попереднім житловим приміщенням, тому суд першої інстанції зробив правильний висновок, що перебування майна позивачів у цьому приміщенні не може свідчити про набуття ними права користування квартирою. Ухвалою Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5, ОСОБА_4 на рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року на підставі пункту 5 частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. 05 лютого 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали Апеляційного суду Тернопілдьської області від 03 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, а саме у зв'язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судом. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_4, ОСОБА_5 посилаються на рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", ухвалене за результатами розгляду заяви N 60010/08. Заявники просили скасувати рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року, ухвалу Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або розглянути справу по суті. Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень У заяві про перегляд судових рішень, постановлених судами України у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Ліцею, ОСОБА_3 про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначили, що рішенням ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 60010/08, установлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2019 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у цивільній справі N 2-23/2008. На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2019 року Міністерство юстиції України 25 лютого 2019 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України", яке 23 січня 2019 року набуло статусу остаточного. Позиція Великої Палати Верхового Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою - п'ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази. При зверненні із заявою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 посилалися на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи, і розгляд таких заяв є компетенцією Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 425 ЦПК України. Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства. Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції. У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням. Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі N 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі N 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі N 14-3звц18. У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі "Саган проти України" (далі - Рішення) визнано прийнятною скаргу ОСОБА_4 та встановлено порушення національними судами статті 8 Конвенції у частині щодо проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири та неприйнятною у частині щодо виселення заявниці з першої квартири. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пунктах 49, 50 Рішення ЄСПЛ зазначив, що Уряд України (далі - Уряд) не заперечував застосовність статті 8 Конвенції у цій справі. Зокрема, Уряд не стверджував, що на момент оскаржуваного проникнення перша квартира не була "житлом" у розумінні цього положення. З огляду на це ЄСПЛ вважав, що обставини справи вимагають від нього розгляду конкретних деталей у зв'язку із цим. Національні суди встановили, що з 1992 року ОСОБА_4 та її чоловік незаконно проживали у першій квартирі. Крім того, на момент оскаржуваного проникнення заявниця та її чоловік, які з професійних причин виїхали за кордон, зупинялися у квартирі не більше одного разу на рік, коли поверталися до України на відпочинок. Отже, ця квартира більше не була їхнім основним місцем проживання, але в якомусь сенсі була їхнім додатковим місцем проживання (пункт 51 Рішення). Згідно з пунктом 52 Рішення поняття "житло" у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв'язку із зазначеним місцем (див., наприклад, пункт 141 рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерштайн та інші проти Франції", заява N 27013/07, та наведені у ньому посилання). Установлено, що заявниця та її чоловік постійно проживали у першій квартирі понад двадцять років і продовжували користуватися нею після свого від'їзду за кордон, що підтверджується тим, що вони зупинялись у квартирі, коли поверталися до України, довірили ключі сусідці, щоб вона доглядала за квартирою на час їхньої відсутності, а також тим, що їхні меблі та інше належне їм майно зберігалось у зазначеній квартирі. Отже, вони мали зв'язок з цією квартирою, який тривав і на момент оскаржуваного проникнення. У пункті 53 Рішення ЄСПЛ встановив, що повністю мебльоване та обладнане додаткове місце проживання, яке використовується, зокрема, як будинок для відпочинку, може розглядатися як житло у розумінні статті 8 Конвенції (див., наприклад, ухвалу від 26 лютого 2008 року щодо прийнятності заяви у справі "Фегершельд проти Швеції", заява N 37664/04, та наведені у ній посилання). Крім того, за аналогічних обставин ЄСПЛ визнав, що хоч зв'язок між особами та квартирою, у якій вони іноді залишались, був меншим, ніж між особами, які постійно проживали у квартирі, відсутність можливості потрапити до неї становила втручання у їхнє право на повагу до "житла" (див., наприклад, пункти 54 та 55 ухвали від 11 лютого 2012 року щодо прийнятності заяви у справі "Лазаренко та інші проти України", заява N 27427/02). Отже, на дату оскаржуваного проникнення перша квартира була "житлом" ОСОБА_4 у розумінні статті 8 Конвенції (пункт 54 Рішення). У пунктах 58, 59 Рішення ЄСПЛ підкреслив, що проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири становило "втручання" у право заявниці на повагу до її житла. Цей факт не оскаржувався сторонами. ЄСПЛ також зазначив, що рішення про таке проникнення прийнято на зборах адміністрації Ліцею та профспілкового комітету Ліцею, який є компетентним органом Ліцею щодо прийняття рішення про надання належних йому квартир. У зв'язку із цим була створена комісія у складі директора Ліцею, дільничого інспектора, депутата та представника міської ради для проведення інвентаризації майна, яке знаходилося у квартирі, перевезення його до приміщення Ліцею та поміщення під ключ. Проникнення 22 лютого 2007 року було наслідком дій цих осіб, до яких приєдналися заступник директора Ліцею та член профспілки працівників Ліцею. Тому рішення про вжиття таких дій та їхнє фактичне виконання пов'язані з представниками державних органів, які у такий спосіб мали намір втрутитися у виконання їхніх обов'язків (пункт 60 Рішення). У пунктах 61 - 63 Рішення ЄСПЛ зробив висновок, що оскаржуване втручання є діями "державної влади" у розумінні другого абзацу статті 8 Конвенції. Отже, доцільно розглянути скаргу з огляду на негативні зобов'язання, які це положення надає державам: таке втручання порушує статтю 8 Конвенції, якщо тільки воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує одну або кілька законних цілей відповідно до другого абзацу цього положення і не є "необхідним у демократичному суспільстві" для її або їхнього досягнення (див., наприклад, пункти 41 та 42 рішення від 22 лютого 2018 року у справі "Лібер проти Франції", заява N 588/13). ЄСПЛ нагадав, що формулювання "згідно із законом" вимагає перш за все, щоб оскаржуваний захід мав підґрунтя у національному законодавстві (див., наприклад, серед багатьох інших, пункт 38 рішення від 09 грудня 2004 року у справі "Ван Россем проти Бельгії", заява N 41872/98, та пункт 56 рішення від 05 липня 2012 року у справі "Головань проти України", заява N 41716/06). Стаття 30 Конституції України передбачає, що проникнення у житло допускається не інакше як за вмотивованим рішенням суду, додаючи, що у невідкладних випадках або, зокрема, з метою врятування майна законом може передбачатися інший порядок проникнення до житла. Проте у цій справі проникнення 22 лютого 2007 року не ґрунтувалося на попередньому судовому рішенні, а Уряд не стверджував про застосування конкретного винятку із законодавства. У національних судах заявниця наводила аргумент щодо незаконності проникнення з огляду на статтю 30 Конституції України, однак цей аргумент не був розглянутий. Зокрема, з мотивувальної частини ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року не вбачається, що суд вважав обставини справи такими, що становили передбачений законодавством виняток, який дозволяв би діяти без попереднього судового рішення. Крім того, посилаючись на статтю 30 Конституції України та оскаржуючи, зокрема, той факт, що суди, які розглядали справу, не розглянули питання законності проникнення 22 лютого 2007 року, заявниця та її чоловік подали касаційну скаргу, яка, однак, була залишена без задоволення (див. пункти 30 та 31 Рішення). Отже, вбачається, що національні суди взагалі не розглянули питання законності проникнення. Таким чином, проникнення 22 лютого 2007 року до першої квартири не мало правової підстави у національному законодавстві. Його здійснено не "згідно із законом" у розумінні статті 8 Конвенції, що достатньо для того, щоб зробити висновок про порушення цього положення. У пункті 71 Рішення ЄСПЛ зазначив, що оскільки заявниця не оцінила розміру матеріальної шкоди, компенсації за яку вона вимагала, та не надала матеріалів, які б дозволили її розрахувати, ця вимога не може бути задоволена. Проте ЄСПЛ визнав за доцільне присудити заявниці 4500,00 євро як відшкодування моральної шкоди. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) та від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. У даному випадку ЄСПЛ констатував, що національні суди при розгляді справи не встановили фактичних обставин справи щодо законності проникнення 22 лютого 2007 року до житла ОСОБА_4 та її чоловіка, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усіх доводів, що спричинило порушення прав заявниці. У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. Загальні вимоги до судового рішення були передбачені у статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах, згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог частин третьої та четвертої статті 212 ЦПК України у вказаній редакції обов'язком суду є оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Ця вимога корелюється з вимогами статті 214 ЦПК України у вказаній редакції, що при ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені. Крім того, суд зобов'язаний розглянути усі позовні вимоги й ухвалити відповідне рішення. Цих вимог при ухваленні судових рішень дотримано не було. З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати. Тому судові рішення у справіпідлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4, ОСОБА_5 про перегляд судових рішень Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами задовольнити. Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 03 червня 2008 року та ухвалу Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Гусятинського районного суду Тернопільської області. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 545/3611/17-ц Провадження N 14-287цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Полтавській області), стягувач - Публічне акціонерне товариство "Марфін банк" (далі - ПАТ "Марфін банк"), боржник - ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Марфін банк" на ухвалу Полтавського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2017 року в складі судді Путрі О.Г. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 08 лютого 2018 року в складі колегії суддів Дряниці Ю.В., Пилипчук Л.І., Чумак О.В. у цивільній справі за поданням старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Полтавській області Лукмасла Миколи Миколайовича про примусове проникнення до володіння боржника, заінтересовані особи: ПАТ "Марфін банк", ОСОБА_3, УСТАНОВИЛА: 03 грудня 2017 року старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Полтавській області Лукмасло М.М. звернувся до суду із поданням, у якому зазначав, що на примусовому виконанні у ВПВР УДВС ГТУЮ у Полтавській області перебуває виконавче провадження з виконання рішення Господарського суду Полтавської області від 27 лютого 2017 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Марфін банк" заборгованості за кредитним договором у розмірі 8 688 949,88 грн. 3 436 188,07 грн заборгованості за відсотками та 181 877,07 грн - відшкодування витрат зі сплати судового збору. Вказував, що за місцем проживання ОСОБА_3: АДРЕСА_1 та за місцем знаходження належного останньому нежитлового приміщення по АДРЕСА_2 у с. Розсошенці Полтавського району Полтавської області, у зв'язку з відсутністю боржника та відсутністю доступу до приміщення, державний виконавець не зміг вчинити виконавчі дії. Таким чином, боржник своєю бездіяльністю перешкоджає примусовому виконанню вищезазначеного рішення суду. Ураховуючи наведене, державний виконавець просив суд надати дозвіл на примусове проникнення до нежитлового приміщення, власником якого є ОСОБА_3, а саме: кафе площею 154,8 кв. м по АДРЕСА_2 у с. Розсошенці Полтавського району Полтавської області, з метою проведення опису та подальшої реалізації майна. Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2017 року у задоволенні подання старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Полтавській області Лукмасла М.М. про примусове проникнення до приміщення боржника відмовлено. Відмовляючи у задоволенні подання, суд першої інстанції керувався тим, що державним виконавцем не надано суду доказів на підтвердження ознайомленості боржника існуванням виконавчого провадження про стягнення з нього заборгованості. Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 08 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Марфін банк" задоволено частково. Ухвалу Полтавського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі частини першої статті 377 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що відсутність у Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК України) порядку вирішення питань про надання дозволу на примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) не є підставою для розгляду відповідного подання державного виконавця на підставі статті 376 ЦПК України (у редакції на час розгляду подання судом першої інстанції), оскільки розділом VI ЦПК України "Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" визначено компетенцію загального суду щодо вирішення питань, пов'язаних з виконанням судових рішень саме у цивільних справах. У березні 2018 року ПАТ "Марфін банк" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким подання державного виконавця задовольнити. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що апеляційний суд безпідставно закрив провадження у справі, оскільки процесуально питання підлягало вирішенню у порядку, передбаченому статтею 376 ЦПК України (у редакції на час розгляду подання судом першої інстанції), оскільки у ГПК України у розділі "Виконання рішень" відсутнє таке поняття, як надання дозволу на примусове проникнення до майна боржника. Також банк зазначав, що грошові кошти на рахунку боржника відсутні, а ненадання дозволу на проникнення у заставне майно боржника порушує права стягувача та застоводержателя на погашення боргу за кредитним договором, тому суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні подання державного виконавця. Ухвалою судді Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена частково з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. У пункті 40 рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції" (заява N 18357/91) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. … Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина "судового процесу" для цілей статті 6 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. У статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) закріплено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Особливістю вказаної справи є те, що державний виконавець звернувся з поданням до місцевого суду у порядку цивільного судочинства для отримання дозволу на вчинення виконавчих дій на виконання рішення, ухваленого у порядку господарського судочинства. За загальним правилом, усі процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у господарських справах вирішуються відповідно до вимог РозділуV ГПК України. Разом з тим чинне процесуальне законодавство містить певні особливості, за яких уможливлюється вирішення процесуальних питань, пов'язаних з виконанням судових рішень, ухвалених у господарських та адміністративних справах саме у порядку цивільного судочинства. Така логіка законодавця пов'язана з тим, що вказані виконавчі дії виходять за межу публічно-правових правовідносин чи господарських правовідносин, і стосуються виключно цивільних прав фізичних чи юридичних осіб. Відповідно до пункту 13 частини третьої статті 18 Закону N 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб. За наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи виконавець має право безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення. Примусове проникнення на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень у зв'язку з примусовим виконанням рішення суду про виселення боржника та вселення стягувача і рішення про усунення перешкод у користуванні приміщенням (житлом) здійснюється виключно на підставі такого рішення суду (пункту 4 частини третьої статті 18 Закону N 1404-VIII). Стаття 376 ЦПК України розміщена у розділі VI| "Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)". Тобто за правилами ЦПК України розгляд процесуальних питань, пов'язаних з виконанням рішень інших органів чи судів інших юрисдикцій, якщо спеціальним законом не врегульовано певної процедури здійснення окремих виконавчих дій, зокрема, надання дозволу на примусове проникнення до приміщення, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України (у редакції на час звернення до суду з поданням) питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця. Аналогічні положення закріплені у частині першій статті 439 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Вказані норми встановлюють особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) ні в редакції, чинній на час звернення державного виконавця з поданням до суду та його розгляду судом першої інстанції, ні в редакції, чинній на час перегляду справи апеляційним та касаційним судом, не містить норм, які б регулювали можливість звернення органів державної виконавчої служби до суду з поданням про надання дозволу на примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи в порядку господарського судочинства. У справі, що розглядається, старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Полтавській області Лукмасло М.М. просив суд надати дозвіл на примусове проникнення до нежитлового приміщення, власником якого є ОСОБА_3, а саме: кафе площею 154,8 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 у с. Розсошенці Полтавського району Полтавської області. Таким чином, старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Полтавській області Лукмасло М.М. правильно звернувся з зазначеним поданням до суду за місцем знаходження нежитлового приміщення, яке належить ОСОБА_3, тобто до Полтавського районного суду Полтавської області. Апеляційний суд неправильно застосував норми процесуального права, його висновок про закриття провадження у справі закріплює правову невизначеність щодо порядку вирішення судами подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника, тому ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Оскільки на перегляді перебуває ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі, суд касаційної інстанції не має повноважень про перегляд ухвали Полтавського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2017 року, так як суд апеляційної інстанції ухвалу суду першої інстанції, якою у задоволенні подання відмовлено, не переглядав, закривши провадження у справі відповідно до частини першої статті 377 ЦПК України. Провадження за касаційною скаргою ПАТ "Марфін банк" на ухвалу Полтавського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2017 року підлягає закриттю з огляду на наступне. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення ПАТ "Марфін банк" з касаційною скаргою) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. Із матеріалів справи вбачається, що оскаржувана ухвала Полтавського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2017 року в апеляційному порядку по суті не переглядалася, тому касаційне провадження за касаційною скаргою на ухвалу Полтавського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2017 року відкрито помилково і підлягає закриттю. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Марфін банк" задовольнити частково. Касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Марфін банк" на ухвалу Полтавського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2017 року закрити. Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 08 лютого 2018 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  3. всем привет) у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!! отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.
  4. Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.
  5. Добрый день! Ситуация. Кей-Коллект перерегистрировал через нотариуса на себя квартиру в 2015 году. В 2017 году представители Кей-Коллекта пришли по адресу квартиры, поменяли замки, вынесли вещи бывших собственников и фактически принудительно их выселили (без решения суда). Бывшие собственники вызывали полицию, Кей-коллект показали полицейским вытяг с реестра недвижимости о том что собственником квартиры является Кей-коллект и те ушли. Есть подтверждение полиции о том что по адресу находились именно представители Кей-Коллект. Бывшие собственники обратились в полицию, в ЕРДР внесено их заявление , ведется досудебное следствие. В гражданский суд подан иск об отмене перерегистрации квартиры, в обеспечение иска наложен арест на квартиру и запрет на регистрацию/снятие с регистрации в квартире кого-либо. Кей-Коллект в заседания не ходит, суд продолжается. Выселенные бывшие собственники снимают квартиру, есть договор аренды. Думаю подать иск со следующими исковыми требованиями: 1. Признать незаконными действия по выселению ..... 2. Взыскать убытки, связанные с вынужденной арендой квартиры. Ваше мнение? Может у кого-то была подобная практика? Есть перспектива положительного решения по такому иску?
  6. Добрый день всем. Извините если "не туда"(офтоп). Ситуация такова: есть соседи квартирой ниже, жалуются что я их затапливаю. У них действительно потолок и пол стены мокрые. У меня все сухо и сделан ремонт. Соседка написала заявление в ЖЕК и они решили, что протечка у меня(актов никаких нету), требуют дать им доступ к стояку, который находится в вент. канале дома(не у меня в квартире). Как мне правильно поставить? Обязан ли я им давать доступ к стояку путем разбивания моей стены? И кто несет затраты по ущербу в следствии ремонтных работе? Что мне нужно требовать у ЖЕКа(документы, акты, расписки) в случае если они все-таки докажут что проблема моя? Ps: стояк общий с квартирой через стенку и они недавно что-то там долбали, после чего соседка и начала жаловатся. Спасибо за ответы.
  7. Уважаемые форумчане! Кто-то сталкивался с такой вопиющей ситуацией? Утром 5 особей мужского пола ворвались в квартиру (в которой прописаны 3 женщины и ребенок) и буквально силой в одних халатах и тапочках выволокли 2-х женщин (маму 60 лет и дочь) за дверь на площадку в подъезд. А течением10 иинут поменяли замки на входной двери. На просьбы дать возможность одеться и забрать доеументы и ценности отаечали хамством. Приехавший наряд полиции вроде как проверил документы одного из них (жильцам документы не показали), вроде как увидели Вытяг с реестра о перерегистрации права собственности на Кей-коллект и доверенность на представление его интересов. В общем полиция перетерла с ними, развела руками, похлопала ушами и уехала. Женщины в течение 3-х часов стояли в парадной на холоде в одних халатах и тапочках. Затем они милостливо согласились вынести верхнюю одежду. Документы, деньги, ценности остались в квартире. В течение дня еще дважды приезжал наряд и следственно-оперативная группа. Результа ноль. Полное впечатление, что милиция их крышует. Вечером эти представители сообщили что вещи можно будет забрать на следущий день в 13.00. Однако в 8 утра все вещи в мешках и коробках были выброшены на улицу без присутствия собственников. При осмотре вещей оказалось что были похищены деньги, драгоценности, документы на квартиру и паспорта хозяев. Натуральное мародерство. В милицию заявили, но судя по реакции (ехали на вызов 5 часов) толку там не будет.Решения о выселении у них не было. В квартире прописан ребенок. Квартира подпадает под мораторий, является единственным жильем по потребительскому кредиту. Уважаемые, что делать? Как найти на них управ, учитывая что ни одной фамилии из присутствующих неизвестно?
  8. http://reyestr.court.gov.ua/Review/56063455 Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/2190/15 Головуючий у 1-й інстанції: Кротюк О.В. Суддя-доповідач: Межевич М.В. У Х В А Л А Іменем України 24 лютого 2016 року м. Київ Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Межевича М.В., суддів Земляної Г.В. та Сорочка Є.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року позов задоволено. Третя особа в апеляційній скарзі просить суд скасувати постанову та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні позову, оскільки вважає рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, ухваленим в умовах неповного з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу та заперечення на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 02.10.2008 між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» і ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №2706/1008/71-605 про надання кредиту для придбання житла. Одночасно з укладенням останнього, був укладений іпотечний договір №2706/1008/71-605-Z-1 (далі - іпотечний договір). В подальшому 28.11.2012 на підставі договорів факторингу ВАТ «Сведбанк» відступило свої права вимоги за укладеними з позичальниками кредитними договорами Товариству з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в свою чергу 28.11.2012 відступило свої права вимоги за укладеними між ВАТ «Сведбанк» з його позичальниками кредитними договорами Товариству з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». Одночасно з укладенням договорів факторингу, 28.11.2012, на підставі договорів про передачу прав за іпотечним договором, ВАТ «Сведбанк», як первісний іпотекодержатель, відступило свої права вимоги за укладеними з позичальниками іпотечними договорами новому іпотекодержателю - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в той самий день відступило свої права вимоги за укладеними між ВАТ «Сведбанк» з його позичальниками іпотечними договорами наступному іпотекодержателю - ТОВ «Кредитні ініціативи». 05.12.2012 на підставі договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012, укладеного між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О. В., державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гречаною Русланою Тарасівною було зареєстровано обтяження (іпотеку) за реєстраційним номером в Державному реєстрі іпотек №8015132 на квартиру АДРЕСА_1, яка належить Позивачу на праві приватної власності (далі - оскаржуване рішення). Відомості про державну реєстрацію іпотеки на підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором відповідачем внесено до Державного реєстру іпотек, де іпотекодержателем вказано Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», а іпотекодавцем - ОСОБА_2 Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач звернувся до суду з позовом, в якому просить суд: - визнати неправомірними дії державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни щодо проведення державної реєстрації обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, за реєстраційним номером в Державному реєстрі іпотек №8015132 від 05 грудня 2012 року; - скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни за реєстраційним номером №8015132 від 05 грудня 2012 року про державну реєстрацію обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2; - вилучити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером №8015132 від 05 грудня 2012 року про державну реєстрацію іпотеки, внесений державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гречаною Русланою Тарасівною щодо обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на бланках, на яких виготовлено договір про відступлення права вимоги від 28.11.2015 так і додаток до нього викладені на бланках, серії яких мітяться з обох сторін. При цьому, цифри на бланку на якому викладена перша частина договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2015 є значно більшими ніж цифри на зворотньому боці бланку. У той же час, на інших документах що долучені до них цифри бланків продовжуються в процесі зростання (а.с. 207-209). Суд першої інстанції також зазначив, що нотаріальна дія щодо реєстрації обтяжень згідно договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012 мала вичинятися нотаріусом, яким було посвідчено зазначений договір. У відповідача станом на час прийняття оскаржуваного рішення були відсутні повноваженні для вчинення реєстраційних дій щодо реєстрації обтяження згідно договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012 в контексті ч. 6 ст. 15 Закону N 1952-IV. Вирішуючи спір, колегія суддів виходить з такого. Відповідно до ст. 4 ч. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952-IV від 01.07.2004 (у редакції, дійсній станом на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1952-IV) обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування. Частиною 1 ст. 9 Закону № 1952-IV передбачено, що державним реєстратором може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж юридичної роботи не менш як два роки. У випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону № 1952-IV державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону № 1952-IV нотаріус як спеціальний суб'єкт здійснює функції державного реєстратора, крім передбачених пунктами 4 і 6 частини другої статті 9 цього Закону. Таким чином, нотаріуси, як спеціальні суб'єкти, уповноважені приймати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також про відмову в такій державній реєстрації. Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV від 05.06.2003 правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Згідно з ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» № 3425-XII від 02.09.1993 нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії: посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності тощо). Відповідно до ч. 9 ст. 15 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії. Крім того, абз. 3 ч. 5 ст. 3 Закону № 1952-IV передбачено, що державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Тобто, з урахуванням особливостей даної справи, посвідчуючи договір про передачу прав за іпотечним договором, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мироник О.В., повинна була одночасно внести зміни до відповідного запису у Державному реєстрі іпотек. Разом з цим, зміни до запису у Державному реєстрі іпотек на підставі наведеного договору було внесено не одночасно, а лише 05.12.2012, при цьому іншим нотаріусом - Гречаною Р.Т. Однак, враховуючи, що відповідач не вчиняв жодної з перелічених у статті 34 Закону України «Про нотаріат» № 3425-XII від 02.09.1993 нотаріальних дій з об'єктом нерухомості, зокрема, не посвідчував договір про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012, то відповідач не мав передбачених законодавством підстав здійснювати функції державного реєстратора щодо цього майна. З вище викладеного вбачається, що норми абз. 3 ч. 5 ст. З, ч. 9 ст. 15 Закону № 1952-IV мають імперативний характер і підлягають обов'язковому виконанню, а тому колегія суддів відхиляє доводи, викладені в апеляційній скарзі стосовно того, що в чинному законодавстві України відсутні імперативні норми, які б зобов'язували проводити державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень лише тим нотаріусом, яким вчинено нотаріальну дію одночасно з її вчиненням. Варто також врахувати те, що відповідно до п. 17 Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек № 410 від 31.03.2004 (далі - Тимчасовий порядок), внесення змін і додаткових відомостей до запису здійснюється реєстратором на підставі повідомлення іпотекодержателя або уповноваженої ним особи. Тобто, новий іпотекодержатель - ТОВ «Кредитні ініціативи» з урахуванням вимоги Закону № 1952-IV про одночасність посвідчення договору та реєстрації обтяження, повинен був відразу після засвідчення договору про передачу прав за іпотечним договором звернутися до Мироник О.В. з відповідним повідомленням про реєстрацію змін обтяження нерухомого майна іпотекою, однак цього не зробив. Пункт 55 ч. 1 ст. 24 Закону № 1952-IV містить таку підставу для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень як «заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію». При цьому, ч. 2 ст. 24 Закону № 1952-IV передбачає, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Тобто наведена частина статті передбачає обов'язок відповідача приймати рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень за наявності на це підстав, зокрема передбачених наведеною вище ч. 1 ст. 24 Закону № 1952-IV. Нотаріус, при здійсненні ним функцій державного реєстратора прав, позбавлений можливості на власний розсуд обирати інший спосіб поведінки, при наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації прав та їх обтяжень, передбачених статтею 24 Закону № 1952-IV. Проведення нотаріусом, як державним реєстратором, державної реєстрації прав та їх обтяжень, за наявності передбачених Законом № 1952-IV підстав для відмови у її проведенні є протиправною. Аналогічної позиції дотримується Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 02 лютого 2016 року по справі №821/2070/15-а. Апеляційний суд відхиляє твердження третьої особи в апеляційній скарзі про те, що постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек» № 410 від 31.03.2004 втратила чинність 05.09.2012, а тому не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Варто зауважити, що вказана постанова втратила чинність лише 01.01.2013 у зв'язку з набранням законної сили постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 2012 року № 824. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність у п. 21 Тимчасового порядку такої підстави для відмови як подання заяви не тому нотаріусу, який вчинив нотаріальну дію не може свідчити про відсутність у відповідача підстав для відмови у державній реєстрації, оскільки положення вказаного порядку застосовуються виключно у тій частині, яка не суперечить, зокрема, Закону № 1952-IV, який має вищу юридичну силу. Апеляційний суд відхиляє доводи представника апелянта про те, що суд першої інстанції в оскаржуваній постанові послався на договір про відступлення права вимоги від 28.11.2012, який, як наголошує представник третьої особи, TOB «Кредитні ініціативи» ніколи ні з ким не укладало. Так, дійсно, суд першої інстанції в мотивувальній частині оскаржуваної постанови послався на договір відступлення права вимоги від 28.11.2012, який відсутній в матеріалах справи, допустивши при цьому орфографічну помилку в назві самого договору: замість договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012 судом помилково зазначено договір відступлення права вимоги від 28.11.2012. Однак, допущена судом першої інстанції помилка в назві договору жодним чином не впливає на повноту досліджених ним доказів, які містяться в матеріалах справи, та їх правову оцінку. Не заслуговують на увагу також і посилання в апеляційній скарзі на дійсність договорів факторингу, що встановлена, зокрема рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20.05.2014 по справі 757/20544/13-ц та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 31.07.2014 по справі № 6-24736св14, оскільки ці договори не мають значення для вирішення даної справи, так як не слугували підставою для проведення відповідачем спірної державної реєстрації. Підсумовуючи викладене, апеляційний суд зазначає, що відповідач на підставі абз. 3 ч. 5 ст. 3, п. 55 ч. 1 ст. 24 Закону № 1952-IV мав відмовити ТОВ «Кредитні ініціативи» у державній реєстрації прав та їх обтяжень у зв'язку з тим, що останній звернувся не до нотаріуса, який вчинив дію з посвідчення договору про відступлення прав за іпотечним договором. З огляду на це, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування рішення відповідача щодо проведення державної реєстрації обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1. При цьому, колегія суддів погоджується з твердженнями третьої особи в апеляційній скарзі про те, що неналежне чи невчасне повідомлення боржника про зміну кредитора впливає лише на обов'язок першого продовжувати виконувати зобов'язання старому кредитору та не впливає на відносини, що стосуються дій суб'єктів владних повноважень щодо внесення змін до запису про державну реєстрацію іпотеки, яка у свою чергу здійснюється без необхідності подання відповідного підтвердження повідомлення боржника про заміну кредитора. Крім того, обґрунтованим є постанова суду першої інстанції і в частині відмови у задоволенні позову, оскільки з підстав, викладених в оскаржуваному судовому рішенні, вимоги про вилучення відповідного запису з Державного реєстру іпотек є такими, що заявлені позивачем передчасно. Відповідно до ч. 1 ст. 200 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права, при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у справі, підтвердженими доказами, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає. Керуючись ст.ст. 41, 160, 197, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС, суд УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року - без змін. Рішення набирає законної сили через п'ять днів після направлення його копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржене безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції. Головуючий суддя М.В. Межевич Суддя Г.В. Земляна Суддя Є.О. Сорочко Головуючий суддя Межевич М.В. Судді Земляна Г.В. Сорочко Є.О.
  9. Добрый день уважаемые коллеги. Прошу вашего профсовета в таком вопросе. В 2013 году Банк обратил взыскание на предмет ипотеки в досудебном порядке по застереженню в договоре ипотеки и продал от своего имени квартиру третьему лицу. Договор купли - продажи нотариально оформлен. Третье лицо, как новый собственник, в свою очередь обратилось в суд о выселении заемщика- ипотекодателя с семьей (незарегистрированный несовершеннолетний ребенок и жена) без предоставления другого жилья. Кредит валютный (взыскание (купля - продажа) было до моратория). Кредит брался под залог квартиры (она не покупалась за кредитные средства, просто выступает залогом). Истец - новый собственник Ответчики - заемщик и семья Третье лицо - орган опеки Вопрос такой: Распространяются ли на этот судебный спор правовые позиции Верховного Суда Украины о обязательном предоставлении другого жилья в случае обращения банком взыскания на предмет ипотеки и выселении высказанные в Постановлениях № 6-39 цс15 ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-39 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). № 6-1484цс15 ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1484цс15 За змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1469 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки та яке було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла надається інше постійне житло. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 6-915цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1061 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1630цс15 Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1033цс15 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) – предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1468цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Правова позиція у справі 6-1892 цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-1049цс15 За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення прозвернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всімешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житловеприміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення увстановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жилеприміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики)банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі,яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставічастини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖКУРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-875 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 2 ЖК УРСР. ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-447цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Кто должен предоставить інше постійне житло? Кого (банк, горсовет) и в качестве кого процессуально (третьим лицом, соответчиком) привлекать в процесс? Я так понимаю, что городской совет, но он предоставляет только "тимчасове", а ВСУ говорит о "постійном". Если у кого-нибудь в практике встречалась подобная ситуация, прошу поделиться. Вопрос, я так понимаю, в ближайшее время станет достаточно актуальным в Украине. Заранее благодарен за неравнодушие и совет. Вопрос о признании недействительным договора купли - продажи в этой ветке не ставится. Исключительно по иску о выселении.
  10. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(print)/D766E8DBFD06AEEEC2257E960021D9F6 ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2015 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Самсіна І.Л. суддів: Волкова О.Ф., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Терлецького О.О., Яреми А.Г., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Голосіївського районного відділу Державної міграційної служби України у м. Києві (далі – відділ ДМСУ), третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання вчинити дії, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з адміністративним позовом до відділу ДМСУ, третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання скасувати внесені до реєстраційного обліку відомості про зняття ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання. Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач неправомірно у грудні 2012 року зняв позивачів з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1. Суди встановили, що місце проживання позивачів було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_3 – з 25 лютого 2003 року, ОСОБА_1 – з 25 лютого 2003 року, ОСОБА_2 – з 7 жовтня 2004 року, про що вчинено відповідні записи на сторінці 11 паспортів громадянина України вказаних осіб, копії яких наявні у справі. 20 грудня 2012 року позивачів було знято з реєстраційного обліку за вищевказаною адресою за рішенням суду, про що зазначено в довідках комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна організація – 1Н» (далі – КП «ЖЕО – 1Н») від 19 березня 2014 року та від 2 квітня 2014 року. 24 квітня 2014 року представник ОСОБА_1 – ОСОБА_5 подала до відділу ДМСУ заяву про внесення змін до реєстраційного обліку місця проживання, в якій просила внести необхідні зміни до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи з метою виправлення помилки щодо зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1, посилаючись на те, що такі зміни внесені помилково. Листом від 23 травня 2014 року № 2/942/1, відповідач повідомив ОСОБА_1, що згідно з витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно від 17 грудня 2012 року № 36778536 ОСОБА_4 є єдиним власником квартири за адресою: АДРЕСА_1, у зв’язку з чим 20 грудня 2012 року за його заявою ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця проживання згідно із статтею 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» (в редакції, чинній на час спірних правовідносин; далі – Закон № 1382-IV). Про зняття позивачів з реєстраційного обліку вони дізналися у березні, квітні 2014 року, коли звернулися до КП «ЖЕО – 1Н» для отримання довідок з місця проживання – форми № 3. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 14 серпня 2012 року у цивільній справі № 2601/13029/12, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2012 року, задовольнив позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3; витребував із незаконного володіння ОСОБА_3 квартиру за АДРЕСОЮ_1; визнав за ОСОБА_4 право власності на вищевказану квартиру. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 2 вересня 2014 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 листопада 2014 року залишив без змін постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 2 вересня 2014 року. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 січня 2015 року залишив без змін постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року. Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України статті 7 Закону № 1382-IV та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви додано копії постанови Вищого адміністративного суду України від 17 квітня 2012 року (справа № К-51316/09-С) та постанови Верховного Суду України від 16 січня 2012 року (справа № 6-57цс11) Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого. У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року (справа № 6‑57цс11) міститься такий висновок щодо застосування статті 7 Закону № 1382-IV у подібних правовідносинах. Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом частини першої статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Водночас відповідно до статті 7 Закону № 1382-IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, зазначеному висновку Верховного Суду України не відповідає, у зв’язку з чим ухвала Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2015 року, ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року та постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року підлягають скасуванню. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Виходячи із встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, що переглядається, а також враховуючи висновок Верховного Суду України щодо застосування положення статті 7 Закону № 1382-IV, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає необхідним ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2015 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Голосіївського районного відділу Державної міграційної служби України у м. Києві, третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання вчинити дії скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити. Зобов’язати Голосіївський районний відділ Державної міграційної служби України у м. Києві скасувати внесені відомості до реєстраційного обліку про зняття ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий І.Л. Самсін Судді: О.Ф. Волков Л.І. Григор’єва М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.А. Коротких О.В. Кривенда В.В. Кривенко Н.П. Лященко В.Л. Маринченко Л.І. Охрімчук П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко О.О. Терлецький А.Г. Ярема
  11. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/68AC7C148A94D169C2257F8C002439DA П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2016 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Терлецького О.О., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю: позивачів: ОСОБА_1, ОСОБА_2, прокурора – Красножон О.М., представників: ОСОБА_2 – ОСОБА_3, відповідача – Палієнко О.І., Коренчук О.М., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 та в інтересах їх неповнолітньої дитини – ОСОБА_4 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (далі – управління ДМСУ), треті особи: орган опіки та піклування Деснянської районної в місті Чернігові ради, ОСОБА_5 (правонаступником якого є ОСОБА_6), за участі прокуратури міста Чернігова, про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та в інтересах їхньої неповнолітньої дитини – ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до управління ДМСУ, в якому просили: визнати протиправними дії відповідача щодо зняття їх з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1; зобов’язати управління ДМСУ внести необхідні зміни до реєстраційного обліку та поновити реєстрацію місця проживання за вказаною адресою. На обґрунтування позову послалися на те, що відповідач протиправно зняв їх з реєстрації місця проживання за зазначеною адресою, оскільки немає підстав, передбачених статтею 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі – Закон № 1382-ІV), для зняття позивачів з реєстраційного обліку, а саме немає судового рішення про позбавлення позивачів права користування житлом. Суди встановили, що позивачі відповідно до договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2007 року придбали у ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 вартістю 7875 грн. Згідно з довідкою КП «ЖЕК-6» від 12 грудня 2007 року позивачі разом з їх неповнолітньою дочкою зареєстровані у зазначеній вище квартирі з 11 грудня 2007 року. Деснянський районний суд міста Чернігова рішенням від 30 березня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 9 липня 2010 року, визнав право власності на вищевказану квартиру за ОСОБА_5 та зобов’язав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнити її і передати ОСОБА_5. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10 серпня 2010 року власником кв. № АДРЕСА_1 є ОСОБА_5, номер запису 15722 в книзі № 222. 22 січня 2013 року ОСОБА_5 звернувся до Деснянського районного відділу управління ДМСУ із заявою про зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1. До заяви було додано копію рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 30 березня 2010 року, копію ухвали апеляційного суду Чернігівської області від 9 липня 2010 року та копію витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 серпня 2010 року. 22 січня 2013 року на підставі зазначеної заяви управління ДМСУ зняло позивачів з реєстрації місця проживання, про що зроблено відмітку на заяві та в талонах зняття з реєстрації місця проживання в Україні. Суди розглядали справу неодноразово. Чернігівський окружний адміністративний суд постановою від 14 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовив повністю. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 4 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив: визнав дії відповідача про зняття з реєстрації місця проживання позивачів протиправними; зобов’язав управління ДМСУ вчинити необхідні дії щодо реєстрації обліку та поновити реєстрацію місця проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_1. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, дійшов висновку про протиправність дій відповідача, оскільки Порядком реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 листопада 2012 року № 1077, не передбачено повноваження цього органу щодо зняття з реєстрації на підставі рішення суду про визнання права власності на нерухоме майно за іншою (іншими) особами. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 18 червня 2015 року рішення апеляційного суду скасував, а постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2014 року залишив у силі. Касаційний суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про правомірність дій управління ДМСУ щодо зняття позивачів з реєстрації місця проживання, оскільки набуття ОСОБА_5 за рішенням суду права власності на квартиру і зобов’язання ОСОБА_1, ОСОБА_2 звільнити та передати квартиру новому власнику за своєю суттю є одночасно рішенням про позбавлення позивачів права власності на цю річ та про їх виселення, що тягне як кожне окремо, так і в сукупності припинення права користування житловим приміщенням. Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_2 з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України, у якій просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2015 року, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2014 року залишити в силі. На обґрунтування заяви додала копію постанови Верховного Суду України від 30 червня 2015 року (№ 21-1438а15), висновку якої щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, на думку ОСОБА_2, не відповідає судове рішення, про перегляд якого подано заяву. Перевіривши наведені у заяві доводи, заслухавши в судовому засіданні пояснення позивачів, прокурора, представників позивача та відповідача, колегія суддів вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом частини першої статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Водночас відповідно до статті 7 Закону № 1382-IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 30 червня 2015 року (справа № 21-1438а15). Отже, висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, зазначеному висновку Верховного Суду України не відповідає, у зв’язку з чим ухвала Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2015 року відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 243 КАС підлягає скасуванню, а постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2014 року – залишенню в силі. Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2015 року скасувати, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2014 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.О. Терлецький Судді: О.Ф. Волков О.В. Кривенда П.В. Панталієнко І.Л. Самсін М.І. Гриців В.Л. Маринченко О.Б. Прокопенко
  12. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57199317 Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И "14" квітня 2016 р. м. Київ К/800/52757/14 Вищий адміністративний суд України у складі: суддя-доповідач Кочан В.М., судді Іваненко Я.Л., Стародуб О.П., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.05.2014р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2014р. у справі за позовом ОСОБА_2 до Новозаводського районного відділу у м. Чернігові Управління державної міграційної служби країни в Чернігівській області , третя особа - ОСОБА_3 про визнання дій незаконними та зобов'язання поновити реєстрацію, В С Т А Н О В И В : У березні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Новозаводського районного відділу у м. Чернігові Управління державної міграційної служби країни в Чернігівській області в якому просив визнати незаконними дії щодо зняття його з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1, зобов'язати поновити реєстрацію його місця проживання. Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.05.2014р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2014р., в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивача знято з реєстраційного обліку за заявою власника будинку, а відтак посилання позивача щодо правомірності проживання за вказаною адресою та відсутність рішення суду про позбалення позивача права на користування житлом є необгрунтованими. У касаційній скарзі позивач з посиланням на порушення норм матеріального і процесуального права, допущених судами, просить судові рішення скасувати та прийняти рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 з 28.11.2000р. зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1, за згодою власника житла ОСОБА_4, як член сім'ї (зять). Після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, власником будинку АДРЕСА_1 став ОСОБА_3, чоловік померлої, що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 10.03.2011р. Згідно витягу про Державну реєстрацію прав від 28.03.2011р. №29451779 ОСОБА_3 є власником 1/1 (в цілому) будинку за адресою: АДРЕСА_1. 25.02.2014р. до Новозаводського РВ у місті Чернігові УДМС України в Чернігівській області звернувся ОСОБА_3 з заявою про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та надав витяг про Державну реєстрацію прав від 28.03.2011р. № 29451779. Листом від 05.03.2014р. № 74.11-Д/29 Новозаводського РВ у місті Чернігові УДМС України в Чернігівській області позивача повідомлено про його зняття з реєстрації місця проживання 25.02.2014р. з адреси: АДРЕСА_1 Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що зняття позивача з реєстрації здійснювалося за клопотанням власника житла, а тому дії відповідача є правомірними. Колегія суддів погодитись з таким висновком судів попередніх інстанцій не може з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Водночас відповідно до ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" №1382-ІV від 11.12.2003р. (далі - Закон № 1382-ІV) зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 01.03.2016р. (справа № 21-5446а15) та від 30.06.2015р. (справа № 21-1438а15). За таких обставин дії відповідача щодо зняття позивача з реєстрації місця проживання, які здійснювалися за заявою власника житла без рішення суду про позбавлення права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою, чи оголошення її померлою є неправомірними. Оскільки у справі не вимагається збирання або проведення додаткової перевірки доказів, обставини справи судами встановлені повно й правильно, але допущена помилка в застосуванні норм матеріального права, суд касаційної інстанції, згідно зі ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, скасовує судові рішення та ухвалює нове рішення. Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.05.2014р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2014р. скасувати. Ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 задовольнити. Визнати протиправними дії Новозаводського районного відділу у м. Чернігові Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області щодо зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 Зобов'язати Новозаводський районний відділ у м. Чернігові Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області поновити ОСОБА_2 реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1. Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановлених статтями 237-244 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач Кочан В.М. судді Іваненко Я.Л. Стародуб О.П.
  13. УХВАЛА "25" березня 2016 р. суддя Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області Ос1, розглянувши заяву Ос. про забезпечення їх позову до Товариства з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» про визнання дій неправомірними - встановив: В березні 2016 року позивачі Ос. звернулися до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 18.09.2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк», та Ос був укладений кредитний договір № Х, відповідно до якого кредитодавець надав останньому кредитні кошти в сумі 14 200 Євро на строк до 17.09.2018 року, а відповідач зобов’язався вчасно повернути суму кредиту шляхом внесення щомісячних платежів згідно узгодженого сторонами графіку, а також сплачувати проценти, за користування ним в розмірі, визначеному кредитним договором. В порядку забезпечення виконання умов вищевказаного кредитного договору між банком та Ос. було укладено іпотечний договір, відповідно до якого останні передали банку в іпотеку належну їм на праві власності квартиру. 28.11.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» було укладено договір факторингу, внаслідок чого останнє набуло право вимоги за кредитними договорами, які було укладено між ПАТ «Сведбанк», а також договорами, якими було забезпечено зобов'язання, в тому числі за вищевказаними договорами. 03.10.2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелева А.М. здійснила державну реєстрацію права власності на вищевказану квартиру за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Посилаючись на те, що при вчиненні обумовленої дії нотаріусом було допущено чисельні порушення вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Закону України «Про іпотеку» позивачі просили визнати неправомірними дії відповідачів щодо реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки та зобов’язати нотаріуса скасувати запис про реєстрацію права власності. Ухвалою суду від 25.03.2016 року у відкритті провадження по справі за позовом Ос. до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А.М. про визнання дій неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії було відмовлено. Разом з позовною заявою позивачем було подано до суду заяву про забезпечення позову, шляхом: накладення арешту на квартиру; заборони ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відчужувати вищевказану квартиру, вчиняти дії щодо виселення, зняття з реєстраційного обліку мешканців спірної квартири, а також вселяти до неї інших осіб, іншим чином користуватися нею. Розглянувши дану заяву про забезпечення позову, суддя прийшов до наступного. Так, відповідно до ч. ч. 1,3 ст. 151 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь - якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ч.З ст.151 ЦПК України). При цьому, виходячи з правової природи забезпечення позову, під останнім слід розуміти вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача та спрямованих проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, розтратити його, продати, знецінити або вчинити інші дії, що можуть призвести в майбутньому до певних складнощів при виконанні рішення суду. Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22.12.2006 року № 9 роз'яснено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Отже, виходячи з наведеного, враховуючи, що позивачем заявлені вимоги про визнання неправомірними дій відповідача щодо набуття права власності на іпотечну квартиру, суддя вважає, що є підстави для забезпечення позову. Разом з тим, необхідним та достатнім способом забезпечення позову стане заборона відчуження спірного майна, а також вчинення будь -яких дій щодо користування ним, що забезпечить непорушність матеріально - правових інтересів позивача до вирішення справи по суті. Враховуючи викладене та керуючись ст. ст.151-153, 209-210 ЦПК України, суд- УХВАЛИВ : Заяву Ос. про забезпечення їх позову до Товариства з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» про визнання дій неправомірними - задовольнити частково. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (код ЄДРПОУ 38004195, м. Київ, проспект Московський, 28-а) вчиняти будь- які дії відносно нерухомого майна: квартири, щодо її відчуження, користування. Відмовити в задоволенні решті вимог про забезпечення позову. Ухвала про забезпечення позову підлягає негайному виконанню. Ухвала може бути оскаржена до апеляційного суду Миколаївської області через Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом п'яти днів з дня отримання її копії.
  14. УХВАЛА 18 квітня 2016 року м.Одеса Суддя Одеського окружного адміністративного суду Андрухів В.В., розглянувши в підготовчому провадженні клопотання позивача – Ос.1 про забезпечення адміністративного позову Ос.1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», Ос.2, Ос.3, про визнання дій неправомірними та скасування рішення, - ВСТАНОВИВ: До суду надійшов адміністративний позов Ос.1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального, округу Кобелєвої Алли Михайлівни, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», Ос.2, Ос.3, про визнання дій щодо реєстрації права власності ТОВ «Кей-Колект» на квартиру, розташовану за адресою:, неправомірними та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер Ухвалою судді від 18 квітня 2016 року провадження по справі відкрито, розпочато підготовче провадження по справі. Також, разом з позовом до суду подано клопотання про забезпечення адміністративного позову шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, загальною площею 68 кв.м. та житловою площею 53,8 кв.м., розташованої за адресою:, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі, укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами та арешту на вказану квартиру. Дане клопотання мотивоване тим, що у разі не встановлення такої заборони ТОВ «Кей-Колект», крім порушення права власності позивача, буде порушено ще й його право користування, володіння та проживання у вказаній квартирі. Частиною 1 статті 118 КАС України передбачено, що клопотання про забезпечення адміністративного позову розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. У відповідності до вимог ч.І статті 117 КАС України, суд може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Вивчивши матеріали справи в частині клопотання про забезпечення позову, суддя вважає, що клопотання задоволенню не підлягає, оскільки жодного доказу в підтвердження існування передбачених законом підстав для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову. Невжиття заходів забезпечення адміністративного позову, про які просить позивач, не створює очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, не призведе до неможливості захисту прав та інтересів позивача та не утруднить відновлення цих прав та інтересів, у разі задоволення позову. Крім того, ч.ч.З, 4 ст.117 КАС України визначено способи забезпечення позову, які можуть бути застосовані адміністративним судом. Проте, такого способу забезпечення адміністративного позову як: накладення арешту на майно, процесуальним законом не передбачено, а тому в цій частині клопотання належить відмовити. Крім того, питання про вселення або виселення осіб з житла, усунення перешкод у володінні та користуванні майном, може бути вирішено лише в порядку цивільного судочинства, у спорі з третьою особою - ТОВ «Кей-Колект». Примусове виселення позивача та зняття його з реєстрації за місцем проживання неможливе в позасудовому порядку. Тому суд не вбачає очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача у разі невжиття заходів забезпечення позову, про які просить позивач. Таким чином, спосіб забезпечення позову, про який просить позивач, не виконує забезпечувальної функції з огляду на предмет спору в даній адміністративній справі. При цьому, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд приймає до уваги інтереси позивача, відповідача та третіх осіб, характер спірних правовідносин та можливі наслідки невжиття заходів забезпечення позову. З урахуванням приписів ст.117 КАС України, суд вважає можливим забезпечення позову шляхом заборони суб'єктам державної реєстрації прав на нерухоме майно здійснення будь-яких реєстраційних дій з відчуження об’єкта нерухомості, розташованого за адресою:, оскільки у разі невжиття таких заходів та відчуження ТОВ "Кей-Колект" вказаного нерухомого майна іншим особам, для відновлення прав та інтересів позивача, якщо позов буде задоволено, необхідно буде докласти значних зусиль. За викладених обставин, суд з власної ініціативи вважає за необхідне забезпечити даний позов шляхом заборони суб'єктам державної реєстрації прав на нерухоме майно здійснювати будь-які реєстраційні дії з відчуження об’єкта нерухомості - квартиру, загальною площею 68 кв.м. та житловою площею 53,8 кв.м., розташованої за адресою_____ На підставі викладеного, керуючись ст. 117, 118, 165 КАС України, суд, - УХВАЛИВ: У задоволенні клопотання позивача - Ос.1 про забезпечення позову - відмовити. Заборонити всім суб'єктам державної реєстрації прав на нерухоме майно здійснювати будь-які реєстраційні дії з відчуження об’єкта нерухомості - квартири, загальною площею 68 кв.м. та житловою площею 53,8 кв.м., розташованої за адресою: ______________. Копію ухвали направити для виконання до Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Одеського міського управління юстиції та Головного територіального управління юстиції в Одеській області. Ухвала може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеській окружний адміністративний суд протягом п'яти днів з дня отримання її копії. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
  15. Справа № провадження ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «12» квітня 2016 року місто Одеса Суддя Малиновського районного суду м. Одеси Целух А.П., дослідивши заяву позивача про вжиття заходів забезпечення позову у цивільній справі за позовом Ос.1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», за участю третьої особи Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Ос.2, Ос.3 про визнання неправомірними дій Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», - Я . ВСТАНОВИВ : В провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебуває цивільна справа за позовом Ос.1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей- Колект», за участю третьої особи Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої АДли Михайлівни, Ос.2, Ос.3 про визнання неправомірними дій Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект». З метою вжиття заходів по забезпеченню позову позивач звернулась до суду із заявою, в якій просив суд заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, загальною площею (кв.м): _____________, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі- продажу, дарування тощо з третіми особами. На обґрунтування заяви зазначила, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до порушення прав позивача, а також утруднити та зробити неможливим виконання рішення суду, у разі задоволення позовної заяви судом. Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що клопотання підлягає- задоволенню, виходячи з наступних підстав. - • Відповідно до ст. 151 ППК України забезпечення позову'допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. -- ,_____ -___ _____________ .=- - У зв'язку з вищезазначеним, суд вважає за необхідне задовольнити вищезазначене- клопотання представника позивача. Вивчивши подану заяву, виходячи з фактичних обставин справи, суд вважає, що заява про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ»виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, загальною площею (кв.м):, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, •'ццгим чином користуватися, володіти та оозпоряджатися нею, й тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами., підлягає задоволенню; таке застосування заходів забезпечення позову не суперечить вимогам закону. До такого висновку суд приходить, виходячи з розумності, обґрунтованості й збалансованості інтересів сторін, наявності зв’язку між конкретним видом, що застосовується для забезпечення позову, і предметом позовної вимоги. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Одним із критеріїв обґрунтованості заяви є наявність причинного зв'язку між конкретним видом забезпечення позову, про який йдеться у відповідній заяві, та наслідком у формі потенційної загрози виконанню рішення суду. Відповідно до ст. 152 ЦПК України позов забезпечується забороною вчиняти певні дії. Відповідно до ст. 153 ЦПК України розгляд заяви про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа. В день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, оскільки заявлена вимога відповідає вимогам ЦПК України щодо підстав та порядку забезпечення позову, з врахуванням обставин справи, суд вважає необхідним задовольнити частково заяву про забезпечення позову. Керуючись ч.З ст. 151, ч.І п.1.ст.152, ст.153 ЦПК України, суд, - УХВАЛИВ: Заяву позивача про вжиття заходів забезпечення позову - задовольнити. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, загальною площею (кв.м):, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. - і Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. На ухвалу може бути подана апеляційна скарга протягом п'яти днів з дня її проголошення в через Малиновський районний суд м. Одеси. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.
  16. http://reyestr.court.gov.ua/Review/56336930 Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/94/16 Головуючий у 1-й інстанції: Федорчук А.Б. Суддя-доповідач: Твердохліб В.А. У Х В А Л А 10 березня 2016 року м. Київ Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Твердохліб В.А., суддів Бужак Н.П., Троян Н.М., за участю секретаря Гуцул О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 20 січня 2016 року про відмову щодо вжиття заходів забезпечення позову у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» про визнання протиправним дій, зобов"язання вчинити дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_2 (далі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з адміністративним позовом до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни (далі - Відповідач), третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - Третя особа) про визнання неправомірними дії Відповідача щодо реєстрації права власності ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею 52,5 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м., яка розташована: АДРЕСА_1; скасування рішення Відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 24890300 від 30.09.2015 року 11:34:09, а саме права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею 52,5 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м., яка розташована: АДРЕСА_1; скасування запису про право власності: 11396296, від 30.09.2015 року 11:07:25 Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на квартиру, загальною площею 52,5 кв.м., житловою площею 29,5 кв.м., яка розташована: АДРЕСА_1. 20 січня 2016 року Позивачем до суду першої інстанції подано клопотання про забезпечення адміністративного позову. Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 20 січня 2016 року у задоволенні клопотання про забезпечення адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та постановити нову, якою задовольнити клопотання про забезпечення адміністративного позову. В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення Позивача, заперечення представника Третьої особи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Статтею 117 КАС України визначено, що суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Отже, забезпечення позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача проти несумлінних дій, рішень суб'єкта владних повноважень, що гарантує реальне виконання позитивно прийнятого рішення. Подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання Адміністративний позов, крім способу, встановленого частиною третьою цієї статті, може бути забезпечено забороною вчиняти певні дії. Таким чином, обов'язковою умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та охоронюваним законом інтересам позивача, захист яких стане неможливим без вжиття таких заходів, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. При цьому, заявник повинен обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову, у зв'язку із чим, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Положеннями статті 118 КАС України передбачено, що клопотання про забезпечення адміністративного позову розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо у задоволенні вимог позивачеві буде відмовлено, вжиті заходи забезпечення адміністративного позову зберігаються до набрання постановою суду законної сили. Проте суд може одночасно з прийняттям постанови або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення адміністративного позову або заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим. Виконання ухвал з питань забезпечення адміністративного позову здійснюється негайно. Виконання ухвал про заборону вчиняти певні дії виконуються в порядку, встановленому законом для виконання судових рішень. Ухвала з питань забезпечення адміністративного позову може бути оскаржена. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Як вбачається з матеріалів справи, у поданому клопотанні про забезпечення адміністративного позову Позивач просив: заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, загальною площею (кв.м): 52.5, житловою площею (кв.м): 29.5, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Обгрунтовуючи подане клопотання, Позивач зазначає, що якщо Третій особі не буде заборонено виселення та зняття з реєстрації мешканців, а також без дозволу іпотекодавця (Позивача) вселяти інших осіб до вказаної квартири, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами, то крім порушення права власності Позивача, буде порушено ще й право користування, володіння та проживання у вказаній квартирі. Однак, матеріали адміністративної справи не містять переконливих відомостей про наявність ознак, які вказували б на очевидну небезпеку заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам Позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або ж для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. Обов'язкова наявність зазначених обставин для забезпечення позову відображена також в абз.2 п.17 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 року №2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ». Також, колегія суддів звертає увагу, що законодавством України встановлено судовий порядок виселення громадян з житлових приміщень та проникнення в житлові приміщення за певним виключенням, встановленим відповідними правовими нормами (зокрема, ст.233 КПК України). З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні клопотання про забезпечення адміністративного позову, оскільки вважає що у даних спірних правовідносинах відсутня очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам Позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 199, ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи допущені порушення норм процесуального права, які передбачені ст.ст. 201, 202 КАС України. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що судове рішення постановлено з додержанням норм процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції слід залишити без змін. Згідно п.18 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №2 від 06.03.2008 року «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ», за змістом статті 118 КАС України ухвала з питань забезпечення позову (про забезпечення адміністративного позову, про заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим або про скасування заходів забезпечення адміністративного позову та про відмову в забезпеченні позову) може бути оскаржена. Відповідно до частини другої статті 211 КАС України ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Заперечення проти інших ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження. Оскільки ухвала з питань забезпечення позову не перешкоджає подальшому провадженню у справі, то така ухвала в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Керуючись ст.ст. 117, 199, 200, 205, 206 КАС України, суд,- УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2016 року про відмову щодо вжиття заходів забезпечення позову - без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженю не підлягає. Головуючий суддя Твердохліб В.А. Судді Бужак Н.П. Троян Н.М. Ухвала складена в повному обсязі 10 березня 2016 року. . Головуючий суддя Твердохліб В.А. Судді: Бужак Н.П. Троян Н.М.
  17. УХВАЛА 07.04.2016 року м. Дніпропетровськ Судця Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська Скрипник О.Г. розглянувши заяву Ос.1 про забезпечення позову по цивільній справі за її позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» про визнання неправомірними дій та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,- В СТА Н О В И В: Ос.1 звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою віщові дальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» про визнання неправомірними дій та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, в якості забезпечення якого просить сул заборонити ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» виселяти та знімати з реєстрації мешканців домоволодіння за адресою: ___, а також без дозволу Іпотекодавця вселяти інших осіб до нього, проникати та входити до вказаного домоволодіння, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися ним, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-нродажу. дарування тощо з третіми особами. В обгрунтування заяви позивач зазначає, що він звернувся до суду із вказаним позовом і відновлення його права, всупереч вимогам законодавства буде неможливо досягнути, якщо не буде заборонено виселення та зняття з реєстрації мешканців домоволодіння за адресою _______________, а також без дозволу Іпотекодавця (позивача) вселяти інших осіб до вказаного домоволодіння, проникати та входити до нього. Іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися ним, в тому числі укладати договори іпотеки, оренди, купівлі-продажу, дарування. Відповідно до ч.ч. 1,3 ст. 151 ЩІК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Згідно ч. 3 ст. 151 ЦПК України, забезпечення лозову допускається па будь якій сіадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утрудниш чи зробити неможливі? виконання рішення суду. Згідно ч. 3 ст. 152 ЦПК України, заходи забезпечення позову мають бути співмірннми із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22.12.2006р. роз'яснено, що розглядаючи .заяву про забезпечення позову суд (суддя) має з ураху ванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, негесвідчич нея. зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір про право та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяі позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася із заявою, позовним вимогам. Особам, які беруть участь у справі має бути гарантована реальна можливість захистиш евто права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо сам позов або пов'язані матеріально-правовими обмеженнями заходи його забезпечення ви являться необгрунтованими. Вирішуючи заяву про забезпечення позову, суд виходить з того, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реестру прав власності на нерухоме майно № _________ від __ березня 2016 року відповідач до справі ГОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» дійсно являється власником домоволодіння за адресою: ______________ на підставі рішення про державну реєстрацію прав іа їх обтяжень, індексний номер _________ від ____.2015 року, виданого приватним нотаріусом Кобелєвою А.М.. Позовні вимоги позивача не є явно безпідставними, та, враховуючи те, що позивачем заявлені вимоги саме щодо визнання неправомірними дій відповідача щодо набуття права власності на спірне домоволодіння, суд вважає, що с підстави для забезпечення позову. При цьому, необхідним та достатнім способом забезпечення позову стане заборона відчуження спірного майна, а також заборона на вчинення будь-яких дій щодо користування ним. Керуючись ст.ст. 151-153 ЦПК. України, У X В АЛ И В: Заяву __________________ про вжиття заходів, забезпечення позову задовольнивши часткового. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ (код СДРГІОУ 37825968, м. Київ, вул. Індійська, 8, 04070) вчиняти будь-які дії відносно нерухомого майна: ________________, щодо його відчуження та користування, В задоволенні решти вимог відмовити. Ухвала підлягає негайному виконанню. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п’яти днів з дня її проголошення до шелядійного суду Дніпропетровської області через Амур-ІІижньодніпровський районний суд. м. Дніпропетровська. У разі якщо ухвалу суду було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали, Оскарження ухвали не зупиняє її виконання тане перешкоджає подальшому розгляду справи.
  18. http://reyestr.court.gov.ua/Review/56555431 Державний герб України УКРАЇНА Апеляційний суд Житомирської області Справа №278/369/16-ц Головуючий у 1-й інст. Грубіян Є. О. Категорія 59 Доповідач Матюшенко І. В. У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Житомирської області в складі: головуючого - судді Матюшенка І.В. суддів: Широкової Л.В., Галацевич О.М. з участю секретаря судового засідання Мишаковської В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання дій неправомірними, скасування рішення нотаріуса та скасування запису про право власності, в с т а н о в и л а : У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року, якою у задоволенні її заяви про забезпечення позову відмовлено. Апелянт зазначає, що у випадку відмови у задоволенні вищевказаної заяви, будуть порушені її майнові права і невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 у лютому 2016 року звернулася із позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання дій неправомірними, скасування рішення нотаріуса та скасування запису про право власності щодо квартири АДРЕСА_1 (а.с.2-7). Також позивачем було подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну квартиру, заборони відповідачу ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців зазначеної квартири, а також без дозволу іпотекодавця вселяти у неї інших осіб, проникати та входити до вказаної квартири, заборони відповідачу ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатись вищевказаною нерухомістю, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем необхідності застосування заявлених заходів забезпечення позову. Проте, погодитись з такими висновками суду неможливо виходячи з наступного. У відповідності до ч.1 ст.151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду (ч.3 ст.151 ЦПК). Згідно вимог ч.1 ст.152 ЦПК позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб, забороною вчиняти певні дії. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч.3 ст.152 ЦПК). Згідно з роз'ясненнями, що містяться у п.п. 4, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 року № 9 „Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо сам позов або пов'язані матеріально-правовими обмеженнями заходи з його забезпечення виявляться необґрунтованими. Крім того, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Відтак, при обранні заходів забезпечення позову суд повинен також враховувати необхідність збереження балансу прав і законних інтересів усіх учасників спірних правовідносин та інших осіб, не допускаючи використання заходу забезпечення позову у якості тиску на відповідача. Оскільки ОСОБА_1 порушуються питання про незаконність дій та рішень відповідачів щодо перереєстрації права власності без її згоди на належне до цього їй нерухоме майно, що призвело до фактичної зміни власника, колегія суддів вважає заяву позивача про забезпечення позову такою, що підлягає задоволенню в частині (за виключенням накладення арешту на об'єкт нерухомості) За таких обставин, коли ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права - вона підлягає скасуванню з постановленням, в порядку ст. 312 ЦПК України, нової ухвали про часткове задоволення заяви. Керуючись ст. ст. 303, 307, 312, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, у х в а л и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2016 року скасувати, постановивши нову ухвалу про часткове задоволення заяви про забезпечення позову. Заборонити Товариству з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири АДРЕСА_1, вселяти інших осіб до вказаної квартири, проникати, входити до вказаної квартири, а також іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися квартирою АДРЕСА_1, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. У задоволенні решти заяви відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави (одержувач - Управління Державної казначейської служби України у м. Житомирі; ЄДРПОУ - 38035726; банк одержувача - Гудксу у Житомирській області; МФО - 811039; рахунок - 31217206780002; код платежу - 22030001; код ЄДРПО Апеляційного суду Житомирської області - 02891440) 275 грн. 60 коп. судового збору. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий Судді
  19. УХВАЛА 25 лютого 2016 року Житомир Справа № Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Шуляк Л.А. розглянувши клопотання представника позивача про забезпечення адміністративного позову у справі Ос. до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання неправомірними дій, скасування рішення, скасування запису про право власності,- встановив: Ос.1 звернулася до суду з позовом, в якому просить: визнати неправомірними дії Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни щодо реєстрації права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру,; скасувати рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:, а саме права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру, загальною площею (кв.м):; скасувати запис про право власності: Товариства з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" на вищезазначену квартиру. 17.02.2016 позивач подала до суду клопотання про забезпечення адміністративного позову шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю Факторингова компанія "Вектор Плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі - продажу, дарування, тощо з третіми особами. Частиною 1 статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що клопотання про забезпечення адміністративного позову розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. З урахуванням викладених положень, суд дійшов висновку про доцільність розгляду заяви без проведення судового засідання на підставі наявних матеріалів. При вирішенні питання щодо наявності підстав для забезпечення адміністративного позову суд виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Згідно зі частиною 3 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання. Як вбачається з матеріалів справи, квартира, що розташована за адресою: (далі - Квартира), була зареєстрована на позивача та перебувала в іпотеці. В послідуючому, внаслідок оскаржуваних дій та рішення відповідача, на вказану Квартиру було зареєстроване право власності третьої особи. Суд дійшов висновку, що оскільки внаслідок оскаржуваних дій та рішення відповідача у третьої особи виникло право власності на Квартиру, власником якої до вчинення оскаржуваних дій був позивач і який на даний час нею володіє, то існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі і для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль і витрат у разі вчинення третьою особою дій, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням Квартирою, а тому необхідно вжити заходів забезпечення позову до ухвалення рішення в даній адміністративній справі. Враховуючи викладене, суд вважає клопотання позивача обгрунтованим та таким, що підлягає задоволенню. Керуючись ст. ст. 117, 118 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд, - ухвалив Забезпечити позов шляхом заборони Товариству з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" виселяти та знімати з реєстрації мешканців квартири за адресою:, а також без дозволу іпотекодавця вселяти інших осіб до неї, проникати та входити до вказаної квартири, іншим чином користуватися, володіти та розпоряджатися нею, в тому числі укладати договори оренди, купівлі-продажу, дарування тощо з третіми особами. Ухвала підлягає негайному виконанню, оскарження ухвали не зупиняє її виконання та не перешкоджає розгляду справи. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали
  20. Буду рада вислухати будь-які ідеї щодо варіантів затяжки процесу виселення. Ситуація полягає в тому, що до особи, яку я представляю, заявлено віндикаційний позов про витребування квартири, де вона з чоловіком та двома малолітніми дітьми проживає. Справа ще в суді. Діти прописані в квартирі. Треба прожити в цій квартирі ще хоча би рік - так просить клієнт.
  21. Подскажите пожалуйста как грамотно и быстро выселить семью аферистов незаконно прописавшуюся и проживающую в принадлежащей мне квартире. Выселяться не собираются, суд о выселении отложен на неопределенное время т.к. проживающий использует любую возможность оттяжки.
  22. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03680 м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua апеляційне провадження № 22-ц/796/5516/2013 року Головуючий у І інстанції - Величко Т.О. Головуючий у ІІ інстанції - Білич І.М. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2013 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі: Головуючого судді: Білич І.М. Суддів: Кулікової С.В., Рейнарт І.М. при секретарі: Гречка Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 14 грудня 2012 року в справі за поданням Головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві про примусове проникнення до житла. в с т а н о в и л а: У грудні 2012 року Головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві звернувся до суду з поданням про примусове входження до квартири, яка на праві власності належить ОСОБА_1 з метою подальшого виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 14 грудня 2012 року подання було задоволено та дозволено примусове проникнення до квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1 з метою виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. Не погоджуючись з ухвалою суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу де ставила питання про її скасування та ухвалення нової про відмову у задоволенні подання про примусове проникнення у житло. Вказуючи при цьому на порушення судом норм процесуального права, а саме неповідомлення її державним виконавцем про відкриття виконавчого провадження. Також суд не звернув увагу на те, що майно яке заявник просив описати та накласти на нього арешт, є предметом іпотеки та на нього покладено заборону відчуження приватним нотаріусом на підставі договору іпотеки укладеного між нею та ПАТ КБ «Приватбанк». За таких обставин вважала дії державного виконавця щодо опису та арешту майна неправомірними. У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали подану апеляційну скаргу. Головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві не визнала подану апеляційну скаргу, заперечувала проти її задоволення. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення осіб, що з'явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. Суд першої інстанції задовольняючи подання виходив з того, що на виконанні у державного виконавця починаючи з квітня 2011 року перебуває виконавчий лист № 2 - 8841 від 26.01.2011 року виданий Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська про стягнення солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 боргу у розмірі 729378, 26 гривень на користь ПАТ КБ «Приватбанк». А так як у добровільному порядку у наданий для виконання час рішення суду виконано не було, державний виконавець протягом жовтня - грудня 2012 року намагався здійснити опис та арешт майна боржника за адресою АДРЕСА_1 Однак двері йому ніхто не відчинив. А тому з урахуванням положень ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 376 ЦК України вважав за необхідне задовольнити подання. Так як тривале невиконання рішення тягне за собою порушення строків виконання. Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, апелянт вказувала на те, що ухвала суду підлягає скасуванню з підстав того, що суд не звернув увагу на те, що майно яке заявник просив описати та накласти на нього арешт, є предметом іпотеки та на нього покладено заборону відчуження приватним нотаріусом на підставі договору іпотеки укладеного між нею та ПАТ КБ «Приватбанк». За таких обставин вважала, що підстав для задоволення подання не було. При цьому апелянт також вказувала на те, що надати докази на підтвердження викладених нею обставин не має можливості із-за відсутності договору іпотеки. Головний державний виконавець у суді апеляційної інстанції визнав наявність у матеріалах зведеного виконавчого провадження що перебуває на виконанні, документів на які посилається апелянт та які існували на момент звернення ним до суду з поданням про примусове проникнення до житла. У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України, суд розглядає питання про примусове проникнення до житла без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця та з урахуванням вищевикладеного. А відтак, колегія суддів вважає, що ухвала суду, як така що постановлена з порушенням норм процесуального права підлягає скасуванню, а справа поверненню до суду першої інстанції на новий розгляд. Так як при розгляді подання за участю державного виконавця, суд першої інстанції не перевірив обставин щодо підстав необхідності примусового проникнення до житла ( виконання рішення суду про стягнення боргу) тобто виявлення майна що належить боржнику та його опис. Чи опис майна ( квартири), що належить боржнику на праві власності згідно наданих документів як іпотечного майна виходячи з матеріалів зведеного виконавчого провадження. Керуючись ст.ст. 303, 304, 305, 307, 311 - 312 ,315, 317 ЦПК України, колегія суддів, - ухвалила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 14 грудня 2012 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31424521