Search the Community

Showing results for tags 'ст. 65 СК'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 30 results

  1. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ Справа № 372/504/17 Провадження № 14-325цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача СитнікО. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та УСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1. 05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя. Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 16243266, № 16239951. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін. Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки. У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. 27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке. Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11). Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року № НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10). 13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12). У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152). На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156). Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147). При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. (т. 1, а. с. 100). Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц. Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону № 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину. Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. не вбачається. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3 Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3 Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат. Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити. Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за № 1157. Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № № 16243266, 16239951. Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська І. В. Саприкіна О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич В. С. Князєв http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215412
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 5 травня 2008 року між нею та її дочкою – ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 92 тис. 800 грн терміном до 31 грудня 2011 року з метою придбання житла для відповідачів, які на той час перебували у шлюбі. 7 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, в якому остання проживає з малолітнім сином та колишнім чоловіком - ОСОБА_3, шлюб з яким розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року. Указуючи на те, що обов’язок щодо повернення позики несуть відповідачі в солідарному порядку, оскільки кошти позичалися за час перебування їх у шлюбі, ОСОБА_1 просила стягнути заборгованість за договором позики в розмірі 101 тис. 159 грн 63 коп., з яких: сума позики - 92 тис. 800 грн та 3 % річних - 8 тис. 359 грн 63 коп. У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи його тим, що він не давав своєї згоди на укладення договору позики від 5 травня 2008 року та заперечує, що кошти були використані в інтересах сім’ї, а саме на придбання будинку, оскільки нерухоме майно придбано за їхні спільні з відповідачкою кошти, жодних позичених коштів його дружина на купівлю будинку не використовувала. Крім того, ОСОБА_3 заперечує факт підписання договору позики саме 5 травня 2008 року, оскільки позивачка на той час перебувала за межами України, у зв’язку із чим просив суд на підставі статей 203, 215 Цивільного кодекс України (далі - ЦК України) визнати вказаний договір недійсним. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 101 тис. 159 грн 63 коп. заборгованості за договором позики від 5 травня 2008 року, яка складається із 92 тис. 800 грн суми позики та 8 тис. 359 грн 63 коп. – 3% річних від простроченої суми, в решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 тис. 11 грн 60 коп. судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 року в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено: стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 5 травня 2008 року в сумі 101 тис. 159 грн 63 коп. та 3% річних у сумі 8 тис. 359 грн 63 коп., стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь позивачки суму сплаченого судового збору в рівних частках по 505 грн 80 коп. з кожного. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року залишено без змін. 25 листопада 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 61, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 27 квітня, 18 травня, 7 вересня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовано по-іншому. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 3 вересня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року. 5 травня 2008 року між ОСОБА_1 (позикодавець) і ОСОБА_2 (позичальниця) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передала у власність позичальниці 92 тис. 800 грн, яка зобов'язалась повернути позику до 31 грудня 2011 року. Відповідно до пункту 2 договору позики грошові кошти позичальниця мала намір витратити на придбання житла (житлового будинку, квартири тощо). 7 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким остання придбала житловий будинок з прибудовою за ціною 59 тис. 271 грн, який розташований АДРЕСА_1. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. У частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання спільним зобов'язанням боргу за договором позики від 5 травня 2008 року відмовлено з тих підстав, що цей факт є предметом розгляду у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно заборгованості за вказаним договором позики. За показаннями свідка, кошти за договором позики від 5 травня 2008 року були витрачені на купівлю будинку в с. Йосипівка, його ремонт та утримання, тобто в інтересах сім'ї. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягуючи суму заборгованості за договором позики лише з ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що обов’язок з повернення боргу лежить на позичальниці, оскільки рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 6 квітня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання спільним зобов’язанням боргу за договором позики відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення позову про стягнення боргу за договором позики лише з ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення боргу за договором позики з відповідачів солідарно, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, на підставі поданих та оцінених доказів виходив з того, що відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір позики, який укладено одним з подружжя створює обов’язок для іншого з подружжя, оскільки кошти, отримані за вказаним договором, використані в інтересах сім’ї, а саме на купівлю та утримання жилого будинку, який є об’єктом права власності в рівних частинах за кожним з подружжя на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року. Натомість у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16 про поділ майна подружжя міститься правовий висновок про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. У постанові від 27 квітня 2016 року в справі № 6-486цс16 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Якщо при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з подружжя здійснив відчуження цього майна чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу. Крім того, в разі поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за їх рахунок автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору виникає також зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. У постанові від 18 травня 2016 року в справі № 6-1327цс15 Верховний Суд України, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі про визнання права власності на майно, зняття арешту з майна, визнання недійсним договору купівлі-продажу, дійшов висновку про те, що майно фізичної особи − підприємця як майно для професійної діяльності члена сім’ї, яке придбане за кошти від його діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім’ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу. Отже, у судовому рішенні, яке є предметом перегляду, та у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України не вбачається невідповідності викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування статей 61, 65 СК України. З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-2830цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9DB5B641EA7AB2B9C22581E60052CC9D
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради, Приватної фірми «Фрей-СЛВВ», треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання незаконними та скасування розпорядження районної адміністрації, свідоцтва про право власності, державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання частково незаконною та скасування рішення міської ради, визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою Приватної фірми «Фрей-СЛВВ» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, в с т а н о в и л и : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 1 листопада 1968 року він перебуває із ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, у якому вони 25 квітня 1998 року придбали квартиру НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1. Власником іншої квартири у цьому ж будинку є син позивача ОСОБА_3. 3 грудня 1999 року ОСОБА_4 без його згоди подарувала спірну квартиру ОСОБА_2. За заявами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 9 жовтня 2003 року Галицька районна адміністрація Львівської міської ради прийняла розпорядження про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1, на підставі якого їм видано свідоцтво про право власності на вказаний житловий будинок. Крім того, згідно з ухвалою Львівської міської ради від 25 березня 2004 року їм передано у спільну сумісну власність земельну ділянку для обслуговування вказаного житлового будинку, і ОСОБА_2 отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2013 року вказаний договір дарування визнано недійсним. З цих підстав ОСОБА_1 просив визнати незаконними та скасувати вказані розпорядження органів влади, свідоцтво про право власності, державний акт на право власності на земельну ділянку; визнати за ним право спільної сумісної власності на спірну квартиру; витребувати спірну квартиру у Приватної фірми «Фрей-СЛВВ» (далі - ПФ «Фрей-СЛВВ»), яка стала її власником на підставі незаконного відчуження ОСОБА_2 шляхом складання акта приймання-передачі від 18 січня 2014 року як внеску до статутного капіталу фірми. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2015 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано: розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 9 жовтня 2003 року «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_1»; свідоцтво про право власності від 9 жовтня 2003 року, видане Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради на будинок АДРЕСА_1; ухвалу Львівської міської ради від 25 березня 2003 року «Про передачу громадянам у приватну власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові» (пункт НОМЕР_2) в частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею S_1 для обслуговування будинку АДРЕСА_1; державний акт серії НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку, розташовану АДРЕСА_1, площею S_1 Визнано за ОСОБА_1 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1. Витребувано у ПФ «Фрей-СЛВВ» квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 26 січня 2016 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року касаційну скаргу ПФ «Фрей-СЛВВ» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій 27 грудня 2016 року до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року ПФ «Фрей-СЛВВ» просить скасувати судові рішення у цій справі та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 388, 1212, 1213 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ПФ «Фрей-СЛВВ» посилається на постанови Вищого господарського суду України від 6 і 14 грудня 2016 року та на постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-658цс15, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди встановили, що 1 листопада 1968 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб. Перебуваючи у шлюбі з позивачем, ОСОБА_4 25 квітня 1998 року придбала у ОСОБА_5 квартиру НОМЕР_1 у житловому будинку АДРЕСА_1. Власником іншої квартири НОМЕР_4 у цьому ж будинку є син позивача ОСОБА_3. У подальшому, 3 грудня 1999 року ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар спірну квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1. Наказом від 12 грудня 2002 року, виданим управлінням житлово-комунального господарства Львівської міської ради, будинок АДРЕСА_1 знято з балансу міської ради. 30 липня 2003 року актом передачі житловий будинок за цією адресою передано його співвласникам - ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Висновком від 4 серпня 2003 року визначено ідеальні частки в цьому будинку, зокрема частку ОСОБА_3 визначено в розмірі 48 %, а частку ОСОБА_2 - 52 %. Розпорядженням Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 9 жовтня 2003 року «Про оформлення права власності на будинок АДРЕСА_1» оформлено право власності за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на житловий будинок АДРЕСА_1 відповідно до їх часток, а саме: за ОСОБА_3 оформлено частку в розмірі 48 %, а за ОСОБА_2 - 52 %. На підставі вказаного розпорядження Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради 9 жовтня 2003 року на ім'я ОСОБА_3 та ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності. Ухвалою Львівської міської ради від 25 березня 2004 року «Про передачу громадянам у приватну власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові» ОСОБА_3 та ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею S_1 АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку, а також видано на ім'я ОСОБА_2 державний акт серії НОМЕР_3 на право приватної власності на цю земельну ділянку. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2014 року, договір дарування квартири НОМЕР_1 АДРЕСА_1 від 3 грудня 1999 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, визнано недійсним. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірна квартира була набута у шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя і була відчужена без згоди позивача. Оскільки укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договір дарування квартири НОМЕР_1 АДРЕСА_1 від 3 грудня 1999 року, який став однією з підстав для прийняття оскаржуваних рішень та видачі відповідних правовстановлюючих документів, суд визнав недійсним, то наявні правові підстави для визнання таких рішень незаконними та їх скасування. Крім того, суд, з урахуванням доводів ПФ «Фрей-СЛВВ», зазначив, що оскільки після передачі квартири до статутного капіталу ПФ «Фрей-СЛВВ», у володінні якої перебуває спірне майно, право власності позивача підлягає захисту відповідно до статті 388 ЦК України шляхом витребування спірного майна у набувача. Доводів про створення нової речі при розгляді справи у судах попередніх інстанцій відповідач не заявляв, доказів на підтвердження цього не надавав, тому зазначені обставини не могли бути предметом дослідження та оцінки судів попередніх інстанцій. Разом з тим у наданих заявником на підтвердження своїх вимог постановах Вищого господарського суду України зроблено такі висновки: - відмовляючи у задоволенні позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, суд касаційної інстанції виходив з того, що позов про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути заявлений лише власником такого майна або особою, якій власник передав майно у законний спосіб. У цій справі суди встановили, що спірне нежитлове приміщення до реконструкції будинку складалося з двох квартир, які належали на праві власності фізичним особам, а не позивачу. Після реконструкції будинку житлові приміщення були переведені у нежитлові, тобто відбулась зміна їх цільового призначення, отже була створена нова річ, приведення якої в первісний стан є неможливим, а тому до цих правовідносин повинні застосовуватись зобов’язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 38 ЦК України (постанова від 6 грудня 2016 року); - відмовляючи у задоволенні позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, суд касаційної інстанції виходив з того, що спірні земельні ділянки були відчужені у законний спосіб і позивач не довів суду наявності у нього суб’єктивного права на витребуване майно (постанова від 14 грудня 2016 року). У постанові від 18 травня 2016 року Верховний Суд України, вирішуючи питання щодо неоднакового застосування судами положень Земельного кодексу України 1990 року, статей 125, 126, 152, 153 і пункту 7 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України 2001 року та статей 316 – 319, 321, 373 ЦК України, направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не встановили: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Отже, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить рішенням, наданим заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви Приватної фірми «Фрей-СЛЛВ» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-3115цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7C32CBB573FFBFD0C22581CB0055A161
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вона з 20 травня 1978 року перебуває з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу вони придбали земельну ділянку площею S на АДРЕСА_1, квартиру в будинку АДРЕСА_1, приміщення кафе з банкетною залою загальною площею P за тією ж адресою, яке відповідач використовує в процесі здійснення підприємницької діяльності. Посилаючись на те, що вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя, позивачка просила визнати за нею право власності на V частину зазначеного вище майна. Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав за нею право власності на V частину вказаних земельної ділянки, квартири та приміщення кафе з банкетною залою. Не погодившись із зазначеним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовував тим, що при розгляді цієї справи його не було залучено до участі в справі, яка, на його думку, є обов’язковою, оскільки він є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливить повернення йому в майбутньому коштів, які він позичав ОСОБА_2 та які останній використовував в інтересах сім’ї. Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою від 18 лютого 2016 року відкрив апеляційне провадження в справі. Цей же суд ухвалою від 21 березня 2016 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 вересня 2015 року закрив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 квітня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3. У заяві ОСОБА_3 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року та передачу справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України): неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України); неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частин першої та п’ятої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, статті 292 ЦПК України; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права. На підтвердження наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 та 11 червня 2014 року, 25 листопада 2015 року, 2 березня та 13 квітня 2016 року, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року. Заслухавши доповідь судді, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди у справі встановили, що Хмельницький міськрайонний суд рішенням від 15 вересня 2015 року здійснив поділ майна подружжя і визнав за ОСОБА_1 право власності на V частину спільно нажитого в період шлюбу з ОСОБА_2 нерухомого майна. Обґрунтовуючи своє право на подання апеляційної скарги в цій справі, ОСОБА_3 посилався на те, що поділу підлягало не лише майно, а й борги подружжя, оскільки вони виникли в інтересах сім’ї. Так, поділ указаного майна позбавить його права на повернення ОСОБА_2 коштів за договором позики, стягнутих рішенням суду на його користь. Закриваючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскаржуваним рішення суду першої інстанції не вирішувалося питання про права та обов’язки ОСОБА_3. Суд зауважив, що заявник не надав доказів на підтвердження того, що позичені ним грошові кошти ОСОБА_2 використав в інтересах сім’ї, адже Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 9 червня 2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 1 жовтня 2015 року, стягнув кошти за договором позики в сумі 1 млн 242 тис. грн лише з ОСОБА_2 за його борговими розписками. ОСОБА_3 указує на те, що у справі, судові рішення в якій він просить переглянути, суд касаційної інстанції неоднаково застосував норми матеріального права, а саме статтю 65 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Однак, постановляючи ухвали, про перегляд яких просить заявник, суди апеляційної та касаційної інстанцій застосували лише норми процесуального, а не матеріального права, тож підстава для перегляду судового рішення, передбачена пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, відсутня. Разом з тим ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 та 11 червня 2014 року, 25 листопада 2015 року, 13 квітня 2016 року, наданими заявником для порівняння, за аналогічних обставин суд касаційної інстанції скасував ухвали судів апеляційної інстанції та направив справи на апеляційний розгляд, установивши помилковість висновків судів апеляційної інстанції про те, що оскаржуваними судовими рішеннями не порушено прав заявників, які не були сторонами у справі, натомість суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Наданою для порівняння ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив, зокрема, з того, що на час розгляду справи про поділ майна подружжя в апеляційному суді власником спірної квартири була інша особа, яку не було залучено до участі у справі. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 3 лютого 2016 року, на яку також посилається заявник, ухвалу суду апеляційної інстанції, залишену без змін ухвалою суду касаційної інстанції, про відмову у прийнятті апеляційної скарги скасувала та направила справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги, оскільки висновок судів попередніх інстанцій про відсутність у заявника права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Суду апеляційної інстанції було надано копію ухвали Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 грудня 2013 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, яка набрала законної сили та не була скасована на момент розгляду судом першої інстанції цієї справи, про накладення арешту на кафе з банкетною залою загальною площею P, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_2. Однак Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 вересня 2015 року, яке ОСОБА_3 оскаржив в апеляційному порядку, визнав за ОСОБА_1 право власності на V частину, зокрема, зазначеного приміщення кафе з банкетною залою. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про відсутність у ОСОБА_3 права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору. За змістом частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, у разі порушення судом норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та має право скасувати судове рішення і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. Ураховуючи викладене ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1844цс16 Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1844цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A27BA2878317C87C22581A0002F0CCE
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та представника Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» – ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, треті особи: Акціонерний комерційний банк «Аркада», Орган опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14, ОСОБА_15, Публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк», про визнання договору недійсним, витребування майна із чужого володіння, виселення, поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_15, про визнання добросовісним набувачем за заявами ОСОБА_3 та ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2003 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що під час перебування з відповідачем у шлюбі вона придбала квартиру АДРЕСА_1, про що свідчить свідоцтво про право власності на квартиру від 13 червня 2000 року. Указану квартиру було придбано згідно з інвестиційною угодою про інвестування житлового будівництва, укладеною 1 березня 1999 року між Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації та ОСОБА_1, за рахунок кредиту в розмірі 65 тис. 554 грн, отриманого відповідно до кредитної угоди про інвестування в житлове будівництво від 5 травня 1999 року, укладеної між нею та Акціонерним комерційним банком «Аркада» (далі – АКБ «Аркада»), за умовами якої вона зобов’язалася повернути вказані кошти до 1 січня 2030 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаною кредитною угодою 5 травня 1999 року вона та АКБ «Аркада» уклали договір застави. Під час перебування в шлюбі за зазначеними договорами сплачено 28 тис. 34 грн 48 коп. У подальшому, після розлучення, вона сплачує кошти на погашення кредиту самостійно. Вважаючи, що спірна квартира не є спільним майном подружжя, оскільки згідно з договором застави від 5 травня 1999 року та додатковою угодою № 1 знаходиться під заставою до виплати в повному обсязі коштів за кредитним договором, які ще не виплачені, позивачка з урахуванням зміни своїх позовних вимог просила провести поділ коштів, виплачених за квартиру під час перебування сторін у шлюбі, виділити відповідачу та їй по 14 тис. 17 грн 24 коп. і стягнути з неї на користь ОСОБА_6 у рахунок його частки в указаному спільному майні кошти в розмірі 14 тис. 17 грн 24 коп. ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, зазначивши, що в період з липня 1993 року до 7 травня 2003 року він зі ОСОБА_1 перебував у шлюбі, під час якого вони придбали квартиру АДРЕСА_1, яка є їхньою спільною сумісною власністю, хоч оформлена на ОСОБА_1. Він згоден укласти окрему кредитну угоду про повернення ним 1/2 частини невиплаченого кредиту. ОСОБА_6 просив провести поділ спільного майна подружжя – спірної квартири, визнавши за ним право власності на 1/2 частину вказаної квартири. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 24 вересня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2003 року, позов ОСОБА_1 задовольнив: ухвалив поділити спільне майно подружжя, виділити ОСОБА_1 і ОСОБА_6 по 14 тис. 17 грн 24 коп. кожному та стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 у рахунок його частки в спільному майні кошти в розмірі 14 тис. 17 грн 24 коп.; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 суд відмовив. Верховний Суд України ухвалою від 16 червня 2004 року в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_6 на зазначені судові рішення відмовив. У листопаді 2004 року ОСОБА_6 звернувся до суду з заявою про скасування рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 вересня 2003 року у зв'язку з нововиявленими обставинами. Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 1 липня 2005 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 вересня 2005 року, відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_6 про скасування рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Верховний Суд України ухвалою від 15 лютого 2012 року скаргу ОСОБА_6 про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 вересня 2003 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2003 року та ухвали Верховного Суду України від 16 червня 2004 року задовольнив, зазначені судові рішення скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою від 27 квітня 2012 року Дарницький районний суд м. Києва направив справу за підсудністю до Святошинського районного суду м. Києва. Під час нового розгляду справи ОСОБА_6 неодноразово уточнював та доповнював зустрічну позовну заяву, у зв’язку із чим просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений від 15 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7; витребувати квартиру з володіння ОСОБА_3 та повернути у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_1; в порядку поділу майна визнати за ОСОБА_6 та ОСОБА_1 право власності на квартиру по 1/2 частині за кожним; виселити ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 без надання іншого житлового приміщення (т.2, а.с. 197 – 201; т.3, а.с. 43 – 47). ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом та, уточнивши свої вимоги, просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 (т.3, а.с. 38 – 40, 49 –50). Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив, зустрічний позов ОСОБА_6 задовольнив частково: у порядку поділу спільного майна подружжя виділив ОСОБА_6 в особисту власність 1/2 частину від грошових коштів у сумі 81 тис. грн, яка складає 40 тис. 500 грн; стягнув на його користь зі ОСОБА_1 40 тис. 500 грн; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовив; закрив провадження в справі в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3. Апеляційний суд м. Києва 14 квітня 2016 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 липня 2015 року скасував у частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна із чужого володіння, виселення, поділ майна подружжя та ухвалив у цій частині нове рішення про часткове задоволення зазначеного позову. Визнав недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 15 грудня 2004 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 за реєстровим НОМЕР_1. Витребував 1/2 частину цієї квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва 14 квітня 2016 року залишив без змін. У січні 2017 року до Верховного Суду України звернулись ОСОБА_3 та ОСОБА_6 із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права зокрема статей 203, 215, 369, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 22, 23, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України) (статей 60, 63, 65, 68, 70 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надала постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року, 18 вересня, 2 жовтня й 25 грудня 2013 року, 1 липня, 2 вересня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року, 24 лютого, 18 травня, 7 вересня 2016 року, ухвалу Верховного суду України від 21 липня 2010 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2011 року, 13 березня й 7 серпня 2013 року, 2 березня 2016 року У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 липня 2015 року. ОСОБА_6 на підтвердження своїх доводів надав постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня й 6 квітня 2016 року та просить змінити ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року, задовольнивши зустрічний позов у повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та представника ПАТ «Укрсиббанк» – ОСОБА_5, дослідивши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заяви підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 17 липня 1993 року був укладений шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_1. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 7 травня 2003 року шлюб між сторонами розірвав (т.1, а.с. 134). 1 березня 1999 року між ОСОБА_1 (інвестор) та Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації укладено інвестиційну угоду про інвестування житлового будівництва, за умовами якої управління зобов’язалось збудувати і передати інвестору квартиру АДРЕСА_1, а інвестор зобов’язався забезпечити відповідне фінансове будівництво цієї квартири згідно з угодою та прийняти її у власність. 5 травня 1999 року між ОСОБА_1 та АКБ «Аркада» укладено кредитну угоду НОМЕР_2 про інвестування у житлове будівництво, відповідно до якої АКБ «Аркада» надав ОСОБА_1 пільговий безвідсотковий кредит на суму 65 тис. 554 грн строком до 1 січня 2030 року. Додатковою угодою сторони погодили графік погашення кредиту. Того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладено договір застави майнових прав на спірну квартиру. 13 червня 2000 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації за ОСОБА_1 оформлено право власності на спірну квартиру та видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_3. Згідно з договором купівлі-продажу спірної квартири від 15 грудня 2004 року ОСОБА_1 без згоди співвласника ОСОБА_6 продала спірну квартиру ОСОБА_7 (т.2, а.с. 78). Того ж дня ОСОБА_1 за кошти, отримані від продажу спірної квартири, придбала двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 за реєстровим НОМЕР_4 (т.1, а.с. 316). 23 серпня 2006 року ОСОБА_7 відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 згідно з договором купівлі-продажу, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14 за реєстровим НОМЕР_5 (т.2, а.с. 74). На час розгляду справи в спірній квартирі зареєстровані та проживали власниця ОСОБА_3, а також ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що спільний грошовий вклад сторін у квартиру перетворився в нову річ із таким же правовим статусом – спірну квартиру, тому позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає; відчуживши ОСОБА_7 за 81 тис. грн квартиру, ОСОБА_1 набула у володіння зазначені кошти які у зв’язку з переходом права власності на квартиру до нового власника стали об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягають виділенню в порядку поділу спільного майна подружжя. При цьому суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, не знала і не могла знати про можливе порушене право ОСОБА_6, проте стаття 16 ЦК України не передбачає такого способу захисту цивільного права, як визнання особи добросовісним набувачем з ухваленням відповідного судового рішення, тому провадження в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України. Скасовуючи рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 та ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу відповідно до статей 22, 28, 29 КпШС України і відчуження такого майна має відбуватись за спільною згодою сторін відповідно до положень статті 23 цього Кодексу; ОСОБА_1 відчужила спірну квартиру без згоди співвласника ОСОБА_6, тому є підстави, визначені статтею 215 ЦК України, для визнання укладеного договору недійсним; між позивачем та нинішнім володільцем спірної квартири існують речово-правові відносини щодо права на спірну квартиру, тому позивач правильно обрав спосіб захисту свого порушеного права шляхом пред’явлення позову про витребування майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Надані для порівняння ухвали від 21 липня 2010 року, 13 березня 2013 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суди касаційної інстанції скасували постановлені в справах рішення та передали справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Також не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, оскільки її скасована постановою Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року (№6-17цс17), а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою від 2 листопада 2011 року суд касаційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про те, що спірну будівлю магазину позивач придбав за кошти, отримані від підприємницької діяльності, з метою здійснення підприємницької діяльності, а тому в силу статті 57 СК України ця будівля є його особистою приватною власністю і поділу як об’єкт спільної сумісної власності подружжя не підлягає. В ухвалою від 7 серпня 2013 року та 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення, яким стягнуто з відповідачки на користь позивача грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля, відчуженого після розірвання шлюбу. У зазначених судових рішеннях, наданих заявниками для порівняння, та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини справ та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У постановах Верховного Суду України 18 вересня, 2 жовтня, 25 грудня 2013 року, 1 липня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року, 24 лютого, 7 вересня 2016 року містяться висновки про те, що: - при поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п’ята статті 71 СК України). У разі недосягнення такої згоди між подружжям може застосовуватися стаття 365 ЦК України за наявності для цього відповідних підстав, і суд може присудити одному з подружжя річ у натурі, а іншому – грошову компенсацію з підстав, передбачених цією статтею. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав; строк виконання таких вимог не настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення (від 24 лютого 2016 року); - належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (1 липня, 7 вересня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року); - майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу (2 жовтня 2013 року); - у відповідача право власності на спірну квартиру виникло у 2003 році, тому не можна визнати правильним застосування судами норм статей ЦК України 2003 року та статей 62, 74 СК України для визнання за позивачем права власності на половину квартири, набутої до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення сторонами, які проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею й коштами (18 вересня 2013 року); - факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін (25 грудня 2013 року). У постанові від 12 вересня 2011 року Верховний Суд України зазначив, що суди за вимогою інших співвласників позбавили заявника права власності на належну йому частку квартири з порушенням умови попереднього внесення суми відшкодування вартості такої частки на депозит суду, не врахувавши, що встановлена статтею 365 ЦК України умова про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основних умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди, тому рішеннями національних судів заявник незаконно позбавлений майна. У справах, за результатами розгляду яких прийнято надані заявником для порівняння постанови, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини. Постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 року не містить висновку щодо застосування норм матеріального права. Підстави для висновку про те, що ухвала суду касаційної інстанції від 19 жовтня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Разом з тим у постанові від 2 вересня 2015 року Верховний Суд України зазначив, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно. У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року міститься висновок про те, що, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі це майно вибуло з їх володіння; добросовісне набуття в розумінні зазначеної статті можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати; наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Наданою для порівняння ухвалою від 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів, які, встановивши, що один з подружжя відчужив об’єкт спільної сумісної власності без згоди співвласника, визнали такий договір недійсним. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з пунктом 1 розділу VІІ «Прикінцеві положення» СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року. Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України). За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. При цьому суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, визнавши недійсним оспорюваний договір купівлі-продажу, не встановив недобросовісності дій сторін договору під час його укладення. Зокрема, суд апеляційної інстанції, частково залишивши без змін рішення місцевого суду, не спростував його висновків про те, що ОСОБА_7 набув право власності на спірну квартиру добросовісно, реалізовуючи свої права, а ОСОБА_3 за обставинами справи не знала і не могла знати про можливе порушене право ОСОБА_6, є добросовісним набувачем спірної квартири. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з’ясувавши, чи це майно виділене в натурі. До того ж суд апеляційної інстанції, витребувавши частину квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6, залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних вимог останнього, зокрема в частині стягнення на його користь 1/2 частини грошових коштів, отриманих ОСОБА_1 від продажу цієї квартири ОСОБА_7. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди помилково застосували норми статей 215, 388 ЦК України. Ухвалюючи нове рішення в частині зустрічного позову ОСОБА_6, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, неповно з’ясував обставини, які мають значення для справи, що призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_6 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-54цс17 Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-54цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A6C332A6F17CE799C2258185004A7EF7
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжрегіональний брокерський дім «Фаворит», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності, повернення майна із чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона з ІНФОРМАЦІЯ_1 по ІНФОРМАЦІЯ_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5. За час шлюбу вони придбали автомобіль марки «Кіа Rio 1,6 EX», який був зареєстрований на її чоловіка. Після смерті ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3, вона дізналася, що вказаний автомобіль був переданий її чоловіком згідно з договором комісії від 19 червня 2013 року НОМЕР_1 Товариству з обмеженою відповідальністю «Міжрегіональний брокерський дім «Фаворит» (далі – ТОВ «МБД «Фаворит»), яке того ж дня продало його ОСОБА_2. Посилаючись на те, що вказаний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, а покійний ОСОБА_5 відчужив його без її письмової згоди, позивачка просила визнати вказані вище договори комісії та купівлі-продажу недійсними та скасувати державну реєстрацію транспортного засобу, вилучити у ОСОБА_2 вказаний автомобіль та передати їй. Київський районний суд м. Полтави рішенням від 30 червня 2015 року, доповненим додатковим рішенням цього ж суду від 6 серпня 2015 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Полтавської області 6 жовтня 2015 року рішення Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 6 серпня 2015 року скасував і ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав автомобіль «КІА Rio 1,6 EX», 2013 року випуску, спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_5, встановивши, що частка кожного з них у праві власності становить S частину вказаного транспортного засобу; визнав недійсним договір комісії від 19 червня 2013 року НОМЕР_1, укладений між ТОВ «МБД «Фаворит» та ОСОБА_5, щодо зазначеного автомобіля; визнав недійсним договір купівлі-продажу вказаного автомобіля від 19 червня 2013 року НОМЕР_1, укладений між ТОВ «МБД «Фаворит» та ОСОБА_2; відмовив у задоволенні інших позовних вимог; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року залишила без змін. 11 липня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 65 Сімейного кодексу України (далі − СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 65 СК України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України). На обґрунтування своїх вимог заявник надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року, 13 січня та 6 квітня 2016 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 червня 2015 року, а також постанови Верховного Суду України від 8 квітня, 7 та 21 жовтня 2015 року, 20 і 27 січня, 11 травня 2016 року. У своїй заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2015 року залишити в силі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі з ІНФОРМАЦІЯ_1 по ІНФОРМАЦІЯ_2. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відповідно до витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 25 березня 2014 року Другою лубенською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу НОМЕР_2, за матеріалами якої заяви про прийняття спадщини подали: син спадкодавця ОСОБА_4, дочка спадкодавця ОСОБА_3, тітка спадкодавця ОСОБА_6. 20 березня 2013 року під час шлюбу подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_5 придбали автомобіль «КІА Rio 1,6 EX», 2013 року випуску, вартістю 141 тис. 600 грн, який було зареєстровано на ім’я ОСОБА_5. Відповідно до договору комісії від 19 червня 2013 року НОМЕР_1 ОСОБА_5 як комітент доручив комісіонеру ТОВ «МБД «Фаворит» за комісійну плату укласти за рахунок комітента, але від свого імені договір щодо продажу вищезазначеного автомобіля за бажаною ціною 116 тис. 700 грн. 19 червня 2013 року ТОВ «МБД «Фаворит» уклало з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу вказаного автомобіля за 116 тис. 700 грн. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не надала доказів того, що ОСОБА_5 уклав договір комісії без її згоди і що їй не було відомо про укладення вказаного договору. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про визнання недійсними вказаних договорів комісії та купівлі-продажу з огляду на те, що спірний автомобіль був придбаний за час шлюбу подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_5, є їхнім спільним сумісним майном, яке ОСОБА_5 відчужив без згоди позивачки через брокерську фірму відповідачу. Відмовляючи в задоволенні позову в частині повернення майна із чужого незаконного володіння, суди виходили з того, що позивачка не була стороною спірних договорів, її чоловік помер, а оскільки у справі відсутні відомості про спадкову масу та її вартість, то вирішити питання про обов’язок спадкоємців повернути відповідачеві одержане їх спадкодавцем за недійсним правочином неможливо. У наданій для порівняння ухвалі від 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками рішення суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання біржових угод недійсними та витребування майна, адже не було встановлено доказами недобросовісності сторін біржових угод, позивачка не довела, що оспорювані правочини вчинені за зловмисною домовленістю сторін з розумінням відчуження чи придбання транспортних засобів поза її волею з метою виведення зі складу майна подружжя. Ухвали від 19 вересня 2012 року та 13 січня 2016 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала ухвалені у справі рішення та передала справи на новий розгляд з передбаченої частиною другою статті 338 ЦПК України підстави порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Ухвала Верховного Суду України від 12 червня 2015 року не може обґрунтовувати підставу перегляду судових рішень, передбачену пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки нею вирішено питання про допуск справи до провадження за результатами розгляду заяви про перегляд ухвали суду касаційної інстанції в порядку, передбаченому статтею 360 цього Кодексу. Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2016 року, прийнятій у справі про відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, зробили висновок щодо застосування статті 1194 ЦК України; у постанові від 11 травня 2016 року, прийнятій у справі про визнання незаконними та скасування наказів органу виконавчої влади, визнання недійсними договорів оренди землі, скасування їх державної реєстрації, повернення земельних ділянок, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зробила висновок щодо застосування статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» та статті 123 Земельного кодексу України. Таким чином, у справі, судові рішення в якій просить переглянути заявник, та у справах, за результатами перегляду яких Верховний Суд України прийняв надані для порівняння постанови, різні предмети й підстави позовів, зміст позовних вимог та інше матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. В інших наданих для порівняння постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вказано, що: - у випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним (від 8 квітня 2015 року); - укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (від 7 та 21 жовтня 2015 року, 27 січня 2016 року). Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм статті 65 СК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам у наданих для порівняння судових рішеннях суду касаційної інстанції від 6 квітня 2016 року та Верховного Суду України від 7 та 21 жовтня 2015 року, 27 січня 2016 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодерження в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Згідно зі статтею 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. При цьому суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, задовольняючи частково позов та визнаючи недійсними зазначені договори комісії і купівлі-продажу, не встановив, чи ОСОБА_5 (комітент) і ТОВ «МБД «Фаворит» (комісіонер), а в подальшому ТОВ «МБД «Фаворит» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) діяли недобросовісно під час укладення оспорюваних договорів комісії та купівлі-продажу. Так, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення у справі, не звернув уваги на те, що, в матеріалах справи міститься копія паспорта ОСОБА_5 з печаткою ТОВ «МБД «Фаворит», в якій відсутня відмітка від ІНФОРМАЦІЯ_1 про реєстрацію шлюбу ОСОБА_5 зі ОСОБА_1. Крім того, суд не встановив, чи ОСОБА_2, купуючи спірний автомобіль у ТОВ «МБД «Фаворит», знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що спірний автомобіль належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 і ОСОБА_1 та що ОСОБА_5, укладаючи договір комісії, не отримав згоди на це ОСОБА_1. До того ж суд апеляційної інстанції, визнавши право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на S частину вказаного транспортного засобу за кожним, відмовив у задоволенні позову в частині повернення його із чужого незаконного володіння, тобто залишив спірний автомобіль у володінні ОСОБА_2. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 65 СК України, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 – 60, 131 – 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 – 215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1743цс16 Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1743цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7C28AACE17840FC6C225815C004DCE94
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА», треті особи: Державна служба інтелектуальної власності України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтернет Інвест», про визнання недійсним договору за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» (далі – ТОВ «Клумба.УА») про визнання недійсним договору. ОСОБА_1 зазначав, що його дружина ОСОБА_2 у червні 2010 року в період шлюбу стала власником об’єкта інтелектуальної власності. Він працював над рекламуванням торговельної марки, своєю працею та коштами забезпечив її розвиток. У вересні 2013 року він дізнався про те, що ОСОБА_2 8 жовтня 2010 року уклала з ТОВ «Клумба.УА» договір про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак та торговельну марку, який зареєстровано 27 грудня 2010 року у реєстрі за НОМЕР_1. Посилаючись на те, що цим договором порушено його права, оскільки він не давав своєї згоди на його укладання, договір суперечить інтересам сім’ї з підстав статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) просив визнати його недійсним. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку від 8 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 і ТОВ «Клумба.УА», який зареєстровано 27 грудня 2010 року в реєстрі за НОМЕР_1; скасовано реєстрацію цього договору, яку було здійснено 27 грудня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг (далі – Державний реєстр свідоцтв) за НОМЕР_1; поновлено за ОСОБА_2 запис у Державному реєстрі свідоцтв як володільця торговельної марки на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2; визнано за ОСОБА_2 право володіння торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів та послуг НОМЕР_2, зареєстрованого 10 червня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв; зобов’язано Державну службу інтелектуальної власності України (далі – ДСІВ України) внести запис у Державному реєстрі свідоцтв про володіння ОСОБА_2 торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2; стягнуто з ТОВ «Клумба.УА» на користь ОСОБА_1 суму збитків у розмірі 15 тис. грн; стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» скасувати перереєстрацію доменного iм'я klumba.ua, зроблену у зв'язку зi змiною власника торговельної марки за вiдповiдними заявами ОСОБА_2, шляхом розпорядження вiд ТОВ «Iнтернет Iнвест» до ТОВ «Хостмайстер» про зміну власника домену klumba.ua із зазначенням у полі admin-c домену нік-хендла (NIC-HANDLE) NZ9-UANIC, що належить ОСОБА_2; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» перевести керування доменним ім'ям klumba.ua на ОСОБА_2 шляхом його передачі до її облiкового запису; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» перевести домен klumba.ua до вiдповiдного облiкового запису, що належить ОСОБА_2; визнано за ОСОБА_2 право володіння доменом klumba.ua з пов'язаною торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2, зареєстрованого 10 червня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв, згiдно з правилами домену .UA. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Клумба.УА» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Клумба.УА» просить скасувати ухвалені у справі рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 60, частини третьої статті 65 СК України, статей 203, 215 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «Клумба.УА» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2011 року, 10 вересня, 2 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ТОВ «Клумба.УА» - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про шлюб перебувають у зареєстрованому шлюбі з 24 березня 2007 року. 10 червня 2010 року ОСОБА_2 стала власником знака для товарів і послуг «Клумба» НОМЕР_2, відповідно до свідоцтва на знак для товарів та послуг НОМЕР_2 від 10 червня 2012 року. 8 жовтня 2010 року ОСОБА_2 та ТОВ «Клумба.УА» уклали договір НОМЕР_3 про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак та торговельну марку. Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відчуження майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності (товарний знак), який є спільним майном подружжя, відбулось без отримання письмової згоди позивача, як це передбачено частиною третьою статті 65 СК України, та без погодження з ним істотних умов договору, тобто оспорений договір було укладено з порушенням вимог частини першої статті 203 ЦК України, а тому на підставі статті 215 цього Кодексу такий договір є недійсним. Задовольняючи решту позовних вимог, суди виходили з того, що вони є похідними від основної вимоги, а тому підлягають задоволенню. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2011 року, 10 вересня, 2 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за позовом про визнання недійсними договорів дійшов висновку про те, що недодержання письмової форми згоди одного з подружжя на укладення договору другим з подружжя, не є безумовною підставою для визнання такого договору недійсним, а може розглядатися лише в контексті недобросовісних дій сторін за угодою. При розгляді спорів про поділ цінного спірного майна подружжя та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. У випадку недотримання письмової форми надання згоди на відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постановах від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Однак вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції відповідач зазначав, що 23 вересня 2010 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7, з однієї сторони, та ОСОБА_1, ОСОБА_2, з другої, було укладено меморандум (угоду про співпрацю), згідно з яким сторони домовилися спільно розвивати інтернет-ресурси з метою додаткового залучення рекламодавців та отримання додаткового прибутку, суду було надано копію зазначеного меморандуму (а. с. 68-71). Згідно з пунктом 3.1.1 меморандуму сторони зобов’язалися в строк до 6 жовтня 2014 року заснувати товариство з обмеженою відповідальністю з розподілом часток по 25 % на кожного із засновників. Згідно з пунктом 3.1.2 меморандуму ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зобов’язані у строк до 20 жовтня 2010 року переоформити знак для товарів та послуг «Клумба» НОМЕР_2 в ДСІВ України на ТОВ «Клумба.УА». Згідно з пунктом 3.1.3 меморандуму ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зобов’язані переоформити на ТОВ «Клумба.УА» доменне ім’я klumba.ua у реєстратора доменних імен ТОВ «Інтернет Інвест». На виконання пункту 3.1.1 меморандуму було створено ТОВ «Клумба.УА», а 8 жовтня 2010 року на виконання пункту 3.1.2 меморандуму між ОСОБА_2 та ТОВ «Клумба.УА» було укладено договір НОМЕР_3 про оплатну передачу виключних майнових прав на торговельну марку, який було зареєстровано у реєстрі ДСІВ України за НОМЕР_1. Суди на зазначені положення меморандуму від 23 вересня 2010 року уваги не звернули, не дали їм належної правової оцінки, не зауважили положення меморандуму, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зобов’язались передати права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг ТОВ «Клумба.УА», тобто ОСОБА_2 діяла добросовісно, про що позивач був обізнаний, а оскаржуваний договір було підписано за його згодою. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2014 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16 Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Постанова від 22 червня 2017 року № 6-3058цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3AB48DAC5F626FBAC225814F0029D8D5
  8. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: СитнікО.М., Дем'яносова М.В., Маляренка А.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя і його поділ; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 23 лютого 1985 року він зареєстрував шлюб із ОСОБА_5, який 12 жовтня 2015 року рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області розірвано. Під час шлюбу вони придбали нежиле приміщення аптеки, загальною площею 60.27 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1, та яке було придбано на ім'я його дружини згідно з договором купівлі-продажу. Вважав, що його частка у спірному майні є рівнозначною частці відповідачки та становить 1/2 частини зазначеного майна. Вказував, що він позбавлений можливості користуватися зазначеним приміщенням, оскільки в ньому відповідачка здійснює підприємницьку діяльність, а тому просив позов задовольнити. ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому зазначала, що під час шлюбу зі ОСОБА_4 ними було придбано за спільні кошти наступне майно - магазин площею 24 кв. м (торгівельний сектор НОМЕР_1), контейнер металевий 20-тонний (торгівельне місце НОМЕР_2) площею 18 кв. м, контейнер металевий 20-тонний (торгівельне місце НОМЕР_3) площею 18 кв. м, що розташовані за адресою: м. Чернівці, КП Міський торгівельний комплекс «Калинівський ринок», вул. Калинівська, 13а; гараж площею 18 кв. м, розташований по АДРЕСА_2, які також є об'єктами права спільної сумісної власності та підлягають поділу в рівних частинах. Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 нежиле приміщення загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1, та визнано частки сторін у вказаному майні по 1/2 частини кожного. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини нежилого приміщення загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1. У задоволені зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 лютого 1985 року. Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 12 жовтня 2015 року шлюб між ними розірвано (а. с. 6). Відповідно до договору купівлі-продажу частини приміщення від 16 березня 2005 року, за час подружнього життя ОСОБА_5 було придбано 39/1000 ідеальних часток вбудованого приміщення аптеки, загальною площею 60,27 кв. м, що складається з кабінету 1-33 площею 20,70 кв. м, роздягальні 1-34 площею 10,7 кв. м, комори 1-35 площею 1,9 кв. м, частини вестибюлю 1-37 площею 26,97 кв. м, яке знаходиться по АДРЕСА_1. Даний факт також підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13113593 від 29 грудня 2006 року та технічним паспортом (а. с. 9, 11, 12). Відповідно до ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте у результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відтак спільне майно подружжя, за відсутності домовленості між ними, слід ділити порівну, з врахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя. Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно до ч. 1ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно з п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню. Таким чином, якщо навіть на час придбання в шлюбі майна використовувалися запозичені кошти одним із подружжя, вони вважаються використаними в інтересах сім'ї і не є особистою власністю подружжя, що спростовує доводи касаційної скарги про залишення поза увагою судів вплив на вирішення справи обставини придбання майна за позичені у ОСОБА_6 кошти. Суди правильно зазначили, що перебування спірного майна в іпотеці або дослідження обставин укладання цього договору не впливає на правильність прийнятих рішень, оскільки поділу підлягає майно подружжя, яке також знаходиться у третіх осіб, а гарантії іпотекодержателя щодо спірного майна визначені ч. 2 ст. 23 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку, що спірне нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя. Щодо зустрічних позовних вимог, суди правильно відмовили у їх задоволенні. Згідно з відповіддю на адвокатський запит від 11 червня 2015 року, виконавчий комітет КП міський торгівельний комплекс «Калинівський ринок» повідомив, що ОСОБА_4 здійснює господарську діяльність на території ринку, а саме з ним було укладено договори надання в користування наступних торговельних місць: НОМЕР_2 (торговельний сектор НОМЕР_4), НОМЕР_3 (торговельний сектор НОМЕР_5), НОМЕР_6 (торговельний сектор НОМЕР_1), а також договір про надання в користування місця для зберігання товарів НОМЕР_6-к/с (торговельний сектор НОМЕР_1). Як вбачається з відповіді на заяву від 18 квітня 2016 року № 357 стосовно надання довідки про те, кому належить гараж по АДРЕСА_2, Кіцманська міська рада повідомляє, що згідно земельно-облікової документації та рішення Кіцманської міської ради Чернівецької області від 05 квітня 1995 року № 182/4 за ОСОБА_4 значиться земельна ділянка для будівництва та обслуговування гаража, однак будь-які документи на гараж відсутні. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, матеріали справи не містять доказів, що торгівельні місця та гараж, які просить поділити ОСОБА_5, перебувають у власності сторін. Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують, а зводяться лише до переоцінки доказів. Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити. Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Ситнік О.М. Дем'яносов М.В. Маляренко А.В. Справа № 718/585/16-ц
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Алан-Реєстр», ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та зобов’язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з відповідним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 10 червня 2011 року вона перебуває у шлюбі з ОСОБА_3. За час шлюбу вони набули майно, що є їх спільною сумісною власністю, у тому числі і 8234 штуки простих іменних акцій, емітованих приватним акціонерним товариством «Атек» (далі – ПрАТ «Атек»), що підтверджується договором купівлі-продажу цінних паперів від 4 червня 2014 року, укладеним між ПрАТ «Атек» та ОСОБА_3. У червні 2015 року вона дізналась, що 4 липня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу цінних паперів, за яким її чоловік відчужив 1689 штук простих іменних акцій без її згоди. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені в повному обсязі. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року і просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 60, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого і 11 червня 2014 року, 15 липня 2015 року, 20 січня і 1 червня 2016 року та рішення цього ж суду від 6 червня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи не підтвердилися. Під час розгляду справи суди встановили, що 10 червня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб. У період шлюбу 4 червня 2014 року між ПрАТ «Атек» та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів, за умовами якого останній придбав цінні папери в кількості 8234 штуки, емітованих ПрАТ «Атек», номінальною вартістю одного цінного папера 500,00 грн, загальною вартістю 4117000,00 грн. У пункті 3.7 цього договору зазначено, що придбання покупцем (ОСОБА_3) цінних паперів, зазначених у пункті 1.1 цього договору, здійснюється за рахунок власних коштів. При цьому покупець гарантує, що грошові кошти для розрахунків за цінні папери він отримав на законних підставах і має право без будь-яких обмежень розпоряджатися ними. 4 липня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів (а.с.19-20), за умовами якого ОСОБА_3 відчужив цінні папери - акції прості іменні в бездокументарній формі, код НОМЕР_1, емітент ПрАТ «Атек», в кількості 1689 штук загальною вартістю 168900,00 грн. Згідно з пунктом 3.1 цього договору ОСОБА_3 гарантує, що цінні папери є його особистою власністю, він має право розпоряджатися ними; акції не обтяжені заставою, обмеженнями, правами третіх осіб та не знаходяться під арештом; цінні папери він придбав за власні кошти. Суди також установили, що на виконання умов договору від 4 липня 2014 року купівлі-продажу цінних паперів ОСОБА_3 перерахував на депозитарний рахунок ОСОБА_2 зазначені в договорі цінні папери в кількості 1689 штук. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з порушення прав позивачки при відчуженні цінних паперів як співвласника майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції виходив з того, що позивачка не довела, що акції були придбані її чоловіком не за його власні кошти та є об’єктом спільної сумісної власності. Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки: - в ухвалах від 15 липня 2015 року, 20 січня, 1 червня, 8 серпня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що у сімейному законодавстві діє презумпція спільної сумісної власності майна подружжя, а тому обов’язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладається саме на останнього; - в рішенні від 6 червня 2012 року та ухвалах від 5 лютого, 11 червня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, якщо його укладено другим із подружжя без її/його згоди і якщо цей договір виходить за межі побутового Отже, висновки, які містяться у судовому рішенні суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечать рішенням, наданим заявницею на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 15 травня 2017 року 6-2283цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4212BB2E105EB0EDC225812A004B8397
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу і витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_4 про перегляд рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 2014 рік. Під час шлюбу, 25 квітня 2005 року, за спільні кошти ними на підставі договору купівлі-продажу була придбана у власність спірна квартира АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року без її згоди ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3 30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4. Про відчуження квартири позивачка довідалася лише після розірвання шлюбу в 2014 році. Вважає свої майнові права порушеними, а тому просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, витребувати вказану квартиру з незаконного володіння ОСОБА_4. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР 1. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позову про витребування квартири АДРЕСА 1 із незаконного володіння ОСОБА_4. Ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову. Витребувано вказану квартиру із незаконного володіння ОСОБА_4. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 65 СК України, статей 215, 216, 261, частини 3 статті 368, 369, 388 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 2014 рік. Під час шлюбу 25 квітня 2005 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3. 30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновками якого в незміненій частині погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірна квартира є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а при укладенні договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року ОСОБА_2 розпорядився спільним майном подружжя без згоди дружини. Крім того, оскільки ОСОБА_4 набула у власність спірну квартиру на підставі наступного (після договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року) безвідплатного договору в особи, яка не мала права її відчужувати, то власник/співвласник ОСОБА_1 наділена законними правами на витребування такого майна в порядку частини третьої статті 388 ЦК України. Також, суд касаційної інстанції погоджуючись з рішенням апеляційного суду, дійшов висновку, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, ОСОБА_1 стало відомо лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, тому із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 5 жовтня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суд встановив у справі обставини, які свідчать про те що на час укладення договору іпотеки особа у шлюбі не перебував і банку надав копію паспорта без відмітки про шлюб. Разом із цим в анкеті позичальника зазначено, що особа не одружений, а майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про це також зазначено і у спірному договорі, а тому відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним. - від 23 листопада 2016 року, від 19 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядженням майно, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 16 листопада 2016 року суд виходив із того, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. - від 7 грудня 2016 року суд виходив із того, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя. - від 12 жовтня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, статей 203, 215, 229 ЦК України нотаріус їй роз’яснив. Тому правових підстав, передбачених нормами статей 215, 216, 229, 369 ЦК України, статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 65 СК України, статті 369 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, рішення в якій переглядаються, судом встановлено, що на час укладення спірного договору купівлі - продажу ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу 25 квітня 2005 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3. Однак, судом не з’ясовано, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2 при укладенні договору купівлі-продажу, та контрагент за таким договором, чи знала третя особа – ОСОБА_3, чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і чи при укладенні ОСОБА_2 договору купівлі-продажу щодо розпорядження спільним майном він діяв за згодою другого з подружжя. Крім того, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, стало відомо ОСОБА_1 лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, то із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності. Однак, приймаючи до уваги зазначені пояснення ОСОБА_1 та застосовуючи положення частини першої статті 261 ЦК України, суди не врахували, що спірний договір купівлі-продажу квартири було укладено 4 липня 2006 року, а із зазначеним позовом до суду ОСОБА_1 звернулася лише у січні 2015 року, тобто зі спливом 8 років. Суди також не врахували, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити: чи мала ОСОБА_1 об’єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного. Крім того, необхідно встановити, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, та третя особа - контрагент за таким договором, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року скасувати, справу направити новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-17цс17 За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E3A97CB3FC8086BFC22580D8002BC7B6
  11. Державний герб України Ухвала іменем україни 20 січня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Мартинюка В.І. суддів: Гвоздика П.О., Завгородньої І.М., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», Богунського відділу Державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, орган опіки та піклування Житомирської міської ради, про визнання протоколу про проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна та торгів недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» (далі - ПП «СП «Юстиція»), Богунського відділу Державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції (далі - Богунського ВДВС Житомирського МУЮ), ОСОБА_2 про визнання недійсними протоколу № 14/781/12/А-1 від 15 лютого 2013 року про проведення прилюдних торгів та прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_1. В обґрунтування позову зазначала, що спірна квартира є спільним майном подружжя, оскільки придбана у 2002 році, в період її перебування в шлюбі з ОСОБА_4 Також вказувала про те, що її не було повідомлено про відчуження належного їй нерухомого майна. Крім того зазначала про порушення прав неповнолітньої дитини. Яка була зареєстрована у реалізованій з прилюдних торгів квартирі. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 15 червня 2015 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року рішення Богунського районного суду м. Житомира від 15 червня 2015 рокускасовано й ухвалено нове рішення, яким визнано недійсними прилюдні торги від 15 лютого 2013 року та складений за результатом їх проведення протокол № 14/781/12/А-1 від 15 лютого 2013 року про проведення прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_1, загальною площею 45,04 кв. м, житловою площею 31,4 кв.м. Стягнуто з ПП «СП «Юстиція», Богунського ВДВС Житомирського МУЮ та ОСОБА_2 по 126,13 грн з кожного на користь ОСОБА_1 понесених судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення у справі, яким відмовити у задоволені позову ОСОБА_1 Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову, суд першої інстанції виходив із того, що право власності на належну ОСОБА_1 частину квартири не було зареєстроване у встановленому законом порядку, а тому не було порушено, а також із того, що у зв'язку з реалізацією спірного майна права малолітньої дитини не зачіпаються. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив із доведеності та обґрунтованості позову. Судом встановлено, що з 18 вересня 1999 року до 9 квітня 2009 року ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, в період якого, у 2002 році, була придбана спірна квартира. У серпні 2010 року державним виконавцем Богунського ВДВС Житомирського МУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_4 та інших осіб заборгованості за кредитним договором на користь кредитної спілки «Оберіг», описано та арештовано спірну квартиру. У подальшому з прилюдних торгів здійснено продаж вказаної квартири ОСОБА_2, яка згодом продала її ОСОБА_3 Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, про те, що спірна квартира є спільною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4, як така, що придбана ними у період шлюбу. Право власності на квартиру зареєстровано в органах БТІ у 2002 році. Власником квартири зазначений ОСОБА_4, але сам по собі факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише тій особі, на ім'я якої воно зареєстровано, майно і в цьому випадку є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до діючої на той час ст. 22 КпШС. Отже, відчуження належної позивачеві частки в квартирі на публічних торгах без її згоди порушило її право, як співвласника вказаного майна. Крім того, правочин з продажу спірної квартири вчинено без згоди на це органу опіки та піклування, що є порушенням прав малолітньої дитини, оскільки остання була зареєстрована та проживала на спірній житловій площі разом із батьками: ОСОБА_1 та ОСОБА_4 Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції відповідає обставинам справи та ґрунтується на доказах, яким дана правильна оцінка. Під час вирішення спору апеляційним судом правильно визначено характер спірних правовідносин, правильно визначено норму права, яка регулює спірні правовідносини, та надано належну оцінку усім доказам, зібраним у справі. Наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують. Згідно з положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити. Рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:В.І. Мартинюк П.О. Гвоздик І.М. Завгородня http://reyestr.court.gov.ua/Review/55252620
  12. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 лютого 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Червинської М.Є., суддів: Євграфової Є.П., Мазур Л.М., Коротуна В.М., Писаної Т.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення коштів за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 9 грудня 2014 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 червня 2016 року та касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, у якому з урахуванням уточнень, просила поділити майно, набуте за час шлюбу між нею та ОСОБА_4, а саме, квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 46,40 кв.м, житловою площею 30,10 кв.м, автомобіль марки «Chevrolet Aveo», 2011 року випуску, д.н. НОМЕР_1. Свої вимоги позивач мотивувала тим, о з 11 січня 2008 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, за час шлюбу ними набуте наступне майно: квартира АДРЕСА_1, загальною площею 46,40 кв.м, житловою площею 30,10 кв.м, а також автомобіль марки «Chevrolet Aveo», 2011 року випуску, д.н. НОМЕР_1, який зареєстровано на відповідача. Згоди про порядок поділу зазначеного майна вони дійти не можуть. У листопаді 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів, посилаючись на те, що поділу підлягає не лише майно придбане за час шлюбу, а також борги, набуті за час перебування їх у шлюбі, у зв'язку із чим просив стягнути з ОСОБА_3 на його користь 118 800 грн (половина суми коштів, сплачених у погашення боргу ОСОБА_5.) відповідно до розписки від 18 травня 2010 року. А також указував на те, що частину кредиту у розмірі 74 371 грн він погасив 19 травня 2011 року за рахунок майна, що належало йому на праві особистої власності - автомобіля марки «Mitsubishi Lanser», 2006 року випуску, який він продав 18 травня 2011 року, а тому зазначав, що частка в квартирі відповідно до його внеску є його особистою приватною власністю. Справа судами розглядалась неодноразово. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 9 грудня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 за кожним. У задоволенні решти вимог ОСОБА_3 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 8 червня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 118 800 грн в порядку поділу спільного майна подружжя. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення в частині задоволення первісного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду в частині задоволення зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції. Судові рішення в частині відмови в поділі автомобіля марки «Chevrolet Aveo», 2011 року випуску, д.н. НОМЕР_1 до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (ст. 335 ЦПК України). Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-МІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає відхиленню, а касаційна скарга ОСОБА_3 частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, задовольняючи частково первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, виходив із того, що спірне майно було придбано колишнім подружжям у період шлюбу, а тому воно є спільною сумісною власністю; відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4, суд виходив з недоведеності заявлених ним позовних вимог. Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 про стягнення коштів та задовольняючи позов в цій частині, виходив із того, що за положеннями статті 65 СК України у разі укладення одним з подружжя за час шлюбу договору позики в інтересах сім'ї предметом поділу спільного сумісного майна подружжя буде не тільки майно, а й борги за цим договором. Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна з огляду на наступне. Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Частиною 3 ст. 61 СК України передбачено, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім᾽ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Як роз᾽яснено в п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з᾽ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов᾽язаннями, що виникли в інтересах сім᾽ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Судом встановлено, що з 11 січня 2008 року по 2 квітня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі. 10 червня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ «Кредит ОСОБА_6» було укладено договір про надання споживчого кредиту для придбання житла на вторинному ринку нерухомості з кінцевим терміном повернення до 12 червня 2017 року. 10 червня 2010 року ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_1 за 435 495 грн 50 коп. Так, заперечуючи проти позову щодо розподілу вищевказаної квартири, ОСОБА_4 указував на те, що зазначене ним майно придбано за особисті кошти, оскільки кредит, який брався на купівлю квартири він погасив за особисті кошти, отримані ним за договором позики від 18 травня 2010 року, решту коштів на придбання квартири він вніс за реалізований ним автомобіль, який належав йому на праві особистої власності, оскільки був придбаний до шлюбу. За правилами ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Судами встановлено, що 18 травня 2011 року ОСОБА_4 продав автомобіль марки «Mitsubishi Lanser», 2006 року випуску, придбаний ним до шлюбу (10 серпня 2006 року), за 74 371 грн. ОСОБА_4 не доведено того, що він витратив зазначені кошти на купівлю спірної квартири, отримані ним саме від реалізації належного йому на праві особистої власності автомобіля. Так, з матеріалів справи також вбачається, що підставі розписки від 18 травня 2010 року ОСОБА_4 отримав у позику 30 тис. дол. США, які повернуто позикодавцеві 9 червня 2014 року, тобто після розірвання шлюбу. Суд, визнаючи за сторонами право власності по Ѕ частині квартири за кожним, на підставі вищевказаних правових норм вірно виходив з того, що оскільки докази того, що гроші, отримані відповідачем від позики, від продажу автомобілю, були використані саме на придбання спірної квартири, не надані, й з врахуванням того, що спірна квартира придбана за час шлюбу, тому вона є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між сторонами в рівних частках. Оскільки відповідачем не доведено придбання спірної квартири за особисті кошти, висновок суду про те, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя є правильним. Доводи відповідача про те, що спірна квартира придбана ним за особисті кошти спростовуються матеріалами справи та на правильність висновків судів не впливають. Проте погодитись з висновком суду про стягнення з позивача половини боргового зобов'язання відповідача погодитись неможливо з огляду на наступне. У статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. З тексту вищевказаної розписки вбачається, що ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_5 30 тис. дол.. США. У розписці про отримання грошей, не зазначено на які цілі бралася позика та не зазначено, що позивач як дружина надала згоду на її отримання (т. 1 а.с. 86). А тому з висновоком суду про стягнення з позивача суми боргу погодитись неможливо, оскільки висновок суду не узгоджується з правилами ст. 1046 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови про стягнення суми з ОСОБА_3 та задовольняючи позов в цій частині, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212-213, 315 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, дійшов передчасного висновку, що отримані ОСОБА_4 кошти в борг створюють солідарний обов'язок для подружжя. Той факт, що розписка написана ним і кошти отримані за час шлюбу з ОСОБА_3, не свідчить про те, що договір позики було укладено в інтересах сім'ї, кошти було використано в інтересах сім'ї, що остання давала згоду на укладення такого договору і знала про нього. Зазначені юридично важливі обставини позивач не довів, що є його процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України). Апеляційний суд на вказане уваги не звернув, фактично обмежившись посиланням на покази свідків поклав, на ОСОБА_3 обов'язок по сплаті боргу чоловіка, на отримання якого вона, як дружина, в установленому законом порядку згоди не надавала. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, апеляційним судом не встановлені, його судове рішення в частині вирішення зустрічного позову не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності і обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 червня 2016 року в частині позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ квартири залишити без змін. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 червня 2016 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення коштів скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. Червинська Судді:Є.П. Євграфова В.М. Коротун Л.М. Мазур Т.О. Писана http://reyestr.court.gov.ua/Review/64831103
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Гуменюка В.І. Суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Онопенка В.В., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 січня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, а також за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, в с т а н о в и л а : У листопаді 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Зокрема, позивач просив включити до маси майна, що підлягає поділу, погашене ним зобов’язання перед АКБ «Укрсоцбанк» за кредитним договором від 14 червня 2005 року у розмірі 428 326 грн. 50 коп. ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, в якому також просила поділити спільне майно колишнього подружжя, зокрема, просила включити до маси майна, що підлягає поділу, автомобіль марки «Suzuki Grand Vitara», 2006 року випуску, та зобов’язання перед АКБ «Укрсоцбанк» за укладеним нею 29 березня 2006 року кредитним договором, за кошти якого був придбаний зазначений автомобіль. Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 червня 2010 року первісний та зустрічний позови задоволено частково. Виділено та визнано право власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА 1 вартістю 862 600 грн.; легковий автомобіль марки «Mercedes Benz», 1996 року випуску, державний номерний знак НОМЕР 1, вартістю 78 948 грн. 10 коп.; мікроавтобус марки «Mercedes Benz», 1987 року випуску, державний номерний знак НОМЕР 2, вартістю 17 675 грн.; земельну ділянку НОМЕР 3 площею S по АДРЕСА 2, вартістю 98 418 грн.; земельну ділянку НОМЕР 4, яка розташована по АДРЕСА 3 та садовий будинок АДРЕСА 3, загальною вартістю 121 200 грн. Визнано за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку по АДРЕСА 4, вартістю 1 014 200 грн.; автомобіль марки «Suzuki Grand Vitara», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР 5, вартістю 147 239 грн. 94 коп., на загальну суму 1 161 439 грн. 94 коп. Обов’язок виконати зобов’язання за кредитним договором від 29 березня 2006 року залишено за ОСОБА_2. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 392 142 грн. 98 коп. В решті позовів відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано право власності за ОСОБА_1 на наступне майно: мікроавтобус марки «Merсedes Benz» 1987 року випуску, державний номерний знак НОМЕР 2, вартістю 17 675 грн.; легковий автомобіль марки «Merсedes Benz», 1996 року випуску, державний номерний знак НОМЕР 1, вартістю 78 948 грн. 10 коп.; S частку квартири АДРЕСА 1, вартістю 431 300 грн.; S частку земельної ділянки площею D га, розташовану по АДРЕСА 2, вартістю 49 209 грн.; S частину садового будинку розташованого АДРЕСА 3, вартістю 5 000 грн. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано право власності за ОСОБА_2 на наступне майно: легковий автомобіль марки «Suzuki Grand Vitara», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР 5, вартістю 147 239 грн. 94 коп.; S частку квартири АДРЕСА 1, вартістю 431 300 грн.; S частку земельної ділянки площею D га, розташовану по АДРЕСА 2, вартістю 49 209 грн.; S частку садового будинку, розташованого АДРЕСА 3, вартістю 5 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 користь ОСОБА_1 25 308 грн. 42 коп. доплати за різницю у вартості поділеного майна. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 75 722 грн. 20 коп. кредитних зобов’язань перед АКБ «Укрсоцбанк» за кредитним договором від 29 березня 2006 року. В решті позовів відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 січня 2013 року у відкритті касаційного провадження у даній справі відмовлено. У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просив скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ч. 4 ст. 65 Сімейного кодексу України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявника ОСОБА_1 та ОСОБА_3, яка надає ОСОБА_1 правову допомогу, на підтримання заяви, а також ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_4 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ч. 2 ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує рішення, яке переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо установить, що воно є незаконним. Згідно з ч. 1 ст. 61 СК України об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Під майном ч. 1 ст. 190 ЦК України має на увазі окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина 4 ст. 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Отже, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов’язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім’ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім’ї. Судом установлено, що за кошти, одержані ОСОБА_2 за укладеним в період шлюбу кредитним договором з банком АКБ «Укрсоцбанк» було придбано автомобіль марки «Suzuki Grand Vitara», який рішенням суду визнано об’єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1. За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначений кредитний договір створив обов’язки щодо повернення кредиту і для ОСОБА_1 та правильно стягнув з нього половину вартості погашеного ОСОБА_2 кредиту на її користь. Також, судом установлено, що кошти, одержані ОСОБА_1 за кредитним договором з банком АКБ «Укрсоцбанк», використані ним не на задоволення потреб сім’ї, а на інші потреби. Встановивши такі обставини, суд також дійшов правильного висновку про те, що цей договір не створює обов’язки для ОСОБА_2. В ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як суду касаційної інстанції від 19 травня 2010 року, а також в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2011 року, постановлених у справах з подібних правовідносин, на які як на приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції ч. 4 ст. 65 СК України посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суди касаційної інстанції також виходили з того, що договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо договір укладено в інтересах сім’ї, а майно, одержане за цим договором, фактично використане на задоволення потреб сім’ї. Таким чином, судом касаційної інстанції однаково і правильно застосовано ч. 4 ст. 65 СК України у справах з подібних правовідносин, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ Договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім’ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім’ї. Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на задоволення потреб сім’ї, а на інші потреби, не створює обов‘язків для іншого з подружжя. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/d96eb0b96b6541e4c2257b97001cc055?OpenDocument
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання, визнання майна об’єктом спільної сумісної власності та його розподіл за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом. Позивачка зазначала, що 7 вересня 1996 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб, від якого вони мають троє дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3. За час шлюбу подружжя набуло у власність рухоме та нерухоме майно. Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 1 березня 2011 року шлюб між сторонами було розірвано. У період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 збудували будинок за АДРЕСА_1, який при введенні в експлуатацію був зареєстрований по ? частині за кожним із подружжя. У 2006 році було придбано земельну ділянку несільськогосподарського призначення за АДРЕСА_2, загальною площею S_1, на якій збудовано приміщення шиномонтажу та встановлено все необхідне обладнання. У 2008 році ними було придбано автомобіль марки КІА. ОСОБА_1 просила поділити зазначене майно та виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності. У березні 2014 року ОСОБА_1 збільшила позовні вимоги та просила визнати спільною сумісною власністю подружжя: вказану земельну ділянку несільськогосподарського призначення; нежитлову будівлю (майстерню з шиномонтажу) загальною площею S_2, позначену на плані літерою «А»; навіс, позначений на плані літерою «Б»; вимощення, позначене на плані літерою «І»; ворота, позначені на плані яу № 1, огорожі, позначені на плані під № 2, 3, які розташовані за АДРЕСА_2; обладнання майстерні із шиномонтажу, розташованої за вказаною адресою: стаціонарний верстат дископравильний «Аракс», шиномонтажний верстат AS-904, гайкокрут 1/2 900НМ (композит) Rodcraft, з’єднувальний ніпель 1/4 AG, пістолет підкачки В (12 bar), головка 1/2 довга 17 мм, верстат МТ-2820+TL (230/1/50-60), вулканізатор NV-002, два домкрати пневматичних, азотний генератор HN-6I27 НРММ; автомобіль легковий комбі-В, марки КІА, 2008 року випуску. Позивачка просила суд провести поділ спільного сумісного майна подружжя, набутого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час перебування у шлюбі, та визнати за ними право власності по ? частині спільного майна за кожним. Крім того, позивачка просила виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, виділити їй зі спільної часткової власності: житловий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_3, житлову кімнату, позначену на плані 1-9, площею S_4, житлову кімнату, позначену на плані 1-10, площею S_5; нежитлові господарські споруди: гараж, позначений на плані літерою «Б», підвал, позначений на плані літерою «під. Б» за цією ж адресою; частину земельної ділянки із загального розміру S_6 призначену для будівництва та обслуговування будинку за вказаною адресою; виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, виділити ОСОБА_2 зі спільної часткової власності: житловий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_3, житловою площею S_6, житлову кімнату, позначену на плані 1-3, площею S_7; нежитлові господарські споруди: баню, позначену на плані літерою «В», вбиральню, позначену на плані літерою «Г», літній душ, позначений на плані літерою «Г1» за цією ж адресою; частину земельної ділянки із загального розміру S_6, призначену для будівництва та обслуговування будинку за вказаною адресою. ОСОБА_1 просила також залишити в спільному користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в житловому будинку за АДРЕСА_1: веранду, позначену на плані 1-1, площею S_8, коридор, позначений на плані 1-1, площею S_9, кухню, позначену на плані 1-4, площею S_10, коридор, позначений на плані 1-5, площею S_11, кладову, позначену на плані 1-6, площею S_12, туалет, позначений на плані 1-7, площею S_13, ванну, позначену на плані 1-8, площею S_14; нежитлові господарські споруди: вимощення, позначене на плані І, колонку, позначену на плані IV, вимощення, позначене на плані II, огорожу 1, ворота 2, огорожу 3, огорожу 4. Крім того, позивачка просила витребувати від ОСОБА_2 та передати їй автомобіль марки «Фольксваген», державний номер НОМЕР_1, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та ключі; автомобіль після розірвання шлюбу в травні 2011 року придбала позивачка, однак використовує його ОСОБА_2. У лютому 2014 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов та просив суд встановити факт спільного проживання однією сім’єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з весни 2011 року по листопад 2013 року; визнати об’єктом права спільної сумісної власності автомобіль «Фольксваген», 2006 року випуску, державний номер НОМЕР_1, визнати за ним право власності на цей автомобіль, стягнувши з нього компенсацію за ? частину вказаного автомобіля на користь ОСОБА_1 у сумі 36 тис. грн; визнати право власності та виділити ОСОБА_2 в користування автомобіль КІА, 2008 року випуску, стягнувши з неї на користь ОСОБА_2 компенсацію ? частини вартості цього автомобіля; виділити ОСОБА_2 в користування причіп «Турист», 2000 року випуску, стягнувши з нього на користь ОСОБА_1 компенсацію за ? частину його вартості в сумі 1 500 грн; стягнути з ОСОБА_1 на його користь 124 тис. 870 грн за проведення реконструкції житлового будинку за АДРЕСА_1; відмовити в частині розподілу земельної ділянки площею S_1 несільськогосподарського призначення, яка розташована за АДРЕСА_2, та призначена для будівництва та обслуговування майстерні із шино монтажу, магазину, кафе, нежитлової будівлі майстерні із шиномонтажем загальною площею S_2, що розташовані за вказаною адресою, обладнання майстерні із шиномонтажу, а саме: стаціонарний дископравильний верстат «Аракс», шиномонтажний верстат AS-904, гайкокрут 1/2 900 НМ (композит) Rodcraft, з’єднувальний ніпель 1/2 AG, пістолет підкачки В (12 bar), головка 1/2 довга 17 мм; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у справі. Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7 жовтня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково: встановлено факт спільного проживання сторін однією сім’єю з весни 2011 року по листопад 2013 року; визнано об’єктом права спільної сумісної власності автомобіль «Фольксваген», 2006 року випуску; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання спільним майном подружжя автомобіля КІА, 2008 року випуску скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано цей автомобіль спільною сумісною власністю подружжя, визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності за кожним по ? частині спірного автомобіля. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та прийняття нового рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 57, 60, 61 та 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 7 вересня 1996 року було укладено шлюб, від якого вони мають троє дітей – доньку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та синів ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3. 1 березня 2011 року рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області шлюб між сторонами розірвано. 22 жовтня 2001 року ОСОБА_2 набув статусу фізичної особи –підприємця (далі – ФОП). 13 грудня 2006 року ОСОБА_2 придбав за договором купівлі-продажу в Уманській міській раді земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею S_1 за АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування шиномонтажної майстерні, магазину та кафе (т. 1, а. с. 13-14). Державний акт на право власності на земельну ділянку був оформлений на ОСОБА_2. На цій земельній ділянці було збудовано та введено в експлуатацію закінчений будівництвом об’єкт – шиномонтажну майстерню, про що було видано відповідне свідоцтво на право власності (т. 1, а. с. 27). Після закінчення будівництва було придбано: 18 лютого 2009 року – верстат для рихтування автомобільних коліс, 24 грудня 2008 року – шиномонтажний верстат АS-904, гайкокрут ? 900 НМ та з’єднувальний ніпель. 9 квітня 2009 року придбано пістолет підкачки В (12 bar), головку 17 мм довгу, тальк, верстат МТ-2820+TL, вулканізатор NV, два домкрати пневматичних, азотний генератор HN-6127. Суди встановили, що на придбання цього майна 13 грудня 2006 року, 15 квітня 2008 року, 10 вересня 2008 року ОСОБА_2 брав кредити в банку, при цьому земельна ділянка була придбана для здійснення підприємницької діяльності, з цією ж метою за кредитні кошти було придбано й відповідне обладнання. Суд першої інстанції, відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні позову, виходив з того, що майно ФОП не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому поділу не підлягає. Скасувавши рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спільним майном подружжя автомобіля КІА та задовольнивши частково позов, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що на підставі статті 60 СК України вказаний автомобіль є спільним майном подружжя, та визнав за кожним із них право власності на ? частину цього транспортного засобу. В іншій частині суди погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що майно ФОП, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, на яку посилається у своїй заяві ОСОБА_1, містяться висновки про те, що в силу положень частини першої статті 61 СК України спільним майном подружжя може бути й майно, яке використовується для господарської діяльності ФОП за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України). Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України. Так, згідно зі статтею 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. ФОП, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Отже, майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна. Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно ФОП може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя. У справі, яка переглядається, суд встановив, що майно (земельна ділянка, обладнання шиномонтажної майстерні) ОСОБА_2 набув в період шлюбу та використовує його для здійснення підприємницької діяльності. Однак, зробивши висновок про те, що решта спірного майна перебуває у правовому режимі спільної сумісної власності подружжя, суди зазначили, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання належить ОСОБА_2, як ФОП, натомість не з’ясували, чи це майно було придбано за рахунок належних подружжю коштів. При цьому сама по собі обставина, що обладнання майстерні було придбане ОСОБА_2 за кредитні кошти не свідчить про те, що ці кошти були його особистою власністю. Крім того, суди не врахували, що способи та порядок поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються статтею 71 СК України і що сутність такого поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі. Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Отже, судові рішення в частині визнання за кожним з подружжя права власності на ? частину автомобілів вказаним нормам закону не відповідають. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності обчислення, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2015 року та рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 червня 2016 року у справі 6-1752цс15 Системний аналіз статей 57, 60 та 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя. Майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Однак, зробивши висновок про те, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання хоч і набуті в період шлюбу, проте використовується ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності, суди дійшли помилкового висновку, що це майно не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому поділу не підлягає. Крім того, суди не врахували, що способи та порядок поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються статтею 71 СК України і що сутність такого поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CEEA8FB121CA9DC4C2257FED00493DA1
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року, встановила: У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що у провадженні відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції (далі – ВДВС Рівненського МУЮ) перебуває виконавче провадження НОМЕР_1 про примусове виконання ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 15 лютого 2013 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. 19 лютого 2013 року головний державний виконавець ВДВС Рівненського МУЮ в порядку виконання судового рішення, провів опис майна та наклав на нього арешт, про що склав відповідний акт. Вказане майно (окрім генератора) належить позивачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року укладеного між ним та ОСОБА_2. Просив визнати за ним право власності на вказане майно та зняти з нього арешт. У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 24 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки укладений без її письмової згоди, необхідної для відчуження спільного майна подружжя. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу майна від 24 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 57, 60, 61, 63, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та статті 52 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити. На підтвердження наведених у заяві доводів ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року, від 4 грудня 2013 року, від 24 грудня 2014 року, від 17 жовтня 2012 року, від 23 квітня 2014 року, від 6 травня 2015 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу майна для виготовлення меблів за ціною 117 400 грн. Майно для виробництва меблів, зазначене в договорі є спільним майном подружжя, оскільки було придбане протягом 2007-2008 років за спільні кошти подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна для виготовлення меблів від 24 грудня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірне майно є цінним, набуте під час шлюбу і відповідно до вимог статей 60, 63, 65 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження цінного майна (за договором купівлі-продажу), що є спільною сумісною власністю подружжя, одним із них, без згоди на те іншого подружжя є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2012 року, від 6 травня 2015 року, від 23 квітня 2014 року, від 24 вересня 2014 року, від 24 грудня 2014 року в справах про поділ майна подружжя, що є спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину спільного майна суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справи на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, виходив з того, що суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не врахували вимог статей 57, 60, 61 СК України, статті 52 ЦК України, оскільки майно подружжя, що підлягає поділу, придбане одним з подружжя як фізичною особою-підприємцем. В рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року в справі про поділ майна подружжя, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки відповідач перебуваючи у шлюбі придбав нерухоме майно за договором купівлі-продажу, в якому був визначений покупцем, як фізичною особою-підприємцем, тому відповідно до положень статей 57, 61 СК України, статті 52 ЦК України зазначене майно фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Отже, порівняння вищезазначених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням, яке просить переглянути заявник не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим правовим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог в частині визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя з огляду на те, що відповідач будучи під час шлюбу як фізичною особою-підприємцем купуючи майно для здійснення підприємницької діяльності та відчужуючи це майно діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності з урахуванням положень статей 57, 60, 61 СК України. Відтак, аналіз зазначених судових рішень дає підстави для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм статей 57, 60, 61 СК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте за спільні кошти подружжя за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Статтею 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути: будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця. Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України. Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Отже, майно фізичної особи – підприємця, як майно для професійної діяльності члена сім’ї і яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім”ї, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року. Водночас у справі, яка переглядається, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 суди без встановлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя. За таких обставин висновок судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах статті 57, 60, 61 СК України. Тому судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 16 вересня 2014 року, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК (у справі № 6-1327цс 15) Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статті 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця. Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України. Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Згідно із частинами 1, 2 статті 52 ЦК України, фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сім’ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AC1925C6B839E3A2C2257FDA004C8C0F
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, встановила : У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, посилаючи на те, що в період шлюбу з ОСОБА_2 з 7 серпня 1971 року, який було розірвано рішенням суду від 4 травня 2011 року, ними було придбано майно : житловий будинок АДРЕСА_1, на місці якого вони побудували новий, а потім продали його та купили квартиру АДРЕСА_2; у кредит автомобіль «Опель Астра», державний номерний знак НОМЕР_1, який був зареєстрований на ім’я відповідача; пасажирський автобус ЛІАЗ, державний номерний знак НОМЕР_2, зареєстрований на його ім’я. У лютому 2011 року ОСОБА_2 без його згоди перереєструвала на ОСОБА_3 автомобіль «Опель Астра», а автобус здала на металобрухт. Враховуючи вищевикладене, позивач просив у порядку поділу майна подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2, стягнути з ОСОБА_2 на його користь вартість 1/2 частини автомобіля «Опель Астра» д.н.з. НОМЕР_3 у розмірі 61 796 грн. 87 коп. та 1/2 частини автобуса ЛІАЗ у розмірі 11 990 грн. Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 24 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 4 лютого 2015 року, позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 за кожним. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість 1/2 частини автомобіля «Опель Астра», державний номерний знак НОМЕР_3, у розмірі 61 796 грн. 87 коп. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року ОСОБА_2 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів у справі в частині стягнення грошової компенсації 50% вартості автомобіля з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статей 60-69 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 7 серпня 1971 року, що підтверджується повторним свідоцтвом про шлюб, виданим 10 березня 2011 року Центральним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Кременчуцького міського управління юстиції Полтавської області. В період шлюбу сторони придбали трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_2, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 16 березня 2004 року, посвідченого ОСОБА_4, приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу, р. НОМЕР_4, оформивши її на ОСОБА_2, за заявою ОСОБА_1 про згоду на придбання ОСОБА_2 зазначеної квартири за кошти, що належать їм на праві спільної сумісної власності. Також в період шлюбу сторони придбали в кредит автомобіль «Опель Астра Класик» НОМЕР_1, який був зареєстрований на ім’я відповідачки, та пасажирський автобус ЛІАЗ, державний номерний знак НОМЕР_2, зареєстрований на ім’я позивача. Згідно висновку судової автотоварознавчої експертизи НОМЕР_5 від 22 грудня 2014 року вартість автомобіля становить 123 593 грн. 75 коп. Відповідно до довідки Кременчуцького ВРЕР ДАІ від 31 травня 2013 року за НОМЕР_6 автомобіль «Опель Астра Класик» НОМЕР_1 з 18 липня 2006 року по 19 березня 2011 року був зареєстрований за ОСОБА_2. 19 березня 2011 року вказаний транспортний засіб знято з обліку та перереєстровано на ОСОБА_3 – сина сторін у справі. Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 4 травня 2011 року шлюб між сторонами розірвано. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, зокрема, стягуючи 1/2 частину вартості автомобіля «Опель Астра Класик», суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, цінним майном, а відповідачка розпорядилася ним на власний розсуд без письмової згоди позивача. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що оскільки спірний автомобіль був придбаний сторонами в період шлюбу, то він є спільною сумісною власністю сторін і може бути предметом поділу між ними, а обов’язок по поверненню кредиту, отриманого і використаного в інтересах сім’ї, лежав на кожному з подружжя як солідарному боржнику, а тому витрати одного з подружжя за рахунок власних коштів на погашення їх спільного боргу підлягають врахуванню при поділі майна та визначені розміру компенсації за належну одному з подружжя частку в ньому. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статей 60-69 СК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Судом встановлено, що згідно кредитного договору від 22 липня 2008 року ВАТ «УкргазБанк» надав ОСОБА_2 кредит у сумі 69 546,00 грн. на строк з 22 липня 2008 року по 21 липня 2012 року для придбання автомобіля «Опель Астра Класик» д.н.з. НОМЕР_1, 2008 року випуску, який для забезпечення виконання зобов’язань того ж дня було прийнято в заставу. З ухвали Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області внаслідок розгляду справи за нововиявленими обставинами вбачається, що поточні платежі за кредитом здійснювалися від імені ОСОБА_2, що підтверджено квитанціями про сплату коштів за кредит (а.с. 94-109, т.2). Листом виданого ПАТ «ПУМБ» встановлено, що ОСОБА_2 повністю виконала свої кредитні зобов’язання за кредитним договором від 11 березня 2011 року (а.с. 127, т.2). Згідно облікової картки приватного АМТ встановлено, що кредит погашено 19 березня 2011 року (а.с. 92, т.2). 19 березня 2011 року спірний транспортний засіб було знято з обліку та перереєстровано на ОСОБА_3 – сина сторін у справі. Враховуючи вищезазначене та встановлені фактичні обставини, можна дійти висновку, що у подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за рахунок останніх автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору, також виникає зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідачки 1/2 частини вартості спірного автомобіля, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов правильного висновку, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, цінним майном, а відповідачка розпорядилася ним на власний розсуд без письмової згоди позивача, а тому позивач має право на 1/2 грошової компенсації вартості спірного транспортного засобу. Однак, судами не було взято до уваги, що праву на спільну сумісну власність грошових коштів, отриманих внаслідок реалізації автомобіля, кореспондується боргове зобов’язання – повернення кредитних коштів, отриманих на придбання спірного транспортного засобу. Для правильного вирішення справи необхідно встановити за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення їх спільного боргу, чи не вносились відповідачкою її особисті кошти в рахунок погашення кредитного зобов’язань, чи не зміниться розмір компенсації внаслідок відчуження спільного сумісного майна внаслідок врахування внесених у рахунок виконання спільного боргу іншим із подружжя особистих коштів. Однак встановлення цих обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення 1/2 частини вартості автомобіля «Опель Астра Класик» д. н. з. НОМЕР_3 з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 4 лютого 2015 року, рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 24 грудня 2014 року в частині стягнення 1/2 вартості автомобіля Опель Астра Класик д.н.з. НОМЕР_3 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція (у справі № 6-486цс16) Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за рахунок останніх автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору, також виникає зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5DC4EF005A7E7A11C2257FA4003078E6
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що 24 липня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки НОМЕР_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором НОМЕР_2. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_2 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Позивачка зазначала, що з 5 лютого 1993 року перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2, вказану квартиру набули під час шлюбу, тому вона належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя, передана в іпотеку банку без письмової та нотаріально завіреної її згоди як співвласника, тому просила визнати вказаний договір іпотеки недійсним та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис від 24 липня 2007 року НОМЕР_3 про державну реєстрацію заборони відчуження нерухомого майна за договором іпотеки від 24 липня 2007 року НОМЕР_1. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 24 липня 2007 року НОМЕР_1, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_4. В решті позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Кей-Колект» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 6 Закону України «Про іпотеку» та статті 60 СК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_5 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що з 5 лютого 1993 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу НОМЕР_5, виданим 5 лютого 1993 року відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м. Берлін Федеративної Республіки Німеччина, із проставленням апостилю. За даними договору купівлі-продажу нерухомості, укладеного 13 жовтня 1995 року між ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_2, зареєстрованим Київською універсальною біржею від 13 жовтня 1995 року за реєстровим НОМЕР_6, ОСОБА_2 придбав у власність квартиру АДРЕСА_1. Право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1, як особисту власність зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації 31 жовтня 1995 року, про що зроблено запис до реєстраційної книги НОМЕР_7. 24 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії в сумі 199 900 доларів США до 24 липня 2017 року зі сплатою 13,2 % річних. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань 24 липня 2007 року між банком і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки НОМЕР_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_2 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), який є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ПАТ «УкрСиббанк» за оплату передало ТОВ «Кей-Колект» право вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 липня 2007 року, та у цей же день укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого ТОВ «Кей-Колект» набуло прав іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним з ОСОБА_2 24 липня 2007 року. 18 квітня 2014 року ТОВ «Кей-Колект» заявило про звернення стягнення на предмет іпотеки, про що направило повідомлення боржнику. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що квартира, яка є предметом іпотеки за оспорюваним позивачем договором іпотеки, є її та іпотекодавця ОСОБА_2 спільною сумісною власністю, передана в іпотеку без її на те згоди та без виділення частки ОСОБА_2 в натурі. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що на час укладення спірного іпотечного договору іпотекодавцем було зазначено, що спірний будинок не є об’єктом спільної сумісної власності, оскільки право власності оформлено після розірвання шлюбу, інших співвласників встановлено не було, а тому є правильним висновок судів про недоведеність позивачем тих обставин, що укладення іпотечного договору від 20 липня 2007 року на підставі тих документів, що були надані відповідачем ОСОБА_7 , без її згоди свідчить про необхідність визнати недійсним вказаний договір, як такий, що не відповідає вимогам статей 203, 215 ЦК України. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не надав оцінки доводам ПАТ КБ «ПриватБанк», який вказував, що ОСОБА_4 при передачі житлового будинку в іпотеку умисел приховав той факт, що будинок набуто під час його перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачкою. Так, в анкеті-заявці на видачу кредиту ОСОБА_4 зазначив у графі «сімейний стан», що він не одружений; зазначені відомості були відсутні і у його паспорті громадянина України. Крім того, у договорі купівлі-продажу спірного житлового будинку міститься вказівка про те, що покупець на момент купівлі будинку у зареєстрованому та фактичному шлюбі не перебуває та будинок не знаходиться у сумісній власності. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року суд виходив із того, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_9 у шлюбі не перебував, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, 23 квітня 2007 року та 23 квітня 2008 року, які подавались ним до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_9 також підтвердив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про те, що спірна квартира належить йому на праві особистої власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має ОСОБА_9 засвідчив і в договорі іпотеки. Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25 липня 2005 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_8 і що остання не надала ОСОБА_9 згоди на укладення цього договору. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, рішення в якій переглядаються, судом встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу НОМЕР_5 між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, виданим 5 лютого 1993 року відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м. Берлін Федеративної Республіки Німеччина, із проставленням апостилю. Однак, судом також встановлено, що: при укладенні кредитного договору від 24 липня 2007 року ОСОБА_2 надав банку заяву, якою підтвердив, що на момент набуття права власності на квартиру АДРЕСА_1, в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебував та дана квартира не є спільною сумісною власністю (т. 2, а.с. 18); паспорт ОСОБА_2, виданого Голосіївським РУГУ МВС України в м. Києві 8 серпня 1996 року, будь-яких відміток щодо сімейного стану позичальника не містить; з Реєстраційної посвідки Київського міського бюро технічної інвентаризації від 17 жовтня 1995 року вбачається, що АДРЕСА_1, є особистою власністю ОСОБА_2 (т. 2, а.с. 17); з довідки від 6 липня 2007 року вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований та проживає у спірній квартирі, сім’я складається з одного чоловіка, а в розділі «Родинні відносини» не відображено перебування його у шлюбних відносинах (т. 2, а.с. 20). Враховуючи встановлені фактичні обставини та наявні в матеріалах справи доводи, що свідчать про те, що на час укладення договору іпотеки 24 липня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і що остання не надала ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору, а сам ОСОБА_2 приховав цю інформацію, не лише не повідомивши про це банк, а повідомив про протилежне, тому суди дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Таким чином, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 у позові. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання недійсним договору іпотеки відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» 393 грн. 60 коп. понесених ним судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-533цс16 За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5E3D27953753EB5DC2257F8D0045C745
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору іпотеки недійсним, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про визнання права спільної сумісної власності за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ«УкрСиббанк») про визнання договору іпотеки недійсним, мотивуючи вимоги тим, що 8 листопада 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1. Позивач зазначив, що предмет іпотеки є об’єктом спільної сумісної власності, оскільки набутий ОСОБА_2 у власність за час шлюбу з ним, однак, порушуючи вимоги частини другої статті 6 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV), статті 369 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), без його згоди як співвласника спірної квартири ОСОБА_2 передала її в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк». Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини, просив суд визнати недійсним зазначений договір іпотеки на підставі статей 203, 215, 369 ЦК України. 31 жовтня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – ПАТ «УкрСиббанк», про визнання права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано за ним право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним договір іпотеки, укладений 8 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 щодо передачі в іпотеку зазначеної квартири; вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі – ТОВ «Кей-Колект») відхилено, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року залишено без змін. 28 серпня 2015 року до Верховного Суду України звернулося ТОВ «Кей-Колект» із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статті 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), статей 182, 203 й 215 ЦК України, пункту 1 частини першої статті 4 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та частини третьої статті 6 Закону № 898-IV, а також із підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У зв’язку із цим ТОВ «Кей-Колект» просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним та визнання права спільної сумісної власності. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 8 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 168 тис. грн зі ставкою 17,5 % річних (а.с. 73). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (а.с. 7, 72). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_2 на підставі договору, укладеного 21 лютого 1994 року між нею та ОСОБА_4, за умовами якого остання передала у власність ОСОБА_2 спірну двокімнатну квартиру, що належала ОСОБА_4 згідно зі свідоцтвом про право особистої власності на квартиру, виданим 12 січня 1994 року Міським виробничим управлінням житлово-комунального господарства на підставі рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради народних депутатів від 27 червня 1991 року, в обмін з доплатою на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, що належала ОСОБА_2 згідно зі свідоцтвом на право особистої власності на квартиру, виданим Хмельницьким міським управлінням житлово-комунального господарства 4 січня 1994 року на підставі рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради народних депутатів від 27 червня 1991 року. Договір міни нотаріально посвідчений та зареєстрований (а.с. 11–12, 98). Суди також установили, що з 23 березня 1986 року до 18 лютого 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі (а.с. 16–17). 12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» (клієнт) та ТОВ «Кей-Колект» (фактор) укладено договір факторингу, за умовами якого банк відступив фактору своє право вимоги до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за договорами кредиту та іпотеки від 8 листопада 2006 року, а також договір відступлення права вимоги за оспорюваним договором іпотеки (а.с. 147–149, 204–209, 211–214). Листами від 15 грудня 2011 року АКІБ «УкрСиббанк» повідомило ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про відступлення ТОВ «Кей-Колект» прав вимоги за укладеними договорами (а.с. 217, 219). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Відповідно до частини третьої статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону № 898-IV, статті 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку (заставу) лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників, тому договір іпотеки є недійсним, оскільки такої згоди ОСОБА_1 не було. ТОВ «Кей-Колект» посилається на невідповідність ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року викладеному у постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року (справа № 6-44цс11) та 16 травня 2012 року (у справі № 6-36цс12) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Зазначені постанови прийняті у справах про визнання недійсними договорів іпотеки, укладених чоловіком без згоди жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, щодо передачі в іпотеку майна, набутого ними за час спільного проживання. У цих постановах Верховний Суд України зазначив, що в разі, якщо на момент укладення оспорюваного правочину особа у шлюбі не перебувала, фактичного проживання чоловіка та жінки однією сім’єю не встановлено, особа вважається єдиним власником нерухомого майна, діє на власний розсуд відповідно до норм чинного законодавства, підстав для визнання укладеного нею договору іпотеки недійсним у зв’язку з відсутністю згоди усіх співвласників немає. Порівняння змісту постанов Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року, наданих заявниками для порівняння, зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що ця ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в зазначених постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Крім того, ТОВ «Кей-Колект» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Як приклад неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права заявник надав рішення та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня й 22 серпня 2012 року, 6 листопада 2013 року, 16 квітня 2014 року, 11 лютого та 15 липня 2015 року в справах про визнання права власності та визнання договору іпотеки недійсним. Рішенням від 25 липня 2012 року суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання права власності та визнання договору іпотеки недійсним на підставі того, що факт проживання чоловіка й жінки однією сім’єю і належніcть їм майна на праві спільної сумісної власності встановлено тільки рішенням суду, а на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був іпотекодавець. В ухвалі від 22 серпня 2012 року суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який установив, що нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки та складають 13/100 частин багатоквартирного будинку, конкретно визначені й відокремлені від решти 87/100 частин, є самостійними об’єктами права власності, – приватизованими квартирами, які окремо обліковуються в органах бюро технічної інвентаризації; позивач відповідно до положень статті 319 ЦК України на власний розсуд розпорядився належним йому на праві власності майном, оскільки володів ним на праві приватної, а не спільної сумісної власності, а в договорі іпотеки зазначив, що предмет іпотеки придбаний за його особисті кошти та є його особистою власністю. Зазначені ухвали від 25 липня й 22 серпня 2012 року, надані заявником для порівняння, та судове рішення, про перегляд якого подано заяву, ухвалені у справах з різними обставинами справи, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Крім того, не можуть бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права ухвали від 6 листопада 2013 року, 16 квітня 2014 року та 15 липня 2015 року, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалені у справі рішення і направив справи на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили у справах фактичні обставини, що мали значення для правильного вирішення спорів. За таких обставин відсутні підстави для висновку щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. В ухвалі від 11 лютого 2015 року суди встановили, що в іпотеку передано житловий будинок, який позивачка та відповідач придбали за договором купівлі-продажу, перебуваючи в шлюбі, однак право власності було оформлено на відповідача; після розірвання шлюбу відповідач передав зазначений будинок в іпотеку без згоди позивачки. Суди відмовили в задоволенні позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним з огляду на те, що позивачка не довела належними й допустимими доказами порушення або невизнання її прав на спірне майно іпотекодавцем та установою банку, оскільки на час укладення спірного іпотечного договору іпотекодавець зазначив, що спірний будинок не є об’єктом спільної сумісної власності, інших співвласників установлено не було. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (чинного на час набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодерження в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні й користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. У справі, яка переглядається, право спільної сумісної власності на спірну квартиру виникло в ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з укладеного 21 лютого 1994 року договору міни і, згідно зі статтею 578 ЦК України та статтею 6 Закону № 898-IV для укладення договору іпотеки необхідною була згода співвласника ОСОБА_1. Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України в разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, рішення в якій переглядається, суд встановив, що під час укладення договору міни від 21 лютого 1994 року, ОСОБА_1 надав Хмельницькій державні нотаріальній конторі заяву від 21 лютого 1994 року, у якій зазначив, що він дає згоду ОСОБА_2 на обмін нею квартири АДРЕСА_2 на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 122). Отже, ОСОБА_1 про укладення договору міни знав, на що дав свою згоду, реєстрацію права власності на майно за ОСОБА_2 не оскаржував. Згідно зі свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданим повторно 3 вересня 2013 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Хмельницькому реєстраційної служби Хмельницького міськрайонного управління юстиції у Хмельницькій області, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано 18 лютого 2000 року (а. с. 32). Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 не порушував питання про поділ майна подружжя чи виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності. ОСОБА_2, укладаючи договір іпотеки, надала довідку державного нотаріуса Першої Хмельницької державної нотаріальної контори від 8 листопада 2006 року про те, що згідно з Державним реєстром заборон власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2, станом на 8 листопада 2006 року квартира під забороною не перебуває (а. с. 75 зворот). Крім того, ОСОБА_2 подала нотаріально посвідчену заяву від 8 листопада 2006 року, в якій зазначила, що квартира АДРЕСА_1, що передається в іпотеку, є її особистою приватною власністю, оскільки набута не у шлюбі; особи, які могли б клопотати про визнання за ними права власності на квартиру, чи неповнолітніх та малолітніх дітей, які користуються цим житлом та зареєстровані в ньому, відсутні (а. с. 76, зворот). Відповідно до витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно Хмельницького бюро технічної інвентаризації від 8 листопада 2006 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2, підстава виникнення права власності – договір міни від 21 лютого 1994 року, форма власності – приватна, частка – 1/1 (а. с. 75). Про те, що спірна квартира належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, остання засвідчила і в договорі іпотеки (пункт 1.5 договору іпотеки, а. с. 8). На момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1 не перебувала. Наведене свідчить, що на час укладення договору іпотеки (8 листопада 2006 року) банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і що останній не надав ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору. Отже, мотиви задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання договору іпотеки недійсним суду першої інстанції, з якими погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, є помилковими, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині слід скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в позові із зазначених вище підстав. За таких обставин згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року в частині визнання договору іпотеки недійсним скасувати, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору іпотеки недійсним відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1912цс15 Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України від 5 червня 2003 рок № 898-IV «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України в разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/61AF2A7D44CEE803C2257F4C00476696
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2009 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «УкрСиббанк» зазначало, що 28 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США. На забезпечення виконання умов цього кредитного договору 28 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, а також договір іпотеки, предметом якого є розташований АДРЕСА_1 нежитловий комплекс, а саме кондитерський цех загальною площею 251,3 кв. м, кафе площею 257,9 кв. м, склад площею 75,8 кв. м, споруда І. Посилаючись на те, що позичальник зобов’язання за кредитним договором належно не виконував, унаслідок чого станом на 12 грудня 2008 року виникла заборгованість у розмірі 142 тис. 36 доларів США 69 центів, що за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становить 1 млн 87 тис. 112 грн 80 коп., ПАТ «УкрСиббанк», уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, просило стягнути з ОСОБА_1 вказану суму кредитної заборгованості та в рахунок погашення кредитної заборгованості звернути стягнення на вказаний предмет іпотеки. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовлено з інших підстав. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати зазначені судові рішення в частині вирішення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 6, 23, 33 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «УкрСиббанк» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, 18 лютого 2015 року та постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «УкрСиббанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 квітня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США на строк до 27 квітня 2017 року зі сплатою 13,5 % річних. На забезпечення виконання умов цього кредитного договору 28 квітня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за яким останній передав банку в іпотеку належне йому нерухоме майно – розташований АДРЕСА_1 нежитловий комплекс, а саме кондитерський цех загальною площею 251,3 кв. м, кафе площею 257,9 кв. м, склад площею 75,8 кв. м, споруду І. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 1 квітня 2010 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину зазначеного нежитлового комплексу. У зв’язку з невиконанням позичальником зобов’язань за кредитним договором станом на 12 грудня 2008 року виникла заборгованість у розмірі 142 тис. 36 доларів США 69 центів, що за офіційним курсом НБУ становила 1 млн 87 тис. 112 грн 80 коп. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 26 липня 2011 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» про визнання вказаного договору іпотеки недійсним. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції виходив з недоведеності факту укладення банком кредитного договору з ОСОБА_1 і як наслідок – відсутності зобов’язань у іпотекодавця за договором іпотеки відповідно до положень статті 548 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 17 Закону України «Про іпотеку». Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку з інших підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, яке є преюдиціальним, визнано право власності на 1/2 частину спірного предмета іпотеки за ОСОБА_3 з тієї підстави, що це нерухоме майно придбано в період її спільного проживання з ОСОБА_2. При цьому суд дійшов висновку про те, що положення статті 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки ОСОБА_3 стала співвласницею цього майна не в порядку переходу права власності від ОСОБА_2, а в момент придбання цього майна – 12 квітня 2007 року, тобто до укладення договору іпотеки. Оскільки співвласниця згідно з вимогами статей 358, 578 ЦК України, статей 5, 6 Закону України «Про іпотеку» не надавала згоди на передачу спірного майна в іпотеку, а 1/2 частина належного іпотекодавцю майна не була виділена в натурі, як того вимагає частина друга статті 6 цього Закону, то на такий предмет іпотеки не може бути звернуто стягнення. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, 18 лютого 2015 року, копії яких надані заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з урахуванням положень статті 23 Закону України «Про іпотеку» перехід права власності за рішенням суду в порядку поділу майна подружжя на частину спірного майна, що є предметом іпотеки, до одного з подружжя, не змінює статусу цього майна як іпотечного і новий власник набуває статусу іпотекодавця та має усі права й несе усі обов’язки за договором іпотеки в тому ж обсязі і на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року, копії яких надані заявником для порівняння, містяться висновки про те, що як установлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов’язується з набранням законної сили рішенням суду. Отже, правові підстави для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на момент укладення цього договору іпотеки єдиним власником предмета іпотеки, право власності на частину якого визнано указаним судовим рішенням за одним із подружжя, був другий із подружжя. З наведеного випливає, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 369, статті 578 ЦК України, частини другої статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 6 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Згідно із частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 1 квітня 2010 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину нежитлового комплексу, що є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним між банком та ОСОБА_2 28 квітня 2007 року. Тобто на момент укладення спірного договору іпотеки єдиним власником нерухомого майна – предмета іпотеки був ОСОБА_2, а відтак для укладення договору іпотеки не потребувалося згоди ОСОБА_3. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, яка переглядається, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 26 липня 2011 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» про визнання спірного договору іпотеки недійсним відмовлено. Ураховуючи те, що на час укладення договору іпотеки – 28 квітня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 і ОСОБА_3 і що остання не давала ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору, крім того, судом у визнанні вказаного договору іпотеки недійсним із цих мотивів відмовлено, правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки немає. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини другої статті 369, статті 578 ЦК України, частини другої статті 65, частини першої статті 74 СК України, статті 6 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1568цс15 Згідно із частиною першою статті 74 Сімейного кодексу України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Відповідно до статті 578 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, на момент укладення спірного договору іпотеки єдиним власником нерухомого майна – предмета іпотеки був іпотекодавець, а відтак для укладення договору іпотеки не потребувалося згоди відповідачки. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Ураховуючи те, що на час укладення спірного договору іпотеки банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що один із подружжя не давала другому із подружжя згоди на укладення цього договору, крім того, судом у визнанні вказаного договору іпотеки недійсним із цих мотивів відмовлено, правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки немає. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D42709649146E6C3C2257EED00528C0E
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сімоненко В.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., Сеніна Ю.Л., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, акціонерного товариства «Реверта», третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання вчинити дії за заявою акціонерного товариства «Реверта» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року, в с т а н о в и л и : У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, акціонерного товариства «Реверта» (далі – АТ «Реверта») про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання вчинити дії. ОСОБА_1 зазначала, що 6 травня 1995 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб. За час шлюбу ОСОБА_2 придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1. 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та акціонерним товариством Parex banka (далі – АТ Parex banka), найменування якого змінено на АТ «Реверта», було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вказане нежиле приміщення. Цей договір іпотеки був укладений без згоди ОСОБА_1 з посиланням на шлюбний договір від 28 березня 2007 року, за яким рухоме та нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою власністю дружини або чоловіка, на чиє ім’я воно зареєстроване. Разом з тим рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 6 вересня 2012 року зазначений шлюбний договір визнано недійсним. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила визнати згаданий вище договір іпотеки недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), як такий, що суперечить положенням статей 63, 69 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 369 ЦК України, статті 6 Закону України «Про іпотеку», оскільки укладений без її згоди як співвласника – другого з подружжя. Крім того, посилаючись на те, що вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 8 лютого 2013 року встановлено, що договір іпотеки був укладений унаслідок введення ОСОБА_2 в оману, позивачка вважає, що наявні підстави для визнання цього договору іпотеки недійсним за нормами статті 230 ЦК України. Крім того, уточнивши у процесі розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_1 просила вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку НОМЕР_1 щодо нежилого приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 1032,30 кв.м, що становить 13/100 від усього будинку. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір іпотеки від 23 серпня 2007 року, укладений між АТ Parex banka та ОСОБА_2; вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку НОМЕР_1 щодо нежилого приміщення АДРЕСА_1 площею 1032,30 кв.м, що становить 13/100 від усього будинку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року відмовлено АТ «Реверта» у відкритті касаційного провадження у зазначеній справі з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року АТ «Реверта» просить скасувати цю ухвалу та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини п’ятої статті 261 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності цієї ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року (справа № 6-36цс12) висновку щодо застосування норм статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 215 ЦК України у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви АТ «Реверта» надало копії постанов Вищого господарського суду України від 24 листопада 2009 року, 25 травня 2011 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві АТ «Реверта» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що 6 травня 1995 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований відділом актів цивільного стану Ставищенського району Київської області. За час шлюбу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 березня 2007 року придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 1032,30 кв.м, що складає 13/100 від усього будинку. 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АТ Parex banka, найменування якого змінено на АТ «Реверта», було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вказане нежиле приміщення. Цей договір іпотеки був укладений без згоди ОСОБА_1 на підставі шлюбного договору, укладеного між нею і ОСОБА_2 28 березня 2007 року, згідно з яким предмет іпотеки вважався особистою власністю ОСОБА_2. 11 червня 2012 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано обтяження іпотекою вказаного нежилого приміщення на підставі оспорюваного договору іпотеки. Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 6 вересня 2012 року, яке набрало законної сили, указаний шлюбний договір визнано недійсним. АТ «Реверта» заявлено вимогу про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, установивши, що спірне нерухоме майно було придбане за час шлюбу та що оспорюваний договір іпотеки був укладений одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, вважав, що зміст договору іпотеки спірного майна суперечить положенням статті 60 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», а тому наявні правові підстави для визнання такого договору недійсним. При цьому суд вважав необґрунтованими та безпідставними посилання АТ «Реверта» на сплив позовної давності для звернення позивача за захистом свого права, оскільки відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності для оспорювання дійсності договору іпотеки між сторонами починається зі спливом строку його виконання, а згідно з пунктом 8.5 цього договору він діє до повного виконання основного зобов’язання за кредитним договором, строк виконання якого – 22 серпня 2014 року на час розгляду справи судом не настав. Разом з тим у судових рішеннях Вищого господарського суду України, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: у постанові від 24 листопада 2009 року зазначено, що відповідно до частини першої статі 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд установив, що позивачу було відомо про існування договору іпотеки з моменту його укладення, отже, з позовом позивач звернувся до суду після спливу трирічної позовної давності; у постанові від 25 травня 2011 року йдеться про те, що позовна давність, передбачена частиною п’ятою статті 261 ЦК України (про початок перебігу позовної давності за зобов’язаннями з визначеним строком виконання зі спливом строку виконання) застосовується до вимог про виконання договору, натомість у цій справі предметом спору є вимога про визнання пунктів кредитних договорів та договорів поруки недійсними. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини п’ятої статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Частина п’ята статті 261 ЦК України визначає початок перебігу позовної давності у зобов’язаннях з визначеним або невизначеним строком виконання. Так, згідно із цією нормою за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Правило цієї норми є спеціальним, тобто застосовується й тоді, коли заінтересована особа не знала і не могла знати про порушення свого права. Разом з тим положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину. У справі, яка переглядається, позивачка звернулася до суду з позовними вимогами про визнання договору іпотеки недійсним. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (стаття 236 ЦК України). Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявницею для порівняння. Отже, у справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій помилково погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності для пред’явлення вимог про визнання недійсним спірного договору іпотеки починається зі спливом строку його виконання і, як наслідок, про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до цих вимог. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини п’ятої статті 261 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, якими суд керувався при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Проте у справі, яка переглядається, суди не з’ясували усіх фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, часу, коли позивачка довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, та наявності правових підстав для застосування позовної давності, про що заявлено стороною у спорі до винесення рішення судом. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини щодо початку перебігу позовної давності та наявності правових підстав для її застосування перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Крім того, АТ «Реверта» порушує питання про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року з підстави невідповідності зазначеного рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 215 ЦК України. Однак, у відповідній постанові від 16 травня 2012 року підставою для визнання недійсним договору іпотеки є відсутність згоди співвласника на укладення цього договору щодо спільного майна, право власності на яке виникло на підставі статті 74 СК України, оскільки майно було придбане під час перебування у фактичних шлюбних відносинах. Разом з тим, у судовому рішенні суду касаційної інстанції, яке переглядається, підставою для визнання недійсним договору іпотеки є відсутність згоди одного з подружжя на укладення цього договору щодо спільного майна, право власності на яке виникло на підставі статті 60 СК України, оскільки майно було придбане під час шлюбу. У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд визнав недійсним договір іпотеки у зв’язку з визнанням недійсним шлюбного контракту (правочину), а в наданій для порівняння постанові – у зв’язку з установленням у судовому порядку факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Отже, правові висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16 травня 2014 року, та викладені у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року, зроблені судами під час розгляду справ з різними фактичними обставинами, тому підстав для перегляду цієї ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву акціонерного товариства «Реверта» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року та рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-75цс15 Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EF73351F3366C8F2C2257F56003961C6
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк», треті особи: ОСОБА_2, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк» (далі – ПАТ «АБ «Експрес Банк»), треті особи: ОСОБА_2, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація, в якому просила визнати недійсним договір іпотеки від 26 липня 2005 року, укладений між ОСОБА_2 та АБ «Експрес Банк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Експрес Банк», за яким в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. В обґрунтування позову позивачка зазначала, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, яке набрало законної сили, встановлено факт її проживання з ОСОБА_2 однією сім’єю, а вищезазначену квартиру визнано їх спільною сумісною власністю. На порушення ст. 6 Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки було укладено без її письмової згоди, посвідченої нотаріально. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2015 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У заяві ОСОБА_1 просить переглянути судові рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 203, 369 ЦК України, статті 74 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ «АБ «Експрес Банк» ОСОБА_3 на заперечення заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 26 липня 2005 року між АБ «Експрес Банк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Експрес Банк», укладено договір про відкриття кредитної лінії НОМЕР_1, відповідно до пункту 1.1. якого кредитодацевь зобов’язується відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію в сумі 800 000 доларів США строком на 60 місяців з 26 липня 2005 року по 26 липня 2010 року зі сплатою 12 % річних та надати в її межах позичальнику кредит на придбання майна та інші поточні потреби, а позичальник зобов’язується повернути отриманий кредит, сплатити проценти за його користування, сплатити інші платежі за кредитом у встановленому договором розмірі та у визначені строки, виконати інші зобов’язання, передбачені договором, в повному обсязі. З подальшим внесенням змін до вищевказаного договору кредитний ліміт був збільшений до 8 585 000 грн. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 26 липня 2005 року між ПАТ «АБ «Експрес Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, згідно з яким останнім передано в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить позичальнику на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу квартири. Відповідно до пункту 8 договору купівлі-продажу вищезазначеної квартири, посвідченого 18 квітня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, покупець ОСОБА_2 повідомив, що він у шлюбі не перебуває та майно належить йому на праві особистої приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, від 23 квітня 2007 року, від 23 квітня 2008 року, які подавались до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_2 зазначав, що він не одружений, дітей, у тому числі неповнолітніх, не має. Згідно з пунктом 1.4. договору іпотеки іпотекодавець свідчить, що предмет іпотеки належить йому на праві особистої приватної власності, нікому іншому не проданий, не подарований, не переданий в іпотеку, не наданий в оренду, в спорі, під забороною, арештом та в податковій заставі не перебуває, не є внеском до статутних фондів підприємств або предметом шлюбного договору, прав третіх осіб на нього немає. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 серпня 2012 року, у зв’язку з порушенням зобов’язань за кредитним договором та наявністю заборгованості у розмірі 13 967 892 грн. 59 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1. Відповідно до довідок КП ЖЕК «Центральна» НОМЕР_2 від 11 травня 2007 року та НОМЕР_3 від 13 березня 2008 року у АДРЕСА_1 зареєстрованих осіб немає. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, яке набрало законної сили, встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2, квартиру АДРЕСА_3 та квартиру АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що юридичний факт проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов’язується з набранням законної сили рішенням суду та такий факт на час укладення договору іпотеки встановлений не був. На час укладення договору іпотеки єдиним власником квартири був ОСОБА_2 Крім того, позивачем не надано доказів права користування спірною квартирою неповнолітніми дітьми або наявності у них права власності на частку такої квартири на момент укладення договору іпотеки. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що установивши, що квартиру визнано спільним сумісним майном подружжя із набранням законної сили рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 26 травня 2010 року та що на час накладення арешту квартира АДРЕСА_2 перебувала у спільній сумісній власності подружжя, а також те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають рівні права на цю квартиру, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку про звільнення з-під арешту частини зазначеної квартири, що належить ОСОБА_5. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2011 року суд касаційної інстанції виходив із того, що майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників, а підставою для визнання недійсним правочину щодо розпорядження таким майном, зокрема, є відсутність у співвласника, який вчинив цей правочин, згоди інших співвласників. Встановивши, що ОСОБА_8 при передачі спірної квартири в іпотеку приховала той факт, що частина цієї квартири набута ОСОБА_7 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_6, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, і що другий з подружжя не дав своєї згоди на вчинення такого правочину, суд визнав правочин недійсним. Наведені приклади свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 369 ЦК України, статті 74 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судами зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Згідно із ч. 1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. За змістом ст.ст. 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, помилково визначив, що право власності ОСОБА_1 на квартиру виникло лише з набранням законної сили рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року про визнання за нею такого права, тоді як договір іпотеки зазначеної квартири ОСОБА_2 уклав з банком в липні 2005 року і на момент передачі квартири в іпотеку єдиним власником квартири був ОСОБА_2 Відтак, відсутність такої згоди не може бути підставою для визнання договору недійсним. Так, відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1. ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, право на спірну квартиру ОСОБА_2 та ОСОБА_1, які на той час, як встановлено рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, виникло з укладеного 18 квітня 2005 року договору купівлі-продажу квартири. Тобто, на момент укладення ОСОБА_2 договору іпотеки квартира належала останньому і ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності і для укладення договору іпотеки щодо неї згідно зі статтею 578 ЦК України та статтею 6 Закону України «Про іпотеку» необхідною була письмова нотаріально посвідчена згода ОСОБА_1 Це ж випливає і з положень частини другої статті 369 ЦК України та частини третьої статті 65 СК України, на підставі яких для укладення одним із подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, згода другого з подружжя має бути нотаріально посвідчена. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, рішення в якій переглядається, судом встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_2 у шлюбі не перебував, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу (а.с. 17). В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року (а.с. 140-141), 23 квітня 2007 року (а.с. 142-143) та 23 квітня 2008 року (а.с. 144-145), які подавались ним до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_2 також підтвердив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про те, що спірна квартира належить йому на праві особистої приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має ОСОБА_2 засвідчив і в договорі іпотеки (п. 1.4 договору іпотеки, а.с. 10-11). Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25 липня 2005 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1. і що остання не надала ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору. Факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 встановлено рішенням Печерського районного суду м. Києва лише 6 березня 2014 року. Таким чином, мотиви відмови в позові судом першої інстанції, з якими погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, є помилковими, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові із зазначених вище підстав. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 а) частини другої статті 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2015 року скасувати і ухвалити нове рішення. У позові ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк», треті особи: ОСОБА_2, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація про визнання договору іпотеки недійсним відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі за № 1622цс15 Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1. ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E6DEA1DC274E468FC2257EDC00494910
  22. Державний герб України Справа № 369/7540/13-ц РІШЕННЯ Іменем України 06.11.2013 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі: головуючого судді Дубас Т.В., за участю секретаря Дідур М.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним, - В С Т А Н О В И В: В провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним. Свої позовні вимоги позивач мотивувала тим, що 25 жовтня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «Приватбанк» в особі Київського ГРУ «Приватбанк» було укладено кредитний договір № КІА0GR00830019. В забезпечення виконання зобовязань за даним договором відповідачі уклали договір іпотеки від 25 жовтня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу ОСОБА_3 Згідно п. 7 цього договору іпотеки відповідач ОСОБА_4 надав в іпотеку житловий будинок № 35 по вул. Київська у м. Боярка Києво-Святошинського району Київської області, який розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га. Житловий будинок № 35 по вул. Київська у м. Боярка Києво-Святошинськго району Київської області, що є предметом іпотеки, було придбано 25 жовтня 2006 року за договором купівлі-продажу житлового будинку. Також на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25.10.2006 року відповідач ОСОБА_4 набув право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га за адресою Київська область, Києво-Святошинський район м. Боярка. Під час укладання договору іпотеки не було враховано, що спірний житлови будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, придабно в період шлюбу, зареєстрованого 25 вересня 2004 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_4 Шлюб було зареєстровано у виконавчому комітеті Михайлівсько-Рубежівської сільської ради Києво-Святошинсього району Київської області, актовий запис № 12. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 листопада 2012 року за позивачем було визнано право власності на ? частку житлового будинку № 35 по вул. Київська м. Боярка Києво-Святошинського району Київської області та ? частку земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою Київська область, Києво-Святошинський район м. Боярка. На момент укладення договору укладення договору іпотеки, позивач ОСОБА_1, як дружина відповідача ОСОБА_4 і як власниця нерухомого майна, не надавала письмової згоди на укладення договору іпотеки. Тому позивач, вважала що відповідачі укладаючи договір іпотеки, порушили ст. 578 Цивільного кодексу України, гідно з якою, майно що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх власників, а також відповідачі порушили ст. 6 Закону України «Про іпотеку», гідно з якою майно що є у спільній власності, може бути передано в іпотеку лише за нотаріальною посвідченою згодою усіх співвласників. Позивач просила суд визнати недійсним договір іпотеки на бланку ВЕІ № 127821 від 25 жовтня 2006 року, укладений між ОСОБА_4 та Публічним акціонерним банком комерційний банк «Приватбанк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрованого в реєстрі за реєстраційним № 3065. В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала та просила позов задоволити. Представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог не заперечував, просив позов задоволити. Представник ПАТ КБ «Приватбанк» в судове засідання не зявився. Про день час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Причини неявки суду не повідомив. Третя особа в судове засідання не зявився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, наявні письмові докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов підляже до задоволення виходячи з наступного. Як встановлено в судовому засіданні, 25 вересня 2004 року виконавчим комітетом Миайлівсько-Рубежівської сільської ради Києво-Святошинского району Київської області, актовий запис № 25 було зареєстровано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1. Відповідно до договору купівлі-продажу від 25 жовтня 2006 року ОСОБА_4 придбав житловий будинок з відповідними надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, м. Боярка, вул. Київська, будинок 35 та розташований на земельній ділянці, площа якої у витязі з реєстру прав власності на нерухоме майно не вказана. 25 жовтня 2006 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір № КІА0GR00830019. В забезпечення виконання зобовязань за даним договором між ОСОБА_4 та ЗАТ К «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ К «Приватбанк») уклали договір іпотеки від 25 жовтня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу ОСОБА_3 Згідно п. 7 цього договору іпотеки відповідач ОСОБА_4 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме житловий будинок № 35 по вул. Київська у м. Боярка Києво-Святошинського району Київської області, який розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 листопада 2012 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, третя особа: ПАТ КБ «ПрвиатБанк» про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ОСОБА_1 було визнано право власності на ? частку житлового будинку № 35 по вул. Київська м. Боярка Києво-Святошинського району Київської області та ? частку земельної ділянки площею 0,1000 га за адресою Київська область, Києво-Святошинський район м. Боярка, вул. Київська, 35. Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Враховуючи зміст заявлених вимог, суд приходить до висновку про необхідність аналізу наступних правових норм та рекомендацій Верховного суду України. У ст. 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. У відповідності до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Зважаючи на ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Згідно ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Частиною 1 ст. 575 ЦК України передбачено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. В силу ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. На підставі всього вищевикладеного, суд приходить до висновку що відповідачами по справі ОСОБА_4 та ПАТ КБ «Приватбанк» при укладенні договору іпотеки від 25 жовтня 2006 року, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, були порушені вимоги вище перелічених статей Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України а також Закону України «Про іпотеку», оскільки при укладенні даного договору не була отримана письмова, нотаріально посвідчена згода дружини ОСОБА_4 позивача ОСОБА_1, на укладення даного договору іпотеки, щодо майна (житловий будинок № 35 по вул. Київська у м. Боярка Києво-Святошинського району Київської області, який розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га) що є спільною сумісною власністю подружжя. У ст. 60 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст.1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову. Відповідно до ст.ст. 3, 15, 16, 203, 215, 216, 225, 236, 368, 369, 575 ЦК України, ст. 6, 17 Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 60, 65 СК України, керуючись ст. 3, 4, 10, 11, 15, 59, 60, 209, 212-215, 218, 217 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити. Визнати договір іпотеки, укладений 25 жовтня року між ОСОБА_4 та Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», та посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_3, за реєстровим № 3065, бланк ВЕІ № 127821 недійсним. Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Київської області через Києво-Святошинський районний суд Київської області шляхом подання протягом десяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги. Суддя Дубас Т.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/35630958
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Григор’євої Л.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, визнання договорів відчуження транспортного засобу недійсними, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а : 14 квітня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вище зазначеним позовом та зазначала, що з 14 січня 1973 року перебуває в шлюбі з ОСОБА_2 За період шлюбу за рахунок кредитних коштів вони придбали автомобіль KIA Cerato. 10 жовтня 2010 року відповідачем ОСОБА_2 за дорученням передано у користування з правом розпорядження автомобіль ОСОБА_3 строком на 3 роки. Позивачка звернулась до відповідача з вимогою про повернення автомобіля, однак, ОСОБА_3 відчужив спірний автомобіль своєму батькові ОСОБА_5, який у свою чергу продав цей автомобіль відповідачу ОСОБА_4, який зареєстрував автомобіль на своє ім‘я. Позивачка вказує, що згоди на відчуження автомобіля не надавала, і вважає його спільною сумісною власністю подружжя. З урахуванням останніх уточнень позовних вимог вона просила: визнати недійсними договори купівлі-продажу автомобіля KIA Cerato, визнати за нею право власності на 1/2 частину автомобіля, залишити іншу 1/2 частину цього автомобіля у власності ОСОБА_2. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 7 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 2 жовтня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 60, 65 Сімейного Кодексу України (далі – СК України). За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, пояснення сторін, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 360–5 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, що переглядається, ухвалюючи судові рішення, суди виходили з того, що майно придбане за рахунок кредитних коштів, сплачених кредитору одним з подружжя, не є спільною сумісною власністю подружжя, а усна згода позивачки на користування спірним автомобілем та його відчуження третьою особою за дорученням позбавляє її права на визнання договору недійсним, а лише свідчить про її право на компенсацію вартості частки майна. У наданих заявником для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2012 року, 22 лютого 2012 року, 29 січня 2014 року 17 вересня 2014 року та 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відчуження спірного автомобіля відбулось без згоди другого з подружжя, а тому оспорюваний договір купівлі-продажу спірного автомобіля в силу положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) є недійсним, а відчужений автомобіль є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 60, 65 СК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи. Установивши, що спірний автомобіль придбано за час шлюбу та за спільні кошти подружжя, суди дійшли до помилкового висновку про те, що майно не належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Разом з тим, помилкове застосування судом статей 60, 65 СК України не потягло ухвалення судом незаконного рішення, а тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України воно не може бути підставою для скасування судового рішення. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі. Однак, відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім‘ї майна. У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Судами встановлено, зокрема, з пояснень позивачки, що спору про поділ майна подружжя між нею та чоловіком немає, їй завчасно було відомо про намір її чоловіка видати довіреність зятю і на її видачу вона погодилась, узгодивши з чоловіком майбутній продаж автомобіля покупцеві, обраному ОСОБА_3, подружжя лише намагається повернути кошти за придбання автомобіля з ОСОБА_3, а тому суди дійшли законного висновку про наявність її згоди та про відсутність підстав для визнання договору недійсним, а також про наявність у позивачки права на відповідну компенсацію її частки у відчуженому представником чоловіка ОСОБА_3 спільному майні, який як представник діяв в інтересах подружжя на підставі доручення. З огляду на зазначене необхідно дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви. Керуючись статтями 355, 360-5 (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону), 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили: У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пункту 3 частини 1 статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Л.І. Григор’єва Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-7цс15 Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім‘ї майна. У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/515C9EED269797A1C2257E35002D50EF
  24. Державний герб України УХВАЛА іменем україни 23 травня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до відкритого акціонерного товариства комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра»), третя особа - ОСОБА_4, про визнання договору застави недійсним за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 8 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 20 жовтня 2011 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 10 червня 2008 року між її чоловіком - ОСОБА_6 - та ВАТ КБ «Надра» укладено договір застави транспортного засобу для забезпечення зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором від 10 червня 2008 року. Предметом договору застави є автомобіль Урал 4320 лісовоз-Е, номерний знак НОМЕР_1, який придбаний під час її знаходження у шлюбі з ОСОБА_6, а тому є спільною сумісною власністю подружжя і вона не надавала згоди на укладення договору застави. У зв'язку із цим позивачка просила визнати договір застави транспортного засобу, укладений 10 червня 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_6, недійсним. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 8 липня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 20 жовтня 2011 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що договір застави укладений з дотриманням письмової форми, підписаний чоловіком позивачки - ОСОБА_6 - і при його укладенні не потребується письмової згоди подружжя, оскільки згідно з ч. 2 ст. 65 СК України встановлено, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом установлено, що 10 червня 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого останньому надано 250 тис. грн. на споживчі потреби. Для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 цього ж дня між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_6 укладено договір застави транспортного засобу майнового поручителя. Пунктом 1.2 сторони погодили, що предметом застави є автомобіль Урал 4320 лісовоз-Е, номерний знак НОМЕР_1, який належить ОСОБА_6 Судом також встановлено, що з 1985 року позивачка знаходиться в зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6, заставлений автомобіль придбаний під час їхнього шлюбу. Відмовляючи в позові суди, пославшись на положення ст. 65 СК України, якою передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою, а при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, не звернули уваги на те, що згідно з положенням ч. 1 ст. 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Ця норма матеріального права є імперативною і спеціальною для забезпечення виконання зобов'язання. Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників (ч. 1 ст. 578 ЦК України). Згідно зі ст. 11 Закону України «Про заставу» заставодавцем при заставі майна може бути лише власник. Суди у порушення вимог ст. ст. 214-215, 315 ЦПК України на зазначені вимоги закону уваги не звернули; не дали оцінки тому, що придбання майна в період шлюбу і реєстрація цього майна лише на одного з подружжя, не позбавляє права власності на це майно іншого з подружжя, оскільки у сімейному праві діє презумпція спільності майна подружжя, набутого під час шлюбу; дійшли передчасного висновку про те, що при укладенні договору застави згідно з ч. 2 ст. 65 СК України не потребується письмової згоди подружжя. Крім того, при розгляді вимоги про визнання правочину недійсним, належними сторонами у справі є сторони цього правочину. Проте заставодавець - сторона договору застави ОСОБА_6 - до участі у справі залучений не був, чим порушені його права. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення в не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а : Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - задовольнити частково. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 8 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 20 жовтня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта М.Є. Червинська http://reyestr.court.gov.ua/Review/24943384
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 лютого 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Патрюка М.В.,Лященко Н.П., Романюка Я. М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,- розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, приватного підприємства «Даско», товариства з обмеженою відповідальністю «Фортекс Альянс», Подільської районної у м. Києві державної адміністрації, Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації змін до статуту підприємства за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2013 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_2 приватного підприємства «Даско» (далі – ПП «Даско»), товариства з обмеженою відповідальністю «Фортекс Альянс» (далі – ТОВ «Фортекс Альянс»), Подільської районної у м. Києві державної адміністрації, Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, мотивуючи вимоги тим, що вона перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. 26 жовтня 2010 року ОСОБА_2 вступив до складу власників ПП «Даско» з часткою S_1 статутного капіталу цього підприємства. 25 серпня 2011 року ОСОБА_2 склав нотаріально посвідчену заяву про вихід зі складу ПП «Даско» з передачею ТОВ «Фортекс Альянс» належної йому частки у статутному капіталі підприємства. Посилаючись на те, що вказана частка у статутному капіталі ПП «Даско» належала ОСОБА_2 та їй на праві спільної сумісної власності і що відчуження цієї частки відбулося без її відома та згоди, ОСОБА_1, змінивши позовні вимоги, просила суд визнати недійсним з моменту вчинення правочин про передачу ОСОБА_2 ТОВ «Фортекс Альянс» належної йому частки в статутному капіталі ПП «Даско» та скасувати державну реєстрацію змін до статуту ПП «Даско» від 30 серпня 2011 року та від 22 серпня 2012 року. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 2 жовтня 2013 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2013 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. 20 грудня 2013 року надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2013 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. У заяві про перегляд ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норми матеріального права - ст. 65 СК України. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 додала рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2012 року, яке на думку заявниці, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом ст. 65 СК України у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2014 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом ст. 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 27 жовтня 1990 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. У 2010 році ОСОБА_2 вступив до складу власників ПП «Даско». Розмір його частки у статутному капіталі ПП «Даско» складав S_1, інші S_2 статутного капіталу належали іноземному суб’єкту господарювання - товариству з обмеженою відповідальністю «Джазі Рок Хендельс ГМБХ» (Австрія) (далі – ТОВ «Джазі Рок Хендельс ГМБХ»). 25 серпня 2011 року власники ПП «Даско» - ОСОБА_2 та ТОВ «Джазі Рок Хендельс ГМБХ» ухвалили рішення про вихід зі складу власників ПП «Даско» та про передачу цього підприємства (100%) статутного капіталу ТОВ «Фортекс Альянс», якого визначили новим власником ПП «Даско» (п. 1 рішення). Іншим пунктом цього рішення затвердили нову редакцію статуту ПП «Даско» з відповідними змінами. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідно до положень ст. 65 СК України згоди одного з подружжя на вихід іншого з подружжя зі складу учасників товариства не вимагається, оскільки вважається, що подружжя діє за взаємною згодою. Виходом зі складу учасників одного з подружжя права іншого з подружжя не порушуються і останній, за умови внесення частки у статутний фонд за рахунок спільних коштів подружжя, має право на компенсацію своє частки та частки дивідендів. Зі змісту рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2012 року, на яке посилається заявниця як на підставу неоднакового застосування касаційним судом ст. 65 СК України, вбачається, що касаційний суд виходив із того, що право особи на частку у статутному капіталі господарського товариства є наслідком внесення нею вкладу у статутний капітал цього товариства та відповідно до положень ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» підлягає грошовій оцінці. Крім того, суд зазначив, що відчуження частки у статутному капіталі товариства за своєю правовою природою є відчуженням належних відповідачу вкладів у вигляді грошових коштів. Тому, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, касаційний суд дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору купівлі-продажу (відступлення) частки у статутному капіталі товариства без згоди іншого з подружжя є порушенням вимог ст. 65 СК України та підставою для визнання такого договору недійсним. Отже аналіз наведених судових рішень свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права – ст. 65 СК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Таким чином, предметом перегляду у даній справі є застосування касаційним судом ст. 65 СК України при визначенні правового режиму частки в статутному капіталі приватного підприємства, внесеної одним із подружжя до статутного капіталу за рахунок їх спільних коштів та необхідність отримання згоди іншого із подружжя на розпорядження цією часткою. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права – ст. 65 СК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (ч. ч. 2, 3 ст. 65 СК України). Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення господарської діяльності. Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. 3 ГК України). Відповідно до ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи – громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ). Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України). Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України). Відносини стосовно майна приватного підприємства та прав учасників регулюються нормами ст. 115, 116 ЦК України та ст. ст. 66, 67, 113 ГК України. У ч. 1 ст. 42 ГК України розкривається поняття підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Проголошена у ст. 43 ГК України свобода підприємницької діяльності полягає у праві суб’єктів господарювання без обмежень приймати рішення і здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Реалізація майнових прав приватного підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України). Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (ч. 2 ст. 67 ГК України). Установивши у справі, яка переглядається, факт набуття ПП «Даско» права власності на грошові кошти, внесені у 2010 році (під час шлюбу з ОСОБА_1) ОСОБА_2 до статутного капіталу цього підприємства та прийняття власниками ПП «Даско» - ОСОБА_2 та ТОВ «Джазі Рок Хендельс ГМБХ» рішення про їх вихід зі складу ПП «Даско» та про передачу цього підприємства (100% статутного капіталу) іншому суб’єкту господарської діяльності – ТОВ «Фортекс Альянс», якого визначили новим власником ПП «Даско», суд касаційної інстанції, погодившись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано вважав, що на дії, пов’язані з виходом учасників підприємства та з розпорядженням майном ПП «Даско» в процесі здійснення ним господарської діяльності згоди іншого з подружжя, який не є учасником приватного підприємства, не вимагається, оскільки відповідно до положень ст.65 СК України вважається, що подружжя діє за взаємною згодою. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один із подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Саме до такого висновку дійшов суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається. Оскільки у справі, яка переглядається судом ухвалене законне рішення, підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ч. 1 ст. 3605 Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Отже, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку з чим відповідно до ч. 1 ст. 3605 ЦПК України в задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити. Керуючись ст. ст. 3602, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук В.В. Онопенко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-5 цс 14) Аналіз норм права: ст. ст. 63, 65 СК України, ст. ст. 66, 67 ГК України дає підстави для висновку про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один із подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор'єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6E1BA89FA700AFBDC2257C8B001CD083