Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'существенные условия договора'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 59 результатов

  1. Постанова Іменем України 06 червня 2018 року місто Київ справа N 301/1583/16-ц провадження N 61-24319св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А., суддів: Карпенко С.О., Погрібного С.О. (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року у складі колегії суддів: Готра Т.Ю., Джуги С.Д., Собослоя Г.Г., ВСТАНОВИВ: ОСОБА_3 12 серпня 2016 року звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізигова компанія "ВАШ АВТО" (далі - ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО") про захист прав споживача шляхом визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу з додатками до нього від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО"; стягнути з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на його користь грошову суму в розмірі 15 000, 00 грн. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, відповідно до пункту 1.1. якого предметом лізингу є трактор марки "Dongfeng", модель "DF 240", двигун к.с/дизель, вартістю 150 000, 00 грн. Згідно з пунктом 1.3. договору лізингу ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" зобов'язувався придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Під час укладення договору лізингу представник лізингодавця в усній формі повідомила позивачу про термінову необхідність підписання договору та сплати адміністративного платежу у зв'язку із закінченням робочого часу у відділенні банку. 19 травня 2016 року на виконання умов договору лізингу позивач сплатив адміністративний платіж у розмірі 15 000, 00 грн. Після підписання договору та його прочитання позивач зрозумів, що його ввели в обману, оскільки в договорі лізингу зазначена інша марка трактора більшої вартості, ніж та, яку він зазначав у заяві, а саме: "Dongfeng", модель "DF 244", вартістю 86 000, 00 грн. 06 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся з листом до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" з вимогою розірвати договір та повернути сплачені ним кошти, у відповідь на який листом від 22 липня 2016 року N 73 позивачу підтверджено сплату ним 15 000, 00 грн як адміністративного платежу, проте такий платіж відповідно до пункту 12.1. договору лізингу поверненню не підлягає. На переконання ОСОБА_3, під час укладення договору лізингу порушено його права як споживача, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, відповідач вів нечесну підприємницьку діяльність, оскільки обмежив позивача у достатньому часі для прийняття свідомого рішення щодо укладення оспорюваного договору. У підписаному договорі лізингу обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором, Законом України "Про фінансовий лізинг" та ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та його якості, одночасно розширені права лізингодавця всупереч вимогам чинного законодавства щодо поставки та прийому-передачі предмета лізингу, порядку розірвання договору, повернення коштів, відповідальності сторін та повернення предмету лізингу. Також умовами договору забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидний дисбаланс між правами та обов'язками сторін. Разом з тим, всупереч вимогам Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у відповідача відсутня ліцензія для надання фінансового лізингу як послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, а при укладенні договору не дотримано вимоги щодо його нотаріального посвідчення. Як на правові підстави позову ОСОБА_3 посилався на статті 203, 215, 216, 220, 227, 509, 628, 799, 806 ЦК України, статті 18, 19, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статті 4, 6, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", статті 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Заочним рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено, суд визнав недійсним договір фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, укладений між ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" та ОСОБА_3; стягнув з ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" на користь ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 15 000, 00 грн. вирішив питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що права лізингоодержувача, передбачені статтею 6, частиною другою статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" не передбачені оспорюваним договором лізингу. З аналізу договору лізингу суд першої інстанції зробив висновок, що на момент укладення договору лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача. В оспорюваний договір лізингу включені несправедливі умови, визначені у частині третій статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів", зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору. У цьому спорі наявні одночасно всі ознаки, які дали суду підстави для висновку, що умови спірного договору є несправедливими, позаяк вони порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, керувався тим, що спірний договір фінансового лізингу сторонами розірвано, із вимогою про визнання спірного договору недійсним ОСОБА_3 звернувся до суду вже після його розірвання, а тому відсутні передбачені законом підстави для визнання недійсним спірного договору. У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року та залишити в силі рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції, дослідивши умови фінансового лізингу, зробив обґрунтований висновок, що оспорюваний договір лізингу містить несправедливі умови, передбачені у статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Висновок суду першої інстанції про несправедливість умов договору та визнання його недійсним відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 08 червня 2016 року N 6-330цс16. Всупереч вимогам статті 301 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), на переконання заявника, апеляційний суд обґрунтовував своє рішення тим, що договір лізингу розірвано, а тому не може бути його визнано недійсним, незважаючи на те, що таких доводів в апеляційній скарзі не зазначалось. Зважаючи на наведене, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги. Додатково заявник стверджує, що апеляційний суд неправильно вирішив питання про розподіл судових витрат за подання апеляційної скарги, оскільки ОСОБА_3 є споживачем, а тому звільнений від сплати судового збору, стягнення з нього на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судового збору за подання апеляційної скарги є неправомірним. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження, ухвалою від 19 червня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 16 травня 2018 року. Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" укладено договір фінансового лізингу N 003838, згідно з умовами якого відповідач зобов'язався придбати у власність (отримати право власності на предмет лізингу), зокрема трактор марки "Dongfeng", модель "240 DF", двигун 24 к.с, та передати предмет лізингу у користування ОСОБА_3 на термін та на умовах, передбачених договором. Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє протягом 78 календарних місяців, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань за цим договором. Згідно з підпунктами 3.3.1.-3.3.3. договору лізингу ОСОБА_3 зобов'язався до отримання предмета лізингу, на умовах та у порядку, передбачених договором, сплатити передбачені договором платежі; прийняти і належним чином використовувати предмет лізингу за його призначенням; у встановлений термін і у повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі. Відповідно до додатка N 1 до договору лізингу вартість предмета лізингу становить 5 882, 35 дол. США (150 000, 00 грн); сума виплат авансового платежу (50 %) 2 941, 18 дол. США; щомісячний авансовий платіж 245, 10 дол. США; адміністративний платіж (10 %) - 588, 24 дол. США; комісія за передачу (3 %) - 176, 47 дол. США. Згідно з пунктом 1.7 договору лізингу предмет лізингу передається у користування позивачу протягом терміну, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу. Відповідно до пункту 12.1 лізингоодержувач, який не сплатив лізингові платежі, що передбачені у пункті 1.7, та не отримав транспортний засіб, має право розірвати договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та зазначення реквізитів особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У строк, встановлений чинним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. У такому випадку поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40 % лізингодавець отримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає. У пункті 9.7 договору встановлено, що кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховуються за договором у наступному порядку: адміністративний платіж; авансовий платіж; - комісія за передачу предмета лізингу. Грошові кошти в сумі 15 000, 00 грн. які сплатив ОСОБА_3 на рахунок ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" згідно з квитанцією від 19 травня 2016 року N 71, є адміністративним платежем, який в разі розірвання спірного договору згідно з пунктом 12.1 договору лізингу поверненню не підлягає. ОСОБА_3 в порядку, передбаченому у пункті12.1 договору лізингу, звернувся до ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" із заявою про розірвання договору фінансового лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, зареєстрованою за вхідним N 2638 від 11 липня 2016 року, яка розглянута ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО". ОСОБА_3 листом від 22 липня 2016 року N 73 повідомлено, що оскаржуваний договір фінансового лізингу вважається розірваним з 11 липня 2016 року. Оцінюючи оскаржуване судове рішення на відповідність вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд врахував, що правовідносини, які виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, а також Законом України "Про фінансовий лізинг", Законом України "Про захист прав споживачів". Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Згідно з частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору та правила статті 628 ЦК України. За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" здійснювалась нечесна підприємницька практика без отримання ліцензії на здійснення фінансових послуг, умови оспорюваного договору є несправедливими, у договорі відсутні відомості про індивідуальні ознаки предмета лізингу, включено платежі, які не є за природою лізинговими, договір нотаріально не посвідчений, як того вимагає стаття 799 ЦК України. Натомість апеляційний суд вважав, що розірваний договір неможливо визнати недійсним за наявності на те правових підстав. Верховним Судом з'ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що оспорюваний договір є юридично нікчемним в цілому з огляду на порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. Зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу. Під час ухвалення рішення Верховний Суд керувався положенням частини другої статті 215 ЦК України, в якій встановлено виняток із загального правила статті 11 ЦПК України 2004 року щодо розгляду справ судом в межах заявлених особами вимог. Визнання зазначеного договору судом недійсним відповідно до наведеного правила не вимагається у зв'язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом. При цьому суд також застосовує за власною ініціативою наслідки недійсності нікчемного договору, що врегульовано частиною п'ятою статті 216 ЦК України. Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань, що в ньому закріплені. Задовольняючи позовну вимогу про визнання недійсним договору з підстав нечесної підприємницької практики та несправедливих умов, а також відсутності нотаріального посвідчення оспорюваного договору, суд першої інстанції не застосував наслідки нікчемності правочину, а суд апеляційної інстанції не усунув таких недоліків. В оцінці доводів Верховний Суд вважає обов'язковим дотриматися правового висновку, сформульованого Верховним Судом України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі N 6-1551цс16, щодо обґрунтованості застосування до спірних правовідносин норми статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, надавши оцінку відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні частини першої статті 220 цього Кодексу. Верховним Судом не встановлено підстав відступити від зазначеного правового висновку, який визнає обов'язковим у цій справі. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Зважаючи на наведене, доводи заявника на обґрунтування касаційної скарги, за висновком Верховного Суду, не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судами обставин нікчемності підписаного сторонами договору в цілому та застосування Верховним Судом наслідків недійсності нікчемного правочину до спірних правовідносин. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Зважаючи, що Верховний Суд встановив неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права до спірних правовідносин, наявні підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З огляду на наведене Верховний Суд зробив висновок про необхідність скасування заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу із застосуванням наслідків недійсності нікчемного правочину, реституції та поверненням сторін у попереднє становище, а також зміни правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн. Додатково Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми Закону України "Про судовий збір" та Закону України "Про захист прав споживачів" щодо розподілу судових витрат, стягуючи із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, з таких підстав. У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" дає правові підстави зробити висновок, що відсутність такої категорії у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист їхніх прав. Наведена норма права не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються від сплати за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів"). Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" слова "державного мита" замінені словами "судового збору". Отже, при ухваленні Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Відступаючи від практики Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц сформулювала правовий висновок, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів", стаття 1 ЦПК України 2004 року, стаття 2 ЦПК України). Апеляційний суд наведеного не врахував та безпідставно стягнув із ОСОБА_3 на користь ТОВ "ЛК ВАШ АВТО" судовий збір за подання апеляційної скарги, що є окремою підставою для скасування рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року. Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до пункту 7 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції Закону України від 06 грудня 2016 року N 1774-VIII) за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, що на момент подачі касаційної скарги становило 1 322, 88 грн. Враховуючи, що заявник звільнений від сплати судового збору за подання касаційної скарги як споживач, належна до сплати сума судового збору підлягає стягненню з відповідача в дохід держави, оскільки касаційна скарга ОСОБА_3 задоволена частково. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Скасувати заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 31 січня 2017 року в частині визнання недійсним договору лізингу від 19 травня 2016 року N 003838, ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору лізингу - відмовити. Змінити мотивувальну частину заочного рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року щодо визначення правових підстав стягнення адміністративного платежу у розмірі 15 000, 00 грн шляхом застосування наслідків нікчемного правочину. В іншій частині заочне рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 08 вересня 2016 року залишити без змін. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 322, 88 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Стрільчук В.А. Судді: Карпенко С.О. Погрібний С.О. Ступак О.В. Усик Г.І.
  2. Державний герб України Справа № 316/191/16-ц Провадження № 2/316/5/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ (повний текст) "21" травня 2018 р. м.Енергодар Енергодарський міський суд Запорізької області,у складі суду: головуючого судді: Капустинського М.В., секретаря судового засідання: Демешко О.А. розглянувши у судовому засіданні в місті Енергодар Запорізької області цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення кредиту за договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 банк України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики про захист прав споживачів та визнання недійсним договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. - ВСТАНОВИВ: ПАТ «ОТП ОСОБА_1» звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 (а.с.2-4 т.1). Крім того, до Енергодарського міського суду 17.10.2016 року надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. (а.с.186-190 т.1). Ухвалою суду від 17.10.2016 року позовні заяви обєднано в одне провадження (а.с.144 т.1) 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції. У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХШ «Перехідні Положення» ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року, справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені редакцією ЦПК України від 15.12.2017 року (зі змінами). В судове засідання учасники справи не зявились, в матеріалах справи наявні заяви про розгляд справи за відсутності. У звязку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи, на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів. Дослідивши матеріали справи та наявні докази, суд дійшов наступного висновку: Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Згідно ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Встановлено, що 09.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП ОСОБА_1», (надалі за текстом - банк) та громадянкою України ОСОБА_2 (надалі за текстом - позичальник), був укладений кредитний договір №CM-SME206/327/2008 (надалі - договір), відповідно до якого передбачено надання банком позичальнику на споживчі цілі кредиту траншами в загальному розмірі 174 000,00 доларів США, на строк 180 місяців з датою остаточного повернення кредиту не пізніше 08.07.2023 року. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватись чи зменшуватись) в порядку передбаченому цим договором. Зазначений Договір підписаний сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб (договір приєднання). У відповідності до ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Для зясування обставин, що мають значення для справи, була призначена експертиза. Виконання експертизи доручено старшому науковому співробітнику ОСОБА_5 ОСОБА_6 Перед експертом були поставлені питання, на жодний з яких надати відповідь не надається за можливе. Тобто, матеріали справи не містять жодного доказу існування заборгованості. Виходячи з цього позовні вимоги банку є безпідставними, необґрунтованими, позовні вимоги банку ґрунтуються на припущеннях, а наявність обставин, на котрі посилається банк, не містять належних та допустимих доказів з наступних підстав. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Представником банку не надано доказів як про надання банком кредиту ОСОБА_2 , так і про його погашення. З урахуванням умов кредитного договору з фізичною особою ОСОБА_2 вбачається, що вказаний кредитний договір неможливо виконати у звязку з відсутністю у сторін можливостей та передумов для такого виконання, котрі випливають з вимог спеціального законодавства в сфері валютного кредитування, правил обороту та використання готівкової іноземної валюти в Україні та ліцензійних умов НБУ щодо банківської діяльності даного виду, відтак кредитний договір є неукладеним, а саме зобовязання безгрошовим. Таким чином, за своєю правовою природою кредитний договір є консенсуальним, а не реальним правочином, відтак його підписання створює обовязок для обох сторін такого правочину: для банку - надати кредит у відповідності до умов договору, а для позичальника - повернути отриманий кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами, проте лише у випадку реального отримання кредитних коштів. Натомість доказів надання банком кредиту ОСОБА_2 матеріали справи не містять, що підтверджується висновком експерта. Згідно ч.1ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Згідно п.1.10 «Положення про організацію операційної діяльності в банках України», затвердженого Постановою Правління НБУ №254 від 18.06.2003 року, первинний документ, - це документ, який містить відомості про операцію та підтверджує її здійснення. Згідно п.4 Положення операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Згідно п.4.2 вказаного Положення, підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Отже, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані, підставою для документування таких операцій є первинні документи, які мають бути оформлені належним чином, містити всі необхідні реквізити. Як вбачається з висновку експерта, банк не довів наявності у позичальника заборгованості у вказаному розмірі. На вимогу суду банк не надав суду жодного доказу, оригіналу документу, який би свідчив про отримання та погашення позичальником кредиту, та про перерахування цих коштів на рахунок банку. Саме по собі підписання кредитного договору не підтверджує отримання коштів по кредиту, також суду не подано доказу, який би підтверджував, що позивальник проводив оплату по кредиту, а подана роздруківка розрахунку не відповідає вимогам Закону щодо її оформлення. Судом надавалась банку можливість надати докази по справі, чого не було зроблено. Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності, можна зробити висновок, що оскільки фактичне виконання банком кредитного договору не підтверджено жодним доказом, банк не довів належними та допустимими доказами наявність у позичальника заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку, не доведено в ході судового розгляду тих обставин, на які банк посилається як на підставу своїх вимог, тому у суду немає підстав для задоволення позову. Така позиція повністю узгоджується з висновками Верховного суду України, зокрема з Постановою Верховного суду у складі Касаційного цивільного суду у справі №61-517св18 від 30 січня 2018 року. ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1», в якому просила визнати порушеним її право споживача фінансових послуг банку та визнати недійсним кредитний договір №CM-SME 206/327/2008 (надалі - договір) від 09.07.2008 року. Предметом вказаного договору було надання відповідачем позивачу кредиту у розмірі 174 000,00 доларів США під невизначену плаваючу процентну ставку фіксований відсоток 6 % річних + FIDR строком до 08.07.2023 року. При цьому, позичальник зазначив, що банк не попередив її про те, що позичальник несе валютні ризики та не зазначив це в Договорі. Також, в укладеному кредитному договорі відсутні положення щодо визначення ставки FIDR як на момент укладення договору, так і в подальшому, за якими змінюється реальна процентна ставка з урахуванням усіх майбутніх платежів позичальника. Також, банком не було надано споживачу у письмовій формі усієї необхідної інформації для здійснення свідомого вибору, повідомлена банком до укладення договору інформація є недостовірною, а відтак волевиявлення щодо укладення договору формулювалось під впливом омани банку, який приховав важливу інформацію та повідомив неправдиві відомості, які стосуються плати за кредит, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, у тому числі щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми здорожчання кредиту. Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін. Відповідно до п.1.4.1.3 кредитного договору №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року процентна ставка підлягає корегуванню протягом всієї дії цього договору. В п.1.4.1 договору визначено порядок розрахунку Річної бази нарахування процентів - для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. Відповідно до п.3 постанови правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (чинною на той час) кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, − щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Згідно з ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Враховуючи викладене, суд встановив, що позивачеві не було розяснено всіх умов договору, вона помилялася щодо істотних умов договору, зокрема строків та обєму своїх прав та обовязків, оскільки графіка платежів з урахуванням процентної ставки їй надано не було. Згідно з ч.ч.1-5 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом та несуть ризик настання наслідків, повязаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. У відповідності до положень ст.ст.1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту. Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. У відповідності до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.3 ч.1 ст.3 Цивільного Кодексу України). Аналіз положень ч.4 ст.42 Конституції України надає підстави для висновку, що участь у договорі споживача як слабшої сторони, підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, яка звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч.3 ст.1054 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст. 18, ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. А отже, виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що свобода договору при укладенні кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року, не є абсолютною та обмежується спеціальними нормами законодавства у сфері споживчого кредитування. За таких умов, сторони кредитного договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки, урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним (правовий висновок Верховного Суду України зроблений у Постанові від 11.09.2013 року у справі №6-52цс13). Відтак, посилання банку на принцип свободи договору є невірним, який зроблено ним без урахування вимоги спеціального законодавства в сфері споживчого кредитування, який звужує дію принципу свободи договору. Згідно п.4 ч.1 ст.56 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та ст.ст.11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обовязок кредитора, щодо неухильного дотримання вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно із п. 9 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Відтак, беручи до уваги приписи п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованго суду України з розгляду цивільних і кримінальних спав №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», в системному звязку зі ст.ст.11, 19, ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» суд констатує, що в їх змісті законодавцем визначено чіткі критерії і обставин умислу, які з вини кредитора (банку) у будь-якому разі порушують права споживача внаслідок умисних дій/бездіяльності банку та є нечесною підприємницькою практикою, якими зокрема, є: порушення права споживача на свободу вибору продукції при реалізації продукції будь-яким чином; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином. Вимогою ч.3 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. При визначенні вільного волевиявлення учасника правочину (зокрема, позичальника у даному випадку) і відповідність її внутрішньої волі на укладення правочину, суд враховує наступне. При укладенні правочину під впливом обману формування волі споживача відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі споживача шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають споживача до укладення договору. Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину. А це дозволяє зробити висновок, що під обманом слід розуміти таку поведінку, за допомогою якої одна особа викликає в іншої неправильне уявлення (вводить в оману) свідомо щодо обставин, які мають істотне значення з метою вчинення правочину. Тобто, обман це дія на процес формування волі особи. При цьому, обманні дії можуть вчинятися в активній формі або ж полягати у бездіяльності (умисне замовчування про факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину). І хоча, воля на вчинення такого правочину під впливом омани може відповідати зовнішньому волевиявленню позичальника, проте формується тут невільно під впливом відсутності необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. А це є ознакою обману, який як процес спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, проявляється у настанні правових наслідків, які за звичайних умов не могли б настати. Між обманом і вчиненням правочину існує причинний звязок, тобто обман має бути таким, що без нього правочин не був би вчинений. Таким чином, аналіз змісту вище наведеного дозволяє суду дійти висновку, що умисне замовчування кредитором про факти, які мають істотне значення для споживача, суттєво впливають на його волевиявлення та можуть перешкодити вчиненню правочину, які є ознаками омани під впливом якої волевиявлення споживача є не вільним і не відповідає його внутрішній волі. Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які діяли на час підписання кредитного договору та які розроблені у відповідності до ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила). У даних Правилах вказані обовязкові умови із числа інших обовязкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. У відповідності до розяснень п.16. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Для вирішення питань, що виникли під час розгляду справи, судом за клопотанням позичальника було призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої складений Висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України №17-3508/3509 від 27.02.2018 року, згідно якого у звязку з відсутністю необхідних документів на жодне запитання відповісти не надається за можливе. Постановою Пленуму Верховного суду України №8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» встановлено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та обєктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. У наданих банком документах містяться неузгоджені дані щодо розміру сукупних витрат за кредитним договором, відсутня інформація щодо варіантів повернення кредиту, включаючи кількість платежів, визначену процентну ставку, частоту та обсяги платежів. А тому, враховуючи зазначене, згідно наявних матеріалів суд прийшов до висновку, що оформлення банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, під час укладення кредитного договору №№ CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р., виконано з недотриманням п.2 та п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд вважає, що дослідженим в судовому засіданні Висновком судового експерта підтверджуються наведені позичальником за зустрічним позовом доводи і обставини введення банком її в оману щодо істотних умов кредитного договору, який укладено нею під впливом відсутності з вини банку необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації, про умови кредитування та ціну фінансової послуги. Разом з тим, судом враховано, що на виконання вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», банк зобовязаний перед укладенням кредитного договору надати позичальнику інформацію в письмовій формі, про умови кредитування з подальшим їх викладенням у змісті кредитного договору та отримати про це, письмове підтвердження з наявним особистим підписом позичальника, про його отримання, у якій мало б бути викладено інформаційні умови, які позичальник мала б розуміти підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір (правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 11.03.2015 року №6-16цс15). При цьому суд вважає, що така поведінка банку, як зацікавленої особи завжди містить прямий умисел і як правило, є результативним наслідком умисного порушення/ невиконання існуючих вимог закону чи/або правил. В той же час, суд вбачає, що позичальник як споживач, з вини банку не могла знати як до, так і на час підписання кредитного договору, що той містить несправедливі умови, оскільки кредитор приховав від неї повну та достовірну інформацію про Умови кредитування та реальну ціну фінансової послуги банку, які вона мала б розуміти, підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір. Як встановлено судом з досліджених в судовому засіданні письмових доказів, позичальник особисто не отримувала такої письмової інформації від банку перед укладенням кредитного договору. В порушення вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», позичальник з вини банку не була належно ознайомлена як перед, так і під час укладення кредитного договору зі всіма його умовами, які для неї мають суттєве значення та істотно могли вплинути на формування її волевиявлення і здійснення свідомого вибору, що є обставинами, які викривили її уявлення щодо дійсності істотних умов договору та унеможливили позичальнику реалізувати вільну можливість і змогу, надати дійсну оцінку положенням умов кредитування банку та наслідкам укладення такого кредитного договору. З урахуванням вище наведених обставин суд розцінює посилання банка про нібито дотримання ним вимог законодавства перед укладенням кредитного договору та про відповідність внутрішньої волі позичальника на укладення кредитного договору на таких умовах надуманим та таким, що не ґрунтується на фактичних обставинах справи та по суті, є його припущенням. Згідно з ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У відповідності з ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, повязаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. За положеннями ч.5 ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Згідно ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5-6 ст.203 цього Кодексу. Наявність обставин з яким закон повязує визнання угоди недійсною є невідповідність змісту угоди вимогам закону. Відповідно до п.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України). Для договорів про надання споживчого кредиту та договорів, забезпечених іпотекою існують особливі істотні умови, встановлені п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, кредитів забезпечених іпотекою) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту у тому числі наданого у формі кредитної лінії. За змістом ч.1 ст.628 ЦК України та ОСОБА_6 НБУ від 30.09.2011 року №19-118/8009 кредитний договір повинен містити умови (пункти) які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту. Істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача (ч.2 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Форма детального розпису сукупної вартості кредиту затверджена Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, тобто на момент укладення кредитного договору банк зобовязаний надати детальний розпис загальної вартості кредиту за власною формою, але згідно зі змістом, встановленим Законом. У відповідності до п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» зміст розпису сукупної вартості кредиту, який повинен зокрема містити перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. В зазначеному кредитному договорі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача відсутній. Таким чином, сторонами при укладенні договору не узгоджена ціна договору (істотна умова, згідно ст.632 ЦК України) - грошова сума, яку треба сплатити для припинення зобовязання виконанням. Ще однією істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є дата видачі кредиту, а якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту.(п/п 3 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Ця умова має значення у звязку із тим, що п.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. В підписаному між сторонами договорі дати і суми видачі кредитних ресурсів відсутні. Згідно вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Інформація про умови кредитування, а також орієнтовна сукупна вартість кредиту перед укладенням кредитного договору не надана. Право відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою (п.1 ч.7 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів») . Відповідно до п/п 4 п.5 ст.11 та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не має права встановлювати дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки та включати в договір умови, які є несправедливими для споживача. Згідно вимогам абз.5 п.3.4. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані в кредитному договорі зазначити правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки ОСОБА_1 банку або в інших випадках. Відповідно до п.3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у звязку з волевиявленням однієї із сторін. Правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, банком у кредитному договорі не визначено. Кредитним договором (зокрема п.5.2.) встановлені дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Згідно вимог п.3.8 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року у разі надання кредиту в іноземній валюті, банки зобовязані попередити позичальника про валютні ризики. Про обовязковість такого попередження вказано в листі НБУ №40-209/3674-13110 від 30.07.2010 року у відповідь на запит Адміністрації Президента України. З матеріалів справи вбачається, що банк в письмовій формі не попередив позичальника, що валютні ризики під час виконання зобовязань за кредитним договором несе споживач (позивальник). Відповідно, валютні ризики за кредитним договором несе банк. Відсутність такого попередження прямо вказує на те, що банк мав намір видавати кредитні ресурси в гривні. Згідно абз.4 ст.1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний борг - основне зобовязання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між позичальником та банком був укладений договір іпотеки №РM-SME 206/327/2008/1. Згідно абз.3 ст.1 вищезазначеного Закону договір про іпотечний борг - цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу. Згідно із абз.1 ст.2 вищезазначеного Закону, іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між сторонами договору про іпотечний борг тільки за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. При цьому Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» встановлює, що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладання договору про іпотечний борг. Ця інформація має бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити: опис усіх грошових зборів і витрат, повязаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобовязань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобовязання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця. Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє кредитодавець. З наведеного слідує, що економічна і правова інформація про умови кредитування є невідємною частиною кредитного договору. Вимоги, встановлені Законом, є обовязковими і повинні передувати укладенню кредитного договору. Вказана інформація не була письмово оприлюднена банком та не надана позичальнику. Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що в кредитному договорі відсутні істотні умови, які є обовязковими для даного виду договору; сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору; при укладенні кредитного договору банк свідомо, в порушення законодавства, не повідомив позичальника про інформацію, яка повинна була бути письмово оприлюднена до моменту укладення договору, тому при вирішенні спору треба застосувати ст.230 ЦК України. Слід зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), зокрема зазначено, що для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Аналогічна правова позиція викладена у п.п.8, 14, 16 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Згідно викладених в цій Постанові розяснень кредитний договір є неукладеним (не відбувся), зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства. Згідно розяснень п.16 вказаної Постанови суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обовязок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобовязань за цим договором несе споживач. Згідно зі ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України яка визначає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до пункту 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168, банки зобовязані в кредитному договорі або в додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, зазначаючи при цьому значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів ОСОБА_1 банку України. На банки покладається також обовязок зазначати в кредитному договорі сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки, яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту (п.3.3 Правил). Згідно положень ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Банки чи інші фінансові установи у відповідності до положень ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, повинні надати споживачу повну інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. У відповідності до ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та вказаної Постанови НБУ №168 кредитний договір має містити графік платежів у розмірі сум погашення основного боргу. У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а й отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. У зобовязанні мають бути чітко визначені його субєкти та конкретизований його обєкт. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Таким чином, з метою належного захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, банки зобовязані надавати споживачам необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію зокрема, про орієнтовну сукупну (реальну) вартість кредиту. Такого роду інформація про ціну (сукупну вартість) кредиту - по своїй суті та правовій природі є суттєвою, яка істотно впливає на вибір і волевиявлення позичальника, щодо прийняття ним рішення про необхідність укладання кредитного договору на таких умовах оскільки, споживач може не володіти спеціальними знаннями про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, а тому обовязок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про продукцію (у даному випадку про послугу споживчого кредитування та реальну вартість кредиту) законодавцем покладається саме на субєкта господарювання (кредитора). А тому, враховуючи вищенаведене, істотними умовами кредитного договору, щодо яких має бути досягнуто згоди в обовязковому порядку, є умови, які встановлені ч.ч.2 та 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». В порушення п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позичальнику як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Також, з матеріалів справи вбачається дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобовязаннях; детальний розпис загальної вартості кредиту взагалі не видавався, які суми і на які рахунки зараховувалися невідомо, що також є несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку. З огляду на наведене є очевидним, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного. Аналогічна правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних в Ухвалі від 22.10.2014 року у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року у справі №6-26251св14 (витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672). Положеннями ч.1 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. При цьому, відповідно до цих вимог зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. У разі визнання істотної умови недійсною, весь договір підлягаю визнанню недійсним. Суд погоджується з доводами позивача про недотримання згоди між сторонами оспорюваного кредитного договору щодо істотних умов договору та водночас, про наявність нечесної підприємницької практики в діях банку, які проявляються у тому, що банк приховав від позичальника повну та достовірну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав у спірному кредитному договорі заниженні значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної ціни кредиту та фінансової послуги банку, які мають бути виражені банком у вигляді реальної (ефективної) відсоткової ставки та кінцевої загальної вартості кредиту, яку має сплатити позичальник на користь банку, погашаючи кредит у строки, визначені кредитним договором. За таких обставин, суд приходить до висновку, що банк, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи недобросовісно та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для неї умовах, з якими позичальник як споживач, була позбавлена з вини кредитора реальної можливості ознайомитись та оцінити належно. Тому з урахуванням наведеного суд погоджується з доводами представника позивача, що позивач підписавши кредитний договір, хоча і підтвердила свій намір на отримання банківського кредиту, однак, таке її волевиявлення не було вільним та спрямованим на настання реальних правових наслідків саме на таких умовах. Крім того, суд виходячи із встановлених в судовому засіданні обставин, що сам текст кредитного договору розроблявся банком, вважає, що відповідальність щодо змісту кредитного договору покладається повністю на банк. Крім того, з огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту. Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09.04.1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг). У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17.05.1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року (пункти 9,13,14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди. Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобовязання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору. Кредитний Договір №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року не відповідає вимогам п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, які визнані обовязковими. Також банком розрахунок з розписом загальної вартості кредиту проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. З матеріалів справи є очевидним, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у багато разів. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватись до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (п.п.9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви). Згідно п.2 ст.7 Директиви комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, такою що вводить в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. У ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на дату укладення оспорюваного кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року) було встановлено заборону нечесної підприємницької практики, яка включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Такі дії суперечать правилам, торговим чи іншим чесним звичаям, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції, та у відповідності до правил ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є нечесною підприємницькою практикою, яка заборонена. А правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсні. Виходячи з вищенаведеного суд визнає необґрунтованими доводи банку, що права споживача (позичальника), у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту виключно у випадках та спосіб, які встановлені в ч.7 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору, яка не передбачала визнання недійсним договору у звязку з наданням споживачу неповної, недостовірної або несвоєчасної інформації споживачу про продукцію. Таким чином, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, зокрема, виходячи з висновку судового експерт, банк під час укладання кредитного договору приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, суд вважає це здійсненням дій з метою отримання прихованого прибутку. За таких обставин, підписання оспорюваного кредитного договору позичальником було здійснено під впливом омани. Крім того, ухвалою суду від 20.12.2016 року було витребувано від банку за зустрічним позовом необхідні письмові докази за кредитним договором № CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 року. Проте, зазначена ухвала суду банком була проігнорована та не виконана. Причини не подання суду витребуваних судом вище зазначеного переліку письмових доказів суду, не були повідомлені та не повідомлено суд про неможливість виконання зазначеної ухвали. У відповідності до ч.10 ст.84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для зясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами. У відповідності до ч.6 ст.95 ЦПК України, якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Відтак, беручи до уваги те, що у даному випадку банк, не надав суду оригінальні примірники переліку витребуваних судом документів як доказів, які мають суттєве значення для вирішення судом даної справи, а також дотримуючись вимоги ст.6 Конвенції щодо рівності сторін та справедливого суду, суд приходить до висновку та визнає, що надані відповідачем копії документів, якими він обґрунтовує свої заперечення, є копіями невідомого походження, які як докази, не є достатніми, належними, допустимими та достовірними доказами у розумінні ст.ст.77-80 ЦПК України та не бере їх до уваги. На підставі ст.ст. 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підставами для визнання кредитного договору недійсним є включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч.4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди ( чи її умов) недійсними. Так за змістом ч.5 цієї статті у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому. Враховуючи вищевикладені обставини по справі, суд приходить до висновку, що кредитний договір № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р, є укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у цілому. Суд також відзначає, що хоч позичальником і виконувалися умови кредитного договору, однак, це не є підставою вважати, що вона погодилася на умови кредитування, які у подальшому виявилися такими, що не відповідали волевиявленню сторін, оскільки згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. У звязку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позичальника як споживача фінансових послуг. За змістом п.7 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення правовідносини. Також в ч.2 цієї статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1» обґрунтовані, підтверджуються наданими доказами та норми матеріального права, є законними, у звязку з чим підлягають задоволенню. В порядку ст.141 ЦПК України судові витрати стягуються з банку на користь ОСОБА_2 17856,00 грн. за проведення експертизи у розмірі Керуючись ст.ст. 4, 7, 10, 12, 13, 18, 43, 49, 76-83, 89, 95, 141, 258, 259, 263, 265, 268, 271, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: В задоволенні вимог первісної позовної заяви Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. відмовити у повному обсязі. Позовні вимоги зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. укладений між Публічним акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1» та ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) судові витрати за проведення експертизи у розмірі 17856 (сімнадцяти тисяч восьмиста пятдесяти шести) гривень 00 копійок. В задоволенні решти вимог зустрічної позовної заяви відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області (з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року) Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Повний текст рішення виготовлено відповідно до ч.6 ст.259 ЦПК України, протягом десяти днів з дня закінчення розгляду справи, а саме: 22.05.2018 року. Суддя: М. В. Капустинський http://reyestr.court.gov.ua/Review/74157373
  3. Есть два решения судов, вступившие в силу, по одному и тому же кредитному договору между банком и заемщиком. Решения в итоге по сути одинаковые, но в одном опирались на "типа" оригинал, а в другом на его нотариально заверенную копию, которые судя из определений отличаются. Т.е. спустя годы, в одном из судов вдруг была предъявлена нотариально заверенная копия, которая не совпадает по тексту с оригиналом, а точнее ранее предъявляли "сомнительные" оригиналы, которые явно были не настоящими, но суд закрывал на это глаза Что можно предпринять в такой ситуации или что обычно делают в таком случае? ПС. хотелось бы привлечь к криминальной ответственности отдельных лиц, но кого? работников банка, которые участвовали ранее в процессах и предъявили в суде фальсифицированный документ? но разве это перспективно и может иметь результат? ПС2. цель - отмена предыдущих негативных решений по вновь открывшимся обстоятельствам.
  4. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2017 року Справа № 910/361/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді Гольцової Л.А.(доповідач), суддів: Картере В.І., Козир Т.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі№ 910/361/14 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про стягнення 101 839, 99 грн, за участю представників: позивача - не з'явився відповідача - ОСОБА_5, довір. від 06.06.2017 В С Т А Н О В И В : Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14 задоволено позов Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (позивач). Присуджено до стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (відповідач) на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" 50 000,00 грн заборгованості за кредитом, 32 218,38 грн - процентів за користування кредитом, 7 200,00 грн - комісії, 12 421,61 грн -пені, 2 036,80 грн - судового збору. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у даній справі (головуючий суддя Сітайло Л.Г., судді: Пашкіна С.А., Жук Г.А.) задоволено апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4. Скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14. Прийнято нове рішення, яким відмовлено позивачеві в задоволенні позовних вимог. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 2 240,48 грн - судового збору за подання апеляційної скарги. Не погоджуючись із вказаною постановою, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулось з касаційною скаргою, в якій просить Вищий господарський суд України скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14. В касаційній скарзі заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 611, 625, 1048, 1049 Цивільного кодексу України, статей 218, 229, 230, 231 Господарського кодексу України. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулось до суду з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованості по кредиту в розмірі 50 000,00 грн, 32 218,38 грн - процентів за користування кредитом, комісії 7 200,00 грн, та 12 421,61 грн - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів. Позовні вимоги мотивовані тим, що 16.06.2011 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (банк) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (клієнт), шляхом подачі відповідачем заяви про відкриття поточного банківського рахунку та приєднання до розміщених в мережі Інтернет "Умов та правил надання банківських послуг" (далі - Умови), укладено договір банківського обслуговування, відповідно до умов якого клієнту встановлено кредитний ліміт на поточний рахунок в електронному вигляді через засоби електронного зв'язку. Пунктом 3.18.6.1 Умов зазначено, що обслуговування кредитного ліміту на поточному рахунку клієнта здійснюється з моменту подачі клієнтом до банку заяви на приєднання до "Умов та Правил надання банківських послуг" (або у формі "Заяви про відкриття поточного рахунку та картки із зразками підписів і відбитка печатки" або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк / інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою чи електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі) і/або з моменту надання клієнтом розрахункових документів на використання коштів у рамках кредитного ліміту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих засобів до повного виконання зобов'язання сторонами. Банком, на виконання умов договору від 16.06.2011, надано відповідачеві кредит в межах кредитної лінії в розмірі 50 000,00 грн, який відповідачем не повернуто позивачу. Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги, вказав на те, що підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, було укладено договір банківського обслуговування та відповідач приєднався зобов'язався виконувати умови, викладені в Умовах та Правилах надання банківських послуг, які містять усі істотні умови змішаного договору - кредитного договору та договору банківського рахунку, а саме, порядок надання коштів, строки користування кредитною лінією, відповідальність за непогашення кредиту, порядок нарахування відсотків за користування кредитом та їх розмір тощо, відповідач порушив свої грошові зобов'язання за договором, у зв'язку з чим в останнього утворився борг. Рішення мотивовано нормами статей 526, 610, 612, 1054, 1066, 1067 Цивільного кодексу України та Умовами та Правилами надання банківських послуг. Апеляційний господарський суд, з позицією якого погоджується колегія суддів Вищого господарського суду України, скасував рішення місцевого господарського суду та прийняв нове рішення, яким відмовив позивачеві в позові. Стаття 181 Господарського кодексу України передбачає загальний порядок укладання господарських договорів. Частина 1 вказаної норми визначає, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто, шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Згідно зі статтею 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Відповідно до частин 1 - 3 статті 207 вказаного Кодексу (в редакції на дату підписання заяви від 16.06.2011) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно -числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Частиною 2 статті 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлене договором або не випливає із суті змішаного договору. Згідно з частиною 1 статті 1066 вказаного Кодексу за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Частинами 1, 2 статті 1067 Цивільного кодексу України передбачено, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Відповідно до статті 3 Закону України "Про електронний цифровий підпис" електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Частинами 1-3 статті 4 Закону України "Про електронний цифровий підпис" передбачено, що електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі. Згідно зі статтею 6 Закону України "Про електронний цифровий підпис" Сертифікат ключа містить такі обов'язкові дані: найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру); зазначення, що сертифікат виданий в Україні; унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа; дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката; відкритий ключ; найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа; інформацію про обмеження використання підпису. Посилений сертифікат ключа, крім обов'язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа. Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що саме відповідачем підписано електронним цифровим підписом заяву від 16.06.2011 про приєднання до Умов, Тарифів ПАТ КБ "Приватбанк". Особистий ключ має властивості прихованого файлу, в якому відображається, зокрема, повне ім'я, номер сертифікату, початок строку дії та завершення строку дії. Відсутні докази отримання Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 електронного цифрового підпису в акредитованому центрі сертифікації ключів, у тому числі у ПАТ "ПриватБанк". Тобто позивачем не доведено підписання заяви від 16.06.2011 Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 та використання електронного цифрового підпису. Крім того, заява не містить зразків підписів та/або відбитки печатки відповідача, відсутні докази укладення між сторонами угоди щодо надання відповідачу доступу до системи клієнт-банк/інтернет клієнт-банк. Матеріали справи не містять доказів належного доведення до відповідача кредитних лімітів. Довідка щодо встановлення кредитних лімітів відповідачеві від 16.12.2013, надана банком, не є достатнім доказом щодо зазначених обставин, оскільки не містить відомостей інформування клієнта про встановлення розміру кредитного ліміту. Судом апеляційної інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги довідку складену 16.12.2013, оскільки остання не може бути доказом погодження, доведення до відповідача кредитних лімітів в період з 29.05.2012 - 09.12.2013. Крім того, позивачем не доведено, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті позивача на час відкриття банківського рахунку, тобто, на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов'язався виконувати відповідач. З наданих позивачем Умов та Тарифів неможливо встановити їх чинність та дію на час заяви від 16.06.2011, і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов'язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом з заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування. Оскільки ні позивачем, ні матеріалами справи не підтверджено отримання відповідачем цифрового підпису та підписання останнім цифровим підписом заяви від 16.06.2011 про приєднання і погодження з умовами, викладеними в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, відсутні докази відкриття Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 рахунку № НОМЕР_1, користування ним та отримання кредиту. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення заборгованості по кредиту. Виходячи із встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, з урахуванням того, що суд у порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно і повно дослідив подані сторонами докази, усім доводам надав обґрунтовану та належну правову оцінку, проаналізував відносини сторін та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального і процесуального права, відсутні підстави для зміни або скасування постанови суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги не спростовують правильного висновку суду, зводяться передусім до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, передбачених статтями 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі № 910/361/14 залишити без змін. Головуючий суддя Л.А. ГОЛЬЦОВА Судді В.І. КАРТЕРЕ Т.П. КОЗИР http://reyestr.court.gov.ua/Review/70163955
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: приватного акціонерного товариства «Колос.» – ОСОБА_1 товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» – ОСОБА_2 публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» – ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» (далі – ТОВ «Березовка») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанови Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року у справі № 922/2130/16 за позовом приватного акціонерного товариства «Колос.» (далі – ПрАТ «Колос.») до ТОВ «Березовка», третя особа – публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця»), про спонукання до укладення договору, в с т а н о в и л а: У липні 2016 року ПрАТ «Колос.» звернулося до суду із зазначеним позовом, в якому просило визнати укладеним між сторонами договір про експлуатацію залізничної під’їзної колії ТОВ «Березовка» при станції Шпаківка Південної залізниці у редакції позивача. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є власником маслоекстракційного заводу по насінню соняшника, до складу якого входить, зокрема, залізнична гілка (залізнична під’їзна колія), експлуатація та подача вагонів на яку здійснюється на підставі договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії від 27 вересня 2013 року № 3702, укладеного між позивачем і державним підприємством «Південна залізниця» (далі – ДП «Південна залізниця»). Сполучення залізничної гілки позивача із загальною мережею залізниць здійснюється через залізничну під’їзну колію, яка перебуває у власності ТОВ «Березовка», у зв’язку з чим позивач протягом січня – лютого 2016 року звертався до відповідача з пропозицією укласти договір про користування, однак це питання вирішено не було. Згідно з положеннями статті 181 Господарського кодексу України (далі – ГК) ПрАТ «Колос.» направило ТОВ «Березовка» підписаний позивачем проект договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії у двох примірниках (лист від 22 квітня 2016 року № 410). У відповідь ТОВ «Березовка» листом від 05 травня 2016 року № 01-05 повідомило про неможливість надання залізничної під’їзної колії в експлуатацію третім особам. Оскільки належна ПрАТ «Колос.» під’їзна колія примикає до під’їзної колії відповідача, позивач не може отримати залізничні вагони на свої колії до місць навантаження-вивантаження інакше, як шляхом проїзду через спірну залізничну під’їзну колію. ТОВ «Березовка» ухиляється від укладання договору, чим порушує права та законні інтереси позивача. Рішенням Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року, позов ПрАТ «Колос.» задоволено. Визнано укладеним між ПрАТ «Колос.» і ТОВ «Березовка» договір про експлуатацію під’їзної колії ТОВ «Березовка» при станції Шпаківка Південної залізниці у редакції позивача, на умовах, викладених у резолютивній частині рішення. Постановою Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року зазначені судові рішення залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 922/2130/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Березовка», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 179, 181, 187 ГК, пункту 73 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 457 (далі – Статут залізниць України), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року, а справу передати на новий розгляд до Вищого господарського суду України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 березня 2008 року у справі № 10/700-06, від 17 березня 2010 року у справі № 37/24, від 07 червня 2011 року у справі № 13/181(2010), в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Березовка» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПрАТ «Колос.» є власником маслоекстракційного заводу по насінню соняшника загальною площею 11 740,2 кв. м, розташованого за адресою: Харківська область, Дергачівський район, смт Пересічна, вулиця Центральна, 1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим 17 лютого 2012 року на підставі рішення виконавчого комітету Пересічанської селищної ради від 16 лютого 2012 року № 22. Згідно з доповненням до свідоцтва про право власності до складу маслоекстракційного заводу входить, зокрема, залізнична гілка – залізнична під’їзна колія, технічні характеристики якої визначено в технічному паспорті залізничної під’їзної колії ПрАТ «Колос.» по станції Шпаківка Південної залізниці й технічному паспорті на з/д гілку смт Пересічна, вулиця Центральна, 1. Відповідно до розділу 2 технічного паспорту колійне господарство позивача складається із чотирьох колій №№ 1, 2, 3, 4 із п’ятьма стрілочними переводами; розгорнута довжина під’їзної колії становить 892,75 п. м; на колії № 1 установлено тензометричні двоплатформні 150-тонні ваги для статистичного повагонного (повізково) зважування продуктивних вантажів в односторонньому і двосторонньому напрямках; на заводі експлуатується маневровий тепловоз, який є власністю позивача та обслуговується змінними машиністами тепловоза і складачем поїздів позивача. На виконання Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 року № 644, та пунктів 64–77 Статуту залізниць України на залізничну гілку складено Інструкцію про порядок обслуговування і організації руху на під’їзній колії ПрАТ «Колос.», яка примикає по станції Шпаківка Південної залізниці, та місцеву інструкцію про порядок виїзду локомотива промислового підприємства ПрАТ «Колос.» та пересування по коліях станції Шпаківка відокремленого підрозділу «Харківська дирекція залізничних перевезень» ДП «Південна залізниця». Експлуатація під’їзної колії ПрАТ «Колос.», подача і забирання вагонів здійснюються на підставі договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії від 27 вересня 2013 року № 3702, укладеного між позивачем і ДП «Південна залізниця». ТОВ «Березовка» є власником під’їзних залізничних колій загальною довжиною 5 024,8 п. м, розташованих за адресою: Харківська область, Дергачівський район селище Березівське, вулиця Березівська, 1б, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 08 жовтня 2013 року, реєстровий № 4197; право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 жовтня 2013 року. Відповідно до розділу 1 технічного паспорту під’їзної залізничної колії ТОВ «Березовка» на станції Шпаківка Південної залізниці загальна довжина під’їзної колії становить 4 972,3 м, до складу якої входить, зокрема, під’їзна ходова залізнична колія 1, до якої примикає під’їзна залізнична колія ПрАТ «Колос.» стрілками № 1 і № 2, що є власністю позивача. Під’їзна колія ПрАТ «Колос.» безпосередньо не з’єднана із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, тому сполучення із загальною мережею залізниць здійснюється через залізничну під’їзну колію, що належить на праві власності ТОВ «Березовка». У листі від 22 січня 2016 року № 50 ПрАТ «Колос.» запропонувало ТОВ «Березовка» врегулювати відносини з користування залізничною під’їзною колією шляхом укладення прямого договору (оренди, сервітуту тощо). ТОВ «Березовка» у листі від 05 лютого 2016 року № 1-02 відмовило ПрАТ «Колос.» в укладенні договору у зв’язку з відсутністю, на думку відповідача, внутрішньої волі позивача на укладення будь-якого договору щодо користування залізничною під’їзною колією. У листі від 10 лютого 2016 року № 68 ПрАТ «Колос.» повторно запропонувало ТОВ «Березовка» врегулювати відносини з користування залізничною під’їзною колією шляхом укладення відповідного договору, однак на зазначену пропозицію відповідач не відреагував. ПрАТ «Колос.» у листі від 22 квітня 2016 року № 410 запропонувало повторно укласти відповідний договір і на підставі статті 181 ГК направило ТОВ «Березовка» проект договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії, підписаний позивачем, у двох примірниках. У листі від 05 травня 2016 року № 01-05 ТОВ «Березовка» повідомило ПрАТ «Колос» про те, що ним розпочато ремонтні роботи під’їзної залізничної колії, тому цей об’єкт тимчасово не придатний для надання у користування третім особам. Після завершення ремонтних робіт ТОВ «Березовка» планує розпочати фінансово-господарську діяльність, пов’язану зі значним товарооборотом на цьому об’єкті, що також унеможливить надання його у користування третім особам. У разі зміни напряму фінансово-господарської діяльності ТОВ «Березовка» у майбутньому ПрАТ «Колос» першочергово буде повідомлено про можливість надання цього об’єкта в експлуатацію. Судові рішення у справі, яка розглядається, з посиланням на положення статей 15, 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 179, 181, 187 ГК, Закону України «Про залізничний транспорт», пунктів 64, 71, 73 Статуту залізниць України, Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, мотивовано тим, що оскільки власники залізничних під’їзних колій здійснюють транспортне обслуговування підприємств, і їх залізничні під’їзні колії з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, укладання власником під’їзної колії договору про транспортне обслуговування підприємств – контрагентів є обов’язковим. Позивач за умовами експлуатації власної залізничної під’їзної колії та за відсутності іншої (власної) залізничної під’їзної колії, з’єднаної із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, не може отримати залізничні вагони на свої колії до місць навантаження-вивантаження інакше, як шляхом проїзду через залізничну під’їзну колію, належну відповідачеві, а ухилення останнього від укладення договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії унеможливлює реалізацію позивачем права власності на об’єкти залізничної інфраструктури, які входять до складу маслоекстракційного заводу, та здійснення господарської діяльності; Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах дійшов висновків про те, що: – у справі № 10/700-06 суд касаційної інстанції залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про встановлення на користь позивача безоплатного та безстрокового сервітуту щодо належної відповідачеві ділянки залізничної під’їзної колії з тих підстав, що позивач є підприємством, яке забезпечує споживачів скрапленим газом, тому без використання під’їзної колії відповідача, до якої примикає під’їзна колія, що використовується позивачем, останній позбавлений можливості отримати залізничні цистерни із скрапленим газом на свою під’їзну колію. Також суд зазначив, що пункт 73 Статуту залізниць України не є імперативною нормою, і не забороняє сторонам у разі, коли вони не скористалися передбаченою цією нормою можливістю укласти договір про розрахунки, пов’язані з амортизацією та утриманням під’їзної колії, укласти інший договір, передбачений законодавством (оренди, надання послуг, сервітуту, тощо); – у справі № 37/24 суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 179, 181, 187 ГК, залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про спонукання відповідача укласти договір поставки природного газу з тих підстав, що нормативні акти, якими обґрунтовано позовні вимоги, не встановлюють обов’язку відповідача укладати відповідний договір, а тим більше у редакції і на умовах, запропонованих позивачем; відповідач не є монополістом у сфері постачання природного газу для потреб населення, а укладення такого договору не засноване на державному замовленні, виконання якого є обов’язковим для суб’єкта господарювання; – у справі № 13/181(2010) суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 179, 181, 187 ГК, залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у задоволенні позову про зобов’язання відповідача укласти договір про відшкодування витрат на технічне обслуговування зовнішніх газопроводів і споруд, із тих підстав, що за законом можливе спонукання до укладення договору за рішенням суду за умови виникнення переддоговірного спору з таких підстав: укладення договору необхідно у сфері державних закупівель; обов’язковість укладення договору прямо передбачена законом; укладення договору випливає із попереднього договору; укладення договору передбачене будь-яким іншим договором; укладення договору випливає з умов мирової угоди, затвердженої судом. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно з частиною першою статті 187 ГК спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. Відповідно до загальних умов укладання договорів, що породжують господарські зобов’язання, визначених статтею 179 ГК, майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями (частина перша статті 179 ГК). Частиною шостою цієї статті передбачено, що суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога позивача про спонукання відповідача до укладення договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії. Законодавство про залізничний транспорт загального користування складається із законів України «Про транспорт», «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», «Про залізничний транспорт», Статуту залізниць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України, та інших актів законодавства України (стаття 3 Закону України «Про залізничний транспорт»). Порядок укладання договорів, організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, основні положення експлуатації залізничних під'їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту регламентовано Статутом залізниць України. Згідно з пунктом 64 Статуту залізниць України до залізничних під’їзних колій належать колії, що з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією і які належать підприємствам, підприємцям, організаціям та установам незалежно від форм власності, а також громадянам – суб’єктам підприємницької діяльності (далі – підприємство). Під’їзні колії призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії із залізничним транспортом загального користування. За змістом пункту 73 цього Статуту порядок обслуговування контрагентів – підприємств, що мають у межах залізничної під’їзної колії іншого підприємства свої склади або залізничні колії, які до неї примикають, встановлюється договорами, що укладаються без участі залізниці, безпосередньо між контрагентами і підприємством, якому належить залізнична під’їзна колія. Відповідальність перед залізницею за користування вагонами контрагентом, збереження вантажів та вагонів несе підприємство, якому належить залізнична під’їзна колія. Розрахунки, пов’язані з амортизацією залізничних під’їзних колій, за участь контрагента у ремонті та утриманні колії у всіх випадках здійснюються безпосередньо між підприємством і його контрагентом. Аналогічні положення наведено і в пункті 2.7 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, відповідно до якого для під’їзних колій, які обслуговуються власними локомотивами, порядок обслуговування контрагентів – підприємств, що мають у межах залізничної під’їзної колії іншого підприємства свої склади або колії, які до неї примикають, встановлюється договорами, що укладаються безпосередньо між контрагентом і підприємством, якому належить залізнична під’їзна колія, без участі залізниці. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що оскільки залізничні під’їзні колії, з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії із залізничним транспортом загального користування, то відносини щодо транспортного обслуговування між підприємством, якому належать ці залізничні під’їзні колії, та контрагентами – підприємствами, що мають у межах цієї залізничної під’їзної колії свої залізничні колії, які до неї примикають, оформлюються відповідним договором. У разі виникнення ускладнення у договірному процесі як у вигляді ухилення або відмови в укладенні договору в цілому, так і у вигляді непогодження його окремих умов, можливість звернення до суду з метою вирішення такого спору між контрагентами прямо передбачена ГК. Разом із тим за змістом статті 180 ГК істотною умовою господарського договору є, зокрема, предмет договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу (Технічне регулювання у сфері господарювання), а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг. Відповідно до пункту 1.1 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій під’їзні колії з усіма спорудами і пристроями, локомотиви і вагони повинні утримуватися в повній справності згідно з чинними Правилами технічної експлуатації (ПТЕ) залізниць України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 16 січня 1995 року № 27, і ПТЕ підприємств. У справі, яка розглядається, відповідач, заперечуючи проти позову, упродовж розгляду справи в усіх судових інстанціях посилався на те, що належна йому залізнична під’їзна колія перебуває у непридатному для експлуатації стані, на підтвердження чого надано ряд документів, зокрема акт комісії обстеження залізничної під’їзної колії ТОВ «Березовка» від 17 листопада 2015 року, договір підряду від 17 березня 2016 року № 1703/2016 щодо проведення ремонтних робіт залізничної під’їзної колії, укладений між ТОВ «Березовка» і ПП «Владікос». На зазначені обставини відповідач звертав увагу позивача і в листі від 05 травня 2016 року № 01-05. Крім того, позивачем надано витяг від 15 серпня 2016 року із кримінального провадження № 12016220280000735, який містить інформацію про те, що у березні 2016 року невстановленими особами демонтовано колії станції Шпаківка на території Пересічанської селищної ради Дергачівського району Харківської області. Отже, суд визнав укладеним договір щодо експлуатації належної відповідачеві залізничної під’їзної колії, умови якого породжують для відповідача певні зобов’язання, які відповідно до вимог статті 193 ГК повинні виконуватися належним чином. Проте вирішуючи спір, суди всіх інстанцій на зазначені вимоги чинного законодавства уваги не звернули, оскільки з урахуванням особливого статусу спірного об’єкта (об’єкт залізничної інфраструктури) не з’ясували технічного стану спірної залізничної під’їзної колії і можливості її експлуатації у подальшому згідно з умовами договору, визнаного укладеним за рішенням суду. Тобто, суди належним чином не з’ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, не дав відповідної правової оцінки запереченням відповідача та наданим ним доказам. За таких обставин висновки судів усіх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову є передчасними, тому ухвалені судові рішення у справі, яка розглядається, підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року у справі № 922/2130/16 скасувати, справу передати на розгляд до Господарського суду Харківської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 12 липня 2017 року № 3-480гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67029ABDB6D9DA65C2258161004C3336
  6. В трьох ісудових інстанціях кредитний договір визнано не укладеним, тобто таким, що не відбувся. Але немає рішення стосовно Договорів іпотеки й Договору Застави. Начебто вони автоматично визнаються також не укладеними. Але банк не визнає цього й на цій підставі пише листи з вимогами повернути нерухоме майно, твердячи, що судовим рішенням не вказано, що Договір іпотеки та Договір Застави є не укладеними. Подала в суд. Як правильно написати вимогу в суд щодо цієї проблеми, оскільки відсутні моменти виникнення, зміни чи припинення правочину в такій ситуації?
  7. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23.09.2010 № 34/121 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Моторного О.А. суддів: при секретарі за участю представників: від позивача Вергун І.В., Грицай М.А., від відповідача Саєнко Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду м.Києва від 30.06.2010 у справі № 34/121 ( .....) за позовом Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» до Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення 5949899,45 грн. ВСТАНОВИВ : Публічне акціонерне товариство «Каліон Банк Україна», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» (позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю (відповідач) про стягнення боргу у розмірі основної суми кредиту 5 949 899,45 грн. Згідно з заявою про уточнення позовної заяви позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь борг в сумі 5 949 861,61 грн. Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.06.2010 у справі № 34/121 позов задоволено повністю. Стягнуто з Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю на користь Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» 5 949 861,61 грн. боргу, а також 25 500,00 грн. витрат по сплаті державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Не погоджуючись із вказаним рішенням, Фірма «Т.М.М.» - Товариство з обмеженою відповідальністю звернулась з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить зазначене рішення скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Підставами для скасування рішення відповідач вважає неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи та порушення норм матеріального права. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.07.2010 прийнято до провадження апеляційну скаргу відповідача та її розгляд призначено на 10.08.2010. У судовому засіданні 10.08.2010 у розгляді справи відповідно до ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 12.08.2010. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.08.2010 розгляд апеляційної скарги відкладено на 23.09.2010 та зобов’язано Публічне акціонерне товариство «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» надати суду довідку про рух коштів по гривневому та валютному рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Т.М.М.» за 31.07.2009 та надати оригінали документів, на підставі яких списувались кошти із вказаних рахунків. Відповідно до положень ч. 1 та ч. 2 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін, встановив наступне. 07.08.2008 між АТ «Каліон Банк Україна», правонаступником якого є ПАТ «Корпоративний та інвестиційний банк Креді Агріколь» (Банк) та Фірмою «Т.М.М.»- ТОВ було підписано договір про надання кредитної лінії для фінансування капітальних витрат, включаючи купівлю обладнання в межах, дозволених українським законодавством, в тому числі нормативними актами Національного банку України (п. 3 договору). Відповідно до п. 1, п. 2 договору загальний розмір кредитної лінії становить 3 517 950 Євро або еквівалент у гривнях чи доларах США з терміном дії до 1 серпня 2009 року. 24.07.2009 між сторонами по справі підписано Доповнення № 1 до договору про надання кредитної лінії, причому у примірнику доповнення № 1, наданого банком, вказано договір від 07.08.2008, а в примірнику доповнення № 1, наданого товариством, зазначено договір від 31.07.2008. Вказаним Доповнення № 1 було змінено пункт 1 та пункт 2 договору, згідно яких загальний розмір кредитної лінії становить 550 000 Євро або еквівалент у гривнях; кредитна лінія чинна до 01.09.2009, або до її скасування банком, залежно від того, що настане раніше. 31.08.2009 між сторонами по справі підписано Доповнення № 2 до договору від 07.08.2008, яким змінено пункт 1 та пункт 2 договору, згідно яких загальний розмір кредитної лінії становить 5 949 899,45 грн.; кредитна лінія чинна до 21.12.2009, або до її скасування банком, залежно від того, що настане раніше. Позивач звернувся до суду з даним позовом у зв’язку з тим, що відповідач не погасив 21.12.2009 кредит за останнім повідомленням № 11 від 09.12.2009 у розмірі 5 949 899,45 грн. Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, посилається на те, що Фірми «Т.М.М.» - ТОВ не списувала зі свого гривневого рахунку, відкритому у банку, суму у розмірі 5 949 899,45 грн. Статтею 1054 Цивільного кодексу України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/213 за позовом Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю до Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» про визнання недійним договору та доповнень до нього встановлено, що кредитний договір від 07.08.2008 та доповнення до нього не містять усіх істотних умов для даного виду договору, і в силу ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України є неукладеним (таким, що не відбувся). Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Згідно з ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України. Відповідно до ч. 2 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зі змісту ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 181 Господарського кодексу України слідує, що договір, в якому відсутні всі узгоджені сторонами істотні умови, вважається неукладеним, а сторони такого договору не можуть мати права та вважатись зобов’язаними відповідно до умов такого договору. Отже, правовий наслідок неузгодження сторонами істотних умов договору полягає у відсутності такого договору. З урахуванням викладеного, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» про стягнення з Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю 5 949 861,61 грн. на підставі договору про надання кредитної лінії від 07.08.2008 та доповнень № 1 від 24.07.2009 та № 2 від 31.08.2009 до нього, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. За таких обставин, апеляційна Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2010 у справі № 34/121 - скасуванню. У відповідності до статті 49 ГПК України при відмові в позові судові витрати покладаються на позивача. Тому, витрати відповідача зі сплати державного мита за подання апеляційної скарги у розмірі 12 750,00 грн., сплачені платіжним дорученням № 525132 від 02.07.2010, підлягають відшкодуванню за рахунок позивача. Відповідно до викладеного, керуючись ст. 101, п. 2 ст. 103, п. 1, п. 4 ч. 1 ст. 104, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, - ПОСТАНОВИВ: Головуючий суддя Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12326702 ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 січня 2011 р. № 34/121 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Губенко Н.М. суддів Барицької Т.Л. Мирошниченка С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" на постанову від Київського апеляційного господарського суду 23.09.2010 у справі № 34/121 за позовом Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" до Фірми "Т.М.М."- Товариство з обмеженою відповідальністю про стягнення 5 949 899, 45 грн. у судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Грицай М.А.; Колесник В.В.; - відповідача Саєнко Ю.М.; ВСТАНОВИВ: 29.01.2010 Публічне акціонерне товариство "Каліон Банк Україна", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь", звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Фірми "Т.М.М."- Товариство з обмеженою відповідальністю про стягнення боргу у розмірі 5 949 861, 61 (з урахуванням заяви про уточнення суми позову – т.1 а.с. 85). Рішенням господарського суду міста Києва від 01.06.2010 у справі № 34/121 (суддя Сташків Р.Б.) позовні вимоги задоволено. За рішенням стягнуто з Фірми "Т.М.М."- Товариство з обмеженою відповідальністю на користь Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" 5 949 861, 61 грн. боргу, 25 500, 00 грн. витрат по сплаті державного мита та 236 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 (колегія суддів у складі: Моторний О.А. –головуючий суддя, судді Кошіль В.В., Шапран В.В.) рішення господарського суду міста Києва від 01.06.2010 у справі № 34/121 скасовано; в позові відмовлено повністю. Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Публічне акціонерне товариство "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/121, та залишити без змін рішення господарського суду першої інстанції. Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" не підлягає задоволенню з наступних підстав. Спір, що виник між сторонами, стосується виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором про надання кредитної лінії від 07.08.2008 в частині повернення основної суми кредиту. Частина 1 статті 67 Господарського кодексу України встановлює, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов може відбуватися лише у формі вільного волевиявлення (ст. 203 ЦК України). Абзацом 2 частини 1 ст. 638 ЦК України та ч. 2 ст. 180 ГК України визначено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди; якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, то такий договір згідно із ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України вважається укладеним, натомість, у випадку недосягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов договору, останній вважається неукладеним; відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.10.2006 № 01-8/2351 про визнання договору неукладеним може зазначатися виключно у мотивувальній частині рішення як про обставину справи, встановлену господарським судом . Відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Здійснивши перегляд справи, господарський суд апеляційної інстанції встановив, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/213 за позовом Фірми "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю до Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" про визнання недійним договору та доповнень до нього встановлено, що договір про надання кредитної лінії від 07.08.2008 та доповнення до нього не містять усіх істотних умов для даного виду договору, і в силу ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України є неукладеним (таким, що не відбувся). Отже, оскільки укладений між позивачем та відповідачем договір про надання кредитної лінії постановою Київського апеляційного господарського суду у справі № 34/213 визнано неукладеним, тобто таким, що не створює жодних юридичних наслідків, вказана постанова є преюдиціальною в силу приписів ст. 35 ГПК України, то суд апеляційної інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову, оскільки у позивача відсутні правові підстави для стягнення 5 949 861, 61 грн. у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором про надання кредитної лінії від 07.08.2008 в частині повернення основної суми кредиту. Доводи Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь", викладені в касаційній скарзі, стосовно неправомірного посилання судом апеляційної інстанції (постанова Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/213) на неузгодженість сторонами за спірним кредитним договором від 07.08.2008 істотних умов, які передбачені законом і є обов’язковими для даного виду договору та на ч.8 ст. 181 Господарського кодексу України, не можуть бути прийняті колегією суддів касаційної інстанції до уваги, оскільки постанова Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/213 набрала законної сили та відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України, ст. 115 Господарського процесуального кодексу України є обов’язковою до виконання на всій території України, а її оцінка не може здійснюватись в межах даного позовного провадження. Не погоджується Вищий господарський суд України також із твердженням скаржника про порушення судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови положень ч. 2 ст. 35 ГПК України, з огляду на таке. Відповідно до частини 2 ст. 35 ГПК України , факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони . Отже, зі змісту частини 2 статті 35 ГПК України слідує, що преюдиціальне значення мають факти встановлені рішенням господарського суду зі справи, в якій беруть участь ті самі сторони, що й у справі, яка розглядається, тобто обов'язковою умовою преюдиціальності є повна тотожність суб'єктного складу сторін спору, а відтак посилання скаржника на різні предмети спорів у справі № 34/213 та у даній справі є безпідставними. Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, встановлені ч. 2 ст. 1117 ГПК України, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана постанова відповідає вимогам матеріального та процесуального права і підстав для її скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/121 залишити без змін. Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО Судді Т.Л. БАРИЦЬКА С.В. МИРОШНИЧЕНКО http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13650068
  8. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022, тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41 ________________________________________________________________________ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "09" листопада 2015 р. Справа № 922/5260/15 Господарський суд Харківської області у складі: судді Суслової В.В. при секретарі судового засідання Помпі К.І. розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" м. Харків до 1. Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота", м. Харків , 2. Публічного акціонерного товариства банка "Меркурій" м. Харків 3-я особа - Приватний нотаріус Харківського міського округу Чибісова А.О., м. Харків про визнання недійсним договору за участю представників сторін: позивача - Орлов О.О., довіреність від 12.01.2015 року; першого відповідача - Грайворонський І. В., довіреність № 36 від 08.12.2014 року; другого відповідача - Полетаєва Т.Ю., довіреність № 20 від 12.06.2015 року; третьої особи - не з'явився; ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Азово-Черноморська інвестиційна компанія" звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота" та Публічного акціонерного товариства банку "Меркурій" про визнання недійним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-0309 від посвідченого Зубарєвим І.Ю., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 21.01.2008 року реєстровий № 369 від 07.02.2014 року. Судові витрати позивач просить стягнути з відповідачів. Ухвалою господарського суду Харківської області від 10 вересня 2015 року прийнято вказану позовну заяву до провадження, порушено провадження у справі та призначено її розгляд у судовому засіданні. Розгляд даної справи неодноразово відкладався для надання можливості сторонам надати додаткові докази в обгрунтування своїх правових позицій. У судовому засіданні 05 листопада 2015 року була оголошена перерва до 09 листопада 2015 року об 12:00 год. Після перерви у судовому засіданні розгляд справи був продовжений 09 листопада 2015 року об 12:00 год. Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги у повному обсязі, та просив суд задовольнити позов з підстав викладених у позові та наданих додаткових пояснень до позову. В обгрунтування позовних вимог позивач посилається на недотримання вимогу Закону в момент вчинення спірного договору вимог ст. 517 ЦК України та звертає увагу суду на те, що відповідачами не були передані документі які засвідчують права вимоги, що передається. У спірному договорі не зазначений обсяг прав вимоги що передається Новому Іпотекодержателю. У зв'язку з відсутніми переданими документами, а також відсутнім переданим обсягом прав вимоги за спірним договором вважає, що заборгованість може бути стягнута двічі (на підставі кредитного договору та договору іпотеки) у результаті чого порушаються права позивача. Представник першого відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, та просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В своїх запереченнях посилається на відсутність порушення спірним договором прав позивача, а також посилається на судове рішення відповідно до якого у задоволенні позову про визнання договору відступлення права вимоги недійсним відмовлено. Крім того, перший відповідач вважає, що при укладанні відступлення права вимоги за іпотечним договором можуть бути передані лише копії документів без передачі оригіналів. Також представником першого відповідача було надано до суду клопотання за вх. № 45045 про долучення до матеріалів справи додаткових документів. Надані документи долучені судом до матеріалів справи. Другий відповідач також заперечував проти задоволення позову, та просив суд відмовити у задоволенні позову. В своїх запереченнях також підтримує правову позицію першого відповідача , вважає що спірним договором не порушуються права позивача та позовні вимоги грунтуються на припущеннях. Третя особа свого представника у призначене судове засідання не направила, письмові пояснення не надала. Приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статтею 4-3 та статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи за наявними у справі матеріалами у відповідності до статті 75 Господарського процесуального кодексу України. З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне. 21 січня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Меркурій" (іменований "кредитор") та Азово-Чорноморською інвестиційною компанією у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (іменована "позивальник") укладено договір № 02-25К-02 на кредитну лінію, відповідно до п. 1.1 якого (в редакції додаткової угоди до договору від 07.05.2008р.) у строк з 21.01.2008 року по 25.01.2008 року кредитор відкриває позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання невідновлювальну лінію у сумі, що не перевищує 6300000,00 (шість мільйонів триста тисяч) гривень (далі - ліміт кредитування) на придбання нерухомості, а позичальник зобов'язується повернути кредит не пізніше 19.01.2009 року, та сплачувати проценти за його користування по ставці 18% річних на визначених цим договором умовах. Строк повернення кредиту продовжується на умовах, передбачених цим договором. Відповідно до п.1.3 договору в забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором між первісним кредитором та боржником (іпотекодавцем) було укладено іпотечний договір № 16-03-09 від 21.01.2008р., посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369, предметом якого є нежитлові приміщення 3-го поверху № 1-6, 8-20, в літ. А-3, загальною площею 357,3 кв. м, що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Сумська, буд. 96. 07 лютого 2014року між Публічним акціонерним товариством Банк "Меркурій" (іменований "первісний кредитор") та Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (іменований "новий кредитор") укладено договір відступлення права вимоги за договором № 02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року, відповідно до п. 1.1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає право вимоги первісного кредитора до Азово-Чорноморської інвестиційної компанії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (за текстом договору "боржник") у розмірі, визначеному п. 1.2 договору, за договором №02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року та усіх додаткових угод до нього, укладеним між первісним кредитором та боржником (за текстом договору "кредитний договір") та стає кредитором в зобов'язаннях за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього в обсязі та на умовах, визначених договором. Право вимоги від первісного кредитора до нового кредитора передається частково, в обсязі, зазначеному в п. 1.2 договору. Згідно з п. 1.2 договору сума вимог, що відступається, станом на дату укладення становить строкова заборгованість за кредитом у розмірі 7566200,00 грн. 07 лютого 2014 року між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369 (далі за текстом - договір). Як передбачено ч. ч. 1, 3 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором і законом. За своєю правовою природою відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредитору і відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому зміна кредитора у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання. Згідно зі ст.ст. 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. З аналізу наведених норм вбачається, що заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів, та здійснюється без згоди боржника, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Вказаної правової позиції дотримується також і Верховний суд України у постанові від 15.04.2015 у справі № 3-43гс15. Відповідно до п. 1.1 Договору, Первісний Іпотекодержатель (другий відповідач) передає, а Новий Іпотекодержатель (перший відповідач) приймає у повному обсязі всі права вимоги за іпотечним договором 16-03-09, посвідченим 21 січня 2008 року Зубарєвим І.Ю. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, реєстровий номер №369, (з усіма змінами та доповненнями до нього), укладеним між Первісним Іпотекодержателем та Азово-Чорноморською інвестиційною компанією у формі товариства з обмеженою відповідальністю (позивачем у справі), який є забезпеченням виконання зобов'язань за Договором №02-25К-02 на кредитну лінію від 21 січня 2008 року, з усіма змінами та доповненнями до нього, укладеним між другим відповідачем та позивачем. Пунктом 2.1.1 оспорюваного договору передбачено, що другий відповідач (первісний іпотекодержатель за договором) зобов'язується в день нотаріального посвідчення цього договору передати за актом приймання-передачі першому відповідачу (новому іпотекодержателю за договором) всі документи які засвідчують права вимоги за іпотечним договором. Згідно ч.1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно п. 1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідно до ч.1 ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. З аналізу наведених норм суд зазначає, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Статтею 575 ЦК України передбачено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Частиною третьої статті 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Частинами 4 та 5 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно ч. 1 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Таким чином, із приписів даної правової норми випливає, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. За таких обставин, укладенню договору про відступлення права іпотеки має передувати укладення договору про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням та виконанням усіх необхідних дій передбачених Законом. Проте, позивач вважає, що Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369, був укладений між відповідачами без дотримання вимог чинного законодавства, оскільки всупереч ст. 517 ЦК України, не були передані новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, а тому порушує права та охоронювані законні інтереси позивача, оскільки заборгованість може бути стягнута двічі (на підставі кредитного договору та договору іпотеки). Згідно ч. ст. 517 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Згідно ч. 1 ст. 519 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги. Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Як передбачено ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У пункті 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Як передбачено ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Виходячи з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства, обов'язковими умовами визнання договору недійсним є наявність у позивача певного суб'єктивного права (охоронюваного інтересу) - об'єкту судового захисту, порушення у зв'язку з укладенням відповідного договору таких прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі, та належність обраного способу судового захисту. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. Так, як вбачається з матеріалів справи, 07 лютого 2014 року між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369 (далі за текстом - договір). Того числа між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369. Також між відповідачами був підписаний Акт приймання-передавання документів від 07.02.2014 року на виконання п. 3.1. Договору відступлення права вимоги від 07.02.2014 року про передачу Первісним кредитором Новому кредиторові документів, що засвідчують право вимоги. Інших Актів, в тому числі до Договору про відступлення права вимоги за Іпотечним Договором № 16-03-09, між відповідачами не підписувалось. З наданих відповідачами пояснень та доказів, у тому числі при дослідженні акту приймання передавання документів від 07.02.2014 року, складеного відповідачами, вбачається, що мала місце передача лише копій документів, які засвідчують права, що передаються, в тому числі копії кредитного договору № 02-25К-02 від 21.01.2008 року та додаткових угод до нього, які не були нотаріально посвідчені. (а.с. 138). Відповідно до ст. 75 Закону України "Про нотаріат", нотаріуси, посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом. Таким чином, засвідчення вірності копії є нотаріальною дією, що спрямована на підтвердження факту відповідності копії оригіналу документа. Визнано, що вчинення нотаріальної дії означає надання копії документа юридичної сили. Враховуючи той факт, що на момент вчинення договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором та за договором відступлення права вимоги були передані лише копії документів, які засвідчують права, не посвідченні нотаріально. Враховуючи вказане, суд вбачає, що передані документи не мають юридичної сили. З огляду на вказане, для встановлення відповідності копій оригіналам документів, що були передані за Актом, судом у відповідачів було витребувано оригінал Договору № 02/25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року для огляду у судовому засіданні. Оригінал Договору № 02/25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року до суду надано відповідачами так і не було . В своїх поясненнях, другий відповідач зазначив про відсутність у відповідачів витребуваного Кредитного договору, посилаючись на той факт, що оригінал Договору № 02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року з усіма змінами був переданий іншій юридичній особі - ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" під час укладення між вказаною юридичною особою та другим відповідачем Договору про відступлення права вимоги від 11.06.2015 року. Одже, приймаючи до уваги надані сторонами пояснення та докази, суд приходить до висновку, що на момент вчинення договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором та за договором відступлення права вимоги від 07.02.2014 року, всупереч ст. 517 ЦК України, не були передані новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. За таких обставин, враховуючи вищевикладене, суд робить висновок про те, що Відповідачами в момент вчинення правочину не було дотримано вимог ст. 203 ЦК України, та укладений правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Що стосується порушенням прав позивача укладанням спірного договору, суд зазначає наступне. Матеріалами справи підтверджується те, що оригінали Кредитного договору другим відповідачем були передані за договором переуступки права вимоги іншому кредитору Азово-Чорноморській іпотечній компанії. Таким чином у результаті недотримання вимог діючого законодавства відповідачами в момент вчинення спірного договору може призвести до того, що заборгованість за кредитним договором буде стягнута з позивача двічі, що порушує його права. Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно п.1 ч.1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. З огляду на вищевикладене, відповідачами не надано будь-яких допустимих доказів на спростування викладених у позовній заяві обставин, таким чином, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог позивача. При розподілі судових витрат суд враховує положення ст. 49 ГПК України, згідно якої судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При цьому відповідно до ч. 4 ст. 49 ГПК України стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Таким чином витрати по сплаті судового збору у даній справі покладаються на відповідачів. На підставі викладеного та керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 34, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: Позовні вимоги задовольнити повністю. Визнати недійсним Договір відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09, посвідченого Зубарєвим І.Ю., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 21 січня 2008 року, реєстровий № 369 від 07.02.2014 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті Ворота" (61166, м.Харків, пр. Леніна, 36, код ЄДРПОУ 20015529) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" (61002, м. Харків, вул. Сумська, 96, код ЄДРПОУ 23915446, п/р 26503001119479 в ПАТ "КБ "ХРЕЩАТИК" в м. Києві, МФО 3000670) - 609,00 грн. судового збору. Стягнути з Публічного акціонерного товариства банка "МЕРКУРІЙ" (61002, м.Харків, вул. Петровського, 23, код ЄДРПОУ 14360386) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" (61002, м.Харків, вул. Сумська, 96, код ЄДРПОУ 23915446, п/р 26503001119479 в ПАТ "КБ "ХРЕЩАТИК" в м. Києві, МФО 3000670) - 609,00 грн. судового збору. Видати накази після набрання рішенням законної сили. Повне рішення складено 16.11.2015 р. Суддя В.В. Суслова справа № 922/5260/15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/53526976
  9. Державний герб України Справа № 127/5392/15-ц Провадження № 22-ц/772/3114/2016 Головуючий в суді першої інстанції Сичук М. М. Категорія 57 Доповідач Медвецький С. К. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2016 рокум. Вінниця Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області у складі: головуючого Медвецького С.К., суддів: Нікушина В.П., Оніщука В.В., з участю секретаря Сніжко О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Омега Банк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання споживчого кредитного договору та договору іпотеки недійсними, встановила: У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 04 липня 2008 року він та відкрите акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») уклали кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого йому було надано 65 000 дол. США кредиту, строком до 03 липня 2038 року. Відповідно до пункту 1.4 договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, він та ВАТ «Сведбанк» уклали іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в публічне акціонерне товариство «Омега Банк» (далі - ПАТ «Омега Банк»). 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. З метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, запобіганню завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації Національним банком України були розроблені та затверджені постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року «Правила надання банкам України інформації України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила). На його думку, відповідачем, у порушення п. п. 1.3, 3.3, 3.4 Правил та ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у кредитному договорі № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року не було зазначено реальної процентної ставки по кредиту та абсолютного значення подорожчання кредиту з урахуванням вартості всіх супутніх послуг. У вартості платежів не розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. У порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» йому, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі не надано повної інформації про умови кредитування, а також не повідомлено орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Такими діями банку, при укладанні договору, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді абсолютного значення подорожчання кредиту. Унаслідок протиправних дій відповідача, лише за період з 10 липня 2012 року до 10 червня 2014 року відбулося безпідставне зарахування суми процентів на користь банку в розмірі 612, 02 дол. США. Жодні розрахунки не відповідають умовам кредитного договору. Вважає, що оспорюваний договір укладено із застосуванням нечесної підприємницької діяльності та введенням його в оману, оскільки він не був повідомлений про орієнтовну сукупну вартість кредиту, тому не міг передбачити можливі ризики при укладанні зазначеного правочину. Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1; зняти заборону відчуження цієї квартири та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1; застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом зарахування всіх сплачених ним платежів у сумі 47 154 дол. США; стягнути солідарно з відповідачів завдані збитки в подвійному розмірі в сумі 49 663, 32 дол. США; частково зарахувати суму збитків до суми повернення залишку по кредитному договору, а решту коштів в розмірі 31 817, 32 дол. США солідарно стягнути з відповідачів на його користь. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі заявник просить скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Окрім цього, просить постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права, допущені судом першої інстанції під час проголошення рішення та видачі його копій. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Представник ПАТ «Дельта Банк» Горобець Д.Г. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив її відхилити. Представник ПАТ «Омега Банк» в судове засідання не з'явився, хоча належним чином і завчасно повідомлявся про час та місце розгляду справи. Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які зявилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню частково з таких міркувань. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підстави для визнання кредитного договору недійсними відповідно до ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України, ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» відсутні, оскільки при укладенні оспорюваного кредитного договору позивач діяв вільно, виходячи з власних інтересів, прийняв рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд визначив характер договору з контрагентом, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі порядок видачі та погашення кредиту. Проте погодитися з такими висновками суду не можна. Статтею ст. 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Установлено, що 04 липня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого позивачу було надано 65 000 дол. США кредиту, зі сплатою 11,9% річних за весь строк фактичного користування (пункт 1.3. договору), на строк до 03 липня 2038 року. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладенні цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину до цього договору, у випадках і у порядку, встановленому п. 6.1.2. цього договору. Відповідно до пункту 1.4. договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. Згідно з пунктом 1.5. договору, до складу сукупної (загальної) вартості кредиту для позичальника (його витрат) у зв'язку з отриманням кредиту на умовах цього договору включаються суми, необхідні для погашення кредиту, суми передбачених цим договором процентів, комісій, можливих неустойок, а також вартість витрат, пов'язаних з укладанням іпотечного договору, передбаченого п. 2.1. цього договору, у тому числі будь-яких змін та доповнень до нього та вартість страхування предмету іпотеки за іпотечним договором відповідно до п. 5.1.8 договору. Витрати, пов'язані з укладанням/зміною іпотечного договору, договору страхування предмета іпотеки, сплачуються позичальником самостійно безпосередньо особам, що надають відповідні нотаріальні послуги/послуги страхування. Пунктом 2.1. кредитного договору визначено, що забезпечення виконання зобов'язань позичальника по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, оплаті комісій, пені за несвоєчасну сплату процентів і несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, виступає іпотека об'єкта нерухомості, що придбавається позичальником за договором купівлі-продажу, зазначеним в пункті 1.4. цього договору (далі - «заставне майно» або «предмет іпотеки»). З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами ПАТ «Сведбанк» було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в ПАТ «Омега Банк». 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. Відповідно до висновку судової економічної експертизи № 01/06/2015-02 від 12 жовтня 2015 року розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,94%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року складає 187 933, 74 дол. США; щомісячний платіж у розмірі 663,60 дол. США, визначений споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, не може відповідати чи не відповідати розміру процентної ставки цього ж договору, оскільки щомісячний платіж - є ануїтетним платежем, який складається із двох частин: суми основного боргу за кредитом та нарахованих відсотків за його користування, при визначенні яких повинна застосовуватися певна відсоткова ставка; сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року більше над загальною сумою нарахованих в додатку 1 до кредитного договору процентів складає 14 037,73 дол. США (т. 1, а.с.110-123). Згідно з висновком додаткової судової економічної експертизи від 03 червня 2016 року № 03/02/2016-02, за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США, розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,95%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США складає 188 077,73 дол. США; якщо, відповідно до умов кредитного договору кількість періодів виплати складає 30 років, загальна сума, яку необхідно виплатити (основна сума кредиту) - 65 000 дол. США, ставка, що вираховується шляхом ітерації для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США складає 11,90002%, для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США - 11,9080276%; дослідити питання на погашення якої заборгованості (тіла кредиту чи процентів) банком щомісяця зараховувалась різниця в розмірі 0,40 дол. США, що виникла між сумою ануїтетного платежу, зазначеного в тексті кредитного договору, та сумою ануїтетного платежу, зазначену в додатку до договору не видається за можливе через абсолютну невідповідність фактичного зарахування банком, як ПАТ «Омега Банк», так і ПАТ «Дельта Банк», коштів, що надходили в погашення кредитної заборгованості як в розрізі періодів, так і розрізі видів заборгованості (основна сума та проценти). За спірним кредитним договором за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Омега Банк» сукупно: основної суми кредиту - 1 101,61 дол. США; процентів за користування кредитом - 29 423,99 дол. США, а всього: 30 525,60 дол. США . Відповідно до виписок ПАТ «Омега Банк» за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року погашення кредитної заборгованості склало: 688,00 дол. США - основна сума кредиту, 29 866,00 - проценти за користування кредитом, а всього: 30 554,00 дол. США. За кредитним договором за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Дельта Банк» сукупно: 844,74 дол. США - основної суми кредиту; 15 745,26 дол. США - процентів за користування кредитом, а всього: 16 590,00 дол. США. Відповідно до виписок ПАТ «Дельта Банк» за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року погашення кредитної заборгованості склало: 1 186,91 дол. США - основна сума кредиту; 15 413,09 дол. США - проценти за користування кредитом, а всього: 16 600,00 дол. США (т.2, а.с.206-222). Отже, на момент звернення до суду з позовом ОСОБА_3 сплачено відповідачам 47 154,00 дол. США., з яких: 1 874,91 дол. США - основна сума кредиту, 45 279,09 дол. США - проценти за користування кредитом. Ці обставини підтверджуються копіями квитанцій. Постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 року визначено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та об'єктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. Дослідивши вказані вище висновки експерта, колегія суддів вбачає їх належними та допустимими доказами у справі, оскільки вони належно обґрунтовані, дають вичерпні відповіді на поставлені питання, висновки експерта узгоджується з дослідницькою частиною та матеріалами справи. Висновки експерта підтверджують обставини, зазначені в позовній заяві. Так, реальні значення вартісних показників фінансової послуги істотно перевищують задекларовані банком. За таких умов, виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та, водночас, на виникнення непередбачених втрат у боржника. Представник ПАТ «Дельта Банк» в поданих запереченнях не спростував вказаних вище невідповідностей. Факт отримання позивачем доходів в іноземній валюті судом не встановлено. Для здійснення платежів за кредитним зобов'язанням позичальник отримував необхідну валюту, шляхом обміну гривні на долари США в установленому законом порядку, що підтверджується копіями квитанцій. Відповідно до п. 3.1.1. кредитного договору, позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США у чітко встановлений цим договором термін 10 числа кожного місяця. За рахунок ануїтетного платежу позичальник зобов'язується щомісяця здійснювати у першу чергу погашення суми нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору процентів, а за рахунок залишку суми - погашення частини кредиту. Виходячи з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США, протягом 360 місяців. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем при встановленій договором відсотковій ставці 11,9% фактично сплачувалося 13,95% при сплаті щомісячного (ануїтетного) платежу в сумі 664,00 дол. США. Ця обставина відповідачами належними та допустимими доказами не спростована. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України). За змістом ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (стаття 1055 ЦК України). Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. Так, ч. ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Аналогічні вимоги встановлені пунктом 2.1 постанови Правління Національного банку України за № 168 від 10 травня 2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (далі - Правила), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, у якому визначено, що банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за кредитом; вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, в включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Національний банк України своїми листами № 18-112/219-637 від 19 січня 2006 року, № 43-311/4217-7165 від 13 липня 2007 року, № 40-/117/2093/-6134 від 16 червня 2007 року та постановою № 98 від 28 березня 2007 року «Про схвалення методичних рекомендацій щодо вдосконалення корпоративного управління банками України», неодноразово попереджав комерційні банки про дотримання вимог Закону України «Про захист прав споживачів та можливість виникнення комплаєнс ризиків юридичних санкцій, фінансових збитків або втрати репутації внаслідок невиконання банком вимог законодавства України, нормативно-правових актів, внутрішніх положень і правил. Також НБУ вказав, що у разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а також отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. Відповідачі не надали доказів проведення ВАТ «Сведбанк» належної переддоговірної роботи у відповідності до вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та постанови НБУ № 168 від 10 травня 2007 року. У пункті 1.2. Правил визначено, що вони регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту. У розділі третьому Правил (пункти 3.1.-3.8.) викладені вимоги щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору. Пунктом 3.1. Правил визначено, що банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом (пункт 3.2. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту (пункт 3.3. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках (пункт 3.4. Правил). Відповідно до пункту 3.6. Правил, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Пунктом дев'ятим зазначеної статті визначено, що під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. Конституційний Суд України в рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 по справі № 1-26/201 зазначив, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. За положеннями ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги. Крім того, як роз'яснено у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Директива розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди. Згідно з п. 2 ст. 7 Директиви, комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, вводячою в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Виходячи з умов кредитного договору (пункт 3.1.1.) позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США, тоді як з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США. Розрахунок платежів споживача проведений поверхово, оскільки в ньому зазначено тільки такі показники: дата погашення, погашення відсотків, тіла кредиту, щомісячний платіж та залишок заборгованості; й не зрозуміло для споживача, так як не зазначено із чого складаються ці суми та на момент укладання договору взагалі відсутня інформація щодо кінцевих сум. Всупереч пункту 3.2. Правил банком не надано позивачу графік платежів із зазначенням сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, і такий графік сторонами не підписувався. Також всупереч пункту 3.3. Правил у кредитному договорі не зазначено сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також не зазначено її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. Як слідує з висновку експерта сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним споживчим договором за умови, що розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США (такий платіж сплачував позивач) складає 188 077,73 дол. США (т.2, а.с.217). Сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним кредитним договором більше над загальною сумою процентів за цих умов складає 14 181,73 дол. США (188 077,73 - 173 896,00) та включає в себе наступні складові: - комісія за надання кредиту 650,00 дол. США; - сукупну різницю за 360 місяців між розміром ануїтетного платежу, визначеним умовами кредитного договору (п. 3.1.1.) - 664 дол. США та розміром ануїтетного платежу, визначеним у додатку № 1 до договору - 663,60 дол. США, а саме 144,00 дол. США; - платежі за надані супутні послуги на користь третіх осіб, пов'язані із: страхуванням - 11 353,97 дол. США, сплатою обов'язкових платежів за посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості - 2 012,66 дол. США, реєстрацію договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості 21,11 дол. США Допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_5 пояснила, що виходячи з розміру щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США розмір реальної річної процентної ставки за спірним споживчим кредитом становить 13,95%. Такий розмір нею визначений з урахуванням сукупної вартості кредиту, процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, відповідно до Таблиці визначення сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, яка міститься в додатку до Правил № 168. Абсолютне подорожчання кредиту нею визначено з урахуванням комісії за надання кредиту, різниці між розміром ануїтетного платежу зазначеного в кредитному договорі і додатку до спірного договору та платежів за надані супутні послуги на користь третіх осіб. Отже, враховуючи висновки експертизи та пояснення експерта про невідповідність процентної ставки, вказаної у договорі, реально сплачуваній, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена у договорі сума кредиту не відповідає його умовам і вартості кредиту. Орієнтована сукупна вартість кредиту становить значно більшу суму, проте така сума в договорі відсутня, як і будь-які посилання на неї. Виходячи із принципу рівності сторін та, враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку про наявність в діях банку факту обману та недобросовісної підприємницької практики. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного значення подорожчання кредиту. Доказом приховування істотної інформації, що необхідна споживачу для здійснення ним свідомого вибору, є не проведення банком визначеної Законом України «Про захист прав споживачів» переддоговірної роботи, що мало безпосередній вплив на прийняття споживачем рішення щодо кредитування на певних умовах та призвело до укладення споживачем кредитного договору за найбільш невигідною для нього, та водночас, за найбільш прибутковою для банку, ануїтетною схемою. Мотивом введення споживача в оману є отримання максимально можливого прибутку, в тому числі й прихованого. На думку колегії суддів, за таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги. Крім того, колегія суддів погоджується з позивачем, що вчинений сторонами правочин містить несправедливі умови, оскільки його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду ОСОБА_3 Оскільки оспорюваний договір про надання споживчого кредиту укладений внаслідок обману та не відповідає вимогам ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами надання позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повної інформації про кредитні умови, а саме: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних із одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту, що передбачено Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, то кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 слід визнати недійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Оскільки основне зобов'язання визнано недійсним, то слід визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 Відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у випадку визнання договору іпотеки недійсним. Згідно зі ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Щодо пред'явлених позивачем вимог про зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення записів із відповідних реєстрів, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до рішення Конституційного суду України №11-2/2002 від 09 липня 2002 року право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами, відтак звернення позивача з такого роду вимогами є його правом. Частиною другою статті 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що за умовами кредитного договору ним було сплачено банку за перевірку документів комісію у розмірі 1% від розмірі кредиту в сумі 650 дол. США що еквівалентно 3 152,37 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), здійснено оплату не менше ніж 10% вартості об'єкта нерухомості відповідно до укладеного договору купівлі-продажу, а саме 21 003,55 дол. США, що еквівалентно 101 863,00 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), укладено іпотечний договір (за вчинення нотаріальних дій: посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості було сплачено 2 012,66 дол. США, що еквівалентно 9 761,00 грн.), за реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості було сплачено 21,11 дол. США, що еквівалентно 102,36 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), застраховано об'єкт нерухомості (за час дії договору вартість страхування склала 659,71 дол. США, що еквівалентно 3 456,50 грн.), а всього на користь банку та третіх осіб ним було сплачено 24 831,66 дол. США. Оскільки всі ці кошти були сплачені на користь банку та третіх осіб, то зазначені витрати, на думку позивача, є його збитками, які банк повинен відшкодувати на його користь у подвійному розмірі. Матеріалами справи встановлено, що позивачем на користь банку було сплачено комісію за перевірку документів в сумі 650 дол. США. Ураховуючи те, що спірний договір визнаний недійсним внаслідок обману, то з ПАТ «Омега Банк», як правонаступника ПАТ «Сведбанк» необхідно стягнути на користь позивача у подвійному розмірі сплачену ним комісію за перевірку документів в сумі 1 300 дол. США, що еквівалентно 33 868,90 грн., відповідно до офіційного курсу НБУ на час розгляду справи. В іншій частині вимог ОСОБА_3 про стягнення збитків необхідно відмовити, оскільки зазначені кошти були сплачені позивачем на користь третіх осіб - 10% вартості квартири, нотаріальні послуги, реєстрація права власності та страхування нерухомого майна, а відтак ці витрати не можна вважати збитками. Також матеріалами справи встановлено, що у листопаді 2015 року представник ПАТ «Дельта Банк» подав заяву про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 1057-1 ЦК України, та просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 (т.2, а.с.17). Відповідно до статті 1057-1 ЦК України у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 ЦК України, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює, юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину. Оскільки, відповідно до наданих сторонами доказів позивач повинен повернути банку, як кредитодавцю 65 000 дол. США, з яких ним сплачено 47 154 дол. США, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 зобов'язаний повернути ПАТ «Дельта Банк» різницю між отриманими та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 дол. США. З метою виконання зобов'язання про повернення коштів, колегія суддів вважає за необхідне, накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 Доводи представника позивача про неможливість застосування до спірних правовідносин вимог статті 1057-1 ЦК України, оскільки Цивільний кодекс України доповнений цією статтею лише 02 жовтня 2010 року, тобто до укладення оспорюваного договору, колегія суддів не приймає до уваги, так як зазначена стаття введена в дію з 03 листопада 2012року та регулює правові наслідки недійсності кредитного договору. Крім цього, колегія суд вважає безпідставними доводи представника ПАТ «Дельта Банк» про пропуск позивачем строку позовної давності. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позивач зазначив, що про можливість існування обману з боку банку при укладенні кредитного договору йому стало відомо на початку 2014 року, у зв'язку з чим він неодноразово звертався до ПАТ «Дельта Банк» із заявою про надання роз'яснень. Лише 15 лютого 2015 року банк надав відповідь на його звернення, зі змісту якої стало зрозуміло про порушення його прав. Про наявність обману позивач дізнався з висновку експертизи. Окрім цього, згідно з вимогами ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Отже, у справі, яка переглядається, суд зазначених норм матеріального права не врахував та неправильно їх застосував, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, відповідно змінює розподіл судових витрат згідно з правилами, передбаченими статтею 88 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. За правилами частини 3 вказаної процесуальної норми якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Оскільки позов задоволено частково, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 ЦПК України та з урахуванням суми судового збору, що підлягала сплаті за подання позовної заяви (за вимогу майнового характеру - 6 890 грн. та за вимоги немайнового характеру (4 х 243, 60 = 974,40 грн.), а також апеляційної скарги (6890 х 110% + 974,40 х 110%), від сплати яких позивач звільнений на підставі закону, стягненню з ПАТ «Омега Банк» на користь держави підлягає 2 448,48 грн. судового збору. Відповідно до ст. 211 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Рішення суду яке оскаржується, відповідає вимогам статей 212 - 215 ЦПК України, тому підстав для постановлення окремої ухвали щодо головуючого судді немає. Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, вирішила: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року скасувати й ухвалити нове рішення. Позов задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Зняти заборону відчуження та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк», юридична адреса: 04080, місто Київ, вулиця Новокостянтинівська, 18-В, код ЄДРПОУ 19356840 на користь ОСОБА_3 1 300 (тисячу триста) дол. США, що еквівалентно 33 868 (тридцять три тисячі вісімсот шістдесят вісім) грн. 90 коп., відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 18 листопада 2016 року, завданих збитків. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк» на користь держави 2 448 гривень 48 копійок судового збору. У решті позову відмовити. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути публічному акціонерному товариству «Дельта Банк» різницю між отриманими від публічного акціонерного товариства «Сведбанк» та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 (сімнадцять тисяч вісімсот сорок шість) дол. США. Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Головуючий: /підпис/ С.К. Медвецький Судді: /підпис/ В.П. Нікушин /підпис/ В.В. Оніщук З оригіналом вірно: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62790670
  10. Державний герб України 465/6496/16-ц 2/465/3113/16 РІШЕННЯ Іменем України 17.11.2016 року Франківський районний суд м. Львова в складі: Головуючого судді Дзеньдзюра С.М. при секретарі Стасишин А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ВАТ «Універсал Банк», третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, застосування наслідків недійсності правочину, в с т а н о в и в: Позивачі звернулись до суду з позовом, в подальшому змівши підставу позову, та просять визнати недійсним кредитний договір, договори іпотеки, застосувати наслідки недійсності правочину. В обґрунтування позову посилаються на те, що 15.10.2007р. між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №11-1/737к-07 згідно якого банк надав позичальнику грошові кошти у тимчасове платне користування на наступних умовах: сума кредиту - 170 000,00 доларів США; термін кредиту - 360 місяців; дата погашення кредиту - 14 жовтня 2037 року; процентна ставка - 12,45%. Вказують, що в кредитному договорі №11-1/737к-07 від 15.10.2007 року немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, не має умов, які п.п. 3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, визнані обов"язковими. Окрім того, банком не було надано окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. Відповідно до висновку експерта №2803-14 від 23.04.2014 року, складеного ТОВ «Агенція Судових Експертиз» позичальник ОСОБА_3 повинен був би сплатити після завершення строку користування коштами, окрім кредиту в розмірі 170 000 доларів США проценти на суму 290 252,24 доларів США. Зазначили, що в порушення ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не надав позичальнику, як споживачу фінансових послуг, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Умови кредитного договору передбачають додаткові нарахування за користування кредитними коштами, зокрема винагороди за видачу кредиту в розмірі 1,0% від суми кредиту по курсу НБУ на день здійснення платежу. Таким чином, умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності та погіршують становище споживача. Окрім того, п.6.1.7. Кредитного договору банком встановлено обтяжливу перешкоду щодо права на отримання ОСОБА_3 іншого кредиту без попередньої згоди кредитора, чим порушено вимоги ст. 19 Закону України «Про захист права споживача». Просили позов задоволити. Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась. Представник позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5 в судовому засіданні позов підтримав, просив його задоволити. Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, подала заяву в якій позов підтримала, просила його задоволити. Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позов визнав, просив його задоволити. Представник відповідача ВАТ «Універсал Банк» в судовому засіданні позов заперечив з підстав, викладених у письмових запереченнях, вказав, що під час підписання кредитного договору ОСОБА_3 був ознайомлений з умовами договору. Просив у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, не повідомив про причини неявки, хоча належно повідомлений про час та місце слухання справи, наслідки неявки. Тому суд вважає за можливе справу слухати у його відсутності. Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_5, пояснення відповідача ОСОБА_3 та представника відповідача ВАТ «Універсал Банк», дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підставний та підлягає до задоволення. Судом встановлено, що 15.10.2007р. між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №11-1/737к-07 згідно якого банк надав позичальнику грошові кошти у тимчасове платне користування на наступних умовах: сума кредиту - 170 000,00 доларів США; термін кредиту - 360 місяців; дата погашення кредиту - 14 жовтня 2037 року; процентна ставка - 12,45%. Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача - враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.(ст.627 ЦК України). Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За змістом ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст.ст. 215-216 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі,; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, сплата яких передбачена ст.1048 ЦК України. Відповідно до положень ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов»язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов»язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну скупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов»язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо). Відповідно до п.3.2 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Пунктами 3.3; 3.4 Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168, передбачено, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту. Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. Разом з тим, відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління НБУ від 10.05.2007р. №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору). З врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що кредитний договір №11-1/737к-07 не містить відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, кінцева сума відсотків перевищує суму кредиту більш ніж у два рази. Так, відповідно до висновку, експерта №2803-14 від 23.04.2014 року, складеного ТОВ «Агенція Судових Експертиз» позичальник ОСОБА_3 повинен був би сплатити після завершення строку користування коштами, окрім кредиту в розмірі 170 000 доларів США проценти на суму 290 252,24 доларів США. Разом з тим, пункт кредитного договору щодо винагороди за видачу кредиту в розмірі 1,0% від суми кредиту по курсу НБУ на день здійснення платежу не відповідає вимогам чинного законодавства. Згідно із ст. 19 Закону України «Про захист прав споживача» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання. Таким чином, п.6.1.7. кредитного договору, яким банком встановлено обтяжливу перешкоду щодо права на отримання ОСОБА_3 іншого кредиту без попередньої згоди кредитора, не відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про захист права споживача». З врахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що кредитний договір №11-1/737к-07 слід визнати недійсним. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Судом встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «Банк Універсальний», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 15.10.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., який зареєстрований у реєстрі за №8091. Предметом іпотеки була квартира АДРЕСА_1. Окрім того, між ВАТ «Банк Універсальний», ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 15.10.2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., який зареєстрований у реєстрі за №8087. Предметом іпотеки був цегляний житловий будинок разом з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2. Згідно ч.2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Таким чином, задовольняючи вимогу про визнання недійсним кредитного договору, слід також визнати недійсними договори іпотеки від 15.10.2007 року, оскільки ці договори є похідними від головного договору. У зв'язку з цим підлягає скасуванню заборона відчуження зазначеного в іпотечних договорах нерухомого майна. Керуючись ст. 8, 10, 11, 57, 58, 60, 79, 88, 209, 212, 213, 215 ЦПК України, суд,- в и р і ш и в: позов задоволити. Визнати недійсним кредитний договір №11-1/737к-07 від 15.10.2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» про надання у тимчасове платне користування коштів у розмірі 170 000 доларів США. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний», який зареєстровано у реєстрі під №8087 та припинити іпотеку згідно договору іпотеки. Застосувати наслідки недійсності договору іпотеки, який укладено 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» та зареєстровано у реєстрі під №8087, шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону щодо цегляного житлового будинку разом із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер 5841326, контрольна сума 02ГГБ46383, скасування запису в єдиному державному реєстрі іпотек, реєстраційний номер 5898882, контрольна сума 49Д1БАЕ523 та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення іпотеки, згідно договору іпотеки від 15.10.2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Банк Універсальний» шляхом скасування запису про заборону щодо цегляного житлового будинку разом із господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Визнати недійсним договір іпотеки, укладений 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний», який зареєстровано у реєстрі під №8091 та припинити іпотеку згідно договору іпотеки. Застосувати наслідки недійсності договору іпотеки, який укладено 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний» та зареєстровано у реєстрі під №8091, шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону щодо квартири АДРЕСА_1, реєстраційний номер 5841282, контрольна сума 285215093Б, скасування запису в єдиному державному реєстрі іпотек, реєстраційний номер 5841310, контрольна сума 38БАГБББ76 та внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення іпотеки, згідно договору іпотеки від 15.10.2007 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ВАТ «Банк Універсальний» шляхом скасування запису про заборону щодо квартири АДРЕСА_1. Стягнути з ВАТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 243,60 грн. судового збору. На рішеня суду може бути подана апеляційна скарга протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Дзеньдзюра С.М. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62866222
  11. http://reyestr.court.gov.ua/Review/51750128 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 вересня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого суддів: за участю: позивача представника позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_9 про захист порушеного права споживача та визнання кредитного договору недійсним за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2012 року позивач звернувся до суду з даним позовом, зазначивши в його обгрунтування, що 25 грудня 2007 року між ним та Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») укладено кредитний договір № 20.00.001258, відповідно до умов якого йому надано кредит в сумі 70 000 доларів США зі сплатою 12 % річних за користування кредитними коштами терміном до 24 грудня 2022 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 25 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_8 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1, та договір поруки № 20.00.001258/2. Того ж дня між банком та ОСОБА_9 укладено договір поруки № 20.00.001258/1 на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Посилаючись на те, що при укладенні договору позивач був введений в оману банком, зокрема щодо розміру відсотків, які він має сплатити за користування кредитом, оскільки договір містить приховані проценти; кінцева сукупна вартість кредиту не відповідає фактичній вартості кредиту; при укладенні договору порушено Закон України «Про захист прав споживачів» щодо надання повної та достовірної інформації про умови кредитування, а також не досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору, у звґязку з чим, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд визнати недійсними кредитний договір від 25 грудня 2007 року, договір іпотеки та поруки, зняти заборону відчуження майна, яке є предметом іпотеки та виключити записи про обтяження з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 15 травня 2013 року, позов задоволено. Визнано недійсним кредитний договір від 25 грудня 2007 року, укладений між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 Задоволено заяву ПАТ «ВТБ Банк» про накладення арешту. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_8 та передана в іпотеку ПАТ «ВТБ Банк» згідно із іпотечним договором від 25 грудня 2007 року, до моменту повернення ОСОБА_4 на користь ПАТ «ВТБ Банк» коштів на загальну суму 52 569,81 доларів США, отриманих на підставі кредитного договору від 25 грудня 2007 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, позов задоволено. Ухвалено визнати недійсним кредитний договір від 25.12.2007 року № 20.00.001258, який укладений між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_4 Визнано недійсним з моменту вчинення іпотечний договір від 25.12.2007 року б/н, укладений між ОСОБА_8 та ВАТ «ВТБ Банк», посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Котенко Л.О. та зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за № 2901. Визнано недійсним з моменту вчинення договір поруки від 25.12.2007 року № 20.00.001258/2, укладений між ОСОБА_8 та ВАТ «ВТБ Банк». Знято заборону відчуження зазначеного в іпотечному договорі нерухомого майна, що зареєстрована в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 2902 та виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 6302632, контрольною сумо 84Г0762Г97 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження: квартиру АДРЕСА_1, номер за РПВН 21222137. У касаційній скарзі ПАТ «ВТБ Банк» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, позивача та його представника, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню, виходячи з наступного. Судами встановлено, що 25 грудня 2007 року між ОСОБА_4 та ПАТ «ВТБ Банк» укладено кредитний договір, за яким йому надано кредит в сумі 70 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних терміном до 24 грудня 2022 року. На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_8 укладено договір поруки, а також договір іпотеки, за яким вона передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1. В обгрунтування свого висновку щодо введення позивача в оману щодо умов кредитування, суд першої інстанції послався на висновок судово-економічної експертизи від 02 квітня 2014 року № 11, відповідно до якого вихідним параметрам кредитування відповідає ануїтетний платіж в розмірі 862 долари США, натомість банком встановлене значення даного платежу в сумі 870,18 доларів США. Такому значенню відповідає відсоткова ставка 12,19 %. Абсолютне значення здорожчення кредиту за проведеним розрахунком становить 89 778,04 доларів США, що на 8 645,65 доларів США вище від задекларованого кредитором в умовах договору - 81 132,39 доларів США. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу . За змістом ст. 230 ЦК України , якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Встановивши, що на момент звернення позивача до банку із заявою-анкетою про видачу кредиту у фінансовій установі діяла затверджена форма переддоговірної роботи, яка в порушення Закону України «Про захист прав споживачів» йому надана не була, що призвело до укладення споживачем кредитного договору на невигідних для нього умовах, та прибутковою для банку ануїтетною схемою, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно вважав, що формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності, та вірно зазначив, що виконання спірного правочину направлено на отримання кредитором прихованого прибутку та виникнення не передбачених втрат у боржника, а тому, з урахуванням висновку судово-економічної експертизи від 02 квітня 2014 року № 11, дійшли обгрунтованого висновку про наявність в діях відповідача умислу, який полягає в замовчувані реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного здорожчання кредиту. Встановивши наявність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору, суди визнали недійсними з моменту вчинення договір іпотеки на підставі ст. 17 Закону України «Про іпотеку» та договір поруки на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України відповідно. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права не ґрунтуються на матеріалах справи, зводяться до іншої оцінки фактичних обставин справи, яка відрізняється від зробленої судом оцінки, і висновків суду не спростовують. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального й матеріального права, а тому передбачених ст. 338 ЦПК України підстав для їх скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» відхилити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Н.А. Горелкіна Судді: Є.П. Євграфова О.І. Євтушенко І.М. Завгородня О.М. Ситнік
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики. Позивачка зазначала, що в період із травня 2011 року до липня 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено в усній формі десять договорів позики, за якими останній отримав 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов'язався повернути на її першу вимогу. У період з листопада 2012 року до лютого 2015 року відповідач повернув 2 тис. 500 доларів США, 200 євро, 168 тис. 500 грн. Посилаючись на те, що борг позичальника становить 84 тис. 400 грн, 3 тис. 100 доларів США (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 72 тис. 881 грн), 4 тис. євро (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 102 тис. 120 грн), а всього 259 тис. 401 грн, позивачка просила стягнути з відповідача 259 тис. 401 грн боргу за договорами позики. Берегівський районний суд Закарпатської області рішенням від 4 вересня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 259 тис. 401 грн заборгованості за договорами позики. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії постанов Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком дільничного інспектора міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року, листом Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року та письмовими поясненнями ОСОБА_2 останній визнав, що отримував грошові кошти від ОСОБА_1 у період з 2011 до 2013 року в розмірі 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов’язався повернути. ОСОБА_2 визнав, що повернув позивачці частину цих коштів та визнав свій борг у розмірі 3 тис. 100 доларів США, 4 тис. євро та 84 тис. 400 грн. Зазначений висновок ґрунтується на поясненнях ОСОБА_2, наданих без участі перекладача і записаних дільничним інспектором міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області. ОСОБА_2 є угорцем, не володіє належним чином українською мовою. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що факт укладення договорів позики між позивачкою та відповідачем не підтверджений належними та допустимими доказами, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. При цьому суд першої інстанції вважав, що відповідно до статей 57, 59 ЦПК України відповідні пояснення, викладені в письмовій формі працівником Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області, не можуть бути допустимим доказом укладення договору позики, оскільки вони відібрані та записані цим працівником у особи, яка не володіє українською мовою, без участі перекладача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що пояснення, які відбирались у відповідача дільничним інспектором міліції, є допустимим письмовим доказом, яким підтверджується укладення між сторонами договорів позики та наявність заборгованості за ними у відповідача перед позивачкою. Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (постанова від 18 вересня 2013 року); - відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання (постанова від 2 липня 2014 року); - на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов’язанням їх повернення й дату отримання коштів (постанова від 11 листопада 2015 року). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України. Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. За статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 1046, 1047 ЦК України та правових позицій, викладених Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 1046, 1047 ЦК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 4 вересня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1103цс16 Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A3EC5FD8B5C0BC10C2257FD9004AD1E0
  13. Здравствуйте коллеги. Недавно обратил внимание на очень существенную вещь, способную подорвать многие посягательства банков Украины на должников. Разговор пойдет о типах платежных инструментов (платежных карт). Общеизвестной мировой практикой является существования двух видов платежных карт: КРЕДИТНЫЕ КАРТЫ (CREDIT) ДЕБЕТОВЫЕ КАРТЫ (DEBIT) Каждый из этих видов делится на подвиды. И так. В чем разница между картами DEBIT и CREDIT?! Согласно общим правилам делового оборота в мире, упрощенно можно сказать, что кредитные карты - карты, на которых доступен кредитный лимит. Дебетовые - на которых находятся ваши личные средства (зарплата, пенсия, стипендия, депозит или проценты с него). А вот что говорит официальный сайт НБУ по этому поводу: "Дебетова картка (debit card) – різновид банківської платіжної картки. Д.к. призначена для оплати купівлі товарів та послуг, у т.ч. з використанням електрон­них терміналів, отримання готівки, виконання інших операцій, доступ­них у меню банкомата або установи банку. Д.к. дозволяє використовувати кошти доступного залишку на депозитному рахунку, на основі якого вона емітована. Різновидами Д.к. є зарплатна, студентська та пенсійна картки." Джерело: Арбузов С.Г. Банківська енциклопедія / С.Г. Арбузов, Ю.В. Колобов, В.І. Міщенко, С.В. Науменкова. – К.: Центр наукових досліджень Національного банку України: Знання, 2011. – 504с. – (Інституційні засади розвитку банківської системи). http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123276 ПЛАТІЖНА КАРТКА (payment card) – електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням платіжної картки, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Дебетова схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку. Під час застосування дебетово-кредитної схеми користувач здійснює платіжні операції з використанням платіжної картки в межах залишку коштів, які обліковуються на його рахунку, а в разі їх недостатності або відсутності - за рахунок наданого банком кредиту. Кредитна схема передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням платіжної картки за рахунок коштів, наданих йому банком у кредит або в межах кредитної лінії. Джерело: Про платіжні системи та переказ коштів в Україні // Закон України від 05.04.2001 № 2346-ІІІ; Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням // постанова Правління Національного банку України від 30.04.2010 №223. http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=123521&cat_id=123512 ________________________________________________________________________________________________ Вроде бы все доступно и понятно, но есть в Украине одно НО. У знакомых карточка "Банк Русский Стандарт" с кредитным лимитом до 10 тысяч гривен. Но, почему-то на ней чёрным по белому написано - MasterCard Debit. Такая же надпись на голограмме карты. Удивился. Ну думаю, это же БРСы, чему удивляться то. Но потому увидел у подруги карту ПриватБанк Универсальная "Gold"... у нее лимит до 16 тысяч гривен. Так вот, на этой карте точно такая же надпись MasterCard Debit. ВОПРОС СООБЩЕСТВУ! Что это происходит с украинскими банками и эмитируемыми ими же платежными картами и являются ли такие надписи на кредитных картах основанием для доказательства факта мошенничества со стороны банка или же введения клиентов в заблуждение? Насколько я понимаю, это неплохое подспорье для признания договоров по карточкам недействительными. Статьи ГКУ и других нормативных актов сознательно не пишу. Думаю их можно будет указать в последствии дискуссии. Опять же, согласно Постановлению Правления НБУ от 30.04.2010 г. № 223 (Порядок эмиссии) - может существовать какая-то кредитно-дебетная схема... Как это координируется с общемировыми нормами и платежными стандартами... Все-таки наши банки эмитируют не свои карты, а карты международных платежных систем Маstercard. VISA. Если кредитные карты с надписью DEBIT на самом деле используют двойную схему, то почему на них не пишут CREDIT&DEBIT или CREDIT-DEBIT? Всем спасибо. inprojectscenter@ukr.net
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 30 вересня 2014 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого товариство зобов’язалось придбати у свою власність та передати йому в користування автобус БАЗ-079.32, а ОСОБА_1 – сплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору. Того ж дня, як передбачено умовами договору, він здійснив платіж у розмірі 36 тис. грн на рахунок ТОВ «ЛК «Еталон»; предмет договору йому передано не було. Позивач зазначив, що умови договору фінансового лізингу не відповідають чинному законодавству, є несправедливими та порушують його права як споживача, у зв’язку із чим він 6 жовтня 2014 року звернувся із заявою про розірвання договору, на що отримав згоду відповідача, однак без повернення сплачених грошових коштів. Посилаючись на зазначені обставини та положення статей 203, 215, 806, 808 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 18, 21 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII) та статей 1, 6 Закону України 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон № 723/97-ВР), ОСОБА_1 просив визнати договір фінансового лізингу недійсним і стягнути з відповідача сплачені кошти. Броварський міськрайонний суд Київської області рішенням від 27 січня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав недійсним договір фінансового лізингу, укладений 30 вересня 2014 року між ним та ТОВ «ЛК «Еталон», стягнув з останнього на користь ОСОБА_1 36 тис. грн, а також вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Київської області рішенням від 1 вересня 2015 року рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року скасував та ухвалив нове, яким у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 вересня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 17 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень Закону № 1023-XII, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження своїх доводів заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року і залишити в силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 30 вересня 2014 року між ТОВ «ЛК «Еталон» (лізингодавець) і ОСОБА_1 (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу, предметом якого є автобус БАЗ-079.32 (т.1, а. с. 8–13). Відповідно до додатку 1 вартість предмета лізингу становить 360 тис. грн; комісія за організацію (10 %) – 36 тис. грн, комісія за передачу (3%) – 10 тис. 800 грн (т.1, а. с. 14). Згідно з додатком 2 до цього договору вартість предмета лізингу становить 360 тис. грн, авансовий платіж – 50 %, сума лізингу – 180 тис. грн, викупна вартість – 5 тис. 400 грн, відсоткова ставка – 12,5 %, комісія – 5 %; щомісячний платіж – 4 тис. 522 грн, а також витрати, які сплачує лізингоодержувач за відвантаження предмета лізингу, комісія за передачу автобуса в сумі 10 тис. 800 грн (т.1, а. с. 15). У день укладення договору ОСОБА_1 подав заяву на отримання фінансового лізингу, в якій указав марку, модель та вартість предмета лізингу та отримав свій примірник договору разом з додатками до нього (т.1, а. с. 67–68). На виконання умов договору позивач 30 вересня 2014 року сплатив на рахунок ТОВ «ЛК «Еталон» 36 тис. грн коштів згідно з умовами договору (т.1, а. с. 18). 6 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору фінансового лізингу та повернення сплачених коштів. Листом від 20 жовтня 2014 року ТОВ «ЛК «Еталон» повідомило позивача про те, що договір вважається розірваним із 6 жовтня 2014 року, одноразова сплата за організацію та оформлення договору під час його укладення в розмірі 36 тис. грн поверненню не підлягає згідно з пунктом 12.11 статті 12 договору, яким передбачено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу комісія за організацію цього договору лізингоодержувачу не повертається (т.1, а. с. 17). Суд першої інстанції аналізуючи положення договору фінансового лізингу, дійшов висновку про те, що умови, викладені в пунктах 5.4, 8.3, 8.8, 8.13, 8.15 цього договору, є несправедливими, договір забезпечує захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидну диспропорцію між правами та обов'язками сторін. Суд зазначив також, що нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру предмета лізингу, порядку перерахунку з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови надає лише одному учаснику правовідносин право збільшувати платежі та вартість у формально правильній поведінці і позбавляє іншого учасника можливості будь-яким чином впливати на зміну істотних умов договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статей 509 та 638 ЦК України, а також положеннями Закону № 723/97-ВР, виходив з того, що між сторонами укладено цивільно-правовий договір з дотриманням усіх передбачених чинним законодавством вимог. ОСОБА_1 був ознайомлений з усіма умовами цього договору та погодився з ними. Суд першої інстанції застосував положення Закону № 1023-XII без системного зв’язку зі спірними правовідносинами, що регулюються спеціальним Законом № 723/97-ВР. Наданою для порівняння ухвалою від 7 жовтня 2015 року, постановленою у справі за позовом лізингоодержувача до ТОВ «ЛК «Еталон» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення коштів, суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалені у справі рішення про задоволення вимог лізингоодержувача, зазначивши, що положення договору фінансового лізингу передбачають, що навіть у разі сплати лізингоодержувачем лізингових платежів, що перевищують більш ніж 50 % вартості предмета лізингу, лізингодавець має право не повертати ці кошти, що фактично є компенсацією за невиконання пункту 8.15 договору; положення цього договору свідчать про несправедливість умов, указаних у пунктах 4, 5, 7, 11 та 13 частини третьої статті 18 Закону № 1023-XII, а виконання зобов’язань забезпечується лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки пунктами 8.14, 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11 та 12.12 договору передбачена сплата лізингоотримувачем штрафу. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-XII містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання несправедливим окремого положення договору, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-XII). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). Положеннями укладеного договору передбачено, що лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові й інші платежі згідно з умовами цього договору (пункт 1.1. договору). У разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). У випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни (пункт 8.3 договору). Коригування розміру лізингових платежів у випадках, передбачених цим договором, не призводить до збільшення загальної вартості предмета лізингу. Відповідно також не збільшується частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмета лізингу. Зазначене коригування індексує частину лізингових платежів – комісію (винагороду) лізингодавця в частині витрат на фінансування предмета лізингу (пункт 8.8 договору). Розмір лізингової плати може індексуватися залежно від конвертації гривні в іноземну валюту та від зміни ситуації на грошовому ринку (пункт 8.13 договору). Крім того, за змістом пунктів 5.4, 8.3, 8.8, 8.13 договору розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливє на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає. Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів. Зокрема, у пункті 8.3 договору зазначено, що у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни. Лізингодавець може письмово повідомити лізингоодержувача про суму лізингового платежу (пункт 8.4 договору). Крім того, у разі відмови лізингоотримувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а сплачені споживачем платежі не повертаються (пункт 8.15 договору). Згідно з пунктом 8.14 дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений пунктом 4.4.1 цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми дострокового погашення. За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-XII до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору фінансового лізингу, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. Суд першої інстанції установив, що аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 30 вересня 2014 року, укладеного між сторонами, дає підстави дійти висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом, звужені обов’язки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; у пунктах 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафів, пені, при цьому адекватного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов'язань лізингодавцем умови договору не передбачають; договором установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не передбачається для лізингоодержувача, якому встановлено жорсткі зобов'язання та непропорційно великий розмір штрафу. Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував та дійшов помилкового висновку про укладення між сторонами цивільно-правового договору з дотриманням усіх передбачених чинним законодавством вимог. Суд першої інстанції обґрунтовуючи рішення про часткове задоволення позову у зв’язку з несправедливими умовами, указаними у статті 18 Закону № 1023-XII, вірно вирішив справу по суті. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року і рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3020цс15 Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-XII містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання несправедливим окремого положення договору, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-XII). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-XII до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору фінансового лізингу, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9EBD3D4B4693A6F6C2257FB9002F1FB7
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу. Позивач зазначав, що 27 жовтня 2014 року між ним (лізингоодержувач) та ТОВ «ЛК «Еталон» (лізингодавець) укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого товариство зобов’язалось придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування предмет лізингу (трактор марки ДТЗ вартістю 74 тис. 800 грн), а лізингоодержувач – прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі згідно з умовами цього договору. Того ж дня, як передбачено умовами договору, позивач здійснив платіж у розмірі 37 тис. 480 грн на рахунки ТОВ «ЛК «Еталон», а 7 листопада 2014 року – оплату комісії в розмірі 8 тис. грн, проте предмет лізингу йому передано не було, що спричинило порушення його прав та законних інтересів як споживача. Посилаючись на те, що умови договору фінансового лізингу не відповідають чинному законодавству, є несправедливими та порушують його права як споживача, на підставі статей 15, 16, 203, 215, 216, 524, 533, 632, 762, 808 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII), Закону України від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон № 723/97-ВР), позивач просив визнати зазначений договір фінансового лізингу недійсним та стягнути з відповідача 45 тис. 480 грн сплачених ним коштів. Косівський районний суд Івано-Франківської області рішенням від 10 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визнав недійсним зазначений договір фінансового лізингу та стягнув з ТОВ «ЛК «Еталон» на користь ОСОБА_1 45 тис. 480 грн. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2015 року ТОВ «ЛК «Еталон» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 18 Закону № 1023-XII, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ТОВ «ЛК «Еталон» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня та 11 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «ЛК «Еталон» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 жовтня 2014 року між ОСОБА_1 (лізингоодержувач) та ТОВ «ЛК «Еталон» (лізингодавець) укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого товариство зобов’язалось придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування предмет лізингу (трактор марки ДТЗ вартістю 74 тис. 800 грн), а лізингоодержувач – прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі згідно з умовами цього договору. Того ж дня, як передбачено умовами договору, позивач здійснив платіж у розмірі 37 тис. 480 грн на рахунки ТОВ «ЛК «Еталон», а 7 листопада 2014 року – оплату комісії в розмірі 8 тис. грн, проте предмет лізингу йому передано не було, що спричинило порушення його прав та законних інтересів як споживача. Суди встановили, що положення спірного договору, зокрема пункти 5.4, 8.3, 8.8, 8.13, 8.15, свідчать про несправедливість умов, указаних у Законі № 1023-XII, а виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача, оскільки в пунктах 8.14, 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 цього договору передбачена сплата штрафу лізингоодержувачем. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що договір фінансового лізингу, укладений між ТОВ «ЛК «Еталон» та позивачем, має умови, які вказують на несправедливість відносно споживача, тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 15, 16, 203, 215, 216, 524, 533, 632, 762, 808 ЦК України та Закону № 1023-XII. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня та 11 листопада 2015 року, наданих заявником для порівняння, містяться висновки про те, що договори фінансового лізингу укладено між ТОВ «ЛК «Еталон» та фізичними особами добровільно, в належній формі, з погодженням усіх істотних умов, у тому числі щодо прав та відповідальності сторін; суди попередніх інстанцій не вказали, у чому саме полягає порушення принципу добросовісності сторін спірних договорів та яким чином умови цих договорів завдають шкоди позивачам; лізингоодержувачі були ознайомлені з усіма умовами цих договорів та погодилися з ними, тому правових підстав для визнання цих правочинів недійсними немає. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсними пунктів договору фінансового лізингу, укладеного між ТОВ «ЛК «Еталон» та фізичною особою, зазначивши, що суди правильно керувались положеннями статті 806 ЦК України та Закону № 723/97-ВР, який є спеціальним у спірних правовідносинах. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону № 1023-XII, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР. Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-ХІІ). Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону № 1023-ХІІ, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). У справі, яка переглядається, положеннями спірного договору передбачено, що лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами цього договору (пункт 1.1 договору). У разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі в продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію та оформлення договору до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію та оформлення договору поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору). У випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни (пункт 8.3 договору). Коригування розміру лізингових платежів у випадках, передбачених цим договором, не призводить до збільшення загальної вартості предмета лізингу. Відповідно також не збільшується частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмета лізингу. Зазначене коригування індексує частину лізингових платежів – комісію (винагороду) лізингодавця в частині витрат на фінансування предмета лізингу (пункт 8.8 договору). За змістом пунктів 8.3, 8.8, 8.13 договору розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачено. Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів. Зокрема, у пункті 8.3 договору зазначено, що у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни. Лізингодавець може письмово повідомити лізингоодержувача про суму лізингового платежу (пункт 8.4 договору). Крім того, у разі відмови лізингоодержувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені споживачем платежі не повертаються (пункт 8.15 договору). Згідно з пунктом 8.14 дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений пунктом 4.4.1 цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми дострокового погашення. За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про фінансовий лізинг, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення. За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. З огляду на зазначене у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про несправедливі відносно споживача умови спірного договору фінансового лізингу та наявність у зв’язку із цим підстав для визнання його недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та Закону № 1023-XII. Таким чином, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2015 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Івано-Франківської області від 1 квітня 2015 року та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-65цс16 Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». У справі, яка переглядається, суди встановили, що умови спірного договору фінансового лізингу є несправедливими відносно споживача, оскільки всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, зокрема умови договору, якими встановлено, що: у разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі в продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію та оформлення договору до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію та оформлення договору поверненню не підлягає; у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни; у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни; розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу; у разі відмови лізингоодержувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені споживачем платежі не повертаються; дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений пунктом 4.4.1 цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми дострокового погашення. Отже, висновок судів про наявність правових підстав для визнання договору фінансового лізингу недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів» відповідає зазначеним нормам матеріального права. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B52CE5BA04E9009C2257FB9003B8F06
  16. Вопрос следующий! У меня крымская прописка, брал по карточке универсальная кредит около 5к гривен где то в конце 2015 года в киеве, вернее снял, мог снять где угодно, странно почему ее не заблочили. Наверно из-за того что долгое время был на материке и открывал ее с пропиской общаги универа, хотя продлевал ее уже с крымской пропиской. Начислили они мне сумму 10000 грн. Вопрос смогут ли они подать на меня в суд согласно 109-110 ГК по месту прописки, крым территория украины, по факту приват в крыму ниче не сделает. Вопрос второй может просто забить, это как то отобразится на мне , хочу иногда ездить на материк? Просто эти "банкиры" дохрена кинули моих знакомых и родственников" с депозитами и очень не хочется им платить. И последний вопрос окупация крыма является форс мажорными условиями при которых договор теряет свою силу? буду благодарен за любое мнение
  17. Державний герб України Ухвала іменем україни 22 жовтня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Горелкіної Н.А., суддів: Євграфової Є.П., Журавель В.І., Завгородньої І.М., Іваненко Ю.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки. ПАТ «КБ «Надра» заявило зустрічний позов до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2014 року в задоволенні позовів відмовлено. Рішенням апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року зазначене судове рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним кредитний договір від 26 серпня 2008 року № 74-Б, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «КБ «Надра». Визнано недійсним іпотечний договір від 26 серпня 2008 року, укладений між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_3 Визнано недійсним договір поруки від 26 серпня 2008 року № 74-Б/П, укладений між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_4 У решті рішення залишено без змін. У поданій касаційній скарзі ПАТ «КБ «Надра» просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Судом установлено, що 26 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Надра» в особі відділення № 11 ПАТ «КБ «Надра» Луцьке регіональне управління укладено кредитний договір № 74-Б, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_3 у тимчасове користування грошові кошти у розмірі 74 590 доларів США із строком повернення до 20 серпня 2028 року та відсотками за користування кредитом у розмірі 10,99 % річних. Цього ж дня між тими ж сторонами було укладено додаткову угоду № 1 до договору, якою було встановлено плату за управління кредитом та комісію за розрахунки. 26 серпня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ «КБ «Надра» в особі відділення № 11 ПАТ «КБ «Надра» Луцьке регіональне управління укладено договір поруки № 74-Б/П, за яким поручитель поручився перед кредитором за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за даним кредитним договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 серпня 2008 року між позивачем та банком укладено договір іпотеки, згідно з яким в іпотеку було передано нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. 29 травня 2009 року укладено додаткову угоду № 2 до цього договору, якою внесено зміни, зокрема щодо фіксованого щомісячного платежу. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 та задовольняючи позов в цій частині частково, виходив із того, що в кредитному договорі від 26 серпня 2008 року № 74-Б немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, немає умов, які п. п. 3.2, 3.4 розділу 3 Правил визнані обов'язковими. Також банком не надавався окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. У наданому розрахунку не вказано повної орієнтовної вартості кредиту, розрахунок проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. Представник банку як спеціаліст з проведення розрахунку в судове засідання не з'явився. Із пояснень відповідача встановлено, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у два рази. Детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача на день розгляду справи відповідач суду не надав. З огляду на наведене апеляційний суд вважав, що на порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач не надав позивачу, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Також апеляційний суд вважав, що банк додатковою угодою № 1 до спірного договору про споживчий кредит включив положення, які відповідно до ст. ст. 11, 18 Закону є несправедливими, оскільки містять умови про зміни у витратах; враховуючи додаткові нарахування, відсоток за користування кредитними коштами збільшився; є дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобов'язаннях; графік погашення кредиту взагалі не видавався, які суми на які рахунки зараховувалися невідомо, що за висновком апеляційного суду є також несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку. Недобросовісним виконанням відповідачем своїх обов'язків за договором кредиту та несправедливим відносно споживача, за висновком апеляційного суду, стало також і невиконання банком умов п. 3.5 договору, згідно з яким за умови виконання позичальником умов договору кредиту кожні 6 календарних місяців банк зменшує розмір відсоткової ставки на 0,25 % річних. Загальне зменшення відсоткової ставки не може складати більше ніж 1 % річних від розміру, визначеного у п. 1.3 кредитного договору. Зміна (зменшення) відсоткової ставки відбувається шляхом підписання додаткової угоди до цього договору. З огляду на наведене апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» відхилити. Рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року залишити без змін. Головуючий Н.А. Горелкіна Судді: Є.П. Євграфова В.І. Журавель І.М. Завгородня Ю.Г. Іваненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі – ТОВ «ЛК «Автофінанс») з вимогою про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів. ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги тим, що 28 червня 2014 року вона уклала з відповідачем договір фінансового лізингу, відповідно до якого товариство зобов’язалось придбати у свою власність та передати їй у користування міні-трактор Xingtai 240.1, а позивач зобов’язалась періодично сплачувати за користування трактором лізингові платежі. ОСОБА_1 вважала, що умови договору фінансового лізингу не відповідають діючому законодавству та порушують її права як споживача. Так, за умовами вищезазначеного договору до отримання трактора ОСОБА_1 має сплатити товариству не менше половини його вартості, зокрема, комісійну винагороду у розмірі 10 % вартості предмета лізингу, аванс у розмірі не менше 50 % вартості предмета лізингу, відшкодування вартості предмета лізингу, сплатити відсоткову ставку за користування предметом лізингу та комісію за супроводження договору. Такі умови позивач вважає несправедливими, а обов’язок сплатити 50 % вартості трактора у вигляді авансу є фактичним залученням коштів для його придбання, що потребує ліцензії як для залучення фінансових активів від фізичних осіб, яка відсутня. Також ОСОБА_1 посилалась на нікчемність спірного договору, як в силу статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач застосував нечесну підприємницьку практику, так і в силу статті 220 ЦК України, оскільки договір не було посвідчено нотаріально. У зв’язку з наведеним просила застосувати наслідки нікчемного та недійсного правочину і стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на її користь сплачені за договором лізингу платежі в розмірі 32 396 грн. Заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 7 листопада 2014 року позов задоволено частково. Визнано недійсним укладений між сторонами договір фінансового лізингу з додатками від 28 червня 2014 року. Стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_1 реєстраційний платіж у сумі 5 000 грн. та авансовий платіж у сумі 28 000 грн. В решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 16 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року ОСОБА_1 поновлено строк на касаційне оскарження та відмовлено у відкритті касаційного провадження. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме пунктів 4, 5, 7, 11, 13 частини третьої, частин п’ятої, шостої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», статей 220, 227, 799 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 – адвоката ОСОБА_3 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 28 червня 2014 року між позивачем і відповідачем було укладено договір фінансового лізингу НОМЕР_1 з додатками, за умовами якого ТОВ «ЛК «Автофінанс» зобов’язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді міні трактора Xingtai 240.1 та передати цей трактор у користування позивача, яка у свою чергу зобов’язалась сплачувати за користування трактором періодичні лізингові платежі згідно графіку в розмірі 654 грн. 22 коп. щомісяця. Договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_1 отримати трактор у власність за умови повної сплати вартості трактора та інших витрат. Згідно пункту 1.7 договору трактор передається у користування ОСОБА_1 не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати нею на рахунок товариства авансового платежу в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісії за організацію і оформлення даного договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісії за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу. Пунктом 8.2.1 договору визначено, що перший лізинговий платіж складається із: а) комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов’язані з підготовкою та укладенням цього Договору (надалі – «Комісія за Організацію»), яка розраховується як: комісія за організацію, яка визначена у додатку № 1 до даного договору та становить 10 % від вартості предмету лізингу; б) авансу ціни предмета лізингу, який розраховується: авансовий платіж, який визначений у додатку № 1 до даного договору та становить 50 % вартості предмету лізингу; в) комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу, як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов’язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоотримувача. Розмір комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу визначений в додатку № 1 до даного договору та становить 3 % від вартості предмета лізингу. Згідно з пунктом 8.2.3 договору ОСОБА_1 зобов’язана сплачувати «другий лізинговий платіж», який складається з: відшкодування вартості предмета лізингу; сплати відсоткової ставки за користування предметом лізингу; сплати комісії за супроводження договору. 28 червня 2014 року на виконання умов договору фінансового лізингу позивач сплатила товариству авансовий платіж в розмірі 28 000 грн. 2 липня 2014 року сплатила товариству комісійну плату 5 000 грн., однак відповідач відмовився передавати предмет лізингу з посиланням на те, що договором передбачено передачу предмету договору в користування лізингоодержувачу протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодерджувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу, комісії за організацію та оформлення договору та комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 5 000 грн. є комісією за організацію та оформлення договору. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що умови пункту 1.4 оспорюваного договору (про те, що лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо, а за вищенаведеними зобов’язаннями відповідає продавець) суперечить вимогам частини першої статті 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця. Окрім того в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару. Також, пункт 10.11 розділу 10 договору встановлює жорстку односторонню відповідальність лізингоодержувача не лише за будь-яке порушення зобов’язання, а й за розірвання договору за його ініціативою, що є обмеженням принципів свободи договору, справедливості, розумності та добросовісності та є несправедливими умовами договору згідно з вимогами статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Передбачені пунктами 1.7 та підпунктами а), в) пункту 8.2.1 вказаного договору зобов’язання лізингоодержувача сплатити комісію за організацію оформлення даного договору та комісію за передачу предмета лізингу, а також визначені пунктом 8.2.3 даного договору обов’язки сплатити другий лізинговий платіж, виходять за межі переліку передбачених законом платежів, а тому вказані пункти договору є недійсними, у зв’язку з чим вказані положення договору є несправедливими. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що, по-перше, договір лізингу не потребує обов’язкової нотаріальної форми, по-друге, посилання позивача на те, що передбачений договором лізингу обов’язок позивача сплатити авансовий платіж в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісію за організацію і оформлення договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісію за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу містить ознаки фінансової послуги, пов’язаної із залученням фінансових активів від фізичних осіб і потребує відповідної ліцензії, є безпідставними, оскільки вказані кошти є платежами за договором лізингу. По-третє, доводи про невиконання умов договору щодо передачі предмета лізингу як підставу для визнання його недійсним є необґрунтованими, оскільки законодавством не передбачено такої підстави для визнання договору недійсним, а лише може бути підставою для його розірвання, однак таких вимог позивач не заявив. Крім того, у ТОВ «ЛК «Автофінанс» не виник передбачений пунктом 1.7 договору обов’язок передати предмет лізингу ОСОБА_1, оскільки остання не сплатила комісію за передачу трактора у розмірі 3 % від його вартості, яка є обов’язковою умовою для передачі трактора протягом 120 робочих днів з моменту сплати авансового платежу. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що ТОВ «ЛК «Автофінанс» не має ліцензії на надання послуг в сфері ринків фінансових послуг відповідно до умов Закону України «Про фінансовий лізинг» та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», умови договору фінансового лізингу від 4 жовтня 2014 року з огляду на положення Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливими, оскільки містять обмежені права лізингоодержувача як споживача послуг. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що договір фінансового лізингу, укладений 11 січня 2011 року між банком та ОСОБА_2 за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Оскільки на порушення вимог статті 799 ЦК України такий договір нотаріально не посвідчений, згідно зі статтею 220 ЦК України він є нікчемним. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що положення договору свідчать про те, що навіть при сплаті лізингоодержувачем лізингових платежів, що перевищують більше ніж 50 % вартості предмета лізингу, лізингодавець має право не повертати дані кошти, що фактично є компенсацією за невиконання пункту 8.15 договору. Нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру предмета лізингу, порядку перерахунку з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови надають лише одному учаснику відносин право на збільшення платежів та вартості у формально правильній поведінці і призводить до позбавлення іншого учасника правовідносин можливості будь-яким чином впливати на зміну істотної умови договору, а тому вищезазначені положення договору є несправедливими умовами, а виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки умовами договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу. Наведені приклади свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судами зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону). Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону – умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону). Судом першої інстанції встановлено, що аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 28 червня 2014 року, укладеного між сторонами дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом (пункт 8.17, розділ 10 договору), звужені обов’язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов’язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства. Згідно пункту 1.4 договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов’язаннями відповідає продавець. За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Таким чином, як встановлено судом першої інстанції, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, так як в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має завертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та ін. суперечить положенням статті 808 ЦК України. Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Судами не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Судом встановлено, що договір фінансового лізингу від 28 червня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ЛК «Автофінанс», нотаріально посвідчено не було. Тому суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що посилання позивача про несправедливі умови спірного договору, відсутність у відповідача відповідної ліцензії для надання фінансових послуг та відсутність нотаріального посвідчення спірного договору є необґрунтованими та такими, що не заслуговують на увагу. Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції хоча і обґрунтував рішення про часткове задоволення позову лише у зв’язку із несправедливими умовами та не взяв до уваги вищезазначені порушення щодо відсутності ліцензії у відповідача для здійснення фінансової діяльності та нотаріального посвідчення спірного договору, однак суд вірно вирішив справу по суті, а з урахуванням того, що внаслідок винесення судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України власного рішення результат по суті не зміниться, тому рішення суду першої інстанції слід залишити в силі, як помилково скасоване. Відтак, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 б) частини другої статті 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 16 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року скасувати, а рішення Макарівського районного суду Київської області від 7 листопада 2014 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-2766цс15 Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону). Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону – умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону). За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/807228BFFF01EB0FC2257F23003506D8
  19. Державний герб України Справа № 405/11765/13-ц 2/405/2244/13 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30.07.2014 року Ленінський районний суд м. Кіровограда у складі головуючого судді Плохотніченко Л.І. при секретарі Іванову А.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави шляхом його продажу від імені боржника та зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» про визнання кредитного договору недійсним В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся з даним позовом в Ленінський районний суд м. Кіровограда до відповідача, обґрунтувавши його тим, що 17.12.2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та відповідачем укладено договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу № 11270105000, відповідно до якого відповідач отримав кредит у сумі 120300,00 грн. для придбання автомобіля та зобов'язався повернути кредит у строк до 16.12.2014 року зі сплатою 12.50% річних за користування кредитом. На виконання договірних зобов'язань позивачем було передано в заставу автомобіль: Тип: ТЗ: легковий комбі-В; марка: Кіа; Модель: Ceed 2.0; номер кузова НОМЕР_1; Рік випуску:2007; Держ. реєстр.номер: НОМЕР_3., який належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу №09/124 від 14.12.2007 року. За домовленістю сторін вартість заставленого автомобіля склала 120300,00 грн. 27.10.2009 року, відповідно до рішення Загальних Зборів Акціонерів АКІБ «УкрСиббанк» у зв'язку з приведенням своєї діяльності у відповідність до норм Закону України «Про акціонерні товариства» змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». 20.04.2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кредекс Фінанс» укладено Договір Факторингу №05/12, згідно з яким ПАТ «УкрСиббанк» відступив на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» своє право вимоги заборгованості за договором про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу №11270105000 від 17.12.2007 року. 20.04.2012 року між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ТОВ «Вердикт Фінанс» укладено Договір Факторингу №05/12 КВ, згідно з яким ТОВ «Кредекс Фінанс» відступив на користь ТОВ «Вердикт Фінанс» своє право вимоги заборгованості за договором про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу №11270105000 від 17.12.2007 року. Таким чином, ТОВ «Вердикт Фінанс» вважає, що до ТОВ «Вердикт Фінанс» перейшло право вимоги, що виникло з договорів про надання кредиту і застави та вказуючи на порушення відповідачем договірних зобов`язань просить в рахунок погашення заборгованості звернути на свою користь стягнення на предмет застави, а саме на вищевказаний належний відповідачеві автомобіль. Відповідачем до початку розгляду справи по суті до суду надано зустрічну позовну заяву про визнання кредитного договору недійсним. Представник позивача за первісним позовом у судове засідання з`явився, позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити. Позовні вимоги за зустрічним позовом не визнав, просив відмовити в їх задоволенні. Відповідач за первісним позовом у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, позовні вимоги за зустрічним позовом підтримав та просив задовольнити. Заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи та надавши оцінку доказам у їх сукупності, суд вважає, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави шляхом його продажу від імені боржника задоволенню не підлягає, зустрічний позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» про визнання кредитного договору недійсним є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 17.12.2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та відповідачем за первісним позовом укладено договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу № 11270105000, відповідно до якого відповідач отримав кредит у сумі 120300,00 грн. для придбання автомобіля та зобов'язався повернути кредит у строк до 16.12.2014 року зі сплатою 12.50% річних за користування кредитом. На виконання договірних зобов'язань позивачем було передано в заставу автомобіль: Тип: ТЗ: легковий комбі-В; марка: Кіа; Модель: Ceed 2.0; номер кузова НОМЕР_1; Рік випуску:2007; Держ.реєстр.номер: НОМЕР_3., який належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу № 09/124 від 14.12.2007 року. За домовленістю сторін вартість заставленого автомобіля склала 120300,00 грн. 27.10.2009 року, відповідно до рішення Загальних Зборів Акціонерів АКІБ «УкрСиббанк» у зв'язку з приведенням своєї діяльності у відповідність до норм Закону України «Про акціонерні товариства» змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк». 20.04.2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кредекс Фінанс» укладено Договір Факторингу №05/12, згідно з яким ПАТ «УкрСиббанк» відступив на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» своє право вимоги заборгованості за договором про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу №11270105000 від 17.12.2007 року. 20.04.2012 року між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ТОВ «Вердикт Фінанс» укладено Договір Факторингу №05/12 КВ, згідно з яким ТОВ «Кредекс Фінанс» відступив на користь ТОВ «Вердикт Фінанс» своє право вимоги заборгованості за договором про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу №11270105000 від 17.12.2007 року. Згідно з ч. 1 ст.590, ч. 1 та 4 ст. 591 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Реалізація предмета застави, на який звернено стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом. Відповідно до п. п. 8.1.- 8.2. розділу 8 договору про надання споживчого кредиту звернення стягнення на предмет застави здійснюється Банком у випадку невиконання або неналежного виконання Позичальником зобов'язань за цим Договором, на підставі рішення суду; шляхом застосування позасудових засобів звернення стягнення. При цьому сторони дійшли згоди, що банк самостійно, на власний розсуд встановлює черговість звернення стягнення або на предмет застави, та/або на будь-яке інше майно і кошти Позичальника, на які може бути звернено стягнення в порядку встановленому законодавством України, або стягнути суму заборгованості на загальних підставах, незалежно від предмета застави. Крім того, у судовому засіданні факту переходу прав кредитора до позивача встановлено не було. Згідно ч.1 ст.517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Відповідно до ч.2 ст. 517 ЦК України боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Тобто, позивачем належних та допустимих в розумінні ст.57-59 ЦПК України доказів, на підтвердження того, що відбувся перехід до Позивача прав кредитора та на яку суму, суду не надано. Крім того в обґрунтування позовних вимог та з метою доказування прав кредитора позивачем не доведено повноту і достовірність договорів факторингу, тобто на підтвердження зазначених в позові обставин позивачем не надано оригіналів кредитного договору та первинних бухгалтерських документів. Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що позичальник був повідомлений про зміну кредитора. Також не надано доказів, які б свідчили проте, що на виконання договору факторингу та ч.1 ст. 1077 ЦК України клієнт передав у власність Фактору, а фактор - прийняв права вимоги та в їх оплату надав грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату та на умовах, визначених цим Договором. В обґрунтування позовних вимог позивачем за первинним позовом не було надано суду оригіналів договору про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу № 11270105000 від 17.12.2007 року, додаткової угоди №1 до вищевказаного договору, виписки по кредитному договору, вимоги на адресу відповідача від 30.05.2013 року, Договору Факторингу №05/12 від 20.04.2012 року, Договору Факторингу №05/12 КВ від 20.04.2012 року, Свідоцтво про реєстрацію фінансової установи, додатка до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, Статуту ТОВ «Вердикт Фінанс» тощо. Частина наданих позивачем матеріалів є неповною. Згідно зі ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. Відсутність у договорі вказаних умов є наслідком визнання судом такого договору неукладеним. Згідно ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Згідно з п. 2.3 Договору факторингу №05/12-КВ від 20 квітня 2012 року, укладеного між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ТОВ «Вердикт Фінанс», перехід від банку до фактора прав вимоги заборгованості до боржників відбувається після сплати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованості та набуває відповідні права вимоги. Надані Позивачем документи до справи не дають можливості встановити факт оплати зазначеної вище ціни продажу, і, відповідно, факт здійснення переуступки прав новому кредитору, оскільки Позивач не надав суду будь-які докази, що підтверджують правонаступництво і наявність права вимоги у ТОВ «Вердикт Фінанс». Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, переведення ним своїх прав іншій особі за правочином, а згідно зі ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходить права первісного кредитора в зобов'язанні і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ч.1, 2 ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Відповідно до ч. 1 ст. 1083 ЦК України наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Частиною ч. 2 ст. 207 ЦКУ встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Згідно зі ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. П.п. 3.4.5. п.3.4 Договору не пізніше дати укладання Договору, за яким у заставу передано майно з метою забезпечення виконання зобов'язань Позичальника за Договором, Позичальник зобов'язаний застрахувати за власний рахунок предмет застави на користь Банку в рекомендованій Банком страховій компанії на строк не менше одного року. Тобто, Позичальника позбавлено права вільно вибирати страхову компанію. Відповідно до ч.2 ст. 6 Закону України «Про захист прав споживачів» добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин. У відповідності до п.5 ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем. Крім того, згідно з п.п. 3.4.2. п.3.4. розділу 3 Договору, протягом строку дії цього Договору Позичальник зобов'язаний за вимогою Банку надати матеріали щодо видачі кредитних коштів, перевірки забезпечення кредиту, контролю за його цільовим використанням. В даному випадку, Банк розширив свої права на перевірку та оцінку цих документів в односторонньому порядку, не надавши жодних прав Позичальнику, що є порушенням Закону України «Про захист прав споживачів», за п.2 ст. 18 якого умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Також, наслідком укладання кредитного Договору стало обмеження можливості Позичальника мати не заборонені законом цивільні права, а саме: вільно укладати цивільні угоди про страхування майна придбаного за споживчим кредитом (п.п. 3.4.5 п.3.4. розділу 3 договору); мати, передбачений Законом України «Про банки та банківську діяльність» захист персональної інформації, що складає банківську таємницю (п.п.3.4.2. п.3.4. розділу 3 Договору). Згідно зі ст. 27 ЦК України, правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Відповідно до умов кредитного договору, банк обмежив конкуренцію страховика, вказавши, де Позичальнику треба страхувати своє майно (п.п.3.4.5.п.3.4. розділу 3 Договору), що є порушенням прав і свобод, що охороняються Конституцією України, відповідно до якої, не допускається неправомірне обмеження конкуренції (ст. 42 Конституції України). Згідно з ч.1 ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ч. 2 цієї статті, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У відповідності до ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Відповідно до п. 6 ч. ст. 119 ЦПК України передбачає, що позовна заява має містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину. Згідно зі ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. Таким чином суд вважає, що позивачем за первісним позовом у судовому засіданні не було обґрунтовано позовні вимоги та не надано належних доказів на підтвердження своїх вимог. Відповідно до ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ч. 1 ст. 57 ЦПК України доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ст.138 ЦПК України оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу. Враховуючи вищевикладене, проаналізувавши докази у їх сукупності, суд не вбачає підстав для задоволення первісного позову, разом з тим зустрічний позов вважає обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню. Керуючись ст.ст. 10,11,57-60, 212,215 ЦПК України В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави шляхом його продажу від імені боржника, - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» про визнання кредитного договору недійсним, - задовольнити повністю. Визнати Договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу № 11270105000 від 17 грудня 2007 року, укладений між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», новим кредитором за яким є Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» (Код ЄДРПОУ 36698193) та ОСОБА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 - недійсним. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Кіровоградської області через Ленінський районний суд м. Кіровограда. Суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда Л. І. Плохотніченко http://reyestr.court.gov.ua/Review/39973536
  20. Державний герб України Справа № 357/12576/15-ц 2/357/3842/15 Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2015 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді Жарікова О. В. , при секретарі Гавриш О. П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 3 в м. Біла Церква цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживача та про визнання недійсним кредитного договору, - В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з цивільним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача та про визнання недійсним кредитного договору, обґрунтовуючи його тим, що в 2007 році вона для покращення житлових умов сімї вирішила придбати квартиру в м. Біла Церква. Оскільки достатніх коштів для цієї покупки в неї не було, вона почала шукати найбільш прийнятні умови кредитування серед банків. 18.07.2007 року між позивачем та відповідачем був підписаний договір № К3Н1GK15006415. Умовами цього договору передбачалась видача кредиту сумою 65 790,00 доларів США, що є еквівалентом 332 239,50 грн. за курсом НБУ на момент підписання договору. Кредит видавався на 30 років для купівлі квартири, а датою остаточного повернення кредиту є 18.07.2037 року. Крім того, кредитним договором передбачалась видача 19 738,21 доларів США на сплату страхових виплат, проте ці гроші так і не були видані банком. Плата за користування кредитом повинна була складатись з відсоткової ставки по кредиту, яка дорівнювала 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості по кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період оплати. Таким чином, щомісячний платіж повинен був дорівнювати 719,66 доларів США(п.7.1. кредитного договору). Позивач зазначає, що відповідач не включив в договір істотні умови, які визначені в законодавстві, що регулює споживче кредитування, а також є обовязковою умовою для споживчих кредитів, а саме графік погашення заборгованості. Таким чином, сторони не дійшли згоди щодо порядку зарахування платежів. Крім того, в договорі відсутня ще одна істотна умова щодо вартості кредиту, а саме: абсолютного значення подорожчання кредиту. Відповідач не попередив позивача про валютні ризики та включив до умов договору несправедливі умови. Позивач просила суд визнати недійсним кредитний договір, визнати недійсним договір іпотеки, виключити з Державного реєстру іпотек запис, виключити з Єдиного реєстру заборон відчужень запис, застосувати реституцію. Представник позивача, згідно довіреності ОСОБА_2 подав через канцелярію суду уточнену позовну заяву від імені позивача, в якій позивач просить суд визнати недійсним кредитний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»; визнати недійсним іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»; визнати недійсним договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк». В судове засідання позивач ОСОБА_1 не зявилася, про місце, час та дату розгляду справи повідомлена належним чином, свого представника в судове засідання не направила. Через канцелярію суду, до суду від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без участі позивача та представника позивача, на задоволенні позову наполягають, позов підтримують. Представник відповідача в відкритому судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти задоволення позову, вважаючи його не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, свою позицію мотивував письмовикладеними запереченнями проти позову, які долучені до матеріалів справи. Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ч. 2,3 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 cт. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ч. 1,2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд, заслухавши пояснення представника відповідача, оглянувши та дослідивши матеріали справи, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини. Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Судом встановлено, що між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого з усіма правами та обов»язками являється ПАТ КБ «Приватбанк», тобто позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, що підтверджується його копією. Крім того, з метою належного виконання взятого на себе зобовязання ОСОБА_1 за кредитним договором, між нею та відповідачем укладено іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, а, також, укладено договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415 між ОСОБА_2 та відповідачем. Відповідно до ст.ст. 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до п.1.1 кредитного договору, банк зобовязався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в п.7.1 цього договору. Відповідно до п. 7.1 кредитного договору, банк зобовязувався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі через касу на строк з 18.07.2007 року по 18.07.2037 року включно, у вигляді не поновлюваної лінії, у розмірі 65 790 доларів США на купівлю квартири, а також у розмірі 19 738,21 доларів США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених п.п.2.1.3., 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості по кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту, згідно п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 даного договору. Щомісячний платіж дорівнює 719,66 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди. За положенням ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Як встановлено в ході судового розгляду справи, та вбачається з п.7.1. договору, відповідач надав кредитні кошти позивачу саме на споживчі цілі для придбання квартири. За викладених обставин, суд дійшов обґрунтованого висновку, що укладений між сторонами кредитний договір є договором споживчого кредиту. Згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Згідно ч. 4 в кредитному договорі повинно зазначатися - сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством. Як передбачено п. 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління Національного Банку України № 168 від 10 травня 2007 року, банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках. Вказана постанова НБУ датована 10.05.2007 року, а спірний договір укладено між сторонами 18.07.2007 року, і тому в ньому повинні були бути враховані правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, згідно цієї постанови. У відповідності до п. 3.2. розділу 3 Правил, вбачається, що кредитний договір має містити графік платежів у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користуванням кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до Правил. У графіку платежів також має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Вказані вимоги закону відповідачем у повному обсязі не виконано, в самому кредитному договорі не має відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, не має умов, які п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил, визнані обов'язковими. Також, відповідач не надав докази на підтвердження того, що позивачу надавався окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. Заперечуючи проти позову, представник відповідача вказує на те, що банком на виконання відповідних положень Закону України «Про захист прав споживачів» надано всю необхідну інформацію в письмовому вигляді, результатом чого є факт підписання сторонами кредитного договору. Однак, в судовому засіданні представник відповідача вказав на те, що окремо позивачу не надавалася письмова інформація, згідно вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Враховуючи, що законодавством не встановлений обовязок кредитора відібрання підпису позичальника під наданою інформацією, доказом наявності факту виконання вимог ЗУ «Про захист прав споживачів» є положення ч.2 ст.638, ч.2 ст.642 ЦК України, тобто фактичне прийняття пропозиції до укладення договору дією. Однак, суд не може погодитись з такою думкою представника відповідача з огляду на те, що сам по собі факт підписання кредитного договору не може бути визнано судом, як беззаперечну, і таку, що не підлягає доведенню обставину, щодо виконання відповідачем наведених положень ЗУ «Про захист прав споживачів». Вказана позиція підтримується і в рішенні Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, де зокрема зазначено, що споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Як зазначено в кредитному договору позивачу, через касу банку, банк зобов»язався видати кошти в розмірі 65790,00 доларів США на купівлю квартири, що сторонами не заперечується. Однак, крім цього, згідно даного кредитного договору, банк зобов»язався видати позивачу кошти через касу банку в розмірі 19738,21 доларів США на сплату страхових платежів пункт 7.1 договору, але дані кошти позивачу видані не були, що підтвердив в судовому засіданні і представник відповідача, вказавши на те, що дані кошти в відповідний період перераховуються банком, що, також, підтверджується і випискою по рахунку позивача. Представник відповідача вказав в судовому засіданні, що вказані кошти повинні перераховуватися страховику, згідно договору страхування. Однак, до суду не надано доказів укладення зазначеного договору страхування та доказів того, що вказані кошти дійсно кожного року перераховуються для оплати страхового платежу та куди дані кошти взагалі перераховуються та чи взагалі вони кудись перераховуються. В положеннях Резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 9 квітня 1985 року № 39/248 на які посилався Конституційний Суд України в Рішенні № 15-рп/2011 від 10 листопала 2011 року, наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. У наведених „Керівних принципах для захисту інтересів споживачів" визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Всупереч вимогам закону, ні відповідач, ні представник відповідача, не надали суду підтвердження того, що позивач належним чином повідомлена про графік, згідно з яким передбачалося погашення кредитної заборгованості, розрахунок сукупної вартості кредиту та письмового попередження про те, що вона була повідомлена під час укладання кредитного договору про валютні ризики, які можуть мати місце під час виконання договору. Суд критично оцінює твердження представника відповідача про те, що обовязок банку повідомляти вказану інформацію споживачу не була передбачена на момент укладання кредитного договору, оскільки це не відповідає дійсності. Як вбачається з копії оспорюваного кредитного договору, кредитний договір укладався між сторонами 18.07.2007 року. Варто наголосити, що обовязок відповідача повідомляти вказану інформацію позивачу вже було передбачено чинним законодавством України на той період, зокрема: Постановою НБУ № 168 від 10.07.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», листом НБУ № 40-117/2093-6134 від 16.06.2007 року «Про окремі питання практичного застосування Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 року. в ст.56 Закону. Отже, в порушення вимог п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не надав позичальнику, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів укладених із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору Відповідно до п. 3.6 постанови НБУ № 168 від 10.07.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Не спростовано представником відповідача і той факт, чому графік погашення кредиту не видавався відповідно до вимог чинного законодавства, і тому які суми, на які рахунки і за яким принципом зараховувалися в рахунок погашення кредиту суду невідомо, що є несправедливим по відношенню до споживача, оскільки дає можливість банку проводити зарахування на рахунки на розсуд банку. За викладених обставин, умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршання становища споживача. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. В додаткових поясненнях позивач вказує на те, що якщо підрахувати процентну ставку за рік, то вона складає (0,84%*12) =10,08%, але банком ще встановлено винагороду у розмірі 0,20 % від суми наданого кредиту щомісяця в період сплати, отже тоді відсоткова ставка на рік буде складати (0,84+0,20)*12 =12,48 %. Кредитним договором було передбачено, що місячний платіж складає 719,66 дол.США і передбачає погашення кредиту, відсотків та винагороди. Якщо за допомогою кредитного калькулятора обрахувати суму яка підлягає до сплати за кредитним договором, то вона суттєво відрізняється, а саме: сума місячного платежу буде складати 746,54, сума кредиту: 65790.00, відсоткова ставка: 12.48, строк кредитування (місяців): 240, коефіцієнт переплати: 1.72. Тобто кожного місяця позивач повинна була доплачувати 26,88 доларів США, що за весь період дії договору складає (26,88 *240 місяців)=6451,20 доларів США. Позивач стверджує, що за період дії кредитного договору, нею було сплачено на користь відповідача майже 71 000,00 доларівСША, що підтверджується копіями квитанцій. Проаналізувавши вказані зауваження з боку позивача та співставивши їх з умовами договору, суд вважає, що зауваження позивача заслуговують на увагу та підлягають правовій оцінці. Аналіз вказаних норм закону та наведених обставин, дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання такого договору недійсним. Як зазначає Верховний Суд України в справі № 6-80цс12 від 12 вересня 2012 року, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦПК України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Як зазначено в розясненнях, наданих в п.2 Постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9, «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. В п.7 вищевказаної постанови пленуму розяснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Крім того, відповідно до ч. 1, 5 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Вирішуючи питання про можливість застосування загального строку позовної давності до вказаного позову, суд виходить з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Як передбачено ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Судом встановлено, що 24 червня 2015 року позивач звернулася до адвокатів з проханням розяснити їй умови кредитного договору, укладеного між нею та відповідачем, на що отримала письмову консультацію, що підтверджується копією вказаної консультації. За викладених обставин, суд вважає, що саме з цієї дати позивач реально дізналась про порушення своїх прав. Крім того, відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до п. 1 договору іпотеки, укладеного між сторонами 18.07.2007 року, предметом цього договору є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в п.33 цього Договору. Відповідно до п. 33 вказаного договору, в забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: трикімнатну квартиру № 128 за адресою: Київська область, м. Біла Церква, б-р.50 р.Перемоги, буд.169. Відповідно до ч.1 ст.553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до п. 2, укладеного між ОСОБА_2 та відповідачем договору поруки від 18.07.2015 року, поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобовязань за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Враховуючи фактичні обставини справи, суд вважає за можливе застосувати реституцію, як наслідок недійсності правочину та визнати недійсними іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» та договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки вказані правочини було укладено на забезпечення виконання основного зобовязання, а саме за кредитним договором № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, який укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Таким чином, позов підлягає до задоволення. Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше самостійних вимог немайнового характеру, пов'язані між собою, судовий збір сплачується окремо з кожної із таких вимог (або загальною сумою), наприклад, за вимогами про усунення перешкод у користуванні власністю та відшкодування моральної шкоди. Враховуючи, що позивача звільнено від сплати судового збору, на підставі ст. 22 ЗУ «Про захист прав споживачів», тому суд вважає за необхідне стягнути з відповідача в дохід держави суму судового збору за кожну вимогу немайнового характеру в сумі 243,60 грн., а разом 730,80 грн., згідно ставок судового збору за подання позовної заяви немайнового характеру, відповідно до ЗУ «Про судовий збір» в редакції, яка була чинною на час звернення позивача до суду з вказаним позовом, що відповідає вимогам ст.ст. 79, 88 ЦПК України. Враховуючи вищевикладене, розяснення надані в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9, Постанові Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», керуючись ст.ст. 203, 215, 553, 548, 638 ЦК України, Законом України "Про захист прав споживачів", ст. ст. 3, 10, 11, 57, 58, 60, 79, 88, 212-215, 294, 296 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В : Позов задовольнити. Визнати недійсним кредитний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Визнати недійсним іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Визнати недійсним договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415 укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь держави 730,80 грн. судового збору. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міськрайонний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя ОСОБА_3 http://reyestr.court.gov.ua/Review/53337888
  21. Державний герб України Справа № 305/1180/15-ц Провадження по справі 2/305/693/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28.10.2015 року Рахівський районний суд Закарпатської області у складі: головуючого - судді Тулик І.І. з участю секретаря - Шемота М.І. позивача - ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Рахів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", державного нотаріуса Рахівського нотаріальної контори ОСОБА_2, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області треті особи ОСОБА_3, Пономаренко Володимир Юрійович, про про визнання недійсним договору та зобов"язання вчинити певну дію В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ТОВ «Кредитні ініціативи», державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог: ОСОБА_3, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Пономаренко Володимира Юрійовича, про визнання недійсним іпотечного договору, визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, зобов'язання вчинити певні дії, посилаючись на те, що 12 вересня 2007 року між ОСОБА_3 та Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (закрите акціонерне товариство) укладено кредитний договір № 1515. Згідно договору, банк зобов'язався надати відповідеві кредит у розмірі 38 000 доларів США на термін до 11.09.2027 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом в строки та порядку, встановлених кредитним договором та графіком погашення кредиту, викладеного у додатку № 1 до кредитного договору. 17.12.2012 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» (виступає правонаступником ЗАТ "АКПІБ") та ТОВ «Кредитні ініціативи було укладено договір відступлення прав вимог, відповідно до якого ТОВ «Кредитні ініціативи» зобов'язане передати грошові кошти в розпорядження ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк», а ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» зобов'язується відступити ТОВ «Кредитні ініціативи» свої права грошових вимог до боржників за кредитними договорами, перелік яких міститься в додатку № 1 до договору відступлення. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 14.09.2007 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» та ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, посвідчений ОСОБА_2, державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за реєстраційним № 1-3032, у відповідності до якого ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_1 передали ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» в іпотеку чотирикімнатну квартиру на першому поверсі п'ятиповерхового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 14 вересня 2007 року державним нотаріусом Рахівського державної нотаріальної контори ОСОБА_2 згідно Іпотечного договору р. № 1-3032 була накладена заборона на відчуження вищевказаного майна, 10 грудня 2013 року за № 2093, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. було вчинено виконавчий напис за р. № 2093, у відповідності до якого було звернуто стягнення на квартиру, що являються предметом іпотеки за Іпотечним договором р. № 1-3032. На виконання виконавчого напису державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Рахівського районного упавління юстиції відкрито виконавче провадження. Рішенням Рахівського районного суду закарпатської області від 27.11.2012 р. у справі № 709/2714/12 за позовом ОСОБА_6 до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк», ОСОБА_3 про визнання недійсним кредитного договору їй у задоволенні позову відмовлено. При цьому, вирішуючи зазначений спір, Рахівський районний суд Закарпатської області у своєму рішенні від 27.11.2012 р. дійшов висновку про те, що кредитний договір № 1515 від 12.09.2007 року, підписаний між ОСОБА_3 та ПАТ „Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", є неукладений, оскільки такий договір не містить всіх істотних умов, а неукладений договір не може бути визнаний судом недійсним. У зв'язку із встановленням факту, що Кредитний договір № 1515 між сторонами є неукладеним, вважає недійсним іпотечний договір, та таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 10 грудня 2013 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко О.В., за № 2093 а також підлягає закінченню виконавче провадження, відкрите відділом виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позов підтримала повністю, посилаючись на обставини викладені в позові та просить задовільнити позовні вимоги в повному обсязі. Представники відповідача ТОВ «Кредитні ініціативи» в судове засідання не з"явилвся, однак надали заяву про розгляд справи у їх відсутності, а також надали заперечення на позов, в якому позовні вимоги не визнають, вважають їх безпідставними, просять відмовити в задоволенні. Державний нотаріус Рахівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2 в судове засідання повторно не з»явилася, про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, причина неявки суду невідома. Представник відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області в судове засідання не з»явився, однак надав суду заяву про розгляд справи у відсутності представника, позовні вимоги не визнають лише в частині зобов»язання закінчити виконаче провадження. Треті особи: ОСОБА_3 в судове засідання не з»явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причина неявки суду невідома. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пономаренко о.В. в судове засідання не з'явився. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Суд, вивчивши матеріали справи, вислухавши пояснення позивача, вважає, що позов підлягає до часткового задоволення, з наступних підстав. В судовому засіданні з достовірністю встановлено, що 12 вересня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» було укладено Кредитний договір № 1515, відповідно до умов якого позивачу було надано кредит в розмірі 38 000,00 доларів США зі сплатою 10% річних з кінцевим терміном погашення 11.09.2027 року. У відповідності до договору № 1 про внесення змін до кредитного договору від 12.02.2009 рокуп. 2.1. Кредитного договору викладено у новій редакції, встановлено, що Банк надає ОСОБА_3 кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі, еквівалентній 535 648 гривень, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 240 Доларів США та 264 300 гривень. При цьому з 12.02.2009 р. ліміт кредитної лінії складає 264 300 гривень. У відповідності до п. 2.2. Кредитного договору встановлено, що процентна ставка за користування кредитом встановлена у розмірі 10% річних за кредитом, наданим у Доларах США, та у розмірі 10% річних за користування кредитом, наданим у гривні. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором було укладено Іпотечний договір р. № 1-3032 від 14.09. 2007 року . 10 грудня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю., вчинено виконавчий напис за р. № 2093 про звернення стягнення на предмет іпотеки. 16.05. 2013 року постановою головного державного виконавця державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису від 10.12. 2013 року за р. № 2093. Судом встановлено, що у 2012 році ОСОБА_6 звернулася до Рахівського районного суду Закарпатської області із позовом до ПАТ «ПРОМІНВЕСТБАНК» про визнання недійсним Кредитного договору № 1515 від 12.09.2007 року. Рішенням Рахівського районного суду Закрпатської області від 27.11.2012 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Рахівського районного суду закарпатської області від 27.11.2012 р. у справі № 709/2714/12 за позовом ОСОБА_6 до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк», ОСОБА_3 про визнання недійсним кредитного договору їй у задоволенні позову відмовлено. При цьому, вирішуючи зазначений спір, Рахівський районний суд Закарпатської області у своєму рішенні від 27.11.2012 р. дійшов висновку про те, що кредитний договір № 1515 від 12.09.2007 року, підписаний між ОСОБА_3 та ПАТ „Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", є неукладений, оскільки такий договір не містить всіх істотних умов, а неукладений договір не може бути визнаний судом недійсним. При цьому, вирішуючи зазначений спір, Рахівський районний суд Закарпатської області у своєму рішенні від 27.11.2012 року дійшов висновку про те, що Кредитний договір № 1515 від 12.09.2007 року, підписаний між ОСОБА_3 та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» є неукладений, оскільки такий договір не містив всіх істотних умов, передбачених законодавством, а тому неукладений договір не може бути визнаний судом недійсним. Рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 27.11.2012 року по справі № 709/2714/12 за позовом ОСОБА_6 до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» набрало законної сили. Таким чином, Рахівський районний суд Закарпатської області в своєму рішенні встановив обставину, за якою Кредитний договір між сторонами не був укладений у зв'язку з відсутністю в ньому відповідних істотних умов. Дана обставина не потребує доведення на підставі ч. 3 ст. 61 ЦПК України, де зазначено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Так як кредитний договір не є укладений, він не може породжувати будь - яких прав і обов'язків для сторін та не може бути підставою для породження будь - яких інших правовідносин щодо забезпечення його виконання, в тому числі іпотеки. Суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, поскільки судом встановлено, що відповідно до положень ст.ст. 546, 575 ЦК України, іпотека являється одним із видів забезпечення виконання збов'язання. Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Згідно ч. 1 ст. 574 ЦК України «застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду». Згідно із ст. 3 Закону України „Про іпотеку" - іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Поскільки Іпотечним договором № 1-3032 від 14.09. 2007 року забезпечено зобов'язання за Кредитним договором, який не є укладеним, суд вважає, що даний договір є недійсним. Згідно ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, що його забезпечує, якщо інше не встановлено цим Кодексом. У зв'язку із недійсністю іпотечного договору не підлягає виконанню і виконавчий напис нотаріуса, що вчинений на підставі неукладеного Кредитного договору та недійсного у зв'язку з цим Іпотечного договору. Згідно ч. 1 ст. 87 Закону України «Про нотаріат» - для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Відповідно до ч. 1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат» - нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Пунктом 283 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року №20/5 встановлено, що виконавчий напис на іпотечному договорі, що передбачає задоволення вимоги іпотекодержателя за основним зобов'язанням, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами основного зобов'язання, вчиняється нотаріусом за умови подання іпотекодержателем документів, достатніх для встановлення безспірності заборгованості та прострочення виконання зобов'язання. Суд погоджується із твердженнями позивача, що вчинення виконавчого напису нотаріуса за відсутності основного зобов'язання (кредитного договору) є неможливим. Виконавчий напис нотаріуса на іпотечному договорі, на підставі якого було звернуто стягнення на предмет іпотеки є таким, що не підлягає виконанню, так як суми, які запропоновано стягнути за рахунок предмету іпотеки: сума кредиту, процентів за користування ним, штраф, пеня не підтверджуються основним зобов'язанням та не є безспірними, так як рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27.11.2012 року , кредитний договір визнаний неукладеним. Згідно ч. 1 ст 114 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Згідно п. 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин «правила ст. 114 ЦПК про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо). Враховуючи наведене, позивачем при подачі позову було дотримано правило виключної підсудності, і так як нерухоме майно знаходиться в м. Рахові Закарпатської області, даний спір підсудний Рахівському районному суду. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 203 Цивільного Кодексу України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а згідно з вимогами ст. 215 Цивільного Кодексу України недодержавння в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою статті 203 Цивільного Кодексу України є підставою визнання цього правочину недійсним. Відповідно до п. 23 Постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", При вирішенні спорів за участю майнових поручителів суди мають виходити з того, що відповідно до статті 11 Закону України "Про заставу", статей 1, 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553 - 559 ЦК), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки. Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, а майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи - боржника за основним зобов'язанням на підставі договору, закону або рішення суду. Отже, іпотека є самостійним видом забезпечення виконання зобов'язання. Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами боржника. На відносини майнової поруки норми статті 559 ЦК України щодо припинення поруки не поширюються, оскільки іпотека за правовою природою є заставою та регулюється нормами параграфа 6 (статті 572 - 593) глави 49 ЦК України та спеціальним законом. Щодо позовної вимоги про закінчення виконавче провадження щодо стягнення заборгованості за Кредитним договором на підставі виконавчого напису нотаріуса від 10.12.2013 року, так як у відповідності до ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, слід відмовити як у недоведеному. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Так позивачем понесено та документально підтверджено слідуючі витрати: 974,40 грн. судового збору. Керуючись ст.ст. 3, 5, 6, 10, 11, 58, 60, 88, 131, 209, 212- 215, 223, 294 ЦПК України, суд,- В И Р І Ш И В : Позов ОСОБА_1 до ТОВ «Кредитні ініціативи», державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції, треті особи - ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. про визнання недійсним іпотечного договору, визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково. Визнати недійсним іпотечний договір від 14.09. 2007 року, укладений між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» та ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_1, посвідчений ОСОБА_2, державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори за р.№ 1-3032. Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис від 10 грудня 2013 року, вчинений Пономаренко В.Ю., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за р. № 2093. Зобов'язати державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2 виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження іпотекою нерухомого майна у відповідності до іпотечного договору, укладеного між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» та ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_1 14 вересня 2007 року, зареєстрованого за р. № 1-2032, внести до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна відомості про зняття заборони на відчуження нерухомого майна, зареєстрованого за р. № 1-3032 у відповідності до іпотечного договору, укладеного між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» та ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_1 14 вересня 2007 року. Стягнути солідарно з ТОВ «Кредитні ініціативи», місце знаходження: 07400, м. Бровари Київської обл., Бульвар незалежності, буд. 14, код ЄДРПОУ - 35326253, п/р № 26507010332001 Державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори м. Рахів, вул.. Миру № 1, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області м. Рахів, вул.. Шевченка № 43, на користь ОСОБА_1 зареєстрованої за адресою: 90600 АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 понесені нею судові витрати, а саме: судовий збір в сумі 974,40 грн. В задоволенні інших позовних вимог слід відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення суду може бути оскаржено протягом десяти днів з дня його проголошення до цивільної палати апеляційного суду Закарпатської області через Рахівський районний суд. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя: Тулик І.І. З оригіналом вірно, Суддя Рахівського районного суду: Тулик І.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/53143900
  22. Державний герб України Справа № 638/20731/13-ц Провадження № 2/638/2507/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.06.15 року м. Харків Дзержинський районний суд м. Харкова у складі: Головуючого: судді Омельченко К.О. При секретарі: Забіякі Ю.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И В : Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, буд.226-Б, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року у розмірі 885206 гривень 36 коп. та 3441,00 гривень витрат по сплаті судового збору. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 28.11.2012 р. між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк», який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ФК «Вектор Плюс») укладено Договір факторингу. Відповідно до п.2.1, 2.2. ОСОБА_3 відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. З моменту відступлення Банком Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі повязані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обовязкових платежів. Разом із тим, 28.11.2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» укладено Договір факторингу. Відповідно до п.2.1, 2.2. ОСОБА_3 Клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі повязані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обовязкових платежів. Отже, внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме: ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувача за договором від №2001/0407/88-033 від 17.04.2007 року, позичальником згідно якого є ОСОБА_2. Позивач зазначає що третя особа - ОСОБА_2 - неналежно виконує взяті на себе зобовязання, чим грубо порушує істотні умови Кредитного договору, в результаті чого станом на 01.11.2013 р., має прострочену заборгованість: за кредитом - 41 534,00 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 331981,26 грн., по відсотках - 28 906,53 дол. США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає - 231 049,89 грн. Відповідно до ст. 550 Цивільного кодексу України та діючого Кредитного договору, в звязку з систематичним порушенням Боржником своїх обовязків зі сплати кредиту нарахована неустойка: пеня - 40 307,17 дол. США, що по курсу НБУ на дату розрахунку складає - 32 2175,21 грн. Також позивач зазначає що відповідно до ч.б ст. З ЗУ «Про іпотеку», у разі порушення Боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки та відповідно до ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Враховуючи невиконання Відповідачем основного зобовязання, Позивач звернувся до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним ОСОБА_3. Позивач у судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи був повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі на підставі наданих доказів, в якій просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Представник відповідача - ОСОБА_1 - у судовому засіданні проти позову заперечував, просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення вимог чинного законодавства при укладенні та виконанні договору факторингу, сплив строків позовної давності, наявність судових рішень про стягнення заборгованості за кредитним договором. Третя особа - ОСОБА_2 - надала до суду письмові пояснення, в яких заперечувала проти позову та просила суд у позові відмовити, розглядати справу за її відсутністю. Суд, вислухавши представника відповідача, дослідивши матеріали справи та представлені докази, приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 17 квітня 2007 року ОСОБА_2 з АТ «Сведбанк» укладений кредитний договір №2001/0407/88-033 на суму 50000,00 доларів США на строк з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У забезпечення виконання зобовязання за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року укладено іпотечний договір від 17 квітня 2007 року, згідно якого в іпотеку передано майно, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, буд.226-Б. У позовній заяві зазначено, що ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні Ініціативи» укладений договір факторингу від 28 листопада 2012 року, за яким ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило своє право вимоги за кредитним договором на користь ТОВ «Кредитні Ініціативи». Згідно умов договору Фактор зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт зобов'язується відступити Факторові своє право вимоги до боржників за кредитними договорами, перелік яких міститься в Додатку № 1 до договору. Отже, даний Додаток № 1 є підтвердженням переходу права вимоги за кредитним договором. Разом з тим, Додаток № 1 до договору факторингу від 28 листопада 2012 року позивачем не надано. Так само, не надано акт прийому-передачі реєстру заборгованості. На підтвердження переходу права вимоги до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» позивачем надано договір факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, укладений між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», згідно умов якого Фактор зобов'язується передати Додаток № 1 до договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року позивачем не надано. Відповідно до п.2.3 договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року перехід від Банку до Фактора права вимоги заборгованості до Боржників відбувається в розрахункову дату та після сплати Фактором ціни продажу в повному обсязі. Позивачем не надано належних доказів на підтвердження виконання договору факторингу від 28 листопада 2012 року, а саме, передачі грошових коштів в розпорядження ПАТ «Сведбанк», отже, належних доказів на підтвердження відступлення права вимоги за кредитним договором від 17 лютого 2007 року № 2001/0407/88-033 від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. Крім цього, позивачем надано до суду витяг з договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, який не містить підпису представника ПАТ «Сведбанк». Також відсутні істотні умови цього договору, а саме: ціна продажу, перелік документів, які передаються банком фактору, додатки до договору. Тому даний витяг з договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року не може бути допустимим та належним доказом того, що відбулося переуступлення права вимоги за кредитним договором від 17 лютого 2007 року № 2001/0407/88-033 від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач є другою організацією, якій переуступили борг. Першою організацією, згідно ОСОБА_3 факторингу №15 від 28.11.2012 року, за яким сталася переуступка боргу, є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс», а в подальшому, в цей же день, укладений Договір факторингу між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» та позивачем у справі. Відповідно до ст.. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення право грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобовязується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобовязується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому. (ст.. 1078 ЦК України). Згідно зі ст.. 1082 ЦК України, боржник зобовязаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або від фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обовязку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обовязку перед ним. Наступне відступлення права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень глави 73 ЦК України. (ст.. 1083 ЦК України). За змістом цієї норми, заборона наступного відступлення фактором права вимоги третій особі, тісно повязана із закріпленою в ст.. 1080 ЦК України недійсністю заборони відступлення права вимоги. Враховуючи те, що клієнт повинен компенсувати боржнику його збитки, що виникли внаслідок порушення умови договору про заборону відступлення права вимоги, а також те, що розмір таких збитків може бути збільшений у звязку із наступним відступленням цієї вимоги, законодавець заборонив факторові здійснювати наступну уступку вимог, отриманих за договором факторингу. Клієнтові надано право дозволити факторові наступне відступлення вимоги, про що повинно бути прямо зазначено у договорі факторингу. У цьому випадку наступне відступлення права вимоги здійснюється за правилами глави 73 ЦК України ( «Факторинг»), якими встановлені спеціальні вимоги до субєктного складу договору факторингу, особливості взаємовідносин між його сторонами, їх правовий статус, тощо. Відповідно до п. 2.6 договору факторингу № 15 від 28.11.12 року, окрім випадків, передбачених у п. 2.6.5, наступне відступлення Фактором права вимоги заборгованості до боржників будь-яким третім особам допускається виключно за умови отримання фактором від банку попереднього письмового дозволу (погодження) ОСОБА_4 Банку. Для цілей реалізації цього підпункту договору запит фактор надає банку виключно шляхом особистого вручення банку з отриманням відмітки банку про підтвердження факту його отримання. З дня отримання банком запиту фактора щодо зазначеного дозволу, банк надає попередній письмовий дозвіл або письмову відмову в наданні дозволу протягом 3 місяців. Згідно з п. 2.6.5 вказаного договору, письмовий дозвіл Банку не потрібен, якщо особа, яка має намір придбати у фактора право вимоги заборгованості від боржників є банківською установою або фінансовою установою (у тому числі факторинговою компанією). Але цим же пунктом передбачено, що у такому випадку фактор повинен повідомити банк про відступлення права вимоги не менш, як за 5 робочих днів до такого продажу (відступлення). Доказів додержання як банком, так і ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також і самим позивачем вимог ЦК України, які регулюють укладання та виконання договорів факторингу, в тому числі повідомлення боржника про відступлення права вимоги, суду не надано. Відповідно до ст.24 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Але ні ПАТ «Сведбанк», ні ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ні ТОВ «Кредитні Ініціативи» у п'ятиденний строк про відступлення прав за іпотечним договором відповідача не повідомляли. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. У разі наявності нотаріально завіреного договору забезпечення кредиту (іпотеки, застави тощо) на виконання припису ч.1 ст.513 ЦК додатково укладається договір відступлення права вимоги, за яким новий кредитор набуває прав заставодержателя або іпотекодержателя за відповідним договором забезпечення. Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Позивачем не надано доказів внесення змін відомостей до запису у Державному реєстрі іпотек та Єдиному державному реєстрі заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо відступленням Новому іпотекодержателю прав за Іпотечним договором. Відповідно до вимог статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права та обовязки первісного кредитора у зобовязанні в обсязіта на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк дії кредитного договору №2001/0407/88-033, укладеного ОСОБА_2 з АТ «Сведбанк» 17 квітня 2007 року, встановлений наступним чином: з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року, зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У той же час, відповідно до п.3.9 кредитного договору від 17 квітня 2007 року у разі несплати позичальником чергового платежу у строки, встановлені п. 3.1. цього договору, банк вправі вимагати від позичальника дострокового виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати відсотків та інших платежів. У зв'язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів за кредитним договором від 17 квітня 2007 року №2001/0407/88-033, 28.07.2009 року ОСОБА_2 особисто отримала в приміщенні банку повідомлення про зміну умов кредитного договору №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року, № 271-К від 28.07.2009 року. Згідно змін до умов кредитного договору строк виконання зобовязань за кредитним договором у повному обсязі (повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом та пені за несвоєчасне виконання зобовязань) встановлено на десятий календарний день із дати отримання повідомлення, тобто на 06.08.2009 року. Це свідчить про те, що термін виконання зобов'язання за цим договором банком змінено, і цей термін необхідно визнати таким, що настав з 06 серпня 2009 року. ВАТ «Сведбанк» у 2009 році скористався своїм правом на пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором. Наслідком такого звернення стало ухвалення 03 листопада 2009 року Дзержинським районним судом м. Харкова заочного рішення по справі № 2-7241/09, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ВАТ «Сведбанк» в особі ХВ ВАТ «Сведбанк» суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року в загальній сумі 345102,59 грн., а також стягнуто витрати по сплаті судового збору в сумі 1700,0 грн., витрати по виклику відповідача до суду у розмірі 59,50 грн., та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 30,0 грн. При цьому, як на підставу для задоволення позову суд послався на ч.2 ст.1050 ЦК України та на умови договору про дострокове виконання зобов'язання за цим договором. Крім цього, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Московського районного суду міста Харкова з позовом про стягнення заборгованості до ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року по справі № 643/14501/14-ц в позові ТОВ «Кредитні ініціативи» про звернення стягнення з ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року було відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2015 року було залишено без змін рішення Московського районного суду м. Харкова. Рішення суду набрало законної сили. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додатковоївимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), зазначене вище правило застосовується й до додаткових вимог банку. ВАТ «Сведбанк» в односторонньому порядку змінило строк виконання відповідачем зобов'язань за договором, перебіг позовної давності почався зі спливом строку виконання зобов'язання - 06 серпня 2009 року, а тому позивачем ТОВ «Кредитні Ініціативи» 28 листопада 2013 року позов пред'явлено до суду за межами строку позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Крім цього, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік, але позивачем, в порушення вимог цивільного законодавства, надано до суду розрахунок, здійснений за період починаючи з 17 квітня 2007 року, що значно перевищує термін позовної давності, встановлений до даної категорії вимог. Також у розрахунку не зазначено кількість днів прострочення платежу та не вказано розмір подвійної облікової ставки НБУ. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно з пунктом 7 частини 11 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Пунктом 31 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення кредиту, строк давності якого минув. У зв'язку з цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі. Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), зазначене вище правило застосовується й до додаткових вимог банку. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідно до ст.. 88 ЦПК України, судові витрати суд покладає на позивача. Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88. 212-215, 218 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - відмовити. Судові витрати покласти на позивача. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області через районний суд протягом 10-ти днів з дня проголошення. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/44955383
  23. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2014 року Бабушкінський районний суд м.Дніпропетровська в складі: головуючого судді - Решетніка М.О. при секретарі - Медведєвій А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ПАТ "ОТП Банк", третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 "Про визнання договорів недійсними", зустрічним позовом ПАТ "ОТП Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 "Про стягнення заборгованості", - в с т а н о в и в: 08 червня 2010р. позивачі звернулися до суду із позовом до відповідача, який в подальшому уточнили (а.с.155 т.1), просили суд визнати недійсними кредитний договір №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р., додатковий договір №1 від 06 січня 2009р., і додатковий договір №1 від 15 червня 2009р., укладені між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1, та застосувати наслідки недійсності правочину; визнати недійсним договір іпотеки №РМL - 301/479/200 від 22.11.2007р., укладений ним із ЗАТ "ОТП Банк" в особі керуючого відділення "Воскресенське" ЗАТ "ОТП Банк" в м.Дніпропетровську, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 22.11.2007р., реєстр №288; виключити з державного реєстру іпотек та єдиного державного реєстру заборон відчуження нерухомого майна записи про державну реєстрацію іпотеки та заборони відчуження нерухомого майна: житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельної ділянки, площею 0,1069га, на якій розміщений вищевказаний житловий будинок; позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 також просили визнати недійсними договір поруки №SR-301/489/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_2, і договір поруки № SR- 301/488/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3. 11 червня 2010р. ПАТ "ОТП Банк", яке є правонаступником ЗАТ "ОТП Банк" (далі Банк) звернувся до суду з позовом, який згодом неодноразово уточнювався, до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними зобов'язаннями. Свої вимоги позивач ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що за умовами кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р. Банк надає Позичальникові кредит на придбання нерухомого майна, тобто, споживчий кредит в розмірі 500000 (п'ятсот тисяч) доларів США, що згідно меморіального ордеру №28, на день укладання Договору становить 2525000грн., зі сплатою відсотків, розмір яких складається з фіксованого відсотку 3,99% річних та FIDR, зі строком повернення кредиту до 24.11.2031р. Вважає, що кредитний договір має бути визнано судом недійсним, як такий, яким встановлено сплату суми кредиту та процентів за договором у валюті кредиту - доларах США (п.1.11.1Частини 2), що суперечить вимогам законодавства. Крім того, кредитний договір містить суперечливі та дискримінаційні по відношенню до нього (позичальника), як споживача фінансових послуг, умови, що викладені в позові. Також в договорі відсутня дата видачі кредитних коштів, оскільки видача кредиту залежить від виконання позичальником інших умов договору (п.1.3 Частини 2 кредитного договору); неоднозначно та не чітко визначено розмір відсоткової ставки за кредитом, а розмір фіксованого відсотка - 3,99 річних, з не визначеним FIDR, не відповідає розрахункам, зазначеним в Графіку платежів, та є завищеним; в договорі відсутні ціна договору та розмір фактичного подорожчання кредиту. А отже всі ці показники, відповідно до Постанови НБУ №168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", та згідно п.7.2 частини 2 Договору - є істотними умовами кредитного договору, але він не отримав достовірної та повної інформації про істотні умови кредитування. Також посилався на те, що Банком не була проведена переддоговірна робота з ним, як позичальником. При підписанні кредитного договору він цілком довіряв банківським працівникам, як спеціалістам, оскільки не володіє спеціальними знаннями в області юриспруденції та банківського права, проте Банк приховав від нього фактичні суми по кредиту, тим самим позбавив його права прийняти відповідно правильне рішення щодо умов кредитування взагалі. Тому вважає, що фактично не було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору. Також заперечує отримання ним Траншу в розмірі 24461,07 доларів США чи в іншій сумі за Додатковою угодою від 15.06.2009р. Звідси просив визнати недійсним і договір іпотеки, як забезпечення недійсного договору, та зобов'язати приватного нотаріуса Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 виключити запис про обтяження будинку і земельної ділянки, переданих в іпотеку, з реєстру іпотек. Позивачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 також просили визнати недійсними договори поруки, внаслідок недійсності основного кредитного зобов'язання позичальника ОСОБА_1 ПАТ "ОТП Банк" в обгрунтування своїх позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_3 і ОСОБА_2, як солідарних боржників, заборгованості за кредитним договором, посилається на кредитний договір №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 500000 доларів США, що підтверджується меморіальним ордером №28 від 22.11.2007р., і зобов'язався повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом, за встановленою плаваючою процентною ставкою 4,99% річних + FIDR в строк до 24.11.2031р. Для забезпечення виконання ОСОБА_1 боргових зобов'язань за кредитним договором, між Банком та ОСОБА_3, а також ОСОБА_2, із кожним окремо, 22.11.2007р. укладено договори поруки, відповідно до яких, кожен із них прийняв на себе зобов'язання відповідати за повне та своєчасне виконання ОСОБА_1 всіх боргових зобов'язань перед Банком за кредитним договором. У зв'язку з невиконанням відповідачами зобов'язань за кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів, утворилась заборгованість. Просить суд стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, як солідарних боржників, суму боргу за кредитним договором №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р. в розмірі 9560012,59грн., із яких: сума основного боргу в розмірі 501891,50 доларів США, що за курсом НБУ на 03.04.2014р. (12,5691грн./за 1 долар) становить 6308 324,46грн., відсотки за користування кредитом - 258704,93 долари США, що за курсом НБУ становить 3251688,14грн., та витрати по сплаті державного мита. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позов підтримала, просила задовольнити в повному обсязі з підстав, викладених в позові. Проти позову ПАТ "ОТП Банк" заперечувала, просила в задоволенні їх позовних вимог відмовити в повному обсязі. Надала до суду письмові заперечення (а.с.140-143 т.1), в яких посилалась на недоведеність Банком видачі та отримання ОСОБА_1 кредиту, дати видачі кредиту, суми та валюти кредиту, а також на відсутність документів, що свідчать про надання Банком 15.06.2009р. та отримання ОСОБА_1 траншу для погашення заборгованості по процентам. Вважає, що заборгованість за кредитним договором, розрахована Банком, не відповідає дійсності та набагато завищена, що також підтверджується висновками судово-економічної експертизи, проведеної за клопотанням ОСОБА_1 в ході судового розгляду справи. Також просила задовольнити позов ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в частині визнання недійсними договорів поруки, та пояснила, що про підвищення відсоткової ставки з 15.06.2009р., яка змінює розмір відповідальності поручителів, (Банк) їх не повідомив. Крім того, додатковою угодою від 15.06.2009р. змінено порядок та строки погашення частини кредиту з наданням ОСОБА_1 траншу в розмірі 24461,07 доларів США, про що також ОСОБА_2 не був повідомлений, додаткова угода з ним не укладалась, а ОСОБА_3 відмовилась від підписання додаткової угоди до договору поруки, про що свідчить копія цієї угоди, доданої до матеріалів справи (а.с.27 т.1). В судовому засіданні представник ПАТ "ОТП Банк" позовні вимоги Банку підтримав та просив задовольнити позов в повному обсязі. Позов ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не визнає, просить в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що згідно ч.2 ст.524 ЦК України сторони договору можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах встановлених законом. Зазначив, що Банк отримав генеральну банківську ліцензію за №191 від 02.03.1998р., дозвіл з додатками від 08.11.2006р. №191-1, що дає право здійснювати операції з валютними цінностями. Індивідуальні ліцензії на надання і одержання кредитів в іноземній валюті видаються, якщо терміни та суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, але на момент надання кредиту ОСОБА_1 чинним законодавством України не встановлено будь-яких обмежень, щодо термінів та сум кредитів в іноземній валюті. Вважає вимоги позивачів щодо недійсності договорів поруки безпідставними, оскільки відповідно до п.2.2 Договорів поруки, на дату їх укладання, розмір боргових зобов'язань, забезпечених порукою становить 500000 доларів США. Порукою забезпечені боргові зобов'язання в разі зміни їх суми, відповідно до п.2.1 цих договорів. Третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5, в судове засідання не з'явилася, про час і місце судового засідання була повідомлена належним чином. Заслухавши пояснення та доводи осіб, що приймали участь у розгляді справи, дослідивши обставини справи, оцінивши у сукупності письмові докази, суд прийшов до наступного висновку. Відповідно до змісту ст.ст.526,527,530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і у встановлений термін, відповідно закону, договору. Відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Згідно ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов'язана надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов'язаний повернути кредит і сплатити відсотки. У судовому засіданні встановлено, що 22 листопада 2007р. між ПАТ "ОТП Банк", який є правонаступником всіх прав та обов'язків ЗАТ "ОТП Банк", та ОСОБА_1 був укладений Кредитний договір №ML-301/799/2007 (далі Договір), який складається з двох частин, що нерозривно пов'язані між собою (а.с.9-13 т.1). Відповідно до умов Частини №1 Договору Банк надає позичальнику кредит в розмірі 500000 доларів США, з цільовим використанням на придбання нерухомого майна, за сплати суми першочергового внеску в розмірі 33,04% вартості нерухомого майна у відповідності до договору купівлі-продажу (а.с.27 т.1). Строк повернення кредиту - 24 листопада 2031р. Річна база нарахування процентів - 360 календарних днів у році. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 3,99% річних + FIDR, що є процентною ставкою по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті цього кредиту, що розміщені у Банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Повернення кредиту та сплата процентів здійснюється шляхом сплати платежів, що зменшуються. Додатком №1 до кредитного договору від 22.11.2007р. є "Графік платежів", викладений на 11 аркушах, із яких позичальнику було надано лише 2 аркуші: 2-й та 11-й. 06.01.2009р. між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 було підписано додатковий договір №1, яким встановлено розрахунок процентів з плаваючою процентною ставкою з фіксованим відсотком 2,99 річних + FIDR, та встановлено підвищення процентної ставки на 4% річних за порушення позичальником будь-якого зобов'язання за кредитним договором та цим додатковим договором (а.с.17 т.1). 15.06.2009р. між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 було підписано додатковий договір №1 (а.с.18 т.1), яким було внесено зміни та доповнення до кредитного договору, та встановлено: до 15.06.09р. плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 3,99% + FIDR; з 15.06.2009р. до 16.11.2009р. - фіксована процентна ставка - 6,50%; з 16.11.2009р. до повного виконання зобов'язань за кредитним договором плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 4,62+ FIDR ( п.3.2- 3.4); повернення частини кредиту шляхом сплати ануїтетних платежів (п.2.1.3.1; п.2.2.1.); надання позичальнику Траншу в сумі 24461,07 доларів США з метою погашення прострочених процентів (п.2.2.2). Як вбачається з матеріалів справи, кредит надано ОСОБА_1 з цільовим призначенням на придбання нерухомого майна, та в розумінні п.1.ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів" є споживчим кредитом. Пунктом 4 ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що обов'язковою умовою договору споживчого кредиту є річна відсоткова ставка за кредитом. Згідно ст.10561 ЦК України розмір процентів та порядок їх сплати визначаються в договорі. В пункті 3.3 Постанови НБУ №168 від 10.05.2007р., якою затверджені "Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" (далі Правила) вказано, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, визначивши її як в процентному значенні у вигляді реальної процентної ставки (в процентах річних), так і в грошовому виразі. В п/п "а" п.3.3 Правил наведена формула розрахунку значення реальної процентної ставки, елементами якої є процентна ставка, чиста сума кредиту, порядковий номер періоду дії кредитного договору та загальна кількість періодів. Застосування вищевказаної формули спрямоване на те, щоб точно розрахувати, з урахуванням дисконтування, усі майбутні грошові платежі споживача. Використання будь-яких інших показників для розрахунку реальної процентної ставки за кредитом законом не передбачено. Укладений між сторонами кредитний договір не містить вищевказаних відомостей. Натомість, всупереч вищевказаним актам цивільного законодавства України, кредитним договором передбачений інший порядок визначення розміру процентів, а саме: для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватися плаваюча процентна ставка, яка складається з фіксованого відсотка в розмірі 3,99 % річних + FIDR. FIDR формується на основі процентних ставок по строковим депозитам для фізичних осіб, при цьому банк на власний розсуд встановлює такі проценти. Відповідно до ст.1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" надання фізичній особі коштів на визначений строк під процент є фінансовою послугою. Внаслідок вищенаведеного ОСОБА_1, як споживач фінансової послуги, не може взяти участь у формуванні FIDR. Оскільки FIDR є найбільшою складовою частиною плаваючої процентної ставки за користування кредитом, а її розмір обумовлений виключно власним розсудом виконавця, суд дійшов висновку про те, що Банком фактично здійснюється формування вартості фінансової послуги без участі споживача та його згоди. В п.3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту визначено, що банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї зі сторін. Всупереч вищевказаній нормі закону порядок обчислення процентів встановлений оскаржуваним кредитним договором дозволяє банку змінювати процентну ставку за