Search the Community

Showing results for tags 'раздел имущества супругов'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 49 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 372/504/17 Провадження N 14-325цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В.Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О.І., Іванової І.В., Гуля В.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та УСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1. 05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя. Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N 16243266, N 16239951. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін. Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки. У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. 27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке. Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11). Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року N НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10). 13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12). У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152). На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156). Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147). При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. (т. 1, а. с. 100). Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі N 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі N 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі N 404/1515/16-ц. Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону N 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону N 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину. Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі N 6-37цс12. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. не вбачається. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3 Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3 Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат. Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн. підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити. Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за N 1157. Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за N N 16243266, 16239951. Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Князєв В.С.
  2. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ Справа № 372/504/17 Провадження № 14-325цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача СитнікО. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та УСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1. 05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя. Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 16243266, № 16239951. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін. Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки. У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. 27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке. Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11). Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року № НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10). 13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12). У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152). На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156). Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147). При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. (т. 1, а. с. 100). Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц. Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону № 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину. Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. не вбачається. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3 Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3 Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат. Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити. Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за № 1157. Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № № 16243266, 16239951. Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська І. В. Саприкіна О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич В. С. Князєв http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215412
  3. Добрый день, форумчане! Сразу напишу - я не юрист, пишу от себя, так как сама и пострадала в данной ситуации. Проживаю с несовершеннолетними детьми в доме свекрови. Супруг умер, свекровь теперь нас выселяет, я с детьми в доме прописана. детям 7 и 4 года, ходят по месту прописки и жительства в школу и д/сад. Я официально работаю. Я подала в суд на выделение части жил площади для нашего с детьми проживания, в ответ свекровь с мужем делает фиктивный бракоразводный процесс и по решению суда делится имущество: все автомобили, купленные в браке переходят ей, а дом переходит по решению суда ее супругу (отчиму моего мужа). На меня и детей подают иск на выселение....... Итак, что мне дальше делать в данной ситуации? Менять ответчика? может ли моя свекровь переоформить нотариально право собственности на дом, если мы с детьми в доме прописаны, и в принципе - какие варианты выселения существуют? заранее спасибо за ответ)
  4. Державний герб України Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ справа № 726/2165/15-ц провадження № 61-5530св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року у складі суддів: Винту Ю. М., Одинака О. О., Половінкіної Н. Ю., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. В жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення компенсації вартості 1/2 частини майна. Позовна заява мотивована тим, що 03 листопада 2007 року зареєстрований шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 22 лютого 2011 року ними було придбано транспортний засіб марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_3 09 жовтня 2013 року без згоди та відома ОСОБА_2 зазначений транспортний засіб зняв з обліку для реалізації в межах України та відчужив на ім'я ОСОБА_4 (батька відповідача). Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано. Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 01 квітня 2015 року розподілено майно між подружжям. Визнано об'єкт незавершеного будівництва, який розташований на АДРЕСА_1 у вигляді збудованого фундаменту та зведеного першого поверху будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Стягнуто з ОСОБА_3 Ѕ частини вартості матеріалів, виробів і конструкцій, затрачених на будівництво зазначеного об'єкта нерухомості, в сумі 33 896 грн. Позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_3 1/2 частини вартості транспортного засобу, не були вирішені, оскільки спірний автомобіль зареєстрований за ОСОБА_4, який не був стороною у справі про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації 1/2 частини його вартості. Відповідно до звіту про оцінку колісного транспортного засобу, вартість автомобіля становить 186 200 грн. Тому розмір частки позивача у спільній сумісній власності становить 93 100 грн. На підставі викладеного ОСОБА_2 просила визнати транспортний засіб VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, спільною сумісною власністю подружжя; визнати договір купівлі-продажу вказаного автомобіля недійсним; стягнути з ОСОБА_3 1/2 частину вартості зазначеного автомобіля в розмірі 93 100 грн. Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 12 лютого 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 Ѕ частину вартості транспортного засобу в розмірі 93 100 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що даний автомобіль придбаний подружжям під час перебування у шлюбі, а тому згідно з частиною другою статті 60 СК України, вважається їхньою спільною сумісною власністю, і кожна зі сторін має рівні права на нього. Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що спірний автомобіль був придбаний добросовісним набувачем, а підстави для його витребування у нового власника відсутні. Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_2 скасовано. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення 1/2 частини майна відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 1/2 частини майна мотивоване тим, що ОСОБА_2 не надала суду доказів на підтвердження факту вибуття транспортного засобу із спільної сумісної власності подружжя поза її волею, а також доказів на спростування факту отримання разом з ОСОБА_3 коштів за проданий автомобіль у червні 2013 року. У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, позивач просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення на користь позивача вартості 1/2 частини спірного автомобіля, оскільки цей автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, цінним майном. Відповідач розпорядився автомобілем на власний розсуд без згоди позивача. Оскільки під час судового розгляду справи про розірвання шлюбу між сторонами 09 грудня 2013 року судом було встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тривалий час не підтримують шлюбні відносини, не ведуть спільного господарства і не мають спільного сімейного бюджету, то ОСОБА_3 09 жовтня 2013 року без згоди та відома позивача, зняв з обліку для реалізації в межах України та відчужив зазначений транспортний засіб. Вказане, на думку позивача, підтверджує факт вибуття транспортного засобу із спільної сумісної власності подружжя поза її волею. У відзиві на касаційну скаргу, поданому у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить відхилити касаційну скаргу, посилаючись на те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. 02 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що з 03 листопада 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року було розірвано. 22 лютого 2011 року ними було придбано транспортний засіб марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, який зареєстрований за ОСОБА_3 Довідкою Управління Держаної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області від 04 березня 2014 року, згідно з обліковими даними Управління Держаної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернівецькій області за громадянином ОСОБА_3 зареєстрований транспортний засіб марки VOLKSVAGEN Т4, 1998 року випуску, який знятий з обліку для реалізації в межах України та 03 грудня 2013 року зареєстрований за громадянином ОСОБА_4 ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації за 1/2 частинуоб'єкта незавершеного будівництва та автомобіля. Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 01 квітня 2015 року про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації за 1/2 частину, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано об'єкт незавершеного будівництва, який розташований на АДРЕСА_1 у вигляді збудованого фундаменту та зведеного першого поверху будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Стягнуто з ОСОБА_3 1/2 частину вартості матеріалів, виробів і конструкцій, затрачених на будівництво зазначеного об'єкта нерухомості, в сумі 33 896 грн. Установлено, що позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_3 1/2 частини вартості транспортного засобу - автомобіля марки VOLKSWAGEN T4, 1998 року випуску, залишено без розгляду. Згідно із звітом товариства з обмеженою відповідальністю «Гарант-Експертиза» про оцінку колісного транспортного засобу від 18 травня 2015 року, ринкова вартість об'єкта оцінки даного автомобіля VOLKSVAGEN Т4, власником якого є ОСОБА_4, станом на дату оцінки становить, без урахування ПДВ 186 200 грн. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 в частині стягнення грошової компенсації за частку у спільному сумісному майні подружжя, виходив з того, що вибуття транспортного засобу 09 жовтня 2013 року із спільної сумісної власності подружжя відбулось поза волею позивача та кошти використані не в інтересах сім'ї. Зокрема, рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 09 грудня 2013 року про розірвання шлюбу між сторонами, установлено, що сторони по справі на час розірвання шлюбу, тривалий час не підтримували шлюбні відносини, не вели спільного господарства і не мали спільного сімейного бюджету. Крім того, у позовній заяві ОСОБА_3 про розлучення, останній вказував, що з ОСОБА_2 з січня 2013 року припинено шлюбні відносини та ведення спільного господарства. ОСОБА_2 з їх донькою і своїми речами переїхала жити до сестри. Тому не знайшли свого підтвердження обставини, що батько ОСОБА_3 за купівлю автомобіля передав кошти обом з подружжя. У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення 1/2 частини вартості транспортного засобу VOLKSVAGEN Т4, 1998 року випуску, оскільки цей автомобіль придбаний подружжям під час перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю, і кожна зі сторін має рівні права на нього. Відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували отримання коштів від його продажу подружжям, та що кошти були витрачені в інтересах сім'ї. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів за 1/2 частину транспортного засобу, що вибув із спільної сумісної власності подружжя, не виконав свій обов'язок щодо подання обґрунтування, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у сукупності конкретних обставин справи, не зазначив, на підставі яких належних та допустимих доказів, що містяться у матеріалах справи, доведено факт передачі покупцем обом з подружжя коштів за спільний автомобіль та те, що вказані кошти були витрачені подружжям спільно в інтересах сім'ї. Суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності, надав їм належну оцінку, виконав всі вимоги цивільного судочинства, та встановивши майно, яке було придбано подружжям за час шлюбу та за спільні кошти, зробив правильний висновок про належність його ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності. Крім того, судом першої інстанції правильно відмовлено в задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу вказаного автомобіля, оскільки спірний автомобіль був придбаний добросовісним набувачем, тому підстави для його витребування у нового власника відсутні. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Положеннями статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободгарантує право на справедливий судовий розгляд. У абзаці 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Висновки суду першої інстанції відповідають принципу справедливості та забезпечують ефективне поновлення порушеного права позивача. Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ухвалено відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з'ясованих обставин справи, а тому це рішення відповідно до статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а рішення апеляційного суду - скасувати. Керуючись статтями 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2016 року скасувати. Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 12 лютого 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді С.Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська С. П. Штелик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73054640
  5. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Євтушенко О.І.,суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Мостової Г.І., Попович О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції, державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, ОСОБА_7 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно, визнання права власності на Ѕ частину квартири, за касаційними скаргами представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та представника Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції - Сидорової Наталії Володимирівни на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції (далі - Ленінський ВДВС Миколаївського МУЮ), державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, ОСОБА_7 про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно. На обґрунтування своїх вимог позивач посилалася на те, що вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_10, з яким вона перебуває у шлюбі, є співвласниками трикімнатної квартири АДРЕСА_1. Іншого житла вона немає. У березні 2015 року Ленінським ВДВС Миколаївського МУЮ в рахунок погашення її чоловіком ОСОБА_10 заборгованості в сумі 363 866 грн 65 коп. за зведеним виконавчим провадженням № 26792642 на електронних торгах було реалізовано належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1, переможцем яких стала ОСОБА_7 Посилаючись на те, що при продажу нерухомого майна були порушені її права як співвласника Ѕ квартири, що є спільним майном подружжя, квартиру було реалізовано без виділу частки боржника у виконавчому провадженні, продаж спірного майна суперечить вимогам ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» просила позов задовольнити. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано у частині відмови у визнанні недійсними електронних торгів, протоколу проведення торгів, акту про реалізацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на майно, ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсними електронні торги, проведені 10 березня 2015 року Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України з продажу квартири АДРЕСА_1. Визнано недійсним протокол № 59730 проведення електронних торгів від 10 березня 2015 року та акт про реалізацію нерухомого майна з електронних торгів, складений державним виконавцем Сидоровою Н. В. та затверджений начальником Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції Павлюком П. М. щодо продажу цієї квартири. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру, видане на ім'я ОСОБА_7 В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційних скаргах заявники просять оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на таке. Судами встановлено, що ОСОБА_10 згідно із договором купівлі-продажу від 9 жовтня 1996 року є власником квартири АДРЕСА_1. 10 грудня 2012 року державним виконавцем Ленінського ВДВС Миколаївського МУЮ в рахунок погашення ОСОБА_10 заборгованості в сумі 363 866 грн 65 коп. за зведеним виконавчим провадженням № 26792642 складено акт опису й арешту майна, до якого включено квартиру АДРЕСА_1. 10 березня 2015 року ДП «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України проведено електронні торги з реалізації спірної квартири за ціною 422700 грн., переможцем яких стала ОСОБА_7 На підставі вказаних документів, якими оформлені електронні торги, приватним нотаріусом Сіряковою О.В. 10 квітня 2015 року на ім'я переможця ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру. Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_6 посилалась на те, що з 02 липня 1988 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_10 Спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя, оскільки була придбана у 1996 року під час шлюбу з відповідачем. Тому відчуження належної їй частки в квартирі на електронних торгах без її згоди є порушенням її права як співвласника вказаного майна. Реалізація спірної квартири без виділу частки боржника у виконавчому провадженні суперечить вимогам ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження». За змістом приписів ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ст. 15 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст. 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку. У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно (ч. 5 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі, якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. Виходячи з ч. 1 ст. 22 КпШС у редакції, чинній на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, встановивши, що спірна квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_10 як така, що придбана ними у період шлюбу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відчуження належної позивачу частки у квартирі на електронних торгах без її згоди є порушенням права останньої як співвласника вказаного майна. Такі висновки апеляційного суду ґрунтуються на законі та узгоджуються з матеріалами справи. Доводи касаційних скарг про те, що позивач не повідомила державного виконавця про своє право на частку у спірній квартирі - безпідставні, оскільки в силу вимог ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, законодавець наділяє правом звернутися до суду із поданням для визначення частки боржника у спільному майні безпосередньо самого державного виконавця, яке останнім не було реалізовано у встановленому законом порядку. Натомість державний виконавець обмежився лише констатацією того факту, що спірна квартира зареєстрована лише на боржника ОСОБА_10 Проте сам по собі факт реєстрації спірного майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише тій особі, на ім'я якої воно зареєстровано, оскільки відповідно до ст. 22 КпШС у редакції, чинній на час придбання спірної квартири, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя. Інші доводи касаційних скарг висновків апеляційного суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни або скасування не встановлено. Відповідно до ст. 337 ЦПК України, розглянувши касаційну скаргу на рішення суду, суд касаційної інстанції відхиляє скаргу і залишає рішення суду без змін. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційні скарги представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та представника Ленінського відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції - Сидорової Наталії Володимирівни відхилити. Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 08 лютого 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Судді: О.І. Євтушенко І.М. Завгородня Л.М. Мазур Г.І. Мостова О.В. Попович Справа № 489/4802/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/70987331
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, до ОСОБА_3 про вселення, зобов’язання не чинити перешкод у користуванні квартирою та надання дубліката ключів від вхідних дверей за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року, законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_1 є сином відповідача, з 9 квітня 2010 року зареєстрований у належній ОСОБА_3 квартирі АДРЕСА_1, у якій проживав від дня свого народження до червня 2015 року. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року відповідачу відмовлено у виселенні ОСОБА_1 з указаної квартири. Законний представник малолітнього ОСОБА_1 – ОСОБА_2, посилаючись на те, що дізналась, що відповідач під час літніх канікул малолітнього сина змінив замки на вхідних дверях, у зв’язку із чим чинить йому перешкоди в користуванні спірною квартирою, просила: вселити ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язати відповідача не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні цією квартирою та надати дублікат ключів від вхідних дверей. Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 27 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року, позов ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, задовольнив: вселив малолітнього ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1; зобов’язав ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 в користуванні цією квартирою, а також надати законному представнику ОСОБА_1 – ОСОБА_2 дублікат ключів від вхідних дверей зазначеної квартири; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилив, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року залишив без змін. 26 жовтня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Зокрема заявник послався на положення статей 29, 316, 319, 321, 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надав рішення й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня, 16 жовтня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 12 травня 2015 року, 11 липня 2016 року, а також постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року. У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року й рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а. с. 9). Відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1, а також квартира АДРЕСА_2. Малолітній ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 9 квітня 2010 року, а з 2 червня до 31 жовтня 2015 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 14 травня 2015 року ОСОБА_2 виселено з квартири АДРЕСА_1 у зв'язку із закінченням строку договору найму. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 січня 2015 року в частині відмови у виселенні малолітнього ОСОБА_1 із цієї квартири залишено без змін. Також установлено, що після виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 22 травня 2015 року вона зареєструвалась як наймач у квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 18). На підставі заяви відповідача Івано-Франківським міським відділом Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області було прийнято рішення про зняття малолітнього ОСОБА_1 з реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 та про його реєстрацію з 2 червня 2015 року у квартирі АДРЕСА_2. Рішенням Івано-Франківського міського відділу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області від 31 жовтня 2015 року скасовано реєстрацію місця проживання малолітнього ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 (а. с. 36−38). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що малолітній зареєстрований у спірній квартирі як член сім’ї власника квартири, тому має право на користування цією квартирою нарівні з її власником, оскільки іншої угоди про порядок користування цим житлом укладено не було. У постанові від 16 листопада 2016 року Верховний Суд України зазначив, що правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім’ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У справі, за результатами розгляду якої прийнято надану заявником для порівняння постанову, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини. Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Наданою для порівняння ухвалою від 12 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які керувались положеннями статей 9, 64, 156 ЖК УРСР, статтею 405 ЦК України, статтею 176 СК України, статтею 18 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі – Закон «Про охорону дитинства») та дійшли висновку про вселення позивачки з малолітньою дитиною (інвалідом дитинства) до спірного нерухомого майна, оскільки вона не проживала у спірному будинку певний час у зв’язку з потребою в лікуванні хворої дитини в різних медичних установах. Порівняння цієї ухвали із судовими рішеннями, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах від 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року, 11 липня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що під час вирішення спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. У рішенні від 16 жовтня 2013 року суд касаційної інстанції зазначив, що виходячи з аналізу статей 1, 6, 9, 61 ЖК УРСР, статті 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, у якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК УРСР права користування ним і на яке за особою зберігається таке право й у разі тимчасової відсутності. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за особою, яка проживає у власника приміщення як член його сім’ї, не може бути визнано право користування цим приміщенням, якщо така особа зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні у будинку державного чи громадського фонду. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (пункт 1 статті 18 цієї Конвенції). У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю. Дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. При ухваленні з цією метою законів основною метою має бути найкраще забезпечення інтересів дитини (принцип 2 цієї Декларації). Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Частиною першою статті 18 Закону «Про охорону дитинства» передбачено, що держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права. З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків. Установивши, що матір та батько малолітнього ОСОБА_1 проживають окремо в різних квартирах, суди, вселяючи малолітню дитину в квартиру до батька, фактично визначили місце проживання дитини разом з батьком. При цьому суди не з’ясували чи не буде суперечити таке рішення інтересам малолітнього ОСОБА_1 та чи не спричинить йому шкоди, з огляду на його вік та стан здоров’я, а також на те, що він весь час проживає з матір’ю та перебуває на її утриманні, що встановлено рішенням суду про стягнення аліментів. Крім того, суди не взяли до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків та не встановили, чи забезпечує таке рішення, яке фактично визначає місце проживання дитини, її розвиток в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної забезпеченості. З огляду на обставини справи судам необхідно вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; усебічно й повно дослідити обставини справи, взявши до уваги фактичний, емоційний, психологічний, матеріальний, віковий та медичний чинники, пропорційно й обґрунтовано оцінити інтереси дитини і з урахуванням цього ухвалити рішення, забезпечивши найкращі інтереси дитини. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неоднаково застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 березня 2017 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1945цс17 Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року установлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. За змістом статті 11 Закону «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права. З аналізу зазначених норм та з урахування практики Європейського суду з прав людини Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-1945цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2D6841DF487B786FC22581F000448960
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 5 травня 2008 року між нею та її дочкою – ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 92 тис. 800 грн терміном до 31 грудня 2011 року з метою придбання житла для відповідачів, які на той час перебували у шлюбі. 7 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, в якому остання проживає з малолітнім сином та колишнім чоловіком - ОСОБА_3, шлюб з яким розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року. Указуючи на те, що обов’язок щодо повернення позики несуть відповідачі в солідарному порядку, оскільки кошти позичалися за час перебування їх у шлюбі, ОСОБА_1 просила стягнути заборгованість за договором позики в розмірі 101 тис. 159 грн 63 коп., з яких: сума позики - 92 тис. 800 грн та 3 % річних - 8 тис. 359 грн 63 коп. У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи його тим, що він не давав своєї згоди на укладення договору позики від 5 травня 2008 року та заперечує, що кошти були використані в інтересах сім’ї, а саме на придбання будинку, оскільки нерухоме майно придбано за їхні спільні з відповідачкою кошти, жодних позичених коштів його дружина на купівлю будинку не використовувала. Крім того, ОСОБА_3 заперечує факт підписання договору позики саме 5 травня 2008 року, оскільки позивачка на той час перебувала за межами України, у зв’язку із чим просив суд на підставі статей 203, 215 Цивільного кодекс України (далі - ЦК України) визнати вказаний договір недійсним. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 101 тис. 159 грн 63 коп. заборгованості за договором позики від 5 травня 2008 року, яка складається із 92 тис. 800 грн суми позики та 8 тис. 359 грн 63 коп. – 3% річних від простроченої суми, в решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 тис. 11 грн 60 коп. судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 року в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено: стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 5 травня 2008 року в сумі 101 тис. 159 грн 63 коп. та 3% річних у сумі 8 тис. 359 грн 63 коп., стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь позивачки суму сплаченого судового збору в рівних частках по 505 грн 80 коп. з кожного. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року залишено без змін. 25 листопада 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 61, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 27 квітня, 18 травня, 7 вересня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовано по-іншому. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 3 вересня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року. 5 травня 2008 року між ОСОБА_1 (позикодавець) і ОСОБА_2 (позичальниця) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передала у власність позичальниці 92 тис. 800 грн, яка зобов'язалась повернути позику до 31 грудня 2011 року. Відповідно до пункту 2 договору позики грошові кошти позичальниця мала намір витратити на придбання житла (житлового будинку, квартири тощо). 7 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким остання придбала житловий будинок з прибудовою за ціною 59 тис. 271 грн, який розташований АДРЕСА_1. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. У частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання спільним зобов'язанням боргу за договором позики від 5 травня 2008 року відмовлено з тих підстав, що цей факт є предметом розгляду у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно заборгованості за вказаним договором позики. За показаннями свідка, кошти за договором позики від 5 травня 2008 року були витрачені на купівлю будинку в с. Йосипівка, його ремонт та утримання, тобто в інтересах сім'ї. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягуючи суму заборгованості за договором позики лише з ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що обов’язок з повернення боргу лежить на позичальниці, оскільки рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 6 квітня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання спільним зобов’язанням боргу за договором позики відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення позову про стягнення боргу за договором позики лише з ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення боргу за договором позики з відповідачів солідарно, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, на підставі поданих та оцінених доказів виходив з того, що відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір позики, який укладено одним з подружжя створює обов’язок для іншого з подружжя, оскільки кошти, отримані за вказаним договором, використані в інтересах сім’ї, а саме на купівлю та утримання жилого будинку, який є об’єктом права власності в рівних частинах за кожним з подружжя на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року. Натомість у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16 про поділ майна подружжя міститься правовий висновок про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. У постанові від 27 квітня 2016 року в справі № 6-486цс16 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Якщо при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з подружжя здійснив відчуження цього майна чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу. Крім того, в разі поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за їх рахунок автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору виникає також зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. У постанові від 18 травня 2016 року в справі № 6-1327цс15 Верховний Суд України, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі про визнання права власності на майно, зняття арешту з майна, визнання недійсним договору купівлі-продажу, дійшов висновку про те, що майно фізичної особи − підприємця як майно для професійної діяльності члена сім’ї, яке придбане за кошти від його діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім’ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу. Отже, у судовому рішенні, яке є предметом перегляду, та у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України не вбачається невідповідності викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування статей 61, 65 СК України. З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-2830цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9DB5B641EA7AB2B9C22581E60052CC9D
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Відділ опіки та піклування Київської районної державної адміністрації Одеської міської ради, про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна, визначення місця проживання дитини за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У березні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна, визначення місця проживання дитини. Позивачка зазначала, що 4 листопада 2000 року виконавчий комітет Бритівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області зареєстрував між нею та ОСОБА_2 шлюб, у якому у них народився син – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 16 вересня 2004 року вони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстровано за матір’ю ОСОБА_2 – ОСОБА_4, оскільки на той час сторони проживали за межами України. 2 грудня 2008 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 за договором дарування зазначену квартиру. Посилаючись на те, що внаслідок проведення ремонту вказаної квартири збільшилась її вартість, позивачка просила визнати цю квартиру спільною сумісною власністю подружжя та здійснити поділ цього майна по 1/2 частині за кожним у порядку статті 70 Сімейного кодексу України (далі – СК України). Крім того, посилаючись на те, що відповідач тривалий час проживає та працює в іншій країні, позивачка просила визначити місце проживання їхньої неповнолітньої дитини разом з нею. Суди розглядали справу неодноразово. Київський районний суд м. Одеси рішенням від 16 лютого 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визначив місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_1 АДРЕСА_1. У задоволені позовних вимог у частині визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ суд відмовив. Апеляційний суд Одеської області 22 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ скасував та ухвалив нове рішення, яким визнав квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2; здійснив поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в рівних частках, а саме по 1/2 частині зазначеної квартири кожному; визнав за ОСОБА_1 та за ОСОБА_2 право приватної особистої власності на 1/2 вказаної квартири за кожним. Рішення суду першої інстанції в частині вимог про визначення місця проживання дитини в апеляційному порядку не оскаржувалось. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 грудня 2016 року рішення апеляційного суду в частині визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділу скасувала та залишила в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 62 СК України у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 і 26 квітня, 17 травня 2017 року та двох ухвал від 24 травня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, представників ОСОБА_1 та ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 листопада 2000 року виконавчий комітет Бритівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області зареєстрував шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. 2 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1. Вартість вказаної квартири за цим договором дарування складала 18 тис. 206 грн. Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 17 липня 2014 року: на період оцінки в листопаді 2008 року вартість спірної квартири загальною площею 61,2 кв.м до поліпшень, виконаних з листопада 2008 року, складала 70 тис. 625 доларів США, що становило 556 тис. 525 грн за курсом Національного банку України (далі – НБУ); вартість квартири загальною площею 60 кв.м після поліпшень, виконаних з листопада 2008 року, складала 105 тис. 180 доларів США, що становило 828 тис. 818 грн за курсом НБУ; на період оцінки в червні 2014 року вартість квартири загальною площею 61,2 кв.м після поліпшень, виконаних з листопада 2008 року, складала 43 тис. 452 долари США, що становило 508 тис. 823 грн за курсом НБУ; вартість квартири загальною площею 60 кв.м після поліпшень, виконаних з листопада 2008 року, складала 73 тис. 620 доларів США, що становило 862 тис. 90 грн за курсом НБУ. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що доказів щодо придбання сторонами спірної квартири за спільні кошти позивачка не надала, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання цієї квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя у розумінні статей 60, 61 ЦПК України та її поділу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя і його поділ та ухвалюючи нове рішення про задоволення цих позовних вимог, апеляційний суд вважав, що вартість спірної квартири істотно збільшилась саме в результаті здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення переобладнання та ремонтних робіт, а не внаслідок тенденцій загального подорожчання об'єктів нерухомості, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 62 СК України як спеціальна для цих правовідносин. Разом з тим апеляційний суд дійшов висновку про те, що роздільне майно дружини або чоловіка є спільним майном подружжя, частки кожного з них на яке не визначаються, у тому числі з урахуванням вартості первинного майна. Майно вважається спільним без визначення часток. Такі частки можуть визначатися лише в разі поділу майна подружжя. При цьому застосовуються правила статті 70 СК України, яка не передбачає можливості збільшення частки одного з подружжя у майні на тій підставі, що до складу спільного майна ввійшло первісне майно, яке істотно поліпшилось за час шлюбу (як це вказує суд першої інстанції). Тобто поділ спільного майна подружжя повинен здійснюватися за загальними правилами, а саме порівну (або в нерівних частках, якщо для цього існують передбачені частинами другою, третьою статті 70 СК України підстави). Скасовуючи рішення апеляційного суду в частині визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ і залишаючи в силі в цій частині рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції зазначив про те, що спільна сумісна власність на майно, що належало одному з подружжя відповідно до статті 57 СК України, виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 цього Кодексу. Однак, установивши, що за висновком судової будівельно-технічної експертизи вартість спірної квартири після проведених поліпшень істотно збільшилась, суд водночас зазначив про відсутність правових підстав для визнання майна спільною сумісною власністю подружжя у розумінні статей 60, 61 СК України та його поділ. Разом з тим у двох ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року, наданих заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив, що суд може на підставі статті 25 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України) визнати майно дружини (чоловіка) об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя або їх обох, але при цьому майно, що належало одному з подружжя, не перетворюється у спільну сумісну власність, яка виникає лише в порядку, визначеному статтею 25 КпШС України. Крім того, суд зазначив, що головним значенням поділу майна, що є у спільній сумісній власності, є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); при поділі кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному майні. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року, наданій заявницею для порівняння, зазначено, що суд може визнати майно дружини (чоловіка) об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, але при цьому майно, що належало одному з подружжя в порядку статті 57 СК України, не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом. Аналогічні висновки містяться й в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня та 17 травня 2017 року, наданих заявницею для порівняння. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 62 СК України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об’єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об’єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об’єктами спільної сумісної власності подружжя. Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об’єкта, його якісних характеристик. Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з’ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об’єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об’єкта. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Головним критерієм поділу майна як об’єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя у розумінні статей 60, 61 СК України та її поділу, оскільки позивачка не надала доказів придбання спірної квартири за спільні кошти. При цьому, установивши, що вартість спірної квартири істотно збільшилась унаслідок здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення переобладнання та ремонтних робіт, суд касаційної інстанції не зробив жодних висновків щодо застосування статті 62 цього Кодексу до спірних правовідносин. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду касаційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1447цс17 Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об’єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об’єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об’єктами спільної сумісної власності подружжя. Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об’єкта, його якісних характеристик. Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з’ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об’єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об’єкта. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-1447цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/55C00E6C9BD7749AC22581E9004CA6BF
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, приватного акціонерного товариства «Позняки-жил-буд» про визнання правочину недійсним, поділ майна та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року, в с т а н о в и л а : У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, обґрунтовуючи тим, що 21 листопада 2012 року Печерським районним судом м. Києва ухвалено рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 S_1 частину вартості спільного майна подружжя в сумі 5 639 343 грн. 14 коп. На підставі вказаного рішення видано виконавчий лист, який пред'явлено до виконання до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, виконавче провадження НОМЕР_1. Крім того, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 квітня 2016 року у справі № 757/2129/14-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за S_1 частки у спільному майні подружжя, що складає 11 154 421 грн. 02 коп., а також судові витрати у розмірі 3 441 грн. На підставі вказаного рішення Головним територіальним управлінням юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження НОМЕР_2. Враховуючи, що зобов'язання сторін у виконавчих провадженнях є однорідними з огляду на їх матеріальний зміст та юридичну природу виникнення, та є зустрічними, заявник ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог в порядку ст. 601 ЦК України. З урахуванням вказаної заяви про зарахування однорідних вимог, ОСОБА_1 просила визнати виконавчі листи у виконавчих провадженнях НОМЕР_1 та НОМЕР_2 такими, що не підлягають виконанню. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2017 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом статей 324, 293 ЦПК України при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з неможливості здійснення зарахування зустрічних вимог з огляду на ухвалу касаційного суду про зупинення виконання рішення суду, за яким відкрито виконавче провадження НОМЕР_2, відсутності доказів отримання стягувачем заяви про зарахування вимог, відтак як наслідок зобов’язання сторін не є припиненими. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу ОСОБА_1, керувався тим, що оскарження в касаційному порядку ухвали суду про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2014 року, від 31 липня 2014 року, суд касаційної інстанції приймав до розгляду заяви про перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій, якими було відмовлено у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року суд виходив з того, що питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статей 324, 293 ЦПК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене, ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка залишена без змін ухвалою суду апеляційної інстанції. Ураховуючи вищезазначене, суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу, дійшов обґрунтованого висновку, що оскарження в касаційному порядку ухвали суду про відмову у задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено, оскільки така ухвала не є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Отже, у справі, яка переглядається, статті 324, 293 ЦПК України судом застосовано правильно і рішення суду касаційної інстанції у ній є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку з чим відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1970цс17 Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене, ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-1970цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B152B634F95C3914C22581E1004BE2E7
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за поданням начальника міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1 за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року начальник міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції (далі – МВДВС Ужгородського МРУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1. Начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ зазначав, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп. Посилаючись на те, що боржник добровільно заборгованості не сплачує; належного йому на праві власності майна не виявлено, але встановлено, що набутий за час шлюбу будинок АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3, є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3, начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ просив визначити частку майна боржника у спільному сумісному майні подружжя – 1/2 цього будинку. Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалою від 16 листопада 2015 року подання начальника МВДВС України Ужгородського МРУЮ задовольнив: визначив частку майна ОСОБА_1 – 1/2 будинку АДРЕСА_1. Апеляційний суд Закарпатської області 26 січня 2016 року ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 листопада 2015 року скасував та постановив нову ухвалу, якою в задоволенні подання МВДВС Ужгородського МРУЮ відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року ухвалу апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 379 цього Кодексу, статті 50, частини шостої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», частини другої статті 370 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп. З 29 січня 2000 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3. На підставі договору дарування від 1 липня 2003 року ОСОБА_3 отримала у власність земельну ділянку АДРЕСА_1 та розташований на ній незакінчений будівництвом житловий будинок. Відповідно до додаткової угоди №1 до кредитного договору від 19 вересня 2005 року ОСОБА_3 уклала з Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» цільовий кредитний договір, за яким банк надав їй 78 тис. доларів США для закупівлі будівельних матеріалів та завершення будівельних робіт. ОСОБА_3 отримувала кредитні кошти особисто чотирма траншами, за які вона особисто придбавала всі будівельні матеріали для завершення будівництва зазначеного будинку та оплачувала будівельні роботи, що підтверджується чеками на її ім’я. Відповідно до довідки податкової інспекції та копій звітів суб’єкта малого підприємства саме ОСОБА_3 повертала кредит і проценти за користування ним. Участі ОСОБА_1 у будівництві вказаного будинку та наданні фінансової допомоги суди не встановили. Згідно з реєстраційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 5 листопада 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 5 квітня 2007 року. Постановляючи ухвалу про задоволення подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, суд першої інстанції вважав, що оскільки право власності на спірний будинок ОСОБА_3 набула, перебуваючи в шлюбі з боржником, то цей будинок є спільною сумісною власністю подружжя, та дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 379 ЦПК України та статтями 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження», для визначення частки боржника в цьому майні, яка становить 1/2 його частину. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що з урахуванням норм статей 57, 60 Сімейного кодексу України, статей 368, 370 ЦК України, статей 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження» підстави для визначення частки боржника у спірному будинку відсутні, оскільки цей будинок як об’єкт незавершеного будівництва за договором дарування отримала особисто дружина боржника, яка в подальшому добудувала його за особисті кошти та особистою працею, тому вказаний будинок не вважається спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю дружини боржника. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, установивши, що спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані для порівняння судові рішення, встановлено різні фактичні обставини. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-1523цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9ECE22B4790557E7C22581B40037840F
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: державний нотаріус Другої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_5, Головне управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_6, Бюро технічної інвентаризації м. Києва, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та переведення прав і обов’язків покупця за заявою ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2012 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що з метою придбання квартири АДРЕСА_1 для своєї доньки ОСОБА_2 він попередньо домовився з продавцями ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також узгодив дату укладення договору купівлі-продажу вказаної квартири, однак не зміг бути особисто присутнім у день його укладення, у зв’язку із чим на його прохання спірний договір був підписаний ОСОБА_2. Крім того, позивач передав їй необхідну частину коштів для придбання вказаної квартири. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив задовольнити свої позовні вимоги та визнати в частині покупця недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 5 листопада 1999 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також перевести права та обов’язки покупця за вказаним договором на нього. Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 24 березня 2010 року позов ОСОБА_1 задовольнив: у частині ОСОБА_2 визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 5 листопада 1999 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, який діяв від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей – ОСОБА_9 та ОСОБА_10 посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 та зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_1; перевів на ОСОБА_1 права та обов’язки покупця за вказаним договором; визнав за ОСОБА_1 право власності на АДРЕСА_1. Апеляційний суд м. Києва 14 березня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнив, скасував рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 березня 2010 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 1 лютого 2017 року закрила касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, на підставі статті 324 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 23 травня 2017 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2012 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статті 324 ЦПК України. Обґрунтовуючи свої доводи заявниця надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня та 10 вересня 2014 року, 14 грудня 2016 року, а також ухвалу Верховного Суду України від 12 грудня 2007 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції. У зв’язку із цим ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2012 року та залишити в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 березня 2010 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом частини першої статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 5 листопада 1999 року ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який діяв від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей – ОСОБА_9 та ОСОБА_10, квартиру АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, дійшов висновку, що позивач дійсно мав намір купити спірну квартиру, що підтверджується письмовими поясненнями сторін у справі та свідків. 17 липня 2010 року ОСОБА_11 придбала у ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_11 в свою чергу 25 лютого 2011 року продала вказану квартиру за договором купівлі-продажу ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. На судове рішення суду першої інстанції подав апеляційну скаргу ОСОБА_6, мотивуючи свої вимоги тим, що під час укладення договору купівлі-продажу від 5 листопада 1999 року покупець ОСОБА_2 перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, зазначив, що визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 та переведення прав та обов’язків покупця за вказаним договором на ОСОБА_1 порушує інтереси третьої особи ОСОБА_6, з яким покупець ОСОБА_2 під час укладання договору перебувала у зареєстрованому шлюбі та який не був повідомлений про день та час розгляду справи. Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 11 червня 2013 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 13 червня 2013 року та яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 вересня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_6 задовольнив: визнав квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_6; визнав право власності на S_1 частину вказаної квартири за кожною із сторін; визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_11, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_2; витребував S_1 частину вказаної квартири від добросовісного набувача за договором купівлі-продажу від 25 лютого 2011 року ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8; вселив ОСОБА_6 у вказану квартиру; зобов’язав ОСОБА_7 не чинити перешкод ОСОБА_6 у здійсненні права користування, володіння та розпорядження вказаною квартирою; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, відхилила, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 червня 2013 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 5 вересня 2013 року залишила без змін. На судове рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2012 року подала касаційну скаргу ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, мотивуючи свої вимоги тим, що цим рішенням фактично вирішено її права та обов’язки, оскільки вона є новим власником спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу, однак про день та час розгляду справи повідомлена не була. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, закрила як помилково відкрите, зазначивши, що ОСОБА_7 не є стороною в оспорюваному договорі, оскаржуваним рішенням питання про її права та обов’язки не вирішувалось. У наданій заявницею для порівняння ухвалі від 12 грудня 2007 року суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції під час вирішення спору про право користування квартирою не залучив до участі у справі нового власника цієї квартири, який набув право власності на підставі договору купівлі-продажу, фактично вирішив питання щодо прав нового власника на спірне майно без його участі. Ухвалою від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд, зазначивши, що апеляційний суд не залучив до участі у справі нового власника спірної квартири, який придбав її після ухвалення рішення судом першої інстанції і до ухвалення рішення апеляційним судом. В іншій ухвалі від 10 вересня 2014 року суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв’язку з тим, що рішенням апеляційного суду фактично порушено (обмежено) право власності на квартиру особи, яка набула це право на підставі договору купівлі-продажу, але до участі у справі її залучено не було. Ухвалою від 14 грудня 2016 року суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, суди не з’ясували: чи відповідач вважається власником спірної земельної ділянки, оскільки касаційну скаргу подала особа, яка зазначила про те, що є власником цієї земельної ділянки на підставі договору дарування, проте до участі у справі залучена не була. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 324 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції цієї норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом. Право касаційного оскарження судових рішень є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, право касаційного оскарження судового рішення мають також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. Такі особи можуть подати касаційну скаргу, якщо оскаржуваним рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права, свободи або обов’язки, тобто безпосередньо встановлено, змінено або припинено права або обов’язки цих осіб. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року № 6-1783цс16. У справі, яка переглядається, предметом спору, який вирішувався судами, є квартира, право власності на яку на підставі договору купівлі-продажу від 25 лютого 2011 року заявниця набула після ухвалення рішення судом першої інстанції та до ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, проте її до участі у справі залучено не було. Однак, вирішуючи питання щодо прийняття поданої касаційної скарги, суд касаційної інстанції послався на те, ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, не є стороною оспорюваного договору, безпідставно вважав, що судовим рішенням не вирішувалось питання про її права та обов’язки. Таким чином, при вирішенні питання про прийняття касаційної скарги суд касаційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, а саме статті 324 ЦПК України, що призвело до обмеження реалізації права особи на касаційне оскарження судових рішень, а це відповідно до пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування ухвали суду касаційної інстанції, постановленої у справі, та передачі питання про прийняття касаційної скарги на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року скасувати, справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1099цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E4A84B512F273985C22581AE004D24DE
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вона з 20 травня 1978 року перебуває з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу вони придбали земельну ділянку площею S на АДРЕСА_1, квартиру в будинку АДРЕСА_1, приміщення кафе з банкетною залою загальною площею P за тією ж адресою, яке відповідач використовує в процесі здійснення підприємницької діяльності. Посилаючись на те, що вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя, позивачка просила визнати за нею право власності на V частину зазначеного вище майна. Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав за нею право власності на V частину вказаних земельної ділянки, квартири та приміщення кафе з банкетною залою. Не погодившись із зазначеним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовував тим, що при розгляді цієї справи його не було залучено до участі в справі, яка, на його думку, є обов’язковою, оскільки він є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливить повернення йому в майбутньому коштів, які він позичав ОСОБА_2 та які останній використовував в інтересах сім’ї. Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою від 18 лютого 2016 року відкрив апеляційне провадження в справі. Цей же суд ухвалою від 21 березня 2016 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 вересня 2015 року закрив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 квітня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3. У заяві ОСОБА_3 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року та передачу справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України): неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України); неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частин першої та п’ятої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, статті 292 ЦПК України; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права. На підтвердження наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 та 11 червня 2014 року, 25 листопада 2015 року, 2 березня та 13 квітня 2016 року, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року. Заслухавши доповідь судді, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди у справі встановили, що Хмельницький міськрайонний суд рішенням від 15 вересня 2015 року здійснив поділ майна подружжя і визнав за ОСОБА_1 право власності на V частину спільно нажитого в період шлюбу з ОСОБА_2 нерухомого майна. Обґрунтовуючи своє право на подання апеляційної скарги в цій справі, ОСОБА_3 посилався на те, що поділу підлягало не лише майно, а й борги подружжя, оскільки вони виникли в інтересах сім’ї. Так, поділ указаного майна позбавить його права на повернення ОСОБА_2 коштів за договором позики, стягнутих рішенням суду на його користь. Закриваючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскаржуваним рішення суду першої інстанції не вирішувалося питання про права та обов’язки ОСОБА_3. Суд зауважив, що заявник не надав доказів на підтвердження того, що позичені ним грошові кошти ОСОБА_2 використав в інтересах сім’ї, адже Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 9 червня 2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 1 жовтня 2015 року, стягнув кошти за договором позики в сумі 1 млн 242 тис. грн лише з ОСОБА_2 за його борговими розписками. ОСОБА_3 указує на те, що у справі, судові рішення в якій він просить переглянути, суд касаційної інстанції неоднаково застосував норми матеріального права, а саме статтю 65 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Однак, постановляючи ухвали, про перегляд яких просить заявник, суди апеляційної та касаційної інстанцій застосували лише норми процесуального, а не матеріального права, тож підстава для перегляду судового рішення, передбачена пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, відсутня. Разом з тим ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 та 11 червня 2014 року, 25 листопада 2015 року, 13 квітня 2016 року, наданими заявником для порівняння, за аналогічних обставин суд касаційної інстанції скасував ухвали судів апеляційної інстанції та направив справи на апеляційний розгляд, установивши помилковість висновків судів апеляційної інстанції про те, що оскаржуваними судовими рішеннями не порушено прав заявників, які не були сторонами у справі, натомість суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Наданою для порівняння ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив, зокрема, з того, що на час розгляду справи про поділ майна подружжя в апеляційному суді власником спірної квартири була інша особа, яку не було залучено до участі у справі. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 3 лютого 2016 року, на яку також посилається заявник, ухвалу суду апеляційної інстанції, залишену без змін ухвалою суду касаційної інстанції, про відмову у прийнятті апеляційної скарги скасувала та направила справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги, оскільки висновок судів попередніх інстанцій про відсутність у заявника права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Суду апеляційної інстанції було надано копію ухвали Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 грудня 2013 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, яка набрала законної сили та не була скасована на момент розгляду судом першої інстанції цієї справи, про накладення арешту на кафе з банкетною залою загальною площею P, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_2. Однак Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 вересня 2015 року, яке ОСОБА_3 оскаржив в апеляційному порядку, визнав за ОСОБА_1 право власності на V частину, зокрема, зазначеного приміщення кафе з банкетною залою. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про відсутність у ОСОБА_3 права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору. За змістом частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, у разі порушення судом норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та має право скасувати судове рішення і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. Ураховуючи викладене ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1844цс16 Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1844цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A27BA2878317C87C22581A0002F0CCE
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та представника Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» – ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, треті особи: Акціонерний комерційний банк «Аркада», Орган опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14, ОСОБА_15, Публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк», про визнання договору недійсним, витребування майна із чужого володіння, виселення, поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_15, про визнання добросовісним набувачем за заявами ОСОБА_3 та ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2003 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що під час перебування з відповідачем у шлюбі вона придбала квартиру АДРЕСА_1, про що свідчить свідоцтво про право власності на квартиру від 13 червня 2000 року. Указану квартиру було придбано згідно з інвестиційною угодою про інвестування житлового будівництва, укладеною 1 березня 1999 року між Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації та ОСОБА_1, за рахунок кредиту в розмірі 65 тис. 554 грн, отриманого відповідно до кредитної угоди про інвестування в житлове будівництво від 5 травня 1999 року, укладеної між нею та Акціонерним комерційним банком «Аркада» (далі – АКБ «Аркада»), за умовами якої вона зобов’язалася повернути вказані кошти до 1 січня 2030 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаною кредитною угодою 5 травня 1999 року вона та АКБ «Аркада» уклали договір застави. Під час перебування в шлюбі за зазначеними договорами сплачено 28 тис. 34 грн 48 коп. У подальшому, після розлучення, вона сплачує кошти на погашення кредиту самостійно. Вважаючи, що спірна квартира не є спільним майном подружжя, оскільки згідно з договором застави від 5 травня 1999 року та додатковою угодою № 1 знаходиться під заставою до виплати в повному обсязі коштів за кредитним договором, які ще не виплачені, позивачка з урахуванням зміни своїх позовних вимог просила провести поділ коштів, виплачених за квартиру під час перебування сторін у шлюбі, виділити відповідачу та їй по 14 тис. 17 грн 24 коп. і стягнути з неї на користь ОСОБА_6 у рахунок його частки в указаному спільному майні кошти в розмірі 14 тис. 17 грн 24 коп. ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, зазначивши, що в період з липня 1993 року до 7 травня 2003 року він зі ОСОБА_1 перебував у шлюбі, під час якого вони придбали квартиру АДРЕСА_1, яка є їхньою спільною сумісною власністю, хоч оформлена на ОСОБА_1. Він згоден укласти окрему кредитну угоду про повернення ним 1/2 частини невиплаченого кредиту. ОСОБА_6 просив провести поділ спільного майна подружжя – спірної квартири, визнавши за ним право власності на 1/2 частину вказаної квартири. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 24 вересня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2003 року, позов ОСОБА_1 задовольнив: ухвалив поділити спільне майно подружжя, виділити ОСОБА_1 і ОСОБА_6 по 14 тис. 17 грн 24 коп. кожному та стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 у рахунок його частки в спільному майні кошти в розмірі 14 тис. 17 грн 24 коп.; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 суд відмовив. Верховний Суд України ухвалою від 16 червня 2004 року в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_6 на зазначені судові рішення відмовив. У листопаді 2004 року ОСОБА_6 звернувся до суду з заявою про скасування рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 вересня 2003 року у зв'язку з нововиявленими обставинами. Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 1 липня 2005 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 вересня 2005 року, відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_6 про скасування рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Верховний Суд України ухвалою від 15 лютого 2012 року скаргу ОСОБА_6 про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 вересня 2003 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2003 року та ухвали Верховного Суду України від 16 червня 2004 року задовольнив, зазначені судові рішення скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою від 27 квітня 2012 року Дарницький районний суд м. Києва направив справу за підсудністю до Святошинського районного суду м. Києва. Під час нового розгляду справи ОСОБА_6 неодноразово уточнював та доповнював зустрічну позовну заяву, у зв’язку із чим просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений від 15 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7; витребувати квартиру з володіння ОСОБА_3 та повернути у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_1; в порядку поділу майна визнати за ОСОБА_6 та ОСОБА_1 право власності на квартиру по 1/2 частині за кожним; виселити ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 без надання іншого житлового приміщення (т.2, а.с. 197 – 201; т.3, а.с. 43 – 47). ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом та, уточнивши свої вимоги, просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 (т.3, а.с. 38 – 40, 49 –50). Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив, зустрічний позов ОСОБА_6 задовольнив частково: у порядку поділу спільного майна подружжя виділив ОСОБА_6 в особисту власність 1/2 частину від грошових коштів у сумі 81 тис. грн, яка складає 40 тис. 500 грн; стягнув на його користь зі ОСОБА_1 40 тис. 500 грн; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовив; закрив провадження в справі в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3. Апеляційний суд м. Києва 14 квітня 2016 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 липня 2015 року скасував у частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна із чужого володіння, виселення, поділ майна подружжя та ухвалив у цій частині нове рішення про часткове задоволення зазначеного позову. Визнав недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 15 грудня 2004 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 за реєстровим НОМЕР_1. Витребував 1/2 частину цієї квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва 14 квітня 2016 року залишив без змін. У січні 2017 року до Верховного Суду України звернулись ОСОБА_3 та ОСОБА_6 із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права зокрема статей 203, 215, 369, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 22, 23, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України) (статей 60, 63, 65, 68, 70 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надала постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року, 18 вересня, 2 жовтня й 25 грудня 2013 року, 1 липня, 2 вересня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року, 24 лютого, 18 травня, 7 вересня 2016 року, ухвалу Верховного суду України від 21 липня 2010 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2011 року, 13 березня й 7 серпня 2013 року, 2 березня 2016 року У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 липня 2015 року. ОСОБА_6 на підтвердження своїх доводів надав постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня й 6 квітня 2016 року та просить змінити ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року, задовольнивши зустрічний позов у повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та представника ПАТ «Укрсиббанк» – ОСОБА_5, дослідивши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заяви підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 17 липня 1993 року був укладений шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_1. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 7 травня 2003 року шлюб між сторонами розірвав (т.1, а.с. 134). 1 березня 1999 року між ОСОБА_1 (інвестор) та Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації укладено інвестиційну угоду про інвестування житлового будівництва, за умовами якої управління зобов’язалось збудувати і передати інвестору квартиру АДРЕСА_1, а інвестор зобов’язався забезпечити відповідне фінансове будівництво цієї квартири згідно з угодою та прийняти її у власність. 5 травня 1999 року між ОСОБА_1 та АКБ «Аркада» укладено кредитну угоду НОМЕР_2 про інвестування у житлове будівництво, відповідно до якої АКБ «Аркада» надав ОСОБА_1 пільговий безвідсотковий кредит на суму 65 тис. 554 грн строком до 1 січня 2030 року. Додатковою угодою сторони погодили графік погашення кредиту. Того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладено договір застави майнових прав на спірну квартиру. 13 червня 2000 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації за ОСОБА_1 оформлено право власності на спірну квартиру та видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_3. Згідно з договором купівлі-продажу спірної квартири від 15 грудня 2004 року ОСОБА_1 без згоди співвласника ОСОБА_6 продала спірну квартиру ОСОБА_7 (т.2, а.с. 78). Того ж дня ОСОБА_1 за кошти, отримані від продажу спірної квартири, придбала двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 за реєстровим НОМЕР_4 (т.1, а.с. 316). 23 серпня 2006 року ОСОБА_7 відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 згідно з договором купівлі-продажу, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14 за реєстровим НОМЕР_5 (т.2, а.с. 74). На час розгляду справи в спірній квартирі зареєстровані та проживали власниця ОСОБА_3, а також ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що спільний грошовий вклад сторін у квартиру перетворився в нову річ із таким же правовим статусом – спірну квартиру, тому позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає; відчуживши ОСОБА_7 за 81 тис. грн квартиру, ОСОБА_1 набула у володіння зазначені кошти які у зв’язку з переходом права власності на квартиру до нового власника стали об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягають виділенню в порядку поділу спільного майна подружжя. При цьому суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, не знала і не могла знати про можливе порушене право ОСОБА_6, проте стаття 16 ЦК України не передбачає такого способу захисту цивільного права, як визнання особи добросовісним набувачем з ухваленням відповідного судового рішення, тому провадження в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України. Скасовуючи рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 та ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу відповідно до статей 22, 28, 29 КпШС України і відчуження такого майна має відбуватись за спільною згодою сторін відповідно до положень статті 23 цього Кодексу; ОСОБА_1 відчужила спірну квартиру без згоди співвласника ОСОБА_6, тому є підстави, визначені статтею 215 ЦК України, для визнання укладеного договору недійсним; між позивачем та нинішнім володільцем спірної квартири існують речово-правові відносини щодо права на спірну квартиру, тому позивач правильно обрав спосіб захисту свого порушеного права шляхом пред’явлення позову про витребування майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Надані для порівняння ухвали від 21 липня 2010 року, 13 березня 2013 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суди касаційної інстанції скасували постановлені в справах рішення та передали справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Також не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, оскільки її скасована постановою Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року (№6-17цс17), а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою від 2 листопада 2011 року суд касаційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про те, що спірну будівлю магазину позивач придбав за кошти, отримані від підприємницької діяльності, з метою здійснення підприємницької діяльності, а тому в силу статті 57 СК України ця будівля є його особистою приватною власністю і поділу як об’єкт спільної сумісної власності подружжя не підлягає. В ухвалою від 7 серпня 2013 року та 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення, яким стягнуто з відповідачки на користь позивача грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля, відчуженого після розірвання шлюбу. У зазначених судових рішеннях, наданих заявниками для порівняння, та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини справ та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У постановах Верховного Суду України 18 вересня, 2 жовтня, 25 грудня 2013 року, 1 липня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року, 24 лютого, 7 вересня 2016 року містяться висновки про те, що: - при поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п’ята статті 71 СК України). У разі недосягнення такої згоди між подружжям може застосовуватися стаття 365 ЦК України за наявності для цього відповідних підстав, і суд може присудити одному з подружжя річ у натурі, а іншому – грошову компенсацію з підстав, передбачених цією статтею. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав; строк виконання таких вимог не настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення (від 24 лютого 2016 року); - належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (1 липня, 7 вересня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року); - майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу (2 жовтня 2013 року); - у відповідача право власності на спірну квартиру виникло у 2003 році, тому не можна визнати правильним застосування судами норм статей ЦК України 2003 року та статей 62, 74 СК України для визнання за позивачем права власності на половину квартири, набутої до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення сторонами, які проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею й коштами (18 вересня 2013 року); - факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін (25 грудня 2013 року). У постанові від 12 вересня 2011 року Верховний Суд України зазначив, що суди за вимогою інших співвласників позбавили заявника права власності на належну йому частку квартири з порушенням умови попереднього внесення суми відшкодування вартості такої частки на депозит суду, не врахувавши, що встановлена статтею 365 ЦК України умова про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основних умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди, тому рішеннями національних судів заявник незаконно позбавлений майна. У справах, за результатами розгляду яких прийнято надані заявником для порівняння постанови, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини. Постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 року не містить висновку щодо застосування норм матеріального права. Підстави для висновку про те, що ухвала суду касаційної інстанції від 19 жовтня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Разом з тим у постанові від 2 вересня 2015 року Верховний Суд України зазначив, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно. У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року міститься висновок про те, що, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі це майно вибуло з їх володіння; добросовісне набуття в розумінні зазначеної статті можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати; наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Наданою для порівняння ухвалою від 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів, які, встановивши, що один з подружжя відчужив об’єкт спільної сумісної власності без згоди співвласника, визнали такий договір недійсним. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з пунктом 1 розділу VІІ «Прикінцеві положення» СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року. Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України). За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. При цьому суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, визнавши недійсним оспорюваний договір купівлі-продажу, не встановив недобросовісності дій сторін договору під час його укладення. Зокрема, суд апеляційної інстанції, частково залишивши без змін рішення місцевого суду, не спростував його висновків про те, що ОСОБА_7 набув право власності на спірну квартиру добросовісно, реалізовуючи свої права, а ОСОБА_3 за обставинами справи не знала і не могла знати про можливе порушене право ОСОБА_6, є добросовісним набувачем спірної квартири. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з’ясувавши, чи це майно виділене в натурі. До того ж суд апеляційної інстанції, витребувавши частину квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6, залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних вимог останнього, зокрема в частині стягнення на його користь 1/2 частини грошових коштів, отриманих ОСОБА_1 від продажу цієї квартири ОСОБА_7. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди помилково застосували норми статей 215, 388 ЦК України. Ухвалюючи нове рішення в частині зустрічного позову ОСОБА_6, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, неповно з’ясував обставини, які мають значення для справи, що призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_6 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-54цс17 Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-54цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A6C332A6F17CE799C2258185004A7EF7
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжрегіональний брокерський дім «Фаворит», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності, повернення майна із чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона з ІНФОРМАЦІЯ_1 по ІНФОРМАЦІЯ_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5. За час шлюбу вони придбали автомобіль марки «Кіа Rio 1,6 EX», який був зареєстрований на її чоловіка. Після смерті ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3, вона дізналася, що вказаний автомобіль був переданий її чоловіком згідно з договором комісії від 19 червня 2013 року НОМЕР_1 Товариству з обмеженою відповідальністю «Міжрегіональний брокерський дім «Фаворит» (далі – ТОВ «МБД «Фаворит»), яке того ж дня продало його ОСОБА_2. Посилаючись на те, що вказаний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, а покійний ОСОБА_5 відчужив його без її письмової згоди, позивачка просила визнати вказані вище договори комісії та купівлі-продажу недійсними та скасувати державну реєстрацію транспортного засобу, вилучити у ОСОБА_2 вказаний автомобіль та передати їй. Київський районний суд м. Полтави рішенням від 30 червня 2015 року, доповненим додатковим рішенням цього ж суду від 6 серпня 2015 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Полтавської області 6 жовтня 2015 року рішення Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 6 серпня 2015 року скасував і ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав автомобіль «КІА Rio 1,6 EX», 2013 року випуску, спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_5, встановивши, що частка кожного з них у праві власності становить S частину вказаного транспортного засобу; визнав недійсним договір комісії від 19 червня 2013 року НОМЕР_1, укладений між ТОВ «МБД «Фаворит» та ОСОБА_5, щодо зазначеного автомобіля; визнав недійсним договір купівлі-продажу вказаного автомобіля від 19 червня 2013 року НОМЕР_1, укладений між ТОВ «МБД «Фаворит» та ОСОБА_2; відмовив у задоволенні інших позовних вимог; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року залишила без змін. 11 липня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 65 Сімейного кодексу України (далі − СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 65 СК України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України). На обґрунтування своїх вимог заявник надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року, 13 січня та 6 квітня 2016 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 червня 2015 року, а також постанови Верховного Суду України від 8 квітня, 7 та 21 жовтня 2015 року, 20 і 27 січня, 11 травня 2016 року. У своїй заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2015 року залишити в силі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі з ІНФОРМАЦІЯ_1 по ІНФОРМАЦІЯ_2. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відповідно до витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 25 березня 2014 року Другою лубенською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу НОМЕР_2, за матеріалами якої заяви про прийняття спадщини подали: син спадкодавця ОСОБА_4, дочка спадкодавця ОСОБА_3, тітка спадкодавця ОСОБА_6. 20 березня 2013 року під час шлюбу подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_5 придбали автомобіль «КІА Rio 1,6 EX», 2013 року випуску, вартістю 141 тис. 600 грн, який було зареєстровано на ім’я ОСОБА_5. Відповідно до договору комісії від 19 червня 2013 року НОМЕР_1 ОСОБА_5 як комітент доручив комісіонеру ТОВ «МБД «Фаворит» за комісійну плату укласти за рахунок комітента, але від свого імені договір щодо продажу вищезазначеного автомобіля за бажаною ціною 116 тис. 700 грн. 19 червня 2013 року ТОВ «МБД «Фаворит» уклало з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу вказаного автомобіля за 116 тис. 700 грн. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не надала доказів того, що ОСОБА_5 уклав договір комісії без її згоди і що їй не було відомо про укладення вказаного договору. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про визнання недійсними вказаних договорів комісії та купівлі-продажу з огляду на те, що спірний автомобіль був придбаний за час шлюбу подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_5, є їхнім спільним сумісним майном, яке ОСОБА_5 відчужив без згоди позивачки через брокерську фірму відповідачу. Відмовляючи в задоволенні позову в частині повернення майна із чужого незаконного володіння, суди виходили з того, що позивачка не була стороною спірних договорів, її чоловік помер, а оскільки у справі відсутні відомості про спадкову масу та її вартість, то вирішити питання про обов’язок спадкоємців повернути відповідачеві одержане їх спадкодавцем за недійсним правочином неможливо. У наданій для порівняння ухвалі від 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками рішення суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання біржових угод недійсними та витребування майна, адже не було встановлено доказами недобросовісності сторін біржових угод, позивачка не довела, що оспорювані правочини вчинені за зловмисною домовленістю сторін з розумінням відчуження чи придбання транспортних засобів поза її волею з метою виведення зі складу майна подружжя. Ухвали від 19 вересня 2012 року та 13 січня 2016 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала ухвалені у справі рішення та передала справи на новий розгляд з передбаченої частиною другою статті 338 ЦПК України підстави порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Ухвала Верховного Суду України від 12 червня 2015 року не може обґрунтовувати підставу перегляду судових рішень, передбачену пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки нею вирішено питання про допуск справи до провадження за результатами розгляду заяви про перегляд ухвали суду касаційної інстанції в порядку, передбаченому статтею 360 цього Кодексу. Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2016 року, прийнятій у справі про відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, зробили висновок щодо застосування статті 1194 ЦК України; у постанові від 11 травня 2016 року, прийнятій у справі про визнання незаконними та скасування наказів органу виконавчої влади, визнання недійсними договорів оренди землі, скасування їх державної реєстрації, повернення земельних ділянок, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зробила висновок щодо застосування статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» та статті 123 Земельного кодексу України. Таким чином, у справі, судові рішення в якій просить переглянути заявник, та у справах, за результатами перегляду яких Верховний Суд України прийняв надані для порівняння постанови, різні предмети й підстави позовів, зміст позовних вимог та інше матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. В інших наданих для порівняння постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вказано, що: - у випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним (від 8 квітня 2015 року); - укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (від 7 та 21 жовтня 2015 року, 27 січня 2016 року). Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм статті 65 СК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам у наданих для порівняння судових рішеннях суду касаційної інстанції від 6 квітня 2016 року та Верховного Суду України від 7 та 21 жовтня 2015 року, 27 січня 2016 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодерження в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Згідно зі статтею 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. При цьому суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, задовольняючи частково позов та визнаючи недійсними зазначені договори комісії і купівлі-продажу, не встановив, чи ОСОБА_5 (комітент) і ТОВ «МБД «Фаворит» (комісіонер), а в подальшому ТОВ «МБД «Фаворит» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) діяли недобросовісно під час укладення оспорюваних договорів комісії та купівлі-продажу. Так, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення у справі, не звернув уваги на те, що, в матеріалах справи міститься копія паспорта ОСОБА_5 з печаткою ТОВ «МБД «Фаворит», в якій відсутня відмітка від ІНФОРМАЦІЯ_1 про реєстрацію шлюбу ОСОБА_5 зі ОСОБА_1. Крім того, суд не встановив, чи ОСОБА_2, купуючи спірний автомобіль у ТОВ «МБД «Фаворит», знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що спірний автомобіль належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 і ОСОБА_1 та що ОСОБА_5, укладаючи договір комісії, не отримав згоди на це ОСОБА_1. До того ж суд апеляційної інстанції, визнавши право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на S частину вказаного транспортного засобу за кожним, відмовив у задоволенні позову в частині повернення його із чужого незаконного володіння, тобто залишив спірний автомобіль у володінні ОСОБА_2. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 65 СК України, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 – 60, 131 – 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 – 215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1743цс16 Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1743цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7C28AACE17840FC6C225815C004DCE94
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – служба у справах дітей Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, про поділ майна подружжя та визначення місця проживання дитини; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Солом’янської районної у м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та поділ майна подружжя за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся з указаним позовом, посилаючись на те, що з 18 листопада 1995 року по 7 серпня 2014 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3. У період шлюбу вони набули право власності на квартиру АДРЕСА_1, квартиру АДРЕСА_2, автомобіль «Volvo», 2010 року випуску, та мотоцикл BMW без бокового причепа, 2010 року випуску. Позивач просив суд здійснити поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, виділивши йому у власність квартиру АДРЕСА_1 та мотоцикл BMW без бокового причепа; виділити ОСОБА_2 у власність квартиру АДРЕСА_2 і автомобіль «Volvo»; визначити місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 з ним. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила суд визначити місце проживання ОСОБА_3 з нею; визнати трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю подружжя; поділити майно, що є їх спільною сумісною власністю, виділивши їй трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 орієнтовною вартістю 140 тис. доларів США, що еквівалентно 3 млн 080 тис. грн; виділити ОСОБА_2 трикімнатну квартиру АДРЕСА_3, орієнтовною вартістю 140 тис. доларів США, що еквівалентно 3 млн 080 тис. грн; мотоцикл BMW без бокового причепа, 2010 року випуску, орієнтовною вартістю 18 тис. 200 доларів США, що еквівалентно 400 тис. 400 грн; автомобіль «Volvo», 2010 року випуску, орієнтовною вартістю 26 тис. 254 долари США, що еквівалентно 577 тис. 588 грн, всього виділити ОСОБА_2 майна на загальну суму 4 млн 057 тис. 988 грн; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію вартості частки виділеного йому в натурі майна у сумі 22 тис. 227 доларів США, що еквівалентно 488 тис. 994 грн; квартиру АДРЕСА_2 вважала своєю особистою власністю. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково: визнано спільною сумісною власністю подружжя спірне майно та виділено ОСОБА_1 зі спільної сумісної власності подружжя: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, мотоцикл без бокового причепа марки ВМW, 2010 року випуску, державний номер НОМЕР_1; виділено ОСОБА_2 зі спільної сумісної власності подружжя: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, автомобіль марки «Volvo», модель S60, 2010 року випуску, державний номер НОМЕР_2; стянуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію вартості спільного майна у розмірі 11 тис. 946 доларів США, шо станом на 25 січня 2016 року становить 296 тис. 141 грн 34 коп.; визначено місце проживання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково: визнано спільною сумісною власністю подружжя спірне майно та виділено ОСОБА_2 зі спільної сумісної власності подружжя: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль марки «Volvo», модель S60, 2010 року випуску; виділено ОСОБА_1 із спільної сумісної власності подружжя: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 та мотоцикл без бокового причепа, марки ВМW, 2010 року випуску. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості спільного сумісного майна у розмірі 14 тис. 027 доларів США. Визначено місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір’ю ОСОБА_2. У решті позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2016 року скасовано, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року залишено без змін. У березні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року, в якій просить скасувати зазначену ухвалу та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року (далі – Декларація прав дитини). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції заявниця посилається на постанову Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року, в якій, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Оскільки заявниця як підставу для перегляду зазначила пункт 4 частини першої статті 355 ЦПК України та надала постанову Верховного Суду України у справі про визначення місця проживання дітей, у якій містяться висновки лише щодо застосування статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, судові рішення переглядаються в межах застосування судом саме цих норм матеріального права. Під час розгляду справи суди установили таке. У період з 18 листопада 1995 року по 7 серпня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3. Суд першої інстанції також установив, що ОСОБА_3 на час розгляду справи проживає з батьком у квартирі АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 проживає у квартирі АДРЕСА_2. Вирішуючи спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, якій на момент розгляду справи виповнилося 10 років, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з рівності прав та обов'язків матері й батька відносно дитини, положень частини другої статті 160 та статті 161 СК України, за якими місце проживання дитини, що досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини. Урахувавши особисте добровільне бажання сина проживати разом з батьком, суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дитини з батьком. Натомість у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року, Верховний Суд України переглядав справу про визначення місця проживання малолітніх дітей та з огляду на положення частини першої статті 160, статті 161 СК України, принципу 6 Декларації прав дитини, погодився з висновком суду першої інстанції про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю та про відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення малолітніх дітей зі своєю матір’ю. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 31 ЦК України малолітньою особою є дитина віком до чотирнадцяти років. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. При цьому під забороною розлучення дитини з своєю матір’ю в контексті Декларація прав дитини слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція). У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди. Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції, згідно з якою Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються. Разом з тим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та захищати права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією та Декларацією прав дитини. А тому, покладаючи в основу судового рішення згоду дитини на проживання з одним з батьків, суд повинен проаналізувати, чи не порушує така згода положень Конвенції, та навести у судовому рішенні мотиви, з яких він дійшов висновку про необхідність узяти за основу саме думку дитини та надати їй перевагу по відношенню до інших доказів. Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції на підставі бажання дитини проживати з батьком, суд касаційної інстанції у цій справі не зазначив, чи не суперечить таке бажання її правам та інтересам, визначеним Конвенцією та Декларацією прав дитини, не мотивував це у своєму рішенні, а тому дійшов передчасного висновку про залишення в силі рішення суду першої інстанції. Таким чином, ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Постанова від 12 липня 2017 року № 6-564цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/75BEAD44AA37F755C225815D0041C5CC
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку у спільному майні та стягнення компенсації вартості частки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червеня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним вище позовом, у якому просив припинити право власності на частку у спільному майні подружжя та стягнути з відповідачки компенсацію вартості належної йому частини майна. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що за період шлюбу сторони придбали майно - предмети домашньої обстановки та вжитку і квартиру АДРЕСА_1, згоди щодо поділу якого вони досягти не можуть. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 листопада 2016 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 в розмірі 105147,50 грн; припинено право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину вказаної квартири з дня отримання ним від ОСОБА_2 грошової компенсації в розмірі 105147,50 грн. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2016 року рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 листопада 2016 року в частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення касаційної, апеляційної та першої інстанцій у частині відмови в позові та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та статті 364 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня, 16 липня, 29 жовтня 2014 року, 17 березня 2015 року та 2 березня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 17 листопада 2000 року по 26 серпня 2014 року, від шлюбу мають неповнолітню дитину. У період шлюбу сторони придбали майно, яке складається з предметів домашньої обстановки та вжитку на загальну суму 27200,00 грн, згоди щодо поділу якого вони не досягли та просили вирішити спір у судовому порядку. Крім того, до спільного майна, що підлягає поділу, включено квартиру АДРЕСА_1, яку позивач оцінив на загальну суму 210295,00 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, вирішуючи питання про припинення права власності на частку у спільному майні ОСОБА_1 та стягнення з ОСОБА_2 компенсації вартості 1/2 частини у спільному майні на його користь в сумі 105147,50 грн, виходив з того, що такий позов є реалізацією права позивача на отримання своєї частки у спільному майні. Суд також зазначив, що відповідачка не надала доказів на підтвердження неможливості виплатити компенсацію через незначний дохід. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в цій частині у позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статей 364 ЦК України та 71 СК України, виходив з того, що остання має невеликий заробіток, оскільки працює діловодом у дитячому закладі, має середню заробітну плату в розмірі 1666,46 грн та отримує аліменти в сумі 2500 – 3000 грн, оплачує комунальні послуги, утримує двох неповнолітніх дітей і не в змозі сплатити частину вартості квартири. Одночасно, відмовляючи у позові, апеляційний суд з посиланням на положення частин четвертої та п’ятої статті 71 СК України та статті 365 ЦК України також зазначив, що присудження позивачу компенсації замість частки у спільному майні подружжя допускається лише за згодою відповідачки та за умови попереднього внесення нею відповідної компенсації грошової суми на депозитний рахунок суду, а оскільки відповідачка «не згодна та не спроможна виконати положення статті 71 СК України та внести відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду», дійшов висновку про неможливість задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня, 16 липня, 29 жовтня 2014 року, 17 березня 2015 року та 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, у вигляді компенсації її вартості за позовом співвласника (у тому числі одного з подружжя) здійснюється в порядку, встановленому статтею 364 ЦК України, і співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Положення ж статті 365 ЦК України щодо згоди іншого співвласника на виділ цієї частки та необхідності попереднього внесення іншим співвласником відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду не застосовуються. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм статті 71 СК України, частини другої статті 364 ЦК України у поєднанні зі статтею 365 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними. Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 СК України). За положенням частин першої та другої статті 364 ЦК України, яка регулює правовідносини з виділу власником належної йому частки, що є у спільній частковій власності, співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. За змістом статті 364 ЦК України власник, який бажає виділу своєї частки, може вимагати виділу такої частки в натурі, і лише у зв`язку з неможливістю такого виділу або заборони такого виділу відповідно до закону він має право на компенсацію, яку може вимагати на підставі цієї норми права. Зазначена норма права регулює випадки, коли співвласник майна бажає позбутися належної йому частки у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників компенсації належної йому частки та визнання за ними права власності на все майно. За положеннями статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України усі громадяни є рівними у своїх правах, усім забезпечуються рівні умови здійснення своїх, у тому числі майнових прав, а відтак правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх співвласників. Загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати також інтереси обох сторін та встановлювати: чи дійсно є неможливим виділ частки в натурі; чи допускається такий виділ згідно із законодавством; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на усе спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар тощо. Разом з тим положення статті 365 ЦК України регулюють випадки припинення права власності на частку у спільному майні за вимогою позивача -співвласника майна, який домагається позбавлення права власності на частку майна інших співвласників - відповідачів у справі, та визначають умови такого виділу. Виплата компенсації у цьому випадку допускається за наявності умов, визначених пунктами 1 - 4 частини першої зазначеної статті, та за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Отже, із системного аналізу зазначених норм матеріального права можна дійти висновку, що положення статті 364 ЦК України у поєднанні із частиною четвертою статті 71 СК України застосовуються до правовідносин щодо вимоги співвласника частки у майні, що знаходиться у спільній частковій власності, про отримання компенсації вартості своєї частки, у зв’язку з неможливістю виділення її в натурі. Разом з тим норми статті 365 ЦК України у поєднанні з частинами четвертою та п’ятою статті 71 СК України застосовуються до правовідносин щодо вимоги одного зі співвласників, у тому числі одного з подружжя, про припинення частки іншого співласника у спільному майні шляхом виплати йому компенсації вартості такої частки. Саме з такого тлумачення положень статті 364 ЦК України та 71 СК України виходили суди касаційної інстанції при ухвалені судових рішень, наданих як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права. Відмовляючи в задоволені позову на підставі положень статті 364 ЦК України, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем відповідачка ОСОБА_2 не спроможна виплатити компенсацію вартості належної відповідачу частки у спільному майні, та з огляду на закріплені пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України засади добросовісності і розумності, що спонукають суд урахувати інтереси обох співвласників, дійшов висновку, що виплата компенсації становить для відповідачки надмірний тягар. Така позиція апеляційного суду відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України в аналогічних справах № 6-4ц14 та № 6-2925цс15. Оскільки помилкове посилання апеляційного суду на статтю 365 ЦК України не призвело до ухвалення незаконного судового рішення, в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червеня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Правова позиція у справі № 6-2405цс16 Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними. Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 СК України). За положенням частин першої та другої статті 364 ЦК України, яка регулює правовідносини з виділу власником належної йому частки, що є у спільній частковій власності, співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. За змістом статті 364 ЦК України власник, який бажає виділу своєї частки, може вимагати виділу такої частки в натурі, і лише у зв`язку з неможливістю такого виділу або заборони такого виділу відповідно до закону він має право на компенсацію, яку може вимагати на підставі цієї норми права. Зазначена норма права регулює випадки, коли співвласник майна бажає позбутися належної йому частки у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників компенсації належної йому частки та визнання за ними права власності на все майно. За положеннями статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України усі громадяни є рівними у своїх правах, усім забезпечуються рівні умови здійснення своїх, у тому числі майнових прав, а відтак правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх співвласників. Загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати також інтереси обох сторін та встановлювати: чи дійсно є неможливим виділ частки в натурі; чи допускається такий виділ згідно із законодавством; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на усе спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар тощо. Разом з тим положення статті 365 ЦК України регулюють випадки припинення права власності на частку у спільному майні за вимогою позивача -співвласника майна, який домагається позбавлення права власності на частку майна інших співвласників - відповідачів у справі, та визначають умови такого виділу. Виплата компенсації у цьому випадку допускається за наявності умов, визначених пунктами 1 - 4 частини першої зазначеної статті, та за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Отже, із системного аналізу зазначених норм матеріального права можна дійти висновку, що положення статті 364 ЦК України у поєднанні із частиною четвертою статті 71 СК України застосовуються до правовідносин щодо вимоги співвласника частки у майні, що знаходиться у спільній частковій власності, про отримання компенсації вартості своєї частки, у зв’язку з неможливістю виділення її в натурі. Разом з тим норми статті 365 ЦК України у поєднанні з частинами четвертою та п’ятою статті 71 СК України застосовуються до правовідносин щодо вимоги одного зі співвласників, у тому числі одного з подружжя, про припинення частки іншого співласника у спільному майні шляхом виплати йому компенсації вартості такої частки. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 5 липня 2017 року № 6-2405цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/50DE30A0E5B32B99C225815D00434588
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА», треті особи: Державна служба інтелектуальної власності України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтернет Інвест», про визнання недійсним договору за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» (далі – ТОВ «Клумба.УА») про визнання недійсним договору. ОСОБА_1 зазначав, що його дружина ОСОБА_2 у червні 2010 року в період шлюбу стала власником об’єкта інтелектуальної власності. Він працював над рекламуванням торговельної марки, своєю працею та коштами забезпечив її розвиток. У вересні 2013 року він дізнався про те, що ОСОБА_2 8 жовтня 2010 року уклала з ТОВ «Клумба.УА» договір про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак та торговельну марку, який зареєстровано 27 грудня 2010 року у реєстрі за НОМЕР_1. Посилаючись на те, що цим договором порушено його права, оскільки він не давав своєї згоди на його укладання, договір суперечить інтересам сім’ї з підстав статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) просив визнати його недійсним. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку від 8 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 і ТОВ «Клумба.УА», який зареєстровано 27 грудня 2010 року в реєстрі за НОМЕР_1; скасовано реєстрацію цього договору, яку було здійснено 27 грудня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг (далі – Державний реєстр свідоцтв) за НОМЕР_1; поновлено за ОСОБА_2 запис у Державному реєстрі свідоцтв як володільця торговельної марки на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2; визнано за ОСОБА_2 право володіння торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів та послуг НОМЕР_2, зареєстрованого 10 червня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв; зобов’язано Державну службу інтелектуальної власності України (далі – ДСІВ України) внести запис у Державному реєстрі свідоцтв про володіння ОСОБА_2 торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2; стягнуто з ТОВ «Клумба.УА» на користь ОСОБА_1 суму збитків у розмірі 15 тис. грн; стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» скасувати перереєстрацію доменного iм'я klumba.ua, зроблену у зв'язку зi змiною власника торговельної марки за вiдповiдними заявами ОСОБА_2, шляхом розпорядження вiд ТОВ «Iнтернет Iнвест» до ТОВ «Хостмайстер» про зміну власника домену klumba.ua із зазначенням у полі admin-c домену нік-хендла (NIC-HANDLE) NZ9-UANIC, що належить ОСОБА_2; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» перевести керування доменним ім'ям klumba.ua на ОСОБА_2 шляхом його передачі до її облiкового запису; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» перевести домен klumba.ua до вiдповiдного облiкового запису, що належить ОСОБА_2; визнано за ОСОБА_2 право володіння доменом klumba.ua з пов'язаною торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2, зареєстрованого 10 червня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв, згiдно з правилами домену .UA. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Клумба.УА» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Клумба.УА» просить скасувати ухвалені у справі рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 60, частини третьої статті 65 СК України, статей 203, 215 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «Клумба.УА» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2011 року, 10 вересня, 2 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ТОВ «Клумба.УА» - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про шлюб перебувають у зареєстрованому шлюбі з 24 березня 2007 року. 10 червня 2010 року ОСОБА_2 стала власником знака для товарів і послуг «Клумба» НОМЕР_2, відповідно до свідоцтва на знак для товарів та послуг НОМЕР_2 від 10 червня 2012 року. 8 жовтня 2010 року ОСОБА_2 та ТОВ «Клумба.УА» уклали договір НОМЕР_3 про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак та торговельну марку. Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відчуження майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності (товарний знак), який є спільним майном подружжя, відбулось без отримання письмової згоди позивача, як це передбачено частиною третьою статті 65 СК України, та без погодження з ним істотних умов договору, тобто оспорений договір було укладено з порушенням вимог частини першої статті 203 ЦК України, а тому на підставі статті 215 цього Кодексу такий договір є недійсним. Задовольняючи решту позовних вимог, суди виходили з того, що вони є похідними від основної вимоги, а тому підлягають задоволенню. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2011 року, 10 вересня, 2 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за позовом про визнання недійсними договорів дійшов висновку про те, що недодержання письмової форми згоди одного з подружжя на укладення договору другим з подружжя, не є безумовною підставою для визнання такого договору недійсним, а може розглядатися лише в контексті недобросовісних дій сторін за угодою. При розгляді спорів про поділ цінного спірного майна подружжя та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. У випадку недотримання письмової форми надання згоди на відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постановах від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Однак вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції відповідач зазначав, що 23 вересня 2010 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7, з однієї сторони, та ОСОБА_1, ОСОБА_2, з другої, було укладено меморандум (угоду про співпрацю), згідно з яким сторони домовилися спільно розвивати інтернет-ресурси з метою додаткового залучення рекламодавців та отримання додаткового прибутку, суду було надано копію зазначеного меморандуму (а. с. 68-71). Згідно з пунктом 3.1.1 меморандуму сторони зобов’язалися в строк до 6 жовтня 2014 року заснувати товариство з обмеженою відповідальністю з розподілом часток по 25 % на кожного із засновників. Згідно з пунктом 3.1.2 меморандуму ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зобов’язані у строк до 20 жовтня 2010 року переоформити знак для товарів та послуг «Клумба» НОМЕР_2 в ДСІВ України на ТОВ «Клумба.УА». Згідно з пунктом 3.1.3 меморандуму ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зобов’язані переоформити на ТОВ «Клумба.УА» доменне ім’я klumba.ua у реєстратора доменних імен ТОВ «Інтернет Інвест». На виконання пункту 3.1.1 меморандуму було створено ТОВ «Клумба.УА», а 8 жовтня 2010 року на виконання пункту 3.1.2 меморандуму між ОСОБА_2 та ТОВ «Клумба.УА» було укладено договір НОМЕР_3 про оплатну передачу виключних майнових прав на торговельну марку, який було зареєстровано у реєстрі ДСІВ України за НОМЕР_1. Суди на зазначені положення меморандуму від 23 вересня 2010 року уваги не звернули, не дали їм належної правової оцінки, не зауважили положення меморандуму, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зобов’язались передати права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг ТОВ «Клумба.УА», тобто ОСОБА_2 діяла добросовісно, про що позивач був обізнаний, а оскаржуваний договір було підписано за його згодою. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2014 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16 Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Постанова від 22 червня 2017 року № 6-3058цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3AB48DAC5F626FBAC225814F0029D8D5
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права особистої приватної власності на майно, стягнення коштів та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення фактів спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, придбання квартири у період спільного проживання, належності на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права приватної власності на майно, стягнення коштів. Позивач зазначав, що 11 вересня 2010 року він зареєстрував шлюб зі ОСОБА_2, від якого 13 вересня 2011 року у них народилася дочка. У жовтні 2013 року вони за взаємною згодою припинили сумісне проживання, з цього часу однією сім'єю не живуть, спільне господарство не ведуть, як вважає позивач, їх сім'ю зберегти неможливо. За час спільного проживання вони придбали автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; крім того, 3 липня 2012 року він за кошти, отримані від продажу придбаної до шлюбу квартири АДРЕСА_1, придбав квартиру АДРЕСА_2 та вважає, що йому належить 965/1000 частин квартири, а 35/1000 є спільною сумісною власністю подружжя, що складає 3 тис. 15 грн 50 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив: розірвати шлюб; визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 з відповідним стягненням з нього вартості частки у спільній власності в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які внесені на депозит; визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; стягнути зі ОСОБА_2 на його користь 1/2 частину вартості автомобіля в розмірі 32 тис. 500 грн. У жовтні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення фактів спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, придбання квартири у період спільного проживання, належності на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності. ОСОБА_2 зазначала, що з 1 жовтня 2008 року вона зі ОСОБА_1 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, мали спільний бюджет, вели спільне господарство. 17 грудня 2009 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1, яку в подальшому з метою покращення житлових умов 2 липня 2012 року продали та 3 липня 2012 року придбали квартиру АДРЕСА_2. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просила встановити факти: її спільного проживання зі ОСОБА_1 з 1 жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу – 11 вересня 2010 року, придбання квартири АДРЕСА_1 в період їх проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належності сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя цієї квартири і грошових коштів, отриманих від її продажу; визнати спільною сумісною власністю квартиру АДРЕСА_2 та визнати за сторонами право власності по 1/2 частині цієї квартири в порядку поділу майна. Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 17 лютого 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: розірвав шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, установив факт спільного проживання сторін з 1 жовтня 2008 року до 11 вересня 2010 року; установив факт придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу; установив факт належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, в розмірі 167 тис. 350 грн; визнав спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2; визнав у порядку поділу майна за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по 1/2 частині цієї квартири; визнав за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна право власності по 1/2 частині автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які знаходились на депозитному рахунку суду. Апеляційний суд Дніпропетровської області 11 листопада 2015 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про встановлення факту придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, установлення факту належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, в розмірі 167 тис. 350 грн, визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині квартири скасував. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у цій частині апеляційний суд відмовив. Рішення суду в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна права власності по 1/2 частині транспортного засобу – автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, апеляційний суд скасував; визнав за ОСОБА_1 право власності на цей автомобіль; стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію за 1/2 частину цього автомобіля в розмірі 42 тис. 687 грн 50 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд Дніпропетровської області додатковим рішенням від 25 листопада 2015 року визнав за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2; стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартість частки у праві спільної сумісної власності подружжя у розмірі 3 тис. 15 грн, внесеної на депозитний рахунок суду. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 вересня 2016 року рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 60, 71, 74 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня, 1 квітня 2015 року, 16 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 грудня 2009 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав квартиру АДРЕСА_1. 11 вересня 2010 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2. 2 липня 2012 року ОСОБА_1 продав зазначену квартиру за договором купівлі-продажу за ціною 167 тис. 350 грн. 3 липня 2012 року (за час шлюбу) ОСОБА_1 за отримані від продажу квартири кошти купив квартиру АДРЕСА_2 за 173 тис. 381 грн; частка ОСОБА_2 у квартирі є незначною. За час шлюбу сторони також придбали автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції вважав, що із жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу (вересень 2010 року) сторони проживали у фактичних шлюбних відносинах і в цей час придбали квартиру АДРЕСА_1, та дійшов висновку про те, що вказана квартира була спільною сумісною власністю сторін, ОСОБА_1 не довів факту придбання цієї квартири за власні кошти. У зв’язку із цим грошові кошти, отримані від продажу зазначеної квартири, є також їхньою спільною сумісною власністю. Оскільки спірну квартиру АДРЕСА_2 було придбано в період шлюбу сторін частково за кошти сімейного бюджету й частково за грошові кошти, отримані від реалізації квартири АДРЕСА_1, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, та визначив за кожним з них рівні частки в спільній власності відповідно до частини першої статті 70 СК України. Беручи також до уваги факт придбання спірного автомобіля під час шлюбу та доводи ОСОБА_2 про неможливість сплатити компенсацію розміру частки відповідача через відсутність грошових коштів, суд визначив ідеальні частки у спільному майні без проведення його поділу. Крім того, суд повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які знаходились на депозитному рахунку суду. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині задоволення її позовних вимог про встановлення фактів придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині цієї квартири та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, а також скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна права власності по 1/2 частині автомобіля та ухвалюючи в цій частині нове рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на цей автомобіль і стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 частину цього автомобіля, а також ухвалюючи додаткове рішення про визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 вартості частки у праві спільної сумісної власності подружжя у розмірі 3 тис. 15 грн, внесеної на депозитний рахунок суду, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав безпідставними й такими, що ґрунтуються на припущеннях, висновки суду першої інстанції щодо проживання сторін із жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу у фактичних шлюбних відносинах та придбання у цей період квартири АДРЕСА_1. Отже, ця квартира відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2009 року належала ОСОБА_1 і придбана до реєстрації шлюбу, жодних доказів того, що цю квартиру придбано за спільні сумісні кошти або за кошти, отримані від спільної праці сторін, суду не надано. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 суми компенсації за її частку в квартирі, оскільки спірна квартира була придбана ОСОБА_1 за кошти, які належали йому особисто, частка ОСОБА_2 у квартирі є незначною. Крім того, суд дійшов висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіль та стягнення з останнього на користь ОСОБА_2 42 тис. 687 грн 50 коп. компенсації, що є 1/2 частиною вартості автомобіля, оскільки сторони не заперечували проти цього. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року міститься висновок про те, що згідно із частиною п’ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини п’ятої статті 71 СК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником. Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою. Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Отже, якщо один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Саме такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції у рішенні від 11 листопада 2015 року зазначив, що ОСОБА_2 погодилась на присудження судом сплати грошової компенсації замість своєї частки у праві спільної сумісної власності на спірний автомобіль. Проте інший з подружжя (ОСОБА_1) відповідної грошової суми (42 тис. 687 грн 50 коп. компенсації, що є 1/2 частиною вартості автомобіля) на депозитний рахунок суду не вніс. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі помилково не застосували частину п’яту статті 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення спору в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний автомобіль та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 його частину. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання в цьому разі ідеальних часток подружжя в спірному майні без його реального поділу і залишення майна в спільній частковій власності сторін. Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 30 березня 2016 року, щодо застосування норм частини п'ятої статті 71 СК України, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у цій справі судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний автомобіль та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 його частину та залишення в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 ЦК України, статей 60, 71, 74 СК України заявниця надала судові рішення суду касаційної інстанції, у яких містяться такі висновки: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що відсутність відповідачів у спірній квартирі та їх тривале непроживання в ній не можна вважати умовою припинення права співвласника на частку в спільному майні у порядку, передбаченому статтею 365 ЦК України, оскільки на зміст права власності не впливає вибір співвласником постійного місця проживання (частина друга статті 317 цього Кодексу), він володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а внесення грошової компенсації на депозитний рахунок суду вартості належних відповідачам часток не є безумовною підставою для позбавлення їх права на частку в спірному майні; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду з підстав допущення ним порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які з урахуванням належних та допустимих доказів дійшли висновку про наявність правових підстав для встановлення факту проживання сторін однією сім’єю у період придбання спірного майна, що підлягає поділу між ними відповідно до положень статей 60, 70, 71, 74 СК України; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, який, установивши факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу та набуття ними в цей період майна, що є спільною сумісною власністю та підлягає поділу, дійшов висновку про визнання за позивачем права власності на частину спірної квартири. Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року скасувати в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, та стягнення зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 частину цього автомобіля в розмірі 42 тис. 687 грн 50 коп., залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, у порядку поділу майна. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2670цс16 За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Згідно із частиною п'ятою цієї статті присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 7 червня 2017 року № 6-2670цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6871B7FA20B37DCC22581480042F131
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за поданням відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за заявою Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції (далі – ВДВС Дніпропетровського РУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. ВДВС Дніпропетровського РУЮ зазначав, що в нього на виконанні знаходиться виконавчий лист, виданий 11 червня 2012 року Апеляційним судом Дніпропетровської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 млн 145 тис. 99 грн. Державний виконавець установив відсутність належного боржнику майна та коштів, на які можна звернути стягнення. За час перебування у шлюбі ОСОБА_1 і ОСОБА_3 набули житловий будинок АДРЕСА_1, який є їхньою спільною сумісною власністю. Посилаючись на те, що частки чоловіка та дружини в спільному сумісному майні подружжя є рівними, ВДВС Дніпропетровського РУЮ просив визначити частку ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку може бути звернуто стягнення і яка складає 1/2 частину вказаного житлового будинку. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 13 липня 2015 року в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ відмовив. Апеляційний суд Дніпропетровської області 18 січня 2016 року ухвалу суду першої інстанції скасував та постановив нову ухвалу, якою подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ задовольнив: визначив, що частка ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку має бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 лютого 2017 року ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року скасувала, залишила в силі ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі ухвалу апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 151-153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі – який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, 1 липня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 жовтня 2008 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на придбаний за час шлюбу житловий будинок АДРЕСА_1, на підставі якого за ним було зареєстровано право власності. 10 березня 2009 року між ОСОБА_2 (позичальник) і ОСОБА_1 (боржник) було укладено договір позики, умов якого остання не виконала. Згідно з договором про поділ майна, придбаного як спільна сумісна власність подружжя, укладеним 16 вересня 2010 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, придбаний у період шлюбу та оформлений на ім’я ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року житловий будинок і земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_3. Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 травня 2012 року розірвав зазначений договір позики та стягнув з ОСОБА_1 на користь позивача 2 млн 143 тис. 279 грн боргу за договором позики. 11 червня 2012 року цей же суд видав виконавчий лист для виконання зазначеного судового рішення. 20 серпня 2014 року ВДВС Дніпропетровського РУЮ звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника – ОСОБА_1 у майні, яким вона володіє спільно з ОСОБА_3, у якому просив визначити, що вказана частка, на яку може бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину спірного житлового будинку. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 3 липня 2012 року розірвав шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_1. Цей же суд рішенням від 22 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2014 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна недійсним. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 2 квітня 2015 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна неукладеним залишив без розгляду. З 2 серпня 2010 року на спірний житловий будинок було накладено арешт як забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 26 травня 2014 року скасував ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року про скасування заходів забезпечення позову та відмовив ОСОБА_3 у задоволенні заяви про скасування заходів забезпечення позову. При цьому суд указав, що суд першої інстанції, скасовуючи заходи забезпечення позову, необґрунтовано послався як на підставу для скасування цих заходів на наявність договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року, оскільки це майно на той час уже було предметом забезпечення позову, отже, договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що не встановлено належності спірного житлового будинку подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки 16 вересня 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали договір про поділ майна, за яким спірне нерухоме майно, що є їх спільною сумісною власністю, вважається особистою приватною власністю ОСОБА_3, крім того, судове рішення про визнання цього договору неукладеним скасовано. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки ОСОБА_1 у спільній сумісній власності (1/2 частини спірного житлового будинку), на яку має бути звернуто стягнення, оскільки право власності за ОСОБА_3 на цей будинок зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року, а не на підставі договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року; крім того, з 2 серпня 2010 року на спірний будинок накладено арешт, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти, тобто зазначений договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову й накладення арешту на це майно. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з огляду на обізнаність відповідача про накладення арешту на спірне нерухоме майно на забезпечення виконання судового рішення, укладення останнім договорів купівлі-продажу цього арештованого майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно, отже, зазначені договори купівлі-продажу є недійсними відповідно до статті 228 ЦК України. У наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року, постановленій у справі за поданням державного виконавця про визначення частки майна боржника у спільній сумісній власності подружжя, суд касаційної інстанції зазначив, що договір про виділ частки у майні подружжя було укладено під час дії постанови державного виконавця про накладення арешту на частину спірного майна, що є предметом цього договору, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки у вказаному майні боржника, на яку має бути звернуто стягнення. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, зазначено, що ухвалою суду накладено арешт на майно боржника, тому договір поділу майна подружжя, укладений відповідачами після постановлення вказаної ухвали, за яким усе майно переходить у власність одного з подружжя, порушує права позивача, позбавляючи його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року міститься правовий висновок про те, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. З огляду на вищенаведене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що спірна квартира станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувала, є помилковим. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 ЦК України у сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. За частиною першою статті 379 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця. Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Такі ж по суті висновки містяться й у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження. При вирішенні питання про визначення частки у спільній сумісній власності слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України). Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статей 203, 215, 216 ЦК України в сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів у цій справі. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-599цс17 За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) у разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. За частиною першою статті 379 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця. При вирішенні цього питання слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України). Водночас, забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження. Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 31 травня 2017 року № 6-599цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F0B8D9FFC3176E9EC22581470034467C
  20. Державний герб України У х в а л а іменем україни 08 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Демяносова М.В., ІваненкоЮ.Г., Ситнік О.М., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності та розподіл майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 22 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності та розподіл майна подружжя, посилаючись на те, що з червня місяця 1992 року по день реєстрації шлюбу 01 квітня 1997 року вона та відповідач проживали однією сім'єю як чоловік і жінка, вели спільне господарство, побут, бюджет. За спільно зароблені кошти в період з червня 1992 року по серпень 1994 року побудували трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка зареєстрована за ОСОБА_5 відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно. З 1995 року по лютий 2013 року разом проживали та були зареєстровані у зазначеній житловій квартирі. Рішенням Гайсинського районного суду від 23 березня 2015 року шлюб між сторонами розірвано. Згоди у поділі цього майна між ними не досягнуто, іншого житла у позивача немає, відповідач не визнає права позивача на спірну квартиру, вважає її власним майном. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_4 просила встановити факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з червня 1992 року по день реєстрації шлюбу 01 квітня 1997 року однією сім'єю як чоловіка і жінки; поділити квартиру АДРЕСА_1, визнавши за нею право власності на половину цієї квартири; визнати спірну квартиру об'єктом спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на Ѕ частини в ідеальних долях вказаної квартири; стягнути з відповідача на її користь судові витрати. Рішенням Гайсинського районного суду Вінницькоїобласті від 17 червня 2016 року позовні вимоги задоволено. Встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, у період з червня 1992 року по 1 квітня 1997 року. Визнано квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 Визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частини квартири та господарських споруд АДРЕСА_1. Додатковим рішенням Гайсинського районного суду Вінницької області від 05 серпня 2016 року визнано за ОСОБА_5 право власності на Ѕ частини квартири та господарських споруд АДРЕСА_1. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ квартири та господарських споруд відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір у сумі 699,25 грн та витрати на юридичну допомогу адвоката в сумі 4 600 грн. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 22 листопада 2016 року рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 17 червня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання квартири об'єктом спільної сумісної власності та поділ майна подружжя відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог апеляційний суд указував на те, що для визнання за особою, яка проживала з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку у спірному майні, набутому до 01 січня 2004 року, вона має надати суду належні та допустимі докази про власну участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт спільного проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступеня її участі працею і коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна. За правилами ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Отже, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте),а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти. Вказаний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Сімейний Кодекс України набрав чинності з 01 січня 2004 року і зворотної сили не має, а тому положення ст. 74 цього Кодексу застосовуються виключно до правовідносин, які виникли після дати набрання ним законної сили. Нормами КпШС України не передбачалося визнання факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які сумісно проживають. Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону України «Про власність», ст. 22 КпШС України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України «Про власність»); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»). Апеляційним судом установлено, що ОСОБА_5 до 27 грудня 1993 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 Станом на травень 1992 року незакінчений будівництвом будинок у якому знаходиться спірна квартира, був побудований за рахунок коштів заводу «Бета-Оріон» та внесків членів будівельного кооперативу, в тому числі відповідача ОСОБА_5 Будівництво всього будинку та спірної квартири було закінчено у серпні 1994 року відповідно до акта введення будинку в експлуатацію. Згідно зі свідоцтвом про право власності від 26 жовтня 1995 року НОМЕР_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано у Тульчинському бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_5 Рішенням Гайсинського районного суду Вінницької області від 05 червня 1996 року було встановлено, що станом на 18 травня 1992 року у будинку були проведено ряд робіт: побудовано стіни, міжповерхові перекриття, перекриття даху, встановлені вікна, балконні та вхідні двері, встановлені площадки переходу між поверхами. Судом також установлено, що доводи ОСОБА_4 про внесення нею 1 тис. доларів США у будівництво спірної квартири спростовуються матеріалами справи, оскільки допустимих доказів того, що зазначені кошти були витрачені саме на будівництво квартири позивачем не надано. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права при їх ухваленні та в основному зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками судів по їх оцінці. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, рішення апеляційного суду Вінницької області від 22 листопада 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: М.В. Дем'яносов Ю.Г. Іваненко О.М.Ситнік справи № 129/610/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/67050395
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Козелецький районний сектор Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації. Позивачка зазначала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, зареєстрованим КП «Ніжинське МБТІ» 24 грудня 2012 року, однак у цьому будинку не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в будинку АДРЕСА_2. У будинку АДРЕСА_1 зі згоди позивачки поселились її син з дружиною ОСОБА_2, шлюб між якими розірвано на підставі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 2 липня 2014 року. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 з реєстрації не знялась, проте проживає в іншому місці. Посилаючись на те, що добровільно знятись із реєстрації у спірному житловому будинку відповідачка відмовляється, без поважних причин не проживає в цьому будинку понад 6 місяців, позивачка просила визнати відповідачку такою, що втратила право користування жилим приміщенням з підстав, передбачених статтями 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). До початку розгляду справи позивачка змінила предмет позову, посилаючись на те, що відповідачка відмовляється добровільно виселитись із належного їй житлового будинку та знятись із реєстрації, чим порушує її право як власника будинку володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, просила усунути перешкоди в користуванні зазначеним житловим будинком з підстав, передбачених статтями 317, 319, 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) шляхом виселення з нього відповідачки та зняття її з реєстрації в Козелецькому районному секторі Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області. У березні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про вселення, мотивуючи свої вимоги тим, що після розірвання шлюбу колишній чоловік, ОСОБА_3, виселив її з донькою з будинку, їхніх особистих речей не повернув. Козелецький районний суд Чернігівської області рішенням від 11 червня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: виселив ОСОБА_2 із житлового будинку АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд також відмовив. Апеляційний суд Чернігівської області 15 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_2 суд задовольнив: вселив ОСОБА_2 у житловий будинок за вказаною адресою. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою 23 грудня 2015 року рішення апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня, 22 лютого, 6 квітня (дві ухвали), 1 і 6 червня, 27 вересня і 19 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, виданого виконавчим комітетом Крехаївської сільської ради Козелецького району Чернігівської області та зареєстрованого в КП «Ніжинське МБТІ» 24 грудня 2012 року. ОСОБА_1 з 16 березня 1989 року зареєстрована та постійно проживає в будинку АДРЕСА_2. Її син ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2, у зв’язку із чим остання була вселена до житлового будинку АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1, і яка як власник надала право ОСОБА_2 користуватися цим житловим будинком. Згідно з довідкою про склад сім’ї від 27 вересня 2013 року до членів сім’ї ОСОБА_2 належали ОСОБА_3 – колишній чоловік та ОСОБА_4 – дочка. Згідно із заявою ОСОБА_1 до сільської ради від 14 липня 2014 року ОСОБА_2 після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 виселилась зі спірного житлового будинку 6 липня 2014 року разом з дитиною і на час розгляду справи судом за вказаною адресою не проживала. Відповідно до акта від 30 січня 2015 року, складеного депутатом Крехаївської сільської ради та членом виконкому Крехаївської сільської ради в присутності власника житлового будинку ОСОБА_1 було оглянуто зазначений житловий будинок та встановлено, що ОСОБА_2 у ньому не проживає, особистих її речей немає. Згідно з довідкою виконкому Крехаївської сільської ради ОСОБА_2 зареєстрована АДРЕСА_1, але фактично проживає АДРЕСА_3, починаючи із 6 липня 2014 року. ОСОБА_2 відмовляється добровільно знятись з реєстрації у спірному житловому будинку. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що в силу положень частини другої статті 64, частини четвертої статті 156 ЖК УРСР відповідачка не була членом сім’ї власника спірного житлового будинку, оскільки ніколи не проживала разом з нею у спірному житлі, не вела з нею спільного господарства. Отже, відповідно до положень статті 391 ЦК України позивачка як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном, оскільки відповідачка добровільно відмовилась від користування чужою власністю. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що за наявності факту проживання відповідачки із сином власниці спірного житлового будинку та спільного користування цим житлом ОСОБА_2 відповідно до положень статті 156 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України має право на користування зазначеним будинком, у чому колишній чоловік чинить їй перешкоди. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року (№ 6-26949ск15) суд касаційної інстанції зазначив про те, що з урахуванням норм статті 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, позивачка, яка забезпечена житлом в іншій квартирі, співвласником якої вона стала в порядку приватизації, не має права користування спірною квартирою, власником якої є її колишній чоловік. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 64, 156 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушним. За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка є власником спірного житлового будинку, у якому не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в іншому будинку; її син перебував у шлюбі з відповідачкою, у зв’язку із чим остання була вселена до належного позивачці спірного житлового будинку, яка як власник цього майна надала право відповідачці користуватись ним. Відповідачка спільно з власником спірного житлового будинку не проживала, спільним побутом не була пов’язана; після розірвання шлюбу з сином позивачки вибула із зазначеного житлового будинку, має інше житло, у якому проживає. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України. Такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння ухвалі суду касаційної інстанції. З огляду на сутність установлених правовідносин висновок суду першої інстанції про те, що на ці правовідносини не поширюються норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, є обґрунтованим. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, помилково застосували до спірних правовідносин норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України заявниця надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 27 січня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду, зазначивши, що норми статті 405 ЦК України слід застосовувати саме до членів сім’ї, за якими зберігається право користування житловим приміщенням, яке не належить їм на праві власності, за умови відсутності такого користувача в ньому не більше року, а не до колишніх власників житлового приміщення; - від 22 лютого 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції у незміненій частині та суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком зі зняттям їх з реєстрації та усунення перешкод позивачу у здійсненні права користування і розпорядження цим будинком шляхом виселення позивачів зі спірного будинку, оскільки право членів сім’ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, на користування цим жилим приміщенням може існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є, однак відповідачі не були членами сім’ї позивача; - від 6 квітня 2016 року (№ 6-37459ск15) та 1 червня 2016 року, у яких суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справ на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи; - від 19 жовтня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для виселення відповідачів зі спірного житлового будинку, оскільки відповідачі у встановленому законом порядку зареєструвались у цьому будинку, вони є колишніми членами сім’ї позивача, отже, у законний спосіб набули право користування житловим приміщенням у спірному будинку; - від 6 червня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що з припиненням права власності колишнього власника на спірне приміщення втрачається й право користування ним у членів його сім’ї, тому відповідачка, яка вселилась до спірної квартири та проживає в ній як член сім’ї колишнього власника квартири, з яким вона перебувала в шлюбі та який розірвано, не має права користування спірною квартирою; - від 27 вересня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що особа, будучи членом сім’ї попереднього власника спірної квартири, із переходом права власності до нового власника, втратила право користування нею, оскільки воно є похідним від прав власника, членом сім’ї якого вона була, а її реєстрація у квартирі обмежує право власності нового власника, зокрема, користування і розпорядження своїм майном. Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. На обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, яка переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України заявниця надала постанову від 5 листопада 2014 року, у якій Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що аналіз норм статей 383, 391, 405 ЦК України та статті 156 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11 червня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2931цс16 За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка є власником спірного житлового будинку, у якому не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в іншому будинку; її син перебував у шлюбі з відповідачкою, у зв’язку із чим остання була вселена до належного позивачці спірного житлового будинку, яка як власник цього майна надала право відповідачці користуватись ним. Відповідачка спільно з власником спірного житлового будинку не проживала, спільним побутом не була пов’язана; після розірвання шлюбу з сином позивачки вибула із зазначеного житлового будинку, має інше житло, у якому проживає. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України. З огляду на сутність установлених правовідносин висновок суду першої інстанції про те, що на ці правовідносини не поширюються норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, є обґрунтованим. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 15 травня 2017 року № 6-2931цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FC45FBC3E1AD92C8C225813F00423669
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю. Позивач зазначав, що в липні 2008 року він придбав автомобіль марки «Тойота Камрі», 2008 року випуску, за власні кошти, працюючи в органах Міністерства внутрішніх справ України та викладаючи у навчальному закладі. Посилаючись на те, що автомобіль придбано за час фактичного припинення шлюбних стосунків з відповідачкою, позивач просив визнати цей автомобіль його особистою власністю. Комінтернівський районний суд Одеської області рішенням від 30 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14 січня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визнав за ним право особистої власності на автомобіль «Тойота Камрі», 2008 року випуску; стягнув із ОСОБА_2 243 грн 60 коп. судового збору в дохід держави. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 травня 2016 року рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 30 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14 січня 2016 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв’язку зі статтею 88 ЦПК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня, 23 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, позивач є інвалідом Великої Вітчизняної війни та інвалідом ІІ групи, що підтверджується посвідченням, виданим 17 квітня 2006 року; відповідачка є інвалідом ІІ групи, що підтверджується пенсійним посвідченням, виданим 20 червня 2012 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що з відповідачки підлягають стягненню 243 грн 60 коп. судового збору в дохід держави, оскільки рішення ухвалено на користь позивача, якого звільнено від сплати судового збору. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня, 23 листопада 2016 року, наданих заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що особи, які є інвалідами ІІ групи, що доведено належними доказами, звільнені від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у взаємозв’язку зі статтею 88 ЦПК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 79 ЦПК України судовий збір є складовою судових витрат. Обов'язок осіб, які звертаються до суду, сплачувати судовий збір – це процесуальний обов'язок, визначений нормами процесуального права. Відповідно до частини другої статті 79 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом. Таким спеціальним законом є Закон України «Про судовий збір». Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 цього Закону від сплати судового збору звільняються інваліди І та ІІ груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів. За положеннями статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Такі ж по суті висновки містяться й у судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння. У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про стягнення з відповідачки судового збору, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не звернув уваги на зазначені норми закону, безпідставно не застосував норму пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» до спірних правовідносин, за якою відповідачку, яка є інвалідом ІІ групи та має право на пільги, встановлені законодавством України, звільнено від сплати судового збору, й безпідставно вирішив питання про стягнення з неї судового збору. Крім того, позивач є інвалідом Великої Вітчизняної війни та інвалідом ІІ групи, що підтверджується посвідченням, виданим 17 квітня 2006 року. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» інваліди Великої Вітчизняної війни звільнені від сплати судового збору. Таким чином, судові витрати у цій справі мають компенсуватись за рахунок держави. Зазначені порушення призвели до неправильного вирішення справи в частині розподілу судових витрат, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині, оскільки сторони звільнено від сплати судового збору. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14 січня 2016 року та рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 30 червня 2015 року скасувати в частині розподілу судових витрат. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-3077цс16 Відповідно до частини другої статті 79 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом. Таким спеціальним законом є Закон України «Про судовий збір». Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 цього Закону від сплати судового збору звільняються інваліди І та ІІ груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів. За положеннями статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про стягнення з відповідачки судового збору, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не звернув уваги на зазначені норми закону, безпідставно не застосував норму пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» до спірних правовідносин, за якою відповідачку, яка є інвалідом ІІ групи та має право на пільги, встановлені законодавством України, звільнено від сплати судового збору, й безпідставно вирішив питання про стягнення з неї судового збору. Крім того, позивач є інвалідом Великої Вітчизняної війни та інвалідом ІІ групи, що підтверджується посвідченням, виданим 17 квітня 2006 року. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» інваліди Великої Вітчизняної війни звільнені від сплати судового збору. Таким чином, судові витрати у цій справі мають компенсуватись за рахунок держави. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 31 травня 2017 року № 6-3077цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFC92EEF54BE2B46C2258139002AABBF
  23. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: СитнікО.М., Дем'яносова М.В., Маляренка А.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя і його поділ; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 23 лютого 1985 року він зареєстрував шлюб із ОСОБА_5, який 12 жовтня 2015 року рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області розірвано. Під час шлюбу вони придбали нежиле приміщення аптеки, загальною площею 60.27 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1, та яке було придбано на ім'я його дружини згідно з договором купівлі-продажу. Вважав, що його частка у спірному майні є рівнозначною частці відповідачки та становить 1/2 частини зазначеного майна. Вказував, що він позбавлений можливості користуватися зазначеним приміщенням, оскільки в ньому відповідачка здійснює підприємницьку діяльність, а тому просив позов задовольнити. ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому зазначала, що під час шлюбу зі ОСОБА_4 ними було придбано за спільні кошти наступне майно - магазин площею 24 кв. м (торгівельний сектор НОМЕР_1), контейнер металевий 20-тонний (торгівельне місце НОМЕР_2) площею 18 кв. м, контейнер металевий 20-тонний (торгівельне місце НОМЕР_3) площею 18 кв. м, що розташовані за адресою: м. Чернівці, КП Міський торгівельний комплекс «Калинівський ринок», вул. Калинівська, 13а; гараж площею 18 кв. м, розташований по АДРЕСА_2, які також є об'єктами права спільної сумісної власності та підлягають поділу в рівних частинах. Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 нежиле приміщення загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1, та визнано частки сторін у вказаному майні по 1/2 частини кожного. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини нежилого приміщення загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1. У задоволені зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 лютого 1985 року. Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 12 жовтня 2015 року шлюб між ними розірвано (а. с. 6). Відповідно до договору купівлі-продажу частини приміщення від 16 березня 2005 року, за час подружнього життя ОСОБА_5 було придбано 39/1000 ідеальних часток вбудованого приміщення аптеки, загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1. Даний факт також підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13113593 від 29 грудня 2006 року та технічним паспортом (а. с. 9, 11, 12). Відповідно до ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте у результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відтак спільне майно подружжя, за відсутності домовленості між ними, слід ділити порівну, з врахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя. Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно до ч. 1ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно з п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню. Таким чином, якщо навіть на час придбання в шлюбі майна використовувалися запозичені кошти одним із подружжя, вони вважаються використаними в інтересах сім'ї і не є особистою власністю подружжя, що спростовує доводи касаційної скарги про залишення поза увагою судів вплив на вирішення справи обставини придбання майна за позичені у ОСОБА_6 кошти. Суди правильно зазначили, що перебування спірного майна в іпотеці або дослідження обставин укладання цього договору не впливає на правильність прийнятих рішень, оскільки поділу підлягає майно подружжя, яке також знаходиться у третіх осіб, а гарантії іпотекодержателя щодо спірного майна визначені ч. 2 ст. 23 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку, що спірне нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя. Щодо зустрічних позовних вимог, суди правильно відмовили у їх задоволенні. Згідно з відповіддю на адвокатський запит від 11 червня 2015 року, виконавчий комітет КП міський торгівельний комплекс «Калинівський ринок» повідомив, що ОСОБА_4 здійснює господарську діяльність на території ринку, а саме з ним було укладено договори надання в користування наступних торговельних місць: НОМЕР_2 (торговельний сектор НОМЕР_4), НОМЕР_3 (торговельний сектор НОМЕР_5), НОМЕР_6 (торговельний сектор НОМЕР_1), а також договір про надання в користування місця для зберігання товарів НОМЕР_6-к/с (торговельний сектор НОМЕР_1). Як вбачається з відповіді на заяву від 18 квітня 2016 року № 357 стосовно надання довідки про те, кому належить гараж по АДРЕСА_2, Кіцманська міська рада повідомляє, що згідно земельно-облікової документації та рішення Кіцманської міської ради Чернівецької області від 05 квітня 1995 року № 182/4 за ОСОБА_4 значиться земельна ділянка для будівництва та обслуговування гаража, однак будь-які документи на гараж відсутні. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, матеріали справи не містять доказів, що торгівельні місця та гараж, які просить поділити ОСОБА_5, перебувають у власності сторін. Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують, а зводяться лише до переоцінки доказів. Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити. Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Ситнік О.М. Дем'яносов М.В. Маляренко А.В. Справа № 718/585/16-ц
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Алан-Реєстр», ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та зобов’язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з відповідним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 10 червня 2011 року вона перебуває у шлюбі з ОСОБА_3. За час шлюбу вони набули майно, що є їх спільною сумісною власністю, у тому числі і 8234 штуки простих іменних акцій, емітованих приватним акціонерним товариством «Атек» (далі – ПрАТ «Атек»), що підтверджується договором купівлі-продажу цінних паперів від 4 червня 2014 року, укладеним між ПрАТ «Атек» та ОСОБА_3. У червні 2015 року вона дізналась, що 4 липня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу цінних паперів, за яким її чоловік відчужив 1689 штук простих іменних акцій без її згоди. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені в повному обсязі. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року і просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 60, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого і 11 червня 2014 року, 15 липня 2015 року, 20 січня і 1 червня 2016 року та рішення цього ж суду від 6 червня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи не підтвердилися. Під час розгляду справи суди встановили, що 10 червня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб. У період шлюбу 4 червня 2014 року між ПрАТ «Атек» та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів, за умовами якого останній придбав цінні папери в кількості 8234 штуки, емітованих ПрАТ «Атек», номінальною вартістю одного цінного папера 500,00 грн, загальною вартістю 4117000,00 грн. У пункті 3.7 цього договору зазначено, що придбання покупцем (ОСОБА_3) цінних паперів, зазначених у пункті 1.1 цього договору, здійснюється за рахунок власних коштів. При цьому покупець гарантує, що грошові кошти для розрахунків за цінні папери він отримав на законних підставах і має право без будь-яких обмежень розпоряджатися ними. 4 липня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів (а.с.19-20), за умовами якого ОСОБА_3 відчужив цінні папери - акції прості іменні в бездокументарній формі, код НОМЕР_1, емітент ПрАТ «Атек», в кількості 1689 штук загальною вартістю 168900,00 грн. Згідно з пунктом 3.1 цього договору ОСОБА_3 гарантує, що цінні папери є його особистою власністю, він має право розпоряджатися ними; акції не обтяжені заставою, обмеженнями, правами третіх осіб та не знаходяться під арештом; цінні папери він придбав за власні кошти. Суди також установили, що на виконання умов договору від 4 липня 2014 року купівлі-продажу цінних паперів ОСОБА_3 перерахував на депозитарний рахунок ОСОБА_2 зазначені в договорі цінні папери в кількості 1689 штук. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з порушення прав позивачки при відчуженні цінних паперів як співвласника майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції виходив з того, що позивачка не довела, що акції були придбані її чоловіком не за його власні кошти та є об’єктом спільної сумісної власності. Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки: - в ухвалах від 15 липня 2015 року, 20 січня, 1 червня, 8 серпня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що у сімейному законодавстві діє презумпція спільної сумісної власності майна подружжя, а тому обов’язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладається саме на останнього; - в рішенні від 6 червня 2012 року та ухвалах від 5 лютого, 11 червня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, якщо його укладено другим із подружжя без її/його згоди і якщо цей договір виходить за межі побутового Отже, висновки, які містяться у судовому рішенні суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечать рішенням, наданим заявницею на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 15 травня 2017 року 6-2283цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4212BB2E105EB0EDC225812A004B8397
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Позивачка зазначала, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 16 березня 2001 року, який рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 30 січня 2015 року розірваний. Від шлюбу вони мають трьох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3. За період шлюбу сторони придбали майно, згоди щодо поділу якого вони досягти не можуть. Позивачка запропонувала свій варіант поділу майна – предметів домашньої обстановки та вжитку. Крім того позивачка просила виділити їй у власність автомобіль марки ЗАЗ 110308, 2008 року випуску, що також є спільною сумісною власністю сторін, стягнувши з неї компенсацію у розмірі 1/4 його вартості. ОСОБА_2 звернувся до суду з аналогічним зустрічним позовом, у якому запропонував свій варіант поділу майна. Крім того, позивач зазначав, що в період шлюбу в 2008 році він уклав із ПАТ КБ «Приватбанк» кредитний договір та отримав кредитну картку для придбання побутових товарів для потреб сім’ї. ОСОБА_1 використовувала кошти із зазначеної картки для придбання продуктів харчування, ліків та косметики. ОСОБА_2 просив заборгованість за кредитною картою поділити між сторонами в рівних частинах, а також просив залишити автомобіль ЗАЗ 110308, державний номерний знак НОМЕР_1, у спільній частковій власності сторін. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 16 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 червня 2016 року, позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково: у порядку поділу майна подружжя виділено у власність ОСОБА_1: диван кутовий вартістю 2 тис. грн; холодильник «Indesit» вартістю 4 500 грн; праску «Tefal» вартістю 300 грн; стінку кімнатну вартістю 500 грн; телевізор «Самсунг» вартістю 2 063 грн; комп’ютер вартістю 1 тис. грн; планшет вартістю 980 грн; стінку спальну вартістю 500 грн; електром’ясорубку «Зеймер» вартістю 880 грн; телевізор «Sony» вартістю 580 грн; телевізор «Лібертон» вартістю 629 грн, всього майна на загальну суму 13 932 грн. ОСОБА_2 у порядку поділу спільного майна подружжя у власність виділено: пральну машина «Zanussi» вартістю 2 937 грн; стінку-спальня-ліжко вартістю 700 грн; DVD приставку вартістю 225 грн; фотоапарат цифровий «ДжиЕ» вартістю 500 грн; принтер вартістю 1500 грн; мопед «Карпати» вартістю 500 грн, всього майна на загальну суму 6 362 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію різниці вартості майна в сумі 7 570 грн. Автомобіль ЗАЗ 110308, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, передано в власність ОСОБА_2, стягнуто з нього на користь ОСОБА_1 половину вартості цього автомобіля в сумі 16 912 грн. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року та ухвали цього ж суду від 6 травня та 10 червня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 16 березня 2001 року по 30 січня 2015 року, від шлюбу мають трьох неповнолітніх дітей. У період шлюбу сторони придбали майно, яке складається з предметів домашньої обстановки та вжитку, згоди щодо поділу якого вони не досягли, просили спір вирішити в судовому порядку. Крім того, до спільного майна, що підлягає поділу, включено автомобіль ЗАЗ 110308, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, який сторонами оцінено в 33 781 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного та зустрічного позовів, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, вирішуючи питання про поділ автомобіля ЗАЗ 110308 та виділяючи його у власність ОСОБА_2, стягнувши з нього на користь ОСОБА_1 1/2 частину його вартості, виходив з того, що остання має невеликий заробіток, утримує трьох неповнолітніх дітей і не в змозі сплатити судовий збір, а відтак і частину вартості автомобіля. Разом з тим в наданих для порівняння судових рішеннях від 23 грудня 2013 року, 6 травня та 10 червня 2015 року суд касаційної інстанції за аналогічних фактичних обставин дійшов висновку про те, що, вирішуючи питання про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосувати положення частин четвертої, п’ятої статті 71 СК України щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними. Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) (частина четверта статті 71 СК України). Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених статтею 365 ЦК України. Положеннями цієї статті передбачають підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов співвласника про припинення права особи на частку у спільному майні, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Крім того, відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Згідно із частиною п’ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Така умова дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником. Отже, процедура внесення суми для відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою. Вирішуючи питання про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п’ятої статті 71 СК України щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п’ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Суди помилково не застосували до спірних правовідносин норми частини четвертої та п’ятої статті 71 СК України, не з’ясували думки ОСОБА_1 щодо передачі автомобіля у власність ОСОБА_2, не встановили, чи згодна вона на отримання компенсації вартості її частки у праві власності на автомобіль та чи внесена необхідна сума компенсації на депозитний рахунок суду, що призвело до неправильного вирішення спору. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині поділу автомобіля слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 червня 2016 року та рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 16 травня 2016 року в частині поділу майна скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2565цс16 Вирішуючи питання про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4-5 статті 71 СК України щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п’ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Суди помилково не застосували до спірних правовідносин норми частини 4, 5 статті 71 СК України, не з’ясували думки ОСОБА_1 щодо передачі автомобіля у власність ОСОБА_2, не встановили, чи згодна вона на отримання компенсації вартості її частки у праві власності на автомобіль та чи внесена необхідна сума компенсації на депозитний рахунок суду, що призвело до неправильного вирішення спору. Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2565цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/70B13102B0DF5C82C22580F000590EA7