Search the Community

Showing results for tags 'третейская оговорка'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 32 results

  1. Друзі, прошу Вашої поради. Отримана ухвала про відкриття судового провадження третейським судом. Позов подав Приватбанк , відповідач-1 юридична особа якій був встановлений кредитний ліміт, відповідач-2 поручитель - звичайна фізична особа. В Умовах згаданих позивачем між банком і клієнтом існує третейське застереження, а по договору поруки між банком та поручителем відсутнє третейське застереження. Банк просить стягнути заборгованість солідарно, але я так розумію, що вирішувати питання щодо відповідальності поручителя має суд загальної юрисдикції.Зрозуміло, що кредит не споживчий і поручитель не є споживачем. Порадьте, що краще зараз вчинити? Подати клопотання про закриття провадження на підставі відсутності третейської угоди між позивачем та відповідачем-2?
  2. Обзор содержит информацию, в частности, о: - подведомственность дел по спорам о взыскании задолженности по кредитным договорам; - подведомственность дел об оспаривании решений третейских судов и о выдаче приказа на принудительное исполнение решений третейских судов; - подсудности дел об обжаловании решений третейских судов и о выдаче приказа на принудительное исполнение решений третейских судов; - основания для отмены решений третейских судов и для выдачи приказов на принудительное исполнение решений третейских судов. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Ogljad_rishen_tret.pdf Огляд судової практики розгляду ВС справ щодо оскарження рішень третейських судів і про видачу наказів на їх примусове виконання за період з 01.01.2018 по 31.05.2019.pdf
  3. Державний герб України Постанова Іменем України 17 вересня 2018 року м. Київ справа № 796/138/2018 провадження № 61-40895 ав 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого-Пророка В. В. (суддя-доповідач)суддів: Висоцької В. С., Фаловської І. М. учасники (сторони третейського розгляду): позивач в третейському спорі-Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» (в судове засідання не з'явився),відповідач в третейському спорі-ОСОБА_4 (в судове засідання не з'явився), розглянув у порядку письмового провадження справу, відкриту за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» від 03 травня 2018 року у справі № 2018/0402-006 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про отримання товарів на умовах лізингу (оренди), за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, постановлену у складі судді Махлай Л. Д. в місті Києві, повний текст якої складений 10 липня 2018 року, ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст вимог заявника 1. У червні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» (далі - ТОВ «ФК «Фангарант груп») звернулось до Апеляційного суду міста Києва як суду першої інстанції із заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» (далі - постійно діючий третейський суд АРРФП) від 03 травня 2018 року у справі № 2018/0402-006 за позовом ТОВ «ФК «Фангарант груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про отримання товарів на умовах лізингу (оренди) (далі - рішення третейського суду від 03 травня 2018 року). 2. Свою заяву ТОВ «ФК «Фангарант груп» обґрунтовувало тим, що 09 серпня 2016 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5.) та ОСОБА_4 було укладено договір про отримання товарів в системі «Плати Пізніше» (далі - договір від 09 серпня 2016 року). Відповідно до пункту 1.1. договору від 09 серпня 2016 року в момент підписання цього договору всі існуючі та майбутні права ФОП ОСОБА_5 за цим договором відступаються на користь ТОВ «ФК «Фангарант груп», яке є також стороною договору від 09 серпня 2016 рокута виступає у ролі процесинг-центра, передбаченого умовами даного договору. 3. Пункт 8.6. договору від 09 серпня 2016 року містить третейське застереження, яке передбачає розгляд спорів сторін, що виникають щодо договору від 09 серпня 2016 року, або у зв'язку з ним, окрім спорів щодо захисту прав споживачів, постійно діючим третейським судом АРРФП. Сторони цього договору погодили, що в процесі розгляду та вирішення відповідних спорів буде застосовуватись Регламент постійно діючого третейського суду АРРФП (далі - регламент третейського суду АРРФП). 4. У зв'язку з тим, що ОСОБА_4 неналежним чином виконував свої зобов'язання по договору від 09 серпня 2016 року, ТОВ «ФК «Фангарант груп» звернулось до постійно діючого третейського суду АРРФП. 03 травня 2018 року постійно діючим третейським судом АРРФП було прийнято рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Рішенням третейського суду від 03 травня 2018 року позов ТОВ «ФК «Фангарант груп» задоволено повністю. Короткий зміст судового рішення, прийнятого апеляційним судом як судом першої інстанції 5. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, повний текст якої складений 10 липня 2018 року, у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року відмовлено. 6. Судове рішення апеляційного суду, прийняте ним як судом першої інстанції, мотивоване тим, що підстави для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду викладені у статті 486 ЦПК України. 7. Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про захист прав споживачів) споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. 8. Пункт 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про третейські суди) передбачає, що третейські суди в порядку, передбаченому Законом про третейські суди, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). 9. За договором від 09 серпня 2016 року ОСОБА_4 є покупцем певних товарів, а тому є споживачем в силу закону незалежно від того, вважав його таким ФОП ОСОБА_5, чи ні. Виходячи з суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин, що були предметом розгляду у третейському суді, за результатами якого було прийнято рішення третейського суду від 03 травня 2018 року, спір не підвідомчий третейському суду. 10. З наданих ТОВ «ФК «Фангарант груп» матеріалів не вбачається, що склад третейського суду для розгляду відповідної справи призначався у відповідності до вимог Закону про третейські суди. Згідно із пунктом 6 частини першої статті 486 ЦПК України, якщо склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону суд відмовляє у видачі виконавчого листа. Короткий зміст вимог апеляційної скарги 11. 24 липня 2018 року ТОВ «ФК «Фангарант груп» надіслало до Верховного Суду апеляційну скаргу, вважаючи, що відповідне судове рішення апеляційного суду прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. 12. В апеляційній скарзі ТОВ «ФК «Фангарант груп»просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ТОВ «ФК «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу 13. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що спірні правовідносини не регулюються Законом про захист прав споживачів, оскільки підставою позову ТОВ «ФК «Фангарант груп» є невиконання боржником умов договору. ТОВ «ФК «Фангарант груп» не є споживачем, оскільки звернулось до третейського суду з позовом про стягнення заборгованості внаслідок неналежного виконання боржником умов договору. 14. Відповідно до статей 11, 15, 16 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-ІV (далі в редакції, що діяла на момент виникнення відповідних правовідносин, - ЦК України), частини п'ятої статті 28 та частини першої статті 187 Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), частини першої статті 22 Закону про захист прав споживачів, пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовом про захист прав споживачів» (далі - Постанова № 5) до справ про захист прав споживачів відносяться справи, в яких споживач є позивачем, який просить захистити його права споживача. ОСОБА_4 під час розгляду відповідної справи постійно діючим третейським судом АРРФП не здійснював ніяких дій на свій захист, отже правовідносини щодо захисту прав споживачів не виникали та не розглядались постійно діючим третейським судом АРРФП. 15. Правовідносини із договорів виникають між сторонами договору, правовідносини щодо захисту прав споживачів виникають між споживачем та органом, що уповноважений захищати права споживачів. 16. Сторони договору від 09 серпня 2016 року обумовили застосування регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП, частина перша статті 27 якого передбачає, що при третейському розгляді справи одноособовим третейським суддею сторони спільно призначають одноособового третейського суддю. Якщо сторони не узгодять кандидатуру одноособового третейського судді у 5-ти денний термін з дня отримання ухвали постійно діючого третейського суду АРРФП з вимогою про це, одноособовий третейський суддя призначається головою постійно діючого третейського суду АРРФП, про що постановляється ухвала. 17. Ухвалою постійно діючого третейського суду АРРФП про призначення складу суду від 17 квітня 2018 року у зв'язку з відсутністю будь-яких письмових повідомлень та відомостей щодо узгодження сторонами відповідного спору кандидатури третейського судді для одноособового вирішення спору, в тому числі, у зв'язку з закінченням встановленого ухвалою постійно діючого третейського суду АРРФП від 03 квітня 2018 року терміну для узгодження відповідними сторонами кандидатури судді, матеріали відповідної справи було передано для одноособового розгляду та вирішення справи по суті Голові постійно діючого третейського суду АРРФП ОСОБА_6 Отже, постійно діючий третейський суд АРРФП здійснив розгляд вищезазначеного спору у складі, який відповідав вимогам законодавства. 18. Інші доводи апелянта суд касаційної інстанції не приймає до уваги відповідно до вимог статей 76, 77, 80 ЦПК України. (2) Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи 19. Інші учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 20. Згідно із частиною другою статті 24 та частиною другою статті 351 Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції. 21. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України в порядку письмового провадження розгляд справи здійснюється за наявними у справі матеріалами. 22. Частиною другою цієї статті передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним 372 ЦПК України чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. 23. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (згідно із пунктом 1 частини третьої статті 223 ЦПК України). 24. У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (згідно із частинами четвертою та п'ятою статті 268 ЦПК України). 25. Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. 26. Клопотань сторін про відкладення розгляду справи до Верховного Суду не надходило. Сторони справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з'явились, причини неявки Верховному Суду не повідомили. В зв'язку з цим, Верховний Суд, керуючись зазначеними нормами ЦПК України, розглянув справу в порядку письмового провадження. (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанцій як суду першої інстанції 27. Частиною третьою статті 487 ЦПК України передбачено, що ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку, встановленому для оскарження рішення суду першої інстанції. 28. Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої). 29. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (частина перша та друга статті 367 ЦПК України). 30. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України). 31. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 32. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України). 33. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України). 34. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України). Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частина четверта статті 77 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). 35. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина перша та друга статті 89 ЦПК України). 36. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина перша статті 376 ЦПК України). 37. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). 38. Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими; 3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (частина третя статті 376 ЦПК України). 39. При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 486 ЦПК України. 40. Згідно із статтею 486 ЦПК України суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо: 1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом; 2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними; 4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 5) третейська угода визнана недійсною; 6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом; 8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу; 9) третейський суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Дані положення кореспондуються зі змістом статті 56 Закону про третейські суди. 41. Апеляційним судом як судом першої інстанції встановлено, що 09 серпня 2016 року між ФОП ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір № 60031001584 про отримання товарів у системі «ПлатиПізніше». За умовами цього договору ФОП ОСОБА_5 зобов`язався поставити ОСОБА_4 товари, перелік яких зазначено у договорі від 09 серпня 2016 року на загальну суму 26 393,00 грн, а останній зобов`язався оплатити ці товари відповідно до строків та умов оплати, визначених договором від 09 серпня 2016 року. 42. На підставі пункту 8.6. договору від 09 серпня 2016 року суд апеляційної інстанції встановив наявність третейської угоди у вигляді третейського застереження про передачу спору, який випливає з умов виконання договору, на розгляд третейському суду. Договір від 09 серпня 2016 року недійсним не визнавався, третейське застереження не скасовувалося. 43. 03 травня 2018 року Постійно діючим третейським судом при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» було прийнято рішення у справі № 2018/0402-006 за позовом ТОВ «ФК «Фангарант Груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та судових витрат на загальну суму 54 981,36 грн. Вказаним рішенням третейського суду позов задоволено повністю. (1.1) Щодо підвідомчості справи третейському суду 44. Угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду допускається. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виникає з цивільних правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина четверта статті 4 ЦПК України). Останнє кореспондується зі змістом частини першої статті 21 ЦПК України та частиною першою статті 5 Закону про третейські суди. 45. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону про третейські суди (частина перша статті 5 Закону про третейські суди). 46. Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (абзац п'ятий частини першої статті 2 Закону про третейські суди). Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (частина перша статті 12 Закону про третейські суди). 47. Третейські суди в порядку, передбаченому Законом про третейські суди, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) (згідно із пунктом 14 частини першої статті 6 Закону про третейські суди). 48. Преамбула Закону про захист прав споживачів встановлює, що цей закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Це кореспондує змісту частини першої статті 11 Закону про захист прав споживачів. 49. Споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів). 50. Крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування Закону про захист прав споживачів та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо, зокрема, порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач (згідно із пунктом 4 частини першої статті 21 Закон про захист прав споживачів). Нижче вказується про порушення цього принципу в контексті вибору відповідачем кількісного складу третейського суду для розгляду спору з позивачем у постійно діючому третейському суді АРРФП. 51. У пункті 2.3. договору від 09 серпня 2016 року чітко зазначено, що ОСОБА_4 отримує товари (послуги) за цим договором для особистих потреб, а не з метою використання у підприємницькій діяльності. 52. Враховуючи вищезазначене, дія Закону про захист прав споживачів поширюється на договір від 09 серпня 2016 року та відносини позивача й відповідача, які випливають з цього договору. 53. Права споживача не виникають лише на підставі звернення споживача до суду з метою їх захисту. Їх існування, порушення або дотримання не визначаються тим, яка сторона спору щодо таких прав подала позов до суду, або зробила це першою. Будь-які вимоги контрагента по договору до споживача також стосуються захисту прав споживача, оскільки можуть впливати на обов'язки споживача в силу приписів частини п'ятої статті 11 ЦК України, яка передбачає можливість виникнення цивільних прав та обов'язків з рішень суду. 54. Положення нормативних документів, на які посилається позивач в якості підтвердження нормативної визначеності справ щодо захисту прав споживачів не відповідають такому твердженню позивача. Жодне з них не містить переліку справ, які визначені як справи про захист прав споживачів. Стаття 11 ЦК України вказує на підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Статті 15 та 16 ЦК України встановлюють загальне право на захист цивільних прав та інтересів та право звернення до суду за таким захистом кожної особи, а не тільки споживачів товарів. Частина перша статті 22 Закону про захист прав споживачів вказує на те, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом, що відповідає тій же статті 16 ЦК України. Частин п'ята статті 28 ЦПК України лише встановлює додаткові дискреційні критерії визначення підсудності справ про захист прав споживачів. Частина перша статті 187 ЦПК України регулює загальні питання відкриття провадження у справі. Пункт 6 Постанови № 5 вказує на те що заяви про захист прав споживачів мають відповідати загальним вимогам до позовних заяв, передбаченим статтею 137 (зміст і форма позовної заяви) попередньої редакції Цивільного процесуального кодексу. 55. Враховуючи вищезазначене, твердження позивача про те, що правовідносини щодо захисту прав споживачів не виникають між сторонами договору не відповідає дійсності. Захищене право споживача забезпечується, в першу чергу, виконанням вимог Закону про захист прав споживачів позивачем в рамках договору від 09 серпня 2016 року, а не судовим примусом його до цього. Позивач пропонує звужене тлумачення таких правовідносин, яке зводиться фактично до правовідносин, які виникають в рамках реалізації споживачем свого права звернення до суду, яке випливає зі змісту статей 15 та 16 ЦК України. Зміст Закону про захист прав споживачів вказує на те, що захист прав споживачів є обов'язком, наприклад, постачальників товарів або надавачів послуг незалежно від звернення споживача у суд. Саме по собі виконання вимог Закону про захист прав споживачів без судового спонукання до цього також є захистом прав споживачів, яке відбувається шляхом виконання відповідних зобов'язань. 56. Абзац другий пункту 2 Постанови № 5 прямо вказує на можливість виникнення правовідносин з захисту прав споживачів з договорів. 57. Суд дійшов висновку про безпідставність заявлених аргументів позивача в цій частині. Вищезазначені встановлені судом попередньої інстанції фактичні обставини справи підтверджуються. 58. Суд попередньої інстанції на підставі фактичних даних - договору від 09 серпня 2016 року - встановив наявність третейської угоди між сторонами цього договору у вигляді третейського застереження (пункт 8.6. відповідного договору), яка відповідає вимогам статті 12 Закону про третейські суди. Згідно цієї третейської угоди сторони від 09 серпня 2016 року домовились про розгляд підвідомчих третейським судам спорів між ними постійно діючим третейським судом АРРФП. 59. Враховуючи вищезазначене, постійно діючий третейський суд АРРФП прийняв рішення у справі, яка непідвідомча третейському суду відповідно до закону, що на підставі пункту 2 частини першої статті 486 ЦПК України є підставою для відмови судом у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Апеляційний суд дійшов правильних висновків з цього питання та не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права. (1.2) Щодо складу третейського суду 60. Закон про третейські суди регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (згідно із частиною першою статті 1 Закону про третейські суди). 61. Порядок та правила розгляду справ у постійно діючих третейських судах встановлюються Законом про третейські суди та регламентом третейського суду (згідно із частиною четвертою статті 10 Закону про третейські суди). 62. Правила третейського розгляду постійно діючим третейським судом визначаються регламентом третейського суду, який не повинен суперечити Закону про третейські суди (згідно із частиною третьою статті 28 Закону про третейські суди). 63. Регламент третейського суду повинен визначати порядок та правила звернення до третейського суду, порядок формування складу третейського суду, правила вирішення спорів третейським судом, інші питання, віднесені до компетенції третейського суду Законом про третейські суди (згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону про третейські суди). 64. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту (частина друга та третя статті 12 Закону про третейські суди). 65. Склад третейського суду формується шляхом призначення чи обрання третейських суддів (третейського судді) (частина перша статті 16 Закону про третейські суди). 66. Сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. Для призначення чи обрання третейських суддів у кожній справі необхідна їхня згода (частина перша та друга статті 14 Закону про третейські суди). 67. Третейський суддя - фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до Закону про третейські суди для вирішення спорів у третейському суді (згідно із абзацом другим частини першої статті 2 Закону про третейські суди). 68. У постійно діючому третейському суді кількісний та персональний склад третейського суду визначається за правилами, встановленими регламентом третейського суду (частина третя статті 16 Закону про третейські суди). 69. Згідно із частиною першою статті 4 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП сторони мають право вільно призначати чи обирати третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі призначення чи обрання суддів. 70. Відповідно до частини другої статті 21 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП в ухвалі про порушення провадження у справі Голова постійно діючого третейського суду АРРФП пропонує сторонам у 5-денний строк з дати отримання ухвали обрати третейських суддів відповідно до третейської угоди або положень регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП та сповістити їх ім'я і прізвища постійно діючому третейському суду АРРФП. 71. Частина перша статті 27 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП передбачає, що при третейському розгляді справи одноособовим третейським суддею сторони спільно призначають одноособового третейського суддю. Якщо сторони не узгодять кандидатуру одноособового третейського судді у 5-ти денний термін з дня отримання ухвали постійно діючого третейського суду АРРФП з вимогою про це, одноособовий третейський суддя призначається Головою постійно діючого третейського суду АРРФП, про що постановляється ухвала. 72. Згідно пункту 8.6. договору від 09 серпня 2016 року його сторони домовились про застосування регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП при вирішенні цим третейським судом спорів між ними, але не закріпили кількісний склад третейського суду. 73. З матеріалів справи та доказів, наданих позивачем, не слідує, що відповідач узгодив з позивачем доручення Голові постійно діючого третейського суду АРРФП призначення чи обрання суддів для третейського розгляду відповідного спору. Також не слідує погодження відповідачем кількісного складу третейського суду, зокрема, одноособового розгляду спору третейським суддею. 74. Регламент постійно діючого третейського суду АРРФП не містить конкретного механізму обрання сторонами кількісного складу третейського суду, а визначає лише механізм обрання персонального складу третейського суду, зокрема в статтях 4 та 21. Умови частини першої статті 27 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП регулюють питання обрання Головою постійно діючого третейського суду АРРФП одного третейського судді для здійснення одноособового розгляду спору за умови, що такий розгляд здійснюється суддею третейського суду одноособово. Для застосування даного положення регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП необхідно мати згоду всіх сторін спору на одноособовий розгляд їх спору суддею третейського суду. Така згода відсутня. 75. Враховуючи вищезазначене, склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам Закону про третейські суди, що на підставі пункту 6 частини першої статті 486 ЦПК України є підставою для відмови судом у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Апеляційний суд дійшов правильних висновків з цього питання та не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права. (2) Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 76. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 375 ЦПК України). 77. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, на підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, Верховний Суд, як суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необхідність залишити апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Фангарант груп» без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року без змін. Керуючись частиною другою статті 24, частиною другою статті 351, статтями 247, 374, 375, 381, 382, 384, пунктом 1 частини третьої статті 389, частиною третьою статті 487 ЦПК України, Постановив: 1. Залишити без задоволенняапеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп». 2. Залишити без змін ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року. 3. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп». Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. С. Висоцька В. В.Пророк І.М. Фаловська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76566313
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/22696/16 Провадження N 12-48гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: заявник - Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк", відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю "Бобер", Товариство з обмеженою відповідальністю "Керамік Полісся", розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 910/22696/16 Господарського суду міста Києва за заявою Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Бобер", Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамік Полісся" про стягнення заборгованості за генеральним договором від 30 квітня 2013 року N BL15224 та договорами поруки за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д." на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року (головуючий суддя Калатай Н.Ф., судді Сітайло Л.Г., Баранець О.М.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року (суддя Мандриченко О.В.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк" (далі - ПАТ "Універсал Банк") звернулося до Господарського суду міста Києва із заявою про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом ПАТ "Універсал Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер", ТОВ "Керамік Полісся" про стягнення заборгованості за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 30 квітня 2013 року N BL15224 (далі - генеральний договір) та договорами поруки. Позов заявлено з таких підстав. 2. 30 квітня 2013 року між ПАТ "Універсал Банк" (кредитор) і ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." (позичальник) укладено генеральний договір з подальшими змінами й доповненнями, відповідно до умов якого кредитор зобов'язується здійснювати на користь позичальника кредитні операції у межах ліміту цього договору, а позичальник зобов'язаний виконати всі обов'язки, що випливають зі змісту кредитної операції, цього договору та додаткових договорів. Усі спори, які виникають при виконанні цього договору, додаткових договорів або у зв'язку з ними чи випливають з них, підлягають розгляду Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків згідно з його регламентом (пункт 8.4 договору). 3. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним договором ПАТ "Універсал Банк" було укладено договори поруки від 30 квітня 2013 року N BL15224-П1 та N BL15224-П2 із ОСОБА_4 і ТОВ "Бобер" відповідно, а також договір поруки від 08 жовтня 2013 року N BL15224-П3 з ТОВ "Керамік Полісся". 4. У жовтні 2016 року ПАТ "Універсал Банк" звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків із зазначеним позовом до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" з огляду на невиконання позичальником своїх зобов'язань за генеральним договором, а також на підставі вказаних договорів поруки. 5. Постійно діючий Третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом ПАТ "Універсал Банк" до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" позов задовольнив частково. Стягнув з ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на користь ПАТ "Універсал Банк" 1 994 795,13 грн заборгованості та 21 117,89 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору. У задоволенні вимог до ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" суд відмовив з огляду на припинення договорів поруки від 30 квітня 2013 року N BL15224-П1 і N BL15224-П2 та від 08 жовтня 2013 року N BL15224-П3. 6. У подальшому ПАТ "Універсал Банк" звернулося до Господарського суду міста Києва із зазначеною завою. Заяву мотивовано тим, що рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 не виконується ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." добровільно, а тому підлягає примусовому виконанню. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 7. Господарський суд міста Києва ухвалою від 13 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року, зазначену заяву ПАТ "Універсал Банк" задовольнив. Видав наказ на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, яким стягнуто з ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на користь ПАТ "Універсал Банк" 1 994 795,13 грн заборгованості та 21 117,89 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору третейським судом, а також судовий збір. 8. Обґрунтовуючи свої рішення, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили про відсутність передбачених чинним законодавством підстав для відмови у видачі виконавчого документа, оскільки встановили, що рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 не було скасоване судом, відповідна справа підвідомча третейському суду, заявник не пропустив строку для звернення за видачею виконавчого документа, це рішення третейського суду прийнято у спорі, передбаченому третейською угодою, яка не визнавалася недійсною, а склад третейського суду відповідав вимогам Закону України "Про третейські суди". 9. Також суд апеляційної інстанції указав, що саме Господарський суд міста Києва є компетентним судом у розумінні положень статті 56 Закону України "Про третейські суди", який повинен вирішувати питання про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, оскільки цим рішенням відмовлено в задоволенні позовних вимог до фізичної особи та вирішено стягнути заборгованість з однієї юридичної особи на користь іншої. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги 10. 28 грудня 2017 року ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та закрити провадження у справі N 910/22696/16. 11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо правильності визначення юрисдикції господарських судів, оскільки з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) та статті 56 Закону України "Про третейські суди" заява ПАТ "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, в якій вирішувався спір щодо укладених для забезпечення виконання зобов'язання правочинів, стороною яких є фізична особа, не підлягала розгляду в порядку господарського судочинства, що у свою чергу було підставою для припинення провадження у цій справі. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 12. 01 березня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ "Універсал Банк" на касаційну скаргу, в якому стверджується, що заявник звернувся до господарського суду із заявою про видачу виконавчого документа на виконання зазначеного рішення третейського суду виключно в частині вимог до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", при цьому в задоволенні позовних вимог до фізичної особи - ОСОБА_4 цим рішенням третейського суду було відмовлено, тому саме Господарський суд міста Києва є компетентним судом у розумінні положень Закону України "Про третейські суди" та повинен розглядати подану ним заяву. 13. Інші учасники справи (ОСОБА_4, ТОВ "Бобер", ТОВ "Керамік Полісся") своєї позиції у справі не висловили. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 08 лютого 2018 року поновив ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." строк на касаційне оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року, відкрив касаційне провадження і прийняв касаційну скаргу ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. 15. 12 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом з касаційною скаргою ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Оскільки ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." оскаржує ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 березня 2018 року цю справу прийняла та призначила до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій Щодо юрисдикції суду 17. Звертаючись із касаційною скаргою про перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, скаржник зазначив, що оскільки одним з учасників цієї справи є фізична особа, то Господарський суд міста Києва не є компетентним судом у цій справі в розумінні положень Закону України "Про третейські суди", а справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає наведені в касаційній скарзі доводи обґрунтованими з огляду на таке. 18. Відповідно до статті 7 Закону України "Про третейські суди" в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів (за змістом статті 14 цього Закону). 19. Згідно із частиною першою статті 14 Закону України "Про третейські суди" рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується у засіданні третейського суду. 20. Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду (стаття 50 Закону України "Про третейські суди"). 21. Статтею 55 Закону України "Про третейські суди" визначено, що рішення третейського суду виконуються зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні, якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню. 22. Водночас відповідно до статті 56 Закону України "Про третейські суди" заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом, де компетентним є місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом (абзац 10 статті 2 цього Закону). 23. З наведених положень Закону України "Про третейські суди" вбачається, що, вирішуючи питання про визначення компетентного суду в розумінні цього Закону, необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства. 24. Отже, правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення того, до суду якої юрисдикції належить спір у справі N 75/16, що розглядався Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків. 25. Так, відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 26. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)). 27. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у вказаній редакції), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів, та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 28. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 29. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 11, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 30. Натомість відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (в чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства, а також справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, іноземного суду. 31. Предметом розгляду в Постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків у справі N 75/16 були позовні вимоги про стягнення з юридичної особи - позичальника на користь юридичної особи - кредитора заборгованості за укладеним між ними генеральним договором на здійснення кредитних операцій, а також про стягнення цієї заборгованості з поручителів, у тому числі й з фізичної особи, за укладеними між ними і кредитором відповідними договорами поруки. 32. Таким чином, оскільки вимога про стягнення заборгованості за зазначеним договором була заявлена у справі N 75/16, яка розглядалася Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків, до юридичної особи - позичальника та, зокрема, до фізичної особи - поручителя, який погодився розділити відповідальність з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за генеральним договором, то за суб'єктним складом сторін ця справа належить до юрисдикції загальних судів і підлягала б розгляду в порядку цивільного судочинства (за відсутності угоди сторін про передачу спору на вирішення третейським судом). 33. Звідси розгляд заяви ПАТ "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 також належить до юрисдикції загальних судів і не є підвідомчим господарському суду. 34. За таких обставин суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 36. Згідно із частиною другою статті 313 Господарського процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 37. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." підлягає задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 38. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновок щодо застосування норм права 39. За змістом положень Закону України "Про третейські суди" при вирішенні питання щодо визначення компетентного суду в розумінні цього Закону необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 313-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д." задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі N 910/22696/16 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 травня 2018 року м. Київ Справа N 761/605/17-ц Провадження N 14-106цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - Компанія "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка), інші учасники третейського розгляду - Підприємство з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." розглянула в порядку письмового провадження заяву Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року у складі колегії суддів Чобіток А.О., Немировської О.В., Соколової В.В. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року у складі колегії суддів Попович О.В., Коротуна В.М., Писаної Т.О. у справі за клопотанням Компанії "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка) про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України від 15 листопада 2016 року у справі за позовом Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк.", до Компанії "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" про стягнення грошових коштів, УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року Компанія "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка) (далі - Компанія) звернулася до суду з клопотанням про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі - МКАС при ТПП) від 15 листопада 2016 року у справі за позовом Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." (далі - Підприємство), до Компанії про стягнення грошових коштів. На обґрунтування клопотання Компанія зазначала, що рішенням МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року задоволено позовні вимоги Підприємства до Компанії про стягнення основного боргу, пені, трьох відсотків річних, інфляційних витрат та часткової оплати юридичних послуг. Заявник пояснив, що Підприємство у червні 2016 року звернулося до МКАС при ТПП із зазначеними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрнекстпулбрутт" (далі - ТОВ "Укрнекстпулбрутт") як боржника (за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року) та до Компанії як поручителя (за договором поруки від 20 серпня 2014 року). Згідно з поданою заявою про зміну позовних вимог Компанія просила продовжити арбітражний спір лише в частині вимог позивача до Компанії як поручителя, посилаючись на статтю 554 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Постановою Голови МКАС при ТПП від 05 вересня 2014 року припинено провадження у справі в частині позову до ТОВ "Укрнекстпулбрутт", а постановою Голови МКАС при ТПП від 19 жовтня 2016 року прийнято до провадження справу за позовом Компанії про визнання договору поруки від 20 серпня 2014 року припиненим. У задоволенні клопотання Компанії про зупинення розгляду справи щодо позову про стягнення заборгованості до вирішення справи про визнання договору поруки припиненим відмовлено. Рішенням МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року задоволено позов Підприємства до Компанії про стягнення основного боргу, пені, відсотків, інфляційних втрат і судових витрат. У клопотанні про скасування зазначеного рішення МКАС при ТПП заявник, посилаючись на наведені вище обставини, указував, що суд штучно усунув від справи покупця за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року - ТОВ "Укрнекстпулбрутт", яке у справі за первісним позовом було відповідачем як боржник. Вважаючи, що такі дії свідчать про порушення МКАС при ТПП під час вирішення справи принципів правового порядку України, основних прав та гарантій, на яких ґрунтується регулювання суспільних відносин, заявник просив скасувати згадане рішення з підстав порушення при вирішенні справи публічного порядку України. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2017 року в задоволенні клопотання відмовлено. Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд першої інстанції керувався тим, що відсутні докази порушення публічного порядку України під час ухвалення оскаржуваного рішення. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2017 року скасовано, постановлено нову ухвалу про задоволення клопотання. Скасовано рішення МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року в справі АС N 271ут/2016 за позовом Підприємства до Компанії про стягнення грошових коштів. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи клопотання, суд апеляційної інстанції керувався тим, що МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та Компанією, оскільки договір поруки не містить арбітражного застереження, а додаткова угода до договору поруки є нікчемною, адже укладена з недодержанням письмової форми, бо її текст російською мовою, що має перевагу перед текстом англійською мовою в разі їх різночитання, не підписано сторонами угоди. При цьому апеляційний суд вважав, що не вийшов за межі вимог клопотання, оскільки додаткова угода від 07 жовтня 2015 року є недійсною через невідповідність її вимогам закону. Не погоджуючись із указаною ухвалою суду апеляційної інстанції представник Підприємства - Гришко С.Ю. звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що, звертаючись до МКАС при ТПП з позовом про стягнення із заявника як поручителя заборгованості за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806, Підприємство посилалося на статтю 5 договору поруки в редакції додаткової угоди від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, яка містить відповідне арбітражне застереження. Водночас у договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражного застереження, оскільки додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під викладеним російською мовою текстом, який згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією договору. Колегія суддів погодилася з висновками суду апеляційної інстанції щодо недійсності за законом арбітражного застереження, викладеного в додатковій угоді від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 34 Закону України від 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж" (далі - Закон N 4002-XII) є підставою для скасування оскаржуваного рішення МКАС при ТПП. 14 грудня 2017 року Підприємство звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 7, 16, пункту 1 частини другої статті 34 Закону N 4002-XII, статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11, від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15, від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10, від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15 та від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17, ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03 та постанову Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15. 04 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву Підприємства про перегляд рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 31 січня 2018 року відкрито провадження та витребувано матеріали справи з Шевченківського районного суду м. Києва. 19 лютого 2018 року представник Компанії - Репіна Ю.Г. подала заперечення на заяву про перегляд судових рішень, посилаючись на те, що рішення апеляційного та касаційного судів ухвалені з дотриманням норм матеріального права й усталеної судової практики. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Відповідно до підпункту 2 цього пункту якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заяву про перегляд подано Підприємством з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, тому за правилами статті 360-2 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: ? постанову Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц; ? ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03. Також заявник указує на невідповідність оскаржуваних ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій викладеному в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах статей 7, 16 Закону N 4002-XII. Підприємство зазначає, що оскаржувані ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій не відповідають приписам параграфу 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), а невиконання арбітражного застереження становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Заявник посилався на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, на рішення: від 23 лютого 1999 року у справі "Свованіемі та інші проти Фінляндії" (Suovaniemi and Others v. Finland), від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), від 25 липня 2013 року у справі "Агрокомплекс проти України" (Agrokompleks v. Ukraine), від 03 квітня 2008 року у справі "Компанія "Регент" проти України" (Regent Company v. Ukraine), від 05 липня 2005 року у справі "Агротехсервіс проти України" (Agrotehservis v. Ukraine). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи, що переглядається, суди встановили, що 07 травня 2014 року між Підприємством та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ант Япи", яке в подальшому змінило назву на ТОВ "Укрнекстпулбрутт", укладено договір купівлі-продажу N С2014013806, згідно з умовами якого ТОВ "Укрнекстпулбрутт" придбало холодильні машини й кондиціонери та зобов'язалося оплатити їх вартість. Відповідно до пункту 13.3 указаного договору сторони погодили, що всі спори або розбіжності, які можуть виникнути з цього договору або у зв'язку з ним, не врегульовані шляхом переговорів, підлягають розгляду в МКАС при ТПП згідно з Регламентом цього суду. Рішення арбітражу є остаточним і обов'язковим для обох сторін. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором купівлі-продажу 20 серпня 2014 року між Підприємством та Компанією укладено договір поруки N С2014025899, відповідно до умов якого остання як поручитель взяла на себе зобов'язання нести повну солідарну відповідальність з боржником перед кредитором за всіма його зобов'язаннями за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806. Згаданий договір поруки арбітражного застереження не містить. 14 червня 2016 року Підприємство звернулося до МКАС при ТПП з позовом до ТОВ "Укрекстпулбрутт" та Компанії про солідарне стягнення боргу за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806. Постановою голови МКАС при ТПП від 14 червня 2016 року вказаний позов прийнято до провадження, а 05 вересня 2016 року до вказаної постанови за заявою Підприємства про зміну позовних вимог внесено зміни, за якими відповідачем у справі стала лише Компанія як поручитель, а провадження в частині вимог до ТОВ "Укрекстпулбрутт" припинено. Звертаючись до МКАС при ТПП з позовом про стягнення з Компанії як поручителя заборгованості за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806, Підприємство посилалось на статтю 5 договору поруки в редакції додаткової угоди від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, яка містить відповідне арбітражне застереження. Задовольняючи клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, керувався тим, що МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та Компанією, оскільки в договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражне застереження, а додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під текстом, викладеним російською мовою, яка згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією цього договору, що підписана сторонами, тому така угода є нікчемною. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15, яку надано заявником для порівняння, суди розглянули справу за позовом про стягнення неустойки за невиконання рішення Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України від 25 вересня 2014 року. Суд першої інстанції позов задовольнив. Погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову та залишаючи їх без змін, Вищий господарський суд України керувався вимогами статті 785 ЦК України, оскільки предметом спору було стягнення неустойки з підстав невиконання умов уже розірваного договору, а тому згідно з частиною четвертою статті 291 Господарського кодексу України правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України. Згідно зі статтею 785 ЦК України в разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Касаційний суд зазначив, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують правомірності висновків судів попередніх інстанцій про підвідомчість цієї справи господарським судам, тому відсутні підстави для припинення провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України. У цьому випадку предмет спору не є тотожним з предметом спору у справі, що переглядається, позов заявлено з приводу стягнення з іноземної компанії неустойки за невиконання обов'язку повернути річ. Підставою відхилення доводів касаційної скарги про непідвідомчість спору господарським судам було те, що згідно зі статтею 38 Закону України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність" спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися МКАС лише за згодою сторін спору, але однозначної згоди відповідача на розгляд спору МКАС надано не було. Проте у справі, що переглядається, стаття 38 цього Закону не застосовувалася. Також заявник надав для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15. Зі змісту цієї ухвали вбачається, що фірма звернулася до суду з клопотанням про скасування рішення МКАС при ТПП, яким з неї на користь фізичної особи - підприємця стягнуто грошові кошти. Фірма посилалася на те, що арбітражне застереження, на підставі якого МКАС при ТПП розглянув спір між сторонами та ухвалив рішення у справі, міститься у контракті, який є неукладеним. Суди відмовили в задоволенні клопотання, оскільки заявник не довів підстав, на які він посилався. Також суди зазначили, що за результатами розгляду МКАС при ТПП дійшов висновку про те, що контракт N 1 від 15 квітня 2012 року та попередні контракти у 2009 й 2010 роках між сторонами підписані уповноваженим представником відповідача та посвідчені печаткою відповідача. Граматична помилка під час написання його прізвища під контрактом, яка відбулася внаслідок схожості букв у латинській транскрипції, не вплинула на зміст, права й обов'язки сторін, а також арбітражне застереження. Відповідач визнав існування контракту від 15 квітня 2012 року N 1 своїми діями, а саме: замовленням автомобільного транспорту в італійській компанії та наданням його під завантаження на склад позивача й частковою оплатою за продукцію, отриману за контрактом, умови якого відповідають вимогам міжнародного та вітчизняного законодавства. Спір розглядався відповідно до вимог Закону N 4002-XII, Регламенту та не суперечить арбітражному застереженню, викладеному в пункті 9.1 контракту, при цьому доказів порушення публічного порядку України представник заявника не надав. З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11 рішення судів попередніх інстанцій скасовано, позов фізичної особи до товариства про стягнення заборгованості залишено без розгляду. Залишаючи позовну заяву без розгляду, касаційний суд керувався тим, що сторони справи уклали договір про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду). У цій ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що сторони уклали договір про передачу спору на вирішення до МКАС, а винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження. Тобто зазначена ухвала також не може вважатися такою, що відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 січня 2008 року. Постановляючи ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення арбітражного суду, апеляційний суд керувався тим, що сторони звернулися до Арбітражного суду Торгової палати м. Гамбурга, незважаючи на те, що у контракті зазначено, що в разі неможливості розгляду спорів шляхом перемовин такі спори вирішуються в арбітражному суді м. Гамбурга. Суди зробили висновок про належність арбітражу, оскільки сторони узгодили перелік необхідних документів для арбітражного процесу, визнали свою участь в угоді щодо арбітражного застереження. Боржник погодився на слухання справи у Арбітражному суді Торгової палати м. Гамбурга та на застосування Регламенту цього суду. Обставини справи не є тотожними з обставинами справи, що переглядається. У наданій для порівняння заявником ухвалі від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15 також не вбачається неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про надання оцінки щодо того, чи припустився арбітр помилки в застосуванні закону, чи неправильно оцінив фактичні обставини справи, буде свідчити про те, що суд, який розглядає клопотання, має намір переглянути арбітражне рішення по суті, що не допускається Законом N 4002-XII та Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 року. Таким чином, відсутні підстави для задоволення клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП. Залишаючи без змін ухвали судів попередніх інстанцій, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц, яку надано заявником для порівняння, керувався тим, що клопотання за своєю формою та змістом відповідало вимогам процесуального закону та Закону N 4002-XII, підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення, визначених статтею 396 ЦПК України, статтею 36 Закону N 4002-XII, статтею V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 року, не встановлено, а тому суди обґрунтовано дійшли висновку про задоволення поданого клопотання в цій частині. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03, якою залишено без змін ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 листопада 2002 року про відмову в задоволенні клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП, зазначено, що сторони уклали угоду про те, що в разі коли сторони не досягнули згоди про досудове врегулювання спору, спір підлягає арбітражному врегулюванню у Торгово-промисловій палаті України відповідно до Арбітражних правил. Боржник посилався на порушення порядку арбітражного розгляду, вважаючи, що належним арбітражем є саме Торгово-промислова палата України, а не МКАС при ТПП. Суди вважали, що вказані заперечення могли бути подані не пізніше подання заперечень проти позову, чим боржник не скористався. Тому доводи боржника про порушення публічного порядку в разі порушення процедури досудового врегулювання цього спору є безпідставними. У цьому випадку предмети спору не є тотожними з предметом спору у справі, що переглядається, клопотання було заявлено з інших підстав. Таким чином, порівняння наведених рішень суду касаційної інстанції з рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У заяві про перегляд судових рішень Підприємство вказувало на те, що ухвала Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року не відповідають правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17 заяву про перегляд ухвали суду касаційної інстанції задоволено. Скасовано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року, якою в задоволенні клопотання про визнання рішення МКАС відмовлено, а ухвалу апеляційного суду, якою задоволено клопотання, залишено в силі. З мотивувальної частини вказаної постанови вбачається, що Компанія "СЕС Астра АБ" звернулася до суду з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС Міжнародної торгової палати від 04 серпня 2014 року у справі за позовом Компанії "СЕС Астра АБ" до Державного підприємства "Укркосмос" про стягнення заборгованості за надані послуги з електронної передачі даних супутникової системи. Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд першої інстанції керувався тим, що склад арбітражного суду не відповідав угоді сторін, оскільки справа була вирішена одноособовим арбітром без згоди боржника. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи клопотання, апеляційний суд, з висновками якого погодився й Верховний Суд України, зазначив, що боржник письмово погодився на висловлену в заяві про арбітраж пропозицію стягувача щодо розгляду справи арбітром одноособово. Верховний Суд України зробив висновок, що відповідно до статті V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 рокуі статті 36 Закону N 4002-XII у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідала угоді між сторонами чи, за відсутності такої, не відповідала закону тієї держави, де мав місце арбітраж. Згідно зі статтею 39 Регламенту Арбітражного інституту Міжнародної торгової палати, якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні і не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу чи іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення. Проведений аналіз норм законодавства, положень згаданої Конвенції та Регламенту дає змогу зробити висновок про зміну арбітражного застереження щодо кількісного складу арбітрів, адже сторони відповідно до матеріалів справи N 19315/GFG за позовом "СЕС АСТРА АБ" до Державного підприємства "Укркосмос" домовилися щодо її розгляду одноосібним арбітром за допомогою обміну листами, що відповідає принципу міжнародного арбітражу, а саме принципу автономії волі. Оскільки сторони не визначилися щодо кандидатури арбітра в установлені строки, Секретаріат Суду відповідно до частини третьої статті 12 Регламенту правомірно призначив одноосібного арбітра. Окрім того, суд апеляційної інстанції правильно здійснив посилання на статтю 39 Регламенту, у якій зазначено, що якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні й не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу або іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення. У справі ж, що переглядається,? інші фактичні обставини справи. Мова йде про те, що в договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражне застереження, а додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під текстом, викладеним російською мовою, який згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією договору. Тому МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та заявником. Такий висновок не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, про перегляд яких подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги доводи заяви про перегляд судових рішень стосовно того, що оскаржувані ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій не відповідають приписам параграфу 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та суперечать практиці ЄСПЛ, оскільки такі доводи не є підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у силу вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, а рішення ЄСПЛ ухвалено судом, який не є судом касаційної інстанції в розумінні Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України, тому вони не можуть бути підставою для перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України. Установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом є самостійною підставою для подання заяви про перегляд судових рішень (пункт 3 частини першої статті 355 ЦПК України). У цьому випадку в заяві про перегляд судових рішень відсутнє посилання на таку підставу. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк.", про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» про видачу виконавчого листа на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» до ОСОБА_1, третя особа – Приватне підприємство «Фірма «Фармацея», про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Сбербанк» (далі – ПАТ «Сбербанк») звернулось до суду із заявою про видачу виконавчого листа на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» у справі за позовом ПАТ «Сбербанк» до ОСОБА_1, третя особа – Приватне підприємство «Фірма «Фармацея» (далі – ПП «Фармацея»), про стягнення суми заборгованості за кредитним договором. ПАТ «Сбербанк» зазначало, що Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» рішенням від 22 лютого 2016 року стягнув з ОСОБА_1 (поручителя за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року) на користь банку 5 млн 851 тис. 308 грн заборгованості за вказаним кредитним договором та витрати зі сплати третейського збору. Посилаючись на зазначене, банк просив видати виконавчий лист на примусове виконання цього рішення. Голосіївський районний суд м. Києва ухвалою від 26 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року, у задоволенні заяви ПАТ «Сбербанк» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року ПАТ «Сбербанк» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення його заяви про видачу виконавчого листа з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «Сбербанк» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, 11 листопада 2015 року та постанов Верховного Суду України від 27 квітня і 24 травня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Сбербанк», перевіривши наведені в заяві банку доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 жовтня 2013 року між Публічним акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є ПАТ «Сбербанк», та ОСОБА_1 укладено договір поруки з подальшим внесенням до нього змін, згідно з яким остання прийняла на себе зобов'язання відповідати за виконання ПП «Фармацея» кредитного договору від 24 жовтня 2013 року з усіма змінами і доповненнями до нього. Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» рішенням від 22 лютого 2016 року у справі за позовом ПАТ «Сбербанк» до ОСОБА_1 (поручителя за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року), третя особа ПП «Фармацея» позовні вимоги ПАТ «Сбербанк» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь банку 5 млн 851 тис. 308 грн 70 коп. заборгованості за вказаним кредитним договором, а також витрати зі сплати третейського збору. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ПАТ «Сбербанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VІ) справа не підвідомча третейському суду, оскільки оспорюване рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а спір виник у зв’язку зі стягненням заборгованості за споживчим кредитом. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив про те, що поручитель не є споживачем послуг банку в розумінні пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому передбачено третейське застереження, підвідомчий третейському суду. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 квітня та 24 травня 2017 року міститься висновок про те, що порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника в договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу цієї статті доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. У справі, яка переглядається, Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» ухвалив рішення про стягнення кредитної заборгованості з поручителя, який поручився за виконання зобов’язань за кредитним договором. Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника в договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому в цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Такий по суті правовий висновок міститься і в судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, про виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду, отже, рішення третейського суду ухвалено в межах його повноважень. За таких обставин, суди у справі, яка переглядається, дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви ПАТ «Сбербанк» про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду, неправильно застосувавши норми статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів у цій справі. За змістом статті 3899 ЦПК України заява про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду розглядається суддею одноособово протягом п'ятнадцяти днів з дня її надходження до суду в судовому засіданні з викликом сторін. При розгляді заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду за клопотанням однієї із сторін суд витребовує справу х постійно діючого третейського суду, в якому вона зберігається. За частиною третьою статті 3899 ЦПК України при розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 38910 цього Кодексу. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1718цс17 Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-1718цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/677C3260EACCE3D6C22581E50052F002
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Ємця А.А., Романюка Я.М., – за участю представника публічного акціонерного товариства «Укрнафта» – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі – ПАТ «Укрнафта») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (далі – ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз») до ПАТ «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» (далі – ТОВ «Залізничсервіс») про стягнення коштів, в с т а н о в и л и: У травні 2016 року ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн, нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року, позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на користь ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» 3 % річних у сумі 12 094,49 грн, інфляційні втрати в сумі 60 846,85 грн. Постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Укрнафта» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 січня 2012 року у справі № 17/257, від 7 листопада 2012 року у справі № 5015/4353/11 та копії постанов Верховного Суду України від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02), від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а, від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11, від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10, від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13, від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14, від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрнафта», перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява ПАТ «Укрнафта» підлягає задоволенню. Під час розгляду справи судами встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року, яке набрало законної сили 4 листопада 2015 року, на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Інтербізнесконсалт» (далі – ТОВ «Інтербізнесконсалт») стягнуто: з ПАТ «Укрнафта» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, суми попередньої оплати, перерахованої за умовами контракту від 11 грудня 2013 року № 309/2013 (далі – Контракт); солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «ТАС» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 10 000,00 доларів США заборгованості за неналежне виконання ними умов Контракту і договору поруки від 1 серпня 2014 року № 01-08-2014/2, що еквівалентно 210 500,00 грн, 70 630,41 грн витрат зі сплати судового збору, 15 000,00 грн витрат на послуги адвоката. На виконання цього судового рішення у справі № 910/15376/15 ПАТ «Укрнафта» перерахувало ТОВ «Інтербізнесконсалт» 3 745 847,50 грн (15 грудня 2015 року – 751 303,60 грн і 13 січня 2016 року – 2 994 543,90 грн). Постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 910/15376/15 змінено резолютивну частину рішення щодо стягнення з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, заборгованості. Викладено цю частину в такій редакції: стягнути з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 2 448 369,31 грн, що еквівалентно 6 323 183,06 російських рублів, заборгованості. В іншій частині рішення залишено без змін. У справі, яка розглядається, позивач ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» просив застосувати положення ч. 2 ст. 625 ЦК за несвоєчасне виконання ПАТ «Укрнафта» рішення Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. Право вимоги в позивача виникло за угодою № 2 від 20 квітня 2016 року, укладеною між ТОВ «Інтербізнесконсалт» (первісний кредитор) і ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» (новий кредитор, позивач), про заміну кредитора в зобов’язанні, відповідно до умов якої, первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги виконання ПАТ «Укрнафта» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі Контракту, та право вимоги виконання ТОВ «Залізничсервіс» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі договору поруки від 2 серпня 2014 року № 02-08-2014/2, а новий кредитор компенсує вартість переданого зобов’язання відповідно до умов цієї угоди. Тобто передано права кредитора щодо наслідків невиконання рішення суду у справі № 910/15376/15. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. А тому з урахуванням змін, унесених постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі, та з огляду на виконання рішення частинами, стягненню підлягають 3 % річних та інфляційні втрати за період невиконання судового рішення з 4 листопада 2015 року до 13 січня 2016 року. Водночас у наданій для порівняння копії постанови у справі № 17/257 за позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, стягнуту та сплачену за судовим рішенням, суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що цивільні права та обов’язки за рішенням суду можуть виникати тільки у випадках, установлених актами цивільного законодавства. Правила щодо попередньої оплати та відповідні правові наслідки встановлено ст. 693 ЦК, згідно з ч.ч. 2, 3 якої якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Під час повторного перегляду цієї справи (№ 17/257-2/48-2012) постановою Вищого господарського суду України від 20 серпня 2012 року скасовано судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов у частині стягнення 3 % річних задоволено. Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ст. 693 ЦК. Оскільки обов’язок відповідача сплачувати проценти встановлено ст. 693 ЦК, а вимога щодо процентів у розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, не порушує вищенаведені правові норми, то вимога позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних підлягає задоволенню. У постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11 викладено такі висновки. Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є необґрунтованим. У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10 (у порядку перегляду судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах) викладено висновок, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 за позовом про стягнення суми боргу з урахування інфляційних втрат і 3 % річних. У постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13 за позовом про стягнення попередньої оплати, інфляційних втрат і 3 % річних викладено такий висновок. Застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3 % річних є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 625 ЦК. У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14 за позовом про стягнення штрафів, пені та 3 % річних викладено такий висновок. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині стягнення 3 % річних, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що ст. 625 ЦК передбачено можливість стягнення 3 % річних за прострочення саме грошового зобов’язання. Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав – повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов’язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні ст. 625 ЦК. У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 за позовом про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних та інфляційних втрат за час невиконання судового рішення про стягнення коштів в порядку двосторонньої реституції викладено такі висновки. Стаття 625 ЦК поширюється на грошове зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. 1. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Разом із тим, відповідно до положень ст. 11 ЦК рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, ч. 4 ст. 36, ст.ст. 43, 46, ч. 3 ст. 334, ч. 3 ст. 653 ЦК. Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов’язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов’язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов’язують виникнення зобов’язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Відповідно до ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов’язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов’язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати. Якщо договором встановлено обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, – у строк, визначений відповідно до ст. 530 ЦК. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ст. 693 ЦК). У справі № 910/15376/15 судами встановлено, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену Контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК. Задовольняючи такий позов, суд стягнув суму попередньої оплати, застосувавши примус з метою захисту права кредитора на повернення грошових коштів. Суд установив, що боржник допустив порушення обов’язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Суд касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки вимогу про повернення попередньої оплати засновано на положеннях ч. 2 ст. 693 ЦК, а спірне зобов’язання не є грошовим. Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов’язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення. Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК, нарахованих за період з 4 листопада 2015 року (дата прийняття постанови апеляційним судом) до 13 січня 2016 року (остаточне виконання рішення суду), за невиконання судового рішення в справі № 910/15376/15 про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. Отже, положеннями ст. 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. Оскільки у справі, яка розглядається, право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов’язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов’язання. Грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору. Зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання. Частиною 3 ст. 693 ЦК законодавець передбачив спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов’язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця. Ураховуючи викладене, висновки судів у справі, яка розглядається, про те, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15 є помилковим. 2. У справі, яка розглядається, суд відмовив ПАТ «Укрнафта» в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв’язку з наявною арбітражною угодою, мотивуючи свій висновок відсутністю волі на укладення такої угоди сторін саме цього спору (вираженої в третейській угоді або застереженні) на його передачу на розгляд третейського суду. У наданій для порівняння копії постанови у справі № 5015/4353/11 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що спір є підсудним Лондонському міжнародному арбітражному суду, оскільки він пов’язаний з виконанням договору про заставу частки у статутному капіталі, в якому було змінено одну зі сторін на підставі договорів уступки, тому зобов’язання за цим договором, у т.ч. і умова стосовно розгляду спору Лондонським міжнародним арбітражним судом, не змінились. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02) за позовом про стягнення грошового внеску до статутного капіталу (спір щодо відновлення первісного стану позивача як акціонера та засновника відповідача), позивач є стороною арбітражного застереження, яке міститься в установчому договорі, тому він повинен був звернутися для вирішення цього спору до арбітражу, передбаченого застереженням, – у Відні, Австрія. Постановою Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а за позовом про визнання недійсними договорів про блокування акцій та купівлі-продажу цінних паперів припинено провадження у справі з огляду на те, що спір щодо недійсності договору про блокування слід розглядати в контексті арбітражного застереження як такий, що виник у зв’язку з договором купівлі-продажу цінних паперів. Договором купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що всі спори, які можуть виникнути з цього договору або у зв’язку з ним, підлягають передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТПП України). Забезпечуючи єдність судової практики в цьому питанні, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду. Статтею 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті. Водночас відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною. Тобто третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв’язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов’язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається. Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом. У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов’язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду. У справі, яка розглядається, судом установлено, що передбачене в п. 7.2 Контракту третейське застереження було укладено між ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Індустрія Феросплавів». Між ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» і ПАТ «Укрнафта» угоди про передачу спорів на розгляд МКАС при ТПП України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів. Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК є правильними, а тому заява в частині перегляду рішень у справі № 910/8318/16 з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК, не підлягає задоволенню. Ураховуючи викладене, рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з платіжними дорученнями від 21 липня 2016 року № 142-АБ16, від 20 жовтня 2016 року № 185-АБ16, від 24 січня 2017 року № 683-П17 ПАТ «Укрнафта» сплачено судовий збір у розмірі 1 515,80 грн за подання апеляційної скарги, 1 653,60 грн – за подання касаційної скарги, 1 791,40 грн – за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно. Таким чином, з ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» підлягають стягненню на користь ПАТ «Укрнафта» витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн. Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 задовольнити. Рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» до публічного акціонерного товариства «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» про стягнення інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (код ЄДРПОУ 39274796) на користь публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (код ЄДРПОУ 00135390) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн (чотири тисячі дев’ятсот шістдесят гривень вісімдесят копійок). Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-133гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3A00A19A74C9AC0C22581CB00562548
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа – публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», про скасування рішення третейського суду за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року, встановила : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною заявою посилаючись на те, що 26 червня 2008 року між ним і Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк»), укладено договір кредиту, відповідно до умов якого банк надав йому 31 тис. 900 доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 25 червня 2015 року. У пункті 6.2 цього договору зазначено, що у разі неможливості вирішення спору шляхом переговорів, спір розглядається у постійно діючому третейському суді при Асоціації українських банків. Рішенням цього третейського суду від 5 грудня 2014 року стягнуто з нього на користь банку заборгованість за кредитним договором. Однак у розділі ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VI) указано, що після набрання чинності цим Законом третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом, про що виноситься мотивована ухвала. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив скасувати рішення третейського суду від 5 грудня 2014 року. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на вищезазначені судові рішення. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положення Закону № 2983-VI, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» (далі – Закон № 1701-IV). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк», перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди під час розгляду справи встановили, що 26 червня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», і ОСОБА_1 укладено договір кредиту, відповідно до умов якого банк надав позичальнику 31 тис. 900 доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 25 червня 2015 року. Згідно з пунктом 1.2 цього договору кредит надається позичальнику на придбання автомобіля. У пункті 6.2 цього договору зазначено, що у разі неможливості вирішення спору шляхом переговорів спір розглядається у постійно діючому третейському суді при Асоціації українських банків. Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 5 грудня 2014 року постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що кредитний договір був укладений до внесення змін до частини першої статті 6 Закону № 1701-IV, тому третейський суд міг розглядати справу про стягнення заборгованості за кредитним договором, отже законні підстави для скасування рішення третейського суду відсутні. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, не звернув уваги на те, що на час розгляду справи Закон № 1701-IV містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), тому дійшов передчасного висновку про відсутність передбачених цим Законом підстав для скасування рішення третейського суду. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2983-VI, пункту 14 частини першої статті 6 Закону № 1701-IV. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Статтею 5 Закону № 1701-IV передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Статтею 6 зазначеного Закону визначено категорії справ, що виникають з цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонено третейськими судами. Законом № 2983-VI частину першу статті 6 Закону № 1701-IV доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2983-VI передбачено, що після набрання чинності цим Законом третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом, про що виноситься мотивована ухвала. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, про те що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону № 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за кредитним договором, про скасування якого звернувся із заявою ОСОБА_1, ухвалено 5 грудня 2014 року, тобто після набрання чинності Закону № 2983-VI, розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачено, що третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом. Суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили в задоволенні заяви, помилково пославшись на те, що виключний перелік підстав для скасування рішення третейського суду визначений у статті 51 Закону № 1701-IV, однак таких підстав для скасування оспорюваного рішення третейського суду не встановлено. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону № 1701-IV, а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з нього заборгованості за споживчим кредитом, то в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону та розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2983-VI така справа третейському суду не підвідомча. Отже, рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 5 грудня 2014 року підлягає скасуванню відповідно до пункту 1 частини третьої статті 51 Закону № 1701-IV, оскільки справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Аналогічні за змістом висновки щодо застосування вищенаведених норм права містяться в постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року (справа № 6-1716цс15). Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року скасувати. Скасувати рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 5 грудня 2014 року (справа № 1873/14) про стягнення з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 553 тис. 551 грн 77 коп. та третейського збору в розмірі 5 тис. 935 грн 52 коп. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-2630цс15 Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Статтею 5 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Статтею 6 зазначеного Закону визначено категорії справ, що виникають з цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонено третейськими судами. Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону № 1701-IV доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2983-VI передбачено, що після набрання чинності цим Законом третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом, про що виноситься мотивована ухвала. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, про те що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону № 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6E99A867DE1110F7C2257F5400474C31
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2015 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») до ОСОБА_1 про стягнення боргу. ОСОБА_1 зазначала, що рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року задоволено позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк»: стягнуто з неї на користь банку 120 тис. 441 швейцарський франк 29 рапенів заборгованості за договором споживчого кредиту та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. Посилаючись на те, що вказана справа непідвідомча третейському суду відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», оскільки спір у цій справі стосується захисту прав споживачів, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року заяву ОСОБА_1 задоволено: скасовано рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року в справі за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року скасовано та постановлено нову ухвалу, якою в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаною заявою з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2015 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (справа № 6-856цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено договір споживчого кредиту. 14 червня 2012 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до цього договору, пунктом 8.1 якої передбачено, що всі вимоги, які виникають при виконанні вказаного договору споживчого кредиту або у зв’язку з ним, або випливають з нього, підлягають розгляду у постійно діючому третейському суді при Асоціації українських банків згідно з регламентом третейського суду, який є невід’ємною частиною цієї третейської угоди. Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року задоволено позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1: стягнуто з неї на користь банку 120 тис. 441 швейцарський франк 29 рапенів заборгованості за договором споживчого кредиту та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування зазначеного рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків. Постановляючи ухвалу про задоволення заяви ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що на час укладення сторонами додаткової угоди до договору споживчого кредиту Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), тому третейське застереження в цій додатковій угоді суперечить вимогам пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону, отже, справа, у якій ухвалено рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до цього Закону. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», оскільки підставою позову є невиконання боржником умов кредитного договору. У спірних правовідносинах ПАТ «Універсал Банк» не є споживачем, оскільки звернулося з позовом до суду про стягнення заборгованості внаслідок неналежного виконання боржником умов договору, тому цей спір підвідомчий третейському суду. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року міститься висновок про те, що рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення змін Законом України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VІ), яким частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір між банком (позивач у справі) та боржником (відповідач) виник щодо заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні в подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 2983-VI передбачено, що після набрання чинності цим Законом третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту справ споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом, про що виноситься мотивована ухвала. Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. Незалежно від предмета й підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про скасування якого звернулася із заявою ОСОБА_1, ухвалено 30 березня 2015 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Відповідно до статті 389-5 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили в задоволенні заяви, помилково пославшись на те, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» та що цей спір підвідомчий третейському суду. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд першої інстанції у справі, яка переглядається. Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми Закону України «Про третейські суди», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів та залишення в силі ухвали суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року скасувати, залишити в силі ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2712цс15 Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Незалежно від предмета й підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6808F4FB5496028FC2257F4F00524B56
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючогоЛященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа – публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 7 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 7 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за споживчим кредитом. Заявник зазначав, що спірні правовідносини щодо стягнення заборгованості за кредитним договором регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», а тому ця справа не підвідомча третейському суду відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 28 листопада 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановлених судами рішень та ухвалення нового рішення про задоволення його заяви з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 1 частини другої статті 3895, пункту 2 частини першої статті 38910 цього Кодексу та пункту 14 частини першої статті 6, пункту 2 частини шостої статті 56 Закону України «Про третейські суди». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 вересня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого останній отримав 95 тис. 75 доларів США на інвестування будівництва квартири строком до 10 вересня 2033 року. 7 серпня 2014 року постійно діючим третейський судом при Асоціації українських банків (третейський суддя ОСОБА_2) ухвалив рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у сумі 890 998грн 63 коп. та третейський збір у розмірі 9 039 грн 99 коп. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що третейський суд діяв в межах своєї компетенції. Разом з тим, Верховний Суд України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі з аналогічними обставинами за заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду висловив правову позицію, про те, що заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просив ОСОБА_1, ухвалено 7 серпня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на цю обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення заяви. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 28 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року скасувати. Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 7 серпня 2014 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасувати. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2892цс15 Відповідно до статті 389-5 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/06D9F9FD435FDDE1C2257F4C004C3FCC
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про захист прав споживачів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк») про захист прав споживачів. ОСОБА_1 зазначав, що 23 квітня 2014 року між ним та ПАТ «Альфа-Банк» укладено кредитний договір на задоволення власних потреб (далі – договір про надання споживчого кредиту), за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 60 тис. 801 грн 22 коп. строком до 24 квітня 2017 року зі сплатою 17,99 % річних. Пунктом 6 цього договору передбачено, що сторони погодилися внести до договору про надання споживчого кредиту застереження, яке є третейською угодою в розумінні статті 12 Закону України «Про третейські суди», про те, що судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони у зв’язку із цим договором, та розгляд і вирішення всіх невирішених сторонами шляхом переговорів спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання ними договору про надання споживчого кредиту, відбувається у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» відповідно до його регламенту. Посилаючись на те, що відповідачем порушено його права споживача банківських послуг, передбачені частиною першою статті 15, частинами першою, другою статті 18, частиною другою статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», та враховуючи те, що на час укладення договору про надання споживчого кредиту Закон України «Про третейські суди» містив заборону на укладення третейської угоди в цій категорії справ, ОСОБА_1 просив визнати недійсним з моменту укладення пункт 6 зазначеного кредитного договору. Рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 14 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 17 лютого 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказане судове рішення та направити справу на новий розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 квітня 2014 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 60 тис. 801 грн 22 коп. строком до 24 квітня 2017 року зі сплатою 17,99 % річних. Згідно з пунктом 6 цього договору сторони погодилися внести до кредитного договору застереження, яке є третейською угодою в розумінні статті 12 Закону України «Про третейські суди», про те, що судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони у зв’язку із цим договором, та розгляд і вирішення всіх невирішених сторонами шляхом переговорів спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання ними кредитного договору, відбувається у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» відповідно до його регламенту. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що, укладаючи договір про надання споживчого кредиту сторони були вільними в його укладенні та визначенні (погодженні) його умов, тому дія учасників правочину, які реалізували свої права щодо набуття цивільних прав та обов’язків шляхом укладення (підписання) правочину, відповідала внутрішній волі сторін. Крім того, пункт 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» не містить заборони на укладення третейської угоди з приводу можливості розгляду третейськими судами справ про стягнення кредитної заборгованості за позовом позичальника; договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду за захистом. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що на час укладення спірного кредитного договору Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), що є підставою для визнання недійсним пункту кредитного договору про третейське застереження з моменту укладення цього договору. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні у подібних правовідносинах пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Особливості регулювання відносин між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, механізм їх захисту та основи державної політики у сфері захисту прав споживачів визначені в Законі України «Про захист прав споживачів». Згідно з положеннями пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем вважається фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника, у тому числі й у фінансовій галузі. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин за участю інших суб’єктів здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення, надане заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, на час укладення договору про надання споживчого кредиту Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що заборона на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів не поширюється на спірні правовідносини. Таким чином у справі, яка переглядається Верховним Судом України, судами неправильно застосовано норми Закону України «Про третейські суди», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалення нового рішення. За положеннями частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За положеннями статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, тому визнанню недійсним підлягає тільки пункт договору про надання споживчого кредиту, який містить третейське застереження. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 17 лютого 2015 року та рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 14 січня 2015 року скасувати. Визнати недійсним пункт 6 кредитного договору НОМЕР_1, укладеного 23 квітня 2014 року між публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-187цс15 Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Незалежно від предмета та підстав позову та незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7484057E2EA1D4ADC2257F09005AF031
  12. http://reyestr.court.gov.ua/Review/54921644 Державний герб України Справа № 751/3286/15-ц Провадження № 22-ц/795/69/2016 Категорія цивільнаГоловуючий у I інстанції Маслюк Н. В. Доповідач - Острянський В. І. У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 січня 2016 року м.Чернігів АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі: головуючого - суддіОСОБА_1,суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3, при секретарі:ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на ухвалу Новозаводського районного суду м.Чернігова від 16 вересня 2015 року в справі за заявою Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про видачу виконавчого документа з виконання рішення Постійного діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» по справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и в: У березні 2015 року ПАТ „Альфа-Банк звернувся з заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, посилаючись на те, що 26 грудня 2014 року Постійно діючим третейським судом при Всеукраїнській громадській організації „Всеукраїнський фінансовий союз було постановлено рішення, яким позовні вимоги Банку були задоволені і стягнуто в його користь з ОСОБА_5 240 920,80 грн. заборгованості за кредитним договором і 400,00 грн. витрат по сплаті третейського збору. Ухвалою Новозаводського районного суду м.Чернігова від 16 вересня 2015 року заяву ПАТ „Альфа-Банк про видачу виконавчого документа було задоволено. Суд ухвалив видати ПАТ „Альфа-Банк виконавчий лист на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації „Всеукраїнський фінансовий союз, винесеного 26.12.2014 року про стягнення з ОСОБА_5 на користь ПАТ „Альфа-Банк 240 920,80 грн. заборгованості за кредитним договором, 400,00 грн. витрат по сплаті третейського збору. У апеляційній скарзі ОСОБА_5 ставить питання про скасування ухвали Новозаводського районного суду м.Чернігова від 16 вересня 2015 року та про постановлення нової ухвали про відмову у задоволенні заяви ПАТ „Альфа-Банк про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує на те, що суд не врахував, що згідно з п.14 ч.1 ст.6 Закону України „Про третейські суди в редакції Закону № 2983-V1 від 03.02.2011 року третейські суди не вправі розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, в тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) і тому, вважає, що суд прийшов до помилкового висновку, задовольнивши заяву та на підтвердження своєї позиції апелянт приєднала до скарги копії постанов Верховного суду України щодо судової практики у даній категорії справ. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає задоволенню, враховуючи наступне. Постановивши ухвалу суд виходив з того, що Третейським судом 26 грудня 2014 року у справі за позовом ПАТ „Альфа-Банк до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором було ухвалено рішення, згідно з яким стягнуто з ОСОБА_5 в користь банку 218 553 грн. 88 коп. заборгованості за кредитним договором, 11 619 грн. 66 коп. заборгованості по процентах, 10 747 грн. 26 коп. пені, а також витрати по сплаті третейського збору в сумі 400,00 грн. Що частиною 6 ст.56 Закону „Про третейські суди та ст.389-10 ЦПК України визначено виключний перелік підстав для відмови у задоволенні заяви про видачу виконавчого документу, однак в судовому засіданні не було встановлено жодної з наведених в законі підстави для відмови у видачі виконавчого листа. Суд послався також на те, що згідно з ухвалою Новозаводського районного суду м.Чернігова від 19 травня 2015 року ОСОБА_5 було відмовлено у задоволенні її заяви про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації „Всеукраїнський фінансовий союз від 26 грудня 2014 року та що ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 07 липня 2015 року вказана ухвала місцевого суду була залишена без змін. Отже, вважав суд, на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого документа, рішення третейського суду в судовому порядку не скасовано і є чинним, а також відсутні інші, передбачені законом підстави для відмови у видачі виконавчого документа для примусового виконання рішення третейського суду. Тому, врахувавши наведене та норми матеріального закону, які регулюють спірні правовідносини, місцевий суд прийшов до висновку про необхідність задоволення заяви про видачу виконавчого листа для примусового виконання рішення третейського суду. Проте з таким висновком місцевого суду не може погодитись апеляційний суд. З матеріалів справи видно, що 04.04.2008 року сторони уклали кредитний договір, за яким ОСОБА_5 отримала у Банку 39 430,03 доларів США для придбання легкового автомобіля марки „Шкода, який за своєю правовою природою є споживчим (а.с.11 зі зворотом). Що згідно з рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації „Всеукраїнський фінансовий союз від 26 грудня 2014 року з ОСОБА_5 в користь ПАТ „Альфа-Банк було стягнуто заборгованість за кредитним договором в загальній сумі 240 920,80 грн та 400,00 грн. витрат по сплаті третейського збору. Згідно з правилами пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України „Про третейські суди „третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відповідно до положення пункту 2 частини 6 статті 56 Закону „Про третейські суди компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, якщо справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Виходячи з наведеного, суд вважає, що відповідно до закону з 03.02.2011 року справи у спорах щодо захисту прав споживачів не підвідомчі третейським судам, тому наявність чинного рішення третейського суду, ухваленого у даній справі 26 грудня 2014 року, тобто після набуття чинності вказаним законом, про стягнення заборгованості за кредитним договором, не може бути підставою для задоволення вимог заяви про видачу виконавчого листа про примусове виконання рішення третейського суду і у задоволенні такої необхідно відмовити. За таких обставин оскаржувана ухвала суду не може вважатись законною та обгрунтованою і підлягає скасуванню з постановленням нової ухвали про відмову у задоволенні вимог заяви про видачу виконавчого листа для примусового виконання рішення третейського суду, а доводи апеляційної скароги підлягають врахуванню. Керуючись ст.ст. 303, 307, 312 ч.1 п.2, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд, У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - задовольнити. Ухвалу Новозаводського районного суду м.Чернігова від 16 вересня 2015 року скасувати і відмовити Публічному акціонерному товариству „Альфа-Банк у задоволенні заяви про видачу виконавчого листа для примусового виконання рішення третейського суду від 26 грудня 2014 року, постановленого у справі за позовом ПАТ „Альфа-Банк до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий:Судді:
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 4 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Градострой» про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2015 року та ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 4 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Градострой» (далі – ТОВ «Градострой») про стягнення заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1 зазначав, що 4 серпня 2014 року рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків частково задоволено позов ПАТ «Укрсоцбанк»: стягнуто солідарно з нього та ТОВ «Градострой» на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 млн 202 тис. 87 грн 64 коп. та третейський збір у розмірі 12 тис. 420 грн 88 коп. Позивач зазначав також, що вказана справа непідвідомча цьому суду відповідно до Закону України «Про третейські суди», оскільки спір у цій справі стосується захисту прав споживачів. При формуванні складу третейського суду було порушено вимоги статей 16–19 цього Закону, оскільки цей спір фактично розглядався структурним підрозділом Асоціації українських банків, одним із завдань якої є захист прав та інтересів банків, у тому числі й ПАТ «Укрсоцбанк», а безпідставна відмова третейського судді в задоволенні його заяви про відвід може свідчити про особисту зацікавленість у результатах розгляду справи. Крім того, розрахунок заборгованості позичальника здійснено неправильно і всупереч частині десятій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач не звертався з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому заявлені вимоги є передчасними. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив скасувати зазначене рішення третейського суду. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2015 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2015 року та ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його заяви з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року (справа № 6-64цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаної норми матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 серпня 2012 року, 10 квітня 2013 року, 25 лютого, 17 червня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 20 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 липня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено договір невідновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 млн 457 тис. швейцарських франків з такими умовами надання траншів кредиту: протягом 20 місяців з моменту підписання договору, на купівлю та ремонт нерухомості, зі сплатою 10 % річних та кінцевим строком повернення до 19 липня 2012 року. За пунктом 6.2 зазначеного договору в разі, якщо сторони не дійдуть згоди зі спірних питань шляхом переговорів, сторони, керуючись статтею 5 Закону України «Про третейські суди», домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею ОСОБА_2 Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. У разі неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею ОСОБА_3 або ОСОБА_4 у черговості, вказаній у цьому пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними в цьому пункті суддями, суддя призначається головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного регламенту вказаного третейського суду. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 4 серпня 2014 року у справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованості за кредитним договором позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Градострой» на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 млн 202 тис. 87 грн 64 коп. та третейський збір у розмірі 12 тис. 420 грн 88 коп. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 4 серпня 2014 року. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на час укладення спірного кредитного договору Закон України «Про третейські суди» не містив заборони на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), отже, третейський суд міг розглядати справу про стягнення заборгованості за кредитним договором. Крім того, не вбачається підстав для застосування до спірних правовідносин вказаного Закону, оскільки відповідно до його положень у таких правовідносинах банк не є споживачем. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого, 17 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що на час укладення кредитного договору Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), тому третейське застереження в кредитному договорі суперечить вимогам пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2013 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд, застосувавши норми пункту 2 частини шостої статті 56 Закону України «Про третейські суди», де передбачено, що компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, якщо справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону, зазначив, що у спорі, який був розглянутий третейським судом, за захистом свого порушеного права до компетентного органу звернувся банк, а позичальник як споживач послуг, які надає банк, до третейського суду з позовом не звертався, отже, до спірних правовідносин не застосовуються норми пункту 2 частини шостої статті 56 та пункту 14 частини першої статті 6 вказаного Закону. Такого ж висновку дійшов і касаційний суд в ухвалі від 15 серпня 2012 року. У постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Цей Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. На час укладання кредитного договору (15 листопада 2011 року) Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). З огляду на те, що третейське застереження в кредитному договорі від 15 листопада 2011 року між фізичною особою (споживачем) і банком було укладено з порушенням вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», у цій частині кредитний договір є недійсним. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні у подібних правовідносинах пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за кредитним договором, про скасування якого звернувся із заявою ОСОБА_1, ухвалено 4 серпня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили в задоволенні заяви, помилково пославшись на те, що спірний кредитний договір був укладений до внесення вказаних змін до частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», тому третейський суд міг розглядати справу про стягнення заборгованості за кредитним договором. Крім того, суди дійшли висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин вказаного Закону, оскільки відповідно до його положень у цьому спорі банк не є споживачем, тому й спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з нього заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції, постановляючи ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого, 17 червня 2015 року, надані заявником для порівняння. Такий по суті висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, судами неправильно застосовано норми Закону України «Про третейські суди», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 4 серпня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором та ухвалення в цій частині нового рішення. Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2015 року та ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року в частині відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 4 серпня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором скасувати. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 4 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Градострой» про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково. Рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 4 серпня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором, укладеним 20 липня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 у розмірі 1 млн 202 тис. 87 грн 64 коп. та третейського збору в розмірі 12 тис. 420 грн 88 коп. скасувати. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1716цс15 Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7A2C8DA3942B8606C2257F0D004FDD25
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору щодо третейського застереження за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 листопада 2011 року між ним і публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк») укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит на 36 місяців у розмірі 150 тис. грн зі сплатою 38 %. У пункті 6.2 цього кредитного договору зазначено, що розгляд і вирішення спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання цього договору, відбувається у Постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз». Однак указаний пункт кредитного договору не відповідає вимогам законодавства, оскільки пунктом 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (чинним на час укладення спірного договору) третейським судам заборонено розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 15 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 квітня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (ділі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції і постановити нове рішення про задоволення його позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2012 року, 12 листопада 2014 року, 17 червня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 20 травня 2015 року (справа № 6-64цс15). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Альфа-банк», перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пунктів 1, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 18 листопада 2011 року між ОСОБА_1 і ПАТ «Альфа-Банк» укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. грн зі сплатою 38 % на строк користування 36 місяців на споживчі потреби. Пунктом 6.2 кредитного договору передбачено, що судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони у зв’язку із цим договором, та розгляд і вирішення всіх не вирішених сторонами шляхом переговорів спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання ними цього договору, відбувається у Постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз». Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що домовленість сторін у кредитному договорі про звернення за вирішенням спорів до третейського суду жодним чином не порушує права позивача. Третейське застереження у кредитному договорі не суперечить чинному законодавству, оскільки обмеження щодо підвідомчості справ третейським судам, встановлені пунктом 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» стосуються виключно справ у спорах щодо захисту прав споживачів і не поширюються на інші спори, зокрема на спори про захист прав банківських установ, що випливають з кредитних договорів, а також прав позичальників – фізичних осіб, не пов’язаних із захистом прав споживачів. Проте у наданих для порівняння ухвалах суду касаційної інстанції та постанові Верховного Суду України, ухвалених у справах за позовами про визнання частково недійсними кредитних договорів, суди керувалися тим, що на час укладення цих договорів Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 5 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Статтею 6 Закону України «Про третейські суди» визначено категорії справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонений третейськими судами. Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Отже, на час укладення кредитного договору Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Наведене дає підстави для висновку про те, що положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи), поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту. Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що заборона на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів не поширюється на спори про захист прав банківських установ, тобто спори, в яких позивачем є банківська установа, а відповідачем – споживач. Ураховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 квітня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 вересня 2014 року скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати недійсним пункт 6.2 кредитного договору від 18 листопада 2011 року НОМЕР_1, укладеного між публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» і ОСОБА_1. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2074цс15 Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Наведене дає підстави для висновку про те, що положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи), поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту. Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що заборона на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів не поширюється на спори про захист прав банківських установ, тобто спори, в яких позивачем є банківська установа, а відповідачем – споживач. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8B5AE90249F8B4E2C2257EF50046820E
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 20 серпня 2009 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а : ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 20 серпня 2009 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» (далі - ПАТ «Альфа-банк») до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1 зазначала, що оскаржуване рішення є незаконним та ухвалене з порушенням норм чинного законодавства України. Зокрема, справа про стягнення заборгованості за кредитним договором розглядалась без її участі, повідомлень про час та місце розгляду справи вона не отримувала, тобто третейський суд вирішив питання про її права і обов’язки, хоча вона не брала участі у справі. Також позивачка вважала, що на дані правовідносини поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а тому справа не підвідомча третейському суду. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 29 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 5 березня 2015 року, у задоволені заяви ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 20 серпня 2009 року відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 29 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 5 березня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: частини першої статті 203, статей 215, 533 ЦК України, частин четвертої, п’ятої, сьомої статті 12, статті 51 Закону України «Про третейські суди». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 на підтримання заяви та представника ПАТ «Альфа-банк» ОСОБА_4 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, у разі неправильного застосування судом норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а також з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Судом встановлено, що 12 лютого 2008 року між ЗАТ «Альфа-банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-банк» та ОСОБА_2 була укладена рамкова угода, відповідно до якої банк надав позичальнику кредитні продукти у межах строку, що становить 180 місяців з дати укладення цієї угоди. Сторони домовились, що загальний розмір кредитних продуктів за договорами в межах цієї угоди не повинен перевищувати 2 000 000 доларів США. Позичальник зобов’язувався повернути отримані кошти і сплатити проценти за користування кредитом. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищезазначеним договором між ЗАТ «Альфа-банк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки від 12 лютого 2008 року. Згідно даного договору поручитель ОСОБА_1 взяла на себе зобов’язання перед кредитором відповідати за зобов’язаннями ОСОБА_2, які виникають з умов Рамкової угоди від 12 лютого 2008 року. У відповідності до п. 4.4 договору поруки від 12 лютого 2008 року та п. 4.7 рамкової угоди від 12 лютого 2008 року, п. 6.2 договорів про надання траншу від 15 лютого 2008 року, 26 лютого 2008 року, 27 травня 2008 року судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони в зв’язку з цим договором, в тому числі розгляд та вирішення спорів, які виникають при виконанні або припиненні дії даного договору, включаючи спори про відшкодування завданих порушенням договору збитків та недійсність (неукладеність) договору, підлягають остаточному вирішенню у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» у відповідності до його Регламенту. Справа розглядається одним третейським суддею, який призначається головою постійно діючого третейського суду при Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнський фінансовий союз». Сторони домовились, що якщо одна із сторін письмово не наполягатиме на іншому, то розгляд їх спору у третейському суді буде проходити виключно на підставі наданих сторонами письмових матеріалів без проведення усного слухання і виклику сторін. Рішенням постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 20 серпня 2009 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ЗАТ «Альфа-банк» заборгованість, яка складається з: заборгованість за кредитом – 466 886,18 доларів США, заборгованість по процентам - 10 905,74 доларів США, пеня за несвоєчасне повернення кредиту та процентів - 97 336 грн. 26 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗАТ «Альфа-банк» заборгованість по договору поруки в розмірі 74 255 грн. 68 коп. Стягнуто солідарно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 витрати на сплату третейського збору. У решті позову відмовлено. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 20 серпня 2009 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідно до положень статті 6 Закону України «Про третейські суди» в редакції, чинній на момент ухвалення рішення третейським судом, спори про стягнення заборгованості за кредитним договором були підвідомчі третейському суду, тому відсутні підстави для скасування рішення третейського суду. Крім того, посилання позивачки на те, що рішенням третейського суду було стягнуто суму заборгованості в іноземній валюті без зазначення розрахунків у національній валюті України не може бути підставою для скасування зазначеного рішення відповідно до вимог статті 389-5 ЦПК України та статті 51 Закону України «Про третейські суди», якою передбачено вичерпний перелік підстав для скасування рішення третейського суду. У наданих для порівняння: - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2011 року, постановленій у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій й направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що між сторонами не існували правовідносини, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом, зокрема, передбачених частиною другою статті 192 ЦК України, частиною третьою статті 533 ЦК України та Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», суди дійшли помилкового висновку про стягнення з особи присуджених позивачу сум у доларову еквіваленті. Крім того, суд першої інстанції в ухваленому рішенні не перевірив доводів відповідача щодо періодичного погашення ним кредитної заборгованості та його заперечень з цього приводу щодо розміру присудженої суми; - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2011 року, постановленій у справі за позовом про стягнення заборгованості за договором позики, суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що у разі пред’явлення позову про стягнення коштів в іноземній валюті суду необхідно в мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в національну за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення. Однак суд першої інстанції ухвалюючи рішення наведених вимог закону не врахував та стягнув суму боргу в іноземній валюті. Таким чином, судом касаційної інстанції у справах з подібних правовідносин неоднаково застосовано норми матеріального права, які регулюють порядок проведення на території України грошових розрахунків у валюті. Усуваючи розбіжності у застосуванні зазначених норм права, Верховний Суд України виходить із такого: Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Згідно зі ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» іноземна валюта як засіб платежу може використовуватися лише у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту. Такі розрахунки повинні здійснюватися лише через уповноважені банки в порядку, встановленому Національним банком України. Розрахунки іноземною валютою між резидентами допускаються лише в магазинах безмитної торгівлі, а також під час реалізації товарів на шляху руху транспортних засобів при міжнародних перевезеннях. Отже, рішення третейського суду про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника та поручителя в іноземній валюті ухвалене всупереч вимогам закону щодо порядку проведення грошових розрахунків на території України в іноземній валюті. Щодо підстав для скасування рішення третейського суду Верховний Суд України зазначає таке. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 389-5 ЦПК України та п. 1 ч. 3 ст. 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. За змістом статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди» підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права. До сфери компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. Спір, що має публічно-правове значення, не підлягає вирішенню третейським судом. У справі, рішення касаційного суду в якій переглядається Верховним Судом України, вирішено скаргу на рішення третейського суду, постановлене у справі щодо проведення розрахунку за укладеним резидентами кредитним договором, предметом якого була іноземна валюта – долари США. Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті, як вже зазначалося вище, регулюється Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Цей закон установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. Норми цього закону, спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, носять імперативний характер, вони вкрай обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків. Статтею 16 Декрету встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання. Згідно з ч. 1 ст. 16 Декрету незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне за собою адміністративну відповідальність (ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Отже, норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб – забезпечення стабільності української грошової одиниці – гривні. Наявність в правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку – третейськими судами. За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій відповідно до п. 2 а) ч. 2 ст. 360-4 ЦПК України слід скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення скарги ОСОБА_1 на рішення третейського суду. За змістом частини п’ятої статті 88 ЦПК України, якщо Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Керуючись п. 2 а) ч. 2 ст. 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року задовольнити. Ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 29 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 5 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати. Скаргу ОСОБА_1 на рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 20 серпня 2009 року задовольнити. Рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» у складі судді ОСОБА_5, постановлене 20 серпня 2009 року в м. Чернігові по справі за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» на користь ОСОБА_1 2 197 грн. понесених нею витрат зі сплати судового збору Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція у справі №6-831цс14 Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Згідно зі ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» іноземна валюта як засіб платежу може використовуватися лише у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту. Такі розрахунки повинні здійснюватися лише через уповноважені банки в порядку, встановленому Національним банком України. Розрахунки іноземною валютою між резидентами допускаються лише в магазинах безмитної торгівлі, а також під час реалізації товарів на шляху руху транспортних засобів при міжнародних перевезеннях. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 389-5 ЦПК України та п. 1 ч. 3 ст. 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. За змістом статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди» підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права. До сфери компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. Спір, що має публічно-правове значення, не підлягає вирішенню третейським судом. У справі, рішення касаційного суду в якій переглядається Верховним Судом України, вирішено скаргу на рішення третейського суду, постановлене у справі щодо проведення розрахунку за укладеним резидентами кредитним договором, предметом якого була іноземна валюта – долари США. Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті регулюється Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Цей закон установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. Норми цього закону, спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, носять імперативний характер, вони вкрай обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків. Статтею 16 Декрету встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання. Згідно з ч. 1 ст. 16 Декрету незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне за собою адміністративну відповідальність (ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Отже, норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб – забезпечення стабільності української грошової одиниці – гривні. Наявність в правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку – третейськими судами. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A05719BF4C8962A8C2257EF1004BF1A8
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства “Альфа-Банк” про визнання недійсною умови кредитного договору за заявою публічного акціонерного товариства “Альфа-Банк” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року, встановила: У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 листопада 2011 року між нею і публічним акціонерним товариством “Альфа-Банк” (далі – ПАТ “Альфа-Банк”) укладено кредитний договір, і вона отримала споживчий кредит у розмірі 160 000 грн зі сплатою 32% річних строком на 24 місяці. У пункті 6.2 договору сторони домовились внести третейське застереження про те, що розгляд і вирішення спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання цього договору, відбуваються у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації “Всеукраїнський фінансовий союз” (м. Чернігів). Позивачка зазначала, що вказаний пункт договору обмежує її права споживача, порушує принцип рівності сторін за договором, не відповідає вимогам законодавства. ОСОБА_1 зазначала, що пунктом 14 статті 6 Закону України “Про третейські суди” (чинним на час укладення спірного договору) третейським судам заборонено розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 1 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 9 вересня 2014 року, позов задоволено; постановлено визнати недійсним з моменту укладення пункт 6.2 кредитного договору, укладеного 15 листопада 2011 року між ПАТ “Альфа-Банк” і ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року касаційну скаргу ПАТ “Альфа-Банк” відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ “Альфа-Банк” просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 14 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди”, пункту 22 статті 1 та статей 4 – 15 Закону України “Про захист прав споживачів”. На підтвердження своїх доводів ПАТ “Альфа-Банк” наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року, від 12 вересня 2012 року, від 12 грудня 2012 року, від 1 жовтня 2014 року, а також рішення цього ж суду від 18 липня 2012 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” справа розглядається в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ “Альфа-Банк”, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява ПАТ “Альфа-Банк” задоволенню не підлягає з таких підстав. Згідно зі статтею 355 ЦПК України (в редакції від 3 серпня 2010 року) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Судами під час розгляду справи встановлено, що 15 листопада 2011 року між ОСОБА_1 і ПАТ “Альфа-Банк” було укладено кредитний договір, згідно якого позичальник отримав споживчий кредит у розмірі 160 000 грн зі сплатою 32% річних строком на 24 місяці. Пунктом 6.2 кредитного договору передбачено, що судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони в зв’язку з цим договором, розгляд і вирішення всіх спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання договору відбуваються у постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації “Всеукраїнський фінансовий союз” (м. Чернігів) відповідно до його Регламенту. Розгляд їх спору у третейському суді буде проходити виключно на підставі наданих сторонами письмових матеріалів, без проведення усного слухання і виклику сторін. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій зазначали, що Законом України “Про внесення змін до статті 6 Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VI “Про третейські суди” щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам”, який набрав чинності 12 березня 2011 року, частину першу статті 6 зазначеного Закону доповнено пунктом 14 про те, що третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Однак у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2012 року та від 1 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 14 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 5 Закону України “Про третейські суди” передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Згідно з частиною першою статті 12 Закону України “Про третейські суди” третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Статтею 6 Закону України “Про третейські суди” визначено категорії справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонений третейськими судами. Законом України “Про внесення змін до статті 6 Закону України “Про третейські суди” щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам” частину першу статті 6 Закону України “Про третейські суди” доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Отже на час укладання кредитного договору (15 листопада 2011 року) Закон України “Про третейські суди” містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що третейське застереження в кредитному договорі від 15 листопада 2011 року між ОСОБА_1 і ПАТ “Альфа-Банк” було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди”, і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним. Саме з таких міркувань виходив й суд касаційної інстанції, залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення. Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства “Альфа-Банк” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-64цс15 Законом України “Про внесення змін до статті 6 Закону України “Про третейські суди” щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам” частину першу статті 6 Закону України “Про третейські суди” доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. На час укладання кредитного договору (15 листопада 2011 року) Закон України “Про третейські суди” містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що третейське застереження в кредитному договорі від 15 листопада 2011 року між фізичною особою (споживачем) і банком було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди”, і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/83DD21ED543170A3C2257E4C002041C2
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2014 року у справі № 910/8043/14 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Аркона" про скасування рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 15 березня 2011 року у третейській справі № 189/11 за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до товариства з обмеженою відповідальністю "Аркона" про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л и: У квітні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю "Аркона" (далі – ТОВ "Аркона") звернулося до господарського суду міста Києва із заявою про скасування рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків (далі – третейський суд) від 15 березня 2011 року у третейській справі № 189/11, яким частково задоволено позов публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі – ПАТ "Укрсоцбанк") і стягнуто з ТОВ "Аркона" заборгованість за договором кредиту від 18 жовтня 2006 року № 355-24/2-042 (далі – кредитний договір) у розмірі 351 422,57 грн. Заяву обґрунтовано тим, що рішення третейським судом прийнято за відсутності представників ТОВ "Аркона", яке не було належним чином повідомлено про розгляд справи, а склад третейського суду, яким прийнято спірне рішення, не відповідав вимогам закону. Ухвалою господарського суду міста Києва від 19 червня 2014 року заяву ТОВ "Аркона" задоволено. Рішення третейського суду від 15 березня 2011 року у третейській справі № 189/11 скасовано. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 серпня 2014 року ухвалу господарського суду міста Києва від 19 червня 2014 року скасовано. У задоволенні заяви ТОВ "Аркона" відмовлено. Вищий господарський суд України постановою від 15 жовтня 2014 року скасував постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 серпня 2014 року, а ухвалу господарського суду міста Києва від 19 червня 2014 року залишив в силі. Вищий господарський суд України погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення заяви щодо скасування рішення третейського суду про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що формування складу третейського суду для розгляду позову ПАТ "Укрсоцбанк" відбулося з порушенням закріпленого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року права на суд, встановлений законом, а ТОВ "Аркона" було позбавлено можливості реалізувати свої права як учасника третейського спору, в тому числі щодо заявлення відводу призначеному судді. Разом із тим Вищий господарський суд України зазначив, що незважаючи на погоджене сторонами у пункті 6.2 кредитного договору третейське застереження, спір, який виник між сторонами після укладення третейської угоди, з урахуванням приписів статей 2, 5 Закону України "Про третейські суди" не може бути переданий на вирішення третейського суду, оскільки на час укладення угоди про передачу спору на вирішення третейського суду між сторонами не існувало ніякого спору. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2014 року ПАТ "Укрсоцбанк", посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 2, 5, 20 Закону України "Про третейські суди", внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах при вирішенні аналогічних судових справ, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2014 року та прийняти нове рішення, яким постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 серпня 2014 року залишити в силі. На обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ПАТ "Укрсоцбанк" долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України 25 лютого 2014 року у справі № 910/17346/13, від 13 серпня 2014 року у справі № 910/21032/13, від 19 квітня 2011 року у справі № 14/479-32/450, від 13 липня 2011 року у справі № 34/444, від 13 листопада 2012 року у справі № 17/5026/848/2012, від 10 грудня 2013 року у справі № 910/5419/13, від 6 серпня 2013 року у справі № 910/21 та копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2013 року та від 26 грудня 2012 року. Допускаючи ухвалою від 16 лютого 2015 року справу № 910/8043/14 до провадження Верховного Суду України для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2014 року, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, про що свідчать надані заявником копії постанов Вищого господарського суду України від 19 квітня 2011 року у справі № 14/479-32/450, від 13 листопада 2012 року у справі № 17/5026/848/2012 та від 10 грудня 2013 року у справі № 910/5419/13. У зазначених постановах від 19 квітня 2011 року у справі № 14/479-32/450, від 13 листопада 2012 року у справі № 17/5026/848/2012 та від 10 грудня 2013 року у справі № 910/5419/13 Вищий господарський суд України, вирішуючи спори у подібних правовідносинах, дійшов протилежних правових висновків стосовно того, що третейська угода, погоджена у кредитних договорах, відповідає приписам статей 2, 5 Закону України "Про третейські суди", оскільки предметом третейської угоди може бути не лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, а будь-які спори, які виникатимуть між сторонами кредитного договору в майбутньому та передбачені третейською угодою. Разом з тим висновки Вищого господарського суду України, викладені у постанові від 15 жовтня 2014 року у справі № 910/8043/43, не суперечать висновкам цього ж суду, зазначеним у постановах від 25 лютого 2014 року у справі № 910/17346/13, від 13 серпня 2014 року у справі № 910/21032/13, від 13 липня 2011 року у справі № 34/444 та висновкам Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наведеним в ухвалах від 15 травня 2014 року та від 26 грудня 2012 року, яких суди касаційної інстанції дійшли з урахуванням встановлених судами обставин справ, не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Таким чином, наведене вище свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 2, 5 Закону України "Про третейські суди", а предметом перегляду є постанова Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2014 року в частині його висновків, що обов’язковою передумовою укладення третейської угоди є існування спору. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. У справі, що розглядається, судами встановлено, що пунктом 6.2 кредитного договору від 18 жовтня 2006 року № 355-24/2-042, укладеного між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (14 червня 2010 року назву змінено на ПАТ "Укрсоцбанк") (кредитор) і ТОВ "Аркона" (позичальник), було погоджено, що у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів сторони, керуючись статтею 5 Закону України "Про третейські суди", домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем третейського суду, що знаходиться за адресою: вул. Марини Раскової, 15, м. Київ. У випадку неможливості розгляду спору зазначеним третейським суддею спір розглядається третейськими суддями Мороз Оленою Анатоліївною або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості, наведеному у цьому пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий названими у цьому пункті суддями, суддя призначається головою третейського суду відповідно до чинного Регламенту третейського суду. Судді Ярошовець В.М., Мороз О.А. та Білоконь Ю.М. після звернення у 2011 році ПАТ "Укрсоцбанк" до третейського суду із позовом про стягнення з ТОВ "Аркона" заборгованості за кредитним договором заявили самовідвід. Беручи до уваги заявлені самовідводи, голова третейського суду, керуючись Регламентом, призначив розглядати справу суддю Стеценка В.П., який 15 березня 2011 року ухвалив оспорюване рішення у третейській справі № 189/11. Згідно зі статтею 5 Закону України "Про третейські суди" юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Статтею 2 цього Закону визначено, що третейська угода – це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. Статтею 12 зазначеного Закону встановлено, що третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Третейська угода укладається в письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що предметом третейської угоди може бути не лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, а й будь-які спори, які виникатимуть між сторонами договору в майбутньому та передбачені третейською угодою. Як встановлено господарськими судами, у справі, що розглядається, третейську угоду було погоджено між позивачем та відповідачем у вигляді третейського застереження на стадії укладення господарського договору, включено до умов цього договору застереження про розгляд спору, який може виникнути в подальшому під час дії договору в третейському суді (пункт 6.2.). Таким чином, третейське застереження, передбачене пунктом 6.2 договору кредиту, відповідає приписам статей 2, 5, 12 Закону України "Про третейські суди" і не суперечить вимогам цивільного законодавства щодо форми та змісту. Висновок Вищого господарського суду України, що предметом третейської угоди може бути лише спір, який існує на момент укладення такої угоди, є помилковим. Але неправильне застосування Вищим господарським судом України норм статей 2, 5 Закону України "Про третейські суди" не призвело до постановлення незаконного судового рішення, оскільки рішення третейського суду від 15 березня 2011 року скасовано судом і з інших підстав, зокрема, з підстави невідповідності вимогам закону складу третейського суду, яким прийнято рішення. З огляду на викладене заява ПАТ "Укрсоцбанк" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2014 року не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII та статтями 11116, 11123, 11124, 11126 Господарського процесуального кодексу України в редакції, що діяла до набрання чинності цим Законом, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Відмовити у задоволенні заяви публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2014 року у справі № 910/8043/14. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко Л.І. Григор'єва Л.І. Охрімчук В.С. Гуль О.І. Потильчак В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець Ю.Л. Сенін Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко П.І. Колесник І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5EADD5380C0D6CD2C2257E2D001D94F7
  18. Державний герб України "04" грудня 2014 р. Справа № 642/8993/14-ц 2/642/2001/14 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 грудня 2014 року Ленінський районний суд м. Харкова в складі: головуючого судді Проценко Л.Г. при секретарі Сухорукові І.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Благовєщенського відділення Харківської обласної філії ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання третейського застереження недійсним, - ВСТАНОВИВ : Позивач звернувся до суду із позовом про визнання третейського застереження недійсним, в якому зазначив, що 17 липня 2008р. уклав з відповідачем кредитний договір №831/3/27/31/8-224, за яким отримав кредит у сумі 70 000 доларів США. Пунктом 6.2 кредитного договору встановлювалося, що спори між сторонами розглядатимуться одноособово третейськими суддями Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків. Договір та третейське застереження в ньому були підписані за довіреністю зі сторони банку начальником Благовєщенського відділення ХОФ АКБ «Укрсоцбанк» Куц Т.М., в якої не було повноважень на підписання третейських угод (третейського застереження). В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, та пояснив, що окремих угод не укладалось, начальник відділення банку не мала повноважень на підписання третейського застереження, оскільки довіреність була надана на виконання певних дій, а тому таке застереження повинно бути визнане недійсним. Позивач є необізнаною особою і після укладення договору про надання юридичної допомоги та відповідної консультації дізнався про порушене право, а тому строки позовної давнини не пропущені. Представник відповідача проти задоволення позову заперечувала, підтвердила відповідність довіреності виданої начальнику Благовєщенського відділення ХОФ АКБ «Укрсоцбанк» Куц Т.М. та зазначила, що у начальника відділення були всі повноваження в тому числі і на підписання договору з третейськими застереженнями. Позивач був ознайомлений з договором та надав свою згоду на його підписання. Кредитний договір є дійсним та триваючим. АКБ соціального розвитку «УкрСоцбанк» в подальшому перереєстровано в ПАТ «Укрсоцбанк», який є його правонаступником. Також вважала, що позивачем пропущено строки позовної давнини. Суд, вислухавши думку представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини і відповідні їм правовідносини. 17.07.2008р. між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «УкрСоцбанк» з однієї сторони та ОСОБА_1, з іншої сторони, було укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 831/3/27/31/8-224. В пункті 6.2. вищевказаного договору зазначено наступне: «у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, Сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою 02002, м. Київ, вул. М. Раскової, б. 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Мороз Оленою Анатоліївною або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості, вказаному у пункті. У разі якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків у відповідності до чинного Регламенту постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків». Відповідно до статті 12 Закону України «Про третейські суди», третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі. Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. Договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 831/3/27/31/8-224 від 17.07.2008р., укладений між АКБ «УкрСоцбанк» та ОСОБА_1, у який було включено третейську угоду від імені АКБ «УкрСоцбанк» було підписано начальником Благовєщенського відділення ХОФ АКБ «УкрСоцбанк» Куц Т.М., яка діла на підставі Довіреності № 4550 від 18.12.2007р., посвідченою приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 Зі змісту зазначеної довіреності випливає, що вона видана лише для підписання кредитних договорів, в тому числі договорів про надання кредитних ліній (невідновлювальної, відновлювальної, мультивалютної відновлювальної), договору кредиту за овердрафтом, як класичним так і за технологією кредитної лінії, тощо. Так, в пункті 3 довіреності значиться: «Повноваження, визначені п.п.1.-3. цієї довіреності, можуть бути здійснені лише на підставі та на умовах рішень про проведення (видачу, зміну істотних умов) кредитних операцій з клієнтами, прийнятих фахівцем відповідного структурного підрозділу або відповідним комітетом». Такий зміст довіреності, визначає повноваження представника як суто фінансові, з питань укладання кредитних угод та супутніх йому договорів, та не містить в своєму тексті окремих положень про надання права АКБ «Укрсоцбанк» Куц В.М. укладати третейські угоди чи застереження. (а.с. 23-24) 22 листопада 2011р. відповідач ОСОБА_1 уклав договір про надання правової допомоги з адвокатом ОСОБА_6, який 29.11.2014р. надав йому консультативний висновок в якому окрім іншого зазначив про відсутність повноважень у представника банку на укладання третейського застереження в договорі кредиту. (а.с. 55-57) Матеріали справи свідчать про те, що договір, в зміст якого було включено і третейське застереження, зі сторони АКБ «УкрСоцбанк» було підписано представником Куц Т.М. Між тим, в матеріалах справи відсутні докази того, що представник Куц Т.М. був уповноважений на укладання від імені АКБ «УкрСоцбанк» третейських угод, у зв'язку з чим суд вважає недоведеним те, що при укладанні третейської угоди з позивачем від імені АКБ «УкрСоцбанк», представник Куц Т.М. мав повноваження на вчинення таких дій з укладання третейської угоди, тобто, діяв уповноважено. У ст. 5 Закону України «Про третейські суди» зазначено, що юридичні або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виник з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону. З аналізу зазначеного положення Закону випливає, що спочатку повинен виникнути спір про право цивільне або господарське, а потім вже сторони складають третейську угоду про передачу конкретного спору на розгляд третейському суду. Діюче законодавство не передбачає (і не передбачало на момент ухвалення спірного договору) права осіб укладати третейську угоду про передачу на вирішення третейському суду невизначеної або необмеженої кількості спорів, які можуть виникнути між сторонами у майбутньому. Такі домовленості звужують право осіб на судовий захист тільки в третейському суді, що суперечить вимогам ст.55 Конституції України та ст.3 ЦПК України. У ст.2 Закону України «Про третейські суди» визначений термін «третейська угода» як угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. З цього також можна зробити висновок щодо часових меж - спір вже існує, а також щодо суті спору - він вже конкретно визначений, і за обоюдною згодою сторін включається в третейську угоду. Як зазначалось вище, згідно до ч.1 ст.12 Закону України «Про третейські суди», третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Однак на порушення вказаних норм, оскаржувана третейська угода (у вигляді третейського застереження) укладена одночасно із укладенням договору кредиту - в його тексті, тобто коли спору між сторонами не існувало. Згідно приписів ч.1,2 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Відповідно до ст. 92 ЦК України, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Приписами ст.215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Посилання представника відповідача на сплив строків позовної давності на оскарження дійсності третейської угоди є безпідставними, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 отримав письмову консультацію про можливість оскарження третейської угоди 30 листопада 2011 року. Згідно ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Окрім того, на цей час правовідносини між позивачем та відповідачем за кредитним договором є діючими. Таким чином, строк позовної давності ОСОБА_1 не пропущено. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовна заява підлягає задоволенню, а оскаржувана третейська угода (у вигляді третейського застереження у договорі) визнанню недійсною. Аналогічна правова позиція була викладена у Постанові Верховного Суду України від 30.05.2011р. по справі № 6-13цс11. Оскільки позивач не ставить вимоги та не наполягає на відшкодуванні з відповідача сплаченого ним судового збору у розмірі 243 грн. 60 коп. суд такі витрати не стягує. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2,5,12 Закону України «Про третейські суди», ст. 92, 203, 215, 246 ЦК України, ст.ст. 10, 57, 60, 88, 209, 212 - 215,294, 296 ЦПК України, суд, - ВИРІШИВ: Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Благовєщенського відділення Харківської обласної філії ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання третейського застереження недійсним - задовольнити. Визнати недійсною третейську угоду, що міститься в пункті 6.2. Договору кредиту № 831/3/27/31/8-224 від 17.07.2008р., укладеному між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Харківської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Суддя Л.Г. Проценко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41811915
  19. Державний герб України Справа № 646/9660/13-ц № производства 2/646/152/2014 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.04.2014 року Червонозаводський районний суд міста Харкова у складі: головуючого - судді Журавель В.А. при секретарі - Бікасовій О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк» в особі Комунального відділення Харківської обласної філії про визнання недійсної третейської угоди в договорі в с т а н о в и в : Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду, посилаючись на те, що 02 жовтня 2007 року між ним та АКБ соціального розвитку «УкрСоцбанк» було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 860/13-27/18/3/7-170. Пунктом 6.2. договору передбачено, що у разі неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони домовилися, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем В.М. Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться у м. Києві по вул. М.Раскової № 15. Тобто у кредитний договір включено третейську угоду, але представник АКБ «УкрСоцбанк» ОСОБА_4 не була уповноважена на укладання від імені банку третейських угод. Крім того, спочатку повинен виникнути спір про цивільне або господарське право, а потім сторони можуть скласти третейську угоду про передачу конкретного спору на розгляд третейського суду. Діючим законодавством не передбачено укладання третейської угоди невизначеної або необмеженої кількості спорів, які можуть виникнути між сторонами в майбутньому, оскільки це звужує право особи на судовий захист. Тому позивач просив визнати недійсною третейську угоду, що міститься в пункті 6.2 договору про надання відновлювальної кредитної лінії від 02 жовтня 2007 року, укладеного між сторонами, та стягнути з відповідача судовий збір. 17 жовтня 2013 року позивач уточнив позовну заяву та зазначив, що при укладанні кредитного договору відповідачем було запропоновано позивачу для підписання виключно розроблену ним типову форму кредитного договору, зміст якого позивач не мав можливості змінювати. Тобто умова кредитного договору, яка містила третейське застереження, а саме п. 6.2, була обов'язковою для позивача на час укладення кредитного договору, і позивач не мав реальної можливості внести свої пропозиції щодо зміни умов кредитного договору. Крім того, відповідачем в кредитному договорі було вказано про конкретний третейський суд - Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків, відповідно регламент цього третейського суду повинен бути невід'ємної частиною третейської угоди, що міститься в п. 6.2 ст. 6 кредитного договору, але такий документ не надавався позивачу разом із кредитним договором, що виключає можливість позивача ознайомитися з його змістом та умовами розгляду справи у третейському суді. Тому позивач вважає, що умова кредитного договору, що міститься в п. 6.2 ст. 6 кредитного договору, є несправедливою по відношенню до позивача, як споживача банківських послуг. Також позивач зазначив, що третейське застереження не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди», оскільки регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не розглядався, як невід'ємна частина угоди; у третейській угоді не визначений предмет спору, з якого сторони можуть звернутися з позовом до третейського суду; у третейській угоді не вказані сторони та їх місце знаходження; у третейській угоді не зазначено дату та місце укладення третейського застереження, або посилання на умови кредитного договору, які містять відповідні відомості. Зазначення відповідачем у типовій формі кредитного договору конкретного третейського суду та конкретного судді позбавило позивача права на вибір третейського судді та третейського суду, що, за думкою позивача, є порушенням положень ст. 14 Закону України «Про третейські суди», згідно якої сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. Крім того, Асоціація українських банків є засновником постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, і відповідач був членом цієї Асоціації на момент підписання кредитного договору, тому відповідач з самого початку перебував у набагато більш вигідному становищі ніж позивач, що свідчить про порушення принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Тому позивач просив визнати недійсною третейську угоду, що міститься в п. 6.2 ст. 6 кредитного договору, укладеного між сторонами. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 повністю підтримав заявлені позовні вимоги, надав судові аналогічні пояснення. Представники відповідача ПАТ «УкрСоцбанк» Волобуєва О.В. та Сербінов О.В. проти задоволення позову заперечували, оскільки при укладання кредитного договору сторони скористувалися своїм правом та відповідно до ст. 5 Закону України «Про третейські суди» уклали угоду про передачу спору між ними на розгляд третейського суду, тобто сторони дійшли згоди у разі неможливості вирішення спорів шляхом переговорів передати його на розгляд саме Третейського суду при Асоціації українських банків. Віднесення сторонами на розгляд третейського суду спорів стосовно укладання та виконання кредитного договору не суперечить нормам чинного законодавства, тому така категорія спорів не входить до переліку справ, які не підлягають розгляду третейськими судами. Вважають, що третейська угода має відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. Тому просили у задоволенні позову відмовити. Суд, вислухавши пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, вважає позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Як встановлено у судовому засіданні 02 жовтня 2007 року між АКБ «УкрСоцбанк», правонаступником якого є відповідач, та ОСОБА_1 було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії №860/13-27/18/3/7-170 / а. с. 5-8/. Відповідно до п. 1.2. кредит за вказаним кредитним договором надано на поточні потреби, відповідно зазначений кредитний договір є договором про надання споживчого кредиту. Пунктом 6.2. ст. 6 договору передбачено, що у разі неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про Третейські суди» домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем В.М. Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться у м. Києві по вул. М.Раскової № 15, а у разі неможливості третейським суддею Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. Згідно ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Відповідно до ч. 1, 2, п. 10 ч. З ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Так, при укладанні договору про надання відновлювальної кредитної лінії №860/13-27/18/3/7-170 від 02.10.2007 року банком було запропоновано позивачу для підписання розроблену ним типову форму кредитного договору, зміст якого позивач не мав можливості змінювати. Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Тому умова кредитного договору, яка містила третейське застереження, а саме п. 6.2 ст. 6 кредитного договору, була обов'язковою для позивача на час укладання кредитного договору і позивач не мав можливості внести свої пропозиції щодо зміни умов кредитного договору. Згідно ч. 2 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. Відповідачем указано у кредитному договорі конкретний постійно діючий третейський суд - Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків, тому регламент цього третейського суду повинен бути невід'ємної частиною третейської угоди, що міститься в п. 6.2 ст. 6 кредитного договору. Але регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не був невід'ємною частиною кредитного договору та не надавався позивачу разом із договором, що позбавило позивача можливості ознайомитися з його змістом та умовами розгляду справи у третейському суді. Таким чином, відсутність у позивача можливості ознайомитись зі змістом певних умов кредитного договору ставить його у невигідне становище порівняно з відповідачем, оскільки в порушенням вимог п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» він був позбавлений права на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди», третейська угода - це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. При цьому обов'язковою умовою правомірності третейського розгляду є належність форми і змісту третейської угоди та наявність у ній всіх істотних умов. Згідно ч. ч. 1, 2, 5 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. При вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. Однак при укладанні кредитного договору регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не розглядався, як невід'ємна частина угоди; у третейській угоді не визначений предмет спору, з якого сторони можуть звернутися з позовом до третейського суду; у третейській угоді не вказані сторони та їх місце знаходження; у третейській угоді не зазначено дату та місце укладення третейського застереження, або посилання на умови кредитного договору, які містять відповідні відомості. Частиною ч. 7 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» встановлено, що у разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Відповідно до ч. 1 ст. З ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно ст. 5 Закону «Про третейські суди» спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Частиною 1 ст. 27 ЦК України передбачено, що правочин, що обмежує можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Стаття 55 Конституції України передбачає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Таким чином, судом встановлено, що третейське застереження, зазначене в п. 6.2 ст. 6 кредитного договору, порушує права позивача, оскільки позбавляє його права на незалежний та безсторонній судовий захист, право вибору суду щодо підсудності справи. Згідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У зв»язку із чим суд приходить до висновку про визнання недійсною третейської угоди, що міститься в п. 6.2. ст. 6 договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 860/13-27/18/3/7-170 від 02 жовтня 2007 року, укладеного між ПАТ «УкрСоцбанк» та ОСОБА_1 При цьому суд не приймає до уваги посилання представника позивача на те, що представник АКБ «УкрСоцбанк» ОСОБА_4 не мала права на укладання кредитного договору з позивачем, оскільки ОСОБА_1 не надано судові доказів, що вказана особа не була уповноважена на укладання від імені банку третейських угод. Також суд зазначає про відсутність підстав для застосування позовної давності, заявленої представником відповідача, оскільки п.7.3 кредитного договору передбачено, що він діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань. До теперішнього часу ОСОБА_1 умови кредитного договору не виконанні, тому строк дії договору не закінчився. На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 3, 10, 60, 212, 214-215 ЦПК України, ст. 55 Конституції України, 27, 203, 215, 228, 634, 1054 ЦК України, Законом України "Про захист прав споживачів", Законом України «Про третейські суди», В И Р І Ш И В : Позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати недійсною третейську угоду, що міститься в пункті 6.2 договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 860/13-27/18/3/7-170 від 02 жовтня 2007 року, укладеному між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк» в особі Комунального відділення Харківської обласної філії на користь ОСОБА_1 витрат про сплаті судового збору в розмірі 114 грн. 14 коп. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Харківської області через районний суд протягом 10 днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги. Суддя В.А.Журавель http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38214031
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 січня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., – розглянувши у відкритому спільному судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 6 серпня 2014 року в справі № 910/2184/14 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма «Вассма» (далі – ТОВ НВФ «Вассма») про часткове скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 березня 2013 року у третейській справі № 419/12 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Вассма» (далі – ТОВ «ТД «Вассма»), ОСОБА_1, ТОВ НВФ «Вассма» про стягнення суми, встановили: До Верховного Суду України звернулося ПАТ «Укрсоцбанк» із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 6 серпня 2014 року в справі № 910/2184/14. Заяву мотивовано тим, що суд касаційної інстанції у цій справі, залишаючи в силі ухвалу господарського суду міста Києва від 20 березня 2014 року про задоволення заяви ТОВ НВФ «Вассма» про часткове скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 березня 2013 року у третейській справі № 419/12, застосувавши до спірних правовідносин положення частин 1, 4 статті 599 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), погодився з висновком суду першої інстанцій, що дію третейського застереження, обумовленого договором поруки, припинено, як і договір поруки, оскільки кредитор (банк) не пред’явив вимог до поручителя про сплату боргу упродовж 6 місяців із дня настання строку погашення заборгованості відповідно до частини 4 статті 559 ЦК України. В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, ПАТ «Укрсоцбанк» надано копії постанов Вищого господарського суду України у справах № 65/220, № 27/79, № 30/156 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах № 6-3343св11, № 6-17677ск13, № 6-19467св13, № 6-1781св14, № 6-1649св14, № 6-49238св12. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ НВФ «Вассма» та ПАТ «Укрсоцбанк», перевіривши наведені заявником обставини, судові палати Верховного Суду України вважають, що заява не підлягає задоволенню з нижченаведених підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Проаналізувавши зміст наданих постанов та ухвал, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень частин 1, 4 статті 599 ЦК України, статті 1225 ГПК України, частини 3 статті 51 Закону України «Про третейські суди». Однак поза увагою Вищого господарського суду України залишилася та обставина, що у постанові від 6 серпня 2014 року у справі № 910/2184/14 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 березня 2013 року у третейській справі № 419/12, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 1225 ГПК України. Разом із тим судові рішення, на які посилається заявник як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, прийнято залежно від встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи та мотивовано відсутністю в частині 3 статті 51 Закону України «Про третейські суди», положення якої кореспондуються з положеннями статті 1225 ГПК України, такої підстави для скасування рішення третейського суду як припинення поруки згідно частини 4 статті 559 ЦК України, що не підтверджує доводів заявника про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Згідно з частиною 1 статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Зважаючи на те, що неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права не підтвердилося, заява ПАТ «Укрсоцбанк» не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/42AEC5725E174CFDC2257DE000307F1D
  21. Державний герб України Справа № 2604/19543/12 Ухвала іменем України "22" жовтня 2012 р. Дніпровський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді: Антипової Л.О. при секретарі: Філімоновій Ю.О. розглянувши у судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного комерційного банку соціального розвитку «УкрСоцбанк» про скасування рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 17.05.2012 року, суд - ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 17 травня 2012 р. у справі №161/12 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ТОВ «Мегалит», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення боргу за Договором банківського рахунку № 091/1014-СД від 01.10.2007 р. та Додатковою угодою №091/17-8 про надання овердрафту від 26.03.2008 р. Свою вимогу мотивує тим, що пункт 3.2 договору банківського рахунку №091/1014-СД від 26 березня 2008 всупереч вимог ст. 12 Закону України «Про третейські суди» не містить предмету спору у третейському застереженні, відповідно, рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, склад суду не відповідав вимогам закону та регламенту третейського суду, третейський суд розглянув справу за відсутності заявника та договір поруки на час розгляду справи третейським судом був припиненим на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України. В судове засідання представник позивача надав заяву, в якій підтримує позовні вимоги в повному обсязі та просить розглядати справу у його відсутність. Представник ПАТ «Укрсоцбанк»в судове засідання надав заяву про розгляд справи у його відсутність та просив відмовити в задоволенні позову з підстав, викладених в запереченнях проти позову. Дослідивши матеріали справи та зібрані по справі докази суд приходить до наступного. В судовому засіданні встановлено, що 26.03.2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мегалит»від 26 березня 2008 укладено додаткову угоду №091/17-8 про надання овердрафту до договору банківського рахунку №091/1014-СД від 01.10.2007 р. з лімітом у загальній сумі 44 000 грн. зі сплатою процентів за користування коштами від 13% до 20%, в залежності від строку користування коштами та з кінцевим терміном повернення овердрафту не пізніше 25.03.2009 р. В якості забезпечення виконання зобов'язань за додатковою угодою №091/17-8 між ОСОБА_1, ТОВ «Мегалит»та АКБ «Укрсоцбанк»26.03.2008 р. був укладений договір поруки № 2, за яким ОСОБА_1 несе солідарну відповідальність за неналежне виконання ТОВ «Мегалит»умов додаткової угоди №091/17-8. Як передбачено статтею 5 «Врегулювання можливих спорів»Договору поруки, всі спори та непорозуміння, які можуть виникнути між сторонами у зв'язку з укладенням та виконанням положень цього Договору вирішуються шляхом переговорів між Сторонами. У випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Мороз Оленою Анатоліївною Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. М. Раскової, 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості, вказаному у даному пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного Регламенту Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. З матеріалів справи вбачається, що Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк»змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», яке є правонаступником усіх прав та обов'язків Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк». Рішенням Постійно діючого третейського суду від 17 травня 2012 р. були задоволені позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк»та стягнуто як із солідарних боржників ТОВ «Мегалит», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 68 569, 99 грн. заборгованості та 1085,70 грн. судових витрат. Рішення третейського суду може бути оскаржено стороною у випадках, передбачених ЗУ «Про третейськи суди», до компетентного суду, відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Відповідно до ч.ч. 3,4,5 ст. 389-4 ЦПК України при розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду. Суд не обмежений доводами заяви про скасування рішення третейського суду, якщо під час розгляду справи буде встановлено підстави для скасування рішення третейського суду, визначені ст. 389-5 цього Кодексу. Справа розглядається судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з особливостями, встановленими цією главою. Законом України «Про третейські суди» та ст. 389-5 ЦПК України, положеннями Цивільного процесуального Кодексу України передбачено вичерпний перелік підстав для скасування рішення третейського суду, а саме: 1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16 - 19 цього Закону; 5) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі. Як на одну з підстав для скасування рішення третейського суду заявник посилається на те, що третейським судом було прийнято рішення у спорі, який не передбачений третейською угодою, оскільки не містить предмету спору всупереч вимог ст. 12 Закону України «Про третейські суди», та наполягає на тому, що склад суду за обставин відсутності спору, не відповідає вимогам ЗУ «Про третейські суди»та Регламенту Третейського суду при АУБ. Статтею 12 Закону України "Про третейські суди» встановлені види і форми третейської угоди, зокрема передбачено, що третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Законом України від 05.03.2009 року було доповнено ст. 12 Закону України «Про третейські суди» частиною наступного змісту: третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. З матеріалів справи вбачається, що Додаткова угода №091/17-8 про надання овердрафту від 26.03.2008 р. за Договором банківського рахунку № 091/1014-СД від 01.10.2007 р. та Договір поруки № 2 від 26.03.2008 р. укладений між АКБ «УкрСоцбанк», ТОВ «Мегаліт» та ОСОБА_1, які містили третейське застереження, були укладені до набрання чинності Законом України «Про третейські суди» від 05.03.2009 року, яким було доповнено ст. 12 Закону. Закон зворотньої сили не має, отже, суд не може взятии до уваги твердження заявника щодо невідповідності складу суду ЗУ «Про третейські суди»та прийняття третейським судом рішення у спорі, який не передбачений третейською угодою. Твердження заявника, що третейський суд прийняв рішення за його відсутністю, таким чином вирішив питання про права і обов'язки особи, які не брали участь у справі, теж не можуть бути взяті судом до уваги, адже згідно ст.60 Регламенту третейського суду при АУБ, якщо сторону було повідомлено про судове засідання належним чином, але сторона не з'явилась на засідання, суд може слухати справу за її відсутністю. Також заявник вважає, що договір поруки є припиненим в зв'язку з тим, що відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України ПАТ «Укрсоцбанк»повинен був пред'явити до нього вимогу протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Так як згідно п.1.4 Кредитного договору та п.2.1.1 Договору поруки основне зобов'язання з погашення кредитної заборгованості повинно бути виконано до 25.03.2009 р., то строк пред'явлення вимоги до Поручителя (відповідно до ч.4 ст. 559 ЦКУ) скінчився через шість місяців від 25.03.2009 р., тобто 25. 09.2009 р. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання Як вбачається за матеріалів справи, ПАТ «Укрсоцбанк», у зв'язку з невиконанням ТОВ «Мегалит» своїх зобов'язань по овердрафту, та у відповідності договору поруки №2, направив на адресу Заявника вимогу про дострокову сплату заборгованості за вих. № 02.2./165 від 20.01.2009 р. Таким чином, у відповідності ч.4 ст. 559 ЦК України, ПАТ «Укрсоцбанк», у разі не виконання поручителем своїх обов'язків за договором поруки, мав у шестимісячний термін після надання вимоги про дострокове виконання зобов'язань, звернутись у компетентний суд з позовом до поручителя про стягнення заборгованості. У відповідності ч. 4 ст. 559 ЦК України, цей термін скінчився через шість місяців після подання вимого про дострокове виконання зобов'язань, а саме 21.07.2009 р. Таким чином, на момент винесення рішення Третейським судом рішення по справі №161/12 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк»до ТОВ «Мегалит», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення боргу за Договором банківського рахунку № 091/1014-СД від 01.10.2007 р. та Додатковою угодою №091/17-8 про надання овердрафту від 26.03.2008 р. договір поруки № 2 від 26.03.2008 р., з огляду на вимоги ч. 4 ст. 559 ЦК України, був припинений з 21.07.2009 р. Керуючись ст.ст. 2, 5, 12, 14, 16, 17, 39, 51 Закону України «Про третейські суди», ст.ст. 389-4, 389-5, 389-6 ЦПК України, ч. 4 ст. 559 Цивільного кодексу України суд, - УХВАЛИВ: Заяву ОСОБА_1 до Акціонерного комерційного банку соціального розвитку «УкрСоцбанк» про скасування рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 17.05.2012 року - задовольнити частково. Скасувати рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 17 травня 2012 року по справі № 161/12 за позовом за позовом ПАТ «Укрсоцбанк»до ТОВ «Мегалит», ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення боргу за Договором банківського рахунку № 091/1014-СД від 01.10.2007 р. та Додатковою угодою №091/17-8 про надання овердрафту від 26.03.2008 р. у частині стягнення заборгованості з ОСОБА_1. В іншій частині позовних вимог - відмовити. Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подання до Апеляційного суду м. Києва, протягом п'яти днів з дня її проголошення. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27306595
  22. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "30" липня 2013 р. Справа№ 911/1183/13 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Дідиченко М.А. суддів: Пономаренка Є.Ю. Руденко М.А. при секретарі Кобець М.О. за участю представників: від позивача: Старжинська Т.Ю. - представник за довіреністю від 25.01.2013 року; від відповідача: Вакуленко О.М. - представник за довіреністю від 14.11.2012 року; від третіх осіб: 1) не з'явились; 2) не з'явились, розглянувши у відкритому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2013 року у справі № 911/1183/13 (суддя Заєць Д.Г.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Тілігул» до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» Треті особи: 1) Приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Тетяна Анатоліївна 2) Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрпромресурс-Арті» про визнання недійсним іпотечного договору та зобов'язання вчинити дії ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю «Тілігул» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним іпотечного договору від 12.11.2007 року та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що укладений між позивачем та відповідачем договір іпотеки №09/І-124 від 12.11.2007 року суперечить вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому, відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України має бути визнаний недійсним у судовому порядку. Внаслідок визнання недійсним оскаржуваного іпотечного договору позивач просить суд зняти заборону відчуження, скасувати запис про обтяження вказаних нежилих приміщень та вилучити відповідний запис з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Враховуючи, що на підставі іпотечного договору від 10 листопада 2009 року до Державного реєстру іпотек був внесений запис про обтяження вказаних нежилих приміщень, позивач, також, просить суд скасувати вказаний запис у Державному реєстрі іпотек. Рішенням Господарського суду Київської області від 12.06.2013 року у справі № 911/1183/13 (суддя Заєць Д.Г.) позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним іпотечний договір, укладений 12.11.2007 року між Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Тілігул», який посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т.А. 12.11.2007 року за реєстраційним № 6558, із змінами та доповненнями, внесеними договором №1 про внесення змін та доповнень до іпотечного договору від 29.12.2009 року за реєстраційним № 4323 та договором № 2 від 23.05.2011 року про внесення змін та доповнень до іпотечного договору за реєстраційним № 1779. Знято заборону відчуження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо відчуження нежитлових будівель літера "А", "Б", "В", "Г", площею 2522,00 м2, які знаходяться в м. Біла Церква по вулиці Храпачанська під №70 та належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Тілігул», що був внесений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т.А. до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на підставі іпотечного договору, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Тілігул» та 12.11.2007 року посвідчено приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т.А. за реєстраційним № 6558. Вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про заборону відчуження нежитлових будівель літера "А", "Б", "В", "Г", площею 2522,00 м2, які знаходяться в м. Біла Церква по вулиці Храпачанська під №70 та належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Тілігул», що був внесений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т.А. до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на підставі Іпотечного договору, який 12.11.2007 року було укладено між Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Тілігул» та 12.11.2007 року посвідчено приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т.А. за реєстраційним № 6558. Скасувано запис в Державному реєстрі іпотек про обтяження нежитлових будівель літера "А", "Б", "В", "Г", площею 2522,00 м2, які знаходяться в м. Біла Церква по вулиці Храпачанська під №70 та належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Тілігул», що 12.11.2007 року був внесений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т.А. до Державного реєстру іпотек на підставі іпотечного договору, який 12.11.2007 року було укладено між Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Тілігул» та 12.11.2007 року посвідчено приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т.А. за реєстраційним №6558. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду у даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно не припинив провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК України. Крім того, апелянт зазначає, що предмет іпотеки був повернутий до стану зазначеного у правовстановлюючих документах, а отже на момент укладення іпотечного договору предмет іпотеки існував у вигляді, що відповідає його опису у правовстановлюючих документах. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2013 року прийнято апеляційну скаргу до провадження колегією суддів у складі: Дідиченко М.А. (головуюча), Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А. та призначено до розгляду на 30.07.2013 року. Представник відповідача у судовому засіданні 30.07.2013 року підтримав апеляційну скаргу та просив суд її задовольнити. Представник позивача у судовому засіданні 16.07.2013 року заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив суд рішення суду першої інстанції залишити без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст.101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Як вбачається із матеріалів справи, 12.11.2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрпромресурс-Арті» (надалі - позичальник) та Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» (надалі - кредитор, відповідач) укладено договір відновлювальної кредитної лінії №06-10/363, за умовами якого, кредитор надав позичальнику грошові кошти на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання в розмірі 3990000,00 грн. під 15,25 % річних, з кінцевим терміном погашення 11 листопада 2011 року на поповнення обігових коштів (далі - кредитний договір). Договором про внесення змін та доповнень до кредитного договору від 23.05.2011 року встановлено новий кінцевий термін повернення кредитної заборгованості, а саме до 10.05.2014 року. В якості забезпечення виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрпромресурс-Арті» зобов'язань перед відповідачем за договором відновлювальної кредитної лінії №06-10/363 від 12 листопада 2007 року, між позивачем (за договором - іпотекодавець) та відповідачем (за договором - іпотекодержатель) 12 листопада 2007 року укладено іпотечний договір за №09/І-124 (далі - іпотечний договір). Відповідно до пункту 1.1 іпотечного договору в якості забезпечення виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрпромресурс-Арті» його зобов'язань перед іпотекодержателем за договором відновлювальної кредитної лінії №06-10/363, що укладений між іпотекодержателем та позичальником 12 листопада 2007 року, а також, виконання іпотекодавцем його зобов'язань перед іпотекодержателем за цим договором, іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю наступне нерухоме майно, а саме: нежитлові будівлі, загальною площею 2522,00 м2 - приміщення адмінбудівлі під літерою "А", загальною площею 577,6 м2, приміщення цеху металообробки під літерою "Б", загальною площею 900,00 м2, приміщення цеху деревообробки під літерою "В", загальною площею 898,0 м2, приміщення пилорами під літерою "Г", загальною площею 146,4 м2, розташованого за адресою: Київська область, м. Біла Церква, вул. Храпачанська, буд. 70 (далі - предмет іпотеки). Згідно пункту 1.2 договору заставна вартість предмету іпотеки, за згодою сторін, становить 6 138 537,00 грн. Пунктом 1.3 іпотечного договору передбачено, що земельна ділянка, на якій знаходиться предмет іпотеки, вказаний у п. 1.1 цього договору, знаходиться у користуванні іпотекодавця, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею, серії І-КВ №002075, виданого Білоцерківською районною радою народних депутатів 30 березня 2001 року та зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №198. Відповідно до пункту 1.7.9 іпотечного договору, предмет іпотеки належить позивачу на праві приватної власності на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, видане 10 грудня 1997 року приватним нотаріусом Білоцерківського нотаріального округу Київської області Панкратьєвою Є.В., зареєстрованого в реєстрі за №11650. Право власності на предмет іпотеки зареєстровано Білоцерківським МБТІ 15 грудня 1997 року та записано в реєстрову книгу №9 за реєстровим №622. Звертаючись до суду першої інстанції, позивач зазначив, що у зв'язку із світовою економічною кризою, позичальник не мав змоги належним чином здійснювати погашення кредиту, а тому звернувся листом № 33 від 21.01.2013 року до ТОВ «Тілігул» з проханням пошуку потенційних покупців на предмет іпотеки та здійснення експертної оцінки для подальшої її реалізації і погашення боргу. 13.02.2013 року позивач звернувся до ТОВ «Експертно-правове підприємство «Укрспецексперт» з клопотанням щодо проведення оцінки заставного майна для з'ясування дійсної ринкової вартості предмета іпотеки. У відповідь на зазначений лист експерт про неможливість проведення оцінки предмета іпотеки, оскільки в іпотечному договорі зазначено, що нежитлове приміщення під літ. «Г» становить 146, 4 кв.м, натомість фактично враховуючи добудову до будівлі під літ. «Г» вона становить 231, 8 кв.м. Водночас, площа, яка перевищує розмір, переданий в іпотеку, не може бути виділений окремо, оскільки зазначене приміщення є добудовою. Беручи до уваги викладене, позивач звернувся до суду першої інстанції про визнання договору іпотеки від 12.11.2007 року недійсним, оскілтьки зважаючи на те, що приміщення площею 85, 4 кв.м. під літ. «Г» хоч і не знаходяться в іпотеці у відповідача, позивач не може ним розпоряджатися, зокрема реалізувати його у зв'язку із тим, що воно є неподільним із частиною приміщення площею 146, 4 кв.м., яке знаходиться в іпотеці. Так, як вірно встановлено судом першої інстанції, 16.09.2004 року між ТОВ «Тілігул» та ТОВ «Управління проектно-виробничих робіт» укладено договір про розроблення робочого проекту про переобладнання нежитлової будівлі під дільницю по розфасуванню круп для каш швидкого приготування по вул. Храпачанській № 70 в м. Біла Церква, за умовами якого, генпроектувальник розробив проектування та переобладнання нежитлової будівлі під дільницю по розфасуванню круп для каш швидкого приготування. 20.12.2004 року відділом містобудування, архітектури та ЖКГ Білоцерківської Районної державної адміністрації ТОВ «Тілігул» надано дозвіл на виконання будівельних робіт за №14/04 з переобладнання нежитлової будівлі під дільницю по розфасуванню круп для каш швидкого приготування. 20.01.2005 року наказом за №7 Білоцерківської районної державної адміністрації затверджено акт державної технічної комісії по прийняттю в експлуатацію закінченої переобладнанням «Дільниці по розфасуванню круп для каш швидкого приготування», площею забудови 224,3 м2, кошторисна вартість 11378,03 грн.. Таким чином, судом встановлено, що під час реконструкції було змінено площу будівлі за літ. «Г» шляхом добудови загальною площею 85,4 кв.м., внаслідок чого площа забудови склала 231,8 кв.м. Крім того, судом встановлено, що на момент укладення спірного договору Комунальним підприємством «Білоцерківське МБТІ» було видано свідоцтво про право власності від 08.09.2005 року та витяг про реєстрацію права власності на частину нежитлової будівлі під літ. «Г», площею 85,4 кв.м., за реєстраційним №11999531 від 08.09.2005 року, номер запису 174 в книзі №2, Товариству з обмеженою відповідальністю «Тілігул» за адресою: Київська обл., м. Біла Церква, вул. Храпачанська, буд. 70. Отже, на момент укладання іпотечного договору за позивачем було зареєстровано право власності на нежитлові будівлі літ. «А» площею 577, 6 кв.м., «Б» площею 900, 0 кв.м., літ. «В» площею 898, 0 кв.м. та літ. «Г» площею 146, 4 кв.м., які розташовані за адресою м. Біла Церква, вул. Храпачанська, 70 та на частину нежитлової будівлі літ. «Г» площею 85, 4 кв. м., розташованою за адресою м. Біла Церква, вул. Храпачанська, 70, яка не може бути відокремленою від частини будівлі під літ. «Г» площею 146, 4 кв.м. До того ж, з матеріалів справи вбачається, що станом на 12.03.2013 року нежитлова будівля під літ. «Г» зареєстрована за позивачем вже загальною площею 231, 8 кв.м. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення. Так, відповідно, пунктом 1.1 спірного іпотечного договору встановлено, що за цим договором іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю наступне нерухоме майно - нежитлові будівлі, загальною площею 2 522, 00 кв.м., а саме: приміщення адмінбудівлі під літерою «А», загальною площею 577,6 кв.м., приміщення цеху металообробки під літерою «Б», загальною площею 900,00 кв.м., приміщення цеху деревообробки під літерою «В», загальною площею 898,0 кв.м., приміщення пилорами під літерою «Г», загальною площею 146,4 кв.м., розташованого за адресою: Київська область, м. Біла Церква, вул. Храпачанська, буд. 70. Однак, як вже зазначалось вище, станом на день укладання іпотечного договору приміщення під літ. «Г» загальною площею 146,4 кв.м. не існувало, натомість, станом на день укладання спірного договору позивачу належало приміщення під літ. «Г», загальною площею 231,8 кв.м., яке розташоване за адресою Київська область, м. Біла Церква, вул. Храпачанська, буд. 70, що і мало б бути предметом іпотеки. Відповідно до п. 2 ст. 18 Закону України «Про іпотеку» у разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду. Отже, зі змісту п. 1.1 спірного договору іпотеки вбачається, що в ньому відсутній опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, а саме: дані про дійсну площу та інформацію про введення в експлуатацію нежитлового приміщення літ. «Г», розташованого за адресою: Київська обл., м. Біла Церква, вул. Храпачанська, буд. 70. Крім того, як зазначалося раніше, пунктом 1.3 договору встановлено, що земельна ділянка, на якій знаходиться предмет іпотеки, вказаний у п. 1.1 цього договору, знаходиться у користуванні іпотекодавця, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею, серії І-КВ №002075, виданого Білоцерківською районною радою народних депутатів 30 березня 2001 року та зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №198. Проте, матеріали справи №911/1183/13 містять інші відомості відносно земельної ділянки, на якій знаходиться предмет іпотеки. Зокрема, в матеріалах справи наявний договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 19 листопада 2004 року, з якого вбачається, що земельна ділянка, яка знаходиться на території Терезинської селищної ради, Білоцерківського району, Київської області за адресою: м. Біла Церква, вул. Храпачанська, 70, загальною площею 1,8079 га належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Тілігул» на праві власності. До того ж, належність земельної ділянки на праві власності, яка розташована за адресою: м. Біла Церква, вул. Храпачанська, 70, Товариству з обмеженою відповідальністю «Тілігул» підтверджується державними актами на право власності на земельну ділянку від 14.09.2010 року. Таким чином, не зважаючи на те, що станом на момент укладення спірного договору позивач не зареєстрував право власності на земельну ділянку, остання вже була передана йому на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 19.11.2004 року, і вказана обставина повинна була бути зазначена в договорі іпотеки, оскільки тягне за собою наслідок передбачений ч. 4 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» Так, відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладання спірного договору), якщо будівля (споруда), що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована. Якщо ця земельна ділянка належить іншій особі та була передана іпотекодавцю в оренду (користування), після звернення стягнення на будівлі (споруди) їх новий власник набуває права і обов'язки, які мав іпотекодавець за правочином, яким встановлено умови оренди цієї земельної ділянки (користування нею). Таким чином, суд приходить до висновку, що в порушення умов Закону України «Про іпотеку», спірний договір іпотеки від 12.11.2007 року не містить усіх істотних умов, що вимагаються Законом України «Про іпотеку», зокрема опису предмета іпотеки, достатнього для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, також, в договорі відсутні умови передачі в іпотеку земельної ділянки, належної позивачу на праві власності. Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відтак, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Як вже зазначалось судом, оскаржуваний договір іпотеки від 12.11.2007 року не містить усіх істотних умов договору, та не відповідає вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому, суд першої інстанції обґрунтовано визнав недійсним іпотечний договір, укладений 12.11.2007 року між Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Тілігул», посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т.А. 12.11.2007 року за реєстраційним №6558, із змінами та доповненнями, внесеними договором №1 про внесення змін та доповнень до іпотечного договору від 29.12.2009 року за реєстраційним №4323 та договором №2 від 23.05.2011 року про внесення змін та доповнень до іпотечного договору. Також, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив вимоги в частині зняття заборони відчуження в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про заборону відчуження предмету іпотеки, вилучення з державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про заборону відчуження предметів іпотеки та скасування запису в державному реєстрі іпотек про обтяження предмету іпотеки враховуючи наступне. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. Частиною 3 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Відповідно до пункту 2.6 порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом міністерства юстиції України 12 грудня 2011 року за №3502/5 для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав заявник подає рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили, та копії документів, визначених у пункті 2.3 цього розділу. 12.11.2007 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області внесено до реєстру заборон запис за № 6559 про заборону відчуження предмета іпотеки наступного змісту: «нежитлові будівлі літера «А», «Б», «В», «Г», площею 2522,00 кв.м., які знаходяться за адресою: Київська область, місто Біла Церква, вулиця Храпачанська, будинок 70». Отже, підставою для внесення зазначеного запису №6559 до єдиного реєстру заборон був оскаржуваний іпотечний договір. Частиною 1 ст. 216 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Таким чином, наслідком визнання іпотечного договору недійсним є скасування заборони відчуження предмета іпотеки і вилучення відповідного запису з єдиного реєстру іпотек. Крім того, під час судового розгляду справи відповідачем було подано заяву про застосування строку позовної давності. Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Як зазначалося раніше, позивач дізнався про порушення свого права в лютому 2013 року, коли експерт повідомив йому, що частина нежитлового приміщення під літ. «Г» площею 85,4 кв.м., яка не перебуває в іпотеці у відповідача, не може бути відділена від предмету іпотеки, а отже позивач не може вільно розпоряджатися нею. В той же час, позивач звернувся до суду з даним позовом 04.04.2013 року. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не пропущено строк позовної давності, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Крім того, відповідачем подано клопотання про застосування наслідків недійсності правочину. Відповідно до ч. 5 ст. 1057-1 Цивільного кодексу України визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Згідно ч. 1 ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Частиною 2 ст. 5 Цивільного кодексу України передбачено, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Статтю 1057-1 Цивільного кодексу України доповнено до Цивільного кодексу України на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань» від 2 жовтня 2012 року за №5405-VI. У пункті 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 27 грудня 2012 року за №01-06/1941/2012 «Про Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань» Вищий господарський суд України зазначив, що дія Закону поширюється на кредитні договори та договори застави, укладені після набрання ним чинності. Оскільки, спірний договір іпотеки укладено 12 листопада 2007 року, а Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань» набрав чинності 4 листопада 2012 року, крім пункту 6 розділу I, який набирає чинності 19 січня 2013 року, тому місцевий суд прийшов до правильного висновку, що клопотання відповідача про застосування наслідків недійсності правочину задоволенню не підлягає. Також, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для припинення провадження у даній справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК України. Так, статтею 5 спірного договору передбачено, що у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошевцем Василем Миколайовичем постійно діючого Третейського суду при асоціації українських банків. Положеннями ст. 5 Закону України «Про третейські суди» встановлено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про третейські суди» третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. Отже, передумовою укладення третейської угоди та однією з підстав звернення до третейського суду є наявність спору. Аналогічна позиція викладена в ухвалі Верховного Суду України від 9 грудня 2009 року за №6-20669св07. Водночас, судом встановлено, що між сторонами не існувало спору на момент укладання угоди. Таким чином, підстави для припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК України відсутні. За таких обставин висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2013 року у справі № 911/1183/13 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається. Згідно із ст. 49 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника. Керуючись ст.ст. 33, 34, 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2013 року залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду Київської області від 12.06.2013 року у справі № 911/1183/13 - без змін. 3. Матеріали справи № 911/1183/13 повернути до Господарського суду Київської області. Постанова може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України. Головуючий суддя Дідиченко М.А. Судді Пономаренко Є.Ю. Руденко М.А. http://reyestr.court.gov.ua/Review/32718428
  23. Державний герб України Справа № 1522/4030/12 Провадження № 2/522/1132/13 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2013 року Приморський районний суд м. Одеси в складі: головуючого-судді Чернявської Л.М., при секретарі Лещенко О.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про захист прав споживача, визнання третейської угоди недійсною, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Одеської філії ПАТ «Укрсоцбанк», в якому просить суд визнати недійсною третейську угоду, викладену у вигляді третейського застереження у Договорі про надання відновлювальної кредитної лінії. В обґрунтування зазначеної вимоги позивач вказує, що 16.08.2007 р. між ним та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк») був укладений Договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157. В пункті 6.2 ст. 6 Договору міститься третейське застереження, яке не відповідає вимогам законодавства та порушує його права. 29 травня 2013 року від позивача надійшла заява, в якій він просив замінити первісного відповідача ПАТ «Укрсоцбанк» в особі Одеської обласної філії ПАТ «Укрсоцбанк» належним відповідачем ПАТ «Укрсоцбанк», у зв'язку з чим ухвалою суду було замінено первісного відповідача на ПАТ «Укрсоцбанк». Сторони в судове засідання не з'явились, про день, місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином. 29 травня 2013 року представник позивача звернувся до суду з заявою про розгляд справи за його відсутності. Представник відповідача про причини неявки суд не повідомив. Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 16 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», був укладений договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157 (далі Договір), згідно умов якого банк зобов'язався надати ОСОБА_1 кредит окремими частинами в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 68 000 доларів США до 15.08.2022 р. зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 13.35 % річних. Відповідно до п. 1.2 Договору кредит надавався позичальнику на споживчі потреби. Згідно п. п. 22, 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. У відповідності до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Як вбачається з рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 1-26/2011 в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року N 1023-XII з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Враховуючи зазначене, дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між позивачем та відповідачем, як під час укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання. Відповідно до ч. 1, 2, п. 10 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Як зазначено відповідачем у своїх запереченнях, на момент укладення Договору з ОСОБА_1 існувала типова форма кредитного Договору, яка була розроблена ПАТ «Укрсоцбанк». Як вбачається з правової позиції Конституційного Суду України, яка була викладена у рішенні від 10 листопада 2011 року у справі № 1-26/2011, кредитний договір який має вид формуляру та іншу стандартну форму є договором приєднання (ч. 1 ст. 634 ЦК України). Суд критично ставиться до тверджень відповідача, що позивач мав реальну можливість змінити умови договору, шляхом складання протоколу розбіжностей та остаточного погодження запропонованих умов у головному офісі ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки, як зазначалося вище, відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договір приєднання, яким є договір, укладений між позивачем та відповідачем, виключає таку можливість. За вказаних обставин, суд доходить до висновку, що умова Договору, яка містила третейське застереження (п. 6.2 ст. 6) була обов'язковою для позивача на час укладення Договору, і позивач не мав реальної можливості внести свої пропозиції щодо зміни умов Договору. В п. 6.2 ст. 6 Договору міститься третейське застереження, наступного змісту: «У випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, Сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Білоконем Юрієм Миколайовичем Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової, 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем або Мороз Оленою Анатоліївною у порядку черговості, вказаному у даному пункті. У разі якщо спір не може бути розглянутий вищезазначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного регламенту Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків». Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про третейські суди», якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. Як вбачається, з тексту Договору регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не був невід'ємною частиною Договору та не надавався позивачу разом із Договором, що в свою чергу виключало можливість останнього ознайомитися з його змістом та умовами розгляду справи у третейському суді. Згідно ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. За вказаних обставин, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача щодо захисту його прав, як споживача, оскільки положення п. 6.2 ст. 6 Договору є несправедливими. Крім того, суд погоджується з доводами позивача, що третейське застереження наведене у п. 6.2 ст. 6 Договору не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди» третейська угода - це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. Обов'язковою умовою правомірності третейського розгляду є належність форми і змісту третейської угоди та наявність у ній всіх істотних умов. Згідно ч. ч. 1, 2, 5 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. При вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. З тексту третейського угоди (застереження) видно, що регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не розглядався, як невід'ємна частина угоди, також не визначений предмет спору, з якого сторони можуть звернутися з позовом до третейського суду, не вказані сторони та їх місце знаходження, не зазначено дату та місце укладення третейського застереження, або посилання на умови Договору, які містять відповідні відомості. Варіант третейського застереження, рекомендований Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків, який міститься в матеріалах справи, також підтверджує невідповідність третейського застереження наведеного у Договорі вимогам ст. 12 Закону України «Про третейські суди». У відповідності до ч. 7 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» у разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Крім того, зазначення у типовій формі Договору (договору приєднання) конкретного третейського суду та суддів, також позбавило права позивача на вибір третейського судді та третейського суду, що є порушенням положень статті 14 Закону України «Про третейські суди», якою передбачено, що сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За вказаних обставин, а також враховуючи те, що Асоціація українських банків являється засновником постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, членом якої на момент підписання Договору також був ПАТ «Укрсоцбанк», відповідач з самого початку перебував у більш вигідному становищі ніж позивач, що в свою чергу свідчить про порушення принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У відповідності до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. У відповідності до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Рішенням Конституційного Суду України № 1-3/2008 від 10.01.2008 року було визначено, що третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин є видом недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Як вбачається із узагальнення Практики застосування судами Закону України «Про третейські суди» Верховного Суду України від 11 лютого 2009 року третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати вимогам встановленим цивільним законодавством. Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Третейське застереження, зазначене у Договорі, порушує права позивача, оскільки позбавляє його права на судовий захист, право вибору суду щодо підсудності справи, право на звільнення від сплати державного мита передбаченого ст. 22 Закону України «Про захист прав споживача» тощо. У відповідності до 27 ЦК України правочин, що обмежує можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, невідповідність третейської угоди у вигляді третейського застереження у Договорі вимогам цивільного законодавства, є підставою вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі ст. 228 ЦПК України, згідно якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина. Згідно ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що права позивача порушені і підлягають захисту шляхом визнання недійсною третейської угоди (застереження), що наведене у п. 6.2 ст. 6 Договору. Щодо посилань відповідача про порушення позивачем строку позовної давності для звернення до суду, суд вважає їх такими, що не заслуговують на увагу. Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦПК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Але відповідач у своїх запереченнях не заявив вимогу про застосування строку позовної давності. Крім того, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зі змісту частини 1 статті 261 ЦК України вбачається, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. В пункті 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 зазначено, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня коли особа довідалася про порушення свого права. Враховуючи зазначене, строк позовної давності слід відраховувати не з моменту підписання Договору, а з моменту коли ОСОБА_1 стало відомо про порушення його прав. Суд погоджується з доводами позивача про те, що про порушення його прав йому стало відомо після отримання в січні 2011 року з Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків ухвали від 29 грудня 2010 року про відкриття провадження у справі № 1978/10 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу, у зв'язку з чим він мав усвідомити про неможливість захисту своїх прав у суді загальної юрисдикції відповідно до визначених процесуальним законодавством України правил підсудності та розгляду справ. За вказаних обставин, доводи відповідача щодо звернення позивача до суду після спливу строку позовної давності не приймаються до уваги. Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, з відповідача на підставі ч. 3 ст. 88 ЦПК України підлягає стягненню на користь держави судовий збір у сумі 114 грн. 70 коп. Керуючись ст. ст. 3, 60, 88, 212, 214, 215 ЦПК України, ст. ст. 8, 55, 124, 126, 129 Конституцій України ст. ст. 27, 203, 215, 217, 256, 257, 261, 267 ЦК України, ст. ст. 1, 11, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 1, 5, 12, 14 Закону України «Про третейські суди», суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про захист прав споживача, визнання третейської угоди недійсної задовольнити у повному обсязі. Визнати недійсною третейську угоду, викладену у вигляді третейського застереження у п. 6.2. ст. 6 Договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157, укладеного 16 серпня 2007 р. між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк». Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (код ЄДРПОУ 00039019, м. Київ, вул. Ковпака, 29) на користь держави судовий збір у сумі 114 (сто сім) 70 копійок. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області, через Приморський районний суд міста Одеси, шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Приморського районного суду міста Одеси Л .М. Чернявська 14.06.2013 http://reyestr.court.gov.ua/Review/31879637
  24. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 910/26189 15.07.13 р. За позовом Публічного акціонерного товариства «Ерде Банк» до Приватного акціонерного товариства «Медичний центр «Добробут» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Супермаркет вантажної автотехніки «АВТЕК» про стягнення 31 305 579,71 грн. Головуючий суддя Бойко Р.В. Судді: Самсін Р.І. Любченко М.О. Представники сторін: від позивача: Саєнко В.В., Курений О.В. від відповідача:Тригуб О.Ю. від третьої особи: Лілова І.Є. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Публічне акціонерне товариство «Ерде Банк» звернулось до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Приватного акціонерного товариства «Медичний центр «Добробут» 30 285 585,04 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач неналежним чином виконує взяті на себе грошові зобов'язання за кредитним договором № 92-КЛ від 29.12.2010 р. щодо повернення суми кредиту у розмірі 30 273 178,00 грн. За прострочення виконання грошового зобов'язання з повернення кредиту позивач просить стягнути з відповідача пеню за період з 26.12.2012 р. по 26.12.2012 р. Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.01.2013 р. порушено провадження у справі №910/26189 та призначено розгляд справи на 17.01.2013 р. В судовому засіданні 17.01.2013 р. оголошувалась перерва до 14.02.2013 р. В судовому засіданні 14.02.2013 р. від відповідача надійшло клопотання про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України. Розглянувши клопотання відповідача, суд не вбачає підстав для його задоволення. В судових засіданнях 14.02.2013 р. та 28.02.2013 р. оголошувалась перерва до, 28.02.2013 р. та 07.03.2013 р. відповідно. Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 07.03.2013 р. у зв'язку із перебуванням судді Бойка Р.В. у відпустці справу №910/26189 передано для розгляду судді Джарти В.В. Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.03.2013 р. справу №910/26189 прийнято до провадження суддею Джарти В.В. та розгляд справи відкладено до 21.03.2013 р. Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 11.03.2013 р. справу №910/26189 передано на розгляд судді Бойко Р.В. у зв'язку із його поверненням з відпустки. Ухвалою господарського суду міста Києва від 11.03.2013 р. справу №910/26189 прийнято до провадження суддею Бойко Р.В. 11.03.2013 р. до господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про залучення до участі у справі Фонд гарантування вкладів фізичних осіб третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача. У відповідності до ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. З огляду на те, що позивачем не наведено обставин, які б свідчили, що рішення у даній справі може вплинути на права або обов'язки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо однієї із сторін, в задоволенні клопотання позивача суд відмовляє. В судовому засіданні 11.03.2013 р. оголошено перерву до 21.03.2013 р. 20.03.2013 р. до господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог, в якій останній просить суд стягнути з відповідача заборгованість з повернення основної суми кредиту у розмірі 30 273 178,00 грн., пеню за період з 26.12.2012 р. по 18.03.2013 р. у розмірі 1 032 401,71 грн., а також штраф у розмірі 1 790 000,00 грн. Заяву позивача про збільшення позовних вимог прийнято судом до розгляду в частині вимог про стягнення з відповідача заборгованості з повернення основної суми кредиту у розмірі 30 273 178,00 грн. та пені за період з 26.12.2012 р. по 18.03.2013 р. у розмірі 1 032 401,71 грн. 21.03.2013 р. від відповідача надійшло клопотання про припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмету спору. Клопотання обгрунтоване тим, що внаслідок укладення між відповідачем та ТОВ «Супермаркет вантажної автотехніки «АВТЕК» договору відсутплення права вимоги, а тому, за твердженням відповідача має місце припинення зобов'язання внаслідок поєднання кредитора та боржника в одній особі. Розглянувши клопотання відповідача про припинення провадження у справі, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення. В судовому засіданні 21.03.2013 р. оголошувалась перерва до 04.04.2013 р. Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2013 р. за клопотанням відповідача залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю «Супермаркет вантажної автотехніки «АВТЕК» третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача та відкладено розгляд справи на 13.05.2013 р. Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2013 р. вирішено розгляд справи здійснювати колегіально у складі трьох суддів. Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 04.04.2013 р. для здійснення колегіального розгляду справи визначено наступних суддів: Бойко Р.В. (головуючий), Самсін Р.І., Любченко М.О. Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2013 р. колегією суддів у складі: Бойко Р.В. (головуючий), Самсін Р.І., Любченко М.О. прийнято справу № 910/26189 до провадження. В судовому засіданні 13.05.2013 р. оголошувалась перерва до 22.05.2013 р. Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 22.05.2013 р. у зв'язку з великою завантаженістю судді Самсіна Р.І. справу № 910/26189 передано на розгляд колегії суддів у складі: Бойко Р.В. (головуючий), Босий В.П., Любченко М.О. Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.05.2013 р. колегією суддів у складі: Бойко Р.В. (головуючий), Босий В.П., Любченко М.О. прийнято справу № 910/26189 до провадження. Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.05.2013 р. у справі № 910/26189 з метою забезпечення позову накладено арешт на грошові кошти Приватного акціонерного товариства «Медичний центр «Добробут», які обліковуються на відкритих ним рахунках у банківських установах, у межах суми у розмірі 31 305 579,71 грн. В судовому засіданні 22.05.2013 р. оголошувалась перерва до 05.06.2013 р. Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 05.06.2013 р. справу №910/26189 передано на розгляд колегії суддів у складі: Бойко Р.В. (головуючий), Самсін Р.І., Любченко М.О. Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.06.2013 р. справу №910/26189 прийнято до провадження колегією суддів у складі: Бойко Р.В. (головуючий), Самсін Р.І., Любченко М.О. 05.06.2013 р. від відповідача надійшло клопотання, в якому останній просить суд змінити заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 22.05.2013 р., та замість накладення арешту на грошові кошти накласти арешт на майно товариства. Однак, суд відзначає, що предметом спору у даній справі є саме стягнення грошових коштів, а доказів того, що вартість наявного на праві власності відповідачу майна не є меншою за заявлену до стягнення суму заборгованості матеріали справи не містять. Відтак, у суду відсутні підстави вважати, що накладення арешту на майно відповідача зможе забезпечити реальне виконання рішення в разі задоволення позовних вимог. Враховуючи викладене, в задоволенні клопотання відповідача суд відмовляє. 01.07.2013 р. до господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про призначення у справі судової товарознавчої експертизи. В судовому засіданні 01.07.2013 р. оголошувалась перерва до 15.07.2013 р. Представники позивача в судове засідання з'явились, подали клопотання про відкладення розгляду справи мотивоване необхідністю вивчення питання доцільності проведення експертизи. Враховуючи, що з часу подання відповідачем клопотання про призначення у справі експертизи та до наступного судового засідання минуло два тижні, позивач мав достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи та підготовки власної позиції щодо заявленого відповідачем клопотання. За таких обставин, клопотання позивача про відкладення розгляду справи судом відхиляється. Представник відповідача в судове засідання, призначене на 15.07.2013 р., з'явився, підтримав заявлене клопотання про зупинення провадження у справі. Клопотання мотивоване необхідністю встановлення дійсної ринкової вартості предмета договору іпотеки, яким забезпечено виконання відповідачем зобов'язання за спірним кредитним договором. З огляду на те, що предметом позовних вимог у даній справі є стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, а не звернення стягнення на предмет іпотеки, клопотання відповідача про призначення експертизи судом відхиляється. В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення. У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України. Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, - ВСТАНОВИВ: 29.12.2010 р. між Публічним акціонерним товариством «Ерде Банк» (надалі - «Банк») та Приватним акціонерним товариством «Медичний центр «Добробут» (надалі - «Позичальник») було укладено «Договір зростання» Кредитний договір № 92-КЛ (надалі - «Кредитний договір»), за змістом якого кредитодавець надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти (кредит) на умовах, визначених цим договором та додатковими договорами/угодами до нього, що складають невід'ємну частину договору. В подальшому додатковими угодами від 30.09.2011 р., 08.12.2011 р., 28.12.2011 р., 04.01.2012 р., 27.06.2012 р., 23.08.2012 р. та 12.10.2012 р. до Кредитного договору вносились зміни. Відповідно до п.п. 1.1.1 Кредитного договору (в редакції додаткової угоди від 04.01.2012 р. до «Договору зростання» Кредитного договору № 92-КЛ від 29.12.2010 р.) кредит надається у формі поновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування в сумі 35 800 000,00 грн. Підпунктом 1.1.2 Кредитного договору (в редакції додаткової угоди від 12.10.2012 р. до «Договору зростання» Кредитного договору № 92-КЛ від 29.12.2010 р.) встановлено, що термін остаточного повернення кредиту - 30.10.2013 р. включно. Процентна ставка за користування кредитом 17 процентів річних (п.п. 1.1.3 Кредитного договору). У відповідності до п. 2.1 Кредитного договору кредитодавець відкриває позичковий рахунок № 2062.6.03431.001, на якому буде враховуватись кредит, наданий за цим договором, погашення кредиту, а також дострокове погашення кредиту, якщо таке буде. Такий позичковий рахунок є для позичальника обов'язковим для обліку руху сум, які позичальник повинен повернути кредитодавцю. Пунктом 2.3. Кредитного договору передбачено, що позичальник здійснює повернення кредиту у валюті кредиту платіжними дорученнями на відкритий йому позичковий рахунок не пізніше терміну, вказаного в п. 1.1.2 цього договору, та з дотриманням максимального ліміту кредитування, вказаного у п. 1.1.1 цього договору. При цьому, моментом (днем) поверення кредиту/процентів/інших платежів відповідно до цього Договору вважається день зарахування відповідних сум на позичковий та інші рахунки, зазначені в цьому договорі (п. 2.5 Кредитного договору). Крім того, сторони погодили, що за користування кредитом позичальнику нараховуються проценти, порядок нарахування та сплати яких врегульовано п.п. 2.6, 2.7 Кредитного договору. За змістом п.п. 3.3.13 Кредитного договору позичальник зобов'язаний протягом дії цього договору надавати кредитодавцю щоквартально, не пізніше 25 числа першого місяця кварталу, наступного за завітним, належним чином засвідчені (підписом керівника (особи, що виконує обов'язки керівника), головного бухгалтера (за наявності) та відбитком печатки підприємства): бухгалтерський баланс (форма 1); звіт про фінансові результати (форма 2); розшифровку дебіторської та кредиторської заборгованості за встановленою кредитодавцем формою; довідки про рух коштів по всіх рахунках, відкритих в інших банках (надані та засвідчені обслуговуючими банками); довідку про стан виконання зобов'язань по кредитних договорах, укладених з іншими банками. Матеріалами справи підтверджується належне виконання позивачем своїх зобов'язань за Кредитним договором та надання кредиту Приватному акціонерному товариству «Медичний центр «Добробут» на загальну суму 35 800 000,00 грн. 20.12.2012 р. у зв'язку з неналежним виконанням Позичальником умов Кредитного договору, а саме: ненаданням у встановлений Кредитним договором строк передбачених п.п. 3.3.13 документів, позивачем направлено на адресу Позичальника лист № 7498 з вимогою достроково сплатити непогашену суму кредиту у розмірі 30 273 178,00 грн. в строк до 25.12.2012 р. Однак, за твердженням позивача, зазначена вимога задоволена відповідачем не була, у зв'язку з чим позивач змушений був звернутись до суду з позовом про стягнення заборгованості. Отже, спір у справі виник у зв'язку із неналежним, на думку позивача, виконанням позивачем грошового зобов'язання за Кредитним договором по достроковому поверненню кредиту та сплати відсотків, у зв'язку з чим позивач вказує на наявність підстав для стягнення заборгованості в судовому порядку. Із матеріалів справи вбачається, що передумовою виникнення спору є існування Договору, а між сторонами існує в тому числі спір щодо підвідомчості спору про стягнення коштів господарському суду через існування п.7.5 Договору, яким сторони погодили передачу будь-яких спорів на вирішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Захисту прав споживачів фінансових послуг». Вирішуючи наведене питання суд виходить із того, що за змістом статей 1, 8 Конституції України Україна є правова держава. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Гарантуючи судовий захист з боку держави, Основний Закон України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина п'ята статті 55). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина друга статті 22, стаття 64 Конституції України). Одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейського суду (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24.02.2004 р. №3-рп/2004). Відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (стаття 17 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 12 Господарського процесуального кодексу України, стаття 6 Закону). З метою забезпечення реалізації зазначених положень кодексів, керуючись пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України, Верховна Рада України прийняла Закон, який регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні. Законом України №475/97 від 17.07.1997 р. ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (надалі «Конвенція») та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України. Відповідно до ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо визнанням поняття права на суд, встановлений законом, не обов'язково має розумітися як суд класичного виду, інтегрований у стандартну судову систему держави (рішення у справі «Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства» від 28.06.1984 р., рішення у справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства» від 8.07.1986 р., рішення у справі «Регент проти України» від 3.04.2008 р.). Крім того, в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Девір проти Бельгії» від 27.02.1980 р. зазначено, що звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулася за вільним волевиявленням сторін спору (рішення). Таким чином, передача спору на вирішення третейського суду може відповідати поняттю суду, встановленого законом, в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Разом із цим, одним із критеріїв, яким має відповідати суд (в т.ч. третейський) є відповідність його ознакам незалежний та безсторонній - від органів виконавчої влади та сторін процесу. Згідно із п. 7.5 Договору ПАТ «Ерде банк» та ПАТ «Медичний центр «Добробут» встановили, що всі спори та розбіжності підлягають вишенню Постійно діючим третейським судом при Всеукраїнській громадській організації «Захисту прав споживачів фінансових послуг». В той же час, із матеріалів справи (Статут Всеукраїнської громадської організації «Захисту прав споживачів фінансових послуг», протокол загальних зборів №1 від 18.09.2009 р. та наказ від 18.09.2009 р.) вбачається, що Головою громадської організації, при якій створено третейський суд є Демчак Руслан Євгенійович, який також є одним із співзасновників цієї організації. Відповідно до п.п. 1.2 Статуту ПАТ «Медичний центр «Добробут» громадянин Демчак Руслан Євгенійович є власник 1 000 простих іменних акцій вказаного товариства, а згідно виписки про стан власників іменних цінних паперів ПАТ «Ерде банк» №21877 від 18.12.2012 р. Демчак Руслан Євгенійович є власником пакету акцій, що становить 37,6181 % статутного капіталу ПАТ «Ерде банк». Встановлені обставини свідчать про володіння співзасновником та керівником громадської організації при якій створено суд, корпоративними правами потенційної сторони третейського спору, що за об'єктивним підходом виключає безсторонність та незалежність суду від сторін процесу. За наведених обставин, Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Захисту прав споживачів фінансових послуг» не може розглядатися як неупереджений та безсторонній суд, при вирішенні спорів, стороною в яких є ПАТ «Ерде банк», а тому наведена організація не може вирішувати спори та суперечності за Договором, що не було враховано сторонами в п.7.5 Договору. Відповідно до пунктів 1, 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству; виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони. Згідно з вимогами п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України якщо у вирішенні спору буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству, то господарський суд повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині (п. 7 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2003р. щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України» від 14.07.2004 р. №01-8/1270, п. 2 роз'яснення Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12.03.1999 р. №02-5/111, постанови Верховного Суду України від 09.12.2003 р. у справі №32/206 та від 20.01.2004 р. у справі №8/113-2003). Наведене право суду не порушує принципу диспозитивності сторін у господарському процесі, оскільки як виняток передбачено положеннями ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, до того ж наявне клопотання однієї із сторін. Отже, п. 7.5 Договору (третейське застереження) суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, а тому згідно ст.ст. 203, 215, 217 Цивільного кодекс України підлягає визнанню недійсним, а справа - вирішенню господарським судом міста Києва. Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно із п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. В даному випадку спірні правовідносин між сторонами виникли на підставі Кредитного договору, а тому вони підпадають під правове регулювання в т.ч. § 6 Глави 49, Глави 71 Цивільного кодексу України. Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами. Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Згідно із ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Згідно з положеннями ст.ст. 626, 628 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Умовами укладеного між сторонами Кредитного договору (п.п. 3.3.13) встановлено обов'язок Позичальника протягом дії договору надавати кредитодавцю щоквартально, не пізніше 25 числа першого місяця кварталу, наступного за звітним, належним чином засвідчені (підписом керівника (особи, що виконує обов'язки керівника), головного бухгалтера (за наявності) та відбитком печатки підприємства): - бухгалтерський баланс (форма 1); - звіт про фінансові результати (форма 2); - розшифровку дебіторської та кредиторської заборгованості за встановленою кредитодавцем формою; - довідки про рух коштів по всіх рахунках, відкритих в інших банках (надані та засвідчені обслуговуючими банками); - довідку про стан виконання зобов'язань по кредитних договорах, укладених з іншими банками. Статтею ст. 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до п. 4.4 Кредитного договору кредитодавець має право у разі невиконання позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених цим договором, вимагати погашення кредиту, сплати процентів за фактичний час користування кредитом, комісій та штрафних санкцій, інших належних платежів згідно з цим договором, а позичальник зобов'язаний виконати цю вимогу за реквізитами та у день, що вказані кредитодавцем у письмовій вимозі. Тобто, сторонами в силу положень ст. 6, 626 Цивільного кодексу України було погоджено в умовах Кредитного договору право Банку вимагати від Позичальника повернення всієї суми наданого кредиту у випадку невиконання останнім будь-якого із зобов'язань, встановленого Кредитним договором, в тому числі зобов'язання щодо надання передбачених п.п. 3.3.13 Кредитного договору документів. Матеріалами справи підтверджується невиконання Позичальником зобов'язання щодо надання Банку бухгалтерського балансу, звіту про фінансові результати, розшифровку дебіторської та кредиторської заборгованості, довідку про стан виконання зобов'язань по кредитних договорах, укладених з іншими банками, за 3 квартал 2012 року, а тому Банк правомірно скориставшись передбаченим п. 4.4 Кредитного договору правом звернувся до відповідача з листом від 20.12.2012 р. № 7498 з вимогою повернути в строк до 25.12.2012 р. непогашену суму наданого кредиту у розмірі 30 273 178,00 грн. Оскільки у Кредитному договорі (п.п. 4.4) сторонами погоджено, що у разі невиконання позичальником будь-якого встановленого в договорі зобов'язання, вимогу про дострокове погашення кредиту та сплати процентів Позичальник зобов'язаний виконати у день, що вказані кредитодавцем у письмовій вимозі, строк виконання зобов'язання відповідача по сплаті непогашеної суми кредиту є таким, що настав з 25.12.2012 р. Отже, в силу положень ст. 1052 Цивільного кодексу України та п. 4.4. Кредитного договору з вказаної дати у Позичальника виникло зобов'язання по достроковому поверненню на користь Банку суми кредиту у розмірі 30 273 178,00 грн. Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Доказів погашення заявленої до стягнення суми заборгованості відповідачем не надано, а тому суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості з повернення кредиту у розмірі 30 273 178,00 грн. При цьому, суд відзначає, що в матеріалах справи наявні платіжні доручення №№ 6078, 6079, 6080, 6081, 6082, 6083 від 08.01.2013 р. на загальну суму 1 492 992,67 грн., які, за твердженням відповідача, свідчать про часткове погашення відповідачем заборгованості з повернення кредиту. Згідно даних платіжних доручень кошти, спрямовані на погашення кредиту, мали бути перераховані з рахунку відповідача, відкритого в АТ «Ерде Банк». Однак, як свідчать матеріали справи, рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 29.10.2012 р. № 25 розпочато процедуру виведення АТ «Ерде Банк» з ринку та здійснення в ньому тимчасової адміністрації, що враховуючи встановлені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» обмеження, унеможливило перерахування коштів у розмірі 1 492 992,67 грн. на рахунок, призначений для погашення кредиту. Зазначене підтверджується наданими позивачем виписками по рахунку та спростовує твердження відповідача про часткове погашення заборгованості. Крім основного боргу, за прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання з повернення кредиту позивач просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 1 032 401,71 грн., нараховану за період з 26.12.2012 р. по 18.03.2013 р. Судом встановлено, що відповідач у встановлений Договором строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності. Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки. Згідно із положеннями ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидами якої є штраф та пеня. Відповідно до ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. У відповідності до п. 4.2 Договору виконання відповідачем грошового зобов'язання по поверненню кредиту було забезпечено неустойкою у вигляді нарахування пені, розмір якої згідно наданого позивачем розрахунку, який перевірено судом, за період з 26.12.2012 р. по 18.03.2013 р. становить 1 032 401,71 грн. Доводи відповідача стосовно того, що зобов'язання позичальника зі сплати наведеної вище суми заборгованості припинилось у зв'язку з поєднанням боржника та кредитора в одній особі судом відхиляються з огляду на наступне. У відповідності до ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Статтею 606 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Зі змісту ст. 606 Цивільного кодексу випливає, що відповідне зобов'язання припиняється у разі поєднання боржника та кредитора в рамках одного і того ж зобов'язання. За умовами договору відступлення права вимоги від 05.03.2013 р., укладеного між третіми особами та внаслідок укладання якого, за твердженням відповідача, відбулось поєднання боржника та кредитора в одній особі, ТОВ «Супермаркет вантажної техніки «Автек» передає, а ПАТ «Медичний центр «Добробут» набуває право вимоги частини зобов'язання, належного первісному кредитору і стає кредитором за договором строкового банківського вкладу (депозиту) № 19/10-USL від 19.10.2010 р., укладеного між ТОВ «Супермаркет вантажної техніки «Автек» та ПАТ «Ерде Банк». Таким чином, ПАТ «Медичний центр «Добробут» набув статусу кредитора в зобов'язані, що виникає з договору строкового банківського вкладу (депозиту) № 19/10-USL від 19.10.2010 р., тобто в іншому, аніж у зобов'язані за Кредитним договором, що не може кваліфікуватись як поєднання боржника та кредитора в одній особі. В свою чергу, направлення Позичальником на адресу Банку заяви про припинення зобов'язань за своєю правовою природою є дією, спрямованою на зарахування зустрічних однорідних вимог. Згідно зі ст. 602 Цивільного кодексу України не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утримання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 5) в інших випадках, встановлених договором або законом. Зважаючи на те, що станом на час звернення із заявою про припинення зобов'язання, позивач перебував в процесі ліквідаційної процедури (постанова Правління Національного банку України № 4 від 09.01.2013 р.), то до відносин щодо погашення заборгованості застосовуються положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», якими виключається можливість задоволення вимог окремого кредитора позачергово, зокрема шляхом проведення зарахування вимог. З огляду на викладене, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Ерде Банк» підлягають задоволенню в повному обсязі, а з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 31 305 579,71 грн., з яких: 30 273 178,00 грн. заборгованості з повернення кредиту та 1 032 401,71 грн. пені. Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору (в тому числі за розгляд заяви про забезпечення позову) покладаються на відповідача та підлягають стягненню в дохід Державного бюджету України. Крім того, як зазначено в п.п. 3.17.3. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», визнаючи недійсним повністю чи в певній частині пов'язаний з предметом спору договір (пункт 1 статті 83 ГПК) або виходячи у разі необхідності за межі позовних вимог (пункт 2 тієї ж статті), господарський суд за результатами розгляду справи повинен з урахуванням вимог частин першої - четвертої статті 49 названого Кодексу вирішувати питання про стягнення та розподіл відповідних сум судового збору. Таким чином, у зв'язку із застосуванням судом положень п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу, судовий збір в цій частині покладається на сторін в рівних частинах, а тому (враховуючи, що позивач від сплати судового збору звільнений) в дохід державного бюджету з відповідача підлягає стягненню 536,50 грн. судового збору. На підставі викладеного та керуючись статтями 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд - ВИРІШИВ: 1. Визнати недійсним пункт 7.5 статті 7 «Договору зростання» Кредитного договору №92/12-КЛ від 29.12.2010 р., укладеного між Публічним акціонерним товариством «Ерде Банк» та Приватним акціонерним товариством «Медичний центр «Добробут». 2. Позов Публічного акціонерного товариства «Ерде Банк» задовольнити повністю. 3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Медичний центр «Добробут» (04050, м. Київ, вул. Пимоненка, 10, ідентифікаційний код 31629319) на користь Публічного акціонерного товариства «Ерде Банк» (04070, м. Київ, вул. Сагайдачного/Ігорівська, 10/5, літера А, ідентифікаційний код 34817907) заборгованість за «Договором зростання» Кредитним договором № 92/12-КЛ від 29.12.2010 р. у розмірі 30 273 178 (тридцять мільйонів двісті сімдесят три тисячі сто сімдесят вісім) грн. 00 коп. та пеню у розмірі 1 032 401 (один мільйон тридцять дві тисячі чотириста одна) грн. 71 коп. 4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Медичний центр «Добробут» (04050, м. Київ, вул. Пимоненка, 10, ідентифікаційний код 31629319) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 66 526 (шістдесят шість тисяч п'ятсот двадцять шість) грн. 00 коп. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом. Дата підписання повного тексту рішення - 22.07.2013 р. Головуючий суддя Р.В. Бойко Судді: Р.І. Самсін М.О. Любченко http://reyestr.court.gov.ua/Review/32779450
  25. ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2013 року Справа № 5023/6007/12 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого суддів: Демидової А.М., Воліка І.М., Шевчук С.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будсім" на постанову від 05.02.2013 Харківського апеляційного господарського суду у справі № 5023/6007/12 господарського суду Харківської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем'єр плюс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будсім" про стягнення 24469,62 грн. В судове засідання прибули представники сторін: позивача Григор"єв М.Г. (дов. від 01.10.2012 № б/н); відповідачане з'явились; Відповідно до розпорядження заступника секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України від 08.04.2013 для розгляду касаційної скарги у цій справі призначено колегією суддів у наступному складі: головуючий суддя - Демидова А.М., судді - Волік І.М., Шевчук С.Р. ВСТАНОВИВ: У грудні 2012 року позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Прем'єр плюс" (надалі - ТОВ "Прем'єр плюс") звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будсім" (надалі -ТОВ "Будсім", відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 24469,62 грн., яка виникла у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за Договором поставки № 155/08/10/П-00000521 від 01.09.2010, яка складається з 23158,49 грн. - сума основного боргу; 1073,29 грн. - сума пені; 214,68 грн. - 3% річних; 23,16 грн. - інфляційні втрати, а також просив стягнути з відповідача судові витрати. Відповідач - ТОВ "Будсім" звернувся до господарського суду з клопотанням про припинення провадження у господарській справі з направлення за підсудністю до Постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнський правовий союз підприємців" (61052, м. Харків, вул. Мала Панасівська, 1), посилаючись на те, що у пункті 9.2. Договору поставки №155/08/10/П-00000521 від 01.09.2010, сторони погодили третейське застереження, відповідно до якого у випадку недосягнення згоди за результатами взаємних переговорів за всіма неузгодженостями, що можуть виникнути під час дії даного договору, включаючи, але не обмежуючись спорами, що стосуються його виконання, порушення, припинення, розірвання або недійсності підлягають розгляду та вирішенню в Постійно діючому третейському суді при Асоціації "Всеукраїнський правовий союз підприємців" відповідно до його регламенту. Ухвалою господарського суду Харківської області від 09.01.2013 у справі № 5023/6007/12 (суддя Сальникова Г.І.), клопотання ТОВ "Будсім" задоволено в частині припинення провадження та припинено провадження у справі № 5023/6007/12 на підставі пунктів 1 та 5 частини 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05.02.2013 (колегія суддів: Істоміна О.А. - головуючий, судді - Білецька А.М., Гончар Т.В.), апеляційну скаргу ТОВ "Прем'єр плюс" задоволено; ухвалу господарського суду Харківської області від 09.01.2013 у справі № 5023/6007/12 скасовано; справу № 5023/6007/12 направлено на розгляд до господарського суду Харківської області. Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанціі, відповідач - ТОВ "Будсім" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову Харківського апеляційного господарського суду від 05.02.2013 скасувати, а ухвалу господарського суду Харківської області від 09.01.2013 залишити без змін. В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що апеляційним господарським судом неправильно застосовані норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваного судового акту. Позивач не скористався правом, наданим ст. 1112 Господарського процесуального кодексу України, та відзив на касаційну скаргу відповідача до Вищого господарського суду України не надіслав, що не перешкоджає касаційному перегляду судового акту, який оскаржується. Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд України, заслухавши суддю-доповідача, представника позивача та перевіривши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судами попередніх інстанцій, умовами Договору поставки № 155/08/10/П-00000521 від 01.09.2010, укладеного між ТОВ "Будсім" (Покупець) та ТОВ "Прем'єр плюс" (Постачальник), і зокрема в пункті 9.2, сторони погодили, що у випадку недосягнення згоди за результатами взаємних переговорів за всіма неузгодженостями, що можуть виникнути під час дії даного договору, включаючи, але не обмежуючись спорами, що стосуються його виконання, порушення, припинення, розірвання або недійсності, підлягають розгляду та вирішенню в Постійно діючому третейському суді при Асоціації "Всеукраїнський правовий союз підприємців" у відповідності до його регламенту. Припиняючи провадження у справі ухвалою від 09.01.2013, з посиланням на приписи пунктів 1 та 5 частини 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки договір поставки, на підставі якого позивач звернувся з позовом про стягнення з відповідача заборгованості містить у собі третейське застереження щодо передачі спору на вирішення третейського суду, яке не визнавалося судом недійсним і залишається чинним, даний спір не підлягає вирішенню в господарських судах України і повинен розглядатись третейським судом. Головним, на думку місцевого господарського суду, було заперечення однієї із сторін щодо вирішення спору в господарському суді, про що було завялено представником відповідача у клопотання про припинення провадження у справі. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив з того, що норми чинного законодавства не містять обмеження юрисдикції господарського суду у зв'язку з наявністю між сторонами третейської угоди, а припинення провадження у справі порушує норми Конституції України та право особи на судовий захист. Постанова суду апеляційної інстанції не підлягає скасуванню виходячи з наступного. Відповідно до приписів пункту 5 частини 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо, зокрема, сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду. При цьому, одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейського суду (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24.02.2004 № 3-рп/2004). Відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (стаття 17 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 12 Господарського процесуального кодексу України, стаття 6 Закону України "Про третейські суди"). Згідно з положеннями частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 02.11.2004 № 15-рп/2004). Тому в контексті статті 55 Конституції України органи судової влади здійснюють функцію захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин. Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону України "Про третейські суди", є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного частиною п'ятою статті 55 Конституції України. Третейські суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції України). Отже, з аналізу положень Закону України "Про третейські суди випливає, що третейські суди є недержавними незалежними органами захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та/або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин. Згідно з частиною 1 ст. 5 Закону України "Про третейські суди" юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Таким чином, у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок на звернення до третейського суду. Для такого звернення, необхідна наявність волі обох сторін (тобто наявність угоди про передачу даного (саме цього) спору на розгляд третейського суду. Лише за наявність волі обох сторін про розгляд спору третейським судом, оформленої відповідним зверненням до суду, господарський суд зобов'язаний припинити провадження у справі. Проте, таке клопотання заявив лише відповідач. За відсутності волі на звернення до третейського суду у позивача чинне законодавство України не позбавляє його права на вирішення спору господарським судом. Згідно ст. 1 ГПК України юридичним та фізичним особам гарантовано право на звернення до господарського суду, згідно із встановленою підвідомчістю справ. Відповідно до пункту 3 ст. 6 Закону України "Про судоустрій України" ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними. Таким чином, вимога скаржника про припинення провадження у справі на підставі того, що даний спір повинен розглядатись тільки третейським судом, прямо порушує норми Конституції України. З урахуванням наведеного, за наявності спірних правовідносин суд не вправі відмовити особі в розгляді позовної заяви, якщо з матеріалів справи вбачається, що даний спір підвідомчий господарському суду. Відтак, оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на приписах вказаних норм права. З огляду на приписи ст. 49 ГПК України, судові витрати за подання касаційної скарги покладаються на відповідача. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119-11111 , 11113 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України - ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будсім" залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 05.02.2013 у справі № 5023/6007/12 залишити без змін. Головуючий, суддя А.М. Демидова Судді : І.М. Волік С.Р. Шевчук http://reyestr.court.gov.ua/Review/30568061