Search the Community

Showing results for tags 'трудовые отношения'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 63 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 01 жовтня 2019 року м. Київ Справа № 916/2721/18 Провадження № 12-64гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Уркевича В. Ю., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., за участю секретаря судового засідання Королюка І. В., учасники справи: позивач - Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» (представник - адвокат Федоренко М. В.), відповідач - Професійна спілка робітників морського транспорту «Одеського морського порту» (представник - не з`явився); розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 916/2721/18 за позовом Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» до Професійної спілки робітників морського транспорту «Одеського морського порту» про визнання недійсним пункту колективного договору за касаційною скаргою Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року (головуючий суддя Поліщук Л. В., судді Бєляновський В. В., Богатир К. В.) та ухвалу Господарського суду Одеської області від 10 січня 2019 року (суддя Цісельський О. В.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави наведених у позові вимог 1. У грудні 2018 року Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» (далі - Підприємство) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Професійної спілки робітників морського транспорту «Одеського морського порту» (далі - Профспілка) про визнання недійсним пункту 2.12 колективного договору, укладеного між позивачем (роботодавець) і відповідачем на 2016-2018 роки та зареєстрованого Департаментом праці та соціальної політики Одеської міської ради 10 травня 2016 року за № 08/158-023. 2. Позов мотивовано тим, що за змістом спірного пункту 2.12 колективного договору Підприємство зобов`язано інформувати Профспілку про його економічний та фінансовий стан, всі зміни в організації виробництва та праці, оплати праці, та планах його соціального розвитку, а також виключно за погодженням з Профспілкою приймати рішення з питань, що стосуються змін в організації виробництва і праці, трудових, соціально-економічних прав та інтересів працівників, проте, за твердженням позивача, такі положення колективного договору виходять за межі компетенції сторін цього договору та регулюють порядок здійснення господарської діяльності, тобто суперечать нормам чинного законодавства і повинні бути визнані судом недійсними. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 3. Між роботодавцем - Підприємством в особі начальника Одеської філії Підприємства Соколова М. Ю. та Профспілкою (яка уповноважена представляти інтереси найманих працівників Підприємства), в особі голови Профспілки Зайкова В . Н. було укладено колективний договір на 2016-2018 роки, який затверджений на конференції трудового колективу 22 січня 2016 року та вступає в силу з 12 квітня 2016 року. Цей договір зареєстрований Департаментом праці та соціальної політики Одеської міської ради 10 травня 2016 року за № 08/158-023. 4. Згідно з пунктом 2.12 указаного договору Підприємство своєчасно інформує Профспілку про економічний та фінансовий стан підприємства, про всі зміни в організації виробництва та праці, оплати праці, планах соціального розвитку ОФ ДП «АМПУ», що готуються не менше, ніж за 2 місяці. Підприємство зобов`язано приймати рішення з питань, що стосуються змін в організації виробництва і праці, трудових, соціально-економічних прав та інтересів працівників виключно за погодженням з Профспілкою, з дотриманням чинного законодавства, умов Генеральної, Галузевої угод і цього договору. 5. Звертаючись з позовом, Підприємство вказало, що положення пункту 2.12 колективного договору виходять за межі компетенції сторін цього договору та регулюють порядок здійснення господарської діяльності, тому мають бути визнані судом недійсними. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 6. Господарський суд Одеської області ухвалою від 10 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства. 7. Обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що спір у цій справі виник щодо недійсності пункту колективного договору та стосується врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення яких визначено Законом України від 03 березня 1998 року № 137/98-ВР «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», а сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, тому за своєю правовою природою він не є господарським і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Крім того, суд апеляційної інстанції, на підтвердження такої позиції посилається на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 910/11188/17. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 8. У березні 2019 року Підприємство звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року й ухвалу Господарського суду Одеської області від 10 січня 2019 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження та передав цю справу разом із касаційною скаргою Підприємства на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду першої інстанції є порушення ними правил предметної юрисдикції. 10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 квітня 2019 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Підприємство вказує, що оскільки сторонами спору у цій справі є юридичні особи, то з огляду на суб`єктний склад сторін такий спір відноситься до юрисдикції господарських судів і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 12. Скаржник також зазначає, що чинне законодавство та статут Підприємства не передбачає необхідності обов`язкового погодження з профспілками питання щодо впровадження змін в організації виробництва і праці; інформування профспілок про всі зміни в організації виробництва та праці, що готуються, здійснюються не пізніше як за три місяці, а не за два, як зазначено у пункті 2.12 колективного договору. Отже, оскільки положення пункту 2.12 цього договору регулюють порядок здійснення господарської діяльності (організаційно-господарські та внутрішньогосподарські повноваження суб`єкта господарювання), то, на думку Підприємства, цей спір відноситься до юрисдикції господарського суду. 13. Крім того, Підприємство посилається на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/9010/17 (провадження № 12-82гс18), в якій зазначено, що профспілка не є представником трудового колективу чи окремого члену трудового колективу, отже, вона має вважатися такою, що діє від власного імені як позивач. Оскільки відповідачем у цій справі є також юридична особа, то, на думку скаржника, за суб`єктним складом цей спір підлягає вирішенню в господарській юрисдикції. 14. У судовому засіданні представник позивача підтримав наведені в касаційній скарзі доводи. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 15. Профспілка своєї позиції стосовно касаційної скарги Підприємства письмово не виклала. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій 16. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 17. Як уже зазначалося, позовними вимогами у цій справі є визнання недійсним пункту 2.12 колективного договору, укладеного між Підприємством та Профспілкою. 18. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі, апеляційний господарський суд виходив із того, що спір спрямовано на врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення яких визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», а отже, висновок господарського суду першої інстанції про те, що цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, є правильним. 19. Велика Палата Верховного Суду частково погоджується зі вказаним висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке. 20. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 21. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 22. Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 23. За змістом частини першої статті 20 цього Кодексу господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. 24. Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються Кодексом законів про працю України, Законом України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». 25. Працівники мають право, зокрема, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно із статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та статутом професійної спілки. (стаття 2, частини перша, друга статті 246 Кодексу законів про працю України). 26. Права професійних спілок, їх об`єднань визначаються Конституцією України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами (стаття 244 Кодексу законів про працю України). 27. За змістом статей 1, 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки - добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. 28. Статтею 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» встановлено, що роботодавець зобов`язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації. 29. Приписами статті 10 Кодексу законів про працю України та статті 1 Закону України від 1 липня 1993 року № 3356-XII «Про колективні договори і угоди» визначено, що колективний договір укладається з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. 30. Колективний договір укладають роботодавець з однієї сторони і один або кілька профспілкових органів, а у разі відсутності таких органів - представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом з іншої сторони (стаття 3 Закону України «Про колективні договори і угоди»). 31. Загальний перелік питань, що підлягають врегулюванню у колективному договорі, визначено статтею 7 Закону України «Про колективні договори і угоди». У колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема, зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом); режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій працівників; умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці; забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; заборона дискримінації. 32. Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними, врегульовано Законом України від 03 березня 1998 року № 137/98-ВР «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 33. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об`єднання. 34. Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю. 35. Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону). 36. Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» окремо встановлено особливу процедуру розгляду розбіжностей, що виникли між сторонами соціально-трудових (колективних) відносин. Указаним законодавчим актом передбачається примирно-третейська процедура та система організаційних структур із належною компетенцією щодо узгодження інтересів конфліктуючих сторін. 37. Зокрема, статтею 7 указаного Закону передбачено, що розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань укладення чи зміни колективного договору, угоди здійснюється примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, установлені статтею 9 цього Закону - трудовим арбітражем. 38. При цьому за статтею 13 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» жодна із сторін колективного трудового спору (конфлікту) не може ухилятися від участі в примирній процедурі і зобов`язані використати для врегулювання колективного трудового спору (конфлікту) всі можливості, не заборонені законодавством. 39. Якщо примирні органи не змогли врегулювати розбіжності між сторонами, причини розбіжностей з обґрунтуванням позицій сторін у письмовій формі доводяться до відома кожної із сторін колективного трудового спору (конфлікту). 40. У цьому разі наймані працівники або уповноважений ними орган чи професійна спілка мають право з метою виконання висунутих вимог застосовувати усі дозволені законодавством засоби, крайнім з яких відповідно до статті 17 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та статті 44 Конституції України є страйк. 41. Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачено у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 вказаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п`ята статті 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); невиконання роботодавцем обов`язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). 42. Суди попередніх інстанцій з`ясували, що сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, а спір виник щодо визнання недійсним пункту 2.12 колективного договору, яким, як стверджує позивач, визначено порядок здійснення господарської діяльності Підприємства. 43. За змістом частин першої-третьої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. 44. З огляду на викладені положення законодавства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 45. Спори, підвідомчі господарським судам України, визначені, як згадувалось вище, статтею 20 Господарського процесуального кодексу України та виникають вони у зв`язку із здійсненням господарської діяльності. 46. Натомість колективні трудові спори - це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення таких спорів визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 47. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, в порядку цивільного судочинства судами загальної юрисдикції розглядаються справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 48. Господарським процесуальним кодексом України не передбачено положень, які б віднесли спір у цій справі до таких, що підвідомчі господарським судам. 49. Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову є визнання недійсним пункту колективного договору, тобто позивач ставить питання про зміну укладеного колективного договору. 50. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що спір виник не між суб`єктами господарювання щодо здійснення господарської діяльності, що врегульована Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України або іншими актами господарського і цивільного законодавств, а між юридичними особами з приводу трудових і соціально-економічних правовідносин, що регулюються Кодексом законів про працю України та Законом України «Про колективні договори і угоди». 51. Колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних - це спори непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин. А тому, до таких спорів застосовується примирно-третейський порядок вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 52. Така позиція відповідає висновкам Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 479/58/19 (провадження № 61-7495св19), під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав. 53. З огляду на викладене, рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі є обґрунтованими, проте вони мали б бути мотивованими наведеними вище аргументами щодо неможливості вирішення в судовому порядку колективних трудових спорів. 54. Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання скаржника у своїй касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/9010/17 (провадження № 12-82гс18), оскільки предметом спору у справі було визначення частки трудового колективу в майні Державного підприємства «Електронмаш» та визнання недійсним наказу Міністерства економічного розвитку і торгівлі України в частині збільшення статутного капіталу. Згідно висновку Великої Палати Верховного Суду профспілка не може виступати представником трудового колективу у позовах про визнання права власності, адже не можна представляти в суді довірителя, який не наділений процесуальною правоздатністю. Тоді як у справі, що розглядається, предметом спору є визнання недійсним пункту колективного договору, оскарження якого стосується зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення спорів в яких регулюється Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». 55. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу Підприємства слід задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій - змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 56. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 57. Згідно з положеннями статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 58. З огляду на викладене касаційна скарга Підприємства підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої й апеляційної інстанцій - зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Щодо судових витрат 59. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 60. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими провадження у справі закрито, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» задовольнити частково. 2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 10 січня 2019 року у справі № 916/2721/18 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. 3. В іншій частині постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 10 січня 2019 року у справі № 916/2721/18 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя -доповідач В. Ю. Уркевич Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков О. С. Ткачук
  2. ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 серпня 2019 року м . Київ Справа № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19) Провадження № 11-550заі19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини А1815 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (головуючий суддя Бевзенко В. М., судді Данилевич Н. А., Желтобрюх І. Л., Стрелець Т. Г., Шарапа В. М.) від 16 травня 2019 року у зразковій справі № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19) за позовом ОСОБА_1 до військової частини А1815 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до військової частини А1815, у якій просив: - визнати протиправною бездіяльність військової частини А1815 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 22 жовтня 2018 року; - зобов`язати військову частину А1815 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 22 жовтня 2018 року. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не провів з ним розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, передбаченої Законом України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-ХІІ). 3. Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року відкрито провадження у цій справі. 4. 07 березня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшло подання судді Чернігівського окружного адміністративного суду Бородавкіна С. В. про розгляд цієї справи як зразкової. Доцільність розгляду Верховним Судом цієї справи як зразкової обґрунтовано необхідністю ухвалення зразкового рішення для формування єдиної судової практики щодо вирішення такої категорії справ, оскільки в провадженні Чернігівського окружного адміністративного суду перебуває 13 типових справ. 5. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі № 620/4218/18. 6. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. 7. Не погодившись із таким рішенням, військова частина А1815 подала апеляційну скаргу з тих підстав, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог. 8. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 червня 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою військової частини А1815 та призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників відповідно до статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 9. 08 липня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач просить залишити апеляційну скаргу військової частини А1815 без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2019 року - без змін. Висновки суду першої інстанції 10. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що на час прийняття наказу про виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу відповідач протиправно не здійснив з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 року по 2018 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ. 11. На обґрунтування такого висновку суд першої інстанції зазначив, що положення Закону № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог 12. В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що грошова компенсація як соціальна гарантія може бути виплачена в разі наявності відповідного права на відпустку. Позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотриману додаткову відпустку, оскільки пунктом 19 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) припинено надання військовослужбовцям додаткової відпустки. 13. Водночас скаржник зауважує, що позивач звернувся до суду з пропуском установленого частиною п`ятою статті 122 КАС України місячного строку звернення до суду, а тому відповідно до частини третьої статті 123 цього Кодексу позовну заяву необхідно було залишити без розгляду. Фактичні обставини справи 14. Наказом т. в. о. командира військової частини по стройовій частині від 22 жовтня 2018 року № 268 полковника ОСОБА_1 знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу військової частини А1815 з 22 жовтня 2018 року. 15. Згідно з довідкою від 14 грудня 2018 року № 3988, виданою відповідачем, позивач у період з 2015 року по 22 жовтня 2018 року проходив службу у військовій частині А1815 і отримав статус та посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_1 від 25 травня 2015 року, додаткову пільгову відпустку учасника бойових дій не використовував. 16. Вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 по 2018 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 17. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в апеляційній скарзі доводи щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги виходячи з таких міркувань. 18. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. 19. Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. 20. Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. 21. Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. 22. Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення. 23. Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. 24. Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. 25. Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. 26. Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. 27. При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно). 28. За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. 29. Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. 30. Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу. 31. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби. 32. Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі. Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки». 33. Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. 34. Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ. 35. Крім того, колегія суддів враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264). 36. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при звільненні з військової служби у запас ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2018 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, у зв`язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню. 37. Стосовно доводів скаржника про те, що позивачем пропущено передбачений частиною п`ятою статті 122 КАС України місячний строк звернення до суду, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 38. Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. 39. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 КАС України). 40. Так, спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв`язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак за змістом пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260 грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Отже, право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком. 41. Велика Палата Верховного Суду відхиляє твердження скаржника щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, оскільки стягнення сум компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій не обмежені позовною давністю. На час відпустки, яка хоча і непов`язана з виконанням службових обов`язків, за особою зберігається заробітна плата (грошове забезпечення), такі виплати включаються до фонду заробітної плати і є невід`ємною його частиною. Це ж саме стосується і компенсації при звільненні за невикористані дні відпустки. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 42. Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. 43. Ураховуючи те, що суд першої інстанції, постановляючи оскаржуване рішення, не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, а наведені скаржником доводи не спростовують викладених у судовому рішенні висновків, апеляційну скаргу військової частини А1815 слід залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2019 року - без змін. Висновки щодо розподілу судових витрат 44. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 45. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 241-243, 308, 311, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу військової частини А1815 залишити без задоволення. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О . С. Золотніков О. Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2019 року м. Київ Справа N 740/5146/17 Провадження N 14-7цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Тернопільське державне науково-технічне підприємство "Промінь" (далі - ТДНТП "Промінь"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТДНТП "Промінь" на заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2017 року у складі судді Сливки Л.М. та рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 вересня 2017 року у складі колегії суддів Міщія О.Я., Ткача З.Є., Шевчук Г.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 доТДНТП "Промінь" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 64 925 грн. Вимоги обґрунтовував тим, що він працював на посаді начальника відділу матеріально-технічного постачання у ТДНТП "Промінь". 06 серпня 2015 року його звільнено з роботи у зв'язку зі скороченням чисельності штату працівників. Проте заробітну плату у день звільнення, як це передбачено статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), йому не виплачено, таку виплату здійснено 19 серпня 2016 року. Посилаючись на вимоги статей 116, 117 КЗпП України, позивач просив стягнути з ТДНТП "Промінь" середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2017 року позов задоволено. Стягнуто з ТДНТП "Промінь" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 64 925 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з вини ТДНТП "Промінь" при звільненні позивача не виплачено належні йому суми у строки, визначені у статті 116 КЗпП України, то на підставі статті 117 цього Кодексу та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100 (далі - Порядок N 100), до стягнення підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 липня 2017 року відмовлено у задоволенні заяви ТДНТП "Промінь" про перегляд заочного рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2017 року. Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 вересня 2017 року заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2017 року змінено. Позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ТДНТП "Промінь" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 42 505,67 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції допустив помилку при розрахунку суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, а саме помилково зробив розрахунок заборгованості не за останні два місяці перед звільненням ОСОБА_1, а за травень та червень 2015 року. Під час проведення розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід враховувати період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача за останні два календарні місяці роботи. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2017 року ТДНТП "Промінь" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що у зв'язку з процедурою санації, в якій перебуває підприємство, спір підлягає розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства. Також зазначено, що ОСОБА_1 свідомо не з'явився на засідання загальних зборів кредиторів. На виконання плану санації відповідачем повністю погашено заборгованість перед позивачем. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що ОСОБА_1 працював на посаді начальника відділу матеріально-технічного постачання у ТДНТП "Промінь". 06 серпня 2015 року його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. Виплата заробітної плати проводилась відділом державної виконавчої служби згідно зі зведеним виконавчим провадженням N 38090370 у листопаді 2015 року у розмірі 6551,24 грн та у серпні 2016 року у розмірі 18 515,56 грн. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з цивільним позовом до ТДНТП "Промінь" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 64 925 грн. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи у судах першої і апеляційної інстанцій) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства. При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому суди повинні враховувати також принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (за винятком окремих його положень) (далі - Закон N 4212-VI), яким Закон України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) викладено в новій редакції. У пункті 11 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Установлено, що ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 23 серпня 2016 року у справі N 921/476/16-г/11 затверджено план санації ТДНТП "Промінь", схвалений рішенням зборів кредиторів від 02 серпня 2016 року та погоджений Державним концерном "Укроборонпром" наказом від 04 серпня 2016 року N 213, - до порушення провадження у справі про банкрутство. Введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, які виникли до затвердження судом плану санації до порушення провадження у справі про банкрутство. Встановлено у строк до 23 серпня 2017 року заборону на порушення справи про банкрутство ТДНТП "Промінь" за його заявою або за заявою будь-якого з кредиторів, вимоги яких виникли до затвердження судом плану досудової санації (т. 1, а. с. 16 - 18). Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом N 2343-XII. Частиною четвертою статті 10 Закону N 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Указана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), яким визначено, що господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема у спорах про стягнення заробітної плати, та застосовується незалежно від суб'єктного складу сторін. Крім названих у статті 10 Закону N 2343-XII справ у спорах, пов'язаних із майновими вимогами до боржника, передбачено також спори про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев'ята статті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом N 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ. У ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржників у такій справі. Тобто справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення юрисдикції цих спорів, у тому числі і про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, які слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 14 лютого 2018 року у справі N 456/20/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі N 541/459/17, від 30 січня 2019 рокуу справі N 266/2868/16-ц та інших, і підстав для відступу від нього не вбачається. За наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільна справа за позовом до такого позивача не може бути порушена. Статтею 28 Закону України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" передбачено, що в разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку зобов'язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю (роботу, послуги), виконану в період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, виконуються відповідно до Закону N 2343-XII. Відповідно до частини першої статті 5 Закону N 2343-XII засновники (учасники, акціонери) боржника, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, центральні органи виконавчої влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству боржника. Санація боржника до порушення справи про банкрутство - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати засновник (учасник, акціонер) боржника, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, кредитор боржника, інші особи з метою запобігання банкрутству боржника шляхом вжиття організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до порушення провадження у справі про банкрутство (частина п'ята статті 5 Закону N 2343-XII). Тобто процедура досудової санації - це позасудова процедура, що застосовується до боржника до порушення провадження у справі про банкрутство. Згідно із частиною шостою статті 5 Закону N 2343-XII санація державних підприємств до порушення справи про банкрутство провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України, державних підприємств та інших джерел фінансування. Умови та порядок проведення санації державних підприємств до порушення справи про банкрутство за рахунок інших джерел фінансування погоджується із суб'єктом управління об'єктами державної власності у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Санація державних підприємств до порушення справи про банкрутство провадиться згідно з цим Законом. Згідно із частиною десятою статті 6 Закону N 2343-XII Положення про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство затверджується Вищим господарським судом України. Так постановою пленуму Вищого господарського суду України 17 грудня 2013 року N 15 затверджено Положення про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство (далі - Положення). Пунктами 6.1, 6.2 Положення передбачено, що ухвала про затвердження плану досудової санації є підставою для введення процедури досудової санації. З дня винесення ухвали про затвердження досудової санації: - вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, які виникли до затвердження судом плану досудової санації; - встановлюється заборона на порушення справи про банкрутство боржника за його заявою або за заявою будь-кого з кредиторів, вимоги яких виникли до затвердження судом плану досудової санації, на строк, передбачений цим планом; - умови плану досудової санації боржника стають обов'язковими для всіх кредиторів, вимоги яких виникли до затвердження судом плану досудової санації. Згідно з пунктом 7.1 Положення процедура досудової санації припиняється достроково, зокрема, в разі порушення справи про банкрутство боржника за заявою боржника або кредиторів на підставі заборгованості, яка виникла після затвердження судом плану досудової санації. Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на виплату заробітної плати (частина п'ята статті 19 Закону N 2343-XII). ОСОБА_1 пред'явив позов до ТДНТП "Промінь", стосовно якого не було порушено господарським судом справу про банкрутство, а лише згідно з ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 23 серпня 2016 року у справі N 921/476/16-г/11 затверджено план санації до порушення провадження у справі про банкрутство, встановлено строк про заборону на порушення справи про банкрутство, що не є тотожним порушенню справи про банкрутство, тому суди правильно розглянули спір у порядку цивільного судочинства. Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. ОСОБА_1 звільнено 06 серпня 2015 року. У день звільнення розрахунку із ним не проведено. Заборгованість з розрахунку стягнуто на підставі зведеного виконавчого провадження N 38090370, виплачено у листопаді 2015 року 6 551 грн 24 коп., в серпні 2016 року - 18 515 грн 56 коп. Спору щодо розміру розрахунку між сторонами не було. Відповідач не надав доказів про відсутність вини з невиплати розрахункових у день звільнення позивача. Тому підстав для зменшення розміру середнього заробітку не вбачається, його розмір визначено з урахуванням обставин виникнення заборгованості, її сплати після звернення до суду позивача, з урахуванням розумності та справедливості. Підстав для висновків про те, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. У такому разі відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 259, 268, 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуТернопільського державного науково-технічного підприємства "Промінь" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич В.І. Данішевська О.Г. Яновська Єленіна Ж.М.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 510/456/17 Провадження N 14-1цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені" (далі - ТОВ "Лагуна-Рені"), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія "Бівен Інвестментс ЛТД" (далі - Компанія), Ренійська районна державна адміністрація Одеської області (далі - Ренійська РДА), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Лагуна-Рені" на заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року у складі судді Сорокіна К.В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року у складі колегії суддів Таварткіладзе О.М., Калараша А.А., Заїкіна А.П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Лагуна-Рені", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія, Ренійська РДА, про поновлення на роботі та зобов'язання вчинити дії, і УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати незаконним звільнення її з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" з 10 березня 2017 року та поновити її на цій посаді з 10 березня 2017 року; зобов'язати Ренійську РДА скасувати в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний реєстр) запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Вимоги мотивувала тим, що протоколом зборів засновників ТОВ "Лагуна-Рені" від 01 серпня 2013 року її призначено на посаду директора товариства. 06 квітня 2017 року при моніторингу відомостей, які містяться в Єдиному реєстрі, вона виявила інформацію про те, що з 10 березня 2017 року керівником цього товариства значиться ОСОБА_2. Зазначала, що до теперішнього часу вона виконує функції та обов'язки директора ТОВ "Лагуна-Рені". Ні від засновників підприємства, ні від будь-яких інших уповноважених осіб не отримувала повідомлення про своє звільнення з посади. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" з 10 березня 2017 року та поновлено її на цій посаді з 10 березня 2017 року. Зобов'язано Ренійську РДА скасувати в Єдиному реєстрі запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підставою звільнення з 10 березня 2017 року ОСОБА_1 з ініціативи власника або уповноваженого ним органу був протокол N 01-03/2017 загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" від 28 березня 2017 року, тобто після звільнення позивачки і без зазначення підстав для розірвання трудового договору; рішення Компанії про звільнення позивачки, яке викладено у протоколі зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року, не пройшло процедуру легалізації, відтак відсутні підстави вважати, що звільнення відбулося відповідно до чинного законодавства України. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що судове рішення є законним та обґрунтованим. Позовні вимоги в частині зобов'язання Ренійської РДА вчинити певні дії є похідними від вимог про визнання звільнення позивачки незаконним, відтак відсутні підстави для їх розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У червні 2018 року ТОВ "Лагуна-Рені" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди розглянули по суті справу, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, та не врахували, що позивачка обрала неправильний спосіб захисту своїх прав, оскільки спір у частині пред'явленої ОСОБА_1 вимоги до Ренійської РДА про зобов'язання скасувати в Єдиному реєстрі запису про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Також зазначила, що суди порушили норми процесуального права щодо належного повідомлення про розгляд справи як у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Компанію. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила залишити без задоволення скаргу ТОВ "Лагуна-Рені", а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість наведених у касаційній скарзі доводів. При цьому вказала, що судами оглянуті та долучені до справи завірені копії документів, відповідно до яких ОСОБА_3 є також представником Компанії, відтак, на її думку, відсутні порушення норм процесуального права. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 05 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Суди установили, що з 01 серпня 2013 року ОСОБА_1 перебувала на посаді директора ТОВ "Лагуна-Рені", засновником якого є Компанія. З 10 березня 2017 року позивачку звільнено з роботи на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" N 01-03/2017. Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка вказувала, що у квітні 2017 року під час моніторингу відомостей, які містяться в Єдиному реєстрі, вона виявила інформацію про те, що з 10 березня 2017 року керівником товариства значиться ОСОБА_2. Позивачка просила визнати незаконним звільнення її з посади директора товариства з 10 березня 2017 року та поновити на цій посаді з 10 березня 2017 року; зобов'язати Ренійську РДА скасувати в Єдиному реєстрі запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, у якій визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства. Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року надає визначення публічно-правового спору, як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та пункт 1 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року), та адміністративного судочинства - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року). У статті 17 КАС України (тут і далі - у редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду) вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Відповідно до пункту 1 частини другої зазначеної статті юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Спір у справі, що розглядається, виник у зв'язку із порушенням, на думку позивачки, її трудових прав під час виконання нею посадових обов'язків директора ТОВ "Лагуна-Рені", стосується правомірності її звільнення з посади, тобто має приватноправовий характер, а тому такий спір не може розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Разом з тим стосовно юрисдикційності цього спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до витягу з Єдиного реєстру засновником ТОВ "Лагуна-Рені" є Компанія (т. 1, а. с. 4 - 10). Згідно з протоколом зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року вирішено затвердити зняття ОСОБА_1 з посади генерального директора ТОВ "Лагуна-Рені", призначення ОСОБА_2 на цю посаду (т. 1, а. с. 68). 28 березня 2017 року загальними зборами учасників ТОВ "Лагуна-Рені", які оформлені протоколом N 01-03/2017, вирішено звільнити з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" ОСОБА_1 з 09 березня 2017 року на підставі рішення зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року та призначити на цю посаду ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 66). Не погодившись зі звільненням, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом. Ухвалюючи рішення про задоволення прозову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що підставою звільнення 10 березня 2017 року ОСОБА_1 з ініціативи власника був протокол N 01-03/2017 загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" від 28 березня 2017 року, тобто рішення про звільнення приймалося після звільнення позивачки і без зазначення підстав для розірвання трудового договору; рішення Компанії від 09 березня 2017 року не пройшло процедуру легалізації, відтак звільнення позивачки є незаконним. Проте такі висновки судів не ґрунтуються на вимогах закону. Порядок створення та діяльності господарських товариств, одним із різновидів яких є товариство з обмеженою відповідальністю урегульовано у низці нормативних актів, серед яких Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), Господарський кодекс України (далі - ГК України), Закон України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" (далі - Закон N 1576-XII). Зазначені нормативні акти зазнали змін протягом часу своєї дії, тому Велика Палата Верховного Суду застосовує норми матеріального права на час виникнення спірних правовідносин відповідно до вимог частини першої статті 5 ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 81 ГК України та частини першої статті 50 Закону N 1576-XII товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права визначаються як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи у управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно з частиною третьою статті 167 ГК України корпоративні відносини визначаються як відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Повноваженнями щодо управління товариством наділені учасники товариства, права яких передбачено у статті 10 Закону N 1576-XII Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). У товариствах, в яких законом чи установчими документами передбачено утворення виконавчого органу, здійснення управлінської діяльності покладено на нього (статті 23 Закону N 1576-XII). Відповідно до статті 58 Закону N 1576-XII вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. У частині першій статті 98 ЦК України передбачено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Компетенція загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю визначена у статті 59 Закону N 1576-XII, яка також відсилає до статті 41 цього закону. Відповідно до зазначених норм до компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю належить утворення і відкликання виконавчого та інших органів. Відповідно до частини першої статті 99 ЦК України виконавчий орган створюють загальні збори товариства. У частині 3 статті 99 ЦК України передбачено, що члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо у установчих документах не визначені підстави їх усунення. Згідно статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У КЗпП України визначено виключний перелік підстав припинення трудового договору. За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об'єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання із ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. У зв'язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року N 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний фінансово-правовий консалтинг" про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року N 1255-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів") зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним. Висновок про необхідність розгляду зазначеної категорії справ у порядку господарського судочинства викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі N 145/1885/15-ц. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ТОВ "Лагуна-Рені" підлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України). Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір"). Такого клопотання матеріали справи не містять. Керуючись статтями 141, 255, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені" задовольнити частково. Заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія "Бівен Інвестментс ЛТД", Ренійська районна державна адміністрація Одеської області, про поновлення на роботі та зобов'язання вчинити дії - закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  5. Постанова Іменем України 13 березня 2019 року м. Київ справа N 308/4431/17 провадження N 14-555цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Апеляційного суду Закарпатської області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою Апеляційного суду Закарпатської області на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року, ухвалене у складі судді Лемак О.В., та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів Павлишина О.Ф., Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У травні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Апеляційного суду Закарпатської області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. 2. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначала, що наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 13 листопада 2012 року її призначено помічником судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_4 за переведенням із Закарпатського окружного адміністративного суду із залишенням 11 рангу державного службовця на підставі подання цього судді. Після звільнення ОСОБА_4 з посади судді Апеляційного суду Закарпатської області (у зв'язку з поданням заяви про відставку) її переведено на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді тимчасово - з 09 по 26 грудня 2016 року - на підставі письмового подання судді ОСОБА_6 та її письмової заяви. Наказами від 26 грудня 2016 року та 31 січня 2017 року з нею було продовжено строковий трудовий договір до 31 січня та 01 березня 2017 року відповідно. З 13 лютого по 03 березня 2017 року вона перебувала на лікарняному, але 27 лютого 2017 року нею на вимогу в. о. керівника апарату суду було подано письмову заяву та подання судді ОСОБА_6 про призначення її додатковим помічником судді на час виконання ним повноважень судді, чим нею були дотримані та виконані всі умови згідно з чинним законодавством для продовження роботи на посаді додаткового помічника судді ОСОБА_6 Незважаючи на вищезазначене, 06 березня 2017 року після виходу на роботу з лікарняного вона дізналася про те, що 01 березня 2017 року керівником апарату Апеляційного суду Закарпатської області видано наказ про звільнення її з займаної посади додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 з 01 березня 2017 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з закінченням строку трудового договору. 3. Позивач вважала, що наказ про звільнення є незаконним і таким, що не відповідає чинному законодавству та грубо порушує її права, оскільки на момент звільнення письмової відмови у призначенні помічником судді ОСОБА_6 не надходило і вказаний суддя перебуває у штаті суду. Крім того, вона є одинокою матір'ю дитини-інваліда до трьох років і має гарантії, передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України, що не було враховано відповідачем при її звільненні. 4. У зв'язку з цим ОСОБА_3 просила визнати дії керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 щодо її звільнення з посади помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області неправомірними, скасувати наказ керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 від 01 березня 2017 року про звільнення її з посади додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області як незаконний та протиправний, поновити її на посаді помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року, стягнути з Апеляційного суду Закарпатської області на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 02 березня 2017 року по день поновлення на роботі та 65 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано неправомірними дії керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 щодо звільнення ОСОБА_3 з посади помічника судді. Скасовано наказ керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 від 01 березня 2017 року "Про звільнення ОСОБА_3" як незаконний та протиправний. Поновлено ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року. Стягнуто з Апеляційного суду Закарпатської області на користь ОСОБА_3 середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 02 березня по 11 грудня 2017 року у сумі 76 455 грн 40 коп. та моральну шкоду у розмірі 35 тис. грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 6. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що доводи позивача щодо порушення її трудових прав у зв'язку зі звільненням є обґрунтованими і доведеними, оскільки за наявності подання судді на призначення додатковим помічником судді вона була звільнена незаконно. Крім того, при звільненні позивача працедавець не врахував, що вона є одинокою матір'ю дитини-інваліда до трьох років і має гарантії, передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року залишено без змін. 8. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому наявні підстави для поновлення ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року і стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У червні 2018 року Апеляційний суд Закарпатської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 10. Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягали застосуванню, та виходячи із цього безпідставно задовольнили позовні вимоги ОСОБА_3 При цьому суди не врахували того, що суддя ОСОБА_6. відкликав своє подання на призначення позивача його додатковим помічником, а тому підстав для залишення ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника цього судді немає. 11. Крім того, заявник вважає, що ОСОБА_3 перебувала на публічній службі, а тому спір повинен розглядатися в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Щодо меж розгляду судом касаційної скарги 12. 03 вересня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував справу із суду першої інстанції. 13. 31 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду. 14. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 15. 14 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. 29 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Позиція інших учасників справи 17. У жовтні 2018 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому вона погодилася з висновками судів попередніх інстанцій щодо часткового задоволення її позовних вимог, а тому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Позиція Верховного Суду 18. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 19. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. 20. У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") (далі - Закон N 2147-VIII), визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 21. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 22. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). 23. Відповідно до частини другої статті 4, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 24. Аналогічна норма закріплена й у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). 25. Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. 26. 01 травня 2016 року набув чинності Закон України від 10 грудня 2015 року N 889-VIII "Про державну службу", преамбула якого визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. 27. Указаний вище Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. 28. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. 29. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 Закону України "Про державну службу" посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону. 30. Пунктом 18 частини третьої статті 3 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що дія цього Закону не поширюється на працівників патронатних служб. 31. Згідно з частинами 1-3 статті 92 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до посад патронатної служби належать, зокрема, посади помічників суддів, а також посади патронатних служб в інших державних органах. Працівник патронатної служби призначається на посаду на строк повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений. Трудові відносини з працівником патронатної служби припиняються в день припинення повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений. Акт про звільнення приймається керівником державної служби. Працівник патронатної служби може бути достроково звільнений з посади за ініціативою особи, працівником патронатної служби якої він призначений, або керівника патронатної служби. 32. У той же час частина четверта зазначеної вище статті передбачає, що на працівників патронатної служби поширюється дія законодавства про працю, крім статей 391, 41-431, 492 КЗпП України. Особливості патронатної служби в судах, органах та установах системи правосуддя визначаються законодавством про судоустрій і статус суддів. 33. Відповідно до частин першої, третьоїстатті 157 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожний суддя має помічника, статус і умови діяльності якого визначаються цим Законом та Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді. 34. Згідно з пунктом 17 Положення про помічника судді загальної юрисдикції, затвердженого рішенням Ради суддів України від 25 березня 2011 року N 14 (у редакції, чинній на час звільнення позивача з посади), у випадку тривалої відсутності судді (тривале відрядження, відсторонення судді від посади, відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами, відпустка для догляду за дитиною тощо), а також у період з моменту припинення повноважень судді зі здійснення правосуддя або з моменту звільнення судді із займаної посади у встановленому законом порядку, помічник судді може тимчасово виконувати обов'язки помічника, додаткового помічника іншого судді, про що на підставі особистої заяви помічника судді та подання відповідного судді видається наказ керівника апарату суду. 35. У справі встановлено, що 09 грудня 2016 року на підставі письмового подання судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 та письмової заяви ОСОБА_3 наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 09 листопада 2016 року ОСОБА_3 переведено на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді тимчасово - з 09 грудня по 26 грудня 2016 року. У подальшому - 26 грудня 2016 року наказом N 6.3.1-381 та 01 лютого 2017 року наказом N 6.3.1-39 з ОСОБА_3 було продовжено строковий трудовий договір до 31 січня та до 01 березня 2017 року відповідно з зазначенням, що вона призначається на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді на час виконання суддею повноважень судді цього суду в межах кількісного складу діючого штатного розпису до визначення нового персонального та кількісного складу суддів та помічників суддів в Апеляційному суді Закарпатської області. 27 лютого 2017 року суддя Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6. вніс подання на призначення ОСОБА_3 його помічником. Наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 01 березня 2017 року ОСОБА_3 звільнено з посади додаткового помічника судді у зв'язку з закінченням строку трудового договору з 01 березня 2017 року. 36. Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. 37. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Цивільного кодексу України суди загальної юрисдикції розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 38. Ураховуючи зазначені вище норми права, слід зробити висновок про те, що станом на час звільнення ОСОБА_3 01 березня 2017 року посада помічника (додаткового помічника) судді відносилася до патронатної служби, не належала до державної служби, а тому на спірні правовідносини не поширювалася дія Закону України "Про державну службу", у той же час поширювалася дія гарантій, передбачених КЗпП України. 39. Отже, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що справа повиннарозглядатися в порядку цивільного судочинства, а доводи наведені у касаційній скарзі щодо розгляду справи в порядку КАС України є необґрунтованими. 40. Разом із цим, вирішуючи питання правомірності звільнення позивача з займаної посади, суди обґрунтовано виходили із того, що таке звільнення відбулося з порушенням трудових прав позивача. 41. Так, з урахуванням вищезазначених положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та пунктів 2, 7, 8 Положення про помічника судді загальної юрисдикції помічник судді - це працівник патронатної служби в суді, який забезпечує виконання суддею повноважень щодо здійснення правосуддя. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді. Помічник судді призначається на посаду на строк повноважень безпосереднього керівника та не довше ніж на період перебування безпосереднього керівника у штаті суду. Призначення на посаду помічника судді здійснюється на підставі письмового подання судді без конкурсного відбору наказом керівника апарату відповідного суду. 42. У справі встановлено, що станом на час звільнення позивача із займаної посади повноваження судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 не були припинені, цей суддя не звільнений із посади судді вказаного суду. У той же час станом на 01 березня 2017 року було наявне подання судді ОСОБА_6, датоване 27 лютого 2017 року, на призначення ОСОБА_3 його помічником на час виконання ним повноважень судді цього суду. 43. Суддя ОСОБА_6. не вносив подання про звільнення ОСОБА_3 з посади помічника, а звільнення без такого подання є неправомірним. 44. Доводи відповідача щодо відкликання суддею ОСОБА_6. свого подання від 27 лютого 2017 року про призначення ОСОБА_3 на посаду помічника судді з 01 березня 2017 року правового значення не мають, оскільки таке відкликання відбулось 19 квітня 2017 року, тобто після видачі оспорюваного наказу про її звільнення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 45. Таким чином, врахувавши зазначені вище обставини у справі, суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність звільнення ОСОБА_3 із займаної посади та наявність підстав для задоволення її позовних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі на посаді помічника судді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. 46. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 47. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для їхскасування немає. Щодо судових витрат 48. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 49. Оскільки касаційна скарга заявника залишається без задоволення, то судові витрати, пов'язані з касаційним розглядом, покладаються на його рахунок. Керуючись статтями 402-404, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Апеляційного суду Закарпатської області на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року залишити без задоволення. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2019 року м. Київ Справа N 753/7399/16-ц Провадження N 14-439цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, відповідач - Державне підприємство "Виробниче об'єднання "Київський радіозавод" (далі - ДП "ВО "Київський радіозавод") в особі ліквідатора арбітражного керуючого АгафоноваОлега Юрійовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Дарницький районний центр зайнятості розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року у складі судді Парамонова М.Л. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року у складі колегії суддів Усика Г.І., Невідомої Т.О., Ратнікової В.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7до ДП "ВО "Київський радіозавод" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Агафонова О.Ю., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Дарницький районний центр зайнятості, про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, і УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду з позовом у якому зазначали, що ДП "ВО "Київський радіозавод" відповідно до рішення Господарського суду міста Києва від 24 березня 2010 року знаходиться у стадії ліквідації. Після скорочення штату на початковій стадії процедури банкрутства була залишена в штаті частина працівників, в тому числі й позивачі, для забезпечення процедури банкрутства. Підприємством трудові угоди із ними не розривались. Посадові оклади та переведення боргів у поточні кредити працівників затверджувалися протоколами рішень комітетів кредиторів. У листопаді 2015 року їм стало відомо про існування наказів від 30 липня 2013 року N 1Л та від 04 вересня 2013 року N 2Л про їхнє звільнення. Проте вони продовжують виконувати свої функції у процесі ліквідації підприємства, у зв'язку з чим, на їхню думку, існує заборгованість із заробітної плати відповідача перед ними. З огляду на викладене, просили: визнати недійсними та скасувати накази від 30 липня 2013 року N 1Л та від 04 вересня 2013 року N 2Л; поновити їх на посадах згідно зі штатним розкладом від 04 вересня 2013 року; стягнути заборгованість із заробітної плати за період з 02 вересня 2009 року по 30 квітня 2010 року на користь: ОСОБА_3 - 51 875,01 грн. ОСОБА_5 - 8 125,28 грн. ОСОБА_6 - 19 246,45 грн. ОСОБА_7 - 59 525,77 грн. стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати за період з 01 червня 2012 року по дату прийняття рішення, яка станом на 01 квітня 2016 року становить на користь: ОСОБА_3 - 192 858,84 грн. ОСОБА_4 -83 200,25 грн. ОСОБА_5 - 57 779,86 грн. ОСОБА_6 - 141 078,17 грн. ОСОБА_7 - 223 489,19 грн. а також на відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_3 - 90 000 грн. ОСОБА_4 - 50 000 грн. ОСОБА_5 - 50 000 грн. ОСОБА_6 - 50 000 грн. ОСОБА_7 - 90 000 грн. Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 рокувідмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту першого частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання позову. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що правовідносини, які виникли між сторонами, в частині вимог про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати регулюються нормами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки підприємство? відповідач перебуває у стадії банкрутства і тому ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 відхилено, ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд зазначив, що відповідно до положень Закону України від 06 грудня 2012 року N 5518-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо подальшого удосконалення адміністрування податків і зборів", який набрав чинності з 01 січня 2013 року, частина четверта статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI та пункт 7 частини першої статті 12 ГПК України викладені в редакції, згідно з якою господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі посадових та службових осіб тощо, і тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У червні 2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просили скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що з позивачами не розірвані трудові угоди, на підприємстві діє обраний повноважний представник працівників, тому ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки є трудовим спором. Вирішення питання про відшкодування моральної шкоди пов'язано із розглядом позовних вимог про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заборгованості із заробітної плати, тому вони не можуть розглядатися окремо. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою суду від 12 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У пункті 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) зазначено, господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до частини дев'ятої статті 16 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Аналогічне положення містилося й у пункті 4 статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII, у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). У зв'язку з набранням чинності 19 січня 2013 року (за винятком окремих положень) Законом України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Закон N 2343-XII викладено в новій редакції. Згідно з пунктом 7 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII статтю 12 ГПК України доповнено пунктом 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах із майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Відповідно до Закону України від 02 жовтня 2012 року N 5405-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань" розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII доповнено пунктом 1-1, яким визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Таким чином, вирішуючи питання про визначення предметної юрисдикції справи у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, в тому числі і за позовом про стягнення заробітної плати з роботодавця, суди повинні враховувати положення пункту 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII, вимоги статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України та встановлювати дату порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника. Юрисдикційність справ у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі N 14-370цс18, і зроблено висновок, що якщо справи про банкрутство боржника порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, це не впливає на визначення юрисдикції цих спорів і їх слід розглядати в порядку цивільного судочинства, і підстав для відступу від такої позиції не вбачається. Провадження у справі про банкрутство відповідача порушено ухвалою Господарського суду міста Києва від 24 березня 2010 року. У справі, яка переглядається, до суду звернулися фізичні особи:ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ДП "ВО "Київський радіозавод" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Агафонова О.Ю. про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. У частині першій статті 21 КЗпП України зазначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Згідно із частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору (пункт 2 частини першої статті 232 КЗпП України). Статтею 237-1 КЗпП України врегульовано питання щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди. Спір між сторонами є трудовим. Тобто на час звільнення позивачів ДП "ВО "Київський радіозавод" перебувало у стані ліквідації, позовні вимоги стосуються порушення їх трудових прав, предметна юрисдикція таких спорів визначена статтею 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій. З огляду на положення зазначених норм права суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки він відноситься до цивільної юрисдикції. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, ухвала Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року підлягають скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити. Ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2019 року м. Київ Справа N 146/885/17-ц Провадження N 14-436цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області (далі - Вапнярська селищна рада) в особі селищного голови Горенюка Олександра Петровича, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року у складі судді Ковганича С.В. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року у складі колегії суддів Зайцева А.Ю., Панасюка О.С., Шемети Т.М. у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради в особі селищного голови Горенюка О.П. про визнання неправомірними та скасування розпоряджень, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та УСТАНОВИЛА: У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 21 березня 2017 року на підставі розпорядження відповідача від 17 березня 2017 року N 16 його прийнято на посаду начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради за результатами конкурсу з випробувальним терміном три місяці. Відповідно до розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 ОСОБА_3 оголошено догану у зв'язку з неналежним виконанням службових обов'язків. Розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 позивачу продовжено строк випробувального терміну на п'ять днів з 21 до 26 червня 2017 року на підставі листка непрацездатності від 15 травня 2017 року N 048193. 15 червня 2017 року на підставі розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади згідно з пунктом 11 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального терміну. Посилаючись на вимоги статей 26, 221, 233, 235 КЗпП України, ОСОБА_3 просив визнати неправомірним та скасувати розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 про застосування до ОСОБА_3 - начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради - дисциплінарного стягнення у виді догани за неналежне виконання службових обов'язків; визнати незаконним та скасувати розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 про звільнення ОСОБА_3 з посади начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради; стягнути з Вапнярської селищної ради середній заробіток (із урахуванням премії) за час вимушеного прогулу. Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року провадження у справі закрито, роз'яснено, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що зміст позовних вимог свідчить, що між сторонами виник публічно-правовий спір з приводу звільнення з публічної служби, тому відповідно до статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ця справа не може бути розглянута Тульчинським районним судом Вінницької області, оскільки належить до юрисдикції Вінницькому окружному адміністративному суду. Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що нескладання присяги не свідчить про ненабуття статусу службовця органів місцевого самоврядування, оскільки згідно із записом у трудовій книжці та розпорядженням селищного голови ОСОБА_3 прийнято на державну службу, присвоєно ранг державного службовця. Йому виплачувалась заробітна плата протягом трьох місяців відповідно до штатного розпису та посадового окладу за виконання покладених на нього обов'язків посадової особи органу місцевого самоврядування з урахуванням доплати за ранг. У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просив скасувати ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не складав присяги відповідно до вимог статті 11 Закону України від 07 червня 2001 року N 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон N 2493-III), тому не набув статусу службовця органів місцевого самоврядування. Вважав, що трудовий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Висновок судів першої й апеляційної інстанцій про публічно-правовий характер спору є помилковим. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Суди встановили і сторони не заперечували, що ОСОБА_3 працював на посаді начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради на підставі розпорядження від 17 березня 2017 року N 16 за результатами конкурсу з випробувальним терміном три місяці (т. 1, а. с. 10). Згідно із записом у трудовій книжці ОСОБА_3 присвоєно 11 ранг 6 категорії посад посадової особи місцевого самоврядування (т. 1, а. с. 19). Відповідно до розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 ОСОБА_3 оголошено догану у зв'язку з неналежним виконанням службових обов'язків (т. 1, а. с. 11). Розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 позивачу продовжено строк випробувального терміну на п'ять днів з 21 до 26 червня 2017 року на підставі листка непрацездатності від 15 травня 2017 року N 048193 (т. 1, а. с. 12). 15 червня 2017 року на підставі розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади згідно з пунктом 11 статті 40 КЗпП України у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального терміну. ОСОБА_3 звернувся до суду з цивільним позовом про захист своїх трудових прав. За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин. Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічні положення закріплені у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон N 2493-III. Відповідно до статті 1 Закону N 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону N 2493-III). Відповідно до вимог статті 7 Закону N 2493-III посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим? також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. У абзаці п'ятому частини першої статті 10 Закону N 2493-III зазначено, що прийняття на посади керівника секретаріату (керуючого справами) районної, обласної ради, керуючого справами виконавчого апарату обласних і районних рад, керівників відділів, управлінь та інших працівників органів місцевого самоврядування шляхом призначення відповідно сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України. Відповідно до вимог статті 11 Закону N 2493-III громадяни України, які вперше приймаються на службу в органи місцевого самоврядування (за винятком посад, зазначених в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), у день прийняття відповідного рішення складають присягу. Посадова особа місцевого самоврядування, яка вперше приймається на службу в органи місцевого самоврядування, вважається такою, що вступила на посаду, з моменту складення присяги. Присяга вважається складеною, якщо після її зачитування громадянин України скріплює присягу своїм підписом. Підписаний текст присяги зберігається за місцем служби. Про складення присяги робиться запис у трудовій книжці із зазначенням дати складення присяги. Особа, яка відмовилася від складення присяги (за винятком осіб, обраних на посади, зазначені в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), вважається такою, що не вступила на посаду, а рішення про її призначення, обрання чи затвердження вважається таким, що втратило юридичну силу. Із матеріалів справи вбачається, що згідно із записом у трудовій книжці та розпорядженням селищного голови від 17 березня 2017 року N 16 ОСОБА_3 призначено на посаду начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради з посадовим окладом відповідно до штатного розпису за результатами конкурсу, з випробувальним терміном три місяці, який розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 продовжено до 26 червня 2017 року (т. 1, а. с. 10, 19). У зв'язку зі встановленням невідповідності позивача виконуваній роботі протягом строку випробування, 12 червня 2017 року його звільнено із займаної посади на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України (т. 1, а. с. 13). Відповідно до абзацу другого статті 28 КЗпП України у разі встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення. Згідно з вимогами статті 11 Закону N 2493-III відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 набув статусу посадової особи органу місцевого самоврядування. Суди попередніх інстанцій помилково вважали проходженням публічної служби його діяльність на займаній посаді. Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 16 січня 2019 року у справі N 192/1855/17 (провадження N 14-569цс18). Можна зробити висновок, що набуття статусу посадової особи органу місцевого самоврядування пов'язується із наявністю певних обставин: 1) кандидатура повинна відповідати вимогам, встановленим у Законі N 2494-III; 2) проходження конкурсу на заняття вакантної посади, у разі, якщо проведення такого конкурсу передбачено законом як умова зайняття відповідної посади; 3) складання присяги посадової особи органу місцевого самоврядування; 4) виконання роботи професійно, а не на громадських засадах чи за сумісництвом, тобто служба в органах місцевого самоврядування для неї має бути основною роботою; 5) присвоєння рангу у межах відповідної категорії посад; 6) проходження атестації відповідно до вимог Закону N 2494-III. Суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він відноситься до компетенції цивільної юрисдикції. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанова Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2019 року м. Київ Справа N 753/15556/15-ц Провадження N 14-445цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Міський комерційний банк" (далі - ПАТ "Міський комерційний банк"), відповідач - ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Міський комерційний банк" на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року у складі судді Трусової Т.О. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 червня 2016 року у складі колегії суддів Музичко С.Г., Рейнарт І.М., Кирилюк Г.М. у цивільній справі за позовом ПАТ "Міський комерційний банк" до ОСОБА_3 про стягнення коштів, та УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Міський комерційний банк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначило, що з 2012 року ОСОБА_3 перебував з позивачем у трудових відносинах. У січні 2015 року ОСОБА_3 звільнено у зв'язку зі скороченням штату працівників, та на виконання вимог статті 44 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України) йому виплачено вихідну допомогу в розмірі 10 142,33 грн. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року звільнення ОСОБА_3 з роботи визнано незаконним та поновлено його на посаді. ПАТ "Міський комерційний банк" вважало, що підстава, на якій ОСОБА_3 набув 10 142,33 грн. відпала, зазначені кошти зберігаються у відповідача без достатньої правової підстави, а позивач зазнав збитків на вказану суму. Вимогу позивача про повернення безпідставно набутих коштів відповідач проігнорував, а тому просив стягнути з ОСОБА_3 надмірно сплачені грошові кошти у розмірі 10 142,33 грн. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Міський комерційний банк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кошти, які ПАТ "Міський комерційний банк" просить повернути як надмірно сплачені, набуті відповідачем законно, а тому відсутні підстави для їх повернення. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 червня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Міський комерційний банк" відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року залишено без змін. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що вихідна допомога була виплачена на підставі статті 44 КЗпП України, а кошти, які позивач просить стягнути з відповідача, набуті за наявності правових підстав, не можуть бути витребувані відповідно до положень статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) як безпідставне збагачення. У жовтні 2016 року ПАТ "Міський комерційний банк" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій танаправити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційна скарга мотивована тим, що до спірних відносин не застосовується стаття 1215 ЦК України, оскільки вихідна допомога, яка виплачена позивачу, не мала ознак добровільності за відсутності рахункової помилки з боку банку. Також ПАТ "Міський комерційний банк" вказує, що наказ, на підставі якого було здійснено виплату вихідної допомоги, скасований рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року, тому спірні грошові кошти підлягають поверненню банку на підставі статті 1212 ЦК України як безпідставно набуті відповідачем. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 березня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року справу передано на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, яка ухвалою від 12 вересня 2018 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, оскільки вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, - постанові від 01 лютого 2017 року у справі N 6-2711цс16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Також не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України, з огляду на таке. Суди встановили, що з 16 січня 2012 року ОСОБА_3 перебував у трудових відносинах з ПАТ "Міський комерційний банк", працював у службі з питань претензійно-позовної роботи з проблемною заборгованістю. Наказом від 26 січня 2015 року N 52-П відповідача звільнено з роботи у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. На виконання наказу про звільнення на підставі статті 44 КЗпП України ПАТ "Міський комерційний банк" виплатило ОСОБА_3 вихідну допомогу при звільненні у розмірі 10 142,33 грн. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року визнано наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію ПАТ "Міський комерційний банк" (далі - уповноважена особа Фонду) від 26 січня 2015 року N 52-П про звільнення ОСОБА_3 незаконним. Поновлено ОСОБА_3 на посаді керівника служби головного юрисконсульта служби з питань претензійно-позовної роботи з проблемною заборгованістю ПАТ "Міський комерційний банк". Стягнуто з ПАТ "Міський комерційний банк" на користь ОСОБА_3 10 673,75 грн середнього заробітку за вимушений прогул (а. с. 14). Наказом уповноваженої особи Фонду від 11 березня 2015 року N 146 на виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року ОСОБА_3 поновлено на посаді керівника служби головного юрисконсульта служби з питань претензійно-позовної роботи з проблемною заборгованістю. 26 червня 2015 року уповноважена особа Фонду надіслала на адресу ОСОБА_3 звернення, у якому просила повернути надмірно сплачені кошти у розмірі 10 142,33 грн шляхом внесення до каси ПАТ "Міський комерційний банк". Спір між сторонами виник з трудових правовідносин. Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Згідно з вимогами статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Позивач вважав, що оскільки рішеннямДарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року звільнення ОСОБА_3 визнано незаконним і його поновлено на роботі, то правова підстава для виплати йому вихідної допомоги при звільненні у розмірі 10 142,33 грн відпала, враховуючи, що зазначені кошти вже виплачені відповідачу, вони підлягають поверненню саме на підставі статті 1212 ЦК України. Суди усіх інстанцій, у тому числі і об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, до спірних відносин застосували норми статей 1212-1215 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Тобто зобов'язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала. Разом з тим у статті 1215 ЦК України передбачено загальне правило, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Згідно з частиною першою зазначеної статті не підлягає поверненню заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум. Аналогічні за своїм змістом висновки про застосування статті 1215 ЦК України зроблені, зокрема, в: - постанові Верховного Суду України від 22 січня 2014 року у справі N 6-151цс13; - постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі N 6-91цс14; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2018 року у справі N 556/1231/17; - ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2018 року у справі N 556/1231/17; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2018 року у справі N 174/406/16-ц; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року у справі N 517/186/17; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі N 173/166/17; - ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі N 524/2029/17; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі N 473/2859/17; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі N 501/2500/15; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року у справі N 174/404/16-ц. Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі N 6?2711цс16 зроблено протилежний висновок, тому ухвалою від 12 вересня 2018 року передала справу, що розглядається, на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у зв'язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України - постанові від 01 лютого 2017 року у справі N 6-2711цс16. У зазначеній постанові встановлено, що Державне підприємство обслуговування повітряного руху України (далі - ДП "Украерорух") звернулося до суду з позовом до фізичної особи про стягнення одноразової грошової допомоги. Зазначало, що з 2010 року відповідач перебував у трудових відносинах з ДП "Украерорух". У березні 2015 року його звільнено з роботи у зв'язку зі скороченням штату працівників. На виконання вимог статті 44 КЗпП України та умов колективного договору відповідачу виплачено вихідну допомогу в розмірі 157 тис. грн. Рішенням суду від 14 липня 2015 року наказ про звільнення відповідача скасовано, його поновлено на посаді та сплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Посилаючись на вказані обставини, позивач вважав, що відповідач втратив правові підстави для набуття одноразової грошової допомоги у розмірі 157 тис. грн. виплаченої йому на підставі колективного договору. Тому виплачена відповідачу одноразова допомога підлягає поверненню на підставі статті 1212 ЦК України. Рішенням суду першої інстанції від 14 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 16 березня 2016 року, які також залишені без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статей 1212, 1215 ЦК України, Верховний Суд України зазначив, що зобов'язання у зв'язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав. Суди вимог статті 1215 ЦК України не врахували, належним чином не з'ясували та не дали оцінки діям відповідача, який, отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена. Верховний Суд України скасував рішення судів попередніх інстанцій із передачею справи на новий розгляд з підстав порушення норм процесуального права, а саме перевірки, чи був недобросовісним набувач. При цьому Верховний Суд України лише процитував статтю 1215 ЦК України і вказав, що застосування зазначеної норми залежить від того, чи доведено недобросовісність набувача. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та не вбачає підстав для відступу, оскільки Верховний Суд України не вказав на ознаки недобросовісності позивача, а лише звернув увагу на необхідність їх встановлення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у статті 1215 ЦК України передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум. Доказів про набуття відповідачем 10 142,33 грн у результаті рахункової помилки позивача матеріали справи не містять, на такі обставини сторони не посилаються. Сам факт оскарження відповідачем у судовому порядку наказу про звільнення з посади згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України (зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) не може свідчити про недобросовісність дій особи, оскільки є реалізацією нею конституційного права, передбаченого статтею 55 Конституції України, на захист судом прав і свобод людини і громадянина. Відмовляючи у позові у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій зробили висновок, що: 1) виплата вихідної допомоги була проведена позивачем добровільно, на законних підставах, за відсутності рахункової помилки з його боку; 2) недобросовісність з боку відповідача не встановлена. Суди вважали, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог статті 1212 ЦК України відсутні. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки, незважаючи на те, що після поновлення ОСОБА_3 на роботі підстава для виплати вихідної допомоги відпала (наказ, на підставі якого було здійснено виплату вихідної допомоги, скасований рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 березня 2015 року), в силу вимог статті 1215 ЦК України ці кошти поверненню не підлягають. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, не вирішується, а судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України, покладаються на ПАТ "Міський комерційний банк", які й сплачені останнім. Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Міський комерційний банк" залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 червня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 30 січня 2019 року м. Київ Справа N 641/8521/16-ц Провадження N 14-561цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" (далі - ПАТ "ФК "Металіст") на заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року у складі судді Григор'єва Б. П. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року у складі суддів Кіся П.В., Кружиліна О.А., Хорошевського О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "ФК "Металіст" про стягнення заробітної плати, ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 12 вересня 2012 року між ним і ПАТ "ФК "Металіст" укладений строковий трудовий договір у формі контракту з терміном дії до 31 травня 2014 року (далі - Контракт). 5 лютого 2014 року між сторонами укладено угоду про продовження дії контракту до 31 травня 2015 року та угоду про умови і порядок виплати винагород строком дії до 31 травня 2015 року (далі - Угода), яких відповідач належним чином не виконував, унаслідок чого у ПАТ "ФК "Металіст" утворилась заборгованість перед ОСОБА_3 з виплати заробітної плати. 2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" і ОСОБА_3 укладено додаткову угоду N 1 до Контракту про врегулювання спірних питань (далі - Додаткова угода), зокрема щодо порядку погашення заборгованості відповідача перед позивачем, зобов'язань за якою товариство не виконало. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив зобов'язати ПАТ "ФК "Металіст" здійснити повний розрахунок з виплати йому заробітної плати на підставі Додаткової угоди та Контракту шляхом сплати на його користь суми в розмірі 200 000 доларів США у гривневому еквіваленті відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення повного розрахунку на зазначений ним картковий рахунок у банку. У письмових запереченнях проти позову ПАТ "ФК "Металіст" послалося на те, що позовні вимоги визнає частково, а саме в частині стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 272 933,91 грн за період із жовтня 2014 року по лютий 2015 року. У цей період заробітна плата відповідачем нараховувалась, проте не сплачувалась позивачеві у зв'язку з обмеженням фінансування. У період з березня по травень 2015 року ОСОБА_3 своїх обов'язків за Контрактом не здійснював, на роботі не з'являвся, участі у тренуваннях команди та футбольних матчах не брав, що відображено у табелях обліку робочого часу за березень, квітень, травень 2015 року. Оскільки згідно з умовами Контракту заробітна плата сплачується футболісту за виконання обов'язків, передбачених цим трудовим договором, бухгалтерія ПАТ "ФК "Металіст" не нараховувала заробітну плату позивачеві у березні-травні 2015 року. Відповідач не нараховував ОСОБА_3 виплат, передбачених в Угоді, оскільки не має її примірника, діючому генеральному директору ПАТ "ФК "Металіст" було невідомо про її укладення попереднім генеральним директором. Оскільки вартість Угоди перевищує 250 000 грн. то її підписання генеральним директор ПАТ "ФК "Металіст" мало бути погоджено з наглядовою радою товариства відповідно до положень статуту товариства. Отже, генеральний директор ПАТ "ФК "Металіст" уклав Угоду з перевищенням своїх повноважень. Крім того, Угоду не було зареєстровано в Об'єднанні професійних футбольних клубів України "Прем'єр-ліга" (далі - ОПФКУ "Прем'єр-ліга"), як це передбачено Контрактом. Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ПАТ "ФК "Металіст" на користь ОСОБА_3 заборгованість з виплати заробітної плати в сумі 200 000 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 5 256 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 вересня 2017 року у задоволенні заяви ПАТ "ФК "Металіст" про перегляд зазначеного заочного рішення відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року залишено без змін. У лютому 2018 року ПАТ "ФК "Металіст" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Крім того, ПАТ "ФК "Металіст" просило зупинити виконання оскаржуваних судових рішень. Касаційну скаргу мотивовано тим, що: Угода та Додаткова угода підписані генеральним директором ПАТ "ФК "Металіст" з перевищенням повноважень, без попереднього погодження та подальшого схвалення наглядовою радою товариства, не були зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга"; суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доказів та доводів відповідача; 9 червня 2017 року ухвалою господарського суду порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", а тому вимоги позивача мають розглядатися з урахуванням положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у порядку господарського судочинства. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Клопотання про зупинення оскаржуваних судових рішень задоволено частково: відмовлено в зупиненні виконання рішення суду першої інстанції в частині стягнення заробітної плати за один місяць та зупинено виконання цього рішення до завершення розгляду касаційної скарги в іншій частині. У відзиві на касаційну скаргу, поданому ОСОБА_3 12 квітня 2018 року, позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що трудовий договір не є господарською угодою, а тому не потребує погодження з наглядовою радою товариства; на реєстрацію до ОПФКУ "Прем'єр-ліга" передається тільки контракт, повідомлення про інші зміни умов контрактів покладено на клуб, крім того, усі угоди підписані й завірені печаткою належним чином; провадження у справі про банкрутство відповідача порушено після видачі судом виконавчого листа у справі, яка розглядається, та передачі його для примусового виконання до виконавчої служби. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 31 жовтня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ПАТ "ФК "Металіст" оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 грудня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що 21 вересня 2012 року між ОСОБА_3 (футболіст) і ПАТ "ФК "Металіст" (клуб) укладено Контракт строком дії до 31 травня 2014 року. Відповідно до пункту 5.1 Контракту за виконання своїх обов'язків футболісту щомісячно сплачується заробітна плата в розмірі 164 300 грн. Після відрахування всіх необхідних податків клуб сплачує футболісту на банківський рахунок або через касу підприємства щомісяця суму в розмірі 140 000 грн. яка є еквівалентною 17 500 доларів США відповідно до комерційного курсу 8 гривень за 1 долар США, та вираховує з цієї суми усі необхідні податки. Виплата здійснюється в гривнях на основі національного курсу гривні до долара США, установленого НБУ на дату здійснення виплати. Сторони можуть укласти окрему угоду про умови та порядок виплати винагород. У будь-який час до закінчення строку дії Контракту його може бути продовжено або укладено на новий строк за згодою сторін. Зміни та доповнення до Контракту, складені в письмовій формі, підписані сторонами та зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", є невід'ємною частиною Контракту. Зміни до Контракту вступають у силу після їх реєстрації в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", якщо інше не передбачено угодою сторін (пункти 6.2, 6.4 Контракту). 5 лютого 2014 року дія Контракту на попередніх умовах була продовжена до 31 травня 2015 року за угодою сторін, яка зареєстрована в ОПФКУ "Прем'єр-ліга". 5 лютого 2014 року, у день підписання сторонами угоди про продовження дії Контракту між позивачем та клубом також підписано Угоду строком дії до 31 травня 2015 року, тобто до кінця строку дії Контракту. Статтею 1 Угоди встановлено, що протягом строку її дії ОСОБА_3 зобов'язується виконувати обов'язки футболіста-професіонала футбольної команди клубу, а клуб бере на себе зобов'язання сплачувати футболісту щомісяця з 1 червня 2014 року по 31 травня 2015 року винагороду в розмірі 22 500 доларів США. Починаючи із жовтня 2014 року ПАТ "ФК "Металіст" належним чином не виконувало умов Контракту та Угоди щодо сплати ОСОБА_3 заробітної плати та винагороди. Наказом генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" від 29 травня 2015 року N 277 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади футболіста-професіонала футбольної команди "Металіст" 31 травня 2015 року за власним бажанням, у звязку із закінченням дії Контракту. 2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" та ОСОБА_3 підписано Додаткову угоду до Контракту про таке. Сторони домовились достроково розірвати Контракт за згодою сторін з 2 червня 2015 року. Підписанням Додаткової угоди клуб підтверджує відсутність фінансових або будь-яких інших претензій до футболіста. Додаткова угода є підставою для звільнення футболіста з клубу із внесенням запису до трудової книжки футболіста від 2 червня 2015 року про звільнення за згодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (пункти 1-3 Додаткової угоди). Підписанням Додаткової угоди сторони підтверджують досягнення домовленостей щодо врегулювання питання фінансових вимог футболіста до клубу (пункт 4 Додаткової угоди). Сторони визнали, узгодили та зафіксували загальний розмір заборгованості клубу перед футболістом у розмірі 200 000 доларів США (заробітна плата відповідно до пункту 5.1 Контракту за жовтень-грудень 2014 року, січень-лютий 2015 року по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США; винагорода відповідно до Угоди за аналогічний період по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США) (пункти 5, 6 Додаткової угоди). Сторони домовились, що заборгованість клубу перед футболістом буде сплачуватись у гривневому еквіваленті на основі офіційного курсу НБУ на дату здійснення виплати (пункт 7 Додаткової угоди). Пунктом 8 Додаткової угоди встановлено, що клуб бере на себе зобов'язання сплатити футболісту суму загального розміру заборгованості готівковими коштами з каси ПАТ "ФК "Металіст" у такому порядку: у строк до 10 серпня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 вересня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 жовтня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 листопада 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 грудня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 січня 2016 року - 30 000 доларів США; у строк до 10 лютого 2016 року - 70 000 доларів США. У разі своєчасного виконання клубом умов сплати заборгованості у строк до 10 січня 2016 року футболіст не буде претендувати на виконання клубом умови про сплату заборгованості у строк до 10 лютого 2016 року в розмірі 70 000 доларів США. У такому випадку сума фінансових претензій футболіста до клубу буде складати 130 000 доларів США (пункт 10 Додаткової угоди). Заборгованість ОСОБА_3, зокрема, у розмірах і в порядку, визначених Додатковою угодою, виплачена не була. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст". У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до статей 4?, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, господарським судам підвідомчі справи про банкрутство, розгляд яких здійснюється у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Господарським судам також підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про стягнення заробітної плати і такі справи розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Разом з тим на час порушення провадження у справі про банкрутство 9 червня 2017 року цей спір було вирішено заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, яке набрало законної сили. Заяву про перегляд заочного рішення та апеляційну скаргу на це рішення відповідач поданв у вересні та жовтні 2017 року відповідно. У заяві та апеляційній сказі арбітражний керуючий, на якого господарським судом покладено виконання обов'язків керівника ПАТ "ФК "Металіст", про порушення судом першої інстанції правил предметної або суб'єктної юрисдикції питання не порушував. Відповідно до статей 1, 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитором є юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника. Кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати мають право протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Вимоги позивача до ПАТ "ФК "Металіст" виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, а право їх заявити у межах справи про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст" у ОСОБА_3 виникло з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Разом з тим до порушення провадження у справі про банкрутство ОСОБА_3 скористався своїм правом, визначеним статтями 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), і звернувся до суду за вирішенням трудового спору в порядку цивільного судочинства, судове рішення за результатами розгляду якого було ухвалене та набрало законної сили також до порушення провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст". Тобто на час винесення ухвали Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року, якою порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", спір про стягнення заробітної плати на користь ОСОБА_3 був відсутній у зв'язку з його вирішенням. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір підлягав розгляду в порядку цивільного судочинства. Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Згідно із частиною третьою статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Укладення трудового договору у формі контракту з особами, які здійснюють професійну діяльність у спорті передбачено Законом України "Про фізичну культуру і спорт", зокрема частиною третьою статті 38. Відповідно до статей 1, 20 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов'язана з виконанням умов контракту. Статтею 2 Закону України "Про оплату праці" визначено структуру заробітної плати, яка складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, а також заохочувальних та компенсаційних виплат. До останніх належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Згідно із частиною першою статті 21 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Можливість укладення між позивачем і відповідачем окремої угоди про умови і порядок виплати винагородипрямо передбачена Контрактом. Угодою визначено умови виплати ОСОБА_3 щомісячної винагороди за виконання ним обов'язків футболіста-професіонала футбольної команди клубу та винагороди за успішний виступ у складі команди за підсумками спортивного сезону, яка має заохочувальний характер. Нею ж передбачено можливість застосування до футболіста штрафу за порушення умов Контракту, трудової та спортивної дисципліни шляхом позбавлення щомісячної винагороди до 100 %, а також розірвання цієї Угоди (статті 1, 2, 7, 8 Угоди). Таким чином, Угода укладена на виконання Контракту, а не як його доповнення чи зміна щодо умов виплати основної заробітної плати, та встановлює порядок здійснення заохочувальних виплат у вигляді винагород, а також підстави їх позбавлення. Оскільки сторони погодили умови Угоди, яка не є невід'ємною частиною Контракту та набрала чинності з моменту її підписання (стаття 10 Угоди), то пункт 6.4 Контракту про те, що всі зміни і доповнення до нього набирають чинності після реєстрації ОПФКУ "Прем'єр-ліга", до неї не застосовуються. Згідно з підпунктом 37 пункту 13.7 розділу 13 статуту ПАТ "ФК "Металіст" у редакції, чинній на час укладення Угоди, до виключної компетенції наглядової ради товариства належить погодження до їх укладення господарських угод, вартість яких перевищує 250 000 гривень. Разом з тим підпункт 15 пункту 14 розділу 14 цього статуту встановлює, що до повноважень генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" відноситься призначення на посаду та звільнення працівників товариства на підставі чинного законодавства України. Відповідно до частини першої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (частина третя статті 175 ГК України). Оскільки трудовий договір та укладені на його виконання договори (угоди) не є господарськими угодами, правовідносини між сторонами регулюються КЗпП України та іншими законодавчими актами про працю, тому посилання заявника на перевищення генеральним директором повноважень при підписанні Контракту та Угоди без попереднього погодження наглядової ради є безпідставним. Частиною першою статті 115 КЗпП України передбачено, що заробітна плата виплачується працівнику регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох раз на місяць, через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Частиною першою статті 116 КЗпП України регламентовано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Звертаючись із позовом, ОСОБА_3 послався на те, що загальна сума заборгованості ПАТ "ФК "Металіст" із виплати йому заробітної плати за Контрактом і Угодою складає 320 000 доларів США, її розмір був за згодою сторін зменшений до 200 000 доларів США на підставі Додаткової угоди, яку в установленому законом порядку недійсною не визнано. Виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильних висновків про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості, визначеної в цій Додатковій угоді, в гривневому еквіваленті на момент ухвалення рішення. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями здійснювати перевірку обставин, установлених судами попередніх інстанцій, у тому числі щодо правильності здійснення розрахунку сум, призначених до стягнення. Велика Палата Верховного Судувважає, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року до завершення розгляду касаційної скарги зупинено виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року в частині, яка не стосується стягнення заробітної плати за один місяць, то виконання цього рішення підлягає поновленню. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" залишити без задоволення. Заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року залишити без змін. Поновити виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  10. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 30 січня 2019 року м. Київ Справа № 910/4518/16 Провадження № 12-301гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача УркевичаВ.Ю., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Яновської О. Г., учасники справи: ініціюючий кредитор - Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ», боржник - Приватне акціонерне товариство «Азовелектросталь», заявник - ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна боржника ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу № 910/4518/16 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ» до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» про банкрутство за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року (головуючий суддя Доманська М. Л., судді Верховець А. А., Пантелієнко В. О.) за заявою ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядника майна боржника ОСОБА_4, про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Господарського суду міста Києва з майновими вимогами до боржника - Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» (далі - ПрАТ «Азовелектросталь») у межах справи про його банкрутство про стягнення 19 555,64 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 4 589,74 грн компенсації за втрату частини заробітної плати та 12 541,34 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч вимогам статті 116 Кодексу законів про працю України ПрАТ «Азовелектросталь» станом на день звільнення ОСОБА_3 (27 лютого 2016 року) не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Господарський суд міста Києва рішенням від 14 березня 2018 року позов задовольнив частково. Стягнув з ПрАТ «Азовелектросталь» 19 555,64 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 4 589,74 грн компенсації за втрату частини заробітної плати, а також витрати зі сплати судового збору в дохід Державного бюджету України. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 4. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що в день звільнення ОСОБА_3 (27 лютого 2016 року) підприємство-боржник як роботодавець не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати, у зв'язку з чим за період з вересня 2015 року по лютий 2016 року утворилася відповідна заборгованість розміром 19 555,64 грн, яка підлягає стягненню з ПрАТ «Азовелектросталь». Також підлягає стягненню й компенсація розміром 4 589,74 грн за втрату частини заробітної плати. При цьому суд першої інстанції, виходячи з відсутності в матеріалах справи відомостей, на підставі яких здійснюється розрахунок компенсаційної виплати в разі порушення права звільненого працівника на оплату праці, відмовив у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 5. У травні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила відстрочити сплату судового збору за подання апеляційної скарги, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14 березня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скаржниці щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у вказаній частині. 6. Київський апеляційний господарський суд ухвалою від 21 травня 2018 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про відстрочення сплати судового збору та залишив апеляційну скаргу без руху зі встановленням строку для усунення недоліків (надання суду апеляційної інстанції доказів, що підтверджують сплату судового збору), а ухвалою від 14 червня 2018 року зазначену апеляційну скаргу з доданими до неї документами повернув скаржниці. 7. Обґрунтовуючи ухвалу, суд апеляційної інстанції вказав, що з огляду на положення статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року, від сплати судового збору звільнялися позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин, однак, починаючи з 01 вересня 2015 року, позивачі в справах за позовними вимогами, які випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі. Тому оскільки ОСОБА_3 не навела обставин, які б свідчили про наявність належних підстав для відстрочення сплати судового збору, а наведені нею обставини не мають характеру виключних, то підстави для відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги відсутні. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 8. У липні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року, а справу у відповідній частині направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 9. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 липня 2018 року відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 27 листопада 2018 року передав цю справу разом з касаційною скаргою ОСОБА_3 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору»), викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16). 10. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 26 грудня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки відповідно до приписів частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, проте суд апеляційної інстанції помилково не врахував скрутне матеріальне становище ОСОБА_3 та відсутність у неї на момент звернення до суду з апеляційною скаргою коштів для сплати судового збору, тому протиправно відмовив у задоволенні клопотання зазначеної фізичної особи про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги та повернув подану цією особою апеляційну скаргу. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 12. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги ОСОБА_3 письмово не виклали. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій 13. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) Верховний Суд України, розглянувши справу, яка виникла з правовідносин щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, дійшов висновку про те, що вказана вимога в розумінні пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року) є «іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин», тому, починаючи з 01 вересня 2015 року, не відноситься до вимог про стягнення заробітної плати, за пред'явлення яких до роботодавця працівники-позивачі звільнені від сплати судового збору. 14. Проте, за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні працівника як компенсаційна виплата входить до структури заробітної плати та відноситься до додаткової заробітної плати в силу приписів статті 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці». Тому при поданні звільненими працівниками з 01 вересня 2015 року позовів про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні як складової заробітної плати до таких працівників застосовуються пільги щодо сплати судового збору, передбачені пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» в редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», а в разі апеляційного (та касаційного) оскарження прийнятих судами рішень за результатами розгляду таких позовних вимог працівники звільняються й від сплати судового збору за подання апеляційних (та касаційних) скарг на зазначені судові рішення. 15. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з огляду на таке. 16. Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір». 17. Відповідно до статті 1 цього Закону судовим збором є збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. 18. Водночас статтею 5 Закону України «Про судовий збір» установлено пільги щодо сплати судового збору, згідно з пунктом 1 частини першої якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. 19. Отже, для встановлення наявності чи відсутності підстав для відступлення від указаного висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» необхідно визначити, чи входить середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати, у справах про стягнення якої позивачі звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. 20. Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України (відповідно до преамбули цього Кодексу). 21. Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. 22. Так, відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. 23. Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. 24. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. 25. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). 26. Як установили суди першої й апеляційної інстанцій, підставою для подачі апеляційної скарги, яку оскаржуваною ухвалою суду апеляційної інстанції повернуто ОСОБА_3, була відмова суду першої інстанції в задоволенні позовних вимог скаржниці в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 27. Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. 28. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. 29. Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). 30. Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. 31. Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції). 32. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат. 33. При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні. 34. З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. 35. З огляду на викладене пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях. 36. Висновок стосовно застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладений у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), не суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у цій постанові, тому підстави для відступлення від нього відсутні. 37. Крім того, мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на постанову Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-139цс12, в якій викладено висновок про те, що норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України структурно віднесені до розділу VII «Оплата праці» зазначеного Кодексу; за своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов'язання, а є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується у розмірі середнього заробітку. 38. Подібні правові висновки викладено, зокрема, в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 жовтня 2018 року у справі № 910/3262/16 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 234/6607/17 (провадження № 61-8015св18), в яких суди зазначили про те, що позивачі звільняються від сплати судового збору за позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який входить до структури заробітної плати. 39. Проте такі висновки суперечать викладеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від них. 40. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що розміщення норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України в розділі VII «Оплата праці» є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати. 41. Стосовно викладених у касаційній скарзі доводів щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при вирішенні питання про відстрочення сплати судового збору за подання ОСОБА_3 апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з тих міркувань, що питання про відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати вирішується судом у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та обґрунтованості доводів сторони належними і допустимими доказами на підтвердження наявності передбачених законом обставин, а також на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. 42. Обов'язок доказування і подання доказів визначено статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. 43. Водночас за змістом частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 44. Ураховуючи те, що ОСОБА_3 всупереч вимогам статті 74 Господарського процесуального кодексу України не надала належних доказів наявності обставин, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», і що перевірка таких доказів не належить до компетенції суду касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду відхиляє відповідні доводи касаційної скарги як необґрунтовані. 45. Інші доводи касаційної скарги стосуються незгоди ОСОБА_3 з ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21 травня 2018 року про залишення апеляційної скарги без руху, яка не є предметом перегляду. 46. Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про її необґрунтованість, а звідси про відсутність підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 з доданими до неї документами повернуто скаржниці. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 47. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 48. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 49. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення. Щодо судових витрат 50. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 51. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 315 Господарського процесуального кодексу України в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 52. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_3 без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. 53. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. 54. За подання до господарського суду касаційної скарги на ухвалу суду встановлено ставку судового збору, що становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»). 55. Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про судовий збір» судовий збір зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. 56. З матеріалів справи вбачається, що звернувшись у липні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року, ОСОБА_3 не було сплачено судовий збір за подачу касаційної скарги, а отже, зі скаржника підлягає стягненню до Державного бюджету України судовий збір розміром 1 762,00 грн за подання відповідної касаційної скарги. Висновок щодо застосування норм права 57. За змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. 58. Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року - без змін. 2. Стягнути з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Державного бюджету України 1 762,00 грн (одну тисячу сімсот шістдесят дві гривні) судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.Ю. УркевичСудді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С.Золотніков О.М. Ситнік О.Р.Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв http://reyestr.court.gov.ua/Review/79684987
  11. Постанова Іменем України 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 661/3699/16-ц Провадження N 14-388 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Новокаховської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби (далі також - ОДПІ ГУ ДФС) у Херсонській області (далі також - відповідач) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої під час незаконного звільнення, за касаційною скаргою позивача на рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року, ухвалене суддею Матвєєвою Н.В., і рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Фурман Т.Г., Пузанової Л.В. і Склярської І.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Новокаховська ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 12 грудня 2016 року позивач звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшення позовних вимог просила стягнути з відповідача 26 584,43 грн - у рахунок відшкодування матеріальної шкоди (з них: 15 922,17 грн - середній заробіток за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; 6 684,86 грн - упущена вигода (суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотримані суми заробітної плати, еквівалентні різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року); 3977,4 грн - судові витрати, понесені позивачем під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а); 109 836 грн - відшкодування моральної шкоди. Крім того, просила стягнути з відповідача, понесені позивачем під час судового розгляду цієї справи судові витрати у сумі 1 281,21 грн. 2. Мотивувала тим, що 20 січня 2015 року начальник Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з порушенням приписів частини третьої статті 36, частин третьої та четвертої статті 24 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України встановив строк дії укладеного з позивачем безстрокового трудового договору, а 4 листопада 2015 року видав наказ про звільнення позивача з посади начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 3. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд в адміністративній справі N 821/3669/15-а ухвалив постанову, якою поновив позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 рокута стягнув на її користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн з відрахуванням обов'язкових платежів, а також допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в сумі 4 226,25 грн. 4. Стверджувала, що відповідач затримав виконання вказаного судового рішення на 81 день (з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року включно), внаслідок чого заподіяв їй шкоду в сумі 15 922,17 грн. 5. Зазначала, що на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року N 1013 "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" відповідач видав наказ N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису", згідно з яким були встановлені нові посадові оклади для працівників відповідача. Проте за лютий-березень 2016 року позивач отримала заробітну плату без урахування збільшення розміру посадових окладів, а саме: 3 771,97 грн замість 8 442 грн (різниця - 4 670,3 грн). Також вказувала, що оскільки під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а відповідач не повідомив про зміну посадового окладу позивача з 1 грудня 2015 року, середня заробітна плата не була скоригована на коефіцієнт підвищення 1,25 за грудень 2015 року та січень 2016 року, внаслідок чого позивач недоотримала 2 014, 84 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням наведеного просила стягнути з відповідача 6 684,86 грн (4 670,03 грн + 2 014,84 грн). 6. Стверджувала, що з 4 листопада 2015 року по 3 листопада 2016 року для відновлення її порушеного права під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а зазнала матеріальних витрат на суму 3 977,4 грн. з яких: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість ксерокопій і роздрукування текстів - 100 грн. вартість надсилання рекомендованих листів - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн. 7. Крім того, мотивувала позовну заяву тим, що внаслідок незаконного звільнення та затримки розрахунку за вимушений прогул їй були заподіяні моральні та фізичні страждання, які спричинили негативні зміни у житті, а саме: переживання та спогади, насторогу, тривогу, емоційні реакції при згадуванні, важкість виконання повсякденних обов'язків, фіксованість уваги на проблемі відсутності роботи та коштів для одужання, відірваність від активного соціального життя, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційну напругу, нервозність, дратівливість, реакції замикання в собі, побоювання щодо майбутнього стану здоров'я, переживання фізичних незручностей внаслідок його погіршення від отриманого стресу. Стверджувала, що порушення відповідачем її трудових прав завдало душевних страждань і призвело до погіршення самопочуття. З огляду на це просила стягнути на її користь завдану моральну шкоду у сумі 109 836 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 10 лютого 2017 року Новокаховський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 9. Суд першої інстанції встановив: 9.1. Позивач працювала на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області та була звільнена з посади 4 листопада 2015 року. 9.2. 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд ухвалив постанову в адміністративній справі N 821/3669/15-а, якою: скасував наказ Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області від 4 листопада 2015 року N 88-о "Про звільнення" позивача; поновив позивача на посаді начальника управління доходів і зборів фізичних осіб Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області з 5 листопада 2015 року; стягнув на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 11 597,63 грн. допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на вказаній посаді з 5 листопада 2015 року та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 4 226,25 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовив. 9.3. 1 лютого 2016 року позивач була поновлена на посаді начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача з 5 листопада 2015 року та отримала кошти відповідно до постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року з утриманням обов'язкових платежів у сумі 3 402,13 грн у частині, що підлягала негайному виконанню. 9.4. 7 квітня 2016 року Одеський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу про відмову у задоволенні апеляційної скарги Новокаховської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 9.5. 14 квітня 2016 року на підставі платіжного доручення N 209 позивачеві була виплачена решта суми середнього заробітку за вимушений прогул у сумі 6 118,09 грн. 9.6. 3 листопада 2016 року Вищий адміністративний суд України ухвалою залишив без змін вказану ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду. 10. Рішення від 10 лютого 2017 року суд мотивував тим, що внаслідок незаконного звільнення, факт якого встановив у постанові від 28 січня 2016 року Херсонський окружний адміністративний суд, позивач зазнала моральної шкоди, яка полягає у порушенні її трудових прав, неможливості отримувати винагороду за працю, погіршенні стану здоров'я, переживаннях, зміні звичайних умов життя, необхідності відстоювати права у судових органах, що підтверджується її зверненнями, клопотаннями та скаргами до керівництва з метою отримати докази щодо незаконності звільнення з посади. З огляду на тривалість страждань і їх глибину, принципи розумності, виваженості та справедливості, а також на тривалість вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року суд визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000 грн. 11. Враховуючи те, що позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року після звільнення, яке вона від початку вважала незаконним, а з позовом до суду звернулася після спливу трьохмісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України, суд першої інстанції у задоволенні позову у частині вимог про відшкодування моральної шкоди відмовив, вважаючи пропущеною позовну давність. 12. Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивача матеріальної шкоди, суд дійшов таких висновків: 12.1. Позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у сумі 15 922,17 грн не може бути задоволена, бо позивач обрала неправильний спосіб захисту, і суд не встановив вини відповідача у несвоєчасній виплаті позивачу такого середнього заробітку; 12.2. Позовна вимога про стягнення на корись позивача упущеної вигоди у сумі 6 684,86 грн. що полягає в неотриманні нею різниці посадових окладів за лютий-березень 2016 року та сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року і січень 2016 року, не може бути задоволена, бо стаття 22 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України не поширюється на спірні правовідносини. За час вимушеного прогулу на користь позивача вже стягнуто середній заробіток, розрахований у постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року; 12.3. Позовна вимога про стягнення матеріальної шкоди у сумі 3 977,4 грн. завданої у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а про поновлення позивача на роботі, не може бути задоволена, оскільки такі витрати є судовими витратами за статтею 97 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судом, і не є шкодою у розумінні статті 1166 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 13. 23 травня 2017 року Апеляційний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким скасував рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року в частині відмови позивачу у стягненні коштів у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а провадження у справі у цій частині закрив. Роз'яснив, що вказані позовні вимоги мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. У частині відмови у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди рішення суду першої інстанції залишив без змін. 14. Апеляційний суд вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що позивачеві внаслідок незаконного звільнення завдана моральна шкода. Проте оскільки позивач дізналася про порушення її права 4 листопада 2015 року (у день її звільнення), а з позовом звернулася лише 12 грудня 2016 року, тобто після спливу визначеного статтею 233 КЗпП України трьохмісячного строку, та зважаючи на клопотання відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, правильно відмовив у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди. 15. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги про стягнення на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди звернені до суб'єкта владних повноважень і пов'язані із захистом прав позивача у сфері публічно-правових відносин. Тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 16. 20 червня 2017 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 17. 15 вересня 2018 року позивач подала до касаційної скарги доповнення. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 18. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 19. Мотивував, тим, що позивачоскаржує рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Позивач вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Мотивує тим, що вимоги про відшкодування матеріальної і моральної шкоди не заявлялися в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. А тому згідно зі статтею 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, вони мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. 21. Зазначає, що не пропустила трьохмісячного строку звернення з позовом до суду, оскільки останній був перерваний відповідачем шляхом подання 27 квітня 2016 року касаційної скарги, яка була розглянута лише 4 листопада 2016 року. Вважає, що суди безпідставно обмежили тривалість моральних страждань періодом вимушеного прогулу з 4 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року, тоді як, насправді, цей період тривав з 20 січня 2015 року по 14 листопада 2016 року. (2) Доводи відповідача 22. 12 серпня 2017 року відповідач подав до суду заперечення на касаційну скаргу. Просить залишити оскаржені судові рішення без змін. 23. Мотивує тим, що не міг перервати позовну давність шляхом подання касаційної скарги на рішення судів в адміністративній справі N 821/3669/15-а, оскільки це суперечить частині другій статті 264 ЦК України. 24. Вважає, що момент виникнення права на звернення до суду з позовом про стягнення моральної шкоди не можна пов'язувати з датою постановлення ухвали Вищим адміністративним судом України від 3 листопада 2016 року у справі N 821/3669/15-а, оскільки постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у цій справі набрала чинності ще 7 квітня 2016 року. Тому трьохмісячний строк для звернення з позовом має обчислюватися з цієї дати. 25. Зазначає, що вимога про стягнення матеріальної шкоди пов'язана з незаконним звільненням позивача. А тому спір виник з трудових правовідносин, в яких відповідач виступає роботодавцем, а не суб'єктом владних повноважень. 26. В іншому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій. 27. 25 вересня 2018 року відповідач подав відзив на доповнення до касаційної скарги, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а доповнення до касаційної скарги - без розгляду. Обґрунтовує приписами частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, згідно з якою позивач мала право доповнити касаційну скаргу протягом строку на касаційне оскарження, а саме до 11 червня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 28. Предметом позову є стягнення з відповідача відшкодування моральної шкоди та відшкодування матеріальної шкоди, а саме: середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року; сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року; недоотриманих сум заробітної плати, еквівалентних різниці посадових окладів працівників відповідача за лютий і березень 2016 року; судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом адміністративної справи N 821/3669/15-а. 29. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 30. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 31. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 32. Пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 33. Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 34. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 35. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 36. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 37. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 38. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 39. У постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у справі N 821/3669/15-а встановлено, що на підставі наказу в. о. начальника відповідача від 20 січня 2015 року N 6-о позивач була призначена на посаду начальника управління доходів і зборів з фізичних осіб відповідача в порядку переведення з 20 січня 2015 року на період відпустки по догляду за дитиною (до досягнення дитиною трирічного віку) основного працівника (ОСОБА_4.) з підтвердженням раніше присвоєного спеціального звання радника податкової та митної справи III рангу. 40. ДФС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (пункт 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236 (далі - Положення)). 41. Відповідно до абзацу першого пункту 7 вказаного Положення ДФС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. ДФС та її територіальні органи є органами доходів і зборів. 42. 6 серпня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 311 "Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України", якою утворив як юридичні особи публічного права територіальні органи ДФС, зокрема Новокаховську ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області. 43. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини та зазначені приписи Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, тобто проходила публічну службу. 44. Спірні правовідносини виникли, зокрема, через: несвоєчасне виконання постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за вимушений прогул; неврахування під час розрахунку з позивачем індексації грошових доходів населення за грудень 2015 року та січень 2016 року; виплату позивачу заробітної плати за лютий-березень 2016 року без урахування встановленого з 1 грудня 2015 року збільшення посадового окладу працівників відповідача. 45. За змістом статті 24 Закону України "Про державну службу", чинного на час звільнення позивача, поняття "проходження державної служби" охоплювало вирішення різних питань, пов'язаних зі службою, зокрема і питань матеріального забезпечення державних службовців, регламентованих розділом VII вказаного Закону. 46. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби та звільнення з неї, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 47. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства. 48. Втім, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року, не є вимогою про відшкодування шкоди у розумінні зазначеної статті КАС України. 49. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що оскільки зазначена вимога позивача є пов'язаною з проходженням нею публічної служби та звільненням з цієї служби, така вимога має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, зокрема і тоді, коли вона заявлена окремо від вимоги про поновлення на публічній службі. 50. Позивач також просить стягнути з відповідача суми, пов'язані з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а саме за грудень 2015 року та за січень 2016 року. Згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року N 5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за N 114/8713, суми виплат, пов'язані з індексацією заробітної плати, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. Тому означену позовну вимогу теж слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона пов'язана з проходженням публічної служби та звільненням з неї. 51. Позивач зазначала, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" від 9 грудня 2015 року N 1013 наказом від 24 грудня 2015 року N 492 "Про введення в дію переліку змін до штатного розпису" були встановлені нові оклади працівникам відповідача. Втім, у лютому-березні 2016 року позивачеві була нарахована заробітна плата у раніше встановленому розмірі, внаслідок чого вона, за її словами, недоотримала 4 670,03 грн. 52. Оскільки відповідна позовна вимога пов'язана з виплатою позивачеві як державному службовцеві заробітної плати після поновлення її на посаді, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір у цій частині пов'язаний із проходженням публічної служби та має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 53. Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року, проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року, позивач заявила разом з вимогою про стягнення моральної шкоди. Такі вимоги, заявлені в одному провадженні, виникли з правовідносин, зумовлених проходженням позивачем публічної служби і звільненням з неї. 54. З огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, а вимога про стягнення моральної шкоди заявлена разом з вимогами вирішити публічно-правовий спір, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і вважає, що на вирішення такої вимоги про стягнення моральної шкоди поширюється юрисдикція адміністративних судів. 55. Позивач також просила стягнути з відповідача витрати, понесені у період захисту прав у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, а саме: вартість проїзду до суду першої інстанції - 392,51 грн. вартість проїзду до суду апеляційної інстанції - 362,99 грн. вартість паперу - 100 грн. вартість копій і друку документів - 100 грн. вартість надсилання листів до Вищого адміністративного суду України - 21,9 грн. вартість юридичних послуг - 3 000 грн (всього - 3 977,44 грн). 56. Згідно з частиною третьою статті 87 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами справи N 821/3669/15-а, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. 57. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 58. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа (частина перша статті 94 КАС України у зазначеній редакції). 59. Згідно з абзацом четвертим пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у вказаній редакції у резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат. 60. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у зазначеній редакції). 61. Отже, питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. 62. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача про стягнення судових витрат, понесених під час судового розгляду адміністративної справи N 821/3669/15-а, належить до юрисдикції суду, який ухвалив у ній рішення. (1.2) Щодо доповнення до касаційної скарги 63. Відповідно до частини першої статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині першій статті 398 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позивачем доповнень до касаційної скарги. 64. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (частина перша статті 325 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги). 65. 5 липня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив позивачеві строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. 66. 15 вересня 2018 року, тобто більш ніж через рік часу після відкриття касаційного провадження, посилаючись на приписи статті 398 ЦПК України, позивач подала доповнення до касаційної скарги. 67. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України). 68. З огляду на те, що доповнення до касаційної скарги позивач подала після спливу встановленого для цього строку та не обґрунтовувала підстави для його поновлення, Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у відзиві від 25 вересня 2018 року на це доповнення аргументами відповідача та залишає доповнення до касаційної скарги без розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 69. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 70. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 71. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). 72. Велика Палата Верховного Суду з огляду на її висновки (див. пункти 43-52) вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, ухваливши по суті правильне рішення щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку за вимушений прогул у період з 29 січня 2016 року по 18 квітня 2016 року (тобто за період затримки з виконанням постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року), проіндексованих сум заробітної плати за грудень 2015 року та січень 2016 року, а також недоотриманих через підвищення посадових окладів сум заробітної плати за лютий-березень 2016 року. Тому щодо вказаних позовних вимог мотивувальну частину рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року необхідно змінити з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. 73. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 74. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 75. З огляду на викладені вище висновки (див. пункти 53-54) Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди слід скасувати, а провадження у справі у цій частині - закрити. (2.2) Щодо судових витрат 76. Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України інші, ніж судовий збір, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 77. Отже, у випадку закриття провадження у справі не підлягають розподілу понесені позивачем і пов'язані з її розглядом інші, ніж судовий збір, витрати. 78. Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду (див. пункти 72 і 75), у задоволенні вимог про стягнення на користь позивача інших ніж судовий збір витрат, пов'язаних з розглядом цієї справи, слід відмовити. (3) Висновки щодо застосування норм права 79. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19). 80. Вимоги особи про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати є вимогами з приводу проходження публічної служби та звільнення з неї. А тому вони мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства зокрема і тоді, коли заявлені окремо від вимоги про поновлення на роботі. 81. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис закріплений у частині п'ятій статті 21 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 82. Вимоги про стягнення моральної шкоди, завданої за місцем проходження публічної служби, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, зокрема з вимогами про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул за місцем проходження публічної служби, за затримку виплати такого заробітку, сум, пов'язаних з індексацією заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також недоотриманих сум заробітної плати, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 83. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові або в ухвалі (частина перша статті 98 КАС України у вказаній редакції). 84. У резолютивній частині постанови суду зазначається, зокрема, розподіл судових витрат (абзац четвертий пункту 4 частини першої статті 163 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 2 частини п'ятої статті 246 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 85. Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткову ухвалу у випадку, якщо суд не вирішив питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 168 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у пункті 3 частини першої статті 252 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 86. Питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративної справи, вирішується у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі. Тому такі витрати не можуть бути відшкодовані за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. З огляду на наведене, керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 400, пунктами 3 та 5 частини першої статті 409, частиною першою та четвертою статті 412, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 10 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди скасувати; у цій частині провадження у справі закрити. 3. В іншій частині рішення Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 26 листопада 2018 року.
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 428/12596/16-ц Провадження N 14-344цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - адвокат ОСОБА_4, відповідач - Управління Державної пенітенціарної служби України в Луганській області (далі - УДПС України в Луганській області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Рубіжанський міський відділ кримінально-виконавчої інспекції Управління Державної пенітенціарної служби України в Луганській області (далі - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року у складі колегії суддів Єрмакова Ю.В., Дронської І.О., Яреська А.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до УДПС України в Луганській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області, про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 27 листопада 2015 року його призначено на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області на підставі наказу УДПС України в Луганській області від 27 листопада 2015 року N 66 о/с. 25 липня 2016 року він уклав з Міністерством оборони України в особі військового комісара Луганського обласного військового комісаріату полковника Полулященка Ю.Е. контракт на проходження служби у Збройних Силах України строком на три роки. Одночасно з укладанням контракту Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області та УДПС України в Луганській області було повідомлено про його призов 25 липня 2016 року на військову службу за контрактом у Збройні Сили України на посади осіб офіцерського складу строком до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, направлення його для проходження військової служби до Рубіжансько-Кремінського об'єднаного міського військового комісаріату Луганської області. Заявою від 03 серпня 2016 року позивач повідомив начальника УДПС України в Луганській області про свою згоду на проходження військової служби і просив залишити за ним місце роботи. Наказом від 22 серпня 2016 року N 44/ОС-16 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади з підстав, передбачених пунктом 3 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив визнати незаконним його звільнення з посади фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, поновити на роботі з 22 серпня 2016 року та стягнути з УДПС України в Луганській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 18 676,92 грн. Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачем обґрунтовано застосовані до позивача як до особи, що вступила на військову службу за звичайним строковим контрактом, пункт 3 статті 36 КЗпП України, внаслідок чого ОСОБА_3 було законно звільнено із займаної посади. Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частковою. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 січня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено ОСОБА_3 його право на звернення до суду в порядку адміністративного судочинства. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3, обіймаючи посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, перебував на державній службі, з якої був звільнений. Оскільки між сторонами виник спір, пов'язаний з проходженням ОСОБА_3 публічної служби, то такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У червні 2017 року представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що з висновками апеляційного суду погодитися не можна, оскільки під час вирішення питання щодо юрисдикції спору суд не розмежував такі поняття як "публічна служба", "державний службовець", "суб'єкт владних повноважень" та їх основні ознаки. Позивач не складав присягу державного службовця та присягу працівника кримінально-виконавчої служби. Посада, яку займав ОСОБА_3, не відноситься до публічної служби, оскільки він працював в управлінні кримінально-виконавчої служби, будучи вільнонайманим працівником на підставі трудового договору (контракту), тому його позов повинен розглядатися в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 14 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 04 липня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення ОСОБА_3 з цим позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин. За змістом пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон України "Про державну службу". На час призначення ОСОБА_6 на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області був чинний Закон України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII "Про державну службу" (далі - Закон N 3723-XII), згідно зі статтею 1 якого державна служба в Україні? це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. У Законі України від 10 грудня 2015 року N 889-VIII "Про державну службу", який набув чинності 01 червня 2016 року, у статті 1 закріплено, що державна служба? це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Державний службовець? це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Відповідно до статті 13 Закону N 3723-XII (який діяв на момент призначення позивача на посаду фахівця) особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця, а також державний службовець подають декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції". Громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають присягу. Державний службовець підписує текст присяги, який зберігається за місцем роботи. Про прийняття присяги робиться запис у трудовій книжці (стаття 17 Закону N 3723-XII). При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад (стаття 26 Закону N 3723-XII). Згідно з пунктом 5 частини першої статті 2 Закону України від 05 лютого 2015 року N 160-VIII "Про пробацію" персонал органу пробації? працівники, які відповідно до повноважень, визначених цим Законом та іншими законами України, виконують завдання пробації. Відповідно до частини першої статті 19 зазначеного Закону права, обов'язки, відповідальність, правовий та соціальний захист персоналу органу пробації визначаються Законом України від 23 червня 2005 року N 2713-IV "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі - Закон N 2713-IV) та цим Законом. Згідно зі статтею 14 Закону N 2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України. Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону. Стосовно осіб, які претендують на службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, за їх письмовою згодою проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Особи, які претендують на службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, до призначення на відповідну посаду подають за місцем майбутньої служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за формою і в порядку, що встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції", та зобов'язані повідомити керівництву органу чи підрозділу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих у цьому органі чи підрозділі близьких їм осіб. На службу до Державної кримінально-виконавчої служби України приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності визначаються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. При прийнятті на службу може бути встановлений строк випробування до шести місяців. Не може бути прийнята на службу особа, яка має не погашену або не зняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення. Громадяни України, які вперше зараховуються на посади рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та у відповідних випадках пройшли встановлений строк випробування, складають присягу. Особа рядового чи начальницького складу кримінально-виконавчої служби підписує текст присяги, який зберігається в її особовій справі. Порядок складення присяги визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Присвоєння і позбавлення спеціальних звань, а також пониження і поновлення у спеціальному званні здійснюються в установленому порядку. Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціалістів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України "Про державну службу". Віднесення посад цих спеціалістів до відповідних категорій посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України. На осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України поширюються вимоги та обмеження, встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язані подавати щороку до 1 квітня за місцем служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року N 703 "Про віднесення деяких посад працівників органів державної влади, інших державних органів, установ до відповідних категорій посад державних службовців та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України" (втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2016 року N 465) передбачено віднесення деяких посад працівників органів державної влади, інших державних органів, установ до відповідних категорій посад державних службовців згідно з додатками 1-31. У додатку 27 до вказаної Постанови визначено Перелік посад працівників Державної кримінально-виконавчої служби (установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, підрозділів внутрішнього аудиту), які не мають спеціальних звань, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, а саме: начальник відділу, його заступник, начальник сектору, головний бухгалтер, його заступник, спеціаліст, спеціаліст планово-виробничого відділу (групи) в контрагентських установах. Тобто під час вирішення питання, чи займав ОСОБА_6 посаду, яка відноситься до посади державного службовця, судам необхідно було з'ясувати, чи подавав він декларацію до зарахування на посаду, чи приймав відповідну присягу, чи мав право на присвоєння спеціального звання чи рангу державного службовця. Судом першої інстанції встановлено, що на момент призначення ОСОБА_6 на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області (27 листопада 2015 року), ця посада не була віднесена до відповідної категорії посад державних службовців. Довідкою УДПС України в Луганській області від 08 листопада 2016 року N 5/177 підтверджено, що норми Закону України "Про державну службу" на працівників підрозділів кримінально-виконавчої служи не поширюються, у зв'язку з чим посада фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, яку до моменту звільнення обіймав ОСОБА_3, не може бути прирівняна до посад державної служби (т. 1, а. с. 39). Судами не встановлено, а сторонами не надано доказів, що ОСОБА_6 під час прийняття на посаду фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області подавав декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави, в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції", та що він складав присягу державного службовця. Із розрахункового листа за липень 2016 року, посвідченого начальником ФЕВ - головним бухгалтером старшим лейтенантом внутрішньої служби УДПС України в Луганській області, вбачається, що надбавка зі ранг державного службовця згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року N 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" ОСОБА_6 не нараховувалася (т. 1, а. с. 40). Нараховувалася лише надбавка за високі досягнення у праці. Крім того, ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до УДПС України в Луганській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Рубіжанський МВКВІ УДПС України в Луганській області, про визнання незаконним звільнення з посади фахівця з питань соціальної роботи із суб'єктами пробації Рубіжанського МВКВІ УДПС України в Луганській області, поновлення на роботі з 22 серпня 2016 року та стягнення з УДПС України в Луганській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 18 676,92 грн. закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Роз'яснено позивачеві право на звернення з цим позовом в порядку цивільного судочинства (т. 1, а. с. 50, 51). Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок апеляційного суду, що між сторонами виник спір, пов'язаний з проходженням ОСОБА_3 публічної служби, тому такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, є помилковим. Висновок, що посада, на якій позивач працював у Рубіжанському МВКВІ УДПС України в Луганській області відноситься до публічної служби зроблено на припущеннях, що є недопустимим. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, то відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - поверненню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 16 травня 2017 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  13. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 127/10129/17 Провадження N 14-254 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі також - уповноважена особа Фонду) на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" (далі також - ПАТ "ВіЕйБі Банк"), ПАТ "ВіЕйБі Банк" про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року, ухвалене суддею Вохміновою О.С., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі: Медвидицького С.К., КопаничукС. Г та Оніщука В.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк", ПАТ "ВіЕйБі Банк". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 травня 2017 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом і з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просив: зобов'язати уповноважену особу Фонду визнати його кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" та включити вимоги в розмірі 48 850 грн додаткової заробітної плати, 97 700 грн та 108 317 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк", які підлягають задоволенню у порядку другої черги; стягнути з ПАТ "ВіЕйБі Банк" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року у розмірі 88 623 грн та зобов'язати уповноважену особу Фонду включити цю вимогу до реєстру акцептованих вимог кредиторів, як вимогу, що підлягає задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості. 2. Мотивував тим, що Вінницький міський суд Вінницької області 29 січня 2016 року ухвалив рішення у справі N 127/6535/15-ц, яке набрало законної сили: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача додаткову заробітну в розмірі 48 850 грн. а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 97 700 грн. Крім того, цей же суд 1 лютого 2016 року ухвалив рішення у справі N 127/12879/16-ц, яке набрало законної сили: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 грудня 2015 року до 21 листопада 2016 року в розмірі 108 317 грн. Позивач зазначав, що відповідач не вчинив жодних дій на виконання цих рішень судів. Стверджував, що уповноважена особа Фонду відмовила у задоволенні його заяви про включення до реєстру кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк". Вказував, що зазначені дії неправомірні, а також просив стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 28 серпня 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області постановив ухвалу про повернення заяви позивача про збільшення позовних вимог від 21 серпня 2017 року. Мотивував тим, що, пред'явивши нову вимогу про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити вимогу на суму 88 623 грн до реєстру акцептованих вимог кредиторів як таку, що підлягає задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості, позивач змінив предмет і підставу позову після початку розгляду справи по суті. Суд першої інстанції роз'яснив позивачу право звернутися в цій частині з самостійним позовом до належного суду. 4. Того ж дня Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення, яким: - зобов'язав уповноважену особу Фонду визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і включити вимогу на суму 48 850 грн додаткової заробітної плати, вимоги на суму 97 700 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/6535/15-Ц від 29 січня 2016 року, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 108 317 грн на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 1257/12879/16-ц від 1 лютого 2017 року до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк" як вимоги, що підлягають задоволенню згідно з другою чергою порядку черговості; - стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн. 5. Мотивував тим, що позивач був звільнений 19 лютого 2015 року, і на момент звільнення з ним не був проведений повний розрахунок. Суд вказав, що оскільки зобов'язання ПАТ "ВіЕйБі Банк" стосовно виплати належної заробітної плати позивача виникло до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк", вимоги щодо стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні мають бути включені до другої черги порядку черговості. Суд першої інстанції вважав, що судове рішення від 29 січня 2016 року щодо стягнення заробітної плати у сумі 48 850 грн не виконане; середній заробіток за період з 21 грудня 2015 року до 21 листопада 2016 року стягнутий за рішенням суду від 1 лютого 2017 року, а тому на користь позивача підлягає стягненню сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 рокув сумі 88 623 грн. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 29 грудня 2017 року Апеляційний суд Вінницької області ухвалив постанову, якою змінив рішення суду першої інстанції, а саме: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за період із 22 листопада 2016 року по 22 серпня 2017 року у сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 7. Мотивував тим, що середній заробіток за час затримки розрахунку за цей період складає 86 104 грн (188 робочих днів х 458 грн), а не 88 623 грн. На думку суду апеляційної інстанції, при обчисленні середнього заробітку суд першої інстанції не врахував, що при виплаті цієї суми утримуються передбачені законом податки та обов'язкові платежі. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 2 лютого 2018 року ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 16 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Мотивував тим, що ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду оскаржує рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Касаційна скарга мотивована тим, що трудовий договір позивача з ПАТ "ВіЕйБі Банк", укладений 1 жовтня 2014 року, є фіктивним, оскільки сторони не мали наміру працевлаштування позивача. Укладаючи такий договір, не було припинено іншого трудового договору, оформленого наказами N 118-п від 27 березня 2014 року та N 406-п від 20 серпня 2014 року, відповідно до яких позивач уже був прийнятий на роботу та переведений на посаду начальника відділення банку. Уповноважена особа Фонду вказує, що трудові правовідносини, оформлені наказами N 118-п від 27 березня 2014 року та N 406-п від 20 серпня 2014 року, не було припинені. А тому укладення трудового договору 1 жовтня 2014 року було неможливим. 12. На думку цього відповідача, оскільки в трудовій книжці позивача відсутній запис про початок роботи відповідно до трудового договору від 1 жовтня 2014 року, то між ним і банком не могли виникнути на підставі цього договору трудові правовідносини. 13. Серед доводів касаційної скарги також зазначено, що, ухвалюючи рішення від 29 січня 2016 року у справі N 127/6535/15-ц і рішення від 1 лютого 2017 року у справі N 127/12879/16-ц, суди не вирішили питання щодо утримання податків і зборів, а тому при включенні кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів у повному обсязі Фонд буде змушений здійснити подвійну сплату податків. 14. Уповноважена особа Фонду також зазначила, що вимоги про зобов'язання визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і про включення його вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів мають розглядатися за правилами адміністративного, а не цивільного судочинства. (2) Доводи інших учасників справи 15. 3 квітня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Просить залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін. Вказує, що законність його вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні неодноразово доведена в судовому порядку; він звернувся за захистом трудових прав, а тому спір мав розглядатися саме за правилами цивільного судочинства. 16. Інший відповідач свою позицію щодо касаційної скарги не висловив. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 17. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 18. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 19. За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. 20. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами апеляційної та касаційної інстанцій, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 21. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. 22. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та трудових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 24.1. 19 лютого 2015 року позивач був звільнений з посади начальника відділення банку N 85 ПАТ "ВіЕйБі Банк". 24.2. 20 березня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 63 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію", згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" і призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Славкіну М.А. строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року включно. 24.3. У березні 2015 року позивач звернувся в суд з позовом до ПАТ "ВіЕйБі Банк" про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку. 24.4. 29 січня 2016 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення у справі N 127/6535/15-ц, яке набрало законної сили 8 квітня 2016 року: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача додаткову заробітну плату у розмірі 48 850 грн відповідно до трудового договору, укладеного позивачем з ПАТ "ВіЕйБі Банк" 1 жовтня 2014 року, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 97 700 грн. 24.5. 22 лютого 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 213 про продовження строків здійснення процедури ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" на два роки - до 19 березня 2018 року включно. Крім того, строком на два роки були продовжені повноваження ліквідатора ПАТ "ВіЕйБі Банк" Славкіної М.А. - до 19 березня 2018 року включно. 24.6. 24 травня 2016 року державний виконавець відділу ДВС Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві постановою закінчив виконавче провадження з виконання виданого у справі N 127/6535/15-ц 28 квітня 2016 року виконавчого листа, який був переданий для виконання ліквідаційній комісії (або ліквідатору). 24.7. 1 лютого 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення у справі N 127/12879/16-ц, яке набрало законної сили 13 квітня 2017 року: стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 108 317 грн. 25. Предметом спору у цій справі є зобов'язання уповноваженої особи Фонду визнати позивача кредитором ПАТ "ВіЕйБі Банк" і включити його вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів, а також стягнути з ПАТ "ВіЕйБі Банк" суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 88 623 грн. 26. Оскільки спір є трудовим, спірні правовідносини регулюються Кодексом законів про працю (далі - КЗпП) України, Законом України "Про оплату праці" й іншими нормативними актами з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон). 27. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. 28. Відповідно до частини третьої статті 37 Закону уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. 29. Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює повноваження органів управління банку, складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів (пункти 1,3 частини першої статті 48 Закону). 30. Таким чином, з початком процедури ліквідації уповноважена особа Фонду є представником банку, який ліквідується, та здійснює під час ліквідаційної процедури повноваження органів управління банку. Банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та статус самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації і внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 31. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, через місяць після звільнення позивача розпочалася процедура ліквідації банку. Початок процедури ліквідації банку та призначення уповноваженої особи Фонду унеможливлює стягнення працівником гарантованих на випадок звільнення сум в інший спосіб, аніж шляхом звернення до уповноваженої особи Фонду із заявою про включення грошових вимог щодо заробітної плати до реєстру акцептованих вимог кредиторів. 32. Відповідно до частини восьмої статті 49 Закону вимоги, не включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів, задоволенню в ліквідаційній процедурі не підлягають і вважаються погашеними. 33. Таким чином, реалізація уповноваженою особою Фонду повноважень щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів впливає на те, чи будуть захищені трудові права працівника у його правовідносинах з банком як роботодавцем. Вказані повноваження не є владними у розумінні КАС України, оскільки звільнений працівник банку й особа, яка здійснює під час ліквідаційної процедури повноваження органів управління банку, не перебувають в адміністративному підпорядкуванні. Крім того, позивач оскаржив бездіяльність уповноваженої особи Фонду не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, з яким, як правильно встановив суд апеляційної інстанції, у позивача виник спір. 34. З огляду на те, що заявлені позовні вимоги зводяться до захисту трудових прав та інтересів позивача, а спірні правовідносини виникли у зв'язку з невиконанням уповноваженою особою Фонду обов'язку включити вимоги позивача щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру акцептованих вимог кредиторів, цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами ЦПК України. 35. Аналогічного правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 червня 2018 року у справі N 274/3529/16-ц. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 36. Згідно з частиною п'ятою статті 45 Закону протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють про свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду. 37. Уповноважена особа Фонду припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами (частина перша статті 49 Закону). 38. Будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів підлягають вирішенню у судовому порядку. Судове провадження щодо таких вимог не припиняє перебіг ліквідаційної процедури (частина четверта статті 49 Закону). 39. Як встановили суди попередніх інстанцій, 26 березня 2015 року у газеті "Голос України" були опубліковані відомості про ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду. Кредитори банку мали право подати кредиторські вимоги у період з 26 березня 2015 року до 24 квітня 2015 року включно. 40. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з вимогою про задоволення банком кредиторських вимог позивач звернувся у строк, передбачений частиною п'ятою статті 45 Закону, а саме, подавши 30 березня 2015 року, тобто у період прийняття та задоволення банком кредиторських вимог, позов до ПАТ "ВіЕйБі Банк" про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (див. також ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 8 квітня 2016 року). 41. Висновки суду апеляційної інстанції в цій частині уповноважена особа Фонду не оспорює. 42. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 43. Отже, відсутні підстави для перегляду судом касаційної інстанції висновків апеляційного суду щодо додержання позивачем встановленого Законом строку для звернення з вимогами до банку. 44. Статтею 21 КЗпПУкраїни передбачений обов'язок роботодавця виплачувати працівникові заробітну плату. 45. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу. 46. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України). 47. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (статті 117 КЗпП України). 48. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 січня 2016 року, яке набрало законної сили 8 квітня 2016 року, з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача стягнуто додаткову заробітну плату в розмірі 48 850 грн. а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 лютого 2015 року по 20 грудня 2015 року в розмірі 97 700 грн. Оскільки зазначене рішення не було виконане 1 лютого 2017 року Вінницький міський суд Вінницької області ухвалив рішення, яке набрало чинності 13 квітня 2017 року, яким стягнув з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 грудня 2015 року по 21 листопада 2016 року в розмірі 108 317 грн. 49. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 Закону у другу чергу задовольняються грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. 50. У цій справі зобов'язання ПАТ "ВіЕйБі Банк" перед позивачем виникли до початку процедури ліквідації у зв'язку з його звільненням з банку та за наявності чинних судових рішень досі невиконані. 51. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для задоволення судами позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк" як вимоги, що підлягають задоволенню у другу чергу, вимоги на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/6535/15-ц від 29 січня 2016 року на суму 48 850 грн додаткової заробітної плати та 97 700 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області у справі N 127/12879/16-ц від 1 лютого 2017 року на суму 108 317 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 52. Щодо стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 53. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. 54. Порядок задоволення вимог кредиторів після початку процедури ліквідації банку врегульований розділом VIII Закону. 55. З дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту) (пункт 1 частини другої статті 46 Закону). 56. Законом передбачено, що з дня початку процедури ліквідації банку повноваження органів управління банку здійснює, зокрема, уповноважена особа Фонду (пункт 1 частини першої статті 48 Закону). 57. Відповідно до частини другої статті 46 Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси. 58. Оскільки на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій у ПАТ "ВіЕйБі Банк" вже було розпочато процедуру ліквідації, стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом, було неможливим. 59. Відповідно до наведених вище приписів Закону після початку процедури ліквідації банку вимоги кредиторів задовольняються в порядку визначеної статтею 52 Закону черговості відповідно до реєстру акцептованих вимог. Включення вимог позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів є підставою для їх задоволення за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку. 60. Порядок задоволення визнаних ліквідатором вимог кредиторів під час ліквідації банку не передбачає можливості задоволення вимог конкретного кредитора поза процедурою, встановленою Законом. 61. Відкликання Національним банком України на момент вирішення спору банківської ліцензії відповідача і початок процедури його ліквідації як юридичної особи зумовили для позивача настання правових наслідків, зокрема необхідність застосування спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення у передбачених Законом порядку та черговості. 62. У спорах, пов'язаних з виконанням банком (в якому запроваджена тимчасова адміністрація та/або розпочата процедура ліквідації) зобов'язань перед кредиторами, норми Закону є спеціальними; Закон є пріоритетним щодо інших нормативних актів України у цих правовідносинах. 63. Запровадження тимчасової адміністрації у банку та початок процедури його ліквідації унеможливлюють стягнення з банку коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом. 64. Близькі за змістом висновки щодо застосування норм матеріального права сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 910/23398/16 і від 22 серпня 2018 року у справі N 559/1777/15-ц 65. Отже, висновки судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення вимог про стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року по 22 травня 2017 року в сумі 88 623 грн є помилковими. 66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а відтак, дійшли хибного висновку, щодо наявності підстав для стягнення з банку сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року. 67. Інші доводи касаційної скарги полягають в оспорюванні висновків судів у справах N 127/6535/15-ц і N 127/12879/16-ц. Втім, ухвалені у цих справах судові рішення, що набрали законної сили та є чинними, не можуть бути предметом перегляду у справі N 127/10129/17. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 68. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 69. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 70. Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 71. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року в частині стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн і постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року в частині стягнення з ПАТ "ВіЕйБі Банк" на користь позивача суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті означеної суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів слід скасувати. У цій частині в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити. А в іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року слід залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 72. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 73. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 74. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України). 75. Позивач був звільнений від сплати судового збору. А тому з огляду на висновок щодо суті касаційної скарги та часткове задоволення позову сплачений відповідачем у зв'язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій судовий збір підлягає розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, на користь ПАТ "ВіЕйБі Банк" з Державного бюджету України слід стягнути половину суми судового збору, сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг у сумі 1344 (одна тисяча триста сорок чотири) грн. (1408 грн + 1280 грн.: 2 = 1344 грн. (3) Висновки щодо застосування норм права 76. ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та трудових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 77. Спір про зобов'язання включити до реєстру акцептованих вимог кредиторів вимоги звільненого працівника банку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами ЦПК України. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуПублічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" задовольнити частково. 2. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" на користь ОСОБА_3 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 88 623 грн та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" на користь ОСОБА_3 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 листопада 2016 року до 22 серпня 2017 року в сумі 86 104 грн з утриманням при виплаті означеної суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів скасувати; у цій частині в задоволенні позовних вимог відмовити. 3. В іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 30 жовтня 2018 року.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 541/459/17 Провадження N 14-370цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року (суддя Городівський О.А.) та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2017 року (судді Пікуль В.П., Бутенко С.Б., Панченко О.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Дочірнього підприємства ДАК "Хліб України" Миргородського комбінату хлібопродуктів N 1 про стягнення заборгованості з виплати винагороди, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Дочірнього підприємства ДАК "Хліб України" Миргородського комбінату хлібопродуктів N 1 (далі - ДП ДАК "Хліб України" МКХП N 1) про стягнення заборгованості із виплати винагороди за цивільно-правовим договором. Позовні вимоги мотивовано тим, що 7 серпня 2016 року між ним та відповідачем було укладено договір про залучення споживачів послуг підприємства. Відповідно до пунктів 1.1, 2.2 вказаного договору ОСОБА_3 зобов'язувався виконати роботи із залучення споживачів послуг підприємства з об'ємом не менше як 2 тис. тонн, а ДП ДАК "Хліб України" МКХП N 1, зі свого боку, мало сплачувати йому винагороду в розмірі 50 грн з кожної залученої тонни зерна. Станом на лютий 2017 року утворилася заборгованість з виплати винагороди за період із 7 по 31 серпня 2016 року в розмірі 117 тис. 350 грн. яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь. Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у цій справі. Судове рішення першої інстанції мотивовано тим, що оскільки відповідач перебуває на стадії банкрутства, то відповідно до пункту 7 частини першої статті 12, частини дев'ятої статті 16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції до 15 грудня 2017 року та частини четвертої статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, зазначену ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що винагорода, яку просить стягнути позивач за цивільно-правовим договором, не є заробітною платою, доводи позивача в цій частині на увагу не заслуговують, спір підвідомчий господарському суду відповідно до вимог пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України. У травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвали судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, та передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанції дійшли помилкового висновку про те, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки не врахували, що справи про банкрутство боржника, які порушені господарським судом до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення юрисдикції справ про стягнення з боржника заробітної плати. Оскільки справа про банкрутство ДП ДАК "Хліб України" МКХП N 1 була порушена 5 липня 2005 року, то її слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 1 серпня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 27 серпня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Пунктом 7 частини першої статті 12 ГПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, було передбачено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до частини дев'ятої статті 16 ГПК України справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Аналогічна норма міститься й у пункті 7 частини першої статті 20 чинного ГПК України та частинічетвертій статті 10 Закону N 2343-XII. Статтею 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) визначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Визначення цивільно-правового договору передбачено статтею 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до якої - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За цивільно-правовим договором відносини регламентуються не трудовим законодавством, а виключно цивільним. Аналіз вищезазначених норм закону, а також частини першої статті 837 ЦК України дозволяє дійти висновку, що головна відмінність договорів полягає у предметі. У цивільно-правовому договорі роботодавця цікавить результат, отриманий внаслідок проведених робіт. Предметом трудових договорів є сам процес трудової діяльності працівника (посадові обов'язки, початок та закінчення робочого дня, тривалість перерви, надання щорічної відпустки, тощо). Заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій (стаття 94 КЗпП України, стаття 2 Закону України "Про оплату праці"). З огляду на викладене винагорода, яку просить стягнути позивач за цивільно-правовим договором, не є заробітною платою. Доводи позивача в цій частині на увагу не заслуговують. Разом з тим висновки судів про належність спору до юрисдикції господарських судів не ґрунтуються на вимогах закону. У зв'язку з набранням чинності 19 січня 2013 року (за винятком окремих положень) Законом України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Закон N 2343-XII викладено в новій редакції. Згідно з пунктом 7 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII статтю 12 ГПК України доповнено пунктом 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Відповідно до Закону України від 2 жовтня 2012 року N 5405-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань" розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII доповнено пунктом 1-1, яким визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Таким чином, вирішуючи питання про визначення юрисдикції (предметної підсудності) справи у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, в тому числі і за позовом про стягнення заробітної плати з роботодавця, суди повинні враховувати положення пункту 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII, вимоги статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України та брати до уваги дату порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника. Справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення юрисдикції цих спорів і їх слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Провадження у справі про банкрутство відповідача було порушено ухвалою Господарського суду Полтавської області 22 липня 2005 року (а. с. 13-14). З огляду на положення зазначених норм права суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спір про стягнення винагороди за цивільно-правовим договором підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, цей спір відноситься до компетенції цивільних судів України. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Отже, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2017 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ОСОБА_3 є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2017 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2018 року м. Київ Справа N 760/9748/15-ц Провадження N 14-249цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк"), розглянула у судовому засіданні заяву ПАТ АБ "Укргазбанк" про перегляд Верховним Судом рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ АБ "Укргазбанк" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про визнання незаконним наказу від 20 квітня 2015 року N 162-П про звільнення його з роботи, поновлення на посаді заступника начальника юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк" та стягнення середнього заробітку з розрахунку 680,22 грн за один робочий день вимушеного прогулу та 100 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди. Позовну заяву мотивовано тим, що позивач з 01 липня 2011 року працював у ПАТ АБ "Укргазбанк" на різних посадах. Наказом від 20 квітня 2015 року N 162-П його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із скороченням штату працівників на підставі наказу від 03 лютого 2015 року N 65, згідно з яким структурний підрозділ, в якому працював ОСОБА_3, скорочувався. При цьому позивач зауважував, що звільнення є незаконним, оскільки ліквідація чи реорганізація ПАТ АБ "Укргазбанк" у розумінні статті 40 КЗпП України не відбулася, а 19 січня 2015 року було створено нові структурні підрозділи, зокрема юридичний департамент, у зв'язку із чим кількість працюючих працівників у банку фактично збільшилася. Також ОСОБА_3 вказував, що йому не запропонували переведення на вакантні посади до новостворених структурних підрозділів, у тому числі в юридичному департаменті, а також на інші посади, що відповідали його кваліфікації і які не були ніким зайняті на той час. Крім цього, ОСОБА_3 зазначав, що при скороченні штату працівників ПАТ АБ "Укргазбанк" не дотримано вимог статті 42 КЗпП України, оскільки не враховано його право на залишення на роботі як працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, а також всупереч статті 49-4 КЗпП України прострочено погодження відповідного рішення про скорочення працівників із виборним органом первинної профспілкової організації та не направлено листа до тієї профспілкової організації, членом якої він є. Враховуючи викладене та те, що дії ПАТ АБ "Укргазбанк" зі скорочення штату та звільнення працівників суперечать вимогам статей 22, 32, 36, 42, 43, 49-2 КЗпП України та статей 7, 22 Закону України від 15 вересня 1999 року N 1045-XIV "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (далі - Закон N 1045-XIV), ОСОБА_3 просив позовні вимоги задовольнити. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним наказ від 20 квітня 2015 року N 162-П про звільнення ОСОБА_3 з роботи та поновлено ОСОБА_3 на посаді заступника начальника юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк". Стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ОСОБА_3 721 862,60 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 5 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ АБ "Укргазбанк" відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року залишено без змін. ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав - неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц і від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц, а також на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 40, 41, 43, 49-4 та 252 КЗпП України, а також статті 16,22 Закону N 1045-XIV, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 23 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ПАТ АБ "Укргазбанк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 рокудо Верховного Суду. Ухвалою судді Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито провадження в указаній справі. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" подало заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 червня 2018 року прийнято для продовження розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ АБ "Укргазбанк" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та призначено до розгляду із повідомленням учасників справи. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 40, 41, 43, 49-4 та 252 КЗпП України, а також статей 16, 22 Закону N 1045-XIV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц; - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 01 липня 2011 року на підставі наказу N 197-П голови правління ПАТ АБ "Укргазбанк" позивача було прийнято на роботу на посаду заступника начальника юридичної служби з 01 липня 2011 року з посадовим окладом у розмірі 16 000,00 грн з випробувальним терміном два місяці. Протоколом наглядової ради від 19 листопада 2014 року N 14 затверджено засади побудови організаційної структури ПАТ АБ "Укргазбанк", у пункті 7 яких визначено принципи оптимальної чисельності персоналу. 19 січня 2015 року протоколами правлінням ПАТ АБ "Укргазбанк" N 3 прийнято рішення про проведення організаційної структури у відповідність до принципів побудови організаційної структури ПАТ АБ "Укргазбанк". Указаним рішенням правління банку створило низку нових департаментів, управлінь, відділів, змінило назви деяких служб банку. 03 лютого 2015 року правлінням ПАТ АБ "Укргазбанк" прийнято рішення про скорочення деяких підрозділів, у тому числі і юридичної служби, де працював ОСОБА_3 (протокол N 8). 03 лютого 2015 року на виконання рішення правління наказом N 65 прийнято рішення про скорочення штату працівників головної установи. 16 лютого 2015 року позивача письмово попереджено про майбутнє вивільнення та запропоновано вакантні посади відповідно до додатку N 1 та додатку N 2, жодна з яких не пов'язана з юридичною практикою, від яких він відмовився. 18 лютого 2015 року адміністрація банку звернулась до профспілки з листом, в якому в зв'язку зі скороченням структури підрозділів банку, значним зменшенням обсягів робіт та операційного завантаження працівників просила надати згоду на вивільнення згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України працівників, перелік яких містився в додатку. Відповідно до протоколу засідання профкому працівників ПАТ АБ "Укргазбанк" від 20 березня 2015 року профком надав згоду на звільнення деяких працівників, у тому числі і ОСОБА_3 01 квітня 2015 року позивач повідомив ПАТ АБ "Укргазбанк", що 10 березня 2015 року створено первинну профспілкову організацію ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців. До повідомлення було також додано постанову президії Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців про прийняття первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, як організаційної ланки, до складу Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, надавши реєстр керівних органів профспілки, згідно з яким голова профспілки - ОСОБА_4, заступник - ОСОБА_3 01 квітня 2015 року у Солом'янському районному управлінні юстиції у м. Києві зареєстровано заяву про належність первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців до Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, яка зареєстрована Міністерством юстиції України 20 липня 2010 року, свідоцтво N 3405. 02 квітня 2015 року первинною профспілковою організацією ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців через канцелярію банку надано запит до керівництва банку щодо отримання інформації. 06 квітня 2015 року ОСОБА_3 подав заяву про вихід із членів профспілки банку з одночасним повідомленням про створення ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, головою якої було обрано ОСОБА_4, а заступником - позивача. 09 квітня 2015 року позивач як заступник голови первинної профспілкової організації ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців особисто у канцелярії банку отримав відповідь керівництва банку про відмову у наданні інформації, про що розписався в журналі вихідної кореспонденції. 20 квітня 2015 року відповідач видав наказ N 162-11 про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади. Після ознайомлення з наказом, останній на наказі зазначив, що він з наказом не згоден, оскільки порушені вимоги статті 252 КЗпП України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зробив висновки, що скорочення штату не відбулося, оскільки кількість працівників юридичного департаменту не зменшилася, відповідачем не були запропоновані ОСОБА_3 усі вакантні посади, адміністрація не звернулася до новоствореної профспілкової організації за отриманням згоди на звільнення ОСОБА_3 Зокрема, апеляційним судом з'ясовано, що до проведення скорочення в штаті юридичної служби ПАТ АБ "Укргазбанк" станом на 19 січня 2015 року нараховувалося 30 працівників, при цьому скорочено 4 працівника, яким не було запропоновано переведення до юридичного департаменту. В січні 2015 року після прийняття рішення про створення юридичного департаменту та фактичного скорочення існуючої юридичної служби (протокол N 3 правління від 19 січня 2015 року) до юридичного департаменту ПАТ АБ "Укргазбанк" прийнято нових співробітників. Кількість працівників в юридичному департаменті станом на серпень 2015 року збільшилася та становила 30 фактично працюючих працівників. Судом апеляційної інстанції зазначено, що відсутні докази, що ОСОБА_3 були запропоновані наявні та вакантні на той момент посади: юриста відділу по роботі з фізичними особами управління позасудового вирішення спорів юридичного департаменту, директора та заступника директора департаменту по роботі з корпоративними VIP-клієнтами. Також апеляційним судом вказано, що звільнення позивача не погоджено з новоствореною профспілковою організацією - первинною профспілковою організацією ПАТ АБ "Укргазбанк" Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців, про існування якої було відомо керівництву ПАТ АБ "Укргазбанк", і на час звільнення ОСОБА_3 був заступником голови вищевказаної профспілкової організації. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками суду попередньої інстанції, зазначивши, що відповідачем при звільненні ОСОБА_3 не були додержані норми законодавства про працю. Разом з тим з наданих ПАТ АБ "Укргазбанк" судових рішень як прикладів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, вбачається, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року в справі N 757/48897/16-ц про визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору (контракту) N 254/ос від 12 липня 2016 року, поновлення на роботі на посаді стюарда управління обслуговування пасажирів у потягах з 12 липня 2016 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, суд касаційної інстанції переглядав не рішення, яким вирішено спір по суті, а ухвалу про зупинення провадження у справі до отримання згоди/відмови на звільнення позивача первинної профспілкової організації. Тобто судом касаційної інстанції вирішувалися питання про застосування норм процесуального права і не застосовувалися норми КЗпП України, оскільки спір по суті не вирішувався. Вказані норми наведені лише у контексті належного обґрунтування зупинення провадження. Тобто спір по суті не вирішувався, висновки про встановлені фактичні обставини та правильне застосування норм КЗпП України відсутні. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року в справі N 205/8102/16-ц про визнання незаконним та скасування наказу комісії з припинення КП "Адміністративно-технічне управління" від 22 вересня 2016 року про звільнення ОСОБА_3 на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (скорочення штату працівників), поновлення її на роботі, стягнення з КП "Адміністративно-технічне управління" середнього заробітку за час вимушеного прогулу, скасовано рішення апеляційного суду та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої статтею 338 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи), у зв'язку з тим, що судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки апеляційним судом не встановлено та не перевірено чи отримувала профспілкова організація подання роботодавця про звільнення ОСОБА_3 за прогул, чи розглянула їх у встановлений законодавством строк та чи повідомила комунальне підприємство про прийняте рішення відповідно до положень частини четвертої статті 39 Закону N 1045-XIV, суд не встановив, чи був простій, та ту обставину, що вільні робочі місця виникли після звільнення ОСОБА_3. Крім того, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що апеляційний суд не перевірив доводів КП "Адміністративно-технічне управління", що підприємству були невідомі причини невиходу позивачки на роботу й вона не повідомляла про них, унаслідок чого комісія з припинення комунального підприємства не мала можливості звільнити ОСОБА_3 на підставі положень КЗпП України у зв'язку з прогулом без поважних причин. Велика Палата Верховного Суду вважає, що судом не встановлено фактичні обставини у справі, на судове рішення у якій посилається заявник як на підставу перегляду, висновків про правильне застосування норм права в ухвалі не висловлено. Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року в справі N К/9991/38777/12 предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання протиправними та скасування розпоряджень голови Центральної районної ради міста Сімферополя від 25 червня 2010 року N 185/02.6-11 "Про затвердження штатного розпису апарату районної ради та її виконавчих органів" і N 186/02.6-11 "Про заходи, пов'язані зі зміною структури апарату Центральної районної ради та її виконавчих органів, та ознайомлення посадових осіб" та від 27 вересня 2010 року N 302/026-11 "Про звільнення ОСОБА_4 в зв'язку зі скороченням штату працівників", поновлення на посаді завідуючого адміністративно-господарчим відділом виконавчого комітету Центральної районної ради м. Сімферополя АР Крим та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 27 вересня 2010 року. Суд касаційної інстанції не погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку із тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено питання дотримання позивачем при зверненні з позовом строку звернення до суду, визначеного статтею 100 КАС України та поважності причин пропуску останнього (в разі його допущення). Крім того, в ухвалі зазначено про наявність відмови у наданні згоди на звільнення. У зазначеній справі наявні інші фактичні обставини, у цій справі оцінка рішенню профспілкової організації не надавалася. Порівняння наведених рішень суду касаційної інстанції із рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Оскільки касаційне провадження закінчується прийняттям постанови, підстав для зупинення виконання рішення не вбачається, зупинення виконання рішення втрачає чинність. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 806/2808/18 Провадження N 11-875апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудима Д.А. Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_13 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 31 січня 2017 року (суддя Капинос О.В.) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року (у складі колегії суддів Шидловського В.Б., Капустинського М.М., Мацького Є.М.) у справі за його позовом до Радомишльської районної державної адміністрації Житомирської області (далі - Радомишльська РДА), третя особа ОСОБА_14, про визнання протиправним та скасування пункту 2 розпорядження від 28 липня 2015 року N 314, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_13 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Радомишльської РДА, третя особа ОСОБА_14, у якому просив визнати протиправним та скасувати п. 2 розпорядження голови Радомишльської РДА від 28 липня 2015 року N 314 "Про звільнення з посади та призначення на посаду головного лікаря Комунальної організації "Радомишльська стоматологічна поліклініка" Радомишльської районної ради" (далі - КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка"). Житомирський окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 31 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року, закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у цій справі оскаржується правомірність призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка", тобто спір стосується трудових відносин, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки мають цивільно-правовий характер. Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, у квітні 2017 року позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вважає, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Обґрунтовуючи позицію в касаційній скарзі, позивач серед іншого зазначив, що ця справа за суб'єктним складом сторін належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду про закриття провадження є помилковим. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 липня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З матеріалів справи вбачається, що 28 липня 2015 року Радомишльською РДА винесено розпорядження за підписом голови Тетерського В.Р. N 314 "Про звільнення з посади та призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка". Пунктом 1 цього розпорядження звільнено з посади головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка" ОСОБА_15, а п. 2 на посаду головного лікаря призначено ОСОБА_14 з 03 серпня 2015 року за контрактом. Комунальна організація "Радомишльська стоматологічна поліклініка" Радомишльської районної ради є об'єктом спільної власності територіальних громад сіл/селищ, міст області, управління якою здійснює районна державна адміністрація (орган управління майном). 03 серпня 2015 року між Радомишльською РДА (орган управління майном) в особі голови державної адміністрації та ОСОБА_14 укладено контракт, відповідно до п. 2 якого між органом управління майном (Радомишльською РДА) та керівником підприємства (ОСОБА_14) виникли трудові відносини. Зазначений контракт погоджений головою районної ради VI скликання Міхненко В.В. та заступником голови районної державної адміністрації Ковальчук С.В. Вважаючи, що призначення ОСОБА_14 на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка" проведено з грубим порушенням вимог законодавства України, а саме, п. 20 ч. 1 ст. 43 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування", позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом, в якому просить скасувати п. 2 цього розпорядження. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (у цьому випадку і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскарженібудь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 згаданої статті). Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно визначень, наведених в підп. 6, 8 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу, адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах; позивач в адміністративній справі - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. Пунктом 2 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "публічна служба" в розумінні п. 15 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору в цій справі є оскарження розпорядження Радомишльської РДА про призначення ОСОБА_14 на посаду головного лікаря КО "Радомишльська стоматологічна поліклініка", яка не відноситься до посад державного органу, й робота на ній не може бути віднесена до проходження публічної служби. Відповідно до ст. 36 Закону України від 09 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації здійснюють функцію управління майном підприємств, установ, організацій, що належать до сфери їх управління. Голови місцевих державних адміністрацій укладають та розривають контракти з їх керівниками. Згідно п. 4 Розділу II "Положення про порядок укладення контракту з керівником підприємства, що є у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міста району, при найманні на роботу", затвердженого рішенням Радомишльської районної ради 19 сесії V скликання від 27 березня 2009 року N 323, наймання на роботу керівника підприємства, що є у спільній власності територіальних громад сіл, селища, міста району, здійснюється районною державною адміністрацією (орган управління майном). Відповідно до положень ст. 16 Закону України від 19 листопада 1992 року N 2801-XII "Основи законодавства України про охорону здоров'я", керівником закладу охорони здоров'я незалежно від форми власності може бути призначено лише особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Призначення на посаду та звільнення з посади керівника закладу охорони здоров'я здійснюють відповідно до законодавства. Керівники державних, комунальних закладів охорони здоров'я призначаються на посаду шляхом укладення з ними контракту строком від трьох до п'яти років. Якщо після закінчення строку дії контракту трудові відносини фактично тривають, і жодна зі сторін не вимагає їх припинення, дія контракту вважається продовженою відповідно до закону. Порядок укладення контрактів з керівником державного, комунального закладу охорони здоров'я та типова форма такого контракту затверджується Кабінетом Міністрів України. Пунктом 2 "Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров'я" затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року N 642 призначення на посаду керівника закладу здійснюється відповідно до законодавства керівником органу, до сфери управління якого належить (в управлінні якого перебуває) заклад, або за рішенням обласної, районної ради чи сільським, селищним, міським головою. Після укладення контракту між Радомишльською РДА та ОСОБА_14 виникли трудові відносини, тобто фактично позовні вимоги стосуються підстав та умов припинення строкового трудового договору головного лікаря КО "Радомишльської стоматологічної поліклініки", стороною в якому (роботодавцем) є керівник органу, в управлінні якого перебуває комунальний заклад. Отже спір у цій справі стосується питання правомірності призначення на посаду головного лікаря КО "Радомишльської стоматологічної поліклініки" ОСОБА_14 шляхом винесення оскаржуваного розпорядження. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин і має вирішуватись судами за правилами ЦПК України, а тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у цій справі і її розгляд в порядку цивільного судочинства є обґрунтованим. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України 20 квітня 2016 року у справі N 802/3892/14-а, і Велика Плата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від цього висновку. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_13 залишити без задоволення, а ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 31 січня 2017 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В. С Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 3 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 755/2258/17 Провадження N 14-281цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року (суддя Арапіна Н.Є.) та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року (судді Поліщук Н.В., Білич І.М., Болотова Є.В.) у цивільній справі за позовом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу і ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу в сумі 24 тис. 368 грн 15 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що з 21 жовтня 2010 року відповідач займав посаду судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Згідно з наказом від 24 лютого 2014 року N 154-к ОСОБА_3 надано щорічну основну відпустку тривалістю 25 робочих днів з 24 лютого по 31 березня 2014 року та додаткову відпустку тривалістю 15 календарних днів з 01 по 15 квітня 2014 року. Після закінчення відпустки ОСОБА_3 до роботи не приступив. Постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року його звільнено з посади судді у зв'язку з порушенням присяги. Частина відпустки - 19 робочих днів - була надана відповідачу та оплачена в рахунок невідпрацьованої частини робочого року. Посилаючись на зазначені обставини, позивач на підставі статті 22 Закону України від 15 листопада 1996 року N 504/96-ВР "Про відпустки" просив суд стягнути з відповідача борг у розмірі 24 тис. 368 грн 15 коп. та судовий збір. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року, провадження у зазначеній справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент розгляду справи) спір стосується проходження відповідачем публічної служби, тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 20 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спори з приводу стягнення безпідставно сплачених (без достатньої правової підстави) грошових сум не є публічно-правовими, тому такі спори підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII)справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Разом з тим відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Аналогічна норма закріплена у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). При цьому стаття 2 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) завданням адміністративного судочинства визначає захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). З огляду на вказані норми можна зробити висновок, що законодавець установив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав і свобод фізичних та юридичних осіб за допомогою процесуального закону. У справі, яка переглядається, предметом позову є вимога позивача стягнути на свою користь з відповідача борг, а саме грошові кошти, які він отримав як оплату щорічної основної оплачуваної відпустки. Спосіб захисту, обраний позивачем, є більш характерним саме для цивільного права та судочинства (стаття 16 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України), а спір за своїм характером не пов'язаний із захистом прав громадянина від порушень з боку суб'єкта владних повноважень. У пункті 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) справу адміністративної юрисдикції визначено як публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень. Відповідно участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (частини друга та третя статті 50 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Разом з тим, частиною четвертою цієї статті передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративними позовами суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Тобто за пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, виключно для превентивного судового контролю своєї ж діяльності та у випадках, визначених законом. У цих випадках водночас із перевіркою дій чи бездіяльності зазначених вище осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень. У справі, що розглядається, позов пред'явлено про стягнення боргу. Публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного. У справі, що розглядається, правовідносини між сторонами не стосуються безпосередньо прийняття, проходження чи звільнення з публічної служби, не спрямовані на захист прав свобод та інтересів особи від порушень з боку суб'єкта владних повноважень та не стосуються оскарження дій останнього. Отже, за своїм суб'єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватноправовим та підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, помилково дійшов висновку, що спір між сторонами є публічно-правовим, оскільки пов'язаний з проходженням публічної служби, неправильно застосував норми процесуального закону та безпідставно закрив провадження у справі, керуючись статтею 205 ЦК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Частиною четвертою статті 406 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (у зазначеній редакції) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. ВеликаПалата Верховного Судувважає, що ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року постановлено/прийнято з порушенням норм процесуального права, а тому зазначені судові рішення відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України необхідно скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2018 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 2-а-3097/2007 Провадження N 11-695апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба (далі - Університет), військової частини А 0215 про стягнення компенсації за продовольче забезпечення за касаційною скаргою Університету на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 року (головуючий суддя Маслій В.І., судді Коваль М.П., Саприкіна І.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2007 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Університету завдані матеріальні збитки в розмірі 42 968 грн. На обґрунтування позовних вимог послався на те, що він проходить військову службу в Університеті, який підпорядковується військовій частині А 0215, проте відповідачі на порушення вимог частини другої статті 17 Конституції України, статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та статті 16 Закону України від 6 грудня 1991 року N 1934-XII "Про Збройні Сили України" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) не здійснювали продовольчого забезпечення військовослужбовця з 11 березня 2000 року по 31 березня 2007 року. Замостянський районний суд м. Вінниці постановою від 30 березня 2007 року задовольнив позовні вимоги ОСОБА_3, визнав дії Університету та військової частини А 0215 незаконними та стягнув з Університету на користь позивача компенсацію за неотриманий продовольчий пайок з урахуванням індексу інфляції в сумі 42 968 грн 66 коп. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18 грудня 2008 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив, посилаючись на частину другу статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та зазначив, що оскільки позивач звернувся до суду з позовом у якому просив стягнути з Університету невиплачені кошти, не оскаржуючи при цьому його дій чи бездіяльності, то справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, у листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просив поновити процесуальний строк подачі касаційної скарги, з огляду на поважність причин його пропуску та скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції й залишити у силі рішення суду першої інстанції. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 січня 2018 року поновив строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження. У відзивах на касаційну скаргу Університет та військова частина А 0215 просять касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, ухвалу апеляційного суду - без змін, оскільки вважають, що рішення суду першої інстанції є незаконним. 5 червня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до частини шостої статті 346 КАС (у редакції цього Закону) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 5 липня 2018 року прийняла та призначила зазначену справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, а також доводи, викладені у відзивах на касаційну скаргу, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС у редакції Закону N 2147-VIII провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Статтею 1 Конституції встановлено, що Україна проголошується правовою державою і, як будь-яка правова держава, гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Обов'язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов'язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову до суду, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів і прав, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "Ле Конт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії", заяви N 6878/75, 7238/75). Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 1 вересня 2005 року набрав чинності КАС, який визначив повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією ізаконами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Конституційний Суд України зазначив, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 25 листопада 1997 року N 6-зп сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження. Статтею 6 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною першою статті 17 КАС (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року N 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Зазначеними нормами права прямо передбачено, що військова служба є публічною службою. Як убачається з установлених судами обставин, на час звернення до суду з позовом, полковник ОСОБА_3 перебував на військовій службі в Університеті. Установлено, що позивачем пред'явлено позов про стягнення компенсації за неотримане продовольче забезпечення за час проходження військової служби. Наведене свідчить про те, що спір фактично виник між особою, яка проходила військову службу, та суб'єктом владних повноважень, а отже, є публічно-правовим. За таких обставин, на думку ВеликоїПалати Верховного Суду, цей спір як публічно-правовий повинен вирішуватися не в порядку цивільного судочинства, а за нормами КАС. Крім того, Верховний Суд України, відповідно до статті 237 КАС (у редакції, до 15 грудня 2017 року), розглядав заяви про перегляд судових рішень в адміністративних справах з підстав неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема у справах N 21-38а13 (N 2а-1042/09/2670), N 21-253а14 (N 2а/2570/1688/2012), як щодо осіб, які перебували на військовій службі, так і за позовами військовослужбовців, звільнених у запас або відставку. Беручи до уваги вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави відступити від викладеного у постанові від 13 червня 2018 року в справі N 161/13250/17 правового висновку, про те, що неотримання особою речового майна (військової форми, одягу) за час проходження служби та під час звільнення в запас, а також відповідної компенсації за це майно, стало причиною позбавлення права власності позивача, зокрема, володіти, користуватися й розпоряджатися об'єктом власності (грошовими коштами), а отже звернення позивача до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди та стягнення грошової компенсації за недоотримане речове майно спрямоване на відновлення його майнового стану (порушеного права власності та ліквідації збитків, заподіяних його інтересам), на захист якого спрямовані засоби та норми, визначені саме цивільним і цивільним процесуальним законодавством. Вимога касаційної скарги ОСОБА_3 про скасування ухвали суду апеляційної інстанції та залишення в силі постанови суду першої інстанції не підлягає задоволенню, оскільки прийняття такого рішення можливе лише у разі його апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав. Тому на підставі частини першої статті 353 КАС ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 рокупідлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції Закону N 2147-VIII, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_3 до Харківського університету Повітряних сил імені ІванаКожедуба, військової частини А 0215 про стягнення компенсації за продовольче забезпечення - скасувати. 3. Справу N 2-а-3097/2007 направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  19. Постанова Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 766/10783/16-ц Провадження N 14-278 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області (далі також - відповідач; Херсонрибоохорона) про поновлення на роботі, скасування наказів про оголошення догани, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2018 року, постановлену колегією суддів у складі: Ігнатенко П.Я., Воронцової Л.П., Полікарпової О.М. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом і з урахуванням доповнень просив: поновити його на посаді головного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області до Херсонської рибоохоронної дільниці; скасувати накази відповідача від 15 червня 2016 року N 01-С "Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_3." (далі - наказ N 01-С), від 24 червня 2016 року N 02-С "Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_3." (далі - наказ N 02-С), від 18 липня 2016 року N 03-С, якими позивачу оголошені догани; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 49 583,52 грн. стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати коштів при звільненні у сумі 1 475,7 грн. провести індексацію заробітної плати позивача з вересня 2016 року по листопад 2017 року; зобов'язати відповідача відшкодувати моральну шкоду у розмірі 10 000 грн. 2. Мотивував позовні вимоги тим, що 10 вересня 2013 року був призначений на посаду головного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області. Відповідач 1 жовтня 2013 року видав наказ, яким перевів позивача на посаду головного державного інспектора відділу оперативної роботи, а 7 травня 2014 року згідно з іншим наказом - на посаду головного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів.Вказував, що відповідач звільнив його з посади на підставі пункту 3 статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього правилами внутрішнього трудового розпорядку (наказ від 1 вересня 2016 року N 78-К). Підставою для звільнення визначені накази відповідача від 15 червня 2016 року N 01-С, від 24 червня 2016 року N 02-С, від 18 липня 2016 року N 03-С про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, а також невиконання покладених на нього обов'язків, встановлених посадовою інструкцією від 19 серпня 2016 року, яка, на переконання позивача, безпідставно звузила його права як головного державного інспектора. Позивач вважав звільнення з посади незаконним, оскільки, за його словами, про притягнення до дисциплінарної відповідальності дізнався лише при ознайомленні з наказом про звільнення, трудову дисципліну не порушував і сумлінно виконував посадові обов'язки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 28 листопада 2017 року Херсонський міський суд Херсонської області ухвалив рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги: поновив позивача на посаді головного державного інспектора відділу охорони водних біоресурсів та регулювання рибальства у Херсонській області до Херсонської рибоохоронної дільниці; визнав нечинними та скасував накази відповідача від 15 червня 2016 року N 01-С, від 24 червня 2016 року N 02-С та пункт 6 наказу від 18 липня 2016 року N 03-С про оголошення доган позивачу; стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 1 вересня 2016 року до 28 листопада 2017 року в розмірі 48 169,48 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що наказом голови комісії з ліквідації відповідача від 6 червня 2016 року N 38 "Про закріплення особового складу державних інспекторів за рибоохоронними дільницями Херсонрибоохорони" робоче місце за посадою, яку обіймав позивач, було переміщене в іншу місцевість без його попередження та роз'яснення права погодитися зі зміною істотних умов праці або відмовитися від продовження роботи у нових умовах. А наказом в. о. голови комісії з ліквідації відповідача від 2 серпня 2016 року N 43 "Про закріплення особового складу державних інспекторів за рибоохоронними дільницями Херсонрибоохорони" позивач не був закріплений за жодною рибоохоронною дільницею. 5. Суд першої інстанції вважав, що відповідач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження дотримання вимог трудового законодавства при звільненні позивача, що є обов'язком роботодавця. Тому суд дійшов висновку про порушення відповідачем права позивача на працю та про необхідність поновити позивача на посаді, а накладені на нього дисциплінарні стягнення визнав такими, що є неправомірними та підлягають скасуванню. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 6. 8 лютого 2018 року Апеляційний суд Херсонської області постановив ухвалу, якою скасував рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрив та роз'яснив позивачу його право на звернення з вказаним позовом до суду за правилами адміністративного судочинства. 7. Мотивував тим, що позивач був державним службовцем і перебував на публічній службі, а відповідач є державним органом, уповноваженим законом на виконання функцій держави з організації та здійснення державного нагляду (контролю) за охороною водних біоресурсів. 8. Апеляційний суд вважав, що, оскільки спір виник з приводу звільненнях з посади, заявлені вимоги позивача про поновлення на роботі пов'язані з проходженням ним публічної служби, а тому спір є публічно-правовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 9. Постановляючи ухвалу про закриття провадження, апеляційний суд також застосував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-28 цс 16. Короткий зміст вимог касаційної скарг 10. 7 березня 2018 року позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвалу апеляційного суду та відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача. Вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 6 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2018 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Позивач вважає, що спір з відповідачем є індивідуальним трудовим спором, який має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Зазначає, що застосований апеляційним судом до спірних правовідносин висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-28 цс 16, не може бути врахований у цьому спорі, оскільки стосується інших обставин, зокрема, стягнення нарахованої та невиплаченої заробітної плати особі, яка проходила публічну службу. (2) Доводи відповідача 14. 18 травня 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Просить ухвалу апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. На думку відповідача, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права до спірних правовідносин, вказавши, що цей спір є публічно-правовим. 15. Відповідач також зазначив, що позивач вже звернувся з аналогічним позовом до Херсонського окружного адміністративного суду, на підтвердження чого долучив до відзиву копію ухвали цього ж суду від 18 квітня 2018 року в адміністративній справі N 821/423/18 за позовом ОСОБА_3 до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій було відкрито ухвалою від 26 березня 2018 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 16. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 17. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції). 18. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 19. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 20. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори з приводу проходження публічної служби та звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). 21. Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та у Великій Палаті Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 22. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції). 23. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції та у Великій Палаті Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 24. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 25. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час призначення позивача на посаду, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 26. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 27. Відповідно до пункту 1 Положення про Державне агентство рибного господарства України, затвердженого указом Президента України від 16 квітня 2011 року N 484/2011, Державне агентство рибного господарства України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України. 28. Держрибагентство України здійснює свої повноваження безпосередньо, а також через свої територіальні органи (органи рибоохорони) - Головне управління в м. Києві, управління в Автономній Республіці Крим, м. Севастополі, областях, басейнові управління, відділи, повноваження яких поширюються на декілька областей, та спеціально уповноважений орган державного нагляду за безпекою мореплавства флоту рибного господарства (пункт 7 вказаного Положення). 29. 7 грудня 2011 року Кабінет Міністрів України затвердив постанову N 1263 "Про утворення територіальних органів Державного агентства рибного господарства", згідно з якою як юридичні особи публічного права були утворені територіальні органи Державного агентства рибного господарства, серед яких і відповідач. 30. Суд апеляційної інстанції встановив, що Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області є органом, уповноваженим законом на виконання функцій держави з організації та здійснення державного нагляду (контролю) за охороною водних біоресурсів, тобто є органом державної влади. 31. Суд першої інстанції встановив, що з 2013 року позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем, обіймаючи посаду головного державного інспектора відділу оперативної роботи, відділу охорони водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області. 32. З огляду на вказане обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач був державним службовцем і перебував на публічній службі. 33. Суд першої інстанції встановив: 33.1. згідно з наказом в. о. голови комісії з ліквідації відповідача від 6 червня 2016 року N 37 "Про створення та затвердження рибоохоронних дільниць, визначення дислокації відділів та рибоохоронних дільниць Херсонрибоохорони, встановлення меж і зон їх контролю" визнано таким, що втратив чинність наказ начальника відповідача від 9 червня 2015 року N 55 "Про створення та затвердження рибоохоронних дільниць, визначення дислокації відділів та рибоохоронних дільниць, встановлення меж і зон їх контролю" та затверджено новий перелік рибоохоронних дільниць. 33.2. на підставі наказу в. о. голови комісії з ліквідації відповідача від 6 червня 2016 року N 38 "Про закріплення особового складу державних інспекторів за рибоохоронними дільницями Херсонрибоохорони, призначення відповідальних за дільниці та перелік державних інспекторів, що їх заміщують" позивач був закріплений за Бориславською рибоохоронною дільницею. 33.3. наказами в. о. голови комісії з ліквідації відповідача N 01-С і N 02-С позивачу оголошені догани за порушення трудової дисципліни. Згідно з пунктом 6 наказу в. о. голови комісії з ліквідації відповідача N 03-С позивачу оголошено догану за неналежне виконання посадових обов'язків у зв'язку з невиходом на роботу. 33.4. на підставі наказу від 1 вересня 2016 року N 78-К відповідно до пункту 3 статті 40 КЗпП України позивач був звільнений з посади за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього правилами внутрішнього трудового розпорядку. 34. Притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та подальше звільнення з посади слугували підставами для звернення з позовом до суду. 35. У розумінні статті 38 Закону України "Про державну службу", чинного на час звільнення позивача, поняття "проходження державної служби" охоплює також вирішення інших питань, пов'язаних із службою, зокрема і питань притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців, регламентованих розділом VIII вказаного Закону. 36. З огляду на висновок про те, що позивач обіймав посаду державного службовця в органі державної влади, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що цей спір є трудовим спором приватного характерута не стосується проходження позивачем публічної служби та звільнення з такої служби. 37. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 38. Аналогічна правова позиція сформульована у постанові Великої Палати Верховного Суду від 6 лютого 2018 року у справі N 686/13410/16-ц. 39. Оскільки спір виник з приводу звільнення позивача з публічної служби, вимоги поновити останнього на посаді, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 40. Позивач також просив скасувати накази N 01-С, N 02-С та N 03-С, що, як встановив суд першої інстанції, стосуються притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності. Враховуючи те, що вказані накази були видані під час проходження позивачем публічної служби, вимоги про їх скасування також мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 41. Згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року N 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за N 114/8713, суми виплат, пов'язані з індексацією заробітної плати, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. А позивач просить виплатити йому індексацію заробітної плати за час вимушеного прогулу, що стався внаслідок незаконного, на думку позивача, його звільнення з посади. Тому таку вимогу теж слід розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона пов'язана з проходженням публічної служби та звільненням з останньої. 42. Близьких за змістом висновків щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі N 426/160/14-ц. 43. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. 44. Аналогічний за змістом припис закріплений у частині п'ятій статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції та у Великій Палаті Верховного Суду. 45. Оскільки позовна вимога про відшкодування моральної шкоди заявлена в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ця вимога також має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 46. 26 березня 2018 року Херсонський окружний адміністративний суд відкрив провадження в адміністративній справі N 821/423/18 за позовом ОСОБА_3 до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Херсонській області, що був поданий після того як Апеляційний суд Херсонської області постановив оскаржувану ухвалу про закриття провадження у справі N 766/10783/16-ц. 47. З огляду на все, викладене вище, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір, який розглядається, є пов'язаним із проходженням позивачем публічної служби та звільненням з неї. А тому на цей спір згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час відкриття провадження судом першої інстанції, та пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції і у Великій Палаті Верховного Суду, поширюється юрисдикція адміністративних судів. 48. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 49. Отже, доводи касаційної скарги, що стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 50. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 51. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 52. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою та залишає її без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 12 лютого 2018 року - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 8 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови підписаний 17 жовтня 2018 року.
  20. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2018 року м. Київ Справа № 800/540/17 Провадження № 11-321асі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В. С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Мамонової І. В., позивача ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року (судді Бившева Л. І., Гончарова І. А., Олендер І. Я., Шипуліна Т. М., Ханова Р. Ф.) у справі № 800/540/17 за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - КДКП) про визнання незаконним і скасування рішення та ВСТАНОВИЛА: 27 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з адміністративним позовом до КДКП про визнання незаконним і скасування рішення відповідача від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 про відмову ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту. На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що 24 жовтня 2017 року КДКП було прийнято рішення № 49вд-17 про відмову йому в допуску до кваліфікаційного іспиту в межах добору кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури. Підставою прийняття такого рішення стало те, що позивач на дату звернення із заявою про допуск до участі в доборі не відповідав вимогам, установленим частиною першою статті 27 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), а саме: не мав стажу роботи в галузі права не менше двох років. На думку позивача, вказане рішення КДКП є необґрунтованим і суперечить нормам чинного законодавства. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 30 листопада 2017 року відкрив провадження в цій справі. До набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) та припинення діяльності Вищого адміністративного суду України розгляд адміністративного позову ОСОБА_3 цим судом не закінчено. Відповідно до підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України та на підставі Закону № 2147-VIII справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено повністю. Не погодившись із постановленим у справі судовим рішенням, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі зазначив, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та не відповідає засадам верховенства права. На думку скаржника, на час звернення до відповідача із заявою про участь у доборі на зайняття посади прокурора місцевої прокуратури позивач мав стаж роботи в галузі права більше двох років, оскільки його посадові інструкції на посаді секретаря судового засідання вимагали від претендента на цю посаду наявність освіти за спеціальністю «Правознавство». Крім того, позивач надав до суду посадову інструкцію головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи Рівненського окружного адміністративного суду. Стаж роботи ОСОБА_3 на цій посаді складає 2 роки 10 днів, що спростовує інформацію, зазначену в рішенні відповідача про те, що жодна з посадових інструкцій позивача не вимагає від нього наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста. На підставі викладеного скаржник просить скасувати рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю. У відзиві на апеляційну скаргу КДКП зазначила, що під час прийняття оскаржуваного рішення суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, а саме частину першу статті 27 Закону № 1697-VII. Крім того, висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні, повністю відповідають обставинам справи. На підставі викладеного КДКП просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року без змін. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_3 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані на противагу їм аргументи КДКП, заслухавши суддю-доповідача, виступ позивача на підтримку апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення та дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги. Суд першої інстанції установив, що ОСОБА_3 отримав вищу юридичну освіту (диплом магістра за спеціальністю «Правознавство») 30 червня 2010 року. Після здобуття вищої юридичної освіти ОСОБА_3 працював у Рівненському окружному адміністративному суді на посадах: секретаря судового засідання - 2 роки 5 місяців 10 днів; старшого судового розпорядника - 2 роки 8 місяців 9 днів; головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи цього ж суду - 2 роки 10 днів. 29 серпня 2017 року ОСОБА_3 направив до КДКП заяву про допуск до участі у доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури. Посилаючись на положення типових посадових інструкцій секретаря судового засідання, старшого судового розпорядника, головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової роботи та аналітично-статистичної роботи Окружного адміністративного суду, КДКП зазначила, що для зайняття цих посад не вимагається від працівника наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра. Службові обов'язки на цих посадах є суто технічними та не передбачають реалізації повноважень, пов'язаних з правоохоронними, правовиконавчими та правоустановчими функціями. Отже, період роботи на зазначених посадах не підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права. Таким чином, КДКП дійшла висновку, що ОСОБА_3 на час подання заяви про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури не мав стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, тому не відповідає вимогам до кандидатів на посаду прокурора, установленим частиною першою статті 27 Закону № 1697-VII. Відповідач прийняв рішення від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 про відмову ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту кандидата на посаду прокурора місцевої прокуратури. Правовими підставами для такої відмови КДКП у рішенні вказала статті 27, 28, 30 Закону № 1697-VII, пункти 61-63, 76-80 Положення про порядок роботи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, прийнятого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року, пункт 8 розділу ІІІ, пункт 1 розділу X Положення про порядок розгляду питань та підготовки матеріалів щодо проведення добору кандидатів на вакантну (тимчасово вакантну) посаду прокурора місцевої прокуратури, затвердженого рішенням КДКП від 07 червня 2017 року № 6зп-17. Установлених судом першої інстанції обставин справи її учасники не оспорюють. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що КДКП правильно встановила невідповідність позивача вимогам до кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури, визначеним у частині першій статті 27 Закону № 1697-VII. При цьому рішення про відмову в допуску до кваліфікаційного іспиту кандидата на посаду прокурора ґрунтується на перевіреній і достовірній інформації. За висновками суду першої інстанції, стаж роботи позивача на посаді секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду не підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права, оскільки більшість службових обов'язків секретаря судового засідання є суто технічними, не пов'язаними з розробленням або застосуванням норм права, а кваліфікаційні вимоги до посади секретаря судового засідання не передбачають наявності вищої юридичної освіти із присвоєнням кваліфікаційного рівня не нижче спеціаліста. Крім того, на думку суду першої інстанції, доводи позивача щодо помилковості висновків КДКП про те, що для зайняття посади головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи окружного адміністративного суду не вимагається наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, не впливають на правильність спірного рішення про відмову в допуску позивача до кваліфікаційного іспиту, оскільки стаж роботи позивача на цій посаді складає 8 місяців 12 днів (з 19 серпня 2015 року по 01 травня 2016 року), що менше, ніж визначено у частині першій статті 27 Закону № 1697-VII. ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими ці висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на таке. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон № 1697-VII. Відповідно до статті 28 вказаного Закону добір кандидатів на посаду прокурора здійснюється на конкурсних засадах із числа осіб, які відповідають вимогам, установленим частинами першою та п'ятою статті 27 цього Закону, за результатами кваліфікаційного іспиту, проведеного відповідно до вимог цього Закону. Кожен, хто відповідає встановленим вимогам до кандидата на посаду прокурора, має право звернутися до КДКП із заявою про участь у доборі кандидатів на посаду прокурора. Згідно із частиною першою статті 29 Закону № 1697-VII добір кандидатів та їх призначення на посаду прокурора здійснюється в порядку, визначеному цим Законом, та включає, зокрема: - прийняття КДКП рішення про проведення добору кандидатів на посаду прокурора, що розміщується на офіційному веб-сайті КДКП та повинне містити виклад передбачених цим Законом вимог, яким має відповідати кандидат на посаду прокурора, а також перелік документів, що подаються до КДКП, і кінцевий термін їх подання; - подання особами, які виявили бажання стати прокурором, до КДКП відповідної заяви та документів, визначених цим Законом; - здійснення КДКП на основі поданих кандидатами на посаду прокурора документів перевірки відповідності осіб вимогам, установленим до кандидата на посаду прокурора. На підставі частини першої статті 27 Закону № 1697-VII прокурором місцевої прокуратури може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше двох років та володіє державною мовою. Для цілей цього Закону: 1) вищою юридичною освітою є освіта, здобута в Україні (або на території колишнього СРСР до 1 грудня 1991 року) за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, а також вища юридична освіта за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому законом порядку; 2) стажем роботи в галузі права є стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Отже, з огляду на наведені положення Закону № 1697-VII добір кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури здійснюється на конкурсних засадах із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше двох років та володіють державною мовою. При цьому стажем роботи в галузі права є стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Матеріалами справи установлено, що 29 серпня 2017 року ОСОБА_3 направив до КДКП заяву про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури, до якої долучив, зокрема, копії диплома магістра за спеціальністю «Правознавство» від 30 червня 2010 року (ВК № 39730194) та трудової книжки (АХ № 130509). КДКП рішенням від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 відмовила кандидату на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 в допуску до кваліфікаційного іспиту. Вказане рішення мотивовано тим, що на час подання заяви про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 не мав стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, тобто позивач не відповідає вимогам до кандидатів на посаду прокурора, установленим частиною першої статті 27 Закону № 1697-VII. Водночас, як убачається з трудової книжки позивача, ОСОБА_3 після здобуття вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра працював у Рівненському окружному адміністративному суді на посадах: - секретаря судового засідання - 2 роки 5 місяців 10 днів; - старшого судового розпорядника - 2 роки 8 місяців 9 днів; - головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи - 8 місяців 12 днів; - головного спеціаліста із судової статистики (до моменту звернення до КДКП з указаною вище заявою від 29 серпня 2017 року) - 1 рік 3 місяці 28 днів. Відповідно до пункту 1.4 розділу 1 посадової інструкції секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду (далі - Інструкція), затвердженої наказом Рівненського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2009 року № 14, на посаду секретаря судового засідання призначаються особи, які мають вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста. Згідно з пунктом 1.7 розділу 1 Інструкції секретар судового засідання у своїй роботі керується Конституцією України, КАС України та іншими кодексами України, законами України «Про судоустрій і статус суддів», «;Про державну службу», «;Про боротьбу з корупцією» та іншими законами України, рішеннями Конституційного Суду України, актами Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, актами законодавства та нормативними документами, що регламентують діяльність судових органів, постановами колегії, наказами, інструкціями та рекомендаціями Вищого адміністративного суду України, Державної судової адміністрації України, іншими нормативно-правовими актами та цією Інструкцією. Розділом 2 Інструкції передбачено, що секретар судового засідання: - здійснює судові виклики і повідомлення у справах, які знаходяться у провадженні судді відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу в адміністративних судах, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) від 03 грудня 2009 року № 129; - виписує повістки, адресує конверти та повідомлення про їх вручення й передає для здійснення відправки до відділу документального забезпечення суду; - здійснює оформлення та розміщення списків справ, призначених до розгляду; - у разі відсутності у судовому засіданні судового розпорядника виконує його функції; - перевіряє наявність і з'ясовує причини відсутності осіб, яких викликано до суду, і доповідає про це головуючому судді; - здійснює перевірку осіб, які викликані в судове засідання, та зазначає на повістках час перебування в суді; - забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами згідно з Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України, затвердженою наказом ДСА України від 21 липня 2005 року № 84; - веде журнал судового засідання, у необхідних випадках складає протокол судового засідання; - виписує та видає виконавчі листи у справах, рішення в яких підлягають негайному виконанню, за заявою осіб, на користь яких це рішення ухвалено; - надсилає копії судових рішень сторонам відповідно до пункту 3 статті 167 КАС України; - за розпорядженням головуючого судді здійснює відтворення технічного запису судового засідання; - формує судові справи (матеріали) відповідно до вимог Інструкції з діловодства в апеляційних і місцевих адміністративних судах, затвердженої наказом ДСА України від 05 грудня 2006 року № 155 у редакції наказу ДСА України від 15 грудня 2008 року № 134, та здійснює передачу справ до відділу документального забезпечення суду після закінчення їх розгляду по суті; - за дорученням судді, головуючого у справі, здійснює ознайомлення учасників судового процесу з матеріалами справ; - не пізніше наступного дня після постановлення судом передає копію окремої ухвали начальнику відділу документального забезпечення суду для надіслання її відповідним суб'єктам владних повноважень; - виконує інші доручення голови суду, головуючого судді, керівника апарату суду. Аналогічні загальні положення, завдання та обов'язки секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду передбачені також посадовими інструкціями, затвердженими наказами цього суду від 21 серпня 2010 року № 10 та від 11 липня 2011 року № 10. Аналізуючи зазначені положення посадових інструкцій секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду у взаємозв'язку із законодавчим визначенням поняття «стаж роботи у галузі права», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що незважаючи на те, що на посаду секретаря судового засідання призначаються особи, які мають вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, робота на посаді секретаря судового засідання з моменту здобуття особою вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права. При цьому характер виконуваних посадових обов'язків («суто технічні», «не пов'язані з розробленням або застосуванням норм права»), аналіз яких міститься в оскаржуваному рішенні відповідача та в рішенні суду першої інстанції, з огляду на положення частини першої статті 27 Закону № 1697-VII за умови наявності в особи, яка працює за спеціальністю «Правознавство», вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, не впливає на необхідність зарахування стажу роботи особи на такій посаді до стажу роботи в галузі права. Отже, стаж роботи ОСОБА_3 на посаді секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду з 30 червня 2010 року (дата отримання диплома про повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобуття кваліфікації магістра права) по 09 грудня 2012 року, що в сукупності становить 2 роки 5 місяців 10 днів, підлягає зарахуванню до стажу роботи позивача в галузі права. Крім того, правильно зазначивши серед установлених обставин справи факт роботи ОСОБА_3 у Рівненському окружному адміністративному суді на посаді головного спеціаліста із судової статистики протягом 2 років 10 місяців, суд першої інстанції в мотивувальній частині судового рішення указав на те, що стаж роботи позивача на цій посаді складає 8 місяців 12 днів (з 19 серпня 2015 року по 01 травня 2016 року). Так, згідно з трудовою книжкою позивача 19 серпня 2015 року ОСОБА_3 був переведений на посаду головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи, а 01 травня 2016 року переведений на посаду головного спеціаліста із судової статистики. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач пояснив указане переведення реорганізацією структурних підрозділів Рівненського окружного адміністративного суду. При цьому з огляду на пояснення ОСОБА_3 це переведення не вплинуло на обсяг його посадових обов'язків як головного спеціаліста із судової статистики. Згідно з пунктом 1.4 розділу 1 посадової інструкції головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи Рівненського окружного адміністративного суду, затвердженої наказом цього суду від 05 січня 2015 року № 2, на посаду головного спеціаліста із судової статистики відділу призначається особа, яка має вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра (для кандидатів, які здобули вищу освіту до набрання чинності Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VІІ «Про вищу освіту») або відповідного рівня вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним ступенем магістра (для кандидатів, які здобули вищу освіту після набрання чинності зазначеним Законом) та стаж роботи за фахом на державній службі в органах судової влади не менше 2 років або стаж роботи за фахом в інших сферах не менше 4 років. Оскільки посадова інструкція головного спеціаліста із судової статистики передбачає можливість призначення на цю посаду особи, яка має вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра, стаж роботи ОСОБА_3 на посадах головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи (8 місяців 12 днів) та головного спеціаліста із судової статистики (до моменту звернення до КДКП із заявою від 29 серпня 2017 року - 1 рік 3 місяці 28 днів), що разом становить 2 роки 10 днів, також підлягає зарахуванню до стажу роботи позивача в галузі права. З огляду на викладе вище та встановлені обставини справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на момент звернення до КДКП із заявою від 29 серпня 2017 року про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 мав стаж роботи в галузі права більше двох років, з яких 2 роки 5 місяців 10 днів - на посаді секретаря судового засідання та 2 роки 10 днів - на посаді головного спеціаліста із судової статистики окружного адміністративного суду, що свідчить про помилковість висновків відповідача та суду першої інстанції про відсутність у позивача стажу роботи в галузі права, визначеного частиною першою статті 27 Закону № 1697-VII. Таким чином, рішення КДКП від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 «Про відмову у допуску до кваліфікаційного іспиту», яким відмовлено кандидату ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту на посаду прокурора місцевої прокуратури у зв'язку з відсутністю у позивача стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, є протиправним та підлягає скасуванню. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Ураховуючи те, що висновки суду першої інстанції частково не відповідають обставинам справи і що судом порушено норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваного рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року з ухваленням нового рішення про задоволення вимог позивача. Керуючись статтями 266, 308, 310, 315, 317, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити повністю. 4. Визнати протиправним та скасувати рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 «Про відмову у допуску до кваліфікаційного іспиту». Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк Н.П. Лященко С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В. В. Британчук Л.І. Рогач Д. А. Гудима І.В. Саприкіна В. І. Данішевська О.С. Ткачук О. Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л. М. Лобойко О.Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/76673343
  21. ПОСТАНОВА Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 724/1656/16-ц Провадження N 14-294цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року (у складі колегії суддів: Литвинюк І.М., Височанської Н.К., Яремка В.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Рукшинської сільської об'єднаної територіальної громади в особі Рукшинської сільської ради Хотинського району Чернівецької області про внесення змін до запису в трудовій книжці, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди і ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Рукшинської сільської об'єднаної територіальної громади (далі - Рукшинська СОТГ) в особі Рукшинської сільської ради Хотинського району Чернівецької області (далі Рукшинська сільська рада) про внесення змін до запису в трудовій книжці, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що рішенням 1 сесії VII скликання Рукшинської сільської ради від 03 листопада 2015 року позивача було звільнено з посади у зв'язку із закінченням повноважень голови на підставі частини першої статті 42 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" та частини другої статті 8 Закону України від 05 лютого 2015 року N 157-VIII "Про добровільне об'єднання територіальних громад". Також йому було запропоновано виконувати обов'язки старости на території села Рашків, яке входить до Рукшинської СОТГ, на період до проведення перших виборів старост. Відповідно на нього були покладені обов'язки старости, про що свідчить запис у його трудовій книжці N 24. 19 червня 2016 року відбулися вибори старости в Рукшинській СОТГ, на яких було обрано нового старосту села Рашків. 29 червня 2016 року було проведено сесію Рукшинської СОТГ, під час якої було поставлено питання про призначення нового старости села Рашків. Оскільки трудову книжку ним було отримано лише в судовому засіданні 27 грудня 2016 року, позивач просив: зобов'язати Рукшинську СОТГ в особі Рукшинської сільської ради внести зміни до запису про його звільнення в трудовій книжці та звільнити його з 27 грудня 2016 року; стягнути з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 29 червня 2016 року по день винесення судом рішення та компенсацію за заподіяну йому моральну шкоду в розмірі 15 тис. грн. Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області від 29 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки за період з 29 червня 2016 року по 27 грудня 2016 року в розмірі 24 466,55 грн. без виключення сум відрахування на податки та інші обов'язкові платежі. Запис від 29 червня 2016 року N 25, вчинений у трудовій книжці ОСОБА_3 на підставі розпорядження від 29 червня 2016 року N 43б-к про звільнення ОСОБА_3 з посади виконувача обов'язків старости села Рашків у зв'язку з закінченням строку повноважень згідно з пунктом 1 статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішено вважати недійсним. Внесено зміни до запису про звільнення в трудовій книжці ОСОБА_3, а саме: вважати днем звільнення з роботи ОСОБА_3 27 грудня 2016 року. Стягнуто з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 500,00 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем допущено порушення законодавства про працю України, яке виявилося в затримці видачі трудової книжки, через що позивач не мав змоги влаштуватися на роботу або зареєструватися у центрі зайнятості як безробітний. Оскільки трудові права позивача порушені, за період з 29 червня по 27 грудня 2016 року стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 24 466,55 грн. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Рукшинської СОТГ закрито. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами виник спір щодо звільнення ОСОБА_3 з публічної служби, а тому такий спір повинен розглядатися в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України). У червні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року, в якій просив скасувати постановлену ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом неправильно застосовано норми законодавства щодо юрисдикції такої категорії справ. У жовтні 2017 року Рукшинська сільська рада подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, в якому посилаючись на відсутність порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила залишити оскаржувану ухвалу апеляційного суду без змін. 29 серпня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом подачі заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16 травня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує ухвалу суду апеляційної інстанції з підстав порушення предметної юрисдикції. 22 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішенням 1 сесії VII скликання від 03 листопада 2015 року позивача звільнено з посади у зв'язку із закінченням повноважень голови на підставі частини першої статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та статей 2, 4, 6, 7 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад", рішенням 1 сесії VII скликання від 17 листопада 2015 року на нього покладено виконання обов'язків старости на території Рукшинської сільської ради. 29 червня 2016 року розпорядженням N 43б-к ОСОБА_3 звільнено з посади виконувача обов'язків старости села Рашків у зв'язку із закінченням строку повноважень згідно пункту 1 статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_3 24 квітня 2002 року прийняв присягу державного службовця, а 30 вересня 2009 року йому присвоєно 7 ранг державного службовця, тобто спір стосується процедури звільнення позивача з публічної служби. Критеріями віднесення тієї чи іншої особи до осіб публічної служби визначено наявність запису в трудовій книжці особи про складення Присяги державного службовця та присвоєння відповідного рангу державного службовця, наявність виплати сум за ранг у загальній сумі заробітної плати. Довідка про доходи позивача від 18 травня 2017 року N 567 містить відомості про те, що ОСОБА_3 працював в Рукшинській сільській раді на посаді в.о. старости та отримував заробітну плату за період з січня по червень 2016 року, яка складається з посадового окладу та надбавки за ранг державного службовця. Погоджуючись із такими висновками суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Водночас відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Аналогічна норма закріплена й у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України у редакції Закону N 2147-VIII. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Норму щодо віднесення державної служби до публічної закріплено також у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України у редакції Закону N 2147-VIII. Проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю всіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов'язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов'язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками заробітної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов'язків, є одним з елементів проходження публічної служби, а під час звільнення з публічної служби - одним з елементів припинення такої служби. Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судоч