Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'трудовые отношения'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 52 результата

  1. Постанова Іменем України 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 661/3699/16-ц Провадження N 14-388 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Новокаховської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби (далі також - ОДПІ ГУ ДФС) у Херсонській області (далі також - відповідач) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої під час незаконного звільнення, за касаційною скаргою позивача на рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року, ухвалене суддею Матвєєвою Н.В., і рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Фурман Т.Г., Пузанової Л.В. і Склярської І.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Новокаховська ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 12 грудня 2016 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила стягнути з відповідача 26 584,43 грн - у рахунок відшкодування матеріальної шкоди (з них: 15 922,17 грн - середній заробіток за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; 6 684,86 грн - упущена вигода (суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотримані суми заробітної плати, еквівалентні різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року); 3977,4 грн - судові витрати, понесені позивачем під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а); 109 836 грн - відшкодування моральної шкоди. Крім того, просила стягнути з відповідача, понесені позивачем під час судового розгляду цієї справи судові витрати у сумі 1 281,21 грн. 2. Мотивувала тим, що 20 січня 2015 року начальник Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з порушенням приписів частини третьої статті 36, частин третьої та четвертої статті 24 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України встановив строк дії укладеного з позивачем безстрокового трудового договору, а 4 листопада 2015 року видав наказ про звільнення позивача з посади начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 3. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд в адміністративній справі N 821/3669/15-а ухвалив постанову, якою поновив позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 рокута стягнув на її користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн з відрахуванням обов'язкових платежів, а також допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в сумі 4 226,25 грн. 4. Стверджувала, що відповідач затримав виконання вказаного судового рішення на 81 день (з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року включно), внаслідок чого заподіяв їй шкоду в сумі 15 922,17 грн. 5. Зазначала, що на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року N 1013 "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" відповідач видав наказ N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису", згідно з яким були встановлені нові посадові оклади для працівників відповідача. Проте за лютий-березень 2016 року позивач отримала заробітну плату без урахування збільшення розміру посадових окладів, а саме: 3 771,97 грн замість 8 442 грн (різниця - 4 670,3 грн). Також вказувала, що оскільки під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а відповідач не повідомив про зміну посадового окладу позивача з 1 грудня 2015 року, середня заробітна плата не була скоригована на коефіцієнт підвищення 1,25 за грудень 2015 року та січень 2016 року, внаслідок чого позивач недоотримала 2 014, 84 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням наведеного просила стягнути з відповідача 6 684,86 грн (4 670,03 грн + 2 014,84 грн). 6. Стверджувала, що з 4 листопада 2015 року по 3 листопада 2016 року для відновлення її порушеного права під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а зазнала матеріальних витрат на суму 3 977,4 грн. з яких: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість ксерокопій і роздрукування текстів - 100 грн. вартість надсилання рекомендованих листів - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн. 7. Крім того, мотивувала позовну заяву тим, що внаслідок незаконного звільнення та затримки розрахунку за вимушений прогул їй були заподіяні моральні та фізичні страждання, які спричинили негативні зміни у житті, а саме: переживання та спогади, насторогу, тривогу, емоційні реакції при згадуванні, важкість виконання повсякденних обов'язків, фіксованість уваги на проблемі відсутності роботи та коштів для одужання, відірваність від активного соціального життя, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційну напругу, нервозність, дратівливість, реакції замикання в собі, побоювання щодо майбутнього стану здоров'я, переживання фізичних незручностей внаслідок його погіршення від отриманого стресу. Стверджувала, що порушення відповідачем її трудових прав завдало душевних страждань і призвело до погіршення самопочуття. З огляду на це просила стягнути на її користь завдану моральну шкоду у сумі 109 836 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 10 лютого 2017 року Новокаховський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 9. Суд першої інстанції встановив: 9.1. Позивач працювала на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області та була звільнена з посади 4 листопада 2015 року. 9.2. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд ухвалив постанову в адміністративній справі N 821/3669/15-а, якою: скасував наказ Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області від 4 листопада 2015 року N 88-о "Про звільнення" позивача; поновив позивача на посаді начальника управління доходів і зборів фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з 5 листопада 2015 року; стягнув на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн. допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 року та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 4 226,25 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовив. 9.3. 1 лютого 2016 року позивач була поновлена на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача з 5 листопада 2015 року та отримала кошти відповідно до постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року з утриманням обов'язкових платежів у сумі 3 402,13 грн у частині, що підлягала негайному виконанню. 9.4. 7 квітня 2016 року Одеський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу про відмову у задоволенні апеляційної скарги Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 9.5. 14 квітня 2016 року на підставі платіжного доручення N 209 позивачеві була виплачена решта суми середнього заробітку за вимушений прогул у сумі 6 118,09 грн. 9.6. 3 листопада 2016 року Вищий адміністративний суд України ухвалою залишив без змін вказану ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду. 10. Рішення від 10 лютого 2017 року суд мотивував тим, що внаслідок незаконного звільнення, факт якого встановив у постанові від 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд, позивач зазнала моральної шкоди, яка полягає у порушенні її трудових прав, неможливості отримувати винагороду за працю, погіршенні стану здоров'я, переживаннях, зміні звичайних умов життя, необхідності відстоювати права у судових органах, що підтверджується її зверненнями, клопотаннями та скаргами до керівництва з метою отримати докази щодо незаконності звільнення з посади. З огляду на тривалість страждань і їх глибину, принципи розумності, виваженості та справедливості, а також на тривалість вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000 грн. 11. Враховуючи те, що позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року після звільнення, яке вона від початку вважала незаконним, а з позовом до суду звернулася після спливу трьохмісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України, суд першої інстанції у задоволенні позову у частині вимог про відшкодування моральної шкоди відмовив, вважаючи пропущеною позовну давність. 12. Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивача матеріальної шкоди, суд дійшов таких висновків: 12.1. Позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у сумі 15 922,17 грн не може бути задоволена, бо позивач обрала неправильний спосіб захисту, і суд не встановив вини відповідача у несвоєчасній виплаті позивачу такого середнього заробітку; 12.2. Позовна вимога про стягнення на корись позивача упущеної вигоди у сумі 6 684,86 грн. що полягає в неотриманні нею різниці посадових окладів за лютий-березень 2016 року та сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року і січень 2016 року, не може бути задоволена, бо стаття 22 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України не поширюється на спірні правовідносини. За час вимушеного прогулу на користь позивача вже стягнуто середній заробіток, розрахований у постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року; 12.3. Позовна вимога про стягнення матеріальної шкоди у сумі 3 977,4 грн. завданої у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а про поновлення позивача на роботі, не може бути задоволена, оскільки такі витрати є судовими витратами за статтею 97 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судом, і не є шкодою у розумінні статті 1166 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 13. 23 травня 2017 року Апеляційний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким скасував рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року в частині відмови позивачу у стягненні коштів у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а провадження у справі у цій частині закрив. Роз'яснив, що вказані позовні вимоги мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. У частині відмови у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди рішення суду першої інстанції залишив без змін. 14. Апеляційний суд вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що позивачеві внаслідок незаконного звільнення завдана моральна шкода. Проте оскільки позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року (у день її звільнення), а з позовом звернулася лише 12 грудня 2016 року, тобто після спливу визначеного статтею 233 КЗпП України трьохмісячного строку, та зважаючи на клопотання відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, правильно відмовив у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди. 15. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги про стягнення на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди звернені до суб'єкта владних повноважень і пов'язані із захистом прав позивача у сфері публічно-правових відносин. Тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 16. 20 червня 2017 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 17. 15 вересня 2018 року позивач подала до касаційної скарги доповнення. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 18. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 19. Мотивував, тим, що позивачоскаржує рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Позивач вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Мотивує тим, що вимоги про відшкодування матеріальної і моральної шкоди не заявлялися в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. А тому згідно зі статтею 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, вони мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. 21. Зазначає, що не пропустила трьохмісячного строку звернення з позовом до суду, оскільки останній був перерваний відповідачем шляхом подання 27 квітня 2016 року касаційної скарги, яка була розглянута лише 4 листопада 2016 року. Вважає, що суди безпідставно обмежили тривалість моральних страждань періодом вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року, тоді як, насправді, цей період тривав з 20 січня 2015 року по 14 листопада 2016 року. (2) Доводи відповідача 22. 12 серпня 2017 року відповідач подав до суду заперечення на касаційну скаргу. Просить залишити оскаржені судові рішення без змін. 23. Мотивує тим, що не міг перервати позовну давність шляхом подання касаційної скарги на рішення судів в адміністративній справі N 821/3669/15-а, оскільки це суперечить частині другій статті 264 ЦК України. 24. Вважає, що момент виникнення права на звернення до суду з позовом про стягнення моральної шкоди не можна пов'язувати з датою постановлення ухвали Вищим адміністративним судом України від 3 листопада 2016 року у справі N 821/3669/15-а, оскільки постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у цій справі набрала чинності ще 7 квітня 2016 року. Тому трьохмісячний строк для звернення з позовом має обчислюватися з цієї дати. 25. Зазначає, що вимога про стягнення матеріальної шкоди пов'язана з незаконним звільненням позивача. А тому спір виник з трудових правовідносин, в яких відповідач виступає роботодавцем, а не суб'єктом владних повноважень. 26. В іншому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій. 27. 25 вересня 2018 року відповідач подав відзив на доповнення до касаційної скарги, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а доповнення до касаційної скарги - без розгляду. Обґрунтовує приписами частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, згідно з якою позивач мала право доповнити касаційну скаргу протягом строку на касаційне оскарження, а саме до 11 червня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 28. Предметом позову є стягнення з відповідача відшкодування моральної шкоди та відшкодування матеріальної шкоди, а саме: середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року; недоотриманих сум заробітної плати, еквівалентних різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року; судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а. 29. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 30. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 31. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 32. Пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 33. Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 34. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 35. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 36. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 37. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 38. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 39. У постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у справі N 821/3669/15-а встановлено, що на підставі наказу в. о. начальника відповідача від 20 січня 2015 року N 6-о позивач була призначена на посаду начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача в порядку переведення з 20 січня 2015 року на період відпустки по догляду за дитиною (до досягнення дитиною трирічного віку) основного працівника (ОСОБА_4.) з підтвердженням раніше присвоєного спеціального звання радника податкової та митної справи III рангу. 40. ДФС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (пункт 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236 (далі - Положення)). 41. Відповідно до абзацу першого пункту 7 вказаного Положення ДФС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. ДФС та її територіальні органи є органами доходів і зборів. 42. 6 серпня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 311 "Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України", якою утворив як юридичні особи публічного права територіальні органи ДФС, зокрема Новокаховську ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 43. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини та зазначені приписи Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, тобто проходила публічну службу. 44. Спірні правовідносини виникли, зокрема, через: несвоєчасне виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за вимушений прогул; неврахування під час розрахунку з позивачем індексації грошових доходів населення за грудень 2015 року та січень 2016 року; виплату позивачу заробітної плати за лютий-березень 2016 року без урахування встановленого з 1 грудня 2015 року збільшення посадового окладу працівників відповідача. 45. За змістом статті 24 Закону України "Про державну службу", чинного на час звільнення позивача, поняття "проходження державної служби" охоплювало вирішення різних питань, пов'язаних зі службою, зокрема і питань матеріального забезпечення державних службовців, регламентованих розділом VII вказаного Закону. 46. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби та звільнення з неї, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 47. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства. 48. Втім, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року, не є вимогою про відшкодування шкоди у розумінні зазначеної статті КАС України. 49. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що оскільки зазначена вимога позивача є пов'язаною з проходженням нею публічної служби та звільненням з цієї служби, така вимога має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, зокрема і тоді, коли вона заявлена окремо від вимоги про поновлення на публічній службі. 50. Позивач також просить стягнути з відповідача суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а саме за грудень 2015 року та за січень 2016 року. Згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року N 5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за N 114/8713, суми виплат, пов'язані з індексацією заробітної плати, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. Тому означену позовну вимогу теж слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона пов'язана з проходженням публічної служби та звільненням з неї. 51. Позивач зазначала, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" від 9 грудня 2015 року N 1013 наказом від 24 грудня 2015 року N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису" були встановлені нові оклади працівникам відповідача. Втім, у лютому-березні 2016 року позивачеві була нарахована заробітна плата у раніше встановленому розмірі, внаслідок чого вона, за її словами, недоотримала 4 670,03 грн. 52. Оскільки відповідна позовна вимога пов'язана з виплатою позивачеві як державному службовцеві заробітної плати після поновлення її на посаді, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір у цій частині пов'язаний із проходженням публічної служби та має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 53. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року, позивач заявила разом з вимогою про стягнення моральної шкоди. Такі вимоги, заявлені в одному провадженні, виникли з правовідносин, зумовлених проходженням позивачем публічної служби і звільненням з неї. 54. З огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, а вимога про стягнення моральної шкоди заявлена разом з вимогами вирішити публічно-правовий спір, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і вважає, що на вирішення такої вимоги про стягнення моральної шкоди поширюється юрисдикція адміністративних судів. 55. Позивач також просила стягнути з відповідача витрати, понесені у період захисту прав у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, а саме: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість копій і друку документів - 100 грн. вартість надсилання листів до Вищого адміністративного суду України - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн (всього - 3 977,44 грн). 56. Згідно з частиною третьою статті 87 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами справи N 821/3669/15-а, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. 57. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 58. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа (частина перша статті 94 КАС України у зазначеній редакції). 59. Згідно з абзацом четвертим пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у вказаній редакції у резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат. 60. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у зазначеній редакції). 61. Отже, питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. 62. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача про стягнення судових витрат, понесених під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, належить до юрисдикції суду, який ухвалив у ній рішення. (1.2) Щодо доповнення до касаційної скарги 63. Відповідно до частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині першій статті 398 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позивачем доповнень до касаційної скарги. 64. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (частина перша статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги). 65. 5 липня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив позивачеві строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. 66. 15 вересня 2018 року, тобто більш ніж через рік часу після відкриття касаційного провадження, посилаючись на приписи статті 398 ЦПК України, позивач подала доповнення до касаційної скарги. 67. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України). 68. З огляду на те, що доповнення до касаційної скарги позивач подала після спливу встановленого для цього строку та не обґрунтовувала підстави для його поновлення, Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у відзиві від 25 вересня 2018 року на це доповнення аргументами відповідача та залишає доповнення до касаційної скарги без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 69. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 70. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 71. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). 72. Велика Палата Верховного Суду з огляду на її висновки (див. пункти 43-52) вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, ухваливши по суті правильне рішення щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року (тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року), проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих через підвищення посадових окладів сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року. Тому щодо вказаних позовних вимог мотивувальну частину рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року необхідно змінити з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. 73. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 74. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 75. З огляду на викладені вище висновки (див. пункти 53-54) Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди слід скасувати, а провадження у справі у цій частині - закрити. (2.2) Щодо судових витрат 76. Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України інші, ніж судовий збір, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 77. Отже, у випадку закриття провадження у справі не підлягають розподілу понесені позивачем і пов'язані з її розглядом інші, ніж судовий збір, витрати. 78. Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду (див. пункти 72 і 75), у задоволенні вимог про стягнення на користь позивача інших ніж судовий збір витрат, пов'язаних з розглядом цієї справи, слід відмовити. (3) Висновки щодо застосування норм права 79. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19). 80. Вимоги особи про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати є вимогами з приводу проходження публічної служби та звільнення з неї. А тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства зокрема і тоді, коли заявлені окремо від вимоги про поновлення на роботі. 81. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис закріплений у частині п'ятій статті 21 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 82. Вимоги про стягнення моральної шкоди, завданої за місцем проходження публічної служби, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, зокрема з вимогами про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 83. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 84. У резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат (абзац четвертий пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 2 частини п'ятої статті 246 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 85. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 3 частини першої статті 252 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 86. Питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. З огляду на наведене, керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 400, пунктами 3 та 5 частини першої статті 409, частиною першою та четвертою статті 412, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди скасувати; у цій частині провадження у справі закрити. 3. В іншій частині рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 26 листопада 2018 року.
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 428/12596/16-ц Провадження N 14-344цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - адвокат ОСОБА_4, відповідач - Управління Державної пенітенціарної служби України в Луганській області (далі - УДПС України в Луганській області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Рубіжанський міський відділ кримінально-виконавчої інспекції Управління Державної пенітенціарної служби України в Луганській області (далі - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року у складі колегії суддів Єрмакова Ю.В., Дронської І.О., Яреська А.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до УДПС України в Луганській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області, про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 27 листопада 2015 року його призначено на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області на підставі наказу УДПС України в Луганській області від 27 листопада 2015 року N 66 о/с. 25 липня 2016 року він уклав з Міністерством оборони України в особі військового комісара Луганського обласного військового комісаріату полковника Полулященка Ю.Е. контракт на проходження служби у Збройних Силах України строком на три роки. Одночасно з укладанням контракту Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області та УДПС України в Луганській області було повідомлено про його призов 25 липня 2016 року на військову службу за контрактом у Збройні Сили України на посади осіб офіцерського складу строком до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, направлення його для проходження військової служби до Рубіжансько-Кремінського об'єднаного міського військового комісаріату Луганської області. Заявою від 03 серпня 2016 року позивач повідомив начальника УДПС України в Луганській області про свою згоду на проходження військової служби і просив залишити за ним місце роботи. Наказом від 22 серпня 2016 року N 44/ОС-16 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади з підстав, передбачених пунктом 3 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив визнати незаконним його звільнення з посади фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, поновити на роботі з 22 серпня 2016 року та стягнути з УДПС України в Луганській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 18 676,92 грн. Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачем обґрунтовано застосовані до позивача як до особи, що вступила на військову службу за звичайним строковим контрактом, пункт 3 статті 36 КЗпП України, внаслідок чого ОСОБА_3 було законно звільнено із займаної посади. Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частковою. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 січня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено ОСОБА_3 його право на звернення до суду в порядку адміністративного судочинства. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3, обіймаючи посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, перебував на державній службі, з якої був звільнений. Оскільки між сторонами виник спір, пов'язаний з проходженням ОСОБА_3 публічної служби, то такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У червні 2017 року представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що з висновками апеляційного суду погодитися не можна, оскільки під час вирішення питання щодо юрисдикції спору суд не розмежував такі поняття як "публічна служба", "державний службовець", "суб'єкт владних повноважень" та їх основні ознаки. Позивач не складав присягу державного службовця та присягу працівника кримінально-виконавчої служби. Посада, яку займав ОСОБА_3, не відноситься до публічної служби, оскільки він працював в управлінні кримінально-виконавчої служби, будучи вільнонайманим працівником на підставі трудового договору (контракту), тому його позов повинен розглядатися в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 14 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 04 липня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення ОСОБА_3 з цим позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин. За змістом пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон України "Про державну службу". На час призначення ОСОБА_6 на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області був чинний Закон України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII "Про державну службу" (далі - Закон N 3723-XII), згідно зі статтею 1 якого державна служба в Україні? це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. У Законі України від 10 грудня 2015 року N 889-VIII "Про державну службу", який набув чинності 01 червня 2016 року, у статті 1 закріплено, що державна служба? це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Державний службовець? це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Відповідно до статті 13 Закону N 3723-XII (який діяв на момент призначення позивача на посаду фахівця) особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця, а також державний службовець подають декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції". Громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають присягу. Державний службовець підписує текст присяги, який зберігається за місцем роботи. Про прийняття присяги робиться запис у трудовій книжці (стаття 17 Закону N 3723-XII). При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад (стаття 26 Закону N 3723-XII). Згідно з пунктом 5 частини першої статті 2 Закону України від 05 лютого 2015 року N 160-VIII "Про пробацію" персонал органу пробації? працівники, які відповідно до повноважень, визначених цим Законом та іншими законами України, виконують завдання пробації. Відповідно до частини першої статті 19 зазначеного Закону права, обов'язки, відповідальність, правовий та соціальний захист персоналу органу пробації визначаються Законом України від 23 червня 2005 року N 2713-IV "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі - Закон N 2713-IV) та цим Законом. Згідно зі статтею 14 Закону N 2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України. Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону. Стосовно осіб, які претендують на службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, за їх письмовою згодою проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Особи, які претендують на службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, до призначення на відповідну посаду подають за місцем майбутньої служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за формою і в порядку, що встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції", та зобов'язані повідомити керівництву органу чи підрозділу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих у цьому органі чи підрозділі близьких їм осіб. На службу до Державної кримінально-виконавчої служби України приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності визначаються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. При прийнятті на службу може бути встановлений строк випробування до шести місяців. Не може бути прийнята на службу особа, яка має не погашену або не зняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення. Громадяни України, які вперше зараховуються на посади рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та у відповідних випадках пройшли встановлений строк випробування, складають присягу. Особа рядового чи начальницького складу кримінально-виконавчої служби підписує текст присяги, який зберігається в її особовій справі. Порядок складення присяги визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Присвоєння і позбавлення спеціальних звань, а також пониження і поновлення у спеціальному званні здійснюються в установленому порядку. Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціалістів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України "Про державну службу". Віднесення посад цих спеціалістів до відповідних категорій посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України. На осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України поширюються вимоги та обмеження, встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язані подавати щороку до 1 квітня за місцем служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року N 703 "Про віднесення деяких посад працівників органів державної влади, інших державних органів, установ до відповідних категорій посад державних службовців та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України" (втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2016 року N 465) передбачено віднесення деяких посад працівників органів державної влади, інших державних органів, установ до відповідних категорій посад державних службовців згідно з додатками 1-31. У додатку 27 до вказаної Постанови визначено Перелік посад працівників Державної кримінально-виконавчої служби (установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, підрозділів внутрішнього аудиту), які не мають спеціальних звань, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, а саме: начальник відділу, його заступник, начальник сектору, головний бухгалтер, його заступник, спеціаліст, спеціаліст планово-виробничого відділу (групи) в контрагентських установах. Тобто під час вирішення питання, чи займав ОСОБА_6 посаду, яка відноситься до посади державного службовця, судам необхідно було з'ясувати, чи подавав він декларацію до зарахування на посаду, чи приймав відповідну присягу, чи мав право на присвоєння спеціального звання чи рангу державного службовця. Судом першої інстанції встановлено, що на момент призначення ОСОБА_6 на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області (27 листопада 2015 року), ця посада не була віднесена до відповідної категорії посад державних службовців. Довідкою УДПС України в Луганській області від 08 листопада 2016 року N 5/177 підтверджено, що норми Закону України "Про державну службу" на працівників підрозділів кримінально-виконавчої служи не поширюються, у зв'язку з чим посада фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, яку до моменту звільнення обіймав ОСОБА_3, не може бути прирівняна до посад державної служби (т. 1, а. с. 39). Судами не встановлено, а сторонами не надано доказів, що ОСОБА_6 під час прийняття на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області подавав декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави, в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції", та що він складав присягу державного службовця. Із розрахункового листа за липень 2016 року, посвідченого начальником ФЕВ - головним бухгалтером старшим лейтенантом внутрішньої служби УДПС України в Луганській області, вбачається, що надбавка зі ранг державного службовця згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року N 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" ОСОБА_6 не нараховувалася (т. 1, а. с. 40). Нараховувалася лише надбавка за високі досягнення у праці. Крім того, ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до УДПС України в Луганській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області, про визнання незаконним звільнення з посади фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, поновлення на роботі з 22 серпня 2016 року та стягнення з УДПС України в Луганській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 18 676,92 грн. закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Роз'яснено позивачеві право на звернення з цим позовом в порядку цивільного судочинства (т. 1, а. с. 50, 51). Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок апеляційного суду, що між сторонами виник спір, пов'язаний з проходженням ОСОБА_3 публічної служби, тому такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, є помилковим. Висновок, що посада, на якій позивач працював у Рубіжанському МВКВІ УДПС України в Луганській області відноситься до публічної служби зроблено на припущеннях, що є недопустимим. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, то відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - поверненню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  3. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 127/10129/17 Провадження N 14-254 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі також - уповноважена особа Фонду) на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" (далі також - ПАТ "ВіЕйБі Банк"), ПАТ "ВіЕйБі Банк" про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року, ухвалене суддею Вохміновою О.С., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі: Медвидицького С.К., КопаничукС. Г та Оніщука В.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк", ПАТ "ВіЕйБі Банк". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 травня 2017 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом і з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просив: зобов'язати уповноважену особу Фонду визнати його кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" та включити вимоги в розмірі 48 850 грн додаткової заробітної плати, 97 700 грн та 108 317 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк", які підлягають задоволенню у порядку другої черги; стягнути з ПАТ "ВіЕйБі Банк" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року у розмірі 88 623 грн та зобов'язати уповноважену особу Фонду включити цю вимогу до реєстру акцептованих вимог кредиторів, як вимогу, що підлягає задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості. 2. Мотивував тим, що Вінницький міський суд Вінницької області 29 січня 2016 року ухвалив рішення у справі N 127/6535/15-ц, яке набрало законної сили: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача додаткову заробітну в розмірі 48 850 грн. а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 97 700 грн. Крім того, цей же суд 1 лютого 2016 року ухвалив рішення у справі N 127/12879/16-ц, яке набрало законної сили: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 грудня 2015 року до 21 листопада 2016 року в розмірі 108 317 грн. Позивач зазначав, що відповідач не вчинив жодних дій на виконання цих рішень судів. Стверджував, що уповноважена особа Фонду відмовила у задоволенні його заяви про включення до реєстру кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк". Вказував, що зазначені дії неправомірні, а також просив стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 28 серпня 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області постановив ухвалу про повернення заяви позивача про збільшення позовних вимог від 21 серпня 2017 року. Мотивував тим, що, пред'явивши нову вимогу про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити вимогу на суму 88 623 грн до реєстру акцептованих вимог кредиторів як таку, що підлягає задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості, позивач змінив предмет і підставу позову після початку розгляду справи по суті. Суд першої інстанції роз'яснив позивачу право звернутися в цій частині з самостійним позовом до належного суду. 4. Того ж дня Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення, яким: - зобов'язав уповноважену особу Фонду визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і включити вимогу на суму 48 850 грн додаткової заробітної плати, вимоги на суму 97 700 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/6535/15-Ц від 29 січня 2016 року, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 108 317 грн на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 1257/12879/16-ц від 1 лютого 2017 року до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк" як вимоги, що підлягають задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості; - стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн. 5. Мотивував тим, що позивач був звільнений 19 лютого 2015 року, і на момент звільнення з ним не був проведений повний розрахунок. Суд вказав, що оскільки зобов'язання ПАТ "ВіЕйБі Банк" стосовно виплати належної заробітної плати позивача виникло до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк", вимоги щодо стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні мають бути включені до другої черги порядку черговості. Суд першої інстанції вважав, що судове рішення від 29 січня 2016 року щодо стягнення заробітної плати у сумі 48 850 грн не виконане; середній заробіток за період з 21 грудня 2015 року до 21 листопада 2016 року стягнутий за рішенням суду від 1 лютого 2017 року, а тому на користь позивача підлягає стягненню сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 рокув сумі 88 623 грн. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 29 грудня 2017 року Апеляційний суд Вінницької області ухвалив постанову, якою змінив рішення суду першої інстанції, а саме: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за період із 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року у сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 7. Мотивував тим, що середній заробіток за час затримки розрахунку за цей період складає 86 104 грн (188 робочих днів х 458 грн), а не 88 623 грн. На думку суду апеляційної інстанції, при обчисленні середнього заробітку суд першої інстанції не врахував, що при виплаті цієї суми утримуються передбачені законом податки та обов'язкові платежі. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 2 лютого 2018 року ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 16 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Мотивував тим, що ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду оскаржує рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Касаційна скарга мотивована тим, що трудовий договір позивача з ПАТ "ВіЕйБі Банк", укладений 1 жовтня 2014 року, є фіктивним, оскільки сторони не мали наміру працевлаштування позивача. Укладаючи такий договір, не було припинено іншого трудового договору, оформленого наказами N 118-п від 27 березня 2014 року та N 406-п від 20 серпня 2014 року, відповідно до яких позивач уже був прийнятий на роботу та переведений на посаду начальника відділення банку. Уповноважена особа Фонду вказує, що трудові правовідносини, оформлені наказами N 118-п від 27 березня 2014 року та N 406-п від 20 серпня 2014 року, не було припинені. А тому укладення трудового договору 1 жовтня 2014 року було неможливим. 12. На думку цього відповідача, оскільки в трудовій книжці позивача відсутній запис про початок роботи відповідно до трудового договору від 1 жовтня 2014 року, то між ним і банком не могли виникнути на підставі цього договору трудові правовідносини. 13. Серед доводів касаційної скарги також зазначено, що, ухвалюючи рішення від 29 січня 2016 року у справі N 127/6535/15-ц і рішення від 1 лютого 2017 року у справі N 127/12879/16-ц, суди не вирішили питання щодо утримання податків і зборів, а тому при включенні кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів у повному обсязі Фонд буде змушений здійснити подвійну сплату податків. 14. Уповноважена особа Фонду також зазначила, що вимоги про зобов'язання визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і про включення його вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів мають розглядатися за правилами адміністративного, а не цивільного судочинства. (2) Доводи інших учасників справи 15. 3 квітня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Просить залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін. Вказує, що законність його вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні неодноразово доведена в судовому порядку; він звернувся за захистом трудових прав, а тому спір мав розглядатися саме за правилами цивільного судочинства. 16. Інший відповідач свою позицію щодо касаційної скарги не висловив. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 17. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 18. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 19. За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. 20. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами апеляційної та касаційної інстанцій, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 21. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. 22. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та трудових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 24.1. 19 лютого 2015 року позивач був звільнений з посади начальника відділення банку N 85 ПАТ "ВіЕйБі Банк". 24.2. 20 березня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 63 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію", згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" і призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіну М.А. строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року включно. 24.3. У березні 2015 року позивач звернувся в суд з позовом до ПАТ "ВіЕйБі Банк" про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку. 24.4. 29 січня 2016 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення у справі N 127/6535/15-ц, яке набрало законної сили 8 квітня 2016 року: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача додаткову заробітну плату у розмірі 48 850 грн відповідно до трудового договору, укладеного позивачем з ПАТ "ВіЕйБі Банк" 1 жовтня 2014 року, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 97 700 грн. 24.5. 22 лютого 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 213 про продовження строків здійснення процедури ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" на два роки - до 19 березня 2018 року включно. Крім того, строком на два роки були продовжені повноваження ліквідатора ПАТ "ВіЕйБі Банк" Славкіної М.А. - до 19 березня 2018 року включно. 24.6. 24 травня 2016 року державний виконавець відділу ДВС Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві постановою закінчив виконавче провадження з виконання виданого у справі N 127/6535/15-ц 28 квітня 2016 року виконавчого листа, який був переданий для виконання ліквідаційній комісії (або ліквідатору). 24.7. 1 лютого 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення у справі N 127/12879/16-ц, яке набрало законної сили 13 квітня 2017 року: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 108 317 грн. 25. Предметом спору у цій справі є зобов'язання уповноваженої особи Фонду визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і включити його вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів, а також стягнути з ПАТ "ВіЕйБі Банк" суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 88 623 грн. 26. Оскільки спір є трудовим, спірні правовідносини регулюються Кодексом законів про працю (далі - КЗпП) України, Законом України "Про оплату праці" й іншими нормативними актами з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон). 27. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. 28. Відповідно до частини третьої статті 37 Закону уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. 29. Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює повноваження органів управління банку, складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів (пункти 1,3 частини першої статті 48 Закону). 30. Таким чином, з початком процедури ліквідації уповноважена особа Фонду є представником банку, який ліквідується, та здійснює під час ліквідаційної процедури повноваження органів управління банку. Банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та статус самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації і внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 31. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, через місяць після звільнення позивача розпочалася процедура ліквідації банку. Початок процедури ліквідації банку та призначення уповноваженої особи Фонду унеможливлює стягнення працівником гарантованих на випадок звільнення сум в інший спосіб, аніж шляхом звернення до уповноваженої особи Фонду із заявою про включення грошових вимог щодо заробітної плати до реєстру акцептованих вимог кредиторів. 32. Відповідно до частини восьмої статті 49 Закону вимоги, не включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів, задоволенню в ліквідаційній процедурі не підлягають і вважаються погашеними. 33. Таким чином, реалізація уповноваженою особою Фонду повноважень щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів впливає на те, чи будуть захищені трудові права працівника у його правовідносинах з банком як роботодавцем. Вказані повноваження не є владними у розумінні КАС України, оскільки звільнений працівник банку й особа, яка здійснює під час ліквідаційної процедури повноваження органів управління банку, не перебувають в адміністративному підпорядкуванні. Крім того, позивач оскаржив бездіяльність уповноваженої особи Фонду не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, з яким, як правильно встановив суд апеляційної інстанції, у позивача виник спір. 34. З огляду на те, що заявлені позовні вимоги зводяться до захисту трудових прав та інтересів позивача, а спірні правовідносини виникли у зв'язку з невиконанням уповноваженою особою Фонду обов'язку включити вимоги позивача щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру акцептованих вимог кредиторів, цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами ЦПК України. 35. Аналогічного правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 червня 2018 року у справі N 274/3529/16-ц. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 36. Згідно з частиною п'ятою статті 45 Закону протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють про свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду. 37. Уповноважена особа Фонду припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами (частина перша статті 49 Закону). 38. Будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів підлягають вирішенню у судовому порядку. Судове провадження щодо таких вимог не припиняє перебіг ліквідаційної процедури (частина четверта статті 49 Закону). 39. Як встановили суди попередніх інстанцій, 26 березня 2015 року у газеті "Голос України" були опубліковані відомості про ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду. Кредитори банку мали право подати кредиторські вимоги у період з 26 березня 2015 року до 24 квітня 2015 року включно. 40. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з вимогою про задоволення банком кредиторських вимог позивач звернувся у строк, передбачений частиною п'ятою статті 45 Закону, а саме, подавши 30 березня 2015 року, тобто у період прийняття та задоволення банком кредиторських вимог, позов до ПАТ "ВіЕйБі Банк" про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (див. також ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 8 квітня 2016 року). 41. Висновки суду апеляційної інстанції в цій частині уповноважена особа Фонду не оспорює. 42. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 43. Отже, відсутні підстави для перегляду судом касаційної інстанції висновків апеляційного суду щодо додержання позивачем встановленого Законом строку для звернення з вимогами до банку. 44. Статтею 21 КЗпПУкраїни передбачений обов'язок роботодавця виплачувати працівникові заробітну плату. 45. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу. 46. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України). 47. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (статті 117 КЗпП України). 48. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 січня 2016 року, яке набрало законної сили 8 квітня 2016 року, з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача стягнуто додаткову заробітну плату в розмірі 48 850 грн. а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 лютого 2015 року по 20 грудня 2015 року в розмірі 97 700 грн. Оскільки зазначене рішення не було виконане 1 лютого 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення, яке набрало чинності 13 квітня 2017 року, яким стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 грудня 2015 року по 21 листопада 2016 року в розмірі 108 317 грн. 49. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 Закону у другу чергу задовольняються грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. 50. У цій справі зобов'язання ПАТ "ВіЕйБі Банк" перед позивачем виникли до початку процедури ліквідації у зв'язку з його звільненням з банку та за наявності чинних судових рішень досі невиконані. 51. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для задоволення судами позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк" як вимоги, що підлягають задоволенню у другу чергу, вимоги на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/6535/15-ц від 29 січня 2016 року на суму 48 850 грн додаткової заробітної плати та 97 700 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/12879/16-ц від 1 лютого 2017 року на суму 108 317 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 52. Щодо стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 53. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. 54. Порядок задоволення вимог кредиторів після початку процедури ліквідації банку врегульований розділом VIII Закону. 55. З дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту) (пункт 1 частини другої статті 46 Закону). 56. Законом передбачено, що з дня початку процедури ліквідації банку повноваження органів управління банку здійснює, зокрема, уповноважена особа Фонду (пункт 1 частини першої статті 48 Закону). 57. Відповідно до частини другої статті 46 Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси. 58. Оскільки на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій у ПАТ "ВіЕйБі Банк" вже було розпочато процедуру ліквідації, стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом, було неможливим. 59. Відповідно до наведених вище приписів Закону після початку процедури ліквідації банку вимоги кредиторів задовольняються в порядку визначеної статтею 52 Закону черговості відповідно до реєстру акцептованих вимог. Включення вимог позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів є підставою для їх задоволення за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку. 60. Порядок задоволення визнаних ліквідатором вимог кредиторів під час ліквідації банку не передбачає можливості задоволення вимог конкретного кредитора поза процедурою, встановленою Законом. 61. Відкликання Національним банком України на момент вирішення спору банківської ліцензії відповідача і початок процедури його ліквідації як юридичної особи зумовили для позивача настання правових наслідків, зокрема необхідність застосування спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення у передбачених Законом порядку та черговості. 62. У спорах, пов'язаних з виконанням банком (в якому запроваджена тимчасова адміністрація та/або розпочата процедура ліквідації) зобов'язань перед кредиторами, норми Закону є спеціальними; Закон є пріоритетним щодо інших нормативних актів України у цих правовідносинах. 63. Запровадження тимчасової адміністрації у банку та початок процедури його ліквідації унеможливлюють стягнення з банку коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом. 64. Близькі за змістом висновки щодо застосування норм матеріального права сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 910/23398/16 і від 22 серпня 2018 року у справі N 559/1777/15-ц 65. Отже, висновки судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення вимог про стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 травня 2017 року в сумі 88 623 грн є помилковими. 66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а відтак, дійшли хибного висновку, щодо наявності підстав для стягнення з банку сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року. 67. Інші доводи касаційної скарги полягають в оспорюванні висновків судів у справах N 127/6535/15-ц і N 127/12879/16-ц. Втім, ухвалені у цих справах судові рішення, що набрали законної сили та є чинними, не можуть бути предметом перегляду у справі N 127/10129/17. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 68. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 69. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 70. Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 71. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року в частині стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн і постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року в частині стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті означеної суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів слід скасувати. У цій частині в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити. А в іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року слід залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 72. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 73. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 74. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України). 75. Позивач був звільнений від сплати судового збору. А тому з огляду на висновок щодо суті касаційної скарги та часткове задоволення позову сплачений відповідачем у зв'язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій судовий збір підлягає розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, на користь ПАТ "ВіЕйБі Банк" з Державного бюджету України слід стягнути половину суми судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг у сумі 1344 (одна тисяча триста сорок чотири) грн. (1408 грн + 1280 грн.: 2 = 1344 грн. (3) Висновки щодо застосування норм права 76. ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та трудових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 77. Спір про зобов'язання включити до реєстру акцептованих вимог кредиторів вимоги звільненого працівника банку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами ЦПК України. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуПублічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" задовольнити частково. 2. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" на користь ОСОБА_3 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" на користь ОСОБА_3 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті означеної суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів скасувати; у цій частині в задоволенні позовних вимог відмовити. 3. В іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 30 жовтня 2018 року.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2018 року м. Київ Справа N 760/9748/15-ц Провадження N 14-249цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк"), розглянула у судовому засіданні заяву ПАТ АБ "Укргазбанк" про перегляд Верховним Судом рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ АБ "Укргазбанк" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про визнання незаконним наказу від 20 квітня 2015 року N 162-П про звільнення його з роботи, поновлення на посаді заступника начальника юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк" та стягнення середнього заробітку з розрахунку 680,22 грн за один робочий день вимушеного прогулу та 100 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди. Позовну заяву мотивовано тим, що позивач з 01 липня 2011 року працював у ПАТ АБ "Укргазбанк" на різних посадах. Наказом від 20 квітня 2015 року N 162-П його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із скороченням штату працівників на підставі наказу від 03 лютого 2015 року N 65, згідно з яким структурний підрозділ, в якому працював ОСОБА_3, скорочувався. При цьому позивач зауважував, що звільнення є незаконним, оскільки ліквідація чи реорганізація ПАТ АБ "Укргазбанк" у розумінні статті 40 КЗпП України не відбулася, а 19 січня 2015 року було створено нові структурні підрозділи, зокрема юридичний департамент, у зв'язку із чим кількість працюючих працівників у банку фактично збільшилася. Також ОСОБА_3 вказував, що йому не запропонували переведення на вакантні посади до новостворених структурних підрозділів, у тому числі в юридичному департаменті, а також на інші посади, що відповідали його кваліфікації і які не були ніким зайняті на той час. Крім цього, ОСОБА_3 зазначав, що при скороченні штату працівників ПАТ АБ "Укргазбанк" не дотримано вимог статті 42 КЗпП України, оскільки не враховано його право на залишення на роботі як працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, а також всупереч статті 49-4 КЗпП України прострочено погодження відповідного рішення про скорочення працівників із виборним органом первинної профспілкової організації та не направлено листа до тієї профспілкової організації, членом якої він є. Враховуючи викладене та те, що дії ПАТ АБ "Укргазбанк" зі скорочення штату та звільнення працівників суперечать вимогам статей 22, 32, 36, 42, 43, 49-2 КЗпП України та статей 7, 22 Закону України від 15 вересня 1999 року N 1045-XIV "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (далі - Закон N 1045-XIV), ОСОБА_3 просив позовні вимоги задовольнити. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним наказ від 20 квітня 2015 року N 162-П про звільнення ОСОБА_3 з роботи та поновлено ОСОБА_3 на посаді заступника начальника юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк". Стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ОСОБА_3 721 862,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 5 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ АБ "Укргазбанк" відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року залишено без змін. ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав - неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц і від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц, а також на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 40, 41, 43, 49-4 та 252 КЗпП України, а також статті 16,22 Закону N 1045-XIV, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 23 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ПАТ АБ "Укргазбанк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 рокудо Верховного Суду. Ухвалою судді Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито провадження в указаній справі. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" подало заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 червня 2018 року прийнято для продовження розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ АБ "Укргазбанк" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та призначено до розгляду із повідомленням учасників справи. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 40, 41, 43, 49-4 та 252 КЗпП України, а також статей 16, 22 Закону N 1045-XIV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц; - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 01 липня 2011 року на підставі наказу N 197-П голови правління ПАТ АБ "Укргазбанк" позивача було прийнято на роботу на посаду заступника начальника юридичної служби з 01 липня 2011 року з посадовим окладом у розмірі 16 000,00 грн з випробувальним терміном два місяці. Протоколом наглядової ради від 19 листопада 2014 року N 14 затверджено засади побудови організаційної структури ПАТ АБ "Укргазбанк", у пункті 7 яких визначено принципи оптимальної чисельності персоналу. 19 січня 2015 року протоколами правлінням ПАТ АБ "Укргазбанк" N 3 прийнято рішення про проведення організаційної структури у відповідність до принципів побудови організаційної структури ПАТ АБ "Укргазбанк". Указаним рішенням правління банку створило низку нових департаментів, управлінь, відділів, змінило назви деяких служб банку. 03 лютого 2015 року правлінням ПАТ АБ "Укргазбанк" прийнято рішення про скорочення деяких підрозділів, у тому числі і юридичної служби, де працював ОСОБА_3 (протокол N 8). 03 лютого 2015 року на виконання рішення правління наказом N 65 прийнято рішення про скорочення штату працівників головної установи. 16 лютого 2015 року позивача письмово попереджено про майбутнє вивільнення та запропоновано вакантні посади відповідно до додатку N 1 та додатку N 2, жодна з яких не пов'язана з юридичною практикою, від яких він відмовився. 18 лютого 2015 року адміністрація банку звернулась до профспілки з листом, в якому в зв'язку зі скороченням структури підрозділів банку, значним зменшенням обсягів робіт та операційного завантаження працівників просила надати згоду на вивільнення згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України працівників, перелік яких містився в додатку. Відповідно до протоколу засідання профкому працівників ПАТ АБ "Укргазбанк" від 20 березня 2015 року профком надав згоду на звільнення деяких працівників, у тому числі і ОСОБА_3 01 квітня 2015 року позивач повідомив ПАТ АБ "Укргазбанк", що 10 березня 2015 року створено первинну профспілкову організацію ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців. До повідомлення було також додано постанову президії Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців про прийняття первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, як організаційної ланки, до складу Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, надавши реєстр керівних органів профспілки, згідно з яким голова профспілки - ОСОБА_4, заступник - ОСОБА_3 01 квітня 2015 року у Солом'янському районному управлінні юстиції у м. Києві зареєстровано заяву про належність первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців до Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, яка зареєстрована Міністерством юстиції України 20 липня 2010 року, свідоцтво N 3405. 02 квітня 2015 року первинною профспілковою організацією ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців через канцелярію банку надано запит до керівництва банку щодо отримання інформації. 06 квітня 2015 року ОСОБА_3 подав заяву про вихід із членів профспілки банку з одночасним повідомленням про створення ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, головою якої було обрано ОСОБА_4, а заступником - позивача. 09 квітня 2015 року позивач як заступник голови первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців особисто у канцелярії банку отримав відповідь керівництва банку про відмову у наданні інформації, про що розписався в журналі вихідної кореспонденції. 20 квітня 2015 року відповідач видав наказ N 162-11 про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади. Після ознайомлення з наказом, останній на наказі зазначив, що він з наказом не згоден, оскільки порушені вимоги статті 252 КЗпП України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зробив висновки, що скорочення штату не відбулося, оскільки кількість працівників юридичного департаменту не зменшилася, відповідачем не були запропоновані ОСОБА_3 усі вакантні посади, адміністрація не звернулася до новоствореної профспілкової організації за отриманням згоди на звільнення ОСОБА_3 Зокрема, апеляційним судом з'ясовано, що до проведення скорочення в штаті юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк" станом на 19 січня 2015 року нараховувалося 30 працівників, при цьому скорочено 4 працівника, яким не було запропоновано переведення до юридичного департаменту. В січні 2015 року після прийняття рішення про створення юридичного департаменту та фактичного скорочення існуючої юридичної служби (протокол N 3 правління від 19 січня 2015 року) до юридичного департаменту ПАТ АБ "Укргазбанк" прийнято нових співробітників. Кількість працівників в юридичному департаменті станом на серпень 2015 року збільшилася та становила 30 фактично працюючих працівників. Судом апеляційної інстанції зазначено, що відсутні докази, що ОСОБА_3 були запропоновані наявні та вакантні на той момент посади: юриста відділу по роботі з фізичними особами управління позасудового вирішення спорів юридичного департаменту, директора та заступника директора департаменту по роботі з корпоративними VIP-клієнтами. Також апеляційним судом вказано, що звільнення позивача не погоджено з новоствореною профспілковою організацією - первинною профспілковою організацією ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, про існування якої було відомо керівництву ПАТ АБ "Укргазбанк", і на час звільнення ОСОБА_3 був заступником голови вищевказаної профспілкової організації. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками суду попередньої інстанції, зазначивши, що відповідачем при звільненні ОСОБА_3 не були додержані норми законодавства про працю. Разом з тим з наданих ПАТ АБ "Укргазбанк" судових рішень як прикладів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, вбачається, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц про визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору (контракту) N 254/ос від 12 липня 2016 року, поновлення на роботі на посаді стюарда управління обслуговування пасажирів у потягах з 12 липня 2016 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, суд касаційної інстанції переглядав не рішення, яким вирішено спір по суті, а ухвалу про зупинення провадження у справі до отримання згоди/відмови на звільнення позивача первинної профспілкової організації. Тобто судом касаційної інстанції вирішувалися питання про застосування норм процесуального права і не застосовувалися норми КЗпП України, оскільки спір по суті не вирішувався. Вказані норми наведені лише у контексті належного обґрунтування зупинення провадження. Тобто спір по суті не вирішувався, висновки про встановлені фактичні обставини та правильне застосування норм КЗпП України відсутні. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц про визнання незаконним та скасування наказу комісії з припинення КП "Адміністративно-технічне управління" від 22 вересня 2016 року про звільнення ОСОБА_3 на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (скорочення штату працівників), поновлення її на роботі, стягнення з КП "Адміністративно-технічне управління" середнього заробітку за час вимушеного прогулу, скасовано рішення апеляційного суду та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої статтею 338 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи), у зв'язку з тим, що судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки апеляційним судом не встановлено та не перевірено чи отримувала профспілкова організація подання роботодавця про звільнення ОСОБА_3 за прогул, чи розглянула їх у встановлений законодавством строк та чи повідомила комунальне підприємство про прийняте рішення відповідно до положень частини четвертої статті 39 Закону N 1045-XIV, суд не встановив, чи був простій, та ту обставину, що вільні робочі місця виникли після звільнення ОСОБА_3. Крім того, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що апеляційний суд не перевірив доводів КП "Адміністративно-технічне управління", що підприємству були невідомі причини невиходу позивачки на роботу й вона не повідомляла про них, унаслідок чого комісія з припинення комунального підприємства не мала можливості звільнити ОСОБА_3 на підставі положень КЗпП України у зв'язку з прогулом без поважних причин. Велика Палата Верховного Суду вважає, що судом не встановлено фактичні обставини у справі, на судове рішення у якій посилається заявник як на підставу перегляду, висновків про правильне застосування норм права в ухвалі не висловлено. Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12 предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання протиправними та скасування розпоряджень голови Центральної районної ради міста Сімферополя від 25 червня 2010 року N 185/02.6-11 "Про затвердження штатного розпису апарату районної ради та її виконавчих органів" і N 186/02.6-11 "Про заходи, пов'язані зі зміною структури апарату Центральної районної ради та її виконавчих органів, та ознайомлення посадових осіб" та від 27 вересня 2010 року N 302/026-11 "Про звільнення ОСОБА_4 в зв'язку зі скороченням штату працівників", поновлення на посаді завідуючого адміністративно-господарчим відділом виконавчого комітету Центральної районної ради м. Сімферополя АР Крим та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 27 вересня 2010 року. Суд касаційної інстанції не погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку із тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено питання дотримання позивачем при зверненні з позовом строку звернення до суду, визначеного статтею 100 КАС України та поважності причин пропуску останнього (в разі його допущення). Крім того, в ухвалі зазначено про наявність відмови у наданні згоди на звільнення. У зазначеній справі наявні інші фактичні обставини, у цій справі оцінка рішенню профспілкової організації не надавалася. Порівняння наведених рішень суду касаційної інстанції із рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Оскільки касаційне провадження закінчується прийняттям постанови, підстав для зупинення виконання рішення не вбачається, зупинення виконання рішення втрачає чинність. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 806/2808/18 Провадження N 11-875апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудима Д.А. Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_13 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 31 січня 2017 року (суддя Капинос О.В.) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року (у складі колегії суддів Шидловського В.Б., Капустинського М.М., Мацького Є.М.) у справі за його позовом до Радомишльської районної державної адміністрації Житомирської області (далі - Радомишльська РДА), третя особа ОСОБА_14, про визнання протиправним та скасування пункту 2 розпорядження від 28 липня 2015 року N 314, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_13 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Радомишльської РДА, третя особа ОСОБА_14, у якому просив визнати протиправним та скасувати п. 2 розпорядження голови Радомишльської РДА від 28 липня 2015 року N 314 "Про звільнення з посади та призначення на посаду головного лікаря Комунальної організації "Радомишльська стоматологічна поліклініка" Радомишльської районної ради" (далі - КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка"). Житомирський окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 31 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року, закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у цій справі оскаржується правомірність призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка", тобто спір стосується трудових відносин, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки мають цивільно-правовий характер. Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, у квітні 2017 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вважає, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Обґрунтовуючи позицію в касаційній скарзі, позивач серед іншого зазначив, що ця справа за суб'єктним складом сторін належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду про закриття провадження є помилковим. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 липня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З матеріалів справи вбачається, що 28 липня 2015 року Радомишльською РДА винесено розпорядження за підписом голови Тетерського В.Р. N 314 "Про звільнення з посади та призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка". Пунктом 1 цього розпорядження звільнено з посади головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка" ОСОБА_15, а п. 2 на посаду головного лікаря призначено ОСОБА_14 з 03 серпня 2015 року за контрактом. Комунальна організація "Радомишльська стоматологічна поліклініка" Радомишльської районної ради є об'єктом спільної власності територіальних громад сіл/селищ, міст області, управління якою здійснює районна державна адміністрація (орган управління майном). 03 серпня 2015 року між Радомишльською РДА (орган управління майном) в особі голови державної адміністрації та ОСОБА_14 укладено контракт, відповідно до п. 2 якого між органом управління майном (Радомишльською РДА) та керівником підприємства (ОСОБА_14) виникли трудові відносини. Зазначений контракт погоджений головою районної ради VI скликання Міхненко В.В. та заступником голови районної державної адміністрації Ковальчук С.В. Вважаючи, що призначення ОСОБА_14 на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка" проведено з грубим порушенням вимог законодавства України, а саме, п. 20 ч. 1 ст. 43 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування", позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом, в якому просить скасувати п. 2 цього розпорядження. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (у цьому випадку і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскарженібудь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 згаданої статті). Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно визначень, наведених в підп. 6, 8 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу, адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах; позивач в адміністративній справі - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. Пунктом 2 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "публічна служба" в розумінні п. 15 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору в цій справі є оскарження розпорядження Радомишльської РДА про призначення ОСОБА_14 на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка", яка не відноситься до посад державного органу, й робота на ній не може бути віднесена до проходження публічної служби. Відповідно до ст. 36 Закону України від 09 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації здійснюють функцію управління майном підприємств, установ, організацій, що належать до сфери їх управління. Голови місцевих державних адміністрацій укладають та розривають контракти з їх керівниками. Згідно п. 4 Розділу II "Положення про порядок укладення контракту з керівником підприємства, що є у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міста району, при найманні на роботу", затвердженого рішенням Радомишльської районної ради 19 сесії V скликання від 27 березня 2009 року N 323, наймання на роботу керівника підприємства, що є у спільній власності територіальних громад сіл, селища, міста району, здійснюється районною державною адміністрацією (орган управління майном). Відповідно до положень ст. 16 Закону України від 19 листопада 1992 року N 2801-XII "Основи законодавства України про охорону здоров'я", керівником закладу охорони здоров'я незалежно від форми власності може бути призначено лише особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Призначення на посаду та звільнення з посади керівника закладу охорони здоров'я здійснюють відповідно до законодавства. Керівники державних, комунальних закладів охорони здоров'я призначаються на посаду шляхом укладення з ними контракту строком від трьох до п'яти років. Якщо після закінчення строку дії контракту трудові відносини фактично тривають, і жодна зі сторін не вимагає їх припинення, дія контракту вважається продовженою відповідно до закону. Порядок укладення контрактів з керівником державного, комунального закладу охорони здоров'я та типова форма такого контракту затверджується Кабінетом Міністрів України. Пунктом 2 "Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров'я" затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року N 642 призначення на посаду керівника закладу здійснюється відповідно до законодавства керівником органу, до сфери управління якого належить (в управлінні якого перебуває) заклад, або за рішенням обласної, районної ради чи сільським, селищним, міським головою. Після укладення контракту між Радомишльською РДА та ОСОБА_14 виникли трудові відносини, тобто фактично позовні вимоги стосуються підстав та умов припинення строкового трудового договору головного лікаря КО "Радомишльської стоматологічної поліклініки", стороною в якому (роботодавцем) є керівник органу, в управлінні якого перебуває комунальний заклад. Отже спір у цій справі стосується питання правомірності призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльської стоматологічної поліклініки" ОСОБА_14 шляхом винесення оскаржуваного розпорядження. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин і має вирішуватись судами за правилами ЦПК України, а тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у цій справі і її розгляд в порядку цивільного судочинства є обґрунтованим. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України 20 квітня 2016 року у справі N 802/3892/14-а, і Велика Плата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від цього висновку. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_13 залишити без задоволення, а ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 31 січня 2017 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В. С Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 3 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 755/2258/17 Провадження N 14-281цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року (суддя Арапіна Н.Є.) та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року (судді Поліщук Н.В., Білич І.М., Болотова Є.В.) у цивільній справі за позовом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу і ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу в сумі 24 тис. 368 грн 15 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що з 21 жовтня 2010 року відповідач займав посаду судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Згідно з наказом від 24 лютого 2014 року N 154-к ОСОБА_3 надано щорічну основну відпустку тривалістю 25 робочих днів з 24 лютого по 31 березня 2014 року та додаткову відпустку тривалістю 15 календарних днів з 01 по 15 квітня 2014 року. Після закінчення відпустки ОСОБА_3 до роботи не приступив. Постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року його звільнено з посади судді у зв'язку з порушенням присяги. Частина відпустки - 19 робочих днів - була надана відповідачу та оплачена в рахунок невідпрацьованої частини робочого року. Посилаючись на зазначені обставини, позивач на підставі статті 22 Закону України від 15 листопада 1996 року N 504/96-ВР "Про відпустки" просив суд стягнути з відповідача борг у розмірі 24 тис. 368 грн 15 коп. та судовий збір. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року, провадження у зазначеній справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент розгляду справи) спір стосується проходження відповідачем публічної служби, тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 20 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спори з приводу стягнення безпідставно сплачених (без достатньої правової підстави) грошових сум не є публічно-правовими, тому такі спори підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII)справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Разом з тим відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Аналогічна норма закріплена у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). При цьому стаття 2 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) завданням адміністративного судочинства визначає захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). З огляду на вказані норми можна зробити висновок, що законодавець установив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав і свобод фізичних та юридичних осіб за допомогою процесуального закону. У справі, яка переглядається, предметом позову є вимога позивача стягнути на свою користь з відповідача борг, а саме грошові кошти, які він отримав як оплату щорічної основної оплачуваної відпустки. Спосіб захисту, обраний позивачем, є більш характерним саме для цивільного права та судочинства (стаття 16 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України), а спір за своїм характером не пов'язаний із захистом прав громадянина від порушень з боку суб'єкта владних повноважень. У пункті 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) справу адміністративної юрисдикції визначено як публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень. Відповідно участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (частини друга та третя статті 50 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Разом з тим, частиною четвертою цієї статті передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративними позовами суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Тобто за пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, виключно для превентивного судового контролю своєї ж діяльності та у випадках, визначених законом. У цих випадках водночас із перевіркою дій чи бездіяльності зазначених вище осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень. У справі, що розглядається, позов пред'явлено про стягнення боргу. Публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного. У справі, що розглядається, правовідносини між сторонами не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав свобод та інтересів особи від порушень з боку суб'єкта владних повноважень та не стосуються оскарження дій останнього. Отже, за своїм суб'єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватноправовим та підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, помилково дійшов висновку, що спір між сторонами є публічно-правовим, оскільки пов'язаний з проходженням публічної служби, неправильно застосував норми процесуального закону та безпідставно закрив провадження у справі, керуючись статтею 205 ЦК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Частиною четвертою статті 406 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (у зазначеній редакції) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. ВеликаПалата Верховного Судувважає, що ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року постановлено/прийнято з порушенням норм процесуального права, а тому зазначені судові рішення відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України необхідно скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 2-а-3097/2007 Провадження N 11-695апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба (далі - Університет), військової частини А 0215 про стягнення компенсації за продовольче забезпечення за касаційною скаргою Університету на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 року (головуючий суддя Маслій В.І., судді Коваль М.П., Саприкіна І.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2007 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Університету завдані матеріальні збитки в розмірі 42 968 грн. На обґрунтування позовних вимог послався на те, що він проходить військову службу в Університеті, який підпорядковується військовій частині А 0215, проте відповідачі на порушення вимог частини другої статті 17 Конституції України, статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та статті 16 Закону України від 6 грудня 1991 року N 1934-XII "Про Збройні Сили України" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) не здійснювали продовольчого забезпечення військовослужбовця з 11 березня 2000 року по 31 березня 2007 року. Замостянський районний суд м. Вінниці постановою від 30 березня 2007 року задовольнив позовні вимоги ОСОБА_3, визнав дії Університету та військової частини А 0215 незаконними та стягнув з Університету на користь позивача компенсацію за неотриманий продовольчий пайок з урахуванням індексу інфляції в сумі 42 968 грн 66 коп. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18 грудня 2008 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив, посилаючись на частину другу статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та зазначив, що оскільки позивач звернувся до суду з позовом у якому просив стягнути з Університету невиплачені кошти, не оскаржуючи при цьому його дій чи бездіяльності, то справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, у листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просив поновити процесуальний строк подачі касаційної скарги, з огляду на поважність причин його пропуску та скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції й залишити у силі рішення суду першої інстанції. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 січня 2018 року поновив строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. У відзивах на касаційну скаргу Університет та військова частина А 0215 просять касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, ухвалу апеляційного суду - без змін, оскільки вважають, що рішення суду першої інстанції є незаконним. 5 червня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до частини шостої статті 346 КАС (у редакції цього Закону) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 5 липня 2018 року прийняла та призначила зазначену справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, а також доводи, викладені у відзивах на касаційну скаргу, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС у редакції Закону N 2147-VIII провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Статтею 1 Конституції встановлено, що Україна проголошується правовою державою і, як будь-яка правова держава, гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Обов'язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову до суду, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів і прав, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "Ле Конт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії", заяви N 6878/75, 7238/75). Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 1 вересня 2005 року набрав чинності КАС, який визначив повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією ізаконами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Конституційний Суд України зазначив, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 25 листопада 1997 року N 6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження. Статтею 6 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною першою статті 17 КАС (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року N 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Зазначеними нормами права прямо передбачено, що військова служба є публічною службою. Як убачається з установлених судами обставин, на час звернення до суду з позовом, полковник ОСОБА_3 перебував на військовій службі в Університеті. Установлено, що позивачем пред'явлено позов про стягнення компенсації за неотримане продовольче забезпечення за час проходження військової служби. Наведене свідчить про те, що спір фактично виник між особою, яка проходила військову службу, та суб'єктом владних повноважень, а отже, є публічно-правовим. За таких обставин, на думку ВеликоїПалати Верховного Суду, цей спір як публічно-правовий повинен вирішуватися не в порядку цивільного судочинства, а за нормами КАС. Крім того, Верховний Суд України, відповідно до статті 237 КАС (у редакції, до 15 грудня 2017 року), розглядав заяви про перегляд судових рішень в адміністративних справах з підстав неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема у справах N 21-38а13 (N 2а-1042/09/2670), N 21-253а14 (N 2а/2570/1688/2012), як щодо осіб, які перебували на військовій службі, так і за позовами військовослужбовців, звільнених у запас або відставку. Беручи до уваги вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави відступити від викладеного у постанові від 13 червня 2018 року в справі N 161/13250/17 правового висновку, про те, що неотримання особою речового майна (військової форми, одягу) за час проходження служби та під час звільнення в запас, а також відповідної компенсації за це майно, стало причиною позбавлення права власності позивача, зокрема, володіти, користуватися й розпоряджатися об'єктом власності (грошовими коштами), а отже звернення позивача до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди та стягнення грошової компенсації за недоотримане речове майно спрямоване на відновлення його майнового стану (порушеного права власності та ліквідації збитків, заподіяних його інтересам), на захист якого спрямовані засоби та норми, визначені саме цивільним і цивільним процесуальним законодавством. Вимога касаційної скарги ОСОБА_3 про скасування ухвали суду апеляційної інстанції та залишення в силі постанови суду першої інстанції не підлягає задоволенню, оскільки прийняття такого рішення можливе лише у разі його апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав. Тому на підставі частини першої статті 353 КАС ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 рокупідлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції Закону N 2147-VIII, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_3 до Харківського університету Повітряних сил імені ІванаКожедуба, військової частини А 0215 про стягнення компенсації за продовольче забезпечення - скасувати. 3. Справу N 2-а-3097/2007 направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  8. Постанова Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 766/10783/16-ц Провадження N 14-278 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області (далі також - відповідач; Херсонрибоохорона) про поновлення на роботі, скасування наказів про оголошення догани, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2018 року, постановлену колегією суддів у складі: Ігнатенко П.Я., Воронцової Л.П., Полікарпової О.М. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом і з урахуванням доповнень просив: поновити його на посаді головного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області до Херсонської рибоохоронної дільниці; скасувати накази відповідача від 15 червня 2016 року N 01-С "Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_3." (далі - наказ N 01-С), від 24 червня 2016 року N 02-С "Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_3." (далі - наказ N 02-С), від 18 липня 2016 року N 03-С, якими позивачу оголошені догани; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 49 583,52 грн. стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати коштів при звільненні у сумі 1 475,7 грн. провести індексацію заробітної плати позивача з вересня 2016 року по листопад 2017 року; зобов'язати відповідача відшкодувати моральну шкоду у розмірі 10 000 грн. 2. Мотивував позовні вимоги тим, що 10 вересня 2013 року був призначений на посаду головного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області. Відповідач 1 жовтня 2013 року видав наказ, яким перевів позивача на посаду головного державного інспектора відділу оперативної роботи, а 7 травня 2014 року згідно з іншим наказом - на посаду головного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів.Вказував, що відповідач звільнив його з посади на підставі пункту 3 статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього правилами внутрішнього трудового розпорядку (наказ від 1 вересня 2016 року N 78-К). Підставою для звільнення визначені накази відповідача від 15 червня 2016 року N 01-С, від 24 червня 2016 року N 02-С, від 18 липня 2016 року N 03-С про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, а також невиконання покладених на нього обов'язків, встановлених посадовою інструкцією від 19 серпня 2016 року, яка, на переконання позивача, безпідставно звузила його права як головного державного інспектора. Позивач вважав звільнення з посади незаконним, оскільки, за його словами, про притягнення до дисциплінарної відповідальності дізнався лише при ознайомленні з наказом про звільнення, трудову дисципліну не порушував і сумлінно виконував посадові обов'язки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 28 листопада 2017 року Херсонський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги: поновив позивача на посаді головного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів та регулювання рибальства у Херсонській області до Херсонської рибоохоронної дільниці; визнав нечинними та скасував накази відповідача від 15 червня 2016 року N 01-С, від 24 червня 2016 року N 02-С та пункт 6 наказу від 18 липня 2016 року N 03-С про оголошення доган позивачу; стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 1 вересня 2016 року до 28 листопада 2017 року в розмірі 48 169,48 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що наказом голови комісії з ліквідації відповідача від 6 червня 2016 року N 38 "Про закріплення особового складу державних інспекторів за рибоохоронними дільницями Херсонрибоохорони" робоче місце за посадою, яку обіймав позивач, було переміщене в іншу місцевість без його попередження та роз'яснення права погодитися зі зміною істотних умов праці або відмовитися від продовження роботи у нових умовах. А наказом в. о. голови комісії з ліквідації відповідача від 2 серпня 2016 року N 43 "Про закріплення особового складу державних інспекторів за рибоохоронними дільницями Херсонрибоохорони" позивач не був закріплений за жодною рибоохоронною дільницею. 5. Суд першої інстанції вважав, що відповідач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження дотримання вимог трудового законодавства при звільненні позивача, що є обов'язком роботодавця. Тому суд дійшов висновку про порушення відповідачем права позивача на працю та про необхідність поновити позивача на посаді, а накладені на нього дисциплінарні стягнення визнав такими, що є неправомірними та підлягають скасуванню. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 6. 8 лютого 2018 року Апеляційний суд Херсонської області постановив ухвалу, якою скасував рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрив та роз'яснив позивачу його право на звернення з вказаним позовом до суду за правилами адміністративного судочинства. 7. Мотивував тим, що позивач був державним службовцем і перебував на публічній службі, а відповідач є державним органом, уповноваженим законом на виконання функцій держави з організації та здійснення державного нагляду (контролю) за охороною водних біоресурсів. 8. Апеляційний суд вважав, що, оскільки спір виник з приводу звільненнях з посади, заявлені вимоги позивача про поновлення на роботі пов'язані з проходженням ним публічної служби, а тому спір є публічно-правовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 9. Постановляючи ухвалу про закриття провадження, апеляційний суд також застосував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-28 цс 16. Короткий зміст вимог касаційної скарг 10. 7 березня 2018 року позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвалу апеляційного суду та відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача. Вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 6 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2018 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Позивач вважає, що спір з відповідачем є індивідуальним трудовим спором, який має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Зазначає, що застосований апеляційним судом до спірних правовідносин висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-28 цс 16, не може бути врахований у цьому спорі, оскільки стосується інших обставин, зокрема, стягнення нарахованої та невиплаченої заробітної плати особі, яка проходила публічну службу. (2) Доводи відповідача 14. 18 травня 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Просить ухвалу апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. На думку відповідача, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права до спірних правовідносин, вказавши, що цей спір є публічно-правовим. 15. Відповідач також зазначив, що позивач вже звернувся з аналогічним позовом до Херсонського окружного адміністративного суду, на підтвердження чого долучив до відзиву копію ухвали цього ж суду від 18 квітня 2018 року в адміністративній справі N 821/423/18 за позовом ОСОБА_3 до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій було відкрито ухвалою від 26 березня 2018 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 16. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 17. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції). 18. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 19. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 20. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори з приводу проходження публічної служби та звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). 21. Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та у Великій Палаті Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 22. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції). 23. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції та у Великій Палаті Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 24. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 25. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час призначення позивача на посаду, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 26. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 27. Відповідно до пункту 1 Положення про Державне агентство рибного господарства України, затвердженого указом Президента України від 16 квітня 2011 року N 484/2011, Державне агентство рибного господарства України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України. 28. Держрибагентство України здійснює свої повноваження безпосередньо, а також через свої територіальні органи (органи рибоохорони) - Головне управління в м. Києві, управління в Автономній Республіці Крим, м. Севастополі, областях, басейнові управління, відділи, повноваження яких поширюються на декілька областей, та спеціально уповноважений орган державного нагляду за безпекою мореплавства флоту рибного господарства (пункт 7 вказаного Положення). 29. 7 грудня 2011 року Кабінет Міністрів України затвердив постанову N 1263 "Про утворення територіальних органів Державного агентства рибного господарства", згідно з якою як юридичні особи публічного права були утворені територіальні органи Державного агентства рибного господарства, серед яких і відповідач. 30. Суд апеляційної інстанції встановив, що Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області є органом, уповноваженим законом на виконання функцій держави з організації та здійснення державного нагляду (контролю) за охороною водних біоресурсів, тобто є органом державної влади. 31. Суд першої інстанції встановив, що з 2013 року позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем, обіймаючи посаду головного державного інспектора відділу оперативної роботи, відділу охорони водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області. 32. З огляду на вказане обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач був державним службовцем і перебував на публічній службі. 33. Суд першої інстанції встановив: 33.1. згідно з наказом в. о. голови комісії з ліквідації відповідача від 6 червня 2016 року N 37 "Про створення та затвердження рибоохоронних дільниць, визначення дислокації відділів та рибоохоронних дільниць Херсонрибоохорони, встановлення меж і зон їх контролю" визнано таким, що втратив чинність наказ начальника відповідача від 9 червня 2015 року N 55 "Про створення та затвердження рибоохоронних дільниць, визначення дислокації відділів та рибоохоронних дільниць, встановлення меж і зон їх контролю" та затверджено новий перелік рибоохоронних дільниць. 33.2. на підставі наказу в. о. голови комісії з ліквідації відповідача від 6 червня 2016 року N 38 "Про закріплення особового складу державних інспекторів за рибоохоронними дільницями Херсонрибоохорони, призначення відповідальних за дільниці та перелік державних інспекторів, що їх заміщують" позивач був закріплений за Бориславською рибоохоронною дільницею. 33.3. наказами в. о. голови комісії з ліквідації відповідача N 01-С і N 02-С позивачу оголошені догани за порушення трудової дисципліни. Згідно з пунктом 6 наказу в. о. голови комісії з ліквідації відповідача N 03-С позивачу оголошено догану за неналежне виконання посадових обов'язків у зв'язку з невиходом на роботу. 33.4. на підставі наказу від 1 вересня 2016 року N 78-К відповідно до пункту 3 статті 40 КЗпП України позивач був звільнений з посади за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього правилами внутрішнього трудового розпорядку. 34. Притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та подальше звільнення з посади слугували підставами для звернення з позовом до суду. 35. У розумінні статті 38 Закону України "Про державну службу", чинного на час звільнення позивача, поняття "проходження державної служби" охоплює також вирішення інших питань, пов'язаних із службою, зокрема і питань притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців, регламентованих розділом VIII вказаного Закону. 36. З огляду на висновок про те, що позивач обіймав посаду державного службовця в органі державної влади, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що цей спір є трудовим спором приватного характерута не стосується проходження позивачем публічної служби та звільнення з такої служби. 37. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 38. Аналогічна правова позиція сформульована у постанові Великої Палати Верховного Суду від 6 лютого 2018 року у справі N 686/13410/16-ц. 39. Оскільки спір виник з приводу звільнення позивача з публічної служби, вимоги поновити останнього на посаді, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 40. Позивач також просив скасувати накази N 01-С, N 02-С та N 03-С, що, як встановив суд першої інстанції, стосуються притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності. Враховуючи те, що вказані накази були видані під час проходження позивачем публічної служби, вимоги про їх скасування також мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 41. Згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року N 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за N 114/8713, суми виплат, пов'язані з індексацією заробітної плати, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. А позивач просить виплатити йому індексацію заробітної плати за час вимушеного прогулу, що стався внаслідок незаконного, на думку позивача, його звільнення з посади. Тому таку вимогу теж слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона пов'язана з проходженням публічної служби та звільненням з останньої. 42. Близьких за змістом висновків щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі N 426/160/14-ц. 43. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. 44. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині п'ятій статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції та у Великій Палаті Верховного Суду. 45. Оскільки позовна вимога про відшкодування моральної шкоди заявлена в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ця вимога також має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 46. 26 березня 2018 року Херсонський окружний адміністративний суд відкрив провадження в адміністративній справі N 821/423/18 за позовом ОСОБА_3 до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області, що був поданий після того як Апеляційний суд Херсонської області постановив оскаржувану ухвалу про закриття провадження у справі N 766/10783/16-ц. 47. З огляду на все, викладене вище, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір, який розглядається, є пов'язаним із проходженням позивачем публічної служби та звільненням з неї. А тому на цей спір згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час відкриття провадження судом першої інстанції, та пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції і у Великій Палаті Верховного Суду, поширюється юрисдикція адміністративних судів. 48. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 49. Отже, доводи касаційної скарги, що стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 50. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 51. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 52. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою та залишає її без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 12 лютого 2018 року - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 17 жовтня 2018 року.
  9. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2018 року м. Київ Справа № 800/540/17 Провадження № 11-321асі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В. С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Мамонової І. В., позивача ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року (судді Бившева Л. І., Гончарова І. А., Олендер І. Я., Шипуліна Т. М., Ханова Р. Ф.) у справі № 800/540/17 за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - КДКП) про визнання незаконним і скасування рішення та ВСТАНОВИЛА: 27 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з адміністративним позовом до КДКП про визнання незаконним і скасування рішення відповідача від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 про відмову ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту. На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що 24 жовтня 2017 року КДКП було прийнято рішення № 49вд-17 про відмову йому в допуску до кваліфікаційного іспиту в межах добору кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури. Підставою прийняття такого рішення стало те, що позивач на дату звернення із заявою про допуск до участі в доборі не відповідав вимогам, установленим частиною першою статті 27 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), а саме: не мав стажу роботи в галузі права не менше двох років. На думку позивача, вказане рішення КДКП є необґрунтованим і суперечить нормам чинного законодавства. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 30 листопада 2017 року відкрив провадження в цій справі. До набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) та припинення діяльності Вищого адміністративного суду України розгляд адміністративного позову ОСОБА_3 цим судом не закінчено. Відповідно до підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України та на підставі Закону № 2147-VIII справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено повністю. Не погодившись із постановленим у справі судовим рішенням, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі зазначив, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та не відповідає засадам верховенства права. На думку скаржника, на час звернення до відповідача із заявою про участь у доборі на зайняття посади прокурора місцевої прокуратури позивач мав стаж роботи в галузі права більше двох років, оскільки його посадові інструкції на посаді секретаря судового засідання вимагали від претендента на цю посаду наявність освіти за спеціальністю «Правознавство». Крім того, позивач надав до суду посадову інструкцію головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи Рівненського окружного адміністративного суду. Стаж роботи ОСОБА_3 на цій посаді складає 2 роки 10 днів, що спростовує інформацію, зазначену в рішенні відповідача про те, що жодна з посадових інструкцій позивача не вимагає від нього наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста. На підставі викладеного скаржник просить скасувати рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю. У відзиві на апеляційну скаргу КДКП зазначила, що під час прийняття оскаржуваного рішення суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, а саме частину першу статті 27 Закону № 1697-VII. Крім того, висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні, повністю відповідають обставинам справи. На підставі викладеного КДКП просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року без змін. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_3 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані на противагу їм аргументи КДКП, заслухавши суддю-доповідача, виступ позивача на підтримку апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення та дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги. Суд першої інстанції установив, що ОСОБА_3 отримав вищу юридичну освіту (диплом магістра за спеціальністю «Правознавство») 30 червня 2010 року. Після здобуття вищої юридичної освіти ОСОБА_3 працював у Рівненському окружному адміністративному суді на посадах: секретаря судового засідання - 2 роки 5 місяців 10 днів; старшого судового розпорядника - 2 роки 8 місяців 9 днів; головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи цього ж суду - 2 роки 10 днів. 29 серпня 2017 року ОСОБА_3 направив до КДКП заяву про допуск до участі у доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури. Посилаючись на положення типових посадових інструкцій секретаря судового засідання, старшого судового розпорядника, головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової роботи та аналітично-статистичної роботи Окружного адміністративного суду, КДКП зазначила, що для зайняття цих посад не вимагається від працівника наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра. Службові обов'язки на цих посадах є суто технічними та не передбачають реалізації повноважень, пов'язаних з правоохоронними, правовиконавчими та правоустановчими функціями. Отже, період роботи на зазначених посадах не підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права. Таким чином, КДКП дійшла висновку, що ОСОБА_3 на час подання заяви про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури не мав стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, тому не відповідає вимогам до кандидатів на посаду прокурора, установленим частиною першою статті 27 Закону № 1697-VII. Відповідач прийняв рішення від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 про відмову ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту кандидата на посаду прокурора місцевої прокуратури. Правовими підставами для такої відмови КДКП у рішенні вказала статті 27, 28, 30 Закону № 1697-VII, пункти 61-63, 76-80 Положення про порядок роботи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, прийнятого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року, пункт 8 розділу ІІІ, пункт 1 розділу X Положення про порядок розгляду питань та підготовки матеріалів щодо проведення добору кандидатів на вакантну (тимчасово вакантну) посаду прокурора місцевої прокуратури, затвердженого рішенням КДКП від 07 червня 2017 року № 6зп-17. Установлених судом першої інстанції обставин справи її учасники не оспорюють. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що КДКП правильно встановила невідповідність позивача вимогам до кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури, визначеним у частині першій статті 27 Закону № 1697-VII. При цьому рішення про відмову в допуску до кваліфікаційного іспиту кандидата на посаду прокурора ґрунтується на перевіреній і достовірній інформації. За висновками суду першої інстанції, стаж роботи позивача на посаді секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду не підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права, оскільки більшість службових обов'язків секретаря судового засідання є суто технічними, не пов'язаними з розробленням або застосуванням норм права, а кваліфікаційні вимоги до посади секретаря судового засідання не передбачають наявності вищої юридичної освіти із присвоєнням кваліфікаційного рівня не нижче спеціаліста. Крім того, на думку суду першої інстанції, доводи позивача щодо помилковості висновків КДКП про те, що для зайняття посади головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи окружного адміністративного суду не вимагається наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, не впливають на правильність спірного рішення про відмову в допуску позивача до кваліфікаційного іспиту, оскільки стаж роботи позивача на цій посаді складає 8 місяців 12 днів (з 19 серпня 2015 року по 01 травня 2016 року), що менше, ніж визначено у частині першій статті 27 Закону № 1697-VII. ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими ці висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на таке. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон № 1697-VII. Відповідно до статті 28 вказаного Закону добір кандидатів на посаду прокурора здійснюється на конкурсних засадах із числа осіб, які відповідають вимогам, установленим частинами першою та п'ятою статті 27 цього Закону, за результатами кваліфікаційного іспиту, проведеного відповідно до вимог цього Закону. Кожен, хто відповідає встановленим вимогам до кандидата на посаду прокурора, має право звернутися до КДКП із заявою про участь у доборі кандидатів на посаду прокурора. Згідно із частиною першою статті 29 Закону № 1697-VII добір кандидатів та їх призначення на посаду прокурора здійснюється в порядку, визначеному цим Законом, та включає, зокрема: - прийняття КДКП рішення про проведення добору кандидатів на посаду прокурора, що розміщується на офіційному веб-сайті КДКП та повинне містити виклад передбачених цим Законом вимог, яким має відповідати кандидат на посаду прокурора, а також перелік документів, що подаються до КДКП, і кінцевий термін їх подання; - подання особами, які виявили бажання стати прокурором, до КДКП відповідної заяви та документів, визначених цим Законом; - здійснення КДКП на основі поданих кандидатами на посаду прокурора документів перевірки відповідності осіб вимогам, установленим до кандидата на посаду прокурора. На підставі частини першої статті 27 Закону № 1697-VII прокурором місцевої прокуратури може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше двох років та володіє державною мовою. Для цілей цього Закону: 1) вищою юридичною освітою є освіта, здобута в Україні (або на території колишнього СРСР до 1 грудня 1991 року) за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, а також вища юридична освіта за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому законом порядку; 2) стажем роботи в галузі права є стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Отже, з огляду на наведені положення Закону № 1697-VII добір кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури здійснюється на конкурсних засадах із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше двох років та володіють державною мовою. При цьому стажем роботи в галузі права є стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Матеріалами справи установлено, що 29 серпня 2017 року ОСОБА_3 направив до КДКП заяву про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури, до якої долучив, зокрема, копії диплома магістра за спеціальністю «Правознавство» від 30 червня 2010 року (ВК № 39730194) та трудової книжки (АХ № 130509). КДКП рішенням від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 відмовила кандидату на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 в допуску до кваліфікаційного іспиту. Вказане рішення мотивовано тим, що на час подання заяви про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 не мав стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, тобто позивач не відповідає вимогам до кандидатів на посаду прокурора, установленим частиною першої статті 27 Закону № 1697-VII. Водночас, як убачається з трудової книжки позивача, ОСОБА_3 після здобуття вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра працював у Рівненському окружному адміністративному суді на посадах: - секретаря судового засідання - 2 роки 5 місяців 10 днів; - старшого судового розпорядника - 2 роки 8 місяців 9 днів; - головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи - 8 місяців 12 днів; - головного спеціаліста із судової статистики (до моменту звернення до КДКП з указаною вище заявою від 29 серпня 2017 року) - 1 рік 3 місяці 28 днів. Відповідно до пункту 1.4 розділу 1 посадової інструкції секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду (далі - Інструкція), затвердженої наказом Рівненського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2009 року № 14, на посаду секретаря судового засідання призначаються особи, які мають вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста. Згідно з пунктом 1.7 розділу 1 Інструкції секретар судового засідання у своїй роботі керується Конституцією України, КАС України та іншими кодексами України, законами України «Про судоустрій і статус суддів», «;Про державну службу», «;Про боротьбу з корупцією» та іншими законами України, рішеннями Конституційного Суду України, актами Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, актами законодавства та нормативними документами, що регламентують діяльність судових органів, постановами колегії, наказами, інструкціями та рекомендаціями Вищого адміністративного суду України, Державної судової адміністрації України, іншими нормативно-правовими актами та цією Інструкцією. Розділом 2 Інструкції передбачено, що секретар судового засідання: - здійснює судові виклики і повідомлення у справах, які знаходяться у провадженні судді відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу в адміністративних судах, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) від 03 грудня 2009 року № 129; - виписує повістки, адресує конверти та повідомлення про їх вручення й передає для здійснення відправки до відділу документального забезпечення суду; - здійснює оформлення та розміщення списків справ, призначених до розгляду; - у разі відсутності у судовому засіданні судового розпорядника виконує його функції; - перевіряє наявність і з'ясовує причини відсутності осіб, яких викликано до суду, і доповідає про це головуючому судді; - здійснює перевірку осіб, які викликані в судове засідання, та зазначає на повістках час перебування в суді; - забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами згідно з Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України, затвердженою наказом ДСА України від 21 липня 2005 року № 84; - веде журнал судового засідання, у необхідних випадках складає протокол судового засідання; - виписує та видає виконавчі листи у справах, рішення в яких підлягають негайному виконанню, за заявою осіб, на користь яких це рішення ухвалено; - надсилає копії судових рішень сторонам відповідно до пункту 3 статті 167 КАС України; - за розпорядженням головуючого судді здійснює відтворення технічного запису судового засідання; - формує судові справи (матеріали) відповідно до вимог Інструкції з діловодства в апеляційних і місцевих адміністративних судах, затвердженої наказом ДСА України від 05 грудня 2006 року № 155 у редакції наказу ДСА України від 15 грудня 2008 року № 134, та здійснює передачу справ до відділу документального забезпечення суду після закінчення їх розгляду по суті; - за дорученням судді, головуючого у справі, здійснює ознайомлення учасників судового процесу з матеріалами справ; - не пізніше наступного дня після постановлення судом передає копію окремої ухвали начальнику відділу документального забезпечення суду для надіслання її відповідним суб'єктам владних повноважень; - виконує інші доручення голови суду, головуючого судді, керівника апарату суду. Аналогічні загальні положення, завдання та обов'язки секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду передбачені також посадовими інструкціями, затвердженими наказами цього суду від 21 серпня 2010 року № 10 та від 11 липня 2011 року № 10. Аналізуючи зазначені положення посадових інструкцій секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду у взаємозв'язку із законодавчим визначенням поняття «стаж роботи у галузі права», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що незважаючи на те, що на посаду секретаря судового засідання призначаються особи, які мають вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, робота на посаді секретаря судового засідання з моменту здобуття особою вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права. При цьому характер виконуваних посадових обов'язків («суто технічні», «не пов'язані з розробленням або застосуванням норм права»), аналіз яких міститься в оскаржуваному рішенні відповідача та в рішенні суду першої інстанції, з огляду на положення частини першої статті 27 Закону № 1697-VII за умови наявності в особи, яка працює за спеціальністю «Правознавство», вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, не впливає на необхідність зарахування стажу роботи особи на такій посаді до стажу роботи в галузі права. Отже, стаж роботи ОСОБА_3 на посаді секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду з 30 червня 2010 року (дата отримання диплома про повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобуття кваліфікації магістра права) по 09 грудня 2012 року, що в сукупності становить 2 роки 5 місяців 10 днів, підлягає зарахуванню до стажу роботи позивача в галузі права. Крім того, правильно зазначивши серед установлених обставин справи факт роботи ОСОБА_3 у Рівненському окружному адміністративному суді на посаді головного спеціаліста із судової статистики протягом 2 років 10 місяців, суд першої інстанції в мотивувальній частині судового рішення указав на те, що стаж роботи позивача на цій посаді складає 8 місяців 12 днів (з 19 серпня 2015 року по 01 травня 2016 року). Так, згідно з трудовою книжкою позивача 19 серпня 2015 року ОСОБА_3 був переведений на посаду головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи, а 01 травня 2016 року переведений на посаду головного спеціаліста із судової статистики. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач пояснив указане переведення реорганізацією структурних підрозділів Рівненського окружного адміністративного суду. При цьому з огляду на пояснення ОСОБА_3 це переведення не вплинуло на обсяг його посадових обов'язків як головного спеціаліста із судової статистики. Згідно з пунктом 1.4 розділу 1 посадової інструкції головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи Рівненського окружного адміністративного суду, затвердженої наказом цього суду від 05 січня 2015 року № 2, на посаду головного спеціаліста із судової статистики відділу призначається особа, яка має вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра (для кандидатів, які здобули вищу освіту до набрання чинності Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VІІ «Про вищу освіту») або відповідного рівня вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним ступенем магістра (для кандидатів, які здобули вищу освіту після набрання чинності зазначеним Законом) та стаж роботи за фахом на державній службі в органах судової влади не менше 2 років або стаж роботи за фахом в інших сферах не менше 4 років. Оскільки посадова інструкція головного спеціаліста із судової статистики передбачає можливість призначення на цю посаду особи, яка має вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра, стаж роботи ОСОБА_3 на посадах головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи (8 місяців 12 днів) та головного спеціаліста із судової статистики (до моменту звернення до КДКП із заявою від 29 серпня 2017 року - 1 рік 3 місяці 28 днів), що разом становить 2 роки 10 днів, також підлягає зарахуванню до стажу роботи позивача в галузі права. З огляду на викладе вище та встановлені обставини справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на момент звернення до КДКП із заявою від 29 серпня 2017 року про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 мав стаж роботи в галузі права більше двох років, з яких 2 роки 5 місяців 10 днів - на посаді секретаря судового засідання та 2 роки 10 днів - на посаді головного спеціаліста із судової статистики окружного адміністративного суду, що свідчить про помилковість висновків відповідача та суду першої інстанції про відсутність у позивача стажу роботи в галузі права, визначеного частиною першою статті 27 Закону № 1697-VII. Таким чином, рішення КДКП від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 «Про відмову у допуску до кваліфікаційного іспиту», яким відмовлено кандидату ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту на посаду прокурора місцевої прокуратури у зв'язку з відсутністю у позивача стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, є протиправним та підлягає скасуванню. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Ураховуючи те, що висновки суду першої інстанції частково не відповідають обставинам справи і що судом порушено норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваного рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року з ухваленням нового рішення про задоволення вимог позивача. Керуючись статтями 266, 308, 310, 315, 317, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити повністю. 4. Визнати протиправним та скасувати рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 «Про відмову у допуску до кваліфікаційного іспиту». Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк Н.П. Лященко С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В. В. Британчук Л.І. Рогач Д. А. Гудима І.В. Саприкіна В. І. Данішевська О.С. Ткачук О. Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л. М. Лобойко О.Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/76673343
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 724/1656/16-ц Провадження N 14-294цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року (у складі колегії суддів: Литвинюк І.М., Височанської Н.К., Яремка В.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Рукшинської сільської об'єднаної територіальної громади в особі Рукшинської сільської ради Хотинського району Чернівецької області про внесення змін до запису в трудовій книжці, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди і ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Рукшинської сільської об'єднаної територіальної громади (далі - Рукшинська СОТГ) в особі Рукшинської сільської ради Хотинського району Чернівецької області (далі Рукшинська сільська рада) про внесення змін до запису в трудовій книжці, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що рішенням 1 сесії VII скликання Рукшинської сільської ради від 03 листопада 2015 року позивача було звільнено з посади у зв'язку із закінченням повноважень голови на підставі частини першої статті 42 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" та частини другої статті 8 Закону України від 05 лютого 2015 року N 157-VIII "Про добровільне об'єднання територіальних громад". Також йому було запропоновано виконувати обов'язки старости на території села Рашків, яке входить до Рукшинської СОТГ, на період до проведення перших виборів старост. Відповідно на нього були покладені обов'язки старости, про що свідчить запис у його трудовій книжці N 24. 19 червня 2016 року відбулися вибори старости в Рукшинській СОТГ, на яких було обрано нового старосту села Рашків. 29 червня 2016 року було проведено сесію Рукшинської СОТГ, під час якої було поставлено питання про призначення нового старости села Рашків. Оскільки трудову книжку ним було отримано лише в судовому засіданні 27 грудня 2016 року, позивач просив: зобов'язати Рукшинську СОТГ в особі Рукшинської сільської ради внести зміни до запису про його звільнення в трудовій книжці та звільнити його з 27 грудня 2016 року; стягнути з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 29 червня 2016 року по день винесення судом рішення та компенсацію за заподіяну йому моральну шкоду в розмірі 15 тис. грн. Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області від 29 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки за період з 29 червня 2016 року по 27 грудня 2016 року в розмірі 24 466,55 грн. без виключення сум відрахування на податки та інші обов'язкові платежі. Запис від 29 червня 2016 року N 25, вчинений у трудовій книжці ОСОБА_3 на підставі розпорядження від 29 червня 2016 року N 43б-к про звільнення ОСОБА_3 з посади виконувача обов'язків старости села Рашків у зв'язку з закінченням строку повноважень згідно з пунктом 1 статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішено вважати недійсним. Внесено зміни до запису про звільнення в трудовій книжці ОСОБА_3, а саме: вважати днем звільнення з роботи ОСОБА_3 27 грудня 2016 року. Стягнуто з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 500,00 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем допущено порушення законодавства про працю України, яке виявилося в затримці видачі трудової книжки, через що позивач не мав змоги влаштуватися на роботу або зареєструватися у центрі зайнятості як безробітний. Оскільки трудові права позивача порушені, за період з 29 червня по 27 грудня 2016 року стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 24 466,55 грн. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Рукшинської СОТГ закрито. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами виник спір щодо звільнення ОСОБА_3 з публічної служби, а тому такий спір повинен розглядатися в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України). У червні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року, в якій просив скасувати постановлену ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом неправильно застосовано норми законодавства щодо юрисдикції такої категорії справ. У жовтні 2017 року Рукшинська сільська рада подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, в якому посилаючись на відсутність порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила залишити оскаржувану ухвалу апеляційного суду без змін. 29 серпня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом подачі заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16 травня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує ухвалу суду апеляційної інстанції з підстав порушення предметної юрисдикції. 22 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішенням 1 сесії VII скликання від 03 листопада 2015 року позивача звільнено з посади у зв'язку із закінченням повноважень голови на підставі частини першої статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та статей 2, 4, 6, 7 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад", рішенням 1 сесії VII скликання від 17 листопада 2015 року на нього покладено виконання обов'язків старости на території Рукшинської сільської ради. 29 червня 2016 року розпорядженням N 43б-к ОСОБА_3 звільнено з посади виконувача обов'язків старости села Рашків у зв'язку із закінченням строку повноважень згідно пункту 1 статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_3 24 квітня 2002 року прийняв присягу державного службовця, а 30 вересня 2009 року йому присвоєно 7 ранг державного службовця, тобто спір стосується процедури звільнення позивача з публічної служби. Критеріями віднесення тієї чи іншої особи до осіб публічної служби визначено наявність запису в трудовій книжці особи про складення Присяги державного службовця та присвоєння відповідного рангу державного службовця, наявність виплати сум за ранг у загальній сумі заробітної плати. Довідка про доходи позивача від 18 травня 2017 року N 567 містить відомості про те, що ОСОБА_3 працював в Рукшинській сільській раді на посаді в.о. старости та отримував заробітну плату за період з січня по червень 2016 року, яка складається з посадового окладу та надбавки за ранг державного службовця. Погоджуючись із такими висновками суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Водночас відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Аналогічна норма закріплена й у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України у редакції Закону N 2147-VIII. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Норму щодо віднесення державної служби до публічної закріплено також у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України у редакції Закону N 2147-VIII. Проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю всіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов'язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов'язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками заробітної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов'язків, є одним з елементів проходження публічної служби, а під час звільнення з публічної служби - одним з елементів припинення такої служби. Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник щодо звільнення ОСОБА_3 з публічної служби, а тому не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року постановлено з додержанням норм процесуального права, а тому зазначене судове рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 521/11503/15-ц Провадження N 14-238цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноважена особа Фонду на ліквідацію Акціонерного товариства "Фінростбанк" (далі - уповноважена особа Фонду; АТ "Фінростбанк" відповідно), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року в складі колегії суддів Драгомерецького М.М., Черевка П.М., Громіка Р.Д., у справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду, уповноваженої особи Фонду про визнання наказу про звільнення незаконним, стягнення грошової компенсації, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що наказом уповноваженої особи Фонду від 25 червня 2015 року N 54-К його звільнено з посади начальника юридичного відділу з 30 червня 2015 року за пунктом 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважав звільнення незаконним, таким, що проведено всупереч вимогам частини другої статті 39-1 КЗпП України та з порушенням частини третьої статті 53 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1700-VII "Про запобігання корупції". Просив визнати наказ уповноваженої особи Фонду про його звільнення незаконним, а також стягнути з Фонду грошову компенсацію у розмірі шестимісячного середнього заробітку, що складає 71 999,46 грн. середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 615,38 грн та 20 000 грн на відшкодування моральної шкоди. У грудні 2016 року уповноважена особа Фонду звернулася до суду першої інстанції із заявою про закриття провадження у справі з підстав недотримання правил предметної юрисдикції. Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2016 року у задоволенні клопотання уповноваженої особи Фонду про закриття провадження у справі відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що спір є трудовим, виконувана ОСОБА_3 робота не є публічною службою, а тому спірні трудові правовідносини підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року скасовано ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2016 року, провадження у справі закрито, роз'яснено позивачу право на звернення із заявленим позовом до господарського суду для його розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвала апеляційного суду обґрунтована тим, що суд першої інстанції, аналізуючи вимоги статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не врахував, що господарським судам підвідомчі, зокрема, справи про стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника. Апеляційний суд керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, відповідно до якого на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Відповідні спори мають розглядатися за правилами господарського судочинства, про що безпосередньо зазначено в мотивувальній частині постанови суду. У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначив, що закриваючи провадження у справі, апеляційний суд не врахував ухвалу Апеляційного суду Одеської області у цій справі від 03 березня 2016 року, в якій зроблено висновок про відсутність правових підстав для закриття провадження у справі. Крім того, відносно АТ "Фінростбанк" жодний господарський суд справу про банкрутство не порушував, а процедуру ліквідації банку як неплатоспроможного розпочав Фонд і на час подання касаційної скарги вона не завершена, тому відсутні підстави для застосування статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 06 липня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 19 квітня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційну скаргу ОСОБА_3 разом з матеріалами справи до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. Питання стосовно юрисдикційності спору урегульовано у ЦПК України у редакції, чинній на час вчинення вказаних процесуальних дій. Це правило закріплене як у частині третій статті 2 названого Кодексу, так і частині третій статті 3 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, щодо здійснення провадження у цивільних справах відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Тому тут і далі застосовуються норми ЦПК та ГПК України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_3 з позовом та вчинення процесуальних дій судами першої та апеляційної інстанцій. Позовна заява ОСОБА_3 надійшла до суду 16 липня 2015 року, ухвала про відмову у закритті провадження у справі постановлена Малинівським районним судом м. Одеси 12 грудня 2016 року, а ухвала Апеляційного суду Одеської області про закриття провадження у справі - 30 березня 2017 року. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядали в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За вимогами статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Згідно з частиною першою статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема: справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. З мотивувальної частини оскаржуваної ухвали апеляційного суду вбачається, що судом надано переваги нормам Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), як такого, що регулює спірні правовідносини. Разом з тим суд навів вимоги Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки та банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III) та Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Керуючись зазначеною нормою, апеляційний суд зробив висновок, що справа за позовом ОСОБА_3 до Фонду, уповноваженої особи Фонду про визнання наказу про звільнення незаконним, зобов'язання виплатити компенсацію, збитки за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - має розглядатися в порядку господарського судочинства. Такі висновки суду є помилковими. При визначенні юрисдикційності спору необхідно встановити склад сторін, обсяг позовних вимог та визначити, норми якого із наведених Законів регулюють спірні правовідносини. Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 2343-XII банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Згідно зі статтею 9 зазначеного Закону справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. За частиною третьої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника. Відповідно до статті 12 Закону N 2343-XII у разі відсутності підстав для відмови у прийнятті або для повернення заяви про порушення справи про банкрутство господарський суд приймає заяву до розгляду, про що не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить ухвалу. У частинах першій, шостій статті 16Закону N 2343-XII закріплено, що перевірка обґрунтованості вимог заявника, а також з'ясування наявності підстав для відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство здійснюються господарським судом у підготовчому засіданні, яке проводиться в порядку, передбаченому цим Законом. За наслідками розгляду заяви про порушення справи про банкрутство та відзиву боржника господарський суд виносить ухвалу, зокрема, про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство. Згідно з частиною п'ятнадцятою статті 16 Закону N 2343-XII з моменту відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство пред'явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом, та в межах провадження у справі про банкрутство; пред'явлення поточними кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися у випадку та порядку, передбачених цим Законом. Можна зробити висновок, що застосування частини четвертої статті 10 Закону N 2343-XII про те, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, можливо лише у випадку прийняття відповідним господарським судом заяви про порушення справи про банкрутство, винесення ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство. У даному випадку відповідач, який заявив клопотання про закриття провадження у справі, не надав жодних доказів про існування справи про банкрутство АТ "Фінростбанк". Тому підстав для застосування вимог Закону N 2343-XII, та розглядати справу за правилами ГПК України не вбачається. Разом з тим при розгляді питання про юрисдикційність спору необхідно проаналізувати норми Закону N 4452-VI, які є спеціальними при вирішенні питання про неплатоспроможність банку. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 1 Закону N 4452-VI неплатоспроможний банк - банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом N 2121-III. Визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку (у тому числі ліквідація) у порядку Закону N 4452-VI відрізняється від процедури визнання банку банкрутом та застосування ліквідаційної процедури в порядку Закону N 2343-XII. Заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку здійснює спеціальна юридична особа публічного права - Фонд (частина друга статті 3 Закону N 4452-VI), який має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду в один із способів, визначених статтею 39 Закону N 4452-VI (пункт 2 частини першої статті 2 цього Закону). Відповідно до частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вчиняти дії, передбачені планом врегулювання. Згідно з вимогами частини першої статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Згідно з частиною другою статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом. Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачені у статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга вказаної статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. А у частині першій статті 48 зазначеного Закону вказано, що Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, такі повноваження: здійснює повноваження органів управління банку; здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю. У даному випадку позивач оскаржує трудовий договір, укладений між ним та уповноваженою особою Фонду, оформлений відповідним наказом, та просить визнати наказ про його звільнення у зв'язку із закінченням строку трудового договору. Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження. Таким чином, у спорах, пов'язаних зі звільненням працівників, у тому числі прийнятих на роботу для забезпечення процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку чи його ліквідації, застосуванню підлягають норми Закону N 4452-VI, які є спеціальними. Із матеріалів справи вбачається, що з 16 липня 2014 року у АТ "Фінростбанк" рішенням виконавчої дирекції Фонду від 15 липня 2014 року N 55 запроваджена тимчасова адміністрація Фонду строком на 3 місяці до 16 жовтня 2014 року з призначенням уповноваженої особи Фонду Волкова О.Ю. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 16 жовтня 2014 року N 113 розпочата процедура ліквідації банку строком на 1 рік по 16 жовтня 2015 року включно. 17 жовтня 2014 року уповноваженою особою Фонду видано наказ від N 1/1 про скорочення штату працівників у зв'язку з ліквідацією банку. Наказом уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2014 року N 276-К звільнено ОСОБА_3 з посади директора юридичного управління на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням чисельності працівників. 24 грудня 2014 року ОСОБА_3 прийнято на посаду директора юридичного відділу на період з 24 грудня 2014 року по 31 березня 2015 року на підставі наказу уповноваженої особи Фонду від 24 грудня 2014 року N 359-К. Наказом уповноваженої особи Фонду від 31 березня 2015 року N 21-К продовжено термін дії строкового трудового договору з ОСОБА_3 до 30 червня 2015 року включно. Наказом уповноваженої особи Фонду від 25 червня 2015 року N 54-К ОСОБА_3 звільнено з 30 червня 2015 року з посади начальника юридичного відділу у зв'язку з закінченням строку трудового договору (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України). Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що позовна заява ОСОБА_3 підлягає розгляду в порядку господарського судочинства не відповідає вимогам як статті 15 ЦПК України, так і статтям 1, 2, 12 ГПК України з огляду на суб'єктний склад та зміст правовідносин, оскільки відносно АТ "Фінростбанк" жодний господарський суд справу про банкрутство не порушував, процедуру ліквідації банку як неплатоспроможного розпочав Фонд відповідно до вимог Закону N 4452-VI, норми якого є спеціальними. До суду звернулася фізична особа з позовом до Фонду та його уповноваженої особи з вимогами, що стосуються порушення її трудових прав, тобто спір є приватноправовим і відповідно до суб'єктного складу має розглядатись у порядку цивільного судочинства. Оскільки висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, то відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - поверненню до суду першої інстанції для продовження розгляду. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-26/08 Провадження N 11-274зва17 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління. Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни. У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог. Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення). ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І). Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50). ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення). У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення). За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті). Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення. У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів. Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211). Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства. Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду. ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  13. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 01 серпня 2018 року Київ справа №826/13355/17 адміністративне провадження №К/9901/3538/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд): головуючого - Бевзенка В.М., суддів: Шарапи В.М., Данилевич Н.А., за участі: секретаря судового засідання Ігнатенко О.В. позивача ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/13355/17 за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Вищого адміністративного суду України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва (прийняту у складі головуючого судді - Катющенка В.П.) від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Сорочка Є.О., суддів: Земляної Г.В., Ісаєнко Ю.А.) від 19 грудня 2017 року, ВСТАНОВИВ : ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вищого адміністративного суду України, в якому просив: Визнати протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо не нарахування і виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди згідно з нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII). Зобов'язати Вищий адміністративний суд України нарахувати і виплатити судді ОСОБА_1 суддівську винагороду відповідно до статті 135 Закону №1402-VIII з розрахунку посадового окладу у розмірі 40 000 грн. з відповідним коефіцієнтом - 1,25 та щомісячною доплатою за вислугу років у розмірі 60 відсотків посадового окладу, починаючи з 28 липня 2017 року, за мінусом виплачених з цієї дати зароблених коштів. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що беручи до уваги рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів від 27 липня 2017 року №237/вс-17 ОСОБА_1 слід нараховувати суддівську винагороду відповідно до пунктів 22, 24 (1,б) Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 09 листопада 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва. Позов задовольнив частково. Визнав протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо не нарахування з 28 липня 2017 року судді ОСОБА_1 суддівської винагороди згідно з нормами Закону №1402-VIII. Зобов'язав Вищий адміністративний суд України з 28 липня 2017 року нарахувати і виплатити судді ОСОБА_1 суддівську винагороду у відповідності до статті 135 Закону №1402-VIII, з урахуванням: базового розміру посадового окладу - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня 2017 року, регіонального коефіцієнту 1,25 та щомісячної доплати за вислугу років - 60 відсотків, з урахуванням раніше виплачених сум. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді, має право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених Законом № 1402-VIII. Зазначено, що оскільки позивач є таким, що підтвердив відповідність займаній посаді, а отже має право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених Законом 1402-VIII. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 19 грудня 2017 року Київський апеляційний адміністративний суд вирішив: Апеляційну скаргу Вищого адміністративного суду України залишити без задоволення, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року - без змін. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що підтвердження позивачем здатності здійснювати правосуддя у складі суду найвищого рівня, є підставою для отримання ним суддівської винагороди у Вищому адміністративному суді України у розмірі, передбаченому Законом № 1402-VIII. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги Вищий адміністративний суд України подав касаційну скаргу. У касаційній скарзі Вищий адміністративний суд України просить: Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року у справі №826/13355/17, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Доводи сторони, яка подала касаційну скаргу: Доводи касаційної скарги ґрунтуються на тому, що суддя, підтвердивши здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді Верховного Суду, матиме право на отримання суддівської винагороди у розмірі, передбаченому Законом №1402-VIII лише після того, як займе штатну суддівську посаду і здійснюватиме правосуддя у відповідному суді. На переконання відповідача, успішне проходження позивачем кваліфікаційного оцінювання у рамках процедури конкурсу на зайняття вакантної посади та підтвердження здатності здійснювати правосуддя у Верховному Суді не є підставою для висновку про підтвердження позивачем здатності здійснювати правосуддя у Вищому адміністративному суді України та, як наслідок, підставою для отримання позивачем суддівської винагороди у Вищому адміністративному суді України у розмірі, передбаченому Законом №1402-VIII. Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Вищого адміністративного суду України та установлено строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. Позивачем подано відзив до суду касаційної інстанції в якому зазначено, що постанови судів попередніх інстанцій прийнято без порушень норм матеріального та процесуального права. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27 липня 2017 року №237/вс-17 ОСОБА_1 визнано таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду. У зв'язку із цим, позивач 23 серпня 2017 року звернувся до відповідача із заявою, у якій просив нарахувати та виплачувати йому суддівську винагороду у розмірі, встановленому Законом №1402-VIII. Листом від 27 вересня 2017 року №1164/9-14/17 Вищий адміністративний суд України повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для здійснення перерахунку суддівської винагороди. Мотивуючи відмову, відповідач керувався пунктами 7, 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII, статтями 83, 135 Закону №1402-VIII. Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом. ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ Конституція України Частина друга статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 125. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII. Стаття 1. Судова влада 1. Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом. 2. Судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. Частина друга статті 31. Вищими спеціалізованими судами є: 1. Вищий суд з питань інтелектуальної власності; 2. Вищий антикорупційний суд. Частина перша статті 83. Кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Стаття 135. Суддівська винагорода Суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Прикінцеві та перехідні положення Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII. Пункт 7. З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Пункт 22. Право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Пункт 23. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Пункт 24. Розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить: 1) з 1 січня 2017 року: а) для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; в) для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінюючи обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого. Позивачем заявлено вимоги про нарахування і виплату йому суддівської винагороди, яка передбачена для вищого спеціалізованого суду. Законодавець закріпив можливість обрахування окладу суддівської винагороди винятково для судів першої, апеляційної інстанції, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду. Слід зауважити, що Вищими спеціалізованими судами в Україні є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд. Натомість, позивач продовжував обіймати посаду судді Вищого адміністративного суду України та до жодного іншого суду переведений не був. Право на отримання суддівської винагороди відповідно до норм Закону №1402-VIII, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду не лише були визнані такими, що підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному судді, а й зайняли відповідне місце у рейтингу на зайняття вакантних посад, й фактично здійснюють правосуддя у відповідному суді. Суд вважає неможливим отримання позивачем суддівської винагороди відповідно до позовних вимог, оскільки фактично ОСОБА_1 не здійснює правосуддя у відповідному суді (Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду), а лише підтвердивши таку можливість. Тому на позивача не можуть поширюватись гарантії незалежності судді у вигляді суддівської винагороди , за нормами Закону №1402- VIII. Таким чином, доводи позивача, щодо нарахування і виплати йому суддівської винагороди згідно з нормами Закону №1402-VIII, є необґрунтованими. Виходячи із аналізу положень Закону №1402-VIII України, право на отримання суддівської винагороди за правилами частини другої статті 135 цього закону, виникає у судді за наявної сукупності таких умов: 1) Проходження кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого складено висновок про підтвердження здатності кандидата здійснювати судочинство у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. 2) Зайняття відповідної вакантному місцю в рейтингу суддів посади судді до відповідного суду, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. 3) Зарахування судді до штату відповідного суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. 4) Фактичне виконання своїх обов'язків, тобто здійснення правосуддя у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. 5) Законодавче закріплення розміру посадового окладу суддівської винагороди для судді суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. Отже, лише за сукупної наявності цих умов у судді виникає право на суддівську винагороду, передбачену Законом №1402-VIII. Наявність у позивача лише деяких з зазначених умов не обумовлює виникнення права на отримання суддівської винагороди у розмірах зазначених в Законі №1402-VIII. Враховуючи наведене, Суд встановив неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при ухваленні судових рішень. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З урахуванням викладеного, Суд робить висновок, про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції та прийнятті нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог слід відмовити. Під час розгляду справи, відповідач заявив клопотання про поворот виконання судового рішення у разі відмови у задоволенні позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 380 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення, він, зокрема відмовляє в позові повністю. Стаття 381 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що поворот виконання рішення, зокрема, про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання у відносинах публічної служби допускається, якщо скасоване рішення було обґрунтовано повідомленими позивачем завідомо неправдивими відомостями або поданими ним підробленими документами. Судами першої та апеляційної інстанції не було встановлено факту подачі позивачем неправдивих відомостей та підроблених документів, разом з тим, відповідач не надав ніяких відомостей чи фактів, якими це підтверджувалось. Враховуюче зазначене, Суд робить висновок про відсутність підстав для повороту виконання судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ : 1. Касаційну скаргу Вищого адміністративного суду України задовольнити. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії скасувати. 3. Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю. 4. Відмовити Вищому адміністративному суду України у повороті судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії. 5. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і не оскаржується. Головуючий В.М.Бевзенко Судді В.М.Шарапа Н.А.Данилевич http://reyestr.court.gov.ua/Review/75644181
  14. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 426/160/14-ц Провадження N 14-202 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області (далі також - відповідач) про захист прав, що виникли з трудових відносин за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Лозко Ю.П., Романченка В.В., Заіки С.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. Позивач звернулася до суду з вказаним позовом, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: 1.1. Зобов'язати відповідача провести розрахунок і виплатити їй індексацію заробітної плати за період з 10 березня 2011 року по 31 січня 2014 року; 1.2. Визнати дії посадових осіб відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачеві такої індексації незаконними; 1.3. Зобов'язати відповідача припинити ненарахування та невиплату їй сум індексації заробітної плати як такі, що порушують право позивача, та відновити становище, яке існувало до порушення. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 28 квітня 2014 року Сватівський районний суд Луганської області ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги частково: зобов'язав відповідача провести позивачу розрахунок і виплату індексації заробітної плати з 10 березня 2011 року з урахуванням базового місяця для проведення індексації - лютого 2008 року, а у задоволенні інших позовних вимог - відмовив. 3. Рішення суд першої інстанції мотивував, зокрема, тим, що позивача не було звільнено, а лиш переведено на рівнозначну посаду. Відтак, базовим місяцем для нарахування індексації при розрахунку заробітної плати мав бути лютий 2008 року. Суд дійшов висновку, що відповідач необґрунтовано застосував виданий ним наказ N 16 від 21 січня 2011 року "Про індексацію заробітної плати" для розрахунку зарплати позивача, оскільки цей наказ її безпосередньо не стосувався. Крім того, позивач не була ознайомлена з цим наказом, і в ньому відсутнє посилання на пункт 4.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року N 1078, що мав бути застосований до спірних правовідносин. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що обрані позивачем способи захисту цивільних прав та інтересів не передбачені частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України. 4. 17 листопада 2015 року Сватівський районний суд Луганської області постановив ухвалу про відновлення втраченого судового провадження у цій справі. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 29 березня 2016 року Апеляційний суд Луганської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 квітня 2014 року та закрив провадження у справі. 6. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що заявлені позовні вимоги стосуються заробітної плати (грошового утримання) державного службовця; відповідач є органом виконавчої влади та відповідно до покладених на нього завдань і функцій є суб'єктом владних повноважень. Апеляційний суд дійшов висновку, що між сторонами виник публічно-правовий спір, який має розглядатися за правилами адміністративної юрисдикції. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 25 квітня 2016 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 рокуз підстав порушення цим судом правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач вважає, що спір з приводу оплати праці не стосується здійснення відповідачем владних управлінських функцій, а тому не є публічно-правовим. Між сторонами відсутній спір щодо проходження публічної служби; спір не зумовлений невиплатою заробітної плати за час вимушеного прогулу чи виконання нижче оплачуваної роботи у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням. Вказане, на думку позивача, унеможливлює застосування до спірних правовідносин пункту 27 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року N 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів", яким мотивована ухвала суду апеляційної інстанції. 11. Позивач вказує на те, що її позовні вимоги не пов'язані з виконанням відповідачем владних управлінських функцій, а звернені до нього як до роботодавця, який порушив її трудові права. Позиція відповідача 12. 15 червня 2016 року до суду надійшли письмові заперечення відповідача на касаційну скаргу, мотивовані тим, що спір виник з приводу проходження позивачем публічної служби. А тому відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, що діяла на час подання позову, такий спір має розглядатися у суді адміністративної юрисдикції. 13. Відповідач вказує на те, що позовні вимоги є пов'язаними з вимогами про стягнення заробітної плати державним службовцем під час проходження публічної служби, а тому мають розглядатися за правилами КАС України. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 14. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 15. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 16. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 17. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 18. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 20. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 21. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 22. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 23. Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України (абзац перший пункту 1 Положення про Пенсійний Фонд України, затвердженого Указом Президента України "Про Положення про Пенсійний фонд України" від 6 квітня 2011 року N 384/2011 і яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин). 24. Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 7 вказаного Положення). 25. Відповідно до пункту 1.1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30 квітня 2002 р. N 8-2 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 25 лютого 2008 р. N 5-5) управління Пенсійного фонду України у районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах є органами цього фонду, підпорядкованими відповідно головним управлінням фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему територіальних органів Пенсійного фонду України. 26. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до наказу Управління Пенсійного фонду України в Троїцькому районі Луганської області N 25-0 від 22 грудня 2004 року позивач була призначена на посаду спеціаліста І категорії з призначення пенсій відділу пенсійного забезпечення цього управління. А згідно з наказом Управління Пенсійного фонду України в Троїцькому районі Луганської області N 7-0 від 9 березня 2011 року позивач була звільнена з посади головного спеціаліста відділу з призначення пенсій за переведенням для подальшої роботи в Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області відповідно до пункту 5 статті 36 Кодексу законів про працю України. 27. Суд апеляційної інстанції встановив, що на підставі наказу Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області N 4-0 від 17 січня 2012 року позивач була призначена на посаду начальника відділу з призначення пенсій у вказане управління як така, що була зарахована до кадрового резерву на цю посаду зі збереженням тринадцятого рангу державного службовця. 28. У запереченнях на касаційну скаргу позивач підтверджує, що робота відповідача в управлінні згідно із Законом України "Про державну службу" є державною службою, а остання є публічною службою. 29. З огляду на вказане обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, що є суб'єктом владних повноважень. 30. Предметом спору у цій справі є, зокрема, зобов'язання відповідача виплатити позивачеві індексацію заробітної плати за період з 10 березня 2011 року по 31 січня 2014 року. Суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 р. N 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 р. за N 114/8713, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. 31. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте, Велика Палата Верховного Суду вважає, що не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 32. Отже, з огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи про те, що спір, зокрема, щодо фонду додаткової заробітної плати є трудовим спором приватного характеру та не стосується проходження позивачем публічної служби. 33. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача та висновками суду апеляційної інстанції. про те, що спір, який розглядається, пов'язаний із проходженням позивачем публічної служби, і на нього згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, поширюється юрисдикція адміністративних судів. 34. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 35. Відтак, доводи касаційної скарги, що стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції, оскільки це виходить за межі повноважень касаційного суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 36. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 37. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає касаційну скаргу без задоволення, а вказану ухвалу - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 39. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 40. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій (частина перша статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), зокрема на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19). 41. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 42. Вимоги публічних службовців про зобов'язання суб'єкта владних повноважень провести розрахунок і виплатити їм індексацію заробітної плати є пов'язаними з проходженням публічної служби, а тому такі вимоги слід розглядати за правилами адміністративного судочинства. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 2 липня 2018 року.
  15. Державний герб України Постанова Іменем України 25 липня 2018 року м. Київ справа № 552/3404/17 провадження № 61-8881св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Полтавська обласна рада, Комунальне підприємство «Об'єднане готельне господарство», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року у складі колегії суддів Пікуля В. П., Хіль Л. М., Лобова О. А., ВСТАНОВИВ: У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Полтавської обласної ради, Комунального підприємства (далі - КП «Об`єднане готельне господарство») про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року його поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Вказане судове рішення було виконано лише 01 березня 2016 року, що підтверджується розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35, коли відбулося відновлення його прав та фактичне поновлення на роботі, хоча рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року допущено його негайне виконання в цій частині. Тому за вказаний період часу він має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року у складі судді Миронець О. К. позов задоволено. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що має місце вимушений прогул за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року. До спірних правовідносин не може бути застосовано Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року, оскільки в ньому надано офіційне тлумачення положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 КЗпП України. При ухваленні рішення судом застосовано норми статті 236 КЗпП України, тому в даному випадку строки на подання позовної заяви не порушено. Додатковим рішенням Київського районного суду міста Полтави від 27 жовтня 2017 року відмовлено в задоволенні позову до Полтавської обласної ради. Додаткове рішення мотивоване тим, що при розгляді справи не встановлено факту порушення, невизнання чи оспорення Полтавською обласною радою прав позивача. Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу КП «Об`єднане готельне господарство» задоволено. Рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про тривалість вимушеного прогулу за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року - протягом 85 робочих днів, однак безпідставно не взяв до уваги заперечення представників відповідачів щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, посилаючись на те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. ОСОБА_1 був поновлений на роботі 01 березня 2016 року, проте звернувся до суду з позовом лише у червні 2017 року, тобто з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України. Позивачем не наведено та не надано доказів поважності причин пропуску, встановлених статтею 233 КЗпП України строків звернення до суду, тому підстави для поновлення пропущеного строку відсутні. У лютому 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він звернувся до суду з позовом про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а не з позовом про поновлення на роботі. 23 травня 2017 року на його адресу надійшла ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, якою залишено без змін рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року у справі № 552/2929/15-ц за його позовом до Полтавської обласної ради, КП «Об'єднане готельне господарство» про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про накладення дисциплінарного стягнення, визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про звільнення та поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. З моменту отримання ним ухвали суду касаційної інстанції у нього виникло право на звернення до органу, що порушив трудове законодавство, тобто до КП «Об`єднане готельне господарство». 24 травня 2017 року він звернувся до відповідача з вимогою про нарахування та виплату заробітної плати за період з 29 жовтня 2015 року по 01 березня 2016 року, так як вимушений прогул збільшився саме у цей період, однак 26 травня 2017 року отримав відповідь про повне виконання рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для нарахування йому заробітної плати.Цей позов він пред'явив 06 червня 2017 року, тому підстав для застосування позовної давності не було, оскільки з часу отримання судового рішення касаційного суду не пройшло трьох місяців. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 та статті 235, 236 КЗпП України. Застосуванню підлягали частина друга статті 233 та стаття 236 КЗпП України. Також апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, так як не застосував Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), яким змінено порядок розгляду цивільних справ. У березні 2018 року КП «Об`єднане готельне господарство» подало відзив на касаційну скаргу і просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду не входить до структури заробітної плати, за своєю природою є санкцією, яка застосовується до роботодавця у разі невиконання рішення суду. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду. Позовна давність не застосовується лише в тому випадку, якщо позов пред'явлений працівником щодо стягнення належної йому заробітної плати. Апеляційний суд врахував правові позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Полтавської обласної ради від 16 квітня 2015 року за № 66 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1.» та № 67 «Про звільнення директора КП «Об'єднане готельне господарство» ОСОБА_1.», поновлено його на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання. Вказаним рішенням встановлено, що середній заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Середньоденний заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вказаним рішенням з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня ухвалення рішення судом, тобто по 29 жовтня 2015 року. ОСОБА_1 поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35. Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу. Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя. Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення нароботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України. Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Місцевим судом встановлено, що з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року мав місце вимушений прогул у зв'язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача протягом 85 робочих днів. Середній заробіток за цей період становив 38 589 грн 15 коп. Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з КП «Об'єднане готельне господарство» на користь позивача підлягає стягненню 35 589 грн 15 коп. (85 днів х 453,99 грн (середньоденний заробіток позивача). Разом з тим місцевий суд правильно виходив з того, що позивачем не пропущено строк на подачу позовної заяви, оскільки його вимоги стосуються стягнення заробітної плати, звернення з якими до суду не обмежене будь-яким строком. Місцевим судом повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дано їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215 ЦПК України 2004 року правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 КЗпП України, оскільки заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду необхідно скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75580870
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/808/16 Провадження N 11-134ас18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 826/808/16 за позовом ОСОБА_3 до Національного банку України (далі - НБУ) про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, зобов'язання виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу і вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди за заявою ОСОБА_3 про перегляд з підстави, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (у складі колегії суддів Літвінової Н.М., Ганечко О.М., Коротких А.Ю.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2017 року (суддя Пасічник С.С.), УСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив: - скасувати наказ НБУ від 10 серпня 2015 року N 3723-к про звільнення ОСОБА_3; - поновити ОСОБА_3 на посаді головного економіста Департаменту фінансового моніторингу (далі - Департамент) НБУ з 22 грудня 2015 року; - зобов'язати НБУ переглянути посадовий оклад головного економіста ОСОБА_3 та привести його у відповідність із середніми значеннями аналогічних посад у Департаменті НБУ; - зобов'язати НБУ здійснити виплату ОСОБА_3 середнього заробітку (з урахуванням перегляду його посадового окладу головного економіста та приведенням його у відповідність із середніми значеннями аналогічних посад у Департаменті НБУ) за час вимушеного прогулу; - зобов'язати НБУ здійснити відрахування до корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ за час вимушеного прогулу ОСОБА_3; - стягнути з НБУ на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 300 000 грн. Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача прийнято безпідставно. ОСОБА_3 зазначає, що НБУ при прийнятті оскаржуваного наказу грубо порушив вимоги статей 40, 42 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) та під час звільнення позивача не врахував його переважне право на залишення на роботі в силу вимог статті 42 КЗпП та положень Закону України від 28 лютого 1991 року N 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон N 796-XII) і не запропонував іншу роботу (посаду) в межах кваліфікації позивача, досвіду роботи та професійних якостей і продуктивності праці. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 9 березня 2017 року позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував наказ НБУ від 9 грудня 2015 року N 7019-к про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ з роботи 21 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП; поновив ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ з 22 грудня 2015 року; постановив стягнути з НБУ середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року в розмірі 178 454 грн 08 коп.; допустив до негайного виконання постанову суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп.У решті позовних вимог відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 травня 2017 року скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. і відмовив у задоволенні позовних вимог у цій частині. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року залишив без змін. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 червня 2017 року на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року. Ухвалюючи таке рішення, Вищий адміністративний суд України зазначив, що після звільнення з НБУ позивач був працевлаштований та отримував заробітну плату, розмір якої за вказаний вище період становить 282 505 грн. а отже, перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу (178 454 грн 08 коп.). За таких обставин суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, а скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. є законним та обґрунтованим. Не погодившись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_3 подав заяву про його перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстав, установлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року (справа N 6-6514св12), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права при визначенні розміру середньої заробітної плати, яка підлягає до стягнення з роботодавця на користь працівника за весь період вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням працівника, а саме: частини другої статті 235 КЗпП, статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" та положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. А також ОСОБА_3 вважає, що оскаржувана ухвалу суду касаційної інстанції не відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (справа N 6-511цс16), щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 235 КЗпП. Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року залишити в силі. Верховний Суд України ухвалою від 7 листопада 2017 року відкрив провадження у справі для вирішення питання про усунення неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) і припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року N 21-1889а17 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 лютого 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII. Оскільки така справа відповідно до частини другої статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат в адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України, її на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. До набрання чинності КАС у редакції Закону N 2147-VIII та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяви ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено. Тому така заява на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Так, у справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом НБУ від 6 березня 2015 року N 1441-к ОСОБА_3, головного економіста відділу ліцензування валютних операцій управління контролю та ліцензування валютних операцій Головного управління НБУ по м. Києву і Київській області, за його згодою переведено на посаду головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ як такого, що перебував в кадровому резерві, з 18 березня 2015 року. Постановою Правління НБУ від 18 вересня 2015 року N 619 "Про вдосконалення структури Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України", зокрема, виключено зі структури Департаменту фінансового моніторингу НБУ відділ фінансового моніторингу та зобов'язано директора Департаменту персоналу видати наказ про скорочення штату працівників Департаменту НБУ з урахуванням його нової організаційної структури. Наказом директора Департаменту персоналу від 21 вересня 2015 року N 4662-к "Про скорочення штату працівників Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України" скорочено штат та чисельність працівників відділу фінансового моніторингу південного регіону. 19 жовтня 2015 року НБУ попередив ОСОБА_3 про його звільнення відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП, що підтверджується особистим підписом позивача на попередженні, копія якого наявна в матеріалах справи. Наказом НБУ від 9 грудня 2015 року N 7019-к "Про звільнення ОСОБА_3" ОСОБА_3 звільнено з роботи 21 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП; виплачено ОСОБА_3 грошову компенсацію за невикористані 48 календарних днів щорічної основної відпустки за робочі роки з 10 листопада 2014 року до 21 грудня 2015 року; вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку (стаття 44 КЗпП); допомогу у розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати (статті 21 Закону N 796-XII). Ухвалюючи рішення про задоволення вимог, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення ОСОБА_3 відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому трудові права позивача підлягають захисту шляхом поновлення його на роботі на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що після звільнення з НБУ позивач був працевлаштований та отримував заробітну плату, розмір якої за вказаний вище період становить 282 505 грн. а отже, перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу (178 454 грн 08 коп.). За таких обставин суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, а скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. є законним та обґрунтованим. Разом із тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу на отриману позивачкою суму вихідної допомоги по безробіттю є помилковим. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові від 25 травня 2016 року, яку ОСОБА_3 надав як приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Посилання апеляційного суду, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року N 3248- IV "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України". Проте апеляційний суд на наведене не звернув належної уваги та безпідставно відмовив в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у зазначеній частині підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (у справі N 6-511цс16). Таким чином, на підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції. Керуючись статтями 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_3 задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України 21 червня 2017 рокув частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. скасувати. 3. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року в цій частині залишити в силі. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 25 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 146/579/16-ц Провадження N 14-227цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області на рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року в складі судді Пилипчука О.В., додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року в складі судді Пилипчука О.В. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року в складі колегії суддів Колоса С.С., Жданкіної В.В., Медяного В.М. у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що розпорядженням Вапнярського селищного голови Томашпільського району Вінницької області від 13 листопада 2015 року N 11 його прийнято з 16 листопада 2015 року на посаду заступника селищного голови з питань діяльності виконавчого органу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області. 18 квітня 2016 року розпорядженням селищного голови N 19 його звільнено із займаної посади згідно з частиною першою статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з грубим порушенням трудових обов'язків, а саме за вихід за межі наданих йому повноважень під час видалення зелених насаджень. ОСОБА_3 вважає своє звільнення незаконним, оскільки при складанні акта перевірки фактів порушень під час видалення дерев на території колишнього військового містечка від 01 квітня 2016 року і відповідного розпорядження Вапнярського селищного голови Томашпільського району Вінницької області про його звільнення допущено порушення норм статті 149 КЗпП України, оскільки у нього не витребувано письмових пояснень. На його письмове звернення до селищної ради щодо визначення заподіяної шкоди відповіді не надано. Факт вчинення будь-якого порушення відсутній. Акт перевірки не може бути документом службового розслідування, адже складений з порушенням Порядку проведення службових розслідувань стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України "Про запобігання корупції" прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Українивід 13 червня 2000 року N 950. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_3 просив визнати неправомірним розпорядження N 19, видане Вапнярським селищним головою ОСОБА_4 18 квітня 2016 року "Про звільнення з посади ОСОБА_3." за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України з 18 квітня 2016 року; поновити його на роботі; виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18 квітня 2016 року по день поновлення на роботі. Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано неправомірним та скасовано розпорядження N 19, видане Вапнярським селищним головою ОСОБА_4 18 квітня 2016 року "Про звільнення з посади ОСОБА_3." за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України з 18 квітня 2016 року. Поновлено ОСОБА_3 на роботі. Зобов'язано виплатити втрачений заробіток за весь час вимушеного прогулу, виходячи із середнього заробітку за цей період? з 18 квітня 2016 року по день поновлення на роботі. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Додатковим рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року доповнено резолютивну частину рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року тим, що рішення в частині поновлення на роботі та стягнення втраченого заробітку за весь час вимушеного прогулу, виходячи із середнього заробітку за цей період у межах платежу за один місяць допустити до негайного виконання. Суд першої інстанції керувався тим, що при звільненні ОСОБА_3 за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України голова селищної ради не надав належних та допустимих доказів, які б підтвердили факт одноразового грубого порушення працівником трудових обов'язків. Акт перевірки фактів порушень не містить доказів вини позивача в перевищенні наданих йому повноважень, оскільки на нього покладалися лише обов'язки з дотримання техніки безпеки під час роботи та проведення інструктажу з техніки безпеки з працівниками, які будуть проводити обстеження та видалення зелених насаджень. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року та додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не довів, що зазначене грубе порушення ОСОБА_3 трудових обов'язків є таким, що може бути підставою для звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Суд апеляційної інстанції зазначив, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, адже з матеріалів справи вбачається, що рішення про прийняття на роботу голова селищної ради прийняв у межах своїх повноважень, а стягнення застосував не у зв'язку з виконанням адміністративних повноважень, а за порушення трудового обов'язку. У листопаді 2016 року Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зкасаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області у касаційній скарзі зазначила, що предметом спору в справі є розпорядження голови селищної ради про звільнення позивача з посади заступника селищного голови, який є посадовою особою, тому справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства в силу вимог пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання позову. Крім того, позов подано до неналежного відповідача у справі - Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, а належним відповідачем є селищний голова. Прийнявши в судовому засіданні 20 липня 2016 року заяву про уточнення позовних вимог, суд першої інстанції порушив частину другу статті 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції на час розгляду справи судом першої інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 22 червня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 14 березня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області разом з матеріалами справи до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення ОСОБА_3 з цим позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин. Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон України від 07 червня 2001 року N 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон N 2493-III). Відповідно до статті 1 Закону N 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону N 2493-III). Відповідно до вимог статті 7 Закону N 2493-III посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим? також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. У статті 10 Закону N 2493-III зазначено, що прийняття на посади заступників сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради та керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради здійснюється шляхом затвердження відповідною радою. Отже, з урахуванням статті 10 Закону N 2493-III заступник селищного голови є посадовою особою органу місцевого самоврядування і його діяльність є публічною службою. Суди встановили і сторони не заперечували, що ОСОБА_3 працював на посаді заступника голови Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області з питань діяльності виконавчого органу селищної ради на підставі розпорядження голови Вапнярської сільської ради Томашпільського району Вінницької області від 13 листопада 2015 року за N 11. З матеріалів справи вбачається, що у зв'язку зі зверненнями мешканців мікрорайону смт Вапнярка Томашпільського району Вінницької області рішенням Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області від 21 січня 2016 року надано дозвіл Комунальному підприємству "Вапнярський ККП" на видалення дерев (тополь) по вул. Авіаторів та вул. І.Кожедуба в кількості 44 одиниць. Згідно з актом перевірки від 01 квітня 2016 року під час видалення земельних насаджень було зрізано чотири дерева (тополі) довжиною біля 4-х метрів, що росли біля магазину "Політ", які не увійшли до переліку відповідно до акта обстеження зелених насаджень, що підлягали видаленню від 20 січня 2016 року, а керував роботами відповідно до розпорядження від 20 січня 2016 року N 21-к заступник селищного голови ОСОБА_3 Розпорядженням голови Вапнярської сільської ради Томашпільського району Вінницької області від 18 квітня 2016 року N 19 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у зв'язку з грубим порушенням трудових обов'язків, а саме за вихід за межі наданих йому повноважень під час видалення земельних насаджень. Суди неправильно визначили, що позов ОСОБА_3 в цьому випадку заявлений у зв'язку зі звільненням за порушення трудового обов'язку, тому має розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки в цьому випадку виник спір з приводу звільнення позивача з посади заступника голови селищної ради, тобто посадової особи органу місцевого самоврядування, діяльність якого є публічною службою, і такий спір відповідно до вимог частини другої статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) віднесено до юрисдикції адміністративних судів. Тобто суди неправильно визначилися з юрисдикційністю спору, адже справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року, додаткове рішення цього ж суду від 22 липня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області задовольнити. Рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року, додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 274/3529/16-ц Провадження N 14-8цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Енергобанк" (далі - ПАТ "Енергобанк"), Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" Брайка Станіслава Анатолійовича від імені ПАТ "Енергобанк" на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської від 28 липня 2016 року області у складі судді Хуторної І.Ю. та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 рокуу складі колегії суддів Кочетова Л.Г., Микитюк О.Ю., Гансецької І.А. у справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Енергобанк", Фонду про визнання кредитором банку, включення вимог до реєстру вимог кредиторів та стягнення заробітної плати, УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ "Енергобанк", Фонду про визнання кредитором банку, включення вимог до реєстру вимог кредиторів та стягнення заробітної плати. Позовна заява мотивована тим, що з 22 грудня 2014 року по 05 червня 2015 року ОСОБА_3 прац'ював у ПАТ "Енергобанк" на посаді начальника відділення N 1 у м. Бердичеві Житомирської регіональної дирекції. На підставі постанови Національного банку України від 11 червня 2015 року N 370 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Енергобанк" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення про початок процедури ліквідації банку. При звільненні позивачу нараховано, але не виплачено заробітну плату у розмірі 7 тис. 962 грн 14 коп. Позивач просив визнати його кредитором банку, включити вимоги по невиплаченій заробітній платі до реєстру вимог кредиторів банку в процедурі ліквідації банку та стягнути невиплачену заробітну плату у розмірі 7 тис. 962 грн 14 коп. Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 28 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Включено вимоги ОСОБА_3 по невиплаченій заробітній платі у розмірі 7 тис. 962 грн 14 коп. до реєстру вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк". У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що спірні правовідносини регулюються Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законом України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон N 108/95-ВР) та іншими нормативними актами з урахуванням особливостей, передбачених Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), тому спір розглянуто в порядку цивільного судочинства. Суди вказали, що на день звільнення ОСОБА_3 у банку запроваджено тимчасову адміністрацію, а законом не передбачено заборони на виплату працівникам заробітної плати, тому уповноважена особа Фонду від імені ПАТ "Енергобанк" порушила гарантоване чинним законодавством України право позивача на оплату праці та виплату належних йому сум у день звільнення. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 у частині визнання кредитором банку, суди зазначили, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), він не буде мати правових наслідків, а тому не будуть реально захищені права позивача. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 у частині стягнення заборгованості із заробітної плати, суди вказали, що після початку процедури ліквідації банку вимоги кредиторів задовольняються у порядку черговості. Оскільки позивача включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк", підстав для стягнення з банку заборгованості із заробітної плати немає. У жовтні 2016 року уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" Брайко С.А. від імені ПАТ "Енергобанк" звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 року, у якій просила скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 Доводи, наведені в касаційній скарзі Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначила, що спір виник у зв'язку зі здійсненням Фондом управлінських функцій, тому справа повинна розглядатися у порядку адміністративного судочинства. У скарзі також указано, що у частині шостій статті 36 Закону N 4452-VI (у редакції, чинній на момент звільнення працівника) зобов'язання банку, зокрема щодо виплати заробітної плати, виконуються банком у межах його фінансових можливостей. Разом з тим на час звільнення позивача ПАТ "Енергобанк" не мало фінансових можливостей щодо виплати заробітної плати. Крім того, ОСОБА_3 пропустив установлений законом граничний строк на пред'явлення своїх вимог як кредитор, тому ці вимоги вважаються погашеними. Особа, яка подала касаційну скаргу, посилалася і на порушення судами норм Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме: у судових рішеннях не зазначено, які конкретно дії і на чию користь повинні вчинити відповідачі; стягнення з відповідача на користь позивача судового збору не відповідає пункту 2 частини п'ятої статті 36, частини третьої статті 46 Закону N 4452-VI. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" Брайка С.А. від імені ПАТ "Енергобанк" та 27 лютого 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду, про що постановлено ухвалу. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки згідно із частиною шостою статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Для вирішення питання про юрисдикцію справи необхідно визначити правову природу Фонду, його функції та повноваження у правовідносинах, пов'язаних з введенням тимчасової адміністрації та ліквідації банків, та специфіку трудових правовідносин працівників банку, що ліквідовується, з самим банком та Фондом. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також урегульовано відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. За частиною другою статті 3 названого Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктомуправління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Спеціальним законом передбачено, що Фонд є юридичною особою публічного права. Відповідно до частини другої статті 81 ЦК України юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Водночас основні ознаки поняття юридичної особи універсальні і не залежать від складу та статусу її засновників (учасників і членів). Зазначене правило знайшло відображення у частині першій статті 82 ЦК України, згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України про участь юридичних осіб у цивільному обороті, якщо інше не встановлено законом. Залежно від здійснюваних повноважень юридичні особи публічного права фактично мають публічно- і приватноправовий статуси. Юридичні особи публічного права при здійсненні цивільної правосуб'єктності виступають суб'єктами приватного права. Це підтверджується аналізом функцій Фонду, передбачених у статті 4 Закону N 4452-VI, за частиною першою якої основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і здійснення функцій направлено на виконання основного завдання Фонду. Ці функції мають як владний характер, оскільки направлені на урегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а направлені на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організації відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продажу неплатоспроможного банку або створення та продажу перехідного банку, що передбачено у пункті восьмому частини другої зазначеної статті. Тобто можна зробити висновок про дуалістичність правомочностей Фонду. Відповідно до частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вчиняти дії, передбачені планом врегулювання. Згідно з вимогами частини першої статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Згідно з частиною другою статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження. Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачені у статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга вказаної статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. А у частині першій у статті 48 зазначеного Закону вказано, що Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, такі повноваження: 1) здійснює повноваження органів управління банку; 3) здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; 5) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю. З аналізу правової природи юридичної особи публічного права, з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, можна зробити висновок, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. У приватноправових відносинах, тобто під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час подання ОСОБА_3 до суду позову, суди розглядали в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. У статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. Законодавець у частині першій статті 19 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року розширив цей перелік, додавши до нього такі пункти: 8) спори щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спори щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спори щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спори фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень". Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. У справі, яка переглядається, до суду звернулася фізична особа - ОСОБА_3 з позовом до юридичних осіб - ПАТ "Енергобанк", Фонду. Позивач працював у ПАТ "Енергобанк" на посаді начальника відділення N 1 у м. Бердичеві Житомирської регіональної дирекції. У розумінні пункту 17 частини першої статті 4 КАС України зазначена посада не є публічною службою. На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 12 лютого 2015 року N 29 розпочато процедуру виведення ПАТ "Енергобанк" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 13 лютого 2015 року. Процедуру ліквідації продовжено до 11 червня 2015 року на підставі рішення виконавчої дирекції від 30 квітня 2015 року N 93. 05 червня 2015 року ПАТ "Енергобанк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" звільнило позивача з посади начальника відділення N 1 у м. Бердичеві Житомирської регіональної дирекції ПАТ "Енергобанк" у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (а. с. 6). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП Українитрудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. У частині першій статті 21 КЗпП України зазначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Встановлено, що на час звільнення позивача ПАТ "Енергобанк" перебував у стані ліквідації. Отже, юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду або його уповноваженої особи. Між позивачем і банком існували трудові правовідносини, тому уповноважена особа Фонду виступала та була наділена правосуб'єктністю власника банківської установи або уповноваженого ним органом у розумінні статті 21 КЗпП України. Вказані повноваження не є владними у розумінні КАС України, оскільки у такому випадку працівник і орган управління банку не перебувають у адміністративному підпорядкуванні і на них поширюються норми КЗпП України. Предметна юрисдикція передбачена у частині першій статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. У цьому випадку до суду звернулася фізична особа з позовом до ПАТ "Енергобанк" та Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" з вимогами визнати позивача кредитором банку та включити його вимоги щодо стягнення заробітної плати до реєстру вимог кредиторів. Тобто вимоги ОСОБА_3 стосуються порушення його трудових прав, за змістом правовідносин спір не має ознак публічно-правового, оскільки виник з приводу невиконання відповідачем обов'язку включити вимоги позивача щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру вимог кредиторів, тобто спір є приватноправовим і відповідно до зазначених вимог закону має розглядатись у порядку цивільного судочинства. Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю працівників банку. Зобов'язання банку, передбачені пунктами 2, 6 частини шостої цієї статті, виконуються банком у межах його фінансових можливостей у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Фонду. Однак виплата заробітної плати не обмежується і не пов'язується з фінансовими можливостями банку, оскільки вона передбачена пунктом 3 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI. Повного розрахунку зі ОСОБА_3 при звільненні відповідач не провів і спір винику зв'язку з тим, що відповідач не включив вимоги ОСОБА_3 по невиплаченій заробітній платі до реєстру вимог кредиторів банку в процедурі ліквідації банку та не виплатив нараховану заробітну плату. За вимогами статей 21 та 22 Закону N 108/95-ВР працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами. У частині третій статті 15 зазначеного Закону закріплено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Під час тимчасової адміністрації здійснюються задоволення вимог із зобов'язань банку щодо виплати заробітної плати (частина п'ята, пункт 6 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI). Тобто у справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв'язку з порушенням банком трудових прав позивача, а саме - на отримання заробітної плати за виконану роботу та своєчасну виплату розрахункових при звільненні. Доводи заявника про те, що позовні вимоги стосуються лише повноважень Фонду як державної спеціалізованої установи, яка виконує функції державного управління, не спростовують визначення характеру спірних правовідносин, оскільки спір врегульовано КЗпП України, Законом N 108/95-ВР, Законом України від 14 жовтня 1992 року N 2694-XII "Про охорону праці" з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, тобто є трудовим і не пов'язаний з проходженням публічної служби та не стосуються сфери публічно-правових відносин. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із трудових відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки на день звільнення ОСОБА_3 у банку запроваджено тимчасову адміністрацію, а частиною п'ятою, пунктом 6 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI не передбачено заборони на виплату працівникам заробітної плати, то уповноважена особа Фонду від імені ПАТ "Енергобанк" порушила гарантовані чинним законодавством України права позивача на оплату праці та виплату належних йому сум у день звільнення. Такий висновок підтверджується положеннями статті 43 Конституції України, яка передбачає не лише право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, але і право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Тобто Основний Закон гарантує працівникові заробітну плату та не передбачає будь-яких умов щодо дотримання працівником будь-яких формальностей, у тому числі подання ним будь-яких заяв. Згідно з пунктом 4 Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року N 5-зп "винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами". Тому правило, яке позбавляє працівника права на оплату своєї праці, у разі пропуску останнім 30-денного строку звернення до Фонду з відповідною вимогою не повинно застосовуватися, оскільки не відповідає статті 43 Конституції України. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким тлумаченням норм права при вирішенні вказаного спору. Крім того, статтею 11 Конвенції Міжнародної організації праці N 95, яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року визнано, що у разі банкрутства або ліквідації підприємства працівники, "зайняті на цьому підприємстві, матимуть становище привілейованих кредиторів щодо заробітної плати, яку вони мають одержати за послуги, надані в період, що передував банкрутству чи ліквідації, котрий буде визначено національним законодавством" і яку буде виплачено, як привілейований кредит, до того, як звичайні кредитори зможуть зажадати власну частку. Порядок черговості погашення привілейованого кредиту має визначатися національним законодавством. Такий порядок передбачено у пункті 2 частини першої статті 52 Закону N 4452-VI, а саме, що кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. У другій черзі задовольняються грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Проте вимоги ОСОБА_3 щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру вимог кредиторів включено не було, хоча вказаний обов'язок покладено на Фонд як орган керівництва банком. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказані вимоги підлягають задоволенню залежно від наявності і обсягу майна банку, який несе майнову відповідальність саме в межах свого майна, тому належним способом захисту прав позивача є саме зобов'язання Фонду внести зобов'язання із заборгованості по заробітній платі до реєстру акцептованих вимог кредиторів. Доводи Фонду щодо погашення вказаного боргу у зв'язку з пропуском позивачем 30-денного строку на звернення з вимогою відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону N 4452-VI ґрунтуються на неналежному тлумаченні вимог законодавчих актів України у їх сукупності, оскільки спір виник з трудових правовідносин, оплата праці кожному працівнику гарантується незалежно від виконання ним будь-яких дій зі звернення до власника або уповноваженого ним органу, а будь-яке втручання з боку влади у мирне володіння майном має бути "законним" (п. п. 33, 34, 36 рішення Європейського суду з прав людини від 24 березня 2005 року у справі "Фрізен проти Російської Федерації"). Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що уповноважена особа Фонду від імені ПАТ "Енергобанк" порушила гарантовані законодавством України права позивача на оплату праці та виплату належних йому сум у день звільнення, тому порушені права позивача мають бути відновлені в судовому порядку шляхом задоволення його позову про включення вимог по невиплаченій заробітній платі у розмірі 7 тис. 962 грн 14 коп. до реєстру вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк". Щодо стягнення судового збору, то Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про судовий збір" судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. У статтях третій та п'ятій названого Закону передбачено як категорію спорів, так і категорію осіб, за зверненням яких судовий збір не стягується. Ні стаття третя, ні стаття п'ята не передбачає Фонд у складі осіб, які мають право на пільги зі сплати судового збору. Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано стягнули судовий збір з Фонду. Оскільки касаційну скаргу Фонду залишено без задоволення, підстав для повернення судового збору не вбачається, тому немає підстав для перерозподілу судових витрат. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Юридичні особи публічного права при здійсненні цивільної правосуб'єктності виступають суб'єктами приватного права. З аналізу функцій Фонду, передбачених у статті 4 Закону N 4452-VI, які забезпечують виконання Фондом основних завдань - забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, вбачається, що ці функції мають дуалістичний характер. Уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію та процедуру ліквідації, є по суті органом управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації орган управління банку втрачає свої повноваження. Наслідком початку процедури ліквідації банку є делегування Фондом уповноваженій особі з дня початку процедури ліквідації банку компетенції зі здійснення повноважень органів управління банку, складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, здійснення заходів щодо задоволення вимог кредиторів, звільнення працівників банку відповідно до законодавства України про працю. Юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин, функцій Фонду чи його уповноваженої особи. На зобов'язання банку у період введення тимчасової адміністрації щодо виплати заробітної плати не поширюються обмеження, встановлені пунктом 1 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI, і вони виконуються незалежно від його фінансових можливостей, оскільки видача заробітної плати в день звільнення є обов'язком власника чи уповноваженого ним органу. У разі звернення фізичної особи до суду з позовом з вимогами про порушення трудових прав, за змістом правовідносин такий спір не має ознак публічно-правового, оскільки виник з приводу невиконання відповідачем як представником однієї зі сторін трудових правовідносин зобов'язань у вказаних правовідносинах, є приватноправовим і відповідно до статей 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Внесення вимог щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру акцептованих вимог кредиторів покладено на Фонд як орган керівництва банком і не вимагає від працівника звернення з відповідною заявою протягом тридцяти днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії до Фонду. Вказані вимоги підлягають задоволенню залежно від наявності і обсягу майна банку, який несе майнову відповідальність саме в межах свого майна, тому належним способом захисту прав на отримання заробітної плати є зобов'язання Фонду внести заборгованість по заробітній платі до реєстру акцептованих вимог кредиторів. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Брайка Станіслава Анатолійовича від імені Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" залишити без задоволення. Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  19. Постанова Іменем України 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 752/5881/15-ц Провадження N 14-169цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Національної академії Служби безпеки України про визнання протиправним та скасування рішення житлово-побутової комісії про зняття з квартирного обліку та поновлення на квартирному обліку для отримання житла позачергово за заявою Національної академії Служби безпеки України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року, УСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Національної академії Служби безпеки України (далі - Національна академія СБУ) про визнання протиправним та скасування рішення житлово-побутової комісії (далі - ЖПК) про зняття з квартирного обліку та поновлення на квартирному обліку для отримання житла позачергово. Позов мотивовано тим, що з 22 серпня 2000 року ОСОБА_3 проходив військову службу на офіцерській посаді в Управлінні СБУ у Луганській області. З 18 грудня 2000 року ОСОБА_3 перебував на квартирному обліку як особа, яка має право на позачергове отримання житла складом сім'ї 2 особи (він та його мати - ОСОБА_4). Наказом голови СБУ від 25 вересня 2013 року ОСОБА_3 звільнено в запас з військової служби на підставі п. п. "а" п. 61 та п. п. "а" п. 62 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України від 27 грудня 2007 року N 1262 (далі - Положення) - у зв'язку із закінченням строку контракту. Рішенням ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року позивача знято з квартирного обліку на підставі п. 3 ч. 2 ст. 40 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), п. п. 3 п. 26 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 11 грудня 1984 року N 470 (далі - Правила обліку громадян). Не погоджуючись із цим рішенням, ОСОБА_3 просив визнати протиправним та скасувати рішення ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року про зняття з квартирного обліку ОСОБА_3 і членів його сім'ї та поновити їх на квартирному обліку у списку позачергового забезпечення житлом з 18 грудня 2000 року складом сім'ї дві особи (ОСОБА_3 та його мати - ОСОБА_4.) для отримання житла позачергово, зобов'язати Національну академію СБУ внести відомості про ОСОБА_3 та членів його сім'ї до відповідної облікової документації. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року про зняття з квартирного обліку ОСОБА_3 і членів його сім'ї, оформлене протоколом засідання ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року N 7. Зобов'язано Національну академію СБУ поновити ОСОБА_3 на квартирному обліку у списку позачергового забезпечення житлом з 18 грудня 2000 року складом сім'ї дві особи (ОСОБА_3 та його мати - ОСОБА_4.) для отримання житла позачергово. Розподілено судові витрати. Рішення районного суду мотивовано тим, що зняття ОСОБА_3 з обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, свідчить про незаконне позбавлення його права на житло, яке гарантовано йому Конституцією України. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і застосував норми матеріального права, які їх регулюють, та дійшов правильного висновку про порушення прав позивача на отримання житла і що таке право підлягає захисту шляхом визнання протиправним та скасування рішення ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року, а також зобов'язання останньої поновити ОСОБА_3 на квартирному обліку у списку позачергового забезпечення житлом з 18 грудня 2000 року складом сім'ї дві особи для отримання житла позачергово. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року касаційну скаргу Національної академії СБУ відхилено, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року залишено без змін. Судове рішення касаційної інстанції мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_3, оскільки останній був протиправно знятий з квартирного обліку і його житлові права порушено. При цьому суд касаційної інстанції вважав, що на спірні правовідносини поширюється дія п. 9 ст. 12 Закону України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", який передбачає, що військовослужбовці, які перебувають на обліку громадян, що потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла. 02 березня 2017 року Національна академія СБУ звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві Національна академія СБУ просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 3.13 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом СБУ від 06 листопада 2007 року N 792, п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року N 1081, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року Національна академія СБУ посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 березня 2015 року у справі за позовом про визнання дій протиправними та від 22 жовтня 2014 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій та рішення щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, постанови Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2015 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та від 02 жовтня 2014 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року у справі за позовом про визнання протоколу незаконним, поновлення на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, визнання дій незаконними, визнання права на користування жилим приміщенням та позовом про виселення без надання іншого жилого приміщення. Ухвалою Верховного Суду України від 06 березня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції та доручено відповідним фахівцям Науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготувати науковий висновок щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права. 27 березня 2017 року Верховний Суд України отримав вищезазначену справу та передав її на розгляд судді Верховного Суду України. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою судді Верховного Суду України від 07 червня 2017 року справу призначено до розгляду на засіданні судових палат у цивільних та адміністративних справах. 23 жовтня 2017 року Верховний Суд України отримав науковий висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно з п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 03 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 22 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві Національної академії СБУ доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 22 серпня 2000 року ОСОБА_3 проходив військову службу на офіцерській посаді в Управлінні СБУ у Луганській області. 29 листопада 2000 року ОСОБА_3 був переведений для подальшого проходження військової служби з м. Сєверодонецька Луганської області до м. Луганська з правом першочергового забезпечення житлом на підставі наказу Управління СБУ у Луганській області від 29 листопада 2000 року N 189-лс. 18 грудня 2000 року ЖПК Управління СБУ у Луганській області прийняла рішення про прийняття ОСОБА_3 на квартирний облік та зарахування його до позачергової черги на забезпечення житлом складом сім'ї дві особи (він та його мати - ОСОБА_4). У зв'язку зі зміною позивачем місця проходження військової служби рішенням ЖПК НКЦ "Інститут оперативної діяльності та державної безпеки" від 22 жовтня 2007 року ОСОБА_3 та члени його сім'ї були зараховані на квартирний облік співробітників Центрального управління СБУ у списках осіб, які користуються правом позачергового отримання житлового приміщення, зі збереженням попереднього часу перебування на квартирному обліку за останнім місцем проходження військової служби. У зв'язку зі зміною позивачем місця проходження військової служби ЖПК Національної академії СБУ рішенням від 20 жовтня 2010 року вирішила зарахувати позивача та членів його сім'ї до позачергового списку на отримання житла з 18 грудня 2000 року. Наказом голови СБУ від 25 вересня 2013 року ОСОБА_3 звільнено в запас з військової служби на підставі п. п. "а" п. 61 та п. п. "а" п. 62 Положення - у зв'язку із закінченням строку контракту. Оскаржуваним рішенням ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року позивача знято з квартирного обліку на підставі п. 3 ч. 2 ст. 40 ЖК України, п. п. 3 п. 26 Правил обліку громадян. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про скасування рішення ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року про зняття з квартирного обліку ОСОБА_3 і членів його сім'ї, суди першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився й суд касаційної інстанції, виходили із того, що позивач, який перебував на обліку при звільненні з військової служби в запас, відповідно до вищезазначених положень законів повинен бути поновлений на квартирному обліку у списку осіб, які мають право на позачергове отримання житла, до одержання житла з державного житлового фонду. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2014 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій та рішення щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та постановах Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2015 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та від 02 жовтня 2014 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається заявник, суди застосували положення п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями й дійшли висновку про відсутність підстав для залишення особи на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, після звільнення в запас за підставою, не передбаченою законом (позивачі - військовослужбовці Збройних Сил України - були звільнені в запас за сімейними обставинами). В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 18 березня 2015 року у справі за позовом про визнання дій протиправними та рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року у справі за позовом про визнання протоколу незаконним, поновлення на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, визнання дій незаконними, визнання права на користування жилим приміщенням та позовом про виселення без надання іншого жилого приміщення суди вважали, що на спірні правовідносини поширюється дія п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями та Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністра оборони України від 30 листопада 2011 року N 737, відповідно до якої військовослужбовці та особи, звільнені з військової служби, знімаються з обліку за місцем служби (за місцем звільнення з військової служби) у разі звільнення в запас з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту і на час звільнення не досягли 20 років вислуги на військовій службі в календарному обчисленні. У цих справах суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для залишення позивачів (військовослужбовців Збройних Сил України) на квартирному обліку після звільнення в запас у зв'язку із закінченням строку контракту та за відсутності 20 років вислуги на військовій службі. Отже, у наведених судових рішеннях судів касаційної інстанції міститься неоднакове застосування норм матеріального права, зокрема, п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 3.13 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, упорівнянні із судовим рішенням суду касаційної інстанції у цій справі, яке є предметом перегляду. Щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права колегія суддів Великої Палати Верховного Суду зазначає таке. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі. Так, згідно з ч. 1 ст. 12 цього Закону держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК УРСР та іншими нормативно-правовими актами; порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України. На виконання приписів вищевказаної статті постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року за N 1081 було затверджено Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями. Відповідно до п. 24 цього Порядку військовослужбовці зараховуються на облік згідно з рішенням житлової комісії військової частини, яке затверджується командиром військової частини; у рішенні зазначаються дата зарахування на облік, склад сім'ї, підстави для зарахування на облік, вид черговості (загальна черга, в першу чергу, поза чергою), а також підстави включення до списків осіб, що користуються правом першочергового або позачергового одержання житлових приміщень, а в разі відмови в зарахуванні на облік - підстави відмови з посиланням на відповідні норми законодавства. Пунктом 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла. Аналогічні приписи закріплені й в п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями. Дія п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" безпосередньо пов'язується із тим, з якої саме з підстав, зазначених у п. 62 Положення та ч. 6 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" військовослужбовець звільнений у запас чи у відставку. Установлено, що ОСОБА_3 звільнений із військової служби у запас СБУ у зв'язку із закінченням строку дії контракту, що позбавляє його права залишатися на квартирному обліку Національної академії СБУ, оскільки підставою для звільнення в запас було закінчення строку дії контракту, а не вік, стан здоров'я або скорочення штатів чи проведення інших організаційний заходів. Пунктом 30 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями передбачено, що військовослужбовці знімаються з обліку у разі: поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла; засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; звільнення з військової служби за службовою невідповідністю, у зв'язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; в інших випадках, передбачених законодавством. При цьому вказаний пункт Порядку не містить вичерпних підстав для зняття військовослужбовця з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, оскільки передбачає можливість зняття особи з обліку й в інших передбачених законодавством випадках. Відповідно до абз. 1 п. 2.17 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року N 737 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 січня 2012 року за N 24/20337, військовослужбовці, які перебувають на обліку, під час звільнення з військової служби в запас або відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, за неможливості використання на військовій службі, а також після закінчення строку контракту при досягненні 20 років вислуги на військовій службі в календарному обчисленні, залишаються (за їх бажанням) на обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду за останнім місцем проходження служби, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і КЕВ (КЕЧ) району, на території обслуговування яких знаходилася розформована військова частина, та користуються правом позачергового одержання житла. Згідно ж з п. 2.19 цієї ж Інструкції військовослужбовці та особи, звільнені з військової служби, знімаються з обліку за місцем служби (за місцем звільнення з військової служби) у разі: поліпшення житлових умов, унаслідок чого зникла потреба в наданні житла; переміщення військовослужбовця до нового місця служби в інший населений пункт; звільнення з військової служби за підставами, які не зазначені в абз. 1 п. 2.17 цього розділу; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; звільнення в запас або відставку до досягнення 20 років вислуги на військовій службі особами, які зараховані на облік після 01 січня 2005 року (крім випадків, вказаних у п. 2.18 цього розділу); обрання для місця проживання іншого населеного пункту особами, які звільнені у запас або у відставку; в інших випадках, передбачених законодавством. Отже, наведені норми Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями також не передбачають підстав для залишення позивача на обліку громадян, потребуючих поліпшення житлових умов, з огляду на його звільнення у запас у зв'язку з закінченням строку дії контракту та наявністю в нього лише 13 років календарної вислуги. З урахуванням вищезазначеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що зняття ОСОБА_3 і членів його сім'ї з квартирного обліку було правомірним, а тому заява Національної академії СБУ підлягає задоволенню зі скасуванням оскаржуваних судових рішень та ухваленням постанови про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву Національної академії Служби безпеки України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Національної академії Служби безпеки України про визнання протиправним та скасування рішення житлово-побутової комісії про зняття з квартирного обліку та поновлення на квартирному обліку для отримання житла позачергово відмовити. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  20. ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 911/3259/16 Провадження N 12-50гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року (головуючий суддя Поляков Б.М., судді Погребняк В.Я., Ткаченко Н.Г.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року (головуючий суддя Доманська М.Л., судді Остапенко О.М., Сотніков С.В.) у справі N 911/3259/16 за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди учасники справи: позивач - ОСОБА_3 відповідач - не з'явився 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19 жовтня 2016 року порушено провадження у справі N 911/3259/16 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" (далі - відповідач, ПрАТ "ДПД Україна"); введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено на 08 листопада 2016 року засідання суду щодо вирішення питання про визнання ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом. 1.2. Постановою Господарського суду Київської області від 08 листопада 2016 року визнано ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено Мачульного О.І. 1.3. У березні 2017 року ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3) звернулася в межах провадження у справі про банкрутство N 911/3259/16 з позовом до ПрАТ "ДПД Україна", в якому просила суд: поновити ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року до дня поновлення на роботі; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача моральну шкоду в розмірі 25000,00 грн. 1.4. Позов мотивовано звільненням ОСОБА_3, яка має дитину до трьох років, із займаної посади в порушення норм трудового законодавства - без обов'язкового працевлаштування. 1.5. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на частину першу статті 40, статті 44, 47, 116, частину третю статті 184, частину другу статті 235, статтю 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 1.6. Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" вчинено всі передбачені чинним законодавством України заходи та дії з метою дотримання вимог статті 184 КЗпП України щодо працевлаштування звільнених працівників. 1.7. Нормативно заперечення проти позову обґрунтовано посиланням на статтю 110 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частину першу статті 37, частину другу статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", пункт 22 частини першої статті 1, статті 22, 48 Закону України "Про зайнятість населення", статті 40, 49-2, 184 КЗпП України. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. ОСОБА_3 з 08 квітня 2013 року працювала на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна". 2.2. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 отримала відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку - до 20 січня 2018 року, що підтверджується відповідним наказом від 17 березня 2015 року N 01. 2.3. У травні 2016 року позивачем поштовим зв'язком було отримано копію наказу ПрАТ "ДПД Україна" N 3 від 10 травня 2016 року "Про попередження працівників товариства про звільнення" на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а також лист-попередження, якими позивача було повідомлено про те, що її буде звільнено 20 липня 2016 року. 2.4. 11 травня 2016 року ліквідатором відповідача було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН. 2.5. 13 грудня 2016 року ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" Мачульним О.І. видано наказ N 2-к про звільнення з 21 лютого 2017 року працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 2.6. Зазначений наказ разом з попередженням N 1 від 13 грудня 2016 року (з урахуванням подальших уточнень від 21 грудня 2016 року) ліквідатором було направлено позивачу. 2.7. Вважаючи, що вказані вище дії відносно звільнення вчинені з порушенням законодавства про працю, ОСОБА_3 звернулась до господарського суду з цим позовом 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в позові відмовлено. 3.2. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, зокрема, ліквідатор ПрАТ "ДПД Україна" вжив вичерпних заходів з працевлаштування позивача, які полягали у повідомленні центру зайнятості про масове вивільнення працівників. 3.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року, ухвалу місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 12 липня 2017 року на загальну суму 28568,45 грн та моральну шкоду в сумі 3200,00 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 3.4. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанції вмотивовані посиланням на те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих ОСОБА_3 законодавством про працю гарантій працевлаштування, а саме без вжиття відповідачем в особі ліквідатора вичерпних заходів з працевлаштування позивача, що призвело до вимушеного прогулу та моральних страждань останньої. 4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та наведені в заяві доводи 4.1. 14 грудня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ПрАТ "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, натомість залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду. 4.3. Заявник зазначає, що Вищим господарським судом України при прийнятті постанови було невірно застосовано частину третю статті 184 КЗпП України, яка в силу норм, визначених частиною першою статті 49-2 КЗпП України та пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення", не передбачає можливості при повній ліквідації юридичної особи реалізації вказаних трудових прав з метою поновлення звільненої жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, а вказує лише на те, що подальше працевлаштування таких працівників повинне здійснюватися органами зайнятості у порядку, визначеному законодавством України. 4.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права відповідач додав до заяви копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року в справі N 638/11064/15-ц, у якій колегія суддів дійшла висновку про те, що при ліквідації установи гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України, не можуть бути застосовані, оскільки звільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, не є підставою для їх поновлення в установу, яка ліквідується, а є підставою для дотримання гарантій щодо подальшого працевлаштування органами зайнятості. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду 5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами. 5.2. Частиною п'ятою статті 111 ЦК України визначено, що ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється. 5.3. Відповідно до частини другої статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження: з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута, або отриманого для цієї мети кредиту; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується згідно з цим Законом позачергово за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута. 5.4. Статтею 47 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що звільнення працівників боржника може здійснюватися після порушення провадження у справі про банкрутство та призначення господарським судом розпорядника майна відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Вихідна допомога звільненим працівникам боржника виплачується арбітражним керуючим у встановленому порядку з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Питання про працевлаштування звільнених працівників вирішується відповідно до законодавства України про працю та про зайнятість населення. На звільнених працівників боржника поширюються гарантії, встановлені законодавством України про працю та про зайнятість населення. 5.5. У пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України зазначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. 5.6. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Отже частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачено обов'язкове їх працевлаштування у випадках звільнення за ініціативою власника при повній ліквідації підприємства, установи, організації. 5.7. Ліквідацією юридичної особи є спосіб припинення суб'єкта господарювання при якому припиняються всі його права, а зобов'язання мають бути виконані повністю в межах ліквідаційної процедури (стаття 111 ЦК України). Під реорганізацією юридичної особи розуміють припинення юридичної особи з переходом прав та обов'язків до іншої особи (правонаступника) в порядку загального правонаступництва (стаття 104 ЦК України). При цьому, згідно частини четвертої статті 36 КЗпП України у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Таким чином, обов'язок працевлаштування зазначеної у статті 184 КЗпП України категорії жінок може бути покладено на власника підприємства, установи, організації лише у випадку реорганізації юридичної особи, коли права та обов'язки юридичної особи переходять до іншої особи внаслідок правонаступництва. 5.8. Порядок вивільнення працівників унормовано у статті 49-2 КЗпП України. У цьому порядку при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю на підприємстві на якому відбувається вивільнення працівників, а саме така обставина настає внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації після визнання їх банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, власник або уповноважена ним особа, а в даному випадку - ліквідатор, доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Саме державна служба зайнятості в силу частини четвертої наведеної статті вчиняє дії по працевлаштуванню вивільненого працівника. 5.9. Згідно з частиною першою статті 22 Закону України "Про зайнятість населення" основними завданнями центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів є: реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції; сприяння громадянам у підборі підходящої роботи; надання роботодавцям послуг з добору працівників; участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру; сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема шляхом надання індивідуальних та групових консультацій; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреб ринку праці; проведення професійної орієнтації населення тощо. 5.10. Частиною третьою статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення. 5.11. Тобто, державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі необхідності особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства. 5.12. Місцевим господарським судом встановлено, що ПрАТ "ДПД Україна" не має свого правонаступника (юридичної особи), де можна було б запропонувати позивачу робоче місце. 5.13. Судами також встановлено, що 11 травня 2016 року, тобто більше ніж за дев'ять місяців до звільнення позивача, ліквідатором було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН. 5.14. Трудовий спір щодо оскарження дій по відмові у прийнятті на роботу підприємством, установою, організацією, які незаконно відмовляють у працевлаштуванні цієї категорії працівниць, відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України може мати наслідком задоволення позову до такого підприємства, установи, організації про прийняття на роботу, а не про поновлення на попередній роботі у підприємстві, установі, організації, що ліквідуються. 5.15. Наведене у сукупності дає підстави для висновку, що відповідач звільнив ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 5.16. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. 5.17. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих їй законодавством про працю гарантій працевлаштування. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 6.1. Після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури ліквідатор повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю, зокрема, він звільняє жінок, які мають дітей віком до трьох років, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та повідомляє про таке вивільнення державний центр зайнятості, на який законом покладено обов'язок їх працевлаштування. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року задовольнити. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в справі N 911/3259/16 залишити в силі. 4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 травня 2018 року м. Київ Справа N П/9901/101/18 Провадження N 11-217заі18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю в. о. секретаря судового засідання - помічника судді Траута А.В., учасники справи: представник позивача - ОСОБА_3, представник відповідача - Мишковець О.В., представник третьої особи - Мажар Л.С., розглянула в судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Президента України, третя особа - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, про визнання протиправними та скасування Указів Президента України, поновлення на посаді за апеляційною скаргою Мишковець Оксани Валеріївни як представника Президента України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року (судді Стрелець Т.Г., Білоус О.В., Бевзенко В.М., Шарапа В.М., Смокович М.І.), УСТАНОВИЛА: У травні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправними та скасувати укази Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації" та від 17 травня 2014 року N 479/2014 "Про призначення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації"; поновити її на посаді члена Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації (далі - Комісія) із 17 травня 2014 року. На обґрунтування своїх вимог позивач послався на відсутність передбачених статтею 20 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1280-IV "Про телекомунікації" підстав для його звільнення з цієї посади та визначених Законом України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII "Про державну службу" підстав для припинення його державної служби. При цьому позивач акцентував увагу на тому, що в оскаржуваному акті не вказано підстав для його звільнення. Суди розглядали справу неодноразово. Вищий адміністративний суд України постановою від 14 квітня 2016 року позов задовольнив частково, однак Верховний Суд України постановою від 25 жовтня 2016 року це рішення в частині задоволення позову скасував, а справу передав на новий судовий розгляд. 25 січня 2018 року позивач уточнив свої позовні вимоги і просив суд: визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації"; поновити ОСОБА_6 на посаді члена Комісії з 20 травня 2014 року. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 30 січня 2018 року позов задовольнив. На зазначене судове рішення Мишковець О.В. як представник Президента України подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про відмову в задоволенні позову. Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оспорюваний Указ Президента України підписано та видано в спосіб, передбачений Конституцією та законами України, при цьому наголошує, що норми законодавства не містять вимог стосовно обов'язкового обґрунтування у відповідному указі підстав припинення повноважень члена Комісії. Також, на думку скаржника, позивач підпадає під дію Закону України від 16 вересня 2014 року N 1682-VII "Про очищення влади". Крім того, апелянт акцентує увагу на тому, що правовідносини між Президентом України та членом Комісії не є трудовими, а стосуються проходження публічної служби й регулюються нормами спеціального законодавства, тому посилання суду попередньої інстанції на положення Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) є помилковим. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. У судовому засіданні 22 травня 2018 року представник відповідача підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній мотивів. Також цю скаргу підтримав представник третьої особи. Представник позивача заперечив проти апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін. Як установив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Президент України Указом від 16 грудня 2011 року N 1140/2011 призначив ОСОБА_6 членом Комісії. Відповідно до Указу Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 на підставі частини першої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статті 112 Конституції України із займаних посад звільнено Голову Комісії та п'ятьох її членів, у тому числі ОСОБА_6 Також установлено, що фактично позивача звільнено з посади 20 травня 2014 року. Задовольняючи позов, суд попередньої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскаржуваний Указ є протиправним та підлягає скасуванню в частині звільнення позивача з посади, оскільки його видано з недотриманням передбаченого статтею 20 Закону України "Про телекомунікації" порядку, а також відповідач не мотивував конкретних підстав звільнення. Водночас суд дійшов висновку, що з метою ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача ОСОБА_6 потрібно поновити на попередній роботі. Перевіривши обґрунтованість рішення суду попередньої інстанції в межах наведених у апеляційній скарзі доводів, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Україна є правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі й мають відповідати їй (стаття 1, частини перша, другої статті 8 Основного Закону України). За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України). Конституційні повноваження Президента України визначено статтею 106 Конституції України, відповідно до якої Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України. Отже, оскаржуваний Указ Президента України є нормативним актом індивідуальної дії, а тому має відповідати як Конституції, так і законам України. У пункті 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Таким чином, будь-яка державна служба є публічною службою. За змістом частин першої та п'ятої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" Голова та члени Комісії є державними службовцями, призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу. Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" Голова Комісії подає Президенту України пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад членів Комісії. Згідно із частиною четвертою цієї ж статті Голова або член Комісії може бути звільнений з посади у разі подання заяви про відставку, неможливості виконання обов'язків за станом здоров'я, припинення громадянства України, грубого порушення службових обов'язків, набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні злочину, наявності інших підстав, передбачених законами. Повноваження Голови або члена Комісії припиняються у разі його смерті, визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим. Не можуть бути підставами для звільнення Голови або члена Комісії набуття повноважень новообраним Президентом України. Водночас, підстави припинення державної служби встановлені статтею 30 Закону України "Про державну службу", за змістом якої, крім загальних підстав, передбачених КЗпП, державна служба припиняється у разі: 1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону); 2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 16-1 цього Закону; 3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону); 4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (стаття 31 цього Закону); 5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону); 6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону; 7) притягнення державного службовця до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення, пов'язані з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Вирішуючи спір, суд установив, що на момент прийняття оскаржуваного Указу Голова Комісії не подавав пропозиції Президенту України щодо звільнення позивача із займаної посади, при цьому ні в згаданому Указі, ні в будь-яких інших документах не зазначено й не мотивовано конкретних підстав звільнення позивача з посади, передбачених частиною четвертою статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статтею 30 Закону України "Про державну службу". З огляду на викладене не можна вважати, що оспорюваний Указ прийнято на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У випадку, який розглядається, має місце виконання установчих функцій главою держави щодо формування органів державної влади й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів, яка спрямовується на структурні перетворення в державному апараті. Водночас це не означає, що на особу, яка працює на відповідній посаді, не розповсюджуються передбачені статтею 43 Конституції України гарантії захисту від незаконного звільнення. В апеляційній скарзі представник відповідача звертає увагу на відсутність у Законі України "Про телекомунікації" вимог щодо потреби обґрунтування у відповідному Указі підстав припинення повноважень члена Комісії. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у Законі України "Про телекомунікації" вимог стосовно відображення в акті мотивів його прийняття не повинна тлумачитися як можливість прийняття невмотивованого акта. За правилами пункту 8 Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970/2006, проект акта Президента України вноситься на паперовому носії разом із його електронною копією, а також із супровідним листом, пояснювальною запискою, довідковими та аналітичними матеріалами, довідкою про погодження проекту (із зазначенням посадових осіб, з якими погоджено проект акта), якщо інше не передбачено законами України, актами Президента України. Пояснювальна записка має містити обґрунтування необхідності видання акта, посилання на норми Конституції, законів України, на основі і на виконання яких пропонується видання відповідного акта Президента України, характеристику його основних положень, інформацію про нормативно-правове регулювання відповідного питання. З матеріалів справи вбачається, що Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 квітня 2017 року витребував у Адміністрації Президента України пояснювальну записку, довідковий та аналітичний матеріал до проекту Указу Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації". Проте відповідач вимог цієї ухвали не виконав, повідомивши про неможливість надання зазначених матеріалів у зв'язку з їх відсутністю. Відповідно до частини другої статті 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. У розглядуваній справі відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не довів, що на час прийняття ним спірного Указу існувала будь-яка з передбачених наведеними нормативно-правовими актами підстав для звільнення позивача з посади, та не зміг обґрунтувати, яка саме. Водночас не заслуговують на увагу посилання апелянта на положення Закону України "Про очищення влади", оскільки цей Закон набрав чинності 16 жовтня 2014 року, тобто після прийняття спірного Указу. ЗгаданийЗакон має свої чітко окреслені межі, процедуру застосування та безпосередньо не відноситься до спірних правовідносин у цій справі. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду першої інстанції про протиправність та наявність у зв'язку з цим підстав для скасування оскаржуваного Указу в частині звільнення позивача з посади, є обґрунтованим. Також суд дійшов висновку, що оскільки позивача було звільнено незаконно, то його належить поновити на попередній роботі. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 266 КАС Верховний Суд за наслідками розгляду справи може визнати акт Президента України протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині. При цьому пунктом 3 цієї ж правової норми передбачено право застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і тим самим взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 Конвенції). Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України "Про телекомунікації", не врегульовано процедури поновлення на посаді члена Комісії в разі його незаконного звільнення. Отже, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача та уникнення декларативності судового рішення суд попередньої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин окремі положення КЗпП. Згідно із частиною першою статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Оскільки під час розгляду справи було встановлено обставини незаконного звільнення ОСОБА_6 із займаної посади, то правильним є і висновок суду першої інстанції про те, що ефективним способом відновлення її порушеного права в такому разі є поновлення позивача на попередній роботі. Доводи апелянта з приводу того, що правовідносини між Президентом України та членом Комісії не є трудовими, а стосуються проходження публічної служби, врегульовані положеннями спеціальних законів і до них не можуть бути застосовані положення КЗпП, є помилковими, адже пріоритетність норм спеціальних законів не виключає можливості субсидіарного застосування норм трудового законодавства. Зокрема, це стосується випадків, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться безпосередньо в спеціальному законі. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги таких висновків суду не спростовують. Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року підлягає залишенню без змін. Керуючись статтями 308, 310, 316, 322 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Мишковець Оксани Валеріївни як представника Президента України залишити без задоволення. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко Повний текст постанови складено 29 травня 2018 року.
  22. ПОСТАНОВА Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 524/10142/16-ц Провадження N 14-97цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши заяву Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (суддя Завгородня І.М.), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року (судді Кузнєцова О.Ю., Дорош А.І., Триголова В.М.) в цивільній справі за позовом Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Фонд) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3, в якому просив стягнути з відповідачки незаконно отриману допомогу по безробіттю в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Кременчуцький МРЦЗ) як така, що шукає роботу, вказавши, що не має постійного або тимчасового заробітку. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" їй було присвоєно статус безробітної та призначено допомогу по безробіттю. Актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 6 червня 2016 року N 50 було встановлено, що у період перебування на обліку в Кременчуцькому МРЦЗ з 23 липня 2015 року по 06 червня 2016 року відповідачка перебувала у цивільно-правових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Креативні стратегії" (далі - ТОВ "Креативні стратегії") з 01 листопада 2015 року. Тобто ОСОБА_3 не вважалася безробітною і не мала права на отримання допомоги. У добровільному порядку відповідачка незаконно отриману допомогу не повертає, у зв'язку з чим Фонд змушений був звернутися до суду. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області рішенням від 03 квітня 2017 року позов задовольнив: постановив стягнути із ОСОБА_3 на користь Фонду незаконно отриману допомогу по безробіттю у розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. та сплачений судовий збір у розмірі 1 тис. 378 грн. Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив: рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом Фонду до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю за касаційною скаргою Фонду на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час вчинення відповідних процесуальних дій). 01 грудня 2017 року Фонд звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України), з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 36 Закону України від 02 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви Фонд посилався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року у справі N 2а-12597/11/1370 та від 09 квітня 2014 року у справі N 2а/2370/3606/2012, в яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано вказану норму матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року зазначену справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою судді цього суду від 17 січня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано її матеріали з Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, а отже, заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення у справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом N 2147-VIII. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2018 року справу призначила до розгляду в судовому засіданні. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 було надано статус безробітної згідно з наказом Кременчуцького МРЦЗ від 23 липня 2015 року N НТ150723. Звертаючись до Кременчуцького МРЦЗ, ОСОБА_3 зазначала, що вона не має постійного або тимчасового заробітку, в тому числі і за договорами цивільно-правового характеру. На виконання вимог пункту 18 частини другої статі 22 Закону України від 05 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" Кременчуцький МРЦЗ провів розслідування страхового випадку відносно відповідачки шляхом звірки обміну даних з податковим органом. Начальник відділу організації працевлаштування населення Старостіна Н.В., заступник начальника відділу організації працевлаштування населення Деревянко Т.М. провели перевірку обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, здійснених ОСОБА_3, направили запит до ТОВ "Креативні стратегії", що підтверджується актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 06 червня 2016 року N 50. Згідно з відповіддю ТОВ "Креативні стратегії" від 13 травня 2016 року, вихідний N 1-130516, ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, отримувала доходи у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року за угодою цивільно-правового характеру від 01 листопада 2015 року, загальна сума доходу становила 2 тис. грн. Відповідно до наданого розрахунку сума отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 за період з 01 листопада 2015 року по 17 січня 2016 року складала 3 тис. 562 грн 32 коп. Наказом директора Кременчуцького МРЦЗ від 06 червня 2016 року N 116 прийнято рішення про повернення отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. як такої, що отримана незаконно. Цього ж дня відповідачці було направлено повідомлення про необхідність повернення нею виплаченої допомоги по безробіттю, за вихідним N 1550. Вказане повідомлення відповідачка отримала 08 червня 2016 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідачка незаконно отримувала допомогу по безробіттю за період з 01 листопада 2015 року до 17 травня 2016 року, оскільки у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року вона мала дохід за угодою цивільно-правового характеру, укладеною з ТОВ "Креативні стратегії", від 01 листопада 2015 року на загальну суму 2 тис. грн. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 квітня 2017 року та ухвалюючи власне рішення - про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав доказів, які б підтверджували факт укладення ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг, а законодавство пов'язує припинення реєстрації у центрі зайнятості та отримання виплат по безробіттю саме з фактом укладення цивільно-правового договору, а не фактом сплати підприємствами, установами чи організаціями податкових платежів. Суд здійснював витребування необхідних у справі доказів, проте відомості щодо укладення відповідачем договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг суду надані не були. Матеріали справи не містять доказів умисного невиконання ОСОБА_3 своїх обов'язків та зловживання ними, що могло б потягнути стягнення з неї сум виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг. Ні самого договору, ні навіть його копії суду так і не було надано. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фонду не підлягать задоволенню за недоведеністю. Разом з тим в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, на яку у своїй заяві посилається заявник, суд касаційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до Львівського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю відповідачка мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який відповідачка позивача не повідомила. Суди попередніх інстанцій встановили, що між Відкритим акціонерним товариством "Страхова компанія "ПЗУ Україна" та ОСОБА_4 21 березня 2008 року укладений договір доручення N AGN.08.31486.001.AD, відповідно до пункту 2.1 якого відповідачка зобов'язувалася вчиняти за винагороду фактичні або юридичні дії, пов'язані з укладенням та обслуговуванням договорів страхування від імені та на користь страхової компанії. Пунктом 9.1 цього ж договору було визначено, що винагорода, яка належить повіреному, є доходом в розумінні статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб". В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 09 квітня 2014 року, касаційний суд виходив з того, що на момент звернення позивачки до Черкаського міського центру зайнятості із заявою про надання їй статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю, вона мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання відповідачкою робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який вона не повідомила позивача. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Еулайф Груп" (далі - ТОВ "Еулайф Груп") та ОСОБА_4 укладено цивільно-правовий договір N 3873428 від 09 квітня 2009 року, відповідно до пункту 1.1 якого, консультант (відповідачка) зобов'язується на умовах, передбачених даним договором та за завданням ТОВ "Еулайф Груп" надавати посередницькі послуги зазначені в розділах 2-5 цього договору, у рамках діяльності Еулайф груп як страхового посередника на страховому ринку України, від імені і за дорученням страховиків, а Еулайф груп зобов'язується виплачувати консультанту винагороду (комісійні) в порядку та на умовах визначених цим договором (а. с. 14). Отже, в ухвалах наданих заявником для порівняння судами було встановлено факти укладення цивільно-правових договорів, предметом яких була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, такі договори були вивчені та досліджені судами та прийняті до уваги в якості належних та допустимих доказів. У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, факт укладення договору цивільно-правового характеру між ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 не підтверджено належними та допустимими доказами, а висновки суду не можуть грунтуватися на припущеннях. Тобто, суди касаційної інстанції виходили з різних фактичних обставин справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  23. Державний герб України ВЕРХОВНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 12.04.2018 Київ К/9901/16797/18 817/925/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л., розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14 за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди в с т а н о в и л а : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області, в якому просив стягнути невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн 77 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 224854 грн 14 коп. та моральну шкоду в розмірі 3000 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, в порушення статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), не проведено остаточного розрахунку із позивачем в день його звільнення. Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року позов задоволено повністю. Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року скасовано постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, прийнято нове судове рішення про відмову задоволенні позовних вимог. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишено без змін. Не погоджуючись з ухвалою суду касаційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду України в порядку, передбаченому частиною 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла на момент такого звернення) із заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14 з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України. У заяві про перегляд просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. Верховний Суд України ухвалою від 27 липня 2017 року відкрив провадження у справі. З початком роботи Верховного Суду зазначену справу, на підставі підпунктів 1, 7 пункту 1 Перехідних положень КАС (у редакції цього Кодексу, викладеній згідно із Законом України від 03.10.2017 № 2147-VIII), передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Згідно з підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень КАС у новій редакції заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняв до провадження справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 у справі №817/925/14 за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди. Як на приклад неоднакового правозастосування заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанову Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16. Як убачається зі змісту ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, Верховний Суд України дійшов висновку, що згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. В разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. У справі, що переглядається, Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 12 жовтня 2016 року дійшов висновку, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. З цього приводу колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на наступне. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону). Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх в