Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'уголовный процесс'.

The search index is currently processing. Current results may not be complete.
  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 27 результатов

  1. Державний герб України Постанова Іменем України 05 квітня 2018 р. м. Київ справа №585/8/16-к провадження № 51-2167км18 Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого - Ємця О. П., суддів: Кравченка С. І., Білик Н. В., секретаря судового засідання Гапона В. О., за участю: прокурора Матюшевої О. В., захисника Яковця Є. О., засудженого ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора та захисника Яковця Є.О. на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 22 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 06 грудня 2016 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015200100000355, за обвинуваченням ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст.286 КК України. Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини За вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 22 вересня 2016 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України до покарання у виді виправних робіт з відрахуванням у дохід держави 10 % з відбуванням за місцем роботи засудженого без позбавлення права керувати транспортними засобами. Згідно з вироком суду, ОСОБА_2 визнано винуватим та засуджено за те, що він 28 березня 2015 року о 12.00 год., керуючи автомобілем «ВАЗ-21063» та рухаючись по вул. Горького в м. Ромни, наблизившись до нерегульованого «Т» подібного перехрестя, перед початком здійснення маневру повороту ліворуч, в порушення вимог п.10.1 Правил дорожнього руху, не впевнився в тому, що його маневр буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, почав виконувати поворот ліворуч з крайнього лівого положення, не надавши дорогу попутному транспортному засобу, який в цей час здійснював обгін його автомобіля на зустрічній смузі руху, та допустив зіткнення із мотоциклом «HONDA PC 34» під керуванням ОСОБА_3 Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди потерпілому ОСОБА_3 були заподіянні середньої тяжкості тілесні ушкодження. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 06 грудня 2016 року вирок щодо засудженого ОСОБА_2 залишено без зміни. Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі захисник просить судові рішення щодо ОСОБА_2 скасувати, а кримінальне провадження закрити. Вважає, що в діях його підзахисного відсутній склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 286 КК України, оскільки ОСОБА_3 створив для нього небезпеку для руху. Зазначає, що суд залишив поза увагою, що дії потерпілого також знаходилися в причинному зв'язку з настанням дорожньо-транспортної пригоди. У касаційній скарзі прокурор посилається на те, що доводи його апеляційної скарги та скарги захисника апеляційним судом залишено без належного обґрунтування та спростування, а також не надано відповіді на всі доводи апелянтів, чим порушено вимоги ст. 419 КПК України. Позиції інших учасників судового провадження Захисник Яковець Є. О. та засуджений ОСОБА_2 підтримали подані скарги. Прокурор Матюшева О.В. вважала, що касаційна скарга прокурора є обґрунтованою та просила її задовольнити, а касаційну скаргу захисника - задовольнити частково, ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Мотиви Суду Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 419 КПК України при залишенні апеляційної скарги без задоволення, в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Однак цих законодавчих вимог апеляційний суд не дотримався. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, зокрема, захисник, не погодившись з вироком суду першої інстанції, подав на нього апеляційну скаргу, в якій зазначав про відсутність в діях його підзахисного складу кримінального правопорушення. Сторона захисту в апеляційній скарзі посилалася на те, що суд першої інстанції при наданні оцінки доказам не врахував ряд обставин, а саме, що потерпілий ОСОБА_3 грубо порушив правила дорожнього руху, створив аварійну ситуацію та в сукупності допущені ним порушення знаходилися в причинному зв'язку з виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та її наслідками. Тобто, на обґрунтування своїх апеляційних вимог захисник зазначав конкретні аргументи щодо незаконності та необґрунтованості вироку місцевого суду, які підлягали обов'язковій ретельній перевірці під час апеляційного розгляду. Однак, суд апеляційної інстанції з достатньою повнотою не перевірив доводи захисника, не провів ретельного аналізу і оцінки обставин, на які той посилався. Колегія суддів апеляційного суду зосередилась виключно на висновках, викладених у вироку, обґрунтованих мотивів залишення апеляційної скарги без задоволення в ухвалі не навела, обмежилась переліченням доказів, які наведені у вироку суду першої інстанції. Окрім того, суд апеляційної інстанції не дав належної оцінки даним, що містяться у висновках експерта від 30.06.2015 року № 99 та комплексної автотехнічної експертизи від 29.10.2015 року про наявність порушень в діях водія ОСОБА_3 що не відповідали вимогам п.п. 10.1, 14.6 а) Правил дорожнього руху, й знаходилися в причинному зв'язку з настанням дорожньо-транспортної пригоди. Також апеляційний суд залишив поза увагою, що судом першої інстанції при мотивуванні свого рішення щодо доведеності винуватості ОСОБА_2 не з'ясовано хто з водіїв - і якими діями створив небезпечну дорожню обстановку, а далі - і аварійну ситуацію, хоча, як правило, в причинному зв'язку з наслідками визнаються порушення правил безпеки руху з боку того водія, який створив аварійну ситуацію, хто з них мав більшу можливість уникнути зіткнення. У випадку дорожньо-транспортної події за участю декількох водіїв для вирішення питання про наявність чи відсутність в їхніх діяхскладу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними частинами статті 286 КК України, необхідно встановитипричинний зв'язок між діяннями (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, дослідити характер та черговість порушень, які вчинив кожен із водіїв, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку (аварійну ситуацію), тобто з'ясувати ступінь участі кожного у спричиненні злочинного наслідку. При цьому виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка керувала транспортним засобом. Із огляду на конкретні обставини справи, те, що ОСОБА_2 не зміг уникнути зіткнення, не може бути поставлено йому за провину, тому що він не зобов'язаний був виходити з можливості грубого порушення Правил дорожнього руху іншим водієм; він не передбачав і не мав можливості передбачити, що перед початком здійснення його маневру повороту ліворуч, в цей час буде здійснювати обгін його автомобіля на зустрічній смузі руху мотоцикл «HONDA PC 34» під керуванням ОСОБА_3 Тому висновок суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_2 у вчиненні ним злочину є непереконливим, суперечливим та передчасним. Апеляційний суд на допущені судом першої інстанції порушення уваги не звернув та залишив вирок місцевого суду без зміни. За таких обставин ухвала апеляційного суду не може вважатися законною й обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню у зв'язку з невідповідністю її вимогам ст. 419 КПК України з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно врахувати викладене та ухвалити законне й обґрунтоване рішення, належним чином його мотивувавши. Керуючись ст. ст. 434, 436 КПК України та відповідно до п. 15 розділу XI «Перехідні положення» КПК (в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), суд у х в а л и в: Касаційну скаргу захисника Яковця Є.О. задовольнити частково. Касаційну скаргу прокурора задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 06 грудня 2016 року щодо ОСОБА_2 скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає. С у д д і: О. П. Ємець С. І. Кравченко Н. В. Білик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73335543
  2. Державний герб України Постанова Іменем України 22 березня 2018 року м. Київ справа № 521/11693/16-к провадження № 51-380 км 17 Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого Білик Н.В., суддів КравченкаС.І., Ємця О.П., за участю: секретаря судового засідання Ляшка О.О., прокурора Цигана Ю.В., розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2017 року у кримінальному провадженні № 12016160470001905 за обвинуваченням ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки та жительки м. Одеси (АДРЕСА_1), не судимої, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України. Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини За вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2016 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_2 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено на неї обов'язки, передбачені п. 2 ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 76 КК України. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2017 року апеляцію прокурора залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни. За вироком суду ОСОБА_2 визнано винуватою в тому, що вона 02 травня 2016 року в період часу з 15.30 год. по 16.00 год., діючи з прямим умислом, направленим на таємне заволодіння чужим майном, проникла в приміщення квартири АДРЕСА_2, звідки таємно викрала майно ОСОБА_3 на суму 5 222 грн. Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі прокурор просить скасувати судові рішення на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Прокурор зазначає, що: вирок місцевого суду не відповідає вимогам ст. 374 КПК України, оскільки він не містить формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, зокрема, місця вчинення злочину, способу проникнення до житла та виду заподіяної шкоди від злочину; судовий розгляд у місцевому суді відбувся без участі потерпілої, яку не було належним чином повідомлено про дату та час судового засідання, а отже суд не мав можливості з'ясувати її думку щодо проведення засідання у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, чим порушив її права. Крім того прокурор вказує на невідповідність ухвали апеляційного суду вимогам ст. 419 КПК України, оскільки цей суд замість наведення мотивів на спростування доводів апеляційної скарги прокурора лише констатував застосування судом першої інстанції положень ч. 3 ст. 349 цього Кодексу. Позиції інших учасників судового провадження Прокурор у судовому засіданні підтримав касаційну скаргу. Мотиви суду Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України підставою для скасування судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Згідно з приписами п. 5 ч. 2 ст. 412 цього Кодексу судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання. За змістом ч.3 ст.56 КПК України, під час судового провадження в будь-якій інстанції потерпілий має право бути завчасно повідомлений про час і місце судового розгляду, а також висловлювати свою думку під час вирішення питання про призначення покарання обвинуваченому. Відповідно до ч.1 ст.135 цього Кодексу особа викликається до суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою. При цьому суд повинен переконатися, що таке повідомлення мало місце. Відповідно до ч.1 ст.136 КПК України належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом є розпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні, відеозапис вручення особі повістки, будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом. Проте, матеріали кримінального провадження не містять жодних відомостей про направлення потерпілій ОСОБА_3 повідомлення про призначення судового розгляду на 02 листопада 2016 року будь-яким із передбачених ч. 1 ст. 135 КПК України способів. У судовому засіданні прокурор заявив, що потерпіла була належним чином повідомлена про дату та час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_2, однак суд не здійснив жодних заходів для перевірки цієї інформації, будь-яких підтверджень направлення їй та отримання нею судових повісток в матеріалах провадження немає. Суд апеляційної інстанції на це порушення уваги не звернув. За таких обставин колегія суддів не може дійти висновку, що потерпіла ОСОБА_3 була належним чином повідомлена про дату та час розгляду кримінального провадження, а отже твердження, викладені в касаційній скарзі прокурора, про порушення судом прав потерпілої, передбачених ст. 56 КПК України, є обґрунтованими. Наведене порушення вимог кримінального процесуального закону є істотним та відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 412 цього Кодексу є безумовною підставою для скасування рішення суду. Крім того, відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. У мотивувальній частині обвинувального вироку, згідно з п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України, мають бути зазначені: формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення, наслідків, форми вини і мотивів кримінального правопорушення; стаття (частина статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений; докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів. Наведених вимог судами першої та апеляційної інстанцій не дотримано. Як убачається з обвинувального акту, органом досудового розслідування ОСОБА_2 обвинувачувалася у тому, що вона 02 травня 2016 року в період часу з 15.30 год. по 16.00 год., проникнувши до квартири АДРЕСА_2 за допомогою заздалегідь заготовленого ключа від замку вхідної двері, який був раніше викрадений у потерпілої, таємно викрала шкіряну жіночу куртку чорного кольору та жіночу жилетку чорного кольору, що належить ОСОБА_3, після чого з місця скоєння злочину зникла, розпорядившись викраденим майном на власний розсуд, чим спричинила матеріальну шкоду потерпілій на суму 5 222 грн. При формулюванні обвинувачення, визнаного доведеним, місцевий суд допустив невиправдане спрощення, усупереч ст. 374 КПК України не зазначив чіткого місця вчинення злочину (м. Одеса), а також спосіб проникнення до житла потерпілої та перелік викраденого майна, тобто, не зазначив обставин, які відповідно до ст. 91 цього Кодексу підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та які, незважаючи на розгляд кримінального провадження у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, мають бути встановлені в рішенні суду. При цьому суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що правильне відображення фактичних обставин кримінального правопорушення має суттєве значення не тільки для аргументації висновків суду про доведеність винуватості особи, але й для реалізації права на захист. Адже фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання - це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правову норму, порушення якої інкриміновано обвинуваченій. Тому наведені у вироку фактичні дані в своїй сукупності мають давати повне уявлення стосовно кожного з елементів складу кримінального правопорушення, що, у свою чергу, дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою. З огляду на вищевказане, чіткість та конкретність викладення у вироку фактичних обставин скоєного ОСОБА_2 кримінального правопорушення викликає сумнів, а тому вирок місцевого суду не може вважатися таким, що відповідає вимогам процесуального закону. На це порушення кримінального процесуального закону звертав увагу прокурор у своїй апеляційній скарзі. Проте, апеляційний суд усупереч ст. 419 КПК України не перевірив належним чином доводів прокурора, не дав на них вмотивованої відповіді, обмежившись посиланням на те, що справу було розглянуто в місцевому суді відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК України, який визнав недоцільним дослідження доказів. Тобто, жодної відповіді на доводи апеляції прокурора ухвала не містить. Таким чином, судами першої та апеляційної інстанцій належним чином не перевірено обставин, які мають істотне значення для кримінального провадження, необхідних для правової оцінки дій засудженої та які, відповідно до ст. 91 КПК України, входять до предмету доказування, а, отже, допущені такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили судам ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення . Висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах Відповідно до ч 3 ст. 349 КПК України суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. Однак дана норма не звільняє суд від обов'язку встановити обставини , які підлягають доказуванню в кримінальному провадження та визначені ст. 91 КПК України . Тобто законодавець зобов'язує суд встановити усі обставини, що мають значення для кримінального провадження , а ст. 349 КПК України лише визначає обсяг та порядок дослідження доказів на підтвердження цих обставин. Урахувавши наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу прокурора слід задовольнити. У зв'язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України,п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), колегія суддів вважає за необхідне скасувати судові рішення. З цих підстав суд ухвалив: Касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, задовольнити. Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 03 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2017 року стосовно ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає. Судді: Н.В. Білик С.І. Кравченко О.П.Ємець http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72970201
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 202/5044/17 Провадження N 14-119цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року (суддя Бєльченко Л.А.) та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року (судді Бараннік О.П., Пономарь З.М., Посунся Н.Є.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровської місцевої прокуратури N 1 про звільнення майна з-під арешту і ВСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до Дніпропетровської місцевої прокуратури N 1, в якому просив суд зняти арешт із квартири АДРЕСА_1. Позов мотивував тим, що він є власником вищезазначеної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 21 червня 2017 року, укладеного між ним та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рябих В.М. за реєстровим N 2628. Позивачу стало відомо, що ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 липня 2017 року задоволено клопотання прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури N 1 про арешт майна в рамках кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 12 червня 2017 року за N 42017042630000075. Вказаним судовим рішенням накладено арешт на належну позивачу квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_3 зазначав, що він не має жодного відношення до кримінального провадження N 42017042630000075 та йому нічого не відомо з цього приводу. Арешт належної позивачу квартири позбавляє його можливості вільно розпоряджатися власним майном. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження в справі за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровської місцевої прокуратури N 1 про звільнення майна з-під арешту. При постановленні ухвал суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що скасування арешту, накладеного на майно як захід забезпечення кримінального провадження, повинно здійснюватися в порядку передбаченому нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), тому позов ОСОБА_3 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У січні 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, у якій він просить ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували судову практику, яка дозволяє власникам, що не є учасниками кримінального провадження, захищати своє право власності шляхом звільнення майна з-під арешту в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі, а ухвалою від 28 лютого 2018 року справу призначено до розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"; далі - Закон N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 цього КодексуУкраїни (у редакції Закону України N 2147-VIII). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною шостої статті 403 ЦПК України (уредакції Закону України N 2147-VIII). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до ч. 1 ст. 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина 2 статті 174 КПК України). Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації (частина 3 статті 174 КПК України). Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частинна 4 статті 174 КПК України). Тобто, порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлюється статтею 174 КПК України, і відповідно підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства. Правильними є висновки судів про те, що в КПК України, який набрав чинності у листопаді 2012 року, законодавцем чітко врегульовано порядок вирішення питання про зняття арешту з майна. Отже, постановляючи оскаржувані ухвали, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що спірне майно визнано речовими доказами у кримінальному провадженні, дійшов правильного висновку про те, що клопотання власника майна повинно розглядатись слідчим суддею за місцем досудового розслідування у кримінальному провадженні або судом під час судового розгляду, а тому обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі, на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що під час розгляду справи суди не допустили порушень норм процесуального права, тому ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 18 квітня 2018 року м. Київ Справа N 569/1111/16-к Провадження N 13-14кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., за участю: секретаря судового засідання - Письменної Н.Д., прокурора - Чупринської Є.М., захисника - Ляшка Д.В., засудженого - ОСОБА_4, розглянула в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12015180010007435, за обвинуваченням ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, інваліда III групи, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, який перебуває у Державній установі "Цуманська виправна колонія N 84", у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за касаційною скаргою адвоката Ляшка Д.В. в інтересах засудженого ОСОБА_4 на вирок Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року у справі N 569/1111/16-к, ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанції, короткий зміст рішень судів 1. Вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 27 жовтня 2016 року ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 187 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком 4 роки. 2. Вироком Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року скасовано вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 27 жовтня 2016 року й було засуджено ОСОБА_4 за ч. 3 ст. 187 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком 7 років з конфіскацією майна, яке є його власністю. 3. Цим вироком ОСОБА_4 визнано винним у розбійному нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, з проникненням в інше приміщення за наступних обставин. 4. ОСОБА_4, перебуваючи 08 грудня 2015 року в торговому центрі "Перехід Центральний" на вул. Соборна, 69, у м. Рівне, у відділені НОМЕР_1, яке облаштовано відокремленою торговою секцією із продажу ювелірних виробів, доступ до якої обмежено, шляхом обману, розглядаючи під приводом придбання товару ювелірні вироби, застосував до ОСОБА_5 небезпечне для життя чи здоров'я насильство, розпилив у обличчя газову речовину з балончика "Кобра 1-Н", та відкрито заволодів двома золотими ланцюжками вагою 25,96 г та 19,9 г, чим заподіяв власнику крамниці ОСОБА_6 матеріальну шкоду на загальну суму 67 500 грн. Унаслідок дій засудженого ОСОБА_5 отримала хімічний опік обох очей - легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я. II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала 5. У касаційній скарзі захисником ставиться питання про скасування вироку Апеляційного суду та призначення нового розгляду справи в суді апеляційної інстанції з підстав невірної кваліфікації дій винного за ч. 3 ст. 187 КК України, а саме, вчинення розбою з проникненням у приміщення. Захисник посилається на помилковість висновку апеляційного суду про те, що ОСОБА_4 опинився в приміщенні ювелірної крамниці з умислом на проникнення. Навпаки, як зазначається в касаційній скарзі, при дослідженні фактичних обставин судом встановлено, що засуджений шляхом вільного доступу, як покупець, увійшов до крамниці, попросив ОСОБА_5 надати йому ланцюжки для огляду. Жодної дії для проникнення у місця, доступ до яких у магазині обмежено, зокрема за прилавок, сейф, тощо, засудженим не здійснювалося. На думку захисника, стороною обвинувачення не доведено елемент об'єктивної сторони злочину - обман продавця, оскільки викрадення майна відбулося безпосередньо з рук потерпілої. Крім того, скаржник зазначає, що посилання апеляційного суду в мотивувальній частині вироку на відсутність готівкових коштів у ОСОБА_4 та вилучений газовий балончик не підтверджують прямого умислу засудженого на вчинення розбійного нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного з проникненням у приміщення. Захисник вважає, що, оскільки наведену кваліфікуючу ознаку в пред'явленому обвинуваченні засудженому не доведено зібраними в справі доказами, апеляційний суд необґрунтовано кваліфікував дії ОСОБА_4 за ч. 3 ст. 187 КК України. Позиції учасників судового провадження 6. У судовому засіданні захисник Ляшко Д.В. та засуджений ОСОБА_4 підтримали касаційну скаргу, вважають вирок Апеляційного суду необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. 7. Прокурор у порядку ст. 434-2 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) подав клопотання про передачу кримінального провадження за касаційною скаргою захисника Ляшка Д.В. на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи його тим, що хоча факт виникнення в засудженого умислу на вчинення розбійного нападу до входження в приміщення магазину встановлений судами обох інстанцій шляхом оцінки фактичних обставин, оспорюваною ознакою, яка може вплинути на кваліфікацію дій ОСОБА_4, є режим доступу до приміщення магазину. 8. Прокурор Чупринська Є.М. просила відмовити в задоволенні касаційної скарги захисника Ляшка Д.В. в інтересах засудженого ОСОБА_4 Під час судового засідання прокурор зазначила, що рішення Апеляційного суду ґрунтується на позиціях, висловленних в постановах Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15кс12 та від 08 вересня 2016 року в справі N 5-2 13кс16. Чупринська Є.М. підтримала правову позицію, визначену в цих постановах, і зауважила, що проникнення необхідно вважати етапом готування до вчинення кримінального правопорушення, передбаченного ч. 3 ст. 187 КК України. Рух справи за касаційною скаргою 9. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 21 лютого 2018 року задоволено клопотання прокурора, передано кримінальне провадження за касаційною скаргою захисника Ляшка Д.В. на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Прийняте рішення мотивовано тим, що в ході касаційного розгляду кримінального провадження відносно ОСОБА_4 виникла необхідність відійти від правового висновку, викладеного ВСУ у постанові від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15 кс 12 щодо застосування нормативно визначеної ознаки складу такого злочину, як розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (частина 3 статті 187 КК України). 11. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, поняття кваліфікуючої ознаки "проникнення" вказує на те, що особа неправомірно "проникнула" туди, де за звичайних обставин вона не може перебувати. 12. Крім того, вирішальним при формуванні в особи умислу на "проникнення" до місця вчинення злочину є режим доступу до приміщення, де перебуває чуже майно, і залежно від якого, суб'єктом злочину може бути обрано спосіб незаконного вторгнення, або, навпаки, вхід до приміщення є загальнодоступним. 13. Колегія суддів наголошує, що при вирішенні питання про наявність чи відсутність кваліфікуючої ознаки "проникнення" при вчиненні розбою, ключовим чинником повинно бути не лише встановлення мети потрапляння особи до приміщення, а й факт безперешкодного та правомірного перебування в ньому. 14. Відповідно до пункту 7 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 15. Під подібними суспільно небезпечними діяннями слід розуміти два і більше (не менше двох) різних, але схожих між собою суспільно небезпечних діянь, які мають спільні риси, схожі за суб'єктним складом, об'єктивною стороною, формою вини, наслідками тощо (постанова Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року у справі N 5-18 кс 11; постанова Верховного Суду України від 7 лютого 2012 року у справі N 5-31 к 12; постанова Верховного Суду України від 21 березня 2013 року у справі N 5-2 кс 13). 16. Зіставлення фактичних обставин суспільно небезпечного діяння, яке було предметом розгляду Верховним Судом України в справі N 5-15кс12, за наслідками якого було сформульовано правову позицію в постанові ВСУ від 15 листопада 2012 року, та фактичних обставин кримінального правопорушення, за яке було засуджено ОСОБА_4, дає підстави стверджувати, що вони подібні між собою за рядом ознак, характерних для складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України. 17. Таким чином, існують підстави для здійснення Великою Палатою Верховного Суду розгляду касаційної скарги захисника Ляшка Д.В. в інтересах ОСОБА_4 в зв'язку із висловленою колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 21 лютого 2018 року необхідністю відійти від правового висновку, викладеного ВСУ у постанові від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15 кс 12 щодо застосування нормативно визначеної ознаки складу такого злочину, як розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (частина 3 статті 187 КК України). 18. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 45 Закону України від 02 червня 2016 N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. 19. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року кримінальне провадження відносно ОСОБА_4 за касаційною скаргою захисника Ляшка Д.В. на вирок Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року прийнято до касаційного розгляду. III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Щодо визначення кваліфікованого складу кримінального правопорушення "розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище" (ч. 3 ст. 187 КК України). 20. Правовий висновок про застосування норми права щодо кваліфікації розбою, поєднаного з проникненням у приміщення, яке відбувається формально безперешкодно (вхід у торговельний зал, кафе, відділення банку, музей тощо під час роботи названих закладів та установ), ВСУ висловив у постанові від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15кс12. В цій постанові ВСУ зазначив, що ключовим у вирішенні питання про наявність чи відсутність ознаки проникнення при вчиненні розбою є встановлення того, з якою метою особа ввійшла (потрапила) у приміщення. 21. Відповідно до даного правового висновку, якщо суб'єкт злочину поставив собі за мету заволодіти майном певного виду (якості, значення тощо), місце знаходження якого зумовлює вибір конкретного способу посягання, реалізація якого передбачає входження чи потрапляння в приміщення, незважаючи на режим доступу до нього (вільний/заборонений), то фізичне опинення в такому приміщенні з означеною ціллю є незаконним, а з вчиненням наступних дій із застосуванням насильства чи погроз його застосування з метою заволодіння майном має кваліфікуватися як розбій, поєднаний з проникненням у приміщення. 22. Разом з тим, ВСУ зазначає, що в тому разі, коли особа мала намір викрасти конкретне майно з торгової зали крамниці й обрала спосіб заволодіння ним, пов'язаний із формально безперешкодним входженням до приміщення зали, факт потрапляння в приміщення за таких обставин не повинен визнаватися "проникненням" у кримінально-правовому значенні. Наведена вище правова позиція відображена й у Постанові ВСУ від 08 вересня 2016 року в справі N 5-2 13кс16. 23. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 24. Крадіжка, грабіж та розбій є однорідними злочинами, тобто такими, що посягають на однакові або подібні об'єкти кримінально-правової охорони і вчиняються з однією і тією ж формою вини та мають низку спільних кваліфікуючих ознак. 25. У зв'язку з цим слід дотримуватися однакового підходу при кримінально-правовій кваліфікації крадіжки, грабежу та розбою, в тому числі й при інкримінуванні кваліфікуючих ознак, зокрема проникнення. 26. Розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, за своєю правовою природою є складеним злочином. Даний склад злочину поєднує у собі декілька діянь, кожне з яких становить самостійний злочин. Так, розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, об'єднує в собі напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ч. 1 ст. 187 КК України) та незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи (ч. 1 ст. 162 КК України). При цьому посягання, передбачене ч. 1 ст. 162 КК України, відіграє роль ознаки, що створює кваліфікований склад розбою. 27. Хоча в диспозиції ч. 3 ст. 187 КК України й немає, як у ст. 162 КК України, вказівки на незаконність проникнення в приміщення, проте це випливає із сутності та завдань закону України про кримінальну відповідальність, адже КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Отже, правомірні та законні дії особи не можуть вважатися суспільно небезпечним, винним діянням (злочином) і тим більше не можуть вважатись ознакою, яка утворює кваліфікований склад злочину, що обумовлює визначення більш суворої міри покарання. 28. Вирішальним при визначенні законності/незаконності входження (потрапляння) особи у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення розбою, є режим доступу до об'єкта (вільний/обмежений). 29. Відповідно, наявність режиму вільного доступу до приміщення свідчить про законність входження (потрапляння) особи у відповідне приміщення та правомірне її перебування там, а отже, виключається інкримінування кваліфікуючої ознаки "проникнення", навіть якщо особа потрапила в приміщення з умислом заволодіти чужим майном. 30. Інша кримінально-правова кваліфікація має бути надана діям особи, яка шляхом вільного доступу до певного приміщення вчиняє дії, спрямовані на заволодіння чужим майном, що зберігається в місці з обмеженим доступом (наприклад, службові приміщення, відокремлені секції магазину з обмеженим доступом, касові апарати, сейфи тощо). Такі дії мають бути кваліфіковані як поєднані з проникненням у інше приміщення чи сховище. Так само мають бути кваліфіковані дії особи, яка потрапила в приміщення з вільним доступом, але залишилася в ньому з метою заволодіння чужим майном і тоді, коли режим доступу до цього приміщення змінився й став обмеженим (завершення робочого дня в магазині, музеї тощо). 31. Разом з тим, у діях особи, яка вчинила заволодіння майном в житлі, іншому приміщенні чи сховищі з обмеженим доступом, буде відсутня ознака "проникнення" у випадку, якщо таку особу відповідно до її службового становища (у зв'язку з роботою, правовим статусом, особливим характером діяльності підприємства, установи, організації) було наділено правом безперешкодного доступу до цих приміщень. 32. У випадку, якщо особа формально безперешкодно увійшла (потрапила) у приміщення з обмеженим доступом (наприклад, з дозволу чи за запрошенням уповноваженої особи), при цьому способом доступу до майна обрала обман чи зловживання довірою, з метою заволодіння майном, такі дії з урахуванням фактичних обставин справи слід кваліфікувати як розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище. 33. Для правильної кримінально-правової кваліфікації дій особи за ч. 3 ст. 187 КК України також важливим є встановлення спрямованості умислу особи. Так, для основного складу розбою характерним є наявність в особи умислу на заволодіння чужим майном. Саме тому, вирішуючи питання про наявність у діях особи ознаки "проникнення" при вчиненні розбою, слід звертати увагу на наявність умислу на заволодіння чужим майном. Дана кваліфікуюча ознака має місце лише тоді, коли проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища здійснювалося з метою заволодіння чужим майном. Проте не можна кваліфікувати як такі, що вчинені з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, дії особи, яка потрапила до житла, іншого приміщення чи сховища без умислу заволодіти чужим майном, однак заволоділа ним. 34. Водночас необхідно враховувати, що розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, має вищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки відбувається посягання не лише на власність, яке полягає у протиправному вилученні чужого майна, що завдає шкоду власнику чи іншому володільцю майна, а й на фундаментальне право особи на недоторканність житла, іншого приміщення чи сховища, що знаходиться у її власності (володінні, користуванні, розпорядженні). 35. Тому, при інкримінуванні "проникнення" важливим є також факт усвідомлення особою незаконності входження (потрапляння) у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення розбою. Вчиняючи розбій, поєднаний з проникненням, особа повинна усвідомлювати протиправність входження (потрапляння) у приміщення або перебування в ньому під час вчинення розбою, передбачати суспільно небезпечні наслідки такого протиправного входження (потрапляння) у приміщення й бажати їх настання або ж хоча і не бажати, але свідомо припускати їх настання. 36. Отже, якщо особа, не усвідомлюючи, що режим доступу до об'єкта є обмеженим, а входження (потрапляння) у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення розбою - незаконним, фактично увійшла (потрапила) у житло, інше приміщення чи сховище з обмеженим режимом доступу, такі дії мають кваліфікуватися без ознаки "проникнення". 37. У зв'язку із цим неприпустимо кваліфікувати дії як розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, враховуючи лише момент виникнення в особи умислу на вчинення заволодіння чужим майном, незважаючи на режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) та наявність/відсутність умислу на проникнення до приміщення. 38. Тому суду під час розгляду справи необхідно встановлювати та розмежовувати умисел особи на незаконне заволодіння чужим майном та умисел на проникнення, який у сукупності з дослідженими іншими ознаками дає можливість встановити як об'єктивну, так і суб'єктивну сторони вчиненого кримінального правопорушення. 39. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність ознаки "проникнення" у складі розбою, суд після встановлення фактичних ознак складу вчиненого кримінального правопорушення повинен перевірити, як ці ознаки співвідносяться з ознаками складу злочину кримінально-правової норми, передбаченої у ч. 3 ст. 187 КК України. 40. Як правильно зазначається в постанові ВСУ від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15кс12в, при здійсненні такої правової оцінки необхідно виділяти фізичний та юридичний критерії розуміння поняття "проникнення". Зокрема, для визначення фізичного критерію підлягає встановленню: 1) факт входження (потрапляння) до приміщення (житла, іншого приміщення чи сховища); 2) час, спосіб, місце та обставини входження (потрапляння) до приміщення (житла, іншого приміщення чи сховища) з урахуванням режиму доступу до нього та до майна, яким бажає заволодіти особа. 41. Для з'ясування юридичного критерію слід встановлювати: 1) незаконність входження (потрапляння) в приміщення (житло, інше приміщення чи сховище) або перебування в ньому, що обумовлюється відсутністю в особи права на перебування там, де знаходиться майно, яким вона бажає незаконно заволодіти; 2) мету, яку досягає особа, вчиняючи обрані дії, усвідомлення нею характеру вчиненого суспільно небезпечного діяння, зокрема й факту незаконного входження (потрапляння) до приміщення (житла, іншого приміщення чи сховища) чи перебування в ньому, передбачення наслідків вчиненого діяння. Щодо законності та обґрунтованості оскарженого судового рішення. 42. У даному кримінальному провадженні за змістом обвинувального акта (а. с. 3, т. 2), досудовим слідством сформульовано, що 08 грудня 2015 року ОСОБА_4, маючи умисел на вчинення розбійного нападу на відділ НОМЕР_1 "Ювелірні вироби" у торговому центрі "Перехід Центральний", що розташований за адресою: вул. Соборна, 69, м. Рівне, з метою заволодіння золотими виробами з облаштованої відокремленої торгової секції, доступ до якої обмежено, зайшов до вказаного відділу, де шляхом обману, розглядаючи надані вироби під приводом придбання, застосував до ОСОБА_5 насильство, небезпечне для життя чи здоров'я, та незаконно заволодів ювелірними виробами. 43. Наведені обставини обвинувачення було досліджено та перевірено судом першої інстанції, який в мотивувальній частині ухваленого вироку встановив, що ОСОБА_4, маючи умисел на напад з метою заволодіння чужим майном, зайшов до приміщення торгового відділу під приводом придбання ювелірних виробів, які йому були надані для огляду, вчинив розбій із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, та заволодів чужим майном. 44. Посилаючись на обставину, яка забезпечувала винному вільний доступ до приміщення, суд перекваліфікував дії винного з ч. 3 ст. 187 на ч. 1 ст. 187 КК України. 45. Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність та безпідставно виключив з обвинувачення кваліфікуючу ознаку, передбачену ч. 3 ст. 187 КК України, - розбій, поєднаний з проникненням у інше приміщення. 46. При цьому колегія суддів апеляційного суду у вироку виклала фактичні обставини обвинувачення, наведені в обвинувальному акті. 47. Своє рішення Апеляційний суд, посилаючись на правовий висновок, викладений у постанові Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 15 листопада 2012 року у справі N 5-15кс12, мотивував тим, що, вирішуючи питання про наявність у діях винної особи названої кваліфікуючої ознаки, суди повинні з'ясовувати, з якою метою особа опинилась у житлі, іншому приміщенні чи сховищі та коли саме в неї виник умисел на заволодіння майном, а також обґрунтовував тим, що суд першої інстанції встановив, що у ОСОБА_4 умисел на вчинення злочину виник ще до входження в приміщення ювелірної крамниці. 48. Тобто Апеляційний суд, керуючись правовим висновком ВСУ, викладеним у постанові від 15 листопада 2012 року у справі N 5-15кс12, вважає, що встановлення того факту, що ОСОБА_4 увійшов (потрапив) до ювелірної крамниці з метою викрадення ювелірних виробів є достатньою обставиною для кваліфікації дій засудженого за ч. 3 ст. 187 КК України - розбій, поєднаний з проникненням в інше приміщення. 49. При цьому, обмежившись допитом ОСОБА_4 та потерпілої ОСОБА_5, не досліджуючи докази, що свідчать про режим доступу до приміщення (вільний/обмежений), спосіб потрапляння до приміщення (законний/незаконний), факт усвідомлення засудженим законності/незаконності входження (потрапляння) до приміщення, Апеляційний суд дав власну (протилежну) оцінку зібраним доказам у справі стосовно режиму доступу до ювелірної крамниці. Одночасно Апеляційний суд погодився з формулюванням обвинувачення, яке визнано доведеним судом першої інстанції, чим допустив суперечливість у своїх висновках. 50. Підтвердження чи спростування таких обставин, як заволодіння майном з облаштованої відокремленої торгової секції, доступ до якої обмежено, чи в разі формально безперешкодного входження до торговельного відділу, є суттєвим, оскільки це впливає на кваліфікацію кримінального правопорушення, яке визнано судом доведеним. 51. Однак у разі незгоди апеляційного суду з висновком суду першої інстанції щодо обставин справи та встановлення нових фактичних обставин, суду апеляційної інстанції в рішенні слід зазначити, які саме нові обставини ним встановлено, крім того, необхідно обґрунтувати свої мотиви доказами, дослідженими в судовому засіданні, із урахуванням яких і сформулювати нове обвинувачення. 52. На наведене звертає увагу й постанова Пленуму ВСУ від 15 травня 2006 року N 1 "Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку". Пленум ВСУ у названій постанові зазначив, що з огляду на принцип безпосередності дослідження доказів апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо їх не було досліджено під час апеляційного розгляду справи. 53. Апеляційний розгляд згідно з ч. 1 ст. 405 КПК України здійснюється згідно правил судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених главою 31 КПК України. 54. За правилами ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Не можуть бути визнаними доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. 55. Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Зокрема, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України. 56. Однак, на порушення вимог статей 23, 94, 370, 404 КПК України, суд апеляційної інстанції вдався до іншої оцінки доказів, не досліджених під час апеляційного розгляду, та прийшов до передчасного висновку про встановлення нових фактичних обставин, а також допустив суперечності в своїх висновках, викладених у судовому рішенні. 57. За таких обставин вирок Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 не можна визнати законним та обґрунтованим. Апеляційним судом були допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. 58. Допущення таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону є підставою для скасування даного вироку згідно з п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України. 59. Крім того, відповідно до ст. 374 КПК України в разі визнання особи винуватою в мотивувальній частині вироку слід зазначати формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення. 60. Водночас у вироку суду апеляційної інстанції зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги (ч. 2 ст. 420 КПК України). 61. З аналізу вироку Апеляційного суду від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 вбачається, що він не відповідає: а) вимогам ст. 420 КПК України, оскільки обставини, які було встановлено судом першої інстанції у вироку апеляційного суду не викладено, колегія суддів обмежилася лише посиланням на юридичну кваліфікацію дій ОСОБА_4; б) вимогам ч. 3 ст. 374 КПК України - не вказано мотиви неврахування окремих доказів, наприклад, щодо встановленого судом першої інстанції безперешкодного входження ОСОБА_4 у ювелірний відділ. 62. Разом з тим, суд касаційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Отже, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 436 КПК України, вирок Апеляційного суду від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 слід скасувати та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. 63. Під час нового апеляційного розгляду суду слід врахувати вказівки суду касаційної інстанції, а саме: повно й всебічно, з дотриманням вимог кримінального процесуального закону дослідити докази щодо режиму доступу до відділу з продажу ювелірних виробів (вільний/обмежений) у момент входження (потрапляння) ОСОБА_4 до нього та наявності умислу на незаконне входження (потрапляння) у приміщення, доступ до якого обмежений, для вчинення нападу з метою заволодіти чужим майном. 64. Оскільки вирок Апеляційного суду скасовується через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, інші доводи касаційної скарги судом касаційної інстанції не перевіряються. Висновок щодо застосування норми права (кваліфікуючої ознаки "проникнення у житло, інше приміщення чи сховище" в складі кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 187 КК України) 65. Проникнення як кваліфікуюча ознака розбою передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку). При цьому незаконність проникнення стосується самого факту потрапляння до житла, іншого приміщення чи сховища або перебування в ньому під час вчинення розбою. Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки "проникнення" не має. 66. При вирішенні питання про застосування кваліфікуючої ознаки "проникнення у житло, інше приміщення чи сховище" в складі кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 187 КК України, вирішальне значення мають режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) під час вчинення розбою та наявність у особи умислу на незаконне входження (потрапляння) до приміщення або незаконне перебування в ньому з метою заволодіння чужим майном. Враховуючи викладене та керуючись статтями 434, 436, 438, 442 КПК України, пунктом 7 розділу XI "Перехідні положення" КПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII), частиною 6 статті 13, пунктом 1 частини 2 статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: касаційну скаргу захисника ЛяшкаДмитра Володимировича в інтересах засудженого ОСОБА_4 задовольнити. Вирок Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 скасувати, призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.Ю. Уркевич О.М. Ситнік
  5. РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України м. Київ Справа № 1-22/2018 (762/17) 24 квітня 2018 року № З-р/2018 Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів: Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, Головатого Сергія Петровича, Городовенка Віктора Валентиновича, Гультая Михайла Мирославовича, Запорожця Михайла Петровича, Касмініна Олександра Володимировича, Колісника Віктора Павловича, Кривенка Віктора Васильовича, Лемака Василя Васильовича, Литвинова Олександра Миколайовича - доповідача, Мельника Миколи Івановича, Мойсика Володимира Романовича, Саса Сергія Володимировича, Сліденка Ігоря Дмитровича, Тупицького Олександра Миколайовича, розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України. Заслухавши суддю-доповідача Литвинова О.М., пояснення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Лутковської В.В., Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А.О., Міністра юстиції України Петренка П.Д., Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Ліщини І.Ю., представника Президента України Михеєнка Р.М., представників Української Гельсінської спілки з прав людини Тарахкала М.О. та Лебідь В.П., представника Центру політико-правових реформ Сороки О.О. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Лутковська В.В. - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини - звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такою, що не відповідає частині першій статті 3, частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 27, частині другій статті 28 Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, прийнятого Верховною Радою України 13 квітня 2012 року за № 4651-УІ, (Відомості Верховної Ради України, 2013 р., №№ 9-13, ст. 88) зі змінами (далі - Кодекс). Згідно з частиною шостою статті 216 Кодексу слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - Служба) здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби. 2. Вирішуючи порушене у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого. 2.1. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга). Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, держава, виконуючи свій головний обов’язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини; при цьому посилена увага має бути зосереджена на особливо вразливих категоріях осіб (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини). Згідно зі статтею 27 Основного Закону України кожна людина має невід’ємне право на життя; ніхто не може бути свавільно позбавлений життя; обов’язок держави - захищати життя людини (частини перша, друга). За юридичною позицією Конституційного Суду України, наведеною у Рішенні від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99, конституційне право людини на життя є невід’ємним, невідчужуваним, непорушним та захищається державою (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини). Відповідно до статті 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності; ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (частини перша, друга). На переконання Конституційного Суду України, право людини на повагу до її гідності, як і її право на життя, є невід’ємним, невідчужуваним, непорушним та підлягає безумовному захисту з боку держави. Аналіз статей 27, 28 Основного Закону України у системному зв’язку з його статтею З, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що у статтях 27, 28 Конституції України інституціалізовано не лише негативний обов’язок держави утримуватися від діянь, які посягали б на права людини на життя та повагу до її гідності, а й позитивний обов’язок держави, який полягає, зокрема, в забезпеченні належної системи національного захисту конституційних прав людини шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання; впровадженні ефективної системи захисту життя, здоров’я та гідності людини; створенні умов для реалізації людиною її фундаментальних прав і свобод; гарантуванні порядку відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушень конституційних прав людини; забезпеченні невідворотності відповідальності за порушення конституційних прав людини. Конституційний Суд України вважає, що позитивний обов’язок держави стосовно впровадження належної системи захисту життя, здоров’я та гідності людини передбачає забезпечення ефективного розслідування фактів позбавлення життя та неналежного поводження, у тому числі й щодо осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі під повним контролем держави. Ефективність такого розслідування вимірюється його повнотою, всебічністю, оперативністю, незалежністю тощо. Незалежність розслідування порушень прав людини на життя та повагу до її гідності у місцях позбавлення волі означає, зокрема, те, що з погляду безстороннього спостерігача не має існувати жодних сумнівів щодо інституційної (ієрархічної) незалежності державного органу (його службових осіб), уповноваженого здійснювати офіційне розслідування таких порушень. У цьому аспекті не може бути досягнуто незалежності розслідування, якщо компетентний державний орган (його службові особи) інституційно залежить від органу (його службових осіб), якому підпорядковано систему місць позбавлення волі та який несе відповідальність за її функціонування. Таким чином, на підставі частин першої, другої статті 27, частин першої, другої статті 28 Конституції України у системному зв’язку з її статтею 3 держава повинна впроваджувати законодавство, яке забезпечувало б здійснення ефективного розслідування за заявами, повідомленнями про порушення конституційних прав людини на життя та повагу до її гідності у місцях позбавлення волі компетентним державним органом (його службовими особами), що не перебуває в інституційній або ієрархічній залежності від державного органу (його службових осіб), якому підпорядковано систему місць позбавлення волі та який несе відповідальність за її функціонування. У Конституції України встановлено, що органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19); до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів України (пункт 3 частини першої статті 85); питання організації і діяльності, зокрема, органів досудового розслідування визначаються виключно законами України (пункт 14 частини першої статті 92). Отже, Конституційний Суд України наголошує, що повноваження законодавця щодо врегулювання питань організації і діяльності органів досудового розслідування обмежені вимогою дотримання ним при здійсненні законотворчої діяльності приписів Конституції України. 2.2. Конституційний Суд України також враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією (стаття 1). Гарантовані Конвенцією права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала. Оскільки стаття 27 Конституції України співвідноситься зі статтею 2 Конвенції („Право на життя“), а частина друга статті 28 Основного Закону України - зі статтею 3 Конвенції („Заборона катування"), то Конституційний Суд України враховує практику тлумачення та застосування вказаних статей Конвенції Європейським судом з прав людини при розгляді цієї справи. За практикою Європейського суду з прав людини щодо тлумачення та застосування статті 2 Конвенції у випадку, якщо особа, утримувана під вартою, померла за підозрілих обставин, органи державної влади повинні з власної ініціативи здійснити офіційне та ефективне розслідування, спроможне забезпечити встановлення причин смерті та осіб, які несуть за це відповідальність, та їх покарання (пункт 115 рішення у справі „Кац та інші проти України44 від 18 грудня 2008 року). Як зазначив Європейський суд з прав людини, система, яка має бути сформована згідно зі статтею 2 Конвенції, повинна забезпечити здійснення незалежного та безстороннього розслідування, що відповідає певним мінімальним стандартам щодо його ефективності; компетентні органи влади повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю, а також мають ініціювати розслідування, яке спроможне, по-перше, встановити обставини, за яких відбувся інцидент, та будь-які недоліки функціонування регуляторної системи, а по-друге, ідентифікувати причетних до цього службових осіб чи органів державної влади (пункт 187 рішення у справі „Салахов та Іслямова проти України" від 14 березня 2013 року); за загальним правилом вважається необхідним, щоб особи, які відповідальні за розслідування і здійснюють його, були незалежними від тих, хто причетний до відповідних подій (пункт 42 рішення у справі „Михалкова та інші проти України44 від 13 січня 2011 року). Згідно зі статтею 3 Конвенції та позицією Європейського суду з прав людини у випадку, коли особа заявляє небезпідставну скаргу про те, що вона зазнала неналежного поводження з боку уповноважених державою осіб у порушення статті 3 Конвенції, необхідним є здійснення ефективного офіційного розслідування, що має забезпечити встановлення й покарання винних осіб; інакше загальна юридична заборона катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, попри її фундаментальну значимість, виявилася б неефективною на практиці, а в деяких випадках уповноважені державою особи отримали б можливість фактично безкарно зловживати правами тих, хто перебуває під їх контролем (пункт 276 рішення у справі „Давидов та інші проти України44 від 1 липня 2010 року). Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Європейського суду з прав людини щодо тлумачення та застосування статті 3 Конвенції, включають вимоги того, що розслідування має бути незалежним, безстороннім та бути предметом прискіпливої уваги з боку громадськості, при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (пункт 155 рішення у справі „Кучерук проти України44 від 6 вересня 2007 року, пункт 64 рішення у справі „Яременко проти України44 від 12 червня 2008 року, пункт 66 рішення у справі „Лопатін і Медведський проти України44 від 20 травня 2010 року, пункт 106 рішення у справі „Тесленко проти України44 від 20 грудня 2011 року, пункт 55 рішення у справі „Алексахін проти України44 від 19 липня 2012 року, пункт 55 рішення у справі „Бєлоусов проти України44 від 7 листопада 2013 року). Розслідування неналежного поводження з боку уповноважених державою осіб вважатиметься ефективним за дотримання такого загального принципу: особи - і ті, які здійснюють перевірки, і ті, які здійснюють розслідування, - повинні бути незалежними ієрархічно та інституційно від будь-кого, хто причетний до подій у справі; тобто слідчі мають бути незалежними на практиці (пункт 260 рішення Європейського суду з прав людини у справі „Карабет та інші проти України44 від 17 січня 2013 року). 2.3. У Кодексі визначено, що слідчим є, зокрема, службова особа органу Служби, уповноважена в межах компетенції, передбаченої Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень (пункт 17 частини першої статті 3); до органів досудового розслідування віднесено слідчі підрозділи органів Служби (підпункт „ґ“ пункту 1 частини першої статті 38). Відповідно до частини шостої статті 216 Кодексу, яка є предметом перевірки на відповідність Конституції України (конституційність), слідчі органів Служби здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби. У Законі України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України44 від 23 червня 2005 року № 2713-ІУ зі змінами (далі - Закон № 2713) зазначено, що на Службу покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (стаття 1); одним із основних принципів діяльності Служби є єдиноначальність (пункт 5 статті 2). Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 2713 Служба складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Служби. Постановою Кабінету Міністрів України „Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції від 18 травня 2016 року № 343 ліквідовано Державну пенітенціарну службу України, завдання і функції з реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації (пункт 1) покладено на Міністерство юстиції України (далі - Міністерство), а також установлено, що воно є правонаступником Державної пенітенціарної служби України, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації (пункт 2). Відповідно до Положення про Міністерство, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228 зі змінами, Міністерство, зокрема, забезпечує здійснення досудового розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби (підпункт 9516 пункту 4); повноваження керівника державної служби у Міністерстві здійснює державний секретар Міністерства, який є вищою посадовою особою з числа державних службовців Міністерства та підзвітний і підконтрольний міністрові (абзаци перший, другий пункту 12і); державний секретар Міністерства відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, призначає на посади та звільняє з посад у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату Міністерства, присвоює їм ранги державних службовців, ухвалює рішення щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності; у межах повноважень, передбачених законом, дає обов’язкові для виконання державними службовцями та іншими працівниками Міністерства доручення (підпункти 7, 17 пункту 12 ). Згідно з Положенням про органи досудового розслідування Служби, затвердженим наказом Міністерства від 4 липня 2017 року № 2166/5, органи досудового розслідування Служби є структурними підрозділами Міністерства та його міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань та пробації, які згідно з Кодексом забезпечують досудове розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до їх підслідності (пункт 1 розділу І); органами досудового розслідування є слідчі підрозділи Міністерства та слідчі підрозділи міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства (пункт 2 розділу І); органи досудового розслідування очолюють керівники слідчих підрозділів (пункт 9 розділу І); слідчий є службовою особою відповідного структурного підрозділу апарату Міністерства та міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства, уповноваженою здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень, яка перебуває на посадах керівника органу досудового розслідування, керівника структурних підрозділів органу досудового розслідування та слідчого в особливо важливих справах, старшого слідчого, слідчого (пункт 1 розділу IV). З аналізу наведених нормативно-правових актів вбачається, що органи досудового розслідування Служби функціонують у складі Міністерства, тому слідчі цих органів, попри наявність процесуальних гарантій їх незалежності відповідно до Кодексу, ієрархічно підпорядковані вищим посадовим особам Міністерства. Згідно з частиною шостою статті 216 Кодексу розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, здійснюють слідчі органів Міністерства, яке відповідальне за належне функціонування системи виконання покарань та забезпечує здійснення досудового розслідування таких злочинів. Отже, органи досудового розслідування інституційно належать до пенітенціарної системи. Конституційний Суд України наголошує, що позитивний обов’язок держави стосовно створення ефективної системи захисту життя, здоров’я та гідності людини передбачає забезпечення ефективного розслідування фактів позбавлення життя та неналежного поводження, у тому числі щодо осіб, які перебувають, зокрема, в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах під повним контролем держави. Таке розслідування має бути, у тому числі, незалежним, тобто з погляду безстороннього спостерігача не має існувати жодних сумнівів щодо інституційної або ієрархічної незалежності державного органу (його службових осіб), уповноваженого здійснювати офіційне розслідування порушень прав людини, гарантованих статтями 27, 28 Конституції України. Незалежність розслідування порушень конституційних прав людини на життя та повагу до її гідності не може бути досягнута, якщо компетентний державний орган належить до пенітенціарної системи, а його службові особи перебувають в ієрархічній залежності від вищих посадових осіб цієї системи. Конституційний Суд України вважає, що ієрархічне підпорядкування слідчих органів Служби вищим посадовим особам Міністерства не здатне забезпечити дотримання конституційних вимог щодо незалежності офіційного розслідування злочинів, вчинених проти осіб, які перебувають в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах. Така ієрархічна залежність нівелює процесуальні гарантії незалежності слідчого, тобто він буде певним чином упередженим під час здійснення досудового розслідування злочинів, вчинених проти осіб, які перебувають в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах. Таким чином, уповноваження слідчих органів Міністерства здійснювати досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, уможливлює зловживання з боку працівників пенітенціарних установ, неналежне поводження з особами, які перебувають в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, а також приховування таких зловживань та інших протиправних посягань відповідними службовими (посадовими) особами Міністерства, у тому числі за повідомленнями, заявами і скаргами потерпілих осіб. Тобто віднесення до компетенції органів Міністерства здійснення досудового розслідування, слідчі яких уповноважені розслідувати будь-які злочини, вчинені на території або в приміщеннях Служби, сприяє виникненню умов, що перешкоджатимуть притягненню до кримінальної відповідальності працівників Служби, які можуть бути причетними до вчинення злочинів проти життя, здоров’я та гідності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Конституційний Суд України зазначає, що встановлена частиною шостою статті 216 Кодексу підслідність злочинів, учинених на території або в приміщеннях Служби, у взаємозв’язку з відповідним нормативно- правовим регулюванням щодо функціонування слідчих органів Служби не здатна забезпечити здійснення ефективного розслідування порушень конституційних прав людини на життя та повагу до її гідності, що унеможливлює виконання державою її головного конституційного обов’язку - утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина шоста статті 216 Кодексу суперечить статті 3, частинам першій, другій статті 27, частинам першій, другій статті 28 Конституції України (є неконституційною). 3. Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України, статтею 91 Закону України „Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Встановивши невідповідність Конституції України (неконституційність) частини шостої статті 216 Кодексу, Конституційний Суд України вважає за доцільне відтермінувати втрату цією нормою чинності на три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про її неконституційність. У зв’язку з наведеним Верховна Рада України має привести нормативне регулювання, встановлене частиною шостою статті 216 Кодексу, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, статтями 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 94, 97 Закону України „Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою „слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України44. 2. Частина шоста статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Зобов’язати Верховну Раду України привести нормативне регулювання, встановлене частиною шостою статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням. 4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України14 та інших офіційних друкованих виданнях України. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ http://www.ccu.gov.ua/docs/2161 3-p.pdf melnyk_0.pdf
  6. Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/23813/17 провадження № 2/753/8757/17 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "26" грудня 2017 р. Дарницький районний суд м.Києва в особі судді Вовка Є.І., при секретарі Крамарчук А.О. в приміщенні Дарницького районного суду м. Києва, в судовому засіданні розглянувши заяву про забезпечення позову за позовною заявою Народного депутата України Луценка Ігоря Вікторовича (адреса: АДРЕСА_1) до ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_2), ОСОБА_4 (адреса: АДРЕСА_3), ОСОБА_5 (адреса: АДРЕСА_4), ОСОБА_6 (адреса: АДРЕСА_5), ОСОБА_7 (адреса: АДРЕСА_6), ОСОБА_8 (адреса: АДРЕСА_7), ОСОБА_9 (адреса: АДРЕСА_8), ОСОБА_10 АДРЕСА_11.), ОСОБА_11 (адреса: АДРЕСА_9), щодо трудових правовідносин, третя особа - Національний банк України, ВСТАНОВИВ: До Дарницького районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява від позивача - Народного депутата України Луценка Ігоря Вікторовича, зокрема з вимогою щодо припинення протиправних дій ОСОБА_4 (зокрема вчинення яких заборонено ст.65 Закону України "Про Національний банк України") та заява про забезпечення позову. Відповідно до вимог ч.6 ст.187 ЦПК України - до відкриття провадження по справі судом очікуються відповіді на запити до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання відповідачів, в тому числі, щодо ОСОБА_12, адреса якого вказана у позові: АДРЕСА_2. Відповідно до вимог ч.7 ст.187 ЦПК України - інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом п'яти днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду. Проте, відповідно до ч.2 ст.149 ЦПК України: забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. При цьому судом враховано, що відповідно до імперативних приписів ч.1 ст.153 ЦПК України - заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду). У позові зазначено, що відповідно до п.1 ч.1 ст.24 Закону України "Про статус народного депутата України" народний депутат зобов'язаний дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави. Відповідно до ч.5 ст.17 Закону України "Про статус народного депутата України" - народний депутат як представник державної влади у разі порушення прав, свобод чи інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади припинити такі порушення. Враховуючи, викладене позивач, навівши вищевказане обґрунтування саме щодо виконання обов'язків Народного депутата України, повідомив, що йому стало відомо про втрату бездоганної репутації, численних випадків забороненої діяльності вказаного відповідача (зокрема ст.65 Закону України "Про Національний банк України"), під час виконання нею трудових обов'язків на посаді заступника голови правління Національного банку України (призначеної на підставі відповідного рішення Ради вказаної третьої особи 25 жовтня 2016 року), в тому числі, щодо співробітництва з сином останньої, при виконанні ним трудових обов'язків у банку "Платинум Банк" (щодо конфлікту інтересів), а також щодо системних випадків діяльності цього відповідача спрямованої на неофіційне сприяння приватним фізичним особам (зокрема акціонерам приватних банків) у вирішенні їх питань, зокрема шляхом вчинення під час виконання трудових обов'язків дій, потрібних для вказаних осіб - всупереч інтересам та стабільності банківської системи України (на підтвердження чого в позові містяться посилання на аудіо докази та їх роздруківки). Крім того, позивач наголошує на тому, що такі дії, діяльність цього відповідача несуть загрозу стабільності банківської системи, а також зводять нанівець всі зусилля держави у боротьбі з корупцією в Україні. Крім того, позивач вказує, що на даний час посада вказаного відповідача не є посадою державної служби та державною політичною посадою, у зв'язку з чим діяльність на зазначеній посаді не є публічною службою. Також, позивач наголошує, що між позивачем та вказаним відповідачем відсутні відносини публічно-правового характеру, остання не виконує публічно-владні управлінські функції відносно позивача, в той же час у даному спорі наявні трудові відносини (тобто відносини найму), які регулюються законодавством про працю, таким чином, діяльність вказаного відповідача підпадає під дію загальних положень законодавства про працю, зокрема Кодексу законів про працю України, з урахуванням особливостей, що передбачені спеціальним Законом. При цьому, зазначено, що відповідно до п.9 ч.1 ст.36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами, а ч.8 ст.20 Закону України "Про Національний банк України" визначено, що вказаний заступник звільняється з посади зокрема у випадку: втрати бездоганної ділової репутації (п.5); виникнення обставин, що виключають можливість особи бути вказаним заступником (п.9). При цьому, позивач звертає увагу, що відповідно до п.1 ч.1 ст.41 Кодексу законів про працю України, трудовий договір може бути розірваний також у випадку одноразового грубого порушення трудових обов'язків вказаним заступником, а відповідно до імперативних приписів ст.65 Закону України "Про Національний банк України" встановлено наступні заборони: на членів Правління Національного банку та інших службовців Національного банку поширюються обмеження, передбачені законодавством у сфері запобігання корупції, у тому числі щодо запобігання конфлікту інтересів. Конфлікт інтересів виникає, якщо члени Правління Національного банку та інші службовці Національного банку, члени Ради Національного банку мають приватні інтереси, які впливають або ймовірно можуть вплинути на неупереджене та об'єктивне виконання ними своїх обов'язків; службовцям Національного банку та їхнім родичам першого ступеня споріднення забороняється входити до органів управління та/або бути акціонерами банків, споріднених та афілійованих з банками осіб, у тому числі учасників банківської групи, крім випадків, передбачених законодавством. Відповідно до ч.1, 2, 8 ст.8 ЦПК України: суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Вказана заява про забезпечення позову позивача - Народного депутата України Луценка Ігоря Вікторовича, в якій останній просить заборонити ОСОБА_4 брати участь в роботі та засіданнях Правління Національного банку України, а також заборонити вчиняти та/або виконувати всі та будь-які дії, пов'язані з виконанням та/або здійсненням повноважень заступника Голови Національного банку України, та/або будь-яку іншу діяльність на посаді заступника Голови Національного банку України до вирішення даного спору по суті, обґрунтована ризиками щодо продовження виконання ОСОБА_4 вказаної діяльності - чим здійснюватиметься нанесення непоправної шкоди благу України та Українського народу шляхом активного сприяння незаконному задоволенню та заохоченню приватних інтересів акціонерів приватних банків та інших фізичних осіб у сфері банківської діяльності, що відповідно грубо порушує права та законні інтереси позивача як Народного депутата України, який зобов'язаний дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави. Розглянувши клопотання, всебічно та повно дослідивши доводи позивача та наявні дані, суд прийшов до висновку, що клопотання підлягає задоволенню у зв'язку з вищевикладеним та враховуючи наступне. Відповідно до ч.1 ст.149 ЦПК України - суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст.150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Відповідно до ч.3 ст.150 ЦПК України - заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до п.2 ч.1 ст.150 ЦПК України - позов зокрема забезпечується забороною вчиняти певні дії. Відповідно до п.1 ч.1 ст.24 Закону України "Про статус народного депутата України" народний депутат зобов'язаний дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави. Відповідно до ч.5 ст.17 Закону України "Про статус народного депутата України" - народний депутат як представник державної влади у разі порушення прав, свобод чи інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади припинити такі порушення. Відповідно до приписів ст.2 ЦПК України: завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Враховуючи, все вищевикладене судом враховано, що на даний час не спростовані дані про те, що позивачу як Народному депутату України об'єктивно стало відомо про втрату бездоганної репутації, численних випадків забороненої діяльності вищевказаного відповідача (зокрема ст.65 Закону України "Про Національний банк України"), під час виконання нею трудових обов'язків на посаді заступника голови правління Національного банку України (призначеної на підставі відповідного рішення Ради вказаної третьої особи 25 жовтня 2016 року), в тому числі, щодо співробітництва з сином останньої, при виконанні ним трудових обов'язків у банку "Платинум Банк" (щодо конфлікту інтересів), а також щодо системних випадків діяльності цього відповідача спрямованої на неофіційне сприяння приватним фізичним особам (зокрема акціонерам приватних банків) у вирішенні їх особистих питань, зокрема шляхом вчинення під час виконання трудових обов'язків дій, потрібних для вказаних осіб - всупереч інтересам та стабільності банківської системи України (на підтвердження чого в позові містяться посилання на аудіо докази та їх роздруківки, тобто позивач посилається на наявні та конкретні докази, достовірність яких на даний час не спростована, а отже мається вірогідність існування вищевказаних обставин, на які посилається позивач в обґрунтуванні позову). При цьому, зазначені Народним депутатом України питання виникли на тлі майже щоденного знецінення гривні (що на думку суду є загальновідомою в Україні обставиною, яка підтверджена відповідною динамікою її падіння згідно з офіційним курсом НБУ, так згідно з загально доступною інформацією курс саме НБУ гривні за 1 долар США був визначений станом на: 04 грудня 2017 року у розмірі 27.0543 грн.; 05 грудня 2017 року - 27.2153 грн.; 15 грудня 2017 року - 27.41 грн., а станом на 22 грудня 2017 року вже 27.8559 грн. за 1 долар) і причинний зв'язок з питаннями, зазначеними Народним депутатом України Луценком І.В. у вказаному позові не виключений, а отже суд має діяти і враховуючи крайню важливість та необхідність щодо тієї загрози стабільності банківської системи України та добробуту Українського народу, на наявність якої наполягає і Народний депутат України Луценко І.В. у вказаних зверненнях. При цьому, ч.8 ст.20 Закону України "Про Національний банк України" визначено, що вказаний заступник звільняється з посади зокрема у випадку: втрати бездоганної ділової репутації (п.5); виникнення обставин, що виключають можливість особи бути вказаним заступником (п.9). Відповідно до імперативних приписів ст.65 Закону України "Про Національний банк України" встановлено наступні заборони: на членів Правління Національного банку та інших службовців Національного банку поширюються обмеження, передбачені законодавством у сфері запобігання корупції, у тому числі щодо запобігання конфлікту інтересів. Конфлікт інтересів виникає, якщо члени Правління Національного банку та інші службовці Національного банку, члени Ради Національного банку мають приватні інтереси, які впливають або ймовірно можуть вплинути на неупереджене та об'єктивне виконання ними своїх обов'язків; службовцям Національного банку та їхнім родичам першого ступеня споріднення забороняється входити до органів управління та/або бути акціонерами банків, споріднених та афілійованих з банками осіб, у тому числі учасників банківської групи, крім випадків, передбачених законодавством. Відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" - розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. За наявності вищенаведених умов, суд прийшов до висновку про наявність підстав та ризиків, визначених ст.149 ЦПК України, для забезпечення позову, зокрема щодо неможливості забезпечення ефективного захисту прав та інтересів позивача - Народного депутата України, а отже заява останнього підлягає задоволенню у повному обсязі. Підстави для застосування зустрічного забезпечення судом не вбачаються. Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.149-159, 260, 353, 354 ЦПК України, суд, УХВАЛИВ: Заяву позивача народного депутата України Луценка Ігоря Вікторовича задовольнити - в якості забезпечення позову: Заборонити ОСОБА_4 брати участь в роботі та засіданнях Правління Національного банку України, а також заборонити вчиняти та/або виконувати всі та будь-які дії, пов'язані з виконанням та/або здійсненням повноважень заступника Голови Національного банку України, та/або будь-яку іншу діяльність на посаді заступника Голови Національного банку України до вирішення даного спору по суті. Стягувач: Луценко Ігор Вікторович, місце проживання: 01014, АДРЕСА_10, РНОКПП НОМЕР_1, телефон: НОМЕР_2 Боржники: заступник Голови Національного банку України Рожкова Катерина Вікторівна, місце проживання: 04119, АДРЕСА_3, місце роботи: Національний банк України, 01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9, В.о. Голови Національного банку України Смолій Яків Васильович, місце проживання: 02068, АДРЕСА_2, Національний банк України, 01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення - 26 грудня 2017 року та підлягає негайному виконанню, а її оскарження не зупиняє її виконання. Ухвала є обов'язковою на всій території України та може бути пред'явлена до примусового виконання протягом 3 років в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження". Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення, а у разі розгляду заяви про забезпечення позову без повідомлення учасників справи - протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повної ухвали до Апеляційного суду міста Києва в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. СУДДЯ: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72990426
  7. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ справа № 757/32334/15-ц провадження № 61-7777св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя - доповідач), Крата В. І., Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідачі: прокуратура м. Києва, Державна казначейська служба України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 року справу № 757/32334/15-ц призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 757/32334/15-ц передано до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України, у якому просила стягнути в рахунок відшкодування майнової шкоди кошти в розмірі середньомісячної заробітної плати з 22 серпня 2006 року по 18 травня 2010 року в сумі 129 353 грн 40 коп. та 1 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України. Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2006 року прокуратура м. Києва стосовно неї порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України. Наказом від 29 серпня 2006 року її відсторонено від займаної посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року її визнано невинуватою у пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діяннях складу злочину. Зазначає, що справу неодноразово направляли на додаткове розслідування, слідчі дії проводились з грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства, внаслідок чого позивач протягом восьми років знаходилась у напруженому психологічному стані. Вона переживала за своє життя та життя своєї малолітньої доньки Анастасії, яку вона виховує одна та якій станом на 2006 рік було 14 років. Близьке оточення доньки знало, що її матір звинувачують у вчиненні злочину, дитина від цього страждала. Внаслідок переживань позивач неодноразово потрапляла до лікарні з підвищеним тиском, що загрожувало її здоров'ю. У зв'язку з відстороненням від займаної посади вона втратила єдиний заробіток і була вимушена докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи глибину та тривалість моральних страждань, просила позов задовольнити. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року провадження у справі в частині вимог про відшкодування майнової шкоди закрито. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року у складі головуючого судді Новака Р. В. позов задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування моральної шкоди 141 934 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявні правові підстави для відшкодування шляхом моральної шкоди позивачу стягнення коштів з Державного бюджету України, при цьому в резолютивній частині рішення суд зазначив про стягнення коштів з Державної казначейської служби України. Визначаючи розмір відшкодування в сумі 141 934 грн, суд виходив із того, що позивач перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року до 08 квітня 2015 року, тобто 8 років і 7 місяців. ОСОБА_3 має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та відстороненням від роботи. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено та ухвалено нове рішення, яким стягнуто на користь ОСОБА_3 500 тис. грн на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунка Державної казначейської служби України. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив із того, що, визначаючи розмір спричиненої моральної шкоди, слід врахувати й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення справи. Враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, яких зазнала позивач, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн. У листопаді 2016 року заступник прокурора м. Києва подав касаційну скаргу, в якій просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року. Касаційна скарга мотивована тим, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суд не виклав відповідних мотивів, не обґрунтував розмір у сумі 500 тис. грн, не зазначив підстав та не врахував вимог щодо розумності та справедливості. Розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи, його слід визначати у розмірі, співмірному з мінімальною заробітною платою, визначеною законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом на момент відшкодування. У січні 2017 року ОСОБА_4 - представник ОСОБА_5 - подав заперечення на касаційну скаргу, у яких просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін, оскільки судове рішення є законним та обґрунтованим. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 06 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Суди встановили, що відповідно до розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 08 серпня 2006 року № 245-к ОСОБА_3 призначено на посаду заступника голови Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації. 19 серпня 2006 року стосовно позивача було порушено кримінальну справу за частиною другою статті 368 КК України. 22 серпня 2006 року старший слідчий прокуратури м. Києва виніс постанову про відсторонення ОСОБА_3 від займаної посади, обрано запобіжний захід - підписку про невиїзд. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08 квітня 2015 року, ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні та виправдано за відсутністю в її діянні складу злочину. Таким чином, ОСОБА_3 незаконно перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року по 08 квітня 2015 року. Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон) право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини п'ята, шоста статті 4 Закону). Згідно із частиною третьою статті 13 Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року). Таким чином, враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, які зазнала позивач, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку з урахуванням принципу розумності та справедливості, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн. Доводи касаційної скарги про те, що розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи ОСОБА_3, колегія суддів відхиляє. Судом апеляційної інстанції враховано також й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення розміру грошового відшкодування моральної шкоди. Позивач тривалий час була відсторонена від роботи без збереження заробітної плати, позбавлена засобів для існування та утримання своєї малолітньої дитини, змушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, підтвердження своєї невинуватості у вчиненні злочину та відновлення ділової репутації. Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги заступника прокурора м. Києва і залишення без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року, оскільки судове рішення законне та обґрунтоване. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73194787
  8. Фабула судового акту: заявниця звернулася до ЄСПЛ у зв’язку з порушенням Україною норм ст.ст. 8 та 13 ЄКПЛ через проведення обшуку її житла з істотним порушенням кримінального процесуального закону та неефективним розслідуванням протиправних діянь працівників правоохоронного органу під час проведення обшуку. Суд надав дозвіл на проведення обшуку житла заявниці, оскільки її колишній чоловік, щодо якого було відкрито кримінальну справу через підробку документів, спілкувався з нею телефоном й з розмови між ними правоохоронцям стало зрозуміло, що у відповідній квартирі можуть перебувати докази вчинення злочину. Однак, ЄСПЛ визнав порушення з боку України норми ст. 8 ЄКПЛ з огляду на те, що у вказаному рішенні суду зазначалися оціночні категорії, які не давали можливості чітко зрозуміти, які саме докази мають на меті відшукати у квартирі заявниці працівники правоохоронного органу, окрім того, кримінальна справа щодо чоловіка розслідувалася стосовно підробки ним документів, водночас під час обшуку були вилучені речі, які не могли мати будь-якого відношення до вчинення інкримінованого йому злочину (картина, ікона), та речі (чотири мобільні телефони), що не були вказані в протоколі обшуку внаслідок т.з. «технічної помилки», а також були відсутні переконливі докази повідомлення заявниці про проведення обшуку й можливість брати участь в ньому (за винятком суб’єктивних пояснень правоохоронців). ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 13 ЄКПЛ, оскільки скарги заявниці на порушення під час проведення обшуку з боку працівників правоохоронного органу не було ретельно розслідувано. Так протягом шести років не вдалося встановити чи попереджали її про проведення обшуку й можливість брати участь в ньому, крім того, вона не була стороною у кримінальній справі в межах розслідування якої проводився обшук, також рішення суду про проведення обшуку заявниця не могла оскаржити, а проведена прокуратурою дослідча перевірка була поверхневою, що в своїй сукупності призвело до неефективності засобів юридичного захисту жінки стосовно її обґрунтованих звернень щодо діянь правоохоронців під час обшуку. З урахуванням констатованого порушення Україною норми ст. 8 ЄКПЛ, ЄСПЛ встановив й порушення Україно норми ст. 13 ЄКПЛ, однак через те, що заявниця в установлені строки не ініціювала питання про стягнення відшкодування, ЄСПЛ не зважаючи на наявність порушення ЄКПЛ, не вирішував питання про стягнення сатисфакції. Аналізуйте судовий акт: Рішення у справі «Бук проти Німеччини», заява №41604/98, 2005-IV; Рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії», заява №65755/01, від 22 травня 2008 року; Рішення у справі «Аванесян проти Росії», заява №41152/06, від 18 вересня 2014 року; Рішення у справі «Смірнов проти Росії», заява №71362/01, від 7 червня 2007 року; Рішення у справі «Колєсніченко проти Росії», заява №19856/04, від 9 квітня 2009 року; Рішення у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України», заява №12451/04, від 30 вересня 2010 року; Рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України», заява №54755/08, від 14 листопада 2013 року; Рішення у справі «Головань проти України», заява №41716/06, від 5 липня 2012 року. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П’ята секція РІШЕННЯ Справа «Багієва проти України» (Заява №41085/05) СТРАСБУРГ 28 квітня 2016 року ОСТАТОЧНЕ 28/07/2016 Автентичний переклад Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням. У справі «Багієва проти України» Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли: Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова, Ганна Юдківська (<…>), Андре Потоцький (<…>), Фаріс Вегабовіч (<…>), Сіофра О’Лірі (<…>), Карло Ранцоні (<…>), Мартіньш Мітс (<…>), судді, та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції] після обговорення за зачиненими дверима 22 березня 2016 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день: ПРОЦЕДУРА 1. Справу було розпочато за заявою (№ 41085/05), яку 4 листопада 2005 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Тетяна Григорівна Багієва (далі - заявниця). 2. Інтереси заявниці представляв п. В. Сізоненко, юрист - який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук. 3. Заявниця за статтями 8 та 13 Конвенції стверджувала, що обшук її квартири проводився з порушенням її права на повагу до її житла, та що у зв’язку з цим порушенням були відсутні ефективні засоби юридичного захисту. 4. 28 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. ФАКТИ І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ 5. Заявниця народилася у 1958 році. У 1992 році вона розлучилася зі своїм чоловіком, Б. На час подій вона проживала разом зі своєю неповнолітньою донькою у квартирі у м. Києві. 6. 7 березня 2005 року працівники міліції затримали Б. за вчинення адміністративного правопорушення на залізничній станції «Київ-Пасажирський». Після затримання працівники міліції виявили, що у посвідченні водія, яке він пред’явив, не містилося всієї необхідної інформації, а відповідно до автоматизованої бази даних МВС України за номером та серією воно належало іншій особі. 7. 8 березня 2005 року щодо Б. було порушено кримінальну справу за підозрою у підробленні документів, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Того ж дня працівники міліції записали телефонні розмови між Б. та заявницею, з яких випливало, що деякі документи, пов’язані з його посвідченням водія та навчанням в автошколі, зберігалися в її квартирі. Згодом записані розмови були зафіксовані у протоколі від 31 жовтня 2005 року. А. Обшук квартири заявниці 8. 10 березня 2005 року слідчий лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський УМВС України на Південно-Західній залізниці, у провадженні якого знаходилася кримінальна справа щодо Б., звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з поданням про проведення обшуку двох квартир, одна з яких належала заявниці, де, згідно з твердженнями слідчого, постійно проживав Б. 9. 11 березня 2005 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив постанову про дозвіл на обшук. На засіданні суду був присутній лише слідчий. Щодо квартири заявниці суд дійшов висновку про необхідність обшуку квартири, в якій Б. постійно проживав, та в якій можуть зберігатися підроблені документи, а також засоби та знаряддя для підроблення документів. 10. Того ж дня слідчий вирішив провести обшук у квартирі заявниці. Після прибуття слідчий та інші присутні працівники міліції виявили, що двері квартири були зачинені, а коли вони дзвонили, ніхто не відповідав. Відповідно до пояснень, наданих слідчим органам працівниками міліції, останні зв’язалися із заявницею, щоб повідомити про проведення обшуку. Згідно з твердженнями заявниці, того дня вони з донькою поїхали на свою дачу за містом; з собою вона мала свій мобільний телефон та міліція з нею не зв’язувалась. 11. Щоб відчинити двері квартири, працівники міліції викликали спеціальну групу. Як тільки двері відчинили, слідчий та троє працівників міліції провели обшук у присутності двох понятих та представника житлово-експлуатаційної організації. У ході проведення обшуку працівники міліції вилучили предмети майна, які вони зафіксували у протоколі обшуку. Відповідно до переліку під час обшуку були вилучені такі речі: дискети, компакт-диски, свідоцтва про реєстрацію автомобіля, ключі, скриня з готівкою, свідоцтва, видані на ім’я Б., картина та ікона. 12. 14 березня 2005 року заявниця повернулася додому і виявила, що двері її квартири пошкоджені та опечатані. З дозволу слідчого вона увійшла до квартири та побачила, що квартира перебуває у стані повного безладу. Вона також виявила, що деякі речі, які не були внесені до переліку вилучених речей, зникли, а саме: чотири мобільні телефони, картки поповнення мобільного рахунку, коштовності та пляшка віскі. В. Провадження на національному рівні 13. Заявниця подала до правоохоронних органів скаргу на дії працівників міліції, які проводили обшук. Вона стверджувала, що обшук було проведено з порушенням вимог національного законодавства, та що деякі її речі зникли. 1. Розслідування за фактом стверджуваної крадіжки 14. 19 квітня 2005 року Київською транспортною прокуратурою було порушено кримінальну справу за можливим фактом крадіжки майна заявниці. 15. 5 липня 2005 року заявницю було визнано потерпілою у справі, а її цивільний позов було долучено до матеріалів кримінальної справи. Того ж дня провадження у справі було зупинено у зв’язку з неможливістю встановити можливих винних осіб у вчиненні злочину. 16. 1 жовтня 2005 року прокуратура міста Києва скасувала постанову від 5 липня 2005 року про зупинення провадження у справі, встановивши, що проведене розслідування не було повним: осіб, які брали участь у проведенні обшуку квартири заявниці, не допитали належним чином, мобільні телефони та картки поповнення рахунку не були знайдені, а проведені слідчі дії не були задокументовані належним чином. 17. 30 листопада та 26 грудня 2005 року заявниці повернули деякі вилучені речі, зокрема, картину, ікону та втрачені мобільні телефони. 18. 28 грудня 2005 року Київська транспортна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом можливої службової недбалості працівників міліції у зв’язку з неповною фіксацією вилучених речей. Прокуратурою було встановлено, що мобільні телефони не були внесені до переліку вилучених речей внаслідок технічної помилки. Мобільні телефони повернули заявниці, відповідно шкоди вона не зазнала. Прокуратура дійшла висновку, що зрештою були відсутні об’єктивні докази, які б вказували на те, що працівники міліції не виконували своїх службових обов’язків належним чином. 19. 9 червня 2006 року прокуратура міста Києва встановила, що розслідування за фактом стверджуваної крадіжки проводилося з затримками та не було ретельним. У постанові прокуратура міста Києва надала вказівки щодо проведення належного розслідування справи. 20. 30 червня 2006 року слідчий Київської транспортної прокуратури закрив кримінальну справу, зазначивши, що докази, які б вказували на те, що в ході проведення обшуку з квартири заявниці були викрадені будь-які речі, відсутні. 21. Заявниця оскаржила цю постанову до суду. 22. 7 серпня 2006 року Голосіївський районний суд міста Києва залишив скаргу заявниці без задоволення, встановивши, що слідчий вжив усіх необхідних заходів та закрив кримінальну справу на законних підставах. 23. Заявниця оскаржила це рішення. 24. 16 листопада 2006 року Апеляційний суд міста Києва скасував постанову суду першої інстанції від 7 серпня 2006 року та постанову слідчого від 30 червня 2006 року у зв’язку з необґрунтованістю, а справу повернув на додаткове розслідування. 25. Станом на 22 липня 2011 року розслідування у справі ще тривало. Інформація про подальший хід справи до Суду не надходила. 2. Перевірка щодо зловживання владою або перевищення своїх службових повноважень працівниками міліції 26. 16 червня 2005 року Київська транспортна прокуратура після проведення дослідчої перевірки відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку з можливим зловживанням владою або перевищенням своїх службових повноважень працівниками міліції в ході проведення обшуку квартири заявниці. У своїй постанові прокурор посилався на пояснення працівника міліції, що заявниці подзвонили на її мобільний телефон та повідомили про проведення обшуку, а двері квартири зламали лише після її відмови з’явитися. Прокурор також зазначив, що обшук проводився відповідно до встановленого порядку; його здійснювали у присутності двох понятих і представника житлово-експлуатаційної організації, як передбачено національним законодавством. 27. 21 червня 2005 року заявниця оскаржила постанову від 16 червня 2005 року до суду. 28. 7 липня 2005 року Голосіївський районний суд міста Києва встановив, що постанова від 16 червня 2005 року була обґрунтованою. Суд зазначив, що прокурор виніс постанову після того як окрім заявниці та її колишнього чоловіка отримав пояснення працівників міліції, двох понятих та представника житлово-експлуатаційної організації, які були присутні під час проведення обшуку. Суд також встановив, що прокурором було проаналізовано постанову суду про дозвіл на обшук квартири, протокол обшуку квартири та інші документи, на підставі яких він дійшов правильного висновку при винесенні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. 29. Заявниця оскаржила цю постанову. 30. 8 вересня 2005 року Апеляційний суд міста Києва залишив постанову від 7 липня 2005 року без змін, встановивши, що прокурор виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на законних підставах. Твердження заявниці були відхилені як безпідставні. 31. Заявниця оскаржила зазначену ухвалу в касаційному порядку. 32. 25 листопада 2005 року Верховний Суд України відмовив заявниці у розгляді її скарги, зазначивши, що вказані судові рішення не могли бути предметом розгляду касаційної інстанції. II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО А. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (у редакції станом на час подій) 33. Стаття 162 Кодексу передбачала: «1. Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, - караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років. 2. Ті самі дії, вчинені службовою особою ... - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.». 34. Стаття 364 Кодексу передбачала: «1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, ... 3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.». 35. Частина 1 статті 365 Кодексу передбачала: «Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.». В. Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК) від 28 грудня 1960 року (чинний на час подій) 36. Стаття 4 КПК передбачала: «Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.». 37. Стаття 127 КПК передбачала, зокрема, що при провадженні обшуку обов’язкова присутність не менше двох понятих. Як поняті запрошувалися особи, не заінтересовані в справі. Понятими не могли бути потерпілі, їх родичі, родичі підозрюваного чи обвинуваченого, або працівники органів дізнання і попереднього слідства. 38. Стаття 177 КПК передбачала, зокрема, що обшук проводився в тих випадках, коли були достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі (у тому числі, цінності), здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мали значення для встановлення істини у справі, були заховані в певному приміщенні. Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, мали проводитися лише за вмотивованою постановою суду. Постанова суду про дозвіл на обшук оскарженню не підлягала. 39. Стаття 181 КПК передбачала: «Обшук і виїмка провадяться в присутності двох понятих і особи, яка займає дане приміщення, а при відсутності її - представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів. Обшук і виїмка в приміщеннях, що їх займають підприємства, установи і організації, провадяться в присутності їх представників. Під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його/її родини, а при необхідності - також і потерпілого....». 40. Стаття 183 КПК передбачала: «... Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів...». ПРАВО I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ 41. Заявниця скаржилась, що обшук її квартири становив порушення її права на повагу до свого житла, що органи влади не розглянули її скарги належним чином і не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Вона посилалась на статті 8 та 13 Конвенції, які передбачають таке: Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя) «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.». Стаття 13 (Право на ефективний засіб юридичного захисту) «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.». A. Прийнятність 42. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. B. Суть 1. Доводи сторін 43. Заявниця наполягала на своїх скаргах, стверджуючи, що працівники міліції не повернули певні вилучені речі, а розслідування події національними органами влади не було ефективним. 44. Уряд визнав, що обшук квартири заявниці становив втручання у її право на повагу до свого житла, передбачене статтею 8 Конвенції. Проте Уряд доводив, що втручання здійснювалося відповідно до процесуального порядку, встановленого законом, і мало на меті легітимне попередження злочину, та за обставин справи було необхідним. Посилаючись на інформацію, належним чином зафіксовану в протоколі від 31 жовтня 2005 року, в якому було задокументовано телефонні розмови між Б. та заявницею, Уряд доводив, що проведення обшуку було необхідним заходом, оскільки у міліції була інформація, що певні документи, важливі для матеріалів кримінального провадження проти Б., зберігалися в квартирі заявниці. Крім того, враховуючи показання працівників міліції, Уряд доводив, що заявницю було повідомлено про проведення обшуку, а отже, їй була надана можливість бути присутньою підчас його проведення. 45. Уряд також зазначав, що питання процесуального обов’язку щодо розслідування тверджень заявниці про неправомірний обшук підпадає під дію статей 8 та 13 Конвенції. Уряд стверджував, що органи влади провели ефективне розслідування усіх обставин події. Зокрема, вони порушили кримінальну справу за фактом стверджуваної крадіжки майна заявниці та провели низку слідчих дій у зв’язку з цим. Проте станом на 22 липня 2011 року розслідування у справі ще тривало. Більш того, органи влади провели дослідну перевірку щодо можливого зловживання владою або перевищення своїх службових повноважень працівниками міліції. Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 16 червня 2005 року була залишена національними судами без змін. Насамкінець, щодо поданого цивільного позову Уряд доводив, що у заявниці була б можливість вимагати відшкодування шкоди, якби в рамках відповідного кримінального провадження було встановлено та притягнуто до відповідальності винних осіб. 2. Оцінка Суду 46. Суд спочатку розгляне питання за статтею 8 Конвенції про те, чи становив обшук квартири заявниці втручання у її право на повагу до свого житла, та чи було це втручання обґрунтованим. По-друге, Суд розгляне питання, чи мала заявниця у своєму розпорядженні ефективний процесуальний порядок для виправлення стверджуваного порушення. Суд вважає за належне розглянути друге питання виключно за статтею 13 Конвенції. (а) Стаття 8 Конвенції (і) Чи мало місце втручання 47. Сторони погоджуються з тим, що проведення обшуку квартири заявниці правоохоронними органами становило втручання у її право на повагу до свого житла. Суд не вбачає жодних підстав вважати інакше. (ii) Чи було втручання згідно із законом 48. Суд зазначає, що обшук проводився на підставі постанови суду, як це передбачено статтею 177 КПК. Отже, втручання, як доводив Уряд, відповідало вимогам національного законодавства. Питання щодо належного обґрунтування постанови про дозвіл на обшук та, у разі відсутності заявниці, точного застосування процедури, передбаченої національним законодавством, а саме статтями 181 та 183 КПК, слід розглянути нижче в ході розгляду питання необхідності та пропорційності втручання. (iii) Чи переслідувало втручання законну мету 49. З огляду на обставини цієї справи Суд приймає твердження Уряду про те, що втручання мало на меті законне попередження злочину. (iv) Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві 50. Суд нагадує, що коли країни-учасниці вважають за необхідне вдаватися до таких заходів як проведення обшуків житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними і достатніми, та чи було дотримано принцип пропорційності (див. рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Виск v. Germany), заява № 41604/98, п. 45, ECHR 2005-IV). Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля, а також перевірить як ці гарантії використовували у справі, що розглядається (див. рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), заява № 65755/01, п. 38, від 22 травня 2008 року). 51. У квартирі заявниці обшук проводився на підставі постанови суду. Попереднє надання судом дозволу на проведення обшуку було важливою гарантією проти зловживання. Той факт, що дозвіл на проведення обшуку було надано за відсутності заявниці, сам по собі не є проблематичним, оскільки національний суд може ухвалити таке рішення без повідомлення іншої сторони (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Тамосіус проти Сполученого Королівства» (Tamosius v. the United Kingdom), заява № 62002/00, ECHR 2002-VIII, та рішення у справі «Аванесян проти Росії» (Avanesyan v. Russia), заява № 41152/06, п. 29, від 18 вересня 2014 року). 52. Суд зазначає, що при встановленні обсягу запропонованого обшуку, національний суд посилався на таке формулювання як «підроблені документи», а також «засоби та знаряддя для підроблення документів». Суд не вказав жодних деталей, навіть незважаючи на те, що міг це зробити з огляду на предмет доказування кримінального провадження, що стосувався документів, які належали колишньому чоловіку заявниці або були пов’язані з ним, а також стверджуваного підроблення документів. Слід також зауважити, що Суд раніше вже піддавав критиці розпливчастість та надмірну узагальненість формулювань в постановах про дозвіл на обшук, надаючи органу влади, який проводив обшук, нічим не обґрунтовану свободу розсуду при встановленні необхідного обсягу обшуку (див. рішення у справі «Смірнов проти Росії» (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, п. 47, від 7 червня 2007 року; згадані рішення у справах «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), п. 41; «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 216, від 22 грудня 2008 року; та рішення у справі «Колєсніченко проти Росії» (Kolesnichenko v. Russia), заява № 19856/04, п. 33, від 9 квітня 2009 року). Подібним чином, зважаючи на узагальнені формулювання в постанові про дозвіл на обшуку цій справі, Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшук став належною гарантією проти можливого зловживання владою підчас його проведення. 53. Щодо способу втручання, то обшук проводився за відсутності заявниці, внаслідок чого виникла необхідність зламати двері її квартири. Сторони не можуть дійти згоди у питанні, чи була заявниця заздалегідь попереджена про обшук, чи ні. Суд вважає, що саме органи влади повинні були належним чином встановити, чи було заявницю заздалегідь попереджено про обшук. Проте Судові не було надано переконливих документів на підтвердження цього факту. У зв’язку з цим Суд зазначає, що показання працівників міліції не можуть мати суто об’єктивний характер, які б підтверджували, що працівники міліції зателефонували заявниці перед тим як увійти до квартири, надаючи їй можливість запобігти пошкодженню свого майна та взяти участь у слідчій дії. 54. Крім того, додатково до наведеного вище висновку про те, що у постанові про дозвіл на обшук не були встановлені межі обшуку, варто зазначити, що працівники міліції вилучили низку речей, які навіть не входили до категорії розшукуваних речей, встановлених судом: мобільні телефони, скриня з готівкою, картина та ікона, - навряд чи відповідали обсягу обшуку, дозвіл на проведення якого було надано постановою суду, та стосувались кримінального провадження щодо підроблення посвідчення водія. Варто також зазначити, що органи влади згодом визнали, що вони вилучили мобільні телефони, які з самого початку не були включені до списку вилучених речей. Лише потім, із запізненням, вони повернули заявниці телефони та деякі інші речі, які не стосувалися кримінальної справи. У зв’язку з цим Суд зауважує, що поняті та представник житлово-експлуатаційної організації, запрошені міліцією для участі в проведенні обшуку, не пересвідчилися у правильності внесення до списку протоколу про проведення обшуку всіх вилучених речей, тау тому, чи відповідали вилучені речі обсягу обшуку, визначеному в постанові про дозвіл на обшук. 55. За цих обставин Суд вважає, що наявні гарантії національного законодавства виявилися недостатніми, а проведений обшуку квартирі заявниці становив втручання, яке не було пропорційним відповідній меті. 56. Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції. (b) Стаття 13 Конвенції 57. Стаття 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (див., наприклад, рішення у справі «Кіган проти Сполученого Королівства» (Keegan v. the United Kingdom), заява № 28867/03, п. 40, ECHR 2006-X). 58. Зважаючи на встановлене вище порушення статті 8 Конвенції, Суд вважає, що скарга заявниці не була безпідставною. Відповідно, слід встановити, чи передбачало законодавство України для неї «ефективний» засіб юридичного захисту, який дозволяв компетентному національному органу розглянути скаргу та надати відповідне відшкодування (див., наприклад, рішення у справі «Камерзінд проти Швейцарії» (Camenzind v. Switzerland), від 16 грудня 1997 року, п. 53, Reports 1997-VIII). 59. З самого початку слід зазначити, що ухвалена постанова суду про дозвіл на обшук не підлягала оскарженню. Щодо можливості подати цивільний позов на працівників міліції Суд встановив порушення статті 13 Конвенції у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine) (заява № 12451/04, пп. 54 та 55, від 30 вересня 2010 року), в якій цивільний позов у зв’язку з незаконним проведенням обшуку національними судами розглянуто не було здебільшого через те, що позивач не була безпосередньо залучена до відповідного кримінального провадження. 60. У цій справі заявниця так само не була стороною кримінального провадження, в рамках якого був наданий дозвіл на обшук. Фактично Уряд не довів, що вона мала можливість подати окремий цивільний позов. Навпаки, Уряд доводив, що вона могла вимагати відшкодування шкоди за незаконне проведення обшуку її квартири у разі, якщо б в рамках відповідного кримінального провадження було б встановлено та притягнуто до відповідальності винних осіб. Отже, Суд доходить висновку, що у заявниці була відсутня можливість подати окремий цивільний позов. 61. Уряд стверджував, що твердження заявниці фактично були ретельно розглянуті в рамках відповідних дослідчої перевірки та кримінального розслідування. Суд зазначає, що окрім крадіжки національне кримінальне законодавство передбачало ряд правопорушень, що могли охоплювати дії, на які скаржилася заявниця (див. пункти 33-35). Більше того, цивільний позов заявниці було долучено до кримінальної справи щодо стверджуваної крадіжки з метою спільного розгляду кримінальної та цивільно-правової відповідальності за вчинення однакових протиправних діянь (див. пункт 15). Відповідно Суд розгляне питання, чи було кримінальне провадження за скаргою заявниці ефективним у розумінні статті 13 Конвенції. 62. Згідно з усталеною практикою Суду, мінімальні критерії ефективності включають вимоги, щоб таке розслідування було незалежним, безстороннім і підлягало громадському контролю, а компетентні органи діяли зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України» (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, п. 44, від 14 листопада 2013 року). У зв’язку з цим Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо тверджень заявниці про зникнення її речей неодноразово піддавалося критиці з боку вищестоящих органів прокуратури, які визнали, що розслідування не було проведено повно та оперативно (див. пункти 16 та 19). Постанова про закриття кримінальної справи від 30 червня 2006 року переглядалася національними судами та згодом її скасували як необґрунтовану (див. пункт 24). Виходячи з наданої сторонами інформації, Суд вважає, що розслідуванню, яке тривало щонайменше шість років, бракувало необхідної ретельності та оперативності, і воно виявилося неефективним. 63. Щодо проведеної дослідчої перевірки стосовно зловживання владою або перевищення службових повноважень Суд зазначає, що така процедура розслідування не відповідала принципам ефективного юридичного засобу захисту, оскільки слідчий у рамках цієї процедури був обмежений у вчиненні певних процесуальних дій, а у потерпілої не було офіційного статусу, що позбавило її можливості ефективної участі в межах цієї процедури (див. рішення у справі «Головань проти України» (Golovan v. Ukraine), заява № 41716/06, п. 75, від 5 липня 2012 року). Суд зазначає, що ні слідчий, ні суди, які переглядали постанову від 16 червня 2005 року, не розглянули питання про те, чи відповідав обсяг проведеного обшуку меті, зазначеній в постанові про дозвіл на обшук. Як було зазначено вище, кількість вилучених речей свідчила про те, що проведення обшуку виходило за межі, встановлені постановою суду про дозвіл на обшук. Крім того, видається, що не було вжито відповідних заходів для розгляду питань, чи дійсно працівники міліції попередили заявницю, та чи дотрималися вони вимоги щодо збереження майна, яка містилася у статті 183 КПК. Зокрема, не було зроблено жодної спроби перевірити показання працівників міліції про те, що вони повідомили заявницю про проведення обшуку. 64. Зважаючи на наведені вище міркування та з огляду на стверджуване порушення, Суд доходить висновку, що національні органи влади не провели ефективного розслідування події та спростували очікування заявниці щодо отримання ретроспективного відшкодування, зокрема, відшкодування згідно з цивільним законодавством. 65. Таким чином, Суд встановив, що у заявниці не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за статтею 8 Конвенції. Отже, було порушення статті 13 Конвенції. II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ 66. Статтею 41 Конвенції передбачено: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.». 67. Заявниця не висунула вимог щодо справедливої сатисфакції у встановлений для цього строк. Відповідно Суд вважає, що підстави для присудження їй будь-яких сум у цьому зв’язку відсутні (див. рішення у справі «Муравська проти України» (Muravskaya v. Ukraine), заява № 249/03, п. 52, від 13 листопада 2008 року). ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО 1. Оголошує заяву прийнятною. 2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції. 3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції. Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 квітня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду. Секретар Клаудія ВЕСТЕРДІК Голова Ангеліка НУССБЕРГЕР Фото: By Michael N. Erickson [CC BY-SA 3.0 (https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0)], from Wikimedia Commons
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2018 року м. Київ Справа N 724/689/16-а Провадження N 11-128ас18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 724/689/16-а за позовом ОСОБА_3 до відділу державної виконавчої служби Хотинського районного управління юстиції у Чернівецькій області (далі - Відділ виконавчої служби) про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною і скасування постанови за заявою ОСОБА_3 про перегляд з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, ухвали Хотинського районного суду Чернівецької області від 13 травня 2016 року (суддя Руснак А.І.), ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року (колегія суддів Матохнюк Д.Б., Боровицький О.А., Сапальова Т.В.) та ухвали Вищого адміністративного суду України 27 жовтня 2016 року (суддя Головчук С.В.), ВСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність державного виконавця Відділу виконавчої служби Сеника І.Ф щодо невиконання та нездійснення всіх виконавчих заходів, спрямованих на виконання вироку Хотинського районного суду Чернівецької області від 20 березня 2012 року; визнати протиправною та скасувати постанову від 28 грудня 2015 року про повернення виконавчого документа стягувачу. Хотинський районний суд Чернівецької області ухвалою від 13 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року, відмовив у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3 у зазначеній адміністративній справі на підставі пункту 2 частини першої статті 109 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 жовтня 2016 року на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС у зазначеній редакції відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_3 на вказані судові рішення. Ухвалюючи таке рішення, Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій, зокрема, про непідсудність цієї справи адміністративному суду та необхідність її розгляду в порядку цивільного судочинства. Суди також керувались тим, що ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 19 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 3 березня 2016 року (справа N 824/21/16-а), у відкритті провадження за зазначеним вище позовом уже було відмовлено з роз'ясненням ОСОБА_3 необхідності подання цього позову в порядку цивільного судочинства. Не погодившись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_3 подав заяву про його перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. Верховний Суд України ухвалою від 5 липня 2017 року відкрив провадження у справі для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм процесуального права в порядку частини п'ятої статті 243 КАС у зазначеній редакції. До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяви ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено. Тому така заява на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Оскільки справа за заявоюОСОБА_3 відповідно до частини другої статті 241 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в цивільних та адміністративних справах, вона відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII передана до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який з огляду на визначений підпунктом 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС порядок здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Обґрунтовуючи заяву, ОСОБА_3 указав на те, що оскаржувана ухвала Вищого адміністративного суду України протилежна за змістом ухвалі цього ж суду від 12 квітня 2016 року у вищезгаданій справі N 824/21/16-а. Однак зазначеним судовим рішенням відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою на ухвали судів, які містять аналогічний викладеному в оскаржуваній ухвалі висновок про непідсудність цього позову адміністративному суду. До заяви також додано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 серпня 2014 року у справі N 724/2-398/14, у якій цей суд указав на правомірність закриття провадження в цивільній справі за скаргою ОСОБА_3 на дії державного виконавця щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого на виконання вироку Хотинського районного суду Черкаської області, що набрав законної сили 19 червня 2012 року в частині цивільного позову, та непоширення на таку скаргу цивільної юрисдикції. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм процесуального права, які визначають юрисдикцію адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду керується наведеним нижче. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "судом, встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися "судом, встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Частиною першою статті 181 КАС у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то юрисдикцію адміністративних судів на розгляд спорів зазначеної категорії не поширюється. Згідно з вимогами частин четвертої та п'ятої статті 82 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 606-XIV) рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Як убачається з матеріалів поданої заяви, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність держаного виконавця Відділу виконавчої служби Сеника І.Ф. щодо невиконання та нездійснення всіх виконавчих заходів, спрямованих на фактичне виконання вироку суду від 20 березня 2012 року, та визнати протиправною і скасувати постанову державного виконавця Відділу виконавчої служби Сеника І.Ф. про повернення виконавчого документа стягувачу від 28 грудня 2015 року, винесену щодо виконавчого провадження N 43170929 та затверджену заступником начальника Відділу виконавчої служби Лобчук Г.О. Підстави, порядок звернення та розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачено статтею 128 Кримінального процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. Зокрема, відповідно до частини четвертої та п'ятої цієї статті форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, установленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, унормованим ЦПК. Відповідно до вимог статей 383, 384 ЦПК у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Крім того, відповідно до вимог статті 82 Закону N 606-XIV скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів усіх інстанцій про те, що цей спір відповідно до положень зазначених вище норм ЦПК та Закону N 606-XIV не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ. Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 109 КАС суд відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 7 червня 2016 року та 22 лютого 2017 року (у справах N N 815/1554/15 та 755/5626/16-ц відповідно), про те, що інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним з позовним провадженням, врегульованим ЦПК. Згідно з порядком оскарження рішення державного виконавця у ході виконання виконавчого документа, виданого на виконання судового рішення, ухваленого за правилами статей 383, 384 ЦПК, з огляду на закріплене у статті 181 КАС правило, справа щодо оскарження рішень державного виконавця у виконавчому провадженні з виконання вироку в частині цивільних позовних вимог підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, на підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, про відмову у відкритті провадження у вищезазначеній адміністративній справі. Керуючись статтями 241, 242, 244 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Хотинського районного суду Чернівецької області від 13 травня 2016 року, ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року та ухвали Вищого адміністративного суду України та 27 жовтня 2016 року в адміністративній справі N 724/689/16-а за його позовом до відділу державної виконавчої служби Хотинського районного управління юстиції у Чернівецькій області про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправною і скасування постанови. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  10. Державний герб України пр. № 1-кп/759/6/18 ун. № 759/3498/15-к УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2018 року м. Київ Святошинський районний суд м. Києва в складі суду присяжних: головуючого - судді Дячука С.І., судді Оздоби М.О.; присяжних: Щербакова Ю.Д., Годлевського А.П., Конєва О.П., при секретарі Миколаєнко О.О., розглянувши в приміщенні суду під час судового розгляду кримінального провадження за обвинувальними актами стосовно ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Бобровиця Чернігівської області, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 в місті Ніжин Чернігівської області, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Києві, які, кожний окремо, обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 41, ч. 3 ст. 365; ч. 4 ст. 41, ч. 3 ст. 258; ч. 4 ст. 41, ст. 340; ч. 4 ст. 41, п. п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 15, п. п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 2 ст. 262 КК України, а також стосовно ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4 в м. Києві, який обвинувачується у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 41, ч. 3 ст. 365; ч. 4 ст. 41, ч. 3 ст. 258; ч. 4 ст. 41, ст. 340; ч. 4 ст. 41, п. п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 15, п. п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_5 в м. Києві, який обвинувачується у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 41, ч. 3 ст. 365; ч. 4 ст. 41, ч. 3 ст. 258; ч. 4 ст. 41, ст. 340; ч. 4 ст. 41, п. п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 15, п. п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 1 ст. 263 КК України, заяву сторони захисту про відвід суду присяжних в межах даного провадження, сторони: прокурори Псюк Р.Й., Сімонов Я.Г, Донський О.І., обвинувачені та цивільні відповідачі ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, їх захисники - ВАРФОЛОМЄЄВ І.В., ГОРОШИНСЬКИЙ О.О., РЕШКА С.С.; інші учасники: представники цивільних відповідачів ГУ МВС України в місті Києві та ГУ НП в м. Києві - ОСОБА_13, ОСОБА_14, а МВС України - ОСОБА_15, ОСОБА_16; потерпілі ОСОБА_17 та інші (всього 180 осіб); цивільні позивачі ОСОБА_18 та інші (всього 74); представники потерпілих: ОСОБА_19 (представник в інтересах малолітньої ОСОБА_20) та інші, - В С Т А Н О В И В : До суду під час судового розгляду надійшла письмова заява захисника обвинувачених ОСОБА_5 та ОСОБА_8 - РЕШКА С.С. про відвід всього складу суду присяжних Святошинського районного суду міста Києва, а саме: суддів ДЯЧУКА С.І., ОЗДОБИ М.О., запасного судді - НОВИК В.П., присяжних ЩЕРБАКОВА Ю.Д., ГОДЛЕВСЬКОГО А.П., КОНЄВА О.П. та запасних присяжних - ГОРОБЕЦЬ А.Л., СУШКЕВИЧА Я.О. Вказаний відвід захисник мотивував такими обставинами, які стали йому відомі лише під час судового розгляду і стисло полягають у наступному: а) внаслідок судової реформи, яка оформлена змінами до Конституції України та іншими законодавчими актами, більшість з яких набула чинності у грудні 2017 року, відбулося значне звуження змісту гарантованих самими цими актами гарантій незалежності суддів в цілому і вказаних суддів Святошинського районного суду міста Києва, а саме, має місце відхід від принципів незмінюваності суддів та їх єдиного статусу, що є одними з ключових гарантій незалежності судді; б) Указом Президента України № 449/2017 від 29 грудня 2017 року постановлено ліквідувати Святошинський районний суд міста Києва (п. 111) та утворити 4-й окружний суд міста Києва - у Святошинському та Солом'янському районах міста Києва (п. 47), внаслідок прийнятого рішення вказані судді стали залежними від процедури переведення, в основі якої лежать результати кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді судді. Проходження у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (далі - ВККС) суддями даного складу суду присяжних кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності ставить їх в залежність від новоствореної системи. Професійні судді, які вже обрані безстроково, можуть бути звільнені з посади в залежності від результатів такої процедури, які можуть виявитися доволі суб'єктивними. Наприклад, на висновки ВККС з цього приводу впливає Громадська рада доброчесності (далі - Рада), до якої входить представник потерпілих в межах даного провадження - адвокат Тітич В.М. ОСОБА_13 того, як зазначається в заяві про відвід, ці законодавчі новели призвели до порушення єдиних засад діяльності судів, запровадили відмінні підходи до статусу суддів, дискримінаційний підхід до грошової оцінки їх діяльності в залежності від кваліфікаційного оцінювання, що призвело до розбалансування судової системи та поставило суддів у нерівні умови під час здійснення ними повноважень, відтак зробило весь склад вказаного суду присяжних вразливим, а по суті залежним від нових правил привнесених судовою реформою, поставивши їх подальшу професійну кар'єру, в тому числі й результати кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, в залежність від прийнятих судових рішень у межах даного кримінального провадження. Такі дії влади захист вважає втручанням у здійснення правосуддя, оскільки ступень залежності суддів від новоствореної системи може зменшити їх неупередженість і незалежність до критичної відмітки, поза якою постановлене у справі будь-яке судове рішення втратить ознаки легітимності та не відповідатиме праву на справедливий суд. Судді та присяжні заявили про своє небажання давати пояснення у зв'язку із заявленим відводом з тим, щоб не впливати на думку з цього приводу учасників судового процесу. Суддя ДЯЧУК С.І. лише надав інформацію загального характеру про те, що дійсно, як факт Указом Президента України № 449/2017 від 29 грудня 2017 року постановлено ліквідувати Святошинський районний суд міста Києва (п. 111) та утворити 4-й окружний суд міста Києва - у Святошинському та Солом'янському районах міста Києва, кожен із суддів даного складу суду присяжних обраний на посаду судді безстроково, жоден з них не проходив нововведеного кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності, проте цей процес вже розпочато, а саме, встановлено черговість та розклад оцінювання, грошова оцінка професійної діяльності суддів, які не пройшли вказаного оцінювання, є в рази відмінною від тих, хто пройшов таке оцінювання. У судовому засіданні як ініціатор відводу, так і всі обвинувачені та їх захисники підтримали заявлений відвід всьому складу суду присяжних, вважаючи його належно мотивованим, а викладені в ньому ризики залежності суддів та присяжних - переконливими. Прокурори, яких підтримали присутня представник потерпілих ОСОБА_26, не вбачали підстав для відводу суду присяжних. Підстави для відводу вважали надуманими, оскільки спірність окремих положень Закону не може слугувати підставою для відводу суду, який зобов'язаний керуватися Законом. Суд, заслухавши думку учасників кримінального провадження, вивчивши доводи заяви про відвід, проаналізувавши наявні матеріали судового провадження, виходить з такого. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями у даному кримінальному провадженні визначено суддю ДЯЧУКА С.І., а до складу суду присяжних включені - суддя ОЗДОБА М.О., присяжні ЩЕРБАКОВ Ю.Д., ГОДЛЕВСЬКИЙ А.П. та КОНЄВ О.П., також визначені запасні: суддя НОВИК В.П. та присяжні - ГОРОБЕЦЬ А.Л., СУШКЕВИЧ Я.О. Юрисдикційні та процесуальні повноваження даного складу суду присяжних Святошинського районного суду міста Києва як суду першої інстанції у зв'язку з опублікуванням згаданого захисником Указу Президента України № 449/2017 від 29 грудня 2017 року чітко визначені Законом (пп. 3 п. 16-1 Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя), п. 3 Розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», КПК України тощо) і є незмінними як за змістом, так і за обсягом. Як того вимагають правила ч. ч. 3 та 6 ст. 147, п. 3 Розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», повідомлення про початок роботи новоутвореного суду на території Святошинського району міста Києва не здійснювалось. Отже, вважати Святошинський районний суд міста Києва, а так само його склад суду присяжних, надзвичайним чи особливим судом в контексті застережень ст. 125 Конституції України та заявленого відводу правові підстави відсутні. Так, дійсно всеохоплююча ліквідація судів, процедура якої займе значний час, є чутливим питанням не тільки для суддівської, а й і для усієї юридичної спільноти, викликом для учасників судових процесів, які тривають, та суспільства в цілому в аспекті права на доступ до правосуддя та його здійснення у розумний строк. Практика, так би мовити, «безболісної» реорганізації «злиття» судів існує (досвід адміністративної реформи в місті Києві), проте обрана інша жодним нормативним актом не обмежена у часі процедура, що дійсно для звичайного пересічного спостерігача може давати підстави вважати реальними у цей період часу ризики для можливого впливу на суддів, доля яких не визначена, а відтак і залежності останніх від органу чи його службових осіб, який буде вирішувати ці питання, з огляду і на масштабність самої процедури. Водночас, оцінюючи ці ризики в межах заявленого конкретного відводу, суд присяжних звертає увагу на наступне. Порядок проведення ліквідації судів є загальним для всіх судів і не має вибіркового характеру, в тому числі й для Святошинського районного суду міста Києва, зокрема, суддям та присяжним якого заявлено відвід. Задоволення відводу судді чи присяжному за таких умов, нехай, як про це вказує захисник, і у зв'язку із спірністю окремих загальних правових процедур, що впливають на діяльність всіх суддів, є неприпустимим, оскільки є відмовою від правосуддя, а не проявом забезпечення його справедливості та неупередженості, як про це цілком слушно зауважила представник потерпілих. За правилами ч. 1 ст. 53, ч. 3 ст. 82 та ч. 1 ст. 117 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» гарантія незмінюваності судді та його перебування на посаді у разі ліквідації або припинення роботи суду, в якому він працює суддею, забезпечена здійсненням його переведення до іншого суду без конкурсу, що відповідає гарантіям стабільності статусу судді, на які звертала увагу сторона захисту, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини. Тому, твердження про нібито залежність суддів від органу, який у даному випадку зобов'язаний Законом надати рекомендацію для їх переведення в інший новоутворений суд, чи вплив на суддів у межах даного провадження у зв'язку із ліквідацією суду є надуманим. Заяви з цього приводу сторонніх осіб, як і загальний стан справ у державі не впливають на оцінку діяльності конкретного суду на предмет довіри до нього за відсутності даних про дії самих суддів, які можуть поставити під сумнів їх безсторонність у справі. З іншого боку, відкладення у часі ліквідації певного суду, а відтак і переведення суддів цього суду в інший новостворений суд, не обмежуватиме право суддів такого суду брати участь у відкритих конкурсах на зайняття вакантних посад в інших судах, навпаки оголошення таких конкурсів, часові та вакантно-дані обмеження їх проведення будуть стимулювати участь в них. Відтак, ризик участі судді в конкурсі на заміщення вакантної посади в іншому суді випливає з самих умов запроваджених державою процедур і не є похідним від побажань суддів. До того ж, судді даного складу суду присяжних не приймали і не на даний час приймають участі в таких конкурсах за власним рішенням. Повноваження обраних присяжних Святошинського районного суду міста Києва є незмінними і обмежуються строком, на якій їх було обрано для даного конкретного суду. Дійсно, за діючим процесуальним законодавством та здоровим глуздом ліквідація суду потягне за собою штучне, незалежно від волі складу суду присяжних, його відсторонення від розгляду даного кримінального провадження (суддів чи присяжних або хоч одного з них, не має різниці, оскільки все рівно відбудеться заміна складу суду), але цей ризик в силу свого технічного характеру перебуває поза межами контролю суду, а тому не може бути поставлений у провину самим суддям та присяжним в контексті довіри останнім. Важко не погодитися із твердженням захисника про порушення принципу єдиного статусу суддів як критерію єдності всієї системи судоустрою в державі, коли тривалий час поза межами процедури кваліфікаційного оцінювання, тобто не на підставі результатів останнього і всупереч результатам такого оцінювання в минулому, встановлено презумпцію, зважаючи на мету такого оцінювання, не доброчесності та кваліфікаційної непридатності працюючих суддів. Така презумпція знайшла своє відображення у дискримінації суддів не тільки за ознакою порядку нарахування грошової винагороди, розмір якої залишився незмінним і в рази менше від діючого, а й за ознакою розміру прожиткового мінімуму для таких суддів, який зафіксовано на рівні 01 грудня 2016 року. Отже, всі такі судді тривалий час вважаються ущемленими у законних правах доки вони не доведуть іншого. Публічне визнання Законом всіх суддів України недоброчесними та некомпетентними до часу проходження ними кваліфікаційного оцінювання, яке й досі не завершене, вочевидь порушує презумпцію добропорядності й посягає на ділову репутацію кожного окремого судді та створює щодо таких суддів напружену, ворожу, образливу та зневажливу атмосферу в суспільстві, що відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 та ст. 5 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» має ознаки однієї з форм останньої - утиску. Дивує не сам по собі факт висунення претензій до суддів, а їх огульний, вочевидь несправедливий, характер. Не останньою чергою ця обставина підштовхнула одну із сторін кримінального провадження заявити відвід суддям і в даному випадку. Разом з тим, негативна чи критична оцінка дій будь-якого судді, суддів в цілому, у тому числі, висловлена у засобах масової інформації, сформульована в актах з реформування судової влади, не може слугувати підставою для відмови з боку такого судді чи суддів від здійснення правосуддя, і саме на це вказують принципи поведінки судді, визначені Банголорською резолюцією 2006/23 від 23 липня 2006 року (п. 2.5), які суд присяжних у даному випадку визнає домінуючими. Супротив приниженню є свідченням нікчемності останнього. Також в цьому контексті суд присяжних звертає увагу на те, що акцентований захистом ризик залежності результатів кваліфікаційного оцінювання суддів даного складу суду від результатів розгляду цієї справи є ілюзорним, оскільки ці судді проходять вказане оцінювання відповідно до затвердженого графіку, дані про який є загально доступними. Ризик залежності матеріального становища судді від його кар'єрного росту у даному конкретному випадку є також нікчемним за відсутності даних про участь останнього в процедурах на просування за посадою. Що ж стосується присяжних, то оплата їх праці відбувається до встановлених нових тарифів і не обмежена жодними кваліфікаційними процедурами, тому дискусії в цій площині є зайвими, що власно визнав і сам ініціатором відводу. Статтею 75 КПК України визначено обставини, які виключать участь судді чи присяжного в кримінальному провадженні. Захистом в обґрунтування своїх доводів не наведено обставин, передбачених п. п. 1-3, 4 та 5 ч. 1 ст. 75 КПК України. Суд також не знаходить даних, які викликали б сумніви в неупередженості вказаних суддів та присяжних під час розгляду даної справи. Будь-яких фактів того, що судді чи присяжні неналежним чином виконували свої процесуальні обов'язки та не дотримувалися встановлених законом обмежень, в заяві про відвід не наведено. Натомість, чітке та щире визначення для себе викликів в умовах, що об'єктивно сталися і які можуть створити у пересічного громадянина уяву про ризик впливу на суд, відкрита заява про них безсумнівно вказує на здатність суду їх нівелювати для досягнення визначених Законом завдань даного кримінального провадження, тим більше під прискіпливим контролем всіх учасників процесу, громадськості та суспільства в цілому, для чого судом заздалегідь були створені всі належні умови. Принциповим є те, що, на відміну, від сформованої державою презумпції пересторіг щодо компетентності, професійної етики та доброчесності цілого покоління суддів, за такими критеріями претензій до даного складу суду присяжних сторонами, в тому числі, й ініціатором відводу, не висувалося, жоден із висловлених стороною захисту сумнівів щодо безсторонності суду не пов'язується з конкретними процесуальними діями самого суду присяжних, а створення останнім необхідних умов для реалізації всіма сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків залишається безсумнівним. Що ж стосується входження до складу Ради представника потерпілих в межах даного провадження, то таке Законом не заборонене, а добросовісність викання ним своїх повноважень як члена такої Ради гарантована процедурою їх дострокового припинення (ч. 3 ст. 5 Регламенту Ради) та дієвими етичними стандартами (ст. 23 Регламенту Ради). Враховуючи викладене, а також і те, що обставин, передбачених ст. ст. 75, 76 КПК України, які б виключали можливість участі у даній справі суддів ДЯЧУКА С.І., ОЗДОБИ М.О. та запасного судді НОВИК В.П., присяжних ЩЕРБАКОВА Ю.Д., ГОДЛЕВСЬКОГО А.П., КОНЄВА О.П. та запасних присяжних - ГОРОБЕЦЬ А.Л. та СУШКЕВИЧА Я.О. не встановлено, а даних, які свідчили б про їх наявність чи про ознаки втручання у здійснення правосуддя даним складом суду присяжних, в матеріалах справи відсутні, керуючись правилами ст. ст. 75-76, 80, 81, 369-372 КПК України, суд присяжних, - УХВАЛИВ:: В задоволенні заяви захисника обвинувачених ОСОБА_5 та ОСОБА_8 - РЕШКА С.С. про відвід всьому складу суду присяжних Святошинського районного суду міста Києва, а саме: суддів ДЯЧУКА С.І., ОЗДОБИ М.О. та запасного судді НОВИК В.П., присяжних ЩЕРБАКОВА Ю.Д., ГОДЛЕВСЬКОГО А.П., КОНЄВА О.П. та запасних присяжних - ГОРОБЕЦЬ А.Л. та СУШКЕВИЧА Я.О. у кримінальному провадженні за обвинувальними актами стосовно ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, та ОСОБА_8 - відмовити. Ухвала оскарженню не підлягає. ПРИСЯЖНІ: ЩЕРБАКОВ Ю.Д., ГОДЛЕВСЬКИЙ А.П., КОНЄВ О.П.; СУДДІ: ОЗДОБА М.О., ДЯЧУК С.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/72850269
  11. Державний герб України Постанова Іменем України 8 лютого 2018 року м. Київ Провадження № 51-1053 км 18 Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі: головуючого - Кравченка С.І., суддів: Білик Н.В., Ємця О.П., при секретарі Остафійчук К.В., за участю прокурора Матюшевої І.В. розглянувши у судовому засіданні касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 на ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 21 липня 2017 року, встановила: В провадженні СУ ГУ НП в Миколаївській області знаходиться кримінальне провадження щодо ОСОБА_5 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України. 08.07.2017 року, відповідно до ухвали слідчого судді Центрального районного суду м. Миколаєва було проведено обшук за місцем проживання ОСОБА_3 та вилучено майно. Ухвалою слідчого судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 липня 2017 року задоволено клопотання старшого слідчого в ОВС СУ ГУ НП в Миколаївській області про накладення арешту на майно, що містить сліди злочину та було використане як знаряддя вчинення злочину. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, представники ОСОБА_3 та ОСОБА_6 оскаржили його в апеляційному порядку. Ухвалами Апеляційного суду Миколаївської області від 21 липня 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_7 та представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 з тих підстав, що у розумінні п. 10 ст. 393 КПК України, представник заявника не є суб'єктом апеляційного оскарження вказаної ухвали слідчого судді та повернуто апеляційну скаргу на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України. Як вбачається зі змісту касаційних скарг адвокати ОСОБА_4 та ОСОБА_8 порушують питання про скасування ухвал апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Наголошують, у порушення вимог закону, безпідставно відмовлено у відкритті апеляційного провадження на ухвалу слідчого судді про накладення арешту на майно. Стверджують, що, як представники, мали право на оскарження ухвали слідчого судді. Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав касаційні доводи, перевіривши матеріали провадження та наведені у касаційних скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що вони підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до положень частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Конституція України гарантує права і свободи людини та громадянина (частина друга статті 22), які не можуть бути обмежені за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками (частина друга статті 24). Права і свободи є основним елементом правового статусу людини та громадянина. Діставши закріплення в Конституції України, права і свободи визначають міру можливої поведінки людини та громадянина, відображають певні межі цих прав і свобод, можливість користуватися благами для задоволення своїх інтересів. З метою забезпечення реалізації закріплених прав і свобод людини та громадянина Конституція України встановлює відповідні правові гарантії. Зокрема, в частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. Право на таку допомогу - це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги. Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такий вид суб'єктів надання правової допомоги: адвокатура України - як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (частина друга статті 59 Конституції України). Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають, у тому числі, із інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізовано фізичною особою в цивільному, господарському, адміністративному та кримінальному судочинстві. В результаті перевірки матеріалів було встановлено, що суд відмовив у відкритті апеляційного провадження, пославшись на юридичний статус адвокатів ОСОБА_4 та ОСОБА_10 - ОСОБА_11, як представників власників майна, на яке накладено арешт. Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій. Із клопотанням про скасування незаконного арешту, крім підозрюваного чи обвинуваченого, може звернутися будь-який власник такого майна. Згідно зі ст. 41 Основного Закону кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Водночас, виходячи із системного аналізу статей 170, 173, 174 КПК України в редакції Закону від 10 листопада 2015 року та видів адвокатської діяльності, визначених у ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокат ОСОБА_4, надаючи правову допомогу ОСОБА_3 та адвокат ОСОБА_10 - ОСОБА_11, надаючи правову допомогу ОСОБА_1 фактично здійснюють захист прав і законних інтересів третьої особи, на майно якої накладено арешт. Незважаючи на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 статусу підозрюваних не набули, рішення слідчого судді щодо накладення арешту на майно, яке тимчасово вилучене в ході проведення обшуку у них, обмежує їх права і дає право на захист своїх прав та законних інтересів як особисто, так (виходячи з конституційного принципу) і шляхом укладення угоди з адвокатом, який має право в інтересах довірителя вчиняти певні процесуальні дії, зокрема оскаржувати судові рішення, що стосуються прав та законних інтересів довірителя. За таких обставин ухвали апеляційного суду підлягають скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суду слід урахувати вищенаведене і постановити законне й обґрунтоване рішення. Керуючись ст. ст. 434, 436, 438 КПК України, п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК (в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), колегія суддів ухвалила: Касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 задовольнити. Ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 21 липня 2017 року, якими відмовлено у відкритті апеляційного провадження за скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_7 та представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: С.І.Кравченко Н.В.Білик О.П.Ємець http://reyestr.court.gov.ua/Review/72243375
  12. Державний герб України Постанова Іменем України 01 березня 2018 року м. Київ справа № 398/5735/14-к провадження № 51-1033 км 18 Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі: головуючого Остапука В. І., суддів Кишакевича Л. Ю., Щепоткіної В. В., за участю: секретаря судового засідання Буланова О. П., прокурора Ткачук Г. В., розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області на вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 травня 2017 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014120070001072, за обвинуваченням ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, раніше судимого вироком Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 01 грудня 2011 року за ч. 2 ст. 307, ч. 1 ст. 311, ч. 1 ст. 321 КК України на 5 років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки з покладенням обов'язків, передбачених п. п. 2, 3, 4 ч. 1 ст. 76 КК України (в редакції Закону України № 1254-VI від 14.04.2009), у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 307, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 311 КК України. Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини Вироком Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 січня 2017 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 307, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 311 КК України та виправдано в зв'язку з відсутністю події злочину. Вироком вирішено питання процесуальних витрат та речових доказів у провадженні. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 травня 2017 року вирок суду першої інстанції залишено без зміни. Органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у тому, що будучи раніше судимим за вчинення умисних корисливих злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, в період іспитового строку, 20 березня 2014 року приблизно о 12.00 год. біля перехрестя вулиць Калініна та Червоного Козацтва м. Олександрії Кіровоградської області повторно незаконно збув за 180 грн. ОСОБА_2 особливо небезпечний наркотичний засіб - опій ацетильований. Він же, 22 травня 2014 року близько 16.00 год. на тому ж місці повторно незаконно збув за 300 грн. ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб - опій ацетильований. Крім того, 07 червня 2014 року о 07.26 год., під час проведеного обшуку на підставі ухвали слідчого судді Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області приміщення гаража, що знаходиться біля будинку АДРЕСА_1, а також в автомобілі НОМЕР_1, належному ОСОБА_4, який стояв у зазначеному гаражі та яким за усною домовленістю користувався ОСОБА_1, працівниками правоохоронного органу було виявлено та вилучено три пляшки, заповнені рідиною, яка відповідно до висновку судово-хімічної експертизи № 576 від 07 червня 2014 року є особливо-небезпечним наркотичним засобом - опієм ацетильованим, загальною масою в перерахунку на суху речовину 13, 444 г, що є особливо великим розміром, а також шприц з рідиною, яка відповідно до зазначеного висновку експертизи є прекурсором - ангідридом оцтової кислоти. Також, в цей же день під час проведення обшуку на підставі ухвали слідчого судді Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області квартири, де проживав ОСОБА_1, що за адресою: АДРЕСА_1, було виявлено та вилучено три пляшки з рідиною, яка відповідно до висновку судово-хімічної експертизи № 576 від 07 червня 2014 року є особливо-небезпечним наркотичним засобом - концентратом макової соломи (опієм екстракційним), загальною масою в перерахунку на суху речовину 27, 475 г, а також дві пляшки з рідиною, яка відповідно до зазначеного висновку експертизи є прекурсором - ангідридом оцтової кислоти, масою 171, 366 г, що становить особливо великий розмір. Вказані наркотичні засоби та прекурсори ОСОБА_1 незаконно зберігав з метою подальшого збуту. Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи судові рішення в частині виправдання ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 307 КК України за епізодами збуту наркотичних засобів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, просить скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції в частині виправдання за епізодами незаконного зберігання наркотичних засобів, прекурсорів з метою збуту в особливо великих розмірах і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. В обґрунтування своїх вимог наводить доводи, якими не погоджується з оцінкою судами доказів та вважає, що вони здобуті у відповідності до вимог кримінального процесуального закону, а суд першої інстанції безпідставно визнав їх недопустимими. Не погоджується з наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо законності вироку суду першої інстанції та зазначає про її невідповідність вимогам ст. 419 КПК України, оскільки на його думку, у ній відсутні відповіді на всі доводи апеляційної скарги прокурора. Під час касаційного розгляду прокурор підтримала подану касаційну скаргу та просила її задовольнити. Мотиви Суду Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Судові рішення в частині виправдання ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 307 КК України за епізодами незаконного збуту наркотичних засобів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прокурором не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються. Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК України мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу та оцінки доказів у справі, як тих, що були зібрані стороною захисту так і тих, що зібрані стороною обвинувачення, в тому числі і поданих у судовому засіданні. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу. В силу ч. 3 ст. 62 Конституції України, положень ст. 17 КПК України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Колегія суддів вважає, що ухвалюючи виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1, суд дотримався зазначених вимог закону. Як убачається з вироку, у ньому викладено формулювання обвинувачення, пред'явленого ОСОБА_1 і визнаного судом недоведеним, підстави його виправдання із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Ухвалюючи виправдувальний вирок, суд у судовому засіданні, відповідно до вимог кримінального процесуального закону, перевірив зібрані на досудовому слідстві докази винуватості виправданого, на які посилалися органи досудового розслідування та, згідно зі ст. 94 КПК України, оцінив їх з точки зору допустимості, належності, достовірності та достатності, надав належну оцінку як окремим доказам, так і їх сукупності, навів детальний аналіз досліджених доказів. Зокрема, свої висновки суд першої інстанції обґрунтував дослідивши і проаналізувавши показання самого ОСОБА_1, який зазначив, що інкримінованих злочинів не вчиняв; свідків ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про обставини проведеного в приміщенні гаража, в автомобілі та в квартирі обшуку. Взято до уваги та проаналізовано судом письмові докази у справі, а саме: протоколи обшуку від 07 червня 2014 року, ухвали слідчого судді Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 червня 2014 року, висновок за результатами службового розслідування від 27 червня 2014 року, висновок судово-хімічної експертизи № 576 від 07 червня 2014 року, зміст яких детально відображено у вироку. Судом належним чином досліджено законність здобутих за результатами обшуків доказів та обґрунтовано визнано їх такими, що отримані з істотним порушенням кримінального процесуального закону. Суд з'ясував, що обвинувачення ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 311 КК України переважно ґрунтується на доказах, отриманих у результаті проведених на підставі ухвал слідчого судді Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 червня 2014 року обшуків. Враховуючи, що ці слідчі дії було дозволено здійснювати лише в автомобілі НОМЕР_1, належному ОСОБА_4, яким користувався ОСОБА_1 та в квартирі, де проживав ОСОБА_1, що за адресою: АДРЕСА_1, суд, дослідивши та проаналізувавши протокол за результатами обшуку від 07 червня 2014 року та відеозапис вказаної слідчої дії, обґрунтовано дійшов висновку про те, що по суті, слідчим було здійснено обшук гаражного приміщення, без дозволу та згоди його власника - ОСОБА_5 на це, а також з порушенням права ОСОБА_1 на захист, та таким чином порушено вимоги кримінального процесуального закону при отриманні доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_1 в інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях стороною обвинувачення. При цьому, висновок про неможливість використання для доказування результатів вилучених під час обшуку з гаража пляшок з речовинами, також зроблено з урахуванням того, що встановлено невідповідність вимогам КПК України порядку їх оформлення з метою подальшого направлення для здійснення судово-хімічної експертизи, враховуючи положення ст. 86 КПК України, що зумовило визнання неналежним та недопустимим доказу - отриманого за результатами експертизи висновку № 576 від 07 червня 2014 року. Правильно судом прийнято рішення про недопустимість доказів обвинувачення, здобутих в ході обшуку квартири АДРЕСА_1, через їх отримання з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, оскільки вказану слідчу дію було здійснено без визначення власника чи володільця квартири та з порушенням визначеного статтями 234, 236 КПК України порядку. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що всі зазначені докази, з огляду на положення статей 86, 87 КПК України, не можуть бути допустимими у цій справі. У зв'язку з зазначеним, а також враховуючи, що у викладеному в обвинувальному акті формулюванні обвинувачення ОСОБА_1, органами досудового розслідування не було встановлено суб'єктивної та об'єктивної сторони інкримінованих останньому злочинів, зокрема, жодним з наданих стороною обвинувачення доказів, не було підтверджено факту незаконного зберігання з метою збуту ОСОБА_1 особливо небезпечного наркотичного засобу - опію ацетильованого, факту незаконного придбання та зберігання прекурсорів, а також прямого умислу на це, як цього вимагають диспозиції ч. 3 ст. 307 та ч. 3 ст. 311 КК України, суд дійшов правильного висновку про недоведеність вчинення кримінальних правопорушень обвинуваченим ОСОБА_1 Доводи прокурора щодо безпідставності виправдання, які аналогічні за своїм змістом доводам його апеляції, ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, на них надано вмотивовані відповіді. Суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційну скаргу прокурора, відповідно до вимог ст. 419 КПК України належним чином перевірив всі її доводи та прийняв правильне рішення про обґрунтованість вироку суду першої інстанції та виправдання ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 311 КК України. З наведеними у ній висновками погоджується і суд касаційної інстанції. Що стосується наведених у касаційній скарзі доводів, то прокурор по суті, дав власну оцінку доказам на користь винуватості ОСОБА_1, відмінну від оцінки, наданої судами попередніх інстанцій, однак не обґрунтував наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, за наявності яких судові рішення щодо останнього підлягали б безумовному скасуванню. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України, її законність сумнівів у колегії суддів не викликає. Таких істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б підставами для скасування постановлених у цій справі судових рішень колегією суддів не встановлено, а тому у задоволенні касаційної скарги прокурора слід відмовити. Водночас, колегія суддів, у порядку ч. 2 ст. 433 КПК України, відзначає, що суд першої інстанції, мотивуючи рішення про необхідність виправдання ОСОБА_1 через недоведеність вчинення останнім кримінальних правопорушень, у резолютивній частині вироку підставою виправдання ОСОБА_1 вказав відсутність події злочину та таким чином неправильно зазначив мотив виправдання останнього. На зазначене не звернув уваги апеляційний суд. Тому, в зв'язку з тим, що наведене не є підставою для скасування судових рішень та не погіршує становища виправданого, судові рішення підлягають зміні в частині визначення мотиву виправдання ОСОБА_1 Керуючись статтями 433, 434, 436 - 438, 441, 442 КПК України, пунктом 4 параграфу 3 розділу 4 Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, колегія суддів ухвалила: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області залишити без задоволення. В порядку ч. 2 ст. 433 КПК України вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 травня 2017 року щодо ОСОБА_1 в частині зазначення підстави виправдання змінити та вважати його виправданим в зв'язку з тим, що не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим. В решті судові рішення залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Остапук Л. Ю. Кишакевич В.В. Щепоткіна http://reyestr.court.gov.ua/Review/72561227
  13. Печерський районний суд міста києва Справа № 757/44399/17-к У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 серпня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва Цокол Л.І., при секретарі Стороженко С.О., за участі прокурора Ковальова І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві клопотання старшого прокурора групи прокурорів - прокурор другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих Генеральної прокуратури України Ковальова І.І. про призначення позапланової документальної перевірки,- В С Т А Н О В И В : Старший прокурор групи прокурорів - прокурор другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих Генеральної прокуратури України Ковальова І.І., розглянувши матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42017000000001823 від 06.06.2017 за фактами доведення колишніми службовими особами ПАТ «КБ «ПриватБанк» банку до неплатоспроможності, тобто вчинення пов'язаною з банком особою будь-яких дій, що призвели до віднесення банку до категорії неплатоспроможних; фальсифікації колишніми службовими особами ПАТ «КБ «ПриватБанк» фінансових документів та звітності фінансової організації, приховування неплатоспроможності фінансової установи або підстав для відкликання (анулювання) ліцензії фінансової установи; створення злочинної організації, керівництва такою організацією та участі у ній колишніми посадовими та службовими особами ПАТ «КБ «ПриватБанк», які залучивши власників та керівників низки суб'єктів господарювання, а також представників та кінцевих бенефіціарів низки іноземних компаній, що є пов'язаними з банком особами, упродовж 2008 - 2016 років заволоділи грошовими коштами ПАТ «КБ «ПриватБанк» в особливо великих розмірах, тобто за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ст. ст. 218-1, 220-2, 255 ч. 1 КК України, звернувся до слідчого судді із клопотанням про призначення позапланової документальної перевірки. Клопотання обґрунтовано наступними обставинами. Під час здійснення досудового розслідування у даному кримінальному провадженні встановлено, що колишнім керівництвом ПАТ КБ «ПриватБанк» протягом 2015-2016 року, було надано кредитів (реструктуризовано) 28-ми юридичним особам на загальну суму 1 млрд. доларів США строком від 8 до 10 років за ставкою 10,5 відсотків річних. Вказані юридичні особи були зареєстровані у один період часу, статутний капітал становив 1000 грн., що може означати фіктивність цих товариств. Надання кредитів не було забезпечено заставним майном та на теперішній час усі юридичні особи знаходяться у стадії банкрутства. З метою встановлення об'єктивної істини та виконання завдань кримінального провадження, що передбачені ст. 2 КПК України. в органу досудового розслідування виникла необхідність у зверненні із клопотанням до слідчого судді з метою призначення перевірки додержання вимог земельного законодавства. В судовому засіданні прокурор клопотання підтримав, просив його задовольнити . Згідно ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Згідно ст. 21 КПК України кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Згідно ст. 26 КПК України слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом. Згідно пп. 78.1.11 Податкового Кодексу України, згідно з яким контролюючий орган проводить перевірку у разі коли отримано судове рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, винесену ними відповідно до закону. Разом з тим, чинний КПК України не містить норми, яка б передбачала призначення податкової перевірки слідчим суддею під час досудового розслідування, в тому числі як захід забезпечення кримінального провадження. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2,3,21,26 ,131-132,309 ПК України слідчий суддя,- У Х В А Л И В : В задоволенні клопотання старшого прокурора групи прокурорів - прокурор другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих Генеральної прокуратури України Ковальова І.І. про призначення позапланової документальної перевірки - відмовити. Ухвала оскарженню не підлягає. Слідчий суддя Л.І. Цокол http://reyestr.court.gov.ua/Review/68128584
  14. Державний герб України справа № 752/11464/16-к провадження № 51-355км17 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2018 року м. Київ Касаційний кримінальний суд Верховного Суду колегією у складі: головуючого Бущенка А.П.,суддів Голубицького С.С., Григорєвої І.В. , за участю секретаря судового засідання захисника прокурора Манацької І.А., Клименка І.А. Пономарьової М.С., розглянув в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016100000000006, щодо ОСОБА_7 за касаційною скаргою захисника Клименка І.А. на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року про повернення апеляційної скарги. Обставини справи 1. Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді штрафу в розмірі 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. 2. Захисник оскаржив зазначений вирок в апеляційному порядку. 3. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 22 грудня 2016 року повернув заявнику його апеляційну скаргу в зв'язку з тим, що вона подана особою, яка не має право на апеляційне оскарження. На обґрунтування свого висновку, суддя-доповідач послався на те, що захисник на підтвердження своїх повноважень надав лише копії свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю та договору з обвинуваченим про надання правової допомоги, але не надав ордер. Доводи касаційної скарги 4. У касаційній скарзі захисник просить на підставі, передбаченій пунктом 1 частини першої статті 438 КПК, скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Він вважає, що правова позиція апеляційного суду суперечить змісту статті 50 КПК та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Оцінка суду 5. Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника та прокурора, які підтримали касаційну скаргу захисника, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені у скарзі доводи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що подана скарга підлягає задоволенню. 6. Матеріали провадження (а.с. 193 та 194) свідчать, що захисник на підтвердження своїх повноважень надав копії (1) свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю № 1540/10 та (2) договору з обвинуваченим про надання правової допомоги від 01 серпня 2016 року. 7. Суть питання, яке порушене перед касаційним судом у цій справі, зводиться до правильності тлумачення апеляційним судом пункту 2 частини першої статті 50 КПК, яка передбачає: «1. Повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: 1) свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; 2) ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. 8. Відповідно до позиції апеляційного суду, словосполучення «ордером, договором із захисником» означає «ордером та договором із захисником», і, таким чином, тільки наявність цих двох документів може підтвердити повноваження захисника. 9. Суд не може погодитися з таким тлумаченням цього положення. 10. В цьому випадку використана синтаксична конструкція, в якій однорідні члени речення з'єднані безсполучниковим зв'язком і між двома останніми членами речення стоїть розділовий сполучник «або». 11. Така синтаксична конструкція часто використовується в законодавстві. Наприклад: «Експертом … є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями… (стаття 69 КПК). «Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України» (стаття 6 КК). «Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (стаття 49 ГК). 12. В усіх цих випадках вживання «або» для з'єднання однорідних членів речення створює альтернативний перелік. Якщо такий перелік перелічує умови для настання певного правового наслідку, це означає, що наслідок настає за наявності хоча б однієї з перелічених умов. 13. Суд не бачить підстав при тлумаченні пункту 2 частини першої статті 50 КПК відступати від звичайного значення, яке надається цій синтаксичній конструкції законодавцем. 14. Крім того, на користь того, що умови підтвердження повноважень захисника, зазначені у пункті 2 частини першої статті 50 КПК, застосовуються альтернативно, свідчать й інші положення законодавства. 15. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, а документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Тобто ордер і договір є документами, які в рівному ступені посвідчують існування договірних відносин між адвокатом і його клієнтом. 16. Таким чином, пункт 2 частини першої статті 50 КПК визначає, що повноваження захисника мають вважатися підтвердженими, якщо - на додаток до документу, передбаченого пунктом 1, - захисник надав хоча б один з документів, передбачених пунктом 2 частини першої цієї статті. 17. Відповідно до частини другої статті 50 КПК «встановлення будь-яких додаткових … умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається». Всупереч цьому положенню, апеляційний суд, вимагаючи на додаток до договору надати також ордер, встановив такі додаткові умови. 18. Виходячи з наведеного, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню через істотне порушення кримінального процесуального закону в значенні частини першої статті 412 КПК, а скарга захисника поверненню до суду апеляційної інстанції для вирішення питань, передбачених статтями 398 та 399 КПК. На підставі викладеного суд, керуючись статтями 433, 434, 436, 438 КПК, постановив: Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2016 року про повернення апеляційної скарги захисника Клименка І.А. на вирок Голосіївського районного суду м. Києва щодо ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає. Судді: А.П. Бущенко С.С. Голубицький І.В. Григорєва http://reyestr.court.gov.ua/Review/72150999
  15. Уважаемые посетители форума, следственный судья после четырехмесячного рассмотрения жалобы задним числом определил «обязать уполномоченных должностных лиц Управления полиции внести сведения в ЕРДР и начать досудебное расследование». Должностные лица не чешутся. Вопрос. Каков срок действия определения следственного судьи и что, собственно, с этим определением делать дальше? Обращаться ли в исполнительный суд?
  16. Есть два решения судов, вступившие в силу, по одному и тому же кредитному договору между банком и заемщиком. Решения в итоге по сути одинаковые, но в одном опирались на "типа" оригинал, а в другом на его нотариально заверенную копию, которые судя из определений отличаются. Т.е. спустя годы, в одном из судов вдруг была предъявлена нотариально заверенная копия, которая не совпадает по тексту с оригиналом, а точнее ранее предъявляли "сомнительные" оригиналы, которые явно были не настоящими, но суд закрывал на это глаза Что можно предпринять в такой ситуации или что обычно делают в таком случае? ПС. хотелось бы привлечь к криминальной ответственности отдельных лиц, но кого? работников банка, которые участвовали ранее в процессах и предъявили в суде фальсифицированный документ? но разве это перспективно и может иметь результат? ПС2. цель - отмена предыдущих негативных решений по вновь открывшимся обстоятельствам.
  17. Справа №127/24449/15-к Провадження №1-кп/127/27/17 ВИРОК ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 січня 2018 року м. Вінниця Вінницький міський суд Вінницької області в складі: головуючого судді Каленяка Р.А. при секретарях Табачук В.О., Сташко В.С., за участю: прокурорів Степанова Д.В., Олексієнка О.Ю., Калитко В.В., захисників Опанасюка П.П., Кудельського А.А., обвинувачених ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду в м. Вінниці матеріали кримінального провадження №42014020000000040, які надійшли з прокуратури Вінницької області з обвинувальним актом по обвинуваченню: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки смт. Дашів, Іллінецького району, Вінницької області, громадянки України, українки, працюючої на посаді головного державного ревізора - інспектора відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області, розлученої, на утриманні неповнолітній син, з вищою освітою, раніше не судимої, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 27, ч.1 ст. 366 КК України; ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, уродженки с. Городківка, Крижопільського району, Вінницької області, громадянки України, українки, з вищою освітою, працюючої на посаді начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, раніше не судимої, проживаючої за адресою: АДРЕСА_2, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 27, ч.1 ст. 366 КК України,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_3 згідно наказу виконувача начальника Головного Управління Міндоходів у Вінницькій області від 23 травня 2013 року №7-0, призначена на посаду головного державного ревізора - інспектора відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області. Відповідно до посадової інструкції головного державного ревізора - інспектора відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_3, зобов'язана проводити дослідження за матеріалами оперативних та слідчих підрозділів фінансових розслідувань територіальних органів Міндоходів, правоохоронних органів та інших організацій, пов'язаних з легалізацією (відмиванням) доходів та іншими правопорушеннями, організовувати та проводити заходи з відпрацювання сумнівних фінансових операцій, які проводяться суб'єктами господарювання в пріоритетних галузях економіки та оформлювати їх результати, організовувати та проводити фінансові розслідування діяльності платників податків та осіб щодо ризику легалізації (відмивання) доходів за типом-використання бюджетних коштів, шляхом обробки зовнішніх та внутрішніх інформаційних джерел, отримувати відомості за індивідуальними запитами, використовувати типології Держфінмоніторингу та оформлювати їх результати, використовувати бази даних та інших інформаційних ресурсів Міндоходів, отриманих у рамках міжвідомчої взаємодії, діючих нормативно-правових актів, угод, протоколів, використовувати у встановленому порядку базами даних інформаційними джерелами органів державної податкової служби, інших державних та правоохоронних органів для отримання інформації, необхідної для роботи відділу та створення на її основі банку даних про сумнівні операції, несе персональну відповідальність за виконання покладених на неї завдань і функцій згідно з чинним законодавством, являючись державним службовцем 11 рангу 6 категорії, згідно ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» являючись працівником правоохоронного органу вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 27, ч. 1 ст. 366 КК України, а саме співучасть у виді виконавця у службовому підроблені, тобто складані службовою особою завідомо неправдивого офіційного документу та внесення до нього завідомо неправдивих відомостей за наступних обставин. Головний державний ревізор - інспектор відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_3, будучи службовою особою - представником влади, згідно ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» являючись працівником правоохоронного органу 25 липня 2013 року перебуваючи у своєму службовому кабінеті в приміщенні Головного управління Міндоходів у Вінницькій області у м. Вінниці, вул. Хмельницьке Шосе, 7, діючи умисно, на виконання письмової вказівки (резолюції) начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_4, з метою збільшення розміру донарахованих податків та надання можливості органу досудового розслідування (СУ ФР ГУ Міндоходів у Вінницькій області) безпідставного внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ч. 1 ст. 212 КК України відносно службових осіб ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика», у порушення п. 191.1.35 ст. 191, п. 192.1 ст. 192 Податкового кодексу України, п. 4.1 Порядку взаємодії між підрозділами боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом та підрозділами податкової міліції затвердженого наказом ДПС України від 05 грудня 2011 року № 196, без проведення належної перевірки склала офіційний документ - висновок спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013 року, до якого внесла завідомо неправдиві відомості про те, що ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» у порушення п. 192.1 ст. 192 Податкового кодексу України у квітні 2012 безпідставно проведено коригування податкових зобов'язань з податку на додану вартість в сумі 91452,00 грн., у сторону зменшення по податковій накладній № 176 від 28 квітня 2012 року, яка виписана ДП «Кондитерська корпорація «Рошен», внаслідок чого у висновку спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013 року ОСОБА_3 недостовірно вказала, що вбачається заниження ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» сум податку на додану вартість у розмірі 91452,00 грн., в зв'язку із безпідставним проведенням коригування податкових зобов'язань за квітень 2012 року, після чого підписала в графі: «Головний державний податковий ревізор-інспектор відділу фінансових розслідувань УБВДОЗШ ДПС у Вінницькій області ОСОБА_3» та передала вказаний офіційний документ для погодження начальнику управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_4 У подальшому, з метою реалізації вищевказаного умислу, 25 липня 2013 року ОСОБА_3 слала лист «Про надання матеріалів», який був підписаний начальником управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_4 та зареєстрований 25 липня 2013 року за № 65/16-01-12, згідно якого висновок спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013 року із внесеними вищевказаними завідомо неправдивими відомостями, в порушення вимог п. 2.5 Методичних рекомендацій щодо порядку взаємодії між підрозділами органів державної податкової служби при організації, проведенні та реалізації матеріалів перевірок платників податків затверджених наказом ДПС України від 31 жовтня 2012 року № 948 безпідставно передано на адресу виконувача обов'язків начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_5 для прийняття відповідного рішення. Листом від 30 липня 2013 року № 137/07-07-04 за підписом виконувача обов'язків начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_5 повідомлено начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_4 про те, що в результаті розгляду матеріалів перевірки ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» в висвітлених у висновку спеціаліста від 25 липня 2013 року № 25/16-01/00382013 складеного УБВДОЗШ ГУ Міндоходів у Вінницькій області 25.07.2013 слідчим управлінням фінансових розслідувань ГУ Міндоходів у Вінницькій області в Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстровано кримінальне провадження №32013010000000162 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 212 КК України. Недостовірність внесених відомостей ОСОБА_3 до висновку спеціаліста від 25 липня 2013 року № 25/16-01/00382013 в частині: «вбачається заниження ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» сум податку на додану вартість у розмірі 91452,00 грн., в зв'язку із безпідставним проведенням коригування податкових зобов'язань за квітень 2012 року» підтверджено висновком експертного дослідження Вінницького відділення КНДІСЕ від 30 серпня 2013 року № 1673/13-21 та висновком експерта НДЕКЦ при УМВС України у Вінницькій області № 11 від 07 жовтня 2014 року. ОСОБА_4 згідно наказу виконувача начальника Головного Управління Міндоходів у Вінницькій області від 23 травня 2013 року № 19-0, призначена на посаду начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області. Відповідно до Положення про управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у?Вінницькій області ОСОБА_4 безпосередньо здійснює всі необхідні організаційні і методичні заходи для забезпечення своєчасного та якісного виконання всіма працівниками покладених на Управління завдань та організовує їх роботу з виявлення фактів відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом, координації діяльності з питань запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, з іншими структурними підрозділами органів ДПС та забезпечує дотримання законності при виконанні службових обов'язків працівниками Управління, надає працівникам вказівки організаційно-розпорядчого характеру та щодо основної діяльності Управління, контролює їх виконання, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Управління основних завдань і функцій згідно з чинним законодавством, являючись державним службовцем 9 рангу 6 категорії, згідно ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» являлась працівником правоохоронного органу. Начальник управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_4, будучи службовою особою - представником влади, згідно ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», являючись працівником правоохоронного органу 25 липня 2013 року у своєму службовому кабінеті в приміщенні Головного управління Міндоходів у Вінницькій області у м. Вінниці, вул. Хмельницьке Шосе, 7, діючи умисно, з метою збільшення розміру донарахованих податків та надання можливості органу досудового розслідування (СУ ФР ГУ Міндоходів у Вінницькій області) безпідставного внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ч. 1 ст. 212 КК Українивідносно службових осіб ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика», у порушення п. 19-1.1.35 ст. 19-1 п. 192.1 ст. 192 Податкового кодексу України, п. 4.1 Порядку взаємодії між підрозділами боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, та підрозділами податкової міліції затвердженого наказом ДПС України від 05 грудня 2011 року № 196, надала головному державному ревізору - інспектору відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_3 письмову вказівку (резолюцію), проставлену на доповідній записці за підписом начальника відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_6 від 25 липня 2013 року, про написання висновку спеціаліста щодо ухилення від сплати податків ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика». У подальшому, 25 липня 2013 року ОСОБА_4, продовжуючи реалізацію вказаного умислу, погодила шляхом підписання офіційний документ - висновок спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013 року, який складений ОСОБА_3 без проведення належної перевірки та до якого ОСОБА_3 внесено завідомо неправдиві відомості про те, що ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» у порушення п. 192.1 ст. 192 Податкового кодексу України у квітні 2012 безпідставно проведено коригування податкових зобов'язань з податку на додану вартість в сумі 91452,00 грн. у сторону зменшення по податковій накладній № 176 від 28.04.2012, яка виписана ДП «Кондитерська корпорація «Рошен», у наслідок чого у висновку спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013 року ОСОБА_3 недостовірно вказано, що вбачається заниження ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» сум податку на додану вартість у розмірі 91452 грн. Цього ж дня, тобто 25 липня 2013 року ОСОБА_4 будучи службовою особою - представником влади, згідно ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» являючись працівником правоохоронного органу у своєму службовому кабінеті в приміщенні Головного управління Міндоходів у Вінницькій області у м. Вінниці, вул. Хмельницьке Шосе, 7, діючи умисно, з метою збільшення розміру донарахованих податків та надання можливості органу досудового розслідування (СУ ФР ГУ Міндоходів у Вінницькій області) безпідставного внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ч. 1 ст. 212 КК України відносно службових осіб ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика», у порушення п. 2.5 Методичних рекомендацій щодо порядку взаємодії між підрозділами органів Державної податкової служби при організації, проведенні та реалізації матеріалів перевірок платників податків затверджених наказом ДПС України від 31 жовтня 2012 року № 948, внесених ОСОБА_3 до офіційного документу - висновку спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013, підписала складений ОСОБА_3 супровідний лист № 65/16-01-12 від 25 липня 2013 та надала офіційний документ - висновок спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013, до якого внесено завідомо неправдиві відомості про заниження ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» сум податку на додану вартість у розмірі 91452,00 грн., в оперативне управління Головного управління Міндоходів у Вінницькій області для прийняття рішення згідно ст. 214 КПК України. Листом від 30 липня 2013 року № 137/07-07-04 за підписом виконувача обов'язків начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_5 повідомлено начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_4 про те, що в результаті розгляду матеріалів перевірки ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» в висвітлених у висновку спеціаліста від 25 липня 2013 року № 25/16-01/00382013 складеного УБВДОЗШ ГУ Міндоходів у Вінницькій області 25.07.2013 слідчим управлінням фінансових розслідувань ГУ Міндоходів у Вінницькій області в Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстровано кримінальне провадження № 32013010000000162 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 212 КК України. Недостовірність внесених відомостей ОСОБА_3 до висновку спеціаліста від 25 липня 2013 року № 25/16-01/00382013 в частині: «вбачається заниження ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» сум податку на додану вартість у розмірі 91452,00 грн., в зв'язку із безпідставним проведенням коригування податкових зобов'язань за квітень 2012 року» підтверджено висновком експертного дослідження Вінницького відділення КНДІСЕ від 30 серпня 2013 року № 1673/13-21 та висновком експерта НДЕКЦ при УМВС України у Вінницькій області № 11 від 07 жовтня 2014 року. Допитана в судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_3 свою вину в інкримінованому їй кримінальному правопорушенні не визнала. Суду пояснила, що на посаді головного державного ревізора - інспектора відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області вона працює з червня 2013 року. У її обов'язки входить проведення фінансових розслідувань, досліджень, встановлення фактів легалізації доходів одержаних злочинним шляхом та інше. ОСОБА_3 25 липня 2013 року отримала доповідну записку начальника відділу аналізу сумнівних операцій УБЗВДОЗШ ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_6 про те, що на виконання контрольного завдання Департаменту боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Міністерства доходів і зборів України від 11 липня 2013 року проаналізовано результати планової виїзної перевірки ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" від 16 липня 2013 року. За результатами проведеного аналізу встановлено, що ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" 17 травня 2012 року подала розрахунок коригування сум податку на додану вартість до податкової декларації з ПДВ за квітень 2012 року по коригуванню податкових зобов'язань в сторону зменшення на обсяг постачання 457 259 грн. та ПДВ на суму 91 452 грн. по податковій накладній, яка була виписана ДП „Кондитерська корпорація „Рошен". Підставою для коригування податкових зобов'язань з ПДВ вказано „Зміна номенклатури". Відповідно до п. 192.1 ст. 192 Податкового кодексу України зміна асортименту після переходу права власності на поставлені товари не є підставою для коригування податкових зобов'язань. У зв'язку з цим ОСОБА_6 просила розглянути питання щодо доцільності написання висновку спеціаліста по виявлених додаткових ймовірних фактах заниження сум податку на додану вартість в розмірі 91 452 грн. в зв'язку з безпідставним коригуванням податкових зобов'язань ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" за квітень 2012 року, що дасть можливість збільшити загальний розмір ухилення від сплати податків, з метою порушення кримінального провадження за ч. 1 ст. 212 КК України та прискорить відшкодування збитків державі. Дана доповідна записка, згідно резолюції начальника управління ОСОБА_8 була розписана на неї „для написання висновку спеціаліста". ОСОБА_3 на підставі службової записки ОСОБА_6 та на виконання вказівки начальника управління боротьби з відмиванням доходів одержаних злочинним шляхом ОСОБА_8 був написаний висновок спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013 року, де були підтверджені викладені в службовій записці ОСОБА_6 порушення податкового законодавства з боку ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" та було зазначено, що вбачається заниження ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" сум податку на додану вартість в розмірі 91 452 грн., в зв'язку з безпідставним проведенням коригування податкових зобов'язань за квітень 2012 року. Даний висновок спеціаліста був погоджений начальником УБЗВДОЗШ ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_8 Висновок спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013 року листом № 65/16-01-12 від 25 липня 2013 року був переданий на оперативне управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області у відповідності до п.2.5. Наказу ДПС України „Про затвердження Методичних рекомендацій щодо порядку взаємодії між підрозділами органів державної податкової служби при організації, проведенні та реалізації матеріалів перевірок платників податків" від 31 жовтня 2012 року № 948. При складанні висновку ОСОБА_3 використовувала доповідну записку начальника відділу ОСОБА_6 від 25 липня 2013 року, копія акту перевірки від 16 липня 2013 №2415/2201/00382013 „Про результати планової перевірки ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика", копія податкового повідомлення-рішення від 23 липня 2013, копія розрахунку коригування сум ПДВ за квітень 2012 року №9027303443 від 17 травня 2012 року та бази даних. Порядок дослідження питань щодо можливого ухилення від слати податків суб'єктами господарювання передбачений наказом ДПС України від 05 грудня 2011 року №196, яким зокрема передбачено, що в ході практичного відпрацювання сумнівних фінансових операцій підрозділами боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом проводиться детальний аналіз фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання, які підозрюються в їх проведенні, готуються запити до державних органів та суб'єктів господарювання про надання податкової інформації, здійснюється опитування осіб, причетних до проведення фінансових операцій. Висновок спеціаліста фактично обвинувачена склала на підставі доповідної записки ОСОБА_6, все, що було зазначено у службовій записці ОСОБА_3 відобразила у висновку. Відповідно до вказівки начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ОСОБА_8 ОСОБА_3 висновок спеціаліста №25/16-01/00382013 від 25.07.13 року передала в оперативне управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області для прийняття відповідного рішення. ОСОБА_3 проводила аналіз (дослідження) фінансово-господарської діяльності з метою встановлення сумнівних фінансових операцій, в ході проведення якого, було встановлено факт ймовірного, безпідставного коригування податкового зобов'язання ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» за квітень 2011 року. Начальником управління ОСОБА_8 надавалась ОСОБА_3 вказівка у вигляді резолюції «Для написання висновку спеціаліста». Крім того, ОСОБА_6 усно наголошувала про необхідність термінового написання висновку. Допитана в судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_4 свою вину в інкримінованому їй кримінальному правопорушенні не визнала. Суду пояснила, що на посаді начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області вона працює з 01 червня 2013 року. 25 липня 2013 на виконання контрольного завдання Міндоходів від 11 липня 2013 начальником відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_6 було проведено аналіз результатів планової виїзної перевірки ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика", які відображені в акті від 16 липня 2013 №2415/2201/00382013. В ході аналізу ОСОБА_6 встановлено, що ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" 17 травня 2012 подано розрахунок коригування сум податку на додану вартість до податкової декларації з ПДВ за квітень 2012 року по коригуванню податкових зобов'язань в сторону зменшення на обсяг постачання 457 259 грн. в т.ч. ПДВ 91452 грн. по податковій накладній № 176 від 28.04.2008 р. Підставою для коригування податкових зобов'язань з податку на додану вартість в розрахунку коригування вказано „зміна номенклатури". В службовій записці в тому числі зазначено, що відповідно до п.192.1 ст.192 Податкового кодексу України від 02.12.10 р. підставою для коригування суми податкових зобов'язань після постачання товарів є будь-яка зміна суми компенсації їх вартості, включаючи наступний за постачанням перегляд цін, тобто зміна асортименту не є підставою для коригування податкових зобов'язань. У зв'язку із цим, ОСОБА_6 запропонувала розглянути питання щодо доцільності написання висновку спеціаліста по виявлених додаткових ймовірних фактах заниження сум податку на додану вартість в розмірі 91452 грн., в зв'язку із безпідставним проведенням коригування податкових зобов'язань ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" за квітень 2012 року. Дана доповідна записка нею була розписана на головного державного ревізор-інспектора відділу аналізу сумнівних операцій ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_3 з резолюцією „для написання висновку спеціаліста". 25 липня 2013 року ОСОБА_3 складений висновок спеціаліста, відповідно до якого встановлено порушення податкового законодавства з боку ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" та було зазначено, що вбачається заниження ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" сум податку на додану вартість в розмірі 91452 грн., в зв'язку з безпідставним проведенням коригування податкових зобов'язань за квітень 2012 року. Відповідно до п.192.1 ст.192 Податкового кодексу України зміна асортименту після переходу права власності на поставлені товари не є підставою для коригування податкових зобов'язань тому встановлено заниження платником сум податку на додану вартість в розмірі 91 452 грн. внаслідок безпідставного коригування податкових зобов'язань за квітень 2012 року. Вказаний висновок зроблений на підставі баз даних АІС „Податки", „Податковий блок". Обвинувачена ОСОБА_4 проводила аналіз фінансово-господарської діяльності ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» на підставі положення про управління та наказу ДПС України №196 від 05 грудня 2011, наказу ДПС України від 31 жовтня 2012 №948. В ході проведення аналізу обвинуваченою досліджувався акт № 2415/2201/00382013 від 16.07.2013 року про результати планової виїзної перевірки ПАТ «ВКФ». Обвинуваченій ОСОБА_3 з приводу складання висновку спеціаліста № 25/16-01-00382013 від 25.07.2013 року ОСОБА_4 надала вказівку у вигляді резолюції «Для написання висновку спеціаліста». Незважаючи на невизнання обвинуваченими вини у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст. 27, ч.1 ст. 366 КК України їх вина доведена показаннями свідків, допитаних в судовому засіданні. Свідок ОСОБА_9, допитана в судовому засіданні, суду пояснила, що на теперішній час вона працює старшим слідчим з особливо важливих справ Слідчого Управління Головного Управління Державної Фіскальної Служби України. У липні 2013 року вона працювала слідчим з ОВС ВКР слідчого управління фінансових розслідувань головного управління Міндоходів у Вінницькій області. Керівником ОСОБА_9 було розписано до виконання матеріали, які свідок вивчила та прийняла рішення в порядку ст. 214 КПК України, а саме про внесення відомостей до ЄРДР про кримінальне правопорушення за ознаками ч.1 ст.212 КК України стосовно службових осіб ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика». Після внесення слідчим відомостей в ЄРДР начальник слідчого відділу підтверджує їх внесення до ЄРДР, після чого вказана інформація направляється до прокуратури, де створюється група прокурорів - процесуальних керівників. Які саме документи стали підставою внесення відомостей до ЄРДР свідок не пам'ятає. Свідок не пам'ятає чи призначала вона виїзну перевірку у Вінницькій кондитерській фабриці. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 суду пояснила, що на посаді начальника відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області працює з червня 2013 року. В її обов'язки входить виявлення сумнівних операцій, які можуть бути пов'язані із легалізацією доходів, формування банку даних, забезпечення роботи по відпрацюванню сумнівних операцій. Обвинувачених вона знає, перебуває в робочих стосунках. 25 липня 2013 року свідком на виконання контрольного завдання Міндоходів від 11 липня 2013 було проведено аналіз результатів планової виїзної перевірки ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика", які відображені в акті від 16 липня 2013 №2415/2201/00382013. В ході аналізу встановлено, що ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" проводила сумнівні операції які були описані в акті перевірки. Виявлені сумнівні операції були внесені до банку даних сумнівних операцій. При аналізі баз даних встановлено, що 17 травня 2012 ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" подано розрахунок коригування сум податку на додану вартість, до податкової декларації з ПДВ за квітень 2012 року по коригуванню податкових зобов'язань в сторону зменшення на обсяг постачання 457259 грн. в тому числі ПДВ 91452 грн. по податковій накладній № 176 від 28 квітня 2008 р. Підставою для коригування податкових зобов'язань з податку на додану вартість в розрахунку коригування вказано „зміна номенклатури". Відповідно до п.192.1 ст.192 Податкового кодексу України від 02.12.10 р. № 2755 - VI підставою для коригування суми податкових зобов'язань після постачання товарів є будь-яка зміна суми компенсації їх вартості, включаючи наступний за постачанням перегляд цін, тобто зміна асортименту не є підставою для коригування податкових зобов'язань. Перевірка даного питання не відображена в актах перевірок ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" У зв'язку вище викладеним свідком підготовлена доповідна записка, в якій запропоновано розглянути питання щодо доцільності написання висновку спеціаліста по виявлених додаткових ймовірних фактах заниження сум податку на додану вартість в розмірі 91452 грн., в зв'язку із безпідставним проведенням коригування податкових зобовязань ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" за квітень 2012 року. Вказана доповідна записка від 25 липня 2013 була передана начальнику управління ОСОБА_4 для прийняття рішення. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_10 суду пояснив, що на посаді заступника начальника відділу організації викриття економічних злочинів ОУ ГУ Міндоходів у Вінницькій області він працює з травня 2013 року, в його обов'язки входить організація роботи підпорядкованого відділу. 25 липня 2013 за № 65/16-01-12 на ім'я виконувача обов'язків начальника ОУ ОСОБА_5 від начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_8 скеровано матеріали перевірки ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» для прийняття відповідного рішення. До матеріалів перевірки входили: копія доповідної записки начальника відділу аналізу сумнівних операцій ОСОБА_6 висновок № 25/16-01/00382013 від 25.07.2013 та додаток до податкової декларації з ПДВ за квітень 2012 рік ПАТ «Вінницька кондитерська компанія». Вказані матеріали розписані на нього ОСОБА_5 Він доручив проаналізувати матеріали старшому о/у з ОВС ОСОБА_11 У подальшому вказані матеріали направлені до СУ ФР ГУ Міндоходів у Вінницькій області у порядку ст. 214 КПК України. На ім'я виконувача обов'язків начальника ОУ ОСОБА_5 від начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_8 направлено копія доповідної записки начальника відділу аналізу сумнівних операцій ОСОБА_6 висновок № 25/16-01/00382013 від 25.07.2013 та додаток до податкової декларації з ПДВ за квітень 2012 рік ПАТ «Вінницька кондитерська компанія» для прийняття відповідного рішення. Згідно супровідного листа від 25.07.2013 за № 65/16-01-12, до оперативного управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області направлені матеріали перевірки ПАТ «ВКФ» у відповідності до п.2.5 Методичних рекомендацій щодо порядку взаємодії між підрозділами органів державної податкової служби при організації, проведенні та реалізації матеріалів перевірок платників податків, затверджених наказом ДПС України від 31.10.2012 № 948. Пунктом 2.5 встановлено порядок передачі матеріалів до слідчих підрозділів податкової міліції. Відповідно до пункту 2.5.1., якщо за наслідками перевірки зменшено до відшкодування суми податку на додану вартість або виявлено порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства, за якими сума завданої державі шкоди або замаху на заподіяння шкоди є достатньою для притягнення до кримінальної відповідальності, підрозділ, який проводив перевірку, зобов'язаний протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем прийняття податкового повідомлення-рішення, письмово повідомити про це підрозділ податкової міліції і передати матеріали перевірки для прийняття рішення згідно зі ст.ст. 97, 112 КПК України (з моменту набрання чинності Кримінальним процесуальним кодексом України - ст.214) незалежно від оскарження в адміністративному чи судовому порядку зменшених до відшкодування сум податку на додану вартість або донарахованих податкових зобов'язань», чи уповноважене оперативне управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області приймати рішення в порядку ст. 214 КПК України. Свідок ОСОБА_11, допитаний в судовому засіданні суду пояснив, що працює на посаді оперуповноваженого з ОВС відділу організації викриття економічних злочинів ОУ ГУ Міндоходіву Вінницькій області з липня 2013. В його обов'язки входить документування та викриття економічних злочинів. 25.07.2013 року за № 65/16-01-12 на ім'я виконувача обов'язків начальника ОУ ОСОБА_5 начальником управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_8 скеровано матеріали перевірки ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» для прийняття відповідного рішення. До матеріалів перевірки входили: копія доповідної записки начальника відділу аналізу сумнівних операцій ОСОБА_6, висновок № 25/16-01/00382013 від 25.07.2013 та додаток до податкової декларації з ПДВ за квітень 2012 року ПАТ «Вінницька кондитерська компанія». Вказані матеріали розписані на свідка, з резолюцією проаналізувати та/або доповісти. Після вивчення вказаних матеріалів свідок доповів ОСОБА_10 про наявність ймовірної суми ухилення від сплати податків посадовими особами ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» згідно висновку № 25/16-01-00382013 від 25.07.2013. Згідно висновку № 25/16-01-00382013 від 25.07.2013 встановлено ймовірне заниження сум податку на додану вартість в розмірі 91452 грн. У подальшому вказані матеріали направлені до СУ ФР ГУ Міндоходів у Вінницькій області у порядку ст. 214 КПК України. В подальшому слідчим ОСОБА_9 надавались свідку письмові доручення у вище вказаному кримінальному провадженні, зокрема щодо встановлення місць реєстрації, місць фактичного проживання службових осіб ПАТ «ВКФ». Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_12 суду пояснив, що з 2 грудня 2006 року він працює на посаді директора ТОВ Вінницького комбінату хлібопродуктів №2. Свідку відомо, що слідчим управлінням ГУ Міндоходів на підставі акту перевірки було внесено відомості до ЄРДР за ч.1 ст. 212 КК України, за фактом ухилення від сплати податків службовими особами ПАТ «ВКФ». Не погодившись з даними рішеннями ГУ Міндоходів у Вінницької області, ТОВ Вінницький комбінат хлібопродуктів №2 дані факти оскаржив до Вінницького окружного адміністративного суду. В подальшому у ході розслідування кримінального провадження слідчим було призначено додаткову камеральну перевірку діяльності вказаного підприємства, а саме дотримання вимог нарахування податку на прибуток за 2012 та 2013 роки, за результатами якої складено акт про порушення нарахування податку на прибуток на 1370000 грн. За результатами розгляду позовів ТОВ ВКХП №2 до ГУ Міндоходів у Вінницькій області щодо скасування рішення-повідомлення за результатами перевірки від липня 2013 та акту камеральної перевірки в рамках кримінального провадження, рішеннями Вінницького окружного адміністративного суду дані процесуальні акти ГУ Міндоходів були скасовані, а кримінальне провадження було закрито. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_13 суду пояснила, що вона працює на посаді головного бухгалтера ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» з листопада 2013 року. Упродовж з 13.05.2013 по 12.07.2013 на ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» працівниками Вінницької ОДПІ Вінницької області ДПС була проведена планова виїзна документальна перевірка товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства. На той час свідок працювала на посаді заступника головного бухгалтера. Усі документи, що витребовувались працівниками, що здійснювали перевірку надавались у їх розпорядження. За наслідками проведеної планової виїзної документальної перевірки, складено акт № 2415/2201/00382013 від 16.07.13, яким встановлено порушення ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" норм Податкового кодексу України, в результаті чого встановлено факт заниження податку на додану вартість на загальну суму 504263 грн. На підставі даного акту Вінницькою ОДПІ Вінницької області ДПС винесено податкове повідомлення-рішення від 23.07.13 № 0003892202 про нарахування грошового зобов'язання підприємству в сумі 630329 грн. ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» не бажаючи створення конфліктних ситуацій оплатило суму грошового зобов'язання в розмірі 630329 грн., що підтверджується платіжними дорученням № 25647 від 24.07.2013. Згідно ухвали слідчого судді, на підприємстві вилучались бухгалтерські документи стосовно господарських операцій, які стосувались порушень відповідно до висновків акту № 2415/2201/00382013 від 16.07.13 року. Зі змісту ухвали суду про проведення обшуку стало відомо, що підставою для внесення відомостей до ЄРДР про кримінальне правопорушення стали акт № 2415/2201/00382013 від 16.07.13 року та висновок спеціаліста № 25/16-01-00382013 від 25.07.2013, у якому ніби то вбачається заниження службовими особами ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" сум податку на додану вартість у розмірі 91 452,00 грн. На підприємстві проводилась позапланова виїзна перевірка правомірності нарахування ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту податку на додану вартість за лютий-квітень 2012» за наслідками якої складено акт від 04.10.2012 № 2336/15/00382013, під час проведення якої порушень, що зазначені у висновку спеціаліста № 25/16-01-00382013 від 25.07.2013 встановлено не було. Також, з метою визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 23.07.13 № 0003892202 про нарахування ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» грошового зобов'язання в сумі 630329 грн., за результатами проведеної перевірки по акту № 2415/2201/00382013 від 16.07.13 року підприємство 09.08.2013 року звернулось із адміністративним позовом до Вінницького окружного адміністративного суду. Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 06.09.2013 року адміністративний позов ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» задоволено частково, а саме визнано протиправними та скасовано податкове повідомлення-рішення від 23.07.2013 № 0003892202 Вінницької ОДПІ ГУ Міндоходів у Вінницькій області. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_14 суду пояснила, що з 2001 року вона працює на посаді начальника юридичного відділу ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика». У 2013 році на ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» працівниками Вінницької ОДПІ Вінницької області ДПС проведена планова виїзна документальна перевірка товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.11 року по 31.12.12 року, по податку на додану вартість. За наслідками проведеної планової виїзної документальної перевірки, складено акт № 2415/2201/00382013 від 16.07.13 року, яким встановлено порушення ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" норм Податкового кодексу України, в результаті чого підприємством занижено податок на додану вартість на загальну суму 504263 грн. На підставі даного акту Вінницькою ОДПІ Вінницької області ДПС винесено податкове повідомлення-рішення від 23.07.13 № 0003892202 про нарахування грошового зобов'язання підприємству в сумі 630329 грн. 24.07.2013 року ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» не бажаючи створення конфліктних ситуацій оплатило суму грошового зобов'язання в розмірі 630329 грн., що підтверджується платіжними дорученням № 25647 від 24.07.2013. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_15 суду пояснив, що станом на 2012 рік він працював першим заступником начальника слідчого управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області. У його обов'язки входило загальне керівництво слідчим управлінням. 25 липня 2013 року з оперативного управління ГУ Міндоходів у Вінницькій області надійшли матеріали, що свідчили про наявність в діях службових осіб ПАТ «ВКФ» ознак злочину, передбаченого ч. 1 ст. 212 КК України. Начальником СУ ФР Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_16 накладено резолюцію, якою його зобов'язано розглянути, прийняти рішення, та 25 липня 2013 року доповісти про результати розгляду. ОСОБА_15 передав вказані матеріали слідчому ОСОБА_9 з резолюцією «розглянути по суті вирішити в порядку чинного законодавства України. Доповісти». ОСОБА_9 доповіла свідку, що згідно акту планової виїзної документальної перевірки підприємства № 2415/2201/00382013 від 16 липня 2013 року встановлено, що ПАТ «ВКФ» занижено податок на додану вартість на суму 504263 грн. Згідно висновку спеціаліста від 25.07.2013 року, який підписаний ОСОБА_3 та погоджений з ОСОБА_8 вбачається заниження ПАТ «ВКФ» сум податку на додану вартість в розмірі 91452 грн., у зв'язку з безпідставним проведенням коригування податкових зобов'язань за квітень 2012 року. За наслідками вказаної розмови із працівниками галузевого відділу було прийнято рішення про внесення відомостей до ЄРДР, щодо службових осіб ПАТ «ВКФ» за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 212 КК України, про що ним повідомлено начальника ОСОБА_16 25.07.2013 року слідчий ОСОБА_9 внесла відомості до ЄРДР з наступним змістом «Службові особи ПАТ «ВКФ» за період з 01.10.2011 по 31.12.2012 згідно акту перевірки № 2415/2201/00382013 встановлено факт заниження податку на додану вартість на загальну суму 504315 грн., та згідно висновку спеціаліста № 25/16-01/00382013 від 25.07.2013 встановлено заниження сум податку на додану вартість в розмірі 91452 грн. Враховуючи вищевикладене службові особи ухилились від сплати податків на загальну суму 595767 грн.». Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_17 суду пояснив, що обвинувачених знає, перебуває в робочих стосунках. Станом на 2013 рік свідок працював інспектором в структурі ДФС України. Свідку відомо, що на ВК "Вінницька кондитерська фабрика» проводились перевірки на податок на доходи фізичних осіб. ОСОБА_17 перевіряв правильність податку на доходи фізичних осіб. За результатами перевірки було складено відповідний акт, у якому свідок поставив свій підпис. По перевірці податку на доходи фізичних осіб ВК "Вінницька кондитерська фабрика» порушень не виявлено. Свідок ОСОБА_7 суду пояснила, що до жовтня 2013 року вона працювала головним бухгалтером Вінницької кондитерської фабрики. Свідку відомо, що на фабриці проводились перевірки податкової інспекції, за результатами якої було відкрито кримінальне провадження. Підставою для внесення відомостей до ЄДРДР став висновок спеціаліста. В подальшому вищевказане кримінальне провадження було закрито в зв'язку з відсутністю складу злочину. Свідок ОСОБА_18 допитана в судовому засіданні, суду пояснила, що обвинувачених вона знає, перебуває з ними в нормальних стосунках. У 2013 році свідок входила до складу комісії, перевіряла податок з фізичних осіб «Вінницької кондитерської фабрики Рошен». За результатами перевірки було складено акт, підприємство погодилось з виявленими порушеннями, та усунуло їх. Свідок ОСОБА_19, допитана в судовому засіданні суду пояснила, що на даний час вона працює в ГУ ДФС у Вінницькій області, з обвинуваченими перебуває в робочих стосунках. В 2013 році свідок працювала на посаді ревізора у валютному відділі Вінницької ОДПІ, входила до комісії та здійснювала планову перевірку в валютному відділі ВКФ «Вінницька кондитерська фабрика». Порушень виявлено не було, про що було складено відповідний акт. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_20 суду пояснив, що на даний час працює менеджером на підприємстві "Земля Поділля". Станом на 2013 рік свідок працював головним державним ревізор-інспектором по відшкодуванню ПДВ Вінницької ОДПІ ГУ Міндоходів . У 2012 році у «ВК Вінницька кондитерська фабрика» проводилась перевірка, за результатами якої було складено висновок, було виявлено порушення на 1630 грн., про що відображено було в акті за період лютого 2012 року по квітень 2012 року. Допитаний в судовому засіданні експерт ОСОБА_21 суду пояснив, що він на теперішній час працює на посаді заступника директора Вінницького НДЕКЦ МВС України. Відповідно до постанови слідчого прокуратури ОСОБА_22 він проводив судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої було складено висновок. Свій висновок №11 від 07 жовтня 2014 року підтверджує, про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку попереджений. Документи, які були передані до експертної установи через канцелярію для проведення вищевказаної експертизи ОСОБА_21 досліджував та вказав їх у своєму висновку. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_23 суду пояснив, що він працює головним державним ревізором-інспектором Вінницької ОДПІ. З обвинуваченими перебуває в робочих стосунках. Свідок входив до складу ревізор-інспекторів ВОДПІ під час проведення планових виїзних перевірок. В обов'язки ОСОБА_23, в ході планової виїзної перевірки ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2011 року по 31.12.2012 року, валютного та іншого законодавства за період 01.10.2011 року по 31.12.2011 року, з 01.05.2012 року по 30.09.2012 року, з 01.11.2012 по 30.11.2012 року, входило здійснення перевірки прибутку, податку на додану вартість, коригування податкового кредиту. В ході перевірки були виявлені порушення були вказані в акті №2415/2201/00382013 від 16 липня 2013 року. Вищевказаний акт був оголошений під підпис уповноваженим працівниками ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика». Свідок ОСОБА_24 суду пояснила, що вона працює на посаді заступника начальника управління відділу документальних перевірок ГУ ДФС у Вінницькій області. З обвинуваченими перебуває в робочих стосунках. Станом на 2013 рік свідок працювала начальником відділу організації та супроводження перевірок платників податків. ОСОБА_24 в ході планової виїзної перевірки ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2011 року по 31.12.2012 року, валютного та іншого законодавства за період 01.10.2011 року по 31.12.2011 року, з 01.05.2012 року по 30.09.2012 року, з 01.11.2012 по 30.11.2012 року, здійснювала перевірку податку на прибуток, податку на додану вартість, коригування податкового кредиту, про що складений відповідний акт. В ході вказаної перевірки було виявлено ряд порушень, які були оголошені уповноваженим особам ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика». Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_25 суду пояснила, що вона працює головним державним ревізором-інспектором ГУ ДФС у Вінницькій області. ОСОБА_25 входила до складу комісії, яка здійснювала планову виїзну перевірку ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2011 року по 31.12.2012 року, валютного та іншого законодавства за період 01.10.2011 року по 31.12.2011 року, з 01.05.2012 року по 30.09.2012 року, з 01.11.2012 по 30.11.2012 року. Свідок здійснювала перевірку готівкових розрахунків, застосування реєстратора розрахункових операцій, по яких порушень не встановлено. За результатами проведеної перевірки було складено акт №2415/2201/00382013 від 16 липня 2013 року. Інші свідки, які вказані в реєстрі матеріалів досудового розслідування судом не допитувалися, так як сторони провадження не заявляли клопотань про їх допит. Крім показань свідків вина ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст.27, ч.1 ст. 366 КК України підтверджується і іншими доказами, дослідженими у судовому засіданні: - витягом з кримінального провадження №42014020000000040 відповідно до якого 14 березня 2014 року до ЄРДР внесено відомості за ч.1 ст.365 КК України; - витягом з кримінального провадження №42014020000000041 відповідно до якого 14 березня 2014 року до ЄРДР внесено відомості за ч.1 ст.366 КК України; - постановою про об'єднання матеріалів досудових розслідувань від 17 березня 2014 року, відповідно до якої об'єднано матеріали кримінального провадження №42014020000000040 з №42014020000000041; - скаргою директора ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» ОСОБА_26 на неправомірні дії посадових осіб Вінницької ОДПІ ГУ Міндоходів у Вінницькій області; - висновком №16 начальника відділу оперативних розробок УВБ ГУ Міндоходів у Вінницькій області підполковника податкової міліції ОСОБА_27, складеного за матеріалами службової перевірки розгляду скарги директора ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» ОСОБА_26 на неправомірні дії посадових осіб Вінницької ОДПІ ГУ Міндоходів у Вінницькій області, відповідно до якого на адресу начальника ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_28 направлено подання про вирішення питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності начальника управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_8, начальника відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_6 та головного державного ревізор-інспектора відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_3; - рапортом начальника відділу прокуратури Вінницької області Білоуса С. від 14 березня 2014 року, відповідно до якого встановлено порушення працівниками УБЗВДОЗШ ГУ Міндоходів положень законодавства, які перевищуючи свої службові повноваження, склали завідомо неправдивий висновок спеціаліста від 25 липня 2013 року, внаслідок якого СУ ГУ Міндоходів безпідставно розпочало кримінальне провадження за ч.1 ст. 212 КК України за фактом ухилення від сплати податків службовими особами ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика»; - положенням про управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області, яким визначені посадові обов'язки та відповідальність начальника управління; - посадовою інструкцією головного державного ревізора-інспектора відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_3; - податковою накладною ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» від 28 квітня 2012 року, на загальну суму з урахуванням ПДВ 548711,03 грн.; - розрахунком №177 від 28 квітня 2012 року коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної за договором від 01 січня 2012 року, відповідно до якого сума коригування податкового зобов'язання та податкового кредиту на суму 91451, 84 грн.; - актом №734 здачі-прийняття робіт за квітень 2012 року на суму 144 000 грн. від 30 квітня 2012 року; - актом №735 здачі-прийняття робіт за квітень 2012 року на суму 378066,25 грн. від 30 квітня 2012 року; - актом №722 здачі-прийняття робіт за квітень 2012 року на суму 25007,76 грн. від 30 квітня 2012 року; - актом №780 здачі-прийняття робіт за квітень 2012 року на суму 1637,02 грн. від 30 квітня 2012 року; - актом Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції №2336/15/00382013 від 04 жовтня 2012 року, відповідно до якого встановлено, що на порушення пп.198.6 ст. 198, п.200.1, 200.3 ст. 200 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року ПАТ «ВКФ» у податковій декларації з ПДВ за березень 2012 року з врахуванням уточнюючих розрахунків завищено від'ємне значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту поточного звітного періоду на 1630 грн.; - податковою декларацією з податку на додану вартість ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» за квітень 2012 року ; - розшифровкою податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» за квітень 2012 року ; - розрахунком коригування сум податку на додану вартість до податкової декларації з податку на додану вартість Д1 ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» за квітень 2012 року ; - журналом вхідної та вихідної кореспонденції управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області за липень 2013 року; - висновком експертного дослідження за результатами проведення економічного дослідження за заявою адвоката Білошкурського О.В. №1673/13-21 від 30 серпня 2013 року, відповідно до якого коригування кількісних і вартісних показників (розрахунок №177 від 28 квітня 2012) до податкової накладної №176 від 28.04.2012 на загальну суму 548711,03 грн. в тому числі ПДВ 91451,84 грн. проведене у відповідності до вимог Податкового кодексу України та Порядку №1379 і відповідає даним бухгалтерського та податкового обліку ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика». Висновки акту перевірки від 04.10.2012 року №2336/15/00382013 «Про результати документальної позапланової виїзної перевірки правомірності нарахування ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» (код ЄДРПОУ - 00382013) від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту податку на додану вартість за лютий - квітень 2012 року» документально підтверджуються; - актом № 2415/2201/00382013 від 16.07.13 року, яким встановлено порушення ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" норм Податкового кодексу України, в результаті чого підприємством занижено податок на додану вартість на загальну суму 504263 грн. - доповідною запискою від 25 липня 2013 року начальника відділу аналізу сумнівних операцій УБВДОЗШ ОСОБА_6; - висновком спеціаліста головного державного ревізора - інспектора відділу аналізу сумнівних операцій управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом Головного управління Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_3 № 25/16-01/00382013 від 25 липня 2013 року, погодженого начальником управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом ГУ Міндоходів у Вінницькій області ОСОБА_8, відповідно до якого за результатами проведеного аналізу встановлено, що ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» 17.05.2012 року за реєстраційним номером 9027303443 подано розрахунок коригування сум податку на додану вартість до податкової декларації з податку на додану вартість (Д1) за квітень 2012 року по коригуванню податкових зобов'язань в сторону зменшення на обсяг постачання 457259 грн. та ПДВ на 91452 грн. по податковій накладній №176 від 28.04.2008р., яка була виписана ДП «Кондитерська корпорація «Рошен». Підставою для коригування податкових зобов'язань з податку на додану вартість вказано «зміна номенклатури». Відповідно до п. 192.1 ст.192 Податкового кодексу України від 02.12.2010 №2755-VI (із змінами та доповненнями), підставою для коригування суми податкових зобов'язань після постачання товарів є будь-яка зміна суми компенсації їх вартості, включаючи наступний за постачанням перегляд цін, перерахунок у випадку повернення товарів особі, яка їх надала, або при поверненні постачальником суми попередньої оплати товарів, тобто зміна асортименту після переходу права власності на поставлені товари не є підставою для коригування податкових зобов'язань. Таким чином, вбачається заниження ПАТ „Вінницька кондитерська фабрика" сум податку на додану вартість в розмірі 91452 грн., в зв'язку з безпідставним проведенням коригування податкових зобов'язань за квітень 2012 року; - висновком судового експерта ОСОБА_21 №11 від 07 жовтня 2014 року, відповідно до якого документально підтверджується коригування кількісних\вартісних показників (розрахунок №177 від 28.04.2012) до податкової накладної № 176 від 28.04.2012 на загальну суму 548711,03 грн. в т.ч. ПДВ 91451,84 грн. проведене у відповідності до вимог Податкового кодексу України та Порядку 1379 і відображено в бухгалтерському та податковому обліку ПАТ Вінницька кондитерська фабрика». Висновок акту № 2336/15/00382013 від 04.10.2012 «Про результати документальної позапланової виїзної перевірки правомірності нарахування ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту податку на подану вартість за лютий - квітень 2012 року щодо завищення від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового - кредиту поточного звітного (податкового) періоду на суму 1630,00 грн., документально та нормативно не підтверджується. Висновок акту № 2415/2201/00382013 від 16.07.2013 «Про результати планової виїзної перевірки ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» з питань дотримання вимог податкового законодавства з 01.10.2011 по 31.12.2012, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2011 по 31.12.2012, по податку на додану вартість за період з 01.10.2011 по 31.12.2011 з 01.05.2012 по 30.09.2012 з 01.11.2012 по 30.11.2012 щодо заниження податку на додану вартість на загальну суму 504263,00 грн., документально та нормативно не підтверджується; - наказом голови Державної податкової служби України № 196 від 05 грудня 2011 року «Про затвердження порядку взаємодії між підрозділами боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом та підрозділами податкової міліції»; - податковою декларацією з податку на додану вартість ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» за серпень 2012 року ; - податковою накладною ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» від 24 лютого 2012 року ; - податковою накладною ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» від 01 червня 2012 року. Оцінивши зібрані у справі докази, суд вважає, що вина ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст.27, ч.1 ст. 366 КК України знайшла своє підтвердження в ході судового розгляду. Показання свідків логічні та узгоджені між собою, тоді як пояснення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду, суперечать іншим показанням та фактичним обставинам справи, тому суд критично оцінює показання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про їх невинність і вважає, що таким чином вони намагаються ввести суд в оману та прагнуть уникнути кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення. Адвокат Опансюк П.П. в інтересах обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заявив клопотання про визнання недопустимими доказів по кримінальному провадженні, а саме: - роздруківки з Інтернет ресурсу «Єдина база податкових знань»; - роздруківки консультації Інтернет ресурсу Ліга-Закон; - висновок експертного дослідження Вінницького відділення КНДІСЕ від 30 серпня 2013 року №1673/13-21; - висновок експерта НДЕКЦ при УМВС України у Вінницькій області №11 від 07 жовтня 2014 року; - письмовий носій інформації, що має назву Наказ ДПС України «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо порядку взаємодії між підрозділами державної податкової служби під час організації, проведення та реалізації матеріалів перевірок платників податків №948 від 31 жовтня 2012 року; - письмовий носій інформації невідомого процесуального походження із колонтитулом «Додаток 1 до наказу ДПС України від ___.____.2012 року №___» із рукописним написом «Порядок передачі документів»; - первинну бухгалтерську (накладні, податкові накладні, акти виконаних робіт тощо) та податкову (два примірники декларації з ПДВ за серпень 2012 року, розрахунок коригування до податкової декларації з ПДВ (Д1) документацію ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» по взаємовідносинам з ТОВ «Наяда Україна», ТОВ «Альтаїр Альфа Плюс», ТОВ «ВКП «Котлогаз», ПП «Вінкабель», за серпень 2012 року, в зв'язку з тим, що останні докази отримані з порушенням вимог Кримінально-процесуального законодавства. Суд не бере до уваги клопотання адвоката про визнання недопустимими доказами, а саме висновку експертного дослідження Вінницького відділення КНДІСЕ від 30 серпня 2013 року №1673/13-21, висновку експерта НДЕКЦ при УМВС України у Вінницькій області №11 від 07 жовтня 2014 року, так як вони проводились відповідно до вимог чинного Кримінального-процесуального кодексу України. Крім того, в судовому засіданні допитувався експерт ОСОБА_21, який проводив експертизу №11 від 07 жовтня 2014 року та підтвердив її. Роздруківки з Інтернет ресурсу «Єдина база податкових знань», роздруківки консультації Інтернет ресурсу Ліга-Закон, письмовий носій інформації, що має назву Наказ ДПС України «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо порядку взаємодії між підрозділами державної податкової служби під час організації, проведення та реалізації матеріалів перевірок платників податків №948 від 31 жовтня 2012 року, письмовий носій інформації невідомого процесуального походження із колонтитулом «Додаток 1 до наказу ДПС України від ___.____.2012 року №___» із рукописним написом «Порядок передачі документів», первинну бухгалтерську (накладні, податкові накладні, акти виконаних робіт тощо) та податкову (два примірники декларації з ПДВ за серпень 2012 року, розрахунок коригування до податкової декларації з ПДВ (Д1) документацію ПАТ «Вінницька кондитерська фабрика» по взаємовідносинам з ТОВ «Наяда Україна», ТОВ «Альтаїр Альфа Плюс», ТОВ «ВКП «Котлогаз», ПП «Вінкабель», за серпень 2012 року, судом не досліджувався, а тому суд також не бере вказані документи до уваги, як докази по кримінальному провадженню. Згідно довідок КЗ «Вінницька обласна психоневрологічна лікарня ім. Ющенка» ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на обліку не перебувають. Згідно довідок Вінницького обласного наркологічного диспансеру «Соціотерапія» ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на обліку не перебувають. За місцем проживання та роботи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 характеризуються позитивно. Оцінивши досліджені докази, суд вважає, що вина обвинуваченої ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення повністю знайшла своє підтвердження в ході судового розгляду, а тому суд кваліфікує її дії за ч.2 ст. 27 ч.1 ст. 366 КК України, тобто співучасть у виді виконавця у службовому підробленні, тобто складані службовою особою завідомо неправдивого офіційного документу та внесення до нього завідомо неправдивих відомостей. Оцінивши досліджені докази, суд вважає, що вина обвинуваченої ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення повністю знайшла своє підтвердження в ході судового розгляду, а тому суд кваліфікує її дії за ч.2 ст. 27 ч.1 ст. 366 КК України, тобто співучасть у виді виконавця у службовому підробленні, тобто видачі службовою особою завідомо неправдивого офіційного документу; Обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 судом не встановлені. Кримінальне правопорушення у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_3 було вчинене 25 липня 2013 року. Відповідно до вимог ст. 12 КК України злочин, передбачений ч.1 ст. 366 КК України відноситься до злочинів невеликої тяжкості. Відповідно до вимог ч.1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе ніж обмеження волі, пройшло два роки. Таким чином, виходячи з вищенаведеного, обвинувачена ОСОБА_3 підлягає звільненню від відбування призначеного їй покарання. Крім того, кримінальне правопорушення у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_4 було вчинене 25 липня 2013 року. Відповідно до вимог ст. 12 КК України злочин, передбачений ч.1 ст. 366 КК України відноситься до злочинів невеликої тяжкості. Відповідно до вимог ч.1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе ніж обмеження волі, пройшло два роки. Таким чином, виходячи з вищенаведеного, обвинувачена ОСОБА_4 підлягає звільненню від відбування призначеного їй покарання. При обрані виду та міри покарання обвинуваченій ОСОБА_3 суд враховує характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, що відносяться до категорії злочинів невеликої тяжкості, особу обвинуваченої, яка раніше не судима, за місцем роботи та проживання характеризується позитивно, має на утримання неповнолітнього сина. При обрані виду та міри покарання обвинуваченій ОСОБА_4 суд враховує характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, що відносяться до категорії злочинів невеликої тяжкості, особу обвинуваченої, яка раніше не судима, за місцем роботи та проживання характеризується позитивно, має на утриманні двох неповнолітніх дітей. Також суд вважає, що судові витрати по проведенню експертизи слід покласти на обвинувачених, оскільки її проведення було зумовлено розслідуванням вчинення ними кримінального правопорушення. З урахуванням викладеного, конкретних обставин кримінального провадження, особи обвинуваченої, суд вважає, що виправлення та запобігання вчинення нових злочинів ОСОБА_3 можливе без ізоляції її від суспільства, а тому їй необхідно призначити покарання у виді штрафу, з позбавленням права обіймати певні посади на певний строк. З урахуванням викладеного, конкретних обставин кримінального провадження, особи обвинуваченої, суд вважає, що виправлення та запобігання вчинення нових злочинів ОСОБА_4 можливе без ізоляції її від суспільства, а тому їй необхідно призначити покарання у виді штрафу, з позбавленням права обіймати певні посади на певний строк. На підставі викладеного, керуючись вимогами ст. ст. 370, 371, 374 КПК України, ч.1 ст.49 КК України, суд, - УХВАЛИВ: Визнати винною ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 27 ч.1 ст. 366 КК України і призначити їй покарання у виді штрафу, в розмірі 250 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, 4250 грн. з позбавлення права обіймати посади в органах ДФС України строком на три роки. Звільнити ОСОБА_3 від призначеного судом основного та додаткового покарання, за вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст. 27 ч.1 ст. 366 КК України, у зв'язку із закінченням строків давності. Визнати винною ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 27 ч.1 ст. 366 КК України і призначити їй покарання у виді штрафу, в розмірі 250 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, 4250 грн. з позбавлення права обіймати посади в органах ДФС України строком на три роки. Звільнити ОСОБА_4 від призначеного судом основного та додаткового покарання, за вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст. 27 ч.1 ст. 366 КК України, у зв'язку із закінченням строків давності. Стягнути на користь держави витрати за проведення експертних досліджень та експертиз солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - 17592 (сімнадцять тисяч п'ятсот дев'яносто дві) грн. 96 коп. На вирок суду може бути подана апеляція до апеляційного суду Вінницької області протягом 30 діб з моменту його проголошення. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71491896
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ковтюк Є.І., суддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., Школярова В.Ф., за участю: секретарів Коваленко О.В., Тімчинської І.О., прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., засудженого ОСОБА_1 і захисника ОСОБА_3 у режимі відеоконференції, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року щодо ОСОБА_1, у с т а н о в и л а: Апеляційний суд Миколаївської області вироком від 27 вересня 2002 року засудив ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України, неодноразово судимого, за частиною третьою статті 289, частиною четвертою статті 187, частиною третьою статті 357, частиною першою статті 263, пунктами 4, 6 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України (далі – КК) на підставі статті 70 КК до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Колегія суддів палати Верховного Суду України з кримінальних справ ухвалою від 16 січня 2003 року касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_4 залишила без задоволення, а вирок Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2002 року – без зміни. 6 червня 2016 року засуджений звернувся до суду з клопотанням про зарахування йому у строк покарання, призначеного вироком Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2002 року, строку попереднього ув’язнення із розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі відповідно до вимог Закону України № 838-VІІІ «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» від 26 листопада 2015 року, який набрав чинності 24 грудня 2015 року (далі – Закон № 838-VІІІ). Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області ухвалою від 1 серпня 2016 року відмовив у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 про зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання, призначеного вироком Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2002 року, за правилами частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ з тих підстав, що він засуджений до покарання у виді довічного позбавлення волі, яке, згідно зі статтею 51 КК, до строкових Апеляційний суд Івано-Франківської області ухвалою від 7 вересня 2016 року залишив апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_1 без задоволення, а ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 1 серпня 2016 року – без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 листопада 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій на підставі пункту 2 частини другої статті 428 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, касаційний суд дійшов висновку, що диспозиція частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ вказує на строковий вимір покарання, яке підлягає перерахунку, а тому положення цієї норми до покарання у виді довічного позбавлення волі не застосовуються, оскільки воно не має строкового виміру, тобто не має певного строку покарання. У заяві заступник Генерального прокурора (далі – прокурор) порушує питання про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 445 КПК. Твердить, що суд касаційної інстанції у подібних правовідносинах допустив неоднакове застосування норми частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ, яке полягає у різному трактуванні законних підстав її застосування до осіб, засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі, і це зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Зазначає, що висновок суду касаційної інстанції в оспореному рішенні про те, що особам, засудженим до довічного позбавлення волі, на відміну від осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, строк попереднього ув’язнення не зараховується у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі, є помилковим. На думку прокурора, в оспореному рішенні суд касаційної інстанції мав би застосувати норму частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ так, як її застосував касаційний суд в ухвалі від 14 лютого 2017 року щодо ОСОБА_2, і дійти однакового з ним висновку, що передбачені правила зарахування строку попереднього ув’язнення у строк позбавлення волі мають застосовуватись як до осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, так і до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Касаційний суд обґрунтував це рішення тим, що, відповідно до вимог статті 52 КК, таке покарання як позбавлення волі має два види: довічне і на певний строк. При цьому передбачені у частині п’ятій статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ правила зарахування строку попереднього ув’язнення у строк позбавлення волі не розмежовують останнє на вищезазначені два види і не містять будь-яких обмежень щодо покарання у виді довічного позбавлення волі. Прокурор просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року, ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 1 серпня 2016 року, а також ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 7 вересня 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) заслухала суддю-доповідача, прокурора, який підтримав доводи заяви і просив її задовольнити, пояснення засудженого ОСОБА_1 і його захисника ОСОБА_3, які вважали, що заява прокурора підлягає задоволенню, дослідила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила вимоги заявника і дійшла висновку про таке. 1. Справа про перегляд судових рішень щодо ОСОБА_1 допущена до провадження Суду за заявою прокурора з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 445 КПК - неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень (крім питань неоднакового застосування санкцій кримінально-правових норм, звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання). Неоднакове застосування норми матеріального права, викладене у заяві, не стосується застережень, зазначених у пункті 1 статті 445 КПК, та процесуального аспекту касаційного перегляду судових рішень, ухвалених на стадії виконання вироку, тому обмеження для перегляду Судом відсутні. Особливістю перегляду Судом судових рішень із зазначеної підстави є встановлення однаковості/неоднаковості застосування касаційним судом і правильності розуміння (тлумачення) цих норм в оскаржуваному та порівнюваному судових рішеннях, тобто їх розуміння судом у процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст у подібних правовідносинах. Відповідно до практики Суду рішення касаційного суду про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 2 частини другої статті 428 КПК, є остаточним і таким, що завершує стадію касаційного провадження, а відтак надає особі право на звернення про перегляд такого рішення Судом у порядку, передбаченому пунктом 1 статті 445 КПК. 2. Предметом перегляду рішень у зазначеній справі є неоднакове застосування касаційним судом частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ до осіб, засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі. Зіставлення правових позицій суду касаційної інстанції щодо застосування положень частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, висловлених у рішенні, про перегляд якого порушено питання в заяві, та в рішенні, доданому до заяви для порівняння, дають підстави вважати, що ця норма застосована неоднаково. Відмінність у застосуванні однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, що потягло ухвалення рішення щодо ОСОБА_1, яке за своїм правовим змістом різниться з рішенням щодо ОСОБА_2, дає змогу проводити перегляд з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 445 КПК. Отже, Суду належить проаналізувати зміст частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ і надати висновок, чи поширюються положення цієї норми закону на осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. 3. Відповідно до положень статті 52 КК основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Статтею 63 КК визначено, що покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу. Довічне позбавлення волі – найсуворіше покарання у кримінальному праві України. Цей вид покарання передбачено в альтернативі з позбавленням волі на певний строк за обмежене коло особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Засудження до довічного позбавлення волі, як і до позбавлення волі на певний строк, передбачає конкретне визначення початку відбування цих покарань. Упродовж відбування довічного позбавлення волі законодавством установлені конкретні часові показники, сплив яких змінює правовий статус засудженого до цього покарання. Йдеться, зокрема, а) про виникнення у засудженого до довічного позбавлення волі права на подання клопотання про помилування – «після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання (частина сьома статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК); б) про виникнення права на участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру – після відбуття п’яти років строку покарання (частина шоста статті 151 КВК); в) про виникнення права на розгляд питання про переведення з одних приміщень камерного типу в інші та з приміщень камерного типу до звичайних жилих приміщень – «після фактичного відбуття … не менше п’яти років строку покарання» (частина друга статті 151-1 КВК). Крім того, згідно з частиною другою статті 87 КК актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років. 4. Законом України № 838-VІІІ частину п’яту статті 72 КК викладено в редакції, згідно з якою зарахування судом строку попереднього ув’язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, у межах якого до особи було застосовано попереднє ув’язнення, провадиться з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі. Тобто в зазначеній нормі визначено порядок розрахунку строку попереднього ув’язнення та позбавлення волі, але при цьому не вказано, для якого саме позбавлення волі (довічного чи на певний строк) слід застосовувати це правило. Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 838-VІІІ цей Закон застосовується до всіх осіб, щодо яких на момент набрання чинності цим Законом набрав законної сили обвинувальний вирок, покарання за яким не відбуто повністю. У приписах частини п’ятої статті 72 КК у редакції Закону № 838-VІІІ зазначено про те, що передбачені в ній правила зарахування строку попереднього ув’язнення мають застосовуватися у період дії цієї норми при засудженні осіб до позбавлення волі. Статтею 24 Конституції України громадянам гарантована рівність конституційних прав і свобод та рівність перед законом. Встановлення різних правил щодо осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі є дискримінаційним заходом у розумінні Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 грудня 1950 року. З цього приводу Конституційний Суд України у Рішенні від 12 квітня 2012 року №9-рп/2012 висловив наступну правову позицію: «Рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод». Правову позицію щодо дотримання принципів справедливості й рівності перед законом осіб, які вчинили злочини, незалежно від призначеного покарання, Конституційний Суд України також висловив у Рішеннях від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 та від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004. 5. Із матеріалів кримінальної справи убачається, що ОСОБА_1 засуджено вироком Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2002 року за вчинення низки злочинів, у тому числі особливо тяжких, до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Цей вирок набрав законної сили 16 січня 2003 року. Початок строку відбування покарання ОСОБА_1 обчислено з 9 березня 2002 року. Закон № 838-VІІІ, яким частину п’яту статті 72 КК викладено в редакції, що зобов’язувала суди зараховувати попереднє ув’язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі, набрав чинності 24 грудня 2015 року. З клопотанням про застосування цієї норми засуджений звернувся до суду 6 червня 2016 року. Але суд відмовив у задоволенні такого клопотання засудженого. Застосування до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, Закону № 838-VІІІ не може бути обмежено, оскільки передбачені частиною п’ятою статті 72 КК правила зарахування у строк покарання строку попереднього ув’язнення мають істотне значення для обчислення засудженому строку фактичного відбування покарання, що прямо впливає на реалізацію ним прав щодо зміни умов тримання, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, у тому числі права на звернення з клопотанням про помилування. Ураховуючи наведене, Суд дійшов висновку, що в наданому для порівняння рішенні суду касаційної інстанції від 14 лютого 2017 року міститься правильний висновок щодо необхідності зарахування засудженому до довічного позбавлення волі у строк відбування покарання попереднього ув’язнення з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі. Наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, є підставою для задоволення заяви. З урахуванням особливостей перегляду судових рішень у порядку Глави 33 КПК Суд скасовує ухвалу касаційного суду від 15 листопада 2016 року, а також рішення судів нижчестоящих інстанцій і направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 6. Відповідно до частини 4 статті 455 КПК у постанові, ухваленій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 статті 445 цього Кодексу, має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, що була неоднаково застосована. З урахуванням викладеного, Суд дійшов висновку про те, що положення частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ слід тлумачити таким чином, що в ній фактично використане родове поняття позбавлення волі, яке складає зміст відразу двох видів покарань: позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі. Відповідно, норма про зараховування попереднього ув’язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі підлягає застосуванню як до осіб, які засуджені до позбавлення волі на певний строк, так і до тих, які засуджені до довічного позбавлення волі. Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: заяву заступника Генерального прокурора задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 7 вересня 2016 року, а також ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 1 серпня 2016 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий: Є.І. Ковтюк Судді: С.М. Вус Б.М. Пошва Г.В. Канигіна В.Ф. Школяров М.Є. Короткевич ОКРЕМА ДУМКА Судді Верховного Суду України Пошви Б.М. щодо постанови Верховного Суду України від 26 жовтня 2017 року (далі - ВСУ) у справі за заявою заступника Генерального прокурора Стрижевської А.А. про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 15 листопада 2016 року щодо ОСОБА_1, якою йому, як засудженому до довічного позбавлення волі, відмовлено у задоволенні клопотання про зарахування у строк покарання, призначеного вироком Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2002 року, строку попереднього ув’язнення із розрахунку один день попереднього ув’язнення до двох днів позбавлення волі відповідно до вимог Закону України ¹ 838-VІІІ «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» від 26 листопада 2015 року, який набрав чинності 24 грудня 2015 року (далі – Закон № 838-VІІІ). Постановою від 26 жовтня 2017 року ВСУ задовольнив заяву заступника Генерального прокурора і скасував судові рішення про відмову ОСОБА_1, засудженому до довічного позбавлення волі за вчинення в т.ч. особливо тяжких злочинів у зарахуванні строку попереднього ув’язнення із розрахунку один день попереднього ув’язнення до двох днів позбавлення волі, відповідно до вимог Закону ¹ 838-VІІІ у строк покарання і направив справу для розгляду його клопотання на новий розгляд до суду першої інстанції. Крім того, ВСУ зробив висновок про застосування частини п’ятої статті 72 Кримінального кодексу України (далі – КК) в редакції Закону № 838-VІІІ і до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Такого висновку ВСУ дійшов на підставі заяви заступника Генерального прокурора про те, що відмова ВССУ у зарахуванні строку попереднього ув’язнення із розрахунку один день попереднього ув’язнення до двох днів позбавлення волі згідно Закону № 838-VІІІ у строк покарання особам, засудженим до довічного позбавлення волі, на відміну від осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, є помилковою. На думку заступника Генерального прокурора, у рішенні щодо ОСОБА_1, суд касаційної інстанції мав би застосувати норму частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ так, як її застосував касаційний суд в ухвалі від 14 лютого 2017 року щодо ОСОБА_2, і дійти однакового з ним висновку, що передбачені правила зарахування строку попереднього ув’язнення у строк позбавлення волі мають застосовуватись як до осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, так і до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора зазначала, що статтею 51 КК таке покарання як позбавлення волі має два види: на певний строк і довічне. Оскільки частиною п’ятою статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ правила зарахування строку попереднього ув’язнення у строк позбавлення волі не розмежовують останнє на вищезазначені два види і не містять будь-яких обмежень щодо покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому вважала, що воно повинно застосовуватись і до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. З висновком ВСУ у постанові щодо ОСОБА_1 про застосування частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі та на підставі статей 375 і 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) не погоджуюсь та висловлюю окрему думку про таке. 1. Закон № 838-VІІІ, який був чинним з 24 грудня 2015 року до 18 травня 2017 року, тобто до прийняття Закону України «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення» № 2046-VІІІ (далі – Закон № 2046-VІІІ). Цим Законом № 2046-VІІІ Верховна Рада України повернула попередню редакцію частини п’ятої статті 72 КК України, яка передбачала правила зарахування судом засудженим до позбавлення волі строку попереднього ув’язнення у строк покарання день за день, відмовившись від змінених у 2015 році правил зарахування день за два. 2. Чинним до 18 травня 2017 року Законом № 838-VІІІ, крім правил зарахування строку попереднього ув’язнення з розрахунку день за два, було передбачено випадки обмеження конституційного права особи на свободу та особисту недоторканність, які давали підстави для такого зарахування. Зокрема, такі випадки включали: а) затримання особи без ухвали слідчого судді, суду; б) затримання особи на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання; в) тримання особи під вартою як запобіжний захід, обраний суддею, судом на стадії досудового розслідування або під час судового розгляду кримінального провадження; г) перебування обвинуваченого у відповідному стаціонарному медичному закладі при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи; ґ) перебування особи, яка відбуває покарання, в установах попереднього ув’язнення для проведення слідчих дій або участі у судовому розгляді кримінального провадження. Однак із судових рішень щодо ОСОБА_1 не можна було дійти висновку, що суди першої та апеляційної інстанції перевіряли дотримання конституційного права на свободу та особисту недоторканність засудженого при постановленні вироку, в тому числі, і в період досудового слідства у справі. Дана обставина могла бути предметом зарахування фактично відбутого, але не врахованого періоду часу порушення права на свободу і особисту недоторканність засудженого у судових рішеннях і таке стало підставою для їх скасування і повернення справи на новий судовий розгляд для перевірки і виправлення можливої судової помилки, якщо таке порушення мало місце. Проте, доводи заступника Генерального прокурора у справі щодо ОСОБА_1, що суд касаційної інстанції мав би застосувати норму частини п’ятої статті 72 КК в редакції Закону № 838-VІІІ так, як її застосував касаційний суд в ухвалі від 14 лютого 2017 року щодо ОСОБА_2, і дійти однакового з ним висновку, що передбачені правила зарахування строку попереднього ув’язнення у строк позбавлення волі мають застосовуватись як до осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, так і до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, на моє переконання, не є прийнятними і суперечать змісту самої заяви. Зокрема, у заяві заступник Генерального прокурора зазначає, що статтею 51 КК таке покарання як позбавлення волі має два види: згідно пункту 11 - позбавлення волі на певний строк і за пунктом 12 – довічне позбавлення волі. Аналогічне визначення як різних видів основних покарань: позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі міститься і в статті 52 КК. Так, згідно положень статті 63 КК покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на строк від одного до п’ятнадцяти років до кримінально-виконавчої установи закритого типу, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу. Довічне позбавлення волі є найсуворішим видом покарання у КК, яким замінено смертну кару як вид покарання Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року № 1483, що свідчить не про «родове покарання» у виді позбавлення волі, а про його окремий вид. Цей вид покарання передбачено в альтернативі з позбавленням волі на певний строк за обмежене коло особливо тяжких злочинів, в т.ч. і тих, за які засуджено ОСОБА_1, і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Оскільки у Законі № 838-VІІІ законодавцем не визначено до якого із вищезазначених двох видів покарання: позбавлення волі на певний строк чи до довічного позбавлення волі можуть застосовуватися правила, передбачені частиною п’ятою статті 72 КК України, тому суд не вправі вирішувати питання, яке належить до виключної компетенції законодавчого органу. Поширення дії Закону № 838-VІІІ на осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не може бути застосуванням аналогії кримінального закону щодо осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, оскільки у кримінальному праві аналогія закону не допускається. Прикладом втручання ВСУ у матеріальний закон міститься у справі № 5-1кс11, де ВСУ 2/3 складу суддів усіх судових палат, виключив з призначеного покарання засудженому за частиною другою статті 307 КК додаткове покарання у виді конфіскації майна «передбачене спеціальним законом як обов’язкове». Підставою для такого рішення була стаття 59 КК Загальної частини КК, яка передбачала можливість застосування додаткового покарання в санкціях Особливої частини КК у виді конфіскації майна в залежності від корисливого характеру дій засудженої особи. Що стосується можливості застосування судами Закону № 838-VІІІ, то Загальна частина КК таких можливостей не передбачає, а зазначений закон, з часу його прийняття, потребує перевірки на його відповідність нормам Конституції України. Заперечення можливості застосування Закону № 838-VІІІ до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не є відмовою від виправлення судової помилки у рішеннях національних судів щодо осіб, яких незаконно засуджено, в т.ч. і до довічного позбавлення волі, що, на жаль, має місце у кримінальному судочинстві України. Вважаю, що виправлення судової помилки щодо незаконно засуджених осіб (і не тільки до довічного позбавлення волі) є нереалізованим в українській судовій практиці, але поширеним інститутом (способом) виправлення судових помилок та недоліків судочинства через верховенство права в країнах-членах Ради Європи, які визначено практикою Європейського суду з прав людини (далі - Суд), і міжнародним договором, яким є Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Зокрема, у рішенні «Яременко проти України» (№ 2) Суд, зазначив, що «згідно з його усталеною практикою пункт 1 статті 6 Конвенції не гарантує право на відновлення провадження та зазвичай не є застосовним до скарг щодо відновлення в екстраординарному порядку провадження у завершених судових справах, якщо тільки природа, обсяги та специфічні риси провадження щодо певної скарги у відповідній правовій системі не є такими, що провадження за такою скаргою охоплюватиметься сферою застосування пункту 1 статті 6 Конвенції та гарантіями щодо справедливого суду, якими він наділяє сторони провадження, яке було завершене, перш за все передбачено національним законодавством України, а отже перегляд справи у порядку виключного провадження (пункт 52). У справах щодо України практика Суду є обов’язковою до виконання українськими судами і всіма державними органами, відповідно до статті 46 Конвенції, і положень частини другої статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року. Крім того, частиною першою статті 13 цього Закону передбачено «заходи загального характеру, які вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді». Зокрема, для судів таким заходом «є зміна практики застосування чинного законодавства». У цьому ж рішенні у справі «Яременко проти України» (№ 2) Суд підтвердив, що «стаття 6 Конвенції застосовується до провадження, в якому особа обвинувачується у вчиненні злочину, доки не буде остаточно встановлено обґрунтованість цього обвинувачення. Нове провадження після прийняття до розгляду заяви про перегляд справи може вважатися таким, що стосується встановлення обґрунтованості кримінального обвинувачення» (пункт 56), (окрема думка у справі №5-440кс(15)16). Наведене законодавче забезпечення підтверджує наявність правових підстав для зміни практики українськими судами, в т.ч. для виправлення судових помилок та недоліків судочинства через дію верховенство права у справах, де будь-яка особа є незаконно засудженою. Враховуючи наведене і те, що на підставі статті 458 КПК, суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновку Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів, вважаю, що можливість перевірки конституційності Закону № 838-VІІІ не втрачено ні у справі щодо ОСОБА_1, ні щодо іншої особи . Суддя Верховного Суду України Б.М. Пошва Постанова від 26 жовтня 2017 року № 5-121кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D3E045DB08D9A19CC22581DE00405B1B
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є., суддів: Берднік І.С., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Гапон С.А., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Тарахкала М.О., розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, установив: вироком Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ року народження, громадянина України, з повною середньою освітою, судимого вироком Залізничного районного суду м. Львова від 22 вересня 2000 року за сукупністю злочинів, передбачених частиною 1 статті 223, частиною 1 статті 222, частиною 3 статті 81 Кримінального кодексу України 1960 року, до позбавлення волі на строк чотири роки без конфіскації майна, засуджено: 1 за частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу України 2001 року (далі – КК) до позбавлення волі на строк п’ятнадцять років; 2 за пунктами 6, 13 частини 2 статті 115 КК до довічного позбавлення волі; 3 за частиною 2 статті 185 КК до позбавлення волі на строк чотири роки; 4 за частиною 4 статті 187 КК до позбавлення волі на строк дванадцять років з конфіскацією всього майна; 5 за частиною 3 статті 357 КК до обмеження волі на строк два роки. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі, визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі. Цивільний позов потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь кожного по 50 000 грн відшкодування моральної шкоди. ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 3 серпня 2005 року приблизно о 16 год. 30 хв. у лісосмузі поблизу залізничного мосту через річку Псел у м. Суми, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив умисне вбивство своєї знайомої ОСОБА_4 на ґрунті раптово виниклої особистої неприязні, завдавши їй розкладним ножем удар у ліву половину грудної клітки та нанісши дві різані рани шиї, в результаті чого потерпіла померла на місці злочину від гострої втрати крові. Після цього ОСОБА_1, діючи повторно, таємно викрав майно потерпілої на загальну суму 3013 грн, вжив заходів для приховання слідів злочину та зник з місця події. 9 серпня 2005 року приблизно о 21 год. ОСОБА_1, перебуваючи в гостях у знайомої ОСОБА_5 у квартирі АДРЕСА, з метою заволодіння чужим майном вчинив розбійний напад на ОСОБА_5, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, а саме завдав потерпілій ударів по голові, повалив на підлогу долілиць та продовжив нанесення ударів, від яких потерпіла знепритомніла. Будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, ОСОБА_1 вчинив умисне вбивство ОСОБА_5 з корисливих мотивів, закривши дихальні шляхи потерпілої та перекривши доступ повітря, що спричинило механічну асфіксію та зумовило її смерть. Після цього ОСОБА_1 заволодів майном потерпілої на загальну суму 3919 грн, а також її паспортом та військовим квитком її чоловіка ОСОБА_6, заховав труп у диван, вжив заходів для приховання слідів злочину та зник з місця події. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006 року вирок змінено: виключено з мотивувальної частини висновки суду про наявність у засудженого умислу на розбійний напад та умисне вбивство потерпілої до того, як він зайшов у її житло, зазначені при викладенні фактичних обставин вчинених злочинів за епізодом умисного вбивства ОСОБА_5. У решті вирок залишено без зміни. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) «Тимченко проти України», яке набуло статусу остаточного 13 жовтня 2016 року, встановлено порушення у справі ОСОБА_1: 6 статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником з боку працівників міліції; 7 статті 3 Конвенції у зв’язку з неефективністю розслідування на національному рівні за скаргою заявника на жорстоке поводження; 8 пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника не свідчити проти себе та присуджено заявнику 9000 євро відшкодування моральної шкоди і 1810 євро компенсації судових та інших витрат. У заяві засуджений ОСОБА_1 просить переглянути його справу з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 КПК – у зв’язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, скасувати вирок та ухвалу і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заявник твердить, що, згідно з рішенням ЄСПЛ «Тимченко проти України», в основу обвинувального вироку щодо нього покладено недопустимі докази, а саме його визнавальні свідчення, отримані в період досудового розслідування з моменту затримання 17 серпня 2005 року по 13 лютого 2006 року, у зв’язку з чим потрібно переоцінити всю сукупність доказів у справі, адже виключення посилань на них із тексту судових рішень буде недостатнім та суперечитиме тлумаченню Конвенції в рішенні «Яременко проти України», в якому ЄСПЛ вказав на необхідність у таких випадках ретельного розгляду доказів у справі в межах повного нового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, доводи засудженого ОСОБА_1 та його захисника – адвоката Тарахкала М.О., які підтримали заяву засудженого та його процесуальні вимоги, доводи прокурора Курапова М.В., який вважав, що належним способом відновлення порушених прав засудженого ОСОБА_1 буде скасування судових рішень щодо нього та повторний розгляд справи судом першої інстанції, Верховний Суд України дійшов таких висновків. 1. Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції. Це гарантування відбувається шляхом застосування судами при розгляді справ Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права з огляду на положення статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) та відповідних процесуальних норм, зокрема статті 9 КПК. Також на підставі статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV, з метою забезпечення відновлення порушених прав особи, за заявою якої ЄСПЛ постановлено рішення (стягувача), крім виплати відшкодування, присудженого ЄСПЛ, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, до яких належить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), та інші заходи, передбачені в рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. Комітет Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за виконанням остаточних рішень ЄСПЛ, пропонує застосовувати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, у випадках: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні (Рекомендації N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» від 19 січня 2000 року, прийняті на 694-му засіданні заступників міністрів). 2. Зі змісту рішення ЄСПЛ на користь ОСОБА_1 вбачається, що засуджений скаржився за статтею 3 Конвенції, зокрема, на те, що він зазнавав фізичного жорстокого поводження та психологічного тиску з боку працівників міліції 18 серпня 2005 року і в подальшому, а також що органи державної влади не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Визнаючи прийнятною скаргу ОСОБА_1 в цій частині, ЄСПЛ зазначив у пункті 66 рішення: «згідно медичної документації, що міститься у матеріалах справи, на момент затримання 17 серпня 2005 року заявник мав певні тілесні ушкодження. …наступного дня заявник пройшов судово-медичну експертизу, за результатами якої було задокументовано значно більше тілесних ушкоджень. … Походження цих додаткових тілесних ушкоджень, отриманих заявником під час перебування під контролем органів влади, ніколи не пояснювалось». ЄСПЛ кваліфікував поводження із заявником як нелюдське та таке, що принижує гідність. Також ЄСПЛ установив, що «вперше заявник поскаржився органам влади на стверджуване жорстоке поводження 30 вересня 2005 року. Жодного розслідування у зв’язку з цим проведено не було. Більше того, вбачається, що заявник не був належним чином захищений від подальшого психологічного тиску з боку працівників міліції, яких він звинувачував у жорстокому поводженні. Так, згідно матеріалів справи, вони продовжували відвідувати його в ІТТ, а потім – у СІЗО, незважаючи на протилежні твердження слідчого». ЄСПЛ зазначив, що «коли зрештою було розпочато розслідування, воно переважно обмежувалося допитами працівників міліції, які заперечували достовірність тверджень заявника. … Загалом із матеріалів справи не вбачається жодних вагомих зусиль, спрямованих на підтвердження або спростування версії подій заявника». За пунктом 1 статті 6 Конвенції ОСОБА_1 скаржився, зокрема, на порушення його права не свідчити проти себе. Із цього приводу ЄСПЛ нагадав, що заборона використання доказів, отриманих із порушенням права зберігати мовчання та права не свідчити проти себе є загальновизнаними стандартами, що лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції (пункт 97 рішення), та наголосив, що допустимість свідчень, отриманих за допомогою катування або жорстокого поводження з порушенням статті 3 Конвенції, як доказів з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їх використання вирішальним для засудження обвинуваченого судом (пункт 98 рішення). У цій справі ЄСПЛ установив, що «органи влади несуть відповідальність за тілесні ушкодження, яких заявник зазнав за невстановлених обставин під час його перебування під контролем працівників міліції незадовго до його першого допиту (пункти 66–69 рішення). Заявник порушив це питання у суді першої інстанції та просив не враховувати ці зізнання. У судовому засіданні він також скаржився на постійний психологічний тиск на нього з боку зазначених працівників міліції. Проте суд першої інстанції не здійснив жодної спроби перевірити твердження заявника та відхилив його скаргу лише на тій підставі, що розслідування цього питання вже проводилося органами прокуратури. Такий формальний підхід видається ще більш дивним з огляду на те, що суд першої інстанції все-таки встановив порушення у зв’язку з надмірною тривалістю тримання заявника в ITT (місце тримання під вартою при органах внутрішніх справ), де він зазнавав різного виду тиску з боку працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження із заявником». Зрештою у пункті 100 рішення «Тимченко проти України» ЄСПЛ вказав, що «свідчення заявника проти себе зіграли важливу роль у його засудженні, незважаючи на те, що в подальшому відмовився від них як таких, що були отримані під тиском». Зокрема, в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_1 судом покладено його визнавальні показання як підозрюваного від 18 і 19 серпня 2005 року, як обвинуваченого – від 27 серпня і 1 вересня 2005 року, під час відтворення обстановки і обставин події – від 19 серпня 2005 року. У вироку суд першої інстанції зазначив, що під час додаткового допиту як обвинуваченого 30 вересня 2005 року ОСОБА_1 змінив надані раніше визнавальні показання і став твердити про свою непричетність до вбивств ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та про вчинення цих злочинів особами на ім’я ОСОБА_7 і ОСОБА_8, з якими він познайомився у травні 2005 року. Згідно з вироком, у результаті заходів, вжитих під час досудового та судового слідства для встановлення місця перебування вказаних ОСОБА_1 осіб і перевірки їх причетності до вбивства ОСОБА_4 і ОСОБА_5, факт існування цих осіб та їх причетність до вчинення злочинів не підтвердились. Проаналізувавши сукупність зібраних у справі доказів, показання ОСОБА_1 під час досудового слідства і в судовому засіданні, колегія суддів, яка ухвалила обвинувальний вирок, дійшла висновку, що на початковому етапі досудового слідства в період з 18 серпня по 30 вересня 2005 року ОСОБА_1, визнаючи свою винуватість на допитах як підозрюваний та обвинувачений, у присутності адвоката, надав об’єктивні свідчення про вчинені ним умисні вбивства ОСОБА_4 і ОСОБА_5, заволодіння їхнім майном, а також документами ОСОБА_5 і ОСОБА_6, а надалі змінив свої початкові показання та висунув версію про вчинення цих злочинів іншими особами, що не знайшло підтвердження під час досудового й судового слідства, а тому колегія суддів не погодилася з доводами підсудного і розцінила їх як спосіб захисту з метою уникнути відповідальності за вчинені особливо тяжкі злочини. ЄСПЛ, розглядаючи передбачене статтею 41 Конвенції питання щодо справедливої сатисфакції у зв’язку з порушенням Конвенції, крім присудження ОСОБА_1 грошового відшкодування моральної шкоди, зазначив у пункті 111 свого рішення, що «у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено судом за результатами провадження у справі, що не відповідало вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення за загальним принципом є новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника». Отже, констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень Конвенції свідчить про те, що провадження у справі ОСОБА_1 не відповідало критерію справедливості, а оскільки він і далі зазнає негативних наслідків від судових рішень, ухвалених на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, то відновлення його попереднього юридичного стану повинно бути здійснено шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, як того вимагає ОСОБА_1 у заяві до Верховного Суду України. 3. З огляду на те, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Вирок Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Головуючий М.Є. Короткевич Судді: І.С. Берднік С.М. Вус М.І. Гриців В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Г.В. Канигіна Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко Б.М. Пошва О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо постанови Верховного Суду України від 23 жовтня 2017 року у провадженні № 5-131кс(15)17 за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Тимченко проти України», яке набуло статусу остаточного 13 жовтня 2016 року, порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 17 серпня 2006 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року». Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке. Позицію з цього питання мною було висловлено в окремих думках щодо постанов Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16 та від 9 жовтня 2017 року у провадженні № 5-159кс(15)17. Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 12 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 17 серпня 2006 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу. Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року». Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Зарічним районним судом м. Суми 20 серпня 2005 року за поданням слідчого прокуратури. Постановою цього ж суду від 17 жовтня 2005 року запобіжний захід продовжено до чотирьох місяців, тобто до 18 грудня 2005 року. 16 грудня 2005 року суддя Апеляційного суду Сумської області продовжив строк тримання ОСОБА_1 під вартою до шести місяців, а саме до 18 лютого 2006 року. Під час попереднього розгляду кримінальної справи 27 березня 2006 року суддя Апеляційного суду Сумської області, призначивши справу до судового розгляду на 10 квітня 2006 року, постановив «мірою запобіжного заходу відносно ОСОБА_1 залишити утримання під вартою». Ухваливши 12 травня 2006 року обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Сумської області постановила залишити запобіжним заходом тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 17 серпня 2006 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 17 серпня 2005 року (з моменту його фактичного затримання). Тобто сукупний строк тримання ОСОБА_1 під вартою становив 1 рік вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 12 років тому). Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК). Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК. Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості. Зокрема в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив: а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»; б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»; в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)». Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 12 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (17 серпня 2006 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 23 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України». Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів. Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич Постанова від 23 жовтня 2017 року № 5-131кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6C6E72EFB9F51A25C22581D1004399EF
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді-доповідача Школярова В.Ф., суддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Короткевича М.Є., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., захисника Єрмоленка О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року щодо ОСОБА_1, у с т а н о в и л а: Вироком Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 серпня 2015 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого, засуджено за частиною третьою статті 307 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. За частиною третьою статті 305 КК ОСОБА_1 виправдано за відсутністю в його діянні складу цього кримінального правопорушення. Указаним вироком засуджено також ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4. За вироком суду (з урахуванням внесених до нього змін) ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за те, що він у червні 2012 року, діючи в складі організованої групи, до якої увійшли ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та особа, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження, на АДРЕСА_1 незаконно придбав у ОСОБА_4 фрагмент картонного паперу, просякнутого героїном, та, дотримуючись інструкцій ОСОБА_3, у своєму будинку в АДРЕСА_2, незаконно виготовив героїн, який розфасував та збув невстановленим особам. Отримані за збут героїну кошти в сумі 3 000 грн та 6 000 грн ОСОБА_1 передав ОСОБА_4 на літньому майданчику кафе «МакДональдс» на АДРЕСА_3. У ніч на 4 жовтня 2012 року біля будинку на АДРЕСА_4 ОСОБА_4 передала ОСОБА_1 багажний поліетиленовий пакет із фрагментом картонного паперу – ненаркотичними предметами, які були напередодні замінені та вручені їй на підставі постанови про проведення контрольованого постачання з метою виявлення одержувача героїну, після чого ОСОБА_1 був затриманий співробітниками Служби безпеки України. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 березня 2016 року вказаний вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишено без зміни; на підставі частини п’ятої статті 72 КК зараховано ОСОБА_1 у строк покарання строк його попереднього ув’язнення, а саме з 4 жовтня 2012 року по 21 березня 2016 року включно. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 березня 2017 року вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 березня 2016 року щодо ОСОБА_1 змінив: виключив з їхньої мотивувальної частини посилання на явку з повинною ОСОБА_1 як на доказ підтвердження встановлених судом обставин та в порядку статті 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) посилання на вчинення ОСОБА_1 інкримінованого злочину в складі організованої групи разом із ОСОБА_5, зазначивши, що злочин вчинено ним у складі організованої групи разом із особою, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження. В решті судові рішення залишив без зміни. Заступник Генерального прокурора (далі – прокурор) звернувся до Верховного Суду України (далі – Суд) із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року щодо ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 445 КПК у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої частиною першою статті 52 КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Прокурор вважає, що суд касаційної інстанції порушив право ОСОБА_1 на захист, оскільки касаційний розгляд здійснювався за відсутності його захисника, участь якого в цьому провадженні була обов’язковою з огляду на вчинення засудженим особливо тяжкого злочину. На підтвердження своїх доводів про неоднакове застосування зазначеної норми права при розгляді інших кримінальних проваджень прокурор долучив до заяви копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року, 26 січня та 16 березня 2017 року (№ 643/2353/14-к); від 27 квітня та 22 червня 2017 року (№ 495/8983/14-к); від 13 квітня, 1 червня та 6 липня 2017 року (№ 127/8421/16-к); від 15 березня, 12 квітня та 19 липня 2016 року (№ 5-322км16); від 2 лютого, 24 травня та 21 червня 2016 року (№ 5-204км16); від 2 та 23 лютого 2017 року (№ 623/3240/14-к); від 14 квітня, 23 червня та 20 жовтня 2016 року (№ 5-2409км16); від 25 лютого та 24 березня 2016 року (№ 5-306км16). У цих кримінальних провадженнях суд касаційної інстанції відкладав касаційний розгляд, посилаючись на вимоги частини першої статті 52 КПК, а саме у зв’язку з неявкою захисника в судове засідання. В подальшому, як зазначено у порівнюваних ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня, 21 червня, 19 липня та 20 жовтня 2016 року, а також від 23 лютого, 16 березня, 22 червня та 6 липня 2017 року, вказані провадження суд касаційної інстанції розглянув за участю захисників. З урахуванням наведеного прокурор просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції щодо ОСОБА_1 та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала суддю-доповідача, доводи прокурора про підтримання заяви, захисника Єрмоленка О.В., який просив заяву прокурора задовольнити, перевірила матеріали справи та матеріали, додані до заяви, вивчила висновок члена Науково-консультативної ради при Суді, обговорила доводи заяви й дійшла такого висновку. 1. Згідно з вимогами статті 444 КПК Суд переглядає судові рішення виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Справу про перегляд ухвали суду касаційної інстанції щодо ОСОБА_1 допущено до провадження Суду за заявою прокурора з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 КПК. Звертаючись до своєї практики, Суд нагадує, що факт неоднакового застосування норм права судом касаційної інстанції повинен мати певний зовнішній прояв і знаходити відображення в процесуальному рішенні або ж презюмуватись як такий. Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом касаційної інстанції в процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення різних за змістом судових рішень і спонукає в зв’язку з цим Суд висловити свою правову позицію щодо правильного її застосування. У заяві прокурор вказує на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми права, передбаченої частиною першою статті 52 КПК, у зв’язку зі здійсненням касаційного розгляду за відсутності захисника, участь якого, з огляду на вчинення засудженим особливо тяжкого злочину, була обов’язковою. Зі змісту оскаржуваного судового рішення вбачається, що хоча в ньому не міститься конкретного висновку щодо застосування положень частини першої статті 52 КПК, проте відсутність захисника під час касаційного розгляду само собою свідчить про позицію суду касаційної інстанції, що в касаційному провадженні участь захисника особи, засудженої за особливо тяжкий злочин, не є обов’язковою, а неприбуття його в судове засідання не перешкоджає проведенню касаційного розгляду. Натомість у порівнюваних ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня, 21 червня, 19 липня та 20 жовтня 2016 року, а також від 23 лютого, 16 березня, 22 червня та 6 липня 2017 року касаційний розгляд стосовно осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, здійснювався за участю захисника. При цьому під час касаційного провадження суд визнав обов’язковою участь захисника відповідно до частини першої статті 52 КПК, відкладаючи касаційний розгляд у зв’язку з його неявкою в судове засідання. Отже, в порівнюваних судових рішеннях суд касаційної інстанції указану норму права інтерпретував по-іншому. Зіставлення правових позицій суду касаційної інстанції щодо застосування положень частини першої статті 52 КПК, які презюмовано в оскаржуваному та порівнюваних рішеннях, дають підстави визнати, що вони виявляють неоднаковість у застосуванні однієї і тієї самої норми права, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, у зв’язку з чим заява прокурора оголошується Судом прийнятною. 2. Предметом перегляду оскаржуваного судового рішення є неоднакова правова позиція суду касаційної інстанції щодо тлумачення положення частини першої статті 52 КПК про обов’язкову участь захисника у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів. Вирішуючи питання щодо предмета перегляду, необхідно взяти до уваги таке. Право на захист є невід’ємним, природним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права та розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд. Згідно з частиною першою статті 11 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Гарантії права на захист у разі кримінального обвинувачення передбачені й у пункті «d» частини третьої статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та підпункті (c) пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція). Відповідно до цих положень кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Наведені положення міжнародно-правових актів знайшли своє вираження в Конституції та інших законах України. Відповідно до статей 59, 63 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 (справа про право на правову допомогу), конституційне положення «кожен має право на правову допомогу» слід розуміти як «гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами … вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує». Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист є одним з основних засад судочинства (стаття 129 Конституції України) та фундаментальним для кримінального процесу. Відповідно до положень пункту 13 частини першої статті 7 КПК забезпечення права на захист віднесено до загальних засад кримінального провадження. Сутність указаної засади кримінального провадження визначена в статті 20 КПК, у якій передбачено, що особами, яким право на захист надається і забезпечується, є підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений. Поряд із загальними гарантіями права на захист, як однією з основних засад кримінального провадження, законодавцем встановлено додаткові гарантії, а саме випадки, коли участь захисника є обов’язковою в кримінальному провадженні. Так, частиною першою статті 52 КПК передбачено, що участь захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів. У цьому випадку участь захисника забезпечується з моменту набуття особою статусу підозрюваного. Відповідно до пунктів 10 і 24 частини першої статті 3 КПК термін «кримінальне провадження» має таке значення – досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Судове провадження – кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, Верховним Судом України, а також за нововиявленими обставинами. Отже, гарантії реалізації права на захист поширюються на всі стадії кримінального провадження, в тому числі й на стадію судового провадження з перегляду судових рішень в касаційному порядку. Також важливою гарантією дотримання права особи на захист є закріплення в кримінальному процесуальному законі припису, що неприбуття захисника в судове засідання в кримінальному провадженні, де його участь є обов’язковою, зобов’язує суд відкласти судовий розгляд та вжити заходів для прибуття захисника до суду. Такі вимоги стосуються всього судового провадження, в тому числі й провадження з перегляду судових рішень в касаційному порядку (стаття 434 КПК). Згідно із частиною другою статті 412 КПК здійснення судового провадження за відсутності захисника, якщо його участь є обов’язковою, входить до переліку істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які вимагають скасування судового рішення у будь-якому разі. Суд вважає за необхідне зазначити, що у справі «Максименко проти України» від 20 грудня 2011 року Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою гарантії підпункту (c) пункту 3 статті 6 Конвенції не припиняють своєї дії після закінчення провадження у суді першої інстанції. Забезпечення обвинуваченому у вчиненні злочину юридичної допомоги є однією з гарантій, що здійснюється й у випадку, коли інтереси правосуддя вимагають, щоб цій особі було надано таку допомогу. Що стосується того, чи вимагали «інтереси правосуддя» надання заявнику юридичної допомоги, то ключовими у цьому контексті пунктами розгляду є серйозність питання, про яке йшлося, та характер цього провадження. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини інтереси правосуддя в принципі вимагають забезпечення представництва у випадку, коли йдеться про позбавлення свободи. Отже, при вирішенні питання, чи вимагають інтереси правосуддя обов’язкової участі захисника у кримінальному провадженні, мають враховуватися відповідні норми КПК, зокрема, норми статті 52 цього Кодексу, в якій містяться зобов’язуючі норми, а також потрібно зважати на такі критерії, як «серйозність питання» та «характер провадження», які виділив у наведеному рішенні Європейський суд з прав людини. 3. Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_1 засуджено за частиною третьою статті 307 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років з конфіскацією всього майна. Санкція цієї норми закону встановлює покарання у виді позбавлення волі на строк від дев’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна. Кваліфікація злочинів залежно від ступеня тяжкості встановлена статтею 12 КК. Згідно з частиною п’ятою статті 12 КК особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Оскільки вказаний злочин віднесено до особливо тяжких, участь захисника в цьому кримінальному провадженні була обов’язковою, проте суд касаційної інстанції розглянув кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 за відсутності захисника. При цьому суддя-доповідач у повідомленнях учасникам судового провадження зазначав, що явка захисника в судове засідання, відповідно до статті 52 КПК, є обов’язковою. Натомість, як вбачається з порівнюваних судових рішень, касаційний розгляд у цих провадженнях щодо осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, здійснювався за участю захисника і саме неприбуття останнього в судове засідання було підставою для відкладення касаційного розгляду. Отже, Суд констатує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми права, передбаченої частиною першою статті 52 КПК, у зв’язку з тим, що касаційний розгляд щодо ОСОБА_1 здійснювався за відсутності захисника, участь якого була обов’язковою. Тому ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року щодо ОСОБА_1, яка не відповідає положенням підпункту (c) пункту 3 статті 6 Конвенції та постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а саме порушенням права на захист, належить скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. 4. Виконуючи вимоги частини четвертої статті 455 КПК, Суд формулює висновок, що норма частини першої статті 52 цього Кодексу, яка передбачає обов’язкову участь захисника у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів, є гарантією забезпечення права на захист та важливою умовою справедливого судового розгляду, підлягає застосуванню на всіх стадіях кримінального провадження, в тому числі судового провадження з перегляду судових рішень в касаційному порядку. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву заступника Генерального прокурора задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий В.Ф. Школяров Судді: С.М. Вус М.Є. Короткевич Г.В. Канигіна Постанова від 23 листопада 2017 року № 5-224кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/57B48358FD5F4573C22581E90036E036
  21. Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення третього речення частини третьої статті 315 Кодексу не відповідає статті 55, частині першій статті 126 та пункту 1 частини другої статті 129 Конституції України. Таким чином, застосування запобіжних заходів кримінального провадження, обраних на стадії досудового розслідування, за відсутності відповідних клопотань сторін кримінального провадження не продовжується автоматично. 1-p_2017.pdf
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді-доповідача Канигіної Г.В., суддів: Вус С.М., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., процесуального керівника – прокурора Генеральної прокуратури Панцишина М.Я., захисників Колеснікова Ю.О., Глазкова Є.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2, у с т а н о в и л а: Слідчий суддя Солом’янського районного суду м. Києва ухвалою від 27 січня 2016 року задовольнив скаргу адвоката Колеснікова Ю.О. в інтересах підозрюваного ОСОБА_2 на бездіяльність заступника Генерального прокурора України у кримінальному провадженні № ІНФОРМАЦІЯ_1, скасував постанову заступника Генерального прокурора України від 29 грудня 2015 року про відмову в задоволенні клопотання захисника про закриття кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР) за № ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21 лютого 2015 року, та зобов’язав уповноваженого прокурора у зазначеному кримінальному провадженні вчинити дії, визначені пунктом 1 частини другої статті 283, пунктом 2 частини першої, частиною четвертою статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), у частині підозри ОСОБА_2 та протягом трьох днів з часу постановлення ухвали слідчого судді прийняти постанову про закриття зазначеного кримінального провадження. Постановлено також зобов’язати уповноважену особу Генеральної прокуратури України протягом 24 годин з моменту прийняття постанови про закриття вказаного кримінального провадження внести до ЄРДР відповідні відомості. Апеляційний суд міста Києва ухвалою судді від 30 червня 2016 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді Солом’янського районного суду міста Києва від 27 січня 2016 року на підставі частини четвертої статті 399 КПК, оскільки апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах від 26 січня 2017 року касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду від 30 червня 2016 року про відмову у відкритті апеляційного провадження залишив без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року – без зміни. У заяві заступник Генерального прокурора порушує питання про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року на підставі пункту 2 частини першої статті 445 КПК у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Заявник вважає, що має місце неоднакове застосування кримінальної процесуальної норми, яка міститься у пунктах 1, 2, 17 частини першої статті 7, частині першій статті 303, частині третій статті 307, частині першій статті 309, частині четвертій статті 399 КПК. Зазначає, що суддя-доповідач може відмовити у відкритті провадження лише у разі надходження апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді, яка не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, проте вказане рішення має бути прийнято з урахуванням основних засад кримінального провадження – верховенства права та законності. На думку заявника, слідчий суддя в ухвалі від 27 січня 2016 року щодо ОСОБА_2 прийняв рішення всупереч наданим йому повноваженням, яке взагалі не передбачено кримінальним процесуальним законом, а тому таке рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, оскільки воно не відповідає принципам верховенства права і є явно несправедливим та, як наслідок, неправосудним. Суд апеляційної інстанції, в свою чергу, зобов’язаний надати оцінку відповідності рішення слідчого судді загальним засадам кримінального провадження, навіть незважаючи на те, що таке рішення може не міститись у визначеному статтею 309 КПК переліку. Також вважає помилковим висновок касаційного суду в рішенні, про перегляд якого порушено питання у заяві, про те, що питання оскарження ухвал слідчого судді, у тому числі тих, які взагалі не передбачені КПК, під час досудового розслідування чітко врегульовані нормами статті 309 та частини четвертої статті 399 КПК, які, на думку суду, є спеціальними щодо загальних, визначених частиною першою статті 7 КПК, і що саме вони мають бути застосовані при розгляді скарг прокурора на такі рішення судом апеляційної інстанції. Заявник просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року. Вважає, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. На обґрунтування неоднакового правозастосування до заяви додано копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року щодо ОСОБА_1 та 14 березня 2017 року щодо ОСОБА_7. У наведених рішеннях суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції з тих підстав, що положення частини четвертої статті 399 КПК стосується процедури відкриття апеляційного провадження чи відмови у відкритті апеляційного провадження за скаргами на рішення, які чітко визначені у статтях 303–307 цього Кодексу, тобто на такі рішення слідчого судді, які він має право ухвалити згідно із законом. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року прийнято за результатами перегляду ухвали Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва від 1 квітня 2016 року, якою було задоволено скаргу захисника ОСОБА_3 та скасовано постанови слідчого про: зупинення досудового розслідування у кримінальному провадженні; оголошення розшуку ОСОБА_1; дозвіл на затримання ОСОБА_1 з метою її приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, та зобов’язано уповноважену особу Генеральної прокуратури України внести до ЄРДР відомості про скасування вказаних постанов, а слідчого – повідомити Департамент карного розшуку Національної поліції України про скасування постанови про оголошення розшуку ОСОБА_1 та ухвали слідчого судді про дозвіл на її затримання. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 березня 2017 року скасував ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2016 року за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Солом’янського районного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року, якою було задоволено клопотання слідчого та встановлено трьохмісячний строк для проведення процесуальних дій у кримінальному провадженні. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) заслухала суддю-доповідача; доводи прокурора на підтримання заяви, процесуального керівника, який підтримав заяву заступника Генерального прокурора, захисників Колеснікова Ю.О. та Глазкова Є.С., які вважали, що заява задоволенню не підлягає, оскільки у ній не наведено належного обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, що зумовили ухвалення різних за змістом судових рішень; дослідила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи, викладені в заяві, та дійшла висновку про таке. 1. Справу про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2 допущено до провадження за заявою заступника Генерального прокурора, який зазначає підставу для перегляду, передбачену пунктом 2 частини першої статті 445 КПК. 2. Згідно зі статтею 444 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Предметом перегляду судових рішень у зазначеній справі є неоднакове застосування кримінальної процесуальної норми, яка міститься у пунктах 1, 2, 17 частини першої статті 7, частині першій статті 303, частині третій статті 307, частині першій статті 309, частині четвертій статті 399 КПК, щодо можливості апеляційного перегляду рішення слідчого судді, яке не міститься у переліку ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, але яке прийняте поза межами повноважень слідчого судді, передбачених чинним КПК. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України). Наведені конституційні норми мають своє відображення у пунктах 1, 2 та 17 статті 7 КПК, де зазначено, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. 3. Законність і обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому передбачене Главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження і процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження. Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, викладено в частинах першій та другій статті 309 КПК. Це ухвали, які стосуються обмеження свободи та особистої недоторканності, арешту майна, тимчасового доступу до певних речей і документів, відсторонення від посади, а також ухвали про відмову у здійсненні спеціального досудового розслідування, про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження по ній. Частина третя статті 309 КПК встановлює, що інші ухвали слідчого судді, ніж зазначені в цій статті, оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Тобто у випадку незгоди сторін з іншими ухвалами слідчого судді законність останніх підлягає перевірці судом першої інстанції під час підготовчого провадження. 25 грудня 2015 року захисник підозрюваного ОСОБА_2 подав прокурору клопотання про закриття кримінального провадження. Постановою від 29 грудня 2015 року прокурор відмовив у задоволенні цього клопотання. Захист звернувся до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність прокурора з вимогою скасувати постанову від 29 грудня 2015 року та зобов’язати прокурора закрити кримінальне провадження. Перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, та право на оскарження визначено у статті 303 КПК. Постанова прокурора про відмову в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження не входить до переліку процесуальних рішень, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Отримавши скаргу захисника Колеснікова Ю.О., в якій містилась вимога скасувати постанову прокурора про відмову в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження, слідчий суддя дійшов висновку, що скарга захисника є повністю обґрунтованою, оскільки відсутність мотивування прийнятого рішення свідчить про неналежний розгляд клопотання прокурором у порядку статті 220 КПК, визнав постанову прокурора невмотивованою і скасував її, а також зобов’язав прокурора вчинити дії, визначені пунктом 1 частини другої статті 283, пунктом 2 частини першої статті 284, частиною четвертою статті 284 КПК (зокрема встановити відсутність події кримінального правопорушення), та протягом трьох днів з часу постановлення ухвали слідчого судді прийняти постанову про закриття даного кримінального провадження. Крім того, слідчий суддя зобов’язав уповноважену особу Генеральної прокуратури України протягом 24 годин з моменту прийняття уповноваженим прокурором постанови про закриття кримінального провадження внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про його закриття. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою прокурора на зазначену ухвалу слідчого судді, послався на частину другу статті 19 Конституції України, яка встановлює обов’язок посадових осіб органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також на статтю 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та офіційне тлумачення частини другої цієї статті, зазначивши, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що положення частини четвертої статті 399 КПК, якою він керувався, стосуються відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами на судові рішення, які прямо визначені у статтях КПК, тобто на такі рішення, які слідчий суддя, суд має право ухвалювати згідно із законом. Також, посилаючись на статтю 309 КПК, апеляційний суд проігнорував той факт, що зміст резолютивної частини оскарженої ухвали слідчого судді вказує на відсутність можливості подання заперечень проти цієї ухвали під час підготовчого провадження в суді, тоді як така альтернатива апеляційному оскарженню прямо передбачена в частині третій зазначеної статті. Оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями статті 304 КПК стосовно його повноважень, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів статті 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в частині шостій установлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (пункт 17 частини першої статті 7 КПК), а її зміст розкрито у статті 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК. 4. Суд касаційної інстанції у справі заявника, залишивши без зміни ухвалу апеляційного суду, не дотримався зазначених вимог закону. Мотивуючи своє рішення у справі за скаргою адвоката Колеснікова Ю.О. в інтересах підозрюваного ОСОБА_2 на бездіяльність заступника Генерального прокурора України у кримінальному провадженні № ІНФОРМАЦІЯ_1, суд касаційної інстанції зазначив, що питання оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування чітко врегульовані статтями 307 та 309 КПК, які є спеціальними до загальних (частина перша статті 7 КПК), і саме вони підлягають застосуванню під час розгляду скарг прокурора. У статтях 303–307, 309, частині четвертій статті 399 КПК немає вказівки на те, що суддя апеляційного суду відмовляє у відкритті провадження на оскаржуване судове рішення тільки тоді, коли ухвала слідчого судді за формою і змістом відповідає вимогам закону та якщо слідчий суддя при постановленні рішення ретельно дотримався вимог статей 303–307 КПК. Суд касаційної інстанції зауважив, що закон не передбачає права або обов’язку судді-доповідача в апеляційному суді давати оцінку законності чи незаконності прийнятого по суті рішення слідчим суддею, тим більше діяти залежно від суб’єкта звернення зі скаргою на дію чи бездіяльність прокурора, враховуючи також таку загальну засаду кримінального провадження, як рівність перед законом і судом. Касаційний суд дійшов висновку, що суддя-доповідач з дотриманням вимог частини першої статті 7, частини третьої статті 307, частини четвертої статті 399 КПК, Глави 31 КПК правильно встановив, що ухвала слідчого судді Солом’янського районного суду міста Києва від 27 січня 2016 року не підлягає оскарженню в апеляційною порядку, та вмотивовано відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора. У рішеннях, доданих до заяви на підтвердження неоднакового правозастосування, суд касаційної інстанції дійшов іншого висновку щодо застосування зазначених норм. Пославшись на загальні засади кримінального провадження, передбачені пунктами 1, 2, 17 частини першої статті 7 КПК, а саме: верховенство права, законність, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, касаційний суд вказав, що коли слідчий суддя у кримінальному провадженні ухвалив рішення, яке взагалі не передбачено кримінальним процесуальним законом, суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за скаргою на таке рішення слідчого судді не повинен посилатися на положення частини четвертої статті 399 КПК, оскільки це суперечитиме принципам верховенство права та законності. Тобто в цих рішеннях касаційний суд виклав інакшу, ніж в оскарженій ухвалі, правову позицію, згідно з якою приписи частини четвертої статі 399 КПК не наділяють апеляційний суд повноваженнями відмовити в апеляційному перегляді тих ухвал слідчого судді, постановлення яких не передбачено нормами кримінального процесуального закону. 5. Згідно з частиною другою статті 455 КПК за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 445 цього Кодексу, Верховний Суд України має право: скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції; скасувати судові рішення та закрити провадження у справі; змінити судове рішення (судові рішення), не передаючи справу на новий розгляд. Суд вважає за необхідне скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 6. Виконуючи приписи статті 455 КПК, Суд, за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу, робить висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, яка була неоднаково застосована. Висновок: У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи частини четвертої статті 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі пункту 17 частини першої статті 7 та частини першої статті 24 КПК, які його гарантують, з огляду на положення частини шостої статті 9 КПК, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 КПК. Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву заступника Генерального прокурора задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий Г.В. Канигіна Судді: С.М. Вус Є.І. Ковтюк М.Є. Короткевич Б.М. Пошва В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду у справі № 5-142 кс (15) 17 (єдиний унікальний номер судової справи 757/49263/15-к) 12 жовтня 2017 року Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України (далі Суд) розглянуто заяву заступника Генерального прокурора про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2. Постановою Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2017 року, прийнятою більшістю голосів, заяву заступника Генерального прокурора задоволено, зазначені ухвали касаційного та апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Не погоджуюсь з цим рішенням та висловлюю окрему думку з таких підстав. 1. Предметом дослідження Верховного Суду України у цій справі було неоднакове застосування судом касаційної інстанції кримінальної процесуальної норми, яка регулює оскарження та перегляд рішень слідчого судді, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора. Заступником Генерального прокурора заявлено, що ця норма міститься у пунктах 1, 2, 17 частини першої статті 7, частині першій статті 303, частині третій статті 307, частині першій статті 309, частині четвертій статті 399 Кримінального процесуального Кодексу України (далі - КПК). 2. Задовольнивши заяву, Суд зробив висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, яка була неоднаково застосована: «У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи частини четвертої статті 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі пункту 17 частини першої статті 7 та частини першої статті 24 КПК, які його гарантують, з огляду на положення частини шостої статті 9 КПК, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 КПК». 3. Перегляд рішень Верховним Судом України за діючим КПК має особливості: Суд переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановленим цим Кодексом (стаття 444 КПК). Підставою перегляду заступник Генерального прокурора зазначив неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 2 частини першої статті 445 КПК). На обґрунтування заяви були додані копії рішень касаційної інстанції, в яких неоднаково були застосовані норми КПК щодо перегляду рішень слідчого судді: від 13 липня 2016 року щодо ОСОБА_1 та 14 березня 2017 року щодо ОСОБА_7. У наведених рішеннях суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Таким чином, були підстави для відкриття провадження у справі за заявою заступника Генерального прокурора. 4. Під час перегляду Суд мав порівняти застосування норм кримінального процесуального закону у рішенні, про перегляд якого порушено питання, та у рішеннях, доданих для порівняння. А) Мотивуючи своє рішення в справі за скаргою адвоката Колеснікова Ю.О. в інтересах підозрюваного ОСОБА_2 на бездіяльність заступника Генерального прокурора України у кримінальному провадженні ІНФОРМАЦІЯ_1, суд касаційної інстанції зазначив, що питання оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування чітко врегульовані статтями 307 та 309 КПК, які є спеціальними до загальних (частина перша статті 7 КПК), і саме вони підлягають застосуванню під час розгляду скарг прокурора. У статтях 303-307, 309, частині четвертій статті 399 КПК відсутня вказівка на те, що суддя апеляційного суду відмовляє у відкритті провадження на оскаржуване судове рішення, тільки тоді, коли ухвала слідчого судді за формою і змістом відповідає вимогам закону та якщо слідчий суддя при постановленні рішення ретельно дотримався вимог статей 303-307 КПК. Суд касаційної інстанції зауважив, що закон не передбачає права або обов’язку судді-доповідача апеляційного суду давати оцінку законності чи незаконності прийнятого по суті рішення слідчим суддею, тим більше діяти в залежності від суб’єкта звернення зі скаргою на дію чи бездіяльність прокурора, враховуючи також таку загальну засаду кримінального провадження, як рівність перед законом і судом. Касаційний суд дійшов висновку, що суддя-доповідач з дотриманням вимог частини першої статті 7, частини третьої статті 307, частини четвертої статті 399 КПК, Глави 31 КПК правильно встановив, що ухвала слідчого судді Солом’янського районного суду м. Києва від 27 січня 2016 року не підлягає оскарженню в апеляційною порядку, та вмотивовано відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора. Одночасно, суд підкреслив, що суд касаційної інстанції не вправі перевіряти доводи касаційної скарги прокурора щодо істотних порушень, допущених, на його думку, при ухваленні слідчим суддею Солом’янського районного суду м. Києва рішення від 27 січня 2016 року, оскільки вона не є предметом перегляду касаційної інстанції. Б) Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року прийнято за наслідками перегляду ухвали Апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду м. Києва від 1 квітня 2016 року, якою було задоволено скаргу захисника Колеснікова Ю.О. на процесуальні рішення слідчого (зупинення кримінального провадження, оголошення розшуку підозрюваного) у кримінальному провадження ІНФОРМАЦІЯ_1. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 березня 2017 року скасував ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Солом’янського районного суду м. Києва від 26 квітня 2016 року, якою було задоволено клопотання слідчого та встановлено трьохмісячний строк для проведення процесуальних дій кримінальному провадженні ІНФОРМАЦІЯ_2. У рішеннях, що додано до заяви на підтвердження неоднакового правозастосування, суд касаційної інстанції дійшов іншого висновку про те, що, коли слідчий суддя у кримінальному провадженні ухвалив рішення, яке взагалі не передбачено кримінальним процесуальним законом, суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження повинен виходити із загальних засад кримінального провадження, визначених у пунктах 1, 2 та 17 статті 7 КПК. 5. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Вважаю, що висновок більшості суддів щодо застосування загальних засад кримінального провадження, визначених частиною першою статті 7 КПК, у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, ґрунтується не на принципі верховенства права. Для прийняття Судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення важливим є вирішення питання про те, про яку саме норму КПК йдеться у заяві заступника Генерального прокурора. Норми, що викладені у статтях 7 і 9 КПК, є самостійними нормами-засадами, вони не містять структури, яка є притаманною для «традиційних» норм (гіпотеза, диспозиція, санкція), і самі вони не можуть бути частиною іншої норми. Відсутність у КПК норми, яка б регулювала дії учасників кримінального провадження у разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, не дає підстави суду апеляційної інстанції права перевірити її законності під час вирішення питання у відкритті провадження (приписи частини четвертої статті 399 КПК), а суду касаційної інстанції - вийти за межи повноважень, наданих частиною шостою статті 399 КПК (ухвала про повернення апеляційної скарги або відмову у відкритті провадження може бути оскаржена в касаційному порядку). ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях щодо України вже після набрання чинності КПК 2012 року зазначав, що найбільш доцільним способом вирішення проблем прогалин у законодавстві є внесення змін до відповідного законодавства. Наприклад: рішення у справі «Чанєв проти України» (хоча й стосувалось питань продовження строків тримання під вартою). 6. Рішення першої інстанції від 27 січня 2016 року не було предметом перегляду Судом, але рішенням Суду від 12 жовтня 2017 року йому була надана оцінка: «Оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями статті 304 КПК стосовно його повноважень». Із цього приводу вважаю за необхідним зазначити про таке. Глава 26 КПК «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» містить три параграфа: §1 «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування» (статті 303-308), §2 «Оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування (статті 309-310), §3 «Оскарження слідчим рішень, дій чи бездіяльності прокурора» (статті 311-313). Частиною третьою статті 307 КПК визначено, що ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора не може бути оскаржена, окрім ухвали про відмову у задоволені скарги на постанову про закриття кримінального провадження. Стаття 309 КПК містить перелік питань, за результатами вирішення яких можуть бути оскаржені ухвали слідчих суддів в апеляційному порядку. Частина четверта 399 КПК передбачає право судді-доповідача відмовляти у відкритті провадження лише, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим згідно з положенням статті 394 цього Кодексу. Відповідно до частини шостої статті 399 КПК ухвала про повернення апеляційної скарги або відмову у відкритті провадження може бути оскаржена в касаційному порядку. Згідно з частиною четвертою статті 424 КПК ухвала слідчого судді після її перегляду в апеляційному порядку, а також ухвала апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на таку ухвалу оскарженню в касаційному порядку не підлягають. Наведені положення кримінального процесуального закону не були досліджені Судом, що впливає на обґрунтованість правового висновку, зробленого у цій справі. 7. Що стосується посилання у правовому висновку на приписи статті 24 КПК про гарантування кожному права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом, то правовий висновок Суду суперечить наведеним положенням. Зазначене право не стосується держави (прокуратура є органом, який виконує відповідну функцію держави). 8. Суд зробив правовий висновок за аналізом статей КПК, які не були заявлені заступником Генерального прокурора. Вважаю, що рішення прийнято без дотримання принципу верховенства права (вихід за межі перегляду, не застосування законодавчих прогалин на користь людини, вихід за межі заявлених вимог одним з учасників кримінального провадження, а саме – державного органу та ін.). За результатами перегляду Суд повинен був відмовити у задоволені заяви, оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Суддя Верховного Суду України Г.В.Канигіна Постанова від 12 жовтня 2017 року № 5-142кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FDCF10B19D4B1587C22581DA004E59F8
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 жовтня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого судді-доповідача Ковтюк Є.І., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкової І.А., розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд постановлених щодо нього вироку Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, у с т а н о в и в: вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого, засуджено за: частиною п’ятою статті 185 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; частиною першою статті 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років; пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за злочини, вчинені за таких обставин. 23 січня 2003 року приблизно о 23 годині ОСОБА_1, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння в АДРЕСА_1, після спільного вживання спиртних напоїв з господарями квартири – подружжям ОСОБА_2 і ОСОБА_3, на ґрунті особистих неприязних відносин, що виникли під час сварки з приводу існуючих між ними ділових стосунків, діючи умисно, з метою позбавлення життя ОСОБА_3 зайшов до кімнати, де ОСОБА_3 працював за комп’ютером, і двічі вдарив його кухонним ножем, який взяв з кухні квартири, в груди та живіт, унаслідок чого від отриманих ушкоджень серця і печінки настала смерть ОСОБА_3. Далі, побачивши ОСОБА_2, яка увійшла до кімнати, і, усвідомивши, що вона є очевидцем вчиненого ним вбивства ОСОБА_3, з метою приховати вчинений злочин ОСОБА_1, будучи особою, яка вчинила умисне вбивство, вирішив вбити і ОСОБА_2. Реалізуючи свій намір, ОСОБА_1 завдав ОСОБА_2, яка намагалась чинити опір, численні удари ножем у спину, груди, живіт, а коли ОСОБА_2 упала на підлогу та втратила свідомість, ножем перерізав їй шию. Від цих дій ОСОБА_1 настала смерть ОСОБА_2. Потім ОСОБА_1 з метою вилучення з місця події предметів і речей, які могли вказувати на його причетність до вбивств, діючи також з корисливих мотивів, таємно викрав з системного блоку комп’ютера майно, що належало вбитому подружжю, а саме: відеокарту вартістю 612 грн 95 коп., звукову карту вартістю 319 грн 80 коп., вентилятор вартістю 69 грн 29 коп. та два кабелі вартістю 4 грн кожен, які потім викинув. Також ОСОБА_1 таємно викрав належне потерпілим інше майно: 3200 доларів США, що становило 17000 грн 56 коп., мобільний телефон «Нокіа» вартістю 300 доларів США, що становило 1599 грн, з куртки ОСОБА_3 – 50 грн та ключі від квартири, які не мали матеріальної цінності, а всього – на загальну суму 19659 грн 60 коп., що становило особливо великий розмір. Крім того, ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК. Матеріали справи за цим обвинуваченням ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2005 року виділено в окреме провадження і направлено прокурору міста Києва на додаткове розслідування. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 26 липня 2005 року касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_4 задовольнила частково, вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року змінила та пом’якшила призначене ОСОБА_1 покарання за частиною п’ятою статті 185 КК до дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, і визнала ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 185, частиною першою статті 115, пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. У решті зазначені вирок апеляційного суду й ухвалу цього ж суду від 18 лютого 2005 року щодо ОСОБА_1 залишила без зміни. 2 лютого 2017 року Європейський суд з прав людини (далі – Суд) одноголосно постановив рішення у справі «Кулік проти України», яким фактично є заявник ОСОБА_1, та констатував порушення щодо ОСОБА_1 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція): – статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; – статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у дні судових засідань, зокрема триманням його у металевій клітці в залі судових засідань та умовами його етапування до суду і після закінчення судових засідань; – пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року; – підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження. У рішенні Суд, визнаючи порушення статті 3 Конвенції, вказав, що умови тримання заявника під вартою в Київському СІЗО (зокрема, відсутність особистого простору) у поєднанні з антисанітарними умовами та відсутністю прогулянок протягом майже трьох років тримання його під вартою, становило таке, що принижує гідність, поводження. Крім того, Суд зазначив, що заявник захворів на туберкульоз під час його перебування у виправній колонії № 47 і цей факт є достатнім непрямим доказом достовірності тверджень заявника щодо нездатності органів влади забезпечити належні умови його тримання в цій установі. Також Суд, звернувшись до своєї практики, підкреслив, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само по собі становить публічне приниження людської гідності. Суд дійшов висновку, що умови тримання заявника під вартою, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та його етапування до суду у дні судових засідань, були такими, що порушували статтю 3 Конвенції. Крім того, Суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції в зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року, зазначивши, що рішення про взяття заявника під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і ця проблема є повторюваною у справах проти України внаслідок існування законодавчих прогалин. Розглянувши скаргу заявника за підпунктом «с» пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд вказав, що 1 лютого 2003 року заявника було проінформовано про його право на захист і він висловив бажання побачитися з адвокатом до першого допиту. Проте у той же день у присутності працівників міліції та за відсутності адвоката заявник зізнався у вчиненні подвійного вбивства, в якому він обвинувачувався, і органи влади визнали його зізнання як доказ, хоча були інші докази винуватості заявника. Крім того, Суд зазначив про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, з яким дружина заявника уклала угоду, було допущено до участі у справі. У зв’язку з цим Суд визнав порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Засуджений ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою та доповненнями до неї про перегляд судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судових рішень, вказує на висновки, викладені у рішенні Суду в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року (заява № 34515/04). Зазначає, що на досудовому слідстві на нього чинився тиск, унаслідок чого він обмовив себе у вчиненні злочинів, за які його засуджено, та давав первинні показання без участі захисника. Вказує на проведення судового провадження з порушенням норм кримінального процесуального закону. Заявник просить скасувати вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо нього та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкову І.А., які просили заяву й доповнення до неї задовольнити, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції зі звільненням ОСОБА_1 з місць позбавлення волі, пояснення прокурора, який вважав, що заяву необхідно задовольнити частково, виключити з оскаржуваних судових рішень посилання суду на явку з повинною як на доказ винуватості ОСОБА_1, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України дійшов такого висновку. 1. Відповідно до пункту першого статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон) держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною. Положення глави третьої Закону передбачають, що рішення Суду може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до статті 10 зазначеного Закону, є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно з Рекомендацією N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: – коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; – коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 2. У заяві з доповненнями до неї засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд Верховним Судом України судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 КПК та просить їх скасувати, посилаючись на те, що, відповідно до рішення Суду від 2 лютого 2017 року, під час провадження у справі були порушені стаття 3, пункт 1 статті 5, підпункт «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Як вбачається з матеріалів справи, 30 січня 2003 року старший слідчий прокуратури Деснянського району міста Києва порушив кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого пунктами 1, 6 частини другої статті 115 КК, й того ж дня склав постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого та оголосив його розшук. Дозвіл на затримання обвинуваченого ОСОБА_1 було надано Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови від 31 січня 2003 року (т. 1, арк. 221–226, 234). 1 лютого 2003 року, до складання протоколу про затримання, ОСОБА_1 було роз’яснено його процесуальні права, у тому числі право на захист, і він заявив вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту слідчим. Також про запрошення захисника повідомляла слідчого у телеграмах від 1 лютого 2003 року дружина ОСОБА_1 – ОСОБА_4, яка просила проводити допит ОСОБА_1 за участю захисника Колесник Н.М. (т. 1, арк. 243–244, 246). Наведена обставина, відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, яка встановлювала, що при провадженні дізнання, досудового слідства участь захисника є обов’язковою з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне позбавлення волі, зобов’язувала органи досудового слідства залучити до участі у справі захисника з моменту затримання ОСОБА_1. Однак, як видно з матеріалів справи, за відсутності захисника ОСОБА_1 написав явку з повинною, яка 1 лютого 2003 року була прийнята працівником міліції, в якій зізнався у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_2 і ОСОБА_3. До участі у справі захисник Колесник Н.М. була допущена 3 лютого 2003 року і подальші слідчі дії проводились за її участю. Указану явку з повинною ОСОБА_1 суди першої та касаційної інстанцій визнали як доказ його винуватості та обґрунтували свої висновки, проаналізувавши дані, що містилися у явці з повинною, поряд з іншими доказами у справі. Під час судового розгляду справи ОСОБА_1 вину у вчиненні злочинів, за якими обвинувачувався, не визнав, стверджував, що в явці з повинною та показаннях на досудовому слідстві обмовив себе, перебуваючи під фізичним та психологічним тиском працівників міліції. Зазначені доводи ОСОБА_1 суд першої інстанції визнав безпідставними. За результатами перегляду справи в касаційному порядку судом аналогічно були оцінені ці твердження ОСОБА_1 та його доводи про порушення права на захист. 3. У рішенні в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року Суд нагадав, що, відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових норм, які визнаються Судом і формують основу його прецедентної практики, обвинувачений має право на допомогу адвоката одразу після затримання, а не тільки під час допитів. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначив, що хоча на підставі наявних у нього документів не може вирішити, чи надав заявник визнавальні показання 1 лютого 2003 року добровільно або під тиском органів влади, ніщо не свідчить про те, що заявнику було надано правову допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, найнятого дружиною заявника, було залучено до провадження. Дослідивши факти справи, Суд дійшов висновку про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до зазначеної дати. Крім того, Суд вважає, що цим обмеженням було порушено право заявника на захист, оскільки, встановлюючи вину заявника у вчиненні вбивств, національний суд посилався на зізнання заявника, зроблене на початковому етапі слідства за відсутності адвоката. Хоча були інші докази вини заявника, Суд не може залишити поза увагою вірогідний значний вплив первинних визнавальних показань заявника на подальший хід кримінального провадження щодо нього. У зв’язку з цим Суд дійшов висновку, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції, – порушення права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження. Згідно з частиною першою статті 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Отже, висновки Суду про порушення права ОСОБА_1 на захист дають підстави вважати, що вирок суду першої інстанції щодо нього був постановлений з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке касаційний суд не усунув. Відповідно до частини третьої статті 455 КПК за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 цього Кодексу, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Ураховуючи характер (зміст) рішення Суду у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року, констатовані у ньому порушення права ОСОБА_1 на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження, Верховний Суд України дійшов висновку, що виправлення допущених порушень та відновлення попереднього юридичного стану ОСОБА_1 можливо шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру та скасування вироку апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Аналіз інших встановлених у рішенні Суду порушень Конвенції – статті 3, пункту 1 статті 5 Конвенції щодо умов тримання ОСОБА_1 під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; щодо умов тримання під вартою у дні судових засідань, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та умов етапування до суду і після закінчення судових засідань; щодо відсутності у рішенні про взяття ОСОБА_1 під варту чіткого строку дії запобіжного заходу у період з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року дають підстави вважати, що стосовно ОСОБА_1 були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У такому випадку засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, вжиття заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади. Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, що була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву засудженого ОСОБА_1 задовольнити. Вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Головуючий Є.І. Ковтюк Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Н.П. Лященко М.І. Гриців Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Б.М. Пошва А.А. Ємець О.Б. Прокопенко Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Г.В. Канигіна В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо постанови Верховного Суду України від 9 жовтня 2017 року у провадженні № 5-159кс(15)17 за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 5, підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року». Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке. Позицію з цього питання мною було висловлено в окремій думці щодо постанови Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16. Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 14 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу. Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року». Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Деснянським районним судом м. Києва 4 лютого 2003 року за поданням слідчого прокуратури. Ухваливши обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 від 18 березня 2005 року та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва постановила залишити попередній запобіжний захід – тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 1 лютого 2003 року. Тобто сукупний строк тримання під вартою ОСОБА_1 перевищив 2 роки вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 14 років тому). Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК). Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК. Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості. В рішенні у справі «Кулік проти України» ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року по 18 березня 2005 року з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив: а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»; б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»; в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)». Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 14 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (26 липня 2005 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 9 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України». Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів. Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич Постанова від 9 жовтня 2017 року № 5-159кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3E6AC0BCD52C284EC22581C90056AFD0
  24. Довідник із застосування статті 6 Європейської Конвенції з прав людини – Право на справедливий суд (кримінально-процесуальний аспект). Цей переклад опубліковано за домовленістю з Радою Європи і Європейським судом з прав людини в рамках проекту Ради Європи «Подальша підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні», за фінансової підтримки Уряду Данії. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Довідник із застосування ст. 6 ЄКПЛ.pdf Довідник із застосування ст. 6 ЄКПЛ.pdf
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до прокуратури Полтавської області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що відносно нього незаконно була порушена кримінальна справа, внаслідок чого він незаконно тримався під вартою в СІЗО, перебуваючи при цьому як онкохворий у тяжкому стані. 21 липня 2011 року кримінальне провадження було закрито. Унаслідок незаконних дій працівників прокуратури, які полягають у неналежному виконанні ними своїх функцій з нагляду за дотриманням порядку тримання під вартою, він тривалий час перебував у СІЗО, став інвалідом ІІ групи, що спричинило йому фізичний та душевний біль. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 березня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 150 тис. грн на відшкодування моральної шкоди шляхом списання цих сум з єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2016 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відмовлено. 14 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1174 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначену норму матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши викладені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди установили, що 13 вересня 2010 року старшим слідчим слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області (далі - СУ ГУМВС України в Полтавській області) було порушено відносно ОСОБА_1 та інших осіб кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Слідчим було заочно прийнято рішення про притягнення позивача як обвинуваченого та оголошено його розшук. Відповідно до постанови Октябрського районного суду м. Полтави від 16 вересня 2010 року дозволено доставку ОСОБА_1 для обрання запобіжного заходу. 17 вересня 2010 року позивач був затриманий та поміщений до ізолятора тимчасового тримання. 26 листопада 2010 року відносно позивача обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який у подальшому продовжувався. 21 липня 2011 року постановою слідчого СУ УМВС України в Полтавській області кримінальна справа відносно ОСОБА_1 була закрита у зв'язку з недоведеністю його участі у скоєнні злочину, зазначеного в постанові про притягнення його як обвинуваченого, а добути інші докази щодо причетності ОСОБА_1 до скоєння цих злочинів при розслідуванні кримінальної справи не виявилось можливим. Цією ж постановою скасовано запобіжний захід, знято арешт з майна позивача. Із 17 вересня 2010 року по 21 липня 2011 року ОСОБА_1 перебував під слідством, 71 день знаходився під вартою в СІЗО у зв'язку з обранням відносно нього такого запобіжного заходу. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з доведеності факту незаконного притягнення позивача до кримінальної відповідальності та заподіяння йому внаслідок бездіяльності представників прокуратури Полтавської області значних моральних страждань, які суд оцінив у розмірі 150 тис. грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з недоведеності позивачем того, що дії та бездіяльність саме прокуратури щодо неналежного здійснення нагляду за умовами тримання позивача під вартою в СІЗО призвели до того, що йому не було надано необхідної медичної допомоги, що спричинило глибокі та тривалі моральні, психологічні та фізичні страждання, тривале погіршення умов життя. Натомість у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій, які установили, що неправомірними діями та бездіяльністю прокуратури, які полягали в тривалому розгляді звернень позивача щодо порушення його прав посадовими особами Харківського національного університету внутрішніх справ, йому було завдано моральної шкоди, яка повинна бути відшкодована згідно з вимогами статей 1167, 1174 ЦК України в розмірі відповідно до положень статті 23 цього Кодексу. Отже, надана заявником для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки висновки, зазначені у цьому судовому рішенні та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах, встановлених судами. У постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року міститься правовий висновок про те, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). При цьому у зазначеній справі підставою для відшкодування шкоди була встановлена ухвалою суду протиправна бездіяльність начальника слідчого відділу в частині невиконання своїх службових обов'язків. З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2754цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8321880456ED66E0C22581D3004D58BD