Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'уголовный процесс'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 66 результатов

  1. Постанова Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 405/4179/18 Провадження N 14-44 цс 19 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос" (далі також - позивач) до Прокуратури Кіровоградської області, Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державної казначейської служби України (далі також - відповідачі) про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року, постановлену суддею Драним В.В., і постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, прийняту колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі Дуковського О.Л., Єгорової С.М., Мурашко С.І. Учасники справи: позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос"; відповідачі: Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державна казначейська служба України. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України 18 950 268,00 грн на відшкодування шкоди, завданої позивачеві бездіяльністю працівників поліції та прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності винних у заподіянні шкоди позивачеві. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. Упродовж 2000 - 2006 років керівництво позивача, зловживаючи службовим становищем, приховало доходи, шляхом незаконних оборудок за участю службових осіб КДСГ "Інгул" і Губівської сільської ради привласнило всі майнові та грошові активи позивача в особливо великих розмірах через виведення майна на належне колишньому директору ОСОБА_7 Приватне підприємство "Губівське". 2.2. Внаслідок зазначених неправомірних дій органу управління позивача Господарський суд Кіровоградської області 22 листопада 2007 року ухвалив постанову, якою визнав позивача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру у справі N 9/166. 2.3. З 27 червня 2003 року до 6 жовтня 2005 року включно Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області за вказаними фактами порушила низку кримінальних справ за ознаками злочинів, передбачених частиною третьою статті 365, частиною другою статті 366, частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу (далі - КК) України щодо привласнення коштів позивача у сумі 2 266 700,00 грн. 2.4. 26 грудня 2005 року Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області закрила кримінальну справу N 62-229 (далі - кримінальна справа) за відсутністю складу злочину без проведення слідчих дій на підставі пункту 2 статті 6 Кримінального процесуального кодексу України. 2.5. Кримінальну справу закривали неодноразово: 26 грудня 2005 року, 20 червня 2006 року, 29 грудня 2006 року, 26 червня 2012 року. Проте відповідні постанови скасовував суд і в порядку нагляду - Прокуратура Кіровоградської області. Численні скарги/звернення з приводу незаконних дій службових осіб Прокуратури Компаніївського району Кіровоградської областіу кримінальній справі, забезпечення її належного розслідування, системних порушень прав потерпілого не знаходили відповідного реагування. 2.6. Ліквідатор позивача подав до СУ УМВС України в Кіровоградської області звернення, за яким 25 січня 2013 року зареєстрували кримінальне провадження N 12013120180000063 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК України. 2.7. 24 жовтня 2016 року судово-економічна експертиза, проведена під час досудового розслідування у кримінальному провадженні N 12013120180000063, визначила розмір завданої позивачу шкоди у сумі 18 950 268,00 грн. 2.8. У кримінальному провадженні N 12013120180000063 суд теж встановили протиправну бездіяльність і зловживання повноваженнями з боку органу досудового розслідування: 24 вересня 2014 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 30 червня 2015 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 10 травня 2016 року і 9 березня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалами зобов'язав слідчого вчинити конкретно визначені процесуальні дії у вказаний строк; 13 липня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда відвів слідчого Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області. 2.9. 8 лютого 2017 року позивач подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 209 КК України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань згідно з ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Кіровограда у справі N 405/1775/17 від 7 квітня 2017 року. Проте за цим кримінальним провадженням позивач витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань не отримував, а його клопотання про надання матеріалів для ознайомлення було проігнороване. 2.10. Розмір вимоги про відшкодування шкоди є домірним розміру шкоди, яка заподіяна позивачеві вчиненими щодо нього злочинами, у розслідуванні яких допущена бездіяльність. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 6 липня 2018 року Ленінський районний суд м. Кіровограда постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі. 4. Суд зазначив, що за суб'єктним складом учасників справи та характером правовідносин між сторонами, цей спір належить до справ господарської юрисдикції. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 21 серпня 2018 року Апеляційний суд Кіровоградської області прийняв постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. 6. Мотивував тим, що сторонами у справі є юридичні особи, а тому спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 3 вересня 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити її для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 9 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач стверджує, що стаття 20 Господарського процесуального кодексу України й інші нормативні акти не визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. Стверджує, що відповідачі у справі не є у спірних правовідносинах суб'єктами господарювання, а тому спір є цивільним. Оскільки немає спеціальних випадків віднесення такого спору до юрисдикції іншого (спеціалізованого) суду, він має вирішуватися виключно за правилами цивільного судочинства. (2) Позиція інших учасників справи 11. Відповідачі відзив на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 12. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України). 13. Господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання (абзац п'ятий частини першої статті 174 Господарського кодексу України). 14. Згідно з частиною шостою статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана, зокрема, юридичній особі внаслідок іншої, ніж вказані у першій - п'ятій частинах цієї статті, незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. 15. Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої позивачеві протиправною бездіяльністю органу досудового розслідування та прокуратури, вчиненою під час здійснення публічно-владних управлінських функцій у кримінальних провадженнях. 16. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної, зокрема, протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п'ята статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України). 17. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не погоджується із доводом касаційної скарги про те, що відсутні нормативні акти, які визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. 18. Позивач, заявляючи вимогу про відшкодування шкоди заподіяної протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, не ставить позовної вимоги про вирішення публічно-правового спору. Тому відповідно до частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України заявлені у позові вимоги мають вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу учасників спору. 19. Відповідно до частини першої статті 45 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу. 20. До таких осіб згідно з частиною першою статті 4 ГПК України належать: юридичні особи, фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 21. У справі, яка розглядається, сторонами спору є ТзОВ "Агрофірма "Золотий Колос" і Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області та Державна казначейська служба України.Отже, оскільки позивач визначив відповідачами органи державної влади, які є юридичними особами, за суб'єктним критерієм згідно з частиною першою статті 4 ГПК України спір належить до юрисдикції господарського суду (близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 березня 2018 року у справі N 461/1930/16-ц). 22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення позивача щодо юрисдикції господарського суду та погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій про те, що ця справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 24. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 25. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованоюта доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили по суті правильні рішення. Отже, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року - без змін. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Золотий Колос" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  2. Державний герб України Постанова Іменем України 19 лютого 2019 року м. Київ справа № 349/1487/14-к провадження № 51-4717 км 18 Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого Щепоткіної В. В., суддів Кишакевича Л. Ю., Остапука В. І., за участю: секретаря судового засідання Буланова О. П., захисника Юхименко Р. І., виправданого ОСОБА_2, розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Балас К. В., який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014000000000535, за обвинуваченням ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, котрий народився у с. Лівчиці Городоцького району Львівської області, проживає на АДРЕСА_1, раніше не судимого, у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК. Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 травня 2015 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009) до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані із здійсненням правосуддя, строком на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. На підставі ст. 54 КК ОСОБА_2 позбавлено другого кваліфікаційного класу судді. Згідно з вироком ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він, працюючи на посаді судді Залізничного районного суду міста Львова, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, діючи всупереч інтересам служби, з корисливих мотивів, упродовж 2010-2011 років одержав хабарі за сприяння у розгляді цивільної та кримінальної справ, що перебували у його провадженні. Так, з вересня 2010 року у провадженні судді ОСОБА_2 перебувала цивільна справа № 2-3697/10 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу, у якій ОСОБА_2 як головуючим у справі 08 листопада 2010 року ухвалене судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 09 листопада 2010 року о 16:44 ОСОБА_2 з корисливих мотивів, використовуючи своє службове становище всупереч інтересам служби, перебуваючи у своєму службовому кабінеті на третьому поверсі Залізничного районного суду міста Львова за адресою: АДРЕСА_2, під час спілкування з ОСОБА_4 висунув останньому незаконну вимогу про дачу хабара за винесення вищевказаного рішення на його користь, не озвучивши суми. Погодившись на цю вимогу, ОСОБА_4 того ж дня о 17:02 на балконі службового кабінету ОСОБА_2 на власний розсуд відрахував та, перебуваючи у службовому кабінеті, передав останньому 2400 грн. 16 лютого 2011 року о 09:22 ОСОБА_2, працюючи на посаді судді Залізничного районного суду міста Львова, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, на сходах третього поверху будівлі Залізничного районного суду міста Львова, діючи повторно, одержав від адвоката ОСОБА_5 хабар у сумі 400 000 грн., що є особливо великим розміром, за постановлення у кримінальній справі № 183-0333 відносно ОСОБА_6 обвинувального вироку зі звільненням останнього від відбування покарання з випробуванням. Так, з вересня 2010 року у провадженні судді ОСОБА_2 перебувала кримінальна справа № 183-0333 про обвинувачення ОСОБА_6 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 201, ч. 2 ст. 208, ч. 3 ст. 209, ч. 3 ст. 212 КК. Приблизно в середині жовтня 2010 року між захисником підсудного ОСОБА_6 - адвокатом ОСОБА_5 та суддею ОСОБА_2 у службовому кабінеті останнього відбулася розмова, під час якої ОСОБА_2 з корисливих мотивів вирішив одержати хабар за постановлення виправдувального вироку, показавши ОСОБА_5 десять пальців рук, зазначивши про необхідність додавання нулів, з чого останній зробив висновок про вимагання хабара в сумі 10 000 доларів США. 22 грудня 2010 року близько 12:00 год. адвокат ОСОБА_5, перебуваючи у службовому кабінеті судді ОСОБА_2, передав згоду ОСОБА_6 про дачу хабара у розмірі 10 000 доларів США, однак ОСОБА_2 пояснив ОСОБА_5, що розмір хабара має складати 100 000 доларів США, суму якого власноруч написав на аркуші для нотаток. 13 січня 2011 року приблизно о 12:30 у службовому кабінеті судді ОСОБА_2 відбулася розмова між ним та адвокатом ОСОБА_5, в ході якої ОСОБА_2 погодився зменшити розмір хабара на половину до 50 000 доларів США за постановлення у справі обвинувального вироку зі звільненням ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням. 16 лютого 2011 року о 09:22 ОСОБА_2 з корисливих мотивів, перебуваючи на сходах третього поверху будівлі Залізничного районного суду міста Львова, одержав від ОСОБА_5 хабар в сумі 400 000 грн., що є особливо великим розміром, за постановлення у кримінальній справі відносно ОСОБА_6 вироку, не пов'язаного з позбавленням волі з призначенням засудженому іспитового строку. Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_2 скасовано, а кримінальне провадження закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв'язку невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості і вичерпанням можливості їх отримати. Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі з доповненнями прокурор Балас К. В., посилаючись на істотне порушенні вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. На думку прокурора, наявні в матеріалах кримінального провадження докази є допустимими та достатніми для доведення винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009), про що обґрунтовано було зазначено у вироку місцевого суду. Разом із тим, за результатами апеляційного розгляду всупереч приписам ст. 23 КПК апеляційний суд без безпосереднього дослідження доказів обвинувачення надав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, чим істотно порушив вимоги процесуального закону. Крім того вважає, що розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції здійснено незаконним складом суду, оскільки суддя Філюк П. Т. раніше брав участь в апеляційному розгляді, за наслідками якого кримінальну справу щодо ОСОБА_2 в порядку КПК 1960 року було направлено для проведення додаткового розслідування. Позиції учасників судового провадження У письмових запереченнях на касаційну скаргу прокурора захисник Юхименко Р. І. вказала на законність і обґрунтованість ухвали апеляційного суду щодо ОСОБА_2 та просила залишити її без зміни. В судовому засіданні захисник Юхименко Р. І. та виправданий ОСОБА_2 заперечили проти задоволення касаційної скарги прокурора. Прокурор про дату, час та місце касаційного розгляду був повідомлений належним чином, проте в судове засідання не з'явився і про причини неявки не повідомив. Мотиви Суду За змістом ст. 62 Конституції України під час розгляду кримінальних проваджень має суворо додержуватись принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Обов'язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК випадках, - на потерпілого. Відповідно до ст. 86, ст. 87 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень. В обґрунтування висновку про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009), суд першої інстанції послався на показання свідків обвинувачення, дані протоколів слідчих дій, матеріали за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також висновки експертиз. Разом із тим, перевіривши вирок за апеляціями обвинуваченого, захисника та прокурора, надавши оцінку доказам на предмет їх допустимості та достатності для підтвердження висунутого ОСОБА_2 обвинувачення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що зібрані стороною обвинувачення докази є недопустимими та недостатніми для доведення винуватості ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованих йому злочинів. Такий висновок апеляційного суду достатньо мотивований й ґрунтується на даних, які були належним чином перевірені апеляційним судом та змістовно наведені в ухвалі. Так, згідно ст. 290 КПК, якщо сторона обвинувачення не здійснить відкриття матеріалів досудового розслідування стороні захисту, то суд не має права допустити відомості, що містяться в цих матеріалах, як докази. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа № 751/7557/15-к), у випадку невідкриття стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, процесуальних документів, які стали підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій, суд не має права допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, в якості доказів. Як убачається з матеріалів кримінального провадження та не заперечується учасниками судового провадження, процесуальні документи, що стали підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо ОСОБА_2 стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, на стадії закінчення досудового розслідування не відкривалися. У зв'язку зі знищенням цих документів, також не було можливості відкрити та дослідити їх і під час розгляду кримінального провадження судом. За таких обставин, апеляційний суд на підставі ст. 290 КПК правильно вказав на недопустимість даних, що містяться в матеріалах за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо ОСОБА_2, в якості доказів. При цьому, надаючи оцінку іншим матеріалам кримінального провадження, апеляційний суд обґрунтовано визнав їх такими, що не підтверджують поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованих йому злочинів, оскільки самих лише показань свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, котрі стверджували, що передавали грошові кошти в якості хабара, є недостатньо для спростування доводів сторони захисту про непричетність ОСОБА_2 до вчинення злочинів. Інші свідки безпосередніми очевидцями злочинів не були, дали показання з чужих слів, або ж є співробітниками правоохоронних органів, а тому їх показання на підставі ст. 97 КПК не можуть бути визнані допустимими доказами. Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про порушення органом досудового розслідування вимог кримінального процесуального закону при врученні ОСОБА_2 повідомлення про підозру. Так, відповідно до ч. 4 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником. Вказана вимога обумовлена особливим статусом суддів і є гарантією їх незалежності та імунітету. За змістом ст. 276 КПК процедура здійснення повідомлення про підозру включає в себе складання письмового повідомлення про підозру та відповідно його вручення підозрюваному уповноваженою особою. Таким чином, у випадку коли у вчиненні злочину підозрюється особа, щодо якої згідно з приписами ст. 480 КПК передбачено здійснення особливого порядку кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру такій особі повинно бути вручене безпосередньо посадовими особами органів прокуратури, визначеними у пунктах 1 - 4 ч. 1 ст. 481 КПК, і здійснення такої дії не може бути передоручене. Разом із тим, як убачається з матеріалів кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру судді ОСОБА_2 хоча й було складено першим заступником Генерального прокурора України, проте вручене особою, яка за посадою не є Генеральним прокурором або його заступником, чим істотно порушено вимоги процесуального закону в частині процедури притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зазначені порушення отримали належну оцінку суду апеляційної інстанції, який за результатами апеляційного розгляду дійшов обґрунтованого висновку про недопустимість доказів сторони обвинувачення та відповідно їх недостатність для доведення у визначений процесуальним законом спосіб та поза будь-яким розумним сумнівом винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК, а тому правильно скасував обвинувальний вирок і закрив кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК. Ухвала апеляційного суду достатньо вмотивована та відповідає вимогам ст. 419 КПК. Доводи касаційної скарги прокурора про порушення апеляційним судом принципу безпосередності дослідження доказів є безпідставними. За результатами апеляційного розгляду апеляційний суд не встановлював інших обставин кримінального провадження ніж ті, що були встановлені судом першої інстанції, натомість, вказавши на очевидні порушення процедури отримання доказів, що не оспорювалось стороною обвинувачення, визнав вказані докази недопустимими та відповідно недостатніми для підтвердження висунутого ОСОБА_2 обвинувачення. Також необґрунтованими є й доводи про незаконний склад суду апеляційної інстанції, оскільки згідно ст. 76 КПК не встановлено заборони повторної участі судді у кримінальному провадженні в суді апеляційної інстанції у випадку, коли такий суддя раніше у складі колегії апеляційного суду приймав рішення про скасування вироку суду першої інстанції. Порушень вимог кримінального процесуального закону, які б могли вплинути на правильність висновків апеляційного суду та були б підставою для скасування ухвали апеляційного суду, не встановлено. За таких обставин, касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК, суд ухвалив: Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року щодо ОСОБА_2 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає. Судді: В. В. Щепоткіна Л. Ю. Кишакевич В.І. Остапук http://reyestr.court.gov.ua/Review/80115441
  3. ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України м. Київ 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 Справа № 1-135/2018(5846/17) Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів: Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, Головатого Сергія Петровича, Городовенка Віктора Валентиновича, Гультая Михайла Мирославовича, Завгородньої Ірини Миколаївни, Запорожця Михайла Петровича, Касмініна Олександра Володимировича, Колісника Віктора Павловича - доповідача, Кривенка Віктора Васильовича, Лемака Василя Васильовича, Литвинова Олександра Миколайовича, Мельника Миколи Івановича, Мойсика Володимира Романовича, Первомайського Олега Олексійовича, Саса Сергія Володимировича, Сліденка Ігоря Дмитровича, Тупицького Олександра Миколайовича, Шаптали Наталі Костянтинівни, розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2Кримінального кодексу України. Заслухавши суддю-доповідача Колісника В.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання - 59 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2 Кримінального кодексу України (далі - Кодекс). Відповідно до статті 368-2 Кодексу "набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі - караються позбавленням волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина перша); "ті самі діяння, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина друга); "діяння, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина третя); "особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України "Про запобігання корупції" (пункт 1 примітки); "під активами у значному розмірі у цій статті розуміються грошові кошти або інше майно, а також доходи від них, якщо їх розмір (вартість) перевищує одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян" (пункт 2 примітки); "під передачею активів у цій статті розуміється укладення будь-яких правочинів, на підставі яких виникає право власності або право користування на активи, а також надання іншій особі грошових коштів чи іншого майна для укладення таких правочинів" (пункт 3 примітки). На думку суб’єкта права на конституційне подання, стаття 368-2 Кодексу не узгоджується з приписами Конституції України щодо: верховенства права; відсутності зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, які не пом’якшують або не скасовують відповідальності особи; заборони притягувати до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; заборони двічі притягувати особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; презумпції невинуватості особи; звільнення особи від обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; неприпустимості обґрунтування обвинувачення на припущеннях; можливості особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів; рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Автори клопотання стверджують, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає статті 1, частині другій статті 3, частинам першій, другій статті 8, статті 58, частині першій статті 61, статті 62,частині першій статті 63, частині першій статті 64, пунктам 1, 3 частини другої статті 129Конституції України. 2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить із такого. 2.1. Україна є демократична, правова держава (стаття 1 Конституції України). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3 Конституції України). В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Основного Закону України). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19Конституції України). Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам є завданням Кодексу (частина перша статті 1 Кодексу). Відповідно до статті 3 Кодексу законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кодекс, який ґрунтується наКонституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (частина перша); злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кодексом (частина третя). Згідно зі статтею 2 Кримінального процесуального кодексу України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 2.2. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (стаття 9 Основного Закону України). Верховна Рада України 18 жовтня 2006 року ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року, статтею 20 якої передбачено, що за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна держава-учасниця цієї конвенції розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів посадової особи органу публічної влади, яке перевищує її законні доходи, які вона не може раціонально обґрунтувати. Конституційний Суд України звертає увагу на те, що за вказаною конвенцією держава-учасниця розглядає можливість криміналізації незаконного збагачення "за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи". Конституційний Суд України наголошує, що при криміналізації будь-якого суспільно небезпечного діяння треба виходити насамперед із принципів та норм Конституції України, адже закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Незважаючи на те, що корупція є однією з основних загроз національній безпеці України, протидія корупції має здійснюватися виключно правовими засобами з дотриманням конституційних принципів та приписів законодавства, ухваленого відповідно до Конституції України. 3. Одним з головних елементів принципу верховенства права, закріпленого в частині першій статті 8 Основного Закону України, є юридична визначеність. Конституційний Суд України наголошував на важливості вимоги визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005). Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді "Верховенство права", схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що одним із неодмінних елементів верховенства права є юридична визначеність (пункт 41); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними (пункт 46). Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства № 1" (The Sunday Times v. the United Kingdom № 1) від 26 квітня 1979 року зазначив, що "норма не може розглядатися як "право", якщо її не сформульовано достатньо чітко, що дає змогу громадянинові регулювати свою поведінку" (пункт 49). У рішенні у справі "S.W. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року Європейський суд з прав людини наголосив, що будь-яке правопорушення має бути чітко визначене в законі; такій вимозі відповідає стан, коли особа може знати з формулювання відповідного припису, а за потреби - за допомогою його тлумачення судом, за які дії або бездіяльність її може бути притягнуто до кримінальної відповідальності (пункт 35). Конституційний Суд України, зазначивши, що свобода є серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії, а закріплене в частині першій статті 29 Конституції України право на свободу є невід’ємним та невідчужуваним конституційним правом кожної людини, вказав на те, що для виконання державою свого головного обов’язку - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзаци перший, другий підпункту 2.3 пункту 2, абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016). Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Солдатенко проти України"(Soldatenko v. Ukraine) від 23 жовтня 2008 року зазначив, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності, а також наголосив, що пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року не просто відсилає до національного закону, але також стосується "якості закону", вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права; при цьому "якість закону" означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля (пункт 111). Дотримання вимоги ясності і недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, є особливо важливим з огляду на специфіку кримінального закону та наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, адже притягнення до такого виду юридичної відповідальності пов’язане з можливими істотними обмеженнями прав і свобод людини. Так, стаття 368-2 Кодексу передбачає, зокрема, застосування такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк. Крім того, до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, передбаченого названою статтею Кодексу, можуть бути застосовані, зокрема, такі запобіжні заходи, як домашній арешт та тримання під вартою, що пов’язані з обмеженням волі. 4. Важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України). Конституційний Суд України зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу. Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що принцип презумпції невинуватості вимагає, зокрема, щоб при виконанні своїх обов’язків судді не починали розгляду справи з упередженням щодо вчинення підсудним правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого; сторона обвинувачення має повідомити підсудного про висунуте проти нього обвинувачення (для того, щоб він міг підготувати і представити свій захист відповідно) та надати суду докази, достатні для його засудження (пункт 77 рішення у справі "Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії" (Barberа, Messeguй and Jabardo v. Spain) від 6 грудня 1988 року, пункт 97 рішення у справі "Яношевич проти Швеції" (Janosevic v. Sweden) від 23 липня 2002 року). Так само важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному процесі є припис частини першої статті 63 Конституції України щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що означає право особи не давати таких показань або пояснень. Конституція України не містить винятків як щодо принципу презумпції невинуватості, так і щодо права особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. До того ж у частині другій статті 64 Конституції України наголошується на неприпустимості обмеження низки прав і свобод, зокрема тих, що передбачені статтями 62, 63 Конституції України. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні у справі "Яллог проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) від 11 липня 2006 року, суспільні інтереси не можуть виправдати заходи, що знищують саму суть права на захист, включаючи право не свідчити проти себе (привілей проти самообвинувачення) (пункт 97). Європейський суд з прав людини наголошував, що право зберігати мовчання та право не здійснювати самозвинувачення є загальновизнаними міжнародними стандартами, покладеними в основу поняття справедливого судового процесу за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; вони існують для захисту обвинуваченого від неналежного примусу з боку органів влади, сприяючи уникненню судових помилок і виконанню цілей зазначеної статті; право не здійснювати самозвинувачення, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення прагне довести обвинувачення не на основі доказів, які отримані під примусом або під тиском, нехтуючи волею підсудного (пункт 68 рішення у справі "Сондерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року). У рішенні у справі "Олександр Зайченко проти Росії" (Aleksandr Zaichenko v. Russia) від 18 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини зазначив, що право не здійснювати самозвинувачення не може обґрунтовано обмежуватися зізнанням у вчиненні правопорушення або висловлюваннями, що безпосередньо викривають особу; показання, отримані під примусом, які на перший погляд не мають обвинувального характеру, зокрема такі, як виправдувальні зауваження чи просто інформація щодо факту, у подальшому можуть бути використані у кримінальному провадженні на підтримку обвинувачення (пункт 54). Конституційний Суд України наголошує, що конституційні приписи щодо презумпції невинуватості та неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів мають застосовуватися рівною мірою до всіх осіб. Конституція України не допускає звуження чи скасування вказаних гарантій стосовно окремих категорій осіб. 5. За змістом статті 368-2 Кодексу набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі утворює об’єктивну сторону складу такого злочину, як незаконне збагачення, якщо законність підстав набуття таких активів у власність не підтверджено доказами. Отже, ключовою ознакою незаконного збагачення як злочину закон визначає відсутність доказів законності підстав набуття у власність вказаних активів. Відсутність доказів за такого формулювання диспозиції норми уможливлює визнання наявності у діях особи об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення. Особливості формулювання диспозиції норми, яка міститься в частині першій статті 368-2Кодексу, насамперед юридична конструкція "законність підстав набуття яких не підтверджено доказами", зумовлюють потребу з’ясувати питання стосовно суб’єкта, який має підтвердити доказами законність підстав набуття у власність активів у значному розмірі особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а отже, й довести її невинуватість у вчиненні злочину. Такий висновок випливає з того, що підтвердження доказами законності підстав набуття відповідних активів у власність означає, що в діях конкретної особи відсутній склад злочину, передбаченого статтею 368-2 Кодексу. З огляду на приписи частини першої статті 19, частин першої, другої статті 62 та частини першої статті 63 Конституції України суб’єктом, який зобов’язаний збирати докази законності підстав набуття у власність відповідних активів конкретною особою, не може бути особа, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні будь-якого злочину, у тому числі передбаченого статтею 368-2 Кодексу. Особа може надавати докази своєї невинуватості лише за власним бажанням або не надавати їх взагалі. Відповідно до частини другої статті 17 Кримінального процесуального кодексу України "ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом". Згідно з пунктом 19 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України стороною кримінального провадження з боку обвинувачення є слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим кодексом. Частиною першою статті 91 Кримінального процесуального кодексу України визначено обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. До таких обставин віднесено, зокрема, ті, які "виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження", і ті, які "є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання". Законодавче визначення незаконного збагачення як злочину за умови, якщо сторона обвинувачення не виконує свого обов’язку збирати докази законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі, уможливлює перекладення цього обов’язку зі сторони обвинувачення (держави) на сторону захисту (підозрюваного або обвинуваченого), що є неприпустимим з огляду на конституційний принцип презумпції невинуватості, оскільки в такому разі порушується припис частини другої статті 62 Конституції України щодо неприпустимості покладання на особу обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, тобто право обвинуваченої особи не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі ще не означає, що їх набуття є суспільно небезпечним діянням, оскільки припис статті 368-2 Кодексу щодо активів, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, не передбачає такої обов’язкової ознаки складу злочину, передбаченого цією статтею, як набуття активів у власність у злочинний спосіб. Суттєвим недоліком законодавчого визначення незаконного збагачення як злочину є також те, що в його основу покладено непідтвердження доказами законності підстав набуття у власність активів у значному розмірі. При цьому процесуальний припис "не підтверджено доказами" у юридичній конструкції диспозиції частини першої статті 368-2 Кодексу передбачає одну з визначальних ознак, що безпосередньо впливають на визнання конкретного діяння злочином. Тобто цей припис містить одну з ключових ознак об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення. Водночас поєднання в диспозиції статті 368-2 Кодексу матеріальних та процесуальних приписів є неприйнятним та неприпустимим з огляду на те, що регламентація процесу доказування в кримінальному провадженні належить виключно до сфери кримінального процесуального законодавства. Процесуальні юридичні приписи (підтвердження чи непідтвердження доказами, доведеність чи недоведеність певного факту) не можуть бути складовою юридичної норми, яка передбачає кримінальну відповідальність, оскільки вони пов’язані не з діянням суб’єкта злочину, а з процесуальною діяльністю посадових осіб уповноважених державних органів. Отже, за такого формулювання диспозиції статті 368-2 Кодексу встановлення наявності у діянні особи складу злочину, передбаченого вказаною статтею Кодексу, і кримінально-правова кваліфікація такого діяння безпосередньо залежать від результатів суб’єктивної діяльності чи навіть від бездіяльності сторони обвинувачення. Законодавча конструкція, що пов’язує наявність ключової ознаки складу такого злочину, як незаконне збагачення, з результатами процесуальної діяльності, тобто з підтвердженням доказами, уможливлює обвинувачення, що ґрунтується на припущеннях. Поза увагою сторони обвинувачення може залишитися з’ясування конкретного способу набуття особою у власність активів у значному розмірі. Зазначена юридична конструкція дезорієнтує і сторону обвинувачення, і сторону захисту, оскільки сконцентрована на самому факті наявності чи відсутності доказів законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі та передбачає наявність складу такого злочину, як незаконне збагачення, у разі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття у власність таких активів. За цих обставин уможливлюється притягнення до кримінальної відповідальності за незаконне збагачення особи, яка на законних підставах набула активи у власність, але не має підтвердження законності підстав такого набуття. Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність згідно зі статтею 368-2 Кодексу може розглядатися як доказ незаконності набуття у власність активів, а дії їх власника - кваліфікуватися як незаконне збагачення. Водночас відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність не означає підтвердження незаконності цих підстав, а отже, й доведеності вини особи у незаконному збагаченні. Законодавче визначення такого злочину, як незаконне збагачення, дає змогу обґрунтовувати обвинувачення особи у незаконному збагаченні на припущеннях навіть тоді, коли йдеться про особу, яка законно набула у власність певні активи. Положення статті 368-2 Кодексу сформульовані так, що сумніви стосовно законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі можуть тлумачитися не на користь цієї особи та можуть розглядатися як підтвердження її незаконного збагачення, хоча відповідно до частини третьої статті 62 Конституції України "усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь". З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимогам чіткості, точності й однозначності, а тому суперечить юридичній визначеності як складовій принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України. 6. У зв’язку з порушенням у конституційному поданні питання щодо зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу Конституційний Суд України звертає увагу на частину першу статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. За цим конституційним приписом "дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99). Розгляд питання щодо неприпустимості зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу вимагає врахування приписів інших його статей, а саме: частини другої статті 4, у якій прямо передбачено, що "злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння", частини другої статті 5, у якій конкретизовано принцип, закріплений у статті 58Конституції України, і передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі. За юридичною позицією Конституційного Суду України "кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо" (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000). Отже, особа не може нести кримінальну відповідальність за діяння, вчинені до набрання чинності законом, яким ці діяння криміналізовано. 7. Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України виходить із того, що законодавче визначення ознак такого злочину, як незаконне збагачення, у статті 368-2 Кодексу не відповідає принципу юридичної визначеності. У правовій державі, якою згідно зі статтею 1 Конституції України є Україна, протидія злочинності має здійснюватися виключно правовими засобами з неухильним дотриманням прав і свобод людини, а також принципів верховенства права та верховенства Конституції України. Це повною мірою стосується також реалізації Верховною Радою України виключної законодавчої функції в частині визначення законом діянь, які є злочинами (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України). У тих випадках, коли закон передбачає кримінальну відповідальність, вимога ясності та недвозначності цього закону є вирішальною при встановленні його відповідності юридичній визначеності. Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимозі юридичної визначеності як складовій конституційного принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), оскільки диспозиція цієї норми сформульована недостатньо чітко й допускає неоднозначне її розуміння, тлумачення та застосування. Зазначена стаття Кодексу також не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України) та з конституційним приписом щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (право особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів) (частина перша статті 63 Конституції України). Конституційний Суд України вважає, що вимога "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути встановлена законом як вимога підтвердження доброчесності посадової особи та як превентивний засіб у боротьбі з корупцією, однак, з огляду на положення статті 62 Конституції України, така вимога не може встановлюватися законом як обов’язок особи доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та надавати докази в межах кримінального провадження. Відсутність "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути передбачена законом як підстава для припинення подальшого здійснення посадовою особою функцій держави або місцевого самоврядування. Водночас обов’язок доведення вини посадової особи у вчиненні такого злочину, як незаконне збагачення, має покладатися законом лише на державні органи, уповноважені процесуальним законом. Конституційний Суд України наголошує, що протидія корупції в Україні є завданням виняткового суспільного та державного значення, а криміналізація незаконного збагачення - важливим юридичним засобом реалізації державної політики у цій сфері. Водночас при визначенні злочином такого діяння, як незаконне збагачення, треба обов’язково враховувати конституційні положення, якими встановлено принципи юридичної відповідальності, права і свободи людини і громадянина, а також їх гарантії. За приписами статей 62, 63 Конституції України законодавчим формулюванням складу такого злочину, як незаконне збагачення, не можна: покладати на особу обов’язок підтверджувати доказами законність підстав набуття нею у власність активів, тобто доводити свою невинуватість; надавати стороні обвинувачення право вимагати від особи підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів; уможливлювати притягнення особи до кримінальної відповідальності лише на підставі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2Кримінального кодексу України. 2. Стаття 368-2 Кримінального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України". КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ http://www.ccu.gov.ua/docs/2627 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-19 1_p_2019 щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України.pdf
  4. Державний герб України Постанова іменем України 5 лютого 2019 року м. Київ справа № 754/12820/15-к провадження № 51-3099км18 Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючогоБущенка А.П.,суддів Голубицького С.С., Григорєвої І.В.,за участю: секретаря судового засідання Манацької І.А.,прокурораПономарьової М.С., захисникаНадубової О.А.,розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на вирок Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 2 листопада 2017 року щодо ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, виправданого за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених частинами 1 та 2 статті 307, частиною 2 статті 311, частинами 1 та 3 статті 321, частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК). Обставини справи 1. ОСОБА_7 обвинувачувався: - у незаконному придбанні та зберіганні психотропної речовини з метою збуту, незаконному збуті психотропної речовини (частина 1 статті 307 КК); - у незаконному придбанні та зберіганні прекурсорів з метою збуту, незаконному збуті прекурсорів (частина 2 статті 311 КК); - у незаконному придбанні та зберіганні з метою збуту, незаконному збуті сильнодіючих лікарських засобів (частина 1 статті 321 КК); - у повторному незаконному придбанні, зберіганні з метою збуту, повторному незаконному збуті психотропних речовин у великих розмірах (частина 2 статті 307 КК); - у повторному незаконному придбанні, зберіганні з метою збуту, повторному незаконному збуті сильнодіючих лікарських засобів (частина 3 статті 321 КК); - у придбанні та зберіганні вогнепальної зброї та бойових припасів без передбаченого законом дозволу (частина 1 статті 263 КК). 2. Відповідно до обвинувального акта злочини було вчинено за таких обставин: У невстановлені досудовим розслідуванням час, місці та спосіб ОСОБА_7 незаконно придбав психотропну речовину амфетамін, сильнодіючий лікарський засіб метандієнон, прекурсор ефедрин, які став незаконно зберігати при собі з метою збуту. 3 квітня 2015 року близько 11:40 у приміщенні фітнес-клубу «Гладіатор» м. Києві під час проведення негласної слідчої дії у формі оперативної закупки ОСОБА_7 за 2900 грн збув особі під псевдонімом ОСОБА_8 0,621 г амфетаміну, дві упаковки з таблетками ефедрину масою 1,20 г та 10 упаковок з таблетками метандієнону масою 2,00 г. 22 квітня 2015 року близько 18:55 біля того ж фітнес-клубу під час проведення оперативної закупки ОСОБА_7 за 1250 грн повторно продав ОСОБА_8 0,678 г амфетаміну та таблетки метандієнону масою 0,5 г. 5 травня 2015 року близько 16:25 там же під час проведення оперативної закупки ОСОБА_7 за 3000 грн повторно збув ОСОБА_8 10,298 г амфетаміну та таблетки метандієнону масою 1,00 г. Крім того, у невстановлені досудовим розслідуванням час, місці та спосіб незаконно ОСОБА_7 придбав вогнепальну зброєю - самозарядний пістолет «MAUSER Mod.90» калібру 9 мм, та 4 патрони до нього калібру 9 мм, які переніс до місця свого проживання на АДРЕСА_1, де зберігав без передбаченого законом дозволу до 5 травня 2015 року, коли їх було виявлено під час обшуку квартири. 3. Деснянський районний суд міста Києва вироком від 15 вересня 2016 року визнав ОСОБА_7 невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдав за недоведеністю вчинення обвинуваченим кримінальних правопорушень. 4. Апеляційний суд міста Києва ухвалою від 2 листопада 2017 року залишив без змін виправдувальний вирок суду першої інстанції. Вимоги і доводи касаційної скарги 5. Сторона обвинувачення у касаційній скарзі просить на підставах, визначених пунктами 1-2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасувати оскаржені вирок та ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. 6. На думку прокурора, той факт, що сторона обвинувачення не надала суду відповідні постанови прокурора, не свідчить їх відсутність взагалі, а тому суд не міг визнати докази, отримані під час проведення оперативних закупок, недопустимими. 7. Також він не погоджується з висновками суду щодо недопустимості протоколів слідчих дій через їх неналежне оформлення і стверджує, що такі порушення не свідчать про порушення порядку отримання цих доказів та, відповідно, про їх недопустимість. 8. Також безпідставним прокурор вважає й висновок суду щодо наявності провокації злочину, посилаючись на неодноразовий збут психотропної речовини та вилучення у ОСОБА_7 в автомобілі електронних ваг із нашаруваннями амфетаміну. 9. Крім того, сторона обвинувачення вважає, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК, доведено поза розумним сумнівом належними та допустимими доказами. 10. Також прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам прокурора, аналогічним його доводам у касаційній скарзі. Позиції учасників касаційного розгляду 11. Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило. 12. У судовому засіданні прокурор підтримала касаційну скаргу частково, просила скасувати ухвалу апеляційного суду через її невідповідність вимогам 419 КПК і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Зокрема представник обвинувачення заперечила висновки апеляційного суду щодо наявності провокації з боку органу досудового слідства, а також наголосила, що в справі є достатньо допустимих доказів для доведеності винуватості ОСОБА_7 за частиною 1 статті 263 КК. 13. Захисник заперечив проти задоволення касаційної скарги та просив залишити ухвалу апеляційного суду без зміни, вважаючи її законною і обґрунтованою. Оцінка Суду 14. Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені у скарзі та доповненнях доводи, Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково на таких підставах. Щодо визнання недопустимими результатів негласних слідчих дій 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року 15. Суд першої інстанції, керуючись положеннями частини 4 статті 246 КПК, визнав недопустимими доказами протоколи проведення 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року оперативних закупок, посилаючись, зокрема, на те, що сторона обвинувачення не надала суду постанов прокурора про їх проведення. Крім того, обґрунтовуючи недопустимість цих протоколів, суд послався на ряд їх недоліків, докладно описаних у вироку. 16. Прокурор, не заперечуючи того факту, що відповідні постанови прокурора не були надані суду, вважає, що суд міг за власною ініціативою отримати ці постанови у відповідних посадових осіб, а тому визнання доказів недопустимими на цій підставі є необґрунтованим. 17. Суд не погоджується з таким доводом прокурора. 18. Відповідно до частини 2 статті 92 КПК обов'язок доказування допустимості доказів покладено на сторону, що їх подає. За частинами 1 та 3 статті 22 КПК кримінальне провадження передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій засобами, передбаченими цим Кодексом, а функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу. 19. Суд вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про визнання недопустимими доказів сторони обвинувачення, допустимість яких не доведено цією стороною. Довід прокурора, наведений в касаційній скарзі, фактично зводиться до вимоги покласти обов'язок доказування допустимості доказів на суд, що суперечить наведеним вище положенням закону. 20. Оскільки згадана вище підстава, на яку послалися суди, сама по собі є достатньою для визнання доказів недопустимими, Суд не вважає за необхідне розглядати заперечення прокурора щодо інших наведених в судових рішеннях підстав виключення тих же доказів, у тому числі посилання на провокацію злочину. Щодо визнання судом недопустимими інших доказів 21. Визнавши проведені 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року оперативні закупки здійсненими з порушенням установленого законом порядку, суд виключив як недопустимі й інші безпосередні результати цих негласних слідчих дій, а саме: - протокол огляду предмету від 17 липня 2015 року, - речові докази - накопичувач інформації «Тrаnsсеnd 4 GВ Місrо SD» 646т та СD-диск із записом аудіо-, відеоконтролю «Аrіtа», - показання свідків ОСОБА_9, співробітника поліції, ОСОБА_8, залученого поліцією до оперативних закупок, ОСОБА_10, запрошеного в якості понятого, - протоколи огляду місця події від 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року. 22. Суд також визнав недопустимими ряд висновків експертів, посилаючись на те, що вони є доказами, похідними від результатів негласної слідчої дії, проведеної з порушенням вимог КПК. 23. Суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо недопустимості цих доказів. 24. Частина 1 статті 87 КПК визначає обов'язок суду визнати недопустимими докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Це положення надає дискреційні повноваження суду у визначенні того, чи є відповідні порушення істотними. 25. Частина 2 цієї ж статті містить перелік порушень, які законодавець у будь-якому разі вважає істотними порушенням прав людини і основоположних свобод. Зокрема, в пункті 1 цього положення закон визнає істотним порушенням здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу. 26. Суд зазначає, що постанова прокурора про дозвіл на проведення негласної слідчої дії є невід'ємною складовою контролю за законністю такої дії, а отже виконує роль, схожу з дозволом суду в інших випадках суттєвого втручання у права і свободи особи. 27. Враховуючи значення такої постанови, Суд дійшов висновку, що проведення оперативних закупок за її відсутності є істотним порушенням у значенні частини 1 статті 87 КПК і тягне за собою виключення згаданих вище доказів як таких, що здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. 28. Враховуючи те, що ці докази обґрунтовано визнані недопустимими на підставі частини першої статті 87 КПК, немає потреби розглядати заперечення сторони обвинувачення щодо інших підстав виключення судом цих же доказів. Щодо визнання судом недопустимими результатів обшуків 29. Суд першої інстанції визнав недопустимими протокол обшуку від 5 травня 2015 року в приміщенні фітнес-клубу «Гладіатор», протокол обшуку від 5 травня 2015 року автомобіля ВМW, що перебував у володінні виправданого, та протокол обшуку від 5 травня 2015 року в його житлі. 30. Як уже зазначалося вище (див. 15), суд визнав негласні слідчі дії здійсненими з порушенням закону і, як наслідок, виключив результати цих дій як недопустимі докази. 31. Таким чином, перед Судом стоїть питання, чи можуть бути визнані допустимими доказами результати обшуку, проведеного на підставі ухвали слідчого судді, яка, в свою чергу, ґрунтується на доказах, визнаних недопустимими. Іншими словами, чи можна вважати результати таких обшуків іншими доказами, здобутими завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини в значенні частини 1 статті 87 КПК. 32. Відповідно до матеріалів провадження, обшук в приміщенні клубу, обшук в автомобілі ОСОБА_7 та обшук за місцем його проживання проводилися на підставі відповідних ухвал слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 30 квітня 2015 року. 33. Ці ухвали слідчого судді, як вбачається з їх змісту, ґрунтувалися виключно на наданій судді стороною обвинувачення інформації, яку остання отримала під час проведення оперативних закупок 3 та 22 квітня 2015 року, тобто на доказах, визнаних судом недопустимими. Жодних інших доказів, отриманих з іншого джерела, незалежного від проведених оперативних закупок, сторона обвинувачення слідчому судді не надавала. 34. З огляду на це Суд дійшов висновку, що ухвали слідчого судді і, відповідно, обшуки, які було проведено на їх підставі, стали можливими виключно через використання слідчими органами інформації, отриманої в результаті негласних слідчих дій, здійснених, як визнано судом першої інстанції, з істотним порушенням прав та свобод людини. Відповідно, Суд вважає, що за таких умов результати обшуку є недопустимими доказами в силу вимог частини 1 статті 87 КПК. 35. Та обставина, що ці обшуки були проведені на підставі ухвал слідчого судді, яких не скасовано, не впливає на цей висновок Суду. 36. Суд виходить із того, що відповідно до статті 94 КПК суд, який розглядає обвинувачення по суті, зобов'язаний оцінити кожен доказ, серед іншого, й з точки зору його допустимості. Якщо сторони ставлять під сумнів, що обставини, за яких доказ було отримано, відповідають вимогам закону, суд зобов'язаний переконатися, чи не порушені правила його допустимості, у тому числі, чи дотримана належна процедура та гарантії, надані учасникам процесу. Законодавець наділяє суд, що встановлює факти, широкими повноваженнями при дослідженні та оцінці доказів, визначаючи у частині 2 статті 94 КПК, що жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили. 37. Таким чином, докази та/або інформація, що стали підставами для надання слідчим суддею дозволу на проведення слідчих дій, не виключаються законодавцем із числа тих обставин, які має дослідити суд під час оцінки доказів, оскільки ці обставини можуть мати важливе, - іноді вирішальне - значення для допустимості доказів. 38. Якщо визнати, що суд не вправі досліджувати ці обставини, це призвело б до ситуації, що докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, наперед вважалися б допустимими, що суперечить засаді, втіленій у частині 2 статті 94 КПК. 39. Більше того, розгляд питання про надання дозволу на проведення обшуку відбувається без сторони захисту, яка під час досудового розслідування не може оспорити обґрунтованість ухвали слідчого судді. 40. Така можливість з'являється у сторони захисту лише під час розгляду в суді обвинувачення по суті. Тому позбавлення сторони захисту можливості на цій стадії процесу поставити під сумнів докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, що ґрунтується на недопустимих доказах, призведе до істотного порушення рівності сторін у процесі, що суперечитиме частині 2 статті 22 КПК та частині 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Як зазначав Європейський суд з прав людини, «право на змагальний розгляд загалом означає можливість для сторін знати і коментувати усі надані докази … для того, щоб вплинути на рішення суду»[1]. 41. На підставі викладеного, Суд дійшов до висновку, що з метою оцінки доказів суд, який встановлює факти, наділений повноваженнями досліджувати усі обставини, які можуть вплинути на його висновок про допустимість доказів, у тому числі і обґрунтованість ухвал слідчого судді, постановлених під час досудового розслідування. 42. З огляду на викладене, Суд відхиляє доводи прокурора у цій частині. 43. Суд підкреслює, що його висновок обмежується лише питанням оцінки допустимості результатів слідчих дій, здійснених за дозволом слідчого судді, наданим, як з'ясувалося згодом, на підставі недопустимих доказів, і не вважає за можливе висловлюватися в цьому провадженні щодо будь-яких аспектів законності ухвал слідчого судді на час їх постановлення. Щодо обґрунтованості вироку в частині обвинувачення за частиною 1 статті 263 КК 44. Суд першої інстанції виправдав ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 263 КК, посилаючись на те, що воно ґрунтувалося лише на результатах обшуку в житлі від 5 травня 2015 року, який був визнаним судом недопустимим доказом. 45. Суд уже підтвердив правильність висновку суду першої інстанції про недопустимість цього доказу (див. вище). 46. Однак в касаційній скарзі сторона обвинувачення оспорює висновок суду про відсутність інших доказів, посилаючись, зокрема, на те, що під час допиту в судовому засіданні ОСОБА_7 визнавав факт зберігання ним зброї та бойових припасів до нього в своєму житлі. 47. Суд вважає цей довід сторони державного обвинувачення слушним з огляду на таке. 48. Визнання недопустимим доказу, наданого стороною з метою доведення певної обставини, не виключає її доведення іншими доказами, отриманими з джерела, незалежного від недопустимого доказу. 49. Суд зазначає, що протокол обшуку, виключений судом як недопустимий доказ, надавався стороною обвинувачення з метою довести, що пістолет та бойові припаси ОСОБА_7 були знайдені у його житлі. Без доведення цього факту неможливо визначити, чи є пістолет та патрони, а також експертні висновки щодо цих речових доказів, належними доказами в контексті обвинувачення, пред'явленого ОСОБА_7 50. Однак, як зазначено у вироку суду першої інстанції, «з приводу вилученого у нього по місцю проживання пістолету «Маузер» та патронів до нього ОСОБА_7 показав, що вказаний пістолет та патрони до нього він придбав для особистого захисту», і працівникам міліції «він відразу вказав про наявність у нього травматичного пістолету та вказав місце, де знаходився цей пістолет та гумові кулі до нього». 51. Таким чином, сторона обвинувачення надала на доведення факту зберігання пістолету та патронів інший доказ - судові показаннями обвинуваченого, які є самостійним джерелом доказів, допустимість якого жодним чином не залежить від визнання недопустимим протоколу обшуку. 52. Ці показання мали бути оцінені судом у сукупності з іншими доказами у справі з точки зору того, чи є пістолет та патрони, представлені обвинуваченням, а також відповідні експертні висновки належними доказами у значенні статті 85 КПК, чого суд, в порушення вимог статті 94 КПК, не здійснив. В свою чергу апеляційний суд не дотримався вимог статті 419 КПК і не відповів належним чином на доводи прокурора з цього питання. 53. За таких умов Суд вважає, що ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню в частині, що стосується виправдання ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 263 КК, а справа направленню на новий апеляційний розгляд. Під час нового апеляційного розгляду суду необхідно усунути вказані порушення, ретельно перевірити всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і постановити рішення, яке відповідає вимогам статей 370, 419 КПК. На підставі викладеного, керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, Суд ухвалив: Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 2 листопада 2017 року щодо ОСОБА_7 в частині, що стосується його виправдання за частиною 1 статті 263 КК, скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. В решті ухвалу залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає. Судді: А.П. Бущенко С.С. Голубицький І.В. Григорєва [1] Brandstetter v. Austria, 28 August 1991, § 67, Series A no. 211 http://reyestr.court.gov.ua/Review/79883011
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2019 року м. Київ Справа N 439/397/17 Провадження N 13-66кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Антонюк Н.О., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Пукаса Д.М., прокурора - Курапова М.В., розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером 12016140160000242, щодо ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 року в смт Гримайлів Гусятинського району Тернопільської області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2, раніше не судимого, звільненого від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 140 Кримінального кодексу України (далі - КК України), у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Бродівського районного суду Львівської області від 13 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року у справі N 439/397/17, і ВСТАНОВИЛА: Обставини, встановлені рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст оскаржених судових рішень 1. Ухвалою Бродівського районного суду Львівської області від 13 квітня 2017 року ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 140 КК України, у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, а кримінальне провадження закрито. 2. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3, обіймаючи посаду лікаря - анестезіолога, 10 квітня 2016 року перебуваючи на чергуванні як лікар - анестезіолог анестезіолого - реанімаційного відділення Бродівської центральної районної лікарні, що знаходиться за адресою: м. Броди, вул. Юридика, 22, надавав спеціалізовану медичну допомогу малолітньому ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3. У результаті неналежного виконання ним своїх професійних обов'язків та внаслідок недбалого до них ставлення, володіючи при цьому достатнім кваліфікаційним рівнем, він не використав ці знання та навички під час надання адекватної медичної допомоги, всупереч загальноприйнятій техніці катетеризації підключичних судин недбало провів медичну маніпуляцію - пункцію лівої підключичної вени ін'єкційною голкою для встановлення катетера, що спричинило тяжкі наслідки для ОСОБА_4, а саме його смерть, яку констатовано 10 квітня 2016 року о 08 год. 50 хв. у відділенні анестезіології - реанімації Бродівської ЦРЛ. 3. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року зазначену ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи 4. У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування цих судових рішень у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, просить призначити новий розгляд у суді першої інстанції. 5. Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції ототожнив примирення та відшкодування шкоди, що не відповідає положенням ст. 46 КК України. Судами при звільненні ОСОБА_3 від кримінальної відповідальності не встановлено та не наведено достатніх доводів, які б давали підстави для висновку про можливість такого звільнення. Вказується також на те, що ухвала апеляційного суду прийнята з істотним порушенням вимог частини 1 статті 412 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), не відповідає положенням частини 1 статті 370, статті 419 КПК України, є невмотивованою та необґрунтованою. 6. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3 вказує на те, що прокурор у своїй касаційній скарзі не зазначив жодного з передбачених статтею 412 КПК України істотних порушень вимог кримінального процесуального закону. 7. ОСОБА_3 вважає, що доводи касаційної скарги про те, що звільнення його від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України є неможливим, враховуючи заподіяну потерпілому шкоду, а саме смерть дитини, є безпідставними та не узгоджуються з матеріалами справи та нормами закону. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду 8. Ухвалою від 24 жовтня 2018 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду на підставі частини 5 статті 434-1 КПК України передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_3 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему. 9. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду зазначила, що аналіз судової практики застосування ст. 46 КК України у випадках, коли злочином заподіяно смерть потерпілого, вказує на те, що вона є неоднаковою. Зокрема, із проаналізованих ухвал судів першої інстанції, які набрали законної сили, видно, що в окремих судових рішеннях було відмовлено у задоволенні клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням з тих мотивів, що завдана шкода у вигляді смерті є невідворотною, а тому не може бути усунута або відшкодована. В інших випадках такі клопотання судами були задоволені. 10. Суд також звернув увагу на те, що тлумачення словосполучення "відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду" як обов'язкової умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням з потерпілим відповідно до ст. 46 КК України досить тісно пов'язане з тлумаченням самого поняття "потерпілий", яке вживається в цій статті, оскільки кримінально-правове поняття потерпілого більш вузьке, ніж кримінально-процесуальне. 11. Якщо термін "потерпілий" у ст. 46 КК України вживається у вузькому кримінально-правовому значенні (як безпосередня жертва злочину), а не як учасник кримінального провадження (учасник кримінального процесу), то, на думку колегії суддів, у разі вчинення злочинів, внаслідок яких настала смерть особи, це виключає можливість як досягнення примирення винного з таким потерпілим, так і відшкодування останньому будь-яких збитків. 12. Колегія суддів також зазначила, що на виключний характер правової проблеми вказує не тільки існування різної судової практики, але й наявність різних позицій науковців щодо цього питання. 13. В ухвалі про передачу суд визначив питання, які становлять виключну правову проблему під час застосування положень ст. 46 КК України у випадку вчинення злочинів, які мали наслідком смерть потерпілого, а саме: 1) кого слід розуміти під поняттям "потерпілий", яке вживається у ст. 46 КК України, - безпосередню жертву злочинного посягання або учасника кримінального провадження (кримінального процесу), у тому числі близьких родичів особи, яка загинула внаслідок злочину; 2) яким чином необхідно тлумачити поняття "відшкодування завданих збитків" та "усунення заподіяної шкоди" у контексті положень ст. 46 КК України та чи можливе, з огляду на положення цієї статті, "відшкодування завданих збитків" чи "усунення заподіяної шкоди" у разі вчинення злочину, внаслідок якого настала смерть потерпілого. 14. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року зазначене кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиції учасників судового провадження 15. У судовому засіданні прокурор Курапов М.В. підтримав вимоги, заявлені у касаційній скарзі та просив скасувати ухвалу Бродівського районного суду Львівської області від 13 квітня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року у справі N 439/397/17 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. 16. ОСОБА_3 подав до суду касаційної інстанції письмове клопотання про здійснення касаційного провадження за його відсутності та відсутності його захисників у порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 435 КПК України (вх. N 27168/0/170-18 від 19 жовтня 2018 року) та письмові заперечення на касаційну скаргу з обґрунтуванням, зазначеним вище. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо поняття "потерпілий", яке вживається у ст. 46 КК України 17. Поняття "потерпілий" є міжгалузевим, оскільки використовується як у кримінальному праві, так і в кримінальному процесі. 18. Поняття "потерпілий" у матеріальному кримінальному праві та у кримінальному процесі за змістом не є тотожними. У кримінально-правовому розумінні потерпілий - це особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або матеріальна шкода (або існує безпосередня загроза її заподіяння). Поняття "потерпілий" у кримінальному праві не має законодавчої дефініції. 19. Натомість законодавством визначено кримінально-процесуальне розуміння поняття "потерпілий". Так, у частині 1 статті 55 КПК України встановлено, що потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. 20. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що поняття "потерпілий", яке використано у ст. 46 КК України, вжито у його кримінально-правовому розумінні, а не кримінально-процесуальному, виходячи з такого. 21. Поняття "потерпілий" в кримінально-правовому значенні є первинним щодо його розуміння в кримінальному процесі, оскільки в кримінальному праві потерпілий з'являється об'єктивно, в результаті вчинення проти нього кримінального правопорушення. 22. Процесуальними умовами появи потерпілого як учасника кримінального провадження є необхідність подання заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення, надання згоди на визнання потерпілим (у разі, якщо така заява ним не подавалась) або подання заяви про залучення до провадження як потерпілого. 23. У частині 2 статті 55 КПК України визначається момент виникнення в особи статусу потерпілого як учасника кримінального провадження: права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. 24. Особа у кримінально-правовому розумінні є потерпілим з моменту вчинення щодо неї кримінального правопорушення, а не з моменту подання нею відповідної заяви, як це передбачено у частині 2 статті 55 КПК України. 25. Таким чином, потерпілий в кримінально-правовому розумінні як жертва посягання з'являється вже з моменту вчинення цього посягання, незалежно від того, чи закріплений (юридично легалізований) такий статус процесуально. 26. Кримінальний процесуальний закон (статті 55 - 59 КПК України) юридично закріплює статус потерпілого - учасника кримінального провадження, наділяючи його певними процесуальними правами та обов'язками саме як учасника процесу. 27. Водночас у частині 6 статті 55 КПК України передбачено так зване правонаступництво у кримінальному провадженні. Згідно з положеннями цієї норми, якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої - третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім'ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб. 28. Таким чином, чинний КПК України передбачає юридичну фікцію, відповідно до якої інша особа визнається власне потерпілим, хоча їй безпосередньо не заподіяна шкода в результаті вчинення кримінального правопорушення. Водночас КПК України закріплює перехід до такої особи не тільки прав потерпілого, а й перехід самого процесуального статусу потерпілого. 29. Суд враховує положення статті 59 КПК України, відповідно до якого у разі, якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник. Однак, у кримінальних провадженнях, в яких заподіяно смерть потерпілому, такого учасника провадження, як законний представник, немає. 30. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що для вирішення цієї справи необхідно також звернутися до телеологічного (цільового) тлумачення, яке передбачає встановлення мети, якою керувався законодавець під час формулювання ст. 46 КК України щодо звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим. 31. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим базується, зокрема, на принципах гуманізму та економії кримінальної репресії. 32. З огляду на ці принципи, саме потерпілий (тобто особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо спричинено шкоду) може виразити свою волю про прощення винного, на підставі чого приймається рішення про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі ст. 46 КК України. 33. Право на примирення у ст. 46 КК України - це особисте право потерпілого. Воно не може бути ніким присвоєне та не може бути нікому делеговане. Таке право є природним правом людини, нерозривно пов'язаним з нею, та похідним від інших прав людини, зокрема права на життя. Використання права на примирення іншими особами (в тому числі визнаними потерпілими від кримінального правопорушення у кримінально-процесуальному сенсі) є неможливим, оскільки таке право тісно пов'язане з особою, яка безпосередньо постраждала внаслідок вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Під час примирення лише сам потерпілий може виражати свою волю, а не інші особи, які є його представниками або правонаступниками. 34. Окрім цього, звільняючи особу від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, ураховуючи вираження волі потерпілим щодо прощення винного, відбувається своєрідне повернення потерпілого у попередній стан, який існував до вчинення відносно нього кримінального правопорушення. 35. Потерпілий у кримінальному процесі має власні процесуальні права, проте він не наділяється правом примирюватися чи не примирюватися з винним замість безпосередньої жертви кримінального правопорушення, якій заподіяно смерть, під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України. 36. Протилежний підхід означав би, що до близьких осіб потерпілого, який помер, та які були визнані потерпілими у кримінальному провадженні, переходять не лише права потерпілого, але і його воля (волевиявлення), що є неправильним, оскільки суперечить змісту як закону України про кримінальну відповідальність, так і змісту кримінального процесуального закону. Щодо поняття "відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди" у контексті положень ст. 46 КК України 37. У ст. 46 КК України передбачено такі обов'язкові умови (передумови) та підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим: 1) умова - вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, крім корупційних злочинів; 2) підстава - примирення винного з потерпілим та відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. 38. Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст. 46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню). 39. Позбавлення життя людини є наслідком, що має незворотний характер. Це також випливає з законодавчого визначення смерті відповідно до статті 52 Закону України від 19 листопада 1992 року N 2801-XII "Основи законодавства України про охорону здоров'я", за якою моментом незворотної смерті людини є момент смерті її головного мозку або її біологічна смерть. 40. У випадку вчинення кримінального правопорушення зі смертельними наслідками, потерпілого в кримінально-правовому розумінні на момент вирішення питання про відшкодування шкоди фізично вже не існує. 41. Отже, смерть як припинення існування одного з правомочних суб'єктів кримінально-правових відносин з примирення винного з потерпілим у розумінні ст. 46 КК України унеможливлює здійснення такого примирення. 42. Втрата життя людини, яке відповідно до статті 3 Конституції України визнається в Україні найвищою соціальною цінністю та є особливим об'єктом кримінально-правової охорони, не підлягає відшкодуванню. Життя людини не може бути відновлене через незворотність смерті. 43. Якщо потерпілого (жертви кримінального правопорушення) фізично немає, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов'язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України. 44. Водночас таке розуміння потерпілого у ст. 46 КК України не виключає застосування норми кримінального процесуального права, яка передбачає можливість визнання близьких родичів чи членів сім'ї потерпілими замість померлого (частина 6 стаття 55 КПК України). Невизнання за потерпілим - учасником кримінального процесу права на примирення у контексті ст. 46 КК України не означає втрату ним права на відшкодування завданих збитків. Будь-яка шкода, заподіяна кримінальним правопорушенням, може і повинна бути компенсована своєчасно та в повному обсязі безвідносно до того, відбулося чи не відбулося примирення, і це може вплинути на подальші кримінально-правові наслідки при призначенні покарання та на умови його відбування, в тому числі зі звільненням від його відбування. Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень 45. Ухвалою Бродівського районного суду Львівської області від 13 квітня 2017 року у справі N 439/397/17 ОСОБА_3, обвинуваченого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 140 КК України, звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України у зв'язку з примиренням винного з потерпілим. 46. Суд першої інстанції задовольнив клопотання обвинуваченого та його захисника про звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки він вперше вчинив необережний злочин середньої тяжкості, свою вину в інкримінованому злочині визнав повністю, примирився з потерпілими та повністю відшкодував заподіяну злочином шкоду. Потерпілі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (батьки малолітнього ОСОБА_4, якому було заподіяно смерть) в судовому засіданні підтримали заявлене клопотання, оскільки вони як потерпілі примирилися з обвинуваченим, претензій до нього не мають, шкоду їм повністю відшкодовано. 47. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. 48. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції мав достатні, належні та передбачені КК України підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України, враховуючи те, що ОСОБА_3 обвинувачувався у вчиненні необережного злочину середньої тяжкості, який не є корупційним злочином; примирився з потерпілими ОСОБА_5 та ОСОБА_6; відшкодував завдані ним збитки, що підтверджується письмовою розпискою, долученою до матеріалів справи; потерпілі під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій підтвердили, що примирилися з обвинуваченим, який відшкодував завдані їм збитки; обвинувачений ОСОБА_3 не заперечував проти закриття кримінального провадження з означених підстав. 49. ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій. 50. Відповідно до викладених вище міркувань термін "потерпілий" у ст. 46 КК України вжито у кримінально-правовому розумінні - "як особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або матеріальна шкода (або існує безпосередня загроза її заподіяння)". Право на примирення в контексті цієї статті - це особисте право потерпілого. 51. У цій справі потерпілим у розумінні ст. 46 КК України є малолітній ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3, якому ОСОБА_3 в результаті неналежного виконання ним своїх професійних обов'язків, володіючи достатнім кваліфікаційним рівнем, однак не використавши ці знання та навички при наданні адекватної медичної допомоги, всупереч загальноприйнятій техніці катетеризації підключичних судин, недбало провівши медичну маніпуляцію - пункцію лівої підключичної вени ін'єкційною голкою для встановлення катетера, заподіяв тяжкі наслідки у вигляді смерті, констатованої 10 квітня 2016 року о 08 год. 50 хв. у відділенні анестезіології - реанімації Бродівської ЦРЛ. 52. Смерть потерпілого ОСОБА_4 як припинення існування одного з правомочних суб'єктів кримінально-правових відносин з примирення винного з потерпілим у розумінні ст. 46 КК України унеможливлює здійснення такого примирення. 53. Заподіяна у цій справі шкода потерпілому ОСОБА_4 у вигляді смерті є такою, що не піддається відшкодуванню (усуненню), оскільки має незворотний характер. 54. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність, а саме неправильно витлумачили закон, що суперечить його точному змісту (пункт 3 частини 1 статті 413 КПК України). 55. Відповідно до частини 2 статті 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції. 56. Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції відповідно до пункту 2 частини 1 статті 438 КПК України є, зокрема, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. 57. Постановивши ухвалу про звільнення ОСОБА_3 від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, суд першої інстанції, а також суд апеляційної інстанції під час перегляду зазначеного судового рішення, допустили неправильне тлумачення норми, передбаченої в ст. 46 КК України, яке суперечить її точному змісту. 58. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Бродівського районного суду Львівської області від 13 квітня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року у справі N 439/397/17 підлягають скасуванню на підставі пункту 2 частини 1 статті 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції з підстави неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. 59. Під час нового розгляду кримінального провадження суду першої інстанції необхідно здійснити судове провадження згідно з загальними вимогами з урахуванням висновків ВеликоїПалати Верховного Суду щодо застосування норми права, передбаченої ст. 46 КК України. Правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої ст. 46 КК України "Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим" 60. Термін "потерпілий" у ст. 46 КК України необхідно розуміти у його кримінально-правовому значенні, як особу, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або майнова шкода або створюється загроза її заподіяння. 61. Якщо внаслідок вчинення кримінального правопорушення потерпілому заподіяна смерть, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов'язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України. 62. Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст. 46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню). Смерть є наслідком, що має незворотний характер. Таким чином, шкода у вигляді смерті відшкодуванню або усуненню в розумінні ст. 46 КК України не підлягає. 63. У випадку заподіяння кримінальним правопорушенням шкоди у вигляді смерті потерпілого звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України) не можливе. Враховуючи викладене та керуючись ст. 434-434?, 438, 442 КПК України, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу прокурора задовольнити. 2. Ухвалу Бродівського районного суду Львівської області від 13 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року у справі N 439/397/17 щодо ОСОБА_3 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.О. Антонюк Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 23 січня 2019 року м. Київ Справа N 738/1482/16-к Провадження N 13-38кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача - Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., за участю: секретаря судового засідання - Письменної Н.Д., прокурора - Чупринської Є.М., захисника - Шаповал О.В., розглянула у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Корюківського районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 10 жовтня 2016 року. ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 1. Вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 06 березня 2014 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та призначено покарання із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України у виді позбавлення волі строком 4 роки. 2. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_4 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням із іспитовим строком 1 рік 6 місяців. 3. Вироком Апеляційного суду Харківської області від 17 липня 2015 року вирок місцевого суду скасовано в частині застосування до ОСОБА_4 ст. 75 КК України та засуджено його до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. 4. Відбуваючи покарання у Менській виправній колонії (N 91), засуджений звернувся до місцевого суду з клопотанням про застосування до нього положень ст. 6 Закону України від 08 квітня 2014 року N 1185-VII "Про амністію у 2014 році" (далі - Закон N 1185-VII) на стадії виконання вироку. 5. Ухвалою Корюківського районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 10 жовтня 2016 року, у задоволенні клопотання відмовлено з тих підстав, що на момент набрання чинності Законом N 1185-VII засуджений не відбував призначеного покарання, а тому не відноситься до кола осіб, які підпадають під дію ст. 6 цього Закону. II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала 6. У касаційній скарзі ОСОБА_4 ставиться питання про скасування ухвал суду першої та апеляційної інстанцій, застосування до нього положення ст. 6 Закону N 1185-VII, скорочення наполовину невідбутої частини покарання за вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 06 березня 2014 року. Як зазначено засудженим, судом не враховано, що злочин вчинено у 2011 році, а відповідно до ст. 12 Закону N 1185-VII його дія поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності, крім того з 10 травня 2011 року він вважається таким, що відбував покарання, оскільки до нього було застосовано запобіжний захід. Позиції учасників судового провадження 7. У судовому засіданні захисник Шаповал О.В. підтримала вимоги касаційної скарги та просила її задовольнити. Захисник зауважила, що при вирішенні поданої касаційної скарги має бути застосований правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15. 8. Прокурор з наведеними в касаційній скарзі доводами не погодилась та, вважаючи судові рішення законними й обґрунтованими, просила суд відмовити в задоволенні скарги. Також прокурор зазначила, що немає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше зазначеній постанові ВСУ. Рух справи за касаційною скаргою 9. 11 листопада 2016 року ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 10. Ухвалами судді ВССУ від 14 листопада 2016 року, 15 лютого та 28 липня 2017 року витребувано матеріали кримінального провадження відносно ОСОБА_4 і призначено справу до розгляду. 11. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд. 12. Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом. 13. 02 квітня 2018 року ухвалою судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду кримінальне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 призначено до касаційного розгляду. 14. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 03 липня 2018 року матеріали судового провадження щодо засудженого ОСОБА_4 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Прийняте судом рішення мотивовано необхідністю відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові ВСУ від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15. 16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року кримінальне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 прийнято до касаційного розгляду. III. ПІДСТАВИ ПЕРЕДАЧІ СПРАВИ НА РОЗГЛЯД ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 17. За змістом ст. 539 КПК України при вирішенні судом питань, пов'язаних із виконанням вироку, передбачено тільки апеляційний порядок оскарження судових рішень. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 424 цього Кодексу, касаційному оскарженню підлягають лише ті рішення, що перешкоджають подальшому кримінальному провадженню. На переконання Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду оскаржувані засудженим рішення суду не можуть бути предметом перегляду суду касаційної інстанції, оскільки стосуються розгляду питань, пов'язаних із виконанням вироку. 18. Разом із тим, у постанові від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15 ВСУ дійшов протилежного висновку про те, що КПК України не встановлює заборони на оскарження в касаційному порядку рішень суду щодо застосування амністії, а положення ч. 2 ст. 424 цього Кодексу (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) необхідно тлумачити цілісно і питання про те, чи підлягають оскарженню в касаційному порядку судові рішення щодо застосування амністії, слід вирішувати з огляду на положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, за якими повноту касаційного перегляду обмежено лише випадками прямого, недвозначного виключення (заборони) на рівні закону. 19. Однак, Законом України від 02 червня 2016 року N 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон N 1401-VIII), що набув чинності 30 вересня 2016 року, п. 8 ч. 3 ст. 129 Основного Закону викладено в новій редакції. 20. Зокрема, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України (в редакції Закону N 1401-VIII) передбачено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 21. Таким чином, на переконання Касаційного кримінального судуу складі Верховного Суду, вимоги п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України (в редакції Закону N 1401-VIII), зумовлюють необхідність відступити від правової позиції, викладеної в постанові ВСУ від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ 22. Відповідно до п. 7 параграфа 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону N 2147-VIII суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВСУ. 23. Виходячи зі змісту зазначеної норми права, Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, маючи повноваження суду касаційної інстанції. 24. Пункт 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою, на відміну від його попередньої редакції, закріплює, що обов'язковим для перегляду судових рішень є апеляційний порядок, тоді як право особи на касаційне оскарження судового рішення забезпечується у випадках, визначених законом. 25. Аналогічно в ст. 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" N 1402-VIII в редакції Закону N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. 26. Такий підхід до порядку оскарження судового рішення також узгоджується з основними положеннями практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). 27. Так, ЄСПЛ неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не зобов'язує держав-учасниць створювати апеляційні чи касаційні суди, однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись визначених у ст. 6 Конвенції гарантій кожного на справедливий розгляд його справи судом, що встановлений законом (пункт 22 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви N 29458/04 та N 29465/04). 28. Зокрема, у пунктах 80-99 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2018 року у справі "Зубац проти Хорватії" (Zubac v. Croatia), заява N 40160/12, визначено критерії застосування законодавчих обмежень щодо доступу до Верховного суду, а саме: передбачуваність обмеження; несприятливі наслідки помилок під час провадження, що призвело до відмови заявникові у доступі до вищого суду; можливість стверджувати, що такі обмеження здатні спричинити "надмірний формалізм". 29. У пунктах 82-83 цього рішення ЄСПЛ наголосив, що спосіб застосування п. 1 ст. 6 Конвенції до апеляційних та касаційних судів залежить від особливостей судового провадження, про яке йдеться, і необхідно враховувати всю сукупність процесуальних дій, проведених в рамках національного правопорядку, а також роль судів касаційної інстанції в ньому. 30. ЄСПЛ також визнав, що застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до Верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. 31. Таким чином, встановлення на нормативному рівні відповідних процесуальних фільтрів для касаційного перегляду, наприклад, визначення судових рішень, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, не суперечить практиці ЄСПЛ. 32. Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду (пункт 44 рішення від 12 липня 2001 року у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини", заява N 42527/98; пункт 98 рішення від 10 травня 2001 року у справі "T.P. and K.M. проти Сполученого Королівства", заява N 28945/95, та інші). 33. Також ЄСПЛ констатував, що гарантії ст. 6 Конвенції поширюються на процедуру оскарження в касаційному порядку, коли вона є наступною стадією відповідних кримінальних процедур, а їх результати можуть мати вирішальне значення для осіб, щодо яких ухвалено вирок (рішення від 26 липня 2002 року у справі Мефтах (Meftah) та інші проти Франції, заява N 32911/96, N 35237/97 та N 34595/97). 34. Водночас ЄСПЛ роз'яснив, що процедури, які стосуються виконання вироків, у тому числі застосування амністії, не підпадають під дію ст. 6 Конвенції в її кримінальному аспекті розгляду, оскільки рішення з питань застосування, яке набрало законної сили, не зачіпає "спору... про цивільні права і обов'язки" та не має відношення до "пред'явлення кримінального обвинувачення" у значенні ст. 6 Конвенції (рішення від 13 травня 2003 року у справі "Монкорне де Комон проти Франції", заява N 59290/00). 35. Обмеження стосовно касаційного оскарження передбачено ст. 424 КПК України, положеннями якої встановлено перелік рішень суду першої та апеляційної інстанцій, котрі підлягають касаційному оскарженню, серед яких відсутні процесуальні рішення, що ухвалюються судом у порядку, визначеному ст. 539 КПК України, та пов'язані з виконанням вироку. 36. Основна ознака, за якою встановлюється підстава для касаційного оскарження ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвал суду апеляційної інстанції, визначена ч. 2 ст. 424 КПК України, зокрема, якщо вони перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, крім випадків, передбачених цим Кодексом. 37. Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України). Відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України, судове провадження - це кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, а також за нововиявленими або виключними обставинами. Таким чином, після завершення стадії касаційного оскарження вироку суду всі наступні питання, які виникають у зв'язку з його виконанням, вирішуються в порядку Розділу VIII "Виконання судових рішень" цього Кодексу, яким передбачено лише апеляційний порядок оскарження судових рішень. 38. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_4 у повною мірою скористався своїм правом на оскарження судових рішень, які були ухвалені за результатом розгляду його клопотання про застосування амністії. 01 листопада 2016 року ОСОБА_4 була подана касаційна скарга. 39. Враховуючи, що відповідно до ч. 1 ст. 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення, можливість застосування висновку, викладеного в постанові ВСУ від 11 лютого 2016 року у справі N 5-331кс15, має оцінюватись з урахуванням п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII, що набув чинності 30 вересня 2016 року. 40. Оскільки ст. 539 КПК України не передбачено касаційного перегляду судових рішень, постановлених на стадії виконання вироку суду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані ОСОБА_4 ухвали суду не можуть бути предметом касаційного оскарження. Таке законодавче обмеження касаційного оскарження судових рішень у кримінальному провадженні узгоджується з п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII. 41. Оскільки касаційне провадження відкрите за скаргою засудженого на судові рішення, які не можуть бути предметом касаційного оскарження, то викладені доводи ОСОБА_4 з питань застосування до нього амністії в касаційному порядку не перевіряються. 42. За результатом розгляду касаційної скарги ОСОБА_4 Великою Палатою Верховного Суду встановлено, що ухвала Корюківського районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Чернігівської області від 10 жовтня 2016 року з питань застосування до ОСОБА_4 амністії не можуть бути предметом перегляду суду касаційної інстанції. Отже, кримінальне провадження з перегляду зазначених судових рішень щодо ОСОБА_4 у касаційному порядку підлягає закриттю. V. ВИСНОВОК ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМИ ПРАВА 43. Виходячи з положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції Закону N 1401-VIII, право особи на касаційне оскарження судового рішення в кримінальному провадженні має обмежений характер та реалізується виключно у випадках, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України. 44. Судові рішення щодо застосування амністії, постановлені на стадії виконання вироку, не можуть бути оскаржені в касаційному порядку, оскільки у Кримінальному процесуальному кодексі України не передбачено право особи на їх касаційне оскарження. Враховуючи викладене та керуючись статтями 424, 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, п. 7 параграфу 3 розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", ст. 14, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Корюківського районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 10 жовтня 2016 року - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідачО.Г.Яновська Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2019 року м. Київ Справа N 751/7557/15-к Провадження N 13-37кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді - доповідача Британчука В.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А., учасників судового провадження: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., захисників Мацегори М.В., Савицького І.О., Антоненко Л.А., Костюка О.П., Левицького О.В., засуджених ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 (в режимі відеоконференції), розглянувши кримінальне провадження за касаційними скаргами захисника Антоненко Л.А. в інтересах засудженої ОСОБА_9, захисника Костюка О.П. в інтересах засудженої ОСОБА_8, засуджених ОСОБА_10 та ОСОБА_8 на вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, УСТАНОВИЛА: 1. Вироком Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року, залишеним без зміни апеляційним судом, засуджено: ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 неодноразово судимого, востаннє - за вироком від 17 січня 2011 року за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) на строк три роки позбавлення волі, до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 307 КК - на строк вісім років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 307 КК - на строк одинадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_10 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк одинадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженку та мешканку АДРЕСА_2 неодноразово судиму, востаннє - за вироком від 27 грудня 2011 року за ч. 2 ст. 309 КК із застосуванням положень ст. 69, ч. 4 ст. 70 КК на строк один рік шість місяців позбавлення волі, до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 307 КК - на строк вісім років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю; за ч. 3 ст. 307 КК - на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_8 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю; ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 несудимого в силу ст. 89 КК, до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 3 ст. 307 КК - на строк дев'ять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_11 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк дев'ять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_5, уродженку та мешканку АДРЕСА_3 неодноразову судиму, востаннє - за вироком від 10 вересня 2007 року за ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 311 КК на строк п'ять років позбавлення волі, до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 3 ст. 307 КК - на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю; за ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК - на строк чотири роки. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_9 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю. 2. Вирішено питання про речові докази та судові витрати. 3. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 12 червня 2017 року на підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано ОСОБА_10 термін перебування під вартою у строк відбування покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини 4. Вироком місцевого суду ОСОБА_10 визнано винуватим та засуджено за те, що він на початку січня 2015 року створив та очолив організовану групу, залучивши до її складу ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_11, які об'єднались у злочинне угруповання для незаконних дій з наркотичними засобами. ОСОБА_10 виконував загальне керівництво групою, розподіляв ролі між членами групи, визначав і узгоджував зі співучасниками порядок діяльності, пов'язаної з незаконним обігом наркотичних засобів, підшуковував потенційних покупців серед наркозалежних осіб, безпосередньо збував наркотичний засіб та розпоряджався отриманими від реалізації наркотичних засобів коштами. 5. ОСОБА_8 допомагала ОСОБА_10 під час виготовлення наркотичних засобів, приймала замовлення від клієнтів на необхідну кількість наркотичного засобу, домовлялась з ОСОБА_9 про час прибуття її та ОСОБА_10 до місця помешкання ОСОБА_9 з метою виготовлення особливо небезпечного наркотичного засобу, а також безпосередньо збувала наркотичний засіб, отримувала кошти за це, які передавала ОСОБА_10 6. ОСОБА_11, використовуючи кошти, отримані від ОСОБА_10, здійснював придбання інгредієнтів необхідних для виготовлення наркотичного засобу, надавав приміщення у будинку АДРЕСА_4, де він був зареєстрований, для виготовлення наркотичного засобу, та допомагав ОСОБА_10 виготовляти ці засоби. 7. ОСОБА_9 за домовленістю з ОСОБА_11 та ОСОБА_8 також надавала вищевказане приміщення, у якому проживала, та посуд для виготовлення наркотичного засобу. 8. З метою конспірації та уникнення розкриття їх протиправної діяльності, учасники групи під час телефонних розмов між собою та з покупцями наркотичних засобів використовували кодові слова та сигнали телефонних дзвінків. 9. Діючи з січня по 10 березня 2015 року організована група здійснювала протиправну діяльність з придбання, виготовлення, зберігання та збуту наркотичних засобів повторно на території м. Чернігова. 10. Так, в денний час 25 січня 2015 року ОСОБА_8 за вказівкою ОСОБА_10 домовилась з ОСОБА_9 про надання приміщення будинку для виготовлення наркотичного засобу. При цьому ОСОБА_10 наказав ОСОБА_11 придбати інгредієнти для виготовлення наркотичного засобу - опію ацетильованого (далі - опій ацетильований у відповідному відмінку). 11. У цей же день ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 в у будинку АДРЕСА_5 з метою збуту і для власного вживання незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8, зберігаючи при собі, з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали. 12. Того ж дня ОСОБА_10 та ОСОБА_8 в невстановленому під час досудового розслідування місці з метою збуту придбали особливо небезпечний наркотичний засіб - канабіс вагою 0,71 г, який перенесли до місця свого проживання. 13. У денний час 26 січня 2015 року ОСОБА_8 переслала виготовлений організованою групою опій ацетильований та канабіс вагою 0,0417 г, 0,63 г відповідно (у перерахунку на суху речовину) засудженому ОСОБА_12 до Личаківської виправної колонії N ЗО, де ці особливо небезпечні наркотичні засоби було виявлено і вилучено працівниками міліції. 14. 30 січня 2015 року ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 у вищевказаному будинку з метою збуту і для власного вживання незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8, зберігаючи при собі, з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали. 15. В подальшому ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,229 г (у перерахунку на суху речовину) перенесла до під'їзду будинку N АДРЕСА_6, де незаконно збула ОСОБА_13 за 160 грн. 16. 03 лютого 2015 року в денний час у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали. 17. Цього ж дня ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,053 г (у перерахунку на суху речовину) незаконно збула ОСОБА_13 за 160 грн в під'їзді будинку N АДРЕСА_6. 18. 06 лютого 2015 року у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали. 19. У той же день ОСОБА_8 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,195 г (у перерахунку на суху речовину) незаконно збула ОСОБА_14 за 240 грн в під'їзді будинку N АДРЕСА_6. 20. 27 лютого 2015 року у такий же спосіб у тому ж будинку ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_8 незаконно виготовили опій ацетильований, частину якого вжили, а решту ОСОБА_10 та ОСОБА_8 з метою збуту перевезли до місця свого помешкання, де зберігали. 21. У той же день в денний час ОСОБА_10 частину виготовленого опію ацетильованого вагою 0,090 г (в перерахунку на суху речовину становить) незаконно збув ОСОБА_14 за 80 грн на подвір'ї супермаркету "АТБ", розташованого на вул. Примакова, 10. 22. У невстановлений під час досудового розслідування час за невстановлених обставин ОСОБА_11 за вказівкою ОСОБА_10 з метою виготовлення наркотичних засобів незаконно придбав макову солому вагою 195,7 г, яку переніс до будинку за місцем реєстрації і тимчасового проживання ОСОБА_9, де її зберігав. 23. 10 березня 2015 року в денний час під час обшуку будинку, в якому виготовлявся наркотичний засіб, було виявлено та вилучено: алюмінієву каструлю з нашаруванням речовини світло-коричневого кольору на внутрішній поверхні, яка містила опій екстракційний, та з опієм екстракційним; деформовану полімерну пляшку з рідиною світло-коричневого кольору, яка містила опій екстракційний. Всього вилучено рідини та нашарування речовини, що містила опій екстракційний, загальною вагою 2,036 г (в перерахунку на суху речовину); подрібненої речовини рослинного походження світло-коричневого кольору вагою 195,7 г, яка є особливо небезпечним наркотичним засобом, обіг якого заборонено, маковою соломою вагою 75,3 г (в перерахунку на суху речовину). 24. Цього ж дня ОСОБА_10 за попередньою змовою з ОСОБА_8 придбав інгредієнти для виготовлення опію ацетильованого, який незаконно виготовив у невстановленому під час досудового розслідування місці. Частину цього опію він вжив, а решту з відома ОСОБА_8 перевіз до місця свого помешкання, де зберігав. 25. У той же день в денний час ОСОБА_10 з відома ОСОБА_8 незаконно збув ОСОБА_13 за 160 грн ацетильований опій вагою 0,108 г (в перерахунку на суху речовину). Вимоги касаційних скарг і доводи осіб, які їх подали 26. У касаційній скарзі (з урахуванням доповнень) засуджений ОСОБА_10 просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції у зв'язку істотним порушенням судами вимог кримінального процесуального закону. При цьому наводить доводи про неправильну оцінку доказів, які, на його думку, отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону. Вважає висновки судів про допустимість доказів безпідставними. Вказує, що в матеріалах провадження відсутні та під час судового розгляду не досліджувались ухвали слідчих суддів, на підставі яких проводились негласні слідчі дії і незаконно відмовлено в їх витребуванні Крім того, стверджує, що в порушення вимог ст. 290 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) сторонам не відкрито матеріалів кримінального провадження у повному обсязі, що є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими доказами. Також, на думку засудженого, судовий розгляд проведено не повно, що впливає на висновки судів про доведеність його винуватості. Зазначає, що місцевим судом безпідставно не зараховано у строк покарання строк попереднього ув'язнення на підставі ч. 5 ст. 72 КК, а також що при призначенні покарання незаконно враховано обставину, яка обтяжує покарання "вчинення злочину організованою групою" незважаючи на те, що ця обставина є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК. ОСОБА_10 вважає, що апеляційний суд при перегляді вироку всупереч вимогам ст. 419 КПК усіх апеляційних доводів сторони захисту в ухвалі не виклав, їх не перевірив та не навів підстав, з яких визнав їх необґрунтованими, а лише формально перерахував докази на підставі яких суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність його винуватості. 27. Засуджена ОСОБА_8 у касаційній скарзі також просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції з тих же підстав. Засуджена наводить доводи про те, що при посиланні на результати проведених негласних слідчих дій, як на належні та допустимі докази, суд першої інстанції не врахував очевидну їх недопустимість, оскільки вони згідно з положеннями ст. 290 КПК не відкривались стороні захисту на стадії досудового розслідування і під час судового розгляду. Також вважає, що порушено її право на захист, оскільки апеляційний суд, отримавши заяву свідка, в якій зазначено про провокацію злочину стосовно неї, відмовив у додатковому допиті цього свідка. Крім того, зазначає, що в ухвалі апеляційного суду не наведено обґрунтувань з посиланням на докази, які підтверджують висновки місцевого суду та спростовують апеляційні доводи сторони захисту. 28. Касаційна скарга захисника Костюка О.П. аналогічна скарзі засудженої ОСОБА_8 29. Захисник Антоненко А.Л. в інтересах засудженої ОСОБА_9 у своїй скарзі просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону. Поміж іншого вважає, що судом першої інстанції надано неправильну оцінку отриманим у кримінальному провадженні доказам. Зазначає, що в матеріалах кримінального провадження відсутні докази, які підтверджують винуватість її підзахисної у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 317 КК. Також, на думку скаржника, апеляційний суд в порушення вимог закону в ухвалі не навів мотивів і підстав відхилення апеляційних доводів про незаконність обвинувального вироку. 30. На судові рішення щодо ОСОБА_11 касаційні скарги не надійшли. Рух кримінального провадження за касаційними скаргами та підстави для його розгляду Великою Палатою Верховного Суду 31. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами. 32. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд. 33. Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подано та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом. 34. Суддя Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд у відповідному відмінку) ухвалою від 01 березня 2018 року прийняв рішення про закінчення підготовки та призначив розгляд матеріалів провадження за касаційними скаргами на вирок Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року. 35. Колегія суддів Другої судової палати цього суду 05 липня 2018 року постановила ухвалу, якою матеріали провадження за касаційними скаргами передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі статей 4341, 4342 КПК та п. 7 § 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, оскільки вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 16 березня 2017 року N 5-364кс16 (далі - постанова ВСУ у відповідному відмінку). 36. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла кримінальне провадження до розгляду. Позиції учасників судового провадження 37. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення захисників та засуджених, які підтримали касаційні скарги, думку прокурора, котрий просив задовольнити скарги частково, перевіривши матеріали провадження, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню на таких підставах. Мотиви, з яких виходила Велика Палата Верховного Суду 38. Відповідно до пункту 7 § 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати) передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 39. Згідно зі ст. 419 КПК в мотивувальній частині ухвали суду апеляційної інстанції мають зазначатися узагальнені доводи осіб, котрі подали апеляційні скарги, мотиви, з яких цей суд виходив при постановленні ухвали, та положення закону якими він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі вищевказаного суду має бути зазначено підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. 40. Під час апеляційного перегляду вироку місцевого суду щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 апеляційний суд не дотримався цих вимог кримінального процесуального закону. 41. Так, залишаючи без задоволення усі апеляційні скарги сторони захисту, у яких наводились доводи про недоведеність винуватості засуджених у вчиненні злочинів з посиланням на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, апеляційний суд не навів жодних аргументів на їх спростування, не послався на жодну норму права, якою керувався. 42. При цьому, апеляційний суд обмежився лише загальними висновками про доведеність обвинувачення засуджених та відсутність істотних порушень кримінального процесуального закону, які виклав у чотирьох реченнях, замість ґрунтовного аналізу доказів в межах доводів апеляційних скарг 43. В усіх апеляційних скаргах наводились доводи про те, що: докази обвинувачення було зібрано з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що є підставою визнання їх недопустимими відповідно до ст. 89 КПК, а процесуальні документи, які були підставами проведення негласних (розшукових) слідчих дій, та результати таких дій не було розкрито стороні захисту згідно з вимогами ст. 290 КПК; огляд покупця наркотичного засобу та огляд рекомендованого листа, надісланого до Личаківської виправної колонії, було проведено з порушенням ст. 237 КПК; в матеріалах кримінального провадження відсутні дані, що підтверджують здійснення нагляду у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням прокурором, який затвердив обвинувальний акт; відсутні допустимі докази щодо об'єднання засуджених в організовану групу; при призначенні покарання незаконно врахована як обтяжуюча покарання обставина, яка є кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК. 44. Проте, жодних суджень стосовно таких доводів ухвала апеляційного суду не містить, що свідчить про невиконання апеляційним судом свого обов'язку з апеляційного перегляду вироку місцевого суду, передбаченого ч. 1 ст. 404 КПК. 45. Оскільки в ухвалі апеляційного суду не зазначено підстав, за яких апеляційні скарги визнано необґрунтованими (ч. 2 ст. 419 КПК), Велика Палата, як суд касаційної, інстанції позбавлена можливості перевірити правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції у цьому провадженні норм матеріального та процесуального права, а також правильність правової оцінки встановлених цими судами обставин (ч. 1 ст. 433 КПК). 46. Отже, апеляційний суд переглянув вирок місцевого суду з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а тому його ухвала щодо усіх засуджених (ОСОБА_11 - в порядку ч. 2 ст. 433 КПК) на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції. 47. Під час цього розгляду суду належить виконати вказівки касаційного суду, ретельно перевірити усі доводи, наведені в апеляційних скаргах, дати на них вичерпну відповідь і ухвалити законне, обґрунтоване та справедливе судове рішення з дотриманням прав сторін, навівши докладні мотиви його ухвалення. 48. Оскільки підстав для скасування вироку місцевого суду на даній стадії провадження не убачається, касаційні скарги підлягають лише частковому задоволенню. Позиція Великої Палати з питання, яке стало підставою передачі справи на її розгляд 49. Колегія суддів Касаційного кримінального суду у своїй ухвалі про направлення кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду висловила бажання відійти від правового висновку, викладеного у постанові ВСУ від 16 березня 2017 року N 5-364 кс 16. 50. Згідно з цим правовим висновком невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку ст. 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як доказ. 51. Колегія суддів Касаційного кримінального суду сформулювала свій правовий висновок про те, що процесуальні документи, які стали правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) (ухвали, постанови, клопотання), що не були відкриті стороні захисту на момент звернення до суду з обвинувальним актом, оскільки вони не були у розпорядженні сторони обвинувачення - за наявності відповідного клопотання, можуть бути відкриті під час судового розгляду у суді першої чи апеляційної інстанції. Таке відкриття на цих стадіях кримінального провадження процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій, не тягне за собою за вказаних обставин визнання відомостей, які містяться у них, та результатів проведення таких дій недопустимими доказами відповідно до ст. 290 КПК. 52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відходу від правового висновку ВСУ немає з огляду на таке. 53. Відповідно до ч. 2 ст. 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов'язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом'якшенню покарання. 54. Таким чином, законодавець встановив процедуру, яка забезпечує реалізацію права на справедливий суд у його процесуальному аспекті, тобто надає можливість сторонам майбутнього судового розгляду ознайомитися із доказами кожної із них і підготувати правову позицію, що буде ними обстоюватись у змагальній процедурі судового розгляду. 55. На необхідність дотримання законної процедури, принципу рівності сторін та права обвинуваченої особи на захист під час кримінального провадження неодноразово у своїх рішеннях наголошував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, суд зазначав, що кримінальне провадження, у тому числі складові такого провадження, які стосуються процедури, мають бути засновані на принципі змагальності, і має бути забезпечена процесуальна рівність сторін обвинувачення і захисту. Право на судовий розгляд за принципом змагальності означає, що сторонам обвинувачення і захисту має бути надана можливість ознайомитися із зауваженнями та доказами, наданими іншою стороною, і відповісти на них (справа "Джеват Сойсал проти Туреччини", заява N 17362/03, рішення від 23 вересня 2014 року, остаточне рішення від 23 грудня 2014 року); згідно з принципом рівності сторін змагального процесу як однієї зі складових розширеної концепції справедливого суду кожній стороні повинно бути надано розумну можливість представити свої аргументи на умовах, які не ставлять її у гірше становище порівняно з опонентом. Заявникові було важливо мати доступ до матеріалів своєї справи і отримати копію документів, які в ній містилися, для того щоб мати змогу оскаржити офіційний протокол стосовно його дій. Не маючи такого доступу, заявник не зміг підготувати адекватний захист і скористатися принципом рівності сторін змагального процесу всупереч вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції з прав людини у поєднанні з п. 3 ст. 6 (справа "Фуше проти Франції", заява N 22209, рішення від 18 березня 1997 року); той факт, що заявникові та його захисникам не був наданий відповідний доступ до документів (…), призвів до посилення труднощів у підготовці його захисту (справа "Моісєєв проти Росії", заява N 62936/00, рішення від 09 жовтня 2008 року); 56. Для доведення допустимості результатів НСРД мають бути відкриті не тільки результати цих дій, а й документи, які стали правовою підставою їх проведення (клопотання слідчого, прокурора, їх постанови, доручення, ухвала слідчого судді), оскільки змістом цих документів сторони можуть перевірити дотримання вимог кримінального процесуального закону стосовно негласних слідчих (розшукових) дій. Згідно з ч. 1 ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Обов'язковим елементом порядку отримання доказів в результаті НСРД є попередній дозвіл уповноважених суб'єктів (слідчого судді, прокурора, слідчого) на їх проведення. Сторона захисту вправі мати інформацію про всі елементи процесуального порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати проти неї в суді. Інакше від самого початку судового розгляду сторона захисту перебуватиме зі стороною обвинувачення в нерівних умовах. За загальним правилом суд вирішує питання допустимості доказів, оцінюючи їх в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (ч. 1 ст. 89 КПК). Однак у певних випадках суд має право вирішити питання про недопустимість доказу ще до видалення суду до нарадчої кімнати. Так, згідно з ч. 2 ст. 89 КПК у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Відсутність у сторони захисту процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення НСРД, позбавляє її можливості поставити перед судом питання про недопустимість доказів, а суд - вирішити це питання до видалення до нарадчої кімнати. Особливо важливого значення вирішення цього питання судом на початкових етапах судового розгляду набуває у разі, коли йдеться про таку підставу визнання недопустимими доказів, які отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, як здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов (п. 1 ч. 2 ст. 87 КПК). 57. Документи, які стали правовою підставою проведення НСРД (зокрема, не розсекречені на момент звернення до суду з обвинувальним актом), не можуть вважатися додатковими матеріалами до результатів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, отриманими до або під час судового розгляду, оскільки є їх частиною. 58. Ці процесуальні рішення виступають правовою підставою проведення НСРД, з огляду на їх функціональне призначення щодо підтвердження допустимості доказової інформації, отриманої за результатами проведення таких дій, і повинні перевірятися та враховуватися судом під час оцінки доказів. 59. Враховуючи, що НСРД проводяться під час досудового розслідування за ініціативою сторони обвинувачення, ця сторона має їх у своєму розпорядженні, зокрема прокурор - процесуальний керівник цього розслідування. Згідно з ч. 2 ст. 36 КПК прокурор має повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування. 60. Що стосується процесуальних документів, які мають гриф секретності, то за змістом статей 85, 92, 290 КПК прокурор - процесуальний керівник зобов'язаний під час досудового розслідування заздалегідь ініціювати процедуру їх розсекречення одночасно с результатами НСРД і забезпечити відкриття цих документів на етапі закінчення досудового розслідування. 61. Крім того, системне тлумачення ст. 290 КПК свідчить, що у ч. 11 статті йдеться про ситуації, коли матеріали було отримано стороною після завершення виконання вимог цієї кримінально-процесуальної норми та закінчення досудового розслідування. 62. При цьому варто враховувати й те, що суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно, якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції та їм було відмовлено в його задоволенні або якщо про ці докази стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується (ч. 3 ст. 404 КПК). Якщо у процесі такого дослідження постанов, ухвал та клопотань буде встановлено порушення вимог ст. 290 КПК, то відомості наведені у відкритих процесуальних документах, не є допустимими доказами. Висновок Великої Палати Верховного Суду про застосування норми права в порядку ч. 4 ст. 442 КПК 63. За наявності відповідного клопотання процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) і яких не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, оскільки їх тоді не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не було розсекречено на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні, але суд не має допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази. 64. Керуючись статтями 433 - 4342, 436 КПК, п. 7 розділу XI "Перехідні положення" КПК (в редакції Закону N 2147-VIII) ч. 6 ст. 13, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги захисників Антоненко А.Л., Костюка О.П., засуджених ОСОБА_10, ОСОБА_8 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року щодо ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та в порядку ч. 2 ст. 433 КПК щодо ОСОБА_11 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя - доповідач В.В. Британчук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 569/12295/16-ц Провадження N 14-451цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 08 листопада 2016 року (суддя Першко О.О.) та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року (судді Хилевич С.В., Шеремет А.М., Боймиструк С.В.), у цивільній справі за скаргою Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" на дії державного виконавця Острозького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ВСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк" (далі - ПАТ "Брокбізнесбанк") звернулося до суду зі скаргою на дії державного виконавця Острозького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області (далі - Острозький РВ ДВС ГТУЮ у Рівненській області) щодо повернення виконавчого документа. Скаргу мотивовано тим, що 31 серпня 2016 року державним виконавцем Острозького РВ ДВС ГТУЮ у Рівненській області винесено постанову про повернення виконавчого документа. Банк вважав, що вказану постанову державного виконавця винесено з порушенням прав та законних інтересів стягувача, оскільки державним виконавцем не вжито всіх заходів щодо виконання рішення суду, передбачених Законом України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження". ПАТ "Брокбізнесбанк" просило визнати дії державного виконавця Острозького РВ ДВС ГТУЮ у Рівненській області Семенюк К.А. щодо примусового виконання рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 13 травня 2013 року у справі N 569/4579/13-к про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості у розмірі 785 тис. 846 грн 34 коп. незаконними, скасувати постанову державного виконавця від 31 серпня 2016 року про повернення виконавчого документа стягувачу та зобов'язати державного виконавця вжити передбачених законодавством заходів для виконання вказаного рішення суду про стягнення заборгованості. Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 08 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що розгляд скарги на дії державного виконавця не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) скарга на дії державного виконавця підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У лютому 2017 року ПАТ "Брокбізнесбанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просило скасувати ухвали судів попередніх інстанцій. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір, який виник у цих правовідносинах, не підлягає розгляду за правилами КАС України та має бути вирішений в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали, а ухвалою від 25 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У квітні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 12 вересня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ПАТ "Брокбізнесбанк" оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 8 жовтня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 9 травня 2013 року Рівненський міський суд Рівненської області видав виконавчий лист у кримінальній справі N 569/4579/13-к, вироком від 13 травня 2013 року в якій з ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Лишня Макарівського району Київської області, зареєстрований у АДРЕСА_1, стягнуто на користь ПАТ "Брокбізнесбанк" 785 тис. 846 грн 34 коп. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди (а. с. 4). 26 травня 2016 року банк повторно направив до Острозького РВ ДВС ГТУЮ у Рівненській області заяву про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення у справі N 569/4579/13-к, виданого 29 травня 2013 року Рівненським міським судом Рівненської області. 31 серпня 2016 року державний виконавець зазначений виконавчий лист повернув стягувачу через відсутність у боржника майна, належного для опису та арешту (а. с. 3). Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що розгляд скарги на дії державного виконавця не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки на виконанні державного виконавця перебував виконавчий лист, виданий на виконання вироку суду в частині цивільного позову, а тому відповідно до статті 181 КАС України скарга на дії державного виконавця у цьому випадку підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ. 05 жовтня 2016 року набрали чинності Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. ПАТ "Брокбізнесбанк" оскаржує постанову державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу за виконавчим листом, виданим у справі N 569/4579/13-к про задоволення цивільного позову банку в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, виданого Рівненським міським судом Рівненської області 29 травня 2013 року. Цивільний позов банку було пред'явлено в кримінальному провадженні N 569/4579/13-к та задоволено вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 13 травня 2013 року. Підстави та порядок звернення й розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачені статтею 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 128 КПК України форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, установленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, врегульованим ЦПК України. Відповідно до статті 383 ЦПК України у редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (далі - ДВС) під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно із частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи ДВС розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України). Тобто право на звернення зі скаргою та порядок її розгляду й постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства та його примусовим виконанням. Як убачається з матеріалів справи, виконавчий лист було видано в кримінальній справі N 569/4579/13-к за наслідками розгляду цивільного позову ПАТ "Брокбізнесбанк". У справі, яка розглядається, суди за вищевикладених обставин дійшли помилкового висновку про те, що зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки банк оскаржує дії державного виконавця щодо виконання виконавчого документа, який був виданий на виконання задоволеного в межах кримінального провадження цивільного позову, а тому такий спір належить до юрисдикції суду, який видав виконавчий документ, та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом України у постановах від 7 червня 2016 року, 22 лютого 2017 року, Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 12 вересня 2018 року та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 08 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ПАТ "Брокбізнесбанк" є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. ОскількиВелика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" задовольнити частково. Ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 08 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 27 грудня 2016 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 803/980/17 Провадження N 11-928апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2017 року (судя Андрусенко О.О.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року (судді Макарик В.Я., Большакова О.О., Глушко І.В.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Волинського окружного адміністративного судуз позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції у Волинській області (далі - ГУНП у Волинській області) стосовно неї; - зобов'язати ГУНП у Волинській області виконати рішення Ковельського міськрайонного суду у Волинській області від 15 червня 2016 року стосовно ОСОБА_3 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017 від 21 листопада 2012 року (справа N 161/11783/13-к, провадження N 1-кп/159/5/16) щодо повернення вилучених речей як речових доказів; - зобов'язати ГУНП у Волинській області встановити та виплатити грошову компенсацію за втрачені речі; - зобов'язати ГУНП у Волинській області повернути вилучені кошти (658 грн); - зобов'язати ГУНП у Волинській області повернути вилучені документи, печатки, інше за актом приймання-передачі (зазначати, ідентифікувати кожен окремий документ), установивши в процесі службового розслідування їх наявність, стан збереження. 2. На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначила, що через невідповідність складених співробітниками відповідача протоколів обшуків та вилучення речей вимогам законодавства, якими урегульовано порядок зберігання речових доказів і документів, зокрема статті 188 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статей 100, 104 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК) та відповідних підзаконних актів, прийнятих на їх виконання, стало неможливим ідентифікувати, встановити фактичну кількість і технічний стан вилучених речей. У поданій на ім'я начальника ГУНП у Волинській області заяві ОСОБА_3 погодилася отримати документи, печатки та грошові кошти, які можна ідентифікувати без протоколів, крім того, просила встановити розмір шкоди, завданої обшуками, та компенсувати матеріальні збитки, однак станом на день подання позову відповідач не вжив заходів з повернення вилучених речей, документів і коштів. 3. Таким чином, на переконання позивача, відповідач фактично не виконує виправдувального вироку Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року, який набрав законної сили, у частині повернення ОСОБА_3 вилучених у неї речей у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 07 серпня 2017 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі, мотивувавши своє рішення тим, що порушувані позивачем питання стосуються виконання вироку, тому їх належить вирішувати в порядку кримінального, а не адміністративного судочинства. 5. Львівський апеляційний адміністративний суд погодився з таким висновком місцевого адміністративного суду й ухвалою від 28 вересня 2017 року залишив зазначене судове рішення без змін. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 6. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити рішення про відкриття провадження за позовною заявою ОСОБА_3 7. Зазначає, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки відповідачем у ній є суб'єкт владних повноважень - ГУНП у Волинській області. Позиція інших учасників справи 8. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух касаційної скарги 9. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 25 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 10. На підставі пункту 4 частини першої розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, справу прийняв до провадження суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та призначив її розгляд у порядку письмового провадження. 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 липня 2018 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, а саме у зв'язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 13. 22 лютого 2017 року набрав законної сили виправдувальний вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року (справа N 161/11783/13-к) у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017, відповідно до якого ОСОБА_3 виправдано за усіма пред'явленими обвинуваченнями. 14. Цим же судовим рішенням ухвалено повернути речові докази в зазначеному кримінальному провадженні їх законним володільцям. 15. Суди установили, що згаданий вирок перебуває на виконанні у слідчому управлінні ГУНП у Волинській області. 16. ОСОБА_3, посилаючись на те, що відповідач не виконує належним чином зазначеного судового рішення і не вживає заходів щодо повернення вилучених у неї речей, грошових коштів та документів, звернулася до суду з цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 17. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (у редакції на час звернення до суду) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 18. За визначенням пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 19. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 20. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 21. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 22. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 23. Однак не всі публічно-правові спори можуть бути предметом розгляду в адміністративному суді. 24. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 25. Положеннями частини першої статті 1 КПК визначено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 26. Згідно зі статтею 2 цього ж Кодексу завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 27. Порядок виконання судових рішень у кримінальному провадженні передбачений у розділі VIII КПК. 28. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 537 КПК під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. 29. Питання, які виникають під час та після виконання вироку, вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, установлених законом. Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів (частина перша статті 539 КПК). 30. У разі необхідності вирішення питання, передбаченого пунктом 14 частини першої статті 537 цього Кодексу, клопотання, пов'язане з виконанням вироку, подається до суду, який ухвалив вирок (пункт 4 частини другої статті 539 КПК). 31. Водночас, за правилами частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) (у редакції, чинній на час звернення до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. 32. Так, вирішення питань, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, урегульовано нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК), Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" та Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 березня 1996 року за N 106/1131 (далі - Положення). 33. Відповідно до частин першої, другої, шостої, сьомої статті 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. 34. Згідно з пунктом першим статті 1, пунктом першим статті 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. 35. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. 36. За змістом пункту другого статті 3 цього ж Закону у випадках, наведених у статті 1, громадянинові відшкодовується (повертається), зокрема, майно, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. 37. Майно, зазначене в пункті другому статті 3 цього Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно (абзац другий статті 4 названого Закону). Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та аргументів учасників справи 38. Аналізуючи зміст наведених вище правових норм у контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 39. Як убачається зі змісту позову, ОСОБА_3 просить суд адміністративної юрисдикції визнати протиправними дії ГУНП у Волинській області стосовно неї; зобов'язати відповідача: виконати судове рішення у кримінальному провадженні в частині повернення вилучених речей як речових доказів; встановити та виплатити грошову компенсацію за втрачені речі; повернути вилучені кошти, документи й речі. 40. Заявлена ОСОБА_3 вимога про визнання протиправними дій ГУНП у Волинській області стосовно неї не містить конкретного предмета і меж оскарження, що унеможливлює надання судом юридичної оцінки законності оскаржуваним діям відповідача, з'ясування факту наявності порушеного права та його ефективного захисту, тому така вимога не може бути предметом розгляду у суді. 41. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що не може бути предметом розгляду у суді й вимога позивача про зобов'язання ГУНП у Волинській області виконати рішення Ковельського міськрайонного суду у Волинській області від 15 червня 2016 року стосовно ОСОБА_3 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017 від 21 листопада 2012 року (справа N 161/11783/13-к, провадження N 1-кп/159/5/16) щодо повернення вилучених речей як речових доказів, оскільки спосіб захисту прав шляхом подання до адміністративного суду позову про зобов'язання відповідача виконати судове рішення не передбачається нормами чинного законодавства, до того ж сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. Саме тому положеннями процесуальних кодексів для судів усіх юрисдикцій, у тому числі й наведеними вище положеннями КПК, законодавець визначив процедури вирішення питань, які виникають на стадії виконання судових рішень, що мають особливості їх ініціювання та розгляду. 42. Так, порядок розгляду і вирішення питань, пов'язаних з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні визначено нормами кримінального процесуального законодавства, зокрема розділом VIII КПК, однак, як зазначалося вище, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 43. У справі встановлено, що вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року (справа N 161/11783/13-к) у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за N 12012020020000017, ухвалено, зокрема, повернути речові докази в зазначеному кримінальному провадженні їх законним володільцям. 44. Водночас суд не визначив конкретного переліку речей, які підлягають поверненню, указавши на те, що в обвинувальних актах органами досудового розслідування не наведено переліку речових доказів та місць їх зберігання чи перебування, також про це не надано доказів суду стороною обвинувачення під час судового розгляду провадження. 45. За правилами пункту 14 частини першої статті 537 КПК під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. 46. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що вимоги ОСОБА_3 про повернення вилучених в неї в межах цього кримінального провадження грошових коштів, документів та речей, повинні вирішуватися у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом. 47. У касаційній скарзі позивач ОСОБА_3 зазначає, що за вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2016 року її виправдано за усіма статтями обвинувачення і не віднесено до кола осіб, які можуть звернутися до суду в порядку, передбаченому статтею 539 КПК. 48. Однак абзацом другим частини першої статті 539 КПК передбачено, що інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів. 49. Оскільки питання щодо повернення особі вилученого в неї майна в межах кримінального провадження, в якому ухвалено вирок, безпосередньо стосується її прав і законних інтересів, то така особа має право звернутися до суду з відповідним клопотанням у порядку виконання вироку. 50. До того ж ОСОБА_3 не надала доказів того, що вона зверталася до суду з клопотанням у визначеному розділом VIII КПК порядку, однак суд відмовив їй у розгляді такого клопотання оскільки її не віднесено до кола осіб, визначених у статті 539 КПК, тому підстав для висновку про те, що звернення до адміністративного суду наразі є єдиним можливим засобом захисту та відновлення порушеного права позивача, немає. 51. Стосовно вимог позивача про зобов'язання ГУНП у Волинській області установити та виплатити ОСОБА_3 грошову компенсацію за втрачені речі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що порядок вирішення цього питання визначено нормами наведених вище Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", ЦК та Положення. 52. За правилами частини другої статті 21 КАС (у редакції, чинній на час звернення до суду) вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 53. Як установлено в справі, порушені позивачем у позові питання не містять вимог про вирішення публічно-правового спору, який може бути предметом розгляду в адміністративному суді. 54. Таким чином, оскільки за своїм характером вимоги ОСОБА_3 про зобов'язання відповідача установити та виплатити їй грошову компенсацію за втрачені речі спрямовано на відновлення її майнових прав, які вона вважає порушеними, при цьому решта позовних вимог не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, то вимоги в цій частині належить розглядати в порядку цивільного судочинства. 55. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що заявлені позивачем вимоги про повернення відповідачем грошових коштів, документів, речей не стосуються перевірки законності рішень, дій чи бездіяльності відповідача, прийнятих або вчинених ним під час здійснення владних повноважень, що унеможливлює розгляд цієї справи у порядку адміністративного судочинства. Такі вимоги повинні розглядатися за правилами, установленими КПК для вирішення питань, пов'язаних з виконанням судових рішень. 56. Водночас вирішення питань, пов'язаних з правовідносинами, що виникають із деліктних зобов'язань, зокрема вимоги позивача стосовно компенсації за втрачені речі, повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки наразі такі не заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, який може бути предметом розгляду в адміністративному суді. 57. У решті ж вимоги позивача не можуть бути предметом розгляду в суді з мотивів, наведених вище. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, у цілому дійшов правильного висновку про те, що спір у цій справі не можна розглядати у порядку адміністративного судочинства. Однак висновок судів про те, що всі заявлені позивачем вимоги можуть бути предметом розгляду судом виключно в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством, є помилковим. 59. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 60. За правилами частин першої і четвертої статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 61. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. 62. У справі, що переглядається, суди ухвалили правильні по суті рішення, однак з помилковим застосуванням норм процесуального права, тому касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - зміні в мотивувальній частині. Висновки щодо розподілу судових витрат 63. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 64. ОскількиВелика Палата Верховного Суду змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. 65. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  10. Державний герб України 24.01.2019 Справа № 756/4855/17 ВИРОК іменем України 24 січня 2019 року Оболонський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді Дев'ятка В.В., суддів - Тітова М.Ю., Васалатія К.А., за участі секретарів - Мельника А.О., Чупрій А.П., прокурорів - Кравченка Р.А., Крима М.Ю., захисників - Сердюка В.А., Федоренка І.Л., Мешечка В.В., Гераська М.Г., Ляшенка І.І., Біленка Б.В., Фозекош А.А., Овсяннікова В.В., Рябовола Ю.П., Байдика О.А., Горошинського О.О., розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Києві кримінальне провадження № 756/4855/17 за обвинувальним актом стосовно: ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Єнакієве Донецької області, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, який фактично проживав в Україні за адресою: АДРЕСА_2, адреса можливого місця проживання: АДРЕСА_3, який обвинувачується у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, в с т а н о в и в: ОСОБА_12 1 березня 2014 року, будучи громадянином України, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, в порушення вимог ст.ст. 1, 2, 65, 68, 132-134 Конституції України, з метою сприяння Російській Федерації та її представникам у порушенні суверенітету України, сподіваючись отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні, для створення уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, а саме півострова Крим, усвідомлюючи явну протиправність власних дій, склав, підписав та звернувся з письмовою заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_17 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, чим надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України. Також, ОСОБА_12 1 березня 2014 року, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, в порушення вимог ст.ст. 1, 2, 65, 68, 132-134 Конституції України, Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, вимог ч. 4 ст. 2 Статуту Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН) і Декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), з метою порушення суверенітету України, маючи намір отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні, шляхом вчинення державної зради, а саме складання, підписання та звернення до Президента Російської Федерації ОСОБА_17 із письмовою заявою з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, сприяв представникам влади і службовим особам Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окреме провадження, у веденні агресивної війни проти України. Злочини було вчинено за наступних обставин. 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут ООН. До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року - Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року - Російська Федерація) та ще 49 країн - засновниць, а надалі до вказаної міжнародної організації прийняті інші країни світу. Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування, як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй. Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 9 грудня 1981 року № 36/103, Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) встановлено, що ні одна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов'язки держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави. Крім того, Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) «Визначення агресії», серед іншого вказано, що застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави, застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН, є перш за все свідченням акту агресії. Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується, як акт агресії: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини; застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді; засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам. Жодні міркування будь-якого характеру, з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії. Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, яку 7 березня 1955 року визнано Союзом Радянських Соціалістичних Республік, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни повинен бути без уповільнення оповіщений нейтральним державам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення. У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. 24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Територія України є неподільною та недоторканною. Відповідно до статей 132-134 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація. Зокрема, згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов'язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН. 31 травня 1997 року, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року №13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 2 березня 1999 року № 42 ФЗ). Відповідно до статей 2, 3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов'язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права. У зв'язку з суспільно-політичною кризою в Україні наприкінці 2013 - початку 2014 років, у представників влади Російської Федерації та службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окреме провадження, виник умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України, окупацію та подальшу анексію частини України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами - членами, які розцінені представниками влади і Збройних Сил Російської Федерації, як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам Російської Федерації, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України - в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі. Свій умисел співучасники вирішили досягти шляхом ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя (Чорноморський флот Російської Федерації), а також залучення до виконання злочинного плану інших осіб, у тому числі громадян України та Російської Федерації. Одночасно, з метою досягнення вищезазначених цілей, здійснювалося спотворення свідомості частини населення України з метою зміни світоглядних основ, зародження сумніву в необхідності та доцільності спільного існування в рамках самостійної, унітарної та суверенної України з європейським вектором розвитку, розпалювання сепаратистських настроїв серед населення окремих регіонів України (Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та південно-східних областей), провокування національних зіткнень, формування хибного образу частини українського населення, як «націонал-фашистів», які мають інші духовні та моральні цінності, пропагують культ насильства та знущання над російськомовним населенням України. Таким чином, поряд із застосуванням військових засобів, використовувалися політичні, дипломатичні та інформаційні засоби, а також засоби прихованого характеру, які полягали у використанні протестного потенціалу південно-східних регіонів України, зокрема організовувалися та контролювалися незаконні сепаратистські референдуми, спрямовані на порушення територіальної цілісності України. Ураховуючи, що територія Автономної Республіки Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення серед інших територій України, які були об'єктом злочинного посягання представників влади Російської Федерації, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації, що сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ Збройних Сил Російської Федерації поряд з іншими елементами війни, її ведення вирішено розпочати з території півострова Крим, із залученням інших осіб із числа громадян Російської Федерації та України, кожному з яких передбачалося доведення відведеної йому ролі в реалізації їх умислу. Так, із 20 чисел лютого 2014 року для реалізації зазначеного умислу, з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об'єктів військової та цивільної інфраструктури, для забезпечення військової окупації та подальшої анексії Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, у порушення вимог пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, принципів Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року та вимог частини 4 статті 2 Статуту ООН і Декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), ст.ст. 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, ст.ст. 1, 2 Конституції України, на територію України, а саме на територію півострова Крим розпочато збройне вторгнення регулярних військ Російської Федерації з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, зокрема: 31 окремої гвардійської десантно-штурмової бригади Повітрянодесантних військ, 45 окремого гвардійського полку спеціального призначення Повітрянодесантних військ, 18 окремої гвардійської мотострілецької бригади, 58 Армії Південного військового округу, 98 гвардійської повітрянодесантної дивізії Повітрянодесантних військ, 76 гвардійської десантно-штурмової дивізії Повітрянодесантних військ, 15 окремої гвардійської мотострілецької бригади Миротворчих сил Збройних Сил Російської Федерації. Надалі, військовослужбовці Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з іншими підрозділами Збройних Сил Російської Федерації, які здійснили вторгнення на територію півострова Крим, продовжили реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим. Так, 27 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, у повному бойовому екіпіруванні, незаконно проникли до будівель Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим у м. Сімферополі, захопили вказані державні установи, після чого установили контроль над їх діяльністю з метою забезпечення прийняття вигідних для Російської Федерації рішень. Здійснивши захоплення будівель центральних органів влади Автономної Республіки Крим, представники командування Збройних Сил Російської Федерації, на виконання вказівок та розпоряджень представників влади Російської Федерації, продовжили агресивні військові дії з метою порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміни меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України. Зокрема, упродовж 27-28 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, продовжуючи реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим, з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил та представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, здійснили блокування автошляхів, захоплення аеропортів та транспортних підприємств, що організовували та забезпечували безпечний рух повітряних суден. Так, 27 лютого 2014 року, поблизу с. Суворове Армянського району Автономної Республіки Крим та біля с. Чонгар Генічеського району Херсонської області, озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, з застосуванням військової техніки, здійснено блокування транспортних комунікацій території півострова Крим шляхом встановлення перешкод, інженерного обладнання оборонних позицій, мінно-вибухових загороджень та фортифікаційного обладнання вогневих точок для ведення стрільби зі стрілецької зброї та окопів для техніки. 27 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, з застосування військової техніки, захоплено аеропорт «Бельбек» у м. Севастополі. 28 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, захоплено Державне підприємство «Кримаерорух», із прилеглим аеропортом «Сімферополь» у м. Сімферополі. Одночасно із блокуванням автошляхів та захопленням аеропортів і транспортних підприємств озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, для перешкоджання законній діяльності військових підрозділів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, розпочато блокування та захоплення військових частин Збройних Сил України, дислокованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, пошкодження та знищення військового майна, що має важливе оборонне значення. Так, у період з 27 лютого до 1 березня 2014 року, з метою забезпечення контролю над повітряним простором, надводною обстановкою навколо півострова Крим, військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації було здійснено блокування, захоплення та знищення майна військових частин радіоелектронної, радіотехнічної та радіолокаційної розвідки, що надало змогу нарощувати сили шляхом вторгнення повітряним та морським способом додаткових підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію Автономної Республіки Крим. Зокрема, після захоплення частин та виведення з ладу системи протиповітряної оборони підрозділів Збройних Сил України, на територію півострова, порушуючи державний повітряний простір України, почали безперешкодно здійснювати неодноразові перельоти з території Південного військового округу Російської Федерації та посадку в районах аеродромів «Кача» та «Гвардійське» Чорноморського флоту Російської Федерації військові літаки та гелікоптери з військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації на бортах. Окрім того, для забезпечення контролю над повітряним простором півострова Крим та з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил і представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, військовослужбовцями Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з військовослужбовцями інших військових частин Збройних Сил Російської Федерації, якими здійснено вторгнення на територію півострова Крим, здійснювалося блокування, захоплення військових аеродромів, розташованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя. Так, 27 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, з застосуванням військової техніки, заблоковано військовий аеропорт «Бельбек» у м. Севастополі. 1 березня 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, з застосуванням військової техніки, здійснено захоплення аеродрому «Кіровське» у м. Феодосії. Крім того, з 27 лютого 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, на виконання розробленого плану, розпочато заходи з блокування та захоплення військових частин Військово-Морських Сил Збройних Сил України та Державної прикордонної служби України. Так, упродовж 27-28 лютого 2014 року суднами Чорноморського флоту Російської Федерації, шляхом їх розміщення у спосіб, що перешкоджав вільному виходу кораблів із Севастопольської, Стрілецької та Балаклавської бухт м. Севастополя, було заблоковано судна Військово-Морських Сил Збройних Сил України. 28 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, з застосуванням військової техніки, здійснено оточення периметра території Севастопольського загону морської охорони Азово-Чорноморського регіонального управління Державної прикордонної служби України у м. Севастополі. Крім того, 1 березня 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, із застосуванням військової техніки, здійснено оточення та заблоковано периметр території військової частини батальйону морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних Сил України у м. Феодосії. Крім того, починаючи з 27 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, діючи спільно з іншими співучасниками, з метою успішного ведення агресивної війни, заблокували і захопили будівлі правоохоронних органів та органів державної влади України, місцевих засобів телерадіомовлення і комунікації. Відповідно до розділу V Конституції України, Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України. 14 лютого 2010 року Центральна виборча комісія оголосила про обрання Президентом України ОСОБА_12. 25 лютого 2010 року ОСОБА_12 у будівлі Верховної Ради України в урочистій обстановці склав присягу на вірність Українському народу, тобто вступив на пост Президента України та став главою держави, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. У зв'язку з суспільно-політичною кризою в Україні, Постановою Верховної Ради України від 22 лютого 2014 року № 757-VII, констатовано факт самоусунення ОСОБА_12 від виконання покладених на нього конституційних повноважень Президента України. Разом з цим, згідно з частиною 1 статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України. Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. ОСОБА_12, перебуваючи з 24 лютого 2014 року на території Російської Федерації, вирішив шляхом вчинення державної зради сприяти представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України, сподіваючись у такий протиправний спосіб, за рахунок суверенітету України, отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні. Прибувши на територію Російської Федерації, ОСОБА_12, у невстановлений судом час, однак не пізніше 1 березня 2014 року, вступив у змову з представниками влади Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділені в окреме провадження, які вирішили використати ОСОБА_12, як пособника ведення агресивної війни, визначивши йому роль у спільному плані, що полягала у вчиненні ним протиправних дій від свого імені, як начебто легітимного Президента України, щодо спроби легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію півострова Крим та виправдання окупації цієї території України. Діючи на виконання вказівок представників влади Російської Федерації, реалізуючи свій умисел та відведену йому роль, ОСОБА_12 1 березня 2014 року, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, всупереч вимогам ст.ст. 1, 2, 65, 68, 132-134 Конституції України, усвідомлюючи безспірність агресії Російської Федерації проти України, для створення уявлення про легітимність дій представників влади Російської Федерації і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації та надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, з метою сприяння порушенню її суверенітету, з наведених мотивів склав та надав представникам влади Російської Федерації письмову заяву, як начебто легітимного Президента України, такого змісту: «Як законно обраний Президент України заявляю. Події на Майдані, незаконне захоплення влади в Києві, призвели до того, що Україна опинилась на порозі громадянської війни. В країні панують хаос та анархія, життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму, - під загрозою. Під впливом західних країн здійснюється відкритий терор і насилля, люди переслідуються за політичними і мовними ознаками. У зв'язку з цим звертаюсь до Президента Росії ОСОБА_17 з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України. ОСОБА_12 1-03-2014р.». Своїми умисними, протиправними діями ОСОБА_12 надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, а також сприяв шляхом вчинення державної зради представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України. При цьому, ОСОБА_12 усвідомлював протиправний характер своїх дій, допускав тяжкі наслідки у вигляді порушення суверенітету України, окупації частини її території та передбачав можливість їх настання. У свою чергу, представники влади Російської Федерації, отримавши 1 березня 2014 року зазначену заяву ОСОБА_12, використали її, як одну з підстав звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_17 до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації про надання згоди на використання Збройних Сил цієї держави на території України та для прийняття такого рішення верхньою палатою парламенту Російської Федерації, а також для публічного оприлюднення та поширення заяви ОСОБА_12 у Раді Безпеки ООН, як офіційного документа та спроби виправдання військової окупації території півострова Крим. 1 березня 2014 року Рада Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, розглянувши на позачерговому засіданні наведене звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_17 та врахувавши позицію ОСОБА_12, як достатню підставу для його задоволення, своєю постановою № 48 СФ надала згоду Президенту Російської Федерації на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки та начебто для захисту інтересів безпеки життя громадян Російської Федерації і особового складу військового контингенту Збройних Сил Російської Федерації, що дислокується на території Автономної Республіки Крим, а насправді - для військової окупації частини суверенної території України, - півострова Крим. Окрім цього, 1 березня 2014 року Постійний представник Російської Федерації при ООН ОСОБА_29, під час 7124-го засідання Ради Безпеки ООН, повідомив інших учасників засідання про вказану заяву ОСОБА_12 до Президента Російської Федерації, а 3 березня 2014 року, під час наступного 7125-го засідання Ради Безпеки ООН, продемонстрував фотокопію оригіналу зазначеної заяви та розповсюдив її, як офіційний документ Ради Безпеки ООН. Таким чином, ОСОБА_12 сприяв представникам влади та службовим особам Збройних Сил Російської Федерації у забезпеченні військової окупації території півострова Крим шляхом ведення агресивної війни. Надалі, представники влади та службові особи Збройних Сил Російської Федерації вчинили дії, які не охоплювалися прямим умислом ОСОБА_12: організували проведення незаконного сепаратистського референдуму, спрямованого на порушення територіальної цілісності України, проголосили так звану «Республіку Крим» суверенною державою, підписали 18 березня 2014 року незаконний Договір про прийняття до Російської Федерації «Республіки Крим», ратифікований Радою Федерації 21 березня 2014 року, що призвело до тяжких наслідків у вигляді порушення територіальної цілісності України. 15 квітня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», яким територію Автономної Республіки Крим та м. Севастополя визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262, референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)» від 19 грудня 2016 року № 71/205, засуджено тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя - підтверджено невизнання її анексії. Оскільки ОСОБА_12 обвинувачувався у вчиненні злочинів, зазначених у частині 3 статті 297-1 КПК України, оголошений у державний розшук, знав про розпочате кримінальне провадження, однак переховувався від суду на території Російської Федерації, судовий розгляд у кримінальному провадженні здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia). Зокрема, Генеральна прокуратура Російської Федерації повідомила Українську сторону про неможливість виконання запитів про правову допомогу у цій справі, посилаючись, у тому числі, на п. «b» ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам її країни) (т. 31, а.с. 1-154). Однак, цілком усвідомлюючи вимоги п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням позиції сторони захисту про те, що ОСОБА_12 на території України загрожує небезпека і він не може особисто прибути до суду, суд на першому ж із судових засідань надав обвинуваченому реальну можливість захищати себе у судовому засіданні особисто шляхом відеоконференцзв'язку. Надалі, суд неодноразово наголошував та підтверджував стороні захисту надану обвинуваченому ОСОБА_12 правову гарантію та можливість захищати себе у судовому засіданні особисто шляхом відеоконференцзв'язку як під час підготовчого судового провадження, так і під час судового розгляду. Однак, у жодне судове засідання шляхом відеоконференцзв'язку ОСОБА_12 також не прибув. З огляду на викладене, суд сприйняв таку позицію обвинуваченого, як використання свободи від самозвинувачення чи самовикриття (підпункт «g» пункту 3 статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, стаття 63 Конституції України), як однієї із гарантій при притягненні особи до кримінальної відповідальності. Разом з цим, суд забезпечив право обвинуваченого використовувати юридичну допомогу захисників, вибраних ним на власний розсуд. Як вбачається з позиції сторони захисту, обвинувачений ОСОБА_12 свою вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів не визнав. При цьому, сторона захисту послалась на процесуальні порушення: -ОСОБА_12 не було вручено письмове повідомлення про підозру та обвинувальний акт, відтак останній не набув статусу підозрюваного та обвинуваченого, тобто у розрізі п. «а» ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ОСОБА_12 не був повідомлений про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; -повідомлення про підозру, складання обвинувального акту відбулося після спливу граничного строку досудового розслідування; -обвинувальний акт не відповідає вимогам ст. 291 КПК України через неконкретність обвинувачення. Зокрема, згідно з обвинуваченням ОСОБА_12 є співучасником злочину (ведення агресивної війни) з 01.03.2014, хоча обвинувачення одночасно посилається на іншу дату початку агресії - 20.02.2014; обвинувачення нелогічне, оскільки стверджує, що ОСОБА_12 вчинив державну зраду і одночасно посилається, що останній нібито самоусунувся від виконання обов'язків Президента України; -відсутність належних та допустимих доказів, зокрема, доказів існування письмової заяви обвинуваченого до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, якою ОСОБА_12 нібито підтримав звернення самопроголошеного голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим ОСОБА_30 від 01.03.2014 до Президента Російської Федерації ОСОБА_17 про надання всебічної допомоги та захисту кримчан; -судовий розгляд проведено незаконним складом суду, оскільки не було забезпечено право ОСОБА_12 на суд присяжних, а склад суду було призначено в порушення автоматизованої системи документообігу суду; -сторона захисту послалась на несправедливість судового розгляду, яка полягала у відмові в допиті значної частини ініційованих нею свідків, відмові в дослідженні важливих доказів, обмеженні права на захист ОСОБА_12, шляхом залучення захисника за призначенням; -послалась на зафіксовані стороною захисту факти впливу та тиску на суд, які полягали у публічних висловлюваннях представників влади України щодо винуватості ОСОБА_12 у вчиненні злочинів, тобто на порушення презумпції невинуватості. Спростовуючи обвинувачення сторона захисту послалась на наступне: -наприкінці 2013 - початку 2014 років в Україні відбувся озброєний державний переворот. Представники опозиції, за підтримки представників Сполучених Штатів Америки та Європейського Союзу, у силовий спосіб захопили владу в Україні, у неконституційний спосіб 22 лютого 2014 року усунули від влади уряд і Президента України ОСОБА_12 та, навіть, спробували убити останнього. Побоюючись за своє життя, ОСОБА_12 був вимушений 24 лютого 2014 року тимчасово залишити територію України та з вказаного часу проживати на території Російської Федерації; -28 лютого 2014 року ОСОБА_12, отримавши інформацію про наслідки державного перевороту: факти масового беззаконня, насильства і вбивств місцевого населення від рук радикалів, зробив висновок про різке зростання ризиків громадянської війни і загрози розколу країни, а тому, 1 березня 2014 року, з урахуванням ст. 7 Договору про дружбу, співпрацю і партнерство, укладеного між Україною і Росією, вважаючи себе легітимним Президентом України, з метою пошуку політичного рішення в ситуації, що склалася, припинення беззаконня радикалів і незаконних озброєних формувань, уникнення громадянської війни в Україні, відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України, інформування міжнародної громадськості і українського народу про факт державного перевороту та початку переговорів щодо можливості тимчасового застосування Збройних Сил Російської Федерації в миротворчих цілях, направив звернення до Міністерства закордонних справ Російської Федерації. ОСОБА_12 припускав, що Збройні Сили Російської Федерації зможуть виконати окремі миротворчі функції, надати гуманітарну допомогу населенню, допомогу в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. До звернення було додано два однакових тексти: заяви на українській і російській мовах, адресовані Президенту Російської Федерації ОСОБА_17 Заяви містили в собі короткий виклад тексту звернення, викладали офіційну позицію ОСОБА_12 про події державного перевороту в Україні і повинні були бути поширені серед представників міжнародної спільноти по дипломатичним каналам. Однак, після направлення ним звернення, ніяких переговорів не відбулося. Звернення не розглядалося і не використовувалося жодним з державних органів Російської Федерації. Лише на засіданні Ради Безпеки ООН представник Російської Федерації ОСОБА_29 продемонстрував копію його заяви усім присутнім делегаціям країн - Членів ООН і, тим самим, лише проінформував їх про його (ОСОБА_12) оцінку подій в Україні, як легітимного на той момент Президента України; -за аргументами захисту, анексія Автономної Республіки Крим є прямим наслідком подій на «Євромайдані», який не визнали жителі Автономної Республіки Крим та який призвів до референдуму. Незважаючи на невизнання своєї вини обвинуваченим, суд, вислухавши показання свідків, дослідивши висновки експертів, документи та речові докази, оцінивши доводи обвинувачення та захисту вважає, що винуватість обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, доведена належними та допустимими доказами. Так, 25 лютого 2010 року ОСОБА_12 у будівлі Верховної Ради України в урочистій обстановці склав присягу на вірність Українському народу, вступив на пост Президента України та став главою держави, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Відповідно до тексту складеної ОСОБА_12 присяги, він, заступаючи на пост Президента України, урочисто присягнув на вірність Україні, зобов'язався усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі (т. 35, а.с. 82-90, т. 39, а.с. 115-117). Як вбачається з листа Голови Служби безпеки України від 15.01.2013 № 8/5-163 «Щодо російської інтервенції», ОСОБА_12 був проінформований Службою безпеки України про загрозу національній безпеці України внаслідок агресивної експансії російського капіталу в усі сфери життєдіяльності держави за активної підтримки керівництва і політичних кіл Російської Федерації та з використанням можливостей державних спецслужб. ОСОБА_12 було повідомлено, що протягом останніх років керівництвом Російської Федерації реалізується стратегія спрямована на відтворення статусу Росії, як провідного геополітичного гравця, що неможливо без поновлення впливу на регіони «ближнього зарубіжжя»; особлива увага приділяється Україні; вважається, що політичний та економічний контроль над Україною є центральним компонентом безпеки Росії та її геополітичної експансії на євразійському напрямку. Цим же листом ОСОБА_12 був проінформований про російську гуманітарну інтервенцію по відношенню до України, яка реалізується у напрямках: активізації діяльності державних органів Російської Федерації, відповідальних за роботу із «співвітчизниками», які проживають за кордоном; консолідації російських та українських неурядових організацій проросійської спрямованості, а також інтенсифікації їх роботи з просування ідеї доцільності та необхідності міждержавного об'єднання України та Росії на основі «спільних гуманітарних цінностей та історичного минулого»; пошуку нових способів підвищення ефективності впливу на Україну шляхом вивчення слабких сторін нашої держави (т. 64, а.с. 141-198). Як вбачається з листа Голови Служби безпеки України від 17.02.2014 № 44 «Щодо ролі урядових та недержавних структур РФ у консолідації вітчизняних проросійських сил», 17 лютого 2014 року Адміністрація Президента України була проінформована про активізацію зусиль урядових і недержавних структур Російської Федерації із консолідації вітчизняних проросійських сил у рамках проектів, формально спрямованих на захист інтересів російськомовного населення в умовах загострення суспільно-політичної ситуації в Україні, хоча насправді йдеться про спроби іноземної сторони інспірувати сепаратистські настрої та нав'язати думку про необхідність втручання Росії у внутрішні справи України. Інформувалося, що протягом грудня 2013 - початку лютого 2014 року Автономну Республіку Крим відвідали перший заступник голови комітету Державної Думи Російської Федерації у справах СНД та зв'язках із співвітчизниками ОСОБА_33, депутати Держдуми ОСОБА_193 та ОСОБА_35, помічник Президента Російської Федерації ОСОБА_36, Директор Інституту країн СНД ОСОБА_37 та інші. Зокрема, ОСОБА_37 виконував завдання із залучення кримських парамілітарних структур. Виступаючи в м. Севастополі на нараді отаманів козачих структур Автономної Республіки Крим, він запропонував від імені російських «побратимів» допомогу в протидії «євромайдану» і охорони громадського порядку в автономії. Особливо небезпечним вбачалося те, що згадані ініціативи супроводжувалися активним пропагуванням ідеї автономізації/федералізації та зверненнями по допомогу (аж до військової інтервенції) на адресу керівництва Російської Федерації (т. 64, а.с. 199-203). Згідно з листом Міністерства закордонних справ України від 29.12.2016 №610/17-994-197, ще у січні 2014 року до Міністерства закордонних справ України з Посольства України в Російській Федерації надходили інформаційно-аналітичні матеріали, щодо існування загроз національній безпеці України, зокрема, наводилися обставини, які прямо свідчили про планування, підготовку і початок інформаційно-пропагандистських дій проти України (т. 32, а.с. 85-138). У судовому засіданні свідок ОСОБА_38 суду показав, що в Автономній Республіці Крим він проходив службу з 2000 року; у 2014 році обіймав посаду начальника відділу організації розвідки та заступника начальника Розвідувального управління Збройних Сил України. 2 лютого 2014 року групою офіцерів Розвідувального управління був розроблений документ, який описував можливий сценарій розвитку дій Збройних Сил Російської Федерації на території Автономної Республіки Крим. Вказаний документ був направлений до Головного управління розвідки з 5 на 6 лютого 2014 року. Приблизно з кінця грудня 2013 року Збройні Сили Російської Федерації почали відпрацьовувати заходи по посиленню своїх об'єктів силами і засобами Чорноморського флоту. З початку лютого 2014 року кораблі Чорноморського флоту Російської Федерації здійснювали перекидання сил і засобів спеціального призначення, повітрянодесантних військ з території Російської Федерації на територію півострова Крим. Крім того, ще в січні 2014 року військовослужбовцями 810 бригади Морської піхоти Чорноморського флоту Російської Федерації було доставлено до 30 тисяч прапорів Російської Федерації, які надалі роздавалися під час мітингів населенню м. Севастополя. 24 лютого 2014 року було зафіксовано пересування автомобілів без номерних знаків із тентовими кузовами з районів зосередження на території м. Севастополя військ спеціального призначення і повітрянодесантних військ Збройних Сил Російської Федерації по різним об'єктам і в різні райони півострова Крим. Приблизно о 4 годині 27 лютого 2014 року, відбулося захоплення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, було розпочато блокування і захоплення українських військових частин. Після чого відбулись спроби захоплення прикордонних частин та частин протиповітряних сил. 28 лютого 2014 року відбулася спроба захоплення озброєними російськими військовослужбовцями та козаками аеродрому «Кіровське», зафіксовано блокування військовослужбовцями Збройних сил Російської Федерації штабу військ Берегової оборони у м. Сімферополі. З 1 березня 2014 року російськими військовослужбовцями розпочато блокування паромної переправи «порт Крим - порт Кавказ», аеродромів «Бельбек», «Кіровське» та в смт. Новофедорівці, Євпаторійського авіаційного підприємства, 55 зенітно-ракетного полку в м. Євпаторії, 1 окремого феодосійського батальйону Морської піхоти, порту м. Феодосія, захоплено Державне підприємство «Кримаерорух» в м. Сімферополі, Зенітно-ракетний дивізіон 174 Зенітно-ракетного полку на мисі Фіолент, будинок профспілок та управління ДАІ у м. Сімферополі. Також, в смт. Октябрське військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації захоплено вузол урядового зв'язку, пошкоджено дротовий зв'язок із вузлами зв'язку військ Берегової оборони та вузлом зв'язку «Укртелекому» в м. Сімферополі. Цього ж дня, близько 23 години, великий десантний корабель «Калінінград» Збройних Сил Російської Федерації зайшов у бухту Козача та розвантажив до 12 бронетранспортерів, 4 вантажівки «УРАЛ» з військовослужбовцями Російської Федерації. О 23 год. 50 хв. великий десантний корабель «Мінськ» Збройних Сил Російської Федерації здійснив розвантаження 28 бронетранспортерів, 4 автомобілів «УРАЛ» з особовим складом. 2 березня 2014 року о 1 год. 40 хв. великий десантний корабель «Фільченков» Збройних Сил Російської Федерації, який прибув з м. Новоросійська, розпочав розвантаження до 600 військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації. О 6 годині цього ж дня зафіксовано 10 російських літаків «ІЛ-76» та один літак «АН-124», які приземлилися на аеродром «Гвардійське». Ними було перекинуто 2000 особового складу військовослужбовців Російської Федерації та 40 одиниць бронетехніки. Приліт літаків супроводжували 2 літаки «СУ-24МР», які ставили перешкоди українським станціям протиповітряної оборони. Станом на 6 годину 2 березня 2014 року, через паромну переправу «порт Крим - порт Кавказ», переправлено декілька тисяч російських військовослужбовців та так званих «козаків». О 6 год. 30 хв. до контрольно-пропускного пункту 36 окремої бригади Берегової оборони прибуло два броньованих автомобілі «Тигр» та автомобіль «УРАЛ» для проведення так званих «переговорів» із генералом ОСОБА_39 Далі, о 7 год. великі десантні кораблі «Георгій Побідоносець» та «Оленегорський Горняк» Збройних Сил Російської Федерації, зайшли в бухту Камишова, де розвантажили до 20 броньованих автомобілів «ТИГР», три вантажні автомобілі «КАМАЗ» та один «УРАЛ». 3 березня 2014 року на паромі «Єйськ» до порту «Крим» прибули озброєні військовослужбовці Російської Федерації, які взяли під контроль всю переправу. На наступному паромі було переправлено групу військовослужбовців, які захопили відділ прикордонної служби «Керч». Додатково, цього ж дня, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації на 6 бронетранспортерах заблокували Центр оперативно-бойового забезпечення в місті Бахчисарай, а Центр радіоелектронної розвідки на мисі Фіолент заблокували озброєні військовослужбовці 31 бригади повітрянодесантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Також, цього ж дня, заблокована бригада внутрішніх військ у місті Сімферополі та посилено блокування суднами Чорноморського флоту Російської Федерації кораблів Військово-Морських Сил України. Так, розвідувальний корабель «Славутич» блокувався морським тральщиком «Турбініст», рейдовим буксиром «РБ - 389», морським буксиром «МБ-174», на яких перебували озброєні військовослужбовці Російської Федерації. Вихід із Севастопольської бухти блокували морські буксири «МБ-173», рейдовий буксир «РБ-174», колекторне судно «КІЛ-158» і судно виміру фізичних полів «СФП-153», які, перебуваючи на внутрішньому рейді, імітували несправність основних механізмів та втрату ходу, неможливість залишити місце стоянки. Вхід в озеро Донузлав було заблоковано ракетним крейсером «Москва», малим ракетним кораблем «Штіль», ракетним катером «Молнія» та судном виміру фізичних полів «СФП-183». Вихід із бухти Стрілецька заблоковано ракетним катером «Івановець» та морським тральщиком «Жуков». Малий протичовновий корабель «Поворіно» блокував катери та кораблі державної прикордонної служби в районі Керченської протоки. У районі смт. Новоозерне було виявлено чотири автомобілі «КАМАЗ» та військовослужбовців 810 бригади Морської піхоти Збройних сил Російської Федерації, які переміщувалися в напрямку Кримського перешийку для його блокування. Цього ж дня, до Чонгару вийшло 10 бронетранспортерів, розпочато інженерне обладнання позицій блокування. Крім того, 3 березня 2014 року була захоплена радіотехнічна рота Повітряних сил на мисі Меганом. З 8 години 3 березня 2014 року в районі контрольно-пропускного пункту військових частин посилилась агітація щодо переходу військовослужбовців на бік окупантів, проводилися мітинги із залученням «козаків» та жінок з дітьми. На причалі в смт. Новоозерне, з метою контролю бухти, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації обладнали блок пости з вогневими кулеметними точками. Цього ж дня, з бухти Козачої в напрямку міста, вийшла колона в складі 30 автомобілів «КАМАЗ» з озброєними військовослужбовцями Російської Федерації. Також, великий десантний корабель «Азов» в бухті Козача розгрузив бронетранспортери, чотири автомобілі «УРАЛ» та автомобіль «КАМАЗ», дві одиниці зенітно-ракетного комплексу «Оса», які відразу почали обладнувати вогневі позиції за межами 810 бригади Морської піхоти Російської Федерації. Про події 4 березня 2014 року у свідка наявна лише інформація про те, що о 14 год. 30 хв. до бухти Козача зайшли великі десантні кораблі «Оленєгорський Горняк», «Мінськ», «Калінінград», «Георгій Побідоносець» Збройних Сил Російської Федерації. 5 березня 2014 року в районі м. Джанкой українською розвідкою виявлено особовий склад 1 механізованого батальйону «Схід» 18 окремої механізованої мотострілецької бригади, 31 десантно-штурмову бригаду повітрянодесантних військ та 22 бригаду спеціального призначення Збройних Сил Російської Федерації. Цього ж дня з території Росії почали масово прибувати члени так званої «самооборони» та так звані «козаки», які надалі брали участь у блокуванні українських військових частин. О 6 год. 30 хв. 6 березня 2014 року в районі аеродромів «Гвардійске», «Кача», «Херсонес», на в'їздах «Чонгар» та «Красноперекопськ», з метою нарощення систем Протиповітряної оборони Збройних Сил Російської Федерації, проведено розгортання зенітно-ракетних комплексів «Оса». О 10 годині цього ж дня захоплено Радіотелевізійний передавальний центр в м. Сімферополі, припинена трансляція українських каналів - увімкнено російські канали. Вже 7 березня 2014 року, через паромну переправу прибуло ще 94 вантажівки, 2 мікроавтобуси «УАЗ» з особовим складом військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації. Цього ж дня, о 9 год. 30 хв. великий десантний корабель «Георгій Побідоносець» Збройних Сил Російської Федерації розвантажив в Козачій бухті бронетехніку, автомобілі «УАЗ», автобуси «ПАЗ» та особовий склад військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації. О 10 годині великий десантний корабель «Ямал» Збройних Сил Російської Федерації розвантажив в Козачій бухті до 12 автомобілів «КАМАЗ», бензовози та польові кухні. У період часу з 15 год. 20 хв. по 16 год. 20 хв. великий десантний корабель «Калінінград» Збройних Сил Російської Федерації розвантажив в Козачій бухті 17 автомобілів «УРАЛ», 2 бронетранспортери та особовий склад військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації. Також, 7 березня 2014 року військовослужбовці сил спеціального призначення Російської Федерації, прикриваючись «козаками» та жінками з дітьми, здійснили захоплення командного пункту тактичної групи «Крим». 8 березня 2014 року від мережі інтернет відключено кримськотатарський канал «АТР». Цього ж дня, в 00 год. 40 хв. групою військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації виведено з ладу антенне поле приймально-передавального центру аеродрому «Бельбек». Зафіксовано створення польових таборів для розміщення особового складу та техніки, які перекидаються з території Росії, на полігоні «Опук» в районі стрільбища 810 бригади Морської піхоти та на мисі «Херсонес». 9 березня 2014 року в районі 4 кілометру від м. Армянська українською розвідкою ідентифіковано військовослужбовців 17 окремої мотострілкової бригади та ротно-тактичну групу 810 бригади Морської піхоти Збройних Сил Російської Федерації. У цей же час, в районі Перекопа зафіксовано десантно-штурмовий батальйон Збройних Сил Російської Федерації на 40 легкоброньованих автомобілях «ТИГР». У районі Чонгару зосереджена ротно-тактична група Морської піхоти Збройних Сил Російської Федерації на 10 «ТИГРах». За добу 9 березня 2014 року через Керченську переправу було перекинуто 149 вантажівок з військовослужбовцями Російської Федерації. Великі десантні кораблі Збройних Сил Російської Федерації «Саратов», «Ямал», «Калінінград», «Георгій Побідоносець» і «Азов» за добу у бухті Козача розвантажили 80 вантажівок різного типу, 15 одиниць бронетехніки, 20 бронеавтомобілів, 10 автобусів «ПАЗ» та особовий склад військовослужбовців Російської Федерації. Загалом, до 19 березня 2014 року на територію півострову Крим було додатково перекинуто до 30 тисяч особового складу Збройних Сил Російської Федерації. Отримана розвідувальними заходами інформація, в інформаційних зведеннях двічі на добу надавалася до вищого штабу. Свідок ОСОБА_40 суду показав, що з 2010 року займав посаду директора Департаменту персоналу Державної прикордонної служби України. Виконував обов'язки Міністра оборони України з 24 березня по 3 липня 2014 року. Свідок повідомив суду, що Російською Федерацією проведена потужна, заздалегідь спланована операція по військовій окупації та анексії Автономної Республіки Крим. Однією із складових частин цієї операції було пониження потенціалу Збройних Сил України. На момент початку агресії Збройні Сили України були абсолютно небоєготовими. Верховний Головнокомандуючий - Президент України ОСОБА_12, оцінюючи загрози зі сторони Російської Федерації, повинен був вимагати від Головнокомандуючого Збройних Сил України - начальника Генерального штабу провести стратегічне планування оборонних операцій по захисту Автономної Республіки Крим. Однак, ОСОБА_12 за 4 роки президентства не провів жодного стратегічного командно-штабного навчання, жодного навчання з бойовою стрільбою на рівні бригад. З приходом ОСОБА_12 на посаду Президента України був скорочений оперативний штаб, знищені системи логістики та мобілізації в Збройних Силах України. Збори резервістів Збройних Сил України з 2010 по 2014 рік жодного разу не проводились. Крім того, в Збройних Силах України ще в 2007 році планувалося створення сил спецоперацій, чого зроблено не було. У січні 2012 року свідка викликав Міністр оборони України ОСОБА_41 та запропонував посаду командуючого силами спецоперацій. 24 січня 2012 року на ОСОБА_40 було оформлене подання про призначення на цю посаду, однак через декілька днів ОСОБА_41 повідомив, що в м. Москві свідку ніяк не можуть забути острів Тузлу, де той керував діями українських прикордонників, а тому він на цю посаду не підходить. Стан бойової готовності військових частин та складових бойового оперативного забезпечення Збройних Сил України на початок 2014 року був наступним: у Збройних Силах України було 117 з'єднань і частин, з них готових - 56, частково готових - 11, не готових - 50. Стан мобілізаційної готовності частин сил резерву Збройних Сил України на початок 2014 року був наступний: по Збройним Силам України всього 40 з'єднань і частин резерву, із них готових - 9, частково готових - 12, і 19 - не готових. У той же час, Російською Федерацією на кордоні з Україною, напередодні подій в Автономній Республіці Крим, під виглядом забезпечення проведення Зимової олімпіади в Сочі, було створено потужне угруповання боєготових Збройних Сил. Керівництво операцією щодо військової окупації півострова Крим здійснював генерал-полковник ОСОБА_42, начальник штабу генерал-полковник ОСОБА_43, яким були підпорядковані перекинуті на територію півострову Крим Миротворча бригада, 31 повітрянодесантна бригада з м. Ульянівська, 104 парашутно-десантний полк «Черёха», 76 повітрянодесантна дивізія із Псковської області, 282 батальйон Морської піхоти із м. Темрюка, 10 бригада спецназу з хутора Молькіно Краснодарского краю та 22 бригада спецназу Південного округу з с. Степного Ростовської області. Зокрема, у кінці лютого - початку березня 2014 року на аеродром «Гвардійське» прилетіло вісім літаків «ІЛ-76», в кожному до 300 військовослужбовців повітрянодесантних військ Російської Федерації, що було складовою частиною проведеної Російською Федерацією операції по окупації Криму. Як приклад, свідок навів операцію «Дунай», а саме: перекидання літаками «АН-12» повітрянодесантних військ Радянського Союзу у Чехословаччину. Свідок прибув на півострів Крим 4 березня 2014 року. Фактично на той час активну фазу операції щодо окупації півострова уже було проведено. Основні вузли контролювались повітрянодесантними військами, морською піхотою та силами спеціального призначення Збройних Сил Російської Федерації. 05 березня 2014 року під час відвідування частин Державної прикордонної служби України, які блокувалися військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, ОСОБА_40 був взятий в полон військовослужбовцями повітрянодесантних військ Росії. Також, свідок показав, що на початку подій в Автономній Республіці Крим перебувало 13 468 військовослужбовців Збройних Сил України, 2 560 військовослужбовців Національної гвардії, 1 970 військовослужбовців Державної прикордонної служби України, 1 614 військовослужбовців Служби безпеки України, 527 військовослужбовців Управління державної охорони та 274 військовослужбовця Державного космічного агентства. З території Автономної Республіки Крим на материкову частину України за період з лютого по травень 2014 року вийшло лише 3 990 військовослужбовців Збройних Сил України, 1 177 військовослужбовців Національної гвардії, 579 військовослужбовців Державної прикордонної служби, 242 військовослужбовця Служби безпеки України, 20 військовослужбовців Управління державної охорони та 60 військовослужбовців Державного космічного агентства, які залишилися вірними присязі. Свідок ОСОБА_44 суду показав, що службу в Збройних Силах України проходив із часу їх заснування на посадах командира бригади надводних кораблів в м. Севастополі, де формували і створювали Військово-Морські Сили України. Далі, на посадах командира ескадри Військово-Морських Сил України, заступника начальника Генерального штабу з Євроінтеграції та з 2006 по 2010 рік Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України. За час його перебування на посаді Командувача Військово-Морських Сил свідок вимагав від командування Чорноморського флоту Російської Федерації чіткого виконання та дотримання угоди щодо базування Чорноморського флоту Російської Федерації в Автономній Республіці Крим. З 2010 року, з приходом до влади Президента ОСОБА_12, в першу чергу змінилася кадрова політика щодо формування Військово-Морських Сил України. Його (свідка) звільнили. Як йому повідомили, надійшла команда з м. Москви: «Убрать этого бандеровца». Через місяць був звільнений його заступник з військ Берегової оборони, потім пішли зміни командирів батальйонів та кораблів. Зміни відбувалися за принципом коли проукраїнські офіцери мінялися на більш лояльніших проросійських. Крім того, була запроваджена реформа Збройних Сил України, яка передбачала перехід до військової служби за контрактом, внаслідок чого, станом на початок 2014 року, Військово-Морські Сили України вже на 100 відсотків були укомплектовані контрактниками з Автономної Республіки Крим. Також, свідок зазначив, що за його наказом проведено розслідування щодо боєготовності Збройних Сил України. Розслідування показало реальний стан в якому на лютий 2014 року перебували Збройні Сили України. Зокрема, з 20 тисяч військовослужбовців, які повинні бути боєготовими, боєздатними виявилися лише 6 тисяч. З 20 чисел лютого 2014 року розпочалася збройна агресія Росії щодо України, захоплення адмінбудівель, аеропортів, блокування доріг, військових частин та кораблів. За даними розвідки до 6 тисяч військовослужбовців, сил спеціальних операцій та повітрянодесантних військ Російської Федерації вже було перекинуто до Криму. 27 лютого 2014 року ОСОБА_44 був призначений виконуючим обов'язки Міністра оборони України (перебував на посаді до 25 березня 2014 року). Одразу, у спілкуванні з заступником начальника Генерального штабу ОСОБА_46, свідок з'ясував, що зранку 27 лютого 2014 року Військово-Морські Сили України були приведені в бойову готовність, однак пізніше, колишній начальник Генерального штабу Збройних Сил України ОСОБА_47 цей наказ скасував. ОСОБА_44 одразу вийшов на зв'язок з ОСОБА_48 (начальником Генерального штабу, колишнім Командувачем Військово-Морськими Силами України) та усунув його від посади. Потім свідку доповіли, що ОСОБА_48 з гіпертонічним кризом знаходиться в шпиталі, де його «відвідують» Командувач Чорноморського флоту Російської Федерації ОСОБА_49 та колишній Командуючий Чорноморського флоту ОСОБА_50 На засіданні Ради Національної безпеки і оборони 28 лютого 2014 року свідок доповів про ситуацію, яка склалася в Автономній Республіці Крим, а також на кордонах України від м. Чернігова до м. Маріуполя. Зокрема, свідок повідомив, що Збройні Сили Російської Федерації на кордоні з Україною розгорнули свої угруповання кількісним складом від 60 до 80 тисяч військовослужбовців. Було прийнято рішення про приведення Збройних Сил України в бойову готовність «повна», однак, без виходу із військових частин. У перших числах березня 2014 року, за дорученням виконуючого обов'язки Президента України ОСОБА_51, свідок особисто спілкувався з Міністром оборони Російської Федерації ОСОБА_52, вимагав повернення Збройних Сил Російської Федерації в пункти своїх дислокацій та припинення блокування українських військових частин та кораблів на території Автономної Республіки Крим. ОСОБА_52 повідомив, що Збройні Сили Російської Федерації блокування не здійснюють, це все «самооборона». Свідок ОСОБА_53 суду показав, що з січня 2014 року проходив службу в м. Севастополі у складі Військово-Морських Сил України на посаді заступника командуючого з логістики. З 2 по 7 березня 2014 року тимчасово виконував обов'язки Командуючого Військово-Морських Сил України, а з 7 березня 2014 року був призначений на посаду Командувача Військово-Морських Сил України. Щодо агресії Російської Федерації свідок показав. Уночі 27 лютого 2014 року було захоплено адміністративні будівлі Автономної Республіки Крим. Військово-Морські Сили України о 06 год. 38 хв. були приведені у вищий ступінь бойової готовності тимчасово виконуючим обов'язки командувача Військово-Морських Сил України ОСОБА_54, однак, він же, о 17 год. 40 хв. дав відбій бойовій готовності. На даний час ОСОБА_54 займає посаду заступника командуючого Балтійським флотом Збройних сил Російської Федерації. Розпочався процес блокування аеродромів «Бельбек», «Саки» і аеропорту «Сімферополь». Були заблоковані Кримські перешийки: наряди Міністерства Внутрішніх справ були зняті, а їх місце зайняли представники так званої «самооборони», кримського «Беркуту» та військовослужбовці Російської Федерації. 28 лютого 2014 року, за вказівкою начальника штабу Військово-Морських Сил України ОСОБА_55, були знищені всі документи бойового застосування Військово-Морських Сил України, апаратура «ЗАС» та шифр-апаратура, у тому числі блокноти, які використовувались для кодування, що унеможливило бойове застосування кораблів та використання засобів секретного зв'язку. Надалі, ОСОБА_55 проходив службу на посаді заступника командуючого Каспійською флотилією Збройних Сил Російської Федерації. На даний час звільнився і за даними свідка проживає в м. Севастополі, працює на підприємстві колишнього Міністра оборони України ОСОБА_56 Через знищення засобів спецзв'язку, керування Військово-Морськими Силами України здійснювалося засобами відкритого зв'язку, які прослуховували військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації. 28 лютого 2014 року тимчасово виконуючий обов'язки Командувача ОСОБА_54 та начальник штабу Військово-Морських Сил України ОСОБА_55 «вибули» на військово-лікарську комісію з подальшим звільненням з лав Збройних Сил України. Близько 20 год. 28 лютого 2014 року очолити Військово-Морські Сили України було запропоновано контр-адміралу ОСОБА_57, однак, вже 2 березня 2014 року останній зрадив присязі. Ввечері 2 березня 2014 року свідок, будучи призначеним тимчасово виконуючим обов'язки командуючого Військово-Морськими Силами України прибув на командний пункт Військово-Морських Сил України. Зі сторони Російської Федерації ОСОБА_53 протистояв Командуючий Чорноморським флотом ОСОБА_49, якого підтримував Командуючий Південного воєнного округу ОСОБА_42 зі своїми заступниками ОСОБА_58 та ОСОБА_43, колишній Командувач Чорноморським флотом - заступник головнокомандувача Військово-Морськими Силами Російської Федерації ОСОБА_50, два заступника Міністра оборони Російської Федерації ОСОБА_59 та ОСОБА_60 Крім того, спеціальною операцією по анексії Автономної Республіки Крим керував адмірал ОСОБА_61 У цей час були спроби залучити до з'ясування об'єктивної ситуації на півострові Крим представників ОБСЄ та ООН. Представник ООН ОСОБА_53 зміг потрапити до Криму, а вже представники ОБСЄ і друга делегація ООН до Автономної Республіки Крим допущені не були. Інтенсивне блокування військових частин, в тому числі і корабельного складу, почалося після зради ОСОБА_57 і припало на 3 - 6 березня 2014 року. Блокування здійснювали російські військовослужбовці без розпізнавальних знаків за підтримки так званих «козаків» та цивільного населення. Надалі їх було ідентифіковано, як військовослужбовців 810 бригади Морської піхоти Чорноморського флоту, 45 полку спеціального призначення повітрянодесантних військ, 76 Псковської повітрянодесантної дивізії, Ульянівської бригади повітрянодесантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Для перекидання вказаних військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації до Автономної Республіки Крим використовувалась як військова транспортна авіація, так і десантні кораблі Чорноморського та Балтійського флотів Російської Федерації, а також залізнично - автомобільний транспорт з використанням Керченської переправи. У пунктах базування Військово-Морських Сил України (Севастопольська бухта, Стрілецька бухта, озеро Донузлав) корабельний склад Чорноморського флоту Збройних Сил Російської Федерації на першому етапі здійснював блокування фарватерів, як бойових кораблів, так і суден забезпечення. На другому етапі, з 3 березня 2014 року в Стрілецькій бухті виставлено бомбо-сіткове загородження, а вже 6 березня 2014 року відбулося затоплення російських кораблів на вихідному фарватері озера Донузлав. Крім того, зранку 3 березня 2014 року на командний пункт Військово-Морських Сил України в супроводі екіпірованих охоронців та групи «козаків» увірвався ОСОБА_57, який намагався заарештувати свідка, однак, силами українських військовослужбовців їх було витіснено за межі військової частини. Після цього, ОСОБА_53 дав команду не пускати на територію військових частин Військово-Морських Сил України ОСОБА_57, ОСОБА_55, ОСОБА_54 та ОСОБА_48 18 березня 2014 року, при спробі захоплення російськими військовослужбовцями військової частини Центрального управління воєнно-топографічного та навігації Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України у м. Сімферополі, загинув прапорщик ОСОБА_62, було поранено старшого лейтенанта ОСОБА_63 Цього дня, близько 22 год. під час зустрічі із заступником головнокомандувача Військово-Морськими Силами Російської Федерації ОСОБА_50 (з яким він був знайомий по спільній службі в Криму), та заступником Міністра оборони Російської Федерації ОСОБА_59 (колишнім співробітником Комітету Державної Безпеки) свідок попередив останніх, що у разі подальшого порушення меж військових частин України буде застосовано зброю на ураження. 19 березня 2014 року відбувся штурм штабу Військово-Морських Сил України, свідка було арештовано і поміщено до гарнізонної гауптвахти Збройних Сил Російської Федерації в м. Севастополі. За час перебування в полоні на ОСОБА_53 тиснули - примушували до зради Батьківщині. Надалі він був переданий українській стороні. Свідок ОСОБА_39 показав, що виконував обов'язки заступника командуючого Військово-Морських Сил Збройних Сил України берегової оборони з січня 2011 року. Щодо російської агресії свідок показав. У 2012 році була проведена реформа Військово-Морських Сил України, внаслідок якої свідок втратив функцію управління, право прямих наказів своїм підлеглим частинам берегової оборони. Таким правом був наділений виключно командувач Військово-Морськими Силами України, що, загалом, вплинуло на боєздатність Військово-Морських Сил України під час агресії Російської Федерації. У листопаді 2013 року розпочалося накопичення ресурсів Збройними Силами Російської Федерації в Автономній Республіці Крим, зокрема, на військову базу Збройних Сил Російської Федерації в смт. Гвардійське поставлено 45 цистерн пального замість 12. У січні 2014 року з Головного управління української розвідки до свідка надійшла інформація про укомплектування та переозброєння на нові зразки чотирьох бригад швидкого реагування Російської Федерації (місце дислокації у містах Ульянівську, Тулі, Пскові, Тольятті та Іванові), нібито для забезпечення порядку при проведенні Зимових Олімпійських ігор в Сочі. Потім ці бригади блокували військові частини Військово-Морських Сил України. 27 лютого 2014 року о 4 годині 30 хвилин ОСОБА_39 отримав повідомлення про захоплення будівель Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Далі, о 6 год. 30 хв. в Антитерористичному центрі, який був розташований в Головному управлінні МВС України, переглядаючи відео захоплення цих будівель, свідок переконався, що діяв підрозділ військ спеціального призначення. Цей відеозапис був переданий до Служби безпеки України або Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, або ж начальником Головного управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим. За результатами наради, Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим пішов на перемови з особами, які захопили будівлю Ради міністрів. 1 березня 2014 року в районі смт. Гвардійське були перебиті всі мережі зв'язку із м. Києвом. Блокування приміщення управління військ берегової оборони в м. Сімферополі почалося з 2 березня 2014 року. У першій лінії блокування стояли «кубанські козаки» та проросійськи налаштоване цивільне населення, загони так званої «самооборони». У другій лінії стояли озброєні стрілецькою зброєю та гранатометами підрозділи 76 дивізії Повітрянодесантних військ Російської Федерації на двох бронетранспортерах, бронемашині «ТИГР» та броньованому «КАМАЗі». Аеропорти в Автономній Республіці Крим блокувалися частинами 810 бригади морської піхоти Чорноморського флоту спільно з 31 бригадою Повітрянодесантних військ Збройних Сил Російської Федерації. 501 батальйон Морської піхоти Військово-Морських Сил України в м. Керчі блокували підрозділи 77 бригади морської піхоти Каспійської флотилії Збройних Сил Російської Федерації. 1 окремий феодосійський батальйон морської піхоти в м. Феодосії блокувався військовослужбовцями 810 бригади Морської піхоти Чорноморського флоту Збройних Сил Російської Федерації. Здійснювалося перешкоджання забезпечення військової частини, мінування виходів, відключення від усіх мереж постачання. 22 березня 2014 року ОСОБА_39 захопили в полон війська спецпризначення Російської Федерації. У полоні він утримувався чотири доби. Після чого був переданий українській стороні в пункті пропуску Чонгар. Під час перебування в полоні, заступник командувача Чорноморським флотом Збройних Сил Російської Федерації ОСОБА_65 примушував свідка до зради, пропонував посаду в Збройних Силах Російської Федерації та квартиру в м. Ростові. Нажаль, командир 501 окремого батальйону морської піхоти Військово-Морських Сил України ОСОБА_66, командир 36 окремої бригади берегової оборони Військ берегової і територіальної оборони ОСОБА_67, начальник штабу військ берегової оборони Військово-Морських Сил України зрадили присязі та «здали» військові частини Збройним Силам Російської Федерації. Інші військові частини були взяті штурмом. Свідок ОСОБА_68 суду показала, що в Автономній Республіці Крим вона проходила військову службу з 1995 року. Зокрема, з 2009 року на посаді помічника командувача Військово-Морськими Силами України. Починаючи з січня 2014 року розпочалося збільшення чисельності військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації на території Автономної Республіки Крим. 27 лютого 2014 року було захоплено приміщення Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Одночасно почалося блокування українських військових частин в Криму. Зокрема, ввечері 27 лютого надійшла інформація про пересування 14 вантажних автомобілів «УРАЛ», в кожному з яких перебувало близько 20-30 російських військовослужбовців, та двох бронетранспортерів, які надалі заблокували аеродром «Бельбек». Блокування штабу Військово-Морських Сил України в м. Севастополі розпочалося з кінця лютого 2014 року. Спочатку блокування здійснювали особи в цивільному, потім - із так званої «самоборони» та озброєні російські військовослужбовці без розпізнавальних знаків. Так, з кінця січня 2014 року в м. Севастополі з'явилося багато чоловіків спортивної статури у віці 25-35 років, які не були кримчанами. Саме вони під виглядом цивільного населення, а вже потім відкрито, у військовій формі Збройних Сил Російської Федерації, блокували штаб Військово-Морських Сил України.
  11. ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 815/3591/17 Провадження N 11-1150апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_8 до Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197, заступника начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197 Рудакова ОлександраЄвгенійовича, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_8 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року (судді Тарасишина О.М., Катаєва Е.В., Танцюра К.О.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року (судді Шляхтицький О.І., Осіпов Ю.В., Скрипченко Г.В.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог, просив: визнати протиправними дії Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197 (далі - Прикордонний загін) та заступника начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Прикордонного загону Рудакова О.Є. щодо затримання та проведення обшуку позивача на підставі протоколу про затримання особи від 08 червня 2017 року; зобов'язати Державну казначейську службу України відшкодувати з Державного бюджету України за рахунок коштів, призначених на утримання Прикордонного загону, службовими особами якого протиправно затримано та проведено обшук, на користь позивача моральну шкоду в розмірі 50000 грн та судовий збір у розмірі 1280 грн. 2. Позов мотивовано тим, що дії службових осіб Прикордонного загону щодо затримання й обшуку позивача та його транспортного засобу вчинені протиправно та всупереч вимогам чинного законодавства, завдали позивачу значних моральних страждань, порушили право на свободу та особисту недоторканість. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 серпня 2017 року закрив провадження у цій справі, роз'яснив позивачу право на звернення до загального суду за правилами кримінально-процесуального законодавства України. 4. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 13 грудня 2017 року ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року залишив без змін. 5. Судові рішення мотивовано тим, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржувані дії відповідачів вчинені на підставі Інструкції про порядок дій посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ухвали слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування (затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 14 листопада 2012 року N 931, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 28 липня 2016 року за N 1052/29182 та чинної на час виникнення спірних правовідносин), яка розроблена відповідно до статей 208-213 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), тому оскарження таких дій має відбуватися в порядку, встановленому цим Кодексом. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_8 подав касаційну скаргу, у якій посилається на порушення судами норм процесуального права в частині застосування статей 17 та 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції, чинній на момент ухвалення рішень) з огляду на те, що предметом спору є оцінка дій відповідачів як суб'єктів владних повноважень при вчиненні ними оскаржуваних дій. 7. У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 8. Як на доводи позивач указує на те, що цей спір має бути розглянутий у порядку адміністративного судочинства. Рух касаційної скарги 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 лютого 2018 року відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_8, а ухвалою від 14 вересня 2018 року призначив справу до розгляду. 10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 вересня 2018 року справу за позовом ОСОБА_8 до Прикордонного загону, заступника начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Прикордонного загону Рудакова О.Є., Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. 11. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила її до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. 12. Рішення суду попередньої інстанції переглядається в межах наведених у касаційній скарзі доводів відповідно до статті 341 КАС. Позиція інших учасників справи 13. У відзивах на касаційну скаргу Прикордонний загін та начальник другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Прикордонного загону Рудаков О.Є. просять відмовити у задоволенні касаційної скарги. Установлені судами обставини справи 14. 08 червня 2017 року під час перетину позивачем державного кордону в пункті пропуску для автомобільного сполучення відділу прикордонної служби "Кучурган" Білгород-Дністровського прикордонного загону працівники прикордонної служби повідомили ОСОБА_8 про спрацювання бази даних Інтерполу щодо автомобіля "BMW X5", державний знак НОМЕР_1, що призвело до затримання позивача та проведення обшуку, про що складено протокол про затримання особи з посиланням на статті 40, 104, 131, 132, 207-211, 213, 582 КПК. Позиція Великої Палати Верховного Суду Релевантні джерела права й акти їх застосування 15. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 16. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 17. У статті 3 КАС наведено визначення таких понять: суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. 18. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. 19. Пунктом 2 частини третьої статті 17 КАС встановлено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 20. Відповідно до статті 1 Закону України від 03 квітня 2003 року N 661-IV "Про Державну прикордонну службу України" на Державну прикордонну службу України покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні. 21. Зі змісту статті 2 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" убачається, що серед основних функцій Державної прикордонної служби України, зокрема, є здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення. Виконання зазначених у частині першій цієї статті функцій є оперативно-службовою діяльністю Державної прикордонної служби України. 22. Статтею 4 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" передбачено, що правовою основою діяльності Державної прикордонної служби України є Конституція України, Закон України "Про державний кордон України", цей Закон, інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 23. За змістом пункту 6 статті 19 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" на Державну прикордонну службу України відповідно до визначених законом завдань покладається, зокрема, здійснення прикордонного контролю і пропуску в установленому порядку осіб, транспортних засобів, вантажів в разі наявності належно оформлених документів після проходження ними митного та за потреби інших видів контролю. 24. У статті 20 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" визначені права Державної прикордонної служби України, серед яких, зокрема: здійснювати згідно з дорученнями правоохоронних органів України затримання в пунктах пропуску осіб, які прямують через державний кордон України; здійснювати на підставах та в порядку, установлених законами, особистий огляд затриманих, а також оглядати і в разі потреби вилучати речі, що можуть бути речовими доказами або заподіяти шкоду здоров'ю людей; здійснювати автоматизований обмін інформацією про транспортні засоби, що перетнули державний кордон України, з територіальними органами Міністерства внутрішніх справ України; зупиняти та оглядати в межах прикордонної смуги, контрольованих прикордонних районів самостійно, а за їх межами - разом з відповідними підрозділами Національної поліції транспортні засоби. 25. Статтею 33 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" передбачено, що за протиправні дії чи бездіяльність військовослужбовці та працівники Державної прикордонної служби України несуть відповідальність згідно із законом. 26. Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначені Законом України від 05 листопада 2009 року N 1710-VI "Про прикордонний контроль". Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 27. У касаційній скарзі ОСОБА_8 зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 28. Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами позивача про помилковість висновків судів щодо непоширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративних судів з огляду на такі міркування. 29. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що спір виник у зв'язку з виконанням посадовими особами Прикордонного загону правоохоронної функції відповідно до КПК, а не з приводу реалізації ними управлінських функцій як суб'єктів владних повноважень. Тому, на думку судів, дії цих посадових осіб щодо затримання та проведення обшуку ОСОБА_8 на підставі протоколу про затримання повинні оскаржуватися в порядку, встановленому КПК. 30. У силу вимог статті 208 КПК уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках, передбачених цією статтею. Уповноважена службова особа може здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених частиною сьомою статті 223 і статтею 236 цього Кодексу. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол. 31. Наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 14 листопада 2012 року N 931 за погодженням з Генеральним прокурором України, Міністром внутрішніх справ України та Головою Служби безпеки України відповідно до статей 208 - 213 КПК, статті 2, пунктів 5 та 17 частини першої статті 19 Закону України "Про Державну прикордонну службу України", пункту 5 частини першої статті 28 Закону України "Про державний кордон України" затверджено Інструкцію про порядок дій посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ухвали слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування. 32. З метою визначення алгоритму дій посадових осіб Державної прикордонної служби України і органів Національної поліції України в разі спрацювання банків даних Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу наказом Міністерства внутрішніх справ України від 14 червня 2016 року N 505 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 липня 2016 року за N 1052/29182) затверджено Порядок дій посадових осіб Державної прикордонної служби України та органів Національної поліції України в разі виявлення в пунктах пропуску через державний кордон України осіб, автомобільних транспортних засобів і паспортних документів, які перебувають у банках даних інформаційної системи Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу. 33. Суди встановили, що посадові особи Прикордонного загону діяли, посилаючись на Інструкцію про порядок дій посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ували слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування. 34. При цьому на обґрунтування адміністративного позову ОСОБА_8 посилається на те, що його було затримано та проведено обшук без внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та поза межами кримінального провадження. 35. Отже, у цьому випадку посадові особи Державної прикордонної служби України діяли на підставі положень статей 208-213 КПК та Інструкції про порядок дій посадових осіб органів (підрозділів) охорони державного кордону під час затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, без ухвали слідчого судді або суду та порядок подальшої взаємодії органів (підрозділів) охорони державного кордону з органами досудового розслідування. 36. Разом з тим аналіз положеньКПК, зокрема глави 26, дає підстави вважати, що цим Кодексом передбачено можливість оскарження лише рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні (за виключенням пункту 1 частини першої статті 303 цього Кодексу). Тобто нормами КПК не передбачено порядку оскарження дій уповноважених службових осіб під час проведення ними затримання або обшуку на підставі статей 208-213 цього Кодексу за відсутності кримінального провадження. 37. У силу вимог пункту 2 частини третьої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові справи, крім тих, зокрема, які належить розглядати в порядку кримінального судочинства. 38. Як зазначено вище, нормативні акти, які регулюють кримінальне судочинство, не містять порядку розгляду справ щодо оскарження дій уповноважених службових осіб. 39. У силу вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 40. Оскільки законодавством не визначено іншого порядку судового захисту прав та законних інтересів особи у цих публічних правовідносинах, то за загальним принципом, визначеним у статтях 4 та 17 КАС, такі справи належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. 41. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій (оперативно-службової діяльністі), крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 42. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 43. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом (Рішення Конституційного Суду від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011). 44. З огляду на викладене ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що спори про визнання протиправними дій посадових осіб Прикордонного загону щодо затримання та обшуку особи поза межами кримінального провадження під час здійснення прикордонного контролю та про стягнення коштів на відшкодування шкоди, завданої протиправними діями посадових осіб, підлягають розгляду відповідно до правил КАС судами адміністративної юрисдикції як такі, що є публічно-правовими за своєю правовою природою. 45. З огляду на наведене помилковим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суди належним чином не визначили характеру спору, суб'єктного складу правовідносин, предмета й підстав заявлених вимог, унаслідок чого дійшли помилкового висновку щодо порядку оскарження дій відповідача за нормами КПК. 46. У пунктах 31-34 рішення Європейського суду з прав людини від 09 березня 2017 року у справі "Кузьменко проти України" цей Суд виходив, зокрема, з того, що Уряд не представив жодних доказів того, що заявник, який не був учасником кримінальної справи, в межах якої було здійснено обшук його квартири, мав право порушити судове провадження за статтею 234 КПК або що його скарга, подана відповідно до цієї процедури, може бути негайно розглянута судом незалежно від того, чи встановить слідчий орган злочинця та передасть його до суду і коли. Також не було доведено, що кримінальний суд мав відповідну компетенцію для відшкодування шкоди за скаргою заявника, у тому числі за необхідності шляхом відшкодування збитків або застосування іншого відповідного цивільного засобу правового захисту. Таким чином, Суд визнав, що заявник не був зобов'язаний вичерпати засоби правового захисту, передбачені статтею 234 КПК, перед поданням цієї скарги, та відхилив заперечення Уряду з цього приводу. Беручи до уваги той факт, що національні суди відмовилися розглядати скаргу заявника, подану відповідно до статей 2 і 4 КАС, посилаючи його до процедури, яка не була ні доступною, ні здатною привести до безпосереднього та оперативного вирішення цивільного позову заявника, Суд зазначив, що заявникові було відмовлено в самій суті права на доступ до суду. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 47. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 48. Згідно із частиною першою статті 353 КАС (у чинній редакції)підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 49. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Висновки щодо розподілу судових витрат 50. За правилами частини шостої статті 139 КАС (у чинній редакції) якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 51. Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду повернула справу для продовження розгляду, то немає підстав для зміни розподілу судових витрат. Керуючись статтями 345, 349, 353, 359 КАС (у чинній редакції), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити. 2. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року скасувати. 3.Справу за позовом ОСОБА_8 до Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197, заступника начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби "Кучурган" Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України - військової частини N 2197 Рудакова Олександра Євгенійовича, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди направити для продовження розгляду до Одеського окружного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 757/61236/16-ц Провадження N 14-431цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - Публічне акціонерне товариство "Родовід Банк" (далі - ПАТ "Родовід Банк"), заінтересовані особи: старший державний виконавець Бабушкінського відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - Бабушкінський ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області) Григорчук Павло Васильович розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Родовід Банк" на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2016 року у складі судді Остапчук Т.В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2017 року у складі колегії суддів Андрієнко А.М., Заришняк Г.М., Мараєвої Н.Є. у справі за скаргою ПАТ "Родовід Банк" на дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. та УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ПАТ "Родовід Банк" звернулося до суду зі скаргою на дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. Вимоги обґрунтовувало тим, що 10 жовтня 2016 року слідчим суддею Печерського районного суду міста Києва Шапутько С.В. у межах досудового розслідування кримінального провадження N 12012000000000054 за клопотанням прокурора відділу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України Щербака А.М. ухвалено рішення про накладення арешту на нежитлову будівлю, загальною площею 2718 кв. м, що розташована за адресою: вул. Старокозацька (Комсомольська), 40Б, Бабушкінський (Кіровський) район, м. Дніпро, шляхом заборони розпорядження, відчуження та користування зазначеним майном. Зазначало, що у подальшому банк звернувся до Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо примусового виконання вищевказаного судового рішення. Проте 29 листопада 2016 року отримав повідомлення від 24 листопада 2016 року N 0314/18666/12 про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. у виконавчому провадженні N 52987094, оскільки виконавчий документ на виконання надійшов без квитанції про сплату авансового внеску. На думку ПАТ "Родовід Банк", такі дії державного виконавця вчинені з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просило визнати незаконними дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. у виконавчому провадженні при складанні повідомлення від 24 листопада 2016 року N 0314/18666/12 про повернення стягувачу виконавчого документа без прийняття до виконання та скасувати це повідомлення. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2016 року відмовлено у відкритті провадження у порядку цивільного судочинства у справі за скаргою ПАТ "Родовід Банк". Роз'яснено заявнику право на звернення до суду в порядку адміністративного судочинства. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заявником оскаржуються дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. щодо повернення виконавчого документа стягувачеві у виконавчому провадженні N 52987094, відкритому на підставі ухвали слідчого судді, постановленої у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), а не на виконання рішення суду, ухваленого у порядку Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). За таких обставин, скарга підлягає розгляду у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2017 року ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2016 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки скарга ПАТ "Родовід Банк" на дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В. має розглядатися у порядку адміністративного судочинства. У квітні 2017 року ПАТ "Родовід Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що дана справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, не врахували правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі N 6-2187цс15 та від 16 березня 2016 року у справі N 6-30цс16. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 18 жовтня 2017 року - призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 02 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom)). У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (Bezymyannaya v. Russia) (заява N 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення "самої суті права заявника на доступ до суду", а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що "заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони". Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)). У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Відповідно до статті 383 ЦПК України (тут і далі - у редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та на час її розгляду у суді першої й апеляційної інстанцій) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України). Отже, як право на звернення зі скаргою в порядку цивільного судочинства, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним ВДВС. Судами установлено, що ПАТ "Родовід Банк" звернулося до Печерського районного суду міста Києва у порядку цивільного судочинства зі скаргою на дії старшого державного виконавця Бабушкінського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області Григорчука П.В., у якій просило визнати незаконними дії цього державного виконавця при складанні повідомлення від 24 листопада 2016 року N 0314/18666/12 про повернення стягувачу виконавчого документа, виданого Печерським районним судом міста Києва на виконання ухвали слідчого судді цього суду у межах досудового розслідування кримінального провадження N 12012000000000054 про накладення арешту на нежитлову будівлю, без прийняття до виконання через несплату авансового внеску, а також скасувати повідомлення від 24 листопада 2016 року. Тобто стягувач (ПАТ "Родовід Банк"), як сторона виконавчого провадження, оскаржує законність дій державного виконавця, пов'язаних із виконанням судового рішення, ухваленого за правилами КПК України, та у зв'язку з порушенням державним виконавцем, на думку заявника, порядку звернення до виконання виконавчого листа через несплату авансового внеску. У пункті 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі - КАС України у редакції, чинній на час подання скарги до суду та на час її розгляду у суді першої та апеляційної інстанцій) зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльності ВДВС, крім тих, що передбачені прямо у окремому законі. Так порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, постановлених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція. Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII). Відповідно до частин першої, другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. У даному випадку стороною виконавчого провадження оскаржуються дії державного виконавця, а саме постанова щодо стягнення витрат виконавчого провадження, якими є сплата авансового внеску. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. При цьому Велика Палата Верховного Суду не погоджується із твердженням заявника про те, що для оскарження рішення, дій або бездіяльності державного виконавця щодо виконання ухвали слідчого судді про накладення арешту встановлено інший порядок, передбачений нормами КПК України, з наступних підстав. Згідно з частиною першою статті 171 КПК України з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а в частині п'ятій статті 173 цього Кодексу зазначено, що у разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд постановляє ухвалу. Відповідно до положень частини першої статті 175 КПК України ухвала про арешт майна виконується негайно слідчим, прокурором. Розділ VIII КПК України передбачає порядок виконання судових рішень, зокрема згідно з частиною першою статті 533 цього Кодексу вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України. У разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження (частина третя статті 535 КПК України). Частиною другою статті 534 КПК України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, підлягає безумовному виконанню. Однак не є тотожним право фізичної чи юридичної особи на оскарження дій державного виконавця щодо виконання судового рішення із нормами частини п'ятої статті 534 КПК України, за умовами якої процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні (наприклад, подання скарг на бездіяльність слідчого, прокурора; оскарження ухвал про накладення арешту на майно), вирішує суддя суду першої інстанції одноособово, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Тобто положеннями КПК України (Розділом VIII) не встановлено порядок оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення у кримінальному провадженні. Умови і порядок виконання рішень судів, що підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено у Законі N 1404-VIII. У даному випадку сторона виконавчого провадження оскаржує постанову державного виконавця щодо сплати авансового внеску, тобто питання стосується витрат виконавчого провадження, а відтак урегульовано у статті 181 КАС України та статті 74 Закону N 1404-VIII, оскільки у КПК України чи іншому законі не передбачено особливостей примусового виконання такої ухвали суду. Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. ВДВС є уповноваженим органом приймати для примусового виконання виконавчі документи чи не приймати їх з підстав, визначених чинним законодавством України. Здійснюючі делеговані йому функції в цій частині, діє як суб'єкт владних повноважень, рішення, дії або бездіяльність якого, його посадових осіб, сторони виконавчого провадження мають право оскаржити у порядку, встановленому законом. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанцій, що вказаний спір належить до компетенції адміністративного судочинства, суди першої та апеляційної інстанцій правильно відмовили у відкритті провадження у справі у порядку цивільного судочинства на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, оскільки законом (КПК України) не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб. Посилання ПАТ "Родовід Банк" на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі N 6-2187цс15 та від 16 березня 2016 року у справі N 6-30цс16, не є коректним, оскільки у них встановлені інші, ніж у даній справі, обставини та відповідні їм правовідносини, які не є подібними. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили порушення норм матеріального та процесуального права. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на вказане, оскаржувані судові рішення у цій справі необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, перерозподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" залишити без задоволення. Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 301/2178/13-к Провадження N 13-57кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лобойка Л.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.,Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Косіциної Н.М., прокурора - Курапова М.В. розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області Новікова А.А. на ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 14 червня 2017 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 42013070100000001, за обвинуваченням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1), несудимого, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 365; частиною першою статті 371 Кримінального кодексу України (далі - КК), та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця та жителя АДРЕСА_2), несудимого, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 366; частиною першою статті 371 КК. Зміст оскаржених судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 1. Вироком Іршавського районного суду Закарпатської області від 30 січня 2014 року ОСОБА_3 засуджено: - за частиною другою статті 365 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади, на строк 2 роки та зі сплатою штрафу у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8 500 грн. - за частиною першою статті 371 КК - до покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади, на строк 2 роки. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_3 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади, на строк 2 роки та зі сплатою штрафу у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8 500 грн. На підставі статті 75 КК ОСОБА_3 звільнено від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік. Цим же вироком ОСОБА_4 було засуджено за частиною першою статті 371 КК до покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади, на строк 2 роки. ОСОБА_4 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 366 КК, визнано невинуватим і виправдано. 2. Як установив суд, ОСОБА_3, обіймаючи посаду оперуповноваженого сектору карного розшуку Іршавського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області (далі - Іршавського РВ), та ОСОБА_4, працюючи на посаді помічника дільничного інспектора міліції, а також виконуючи функцію міліціонера-водія цього ж відділу, обидва вчинили завідомо незаконне затримання, а ОСОБА_3 - також перевищив службові повноваження, що супроводжувалося застосуванням насильства за відсутності ознак катування, за наступних обставин. 21 січня 2013 року в період з 06 год. 45 хв. по 06 год. 56 хв. ОСОБА_3 і ОСОБА_5 за повідомленням начальника автостанції м. Іршави ОСОБА_6 про пошкодження скла в касі громадянином ОСОБА_7 прибули у складі слідчо-оперативної групи на службовому автомобілі "УАЗ Патріот", державний номерний знак НОМЕР_1, на зазначену автостанцію, розташовану на вул. Гагаріна, 42. При перевірці обставин події, з'ясувавши причетність ОСОБА_7 до розбиття скла вартістю 200 грн. чого він не заперечував, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 отримали від слідчого Іршавського РВ ОСОБА_15 усну вказівку опитати ОСОБА_7, однак проігнорували її та, будучи представниками влади й уповноваженими службовими особами органу досудового розслідування, затримали потерпілого всупереч вимогам статті 29 Конституції України, статей 4, 5, 10, 11 Закону України "Про міліцію", статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), усвідомлюючи незаконність своїх дій, оскільки діяння ОСОБА_7 на час його вчинення не могло розцінюватись або не визнавалося законом як кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 194 КК. Незважаючи на відсутність правових підстав для обмеження потерпілого у здійсненні права на вільне пересування, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 із застосуванням фізичної сили взяли його під руки, силоміць утримуючи, вивели з приміщення автостанції до службового автомобіля й помістили на заднє сидіння. По дорозі до райвідділу міліції в салоні автомобіля під керуванням ОСОБА_4 ОСОБА_3 умисно вчинив дії, що явно виходили за межі наданих йому прав і повноважень. Зокрема, знаходячись на задньому сидінні поряд із ОСОБА_7, ОСОБА_3 кулаком завдав йому удару в око, а потім схопив за комір куртки і здавлював нею шию потерпілого, спричинивши останньому легкі тілесні ушкодження. Після приїзду до Іршавського РВ, розташованого в м. Іршаві на вул. Шевченка, 17, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, продовжуючи протиправно обмежувати ОСОБА_8 у свободі пересування та вільному виборі місця перебування, завели його в коридор райвідділу й утримували там до звільнення потерпілого начальником сектору дільничних інспекторів міліції ОСОБА_9 3. Апеляційний суд ухвалою від 14 червня 2017 року вирок Іршавського районного суду Закарпатської області від 30 січня 2014 року в частині засудження ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за частиною першою статті 371 КК скасував, а кримінальне провадження закрив у зв'язку з відсутністю в їх діях складу зазначеного кримінального правопорушення, а в частині засудження ОСОБА_3 за частиною другою статті 365 КК - скасував вирок і закрив кримінальне провадження у зв'язку з набранням чинності закону, яким скасовано кримінальну відповідальність за це діяння. Закриваючи кримінальне провадження щодо обох обвинувачених за частиною першою статті 371 КК, суд апеляційної інстанції виходив із того, що поведінка потерпілого містила очевидні ознаки протиправності, цей факт вимагав перевірки правоохоронними органами і вжиття передбачених законом заходів реагування, а опитати ОСОБА_7 на місці події було неможливим. Із огляду на зазначене суд дійшов висновку, що супроводження працівниками міліції цього громадянина для з'ясування обставин правопорушення і відібрання пояснення до райвідділу, де він перебував нетривалий час (не більше 30 хвилин), не суперечило вимогам статей 259, 262, 263 Кодексу України "Про адміністративні правопорушення" (далі - КУаАП) і чинного на той час Закону України "Про міліцію", не вимагало складання процесуального документа і не може розцінюватись як завідомо незаконне затримання або привід. У частині обвинувачення ОСОБА_3 у насильницькому перевищенні службових повноважень апеляційний суд умотивував своє рішення наступним. Обов'язковою ознакою злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК, є завдання істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб. Відповідно до пункту третього примітки до статті 364 цього Кодексу в редакції Закону від 13 травня 2014 року N 1261-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв'язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України" (далі - Закон N 1261-VII) (який набрав чинності після вчинення обвинуваченим інкримінованого йому діяння і в силу статті 5 КК має зворотну дію в часі) істотна шкода для цілей правозастосування, в тому числі статті 365 КК, може полягати виключно в матеріальному вимірі і повинна становити не менш як 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Оскільки у справі не було встановлено матеріального еквіваленту шкоди, завданої ОСОБА_7 в день затримання насильницькими діями ОСОБА_3, суд дійшов висновку, що ці дії згідно з новим законом про кримінальну відповідальність не містять складу злочину. Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала 4. У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду кримінального провадження у суді апеляційної інстанції на підставах неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. На обґрунтування своєї позиції щодо неправильного застосування при постановленні ухвали закону про кримінальну відповідальність прокурор посилається на безпідставне незастосування судом при юридичній оцінці дій ОСОБА_3 та ОСОБА_4 положень частини першої статті 371 КК. Прокурор зазначає, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 не отримували вказівок уповноваженої особи на затримання ОСОБА_7, на час їх прибуття на місце події не було підстав для висновку про вчинення потерпілим неправомірних дій, ОСОБА_7 опору їм не чинив, втекти не намагався, і жодних інших перешкод для його опитування і складання необхідних документів на місці події не існувало. Виходячи з наведеного, прокурор доводить, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 обмежили особисту свободу потерпілого всупереч вимогам як статті 260 КУпАП, так і статей 207, 208 КПК і зазначені дії слід оцінювати як завідомо незаконне затримання. Як на істотні порушення судом вимог кримінального процесуального закону прокурор посилається на невиконання вказівок суду касаційної інстанції, викладених в ухвалі від 05 листопада 2015 року, якою було скасовано попередню ухвалу апеляційного суду про скасування вироку в частині засудження обвинувачених, і на порушення засади безпосередності судового розгляду, яке виразилося в іншій оцінці доказів, ніж суд першої інстанції, без дослідження їх у судовому засіданні. 5. У доповненнях до касаційної скарги прокурор оспорює висновки апеляційного суду в частині закриття кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_3 у насильницькому перевищенні службових повноважень. На переконання прокурора, істотна шкода у розумінні пункту третього примітки до статті 364 КК у редакції Закону N 1261-VII не є обов?язковою ознакою злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК. Натомість, як зазначає прокурор, об?єктивну сторону цього злочину становлять лише дії, що явно виходять за межі наданих службовій особі прав чи повноважень і супроводжуються застосуванням визначеного у диспозиції відповідної частини статті насильства чи погрозою його застосування, незалежно від наявності чи відсутності матеріального еквіваленту завданої шкоди. Прокурор наголошує, що наслідком цих дій є порушення основних конституційних прав людини, які мають немайновий характер і належать до найвищих соціальних цінностей. Із огляду на зазначене прокурор вважає, що дії ОСОБА_3 підлягають кваліфікації за частиною другою статті 365 КК. 6. У судовому засіданні прокурор підтримав позицію державного обвинувачення, викладену у касаційній скарзі, просив скасувати ухвалу і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 7. За викладеними в ухвалі висновками Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) є виключна правова проблема, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики Як зазначає Касаційний кримінальний суд, виключна правова проблема в цій справі полягає у визначенні способу тлумачення викладених у частині другій статті 365 КК слів: "дії, передбачені частиною першою цієї статті" - як таких, що відсилають тільки до дій, які явно виходять за межі наданих службовій особі прав чи повноважень, чи охоплюють ще й їх наслідки у виді істотної шкоди у розумінні пункту третього примітки до статті 364 КК. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду 8. Відповідно до частини п'ятої статті 434-1 КПК суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку, має право передати таке провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики. Виходячи зі змісту зазначеної норми процесуального права, Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, а також розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог. 9. Викладені в ухвалі висновки апеляційного суду про те, що обов'язковою ознакою злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК, має бути істотна шкода у розумінні пункту третього примітки до статті 364 цього Кодексу, не ґрунтуються на правильному тлумаченні закону України про кримінальну відповідальність, яке б відповідало його точному змісту. 10. У частині першій статті 365 КК сформульовано склад злочину, що не передбачає обтяжуючих ознак. Обов'язкову юридичну ознаку цього складу злочину становить заподіяння зазначеними вище діями істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб. Поняття "істотна шкода" для цілей застосування цієї правової норми є легально визначеним і наведено в пункті третьому примітки до статті 364 КК. 11. Від часу набрання чинності Кримінальним кодексом України і до 04 червня 2014 року вищезазначений пункт було викладено в редакції, відповідно до якої істотною шкодою, зокрема, у статті 365, якщо вона полягає у завданні матеріальних збитків, вважалася така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Використання при формулюванні цього визначення сполучника "якщо" свідчило про те, що істотна шкода могла мати альтернативні форми і бути як матеріальною, так і нематеріальною, зокрема полягати в порушенні особистих немайнових прав людини і громадянина шляхом посягання на здоров'я, честь, гідність, фізичну недоторканність, безпеку потерпілого тощо. Відповідними орієнтирами керувалася і судова практика. Згідно з роз'ясненнями, наведеними в пункті шостому постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року "Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень", істотною шкодою могли визнаватися порушення охоронюваних Конституцією України чи іншими законами прав та свобод людини і громадянина (право на свободу й особисту недоторканність та недоторканність житла, виборчі, трудові, житлові права тощо), підрив авторитету та престижу органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, порушення громадської безпеки та громадського порядку, створення обстановки й умов, що утруднюють виконання підприємством, установою, організацією своїх функцій, приховування злочинів. Виходячи з такого визначення, істотна шкода, попри відсутність прямої вказівки на її заподіяння у диспозиції частини другої статті 365 КК, при вчиненні винним передбаченого цією частиною статті перевищення влади або службових повноважень, що супроводжувалося насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, по суті презюмувалася. Адже скоєння працівником правоохоронного органу зазначених дій, незалежно від наявності чи відсутності додаткових наслідків, неминуче призводить до порушення найцінніших для людини благ, гарантованих зокрема статтею третьою Конституції України. 12. Ухваленим у порядку виконання Плану дій щодо реалізації Європейським Союзом візового режиму для України Законом N 1261-VII до пункту третього примітки до статті 364 КК внесено зміни і з нормативної дефініції поняття "істотна шкода" виключено словосполучення "якщо вона полягає у завданні матеріальних збитків". Згідно з новою редакцією зазначеної правової норми істотною шкодою у статтях 364, 364-1, 365, 365-2, 367 вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Виходячи з буквального розуміння змісту пункту третього примітки до статті 364 КК, істотна шкода може мати виключно матеріальний вимір або перераховуватися в матеріальний еквівалент. Нове формулювання дефініції ознаки злочину призвело до неоднозначного розуміння її змісту в судовій практиці. Правову позицію щодо тлумачення і застосування положень частини першої статті 365 КК висловлено Верховним Судом України у постанові від 27 жовтня 2016 року у справі N 5-99кс16. Згідно з цією позицією визначені у частині першій статті 365 КК наслідки можуть становити не лише майнову, а і включати прояви немайнової шкоди, але тільки ті, які можуть одержати майнове відшкодування (як істотна шкода може враховуватися будь-яка за характером шкода, якщо вона піддається грошовій оцінці та відповідно до такої оцінки досягла встановленого розміру). Зокрема, як зазначено у наведеній постанові Верховного Суду України, за конкретних обставин справи, наслідки нематеріального характеру, які піддаються грошовій оцінці (реальна шкода) та відповідно до такої оцінки досягли встановленого розміру ("істотної шкоди" чи "тяжких наслідків") із заподіянням шкоди охоронюваним Конституцією України чи іншими законами правам та свободам людини і громадянина (соціального, політичного, морального, організаційного чи іншого характеру), можуть бути із: спричинення фізичної шкоди - витрати на лікування чи протезування потерпілої особи; порушення законних прав та інтересів громадян - витрати на відновлення таких прав (виплати незаконно взятому під варту чи ув'язненому або незаконно звільненому з роботи чи навчання, відшкодування за невиконання судового рішення, компенсація шкоди від поширення відомостей, які ганьблять особу тощо); політичної шкоди (витрати на проведення нових виборів та заходів антитерористичного характеру тощо); організаційної шкоди (витрати на відновлення роботи установи). Верховний Суд України акцентував увагу, що обчислення розміру таких витрат має бути належним чином підтверджено (в тому числі цивільним позовом як підтвердження факту та розміру реальної майнової шкоди). Правової позиції щодо тлумачення і застосування положень частини другої статті 365 КК зазначена постанова не містить. 13. Вирішуючи винесене на розгляд питання, Велика Палата виходить із того, що зміст кримінально-правової норми слід тлумачити в нерозривному системному зв'язку з іншими положеннями закону про кримінальну відповідальність, його основоположними засадами, а також цілями цього закону й інших нормативно-правових актів. 14. Велика Палата звертає увагу, що Законом N 1261-VII до статті 365 КК жодних змін не вносилося. Зміни до цієї статті були внесені раніше на підставі Закону України N 746-VII від 21 лютого 2014 року "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо імплементації до національного законодавства положень статті 19 Конвенції ООН проти корупції", яким суттєво звужено сферу кримінальної відповідальності за перевищення влади або службових повноважень шляхом обмеження кола суб'єктів цього злочину виключно працівниками правоохоронних органів. 15. Згідно з пояснювальною запискою до проекту закону N 1261-VII метою його прийняття було виконання рекомендації експертів Європейської Комісії щодо удосконалення положень антикорупційного законодавства шляхом посилення відповідальності за корупційні правопорушення, впровадження дієвих засобів запобігання їм, виявлення і розкриття таких діянь, вдосконалення механізмів фінансового контролю та розмежування компетенції уповноважених державних органів у відповідній сфері. Цілі обмеження кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів за перевищення влади або службових повноважень, у тому числі залежно від наслідків їх дій, цим документом не передбачалося. Навпаки, означена ціль суперечила б головній меті відповідних законодавчих змін - запобігання зловживанням з боку осіб, наділених державно-владними функціями, шляхом створення ефективної системи стримувань і противаг та підвищення рівня відповідальності представників влади перед суспільством як запоруки побудови правової держави. 16. Якщо ж звернутися до граматичного і формально-логічного тлумачення змісту частини другої статті 365 КК, то диспозиція цієї правової норми, на відміну від передбаченої частиною першою, не містить прямої вказівки як на обов'язкову ознаку злочину на наслідки протиправних дій у виді істотної шкоди. 17. Такого вигляду означена правова норма набула з 28 лютого 2014 року - із набранням чинності Закону від N 746-VII, яким статтю 365 КК було викладено в новій редакції, у тому числі в диспозиції частини другої словосполучення "перевищення влади або службових повноважень" замінено на "дії, передбачені частиною першою цієї статті". Попередня редакція частини другої зазначеної статті, в якій використовувалося поняття "перевищення влади або службових повноважень", логічно передбачала весь набір ознак, які складають зміст цього поняття згідно з диспозицією частини першої статті 365 КК, - дії, які явно виходили за межі наданих особі прав чи повноважень і спричинили наслідки у виді істотної шкоди, - у поєднанні з визначеними у частині другій наведеної статті ознаками кваліфікованого складу злочину. Натомість із внесенням у зазначену правову норму змін на підставі Закону N 746-VII законодавець встановив підставою кримінальної відповідальності дії, передбачені частиною першою статті 365 КК, що містять принаймні одну з альтернативно визначених у частині другій цієї статті додаткових ознак, не пов'язуючи їх із настанням будь-яких наслідків. 18. При конструюванні складу злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК, наслідки, на які вказано в частині першій цієї статті, заміщуються іншою ознакою. Таку ознаку злочину становить спосіб перевищення влади чи службових повноважень - застосування насильства, погроза його застосування, застосування зброї чи спеціальних засобів, болісні і такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії. Очевидним є те, що зазначений спосіб, незалежно від наявності чи відсутності наслідків, суттєво підвищує суспільну небезпечність протиправних дій, оскільки становить посягання на найвищі відповідно до статті третьої Конституції України соціальні цінності - людину, її здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпеку, правову охорону яких також гарантовано статтею третьою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо безумовної заборони нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження і покарання. Відтак об?єктивну сторону складу злочину утворюють лише передбачені частиною першою цієї статті дії, які супроводжуються визначеним у частині другій статті 365 КК насильством або погрозою його застосування, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. 19. Невід'ємні права кожної людини на зазначені вище блага за своєю юридичною природою належать до особистих немайнових, які спрямовані на забезпечення її фізичного, соціального та духовного буття і не мають економічного змісту та матеріального вираження. Такі права пов'язані з безумовною цінністю людської особистості самої по собі, а завдана людині в результаті їх порушення фізична та/або моральна шкода є самодостатнім критерієм для оцінки відповідних протиправних дій як найбільш тяжких. 20. Наявність у потерпілої особи цивільного права на відшкодування відповідної шкоди шляхом переведення її у грошовий еквівалент не може бути підставою для обмеження кримінальної відповідальності винних залежно від використання чи невикористання цього права і способу його здійснення. Адже цивільно-правове відшкодування шкоди і заходи кримінальної відповідальності мають різну юридичну природу і переслідують неоднакову мету. Компенсація в порядку цивільного судочинства спрямована насамперед на відновлення наскільки це можливо порушеного права потерпілого. Для досягнення зазначеної мети у випадках, коли втрачене людиною благо не може бути повернуто, оцінка шкоди у матеріальному вираженні як мірило відшкодування є необхідним засобом реалізації компенсаційного механізму. Завданням закону про кримінальну відповідальність, виходячи зі змісту статті 1 КК, є правове забезпечення охорони від злочинних посягань найбільш важливих для суспільства та держави благ, серед яких перше місце посідають права і свободи людини і громадянина. Для виконання цього завдання шляхом застосування кримінально-правових заходів щодо працівника правоохоронного органу, винного у перевищенні влади або службових повноважень, поєднаному з протиправним посяганням на основоположні особисті немайнові права людини, немає необхідності в переведення завданої шкоди у грошовий вимір. Обмеження критеріїв визначення суспільної небезпечності таких посягань, а тим більше вирішення питання про їх криміналізацію чи декриміналізацію матеріальним еквівалентом шкоди суперечило би самому змісту відповідних об'єктів кримінально-правової охорони, а також ієрархії соціальних цінностей, закріпленій у Конституції України та визначеній міжнародними стандартами. 21. Підхід, за якого обов'язковою ознакою злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК, слід визнавати істотну шкоду у розумінні пункту третього примітки до статті 364 цього Кодексу, не узгоджується і з закріпленим у диспозиціях відповідних правових норм принципом розмежування складів злочинів, передбачених частинами першою та другою статті 365 КК. Очевидно, що склад злочину, передбаченого частиною другою цієї статті, законодавець відносить до більш тяжких. Закономірно, що і шкода, яка завдається або може бути завдана ним охоронюваним законом цінностям, має бути вищою. Однак поширення наслідків дій, визначених у частині першій статті 365 КК, і на склад злочину, передбаченого частиною другою цієї статті, призведе до того, що шкода, завдана кожним із цих діянь, юридично розцінюватиметься як рівнозначна. Результатом цього стане нівелювання диференціації кримінальної відповідальності за такі злочини залежно від суспільної небезпечності способів їх вчинення. 22. Крім цього, відповідно до критеріїв, сформованих практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), одним із необхідних елементів законності покарання у розумінні пункту першого статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) є передбачуваність закону про кримінальну відповідальність (рішення ЄСПЛ у справах "Санді Таймс проти Сполученого Королівства", "Кантоні проти Франції", "Ашур проти Франції" тощо). Така якісна характеристика закону означає достатньо повне і зрозуміле для громадян закріплення в ньому правових приписів чи заборон, що дає необхідні уявлення про соціальні очікування результату застосування закону у виді переваг чи обмежень як правових наслідків конкретних дій або бездіяльності. Із огляду на правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 27 жовтня 2016 року у справі N 5-99кс16, встановлення розміру шкоди як юридичної ознаки злочину, передбаченого статтею 365 КК, ставиться в залежність від процесуальної поведінки потерпілого щодо заявлення чи незаявлення цивільного позову та, в разі заявлення, від визначеного розміру відшкодування. Відповідна грошова сума може включати в себе заявлений потерпілим і визнаний судом обґрунтованим матеріальний еквівалент моральної шкоди, витрати на лікування (в разі спричинення шкоди здоров'ю) та на інші заходи, необхідні для відновлення попереднього стану. Проте зазначені обставини зумовлені рядом суб'єктивних чинників. Зокрема, моральна шкода визначається з урахуванням характеру й обсягу душевних страждань людини, тяжкості вимушених змін у її житті, часу й зусиль, необхідних для відновлення, що в кожному конкретному випадку може суттєво варіюватися залежно від індивідуальних фізичних, психологічних особливостей потерпілого, його соціального становища тощо. На вартість лікування безпосередньо впливає не лише об'єктивний характер завданої злочином шкоди, а і фінансові можливості особи, котра її зазнала, оплачувати відповідні медичні послуги. У підсумку інкримінування чи неінкримінування працівнику правоохоронного органу насильницького перевищення влади або службових повноважень буде залежати від обставин, які не є закономірним результатом відповідних протиправних дій та їх наслідків, а мають випадковий характер. Окрім наведеного, розмір завданої потерпілому моральної шкоди та/або понесених ним витрат на лікування у результаті застосування фізичного та/або психічного насильства встановлюється у результаті досить тривалих судових процедур і не може бути заздалегідь передбачений особою при виборі варіанту поведінки - вчиняти або не вчиняти дії, які можуть призвести до відповідних наслідків. Таким чином, віднесення до обов'язкових ознак насильницького перевищення влади або службових повноважень заподіяння істотної шкоди у розумінні пункту третього примітки до статті 364 КК позбавить працівника правоохоронного органу як спеціального суб'єкта цього злочину можливості наперед визначити, які саме вчинені ним у майбутньому дії, що будуть явно виходити за межі наданих йому прав чи повноважень і супроводжуватися застосуванням насильства чи погрозою його застосування, потягнуть кримінальну відповідальність. Така ситуація є несумісною з засадами передбачуваності закону та юридичної визначеності. 23. Тлумачення правових норм не може здійснюватись ізольовано від наслідків, які воно спричинить, та їх відповідності закріпленим у законодавчих нормах моральним засадам суспільства. Адже право не є "річчю в собі", а має бути чутливим до соціального контексту, в якому існує. На цьому акцентував увагу Конституційний Суд України в рішенні від 02 листопада 2014 року N 15-рп/2004. Як зазначено в цьому рішенні, одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим його культурним рівнем. 24. Поліція відповідно до статей 1, 2 Закону України від 2 липня 2015 року N 580-VIII "Про національну поліцію" покликана служити суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. У своїй діяльності поліція згідно зі статтею 6 зазначеного Закону повинна керуватися принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Необхідним чинником практичного втілення цих засад є створення дієвої системи запобігання зловживанням і свавільному використанню поліцейськими, як і працівниками інших правоохоронних органів, наданих їм законом повноважень, зокрема пов'язаних із застосуванням сили та інших заходів примусу. Така система має забезпечувати невідворотність покарання за злочинні дії, зумовлені службовим становищем зазначених осіб. Адже наявність у працівників правоохоронних органів владних повноважень неминуче зумовлює ризик використання їх усупереч легальній меті та/або в непередбачений законом спосіб, що тягне ряд соціально небезпечних наслідків, у тому числі грубе порушення прав і свобод людини як найцінніших об'єктів кримінально-правової охорони. Відвернення таких ризиків шляхом реалізації кримінальної відповідальності узгоджується з визначеними у частині першій статті 1 КК завданнями і передбаченою частиною другою статті 50 КК метою покарання. Дієвість юридичних засобів запобігання протиправній поведінці уповноважених службових осіб є однією з необхідних умов створення правоохоронної системи, яка б досягала головного результату, - захисту прав і законних інтересів людини і громадянина, і таким чином виправдовувала легітимні очікування суспільства. У цьому контексті звуження сфери кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів призведе до протилежного результату - нівелювання гарантій захисту людини від свавільних посягань з боку цих посадовців, адже створить умови для безкарних найнебезпечніших проявів насильства та жорстокості з використанням залежного становища осіб, котрі перебувають під їх впливом. 25. Згідно з пунктом третім примітки до статті 364 КК мінімальний розмір істотної шкоди повинен складати 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Як передбачено пунктом 5 підрозділу 1 розділу XX Податкового кодексу України, для цілей кваліфікації кримінальних правопорушень неоподатковуваний мінімум доходів громадян обчислюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 цього Кодексу, - п'ятдесят відсотків прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на один місяць), встановленого законом про державний бюджет на 01 січня відповідного року. Із урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи на 01 січня 2013 року, встановленого статтею 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2013 рік" (1 147 грн), податкова соціальна пільга у відповідному році складала 573 грн 50 коп. Відтак на час вчинення ОСОБА_3 інкримінованих йому дій мінімальний розмір істотної шкоди як ознаки злочину, передбаченого статтею 365 КК, мав би становити 57 350 грн. Із урахуванням положень статті 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2018 рік" для правової оцінки діянь, вчинених у поточному році, відповідний розмір мав би досягати 88 100 грн. Визначене у частині другій статті 365 КК фізичне насильство, а тим більше погроза його застосування, застосування зброї або спеціальних засобів, болісні або такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії далеко не завжди призводять до розладів здоров'я, які би потребували відновлювального лікування й зумовлювали необхідність грошових витрат на вищезазначені суми. Моральна шкода за такі дії, яка підлягає відшкодуванню, відповідно до усталеної судової практики зазвичай оцінюється у значно менших розмірах. 26. Окрім зазначеного, розмір завданої злочином шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначається судом за результатами розгляду справи на її завершальній стадії - при ухваленні вироку у разі заявлення відповідних позовних вимог у межах кримінального провадження, або прийнятті рішення в разі звернення потерпілого з позовом окремо в порядку цивільного судочинства. Із огляду на викладене, підхід, за якого кримінальна відповідальність за частиною другою статті 365 КК буде залежати від матеріального еквіваленту спричиненої шкоди, істотно ускладнюватиме вирішення питання про наявність чи відсутність у діянні ознак злочину на початку досудового розслідування. А після початку розслідування це може призводити до безпідставного закриття кримінальних проваджень слідчим, прокурором, необґрунтованого затягування відповідних процедур і неможливості ефективного розслідування фактів жорстокого поводження з людиною з боку службових осіб правоохоронних органів. Водночас таке розслідування належить до позитивних обов'язків держави у процесуальному аспекті статті 3 ЄКПЛ. Інакше конвенційна заборона жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження і покарання буде сприйматися як теоретична й ілюзорна, що дасть можливість працівникам правоохоронних органів діяти свавільно й безкарно. Навіть за відсутності офіційної скарги розслідування має здійснюватися невідкладно, що створює максимальні можливості для повного, всебічного й неупередженого встановлення дійсних обставин справи, а також є ключовим чинником забезпечення довіри суспільства до держави в особі компетентних органів. 27. Не всі насильницькі дії, описані в частині другій статті 365 КК, можуть отримати юридичну оцінку за іншими статтями зазначеного Кодексу, а ті з них, що можуть бути кваліфіковані за статтями про злочини проти життя і здоров'я особи із загальним суб'єктом, не відображають належного рівня суспільної небезпечності вчиненого. Адже підвищення такої небезпечності зумовлене особливостями спеціального суб'єкта злочину - працівника правоохоронного органу, службове становище якого передбачає з одного боку обов'язок захисту прав і свобод людини від протиправних посягань, необхідні для його виконання державно-владні права та повноваження й підвищену відповідальність перед суспільством за свої дії чи бездіяльність, а з іншого - ширші можливості для порушення цих самих прав і свобод, аж до найтяжчих форм, порівняно з особою, котра не має відповідного службового становища. 28. Із огляду на викладене, Велика Палата дійшла висновку, що об'єктивна сторона злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК, вичерпується самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівнику правоохоронного органу прав чи повноважень, і містять принаймні одну з ознак, визначених у частині другій статті 365 КК, - супроводжуються насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. Заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні пункту третього примітки статті 364 КК не є обов'язковою умовою для кваліфікації дій особи за частиною другою статті 365 КК. 29. Відтак суд апеляційної інстанції, дійшовши висновків про відсутність у діях ОСОБА_3 складу вищезазначеного злочину з огляду на невстановлення факту спричинення його діями потерпілому шкоди у матеріальному вимірі, неправильно застосував закон про кримінальну відповідальність (стаття 413 КПК). 30. Що стосується закриття кримінального провадження відносно ОСОБА_3 і ОСОБА_4 за частиною першою статті 371 КК, то в цій частині рішення суду апеляційної інстанції, як слушно зазначає прокурор у касаційній скарзі, прийнято з істотним порушенням законної процедури апеляційного розгляду. 31. Апеляційний розгляд відповідно до частини першої статті 405 КПК здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених главою 31 цього Кодексу. Як передбачено статтею 23 КПК, суд досліджує докази безпосередньо. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові N 5-249 кс 15 від 21 січня 2016 року, у випадках, коли під час апеляційного розгляду певний факт встановлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції, апеляційний суд зобов'язаний забезпечити повноту дослідження доказів щодо цього факту. 32. Наведених вимог суд апеляційної інстанції не дотримався, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону (частина перша статті 412 КПК). Мотивуючи власні висновки про відсутність у діях ОСОБА_3 і ОСОБА_4 складу злочину, передбаченого частиною першою статті 371 КК, апеляційний суд послався як на джерела доказів та проаналізував в ухвалі, зокрема, показання обох обвинувачених, свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_6, ОСОБА_13, ОСОБА_14 Однак ці докази, всупереч вимогам статті 23 КПК, не були предметом безпосереднього сприйняття і дослідження суду апеляційної інстанції. Зазначене порушення засади безпосередності судового розгляду істотно вплинуло на результат вирішення питання про кримінальну відповідальність ОСОБА_3 і ОСОБА_4 33. Виходячи з наведеного, ухвала апеляційного суду не може вважатися законною й обґрунтованою та на підставах, передбачених пунктами першим і другим частини першої статті 438 КПК, підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду кримінального провадження у суді апеляційної інстанції. Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно усунути зазначені в цій постанові порушення вимог кримінального процесуального закону, правильно застосувавши закон України про кримінальну відповідальність, вирішити питання про наявність чи відсутність у діях обвинувачених складу інкримінованих їм злочинів і прийняти рішення, яке б відповідало вимогам статей 370, 419 КПК. Висновки щодо застосування норми права 34. Об'єктивна сторона злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК, вичерпується діями, які явно виходять за межі наданих працівнику правоохоронного органу прав чи повноважень і містять принаймні одну з ознак: супроводжуються насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. 35. Заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні пункту третього примітки до статті 364 КК не є обов'язковою умовою для кваліфікації дій за частиною другою статті 365 КК. Керуючись статтями 433-434-1, 436 КПК, Велика ПалатаВерховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Закарпатської області Новікова А.А. задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 14 червня 2017 року щодо ОСОБА_3 і ОСОБА_4 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідачЛ.М.Лобойко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 640/17552/16-ц Провадження N 14-418цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області) Барсегян Арутюн Овсепович, старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко Ольга Миколаївна розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року в складі судді Попрас В.О. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в складі колегії суддів Карімової Л.В., Бурлака І.В., Яцини В.Б. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегян А.О., старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко О.М., про звільнення майна з-під арешту та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 05 травня 2008 року між ним та ОСОБА_7 укладено договір позики, за яким останній отримав у борг 57 500 доларів США. Неодноразово до цього договору укладалися додаткові угоди про збільшення суми позики. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника 05 травня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, з наступним внесенням змін до нього, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1. Позивач указував, що через неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо повернення суми позики, в останнього виникла заборгованість. Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року стягнуто з ОСОБА_7 на користь позивача борг за договором позики в розмірі 3 161 068 грн. а рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року у рахунок погашення цього боргу звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що знайшов покупця, який погодився придбати іпотечне майно, проте позбавлений можливості реалізувати предмет іпотеки для задоволення своїх вимог за договором позики, оскільки державними виконавцями та судом накладені обтяження, що перешкоджають укладенню та нотаріальному посвідченню договору купівлі-продажу житлового будинку, ОСОБА_3 просив звільнити іпотечне майно, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 з-під арештів, накладених на підставі: постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року; ухвал Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року та від 14 серпня 2014 року. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав чи законних інтересів, а виконавчі провадження, за якими накладено арешти на предмет іпотеки, відкриті за заявами стягувача ОСОБА_3 Тобто позивач є стороною відповідних виконавчих проваджень (стягувачем), а тому має право самостійно звернутися до відповідних державних виконавців із заявою (клопотанням) про скасування арештів за реєстровими номерами 13092359 та 6835065, а у разі відмови у задоволенні таких заяв - оскаржити відповідні рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців до суду в порядку розділу VII Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) шляхом подання скарги. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, судом також зазначено, що у цивільному провадженні неможливо розглядати вимоги щодо звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. При цьому зазначено, що арешти на майно накладені в інтересах ОСОБА_3, який є стороною виконавчого провадження, однак відповідного клопотання про зняття арешту не заявляв. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Одним із доводів касаційної скарги є те, що питання про звільнення майна з-під арешту, накладеного в порядку досудового кримінального провадження, якщо його ініціює іпотекодержатель, вирішується в порядку цивільного судочинства, а тому, на думку заявника, суди помилково вважали, що справа у цій частині підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства. При цьому суди не звернули увагу, що він не є підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником чи законним представником у справі N 640/18667/15-к, у рамках якої був накладений арешт на нерухоме спірне майно. ОСОБА_3 у касаційній скарзі зазначав, що як іпотекодержатель, а не власник чи володілець іпотечного майна, не наділений правом подавати слідчому судді клопотання про зняття арешту з іпотечного майна у порядку статті 174 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Крім того, особа, яка подала касаційну скаргу, вказувала, що арешти іпотечного майна за реєстровими номерами 13092359, 6835065, накладені державними виконавцями відповідно 02 лютого 2016 року, 29 серпня 2014 року, тобто в період дії чинного на той час Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV). У силу положень статті 54 Закону N 606-XIV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а статтею 60 цього ж Закону обумовлено випадки, підстави й порядок зняття арешту з майна, у тому числі відповідно до частини п'ятої цієї статті у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт із майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду. Вважав, що оскільки у даній справі немає жодної визначеної частинами першою - четвертою статті 60 Закону N 606-XIV підстави для зняття арешту з іпотечного майна самим державним виконавцем за заявою стягувача, відтак підлягає застосуванню частина п'ята статті 60 Закону N 606-XIV. На думку ОСОБА_3, ним обрано належний спосіб захисту своїх прав іпотекодержателя і він правомірно звернувся до суду з позовом про звільнення іпотечного майна з-під накладених державними виконавцями арештів у рамках незавершених виконавчих проваджень. Крім того, заявник не погоджувався із тим, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги щодо зняття арешту з майна, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року у справі N 640/14037/14-ц, з тих підстав, що цей арешт має бути скасований в іншому порядку за заявою ОСОБА_3 згідно з правилами про скасування заходів забезпечення позову. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. 23 листопада 2017 року ОСОБА_5 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких просить касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на їх відповідність нормам матеріального та процесуального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. У червні 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції зазначеного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою цього ж суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами установлено, що 05 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 укладено договір позики, згідно з яким останній отримав у позику 57 500 доларів США та зобов'язався повертати частинами по 1 250 доларів США не пізніше 05 числа кожного місяця у період до 05 жовтня 2008 року, здійснити остаточне повернення позики у розмірі 51 250 доларів США не пізніше 05 листопада 2008 року. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за договором позики 05 травня 2008 року між сторонами укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за реєстровим N 1568, за яким ОСОБА_7 передав ОСОБА_3 в іпотеку належний йому на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м, який знаходиться на земельній ділянці площею 738 кв. м, на якій розташовані житловий будинок літ. С-2, огорожа N 1, 2, за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому сторонами вносилися зміни до договору позики та до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Внаслідок неналежного виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за договором позики утворилася заборгованість, яка заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року стягнута на користь позикодавця. Після ухвалення вказаного судового рішення іпотечне майно без відома позивача тричі відчужувалось, останнім набувачем є ОСОБА_5 Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та звернення стягнення на предмет іпотеки позов задоволено частково. Визнано недійсними договори купівлі-продажу спірного будинку. У рахунок задоволення вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7 за договором позики від 05 травня 2008 року з наступними змінами на суму 3 161 068,65 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування визначеної статтею 38 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) процедури продажу шляхом надання іпотекодержателю ОСОБА_3 права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі - покупцю на його власний розсуд за ціною, встановленою на рівні, не нижче, ніж за визначеною згідно звіту Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківська інвестиційна агенція нерухомості" ціною на рівні 2 000 200 грн. Передано предмет іпотеки в управління ОСОБА_3 на період до його реалізації за визначеною статтею 38 Закону N 898-IV процедурою продажу. Постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко О.М. від 29 серпня 2014 року накладено арешт на все майно ОСОБА_7 у виконавчому провадженні ВП N 44551381 з виконання виконавчого листа N 640/3913/13-ц, виданого 21 серпня 2014 року Київським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 боргу в розмірі 3 161 068,65 грн. зареєстровано державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Коваленком А.В. за N 6835065. Постановою головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегяна А.О. від 02 лютого 2016 року накладено арешт на все майно ОСОБА_7 у виконавчому провадженні ВП N 46541449 з виконання виконавчого листа N 2/640/1611/13/17, виданого 21 серпня 2014 року Київським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 боргу у розмірі 3 161 068,5 грн. зареєстровано державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Плугатирьовим П.В. за N 13092359. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к за клопотанням слідчого СВ Київського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області Колісник М.В. накладено арешт на нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м ОСОБА_3 не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у вказаному кримінальному провадженні. Звертаючись до суду, ОСОБА_3 просив звільнити іпотечне майно, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 з-під арештів, накладених на підставі: постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року; ухвал Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року та від 14 серпня 2014 року, посилаючись на те, що знайшов покупця, який погодився придбати іпотечне майно, проте позбавлений зазначеними обтяженнями можливості реалізувати предмет іпотеки для задоволення своїх вимог за договором позики. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку, якщо такий спір є спором цивільним. У разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України. Згідно з частиною першою статті 174 КПК України від 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження? судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України від 2012 року). Зазначені вимоги співпадають з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України (згідно з якою здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час його здійснення порушуються права і свободи людини, гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України) та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка передбачає право особи на ефективний засіб правового захисту на національному рівні від порушень прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією. Тобто чинним кримінальним процесуальним законом передбачено способи захисту прав власника або володільця майна, який не є учасником кримінального провадження і, разом з тим, чинним цивільно-процесуальним законом не передбачена можливість такого захисту у порядку цивільного судочинства. Посилаючись на те, що позивач не є учасником у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вважали, що справа у цій частині підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме: статті 15, 16 ЦПК України та положення КПК України у редакціях, чинних на час подання позову до суду, оскільки обмеження прав позивача як іпотекодержателя щодо нерухомого майна відбулися у порядку кримінального судочинства на підставі ухвали суду. Оцінку правомірності процесуального документа, ухваленого в порядку кримінального судочинства, не може бути надано у порядку іншого, а саме цивільного судочинства, оскільки КПК України передбачено порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності органу досудового розслідування. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині зняття арешту з нерухомого майна, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, неправильно застосували норми процесуального права. Оскільки розгляд цього питання передбачено в установленому кримінальним процесуальним законом порядку, суди неправомірно розглянули спір по суті у порядку цивільного судочинства, відмовивши у задоволенні усіх позовних вимог, чим порушили предметну юрисдикцію спору. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі у частині вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. При цьому позивачу слід роз'яснити його право на судовий захист у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом. З висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог у частині звільнення майна з-під арештів, накладених на підставі постанов державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року, Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з наступних підстав. Відповідно до статті 124 Конституції України неможливість вирішити спір у суді пов'язується з наявністю закону, яким би передбачалася можливість розглянути спір іншими органами та пряма заборона розгляду спору судом. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Згідно з пунктами першим, третім частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) у порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, з єдиним обмеженням, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про звільнення майна, що є предметом іпотеки, з-під арештів, накладених 02 лютого 2016 року головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегян А.О. та 29 серпня 2014 року старшим державним виконавцем Сидоренко О.М. за реєстровими номерами 13092359, 6835065 відповідно, тобто в період дії Закону N 606-XIV. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову у суд, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів й права, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "ЛеКонт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії" (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), заяви N N 6878/75, 7238/75). ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom)). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)). Статтею 60 Закону N 606-ХІV обумовлено випадки, підстави та порядок зняття арешту з майна. Конкретні випадки визначені в частинах першій - четвертій цієї статті Закону N 606-XIV, зокрема, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодження або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частина п'ята статті 60 Закону N 606-XIV). Частиною першою статті 54 Закону N 606-XIV передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна (частина четверта статті 54 Закону N 606-XIV). За таких обставин, суди неправильно застосували положення статей 54, 60 Закону N 606-XIV та відмовили у задоволенні позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного постановами державних виконавців. Відповідно до положень частин четвертої, шостої статті 411 ЦПК України судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанов державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року, підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому необхідно врахувати, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року задоволено позов ОСОБА_3 та звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом надання ОСОБА_3 права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі на власний розсуд. Висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року у справі N 640/14037/14-ц, з підстав того, що цей арешт має бути скасований в іншому порядку за заявою ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову є правильним. Згідно з частиною третьою статті 154 ЦПК України (у редакції чинній, на час звернення з позовом до суду) заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу. При цьому із заявою про скасування заходів забезпечення позову (накладенням арешту на майно) може звернутись лише особа, щодо якої такі заходи забезпечення позову вжито, тобто сторона у справі чи третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору (частина четверта статті 154 ЦПК України). Відповідно до пункту другого частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції щодо забезпечення позову. Крім того, як убачається зі змісту ухвали Київського районного суду м. Харкова від 20 липня 2017 року, тобто після ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, заяву ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову задоволено. Скасовано накладений ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року арешт на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м, та знято заборону його відчуження та зміну власника, видачу правовстановлюючих документів (а. с. 162). У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від наведених у касаційній скарзі доводів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своє ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку, відтак спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, підлягають скасуванню, а провадження у справі у цій частині - закриттю. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. За таких обставин рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року, необхідно залишити без змін. Оскільки суд касаційної інстанції залишає оскаржувані судові рішення в частині без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 410, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Барсегян АрутюнОвсепович, старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Сидоренко Ольга Миколаївна, в частині вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, - закрити. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанов державних виконавців відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року,? скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  15. № п/п Справа (назва, дата прийнятого рішення) Правові позиції та прояви порушення констатовані ЄСПЛ 1 «Гулян проти Вірменії» 20 вересня 2018 року Суд вже наголошував, що особи взяті під варту, знаходяться в уразливому становищі, та що влада повинна захищати їх. Як наслідок, якщо особа взята під варту у відділення поліції здоровою та, якщо буде встановлено, що вона постраждала після звільнення, держава зобов’язана надавати обґрунтоване пояснення того, як ці ушкодження були спричинені. Особи, відповідальні за розслідування, повинні бути незалежними від тих, хто був причетним або може бути залучений до подій. Це означає не лише відсутність ієрархічних або інституційних зв’язків, а й практичну незалежність. Вимога про оперативність неявна у цьому контексті. Крім того, розслідування має бути доступним для сім’ї потерпілого в тій мірі, в якій це необхідно для захисту їх законних інтересів. Також має бути елемент громадської перевірки розслідування, ступінь якого може відрізнятися залежно від конкретного випадку 2 «Бучинська проти України» 30 квітня 2015 року Розглядаючи матеріали справи з урахуванням своєї практики, Суд вважає, що у цій справі Уряд не надав достатніх аргументів для виправдання дванадцятирічної тривалості провадження. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні органи влади самі визнавали численні випадки бездіяльності та затримки, а також помилки у своїх листах до заявниці та дорученнях про повернення справи для подальшого розслідування після повторюваних постанов про зупинення досудового слідства або закриття кримінальної справи. Загалом, ґрунтуючись на матеріалах справи, Суд не може дійти висновку, що органи влади зробили усе від них залежне для забезпечення оперативного та всебічного вжиття заходів для збору доказів, встановлення місцезнаходження та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні замаху на життя заявниці. Констатовано порушення ст. 2 Конвенції 3 «Горовенки та Бугара проти України» 12 січня 2012 року Суд повторює, що стаття 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для того, щоб захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Вона може застосовуватися у випадках, пов’язаних з вимогою персонального захисту однієї або кількох осіб, яких можна заздалегідь визначити як потенційних жертв діянь, що можуть призвести до смерті та у справах, що стосуються обов’язку надавати загальний захист суспільству. За останніх обставин такий прямий обов’язок охоплює широкий спектр сфер та, зокрема, виникатиме у контексті будь-якої діяльності, чи то публічної, чи то ні, яка може стосуватися права на життя. 4 «Шульга проти України» 12 листопада 2015 року Суд зауважує, що кримінальне провадження, в рамках якого заявник також подав цивільний позов, тривало вісім років та дев’ять місяців і було закрито на підставі висновку про невинуватість водія у ДТП зі смертельними наслідками, незважаючи на відсутність відповідного висновку експерта щодо цього. Хоча експертом було зазначено, що відсутність приборів освітлення і світлоповертачів на велосипеді дружини заявника була причиною зіткнення, у зв’язку з відсутністю належним чином отриманих доказів залишається нез’ясованим, чи було це головною або єдиною причиною ДТП. Отже, як видається, зі спливом майже дев’яти років та з огляду на постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з неефективністю розслідування, подання заявником цивільного позову стало марним Суд доходить висновку, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції. 5 «Сергій Шевченко проти України» 4 квітня 2006 року Якщо порушення права на життя або фізичну недоторканість спричинено не навмисно, позитивний обов’язок створити “ефективну судову систему” не передбачає обов’язкової вимоги порушити кримінальне провадження у кожній справі і може бути дотриманий, якщо жертвам доступні цивільні, адміністративні або навіть дисциплінарні засоби захисту. Проте, мінімальна вимога до такої системи полягає в тому, що особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від тих, які причетні до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність. Відповідно, система, яка вимагається статтею 2, має передбачати незалежне та безстороннє розслідування, яке відповідає певним мінімальним стандартам щодо ефективності. Таким чином, компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контекст 6 «Шимшек та інші проти Турції» 26 липня 2005 року Відповідно до положень ст. 2 Конвенції використання співробітниками поліції смертоносної сили може бути виправданим за певних обставин, але ця стаття не надає їм повну свободу дій. Хоча демонстранти не вели себе мирно, і поліції прийшлося зіштовхнутися з супротивом і актами насилля зі сторони демонстрантів, співробітники поліції стріляли в демонстрантів, не застосувавши спочатку до засобів менш небезпечним для життя людини (сльозоточивий газ, водоструйні пушки або резинові пулі). В ході індиценту не діяв принцип, закріплений в законодавстві Турції, що співробітники поліції можуть застосовувати вогнепальну зброю лише в обмежених випадках. У співробітників поліції, які приймали участь в розгоні демонстрантів, була велика свобода дій, і був відсутній чіткий і централізований порядок віддання наказів. За таких обставин використання сили для розгону демонстрантів, внаслідок чого загинули сімнадцять чоловік, перевищувало межу абсолютно необхідного застосування сили в значенні положень ст. 2 Конвенції. 7 «Басюк проти України» 5 листопада 2015 року Суд зазначає, що дійсно, згідно з його прецедентною практикою іноді цивільне відшкодування, а не кримінальне переслідування є достатнім для того, щоб задовольнити вимоги ст. 2 Конвенції. Проте, якщо не було встановлено ані відповідних фактів смерті потерпілого, ані відповідальності причетних до справи сторін, тоді також відсутні підстави для формування чіткої позиції щодо того, які засоби правового захисту — цивільні чи кримінальні — були б найбільш відповідними за певних обставин. Суд також зауважує, що заявник кожного разу обирав засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, та висловлював свій намір подати цивільний позов. Той факт, що він так і не подав зазначений позов, не може ставитися йому у вину, тому що у будь-якому випадку його було позбавлено можливості подати цивільний позов в рамках кримінального провадження, оскільки не було складено обвинувального акту, яким визначався б відповідач, до якого такий позов можна було б подати. Суд зазначає, що розслідування ДТП, яка сталася у вересні 2005 року, тривало більше восьми років та станом на листопад 2013 року все ще перебувало на стадії досудового слідства, а також не залишає поза увагою чотири повернення справи на додаткове розслідування та зауважує, що кримінальну справу за фактом ДТП було порушено, а заявника у ній визнано потерпілим більше ніж через три з половиною роки після смерті його доньки, при цьому автомобіль, який здійснив наїзд, було долучено до речових доказів майже через п’ять з половиною років після ДТП. У світлі наведеного вище Суд дійшов висновку, що за фактом смерті пані Є. не було проведено ефективного розслідування, а заявникові не було забезпечено ефективні засоби правового захисту та констатував порушення ст. 2 Конвенції в її процесуальному аспекті 8 «Сергій Шевченко проти України» 4 квітня 2006 року Суд дійшов висновку про порушення обов’язку держави-відповідача відповідно до статті 2 Конвенції в зв’язку з непроведенням ефективного та незалежного розслідування факту смерті особи та що розслідування не забезпечило достатню прозорість та захист інтересів найближчого родича (батька померлої особи). 9 «Шиянов проти України» 2 червня 2016 року Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (ст. 2 Конвенції) 10 «Юрій Ілларіонович Щокін проти України» 3 жовтня 2013 року ЄСПЛ визнав порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку зі смертю Щ.О. під час перебування під вартою, а також статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки розслідування обставин, які призвели до смерті сина заявника, не було проведено державними органами з належною ретельністю. Суд також визнав порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку з катуванням, якого зазнав Щ.О. під час перебування під вартою та порушення статті 3 конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки держава не провела повного та ефективного розслідування всіх обставин справи. 11 «Салахов та Іслямова проти України» 14 березня 2013 року Суд встановив порушення статті 2 Конвенції в контексті матеріального аспекту з огляду на недотримання державою позитивного обов’язку щодо захисту здоров’я та життя заявника. Зокрема, йому було відмовлено в терміновій госпіталізації, яку він вимагав протягом двох тижнів; він тримався під вартою без будь-якого обґрунтування, перебуваючи при цьому в критичному стані, і всупереч рекомендаціям лікарів під час перебування в лікарні його постійно тримали в наручниках, що спричинило погіршення стану здоров’я 12 «Холодков і Холодкова проти України» 7 травня 2015 року Суд повторює, що обов’язок охороняти право на життя за статтею 2 Конвенції, взятий у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, якщо осіб було вбито у результаті застосування сили. Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину смерті або винних осіб, ставитиме під сумнів дотримання цього стандарту. Також існує вимога щодо оперативності та розумної швидкості, яка є безумовною у цьому контексті. Станом на квітень 2013 року (майже через одинадцять років) кримінальна справа, спрямована на встановлення винних у насильницькій смерті сина заявників та притягнення їх до відповідальності, все ще знаходилася на розгляді суду першої інстанції. Відповідно Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції. 13 «Чумак проти України» 19 травня 2016 року «Гонгадзе проти України» 8 листопада 2005 року «Кац та інші проти України» 18 грудня 2008 року Суд нагадує, що для того, щоб розслідування могло вважатися ефективним, воно має призвести до встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є обов’язком вжиття заходів. Розслідування, яке проводиться безстороннім органом влади, та яке є швидким, ретельнім та відкритим для родичів померлої особи, має вважатися ефективним. 14 «Коктиш проти України» 10 грудня 2009 року Якщо Договірна держава депортує іноземця, який уже наразився або ризикує наразитися в запитуючій країні на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи, за результатами якого його засудили або можуть засудити до смертної кари, може постати питання за статтями 2 і 3 Конвенції. Вислання особи Договірною державою Конвенції може послужити підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції, а отже, і про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене ст. 3 Конвенції. За таких обставин зі ст. 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати цю особу такій державі 15 «Хамідкарієв проти Росії» 26 січня 2017 року Якщо влада держави-учасника знає про те, що особі загрожує реальна і безпосередня небезпека з огляду на те, що в разі переміщення ким-небудь в іншу країну вона наразиться на реальну і неминучу небезпеку тортур і жорстокого поводження, вони відповідно до положень Конвенції зобов’язані в рамках своїх повноважень прийняти оперативні заходи, які можна було б явно чекати в цілях запобігання такій небезпеці 16 «Корнейкова та Корнейков проти України» 24 березня 2016 року Застосування до хворої або слабкої особи наручників або приковування її не відповідає вимогам безпеки та означає невиправдане приниження незалежно від того, чи є воно умисним, чи ні. Суд, надаючи ваги тому факту, що особу весь час охороняли три працівниці конвою (цей захід, на думу Суду, був достатньо серйозним для запобігання будь-яким потенційним ризикам), вважає, що застосування наручників до жінки під час перейм та одразу після пологів, становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. У зв’язку з чим Суд констатував порушення ст. 3 Конвенції. Суд вважає, що сукупний вплив недостатнього харчування заявниці, неналежної організації санітарно-гігієнічних умов тримання її та її новонародженого сина, а також недостатньої тривалості прогулянок вочевидь набули такої інтенсивності, що спричинили їй фізичні та психічні страждання, які становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження з нею та її дитиною. Відповідно у зв’язку з побутовими умовами тримання заявників у СІЗО було порушення статті 3 Конвенції. 17 «Рудяк проти України» 4 грудня 2014 року Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, серед іншого, було умисним, застосовувалось кілька годин поспіль та спричинило або власне тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Він вважав поводження таким, що «принижує гідність», якщо воно викликало у його жертв відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних принизити та зганьбити їх. Зважаючи на серйозність ушкоджень заявника та відсутність будь-яких інших пояснень їхнього походження, Суд доходить висновку, що представники держави піддавали заявника нелюдському поводженню. Відповідно, було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції. 18 «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 липня 2011 року «Жизіцький проти України» 19 лютого 2015 року «Григор’єв проти України» 15 травня 2012 року Застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я. Констатовано порушення статті 3 Конвенції 19 «Свинарєнко та Сляднєв проти Росії» 17 липня 2014 року, «Сарбан проти Молдови» 4 жовтня 2005 року, «Рамішвілі та Кохреідзе проти Грузії» 27 січня 2009 року, «Ашот Харутюнян проти Вірменії» 15 червня 2010 року, «Ходорковський проти Росії» 31 травня 2011 року ЄСПЛ визнає порушенням ст. 3 Конвенції застосування металевого загородження (грат) у залі судового засідання за наявності, наприклад, металевих грат на вікнах зали судового засідання, співробітників правоохоронних органів, які забезпечують безпеку під час розгляду справи, тощо. Так, у рішенні «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час суду само по собі (з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, яка є характерною ознакою демократичного суспільства) становило публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції. Відмова у наданні права на приватне та конфіденційне спілкування із захисником без втручання з боку конвою може призвести до порушення права на справедливий суд 20 «Горковлюк та Кагановський проти України» 04 жовтня 2018 року В постанові прокурора немає жодних ознак вжиття яких-небудь слідчих дій для встановлення істини та притягнення до відповідальності винних осіб. Хоча під час події працівники міліції були у цивільному одязі та не мали жодного дозволу на затримання першої заявниці, законність застосування ними сили до неї ніколи не ставилася під сумнів. Суд також звертає увагу на різні процесуальні перешкоди та упущення державних органів, які не давали першій заявниці можливості оскаржити до судів постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи. Слід зазначити, що державні органи зрештою дійшли висновку, що перша заявниця просто захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників міліції. Проте, незважаючи на такий висновок, перша заявниця виступала в ролі обвинуваченої у цьому провадженні. Більше того, органам влади знадобилося дев’ять з половиною років, щоб дійти цього висновку, і він жодним чином не вплинув на відповідальність працівників міліції у зв’язку з небезпідставною скаргою першої заявниці на жорстоке поводження. У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування скарги першої заявниці на жорстоке поводження працівників міліції. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці. 21 «Уржанов проти України» 14 грудня 2017 року «Д.С. проти України» 9 листопада 2017 року «Єременко та Кочетов проти України» 14 червня 2018 року «Грабовський проти України» 29 листопада 2018 року Суд нагадує, зокрема, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і у сукупності з іншими недоліками 22 «Луценко проти України (№ 2)», 21 жовтня 2015 року Суд дійшов висновку, що недостатність особистого простору (2,86 кв. м) у заявника під час тримання його під вартою у камері № 158 у СІЗО з 28 грудня 2010 року до 28 квітня 2011 року сама по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції. У зв’язку з цим Європейський суд констатував, що умови тримання заявника під вартою у цей період були такими, що принижують гідність, а тому було порушення статті 3 Конвенції. Крім того, ЄСПЛ зауважив, що, незважаючи на відсутність попередніх судимостей заявника, а також те, що він підозрювався у вчиненні ненасильницького злочину, заявника, широко відомого політика, тримали на лаві за металевими ґратами впродовж усіх засідань суду з травня 2010 року до лютого 2012 року. У зв’язку з цим ЄСПЛ дійшов висновку, що заходи безпеки у залі суду з огляду на їх сукупний вплив були за даних обставин надмірними та могли безсумнівно сприйматися заявником і громадськістю як такі, що принижують гідність. Отже, було порушення статті 3 Конвенції. 23 «Чантурідзе проти Росії» 28 листопада 2017 року Інші аспекти тримання заявника під вартою, які в сукупності з проблемою переповненості ЄСПЛ вважає несумісним із захистом від нелюдського і принижуючого гідність поводження, полягають у відсутності в камері проточної води, надзвичайно тісних дворах для прогулянок і у відсутності занять, як в камері, так і за її межами 24 «Євген Петренко проти України» 29 січня 2015 року Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі призвести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збереження доказів, що стосуються події, включаючи показання свідків, висновки судових експертиз тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність до встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті. Також Суд вказує, що стаття 3 Конвенції категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Що стосується позбавленої свободи особи, застосування фізичної сили, необхідність якої не була суворо зумовлена її власною поведінкою, принижує людську гідність та по суті є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції 25 Щербакова проти України 20 вересня 2018 року «Ушаков та Ушакова проти України» 18 червня 2015 року «Карабет та інші проти України» 17 січня 2013 року Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їх ув’язнення з’являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення. В аспекті статті 3 Конвенції 26 «Кулик проти України» 2 лютого 2017 року «Шульмін та інші проти Росії» 17 липня 2018 року Суд наголошує, що утримання людини в металевій клітці під час судового процесу ображає людську гідність, оскільки таке поводження має об’єктивно принижуючий характер і несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, що є відмінною рисою демократичного суспільства. Суд одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою в дні суду, включаючи поміщення його в металеву клітку в залі суду, і щодо умов його перевезення на судові слухання і назад 27 «А.Н. проти України» 29 січня 2015 року Суд встановив згідно з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, що національні органи влади не провели ефективне розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження і не забезпечили вжиття необхідних заходів для збору доказів у справі. Зазначені недоліки становили порушення процесуального аспекту цього положення Конвенції. 28 «Душка проти України» 3 лютого 2011 року Висновку щодо порушення ст. 3 Конвенції в зв’язку з поганим поводженням з заявником ЄСПЛ дійшов з огляду на висновки лікарів щодо часу заподіяння тілесних ушкоджень, що збігався з часом перебування заявника під вартою, та з огляду на ненадання державою-відповідачем пояснень щодо причин їх виникнення. Крім того, ЄСПЛ вказав, що обставини справи свідчать, що правоохоронні органи використали адміністративний арешт заявника, щоб зламати опір та скористатись його уразливим станом для отримання зізнання у вчиненні злочину. Таку практику особливо з огляду на вік заявника (неповнолітній) ЄСПЛ визнав як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. ЄСПЛ встановив порушення cт. 3 Конвенції в зв’язку з не проведенням ефективного розслідування скарг заявника на погане поводження з огляду на те, що більше 3 років правоохоронні органи не могли встановити обставини, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, та винних осіб. 29 «Зякун проти України» 25 лютого 2016 року «Іглін проти України» 12 січня 2012 року «Горбатенко проти України» 28 листопада 2013 року «Родзевілло проти України» 14 січня 2016 року Суд нагадує, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому (статті 6 Конвенції). Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом 30 «Закшевський проти України» від 17 березня 2016 року Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника у поєднанні з відсутністю можливості для прогулянок впродовж майже трьох місяців тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції. 31 «Сокіл проти України» 22 жовтня 2015 року у випадках, коли висуваються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити «особливо ретельний аналіз». У такій ролі, звертаючи особливу увагу на вразливість заявників з огляду на тримання їх під вартою, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник під час тримання під вартою отримував комплексну та належну медичну допомогу. Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження свого доводу про те, що медична допомога заявнику була належною та що він отримував призначені ліки у повному обсязі, є незадовільними. Копія медичної картки заявника — дуже низької якості та у багатьох місцях є непридатною для читання. Зважаючи, зокрема, на ненадання адміністрацією СІЗО своєчасного та відповідного лікування від ВІЛ-інфекції, Суд доходить висновку, що під час тримання під вартою заявникові не було надано належної медичної допомоги, що становило нелюдське, та таке, що принижує гідність, поводження у порушенні статті 3 Конвенції. 32 «Тимченко проти України» 13 жовтня 2016 року Суд нагадує, що будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати їх як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді з’ясуванню причин тілесних ушкоджень або встановленню винних осіб, ставитиме під загрозу дотримання цього стандарту 33 «Сергій Антонов проти України» 22 жовтня 2015 року Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня жорстокості, зазвичай включає у себе фактичне завдання тілесних ушкоджень або сильне фізичне або душевне страждання. Проте навіть за їх відсутності у випадку, коли поводження принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування її людською гідністю, або викликає відчуття страху, тривоги, неповноцінності, здатне зламати моральний/фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність, і воно також підпадатиме під заборону статті 3 Конвенції В цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що несвоєчасне діагностування працівниками СІЗО захворювань заявника та ненадання йому під час тримання його під вартою швидкої і комплексної медичної допомоги становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції. 34 «Алєксанян проти Росії» 22 грудня 2008 року «MARTZAKLIS та інші проти Греції» 9 липня 2015 року «Акименко проти Росії» 6 лютого 2018 року Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров’я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого та повинен враховувати «практичні потреби ув’язнення» 35 «Буглов проти України» 10 липня 2014 року З урахуванням того, що на державу покладається тягар доведення, згідно з яким вона має надати правдоподібне пояснення тілесних ушкоджень, яких зазнала особа під час перебування під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд не встановив належним чином, що застосування до заявника сили було законним та абсолютно необхідним, а також, що тілесні ушкодження заявника не були наслідком жорстокого поводження під час його перебування під вартою у міліції. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження. 36 «Луньов проти України» 22 жовтня 2015 року Суд зазначає, що у цій справі у заявника по прибутті до установи тримання під вартою було діагностовано низку серйозних захворювань. Зокрема, у заявника було діагностовано III клінічну стадію ВІЛ-інфекції, хронічний бронхіт, токсичну енцефалопатію та невропатію, спричинену тривалим вживанням наркотичних речовин, та залишкові зміни після перенесеного туберкульозу. Суд також зазначає, що незважаючи на діагностування у заявника низки серйозних захворювань та ВІЛ-інфекції, протягом більш ніж року йому не надавалося жодного лікування. Суд вважає, що тривале ненадання заявникові належної медичної допомоги у зв’язку з його ВІЛ-інфекцією та іншими захворюваннями під час тримання його під вартою становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції. Крім того, Суд зауважує, що окрім недоліків, вказаних національними органами влади — таких як непроведення певних процесуальних дій,- слід зазначити, що первинне медичне обстеження, яке згодом стало підставою для численних висновків про відсутність у заявника тілесних ушкоджень, було поверховим. Воно, вочевидь, мало на меті встановити, чи були у заявника проблеми зі здоров’ям, які вимагали хірургічного втручання, та чи міг він перебувати під вартою, а не встановити наявність у заявника тілесних ушкоджень. З огляду на відсутність остаточного рішення, встановлені національними органами влади недоліки та незабезпечення доказової бази через те, що не було проведено належного медичного обстеження заявника, Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. 37 «Поміляйко проти України» 11 лютого 2016 року ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 3Конвенції, оскільки жінку було викликано до міліції, після чого її відразу було госпіталізовано до лікарні, де лікарі зафіксували численні тілесні ушкодження на її тілі та на її ж вимогу відразу проінформували міліцію щодо походження таких ушкоджень, згодом заявниця була вимушена пройти тривалий курс лікування. Окрім того, в Рішенні наголошено, що з огляду на початкове розслідування фактів заподіяння тілесних ушкоджень працівниками того ж відділу міліції, де й працювали фігуранти протиправних дій щодо заявниці, численні випадки ініціювання та припинення розслідування злочину щодо жінки органами прокуратури в ході яких не вдалося встановити будь-яких причин походження тілесних ушкоджень на тілі особи «поза розумним сумнівом». Суд зазначає, що органи прокуратури було повідомлено про жорстоке поводження із заявницею негайно після її звільнення. Спочатку слідство проводилося відділом міліції, в якому працювали працівники міліції, що, як стверджувалося, жорстоко поводилися із заявницею. Отже, не можна вважати, що таке слідство супроводжувалося гарантіями незалежності та безсторонності. Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у злочинах на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд доходить висновку, що у цій справі також не було здійснено серйозної спроби розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження. Як наслідок ЄСПЛ також констатував порушення Україною норми ст. 3 Конвенції через відсутність належного та ефективного розслідування злочину за скаргою заявниці щодо протиправних діянь працівників міліції стосовно неї під час її виклику до правоохоронного органу. 38 «Аднаралов проти України» 27 листопада 2014 року «Тарасов проти України» 31 жовтня 2013 року «Серіков проти України» 23 липня 2015 року «Бочаров проти України» 17 березня 2011 року Розслідування серйозних скарг на жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, серед іншого, покази свідків та висновки судових експертиз. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту. У цій справі, зважаючи на серйозні недоліки (неналежна якість розслідування неодноразово визнавалася самими національними органами влади, і наслідком цього було повернення справи на додаткові перевірки та розслідування) та загальну тривалість розслідування (тривало понад десять років) Суд вважає, що національні органи влади не виконали свій обов’язок щодо ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження. Відповідно за цим пунктом також було порушення статті 3 Конвенції. 39 «Орлик проти України» 11 лютого 2016 року «Басенко проти України» 26 листопада 2015 року Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб. Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю Коли слідство призводить до вчинення процесуальних дій в національних судах, процесуальні вимоги статті 3 Конвенції виходять за рамки стадії досудового слідства — вимогам статті 3 Конвенції має відповідати все провадження в цілому, включаючи судовий розгляд по суті. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдання тілесних і моральних страждань залишатиметься безкарним. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-яких ознак толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них 40 «Алексахін проти України» 19 липня 2012 року «Савін проти України» 16 лютого 2012 року Окрім жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це встановлено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання, щоб inter alia отримати відомості, покарати або залякати. Суд зазначає, що у цій справі національні суди встановили, що заявник зазнав тяжких тілесних ушкоджень, що загрожували його життю під час їх заподіяння. Жорстоке поводження полягало у застосуванні сльозогінного газу, ударі ногою та низці ударів. У результаті такого поводження заявник зазнав сильного болю та став інвалідом. Суд також зазначає, що немає доказів того, що поведінка заявника вимагала застосування сили, не кажучи вже про настільки жорстокі дії. За таких обставин це дуже жорстоке поводження беззаперечно було націлене на залякування та приниження заявника, та, можливо, сприяння отриманню зізнання, оскільки згідно з поясненнями X. він вважав, що заявник брав участь у бійці, а отже, міг вчинити злочин. Ці елементи є достатніми для ЄСПЛ, щоб дійти висновку про те, що заявника було піддано катуванню всупереч статті 3 Конвенції 41 «Савченко проти України» 22 липня 2016 року У цій справі ЄСПЛ визнав порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами влади розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Суд звернувся до своєї попередньої практики у справах проти України та дійшов висновку, що у цій справі, як і у багатьох інших справах проти України (ЄСПЛ зробив посилання на справу «Каверзін проти України», вказавши на існування в Україні системної проблеми непроведення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження), органи влади продемонстрували небажання забезпечити проведення швидкого та ретельного розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції був порушений з огляду на неналежні умови тримання заявника під вартою, а також умови перевезення з однієї установи тримання під вартою в іншу. 42 «Каверзін проти України» 15 травня 2012 року Застосування наручників до засудженого, якого конвоювали троє охоронців у супроводі службового собаки, застосовувався до засудженого до довічного позбавлення волі, що був повністю сліпим та вимагав сторонньої допомоги для забезпечення життєвих потреб, є порушенням статті 3 Конвенції, як таке, що становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження 43 «Чміль проти України» 29 жовтня 2015 р ЄСПЛ вважає, що, відповідно до версій подій обох сторін, існує достатньо доказів “поза розумним сумнівом”, що заявник був підданий жорстокому поводженню з боку міліції, що є порушенням матеріального аспекту статті 3 Конвенції. Європейський суд визнав порушення процесуального аспекту статті 3 з огляду на неефективність розслідування скарги за фактом завдання заявникові тілесних ушкоджень. Таким чином, Суд вважає, що розслідування скарги заявника було необґрунтовано тривалим та мало недоліки, які визнали й національні органи влади, а також, що висновки розслідування не були засновані на наявних доказах. Зокрема, 8 вересня 2005 року прокурор дійшов висновку, що заявник отримав травми впавши, але ніхто, включаючи міліціянтів, ніколи не давав показання, що бачив падіння заявника. Це ж стосується рішення від 2 квітня 2009 року про припинення кримінального провадження, коли будь-які висновки про те, чи міг заявник отримати травми за обставин, описаних ним, або описаних міліціянтами, були відсутні. Констатовано порушення ст. 3 Конвенції (матеріальний та процесуальний аспекти) 44 «Баришева проти України» 14 березня 2017 року Суд нагадує, що поняття ефективного заходу правового захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також тягне за собою ефективний доступ особи, яка подала скаргу, що процедури слідства 45 «Сорінг проти Сполученого Королівства» 7 липня 1989 року Органи Конвенції не вирішують питання про наявність чи відсутність можливих, а не реальних порушень Конвенції. Але в тих випадках, коли заявник стверджує, що рішення про його екстрадицію призведе до порушення статті 3 в силу передбачуваних наслідків у запитуваній його екстрадиції країні, необхідно відійти від цього принципу з огляду на серйозність та невідворотність характеру передбачуваної шкоди. Таким чином, рішення держави — учасниці про видачу може стати порушенням статті 3 Конвенції, і внаслідок цього потягнути відповідальність держави відповідно до Конвенції, якщо були вагомі підстави вважати, що «видана особа» зіштовхнеться з реальним ризиком бути підданою катуванню або нелюдському або принижуючим гідність поводженню або покаранню в країні, що вимагає його екстрадиції. щоб покласти таку відповідальність необхідно оцінити умови в цій країні зіставляючи їх з вимогами статті 3 Конвенції. 46 «Хомулло проти України» 27 листопада 2014 року У цій справі Європеський суд, серед іншого, дійшов висновку, що національні суди застосували до заявика екстрадиціний арешт в порушення положень національного законодавства, а також не забезпечили ретельного розгляду скарг заявника про неправомірність застосування до нього екстрадиційного арешту. Констатовано порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції 47 «Будан проти України» 15 грудня 2015 року Цим рішенням, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2016 року, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з необґрунтованим обранням неповнолітньому заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, у заявника було постійне місце проживання в Одеській області, де він жив зі своєю матір’ю, матеріальне становище якої не є фактором, що має враховуватися при ухваленні рішення про взяття заявника під варту; по-друге, органами влади не розглядалася можливість передачі заявника під нагляд його матері відповідно до ст. 436 КПК, незважаючи на те, що було відомо її ім’я та місце проживання. Зокрема, національні органи влади не повідомили матір про затримання заявника або не доклали будь-яких зусиль для збирання й оцінки інформації про її бажання та здатність впродовж розслідування забезпечувати його належну поведінку, а також не надали правової оцінки можливості передати неповнолітнього під нагляд батьків. 48 «Савченко проти України» 22 липня 2016 року ЄСПЛ констатував порушення статті 5 Конвенції з огляду на те, що органам міліції не було документально зафіксовано затримання заявника. Тримання заявника під вартою здійснювалося без відповідно судового рішення та протягом необмеженого часу. Рішення національних судів про тримання заявника під вартою були неналежно обґрунтовані. Суди застосовували формалістичний підхід до перегляду законності рішень тримання заявника під вартою. ЄСПЛ вказав на відсутність у національному законодавстві процедури, відповідної до якої заявник міг вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою. 49 «Ічин та інші проти України» 21 грудня 2010 року Неповнолітніх заявників 05 січня 2004 року було допитано працівниками міліції щодо вчиненої 31 грудня 2003 року крадіжки. Під час допиту заявники зізнались у вчиненні вказаного злочину. 14 січня 2004 року Нахімовський районний суд м. Севастополя виніс постанову про поміщення заявників у приймальник-розподільник для неповнолітніх, в якому вони перебували до 13 лютого 2004 року. Жодних слідчих дій протягом цього періоду не проводилось. Слідчий 03 березня 2004 року порушив щодо заявників кримінальну справу за фактом вчинення крадіжки. 26 квітня 2004 року слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи щодо заявників з огляду на те, що вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру. Розглянувши справу, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що позбавлення заявників свободи не було здійснено з метою їх доправлення до суду, який встановить обґрунтованість кримінального обвинувачення щодо них (п. 1 (с) ст. 5 Конвенції), оскільки кримінальна справа щодо них була порушена через 20 днів після їх звільнення, зважаючи на їх вік, вони не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності та жодних слідчих дій протягом позбавлення їх свободи здійснено не було. Воно також не мало на меті застосування наглядових заходів виховного характеру (п. 1 (d) ст. 5 Конвенції), зважаючи на відсутність як фактичних виховних заходів, так і нормативного регулювання щодо їх забезпечення під час тримання заявників у вказаному закладі. 50 «Ічин та інші проти України» 21 грудня 2010 року Суд повторює, що в контексті затримання неповнолітніх розуміння «наглядових заходів виховного характеру» не повинно зводитися лише до шкільного навчання, воно має охоплювати багато аспектів здійснення представниками держави батьківських прав заради благополуччя і для захисту інтересів відповідної особи… як видно із внутрішнього законодавства приймальники-розподільники передбачені для тимчасової ізоляції різних категорій неповнолітніх, у тому числі і неповнолітніх, які вчинили злочин. Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх не передбачають достатньо чітко, що в приймальниках-розподільниках має бути організована освітня робота, а профілактичні та освітні заходи, передбачені цими положеннями, включають у себе тільки збір даних про можливу участь неповнолітніх у злочинній діяльності. Таким чином, Суд вважає, що затримання заявників також не підпадає під допустимі виключення статті 5 § 1 (d) 51 «Бєлоусов проти України» 7 листопада 2013 року Європейський суд визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 18 до 22 липня 2005 року з огляду на те, що 18 липня 2005 року органами міліції не було документально зафіксовано затримання заявника, а протокол затримання було складено тільки ввечері 19 липня 2005 року; оформлення статусу заявника як затриманого за підозрою у вчиненні злочину відкладалося без будь-якого розумного пояснення; строк тримання заявника під вартою без відповідного судового рішення перевищив строк, дозволений законодавством. 52 «Корнійчук проти України» 30 січня 2018 року Конвенція, головним чином, вимагає, щоб будь-який арешт або затримання ґрунтувалися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції 53 «Корнейкова проти України» 19 січня 2012 року 19 квітня 2005 року заявницю, яка на той час була неповнолітньою, було затримано працівниками Дзержинського РВ Харківського МУ ГУМВС України в Харківській області за підозрою у вчиненні нею тяжкого злочину. 21 квітня 2005 року Дзержинський районний суд м. Харкова задовольнив подання про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Захисник заявниці оскаржив цю постанову, стверджуючи про незаконність застосування до заявниці такого запобіжного заходу. ЄСПЛ визнано порушення: — підпункту «с» п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці; — підпункту «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2005 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виключних випадках; — пункту 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності. 54 «Свершов проти України» 27 листопада 2008 року У п. 63 цього рішення в обґрунтування порушення ст. 5 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що національні суди при розгляді питання про продовження тримання під вартою неповнолітнього жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативного запобіжного заходу замість тримання під вартою і, посилаючись переважно на тяжкість злочинів, продовжували тримати заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними і достатніми». Також визнаючи наявність порушення п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ у п. 64 зазначив, що «взято до уваги й те, що, хоча захисник закликав враховувати вік неповнолітнього заявника, органи влади, як видно з матеріалів справи, ніколи не брали до уваги цей факт, коли виносили рішення про тримання його під вартою». 55 «Корнійчук проти України» 30 січня 2018 року Презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні, з дотриманням принципу презумпції невинуватості, дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми статті 5, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, зазначених заявником у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5. Аргументи на користь чи проти звільнення не повинні бути «загальними та абстрактними». Якщо законодавство передбачає презумпцію щодо факторів, які стосуються підстав продовження тримання під вартою, то існування конкретних фактів, що переважають принцип поваги до особистої свободи, має бути переконливо продемонстровано 56 «Баришевський проти України» 26 лютого 2015 р Суд постановив, що коли національні суди продовжують застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, щоразу використовуючи схожі, якщо не сказати шаблонні, формулювання, не продемонструвавши, що вони насправді зважають на плин часу, тоді порушуються вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції. У цій справі серйозність пред’явлених заявникові обвинувачень і ризик його втечі або рецидиву злочинної діяльності було наведено у першій постанові про взяття його під варту. Це обґрунтування не змінилося з плином часу. На жодній із стадій національні суди не розглядали будь-які інші запобіжні заходи в якості альтернативи триманню під вартою 57 «Синькова проти України» 27 лютого 2018 року Суд зазначає, що сам факт знаходження в списку розшукуваних не означає, що особа переховується від правосуддя. Важливим фактом при вимірі ризику того, що особа переховується від правосуддя, являється фактична поведінка підозрюваного, а не його офіційний статус в якості «особи в списку розшукуваних». З огляду на фактичну поведінку заявниці ЄСПЛ констатував відсутність порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у цьому відношенні. 58 «Нечипорук і Йонкало проти України» 21 квітня 2011 року ЄСПЛ констатував серед інших порушень : — порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через шість днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої вказаним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди; — порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань. Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і, безсумнівно, зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження. Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, суд вважає, що обмеження права цієї особи на захист від самого початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки суди адекватно не відреагували на скаргу заявника щодо поганого поводження. 59 «Криволапова проти України» 2 жовтня 2018 року Суд ухвалив, що виправдання будь-якого періоду утримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстрованим органами влади. Виправдання, які були визнані такими, що містять «важливі» і «достатні» причини (на додаток до існування обґрунтованої підозри) в прецедентному праві Суду включали такі обґрунтування, як небезпеку втечі, ризик здійснення тиску на свідків або зміни речових доказів, ризик змови, ризик повторного здійснення правопорушення, ризик спричинення громадського безладу і необхідність захисту затриманого 60 «Прокопенко проти України», 20 січня 2011 року Згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції саме лише існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, а тому в судовому рішенні судові органи зобов’язані, розглянувши можливість обрання альтернативних запобіжних заходів, навести інші підстави для подальшого тримання особи під вартою. 61 «Ассенов та інші проти Болгарії» 28 жовтня 1998 року Тримання під вартою має застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, як крайня міра, з визначенням якомога коротших термінів такого тримання та із забезпеченням періодичного перегляду через короткі проміжки часу підстав для його застосування чи продовження. Констатовано порушення статті 5 Конвенції 62 «Боротюк проти України» 16 грудня 2010 року Суд зазначає, що Суд наголошує на тому, що згідно з другою частиною пункту 3 статті 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою. Щоб дотримати цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який, за належного врахування принципу презумпції невинуватості, виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Суд дійшов висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою відбувалося без відповідних і достатніх підстав, а отже, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. 63 «Луценко проти України» 3 липня 2012 року Інші підстави для взяття заявника під варту, а саме відмова від надання показань та визнання своєї вини, за своїм характером суперечать такому важливому елементу концепції справедливого суду як право не свідчити проти себе та презумпції невинуватості. В контексті вибору, чи застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту, чи ні, наведення таких підстав видається таким, що викликає особливе занепокоєння, оскільки вони вказують на те, що особу може бути піддано покаранню за користування своїми основними правами на справедливий суд. Суд також стурбований тим фактом, що національні суди погодились з такими підставами під час прийняття постанови про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та залишення її без змін. Суд доходить висновку, що подальше тримання заявника під вартою також становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції. 64 «Кущ проти України» 3 грудня 2015 року «Тараненко проти Росії» 15 травня 2014 року ЄСПЛ нагадує, що він вже встановлював в інших справах, що така повторювана в Україні практика, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків подальшого тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування, суперечить вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Розглядаючи скаргу, в аспекті п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ зауважив, що, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, та, посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень та гіпотетичний ризик переховування заявника, національні органи залишали тримання заявника під вартою без змін на підставах, які, з огляду на його тривалість, не можуть вважатися «достатніми» . Наведених вище міркувань для Європейського суду було достатнім, аби дійти висновку, що відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. 65 «Соловей і Зозуля проти України» 27 листопада 2008 р. Тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав визнається несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим в п. 1 ст. 5 цієї Конвенції 66 «Харченко проти України» 10 лютого 2011 року, «Барський проти України» 28 вересня 2017 року «Кущ проти України» 3 грудня 2015 року «Красюков та інші проти України» 3 травня 2018 року Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише наведенням переліку законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції
  16. Державний герб України Справа № 559/701/17 ВИРОК ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 січня 2019 року Дубенський міськрайонний суд Рівненської області в складі: головуючої судді Жуковської О.Ю., секретарів судового засідання Стехи М.В., Остапчук О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дубно кримінальне провадження № 42016180000000049 від 24.03.2016 про обвинувачення: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки м. Кузнецовськ (Вараш) Рівненської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1, громадянки України, українки, заміжня, має на утриманні малолітню дитину, не судима, адвокат, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 Кримінального кодексу України (далі КК України), з участю сторін: обвинувачення - прокурор Войтюк А.М., Ярощук А.Ю.; захисту - обвинувачена ОСОБА_1 та її захисник ОСОБА_46., - ВСТАНОВИВ: І. ОСОБА_1 було пред'явлено обвинувачення, яке сформульовано в обвинувальному акті і підтримане прокурором під час судового розгляду, наступного змісту: ОСОБА_1 обвинувачується в тому, що вона, будучи адвокатом, повноваження якого посвідчені відповідно до свідоцтва № НОМЕР_2, виданого 30.06.2012 Рівненською обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури, маючи повноваження на заняття адвокатською діяльністю, будучи допущеною до участі у кримінальному провадженні № 12015030130000286 від 28.04.2015 (далі - кримінальне провадження) в якості захисника підозрюваного ОСОБА_3, за ознаками злочинів, передбачених ч. 2, ч. 3 ст. 185 КК України, яка перебувала у провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області, використовуючи свій статус адвоката та процесуальне становище захисника обвинуваченого у справі, у власних корисливих цілях, зловживаючи довірою до себе як адвоката та захисника обвинуваченого у справі, 21.03.2016, перебуваючи у м. Луцьк Волинської області, після судового засідання по кримінальному провадженню по обвинуваченню ОСОБА_3 за ознаками злочинів, передбачених ч.2, ч. 3 ст. 185 КК України та інших осіб, запропонувала останньому надати грошові кошти в сумі 3000 доларів США для передачі їх до початку наступного судового засідання прокурору, який приймає участь у судовому провадженні - прокурору Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4, за висловлення позиції прокурором в суді щодо призначення покарання ОСОБА_3 не пов'язаного із позбавленням волі, чим підбурила останнього до надання неправомірної вигоди службовій особі, яка відповідно до п. 2 примітки 1 до ст. 368 КК України, займає відповідальне становище. ОСОБА_3, усвідомлюючи обставини подальшого призначення йому покарання за вчинені ним злочини, які повідомлені йому захисником ОСОБА_1, вимушено погодився на її незаконні дії передати грошові кошти в якості неправомірної вигоди для службових осіб, які займають відповідальне становище, однак звернувся до правоохоронних органів із заявою про вимагання у нього неправомірної вигоди. Так, 12.04.2016 ОСОБА_1, перебуваючи у м. Дубно Рівненській області в ході зустрічі із ОСОБА_3 підтвердила останньому, що зможе запропонувати надати неправомірну вигоду у вигляді грошових коштів в сумі 3000 доларів США для службових осіб, які займають відповідальне становище, тобто прокурорів Луцької місцевої прокуратури Волинської області, за вирішення питання щодо призначення ОСОБА_3 покарання, не пов'язаного із позбавленням волі. 15.04.2016 приблизно о 18 год. 40 хв. ОСОБА_1, перебуваючи у автомобілі ОСОБА_3, який знаходився поблизу офісного приміщення по АДРЕСА_2, отримала від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 3000 доларів США (що згідно офіційного курсу Національного банку України становить 76800 грн.) з метою пропозиції їх надання для службових осіб, які займають відповідальне становище, тобто прокурорів Луцької місцевої прокуратури Волинської області, за вирішення питання щодо призначення ОСОБА_3 покарання, не пов'язаного із позбавленням волі. Таким чином, ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 КК України, тобто в підбурюванні до закінченого замаху на пропозицію службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення службовою особою, яка займає відповідальне становище в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. ІІ. Докази, здобуті під час судового розгляду із показань учасників кримінального провадження. 2.1. Обвинувачена ОСОБА_1 скористалась конституційним правом зберігати мовчання і відмовилась давати показання на підставі ст. 63 Конституції України, вину не визнає, присягу адвоката не порушувала і злочину не вчиняла. 2.2. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 дала показання, що працює прокурором у Луцькій місцевій прокуратурі. Вона була процесуальним керівником в кримінальному провадженні по обвинуваченню ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які вчинили ряд крадіжок на території Луцького району. Було ряд доказів на підтвердження їх вини, оголошено підозру та обвинувальний акт нею скеровано до Луцького райсуду. Напередодні скерування обвинувального акту до суду, ОСОБА_7 застосували запобіжний захід у виді тримання під вартою, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 - особисте зобов'язання. Напередодні судового засідання, за день до затвердження обвинувального акту і скерування його в суд у березні 2016 року познайомилася з адвокатами, які приїхали з Рівне: ОСОБА_8 - захисник ОСОБА_6 та ОСОБА_1- захисник ОСОБА_3. Вдруге з адвокатами ОСОБА_8 і ОСОБА_1 вже побачилася в підготовчому судовому засіданні. На час скеровування обвинувального акту до суду ОСОБА_6 із ОСОБА_3 згідно характеризуючи даних були не судимі, але на цей момент вже були засудженні якимось судом Тернопільської області та ще Кременецьким районним судом Тернопільської області. Тобто, для неї як прокурора стояло питання як буде призначатися покарання, чи суд буде чекати, доки ті вироки наберуть законної сили. Підійшла ОСОБА_1 і запитувала щось щодо покарання, а вона в неї щодо вироків. Достеменно не пам'ятає. ЇЇ ж як прокурора цікавило чи подано апеляції на ті вироки, чи набирають вони законної сили, про що питала ОСОБА_1, бо та ОСОБА_3 захищала і по інших справах. Про міру покарання на той час ще рано було говорити, тому це не озвучувалося. Але для того, щоб вирішити питання складання покарання треба було знати про вироки. В обвинувальному акті було 6-8 епізодів, 7 чи 8 потерпілих, по деяких епізодам шкода була відшкодована шляхом повернення викраденого, а по інших були й цивільні позови, тому в суді ОСОБА_3 просила призначити покарання у виді 5 років позбавлення волі. Загальна сума матеріальних збитків становила приблизно 125000 грн. З пом'якшуючих обставин тоді в ОСОБА_3 було щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину. ОСОБА_3 частково визнавав вину по деяким епізодам. Про вимагання 1000 доларів США нічого не відомо. Ніякої попередньої змови не було. Зверталися до суду з клопотання про застосування запобіжного заходу ОСОБА_9 у виді особистого зобов'язання відразу, бо він на той час був не судимий, проживав у іншій області, тому щоб забезпечити його явку в судові засідання потрібно було застосувати запобіжний захід. ОСОБА_1 до неї не зверталася, щоб застосувати її підзахисному саме особисте зобов'язання. Інших розмов, окрім описаної, з ОСОБА_1 не було. 2.3. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 у суді дав показання, що ОСОБА_1 була його захисником в м. Луцьку міському суді. Коли розглядалася справа вона сказала, що потрібно, щоб відшкодував шкоду усім потерпілим, що треба платити, бо нічого так не вирішиться. Конкретно йому сказала пізніше, що це 3000 доларів США. Він сказав, що таких грошей нема. То вона сказала: «Шукай, бо можуть змінити запобіжний захід». З ОСОБА_10 була укладена угода в немалій сумі 1000 доларів США. Про 3000 доларів США сказала йому після кількох засідань на завершенні справи, конкретної дати не пам'ятає. Це була справа за ч.ч.2, 3 ст.185 КК України, там було ще двоє інших обвинувачених. Він зрозумів, що потрібно заплатити для прокуратури. Пізніше він перепитував чи це остаточна сума, чи потім ще знадобиться, чи будуть йому гарантії. Він зрозумів, що гроші не треба було тому прокурору, що підтримував обвинувачення, а вищестоящим. Наголошував, що йому ті кошти не так легко зібрати. Гроші передавав у своїй машині «БМВ» на вулиці біля її офісу в м. Дубно. ОСОБА_1 вийшла на вулицю до нього, в автомобілі він передав їй гроші і свою справу. Гроші вона брала, перераховувала їх у себе в кабінеті. Після цього вона повідомила, щоб розібрався з потерпілими й можливо усе буде добре. Про це вони переписувалися у вайбері. Він не був впевнений, що щось там зміниться й гроші туди дійдуть. Гроші були для прокуратури, бо він сподівався, що якщо заплатить, то покарання не буде пов'язаним з обмеженням чи позбавленням волі. З ОСОБА_1 був у досить хороших стосунках як з адвокатом. Старався бути з нею в дружніх стосунках. Вона наголошувала, що його візьмуть під варту, казала, що змінять запобіжний захід після вироку. Вона не змушувала платити, просто сказала шукати гроші. Вже всі свідки були допитані й через три засідання був вирок. Більше п'яти засідань було, коли стало питання про 3000 доларів США. Після цього звернувся в СБУ. Коли це було не пам'ятає: чи в 2015 році чи в 2016, весною чи осінню. Ніяких наркотичних засобів не вживав. Була ДТП, за що притягувався до адмінвідповідальності та за ст.130 КУпАП. В негласних слідчих діях по даній справі участь приймав, залучався до них вперше. Вдруге працівники СБУ залучили по справі ОСОБА_11. Звертався в СБУ про вимагання неправомірної вигоди ОСОБА_11 в оперативний відділ. У ОСОБА_1 було три номери телефонів. Спілкувався з нею по лайфу, інколи по іншим, якщо той був вимкнений. Мав зв'язок по вайберу, своїм номером лайфа користується й на сьогоднішній день. Спілкувався з ОСОБА_1, щоб вирішувала проблеми в Луцьку, свідок не вважає це ультимативною формою. 3000 доларів США дали в СБУ, працівники якої приїхали в м. Дубно, їх вручила оперативна група за містом за заправкою «WOG» на «Серпанку». Коли це було не пам'ятає, десь о 12-14 годині. Він знав лише одного працівника ОСОБА_12, прізвища якого не знає. Він розказав, що буде відбуватися. Щоб він приїхав і передав ці кошти ОСОБА_10. В автомобіль щось встановили, чи сумочка якась лежала, - щось їхнє. Надав на це дозвіл. Вони сказали, що нічого не пошкодять, лише поклали, а потім забрали. Перед тим йому теж давали працівника СБУ прилад у верхній карман куртки. Події з працівником поліції були значно пізніше, ніж із захисником. Були дві дівчини і десь 7-8 інших чоловік. Коли в машину клали щось, робили з грошима не бачив що. Підписував документи вже після того, як передав гроші, а до того нічого не підписував. У офіс їхав сам на «БМВ», яке було в його користуванні. Гроші захиснику передав у папці. Вона їх у папці й понесла. Він під'їхав, ОСОБА_10 вийшла, відкрила двері з іншої сторони. Не бачив, щоб гроші брала в руки. Потім поїхав у своїх справах, здається додому, а через кілька годин подзвонили, щоб під'їхав на заправку «Wog», де були ксерокопії банкнот з підписами та прізвищами понятих, і він попідписував. На ксерокопіях банкнот стояло три прізвища учасників і він знизу поставив свій підпис. Банкнот було 30 штук. Не пам'ятає чи ще щось підписував. Крім Луцької справи були ще кримінальні справи в Кременці й ще одна направлена. Всього було 21 епізод за ст.185 КК України по Млинову, Кременці та Луцьку. Збитки потерпілим відшкодовував і брав розписки, може були ще 13 штук. ОСОБА_1 орієнтувала на відшкодування шкоди. Декілька разів ОСОБА_1 спілкувалася разом з ним із потерпілими. Давав їй кошти для передачі потерпілим на відшкодування збитків. В потерпілого ОСОБА_13 загальна сума збитків була понад 70000 грн. ОСОБА_12 з СБУ знає кілька років - близько 5. Це не він пішов до СБУ, а знайомий з СБУ прийшов до нього. Не пам'ятає де писав заяву, але не в СБУ. Зміст пам'ятає: що в м. Луцьку прокурор Балаш мала розмову безпосередньо з ОСОБА_10 чи її людьми, і що вимагає таку-то суму, все. 2.4. Свідок ОСОБА_31 в суді дав показання, що він в даному провадженні був процесуальний керівник відповідно до постанови заступника прокурора області. Відомості внесені в ЄРДР в березня місяці 2016 року за ч.3 ст.368 КК України. Підставою внесення відомостей в ЄРДР була заява громадянина, мешканця м. Дубно, яка надійшла з супровідним листом до прокуратури Рівненської області, датована березнем 2016 року про те, що від нього вимагають неправомірну вигоду його захисник ОСОБА_1 за вирішення питання чи звільнення його від кримінальної відповідальності чи закриття кримінального провадження за крадіжки, які мали місце у Волинській області. Після внесення відомостей до ЄРДР ним проводилися слідчі дії, допитав особу, яка звернулася із заявою. В середині квітня 2016 року здійснено виїзд в м. Дубно із його участю та о/у ВБКОЗ УСБУ в Рівненській області, колишнього ст. слідчого СВ прокуратури Рівненської області ОСОБА_15 та понятих, колишнього заступника прокуратури Рівненської області ОСОБА_16 Проведені слідчі дії в адмінприміщенні комунальної форми власності, в якому знаходилася якась державна установа і ще кабінети, які орендувалися ФОП, юридичними особами. Слідчі дії проводилися в кабінеті адвоката ОСОБА_1 В кабінет зайшли в складі слідчо-оперативної групи: спочатку зайшли оперуповноважені, потім ст. слідчий Бабич, він і двоє понятих осіб жіночої статті. Там була ОСОБА_1 та чоловік, з яким вона розмовляла. Оперуповноважені повідомили, що буде проводитися огляд. ОСОБА_1 не заперечувала, лише на її прохання видалила чоловіка. Провели огляд і освідування ОСОБА_1 Перед початком освідування була ним оголошена постанова про освідування ОСОБА_1 Проводився відеозапис на відеокамеру «Соні», УФ-лампа і взяли змиви із долонь рук, які опечатали та скріпили печатками (бинти) й підписували поняті. А сама ОСОБА_1 відмовилася від підпису. Слідчу дію освідування проводив він і старший слідчий прокуратури Рівненської області Бабич: робив змиви за допомогою спецрозчину з кистей рук ОСОБА_1 Протокол був складений після завершення слідчої дії не на місці події. Всім запропоновано проїхати в м. Рівне в прокуратуру Рівненської області для складання протоколів огляду та освідування, це було здійснено в темну пору доби біля опівночі. Після відтворення відеозаписів і відповідно до нього був складений протокол і оголошений. Всі, крім ОСОБА_1, його підписали. Відтворення відео, можливо, й не проводилося, стверджувати не буде. Скоріш за все він не проводився. Протоколи були складені, учасники його прочитали, заперечень не мали і підписали їх. Всі учасники разом приїхали в прокуратуру Рівненської області, можливо, по черзі підходили й підписували. Поняті були й підписували ОСОБА_17 і ОСОБА_18 обидва протоколи. В протоколі огляду підписані одні поняті - ОСОБА_17 і ОСОБА_18, а в протоколі освідування вказані інші поняті, бо ОСОБА_1 відмовилася від підпису. Можливо їх забезпечили працівники СБУ, чому не знає, не пам'ятає. Можливо ОСОБА_17 і ОСОБА_18 вже на той час пішли. Після проведення слідчих дій їхали багато учасників трьома автомобілями. Він їхав з оперуповноваженими, жінок з ним в авто не було. ОСОБА_16 їхав своїм службовим авто. ОСОБА_15 теж був у прокуратурі області, коли складалися протоколи. Чи були вночі поняті - жінки точно не пам'ятає. При надходженні НСРД в режимно-таємній частини процесуальний керівник знайомиться з ними й вирішує питання їх розсекречення чи знищення. В даному провадженні взагалі не пам'ятає, що йому надходили НСРД. Не виключає, що міг виносити постанову про проведення НСРД. 2.5. Свідок: ОСОБА_18 дала показання, що працівники СБУ запросили її і колегу бути понятими при отриманні неправомірної вигоди ОСОБА_1. При них впродовж 30-40 хв. оброблювалися порошком гроші на заправці за «Серпанком» на дворі. Суми не пам'ятає, тільки що це були долари купюрами 100 доларів, гроші перераховувалися, ксерокопій при ній не робили. З протоколом ознайомлювалася. Спочатку, коли кропилися гроші, був якийсь хлопчина високий, працівники поліції, ще понята. Потім гроші зібрали і передали високому хлопчині. Документи якісь складалися, це було на вулиці, підписували. Потім сіли в машину з працівником СБУ і колегою. Високий хлопець їхав в іншій машині. Поїхали до ОСОБА_1 в кабінет, біля музичної школи. Зачекали, потім сказали, щоб вони зайшли в кабінет, по коридору на ліво двері. Зрозуміла по вивісці, що це робочий кабінет адвоката ОСОБА_1. В середині були ОСОБА_1 і якійсь невідомий чоловік, не той хлопець, що їхав окремо на машині. Невідомий чоловік довго не був і пішов. Була папка з документами, відкрили справу, а там гроші - долари, які світилися. Зачитувалися номера купюр, був відеозапис. На руках у ОСОБА_1 було пару крапок на внутрішній сторони долоні. Це був кінець робочого дня і вона поїхала додому біля 20.00-21.00, вночі в прокуратуру точно не їздила. Всі підписи її, але в прокуратуру обласну її забрали зранку з Дубно на наступний день. Там її допитували як свідка. 2.6. Свідок ОСОБА_17 була понятою. Пам'ятає, що це була п'ятниця квітня чи травня 2016 року, вони з Мар'яною Борисівною йшли з роботи. До них підійшли і запропонували бути понятими, вони погодилися. Дала аналогічні показання як і свідок ОСОБА_18 Уточнила, що кабінет на другому поверсі в будинку, де магазин «ІНФОРМАЦІЯ_4». Гроші розкладали по підлозі і там було 3000 доларів США. Закінчилося все десь біля 21.00 год. На другий день поїхали в Рівне в прокуратуру, там взяли свідчення і підписували якісь документи. Підписи точно її. 2.7. Свідок ОСОБА_13 дав показання, що ОСОБА_1 приїжджала до нього з ОСОБА_3, який обікрав його, ще до суду. Віддали тоді чи 1500 чи 2000 грн., просили, щоб написав що немає претензій, а потім повернуть всю суму. Але шкоду заподіяно на 80000 грн., тому сказав, що якщо ОСОБА_3 відшкодує все, тоді напише розписку. Викрадене майно частково повернули, а ще на той час залишалося 80000 грн. В ОСОБА_3 вже інша захисник. 2.8. Свідок ОСОБА_19 в суді дав показання, що ОСОБА_1 бачив тільки раз з обвинуваченим, який його обікрав. Дзвонили, хотіли зустрітися, щоб домовитися про відсутність претензій (забрати заяву) та відшкодувати 1000 грн., але не домовилися. Збитки заподіяні десь на 2000 грн., але була ще одна крадіжка такими самими способом, але не доведено. Їх було десь троє чоловік. Збитки не відшкодовано. Подзвонили з СБУ м. Дубно, приїхали до нього. Питали чи знає ОСОБА_1, сказали, що взяли її на хабарі і чи не дзвонила кілька днів тому, чи не домовлялася з ним. Склали відразу протокол. 2.9. Свідок ОСОБА_20 дав суду показання, що ОСОБА_1 знає як захисника обвинуваченого ОСОБА_3. Зустріч з приводу відшкодування шкоди була із ОСОБА_3 і його захисником ОСОБА_1, крім матеріальної шкоди обговорювали й моральну. ОСОБА_3 виплатив йому шкоду в розмірі біля 1500 грн. приблизно через 1-2 місяці вже після судового засідання й він написав розписку, ОСОБА_1 не була присутня при цьому. Подзвонили з СБУ, сказали що є кримінал по адвокату одного з обвинувачених по криміналу, де він потерпілий по крадіжці. Зустрівся з працівниками СБУ біля дому, питали чи знає її. Сказав, що був такий адвокат в обвинуваченого. Протокол допиту складали одразу в машині. 2.10. Свідок ОСОБА_21 в суді дав показання, що ОСОБА_1 бачив на суді по кримінальній справі. Йому дзвонили з прокуратури й казали, що ОСОБА_1 - адвокат яка захищала, здається, ОСОБА_6 чи ОСОБА_3, взяла хабар, допитували його чи вона не пропонувала йому нічого, записували щось. По тій справі в Луцьку він потерпілий, збитки йому заподіяні на 13000 грн. ОСОБА_3 відшкодував під час слідства 1000 грн., а під час судового провадження не відшкодовував нічого. З адвокатом ОСОБА_1 обвинувачений ОСОБА_3 до нього не зверталися з питання відшкодування шкоди. 2.11. Свідок ОСОБА_22 дав показання, що він ФОП і був потерпілим у кримінальному провадженні, ОСОБА_1 приїжджала раз до нього з обвинуваченим, щоб написав заяву про те, що не має претензій, але відшкодували частину збитків, тому не підписав заяву. Другий раз бачив її в суді. В суді вже таку заяву написав і його більше до суду не викликали. Підтвердив, що його розписка. 2.12. Свідок ОСОБА_23 дав показання, що до нього приїжджали слідчі й казали, що пані ОСОБА_1 взяла хабар, щоб підписав якийсь протокол, бо їм треба. Він був потерпілим в кримінальному провадженні по обвинуваченню ОСОБА_6 й ОСОБА_3. З адвокатом ОСОБА_1 бачився в суді в м. Луцьку. Про відшкодування збитків говорив сам ОСОБА_3: пропонував віддати викрадені речі й 500 грн. моральної шкоди, щоб написав заяву про відсутність претензій. Поряд були ОСОБА_1 та його сусід Деркач, якого теж обікрали. Частково викрадене майно повернули. Моральну шкоду також частково виплатили, але він потім погодився, що претензій немає, про що написав розписку ОСОБА_3. IІІ. Докази, на які посилається сторона обвинувачення: Прокурор вважає, що вина ОСОБА_1 доведена доказами, дослідженими під час судового розгляду: 1.показаннями свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4 та інших свідків - потерпілих у кримінальному провадженні №12015030130000286 від 28.04.2015 по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч.2, ч.3 ст. 185 КК України, яка перебувала у провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області: ОСОБА_13, ОСОБА_24, ОСОБА_20, ОСОБА_25, ОСОБА_23 та ОСОБА_26 2.матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) відносно ОСОБА_1: 1) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо-, відео контролю особи від 15.04.2016 №13/1723т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/593т (а.с. 83-84т.3), 2) протоколом за результатами проведення НСРД спостереження за особою від 15.04.2016, №13/1722т (розтаємнено) (а.с. 85 т.3); 3) протокол про результати контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину №13/1726т (розтаємнено) (а.с. 86-87 т.3); 4) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо-, відео контролю особи від 13.04.2016 №13/1653т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/589т (а.с. 98-100 т.3), 5) протоколом за результатами проведення НСРД спостереження за особою від 13.04.2016, №13/1722т (розтаємнено) (а.с.101 т.3), 6) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо контроль особи від 15.04.2016 №13/1721т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/596т (а.с. 102-103, т.3); 7) протоколом за результатами проведення НСРД відео контроль особи від 15.04.2016 №13/1724т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/595т (а.с. 104-105, т.3); постановою прокурора про проведення НСРД контроль за вчиненням злочину від 15.04.2016 та дорученнями оперативному підрозділу на проведення НСРД від 15.04.2016 (а.с. 307-312 т.3), 8) ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04.04.2016 про надання дозволу на проведення НСРД: аудіо-, відеоконтроль особи, спостереження за особою з використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостереження (а.с. 313, т.3), 9) клопотання прокурора Рівненської області про дозвіл на проведення НСРД від 31.03.2016 (а.с. 314-316, т.3). 3.Документами: 1) заявою ОСОБА_3; 2) документами, одержаними в Луцькому міськрайонному суді та Луцькій місцевій прокуратурі; 3) протоколом виготовлення, вручення і використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 15.04.2016 з додатком ксерокопіями грошових коштів (а.с. 88-97 т.3), протоколами освідування ОСОБА_1 та огляду грошових коштів від 15.04.2016, оптичним диском та касетою мініДВ, доданими до протоколів (а.с. 37-45, т.3); 4) довідкою УСБУ в Рівненській області від 11.12.18 про виділення грошових коштів (а.с. 187, т.1); 5) протоколом огляду речей від 03.03.2017 з додатком фото таблицею (а.с. 286-296, т.3), та іншими; 4.висновками судових фоноскопічних експертиз: 1) № 2643/2644 (а.с. 172-180 т.3), 2) №2645/2646 від 30.06.2016 (а.с. 182-189 т.3), 3) №2647/2648 від 24.06.2016 (а.с. 191-197 т.3), 4) №2650 від 28.12.16 (а.с. 205-207, т.3); 5) висновком судової фізико- хімічної експертизи №2.1-239/16 від 22.06.2016 (а.с. 113-117, т. 3). 5.Речовими доказами: грошовими коштами, вилученими у ОСОБА_1 6.Даними, що характеризують особу обвинуваченої ОСОБА_1 (а.с. 270-279, 281-283 т.3). Прокурор подав клопотання про визнання доказів сторони захисту недопустимими, проти чого заперечують обвинувачена та її захисник. ІV. Докази, на які посилається сторона захисту: 1. Договір оренди № 003 від 01 вересня 2015 року та доповнення до договору оренди № 003 від 10 вересня 2015 року, товарні чекі № 01 від 05 січня 2017 року, №02 від 05 лютого 2017 року, №03 від 05 березня 2017 року, №04 від 05 квітня 2017 року, № 05 від 05 червня 2017 року (а.с. 9-17 т.2). 2. Ордери: серія РН-075 № 032 від 28.12.2015, серія РН - 075 № 033 від 12.01.2016, серія РН - 075 №035 від 03 02.2016 про надання правової допомоги ОСОБА_3 у Кременецькому ВП та Кременецькому районному суді Тернопільської області, в Дубенському ВП ГУНП в Рівненській області та суді першоїта апеляційної інстанції, в Луцькому ВП Луцького ГУНП у Волинській області адвокатом ОСОБА_1 відповідно (оригінали а.с. 19-21 т.2, копії а.с. 129-131 т.3). 3.Розписки від 29.03.2016, від 13.01.2016, від 29.12.2015, від 12.01.2016, від 29.12.2015, від 25.12.2015, від 19.01.2016, від 12.01.2016, від 24.02.2016, від 24.02.2016, від 05.04.2016, 25.11.2015, від 05.04.2016, від 31.03.2016 (оригінали а.с. 23-36, т.2, копії а.с. 135-147, т.3). 4.Копія адвокатського запиту на проведення науково-правової експертизи № 2130 від 03.01.2018 (а.с. 38-39, т.2) та Висновок спеціаліста старшого наукового співробітника інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, кандидата наук ОСОБА_27 № 126/127-е від 07.06.2018 (а.с. 38-49, т.2). 5.Роздруківка смс-переписки з мобільного телефону ОСОБА_1 (а.с. 40-54, т.2). 6.Постанова Дубенського міськрайонного суду Рівненької області від 31.05.2017 у справі № 559/588/17, за якою ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП, та постанова Апеляційного суду Рівненської області від 23.06.2017, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а вищезазначену постанову - без змін (а.с. 55-57, т.2). 7.Ухвала слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 березня 2016 року (справа № 161/3632/16-к) про обрання підозрюваному ОСОБА_3 запобіжного заходу у виді особистого зобов'язання (а.с.58, т.2). 8.Копія вироку Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 червня 2017 року у справі №161/4047/16-к, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.2, ч.3 ст. 185 КК України (7 епізодів) до 3 років і 6 місяців позбавлення волі (а.с. 59-64, т.3) та копія ухвали Апеляційного суду Волинської області від 18.01.2018 в справі №161/4047/16-к, якою вищезазначений вирок залишено без змін (а.с.65-68, т.2), копія ухвали Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 161/4047/16-к, якою у відкритті касаційного провадження відмовлено (а.с. 69-72, т.2). 9.Вирок Збаразького районного суду Тернопільської області від 07.06.2018 в справі № 601/2707/15-к, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.3 ст. 185 КК України (3 епізоди) засуджено до 3 років і 6 місяців позбавлення волі (а.с. 73-81, т.2). 10.Ухвала слідчого судді Рівненського міського суду Рівненської області від 16 березня 2016 року справа № 569/2997/16-к про застосування до ОСОБА_3 запобіжного заходу у виді домашнього арешту в період доби з 23.00 год до 05.00 год. (а.с. 82-83, т.2). 11.Виписка з вироку Млинівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року в справі № 566/387/16-к та сам вирок, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.2, ч.3 ст. 185, ч.2 ст. 289 КК України (11 епізодів) до 5 років позбавлення волі та звільнено з іспитовим строком 2 роки та 6 місяців (а.с. 84-149, т.2). Ухвала Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року, якою вирок Млинівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року в справі № 566/387/16-к змінено в частині цивільного позову та в решті - без змін (а.с. 150-153, т.2). Постанова Верховного Суду від 19 квітня 2018 року в справі № 566/387/16-к , якою касаційну скаргу залишено без задоволення, а Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року - без змін (а.с. 154-156, т.2). 12.Обвинувальний акт по кримінальному провадженні №42017180000000021 від 08.02.2017 стосовно ОСОБА_11, обвинуваченого за ч.2 ст. 190 КК України, потерпілим по якому є ОСОБА_3 (а.с. 157-162, т.2). 13.Лист начальника управління Служби безпеки України в Рівненській області від 05.12.2018 року № 14/ц-2/12, що згідно Журналу №6 «Обліку заяв, пропозицій та скарг громадян в УСБУ в Рівненській області» за 2016 рік 24.03.2016 за №К-20 зареєстрована заява ОСОБА_3 стосовно вимагання неправомірної вигоди працівниками правоохоронних органів, яка надана особисто ним до чергової частини управління (а.с. 163, т.2). 14.А також на документи, що містяться в матеріалах кримінального провадження. Стороною захисту заявлено клопотання про визнання усіх доказів сторони обвинувачення в даному кримінальному провадженні недопустимими, проти чого заперечує прокурор. V. Висновки суду щодо клопотань сторін про недопустимість доказів Конституційний Суд України у рішенні № 12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 року у справі №1-31/2011 за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 62 Конституції України вказав, що визнаватися допустимими і використовуватись як доказ в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. a.Щодо підозри Обвинувачена ОСОБА_1 є адвокатом, повноваження якої посвідчені відповідно до свідоцтва № НОМЕР_2, виданого 30.06.2012 Рівненською обласною кваліфікаційно - дисциплінарною комісією адвокатури, що визнається сторонами. Стаття 131-2 Конституції України визначає, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується (ст. 59 Конституції України на момент подій квітня 2016 року і ст. 131-2 Конституції України на час письмового повідомлення про підозру). У ст. 5 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; держава створює незалежні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності. Відповідно до п.7 ч.1 ст. 480 КПК України особливий порядок кримінального провадження застосовується стосовно адвоката. Згідно п.1 ч.1 ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру адвокату здійснюється Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень. Аналогічна вимога закону міститься в п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що повідомлення про підозру адвоката може бути здійснено виключно …прокурором області. 08 лютого 2017 року прокурором Рівненської області старшим радником юстиції ОСОБА_28 по даному кримінальному провадженні винесено та підписано письмове повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 КК України (а.с. 246-249, т.3). Супровідним листом прокурора, яких здійснює процесуальне керівництво у кримінальному провадженні - прокурора відділу управління нагляду прокуратури області радника юстиції ОСОБА_29 від 08.02.2017 за № 04/2/4-221 на ім'я слідчого управління ГУНП в Рівненській області старшого лейтенанта поліції ОСОБА_30, вказане повідомлення про підозру було направлено для його вручення ОСОБА_1 згідно доручення прокурора області (а.с. 245, т.3). В той же день слідчим ОСОБА_30 вищевказане повідомлення про підозру було вручено ОСОБА_1 (а.с. 249, т.3). Щодо процесу здійснення письмової підозри адвокату, суд погоджується із позицією п'яти суддів Великої палати Верховного суду, висловленої в спільній Окремій думці на постанову від 8 листопада 2018 року в справі № 800/536/17. Підозрою є обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Праву підозрюваного «знати, у вчинені якого кримінального правопорушення його підозрюють» (пункт 1 частини третьої статті 42 КПК) кореспондує обов'язок сторони обвинувачення довести це до його відома, повідомити про наявність підозри та роз'яснити її зміст. Повідомлення про підозру - один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної і обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами. Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Викладена в письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності в кримінальному провадженні, і в такий спосіб з'являються можливості для підозрюваного впливати на наступне формулювання обвинувачення. Сформульована підозра встановлює межі, в рамках яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник отримують можливість цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту. З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов'язків, визначених статтею 42 КПК. Загальний порядок повідомлення про підозру передбачений главою 22 КПК, яка має назву «Повідомлення про підозру» та складається з таких статей: «Випадки повідомлення про підозру» (стаття 276); «Зміст письмового повідомлення про підозру» (стаття 277); «Вручення письмового повідомлення про підозру» (стаття 278). Тож законодавець пов'язує процесуальну діяльність із повідомлення про підозру з сукупністю процесуальних дій слідчого та/або прокурора, зміст яких полягає у встановленні юридичних і фактичних підстав для повідомлення про підозру (стаття 276 КПК), складанні письмового процесуального документа (повідомлення про підозру) (стаття 277 КПК) та його врученні особі (стаття 278 КПК). Наведені три статті не вичерпують зміст діяльності під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК вказує також на те, що, крім названих дій, під час процесуальної діяльності, пов'язаної зі здійсненням повідомлення про підозру, слідчий та/або прокурор зобов'язані встановити точне місцезнаходження особи та саму особу, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз'яснити права підозрюваному, що є невід'ємним обов'язковим етапом процедури повідомлення про підозру. Причому на прохання підозрюваного після повідомлення про його права слідчий, прокурор зобов'язані детально роз'яснити кожне із вказаних прав (частини друга, третя статті 276 КПК). Варто зауважити, що право знати та розуміти, в чому особа підозрюється (обвинувачується), є одним із складових елементів визначеного в статті 6 Конвенції права на справедливий суд. Так, стаття 6 § 3 a) вказує на необхідність особливо ретельно повідомляти «обвинувачення» зацікавленій особі. Обвинувальний акт відіграє вирішальну роль у кримінальному переслідуванні: починаючи від його пред'явлення особа, проти якої порушено кримінальну справу, є офіційно повідомленою про юридичну та фактологічну базу сформульованих проти неї обвинувачень (Kamasinski (Камазінскі) проти Австрії, § 79; Pelissier і Sassi (Пеліс'є і Сассі) проти Франції [ВП], § 51). Стаття 6 § 3 a) Конвенції визнає за обвинуваченим право бути поінформованим не лише про «причину» обвинувачення, тобто про матеріальні факти, висунені проти нього та на яких ґрунтується обвинувачення, але й про «характер» обвинувачення, тобто про юридичну кваліфікацію цих фактів (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 59; Penev (Пенєв) проти Болгарії, §§ 33 і 42). Обов'язок повідомити обвинуваченого повністю покладається на сторону обвинувачення, та він не може бути дотриманий у пасивний спосіб, створюючи інформацію та не повідомляючи про це сторону захисту (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 65). За результатами аналізу правових норм КПК потрібно розмежовувати: а) підозру як припущення про вчинення особою кримінально караного діяння; б) письмове повідомлення про підозру як процесуальне рішення; в) повідомлення про підозру як комплекс процесуальних дій, який включає в себе складання та вручення повідомлення про підозру, роз'яснення процесуальних прав підозрюваного, суті підозри, внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. При цьому законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру. Письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб'єктами кримінального процесу. Сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру». Відповідно до статті 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором і має містити, крім іншого, прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення, та підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення. Проаналізувавши зміст цієї статті, можна зайвий раз переконатися у системному характері дій з повідомлення про підозру. Посада прокурора, який здійснює повідомлення, повинна бути зазначена у цьому процесуальному документі. Той прокурор, який склав повідомлення або його погодив, повинен довести процедуру повідомлення до логічного завершення - сповістити про своє обґрунтоване припущення про вчинення кримінального правопорушення певну особу. Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 КПК. Отже, у КПК закріплений єдиний процесуальний прядок повідомлення про підозру будь-якій особі, проте існує категорія осіб, щодо яких процесуальна форма їх повідомлення про підозру ускладнюється, тобто запроваджуються додаткові, порівняно із главою 22 КПК, гарантії, що надаються державою. Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї, а навпаки - мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових або професійних обов'язків. Відповідно до гарантій незалежності адвоката, згідно п.1 ч.1 ст. 481 КПК України, п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» письмове повідомлення про підозру адвокату мало бути здійснене прокурором області. Натомість, вручення підозри адвокату було передоручене слідчому, про що зазначено в тексті підозри. Врешті решт, саме слідчий вручив письмове повідомлення про підозру адвокату ОСОБА_1 Що стосується можливості надання прокурором вищого рівня доручення слідчому через іншого прокурора вручити адвокату повідомлення про підозру, то суд вважає наступне. Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною другою статті 36 КПК прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшуковик) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному КПК. Проте в цій статті унормовується процесуальне становище прокурора - процесуального керівника досудовим розслідуванням. Крім того, слідчий, який діє за дорученням прокурора, має діяти в кримінальному провадженні в межах своєї компетенції, тобто він має виконувати доручення прокурора - процесуального керівника, якщо ці доручення охоплюються колом його посадових обов'язків. Однак не можна казати, що компетенція слідчого поширюється на всі процесуальні дії в кримінальному провадженні. Так, слідчий не має права виконати доручення прокурора на підтримання публічного обвинувачення в суді, бо це не охоплюється його компетенцією. Тобто, правомочність прокурора щодо надання відповідних доручень на проведення процесуальних дій слідчому обмежується компетенцією самого слідчого. Здійснення повідомлення про підозру особам, вказаним у главі 37 КПК (у тому числі й адвокату), не входить до кола повноважень слідчого, і не може бути їм доручене в порядку пункту 4 частини другої статті 36 КПК. Враховуючи важливість акту повідомлення особі про підозру, а також беручи до уваги правило вирішення конкуренції загальної (п.4 ч.2 ст. 36 КПК) та спеціальної норм (п. 3 ч.1 ст. 481 КПК), керівник регіональної прокуратури не вправі давати доручен