Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'увеличение процентной ставки'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Найдено 30 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М. Лященко Н.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» про визнання договору та додатку до нього частково недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого у нього станом на 6 березня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 39071,73 грн, з яких тіло кредиту - 6734,24 грн, заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом - 9666,82 грн; заборгованість за підвищеними відсотками - 22670,67 грн. У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що визначений кредитним договором розмір підвищеної процентної ставки є несправедливим, про що йому стало відомо лише у січні 2014 року, а тому просив визнати недійсним пункт 2.3 зазначеного вище договору, а також додаток до нього в частині визначення розміру підвищеної процентної ставки. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року, позов ПАТ «Універсал банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал банк» прострочену заборгованість у розмірі 39071,73 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У серпні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, у якій він просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову частково, а саме стягнути з нього на користь банку 4722,52 грн, з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 549, 254, 256-258, 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і дві ухвали від 29 квітня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 і 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Оскільки заявник у прохальній частині заяви просить переглянути судові рішення у справі лише в частині заявленого первісного позову, то справа в частині зустрічного позову не переглядається. Справу суди розглядали неодноразово. Під час розгляду справи суди установили, що 26 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 7000,00 грн з кінцевим терміном повернення до 25 вересня 2012 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит шляхом списання щомісячних платежів у розмірі 290,14 грн та сплатити проценти за користування кредитом за ставкою 38,6 % річних. Відповідно до пункту 2.3 кредитного договору з урахуванням внесених до нього змін за користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу) встановлюється підвищена процентна ставка у розмірі 115,8 %. Якщо оплата простроченої суми основного боргу позичальника не була здійснена протягом перших трьох календарних днів з дати прострочення сплати суми основного боргу, то на прострочену суму основного боргу позичальника нараховується підвищена процентна ставка, починаючи з першого дня виникнення такого прострочення. Останнє внесення коштів на погашення заборгованості ОСОБА_1 здійснив 29 квітня 2011 року. Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та про відмову у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що сторони досягли домовленості та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови його виконання, у тому числі і щодо сплати підвищеної відсоткової ставки у разі прострочення виконання зобов’язання, а тому ці умови повинні виконуватись. Суд також зазначив, що банк не пропустив строк позовної давності, оскільки звернувся з позовом до спливу трирічного строку з дня останньої сплати коштів на погашення заборгованості. Надані заявником для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і 29 квітня (№ 6-2244св15) 2015 року не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд направив справи на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій не установили фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року (№ 6-32385св14) суд касаційної інстанції зазначив, що подвійна та підвищена процентні ставки відносяться за своєю правовою природою до неустойки, передбаченої статтею 549 ЦК України і не вважаються платою за користування кредитними коштами. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2014 року та 19 березня 2013 року викладено правовий висновок, відповідно до якого перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 549 та статей 256-259 ЦК України щодо застосування судами строків загальної та спеціальної позовної давності. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань. Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк. Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору. Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня). Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов’язанням. Для забезпечувального зобов’язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов’язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено. Отже, банк мав право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за підвищеною відсотковою ставкою в межах загального строку позовної давності – трьох років (стаття 257 ЦК України) з дня виникнення такого права. Таким чином, у даному випадку відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору для визначення позовної давності щодо сплати підвищених процентів за прострочення повернення чергового щомісячного платежу не можуть застосовуватися правила, визначені законом для неустойки. Отже, виходячи зі змісту та нведених у заяві доводів, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що підвищена процентна ставка за порушення виконання зобов’язання не вважається неустойкою і до таких вимог застосовується загальна позовна давність у три роки. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Правова природа підвищеної процентної ставки, визначеної у договорі, дає підстави для висновку про те, що нарахування підвищеної відсоткової ставки можливе лише після настання строку погашення чергового щомісячного платежу за умови прострочення такої сплати і не може застосовуватись одночасно з нарахуванням звичайної відсоткової ставки за користування кредитом. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо перевірки розрахунку ціни позову з урахуванням цих вимог. Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року в частині задоволення первісного позову скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі №6-1964цс16 Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань. Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк. Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору. Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня). Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1964цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/540A7CF27E9F372AC22581CC0035FD78
  2. Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.
  3. Заранее прошу меня простить за то что будет длинно. В 13 году открывала карточку в Привате. Менеджеру, который открывал сказала что мне кредит на этой карте не нужен, как и в их банке в принципе. Он так скользко поинтересовался сколько там мне должно прийти. Я по простоте душевной и сказала что 8000. Как только карта стала активной мне пришли 8000. Я их сняла и потратила ни о чем не подозревая. Озадачилась когда пришел второй транш. Оказалось кредит. Он, естественно погасился за счет суммы, которая пришла. Настал такой момент, что деньгами пришлось воспользоваться. И по счетам я честно платила. После родился второй ребенок, я осталась одна с двумя детьми, в декрете и без помощи, так бывает. Платить не смогла. Что я только не слышала от сотрудников Привата!!! Фальшивые судебные решения, угрозы и все в таком-же духе. Ну, умеет это делать Приват. Летом 15 года позвонили со службы безопасности. Я как честный человек выплатила им за два месяца больше 8000 тысяч гривен, плюс Приват забирал практически все с другой платежной карты, которая была у меня в их банке. На остальную сумму около 13 000 я очень просила у них реструктуризацию, но Приват хотел все. Все что у меня есть и даже то, чего у меня нет. Я просто перестала платить. Периодически приходили письма счастья, сегодня пришло и я просто прозрела - 70000 гривен. Зная все приколы Привата я понимаю, что может сумма и не так велика а просто надо заставить меня уплатить. Поскольку есть и сроки исковой давности.Или они просто хотят вывести меня на контакт и дальше психологически давить с помощью коллекторов. Подскажите как себя вести? Что можно предпринять? Ждать или просто напасть первой через суд? Требеовать ли реструктуризацию?
  4. Доброго дня. Хочу зразу висловити подяку за створення такого сайту. Ситуація така: Моя матір у 2013 році брала кредит 7000 тис грн у Альфа банку. Перший період вона платила справно десь 4 міс. А потім вона захворіла і сплачувати стала менше а потім нажаль зовсім не було змоги. Пів року назад нам прийшов лист що нас перенаправили у Кредитні ініціативи. Вони нам погрожують, вона ім нічого не платила поки. Зараз для нас ця сума велика близько 15 тис грн вони нам виставили. Хочеться знати що нам загрожує.дякую.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок. Позивач зазначав, що 24 березня 2008 року між ним та ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором. Посилаючись на те, що в порушення умов кредитного договору з 31 липня 2008 року банк збільшив процентну ставку за користування кредитом до 20 % річних в односторонньому порядку, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати незаконним таке збільшення процентної ставки. Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 червня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом із підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року, 26 квітня і 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року та постанов Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 березня 2008 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором. За пунктом 2.7 кредитного договору в разі зміни процентних ставок за користування кредитами на кредитному ринку України, у тому числі внаслідок прийняття компетентними державними органами України рішень, що прямо або опосередковано впливають на стан кредитного ринку України, а також за рішенням правління, комітету з питань управління активами та пасивами, кредитно-інвестиційного комітету, тарифного комітету чи інших органів кредитора, кредитор має право ініціювати зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом, надавши (надіславши) позичальнику відповідний документ про внесення змін до цього договору не менш як за десять робочих днів до дати застосування нового розміру процентів за користування кредитом. Згідно з пунктом 2.7.1 кредитного договору в разі згоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язаний до дати застосування їх нового розміру, вказаної у документі про внесення змін до цього договору, надісланому кредитором, підписати та повернути такий документ про внесення змін останньому. Відповідно до пункту 2.7.2 кредитного договору в разі незгоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язується протягом 5 робочих днів із дати застосування їх нового розміру, вказаної в документі про внесення змін до цього договору, надісланого кредитором, повернути кредитору в повному обсязі заборгованість за цим договором (строкову та прострочену), а також погасити вимоги кредитора, що випливають з цього договору в тому числі, але не виключно: кредит, нараховані проценти за користування кредитом, комісії, неустойку (пеню, штрафи), передбачені цим договором. Пунктом 7.1 кредитного договору визначено, що всі додатки, зміни та доповнення до цього договору мають бути вчинені в письмовій формі та підписані належним чином уповноваженими на те представниками сторін, з обов’язковим посиланням на цей договір. Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином у випадку, якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур’єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв’язку одержувача. ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу позивача направило лист, яким, ураховуючи підвищення облікової ставки НБУ (постанова НБУ від 21 квітня 2008 року № 107), зростання вартості грошових ресурсів на міжбанківському кредитному ринку України, на підставі рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року, повідомило про збільшення з 31 липня 2008 року процентної ставки за кредитним договором до 20 % річних. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення банку про збільшення процентної ставки за кредитним договором було прийнято до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», тобто до 9 січня 2009 року; змінюючи в односторонньому порядку розмір процентної ставки за кредитним договором, банк діяв із додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника. При цьому суд дійшов висновку, що збільшення процентної ставки відбулося відповідно до умов пункту 2.7 кредитного договору, рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року касаційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про нікчемність умов кредитних договорів про новий розмір процентних ставок за кредитним договором та безпідставність їх застосування, оскільки додаткових угод про збільшення процентних ставок позивачка не підписувала; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2011 року касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недійсність умови кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки та неправомірність дій банку стосовно зарахування здійснених ним чергових платежів за новою збільшеною ставкою з огляду на те, що сторони спірного договору не досягли згоди в письмовій формі про збільшення розміру процентної ставки; - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року касаційний суд відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою на рішення апеляційного суду про визнання дій ПАТ «Укрсоцбанк» щодо одностороннього збільшення процентної ставки неправомірними та зобов’язання відповідача здійснити перерахунок здійснених платежів, зазначивши, що банк не направляв позивачу повідомлення про збільшення процентної ставки; позивач не сплачував кредит із урахуванням нової процентної ставки; банк не вимагав дострокового погашення кредиту у зв’язку з непідписанням боржником додаткової угоди та змінював нарахування за кредитом за новою ставкою. Аналогічні висновки містяться в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року. У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року міститься висновок про те, що вирішуючи спір щодо правомірності дій банку зі зміни умов кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки, необхідно перевірити, чи було передбачено таке збільшення кредитним договором, чи були виконані банком усі умови договору в цій частині та дотримано порядок узгодження цього питання з боржником. У випадку, коли передбачено обов’язкове укладання письмової форми такої угоди зі зміни договору, слід ураховувати вимоги статей 629, 639, 1055 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 4 липня 2012 року міститься висновок про те, що подальше здійснення (після повідомлення банку про збільшення процентної ставки) позичальником платежів за кредитним договором за встановленою договором процентною ставкою не свідчить про погодження ним пропозиції банку щодо збільшення процентної ставки, оскільки відповідного повідомлення позичальник не отримував, додаткову угоду про внесення змін до кредитного договору не підписував; у зв’язку з відсутністю доказів отримання боржником відповідного повідомлення банку частина друга статті 642 ЦК України застосуванню не підлягає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами. Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктів 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору. Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог. У справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту. Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 629, 640, 651, 653, 642, 1054, 1056-1 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи; судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів (дослідження обґрунтованості, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, установлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, установленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2315цс16 Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) договір є обов’язковим для виконання сторонами. Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктами 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору. Крім того, у справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту. Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2315цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D2E977F0531AED92C2258099002F43DB
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки. У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних. Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1. Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору. У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США. Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом. Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону. Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-82цс16 Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові. Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 липня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Простофінанс» (далі – ТОВ «Простофінанс») і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого фінансова установа надала позичальнику кредит у розмірі 61 тис. 100 грн зі сплатою 13,99 % річних та строком повернення коштів до 10 липня 2013 року. 18 травня 2012 року між ТОВ «Простофінанс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, на підставі якого позивач набув право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором. Оскільки відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, то утворилася заборгованість у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яку позивач просив стягнути з відповідача. Рішенням Дніпропетровського районного суду від 12 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року, позов задоволено, постановлено стягнути із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість за кредитним договором у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 38 тис. 152 грн 22 коп., заборгованості за відсотками в розмірі 8 тис. 648 грн 29 коп., заборгованості зі сплати комісійних у розмірі 3 тис. 24 грн 45 коп. та штрафу в розмірі 10 тис. 472 грн 82 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 254, 256 – 258, 261, 266, 549, 1050, 10561 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надає копії постанов Верховного Суду України від 23 травня (справа № 6-38цс12), 4 липня (справа № 6-58цс12), 19 грудня (справи № 6-144цс12, № 6-149цс12) 2012 року, від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13), від 19 березня (справа № 6-20цс14) та 18 червня (справа № 6-61цс14) 2014 року, від 3 червня 2015 року (справа № 6-31цс15). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Кредитні ініціативи», перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 18 липня 2008 року між ТОВ «Простофінанс» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит у розмірі 61 тис. 100 грн зі сплатою 13,99 % річних та строком повернення коштів до 10 липня 2013 року. З 10 лютого 2009 року банк збільшив розмір процентної ставки до 21,27 % річних. Згідно з пунктом 2.8.3 зазначеного договору кредитодавцю надано право змінити розмір відсоткової ставки за користування кредитом. У випадку зміни розміру процентної ставки кредитодавець надсилає позичальнику письмове повідомлення про відповідну зміну розміру процентної ставки за кредитом та новий графік платежів, у якому визначаються щомісячні платежі, розраховані за новою процентною ставкою. Зазначене письмове повідомлення та новий графік платежів надсилаються рекомендованим листом за адресою позичальника (реєстраційна та фактична), зазначеною у цьому договорі. 18 травня 2012 року між ТОВ «Простофінанс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого позивач набув право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, у зв’язку з чим утворилася заборгованість у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яка підлягає стягненню з ОСОБА_1. Проте у наданих для порівняння судових рішення зроблено такі висновки: - у постановах від 23 травня, 4 липня та 19 грудня 2012 року Верховний Суд України виходив з того, що якщо умовами кредитного договору передбачено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника та в передбачений Законом України «Про захист прав споживачів» строк, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну розміру процентної ставки було прийняте до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» (далі – Закон № 661-VI), яким заборонено змінювати в односторонньому порядку умови кредитного договору. Отже, наведене свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом з тим заявник надав для порівняння постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня 2015 року, які не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цих постановах висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, яка переглядається, відсутні відомості про те, що Соколенко С.О. звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування строків позовної давності згідно із частиною третьою статті 267 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Законом № 661-VI, який набрав чинності 9 січня 2009 року, положення ЦК України доповнено статтею 10561, частиною другою якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція статті 10561 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 року. З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, належним чином не дослідив усіх обставин, які мають значення для вирішення спору, не з’ясував чи рішення про зміну розміру процентної ставки було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ, не перевірив, чи відповідає вимогам кредитного договору повідомлення ТОВ «Простофінанс» від 8 грудня 2008 року про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором. Отже, не встановивши наведених обставин, суд дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі на підставі статей 1054, 10561 ЦК України. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили всіх обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського районного суду від 12 червня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-2355цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» від 12 грудня 2008 року № 661-VI (далі – Закон № 661-VI), який набрав чинності 9 січня 2009 року, положення ЦК України доповнено статтею 10561, частиною другою якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція статті 10561 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 року. З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7999C3216BB56F73C2257F230047B7B6
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Родовід Банк», ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства «Родовід Банк» (далі – ВАТ «Родовід Банк»), ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою. ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до умов кредитного договору від 9 жовтня 2007 року, укладеного між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2, останньому для придбання автомобіля надано кредит у poзмipi 18 тис. 633 долари США з виплатою 12,5 % річних строком до 9 жовтня 2014 року. На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за вказаним вище кредитним договором 9 жовтня 2007 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання позичальником за основним договором. Листом державної виконавчої служби у Харківському районі Харківської області позивачку було повідомлено про відкриття виконавчого провадження за рішенням суду про стягнення з неї на користь ВАТ «Родовід Банк» заборгованості за вищевказаним кредитним договором. Посилаючись на те, що 28 липня 2008 року ОСОБА_2 уклав з банком додаткову угоду до зазначеного вище кредитного договору, відповідно до умов якої процента ставка за кредитом підвищена до 14,5 %, що збільшило відповідальність ОСОБА_1 як поручителя без її згоди, вона просила на підставі частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати поруку припиненою. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 5 листопада 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано поруку припиненою. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 5 листопада 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року (справа № 6-70цс14) та 25 вересня 2013 року (справа № 6-97цс13) висновкам щодо застосування частини першої статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії постанов Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року та 25 вересня 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 жовтня 2007 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику для придбання автомобіля кредит у розмірі 18 тис. 633 долари США з виплатою 12,5 % річних строком до 9 жовтня 2014 року. На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за вказаним вище кредитним договором 9 жовтня 2007 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання позичальником за основним договором. Згідно з пунктом 1.1 цього договору поруки поручитель зобов’язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені між банком і позичальником до закінчення строку його дії. 28 липня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до зазначеного вище кредитного договору, відповідно до умов якої процента ставка за кредитом підвищена до 14,5 % річних. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка як поручитель не давала згоди на зміну умов кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки за кредитом та дізналася про збільшення обсягу своєї відповідальності як поручителя лише при виконанні судового рішення про стягнення з неї заборгованості позичальника за кредитним договором, та дійшов висновку про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що зміна основного зобов’язання, унаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителя, відбулася за згодою поручителя, оскільки за умовами договору поруки поручитель зобов’язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені між банком і позичальником до закінчення строку його дії. З урахуванням цієї умови договору поруки суди дійшли висновку про те, що укладення додаткової угоди від 28 липня 2008 року не повинно було погоджуватися з поручителем, який узяв на себе зобов’язання відповідати за зобов’язаннями боржника як за кредитним договором, так і за додатковими угодами до нього. Разом з тим у постановах Верховного Суду України, які надані заявником для порівняння, містяться такі висновки: у постанові від 10 вересня 2014 року йдеться про те, що встановлення додатковою угодою до кредитного договору нових умов щодо збільшення розміру процентної ставки шляхом визначення конкретних (збільшених) процентних ставок, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо, за відсутності згоди поручителя на укладення такої додаткової угоди призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього. При цьому, як було встановлено судами у справі, за результатами перегляду якої прийнято зазначену постанову, за договором поруки поручитель відповідав перед банком за порушення зобов’язань боржником лише за основним договором; відповідальність поручителя за зобов’язаннями боржника за додатковими угодами до основного договору умовами договору поруки не передбачалася; у постанові від 25 вересня 2013 року зазначено про те, що у зобов’язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком і зумовлює припинення поруки. При цьому в постанові зазначено, що висновок судів про достатність попередньої згоди поручителя на зміну умов основного договору (підпункти 1.1 та 1.3 пункту 1, підпункт 2.2 пункту 2 договору поруки) є безпідставним, оскільки підпунктом 4.4 пункту 4 спірного договору чітко визначено необхідність узгодження з поручителем змін та доповнень до кредитного договору, унаслідок яких збільшується відповідальність останнього. Порушення цих умов відповідно до частини першої статті 559 ЦК України зумовлює припинення поруки. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року та 25 вересня 2013 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні однієї й тієї самої норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України). За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту. У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковою угодою, укладеною між кредитором і боржником 28 липня 2008 року, було внесено зміни до кредитного договору, зокрема процента ставка за кредитом підвищена до 14,5 % річних. Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо. У зобов’язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком. Таким чином, з огляду на положення частини першої статті 559 ЦК України необхідно дійти висновку про те, що внесення змін додатковою угодою до кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки без згоди поручителя на такі зміни призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього. Отже, у справі, яка переглядається, установивши, що додатковою угодою до кредитного договору, укладеною без згоди поручителя, встановлено збільшений розмір процентної ставки, тобто змінено зобов’язання, забезпечене порукою, що призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя, та що останній не давав згоди на таку зміну забезпеченого порукою зобов’язання, оскільки пункт 1.1 кредитного договору не конкретизував, на які саме зміни кредитного договору погодився поручитель, суд першої інстанції правильно застосував норми частини першої статті 559 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання поруки припиненою. Суди апеляційної й касаційної інстанцій не звернули уваги на те, що поручитель не давав згоди на внесення змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки, та дійшли помилкового висновку про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України, для припинення поруки. Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року та 25 вересня 2013 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах частини першої статті 559 ЦК України, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Харківського районного суду Харківської області від 5 листопада 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1161цс15 Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які зумовили збільшення обсягу відповідальності останнього. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов’язання про дострокове повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо. Унесення додатковою угодою змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки без згоди поручителя на такі зміни призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього і зумовлює припинення поруки. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9BA438DEEC8344A6C2257EF1004C6846
  9. Добрый день Интересны мысли участников форума по поводу ситуации с увеличением % ставки по Укрсоцбанку и возможная помощь в судебной практике по даной ситуации. Кредитный договор с Укрсоцбанком. Банк подает иск о взыскании задолженности. Расчет задолженности составлен с учтом увеличения % ставки в связи с соотвествуюшим пунктом в договоре. П. 2.6. У разі зміни процентних ставок на кредитному ринку України, в тому числі прийняття компетентними державними органами України, а також за рішенням Правління, Комітету управління активами та пасивами, Кредитно – інвестиційного комітету, Кредитор має право ініціювати зміну розміру процентів, визначених в п. 1.1. Договору. ПП. 2.6.1. п. 2.6. Про намір змінити розмір процентів Кредитор зобов’язаний повідомити Позичальника не пізніше, ніж за десять робочих днів до дати початку їх застосування та надати для укладення відповідну додаткову угоду. Таким образом, банк отправил моему клиенту проект доп. соглашения, мой клиент его не подписал. Суд первой и второй инстанции считает, что ответчик не подписал и не отправид банку доп. соглашения к кредитному договору, но продолжал платить проценты по кредиту по новой процентной ставке 14 %, таким образом в соответствии со ст. 205, 642 ЦК эти обстаятельства указывают на его согласие с изменением процентов. Сейчас думаю, подавать касацию или нет, с учетом того, что в апеляции ответчика (нас) не было, его представитель (тоесть я) подал заявление о переносе в связи участием в другом деле.
  10. Здравствуйте уважаемые форумчане. Хотел бы получить от Вас квалифицированный ответ, как мне лучше поступить в следующей ситуации: есть кредит в РБ Аваль, в договоре есть описка о повышении процентной ставки на 5% в случае не продления\подписания договора страхования... Изначально у меня подписан договор со страховой компанией по поводу страхования залогового имущества... в этом году ровно срок в срок, я произвел очередной платеж по данному договору, но в по стечению обстоятельств в банк не предоставил квитанцию и спустя 2 мес. получил "письмо счастья" мол вам подняли процентную ставку и вот новый график с новыми суммами платежей, если до такого-то числа вы не явитесь в банк и не подпишите данный договор он вступит в силу автоматически.. на данную писульку я написал в банк возражение с предоставлением копии квитанции о своевременной оплате страхового платежа, на что получил ответ: придите в банк с договором страхования и квитанцией и напишите заявление о возвращении процентной ставки... что и было проделано... так как у меня есть инвалидность 2-й группы страхование жизни я не произвожу.. на тот период я был процессе очередного пересмотра на МСЭК.. банк отказался вернуть процентную ставку к изначальным показателям, с претензией мол предоставьте справку об инвалидности... ч-з 2 месяца я наконец-то прошел МСЭК и инвалидность не прерывалась в сроках (предыдущий раз было установлено до 1 марта 2015 года, в этот раз проходил в сентябре но инвалидность определена с 1-го марта и аж по 17-ый год).. я предоставил в банк копию справки с очередной просьбой вернуть все на круги своя... но мне по прежнему звонят "попугайчики" и в 6 утра и в 10 вечера мол у вас долг и т.д. Так вот хочу чтоб справедливость восторжествовала - подать в суд, чтоб признали повышение ставки не легитимным, списали наросшую из-за этого задолженность и пеню, а также возместили моральный ущерб, ведь из-за их долбанных звонков постоянно просыпался годовалый ребенок и истерил (особенно сейчас в период прорезывания зубов)...Также они регулярно названивают родственникам, номер которых есть у них в базе... На какие моменты акцентировать внимание при подаче иска? Можно ли привлечь к делу общество прав потребителей? Обязательны ли ссылки на те или иные статьи кодексов и прочее, при подаче иска?,,,
  11. Добрый день помощники-юристы и форумчане. В популярном 2008 году мной был взят кредит в Укрсоцбанке. Немного накопив денег, скитаясь с маленькой дочкой по коммуналкам, я решилась на приобретение собственного жилья. Обратилось у нас в Одессе в агентство Альянс. Исходя из того что денег у меня было немного, остановила свой выбор на квартире в строящемся доме, того же Альянса, сдачу которого обещали 2008 г. Кредит я оформила валютный, не потому что я так хотела, а потому что мне не оставили выбора. Изначально готовились документы на гривневый кредит (хотя со стороны и работников банка и агентства недвижимости меня очень убеждали взять долларовый, на что я категорически отказывалась). И за день до оформления сделки, мне позвонили и сказали что сейчас прекращена выдача гривневых кредитов, а возможно только через пол года, я сказала, что я не тороплюсь, буду ждать. И тут…ждать вы не будете, соглашаетесь на доллары если нет-сделка отменяется, а все проплаты, сделанные мной агентству, строительной компании, залоги мне не возвращаются, так как они выполняют свои обязательства, а я нет. И вот в июня 2008 года мне выдан «фиктивный» долларовый кредит ( на руки доллары я не получила, а на счёт строительной компании отправлена гривна ( которой якобы в банке не было)). Вся ирония в том, что строительная компания прекратила выполнять свои обязательства (возможно даже и задолго до того как я купила у них квартиру) и стройка была заморожена. Строительство дома было завершено только в 2012 году, благодаря усилиям самих инвесторов. Всё это я время, я очень честная и порядочная, отказывая во всём на чём можно сэкономить себе и ребёнку, продолжала платить кредит. Обратившись в банк, с просьбой облегчить кредитные выплаты, получила отказ, слова сотрудника банка «Но вы же платите, вам навстречу не пойдут» И я продолжаю платить. Теперь понимаю, что было глупо платить, могла бы реально получить хорошие условия в то время. До мая 2014 года мною не было допущено не единой просрочки, а по телу шла небольшая переплата. В начале 2014 я стала обращаться в банк с просьбой о реструктуризации. Со стороны банка – полный игнор. И только после прекращения моих выплат, а это произошло в июне 2014 ( потому что полный платёж я не осиливала, а бросать часть денег на проценты, поняла что не имеет смысла), со мной стали разговаривать, приглашать на беседы. Найдя компромиссный вариант, в сентябре я подаю заявление о реструктуризации, и мне отказывают, так как оно было написано от моего имени ( я являюсь поручителем, заёмщик мой брат, который проживает в другой местности, и по состоянию здоровья, после аварии и очень тяжёлых травм, о чем было сообщено банку и предоставлены все выписки из больницы, физически не мог приезжать на написание каждого заявления, и переписания его неоднократно) Обращаюсь к вам ребята юристы с просьбой подсказать как упорядочить мои действия: Сейчас я получила письмо «вимога-повидомленя», мне нужно на него отвечать? в это же время провожу переговоры с отделом по работе с проблемной задолженностью. Если не отвечу, в последствии может быть расценено как игнорирование? В одностороннем порядке мне подняли процентную ставку, об этом я узнала позвонив на горячую линию банка, хотя сотрудники банка , и теперь уже сотрудник отдела проблемной задолженности отрицаю это, и утверждают что я не смогу доказать поднятие ставки. Какие документы мне стребовать с банка, чтобы увидеть что ставку подняли? В договоре есть абзац что все споры рассматриваются в третейском ссуде. Мои действия, ждать пока банк подаст в суд первым, или самой подавать в суд? Если дойдёт дело до судов, есть ли вариант о признании кредитного договора недействительным. По моему договору то что я предполагаю: фактически получена не валюта, а гривна, встречалась ли практика с укрсоцом по счетам и проводкам?; кредит выдан в июне 2008 года под незавершённое строительство, но у меня « сертификат облигаций» к сожалению. Спасибо за прочтение моего послания и жду ваших комментариев.
  12. РЕСПУБЛІКА СЕРБІЯ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. БЕЛГРАД Гж 2907/13 Дата 24.09.2014 р. БЕЛГРАД ІМЕНЕМ НАРОДУ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. БЕЛГРАД у складі судді Драгани Маринкович, голови ради суддів, Драгани Миросавлєвич і Веселинки Мілошевич, членів ради, у судовому процесі позивача --- з Белграда, вулиця ---, якого представляє довірена особа Мирослав М. Рнякович, адвокат з Белграда, вулиця Чаробне фруле, 32, проти відповідача «Eurobank EFG» АТ, Белград, вулиця Вука Караджича, 10, з метою встановлення і отримання без підстави, виносячи рішення по апеляції відповідача, поданій проти часткового рішення Першого суду першої інстанції в Белграді П 17831/12 від 14.12.2012 р., на засіданні ради, яке відбулося 24.09.2014 р., виніс РІШЕННЯ ВІДХИЛЯЄТЬСЯ як безпідставна апеляція відповідача і ПІДТВЕРДЖУЄТЬСЯ часткове рішення Першого суду першої інстанції в Белграді П 17831/12 від 14.12.2012 р. Обґрунтування Частковим рішенням Першого суду першої інстанції в Белграді П 17831/12 від 14.12.2012 р. встановлено, що стаття 2 пункт 3 абзац 3 договору про житловий кредит № ---, укладений між позивачем і відповідачем, є абсолютно недійсним положенням, і вирішено, що щодо іншої частини позивних вимог буде прийнято рішення у наступній постанові. Проти вказаного рішення відповідач своєчасно подав апеляцію через суттєве порушення положень процедури судового розгляду і помилкове застосування норм матеріального права. Позивач відповів на апеляцію із пропозицією, як вказано у відповіді. Вивчаючи правильність оскарженого рішення, згідно зі статтею 386 Цивільно-процесуального кодексу («Офіційний вісник Республіки Сербії», № 72/2011) Апеляційний суд вважає, що апеляція відповідача є необґрунтованою. В процесі розгляду у суді першої інстанції не було вчинено якогось суттєвого порушення положень Цивільно-процесуального кодексу, стаття 374 п. 2, на які даний суд посилається як суд другої інстанції за службовим обов’язком, але апеляція безпідставно вказує на порушення процедури, вказаної у статті 374 п. 2 підпункт 12 Цивільно-процесуального кодексу, бо преамбула оскарженого рішення є зрозумілою, відповідає причинам, наведеним в обґрунтуванні, і отриманим доказам, в ній наведені чіткі і однозначні причини таким чином, що законність і правильність оскарженого рішення може бути вивчена. Згідно із встановленими фактичними даними сторони процесу --- року уклали договір про житловий кредит № ---, за яким позивачеві надається кредит в розмірі --- CHF зі строком сплати 300 місяців, зі строком погашення першого ануїтету 30.09.2007 року, а останнього – 31.08.2032 року. Стаття 2 договору передбачає, що на суму коштів наданого кредиту банк нараховує і стягує проценти за перемінною процентною ставкою, яка на момент укладання договору становить тримісячний CHF лібор плюс 2,00% на річному рівні, а банк залишає за собою право змінювати процентні ставки без укладання окремого додатку, згідно із актами ділової політики банку, що регулюють розмір і спосіб розрахунку процентів. Відповідач від моменту початку дії кредиту збільшив маржу банку в якості частини номінальної процентної ставки з початкових і домовлених 2% 30.04.2008 р. до 3% і 01.01.2009 р. до 4,75%, чим і була збільшена сукупна номінальна процентна ставка. Беручи до уваги встановлені фактичні дані, суд першої інстанції, застосовуючи статті 11, 15, 46, 47, 105, 1065 Закону про договірні зобов'язання, встановив що недійсним є положення статті 2 пункт 3 абзац 3 договору про житловий кредит № ---, в якому передбачено, що розмір процентної ставки узгоджується із актами ділової політики банку, прийшовши до висновку, що відповідач, згідно із діловою політикою збільшив маржу з 2% до 4,75%, хоча остання являє собою фіксований елемент процентної ставки, чим було змінено і договірні зобов’язання позивача, тобто розмір щомісячного ануїтету. Тому договірні зобов’язання в даному випадку не визначені і не можуть бути визначені, адже через можливість зміни одного договірного параметру процентної ставки, згідно із діловою політикою банку, неможливо встановити розмір загальної заборгованості на основі суми кредиту і належні проценти за весь договірний період, чим було порушено принцип рівноправ’я сторін, а також принцип рівної цінності взаємних вигод. Суд першої інстанції в своїй ухвалі надав правильні і чіткі причини, які приймає і даний суд. Статтею 12 Закону про договірні зобов'язання передбачено, що при заснуванні договірних зобов'язань і реалізації принципу права і обов’язків сторони повинні дотримуватися принципу добросовісності і чесності. Принцип рівної цінності взаємних вигод, наведений в статті 15 пункт 1 того ж закону, передбачає, що при укладанні двосторонніх угод сторони відштовхуються від принципу рівної цінності взаємних вигод. Статтею 46 пункт 2 Закону про договірні зобов'язання передбачено, що договірне зобов’язання має бути можливим, дозволеним і визначеним або мати можливість бути визначеним, а статтею 47 цього ж закону передбачена недійсність договору, якщо предмет зобов’язання є неможливим, недозволеним, невизначеним або таким, який не можна визначити. Сторони можуть вільно регулювати договірні відносини, але в межах обов'язкових правил, громадського порядку та добрих звичаїв. За принципом рівної цінності взаємних вигод, передбаченим статтею 15 пункт 2 Закону про договірні зобов'язання, в двосторонніх зобов’язуючих договорах пільги сторін повинні стояти у визначеному вартісному співвідношенні, беручи до уваги, що через принцип еквівалентності взаємних вигод реалізується рівноправ’я учасників договірних зобов'язань і загальний принцип добросовісності і чесності, передбачений у статтях 11 та 12 Закону про договірні зобов'язання. Порушення принципу рівної цінності взаємних пільг у двосторонніх договірних відносинах в певних випадках, передбачених законом, тягне за собою юридичні наслідки, що означає, що будь-яка зацікавлена особа може доводити відсутність рівної цінності вигод. В даному випадку сторони процесу уклали договір про житловий кредит зі строком погашення до 2032 року із зобов’язанням позивача сплачувати процентну ставку, встановлену в розмірі тримісячного CHF лібор + 2,00% на річному рівні, в той час як у спірній статті 2 пункт 3 абзац 3 договору визначено, що зміна процентної ставки відбувається згідно з актами ділової політики банку, що регулюють розмір і спосіб розрахунку процентів, без укладання окремого додатку. Відповідач від моменту початку дії кредиту 2007 р. збільшив маржу банку в якості частини номінальної процентної ставки з початкових і домовлених 2% до 4,75%, чим і була збільшена сукупна номінальна процентна ставка. Таким чином відповідач, фактично використовуючи положення сильнішої договірної сторони, змінив договірну процентну ставку шляхом зміни маржі з 2% до 4,75%. Проте збільшення маржі не може бути віднесене до ризику для діяльності через позичену суму грошей в якості кредиту, і шляхом збільшення маржі відповідач фактично порушив принцип рівноправ’я вигод, змінюючи при цьому договірні зобов’язання у спосіб, який не був визначений і не міг бут визначений. Безпідставно апеляція оскаржує висновок суду першої інстанції про те, що договірне зобов’язання не може бути визначене, із посиланням на те, що висновок у цій частині заснований на помилковому застосуванні статті 50 Закону про договірні зобов'язання. Тобто для того, щоб якийсь договір міг бути законно укладений, необхідно, щоб предмет зобов’язання міг бути визначений за договором, що вимагає, щоб договір містив достатню кількість даних, за допомогою яких він міг бути визначений. В даному випадку спірне положення договору не містить достатню кількість даних для визначеності розміру процентної ставки, бо формулювання про те, що зміна відбуватиметься згідно із діловою політикою банку, не надає елементів для визначеності. Крім того, коли очікується, що предмет договору може визначити одна з договірних сторін, ця договірна сторона повинна вчиняти по справедливості. Подальше надання плану погашення не робить зобов’язання визначеним, бо план погашення складений з боку відповідача на підставі параметрів, які позивачеві, згідно зі змістом договору, не були відомі, ані вказані в договорі. Позивач у свої судовій справі має юридичний інтерес – встановлення недійсності договірного положення статті 2 пункт 3 абзац 3 договору про житловий кредит, бо це представляє собою попереднє питання у зв’язку із вимогою про відшкодування, проте є необґрунтованим апеляційне посилання на те, що не було ніякого місця подачі позову для встановлення недійсності. З наведених причин винесено рішення, як у преамбулі, на підставі статті 390 Цивільно-процесуального кодексу. Голова ради суддів - суддя Драгана Маринкович, власноруч За вірність копії Керівник канцелярії Ясмінка Джокіч підпис
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2014 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Гуля В.С., Жайворонок Т.Є., Ємця А.А., Колесника П.І., Потильчака О.І., Шицького І.Б., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву закритого акціонерного товариства «УКРГАЗ–ЕНЕРГО» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 24.07.2014 р. у справі № 26/327 за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до закритого акціонерного товариства «УКРГАЗ-ЕНЕРГО» про визнання додаткової угоди недійсною, – в с т а н о в и л а: У жовтні 2011 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі – Банк) звернулося до господарського суду з позовом до закритого акціонерного товариства «УКРГАЗ-ЕНЕРГО» (далі – ЗАТ «УКРГАЗ-ЕНЕРГО») про визнання недійсною додаткової угоди від 10.03.2009 р. № 3 до договору строкового банківського вкладу в національній валюті юридичної особи-резидента від 29.02.2008 р. № 79.1/18-Д-08 (далі – додаткова угода № 3; договір № 79.1/18-Д-08). В обґрунтування вимог позивач, з урахуванням змісту заяви про зміну підстав позову, поданої до суду 08.11.2013 р., зазначив, що спірна додаткова угода: – не відповідає вимогам розумності та справедливості, оскільки визначена у ній процентна ставка в розмірі 48 % річних значно завищена відносно затвердженої позивачем граничної процентної ставки – 17 % та середньої ставки за вкладами в національній валюті станом на 10.03.2009 р. по банківській системі України в цілому, зазначеної на сайті Національного банку України (далі – НБУ), – 18 %; – суперечить вимогам ст. 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки фактично була укладена пізніше 10.03.2009 р., тобто після призначення тимчасової адміністрації Банку; – суперечить положенням ч.ч. 1, 3 ст. 92, ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 241 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), оскільки підписана від імені Банку неуповноваженою особою – головою правління, який не мав повноважень на укладення угод, сума яких перевищує 25 % статутного капіталу (в т.ч. і додаткової угоди № 3), без попереднього погодження з правлінням Банку, що відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України та ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України (далі – ГК України) тягне недійсність додаткової угоди № 3. Рішенням господарського суду міста Києва від 17.01.2014 р. позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду № 3 до договору № 79.1/18-Д-08, укладену між Банком і ЗАТ «УКРГАЗ-ЕНЕРГО». Стягнуто із ЗАТ «УКРГАЗ-ЕНЕРГО» на користь Банку 85,00 грн державного мита та 236,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2014 р. апеляційну скаргу ЗАТ «УКРГАЗ-ЕНЕРГО» залишено без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 17.01.2014 р. – без змін. Судове рішення та постанову мотивовано тим, що додаткова угода № 3 згідно зі ст.ст. 203, 215 ЦК України є недійсною, оскільки суперечить вимогам ст.ст. 92, 161, 241, 509, 627 ЦК України, а саме: не відповідає принципам розумності та справедливості в частині визначення завищеної процентної ставки в розмірі 48 % річних, укладена особою, яка не мала не те відповідних повноважень, та у наступному не була схвалена Банком. Суди виходили із того, що голова правління Банку не є самостійним органом управління товариства; виконавчим органом останнього згідно зі Статутом є правління Банку (колегіальний орган), до компетенції якого Статутом віднесено прийняття рішень про вчинення Банком правочинів на суму, що перевищує 25 % статутного капіталу Банку; сума спірної угоди (проценти, які підлягали нарахуванню та виплаті за її умовами), значно перевищувала допустиму суму (25 % статутного капіталу Банку), на яку голова правління міг укладати угоди без погодження з правлінням Банку; правління Банку не надавало згоди на укладення додаткової угоди № 3 (відповідні докази у матеріалах справи відсутні). Крім того, за висновком суду, наступного схвалення додаткової угоди № 3 не відбулося, оскільки розпорядження про виплату відповідачеві процентів за цією угодою у сумі 283 289 424,65 грн було винесено неуповноваженою особою, яка не була погоджена та затверджена правлінням НБУ на виконання функцій тимчасового адміністратора Банку. Постановою Вищого господарського суду України від 24.07.2014 р. у справі № 26/327 касаційну скаргу ЗАТ «УКРГАЗ-ЕНЕРГО» залишено без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2014 р. у цій справі – без змін. Вищий господарський суд України у своїй постанові дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову щодо визнання недійсною додаткової угоди № 3 до договору № 79.1/18-Д-08, якою було змінено пункти 1.1, 2.7 цього договору про порядок і розмір нарахування відсотків, оскільки додаткова угода № 3 не відповідає принципам розумності та справедливості в частині визначення завищеної процентної ставки в розмірі 48 % річних. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24.07.2014 р. заявник посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 203, 215, 217 та ч. 1 ст. 241 ЦК України На обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 04.03.2010 р. у справі № 11/137пд, від 20.07.2010 р. у справі № 2-24/6184-2009, від 07.07.2010 р. у справі № 53/604-53/605, від 25.01.2012 р. у справі № 30/74пд, від 25.01.2012 р. у справі № 30/75пд, від 11.08.2011 р. у справі № 2/206, від 01.04.2010 р. у справі № 13/363, від 21.09.2010 р. у справі № 3/3, від 06.07.2010 р. у справі № 16/507, від 16.06.2010 р. у справі № 8/485, від 24.12.2009 р. у справі № 21/32 та від 25.05.2010 р. у справі № 30/270. Ухвалою Вищого господарського суду України від 05.09.2014 р. вирішено питання про допуск справи № 26/327 до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 24.07.2014 р. із підстав неоднакового застосування ст.ст. 203, 215, 217 та ч. 1 ст. 241 ЦК України. Вищий господарський суд України в ухвалі про допуск справи № 26/327 до провадження Верховного Суду України зазначив, що викладена правова позиція у постанові від 24.07.2014 р. у справі № 26/327 суперечить судовій практиці суду касаційної інстанції, на яку посилається заявник, у постановах від 20.07.2010 р. у справі № 2-24/6184-2009, від 07.07.2010 р. у справі № 53/604-53/605, від 25.01.2012 р. у справі № 30/74пд, від 25.01.2012 р. у справі № 30/75пд та від 11.08.2011 р. у справі № 2/206. У цих постановах суд касаційної інстанції дійшов протилежного правового висновку щодо визнання недійсними спірних пунктів договорів (угод), які суперечили вимогам чинного законодавства, та про те, що невідповідність пунктів договорів закону лише в частині не тягне за собою недійсність цих договорів у цілому. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши викладені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, 29.02.2008 р. між Банком і ЗАТ «УКРГАЗ-ЕНЕРГО» укладено договір № 79.1/18-Д-08, відповідно до п. 1.1. якого Банк зобов’язався прийняти від вкладника на строковий депозитний рахунок грошові кошти в сумі 552 000 000,00 грн, повернути вкладникові суму вкладу 29.08.2008 р. і сплатити нараховані відсотки за вкладом на умовах та в порядку, визначених договором. За змістом п. 2.7 договору сторони погодили, що за повний строк зберігання вкладу, зазначений у п. 1.1. цього договору, Банк нараховує вкладнику 9 % річних. 29.02.2008 р. між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору № 79.1/18-Д-08, якою змінено п. 2.9 цього договору та передбачено окрему виплату відсотків, нарахованих відповідно до договору № 79.1/18-Д-08, у разі повернення вкладу за спливом строку або при достроковому поверненні. 21.07.2008 р. між сторонами укладено додаткову угоду № 2, якою продовжено термін дії договору № 79.1/18-Д-08 до 10.03.2009 р. Крім того, 10.03.2009 р. між сторонами укладено додаткову угоду № 3 до договору № 79.1/18-Д-08, якою змінено п.п. 1.1, 2.7 цього договору та погоджено обов’язок Банку повернути вкладникові суму вкладу 08.02.2010 р. і сплатити нараховані відсотки за вкладом на умовах та в порядку, встановлених договором № 79.1/18-Д-08; Банк зобов’язався за повний строк зберігання вкладу, зазначений у п. 1.1 цього договору, нарахувати вкладнику 24 % річних, а у разі, якщо протягом строку з 01.01.2009 р. по 08.02.2010 р. включно на рахунку буде знаходитися сума вкладу в розмірі не менше ніж 550 000 000,00 грн, то за період із 01.01.2009 р. по 08.02.2010 р. Банк зобов’язався нарахувати та виплатити вкладникові на суму вкладу 48 % річних. На виконання умов договору № 79.1/18-Д-08 відповідачем внесено на відкритий у Банку рахунок кошти в розмірі 552 000 000,00 грн, що підтверджується випискою за особовим рахунком відповідача. Постановою правління НБУ від 13.03.2009 р. № 138 у Банка призначено тимчасову адміністрацію строком на один рік (16.03.2009 р. – 15.03.2010 р.). Згідно з постановами правління НБУ від 15.09.2009 р. № 551 та від 15.10.2009 р. № 616 введено мораторій на задоволення вимог кредиторів Банку з 16.03.2009 р. до 15.09.2009 р., який продовжено з 16.09.2009 р. до 15.12.2009 р. Постановою правління НБУ від 15.12.2009 р. № 743 продовжено термін дії мораторію на задоволення вимог кредиторів Банку шляхом введення повного мораторію на задоволення вимог кредиторів строком на три місяці – з 16.12.2009 р. до 15.03.2010 р. включно. Постановою правління НБУ від 15.03.2010 р. № 133 «Про продовження дії тимчасової адміністрації в ПАТ «Родовід Банк» продовжено дію тимчасової адміністрації Банку на два місяці – з 16.03.2010 р. до 16.05.2010 р. та припинено з 16.09.2011 р. згідно з постановою НБУ від 15.09.2011 р. № 313/БТ. 18.03.2010 р. виконуючим обов’язки тимчасового адміністратора ОСОБА_1 видано розпорядження (службова записка від 18.03.2010 р.) здійснити повернення ЗАТ «УКРГАЗ-ЕНЕРГО» депозиту в сумі 552 000 000,00 грн та сплатити відсотки за вкладом по депозитному рахунку в сумі 334 080 614,40 грн (у т.ч. 283 289 424,65 грн донарахованих процентів за додатковою угодою № 3), на підставі якого 18.03.2010 р. депозитні кошти з нарахованими відсотками в загальній сумі 886 080 614,40 грн було перераховано на поточний рахунок ЗАТ «УКРГАЗ-ЕНЕРГО» в Банку. Зазначене стало підставою для звернення Банку до суду із відповідним позовом. Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1–3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Відповідно до ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. З огляду на оплатний характер договору банківського вкладу умова про проценти є істотною умовою такого договору та підлягає погодженню сторонами при його укладанні. Як встановлено судами попередніх інстанцій, укладена між сторонами у справі додаткова угода № 3 до договору № 79.1/18-Д-08 стосувалася внесення змін до цього договору в частині визначення особливого порядку нарахування процентів за депозитним договором та встановлення процентної ставки у розмірі 48 % річних. Нормами ст. 509 ЦК України передбачено, що зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Відповідно до положень ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, станом на дату укладення додаткової угоди № 3 – 10.03.2009 р., рішенням Банку (протокол фінансового комітету Банку від 04.03.2009 р. № 40) затверджено граничну процентну ставку на залучення грошових коштів у розмірі 17 % річних. Також суди у рішеннях зазначили, що станом на березень 2009 р. облікова ставка НБУ, яка є орієнтиром щодо вартості залучених і розміщених грошових коштів на відповідний період, дорівнювала 12 % річних, а згідно з офіційною статистичною інформацією по процентним ставкам за залученими депозитами станом на 10.03.2009 р. становили 18 %, тому правомірним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що передбачена додатковою угодою № 3 процентна ставка в розмірі 48 % річних не відповідала встановленим у Банку процентним ставкам, є значно завищеною порівняно із звичайними процентними ставками за депозитними договорами, що діяли у Банку в цей період, а також у банківській системі України в цілому, відтак, ця умова угоди не відповідає вимогам, встановленим ст.ст. 509, 627 ЦК України, зокрема принципам розумності та справедливості. Крім того, згідно зі ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Частиною 2 ст. 207 ЦК України визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Установчим документом акціонерного товариства є його статут (ч. 1 ст. 154 ЦК України). Згідно зі ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на момент укладення спірної угоди) акціонерне товариство створюється і діє на підставі статуту. Відповідно до ст. 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи – загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Згідно зі ст. 161 та ст. 47 Закону України «Про господарські товариства» виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор). Відповідно до ч. 1 ст. 88, ч. 2 ст. 184 ЦК України та ч. 2 ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» установчі документи (статут) повинні містити відомості, зокрема, про склад та компетенцію органів управління товариства. Як встановлено судами попередніх інстанцій, п.п. 1–3 Статуту Банку у редакції від 19.04.2008 р. (чинній станом на дату укладення спірної угоди – 10.03.2009 р.) визначено, що виконавчим органом Банку є правління Банку, яке у межах своєї компетенції діє від імені Банку на підставі цього Статуту та Положення про правління Банку, яке затверджується спостережною радою Банку. Роботою правління Банку керує голова правління Банку. Відповідно до п. 14 ст. 7 Статуту голова правління Банку вирішує всі питання діяльності Банку, за винятком питань, віднесених до компетенції загальних зборів акціонерів Банку, спостережної ради Банку, правління Банку, а також питань, делегованих загальними зборами акціонерів Банку, спостережною радою Банку, правлінням Банку. Зокрема, голова правління Банку має право укладати від імені Банку (в тому числі підписувати) договори (контракти, угоди), включаючи зовнішньоекономічні, та/або вчиняти правочини, окрім тих, що згідно з цим Статутом від імені Банку укладають інші особи. Укладення від імені Банку договору (контракту, угоди) та/або вчинення правочину на суму, що перевищує 25 % статутного капіталу Банку, можливе після прийняття правлінням Банку відповідного рішення (пп. 14.10 п. 14 ст. 7 Статуту). Згідно з пп. 4.14 п. 4 ст. 7 Статуту правління Банку вирішує всі питання діяльності Банку, крім питань, належних до компетенції загальних зборів акціонерів Банку й спостережної ради Банку, зокрема приймає рішення про укладення Банком договору (контракту, угоди) та/або вчинення правочину на суму, що перевищує 25% статутного капіталу Банку, про що також зазначено у п. 3.14 Положення про правління ВАТ «Родовід Банк», затвердженого протоколом спостережної ради Банку від 30.03.2007 р. № 3. Пунктом 3 ст. 3 Статуту визначено, що статутний капітал Банку становить 435 000 000 грн (чотириста тридцять п’ять мільйонів гривень). Зважаючи на викладене, висновок судів, що сума додаткової угоди № 3 (проценти, що підлягали нарахуванню та виплаті за її умовами), значно перевищувала допустиму суму (25 % статутного капіталу Банку), на яку голова правління міг укладати угоди без погодження з правлінням Банку, є обґрунтованим. Враховуючи наведені обставини справи, господарські суди дійшли правомірного висновку про те, що в силу положень Статуту додаткова угода № 3 належить до договорів, рішення на вчинення яких приймається правлінням Банку, оскільки сума угоди перевищує 108 750 000,00 грн (25 % статутного капіталу Банку), а голова правління не мав повноважень на укладення такої угоди без надання на те згоди правління Банку. Вищий господарський суд України, залишаючи без зміни постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.05.2014 р. у справі № 26/327, дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання додаткової угоди № 3 до договору № 79.1/18-Д-08 недійсною згідно зі ст.ст. 203, 215 ЦК України, оскільки угода суперечить вимогам ст.ст. 92, 161, 241, 509, 627 ЦК України, зокрема не відповідає принципам розумності та справедливості в частині визначення завищеної процентної ставки в розмірі 48 % річних, укладена особою, яка не мала не те відповідних повноважень, та в наступному не була схвалена Банком. Згідно з ч. 1 ст. 11126 Господарського процесуального кодексу України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції при вирішенні цієї справи правильно застосував норми матеріального права, у задоволенні заяви ЗАТ «УКРГАЗ–ЕНЕРГО» слід відмовити. Керуючись ст.ст. 11123–11126 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви закритого акціонерного товариства «УКРГАЗ–ЕНЕРГО» відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік В.С. Гуль Т.Є. Жайворонок А.А. Ємець П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/387C425B848D2A49C2257D800022D606
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», ОСОБА_2 про визнання поруки такою, що припинена, за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк»), ОСОБА_2 про визнання поруки такою, що припинена. Зазначав, що 12 грудня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту (далі – Кредитний договір), за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 59 300 доларів США на строк до 30 листопада 2028 року зі сплатою 12,5 % річних, а ОСОБА_2 зобов’язалась у строк та на умовах, визначених Кредитним договором, повернути кредит і сплатити проценти. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за Кредитним договором 12 грудня 2007 року між ним і АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір поруки, за умовами якого він відповідає перед банком за порушення зобов’язань боржником за основним договором. 12 грудня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду № 1 до Кредитного договору, якою встановлено нові умови щодо збільшення розміру процентної ставки шляхом визначення конкретних (збільшених) процентних ставок, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо. Своєї згоди на укладення вказаної додаткової угоди він як поручитель не надавав. У серпні 2012 року йому стало відомо, що з 30 березня 2009 року АКІБ «УкрСиббанк» нараховується збільшена процентна ставка за користування кредитними коштами. Посилаючись на те, що внаслідок укладення між АКІБ «УкрСиббанк» і позичальником додаткової угоди без його згоди як поручителя, якою внесено зміни до Кредитного договору, зокрема встановлено нові конкретні (збільшені) процентні ставки, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо, збільшився обсяг його відповідальності, на підставі частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просив визнати поруку такою, що припинена. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 вересня 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 5 грудня 2013 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 20 вересня 2013 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року відмовлено ПАТ «Дельта Банк» у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року ПАТ «Дельта Банк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ПАТ «Дельта Банк» надало ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року та від 7 вересня 2011 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначену правову норму. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк», ПАТ «Дельта Банк», ОСОБА_2 про визнання поруки такою, що припинена, допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Дельта Банк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. За змістом статті 360-5 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 12 грудня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 59 300 доларів США на строк до 30 листопада 2028 року зі сплатою 12,5 % річних, а ОСОБА_2 зобов’язалась у строк та на умовах, визначених Кредитним договором, повернути кредит і сплатити проценти. Відповідно до пункту 1.3.2 Кредитного договору може бути встановлений новий розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання будь-якої з обставин, передбачених частиною першою пункту 5.2. За змістом пункту 5.2 Кредитного договору сторони погодили, що банк згідно з умовами пункту 1.3.1 договору може змінити розмір процентної ставки в сторону збільшення у разі: а) порушення позичальником кредитної дисципліни (зокрема, неналежного виконання умов цього договору та (або) умов договорів, за якими надано забезпечення виконання зобов’язань позичальника за цим договором); б) погіршення фінансового стану позичальника, документально підтвердженого в результаті щорічного моніторингу, що проводиться банком відповідно до внутрішніх нормативних документів на підставі довідки про доходи тощо, а також даних щодо дотримання позичальником кредитної дисципліни (зокрема, своєчасного погашення заборгованості та (або) виконання інших зобов’язань позичальника за цим договором; в) здійснення поточних коливань процентних ставок за вкладами та (або) кредитами, або зміни в грошово-кредитній політиці Національного банку України (далі – НБУ) (наприклад, девальвація курсу гривні до курсу долара США більше ніж на 5% порівняно з курсом гривні до долара США, установленого НБУ на дату укладення цього договору чи останнього перегляду процентної ставки; підвищення ставки за кредитами банків України у відповідній валюті (за статистикою НБУ); та (або) підвищення ставки на три відсоткові пункти за бланковими кредитами «овернайт» НБУ з дати укладення цього договору чи останнього перегляду процентної ставки. При цьому про збільшення та встановлення нового розміру процентної ставки банк повідомляє позичальника не пізніше ніж за 14 календарних днів до дати її збільшення із зазначенням її розміру та дати початку дії шляхом надсилання поштою відповідного рекомендованого листа; такий новий розмір процентної ставки за цим договором починає застосовуватись з дати, що буде вказана в повідомленні банку до позичальника, без укладення сторонами відповідної угоди про внесення змін до цього договору. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за Кредитним договором 12 грудня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 було укладено договір поруки, за умовами якого він відповідає перед банком за порушення зобов’язань боржником за основним договором. 12 грудня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладено додаткову угоду № 1 до Кредитного договору, за умовами пункту 1.5 якої пункт 5.2 основного договору доповнено новим абзацом такого змісту: «У випадках настання обставин: – передбачених підпунктами «а», «б» пункту 5.2 договору процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки, що діє відповідно до пункту 1.3.1 договору; – передбачених підпунктом «в» пункту 5.2 договору процентна ставка за договором збільшується не більше ніж на 10 % для кредитів у національній валюті та не більше ніж на 5 % для кредитів в іноземній валюті, відповідно до розміру ставки, що діє згідно з пунктом 1.3.1 договору; – передбачених підпунктом «г» пункту 5.2 договору процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється на рівні діючих процентних ставок банку за програмами кредитування». Зазначена додаткова угода укладена між банком та позичальником за відсутності згоди поручителя. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» і ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого ПАТ «УкрСиббанк» відступило, а ПАТ «Дельта Банк» набуло право вимоги до боржників повного, належного та реального виконання обов’язків за кредитними договорами, у тому числі й за договором, укладеним із ОСОБА_2. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що додаткову угоду до Кредитного договору, якою встановлено нові умови щодо збільшення розміру процентної ставки шляхом визначення конкретних (збільшених) процентних ставок, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо, укладено без згоди поручителя, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання поруки такою, що припинена в порядку частини першої статті 559 ЦК України. Разом із тим у судових рішеннях, які надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, містяться такі висновки: – в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року суд касаційної інстанції вважав, що додаткові угоди до кредитного договору щодо збільшення процентної ставки за користування кредитом фактично конкретизували умови основного договору й не свідчать про зміну основного зобов’язання, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для припинення поруки відповідно до частини першої статті 559 ЦК України; – в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року та від 25 квітня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що поручитель ознайомлений з умовами кредитного договору, зокрема щодо права банку змінювати розмір процентної ставки в бік збільшення, і зобов’язався відповідати перед кредитором за невиконання позичальником як існуючих зобов’язань, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому, тому позовні вимоги про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України задоволенню не підлягають. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов’язання. Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов’язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов’язання боржника, та кредитором боржника. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України). За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що додатковою угодою, укладеною між кредитором і боржником 12 грудня 2007 року, було внесено зміни до Кредитного договору, укладеного 12 грудня 2007 року, зокрема доповнено новим абзацом пункт 5.2 розділу «Порядок зміни процентної ставки», якими передбачено можливість установлення банком конкретних розмірів процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних обставин, зокрема: подвійної процентної ставки, процентної ставки, збільшеної не більше ніж на 10 % для кредитів у національній валюті та не більше ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, та процентної ставки на рівні чинних процентних ставок банку за програмами кредитування. Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо. У зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком. Таким чином, з огляду на положення частини першої статті 559 ЦК України необхідно дійти висновку про те, що встановлення додатковою угодою до кредитного договору нових умов щодо збільшення розміру процентної ставки шляхом визначення конкретних (збільшених) процентних ставок, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо, за відсутності згоди поручителя на укладення такої додаткової угоди призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього. Отже, у справі, яка переглядається, установивши, що Кредитним договором, з умовами якого погодився поручитель, були передбачені порядок та підстави збільшення процентної ставки за користування кредитом, а додатковою угодою до Кредитного договору, укладеною без згоди поручителя, встановлено нові умови щодо збільшення розміру процентної ставки шляхом визначення конкретних (збільшених) процентних ставок, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо, тобто змінено зобов’язання, забезпечене порукою, що призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, правильно застосував норми частини першої статті 559 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання поруки такою, що припинена. За таких обставин підстави для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року відсутні. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-70цс14 Установлення додатковою угодою до кредитного договору нових умов щодо збільшення розміру процентної ставки шляхом визначення конкретних (збільшених) процентних ставок, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо, за відсутності згоди поручителя на укладення такої додаткової угоди призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього. Суддя Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/98306B1033A166CBC2257D57001D6BF5
  15. Державний герб України Ухвала іменем україни 11 червня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Горелкіної Н.А., суддів: Журавель В.І., Євтушенко О.І., Євграфової Є.П., Ситнік О.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 15 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 05 лютого 2014 року, в с т а н о в и л а: У березні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк») звернулось до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором у розмірі 48 816, 20 грн. В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що 05 червня 2008 року між банком та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 490075296, відповідно до якого останній отримав кредит у сумі 10 264,02 дол. США та передав у заставу транспортний засіб CHERY, А15 AMULET, 2008 року випуску, державний номер НОМЕР_1. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань станом на 05 січня 2012 року утворилась заборгованість, яка складається з заборгованості за кредитом - 9 738, 49 дол. США, що еквівалентно 77 808, 60 грн, за відсотками - 4 689, 46 дол. США, що еквівалентно 37 467, 88 грн, неустойки (пені) - 55 543,78 дол. США, що еквівалентно 443 783,70 грн. Зменшивши розмір нарахованої пені до 48 816, 20 грн, банк просив стягнути заборгованість у розмірі 164 092, 69 грн. Заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 15 лютого 2013 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Харківської області від 05 лютого 2014 року, позов задоволено. З ОСОБА_4 на користь ПАТ «Альфа-Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором у сумі 164 092, 69 грн та судовий збір 1 640, 93 грн, всього 165 733,62 грн. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають. Судом першої інстанції під час розгляду справи встановлено, що 05 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі - ЗАТ «Альфа-Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 490075296, відповідно до якого останній отримав кредит у сумі 10264,02 дол. США зі сплатою 14,49 % річних на строк до 05 червня 2014 pоку для придбання транспортного засобу та сплати страхової суми страховику. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань станом на 05 січня 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 164 092, 69 грн. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідач порушив умови кредитного договору щодо належного виконання обов'язків зі своєчасного повернення грошових коштів. Однак з такими висновками погодитися не можна, виходячи з наступного. Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. З матеріалів справи вбачається, що між сторонами був укладений кредитний договір, за умовами якого (п. 2.2.) кредит надавався під 14,49 % річних. З розрахунку, наданого банком, вбачається, що станом на 01 вересня 2008 pоку відсоткова ставка за вказаним вище договором становить 17,50 %. Відповідно до п. 6.2. кредитного договору банк має право змінити розмір процентів за користування кредитом у разі зміни ситуації на світових фінансових ринках або на фінансовому ринку України облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін). Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується а разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки за кредитом та внесення у зв'язку з цим змін до додатку № 1 до договору банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого лиса на адресу позичальника, зазначену в розділі 1 договору. Вирішуючи спір та стягуючи кредитну заборгованість, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що банк не надав жодного документа про те, що ним приймалось відповідне рішення про збільшення відсоткової ставки з 14,49 % до 17,50 % та не надав доказів того, що підвищення відсоткової ставки було правомірним з огляду на лист НБУ від 05 січня 2009 pоку № 40-210/34-62, згідно з яким, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках, банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом: що саме може служити підставою для зміни процентної ставки; фактори, які свідчитимуть про обґрунтованість таких змін; правило впливу ринкових умов на розмір процентної ставки, тощо. Крім того, згідно з умовами договору та у контексті положень цивільного законодавства про намір змінити розмір ставки за наданим кредитом кредитор зобов'язаний повідомити позичальника не пізніше, ніж за 7 днів до дати початку їх застосування, а також надати для укладення відповідну додаткову угоду про внесення змін до цього договору, яка повинна бути підписана або відхилена позичальником протягом зазначеного строку. Така угода та докази про повідомлення відповідача, зокрема, лист банку про підвищення відсоткової ставки, в матеріалах справи відсутні. Апеляційний суд зазначені обставини також не перевірив, не з'ясував, чи дотримано банком порядок повідомлення ОСОБА_3 про підвищення відсоткової ставки до 17,50 % річних, а також не перевірив правильність розрахунків заборгованості, на що посилався відповідач в апеляційній скарзі, погодився з висновками місцевого суду та залишив його рішення без змін. Наведене свідчить, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у процесі якого суду слід урахувати наведене та залежно від установленого вирішити спір. Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 15 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 05 лютого 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Н.А. Горелкіна Судді: В.І. Журавель Є.П. Євграфова О.І. Євтушенко О.М. Ситнік http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39256328
  16. Пеня насчитана больше, чем за год http://reyestr.court.gov.ua/Review/35693775 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2013 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Макарчука М.А., суддів: Маляренка А.В., Нагорняка В.А., Писаної Т.О., Юровської Г.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 02 липня 2013 року, в с т а н о в и л а: У березні 2012 року ПАТ «Альфа Банк» звернулося до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи свою вимогу тим, що 09 січня 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 490054271, відповідно до умов якого банк надав останньому на придбання автомобіля марки «Ford Fiesta» кредит в сумі 13 663,17 доларів США зі сплатою 14,5% річних за користування кредитом строком до 09 січня 2015 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_3 умов укладеного з ним кредитного договору, 09 січня 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_4 було укладено договір поруки № 490054271-П, за умовами якого остання поручилась за виконання ОСОБА_3 обов'язків, що виникли за кредитним договором № 490054271 від 09 січня 2008 року. Станом на 09 лютого 2012 року виникла заборгованість в сумі 12 798,54 долари США,що в гривневому еквіваленті згідно курсу НБУ на вказану дату становить 191 398 грн, яку позивач просить солідарно стягнути з відповідачів. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 02 липня 2013 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ «Альфа-Банк» суму заборгованості за кредитним договором № 490054271 від 09 січня 2008 року в розмірі 191 398 грн. Вирішено питання судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_3, всупереч вимог ст. 1054 ЦК України, умов кредитного договору належним чином не виконує, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню солідарно з відповідачів. Проте, із вказаними висновками судів погодитися не можна у зв'язку з наступним. З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За змістом статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. За змістом статті 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Судом встановлено, що 09 січня 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 490054271, відповідно до умов якого банк надав останньому на придбання автомобіля марки «Ford Fiesta» кредит в сумі 13 663,17 доларів США зі сплатою 14,5% річних за користування кредитом строком до 09 січня 2015 року (а.с. 8-22). В забезпечення виконання вказаного кредитного договору того ж дня між ЗАТ «Альфа-Банк» ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_4 був укладений договір поруки № 490054271-П (а.с. 22-23). Банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, надавши ОСОБА_3 зазначені вище кошти (а.с. 37-38). Відповідно до п. 6.1. кредитного договору у разі затримання сплати частини кредиту та/або процентів за його користування щонайменше на один календарний місяць банк має право вимагати від позичальника дострокового виконання зобов'язань (а.с. 15). 27 лютого 2012 року Банк направив ОСОБА_3 та ОСОБА_4 письмові вимоги про досудове врегулювання спору, які, на момент звернення до суду, останніми проігноровані та невиконані, через що позивач, скориставшись своїм правом, розпочав процедуру примусового стягнення боргу шляхом звернення до суду з приводу стягнення заборгованих коштів (а.с. 39-42). Згідно п. 6.2. кредитного договору банк має право змінити розмір процентів за користування кредитом у разі зміни кон'юнктури ринку, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та/або міжнародних грошових та/або фондових індексів тощо. Сторони домовились, що такі обставини вважаються подіями, що не залежать від волі сторін договору та мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується в разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки по кредиту та внесення у зв'язку з цим змін до додатку №1 цього договору банк повідомляє позичальника за сім днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, зазначену в частині № 1 цього договору. У зв'язку зі зміною процентної ставки у разі настання події, незалежної від волі сторін, позичальник цим надає свою згоду на внесення змін до додатку № 1 цього договору та викладення додатку № 1 у новій редакції. Сторони погоджуються, що оновлений додаток № 1 набуває чинності з дати зміни розміру процентної ставки. Оновлений розрахунок сукупної вартості кредиту та графік платежів по кредиту, який скасовує попередній і стає невід'ємною частиною цього договору, позичальник отримує в банку самостійно (а.с. 15-16). Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі ст. 553 ЦК України порука - це договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Порука має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання - своєчасного повернення кредиту за кредитним договором. Частиною 2 ст. 554 ЦК України передбачено обов'язок поручителя відповідати перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено самим договором. Згідно з п. 22 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» визначено, що відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте, якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а, отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання. Однак, суди належним чином не перевірили доводи, які мають значення для правильного вирішення справи та дійшли помилкового висновку про дотримання банком процедури, викладеної в п. 6.2 кредитного договору, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про збільшення процентної ставки та отримував лист-повідомлення від Банку, а сам лист-повідомлення взагалі не містить вихідного номеру та дати. Крім того, суди не враховувати, що до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) відповідно до вимог статті 258 ЦК України застосовується позовна давність в один рік. Так, стягнувши з відповідачів солідарно заборгованість за кредитним договором № 490054271 від 09 січня 2008 року у сумі 191 398 грн, суд не звернув уваги на те, що з них 81 294 грн 03 коп. − пеня за період з 09 жовтня 2008 року до 09 грудня 2011 року. Ураховуючи, що суди першої й апеляційної інстанцій, у порушення вимог ст. ст. 212-215, 303, 316 ЦПК України, не дотрималися норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи - касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 02 липня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.А. Макарчук Судді: А.В. Маляренко В.А. Нагорняк Т.О. Писана Г.В. Юровська
  17. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22-ц/793/1121/13 Категорія : 27 Головуючий по 1 інстанції Гончарук В.М. Доповідач в апеляційній інстанції Демченко В. А. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 квітня 2013 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі: головуючого Демченка В.А. суддів Бородійчука В. Г, Василенко Л.І. при секретарі Фоменко Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Черкаси апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 31 січня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_6 до ПАТ КБ «Приватбанк», треті особи - Уманська міська державна нотаріальна контора, Орган опіки та піклування Уманської міської ради про визнання нікчемною частини кредитного договору, визнання недійсним додаткового договору, договору іпотеки та виключення з державного реєстру іпотек реєстрацію договору іпотеки, - в с т а н о в и л а : Позивач звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «Приват Банк», треті особи - Уманська міська державна нотаріальна контора, орган опіки та піклування Уманської міської ради про визнання нікчемним п.2.3.1 кредитного договору № СSUOGR00000106 від 26 березня 2008 року. Свої вимоги мотивував тим, що він із ПАТ КБ «Приват Банк» уклав кредитний договір від 26 березня 2008 року і отримав кредит на купівлю квартири АДРЕСА_1. Згідно ч. 3 ст.1056-1 ЦК України, фіксована процентна ставка по кредитному договору є незмінною протягом усього строку кредитного договору, умова договору щодо права банку змінювати розмір процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. Крім того, відповідач зобов'язаний був письмово повідомити позичальника протягом 7 календарних днів з дати її зміни, а тому позивач просив визнати недійсним додаткову угоду № 1/1-1 до зазначеного кредитного договору від 12 липня 2010 року про збільшення річної відсоткової ставки по кредиту до 14,62 %, оскільки текст угоди виконано на касовому апараті і має вигляд касового чеку, підписана касиром банку, яка не уповноважена на укладення угод та не скріплена печаткою банку, відсутнє його волевиявлення, як позичальника, він її підписав під час здійснення чергового платежу по кредитному договору в касі банку, вважаючи цей документ касовим чеком про платіж, тому ця додаткова угода є недійсною. Перед укладенням додаткового договору про збільшення відсоткової ставки відповідач повинен був надати письмове роз'яснення про сукупну вартість кредиту з урахуванням нової відсоткової ставки, але цього зроблено не було. В послідуючому, позивач уточнив позовні вимоги та просив визнати недійсним договір іпотеки ВКК № 068803, укладений 1 квітня 2008 року на квартиру АДРЕСА_1, посилаючись на те, що такої квартири не існує, а фактично квартира знаходиться по АДРЕСА_1. На час укладення договору в нього був малолітній син, про що було відомо представникам відповідача, але при посвідченні договору іпотеки нотаріусом було відсутнє рішення органу опіки та піклування Уманської міської ради, так як договір стосується права дитини на користування квартирою. Також, відсутня згода дружини на укладення ним договору іпотеки, дані обставини є істотними і тому договір іпотеки є недійсним. В разі визнання договору іпотеки недійсним є необхідність виключити з державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна квартири АДРЕСА_1, оскільки така заборона накладена без відповідної правової підстави, так як предметом договору іпотеки в дійсності є квартира АДРЕСА_1 В судовому засіданні в суді першої інстанції позивач підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити, пояснивши, що він дійсно з ПАТ КБ «ПриватБанк» уклав кредитний договір від 26 березня 2008 року і отримав кредит на купівлю квартири АДРЕСА_1. Вказану квартиру заклав в іпотеку, але нотаріусом записано предмет іпотеки: кв. АДРЕСА_1, хоча заборона на відчуження квартири накладена на квартиру АДРЕСА_1. Крім цього, іпотека укладена без дозволу органу опіки та піклування Уманської міської ради, який мав би бути обов'язково, в зв'язку із наявністю в нього малолітнього сина, Ярослава, який проживав з ним та його дружиною за іншою адресою, а після купівлі квартири по АДРЕСА_1, вони переїхали туди проживати. До звернення з позовом до суду він сплачував кредит рівними платежами. В засіданні суду йому стало відомо про нібито укладену між ним та банком додаткову угоду, згідно якої процентна ставка по кредиту збільшилася з 12% річних до 14,62% річних, що є неправомірним. Рішенням Уманського міськрайонного суду у Черкаської області від 31 січня 2013 року позов ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк», треті особи - Уманська міська державна нотаріальна контора, орган опіки та піклування Уманської міської ради, про визнання нікчемною частини кредитного договору, визнання недійсними додаткового договору, договору іпотеки, виключення з державного реєстру іпотек запис про реєстрацію договору іпотеки та з державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна задоволено частково та визнано недійсним додатковий договір № 1/1-1 від 12 липня 2010 року укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6, до кредитного договору № СSUOGR00000106 від 26 березня 2008 року про збільшення відсоткової ставки по кредиту. Визнано збільшення відсоткової ставки ПАТ КБ «Приват Банк» 12 липня 2010 року по кредитному договору № СSUOGR00000106 від 26 березня 2008 року неправомірним. Визнано недійсним договір іпотеки ВКК № 068803 від 1 квітня 2008 року укладений між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Виключено з державного реєстру іпотек запис за № 1-1335 від 1 квітня 2008 року про державну реєстрацію договору іпотеки ВКК № 068803 від 1 квітня 2008 року. Виключено з державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за № 1-1336 від 1 квітня 2008 року щодо майнових прав на квартиру АДРЕСА_1. В задоволенні позовної вимоги ОСОБА_6 про визнання нікчемним п.2.3.1 кредитного договору № СSUOGR00000106 від 26 березня 2008 року укладеного між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір в сумі 107 гривень 30 копійок. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_6 судовий збір в сумі 214 гривень 60 копійок. Не погоджуючись із рішенням суду, представник ПАТ КБ «ПриватБанк» подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовити повністю, оскільки вважає його ухваленим із порушенням норм матеріального та процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, представника апелянта, інші сторони по справі, будучи належним чином повідомленими про час і місце судового розгляду в засідання не з'явились, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення по наступних підставах. Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, і як наслідок ухвалив рішення по справі з додержанням норм матеріального і процесуального права. Так, судом встановлено, що між позивачем та відповідачем укладено кредитний договір від 26 березня 2008 року і отримано кредит на купівлю квартири АДРЕСА_1. Вказану квартиру взято в іпотеку, але нотаріусом записано предметом іпотеки: кв. АДРЕСА_1, хоча заборона на відчуження квартири накладена на квартиру АДРЕСА_1( а. с. 36 - 38). Відповідно до п.2.3.1 зазначеного кредитного договору банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом при зміні кон'юктури ринку грошових ресурс України, а саме зміні курсу долара США до гривні більше ніж на 10% порівнянні з курсом долара США до гривні встановленого на момент укладення даного договору; зміні облікової ставки НБУ; зміні розмірі відрахувань у страховий фонд. При цьому банк надсилає позичальнику повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів дати вступу в чинність зміненої процентної ставки. ( а. с. 7 на звороті). Суд першої інстанції правильно зазначив, що оскільки при укладенні кредитного договору 26.03.2008 року сторони досягли домовленості згідно з положеннями ст.ст. 628, 1054, 1055 ЦК України і в ньому сторони визначили умови підвищення процентної ставки в односторонньому порядку, а Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу кредитного договору в односторонньому порядку» від 12 грудня 2008 року № 661, яким доповнено ЦК України ст.1056-1 та заборонено банкам збільшувати процентну ставку в односторонньому порядку, набув чинності з 10 січня 2009 року, тому, зважаючи на закріплене Конституцією України принцип незворотності дії в часі законів та інші нормативно-правових актів (ч.1 ст.58), всі рішення банку у будь-якій формі щодо підвищення ставки в односторонньому порядку після 10 січня 2009 року є неправомірними (Рішення конституційного Суду України від лютого 1999 року № І-рп/99), дія вказаного Закону № 661 поширюється на п.2.3.1 кредитного договору. Тому, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним додаткового договору №1 від 12 липня 2010 року, до кредитного договору від 26 березня 2008 року про збільшення відсоткової ставки по кредиту до 14,62 % річних, визнання даного збільшення неправомірним та визнання недійсним договору іпотеки серії ВКК № 068803 від 1 квітня 2008 року укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6, суд першої інстанції правильно визнав їх обґрунтованими та підтвердженими доказами. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції відносно того, що статтею 207 ЦК України, встановлено вимоги до письмової форми правочину, зокрема згідно ч.2, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це установчими документами, довіреністю, законом або іншими акт цивільного законодавства та скріплюється печаткою. Додаткова угода 1/1-1 від 12 липня 2010 року до кредитного договору від 26 березня 2008 року, не підписана уповноваженим працівником банку, так як відсутні відомості про представника банку та його повноваження, а представником відповідача не надано доказів з даного приводу у судовому засіданні, на угоді відсутня печатка банку, угода виконана у формі касового чеку, що дійсно свідчить про відсутність волевиявлення ОСОБА_6 та домовленості обох сторін (а.с.153). Таким чином, зміст даного правочину суперечить ст. 1056-1 ЦК України, оскільки прийнятий після набрання чинності вказаною статтею. Також колегія погоджується із висновком суду першої інстанції відносно визнання недійсним договору іпотеки ВКК № 068803 від 1 квітня 2008 року укладеного між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк». В п.33.3 договору визначено, що предметом іпотеки ( а. с. 36 - 39) значиться квартира № 78 по вул. Ж.Революції - 21 у м. Умані Черкаської області, а згідно довідки Уманського виробничого відділку КП «ЧООБТІ» № 3677 від 28 листопада 012 року за адресою: вул. Ж.Революції - 21 у м. Умані рахується гуртожиток Уманського технікуму механізації і квартири № 78 в ньому не існує. Таким чином, даний запис предмета іпотеки записаний помилково замість квартири АДРЕСА_1, яка належить позивачу ОСОБА_6, що не заперечували сторони в судовому засіданні, також підтверджується п.8.3 кредитного договору від 26 березня 2008 року, згідно якого забезпеченням виконання позичальником зобов'язань за даним договором виступає іпотека трикімнатної квартири АДРЕСА_1, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним. Згідно Закону України «Про іпотеку» та п. 30 договору іпотеки від 01.04.2008 року, внесення змін до договору допускається лише за згодою сторін, вони вносяться у письмовій формі і підлягають нотаріальному посвідченню. Сторони такої згоди не надали і судовому засіданні суду першої інстанції не досягли, а нотаріус позбавлений права самостійно з власної ініціативи внести відповідні зміни, тому залишення договору іпотеки чинним створить негативні правові наслідки, щодо права власності на нерухоме майно у вигляді гуртожитку Уманського технікуму механізації та порушить права інших осіб. Згідно ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3 статті 203 ЦК України, а саме, щодо додаткового договору № 1/1-1 від 12 липня 2010 року, до кредитного договору від 28 березня 2008 року про збільшення відсоткової ставки по кредиту до 14,62 % річних, всіх трьох умов: ч. 1 - зміст правочину не може суперечити цьому кодексу; ч.2 - особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності; ч.3 волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Щодо договору іпотеки від 1 квітня 2008 року ВКК № 168803, ч.1 - зміст правочину не може суперечити цьому правочину, моральним засадам суспільства, а також іншим актам цивільного законодавства, тобто Закону України «Про іпотеку», ст.5, згідно якої предметом іпотеки може бути об'єкт нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності, може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення, нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку, як окремий виділений в натурі об'єкт права власності. Судом установлено, що спірний договір іпотеки не відповідає зазначеним вимогам закону в частині предмета іпотеки і тому сам правочин втрачає правові наслідки, які сторони мали намір досягти. У відповідності до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. У зв'язку з визнанням недійсним договору іпотеки від 1 квітня 2008 року ВКК № 068803, у суду першої інстанції були підстави для задоволення позовних вимог про виключення з державного реєстру іпотек запису за № 1-1335 від 1 квітня 2008 року про державну реєстрацію договору іпотеки та виключення з державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за № 1-1336 від 1 квітня 2008 року щодо майнових прав на квартиру АДРЕСА_1, так як відсутня правова підстава даних записів. А тому, зважаючи на викладені положення законодавства та враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції правомірно було частково задоволено позовні вимоги позивача та ухвалено рішення при правильному застосуванні норм матеріального права, а тому доводи апеляційної скарги є не обгрунтованими і вона не підлягає до задоволення. Окрім цього, під час апеляційного розгляду справи, апелянт звернувся до апеляційного суду з заявою про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 в порядку ст.1057 - 1 ЦК України. Верховною Радою України прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань" від 02.10.2012 N 5405-VI, який набрав чинності 04.11.2012, крім пункту 6 розділу I, який набирає чинності 19.01.2013, і яким введено в дію ст. 1057 - 1 ЦК України. Статтею 10571 ЦК України визначено також порядок забезпечення позову про визнання недійсним кредитного договору та договору застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором. Так, під час розгляду справи або у прийнятті рішення про визнання недійсним кредитного договору, в якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на таке майно. Відповідною нормою передбачено зняття арешту з майна у випадку, коли протягом 30 днів з дня набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним кредитного договору кошти у розмірі, визначеному судом, будуть повернуті кредитодавцю. При цьому, якщо у зазначений строк зобов'язання повернути кошти не виконано, кредитодавець має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на арештоване майно. У такому разі арешт на майно підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти у розмірі, визначеному судом. Водночас під час розгляду справи або при прийнятті рішення про визнання недійсним договору застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Зняття такого арешту може мати місце після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої статті 10571 ЦК України. За змістом приписів статті 10571 ЦК України суд зобов'язаний вирішувати питання щодо накладення арешту на майно у випадках, передбачених частинами другою і п'ятою цієї статті ЦК України. Проте, дія ст. 1057 - 1 ЦК України поширюється на кредитні договори та договори застави, укладені після набрання ним чинності, у зв'язку з чим заява апелянта про накладення арешту на спірну квартиру задоволенню не підлягає. Відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. У зв'язку з цим, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно застосовано норми матеріального права та ухвалено рішення з додержанням положень законодавства, а доводи апелянта у апеляційній скарзі на те, що рішення суду незаконне нічим не підтверджено та не наведено підстави, передбачені ст. 309 ЦПК України , які б давали підстави скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення у справі. Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів, - у х в а л и л а : Апеляційну скаргу ПАТ КБ « Приватбанк» відхилити. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 31 січня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_6 до ПАТ КБ « Приватбанк», треті особи - Уманська міська державна нотаріальна контора, Орган опіки та піклування Уманської міської ради про визнання нікчемною частини кредитного договору, визнання недійсним додаткового договору, договору іпотеки та виключення з державного реєстру іпотек реєстрацію договору іпотеки, а також заборону відчуження об'єкту нерухомого майна: квартири АДРЕСА_1 - залишити без змін. Ухвала набирає законної сили негайно з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення. Головуючий : Судді : http://reyestr.court.gov.ua/Review/30731824
  18. Державний герб України Справа № 232/1741/13-ц З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я ІМ Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 жовтня 2013 року м. Кіровське Кіровський міський суд Донецької області в складі головуючого судді Артеменко Л.І., при секретарі Євсєєвій Ю.М. за участю позивача ОСОБА_1 розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду №2 цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про захист прав споживача, ВСТАНОВИВ: 05 серпня 2013 року позивач звернулась до суду з зазначеним позовом, в якому просила визнати неправомірними дії відповідача щодо підвищення з 31 липня 2008 року розміру процентної ставки за користування кредитом з 15,5% річних до 20% річних за договором кредиту № 210/7/219 від 8 квітня 2008 року та зобов'язати відповідача здійснити перерахунок процентної ставки та сплачених грошових коштів за користування кредитом з 31 липня 2008 року по час розгляду справи в суді в розмірі 15,5% річних за цим договором. В обґрунтування заявлених вимог послалась на те, що в листопаді 2008 року їй стало відомо про підвищення банком в односторонньому порядку, на порушення умов п.2.6., 2.6.1 Договору без укладання додаткової угоди, процентної ставки за користування кредитними коштами, нарахування відсотків за користування кредитом за збільшеною ставкою, у зв'язку з чим вона неодноразово зверталась як до відповідача та його органів, так і до Управління Нацбанку України з відповідними скаргами, однак по теперішній час її права порушуються. В судовому засіданні позивач позов підтримала повністю, дала згоду на постановлення заочного рішення на підставі наявних у справі доказів. Суду засвідчила, що 8 квітня 2008 року уклала з відповідачем кредитний договір, за яким отримала від банку 408000 гривень з кінцевим строком погашення до 7 квітня 2033 року зі сплатою 15,5% річних за перший рік, а подальший розмір процентів підлягав щорічному перегляду не пізніше 8 числа січня місяця кожного року користування кредитом, про що укладається відповідна додаткова угода. Вона справно виконувала зобов'язання за укладеним кредитним договором, щомісяця вносила платежі, доки в листопаді 2008 року випадково не дізналась про наявність у неї боргу через підвищення банком процентної ставки, з чим не погодилась, оскільки перший рік користування кредитом, протягом якого розмір % за умовами договору не переглядався, не сплив, додаткових угод вона не підписувала, банк не пропонував їй підписати додаткову угоду, додаткових угод від банка з пропозицією їх підписати, вона не отримувала. З того часу вона неодноразово зверталась до відповідача з проханням зробити перерахунок платежів відповідно до умов договору, до урегулювання спору припинила взагалі сплачувати будь-які суми на погашення кредиту, щоб внесення платежів банк не розцінив як її згоду на підвищення процентної ставки, оскільки за умовами договору будь-яка сума на погашення тіла кредиту і відсотків зараховується на один рахунок і розподіляється спочатку на погашення відсотків. За її скаргою в 2010 році Управління НБУ в Донецькій області провело перевірку дій відповідача і направило їй листа про те, що процентна ставка за договором була підвищена банком в односторонньому порядку безпідставно. В 2010 році вона отримала від банку пропозицію укласти договір на реструктуризацію боргу за умовами відсоткової ставки 15,5%, який не уклала, оскільки не дійшли згоди з розміру боргу. Посилаючись на відсутність письмової додаткової угоди щодо підвищення процентної ставки, її незгоду з таким підвищенням, несплату кредиту за новою ставкою, просила визнати неправомірними дії відповідача щодо підвищення з 31 липня 2008 року розміру процентної ставки за кредитом з 15,5% до 20%, а також зобов'язати відповідача здійснити перерахунок відсотків та сплачених коштів з 31.07.2008 по час розгляду справи в суді з процентної ставки 15,5% річних. Представник відповідача за довіреністю Вожов В.І., належно повідомлений про час та місце розгляду справи, до суду не прибув, про причини неявки не повідомив, на час початку судового засідання заяв про відкладення розгляду справи, про розгляд справи у його відсутність не надав, що є підставою для заочного розгляду справи за згодою позивача. 30 вересня 2013 року до суду надійшла письмова заява представника відповідача про застосування строків позовної давності, в якій банк заперечив проти наведених в позовній заяві обґрунтувань, посилається на те, що ще 17 листопада 2008 року позивач зверталась до банку з письмовим проханням не підвищувати процентну ставку, на яке отримала відповідь 3 грудня 2008 року, а тому нею пропущено без поважних причин встановлений ст.. 257 ЦК України строк позовної давності щодо вимог про визнання неправомірними дій банку щодо одностороннього підвищення процентної ставки. Просив в позові відмовити за спливом строку позовної давності, посилаючись на ст.. 267 ЦК України. Дослідив надані сторонами письмові докази та свідчення позивача, суд встановив такі факти та відповідні ним правовідносини. 8 квітня 2008 року між сторонами укладено договір кредиту №210/7/219, за яким відповідач надав позивачці у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання - придбання нерухомого майна будинку з земельною ділянкою в м. Кіровське, вул.. Шахтарська, 10 - грошові кошти у сумі 408000,00 гривень, зі сплатою 15,5% річних за перший рік, подальший розмір процентів за користування кредитом підлягає щорічному перегляду, згідно з умовами п.2.6 договору та погашенням суми основної заборгованості щомісяця до 15 числа кожного місяця по 1360 гривень, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 7 квітня 2033 року (п.1.1,1.1.2,1.2 кредитного договору) (а.с.5-7). За умовами договору(п.2.6) розмір процентної ставки переглядається 1 раз на рік не пізніше 8 січня кожного року користування кредитом, про що укладається відповідна додаткова угода між кредитором та позичальником. Позичальник зобов'язаний своєчасно підписувати та надсилати кредитору додаткову угоду про зміну розміру процентної ставки відповідно до п.2.6 договору (п.3.3.13). З метою підписання Додаткової угоди позичальник повинен з'явитись до кредитора не пізніше ніж за 3 робочі дні до 8 січня (п.2.6.2, 3.3.14 договору). У разі, якщо позичальник не з'являється для укладання чергової Додаткової угоди або сторони не дійшли згоди щодо нового розміру процентної ставки, позичальник зобов'язаний протягом 5 робочих днів повернути кредитору існуючу заборгованість за кредитом, нараховані відсотки, можливі штрафні санкції в повному обсязі, після сплати сум дія договору вважається припиненою (п.2.6.3, 3.3.9 договору). Згідно п.7.1 договору усі додатки, зміни та/або доповнення до нього мають бути вчинені в письмовій формі і підписані належним чином уповноваженими на те представниками Сторін, з обов'язковим посиланням на цей договір. За п. 7.2 всі повідомлення вважаються зробленими належним чином, якщо здійснені в письмовій формі та надіслані або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Договір підписаний сторонами, адреса позичальника зазначена двічі як м. Кіровське, вул.. Луначарського, 10 (а.с.5-7). До і під час укладення договору позивач не отримувала попередній розпис сукупної вартості кредиту, значення реальної процентної ставки, абсолютне значення подорожчання кредиту, попередню інформацію про умови кредитування, про що свідчить наявність на цих документів підписів, виконаних не позивачкою, що встановлено судовим рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2012 року № 22-308/12 (а.с.51-53). 21 липня 2008 року, протягом першого року дії договору, коли за його умовами (п.1.1.) проценти за користування кредитними коштами протягом першого року є незмінними і встановлені на рівні 15,5% річних, відповідач поштою надіслав позивачу на іншу, ніж зазначено в кредитному договорі, адресу - м. Шахтарськ, вул.. Луначарського, 10, повідомлення за підписом начальника Макіївського відділення Донецької обласної філії АКБ «Укрсоцбанк» Рябчикова М.А. про прийняте рішення щодо підвищення процентної ставки за договором з 31 липня 2008 року до 20% річних, яке фактично нею не отримано, повернуто Банку з позначкою пошти «за зазначеною адресою не проживає» (а.с.45). Копію цього повідомлення позивач вперше отримала в грудні 2010 року (а.с.12). 8 серпня 2008 року відсоткова ставка за кредитним договором була в односторонньому порядку підвищена банком з 15,5% річних до 20% річних, що встановлено рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2012 року у справі №22-308/12 за позовом банку про примусове стягнення грошових коштів за кредитним договором з ОСОБА_1 (а.с.51-53). Про намір банку переглянути умови договору щодо нарахування відсотків за користування кредитом за іншою, ніж передбачено умовами договору, ставкою, позивач дізналась в листопаді 2008 року, про що свідчить її письмове звернення від 17.11.2008 року, копію якого надав суду представник відповідача. За текстом звернення позивач просила Банк не застосовувати право на підвищення процентної ставки за договором, інакше не зможе в подальшому якісно обслуговувати свою кредитну заборгованість (а.с.43). Відповідаючи 03.12.2008 на звернення, представник банку повідомив, що банком прийнято рішення про підвищення відсоткових ставок за кредитами, просив позивача підписати додаткову угоду до договору кредиту про підвищення процентної ставки без зазначення її розміру, або повернути існуючу заборгованість в повному обсязі, однак сама додаткова угода про зміну розміру відсотків, яка могла свідчити про намір банку відповідно до умов договору підвищити відсоткову ставку за кредитним договором, укладеним з позивачкою, їй не направлялась (а.с.44). З грудня 2008 року позивач припинила сплату коштів на рахунок позивача за кредитним договором, утому числі і не сплачувала проценти за новою ставкою, що також встановлено судовим рішенням у справі №22-308/12 (а.с.51-53). В квітні 2010 року позивач знов зверталась до відповідача з вимогою врегулювати питання розміру процентної ставки за користування кредитом на умовах укладеного договору, не визнаючи визначену банком заборгованість (а.с.46). В квітні 2010 року відповідач направив позивачу листа, в якому зазначив, що відповідно до укладеного договору перегляд процентної ставки здійснюється кожен рік, для чого позичальник зобов'язаний з'явитись до відділення банку на початку року, а в іншому випадку зобов'язаний протягом 5 днів повернути існуючу заборгованість, проценти та санкції, а також пропонував з'явитись до банку для узгодження проблем відносно виконання умов договору. Крім того, зазначив, що банк самостійно встановив новий розмір процентної ставки, що не є підставою для невиконання умов укладеного з банком договору (а.с.48). В листопаді 2010 року позивач отримала листа Управління НБУ в Донецькій області про те, що при перевірці Макіївського відділення Донецької обласної філії ПАТ «Укрсоцбанк» встановлено порушення банком банківського законодавства в частині безпідставного підвищення в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом - без укладання додаткової угоди до договору і в той час, як кредитний договір не передбачав права банку переглядати розмір відсоткової ставки за кредитом в односторонньому порядку (а.с.11). 26 листопада та 22 грудня 2010 року представник відповідача направив позивачці пропозицію укласти договір реструктуризації заборгованості за кредитним договором з відсотковою ставкою 15,5% або 15,57% без додаткової угоди щодо зміни розміру відсотків, незважаючи на те, що з 2008 року фактично нараховував відсотки за користування кредитними коштами з процентної ставки в 20% річних, що свідчить про фактичне визнання банком підвищення з 31 липня 2008 року процентної ставки до 20% з порушенням умов договору (а.с.31,32). Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2012 року з позивача на користь відповідача стягнута розрахована за процентною ставкою з 7 серпня 2008 року в 20% заборгованість за кредитним договором в сумі 396080 грн, борг по сплаті відсотків 181019,99 грн, пеня - 6771,02 грн, інфляційні витрати -89714,47 грн, а також судові витрати. Позовні вимоги про визнання протиправним підвищення банком в односторонньому порядку процентної ставки ОСОБА_1 не заявлялись і судом не розглядались, рішення стосовно правомірності(неправомірності) дій банку судом не приймалось (а.с.51-53). Правовідносини сторін регулюються ст.. 627 ЦК України, за якою сторони вільні в укладенні договору, визначенні його умов, а також главою 53 ЦК України, якою встановлений порядок укладення, зміни та розірвання договору. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною (ст. 638 ЦК). Якщо сторони домовились укласти договір в певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми (ст.. 639 ЦК). Моментом укладення договору є одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (ст.. 640 ЦК). Відповідь особи повинна бути безумовною і повною (ст. 641 ЦК). Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних в пропозиції умов договору (сплатила відповідну суму грошей), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом (ст. 642 ч.2 ЦК) Як встановлено судом, сторони, укладаючи кредитний договір строком на 25 років, досягли згоди щодо незмінності процентної ставки протягом першого року дії договору, встановивши її в 15,5% річних. Умовами договору не передбачено право Банку ініціювати підвищення визначеної в договорі процентної ставки протягом першого року кредитування за жодних обставин, навіть у випадку підвищення НБУ облікової ставки та прийняття рішення про підвищення відсоткових ставок за кредитами. Оскільки зміни до укладеного 8 квітня 2008 року договору стосовно порядку та можливості перегляду відсоткової ставки протягом першого року дії договору сторонами не вносились, додаткова угода про зміну розміру відсоткової ставки сторонами не укладалась, для підписання позивачці не направлялась з часу укладення договору і до часу розгляду справи в суд, суд приходить до висновку, що 21.07.08 банк прийняв рішення про підвищення відсоткової ставки до 20% з 31.07.2008 у спосіб та у строки, не обумовлені договором кредиту та положеннями цивільного законодавства. Оскільки позивачка таке повідомлення в 2008 році не отримувала, тобто, не одержувала пропозицію банку на підвищення процентної ставки в розумінні ч.2 ст. 642 ЦК України, а після того, як дізналась в листопаді 2008 року від працівників банку про нарахування відсотків за підвищеною процентною ставкою, припинила виконання зобов'язань за договором, неодноразово зверталась як до відповідача, так і управління НБУ з заявами на неправомірне підвищення процентної ставки, тобто, не вчинила будь яку дію, яку можливо розцінити, як прийняття пропозиції, суд приходить до висновку, що дії банку щодо підвищення в односторонньому порядку процентної ставки за кредитним договором з 31 липня 2008 року, які не були схвалені та прийняті позивачкою, слід визнати незаконними та зобов'язати відповідача здійснити за договором кредиту № 210/7/219 від 8 квітня 2008 року перерахунок відсотків та сплачених грошових коштів за користування кредитом за встановленою умовами договору процентною ставкою 15,5% річних з часу їх неправомірного підвищення - 31 липня 2008 року по 2 жовтня 2013 року по час розгляду справи в суді, як про те заявлені вимоги, відновивши таким чином порушені права позивачки. Представник відповідача заперечень по суті позовних вимог суду не направив, просив застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності, який вважав пропущеним щодо вимог про визнання неправомірності дій банку щодо одностороннього підвищення процентної ставки, та відмовити в позові лише з підстав пропуску строку позовної давності. Доводи відповідача про те, що позивачка при зверненні до суду пропустила трирічний строк позовної давності, є безпідставним. Згідно ст.ст. 256,257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, загальна позовна давність встановлюється в три роки. Предметом спору є порушення відповідачем умов кредитного договору, що спричинило порушення прав позивачки. За умовами договору він діє до 7 квітня 2033 року (п.1.1.2), відповідач зобов'язаний здійснювати нарахування процентів за користування кредитом в останній робочий день кожного місяця (п.2.4), а також щорічно, починаючи з другого року користування кредитними коштами, переглядати розмір процентної ставки, укладаючи додаткову угоду (п.п. 1.1, 2.6). Тобто, договором встановлені зобов'язання відповідача протягом усього строку дії договору. Відповідно до вимог ст..ст. 251, 256 ЦК України позовна давність застосовується до договору, з яким пов'язані його початок та закінчення, а не термінів, якими є певні моменти у часі, з настанням яких пов'язані дії чи події, які мають юридичне значення. Згідно ст. 526 ЦК України передбачає, що зобов'язання мають виконуватись належним чином відповідно до умов договору, тобто, належним виконанням зобов'язань за кредитним договором з боку відповідача є надання кредиту у розмірі та на умовах, встановлених договором, що включає й нарахування відсотків, їх перегляд відповідно до умов договору (ст.. 1054 ЦК України). Строк дії договору станом на час звернення позивача з позовом до суду не сплив, відсотки за користування кредитом за процентною ставкою в 20% нараховуються відповідачем щомісяця з 31.07.2008 року; як вбачається з досліджених судом доказів, письмове повідомлення відповідача про підвищення процентної ставки з 31.07.2008 до 20% позивач вперше отримала лише в грудні 2010 року, раніше банк не вручав позивачці письмових повідомлень з зазначенням нового розміру процентної ставки; пропонуючи укласти договір реструктуризації боргу в листопаді та грудні 2010 року, відповідач зазначав в своїх листах розмір процентної ставки в 15,5% річних, що свідчить про визнання ним свого обов'язку щодо визначення процентної ставки у відповідності з умовами договору, і вчинення таких дій перериває перебіг позовної давності згідно ч.1 ст. 264 ЦК України, навіть якщо рахувати початок перебігу строку за позицією відповідача з листопада 2008 року. Таким чином, позовна давність за заявленими вимогами не сплинула, а тому підстави для застосування судом строку позовної давності та відмови позивачу в позові за його пропуском відсутні. Керуючись ст.. ст..251,256,264 ч.1,526, 627,638-642, 1054 ЦК України, ст.ст. 209,212-215, 218, 224-226 ЦПК України, суд ВИРІШИВ: Позов задовольнити повністю. Визнати неправомірними дії Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» щодо підвищення з 31 липня 2008 року розміру процентної ставки за користування кредитом з 15,5% річних до 20% річних за договором кредиту № 210/7/219 від 8 квітня 2008 року, укладеним між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» здійснити за договором кредиту № 210/7/219 від 8 квітня 2008 року перерахунок відсотків та сплачених грошових коштів за користування кредитом за процентною ставкою 15,5% річних з 31 липня 2008 року по 2 жовтня 2013 року. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається позивачем протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд судового рішення може бути подано до Кіровського міського суду протягом десяти днів з дня отримання його копії. У разі відмови судом першої інстанції в перегляді судового рішення воно може бути оскаржене відповідачем до суду апеляційної інстанції. Суддя Л.І. Артеменко http://reyestr.court.gov.ua/Review/33956951
  19. Закон Украины "О защите прав потребителей" разрешает заемщику самостоятельно выбирать, в какой суд обращаться за защитой своих прав. Будучи абсолютно не согласен с категорическим обобщением "все они...." (дальше подставить свой вариант), предлагаю обсудить здесь суды, в которые Вы бы посоветовали обращаться, и наоборот - суды, от обращения в которые хорошего ничего ждать не приходится. Также можно и просто "пожаловаться" на конкретный суд или на судью, чтобы и другие форумчане были предупреждены.
  20. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 1915/10350/2012 Головуючий у 1-й інстанції Сливка Л.М. Доповідач - Парандюк Т.С. Провадження № 22-ц/789/1125/13 Категорія - 27 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2013 р. колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі: головуючого - Парандюк Т.С. суддів - Дикун С. І., Жолудько Л. Д., при секретарі - Матусів Ю.Б. з участю сторін - третя особа ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 03 липня 2013 року по справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно на предмет іпотеки, колегія суддів,- ВСТАНОВИЛА: ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_1 про звернення стягнення на нежиле приміщення, площею 35, 8 кв. м. по АДРЕСА_1 шляхом продажу предмету іпотеки за договором іпотеки № 02-3.1/188 від 07.11.2007 року ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", з укладенням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, а також із наданням ПАТ "Промінвестбанк"' усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. В обгрунтування своїх вимог посилається на те, що між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 13.12.2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 03-2/855 від 10.12.2007 року, укладеним між банком та ОСОБА_4 В порушення умов договору ОСОБА_4 не виконала взятих на себе зобов'язань по сплаті відсотків та щомісячних платежів за кредитом, тому банк на підставі ст. ст. 526, 611 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" вправі задовольнити свої вимоги за основним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 25 червня 2013 року здійснено заміну позивача з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ТзОВ "Кредитні ініціативи", у зв"язку з укладенням між ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційвий банк" та ТзОВ "Кредитні ініціативи", договору про відступлення права вимоги, в тому числі й за договором іпотеки із ОСОБА_3 Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 24 липня 2013 року у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно на предмет іпотеки - відмовлено. В апеляційній скарзі ТОВ "Кредитні ініціативи" вказав, що рішення суду винесене з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, тому просить його скасувати та ухвалити нове рішення, задовольнивши їх вимоги в повному обсязі. Представник апелянта належним чином повідомлений про день та час розгляду справи і просять справу розглядати у їх відсутності. ОСОБА_3 належним чином повідомлена про розгляд справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення третьої сторони та її представника, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає, виходячи з наступних мотивів. Згідно ст. 308 ЦПК України - апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що договір кредиту, на забезпечення якого підписано договір іпотеки, є припиненим в силу ст. 559 ч.1 ЦК України, банком не доведено належними та допустимими доказами надання позичальнику (ОСОБА_4) кредиту в сумі 35000 євро відповідно до умов кредитного договору, жодних прав та обов'язків у поручителя за договором іпотеки не виникало, і як наслідок - не виникло жодних прав у позивача за договором відступлення права вимоги. З таким висновком суду слід погодитись, оскільки він відповідає вимогам закону та грунтується на матеріалах справи. Відповідно до ст.1054 ЦК України, за кредитним; договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно ст.1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Судом встановлено, що 10.12.2007 року між ЗАТ "АК Промислово-інвестиційний банк", правонаступником якого є -ПАТ "Промінвестбанк" , з однієї сторони, та ОСОБА_1, з іншої сторони, підписано кредитний договір № 03-2/855. На забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 13.12.2007 року між банком та ОСОБА_3, як майновим поручителем підписано договір іпотеки, посвідчений 13.12.2007 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_5., зареєстрований в реєстрі за № 7802. Як вбачається із п. 2.1 кредитного договору,банк надає ОСОБА_1 кредит у сумі 35 000 (тридцять п'ять тисяч) євро на умовах передбачених цим договором. Відповідно до п.2.2. кредитного договору за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10,5 % річних у валюті кредиту. 06.10.2008 року між банком та ОСОБА_1 підписано Договір про внесення змін №1 до кредитного договору №03-2/855 від 10.12.2007року відповідно до умов якого п.2.2, 2.4, 3.4, 5.2.1 викладено в новій редакції, зокрема: "2.2 За користування кредитом з 22.10.2008р. встановлюється процентна ставка в розмірі - 15 % річних у валюті кредиту. 2.4. Погашення кредиту за ним здійснюється позичальником щомісячно відповідності до графіку (Додаток №1 до Договору про внесення змін №1 до кредитного договору №03-2/855 від 10.12.2007 року), який є невід'ємною частиною договору. Погашення здійснюється валютою, якою отриманий кредит." 17.12.2012 року між ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та ТзОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір про відступлення права вимоги. З витягу до додатку №1 входить і кредитний договір з ОСОБА_1 Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Доводячи обставину про отримання ОСОБА_4 коштів, передбачених умовами кредитного договору № 03-2/855 від 10.12.2007 року, банк посилається як на доказ - заяву на видачу готівки № 1 від 13.12.2007 року. Разом із тим, третя особа ОСОБА_4 заперечує факт отримання коштів у сумі 35 000 євро, посилаючись на те, що вказаний документ є лише проханням про видачу готівки і не підтверджує факту передачі-отримання коштів. Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. З огляду на це, представник третьої особи в порядку ст. 185 ЦПК України подала суду заяву про фальшивість заяви про видачу готівки як доказу про надання їй кредиту в іноземній валюті в сумі 35000 євро та клопотання про призначення судово-економічної експертизи. Із висновку № 08 від 21.03.2013 року, проведеної у справі судово-економічної експертизи, судом установлено, що : заява на видачу готівки № 1 від 13.12.2007 року, подана до філії ПАТ "Відділення Промінвестбанку в м. Тернополі" не відповідає вимогам чинних нормативно-правових актів України. Видача готівки іноземної валюти проводиться банком за заявою на видачу готівки юридичним особам або фізичним особам з їх поточних або депозитних (вкладних) рахунків та переказу без відкриття рахунку оформлення ЗАТ «Промінвестбанк» операції з надання ОСОБА_4 кредиту у готівковій іноземній валюті за кредитним договором №03-2/855 від 10.12.2007 року, не відповідає вимогам чинних на момент укладення кредитного договору нормативно-правових актів, оскільки видача готівки іноземної валюти фізичним особам за заявою на видачу готівки проводиться з їх поточних або депозитних (вкладних) рахунків та переказу без відкриття рахунку; встановлений у п.3.3 договору не відповідає вимогам чинних на момент укладення кредитного договору нормативно-правових актів. Приймання готівки іноземної валюти від фізичних осіб проводиться банком за заявою на переказ готівки на поточні, вкладні (депозитні) рахунки та переказ без відкриття рахунку. Відповідно до п. 4 глави 3 розділу III "Інструкції про касові операції і банках України" №337 від 14 серпня 2003 року ( із наступними змінами і доповненнями), видача готівки іноземної валюти здійснюється, зокрема, зі такими видатковими документами: за заявою на видачу готівки - юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, а також підприємцям з їх поточних рахунків на цілі, передбачені нормативно-правовими актами; фізичним особам з їх поточних, вкладних (депозитних) рахунків та переказу без відкриття рахунку, а також за операціями з відшкодування банкнот іноземної валюти, прийнятих на інкасо. Згідно з заявою на видачу готівки №1 від 13.12.2007 року грошові кошти було видано з рахунку № 22038550686940. Про відкриття ОСОБА_4 поточного рахунку або в іноземній або в національній валюті в Договорі кредиту № 03-2/855 від 10.12.2007 року - не зазначено (п. 3. 9.), Інших доказів про відкриття такого поточного рахунку ОСОБА_4, в тому числі окремого договору, банк не надав, вказавши, що такий договір із позичальником не укладався. Відповідно до п.2 глави 3 розділу III вищевказаної Інструкції №337, за заявою на видачу готівки видача кредитних коштів фізичним особам може проводитись тільки в національній валюті - гривні. Отже, за даним документом можна видавати готівку в іноземній валюті фізичній особі тільки в разі відкриття їй поточного або депозитного (вкладного) рахунку або здійснення переказу без відкриття рахунку, або ж видача кредитних коштів може проводитись тільки в гривнях. Окрім цього, згідно з поданою до банку заявою від 15.08.2012 року ОСОБА_4 заявила про відмову від отримання кредиту за кредитним договором № 03-2/855 від 10.12.2007 року. Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами не доведено факту передачі ОСОБА_4 35 000 євро, тобто надання кредиту в іноземній валюті, згідно з п. 2.1 Кредитного договору, а доведеним є факт отримання ОСОБА_1 коштів в розмірі 259380,63 грн., що еквівалентно 35000 євро. Окрім наведеного, виходячи з вимог, передбачених п. З, п. 8 глави 2 розділу III "Інструкції про касові операції в банках України" №337 від 14 серпня 2003 року, п.2.2 та п.2.5 "Інструкції про бухгалтерський облік операцій з готівковими коштами та банківськими металами в банках України" , затвердженої Постановою Правління Національного банку України № 495 від 20 жовтня 2004 року, приймання готівки іноземної валюти від фізичних осіб проводиться банком за заявою на переказ готівки на поточні, вкладні (депозитні) рахунки та переказ без відкриття рахунку, Погашення кредиту в іноземній валюті готівкою іноземної валюти здійснюється банком із використанням поточного рахунку клієнта відповідно до укладених між банком та клієнтом договору. Як було вказано вище, поточного рахунку на ім'я ОСОБА_4 відкрито не було, отже порядок погашення кредиту, встановлений у п.3.3 договору не відповідає вимогам чинних на момент укладення кредитного договору нормативно-правових актів. З огляду на це наявні у справі квитанції : №val 1/102 від 28.05.2009 року (проводка дебет 10010911- кредит 2909150686940); № val 1/103 від 28.05.2009 року (проводка дебет 10010911- кредит 22038550686940);' №орег 27/2 від 29.09.2009 року (проводка дебет 10010911 - кредит 22038550686940); №орег 27/52 від 31.08.2009 року (проводка дебет 10010911 - кредит 22094550686940); №орег 27/51 від 31.08.2009 року (проводка дебет 10010911 - кредит 22083550686940), не доводять вчинення ОСОБА_4 дій щодо погашення кредиту в іноземній валюті. З цих підстав, встановлені судом обставини, з урахуванням підписання тексту кредитного договору, договору про внесення змін до кредитного договору та сукупності решти доказів, наявних у справі, свідчать про те, що правовідносин валютного кредитування між сторонами не виникали, оскільки без передбачених законом шляхів видачі та погашення валютного кредиту - кредитний договір неможливо виконувати. Так, відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року, № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", встановлено, що судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205-210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (зокрема, не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). На забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, між банком (Іпотекодержателем) та ОСОБА_3 (майновим поручителем) підписано договір іпотеки, посвідчений 13.12.2007 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за № 7802, де з п. 1.2 Договору іпотеки - предметом іпотеки є нежиле приміщення площею 35, 8 кв м в будинку АДРЕСА_1 Відповідно до ст.1 ЗУ "Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до ст.11 ЗУ "Про іпотеку", майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, з огляду на те, що кредитний договір (основне зобов'язання) не породив жодних юридичних наслідків (не відбувся), отже договір щодо забезпечення такого не існуючого зобов'язання також не породжує жодних прав та обов'язків, в тому числі і тих, які випливають із ч. 1 ст. 33 ЗУ "Про іпотеку", розділу 5 договору іпотеки "Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізації". Крім того з тексту вказаного договору іпотеки вбачається, що він є змішаним договором, оскільки містить елементи договору іпотеки та договору поруки. Так, за змістом ч.І ст. 583 ЦК України та ч. 2 ст. 11 ЗУ "Про іпотеку" заставодавцем (іпотекодавцем) може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). При цьому застава (іпотека) завжди є забезпеченням певного узгодженого із заставодавцем (іпотекодавцем) зобов'язання. Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Зміст та розмір основного зобов'язання, передбачені п. 1.1 іпотечного договору, яким визначено, що майновий поручитель зобов'язався забезпечувати вимоги іподекодержателя (банку), що випливають із кредитного договору № 03-2/855 від 10.12.2007 року щодо повернення позичальником кредиту в розмірі 35000 євро та процентів за користування ним у розмірі 10, 5 % річних. В силу ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється в тому числі у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Наведене дає підстави для висновку, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в тому числі в разі підвищення розміру процентів (Постанова ВСУ від 10.12.2012 року у справі №6-112цс12| прийнята за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч.І ст. 355 ЦПК України). Враховуючи те, що між банком та ОСОБА_1 06.10.2008 р. відсоткова ставка за користування кредитом була збільшена з 10,5 % до 15 %. без згоди поручителя, які привели до збільшення обсягу його відповідальності по основному зобов"язанню, тому суд вірно прийшов до переконання щодо припинення поруки. Доказів щодо згоди майнового поручителя ОСОБА_6 на внесення змін до основного зобов'язання апелянтом не представлено, а судом не здобуто. Так, відповідно до ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Виходячи з того, що порука припинена перед банком, тому й жодних прав чи обов'язків по договору про відступлення права вимоги від 17.12.2012 року до TOB "Кредитні ініціативи", зокрема майна ОСОБА_3, переданого в іпотеку, не відбулось. Безпідставним є посилання апелянта щодо порушення судом норм матеріального права - ст.553-559 ЦК України, як поруки, оскільки спростовуються вищезгаданими доказами та нормами діючого законодавства. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з підстав, викладених в апеляційній скарзі, не вбачає. Керуючись ст. ст. 307 ч.1 п.1, 308, 313, 314 ч.1 п.1, 315, 324, ЦПК України, колегія суддів,- УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" - відхилити. Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 03 липня 2013 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий - підпис Судді - два підписи З оригіналом згідно: Суддя апеляційного суду Тернопільської області Т.С. Парандюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/34162178
  21. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22-ц/774/6718/13 Головуючий у 1-ій інстанції Категорія 27 суддя Подорець О.Б. Доповідач суддя Повєткін В.В. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 жовтня 2013 р. Апеляційний суд Дніпропетровської області в складі: Головуючого судді: Повєткіна В.В. суддів: Рудь В.В., Ткаченко І.Ю. при секретарі: Новицькій О.О. Розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2013 року за позовом Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» та ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним, - В с т а н о в и в : У листопаді 2010 року ПАТ «ОТП Банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними зобов'язаннями посилаючись на те, що 28 липня 2008 року між ПАТ «ОТП Банк» та відповідачем ОСОБА_2 укладено кредитний договір № СМ-SМЕ301/268/2008, відповідно до якого банк надав відповідачу ОСОБА_2 кредит в розмірі 420000,00 доларів США. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № СМ-SМЕЗ01/268/2008 між банком та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір поруки № SR-СМЕ301/268/2008 від 28 липня 2008 року, згідно умов якого поручитель зобов'язався солідарно відповідати перед банком за повне та своєчасне виконання зобов'язання відповідачем ОСОБА_2 за вищевказаним кредитним договором. Позичальник зобов'язання не виконував, в зв'язку з чим, станом на 18 листопада 2010 року виникла заборгованість за кредитним договором в розмірі 3628940,86 грн. Тому банк просив суд стягнути солідарно з відповідачів зазначену заборгованість та судові витрати (а.с.2-5). У грудні 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ПАТ «ОТП Банк», ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним посилаючись на те, що 28 липня 2008 року між ПАТ «ОТП Банк» та відповідачем ОСОБА_2 укладено кредитний договір №СМ-SМЕ301/268/2008, відповідно до якого банк надав відповідачу ОСОБА_2 кредит в розмірі 420000,00 доларів США. Зазначає, що підписання кредитного договору стало наслідком чисельного порушення норм чинного законодавства з боку банку, а тому просив суд визнати недійсним кредитний договір № СМ-SМЕЗ01/268/2008 від 28 липня 2008 року (а.с.144-149). Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2013 року позовні вимоги ПАТ «ОТБ Банк» задоволено, в задоволенні зустрічних позовних вимог відмовлено (а.с.177-180). В апеляційні скарзі (а.с.185-187) ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, як ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з неї грошових коштів, оскільки; - судом не враховано, що сторони уклали кредитний договір та досягли домовленості щодо плаваючої відсоткової ставки, яка складається з перемінної частини FIDR та фіксованого відсотка; - суд не звернув уваги на те, що показник FIDR складає 7,5 % річних, тобто загалом відсоткова ставка за кредитним договором складає 14,57 %; - кредитний договір укладено до 28 липня 2028 року, а таким чином обсяг зобов'язання збільшується на 7,07 %, а тому подальше виконання договору поруки призведе до явного порушення майнових інтересів сторін та позбавляє апелянта як поручителя можливості розраховувати на заплановані витрати по своєму зобов'язанню, на яки він розраховував під час укладання договору. В апеляційні скарзі (а.с.192-194) ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати, як необґрунтоване і ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог, оскільки; - суд не розглянув клопотання про повторне проведення судово-бухгалтерської експертизи; - в судовому рішенні суд безпідставно зазначив, що представник відповідачів в судове засідання не з'явився, про причини явки не повідомив, в той час як було письмово заявлено клопотання про розгляд справи за його відсутністю; - суд не врахував, що справжність та правильність розрахунків із плавучою відсотковою ставкою може встановити лише експерт, який має відповідну фахову освіту та спеціальні знання. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що скарга ОСОБА_2 є обґрунтованою і підлягає задоволенню частково, а скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позовні вимоги та відмовляючи у задоволені зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції встановив, що між сторонами укладено кредитний договір, виконання якого забезпечено договором поруки, внаслідок невиконання зобов'язань з боку позичальника по кредитному договору виникла заборгованість, яка підлягає стягненню солідарно з обох боржників. Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Згідно з ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Як вбачається з матеріалів справи, 28 липня 2008 року між ПАТ «ОТП Банк» та відповідачем ОСОБА_2 укладено кредитний договір № СМ-SМЕ301/268/2008 (а.с.9-18), відповідно до якого банк надав ОСОБА_2 кредит в розмірі 420000,00 доларів США, що на час надання кредиту становило 2033976,00 грн. (а.с.22). Свої зобов'язання ОСОБА_2 своєчасно не виконав, його заборгованість за кредитним договором станом на 18 листопада 2010 року становить 3628940,86 грн. (а.с.8). Розмір вказаної заборгованості підтверджується розрахунком боргу станом на 18 травня 2012 року (а.с.98-99) та наданим банком копією руху по рахунку ОСОБА_2 за період до 16 травня 2012 року (а.с.100-122). Отримання кредиту на наявність боргу з кредиту ОСОБА_2 не заперечується. Надані банком розрахунки щодо заборгованості по сплаті відсотків ОСОБА_2 не спростовані. Доводи апеляційної скарги щодо непроведення судом першої інстанції судово-бухгалтерської експертизи щодо встановлення справжності та правильності розрахунків із плавучою відсотковою ставкою не можуть бути прийняті до уваги, оскільки відсутні підстави вважати, що такі розрахунки може перевірити лише експерт, який має відповідну фахову освіту та спеціальні знання. Відповідно до умов кредитного договору сторони (банк та ОСОБА_2) домовились, що розмір відсоткової ставки складається з двох величин: з фіксованого відсотка, який встановлена кредитним договором у розмірі 6,00 %, та плаваючій частини - FIRD у розмірі 8,50 % (а.с.9-18). Згідно з додатковою угодою до кредитного договору між банком та ОСОБА_2 від 05 травня 2009 року для розрахунку процентів за користування кредитом встановлена фіксована відсоткова ставка у розмірі 7,50 %, а з 04 січня 2010 року до повного виконання зобов'язань встановлюється плаваюча відсоткова ставка 14,57 %, яка складається з фіксованої частини у розмірі 7,07 % та FIRD у розмірі 7,50 % (а.с.230-232). При цьому розмір FIRD залежить від розміру відсоткової ставки по строковим депозитним депозитам для фізичних осіб, про що сторонами досягнуто домовленість в кредитному договорі, а тому зміна розміру процентів за користування кредитом в залежності від зміни розміру FIRD не потребує погодження з позичальником. Таким чином розрахунок розміру процентів за користування кредитом грунтується на розмірі фіксованої відсоткової ставки, встановленої кредитним догвоором та додатковою угодою до нього, та на розмірі FIRD, який встановлюється в розмірі відсоткової ставки по строковим депозитним депозитам для фізичних осіб. За таких обставин доводи апеляційної скарги щодо неможливості перевірити розрахунок заборгованості по сплаті процентів за користування кредитом та необхідності проведення судово-бухгалтерської експертизи є бездоказовими і не можуть бути прийняті до уваги. З огляду на це колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними. Відповідно до ч.1 ст.554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. В забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_2 за кредитним договором 28 липня 2008 року між ПАТ «ОТП Банк» та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір поруки № SR-СМЕ301/268/2008, відповідно до якого поручитель зобов'язався відповідати солідарно зх позичальником по його зобов'язанням за кредитним договором (а.с.19-21). За умовами п.2.1. договору поруки ОСОБА_1 відповідає за сплату позичальником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку як встановлено у кредитному договорі. В п.2.2. договору поруки зазначено, що порукою забезпечені боргові зобов'язання в разі їх зміни їх суми, відповідно до п.2.1. договору поруки. Разом з тим, як зазначено вище, п.2.1. договору поруки не містить умов щодо домовленості сторін (банку та поручителя) у разі зміни розміру боргових зобов'язань. Натомість в п.7.2. договору поруки передбачено, що зміни та доповнення до цього договору підлягають укладенню в письмовій формі. Тому слід визнати, що зміна розміру фіксованої частини відсоткової ставки, встановлена додатковою угодою між банком та позичальником мала бути погоджена з поручителем шляхом укладення додаткової угоди до договору поруки. Згідно ч.1 ст.559 ЦК України порука припиняється у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Умовами кредитного договору (а.с.9-18), з якими погодився поручитель в договорі поруки (а.с.19-21), встановлено, що розмір процентів за користування кредитом складається з двох величин: з фіксованого відсотка у розмірі 6,00 % та плаваючій частини FIRD у розмірі 8,50 %, тобто в розмірі 14,50 %. Додатковою угодою до кредитного договору від 05 травня 2009 року збільшено розмір фіксованої частини відсоткової ставки до 7,07 % (а.с.230-232). Внаслідок цього розмір процентів за користування кредитом з 04 січня 2010 року встановлений у розмірі 14,57 %, де фіксованої частини у розмірі 7,07 % та FIRD у розмірі 7,50 %. За таких обставин слід визнати, що порука припинилася, оскільки збільшення розміру процентів за користування кредитом за рахунок збільшення розміру фіксованої частини відсотків здійснено без згоди поручителя, що призвело до збільшення обсягу його відповідальності. Задовольняючи позовні вимоги банку до поручителя ОСОБА_1, суд першої інстанції на зазначені обставини не звернув уваги та ухвалив рішення про стягнення з неї заборгованості за кредитним договором з порушенням вимог ч.1 ст.559 ЦК України про припинення поруки. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з зв'язку з порушенням норм матеріального права. З огляду на вищенаведене та оскільки обставини по справі досліджені у повному обсязі, колегія суддів вважає за необхідне ухвалити нове рішення про відмову ПАТ «ОТП Банк» в задоволенні позову до ОСОБА_1 як до поручителя з підстав припинення поруки. У зв'язку з викладеним і керуючись ст.ст.307,308,309,314,316 Цивільного процесу ального кодексу України, апеляційний суд, - В И Р І Ш И В : Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2013 року в частині солідарного стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» заборгованості за кредитним договором - скасувати. В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № СМ-SМЕ301/268/2008 від 29 липня 2008 року - відмовити. В решті рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2013 року - залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/34118932
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 вересня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., – за участі представника публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» – ОСОБА_1, розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим, в с т а н о в и л а: У листопаді 2012 року ОСОБА_2 звернулась до Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 31 травня 2006 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Банк «Фінанси та Кредит» (з 2007 року – відкрите акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит», а з 2009 року – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого останній надано грошові кошти в сумі 60 тис. доларів США зі сплатою процентів у розмірі 11,5 % річних, щомісячної комісійної винагороди в розмірі 0,2 % та строком остаточного повернення кредиту не пізніше 31 травня 2021 року включно. З метою забезпечення виконання кредитного зобов’язання між нею та відповідачами було укладено договір поруки від 31 травня 2006 року НОМЕР_2. 18 вересня 2008 року між ОСОБА_3 і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено додаткову угоду НОМЕР_3 до кредитного договору НОМЕР_1, відповідно до умов якої було збільшено процентну ставку до 13,6 % річних. Посилаючись на те, що вказану додаткову угоду укладено без її згоди на продовження договору поруки на нових умовах, пов’язаних зі збільшенням відповідальності поручителя, ОСОБА_2 просила визнати вищезазначений договір поруки припиненим з 18 вересня 2008 року на підставі вимог статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 5 березня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано договір поруки від 31 травня 2006 року НОМЕР_2, укладений між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», ОСОБА_2 і ОСОБА_3, таким, що припинив свою дію з 18 вересня 2008 року. Вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 22 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Донецької області від 22 квітня 2013 року. У липні 2013 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2013 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим для перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року. Ухвалами судді Верховного Суду України від 2 серпня 2013 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали справи за вищезазначеним позовом та здійснено підготовчі дії відповідно до пункту 1 частини другої статті 360-1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог із підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначеної норми матеріального права ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 12 липня 2011 року, 22 та 28 березня, 4 квітня, 30 травня 2012 року та рішення цього самого суду від 13 лютого 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» – ОСОБА_1, дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 31 травня 2006 року між ОСОБА_3 (позичальник) і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» (кредитор) укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого останній надано грошові кошти в сумі 60 тис. доларів США зі сплатою процентів у розмірі 11,5 % річних та строком остаточного повернення кредиту не пізніше 31 травня 2021 року включно (а.с. 3-5). З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_2 (поручитель), ОСОБА_3 і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» було укладено договір поруки від 31 травня 2006 року НОМЕР_2 (а.с. 8-9). За змістом пункту 4.4. зазначеного вище договору внесення змін і доповнень у кредитний договір, унаслідок яких збільшується обсяг відповідальності поручителя, не допускається без узгодження з ним. 18 вересня 2008 року між ОСОБА_3 і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено додаткову угоду НОМЕР_3 до кредитного договору від 31 травня 2006 року НОМЕР_1, відповідно до умов якої між сторонами досягнуто домовленості про збільшення процентної ставки за користування кредитними коштами до 13,6 % річних (а.с. 16). Згода ОСОБА_2 на внесення зазначених змін і доповнень до основного договору отримана не була, це питання з поручителем не узгоджувалось. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив із того, що укладена 18 вересня 2008 року між ОСОБА_3 і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» угода, якою збільшена процентна ставка за користування кредитом, призвела до збільшення розміру відповідальності поручителя, який своєї згоди на зміну зобов’язання не давав, що відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України є підставою для визнання договору поруки припиненим. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, указував на те, що суд не звернув уваги на положення укладеного між позивачкою й відповідачами договору поруки, за змістом яких поручитель зобов’язується відповідати перед кредитором у повному обсязі за повне та своєчасне виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1, у тому числі зі сплати процентів за користування кредитними коштами, про можливість зміни розміру яких ОСОБА_2 було відомо на підставі підпунктів 1.1 та 1.3. пункту 1 і підпункту 2.2 пункту 2 договору поруки. Разом із тим у наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2011 року, 28 березня, 4 квітня, 30 травня 2012 року та рішенні цього суду від 13 лютого 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах дійшла протилежного висновку про те, що в зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення процентної ставки за користування кредитними коштами навіть за наявності згоди на це банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед кредитором. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 559 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За змістом указаних норм матеріального права поручитель, хоча й пов'язаний із боржником певними зобов'язальними відносинами, є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (частина друга статті 555 цього Кодексу). За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Ураховуючи викладене, висновок судів про достатність попередньої згоди поручителя на зміну умов основного договору (підпункти 1.1. та 1.3. пункту 1, підпункт 2.2. пункту 2 договору поруки) є безпідставним, оскільки підпунктом 4.4. пункту 4 спірного договору чітко визначена необхідність узгодження з поручителем змін та доповнень до кредитного договору, унаслідок яких збільшується відповідальність останнього. Порушення цих умов відповідно до частини першої статті 559 ЦК України тягне припинення поруки. За таких обставин у справі, яка переглядається, має місце неоднакове й неправильне застосування судом касаційної інстанцій положень частини першої статті 559 ЦК України, тому на підставі пункту 1 статті 355, частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ висловлена Верховним Судом України в постанові від 25 вересня 2013 року (справа № 6-97 цс 13) За змістом частини першої статті 559 Цивільного кодексу України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком і тягне припинення поруки. Суддя Верховного Суду України М.В. Патрюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5437E301FD859D86C2257BF800493B64
  23. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 липня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Штелик С.П., суддів: Дем'яносова М.В., Кафідової О.В., Касьяна О.П., Коротуна В.М.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом закритого акціонерного товариства "Альфа-Банк" в особі товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКОЛЛ" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення коштів за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 6 грудня 2011 року, в с т а н о в и л а: У липні 2009 року закрите акціонерне товариство "Альфа-Банк" в особі товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКОЛЛ" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення коштів за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки. Заочним рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 12 липня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 06 грудня 2011 року, позов закритого акціонерного товариства "Альфа-Банк" в особі товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКОЛЛ" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ЗАТ "Альфа-Банк" 174 265 грн. 76 коп. заборгованості за кредитним договором, звернувши стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу зазначеної квартири ЗАТ "Альфа-Банк" від свого імені, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності з наданням повноважень щодо продажу квартири. Виселено ОСОБА_5 із зазначеної квартири без надання іншого житла. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ЗАТ "Альфа-Банк" 1 700 грн. судового збору та 250 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в дольовому порядку по 650 грн. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення першої та апеляційної інстанцій, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позовні вимоги Банку суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що договір про надання кредиту укладений сторонами відповідно до чинного законодавства, у зв'язку з чим підлягає стягненню заборгованість за цим договором, яка виниклі внаслідок невиконання позичальником свого обов'язку по погашенню кредиту. Проте, з таким висновком судів погодитися не можна. Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Виходячи зі змісту зазначеної норми предметом кредитного договору є грошові кошти, а кредитодавцем - фінансова установа. Установлено, що 28 листопада 2007 року між ЗАТ «КБ «АльфаБанк» і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №800002755 (а.с. 7-10). Відповідно до п. 2.6. кредит надається позичальнику в готівковій формі через касу Кредитора ( а.с. 7). Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги заявник указує на те, що матеріали справи не містять доказу, а саме оригіналу або належним чином завіреної копії квитанції про отримання ним кредитних коштів. У справі відсутній детальний розрахунок виниклої у неї заборгованості в розмірі 174 265 грн. 76 коп. Крім того, про підвищення відсоткової ставки в односторонньому порядку Банк повідомив лише при розгляді справи в апеляційному суді. Матеріали справи не містять доказів отримання кредитних коштів ОСОБА_3, як не містять вони й додатку № 1 до договору (графік платежів). Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 ЦПК України. Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). Вирішуючи спір, суд у порушення статей 213, 214 ЦПК України на вказане уваги не звернув; у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню; заперечень відповідача не перевірив та не навів факти, які б спростували його заперечення. Отже, суд не з'ясував всіх обставин справи та не надав їм належної правової оцінки, хоча їх з'ясування має суттєве значення для правильного вирішення справи. Суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи та прийшов до передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. За таких обставин, колегія суддів вважає, що судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Заочне рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 06 грудня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий С.П. Штелик Судді: М.В. Дем'яносов О.П. Касьян О.В. Кафідова В.М. Коротун http://reyestr.court.gov.ua/Review/25588272
  24. Державний герб України Справа №2/528/804/2012 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2012 року місто Краматорськ Краматорський міський суд Донецької області у складі: головуючого судді Кравченко О.Ю. при секретарі Супруновій І.М. за участю представника позивача-відповідача Бикової М.А. представника відповідача-позивача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживачів, визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»звернулося до суду з позовом до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. В обґрунтування позову посилається на те, що між ЗАТ КБ «ПриватБанк»та відповідачем ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №КТН3GА0000000036 від 04.08.2008 року, за умовами якого ОСОБА_3 (відповідач-1) отримав кредит у сумі 144400 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 20,04% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 04.08.2023 року. Відповідач-1 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, допустив виникнення заборгованості, яка станом на 17.08.2011 року складає 166967,47 грн. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк»та відповідачка ОСОБА_4 (відповідач-2) 04.08.2008 року уклали договір іпотеки №КТН3GA0000000036, відповідно до якого відповідач-2 надала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно: квартиру загальною площею 49,3 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 Відповідно до ч.1 ст.33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» просить суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №КТН3GА0000000036 від 04.08.2008 року у розмірі 166967,47 грн. звернути стягнення на квартиру загальною площею 49,3 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки №ТН3GА0000000036 від 04.08.2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк»з укладанням від імені Відповідача-2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк»всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; виселити ОСОБА_4 та інших осіб, які зареєстровані і проживають у квартирі за адресою АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку у Віділі по справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Донецькій області м.Краматорську; стягнути з відповідача ОСОБА_3 судовий збір у сумі 1669,67 грн.. Відповідачем ОСОБА_3 був наданий зустрічний позов до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії. В обґрунтування позову відповідач-позивач посилається на те, що відповідно до кредитного договору №КТН3GА0000000036 від 04.08.2008 року він отримав кредит у сумі 124900 грн. на споживчі цілі, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 1,67% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, тобто 20,04 % річних, зі строком погашення до 04.08.2023 року. Банк звернувся до суду з позовом до нього та ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки. В підтвердження позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк»посилається на доданий до позовної заяви розрахунок заборгованості, відповідно до якого поточна відсоткова ставка за кредитом складала 20,04% річних, а з 01.02.2009 року склала 24,96% річних. Про зазначене підвищення відсоткової ставки він дізнався лише з позовної заяви ПАТ КБ «ПриватБанк». Жодних повідомлень про підвищення відсоткової ставки до цього часу він не отримував. Відповідно до п.2.3.1 кредитного договору банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір відсоткової ставки за користування кредитом. При цьому банк надсилає позичальникові письмові повідомлення про зміну відсоткової ставки протягом 7 календарних днів з дати, коли змінена відсоткова ставка набирає чинності. Банком не виконані умови пункту 2.3.1 кредитного договору та ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»щодо направлення позичальнику письмового повідомлення про зміну відсоткової ставки протягом 7 календарних днів з дати, коли змінена відсоткова ставка набирає чинності. Іпотечним договором не забезпечуються виконання зобов'язання по кредитному договору №КТН3GА0000000036, оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» не укладав додаткову угоду з іпотекодавцем та позивальником, не надав доказів надання згоди іпотекодавця на збільшення обсягу зобов'язань забезпечених іпотекою. Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 просить суд визнати дії Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк відносно збільшення відсоткової ставки за користування кредитом до 24,96% річних неправомірними, зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснити нарахування відсотків за користування кредитом відповідно до умов укладеного договору. У задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовити. У судовому засіданні представник ПАТ КБ «ПриватБанк»за довіреністю - Бикова М.В. підтримала первісний позов та просила його задовольнити. У задоволенні зустрічного позову просила відмовити, посилаючись на те, що банком дотримано умови кредитного договору та повідомлено належним чином позичальника про зміну відсоткової ставки. Представник відповідача за первісним позовом -позивача за зустрічним позовом за довіреністю ОСОБА_2 підтримав позов свого довірителя та суду пояснив, що ОСОБА_3 не був належним чином повідомлений банком про зміну відсоткової ставки, тому оплата по кредиту проводилась та проводиться ним по ставці, вказаній в кредитному договорі, в якій зміни та доповнення не вносилися. У задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк»просив відмовити у повному обсязі. Відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Вислухав пояснення сторін, перевірив надані докази, суд приходить до висновку, що первісний позов ПАТ КБ «ПриватБанк»не підлягає задоволенню, а зустрічний позов ОСОБА_3 підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Правовідносини по даній справі регулюються Цивільним Кодексом. Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та умов Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ч.1 ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. До відносин за кредитним договором застосовуються положення статей 1046-1052 ЦК України. Відповідно до ст.575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно ст.33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Судом встановлено, що 04.08.2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк»(зараз ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №КТН3G0000000036, за яким ОСОБА_3. отримав кредит на споживчі цілі в сумі 144400 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,67% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом з терміном погашення до 04.08.2023 року включно (а.с.8-14). В забезпечення виконання зобов'язань позичальника за вказаним кредитним договором між банком та відповідачкою ОСОБА_4 укладено 04.08.2008 року договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_4 надала у іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.13-15). Відповідно до довідки-розрахунку (а.с. 6-7) у ОСОБА_3 виникла заборгованість по кредиту в сумі 166967,47 гривень, яка складається з 124259,85 грн. заборгованість за кредитом; 32812,65 грн. - заборгованість по відсотках за користування кредитом; 532,85- заборгованість по комісії; 1173,19 грн.- пеня, 250 грн. штраф (фіксована частина); 7938,93 штраф (процентна складова). Як вбачається з довідки-розрахунку, з 01.02.2009 року нараховані відсотки за користування кредитом збільшились з 20,04% до 24,96% річних. Згідно пункту 2.3.1 кредитного договору №КТН3G0000000036 від 04.08.2008 року закріплено право банка в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки. Згідно наведеного пункту Договору, банк повинен надіслати позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки. 10 січня 2009 року набрав чинності Закон України від 12 грудня 2008 року № 661-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку»(далі - Закон). Зазначеним Законом ЦК України доповнено ст. 1056-1 «Проценти за кредитним договором», відповідно до ч. 2 та ч. 3 якої встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною. Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в своїй постанові від 30.03.2012, № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»роз'яснив, що при вирішенні питання щодо правомірності підвищення банком чи іншою фінансовою установою процентної ставки суди також повинні розрізняти умови кредитного договору, які встановлюють односторонню зміну умов договору, від умов договору, що встановлюють погоджену сторонами процедуру зміни договору шляхом прийняття позичальником пропозиції кредитора про зміну умов договору відповідно до вимог статей 641 - 642 ЦК або в порядку, визначеному частиною шостою статті 1056-1 ЦК. Наприклад, не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить статті 1056-1 ЦК зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику (неукладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо), якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована процентна ставка, та її розмір. При підвищенні процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. В обґрунтування заперечень проти зустрічної позовної заяви представник банку посилається на те, що позивач був повідомлений про зміну відсоткової ставки належним чином, про що свідчить реєстр поштових відправлень та лист банку. Як вбачається з копії листа ПАТ КБ «ПриватБанк»м.Дніпропетровськ №20.1.3.2/6-35789 від 31.12.2008 року, нова процентна ставка у розмірі 24,96% за кредитним договором набрала чинності з 01 лютого 2009 року (а.с.72). При цьому вказаний лист не містить будь-якого посилання на рішення Банку із зазначенням номеру та дати рішення, за яким було змінено процентну ставку. В обґрунтування належного повідомлення ОСОБА_3 про підвищення відсоткової ставки представник ПАТ КБ «ПриватБанк»надав реєстр поштових відправлень від 08.01.2009 року, за даними якого (пункт 11, лист №9311837) вбачається, що на адресу відповідача-позивача ОСОБА_3 (АДРЕСА_2) було направлено рекомендований лист (а.с.78). Відповідач-позивач ОСОБА_3 заперечує отримання від ПАТ КБ «ПриватБанк»письмового повідомлення про підвищення відсоткової ставки за кредитом, згоди на підвищення процентів він не давав. Відповідно до листа центру поштового зв'язку №7 м.Краматорська від 18.06.2012 року документи на отримання письмової кореспонденції та вручення письмової кореспонденції за 2008-2009 роки знищені за закінченням терміну зберігання (а.с.76). Належним повідомленням боржника щодо підвищення процентної ставки за кредитом є спосіб, визначений сторонами у договорі. Банк має довести, що він повідомив боржника належним чином. Але умовами Кредитного договору (п.2.3.1) передбачено обов'язок банку повідомити протягом семи календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки, а не з дня прийняття відповідного рішення банком. У судовому засіданні встановлено, що інших поштових відправлень про зміну відсоткової ставки банком на адресу позивача не направлялось. Таким чином, всупереч умовам кредитного договору позивач не був повідомлений належним чином про зміну відсоткової ставки за кредитом з 01.02.2009 року. З розрахунку заборгованості за спірним договором (а.с.6-7) вбачається, що ОСОБА_3 не визнав збільшення процентної ставки, що підтверджується сплатою ним чергових місячних платежів на рівні, передбаченому кредитним договором без врахування збільшеної процентної ставки. Крім того, процентну ставку за кредитом, виданим відповідачу-позивачу на споживчі цілі, підвищено в односторонньому порядку з 01 лютого 2009 року, тобто після набрання чинності ст. 1056-1 ЦК України. Оскільки позивач не надавав свою згоду на її зміну, відсоткова ставка за кредитним договором повинна залишатися без зміни до повного виконання всіх умов обома сторонами договору. Суд приходить до висновку, що дії відповідача по підвищенню в односторонньому порядку відсоткової ставки за кредитом є неправомірними, оскільки останнім порушені положення п.2.3.1 Договору, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», п.3.1 Правил надання банками України інформації споживачу відносно умов кредитування та сукупної вартості кредиту, затверджених постановою НБУ №168 від 10.05.2007 року, щодо надання банком інформації споживачу про сукупну вартість кредиту. Відповідно до ч.3 ст. 10, ч.ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивачем-відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк» у судовому засіданні не надано суду доказів неналежного виконання відповідачем-позивачем ОСОБА_3 умов кредитного договору та наявності заборгованості у сумі 166967,47 грн. З огляду на наведене, у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення необхідно відмовити. Згідно ст.653 ЦК України відповідач-позивач ОСОБА_3 має право на відновлення порушеного права, завданого неправомірною зміною договору. З урахуванням викладеного, зустрічний позов ОСОБА_3 слід задовольнити та визнати дії ПАТ КБ «ПриватБанк»відносно збільшення з 01.02.2009 року відсоткової ставки за користування кредитом згідно договору № КТН 3GА0000000036 від 04.08.2008 року з 20,04% річних до 24,96 % річних неправомірними та зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк»провести нарахування відсотків за користування кредитом відповідно до умов кредитного договору в розмірі 20,04% річних. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.10,60,88,212-215,223 ЦПК України, ст.ст. 526, 651, 653, 1056-1 ЦК України, Законом України «Про захист прав споживачів», - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»про до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки -відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»про захист прав споживачів, визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії -задовольнити. Визнати дії Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»відносно збільшення відсоткової ставки за користування кредитом згідно договору № КТН 3GА0000000036 від 04.08.2008 року до 24,96 % річних неправомірними. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»здійснити нарахування відсотків за користування кредитом відповідно до умов договору №КТН3GА0000000036 від 04.08.2008 року, укладеному між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ «ПриватБанк». Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»на користь ОСОБА_3 судовий збір у сумі 107,30 грн. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення може бути подана до Апеляційного суду Донецької області через Краматорський міський суд Донецької області протягом десяти днів з дня його проголошення. Суддя: Рішення ухвалене та надруковане в нарадчій кімнаті в єдиному примірнику. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25042192