Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'уголовный процесс'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 51 результат

  1. Державний герб України Справа № 559/701/17 ВИРОК ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 січня 2019 року Дубенський міськрайонний суд Рівненської області в складі: головуючої судді Жуковської О.Ю., секретарів судового засідання Стехи М.В., Остапчук О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дубно кримінальне провадження № 42016180000000049 від 24.03.2016 про обвинувачення: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки м. Кузнецовськ (Вараш) Рівненської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1, громадянки України, українки, заміжня, має на утриманні малолітню дитину, не судима, адвокат, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 Кримінального кодексу України (далі КК України), з участю сторін: обвинувачення - прокурор Войтюк А.М., Ярощук А.Ю.; захисту - обвинувачена ОСОБА_1 та її захисник ОСОБА_46., - ВСТАНОВИВ: І. ОСОБА_1 було пред'явлено обвинувачення, яке сформульовано в обвинувальному акті і підтримане прокурором під час судового розгляду, наступного змісту: ОСОБА_1 обвинувачується в тому, що вона, будучи адвокатом, повноваження якого посвідчені відповідно до свідоцтва № НОМЕР_2, виданого 30.06.2012 Рівненською обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури, маючи повноваження на заняття адвокатською діяльністю, будучи допущеною до участі у кримінальному провадженні № 12015030130000286 від 28.04.2015 (далі - кримінальне провадження) в якості захисника підозрюваного ОСОБА_3, за ознаками злочинів, передбачених ч. 2, ч. 3 ст. 185 КК України, яка перебувала у провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області, використовуючи свій статус адвоката та процесуальне становище захисника обвинуваченого у справі, у власних корисливих цілях, зловживаючи довірою до себе як адвоката та захисника обвинуваченого у справі, 21.03.2016, перебуваючи у м. Луцьк Волинської області, після судового засідання по кримінальному провадженню по обвинуваченню ОСОБА_3 за ознаками злочинів, передбачених ч.2, ч. 3 ст. 185 КК України та інших осіб, запропонувала останньому надати грошові кошти в сумі 3000 доларів США для передачі їх до початку наступного судового засідання прокурору, який приймає участь у судовому провадженні - прокурору Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4, за висловлення позиції прокурором в суді щодо призначення покарання ОСОБА_3 не пов'язаного із позбавленням волі, чим підбурила останнього до надання неправомірної вигоди службовій особі, яка відповідно до п. 2 примітки 1 до ст. 368 КК України, займає відповідальне становище. ОСОБА_3, усвідомлюючи обставини подальшого призначення йому покарання за вчинені ним злочини, які повідомлені йому захисником ОСОБА_1, вимушено погодився на її незаконні дії передати грошові кошти в якості неправомірної вигоди для службових осіб, які займають відповідальне становище, однак звернувся до правоохоронних органів із заявою про вимагання у нього неправомірної вигоди. Так, 12.04.2016 ОСОБА_1, перебуваючи у м. Дубно Рівненській області в ході зустрічі із ОСОБА_3 підтвердила останньому, що зможе запропонувати надати неправомірну вигоду у вигляді грошових коштів в сумі 3000 доларів США для службових осіб, які займають відповідальне становище, тобто прокурорів Луцької місцевої прокуратури Волинської області, за вирішення питання щодо призначення ОСОБА_3 покарання, не пов'язаного із позбавленням волі. 15.04.2016 приблизно о 18 год. 40 хв. ОСОБА_1, перебуваючи у автомобілі ОСОБА_3, який знаходився поблизу офісного приміщення по АДРЕСА_2, отримала від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 3000 доларів США (що згідно офіційного курсу Національного банку України становить 76800 грн.) з метою пропозиції їх надання для службових осіб, які займають відповідальне становище, тобто прокурорів Луцької місцевої прокуратури Волинської області, за вирішення питання щодо призначення ОСОБА_3 покарання, не пов'язаного із позбавленням волі. Таким чином, ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 КК України, тобто в підбурюванні до закінченого замаху на пропозицію службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення службовою особою, яка займає відповідальне становище в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. ІІ. Докази, здобуті під час судового розгляду із показань учасників кримінального провадження. 2.1. Обвинувачена ОСОБА_1 скористалась конституційним правом зберігати мовчання і відмовилась давати показання на підставі ст. 63 Конституції України, вину не визнає, присягу адвоката не порушувала і злочину не вчиняла. 2.2. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 дала показання, що працює прокурором у Луцькій місцевій прокуратурі. Вона була процесуальним керівником в кримінальному провадженні по обвинуваченню ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які вчинили ряд крадіжок на території Луцького району. Було ряд доказів на підтвердження їх вини, оголошено підозру та обвинувальний акт нею скеровано до Луцького райсуду. Напередодні скерування обвинувального акту до суду, ОСОБА_7 застосували запобіжний захід у виді тримання під вартою, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 - особисте зобов'язання. Напередодні судового засідання, за день до затвердження обвинувального акту і скерування його в суд у березні 2016 року познайомилася з адвокатами, які приїхали з Рівне: ОСОБА_8 - захисник ОСОБА_6 та ОСОБА_1- захисник ОСОБА_3. Вдруге з адвокатами ОСОБА_8 і ОСОБА_1 вже побачилася в підготовчому судовому засіданні. На час скеровування обвинувального акту до суду ОСОБА_6 із ОСОБА_3 згідно характеризуючи даних були не судимі, але на цей момент вже були засудженні якимось судом Тернопільської області та ще Кременецьким районним судом Тернопільської області. Тобто, для неї як прокурора стояло питання як буде призначатися покарання, чи суд буде чекати, доки ті вироки наберуть законної сили. Підійшла ОСОБА_1 і запитувала щось щодо покарання, а вона в неї щодо вироків. Достеменно не пам'ятає. ЇЇ ж як прокурора цікавило чи подано апеляції на ті вироки, чи набирають вони законної сили, про що питала ОСОБА_1, бо та ОСОБА_3 захищала і по інших справах. Про міру покарання на той час ще рано було говорити, тому це не озвучувалося. Але для того, щоб вирішити питання складання покарання треба було знати про вироки. В обвинувальному акті було 6-8 епізодів, 7 чи 8 потерпілих, по деяких епізодам шкода була відшкодована шляхом повернення викраденого, а по інших були й цивільні позови, тому в суді ОСОБА_3 просила призначити покарання у виді 5 років позбавлення волі. Загальна сума матеріальних збитків становила приблизно 125000 грн. З пом'якшуючих обставин тоді в ОСОБА_3 було щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину. ОСОБА_3 частково визнавав вину по деяким епізодам. Про вимагання 1000 доларів США нічого не відомо. Ніякої попередньої змови не було. Зверталися до суду з клопотання про застосування запобіжного заходу ОСОБА_9 у виді особистого зобов'язання відразу, бо він на той час був не судимий, проживав у іншій області, тому щоб забезпечити його явку в судові засідання потрібно було застосувати запобіжний захід. ОСОБА_1 до неї не зверталася, щоб застосувати її підзахисному саме особисте зобов'язання. Інших розмов, окрім описаної, з ОСОБА_1 не було. 2.3. Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 у суді дав показання, що ОСОБА_1 була його захисником в м. Луцьку міському суді. Коли розглядалася справа вона сказала, що потрібно, щоб відшкодував шкоду усім потерпілим, що треба платити, бо нічого так не вирішиться. Конкретно йому сказала пізніше, що це 3000 доларів США. Він сказав, що таких грошей нема. То вона сказала: «Шукай, бо можуть змінити запобіжний захід». З ОСОБА_10 була укладена угода в немалій сумі 1000 доларів США. Про 3000 доларів США сказала йому після кількох засідань на завершенні справи, конкретної дати не пам'ятає. Це була справа за ч.ч.2, 3 ст.185 КК України, там було ще двоє інших обвинувачених. Він зрозумів, що потрібно заплатити для прокуратури. Пізніше він перепитував чи це остаточна сума, чи потім ще знадобиться, чи будуть йому гарантії. Він зрозумів, що гроші не треба було тому прокурору, що підтримував обвинувачення, а вищестоящим. Наголошував, що йому ті кошти не так легко зібрати. Гроші передавав у своїй машині «БМВ» на вулиці біля її офісу в м. Дубно. ОСОБА_1 вийшла на вулицю до нього, в автомобілі він передав їй гроші і свою справу. Гроші вона брала, перераховувала їх у себе в кабінеті. Після цього вона повідомила, щоб розібрався з потерпілими й можливо усе буде добре. Про це вони переписувалися у вайбері. Він не був впевнений, що щось там зміниться й гроші туди дійдуть. Гроші були для прокуратури, бо він сподівався, що якщо заплатить, то покарання не буде пов'язаним з обмеженням чи позбавленням волі. З ОСОБА_1 був у досить хороших стосунках як з адвокатом. Старався бути з нею в дружніх стосунках. Вона наголошувала, що його візьмуть під варту, казала, що змінять запобіжний захід після вироку. Вона не змушувала платити, просто сказала шукати гроші. Вже всі свідки були допитані й через три засідання був вирок. Більше п'яти засідань було, коли стало питання про 3000 доларів США. Після цього звернувся в СБУ. Коли це було не пам'ятає: чи в 2015 році чи в 2016, весною чи осінню. Ніяких наркотичних засобів не вживав. Була ДТП, за що притягувався до адмінвідповідальності та за ст.130 КУпАП. В негласних слідчих діях по даній справі участь приймав, залучався до них вперше. Вдруге працівники СБУ залучили по справі ОСОБА_11. Звертався в СБУ про вимагання неправомірної вигоди ОСОБА_11 в оперативний відділ. У ОСОБА_1 було три номери телефонів. Спілкувався з нею по лайфу, інколи по іншим, якщо той був вимкнений. Мав зв'язок по вайберу, своїм номером лайфа користується й на сьогоднішній день. Спілкувався з ОСОБА_1, щоб вирішувала проблеми в Луцьку, свідок не вважає це ультимативною формою. 3000 доларів США дали в СБУ, працівники якої приїхали в м. Дубно, їх вручила оперативна група за містом за заправкою «WOG» на «Серпанку». Коли це було не пам'ятає, десь о 12-14 годині. Він знав лише одного працівника ОСОБА_12, прізвища якого не знає. Він розказав, що буде відбуватися. Щоб він приїхав і передав ці кошти ОСОБА_10. В автомобіль щось встановили, чи сумочка якась лежала, - щось їхнє. Надав на це дозвіл. Вони сказали, що нічого не пошкодять, лише поклали, а потім забрали. Перед тим йому теж давали працівника СБУ прилад у верхній карман куртки. Події з працівником поліції були значно пізніше, ніж із захисником. Були дві дівчини і десь 7-8 інших чоловік. Коли в машину клали щось, робили з грошима не бачив що. Підписував документи вже після того, як передав гроші, а до того нічого не підписував. У офіс їхав сам на «БМВ», яке було в його користуванні. Гроші захиснику передав у папці. Вона їх у папці й понесла. Він під'їхав, ОСОБА_10 вийшла, відкрила двері з іншої сторони. Не бачив, щоб гроші брала в руки. Потім поїхав у своїх справах, здається додому, а через кілька годин подзвонили, щоб під'їхав на заправку «Wog», де були ксерокопії банкнот з підписами та прізвищами понятих, і він попідписував. На ксерокопіях банкнот стояло три прізвища учасників і він знизу поставив свій підпис. Банкнот було 30 штук. Не пам'ятає чи ще щось підписував. Крім Луцької справи були ще кримінальні справи в Кременці й ще одна направлена. Всього було 21 епізод за ст.185 КК України по Млинову, Кременці та Луцьку. Збитки потерпілим відшкодовував і брав розписки, може були ще 13 штук. ОСОБА_1 орієнтувала на відшкодування шкоди. Декілька разів ОСОБА_1 спілкувалася разом з ним із потерпілими. Давав їй кошти для передачі потерпілим на відшкодування збитків. В потерпілого ОСОБА_13 загальна сума збитків була понад 70000 грн. ОСОБА_12 з СБУ знає кілька років - близько 5. Це не він пішов до СБУ, а знайомий з СБУ прийшов до нього. Не пам'ятає де писав заяву, але не в СБУ. Зміст пам'ятає: що в м. Луцьку прокурор Балаш мала розмову безпосередньо з ОСОБА_10 чи її людьми, і що вимагає таку-то суму, все. 2.4. Свідок ОСОБА_31 в суді дав показання, що він в даному провадженні був процесуальний керівник відповідно до постанови заступника прокурора області. Відомості внесені в ЄРДР в березня місяці 2016 року за ч.3 ст.368 КК України. Підставою внесення відомостей в ЄРДР була заява громадянина, мешканця м. Дубно, яка надійшла з супровідним листом до прокуратури Рівненської області, датована березнем 2016 року про те, що від нього вимагають неправомірну вигоду його захисник ОСОБА_1 за вирішення питання чи звільнення його від кримінальної відповідальності чи закриття кримінального провадження за крадіжки, які мали місце у Волинській області. Після внесення відомостей до ЄРДР ним проводилися слідчі дії, допитав особу, яка звернулася із заявою. В середині квітня 2016 року здійснено виїзд в м. Дубно із його участю та о/у ВБКОЗ УСБУ в Рівненській області, колишнього ст. слідчого СВ прокуратури Рівненської області ОСОБА_15 та понятих, колишнього заступника прокуратури Рівненської області ОСОБА_16 Проведені слідчі дії в адмінприміщенні комунальної форми власності, в якому знаходилася якась державна установа і ще кабінети, які орендувалися ФОП, юридичними особами. Слідчі дії проводилися в кабінеті адвоката ОСОБА_1 В кабінет зайшли в складі слідчо-оперативної групи: спочатку зайшли оперуповноважені, потім ст. слідчий Бабич, він і двоє понятих осіб жіночої статті. Там була ОСОБА_1 та чоловік, з яким вона розмовляла. Оперуповноважені повідомили, що буде проводитися огляд. ОСОБА_1 не заперечувала, лише на її прохання видалила чоловіка. Провели огляд і освідування ОСОБА_1 Перед початком освідування була ним оголошена постанова про освідування ОСОБА_1 Проводився відеозапис на відеокамеру «Соні», УФ-лампа і взяли змиви із долонь рук, які опечатали та скріпили печатками (бинти) й підписували поняті. А сама ОСОБА_1 відмовилася від підпису. Слідчу дію освідування проводив він і старший слідчий прокуратури Рівненської області Бабич: робив змиви за допомогою спецрозчину з кистей рук ОСОБА_1 Протокол був складений після завершення слідчої дії не на місці події. Всім запропоновано проїхати в м. Рівне в прокуратуру Рівненської області для складання протоколів огляду та освідування, це було здійснено в темну пору доби біля опівночі. Після відтворення відеозаписів і відповідно до нього був складений протокол і оголошений. Всі, крім ОСОБА_1, його підписали. Відтворення відео, можливо, й не проводилося, стверджувати не буде. Скоріш за все він не проводився. Протоколи були складені, учасники його прочитали, заперечень не мали і підписали їх. Всі учасники разом приїхали в прокуратуру Рівненської області, можливо, по черзі підходили й підписували. Поняті були й підписували ОСОБА_17 і ОСОБА_18 обидва протоколи. В протоколі огляду підписані одні поняті - ОСОБА_17 і ОСОБА_18, а в протоколі освідування вказані інші поняті, бо ОСОБА_1 відмовилася від підпису. Можливо їх забезпечили працівники СБУ, чому не знає, не пам'ятає. Можливо ОСОБА_17 і ОСОБА_18 вже на той час пішли. Після проведення слідчих дій їхали багато учасників трьома автомобілями. Він їхав з оперуповноваженими, жінок з ним в авто не було. ОСОБА_16 їхав своїм службовим авто. ОСОБА_15 теж був у прокуратурі області, коли складалися протоколи. Чи були вночі поняті - жінки точно не пам'ятає. При надходженні НСРД в режимно-таємній частини процесуальний керівник знайомиться з ними й вирішує питання їх розсекречення чи знищення. В даному провадженні взагалі не пам'ятає, що йому надходили НСРД. Не виключає, що міг виносити постанову про проведення НСРД. 2.5. Свідок: ОСОБА_18 дала показання, що працівники СБУ запросили її і колегу бути понятими при отриманні неправомірної вигоди ОСОБА_1. При них впродовж 30-40 хв. оброблювалися порошком гроші на заправці за «Серпанком» на дворі. Суми не пам'ятає, тільки що це були долари купюрами 100 доларів, гроші перераховувалися, ксерокопій при ній не робили. З протоколом ознайомлювалася. Спочатку, коли кропилися гроші, був якийсь хлопчина високий, працівники поліції, ще понята. Потім гроші зібрали і передали високому хлопчині. Документи якісь складалися, це було на вулиці, підписували. Потім сіли в машину з працівником СБУ і колегою. Високий хлопець їхав в іншій машині. Поїхали до ОСОБА_1 в кабінет, біля музичної школи. Зачекали, потім сказали, щоб вони зайшли в кабінет, по коридору на ліво двері. Зрозуміла по вивісці, що це робочий кабінет адвоката ОСОБА_1. В середині були ОСОБА_1 і якійсь невідомий чоловік, не той хлопець, що їхав окремо на машині. Невідомий чоловік довго не був і пішов. Була папка з документами, відкрили справу, а там гроші - долари, які світилися. Зачитувалися номера купюр, був відеозапис. На руках у ОСОБА_1 було пару крапок на внутрішній сторони долоні. Це був кінець робочого дня і вона поїхала додому біля 20.00-21.00, вночі в прокуратуру точно не їздила. Всі підписи її, але в прокуратуру обласну її забрали зранку з Дубно на наступний день. Там її допитували як свідка. 2.6. Свідок ОСОБА_17 була понятою. Пам'ятає, що це була п'ятниця квітня чи травня 2016 року, вони з Мар'яною Борисівною йшли з роботи. До них підійшли і запропонували бути понятими, вони погодилися. Дала аналогічні показання як і свідок ОСОБА_18 Уточнила, що кабінет на другому поверсі в будинку, де магазин «ІНФОРМАЦІЯ_4». Гроші розкладали по підлозі і там було 3000 доларів США. Закінчилося все десь біля 21.00 год. На другий день поїхали в Рівне в прокуратуру, там взяли свідчення і підписували якісь документи. Підписи точно її. 2.7. Свідок ОСОБА_13 дав показання, що ОСОБА_1 приїжджала до нього з ОСОБА_3, який обікрав його, ще до суду. Віддали тоді чи 1500 чи 2000 грн., просили, щоб написав що немає претензій, а потім повернуть всю суму. Але шкоду заподіяно на 80000 грн., тому сказав, що якщо ОСОБА_3 відшкодує все, тоді напише розписку. Викрадене майно частково повернули, а ще на той час залишалося 80000 грн. В ОСОБА_3 вже інша захисник. 2.8. Свідок ОСОБА_19 в суді дав показання, що ОСОБА_1 бачив тільки раз з обвинуваченим, який його обікрав. Дзвонили, хотіли зустрітися, щоб домовитися про відсутність претензій (забрати заяву) та відшкодувати 1000 грн., але не домовилися. Збитки заподіяні десь на 2000 грн., але була ще одна крадіжка такими самими способом, але не доведено. Їх було десь троє чоловік. Збитки не відшкодовано. Подзвонили з СБУ м. Дубно, приїхали до нього. Питали чи знає ОСОБА_1, сказали, що взяли її на хабарі і чи не дзвонила кілька днів тому, чи не домовлялася з ним. Склали відразу протокол. 2.9. Свідок ОСОБА_20 дав суду показання, що ОСОБА_1 знає як захисника обвинуваченого ОСОБА_3. Зустріч з приводу відшкодування шкоди була із ОСОБА_3 і його захисником ОСОБА_1, крім матеріальної шкоди обговорювали й моральну. ОСОБА_3 виплатив йому шкоду в розмірі біля 1500 грн. приблизно через 1-2 місяці вже після судового засідання й він написав розписку, ОСОБА_1 не була присутня при цьому. Подзвонили з СБУ, сказали що є кримінал по адвокату одного з обвинувачених по криміналу, де він потерпілий по крадіжці. Зустрівся з працівниками СБУ біля дому, питали чи знає її. Сказав, що був такий адвокат в обвинуваченого. Протокол допиту складали одразу в машині. 2.10. Свідок ОСОБА_21 в суді дав показання, що ОСОБА_1 бачив на суді по кримінальній справі. Йому дзвонили з прокуратури й казали, що ОСОБА_1 - адвокат яка захищала, здається, ОСОБА_6 чи ОСОБА_3, взяла хабар, допитували його чи вона не пропонувала йому нічого, записували щось. По тій справі в Луцьку він потерпілий, збитки йому заподіяні на 13000 грн. ОСОБА_3 відшкодував під час слідства 1000 грн., а під час судового провадження не відшкодовував нічого. З адвокатом ОСОБА_1 обвинувачений ОСОБА_3 до нього не зверталися з питання відшкодування шкоди. 2.11. Свідок ОСОБА_22 дав показання, що він ФОП і був потерпілим у кримінальному провадженні, ОСОБА_1 приїжджала раз до нього з обвинуваченим, щоб написав заяву про те, що не має претензій, але відшкодували частину збитків, тому не підписав заяву. Другий раз бачив її в суді. В суді вже таку заяву написав і його більше до суду не викликали. Підтвердив, що його розписка. 2.12. Свідок ОСОБА_23 дав показання, що до нього приїжджали слідчі й казали, що пані ОСОБА_1 взяла хабар, щоб підписав якийсь протокол, бо їм треба. Він був потерпілим в кримінальному провадженні по обвинуваченню ОСОБА_6 й ОСОБА_3. З адвокатом ОСОБА_1 бачився в суді в м. Луцьку. Про відшкодування збитків говорив сам ОСОБА_3: пропонував віддати викрадені речі й 500 грн. моральної шкоди, щоб написав заяву про відсутність претензій. Поряд були ОСОБА_1 та його сусід Деркач, якого теж обікрали. Частково викрадене майно повернули. Моральну шкоду також частково виплатили, але він потім погодився, що претензій немає, про що написав розписку ОСОБА_3. IІІ. Докази, на які посилається сторона обвинувачення: Прокурор вважає, що вина ОСОБА_1 доведена доказами, дослідженими під час судового розгляду: 1.показаннями свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4 та інших свідків - потерпілих у кримінальному провадженні №12015030130000286 від 28.04.2015 по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч.2, ч.3 ст. 185 КК України, яка перебувала у провадженні Луцького міськрайонного суду Волинської області: ОСОБА_13, ОСОБА_24, ОСОБА_20, ОСОБА_25, ОСОБА_23 та ОСОБА_26 2.матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) відносно ОСОБА_1: 1) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо-, відео контролю особи від 15.04.2016 №13/1723т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/593т (а.с. 83-84т.3), 2) протоколом за результатами проведення НСРД спостереження за особою від 15.04.2016, №13/1722т (розтаємнено) (а.с. 85 т.3); 3) протокол про результати контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину №13/1726т (розтаємнено) (а.с. 86-87 т.3); 4) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо-, відео контролю особи від 13.04.2016 №13/1653т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/589т (а.с. 98-100 т.3), 5) протоколом за результатами проведення НСРД спостереження за особою від 13.04.2016, №13/1722т (розтаємнено) (а.с.101 т.3), 6) протоколом за результатами проведення НСРД аудіо контроль особи від 15.04.2016 №13/1721т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/596т (а.с. 102-103, т.3); 7) протоколом за результатами проведення НСРД відео контроль особи від 15.04.2016 №13/1724т (розтаємнено) та оптичним диском DVD-R №13/595т (а.с. 104-105, т.3); постановою прокурора про проведення НСРД контроль за вчиненням злочину від 15.04.2016 та дорученнями оперативному підрозділу на проведення НСРД від 15.04.2016 (а.с. 307-312 т.3), 8) ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04.04.2016 про надання дозволу на проведення НСРД: аудіо-, відеоконтроль особи, спостереження за особою з використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостереження (а.с. 313, т.3), 9) клопотання прокурора Рівненської області про дозвіл на проведення НСРД від 31.03.2016 (а.с. 314-316, т.3). 3.Документами: 1) заявою ОСОБА_3; 2) документами, одержаними в Луцькому міськрайонному суді та Луцькій місцевій прокуратурі; 3) протоколом виготовлення, вручення і використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 15.04.2016 з додатком ксерокопіями грошових коштів (а.с. 88-97 т.3), протоколами освідування ОСОБА_1 та огляду грошових коштів від 15.04.2016, оптичним диском та касетою мініДВ, доданими до протоколів (а.с. 37-45, т.3); 4) довідкою УСБУ в Рівненській області від 11.12.18 про виділення грошових коштів (а.с. 187, т.1); 5) протоколом огляду речей від 03.03.2017 з додатком фото таблицею (а.с. 286-296, т.3), та іншими; 4.висновками судових фоноскопічних експертиз: 1) № 2643/2644 (а.с. 172-180 т.3), 2) №2645/2646 від 30.06.2016 (а.с. 182-189 т.3), 3) №2647/2648 від 24.06.2016 (а.с. 191-197 т.3), 4) №2650 від 28.12.16 (а.с. 205-207, т.3); 5) висновком судової фізико- хімічної експертизи №2.1-239/16 від 22.06.2016 (а.с. 113-117, т. 3). 5.Речовими доказами: грошовими коштами, вилученими у ОСОБА_1 6.Даними, що характеризують особу обвинуваченої ОСОБА_1 (а.с. 270-279, 281-283 т.3). Прокурор подав клопотання про визнання доказів сторони захисту недопустимими, проти чого заперечують обвинувачена та її захисник. ІV. Докази, на які посилається сторона захисту: 1. Договір оренди № 003 від 01 вересня 2015 року та доповнення до договору оренди № 003 від 10 вересня 2015 року, товарні чекі № 01 від 05 січня 2017 року, №02 від 05 лютого 2017 року, №03 від 05 березня 2017 року, №04 від 05 квітня 2017 року, № 05 від 05 червня 2017 року (а.с. 9-17 т.2). 2. Ордери: серія РН-075 № 032 від 28.12.2015, серія РН - 075 № 033 від 12.01.2016, серія РН - 075 №035 від 03 02.2016 про надання правової допомоги ОСОБА_3 у Кременецькому ВП та Кременецькому районному суді Тернопільської області, в Дубенському ВП ГУНП в Рівненській області та суді першоїта апеляційної інстанції, в Луцькому ВП Луцького ГУНП у Волинській області адвокатом ОСОБА_1 відповідно (оригінали а.с. 19-21 т.2, копії а.с. 129-131 т.3). 3.Розписки від 29.03.2016, від 13.01.2016, від 29.12.2015, від 12.01.2016, від 29.12.2015, від 25.12.2015, від 19.01.2016, від 12.01.2016, від 24.02.2016, від 24.02.2016, від 05.04.2016, 25.11.2015, від 05.04.2016, від 31.03.2016 (оригінали а.с. 23-36, т.2, копії а.с. 135-147, т.3). 4.Копія адвокатського запиту на проведення науково-правової експертизи № 2130 від 03.01.2018 (а.с. 38-39, т.2) та Висновок спеціаліста старшого наукового співробітника інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, кандидата наук ОСОБА_27 № 126/127-е від 07.06.2018 (а.с. 38-49, т.2). 5.Роздруківка смс-переписки з мобільного телефону ОСОБА_1 (а.с. 40-54, т.2). 6.Постанова Дубенського міськрайонного суду Рівненької області від 31.05.2017 у справі № 559/588/17, за якою ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП, та постанова Апеляційного суду Рівненської області від 23.06.2017, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а вищезазначену постанову - без змін (а.с. 55-57, т.2). 7.Ухвала слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 березня 2016 року (справа № 161/3632/16-к) про обрання підозрюваному ОСОБА_3 запобіжного заходу у виді особистого зобов'язання (а.с.58, т.2). 8.Копія вироку Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 червня 2017 року у справі №161/4047/16-к, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.2, ч.3 ст. 185 КК України (7 епізодів) до 3 років і 6 місяців позбавлення волі (а.с. 59-64, т.3) та копія ухвали Апеляційного суду Волинської області від 18.01.2018 в справі №161/4047/16-к, якою вищезазначений вирок залишено без змін (а.с.65-68, т.2), копія ухвали Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 161/4047/16-к, якою у відкритті касаційного провадження відмовлено (а.с. 69-72, т.2). 9.Вирок Збаразького районного суду Тернопільської області від 07.06.2018 в справі № 601/2707/15-к, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.3 ст. 185 КК України (3 епізоди) засуджено до 3 років і 6 місяців позбавлення волі (а.с. 73-81, т.2). 10.Ухвала слідчого судді Рівненського міського суду Рівненської області від 16 березня 2016 року справа № 569/2997/16-к про застосування до ОСОБА_3 запобіжного заходу у виді домашнього арешту в період доби з 23.00 год до 05.00 год. (а.с. 82-83, т.2). 11.Виписка з вироку Млинівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року в справі № 566/387/16-к та сам вирок, яким ОСОБА_3 засуджено за ч.2, ч.3 ст. 185, ч.2 ст. 289 КК України (11 епізодів) до 5 років позбавлення волі та звільнено з іспитовим строком 2 роки та 6 місяців (а.с. 84-149, т.2). Ухвала Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року, якою вирок Млинівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2017 року в справі № 566/387/16-к змінено в частині цивільного позову та в решті - без змін (а.с. 150-153, т.2). Постанова Верховного Суду від 19 квітня 2018 року в справі № 566/387/16-к , якою касаційну скаргу залишено без задоволення, а Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 10 серпня 2017 року - без змін (а.с. 154-156, т.2). 12.Обвинувальний акт по кримінальному провадженні №42017180000000021 від 08.02.2017 стосовно ОСОБА_11, обвинуваченого за ч.2 ст. 190 КК України, потерпілим по якому є ОСОБА_3 (а.с. 157-162, т.2). 13.Лист начальника управління Служби безпеки України в Рівненській області від 05.12.2018 року № 14/ц-2/12, що згідно Журналу №6 «Обліку заяв, пропозицій та скарг громадян в УСБУ в Рівненській області» за 2016 рік 24.03.2016 за №К-20 зареєстрована заява ОСОБА_3 стосовно вимагання неправомірної вигоди працівниками правоохоронних органів, яка надана особисто ним до чергової частини управління (а.с. 163, т.2). 14.А також на документи, що містяться в матеріалах кримінального провадження. Стороною захисту заявлено клопотання про визнання усіх доказів сторони обвинувачення в даному кримінальному провадженні недопустимими, проти чого заперечує прокурор. V. Висновки суду щодо клопотань сторін про недопустимість доказів Конституційний Суд України у рішенні № 12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 року у справі №1-31/2011 за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 62 Конституції України вказав, що визнаватися допустимими і використовуватись як доказ в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. a.Щодо підозри Обвинувачена ОСОБА_1 є адвокатом, повноваження якої посвідчені відповідно до свідоцтва № НОМЕР_2, виданого 30.06.2012 Рівненською обласною кваліфікаційно - дисциплінарною комісією адвокатури, що визнається сторонами. Стаття 131-2 Конституції України визначає, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується (ст. 59 Конституції України на момент подій квітня 2016 року і ст. 131-2 Конституції України на час письмового повідомлення про підозру). У ст. 5 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; держава створює незалежні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності. Відповідно до п.7 ч.1 ст. 480 КПК України особливий порядок кримінального провадження застосовується стосовно адвоката. Згідно п.1 ч.1 ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру адвокату здійснюється Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень. Аналогічна вимога закону міститься в п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що повідомлення про підозру адвоката може бути здійснено виключно …прокурором області. 08 лютого 2017 року прокурором Рівненської області старшим радником юстиції ОСОБА_28 по даному кримінальному провадженні винесено та підписано письмове повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 369 КК України (а.с. 246-249, т.3). Супровідним листом прокурора, яких здійснює процесуальне керівництво у кримінальному провадженні - прокурора відділу управління нагляду прокуратури області радника юстиції ОСОБА_29 від 08.02.2017 за № 04/2/4-221 на ім'я слідчого управління ГУНП в Рівненській області старшого лейтенанта поліції ОСОБА_30, вказане повідомлення про підозру було направлено для його вручення ОСОБА_1 згідно доручення прокурора області (а.с. 245, т.3). В той же день слідчим ОСОБА_30 вищевказане повідомлення про підозру було вручено ОСОБА_1 (а.с. 249, т.3). Щодо процесу здійснення письмової підозри адвокату, суд погоджується із позицією п'яти суддів Великої палати Верховного суду, висловленої в спільній Окремій думці на постанову від 8 листопада 2018 року в справі № 800/536/17. Підозрою є обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Праву підозрюваного «знати, у вчинені якого кримінального правопорушення його підозрюють» (пункт 1 частини третьої статті 42 КПК) кореспондує обов'язок сторони обвинувачення довести це до його відома, повідомити про наявність підозри та роз'яснити її зміст. Повідомлення про підозру - один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної і обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами. Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Викладена в письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності в кримінальному провадженні, і в такий спосіб з'являються можливості для підозрюваного впливати на наступне формулювання обвинувачення. Сформульована підозра встановлює межі, в рамках яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник отримують можливість цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту. З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов'язків, визначених статтею 42 КПК. Загальний порядок повідомлення про підозру передбачений главою 22 КПК, яка має назву «Повідомлення про підозру» та складається з таких статей: «Випадки повідомлення про підозру» (стаття 276); «Зміст письмового повідомлення про підозру» (стаття 277); «Вручення письмового повідомлення про підозру» (стаття 278). Тож законодавець пов'язує процесуальну діяльність із повідомлення про підозру з сукупністю процесуальних дій слідчого та/або прокурора, зміст яких полягає у встановленні юридичних і фактичних підстав для повідомлення про підозру (стаття 276 КПК), складанні письмового процесуального документа (повідомлення про підозру) (стаття 277 КПК) та його врученні особі (стаття 278 КПК). Наведені три статті не вичерпують зміст діяльності під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК вказує також на те, що, крім названих дій, під час процесуальної діяльності, пов'язаної зі здійсненням повідомлення про підозру, слідчий та/або прокурор зобов'язані встановити точне місцезнаходження особи та саму особу, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз'яснити права підозрюваному, що є невід'ємним обов'язковим етапом процедури повідомлення про підозру. Причому на прохання підозрюваного після повідомлення про його права слідчий, прокурор зобов'язані детально роз'яснити кожне із вказаних прав (частини друга, третя статті 276 КПК). Варто зауважити, що право знати та розуміти, в чому особа підозрюється (обвинувачується), є одним із складових елементів визначеного в статті 6 Конвенції права на справедливий суд. Так, стаття 6 § 3 a) вказує на необхідність особливо ретельно повідомляти «обвинувачення» зацікавленій особі. Обвинувальний акт відіграє вирішальну роль у кримінальному переслідуванні: починаючи від його пред'явлення особа, проти якої порушено кримінальну справу, є офіційно повідомленою про юридичну та фактологічну базу сформульованих проти неї обвинувачень (Kamasinski (Камазінскі) проти Австрії, § 79; Pelissier і Sassi (Пеліс'є і Сассі) проти Франції [ВП], § 51). Стаття 6 § 3 a) Конвенції визнає за обвинуваченим право бути поінформованим не лише про «причину» обвинувачення, тобто про матеріальні факти, висунені проти нього та на яких ґрунтується обвинувачення, але й про «характер» обвинувачення, тобто про юридичну кваліфікацію цих фактів (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 59; Penev (Пенєв) проти Болгарії, §§ 33 і 42). Обов'язок повідомити обвинуваченого повністю покладається на сторону обвинувачення, та він не може бути дотриманий у пасивний спосіб, створюючи інформацію та не повідомляючи про це сторону захисту (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 65). За результатами аналізу правових норм КПК потрібно розмежовувати: а) підозру як припущення про вчинення особою кримінально караного діяння; б) письмове повідомлення про підозру як процесуальне рішення; в) повідомлення про підозру як комплекс процесуальних дій, який включає в себе складання та вручення повідомлення про підозру, роз'яснення процесуальних прав підозрюваного, суті підозри, внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. При цьому законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру. Письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб'єктами кримінального процесу. Сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру». Відповідно до статті 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором і має містити, крім іншого, прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення, та підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення. Проаналізувавши зміст цієї статті, можна зайвий раз переконатися у системному характері дій з повідомлення про підозру. Посада прокурора, який здійснює повідомлення, повинна бути зазначена у цьому процесуальному документі. Той прокурор, який склав повідомлення або його погодив, повинен довести процедуру повідомлення до логічного завершення - сповістити про своє обґрунтоване припущення про вчинення кримінального правопорушення певну особу. Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 КПК. Отже, у КПК закріплений єдиний процесуальний прядок повідомлення про підозру будь-якій особі, проте існує категорія осіб, щодо яких процесуальна форма їх повідомлення про підозру ускладнюється, тобто запроваджуються додаткові, порівняно із главою 22 КПК, гарантії, що надаються державою. Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї, а навпаки - мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових або професійних обов'язків. Відповідно до гарантій незалежності адвоката, згідно п.1 ч.1 ст. 481 КПК України, п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» письмове повідомлення про підозру адвокату мало бути здійснене прокурором області. Натомість, вручення підозри адвокату було передоручене слідчому, про що зазначено в тексті підозри. Врешті решт, саме слідчий вручив письмове повідомлення про підозру адвокату ОСОБА_1 Що стосується можливості надання прокурором вищого рівня доручення слідчому через іншого прокурора вручити адвокату повідомлення про підозру, то суд вважає наступне. Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною другою статті 36 КПК прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшуковик) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному КПК. Проте в цій статті унормовується процесуальне становище прокурора - процесуального керівника досудовим розслідуванням. Крім того, слідчий, який діє за дорученням прокурора, має діяти в кримінальному провадженні в межах своєї компетенції, тобто він має виконувати доручення прокурора - процесуального керівника, якщо ці доручення охоплюються колом його посадових обов'язків. Однак не можна казати, що компетенція слідчого поширюється на всі процесуальні дії в кримінальному провадженні. Так, слідчий не має права виконати доручення прокурора на підтримання публічного обвинувачення в суді, бо це не охоплюється його компетенцією. Тобто, правомочність прокурора щодо надання відповідних доручень на проведення процесуальних дій слідчому обмежується компетенцією самого слідчого. Здійснення повідомлення про підозру особам, вказаним у главі 37 КПК (у тому числі й адвокату), не входить до кола повноважень слідчого, і не може бути їм доручене в порядку пункту 4 частини другої статті 36 КПК. Враховуючи важливість акту повідомлення особі про підозру, а також беручи до уваги правило вирішення конкуренції загальної (п.4 ч.2 ст. 36 КПК) та спеціальної норм (п. 3 ч.1 ст. 481 КПК), керівник регіональної прокуратури не вправі давати доручення про здійснення письмового повідомлення про підозру адвокату іншим службовим особам. Це виняткове повноваження прокурора області. Вищезазначені норми права є імперативними й абсолютно визначеними. Вони чітко і категорично вказують поведінку суб'єктів суспільних відносин і не підлягають розширеному тлумаченню. Таке врегулювання не залишає особі, яка застосовує ці норми, можливостей для розсуду, а їх неправильне тлумачення призвело до того, що письмове повідомлення про підозру адвокату у вчиненні кримінального правопорушення здійснено суб'єктом, який не передбачений статтею 481 КПК. Законодавець, наділяючи процесуальними повноваженнями керівника регіональної прокуратури щодо здійснення повідомлення про підозру адвокату, передбачив додаткові правові гарантії щодо притягнення до кримінальної відповідальності адвокатів. Підозрюваною особа стає з моменту вручення їй повідомлення про підозру. Повідомлення про підозру адвокату мав підписати і вручити саме прокурор області. Вручення повідомлення про підозру слідчим є врученням його неналежною (неуповноваженою) особою і не має своїм наслідком залучення адвоката до участі в кримінальному провадженні як підозрюваного. Це загальний принциповий підхід до реалізації підвищеного ступеня процесуальної гарантії від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності адвоката, адже виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Припис п.1 ч.1 ст. 481 КПК України є додатковою гарантією незалежності адвокатів, їхньої професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективне виконання ними функцій правничої допомоги шляхом установлення ускладненого порядку кримінального переслідування. Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності адвокатів. Через недотримання стороною обвинувачення вимог ст. 481 КПК України повідомлення про підозру адвокату ОСОБА_1 було здійснено неповноважною особою. І це має правові наслідки - така особа не вважається притягнутою до кримінальної відповідальності. На що вказує і практика Європейського суду з прав людини. Зокрема, у пункті 46 рішення від 27 лютого 1980 року № 6903/75 у справі Deweer проти Бельгії зазначається, що «для цілей частини першої статті 6 Конвенції «звинувачення» (charge) може бути визначене як офіційне повідомлення, надане індивіду компетентним суб'єктом про те, що така особа підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення». b.Щодо доказів, здобутих під час проведення НСРД Згідно ст. 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), ? це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій. Згідно ч.1 ст. 89 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Відповідно до п.1.ч.4 ст. 258 КПК України, ст. 260 КПК України аудіо- і відео контроль особи є різновидами втручання у приватне спілкування. Ч.1 ст. 258 КПК України передбачене правило, за яким ніхто не може зазнавати втручання у приватне спілкування без ухвали слідчого судді. Проте, ч.5 цієї статті втручання у приватне спілкування захисника, священнослужителя з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим заборонене. Аналогічні категорична норма міститься в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: п.9 ч.1 ст.23 Закону забороняє втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом. Тобто, сфері адвокатської діяльності відведене привілейоване місце у розумінні підвищених гарантій захисту від стороннього втручання. Така позиція є цілком обґрунтованою, якщо враховувати, що до тих гарантій, які має кожен адвокат як громадянин, додаються гарантії забезпечення його професійної діяльності щодо надання правової допомоги іншим особам та захисту прав, свобод і законних інтересів кожного, хто потребує такого захисту у межах встановлених юридичних процедур. Європейський суд з прав людини вказує, що в той час як стаття 8 захищає конфіденційність будь-якої «кореспонденції» між особами, вона передбачає посилений захист обміну інформацією між адвокатами та клієнтами. Це підтверджується фактом, що адвокати здійснюють у демократичному суспільстві основоположну місію - захист обвинувачених і підсудних. Зрозуміло, адвокат не може належно здійснювати цю основоположну місію, якщо він не може гарантувати тим, кого захищає, що їхнє спілкування залишиться конфіденційним (Michaud проти Франції, № 12323/11, § 118 та R.E. проти Великобританії, № 62498/11, § 131, 27 жовтня 2015). В преамбулі Рекомендацій № R (2000) 21 Комітету Міністрів державам - членам про свободу професійної діяльності адвокатів (Ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи на 727-му засіданні заступників міністрів 25 жовтня 2000 року) вказано: «адвокат» означає особу, яка відповідно до національного законодавства кваліфікована та уповноважена захищати та діяти від імені своїх клієнтів, займатися юридичною практикою, з'являтися в офіційній якості в суді і консультувати та представляти своїх клієнтів у питаннях права. Згідно п.6 «Принцип І - Загальних принципів свободи професійної діяльності адвокатів» слід вжити всіх необхідних заходів для забезпечення додержання конфіденційності відносин між адвокатом і його клієнтом. Винятки з цього принципу можна дозволяти, лише якщо вони сумісні з принципом верховенства права. Таким чином, практика Європейського суду з прав людини у даному питанні категорична - передбачає посилений, привілейований захист обміну інформацією між адвокатами і клієнтами, а відповідно не допускає можливості державі втручатися у дану сферу відносин. Що відповідає і українському законодавству, яке забороняє втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом та на конституційному рівні гарантує адвокатам незалежність. Це означає, що навіть у випадку конфлікту між адвокатом та клієнтом держава не має права втручатись у спілкування та обмін інформацією між ними. Правоохоронним органом заборонено за допомогою адвоката отримувати конфіденційну інформацію щодо клієнта, аналогічно і від клієнта щодо адвоката. В силу прямої заборони втручання у приватне спілкування між адвокатом і підозрюваним, обвинуваченим (ч.5 ст. 258 КПК України), отримана інформація здобута всупереч процесуальному порядку і визнається судом недопустимим доказом. Суд оцінює Висновок спеціаліста старшого наукового співробітника Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, кандидата наук ОСОБА_27, затверджений головою ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, д.ю.н., професором ОСОБА_32 № 126/127-е від 07.06.2018 (а.с. 38-49, т.2) як документ згідно ч.1 ст. 99 КПК України і робить висновок про його належність та допустимість. Згідно Висновку дії прокурора Рівненської області старшого радника юстиції ОСОБА_14 у кримінальному провадженні за №42016180000000049 від 24.03.16. щодо звернення до слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області з клопотанням про надання дозволу на проведення стосовно адвоката ОСОБА_1 НСРД, як наслідок Ухвала слідчого судді апеляційного суду Рівненської області від 04 квітня 2016 року; а також дії прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Рівненської області старшого радника юстиції ОСОБА_31 по винесенню постанови від 15 квітня 2016 року про проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контроль за вчиненням злочину з метою здобуття доказів одержання ОСОБА_1 неправомірної вигоди - не відповідають вимогам законодавства, зокрема, частині 5 статті 258 КПК України, пункту 9 частини 1 статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», та прецедентній практиці Європейського суду з прав людини з цього приводу. Судом встановлено, що адвокат ОСОБА_1 надавала правову допомогу ОСОБА_3, здійснюючи його захист від кримінального обвинувачення у трьох областях України: Тернопільській, Рівненській і Волинській. Це визнається сторонами, у формулюванні обвинувачення зазначено: «ОСОБА_1 обвинувачується в тому, що вона, будучи адвокатом, повноваження якого посвідчені відповідно до свідоцтва № НОМЕР_2, виданого 30.06.2012 Рівненською обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури, маючи повноваження на заняття адвокатською діяльністю, будучи допущеною до участі у кримінальному провадженні № 12015030130000286 від 28.04.2015… в якості захисника підозрюваного ОСОБА_3». Статус ОСОБА_1 як адвоката ОСОБА_3 в кримінальному процесі підтверджується численними доказами, дослідженими судом: ордерами і угодою-дорученням, постановою слідчого СВ Луцького ВП Луцького ВП ГУНП у Волинській області від 03.02.2016 про допуск адвоката ОСОБА_1 до участі у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за 12015030130000286 від 28.04.2015 як захисника ОСОБА_3 та повідомлення від 17.04.2016 адвоката ОСОБА_1 слідчому судді, судді Луцького міськрайонного суду Волинської області і ОСОБА_3 про відмову від виконання обов'язків захисника ОСОБА_3, у кримінальних провадженнях на підставі п.1 ч.4 ст. 47 КПК України (а.с. 19-21 т.2, а.с. 129-134, а..с 278 т.3), копіями процесуальних документів (а.с.58, 82-83 т.2), показаннями свідка ОСОБА_3 та свідків-потерпілих ОСОБА_13, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, свідка-прокурора ОСОБА_5 31 березня 2016 року прокурор Рівненської області ОСОБА_14 звернувся до слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області з клопотанням про надання дозволу на проведення стосовно ОСОБА_1 - адвоката, негласних слідчих (розшукових) дій у формі: 1) аудіо, відео контролю особи, терміном на 20 (двадцять) діб, починаючи з 31.03.16 до 19.04.16 (включно); 2) спостереження за особою із використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостереження, терміном на 20 (двадцять) діб, починаючи з 31.03.16 до 19.04.16 (включно); 3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж терміном на 20 (двадцять) діб, починаючи з 31.03.16 до 19.04.16 (включно). НСРД 1 і 3 є різновидами втручання у приватне спілкування. При чому, згідно змісту клопотання прокурора Рівненської області, саме у приватне спілкування між адвокатом і клієнтом (а.с. 314-316 т.3). Ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04 квітня 2016 року вищевказане клопотання прокурора задоволено частково, надано дозвіл на проведення стосовно ОСОБА_1 таких негласних слідчих (розшукових) дій: аудіо-, відеоконтроль особи; спостереження за особою з використанням відеозапису, фотографування, спеціальних технічних засобів для спостереження терміном 20 діб (а.с.313 т.3). Відповідно до ч. 1 ст. 248 КПК України, розгляд клопотання слідчим суддею здійснюється за участю особи, яка подала клопотання. Суд звертає увагу, що в ухвалі слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04.04.2016 вказано, що клопотання розглядалось за участі прокурора Рівненської області ОСОБА_31 Проте, ОСОБА_31 - це процесуальний керівник, а прокурор області - це ОСОБА_14 Сторона обвинувачення так і не змогла пояснити суду хто ж приймав участь під час розгляду клопотання щодо НСРД. ОСОБА_31 допитаний в суді як свідок дав показання, що не пам'ятає обставин, пов'язаних з НСРД у даному провадженні (хоч згідно матеріалів саме він санкціонував НСРД у виді контролю за вчиненням злочину). Також відповідно до змісту ухвали 04.04.2016 слідчому судді Апеляційного суду Рівненської області було надано витяг з ЄРДР № 42016180000000049 від 24.03.2016. Фабула в ухвалі звучить аналогічно фабулі, що міститься в клопотанні прокурора Рівненської області: «приватний адвокат ОСОБА_1, діючи умисно, за попередньою змовою з прокурором Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4, вимагає неправомірну вигоду в розмірі 1000 доларів США від ОСОБА_3 за вирішення питання про незастосування до останнього міри покарання, пов'язаної з позбавленням волі за результатами судового розгляду кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України». В клопотанні прокурора Рівненської області також вказано: «Враховуючи механізм вчинення злочину адвокатом ОСОБА_1 та очевидну подальшу передачу неправомірної вигоди або її частини прокурору Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4, необхідно також зафіксувати відомості про її особу, її поведінку, тих, з ким вона контактує…». Але суд позбавлений можливості перевірити початкову фабулу, за якою відомості внесені в ЄРДР 24.03.2016, оскільки первинний витяг з ЄРДР від 24.03.2016 в матеріалах кримінального провадження відсутній. І прокурор не пояснив як це могло статись. Кримінальне провадження розпочинається з витягу із ЄРДР, сформованого реєстратором старшим слідчим прокуратури Рівненської області ОСОБА_15 20.04.2016, тобто майже на місяць пізніше від дати реєстрації і уже після проведення усіх НСРД. Процесуальним прокурором зазначено ОСОБА_31 Фабула: «Працівник одного із правоохоронних органів спільно із адвокатом громадянина К. вимагає у останнього неправомірну вигоду за виконання в інтересах останнього дій із використанням службового становища», кваліфікація - ч.3 ст. 368 КК України (а.с. 1, т.3). Наступний витяг з ЄРДР у даному кримінальному провадженні сформовано 26.04.2016 за підписом реєстратора слідчого ГУНП в Рівненській області ОСОБА_30 після визначення підслідності постановою заступника прокурора Рівненської області Боровика А.В. від 20.04.2016 за слідчим управлінням ГУНП в Рівненській області, при цьому фабула не змінюється (а.с. 54-56, т.3). І третій витяг з ЄРДР у даному кримінальному провадженні сформований 08.02.2017 після повідомлення ОСОБА_1 підозри за ч.2 ст. 15, ч.2 ст. 27, ч.3 ст. 369 КК України, при цьому формулювання фабули не змінюється, а є аналогічним від 20.04.2016 за фактом ч. 3 ст. 368 КК України (а.с. 253, т.3). Дії прокурора Рівненської області ОСОБА_14 щодо звернення із клопотанням на втручанням у приватне спілкування адвоката (захисника ОСОБА_1) з підозрюваним (обвинуваченим) суперечать вимогам ч. 5 ст. 258 КПК України, а тому усі подальші докази здобуті внаслідок забороненого втручання у приватне спілкування отримані не в порядку, встановленому КПК України. У даному провадженні 15 квітня 2016 року прокурор відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Рівненської області старший радник юстиції ОСОБА_31 виніс постанову про проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контроль за вчиненням злочину з метою здобуття доказів одержання ОСОБА_1 неправомірної вигоди у формі імітування обстановки злочину з використанням заздалегідь ідентифікованих засобів - грошових коштів у сумі 3000 дол. США, що ідентифіковані шляхом визначення номіналу, серії та номерів купюр, ідентифікованих, шляхом помічення спеціальним люмінесцентним барвником (аерозолем) «Промінь», тривалістю 7 діб ( з 15.04.2016 року до 21.04.2016 року включно). Загальні підстави для проведення НСРД визначено ст. 246 КПК України, вимоги до постанови прокурора у ст. 251 КПК України, і щодо контролю за вчиненням злочину в ст. 271 КПК України. Відповідно до ч. 8 ст. 271 КПК України - якщо при проведенні контролю за вчиненням злочину виникає необхідність тимчасового обмеження конституційних прав особи, воно має здійснюватися в межах, які допускаються Конституцією України, на підставі рішення слідчого судді згідно з вимогами цього Кодексу. Аналізуючи зміст постанови прокурора встановлено, що її винесено на підставі заяви ОСОБА_3 і його показів як свідка, при цьому прокурор вважає, що «обставини, за яких здобуто вищевказані фактичні дані отримано у порядку, передбаченому КПК України», і робить висновок, «що це свідчить про відсутність провокування». Проте, якщо фактичні дані здобуваються в порядку КПК України, то можна робити висновок про їх допустимість. А провокація - категорія зовсім інша. Тут прокурор повинен був перевірити чи не підбурювали особу до вчинення злочину з метою подальшого її викриття безпосередньо працівники правоохоронних органів чи їх агенти. Прокурор всупереч ч.3 ст. 271 КПК України цього не зробив. Також всупереч п.6 ч.1 ст. 251 КПК України в постанові прокурора відсутнє обґрунтування неможливості отримання відомостей про злочин та особу в інший спосіб, натомість прокурор вважає заяву свідка достатньою підставою обґрунтовано підозрювати ОСОБА_1 у готуванні до вчинення тяжкого злочину, що полягає «у вимаганні грошових коштів… в розмірі 3000 доларів США». Прокурор вказує, що в умовах контролю за вчиненням злочину можна «повністю запобігти посяганню на незаконне отримання винагороди». А метою НСРД є «здобуття доказів одержання ОСОБА_1 неправомірної вигоди за вчинення дій щодо призначення ОСОБА_3 більш м'якого покарання, ніж передбачене санкцією статті, за якою він обвинувачується». Суд звертає увагу, що мова йде про адвоката, який здійснює захист особи в кримінальному провадженні на договірних засадах, одним із завданням якого є максимально пом'якшити становище підзахисного. Проте прокурор абсолютно цього не аналізує і виносить постанову на підставі заяви і допиту як свідка клієнта адвоката, не обґрунтовуючи питання провокації, що суперечить положенням КПК України і гарантіям незалежності адвокатів. Також контроль за вчиненням злочину був пов'язаний з іншими негласними слідчими діями, проведеними стосовно ОСОБА_1, які згідно ч.5 ст. 258 КПК України є забороненим втручанням у приватне спілкування адвоката з клієнтом, про що свідчить протокол за результатами контролю за вчиненням злочину від 15.04.2016, під час якого велось спостереження за особою, а також аудіо і відео контроль (а.с. 86, т.3). Відповідно до п.1 ч.3 ст. 104 КПК України протокол має містити у вступній частині місце, час проведення та назву процесуальної дії. В даному протоколі час проведення - 21.46-21.58 год. 15.04.2016, при чому спостереження за ОСОБА_1 закінчилось о 22.00 год. Вказаний в протоколі час очевидно не може бути часом проведення процесуальної дії, яка розпочалась в м. Дубно (не вказано де саме) з помічення грошових коштів (не вказано коли саме), але спостереження встановлено з 14.00 год.; як і не може бути часом складання протоколу, адже спостереження за особою було завершено пізніше. При чому такий дефект із часом містять і інші протоколи за результатами НСРД: протокол за результатами проведення спостереження за особою від 15.04.2016, вказано у вступній частині 21.20 год., при цьому саме спостереження було закінчено пізніше часу виготовлення протоколу - о 22.00 год. (а.с. 85 т.3). Протокол виготовлення, вручення і використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 15.04.2016: розпочато о 17.45 год., а закінчено о 17.55 год., місця проведення не зазначено, лише «м. Дубно», проводив його о/у відділу БКОЗ Управління СБУ в Рівненській області ОСОБА_34 (а.с. 88-97 т.3). Цим же ОСОБА_34 складався аналізований вище протокол за результатами НСРД контролю за вчиненням злочину, де помічення грошових коштів відбувалось до встановлення спостереження за ОСОБА_1 о 14.00 год. згідно викладеної в протоколі хронології подій. Загалом, і у протоколах за результатами аудіо-відео контролів (а.с. 83-84, 98-100, 102-103, 104-105, т.3) немає часу проведення процесуальної дії, якщо вказані перемовини, то лише із зазначенням сторін і відображенням діалогів, але не часу коли це відбувалось. Сенсу подальшого аналізу протоколів немає, хронологію подій за ними відновити не вдається через недотримання вимог ст. 104 КПК України тим, хто проводив НСРД. Суд також окремо зауважує ситуацію, яка мала місце щодо додатків до протоколів, визнаних недопустимими. Прокурор надав суду для дослідження наступні оптичні диски в не запакованому вигляді DVD - R: 1) № 13/593 від 12.04.2016; 2) № 13/596 від 15.04.2016; 3) № 13/589 від 15.04.2016; 4) № 13/595 від 15.04.2016, чим порушено вимоги ч.3 ст. 105, ч. 2 ст. 106 КПК України. Згідно ч.3 ст. 105 КПК України додатки до протоколів повинні бути належним чином виготовлені, упаковані з метою надійного збереження, а також засвідчені підписами слідчого, прокурора, спеціаліста, інших осіб, які брали участь у виготовленні та/або вилученні таких додатків. Ч.2 ст. 106 КПК України визначено, що до складу слідчої (розшукової) дії входять також дії щодо належного упакування речей і документів та інші дії, що мають значення для перевірки результатів процесуальної дії. Таким чином суду не вдалось простежити походження цих додатків, чи це ті ж диски, що направлялись в експертну установу, чи якісь інші їх копії, невідомо, чи змінювався їх зміст, що є очевидно недопустимим. Згідно супровідного листа вих. № 4157/24-2016 від 30.05.2016, у зв'язку з призначенням ряду відповідних експертиз, слідчим ОСОБА_30 на ім'я директора Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз, серед іншого, було направлено 4 оптичні диски: 1)Оптичний диск DVD - R (реєстр. 13/593) від 12.04.2016 року; 2)Оптичний диск DVD - R (реєстр. 13/596) від 15.04.2016 року; 3)Оптичний диск DVD - R (реєстр. 13/589) від 15.04.2016 року; 4)Оптичний диск DVD - R (реєстр. 13/595) від 15.04.2016 року (а.с. 159-160 т.3). 09 червня 2016 року на ім'я слідчого ОСОБА_30 судовим експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз ОСОБА_35 було скеровано клопотання про надання апаратури відеозапису або зразків відеозаписів у оригінальному форматі, виконаних за допомогою даної апаратури; у випадку наявності досліджуваних записів у оригінальному форматі (у т.ч. на оригінальних носіях) надати відповідні записи; якщо перед записом на оптичні диски було змінено оригінальний формат файлів, додатково надати програмне забезпечення, за допомогою якого було отримано файли відеозапису у новому форматі, з докладним описом технологічної процедури отримання файлів у новому форматі (а.с. 165-166, т.3). На виконання вказаного клопотання та доручення слідчого про проведення слідчих (розшукових) дій № 6578/24-2016 від 31.08.2016 року (а.с.169, т.3), оперативним підрозділом СБУ в Рівненській області 08 вересня 2016 року вих. листом № 13/2540 від 07.09.2016 направлено спецапаратуру відеозапису та зразки відеозаписів у оригінальному форматі, виконаних за допомогою даної спецапаратури. Вищевказані обставини підтверджуються також Висновком судової криміналістичної експертизи відео- звукозапису у кримінальному провадженні № 42016180000000049 від 28 грудня 2016 року, де вказано, що 08.09.016 при вищезазначеному листі УСБУ в Рівненській області експерту було надано оригінали записів зі спецапаратури (а.с. 205-207, т.3), рапортом оперуповноваженого УСБУ в Рівненській області - ОСОБА_36 від 27.03.2017, де вказано, що співробітниками відділу БКОЗ та відділу ОД Управління направлено спецапаратуру та зразки відеозаписів у оригінальному форматі для проведення судової фоноскопічної експертизи (а.с. 305, т.3). Усе вищезазначене свідчить, що оригінали надавались експерту 08.09.2016, але не суду. Суд отримав диски в не запакованому вигляді. Прокурором суду наданий лист заступника начальника управління - начальника управління СБУ в Рівненській області ОСОБА_37, вих. № 13/1903 від 30.07.2018, в якому зазначено що всі первинні носії інформації, що застосовувались під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій та технічні засоби, які застосовувались під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні №42016180000000049 в Управлінні СБУ в Рівненській області наявні, однак, вищевказані засоби застосовуються для проведення оперативно-розшукових, контррозвідувальних заходів та негласних слідчих (розшукових) дій і відповідно - є з обмеженим допуском та відносяться до державної таємниці. Також зазначено, що оптичні диски DVD - R №№13/593, 13/596, 13/589, 13/595 «були виготовлені в такий самий спосіб як і оригінал, відповідно до норм чинного законодавства» (а.с.161-162, т.1). Проте, згідно вимог ч.3 ст. 254 КПК України виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них не допускається. Згідно досліджених судом матеріалів кримінального провадження на всіх протоколах НСРД, які є відтворенням аудіо-, відео записів, виготовлених як копії, зазначено, що вони «розтаємнені», що виключає засекречення вказаної інформації в оригіналі та віднесення її до державної таємниці. Сторона обвинувачення надає суду відомості, що інформація, яка міститься на вищевказаних носіях в оригінальному форматі є державною таємницею, однак відповідно до ст. 8 Закону України «Про державну таємницю» забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина. Більше того, саме на сторону обвинувачення покладається обов'язок доказування допустимості даних доказів відповідно до ч.2 ст. 92 КПК України. А згідно п.3 ч.2 ст. 99 КПК України складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії є документами. Відповідно до ч.3 ст. 99 КПК України сторона кримінального провадження зобов'язана надати суду оригінал документа. А положення ч.3 ст. 254 КПК України, що забороняє копіювання протоколів НСРД та додатків до них, якраз і направлені на посилення дотримання конституційних гарантій прав людини і основоположних свобод через захист інформації, отриманої в результаті проведення НСРД. Відповідно до ст. 253 КПК України особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження. Відповідне повідомлення про факт і результати негласної слідчої (розшукової) дії повинне бути здійснене протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом. В матеріалах кримінального провадження відсутнє повідомлення в порядку ст. 253 КПК України підозрюваній і її захиснику про факт і результати НСРД, хоча це обов'язково повинна була зробити сторона обвинувачення до звернення в суд з обвинувальним актом, що зайвий раз свідчить про недопустимість усіх доказів, пов'язаних з НСРД. Відповідно до ч.1 ст. 89 КПК України суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Згідно ч.1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. За правилом ч.1 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. А відповідно до ч.2 ст. 86 КПК України недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатись суд при ухваленні судового рішення. Згідно практики Європейського суду з прав людини «плід отруйного дерева» - юридична метафора, введена Верховним Судом США для опису доказів, отриманих за допомогою незаконно здобутих відомостей (рішення у справі «Гефген проти Німеччини», 30.06.2008, заява №22978/05, п. 168). Мається на увазі, що якщо джерело доказів («дерево») є недопустимим, то всі докази (відомості), отримані за його допомогою («плоди»), будуть такими ж (справа «Яременко проти України» (№2)», заява №66338/09, п.66). Враховуючи усе вищевикладене та сформовану доктрину «плодів отруйного дерева», суд визнає недопустимими доказами фактичні дані, здобуті всупереч процесуальному порядку, встановленого КПК України і внаслідок втручання у приватне спілкування адвоката ОСОБА_1 з клієнтом ОСОБА_3, а також увесь подальший ланцюжок доказів, разом з протоколами усіх НСРД з додатками, оптичними дисками, дорученнями, що стосуються НСРД, а також висновками експертиз, які є похідними від недопустимим доказів (а.с. 82-121, 159-207, 304-316 т.3). с. Щодо проведення слідчих дій в кабінеті адвоката Обвинувачена ОСОБА_1 є адвокатом, робоче місце якої знаходиться за адресою: АДРЕСА_3. Про що свідчить договір № 003 від 01 вересня 2015 року, п.2 якого встановлює цільове призначення вищевказаного приміщення і за яким орендар зобов'язується використовувати його виключно як офісне приміщення для надання юридичних та адвокатських послуг, доповнення до договору оренди № 003 від 10 вересня 2015 року, товарні чеки № 01 від 05 січня 2017 року, №02 від 05 лютого 2017 року, №03 від 05 березня 2017 року, №04 від 05 квітня 2017 року, № 05 від 05 червня 2017 року (а.с. 9-17 т.2). Також поняті підтвердили, що слідчі дії проводились в кабінеті адвоката. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання відбувається згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (рішення Європейського Суду з прав людини: від 1 липня 2008 року у справі «Ліберті» та інші проти Сполученого Королівства», заява №58243/00, п. 59); у справі «Горанова-Караєва проти Болгарії, № 12739/05, п. 45, від 8 березня 2011 року). Відповідно до статті 30 Конституції України кожному гарантується недоторканість житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Статтями 7, 13 КПК України не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Ч.1 ст. 233 КПК України передбачено, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті. Згідно ч. 3 ст. 233 КПК України слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому випадку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором зобов'язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді. Слідчий суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами статті 234 цього Кодексу, перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого про обшук або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу. Аналогічні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 25 вересня 2018 року справа №623/4131/15-к; від 07 червня 2018 року справа № 740/5066/15-к. Також, згідно ч.2 ст. 233 КПК України під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться в постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. До іншого володіння особи належать транспортні засоби, земельні ділянки, гаражі, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого чи іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи. При цьому кримінальним і кримінальним процесуальним законом не встановлено обов'язковості такої ознаки житла особи чи її іншого володіння, як належність їх особі на праві власності (що включає право володіння, користування і розпорядження майном) чи на праві володіння як одного з елементів юридично забезпеченого права власності та як вид права на чужі речі (статті 317, 395 ЦК). Згідно вимог ч. 8 ст. 271 КПК України якщо при проведенні контролю за вчиненням злочину виникає необхідність тимчасового обмеження конституційних прав особи, воно має здійснюватися в межах, які допускаються Конституцією України, на підставі рішення слідчого судді згідно з вимогами цього Кодексу. Виходячи з принципу недоторканості житла та іншого володіння особи та з огляду на визначення поняття іншого володіння особи, наданого в частині другій статті 233 КПК України, під ним розуміються предмети матеріального світу, які перебувають законно або незаконно у фактичному стабільному (тривалому) і безперервному володінні фізичної особи та призначені, пристосовані чи спеціально обладнані для розміщення або зберігання її майна, вирощування чи виробництва продукції, забезпечення побутових та інших потреб особи, а також оснащені будь-якими пристосуваннями (огорожею, запорами, сигналізацією, охороною тощо), які роблять неможливими або ускладнюють проникнення до них. При цьому зазначення про законне чи незаконне володіння як житлом, так і «іншим володінням» особи вказує на будь-які підстави набуття особою фактичного права володіння цим майном (права мати річ), яке може бути як пов'язаним, так і не пов'язаним з юридичною фіксацією цього факту (отриманням права на річ). Що відповідає правовому висновку Верховного Суду України у справі №5-299кс16 від 24.03.2016. Визначенням поняття «житло» в сенсі ст. 8 Конвенції Європейським Судом з прав людини охоплюється: - власність, яку особа щороку займає певний проміжок часу; - приміщення, пов'язані з професійною діяльністю (офіси) адвоката (рішення у справі Німітц проти Німеччини від 16 грудня 1992 року, Серія А, № 251-В, п. 29; «Смірнов проти Росії» від 7 червня 2007 року, Заява № 71362/01); - офісні приміщення (рішення у справі «Бук проти Німеччини» від 28 квітня 2005 року, Заява № 41604/98; рішення у справі «Ромен і Шміт проти Люксембургу» від 25 лютого 2003 року). Так, згідно свідоцтва № НОМЕР_2 від 30 червня 2012 року, ОСОБА_1 має право на зайняття адвокатською діяльністю, з метою здійснення якої 01 вересня 2015 року нею був укладений договір оренди приміщення № 003, а саме: кабінету №7 по АДРЕСА_3, оригінал якого разом з додатками до договору, товарними чеками були долучені стороною захисту в порядку ст. 350, ч. 11 ст. 290 КПК України та досліджені судом. Отже, враховуючи наведені обставини, в розумінні вищевказаних правових норм та практики ЄСПЛ обвинувачена є володільцем даного офісного приміщення, що в сенсі ст. 8 Конвенції ЄСПЛ тлумачиться як поняття «житло», а тому, відповідно до ст. 30 Конституції України, ст. ст. 7, 13, 233 КПК України - на нього розповсюджується гарантія недоторканості та відповідно встановлений законом обов'язок проведення в ньому огляду чи обшуку за: 1) за дозволом ОСОБА_1; 2) за вмотивованим рішенням суду; 3) невідкладного випадку, пов'язаного з врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, після чого орган досудового розслідування зобов'язаний невідкладно звернутись до слідчого судді з клопотанням. Фактично, 15.04.2016 відбувся несанкціонований доступ до житла особи в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод та іншого володіння особи згідно ч.2 ст. 233 КПК України - офісу адвоката. Дозволу на це не було ні від ОСОБА_1 згідно ч. 1 ст. 233 КПК України, ні від слідчого судді згідно ч.2 ст. 237, ч.1 ст. 235 КПК України. Як і не існувало невідкладного випадку, пов'язаного з врятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, що дозволяло би слідчому до постановлення ухвали слідчого судді проникнути до іншого володіння особи згідно ч.3 ст. 233 КПК України, оскільки слідчий вручив підозру ОСОБА_1 майже через 10 місяців після проведення слідчих дій в її кабінеті. Також орган досудового розслідування у встановленому порядку в подальшому до слідчого судді з клопотанням про проведення огляду чи обшуку не звертався. Це призвело до порушення конституційного принципу недоторканості житла чи іншого володіння обвинуваченої ОСОБА_1 Окремо ще суд зауважує щодо постанови прокурора процесуального керівника ОСОБА_31 від 15.04.2016 про освідування ОСОБА_1 (а.с. 14, т.3). Згідно ч.1 ст. 241 КПК України слідчий, прокурор здійснює освідування підозрюваного, свідка чи потерпілого для виявлення на їхньому тілі слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет, якщо для цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу. Освідування здійснюється на підставі постанови прокурора (ч.2 ст. 241 КПК України). Хоч постанова прокурора про освідування і була наявна, проте вона не відповідає вимогам КПК України, оскільки в ній не зазначено статус ОСОБА_1 Освідувати можна підозрюваного. Але суд вважає, що через порушені адвокатські гарантії ОСОБА_1 статусу підозрюваної так і не набула. В період з 15.04.2016 до 08.02.2017 письмова підозра ОСОБА_1 не складалась і не вручалась ніким. Права потерпілої їй також не роз'яснювались. Отже, вона була в статусі свідка. Що підтверджується і матеріалами кримінального провадження, адже адвоката ОСОБА_1 після того допитували як свідка і навіть проводили одночасний допит зі свідком ОСОБА_3, що зайвий раз свідчить про порушення конституційних прав і свобод. Оскільки орган досудового слідства порушив ч. 1 ст. 30 Конституції України, тому відповідно до п.1 ч. 2 ст. 87 КПК України внаслідок істотного порушення прав людини і основоположних свобод, суд виконує свій обов'язок і враховуючи доктрину «плодів отруйного дерева» визнає всі докази, здобуті під час проникнення до офісу обвинуваченої - недопустимими, а саме: 1) протокол освідування особи від 15.04.2016 з додатками, змивами та відеозаписом освідування особи на оптичному диску та касеті мініДВ (а.с. 37-41, т.3); 2) протокол огляду грошових коштів від 15.04.2016 (а.с. 42-45, т.3); 3) речовий доказ - грошові кошти номіналом 3000 доларів США, 4) також судом визнані недопустимими усі висновки експертиз в даному провадженні, але суд звертає увагу, що в їх основу було покладено і дані, здобуті під час несанкціонованого проникнення до кабінету адвокату, наприклад, запис голосу ОСОБА_1, тому висновки судових фоноскопічних експертиз № 2643/2644 (а.с. 172-180 т.3), №2645/2646 від 30.06.2016 (а.с. 182-189 т.3), №2647/2648 від 24.06.2016 (а.с. 191-197 т.3), №2650 від 28.12.16 (а.с. 205-207, т.3); висновок судової фізико- хімічної експертизи №2.1-239/16 від 22.06.2016 (а.с. 113-117, т. 3) є недопустимими. d. Щодо провокації Сторона захисту вважає, що у даному кримінальному провадженні наявні усі ознаки провокації, але не заявляє про неї, бо обвинувачена злочину не вчиняла. Згідно ж процесуального критерію суд зобов'язаний з'ясувати матеріально-правовий критерій підбурення. Відповід но до практики, сформованої Європейським судом з прав людини (рішення у справах Teixeira de Castro проти Португалії, 09.06.1998, Ramanauskas проти Литви, 05.02.2008, Khudobin проти Російської Федерації, №59696/00, Bannikova проти Російської Федерації, 04.11.2010, №18757/06, Taraneks проти Латвії, 02.12.2015), необхідно з'ясувати, чи було б зазначене правопорушення вчинене без втручання влади. Визначення підбурювання, яке дав ЄСПЛ передбачає, що підбурювання поліції відбувається тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності за принципом пасивного характеру, але надають такий вплив на суб'єкта, що підбурює його до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинене, а також для того, щоб зробити можливим доведення правопорушення, тобто забезпечити докази та порушити кримінальне переслідування. Вирішуючи, чи було розслідування "суто пасивним", суд вивчає причини, що лежать в основі таємної операції та поведінку органів влади, що її проводять. Суд досліджує наступні критерії, коли оцінює, чи відбувся би інкримінований злочин, якби не дії правоохоронців: 1)наявність достатньої інформації щодо причетності особи до вчинення злочину: На момент внесення відомостей в ЄРДР існувала лише заява ОСОБА_3 від 24.03.2016 №К-20 (а.с. 4, т.3), що підтверджується і супровідною т.в.о. начальника Управління СБУ в Рівненській області заступнику прокурора Рівненської області ОСОБА_16 від 24.03.2016 №13/910-вих, до якої додано матеріали на 1 аркуші (а.с. 3, т.3). Усі НСРД базувались на заяві ОСОБА_3 та його показах як свідка. В клопотанні прокурора Рівненської області від 31.03.2016, як наслідок - і в ухвалі слідчого судді Апеляційного суду Рівненської області від 04.04.2016, а також в постанові прокурора від 15.04.2016 про проведення НСРД контролю за вчиненням злочину зазначено, що з матеріалів кримінального провадження вбачається вимагання неправомірної вигоди адвокатом ОСОБА_1, яка діяла умисно за попередньою змовою з прокурором Луцької місцевої прокуратури ОСОБА_4 Такий висновок зроблено за заявою особи, відносно якої здійснювались кримінальні провадження у трьох різних областях України за чисельними епізодами інкримінованих корисливих злочинів. Відносно адвоката ОСОБА_1 в матеріалах кримінального провадження наявні лише позитивні характеристики (а.с. 281-283 т.3) і відсутні документи, які б свідчили, що вона може порушити присягу і вчинити кримінально-каране діяння. Відомості в ЄРДР внесено за ч.3 ст. 368 КК України, за якою захисник в кримінальному провадженні очевидно не може бути суб'єктом злочину, адже не підпадає під визначення службової особи для цілей ст. 368 КК України згідно примітки 1 до ст. 364 КК України, бо не має організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. Незважаючи на це, з березня 2016 до лютого 2017 в даному кримінальному провадженні розслідувався злочин, передбачений ч.3 ст. 368 КК України. Відносно ж прокурора ОСОБА_4 навіть не виділялись матеріали з кримінального провадження і процесуального рішення не приймалось. Усе це в своїй сукупності свідчить про хибність висновків органу досудового розслідування і відсутність достатньої інформації щодо причетності ОСОБА_1 до вчинення злочину. Об'єктивна підозра, що ОСОБА_1 приймала участь в злочинній діяльності чи була схильна до вчинення злочину - відсутня. 2)повинні вступати в злочин лише на етапі його підготовки або вчинення: свідок ОСОБА_3 спочатку давав суду показання, що він не знав кому треба гроші і думав, що вищестоящим прокурорам, але не тій, яка підтримувала обвинувачення в суді. На прохання повідомити, що ж містилось в його заяві до УСБУ в Рівненській області, сказав, що написав про вимагання грошей прокурором Балаш і ОСОБА_1. Очевидно, що покази, які давались свідком в довільній формі і відповіді на питання головуючої судді суперечать одні другим. Після чого на уточнююче питання чи то він пішов до СБУ чи працівники СБУ самі до свідка прийшли, ОСОБА_3 активною киваючи при цьому головою зізнався, що це не він ходив до СБУ, а до нього прийшов його знайомий ОСОБА_12, якого вже знає 5 років і той працює в СБУ. Заяву писав в громадському місці не в приміщенні УСБУ в Рівненській області. Та і обірвана остання фраза заяви побічно свідчить, про диктовку. 3)пасивна поведінка правоохоронців: заява ОСОБА_3 була написана за ініціативою співробітника СБУ; 3000 доларів США, які використовувались у даному кримінальному провадженні, виділено з державного бюджету на підставі санкції голови СБУ (а.с. 187, т.1), ОСОБА_3 вживав фрази, що свідчать про спонукання до почуттів ОСОБА_1 Наприклад, в розмові зафіксованій 12.04.2016 саме ОСОБА_3 був ініціатором, просив ОСОБА_1 назвати суму, бо він ніби мав позичити ці кошти і спішив, аби товариш не поїхав, що йому терміново треба знати скільки позичати, наполегливо питав що там прокурор. Неодноразово отримував відповідь, що прокурор не вирішує, при цьому йшла мова й про відшкодування збитків потерпілому (а.с. 98-100, т.3). Чи, наприклад, події 15.04.2016, які передували зустрічі ОСОБА_3 з адвокатом ОСОБА_1, зафіксовані у протоколі огляду речей від 03.03.2017, під час якого слідчий оглянув пробук марки «HP», модель 4740s, що належить ОСОБА_1, де у вкладці «Viber» виявлено номер телефону під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_3», який співпадає із номером, вказаним в протоколі допиту свідка ОСОБА_3 Наявна переписка від 15.04.2016, коли о 15.09-15.10 год. ОСОБА_1 пише: «Справу не профукай. В тебе в машині. Ти забув віддати», у відповідь ОСОБА_38 о 15.11-15.14 год.: «Ок підвизу до Вас. Я на стрілку візьму купони,і привезу все разом?ок». ОСОБА_1: «…де я їх подіну?». ОСОБА_3: «В сейфе,а я де?додому не повезу точно…Чи нє?». ОСОБА_1: «Ну мені трохи незручно брати таку відповідальність на себе…». У відповідь: «Ну а я Вам довіряю!». ОСОБА_1: «Як хоч…». ОСОБА_3 о 15.21. год. «Тоді я наберу Вас». (а.с. 286-296 т.3). Свідки ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_23 дали показання, що працівники правоохоронних органів їх допитували і при цьому повідомляли, що адвокат ОСОБА_1 взяла хабар. Всі ці дії виходять за межі пасивного розслідування. Для суду очевидно, що свідок ОСОБА_3 намагався будь-якими методами уникнути реальної міри покарання, яка йому загрожувала через велику кількість інкримінованих епізодів в разі ухвалення обвинувального вироку судом. І був ображений на адвоката ОСОБА_1, яка його спонукала відшкодовувати завдані потерпілим збитки і пояснювала, що йому після вироку змінять запобіжний захід. Вже під час розгляду кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_1, ОСОБА_3 писав їй повідомлення погрозливого характеру: «Пані *адвокат* рішайте по ОСОБА_7 питаня, бо ніякої 63,по твоєй проблемі небуде», «І гонорар нада вернуть.нє то смотритє сами…», «Жду ответа,или встречи, 1+1», «Воля за волю», «Очень много времини думаетє», «Ну если так невигодно, и без отвєта тогда поедим вмести на курорт», «Вечером за городом,сама,потом напишу врємя» (а.с. 35-39 т.2). Свідок ОСОБА_3 на питання захисника підтвердив, що писав повідомлення ОСОБА_1, але не вважає їх ультимативними. На даний час ОСОБА_3 засуджений трьома вироками різних судів, два з них пройшли всі інстанції, відбуває реальну міру покарання за вироком Луцького міськрайонного суду Рівненської області від 07.06.2017 та вироком Збаразького районного суду Тернопільської області від 07.06.2018 у виді позбавлення волі строком на 3,6 років (а.с. 59-65, 84-140 т.2). Крім того, 31.05.2017 постановою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області встановлено, що ОСОБА_3 06.03.2017 о 11.15 год. керував транспортним засобом BMW, д.н. НОМЕР_1, з явними ознаками наркотичного сп'яніння, від запропонованого медогляду з метою встановлення стану наркотичного сп'яніння відмовився. Згідно постанови судді Апеляційного суду Рівненської області від 23.06.2017 постанова Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 31.05.2017 залишена без змін, а апеляційна скарга ОСОБА_3 без задоволення (а.с. 55-57, т.2). Також ОСОБА_3 має статус потерпілого у кримінальному провадженні №42017180000000021 від 08.02.2017 стосовно ОСОБА_11, обвинуваченого за ч.2 ст. 190 КК України. Обвинувачений - інспектор сектору реагування патрульної поліції №2 Дубенського ВП ГУНП України в Рівненській області, якому інкримінується серед іншого, що він спонукав ОСОБА_3 для необхідності надання пального (а.с. 157-162, т.2). Клопотання прокурора про визнання вищезазначених доказів недопустимими, не підлягає до задоволення, оскільки стороною захисту здійснено повідомлення про відкриття матеріалів в порядку ч.11 ст. 290 КПК України з наданням усіх копій стороні захисту, а також із зазначенням, що на вимогу прокурора до початку судового засідання можуть бути надані оригінали (а.с. 6-8, т.2). В судовому засіданні оглянуто і телефон ОСОБА_1, на якому містилась вищезазначена переписка, при чому прокурор також переконався, що це саме телефон ОСОБА_1, це й же номер телефону зазначався в клопотанні прокурора Рівненської області, факт переписки підтвердив і свідок ОСОБА_3 З приводу частини знеособлених вироків, то усі вони містять унікальний номер і стосуються саме ОСОБА_3, крім того у суду наявний повний доступ до ЄРСР, в якому обліковуються анкетні дані. Проаналізувавши вищезазначене, суд робить висновок, що ОСОБА_3 знаходився під контролем правоохоронних органів і виступав у даному кримінальному провадженні як агент держави. Співробітники УСБУ в Рівненській області зініціювали розслідування без достатньої інформації щодо причетності особи до злочину, після чого правоохоронці вийшли за межі пасивного розслідування, змоделювавши ситуацію. Тож, інкримінований обвинуваченій ОСОБА_1 злочин містить усі ознаки провокації. Відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод докази, здобуті в результаті провокації, заборонено використовувати проти обвинуваченого в кримінальному провадженні. Хоч п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також ст. 370 КПК України зобов'язують суд обґрунтовувати своє рішення, проте їх не можна тлумачити як такі, що вимагають детальної відповіді на кожен аргумент. Є міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування. У даному кримінальному провадженні суд відповів на основні аргументи. Враховуючи, що ОСОБА_1 через недотримання стороною обвинувачення вимог ст. 481 КПК України повідомлення про підозру було здійснено неповноважною особою і як наслідок вона не вважається притягнутою до кримінальної відповідальності; що мало місце порушення конституційних прав особи на недоторканість житла чи іншого володіння, порушено адвокатські гарантії, оскільки відбулось втручання у приватне спілкування захисника із підозрюваним/обвинуваченим, а також відсутність в матеріалах кримінального провадження первинного витягу з ЄРДР і наявність витягу, сформованого реєстратором 20.04.2016 вже після проведення першочергових слідчих дій, а також сукупність ознак провокації, подальший аналіз доказів сторони обвинувачення втрачає сенс, оскільки всі вони є недопустимими. VI. Висновки суду щодо складу злочину Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Перш за все, суд зауважує, що ОСОБА_1 інкримінується злочин, передбачений ч.2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. З ст. 369 КК України, тобто підбурювання до закінченого замаху на пропозицію службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення службовою особою, яка займає відповідальне становище в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. Тобто закінчений замах, коли особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч.2 ст. 15 КК України). Також їй інкримінується вчинення злочину у співучасті в статусі підбурювача. Поняття співучасті визначено ст. 26 КК України, згідно якої співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Тобто, суб'єктів злочину має бути не менше двох. Так хто другий суб'єкт злочину? По фактичним обставинам «підбурювач» ОСОБА_1, ОСОБА_3 «надає неправомірну вигоду», а прокурор ОСОБА_4 її «вимагає». Проте, в обвинуваченні взагалі не вказано, хто ця службова особа, яка займає відповідальне становище, що стало кваліфікуючою ознакою. І в матеріалах кримінального провадження навіть не вирішувались процесуально питання відносно свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3, матеріали кримінального провадження відносно них не виділялись. Жодних доказів будь-якої змови ОСОБА_4 та ОСОБА_1 немає. При чому, в судовому засідання стало зрозумілим, що свідок ОСОБА_4 навіть не знала, що вона фігурувала в даному кримінальному провадженні як ймовірний співучасник і на підставі цього прокурор Рівненської області звертався із клопотанням до слідчого судді Апеляцйного суду Рівненської області, а процесуальний керівник виносив постанову про контроль за вчиненням злочину. Свідок ОСОБА_4 категорично ствердила під присягою, що бачилась з ОСОБА_1 всього лиш двічі та один раз обговорювали вироки ОСОБА_3, бо інформація про судимості необхідна для призначення покарання за правилами ст. 70 чи ст. 71 КК України. Підстав сумніватись в показах свідка у суда немає. Це також узгоджується з показаннями ОСОБА_3, даними в судовому засіданні, що адвокат ОСОБА_1 спонукала його виплачувати потерпілим завдані збитки і приймала участь як захисник по іншим кримінальним провадженням, і не говорила йому, що прокурор ОСОБА_4 вимагає неправомірну вигоду. Відповідно до ч.4 ст. 26 КК України підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. За фабулою обвинувачення ОСОБА_1, підбурюючи ОСОБА_3, «запропонувала останньому надати» неправомірну вигоду. Доказів умовляння, погроз, примусу чи іншого схиляння до вчинення злочину - немає. А ОСОБА_3, «усвідомлюючи обставини подальшого призначення йому покарання за вчинені ним злочини, які повідомлені йому захисником ОСОБА_1, вимушено погодився на її незаконні дії передати грошові кошти в якості неправомірної вигоди для службових осіб». Доказів того, що ОСОБА_3 був змушений надавати неправомірну вигоду - немає. Навпаки, він ініціативно намагався з'ясувати скільки і кому треба дати. На що адвокат повторювала, що потрібно відшкодовувати завдані потерпілим збитки. ОСОБА_3 під час допиту в суді дав показання, що ОСОБА_1 раніше отримувала від нього кошти і відшкодовувала збитки потерпілим. Це ж є версією сторони захисту, що гроші дійсно брались у ОСОБА_3 для відшкодування збитків потерпілим, бо загалом епізодів було значно більше 21, близько 80, проте не всі дійшли до суду завдяки роботі адвоката. Версія захисту підтверджується і дослідженими судом оригіналами розписок, які надала саме ОСОБА_1, про те, що ОСОБА_7, ОСОБА_39, ОСОБА_12, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_21, ОСОБА_23, ОСОБА_26, ОСОБА_45 претензій до ОСОБА_3 не мають (а.с. 23-36, т.2). Доводи прокурора по недопустимість оригіналів цих розписок не заслуговують на увагу, оскільки, навіть у межах досудового розслідування ця інформація була зібрана і копії розписок знаходяться в матеріалах кримінального провадження (а.с. 135-147, т.3). Також факти відшкодування збитків ОСОБА_3 в присутності чи за участі адвоката ОСОБА_1, підтверджують допитані в суді свідки ОСОБА_13, якому був завданий найбільший збиток і розмір «неправомірної вигоди» його не покриває, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23 при чому збігаються навіть дрібні деталі: свідок ОСОБА_23 вказав, що розмову про відшкодування збитків з ним вів сам ОСОБА_3, поряд була адвокат ОСОБА_1, яка спілкувалась з його сусідом ОСОБА_45, якого теж обікрали. Так заяву про відсутність претензій до ОСОБА_3 у ОСОБА_45 надала суду саме захисник ОСОБА_1 Усвідомлення особи, що їй загрожує реальна міра покарання за результатами розгляду декількох багатоепізодних кримінальних проваджень у різних судах, не може бути розцінено як результат підбурювання і вимушеність щодо надання неправомірної вигоди. Це звичайний психічний процес розуміння вірогідних наслідків для винної особи, яка визнає, що вчинила декілька десятків злочинів. А щире каяття і активне сприяння розкриттю злочину, як і добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, є пом'якшуючими обставинами згідно п.1, п.2 ч.1 ст. 66 КК України, що знижують ступінь суспільної небезпеки злочину і враховуються судом згідно ст. 65 КК України при призначенні покарання. Тому поведінка захисника за таких обставин логічна й суду зрозуміла. Як і прокурора, для якого важливо було знати скільки ж у особи вироків і чи набрали вони законної сили. Фактично, окрім показів зацікавленого свідка ОСОБА_3, які суд оцінює критично, в даному кримінальному провадженні відсутні належні і допустимі докази, що доводили б вину адвоката ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого злочину. Натомість, версія захисту підтверджується і показами усіх свідків, і письмовими доказами, дослідженими судом. Згідно зі ст. 62 Конституції України, положень ст. 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина або встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання таких доказів, а також на припущеннях. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності винності особи тлумачаться на її користь. Згідно з ч. ч. 1, 2 та 6 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків. Відповідно до ч.1 ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення. Ч.1 ст. 92 КПК України передбачено, що обов'язок доказування цих обставин покладається на слідчого, прокурора. Відповідно до ч.3 ст. 373 КПК України обвинувальний вирок не може ґрунтуватись на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення. Обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена за стандартом «поза розумним сумнівом». Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме: винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення. За таких обставин, суд відповідно до загальних засад кримінального судочинства, а саме: верховенства права, законності, рівності перед законом та судом, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності сторін тощо, створивши необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання обов'язків, в тому числі і щодо збирання, подання та оцінки доказів, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, робить висновок, що за результатами даного судового розгляду вина ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. З ст. 369 КК України, тобто в підбурюванні до закінченого замаху на пропозицію службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення службовою особою, яка займає відповідальне становище в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, - не доведена. Тому ОСОБА_1 необхідно виправдати за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. З ст. 369 КК України на підставі п.3 ч.1 ст. 373 КПК України, оскільки не доведено, що в діях обвинуваченої є склад кримінального правопорушення. Згідно ст. 124 КПК України суд стягує судові витрати з обвинуваченого лише у разі ухвалення обвинувального вироку, оскільки ухвалюється виправдувальний вирок, то витрати за проведення судових експертиз в розмірі 19502,5 грн. суд відносить на рахунок держави. Питання речових доказів вирішити в порядку ч. 9 ст. 100 КПК України. На підставі викладеного, керуючись ст. 100, ст. 124, ст.ст.368-371, 373-376 КПК України, суд, - УХВАЛИВ : ОСОБА_1 виправдати за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. З ст. 369 КК України за недоведеністю в її діях складу кримінального правопорушення. Речові докази в справі після набрання вироком законної сили: - 3000 (три тисячі ) доларів США, які використовувалися під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії 15.04.2018 на підставі санкції Голови СБ України за КПКВ 6521200, КЕКВ 2730, - повернути в державний бюджет України; - зразок спеціального люмінесцентного барвнику (аерозолю) "Промінь", контрольний зріз бинта, змиви з правої та лівої руки ОСОБА_1 - знищити. Судові витрати в розмірі 19502 (дев'ятнадцять тисяч п'ятсот дві) грн. 50 коп. за проведення судових експертиз віднести на рахунок держави. Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Рівненського апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Дубенський міськрайонний суд Рівненської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції. Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому, захиснику та прокурору копія вирок вручається негайно після його проголошення. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79051866
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 07 листопада 2018 року м. Київ Провадження N 13-34зво18 Велика Палата Верховного Суду в складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Британчука В.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 07 травня 2014 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А., учасників судового провадження: прокурора Генеральної прокуратури України Чупринської Є.М., ВСТАНОВИЛА: Історія провадження у кримінальній справі 10 листопада 2010 року щодо ОСОБА_3 порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 368 Кримінального Кодексу України (далі - КК) 11 листопада 2010 року ОСОБА_3 затримано в порядку ст. 115 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК 1960 року). Постановою від 12 листопада 2010 року Голосіївський районний суд м. Києва продовжив строк затримання ОСОБА_3 до десяти діб. 19 листопада 2010 року ОСОБА_3 пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК. У цей же день Голосіївський районний суд м. Києва обрав ОСОБА_3 запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Цю постанову місцевого суду залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2010 року. Постановою того ж місцевого суду від 10 січня 2011 року ОСОБА_3 продовжено строк тримання під вартою до трьох місяців. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2011 року вказану постанову місцевого суду залишено без змін. Голосіївський районний суд м. Києва постановою від 10 лютого 2011 року продовжив ОСОБА_3 строк тримання під вартою до чотирьох місяців. Апеляційний суд м. Києва постановою від 10 березня 2011 року продовжив ОСОБА_3 строк тримання під вартою до шести місяців. 12 травня 2011 року прокуратура Голосіївського району м. Києва передала Голосіївському районному суду м. Києва для розгляду кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 5 ст. 191 КК. Цей місцевий суд постановою попереднього розгляду справи від 10 червня 2011 року кримінальну справу призначив до судового розгляду на 15 червня 2011 року та залишив щодо ОСОБА_3 без зміни запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Також цей суд постановами від 11 серпня 2011 року та 12 березня 2012 року відхилив клопотання ОСОБА_3 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, а постановою від 5 лютого 2014 року залишив без задоволення клопотання підсудного про скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. 11 березня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з клопотанням про звільнення його з під варти. Слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва ухвалою від 14 квітня 2014 року заяву ОСОБА_3 щодо незаконного тримання під вартою задовольнив та звільнив його з-під варти в залі суду. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 07 травня 2014 року скасував вищевказану ухвалу слідчого судді, а матеріали за заявою ОСОБА_3 повернув Шевченківському районному суду м. Києва на новий розгляд у зв'язку з порушенням слідчим суддею правил територіальної підсудності та розгляду заяви за Кримінальним процесуальним Кодексом України (далі - КПК), замість КПК 1960 року. Слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва під час повторного розгляду заяви ОСОБА_3 про звільнення з-під варти ухвалив 27 травня 2014 року рішення про направлення заяви до Голосіївського районного суду м. Києва за підсудністю. У зв'язку з неодноразовою неявкою підсудного у судові засідання цей суд постановою від 10 вересня 2014 року оголосив ОСОБА_3 у розшук та зупинив провадження у справі до його розшуку. Постановою від 21 квітня 2016 року суд кримінальну справу щодо ОСОБА_3 повернув прокурору Київської місцевої прокуратури N 1 на додаткове розслідування. Цю постанову було скасовано Апеляційним судом м. Києва ухвалою від 22 серпня 2017 року, а кримінальну справу повернуто на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. На даний час розгляд кримінальної справи щодо ОСОБА_3 не закінчено. Вона перебуває у провадженні Голосіївського районного суду м. Києва. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 липня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року. Стислий зміст рішення Європейського суду з прав людини Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Красюков та інші проти України" від 12 квітня 2018 року (заява N 71560/13), яке набуло статусу остаточного 03 травня 2018 року (у текст рішення 23 травня 2018 року було внесено зміни), констатовано порушення щодо ОСОБА_3 підпункту "с" п. 1, п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв'язку з надмірною тривалістю досудового тримання заявника під вартою, незаконним досудовим триманням під вартою з 10 травня по 10 червня 2011 року (не було ухвалено жодної постанови), відсутністю у постанові суду від 10 червня 2011 року дати закінчення тримання під вартою та обґрунтування продовження строку тримання заявника під вартою. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити ОСОБА_3 5900 євро відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Зміст заяви про перегляд судового рішення У заяві (з доповненнями до неї) про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року (попередній розгляд кримінальної справи) та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року у зв'язку з встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Красюков та інші проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні його справи судом, ОСОБА_3 (далі - заявник) порушує питання про скасування ухвали суду апеляційної інстанції з закриттям провадження та скасування постанови попереднього розгляду кримінальної справи в частині обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Обґрунтовуючи необхідність перегляду судових рішень, заявник мотивує це законністю та обґрунтованістю ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду від 14 квітня 2014 року, якою його було звільнено з-під варти. Зазначає, що при існуванні нескасованої ухвали Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року, продовжує діяти рішення про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яке було ухвалено постановою попереднього розгляду Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року. Заявник вважає, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновити його попередній юридичний стан. Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 459, ч. 3 ст. 463 КПК встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, є виключною обставиною і заяви про перегляд судового рішення за такою обставиною розглядаються Великою Палатою Верховного Суду. Мотивування та висновки Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який вважав за необхідне залишити заяву без задоволення, вивчивши наявні матеріали за заявою та перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Держава Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції). Це відбувається шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві з огляду на ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Крім того, відповідно до ст. 2 Закону N 3477-IV та ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом, іншими нормативно-правовими актами. Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-IV виконання рішення суду передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі ст. 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. Положення глави 3 Закону N 3477-IV передбачають, що констатоване ЄСПЛ порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. Згідно зі ст. 10 цього Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Ці положення узгоджуються з Рекомендацією N R (2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів, згідно з якою повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. У заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали апеляційного суду та постанови попереднього розгляду місцевого суду висловлено прохання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ такого заходу індивідуального характеру, як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду з закриттям провадження та скасування постанови попереднього розгляду кримінальної справи в частині обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Разом з тим, рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно ОСОБА_3 порушення Конвенції були спричинені такими рішеннями судів, існування яких й надалі зумовлює шкідливі наслідки, яких не можна усунути (виправити) іншим способом, аніж їх скасуванням (ухвали апеляційного та постанови місцевого судів). ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що ОСОБА_3 у нових скаргах (поданих після прийняття ЄСПЛ первинної скарги) вказував на несправедливість апеляційного провадження, що завершилося постановленням ухвали апеляційного суду від 07 травня 2014 року, та відмови у задоволенні апеляційної скарги заявника на постанову суду першої інстанції від 10 вересня 2014 року. Також скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції, що його не було повідомлено про засідання апеляційного суду від 07 травня 2014 року, яке відбулося за його відсутності. Він також посилався на підпункт "с" п. 1 ст. 5 та ст. 18 Конвенції, вказуючи, що апеляційний суд відмовив у розгляді справи по суті, та відхилив його апеляційну скаргу на постанову від 10 вересня 2014 року, якою суд першої інстанції постановив затримати його та доставити до суду для подальшого обрання запобіжного заходу. ЄСПЛ вважав, що нові скарги не є уточненням первинної скарги заявника, і вважав недоречним розглядати ці питання окремо. Ухвалив розглянути їх в окремій заяві. При цьому ЄСПЛ визнав обґрунтованими скарги щодо надмірної тривалості тримання під вартою на досудовому слідстві, незаконного тримання під вартою без ухвалення відповідного процесуального рішення, а також на відсутність у постанові місцевого суду від 10 червня 2011 року дати закінчення тримання під вартою та обґрунтування продовження строку тримання під вартою. За наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 ЄСПЛ вирішив надати йому справедливу сатисфакцію у вигляді присудження 5900 євро компенсації у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при розгляді заяви ОСОБА_3, а саме оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація, дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень.У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади. З урахуванням наведеного та з огляду на зазначені норми міжнародного і національного законодавства встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише в тому випадку, коли можна досягти на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції. Стосовно ОСОБА_3 таке повне відновлення, зокрема шляхом скасування ухвали апеляційного суду (порушень Конвенції під час постановлення цієї ухвали в рішенні ЄСПЛ не констатовано) та постанови суду першої інстанції неможливе. Визнані порушення прав заявника мали місце у минулому, а на час розгляду заяви ОСОБА_3 Великою Палатою Верховного Суду він не зазнає негативних наслідків порушень тих його прав, яких було визнано ЄСПЛ (не знаходиться під вартою). Враховуючи, що з рішення ЄСПЛ не вбачається підстав для перегляду судових рішень щодо ОСОБА_3, його заяву має бути залишено без задоволення. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК (в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII. Далі - Закон N 2147-VIII), параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 07 травня 2014 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом залишити без задоволення. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя - доповідач В.В. Британчук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко О.С. Золотніков Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 296/8586/16-ц Провадження N 14-387цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 09 червня 2017 року (суддя Сингаївський О.П.) та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 жовтня 2017 року (судді Трояновська Г.С., Миніч Т.І., Павицька Т.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Управління Служби безпеки України в Житомирській області, Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Житомирській області, ОСОБА_4, Прокуратури Житомирської області, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Банк Кіпру", про звільнення майна з-під арешту, ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Управління служби безпеки України в Житомирській області (далі - УСБУ в Житомирській області), Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Житомирській області (далі - Житомирська ОДПІ ГУ ДФС у Житомирській області), ОСОБА_4, Прокуратури Житомирської області, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Банк Кіпру" (далі - ПАТ "Банк Кіпру"), про звільнення майна з-під арешту. Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_3 на електронних торгах, які були проведені Державним підприємством "Система електронних торгів арештованим майном" (далі - ДП "СЕТАМ") у період з 10 по 15 травня 2016 року придбала автомобіль марки Ford Focus Trend, 2010 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 (далі - Автомобіль.) Однак вчинити дії щодо реєстрації права власності на Автомобіль виявилося неможливо, оскільки 19 травня 2011 року під час розслідування кримінальної справи N 410 за обвинуваченням ОСОБА_5, ОСОБА_4 у вчиненні ними злочинів, передбачених частиною четвертою статті 191, частини другої статті 28, частини другої статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК Ураїни), з метою забезпечення відшкодування завданих державі збитків слідчий слідчого відділу УСБУ в Житомирській області виніс постанову про накладення арешту на все майно, яке належало ОСОБА_4 на праві власності, у тому числі й на спірний Автомобіль. Посилаючись на те, що ОСОБА_3 на законних підставах набула право власності на вказаний Автомобіль та не є учасником кримінального провадження, позивачка просила звільнити Автомобіль з-під арешту, накладеного постановою старшого слідчого УСБУ в Житомирській області від 19 травня 2011 року в кримінальній справі N 410. Рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 09 червня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Звільнено Автомобіль з-під арешту, накладеного постановою від 19 травня 2011 року в кримінальній справі N 410. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 набула право власності на спірне майно, яке було предметом застави, на підставах, що не заборонені законом, а саме шляхом придбання на аукціоні (електронних торгах), що підтверджується юридичними фактами (перемога в аукціоні, сплата коштів та отримання акта про проведення електронних торгів). Право власності ОСОБА_4 на Автомобіль припинилося правомірно у зв 'язку з його відчуженням у порядку погашення заборгованості перед кредиторами. Оскільки позивачка не є учасником кримінального провадження, в межах якого було накладено арешт на Автомобіль, спір між сторонами виник із цивільних правовідносин щодо права власності на нього, тому є цивільно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 25 жовтня 2017 року рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 09 червня 2017 року залишено без змін. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що позивачка набула право власності на заставне майно у законний спосіб, а оскільки вона не є учасником кримінального провадження, в межах якого було накладено арешт на Автомобіль, спір є цивільно-правовим, адже стосується права власності на майно. У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник прокурора Житомирської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати, провадження у справі закрити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що арешт на спірний Автомобіль накладено під час досудового розслідування у кримінальній справі з метою забезпечення цивільного позову щодо відшкодування збитків, завданих державі, за правилами (Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року (далі - КПК України 1960 року), тому питання щодо зняття арешту також підлягає розгляду за правилами кримінального провадження. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 листопада 2017 року касаційну скаргу залишено без руху. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15 січня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 01 серпня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заступник прокурора Житомирської області оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 24 вересня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). У справі, яка переглядається в касаційному порядку, судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 02 вересня 2010 року між ПАТ "Банк Кіпру" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N 14/10-560/2010 (далі - Кредитний договір), згідно з яким ПАТ "Банк Кіпру" надало останній кредит на придбання автомобіля в сумі 130 тис. 060 грн на умовах повернення кредиту до 1 вересня 2015 року та сплати відсотків за користування кредитними коштами. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним Кредитним договором, 2 вересня 2010 року між ОСОБА_4 та ПАТ "Банк Кіпру" укладено договір застави майна, предметом якого був Автомобіль, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2, видане Житомирським ОРЕВ УДАІ УМВС України в Житомирській області 01 вересня 2010 року (а. с. 7, 8). У зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 умов Кредитного договору ПАТ "Банк Кіпру" звернулося до суду з позовом щодо стягнення з неї заборгованості за цим договором. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 27 лютого 2013 року з ОСОБА_4 на користь ПАТ "Банк Кіпру" стягнуто заборгованість за Кредитним договором у розмірі 117 тис. 975 грн 77 коп. За виконавчим листом N 296/3739/12-ц від 20 травня 2013 року, виданим Корольовським районним судом м. Житомира, державний виконавець Корольовського відділу державної виконавчої служби м. Житомира Головного територіального управління юстиції у Житомирській області відкрив виконавче провадження N 39357701. У зв'язку з невиконанням рішення суду у строк, установлений для самостійного його виконання, 16 серпня 2013 року державний виконавцем було винесено постанову про звернення стягнення на заставлений Автомобіль. З 10 по 12 травня 2016 року ДП "СЕТАМ" були проведені електронні торги з реалізації вищевказаного заставленого Автомобіля, переможцем яких стала ОСОБА_3, що підтверджується протоколом проведення електронних торгів N 176703 та актом Корольовського відділу державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції про проведені торги від 05 липня 2016 року (а. с. 9, 13). 21 червня 2016 року ОСОБА_3 було сплачено 40 тис. 850 грн. за придбаний на електронних торгах Автомобіль на розрахунковий рахунок ДП "СЕТАМ" згідно з протоколом N 176703 (а. с. 9, 12). Проте коли позивачка намагалася зареєструвати своє право власності на придбаний Автомобіль, виявилося, що 19 травня 2011 року у межах розслідування кримінальної справи N 410 за обвинуваченням ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у вчиненні ними злочинів, передбачених частиною четвертою статті 191, частиною другою статті 28 і частиною другою статті 366 КК України, з метою забезпечення відшкодування завданих державі збитків слідчим слідчого відділу УСБУ в Житомирській області було винесено постанову про накладення арешту на все майно, яке на праві власності належало громадянці ОСОБА_4, в тому числі й на Автомобіль. (а. с. 15, 16). Отже, арешт на спірне майно - Автомобіль було накладено під час досудового слідства у кримінальній справі на підставі статті 126 КПК України 1960 року в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії. Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б це майно не знаходилось, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт. Пунктом 9 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року (далі - КПК України 2012 року) визначено, що запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Таким чином, скасування арешту, який був накладений за правилами кримінального судочинства, підлягає розгляду у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом. Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла при розгляді справ N 335/12096/15-ц (постанова від 15 травня 2018 року) та N 569/4374/16-ц (постанова від 23 травня 2018 року). Частиною шостою статті 126 КПК України 1960 року, визначено, що накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. Проте нормами КПК України 1960 року не було визначено процесуального порядку скасування арешту майна за зверненням осіб, які не є учасниками кримінального провадження. Разом з тим відповідно до статті 174 КПК України 2012 року (у чинній редакції) підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України 2012 року в чинній редакції). Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України 2012 року в чинній редакції). Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частини третя та четверта статті 174 КПК України 2012 року в чинній редакції). Пункт 9 Розділу XI "Перехідні положення" КПК України 2012 року передбачає, що запобіжні заходи, в тому числі і скасування арешту майна, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Отже, арешт на майно накладений за правилами кримінального судочинства підлягає скасуванню за правилами того виду ж судочинства. Але оскільки нормами КПК України 1960 року не було визначено порядку скасування арешту майна за ініціативою осіб які, не були учасниками кримінального провадження, але є власниками або володільцями арештованого майна, при вирішенні зазначеного питання підлягають застосуванню норми КПК України 2012 року. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що спір у справі може бути розглянутий за правилами цивільного судочинства, є помилковими. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. Відповідно до частин першої та другої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга заступника прокурора Житомирської області підлягає задоволенню, рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 09 червня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Житомирської області від 25 жовтня 2017 року - скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 255, 400, 402 - 404, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області задовольнити. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 09 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 25 жовтня 2017 року скасувати, провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 383/596/15 Провадження N 14-342цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: прокуратура Кіровоградської області, Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, заступника прокурора Кіровоградської області, ДКС України на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року у складі судді Червонописького В.С. та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року у складі колегії суддів Бубличенко В.П., Кривохижі В.І., Марашка С.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до прокуратури Кіровоградської області, ДКС України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, під час розгляду справи уточнив вимоги та остаточно просив: стягнути на його користь із ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Позов мотивовано тим, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області стосовно нього порушив кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівниками Компаніївського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України (далі - Компаніївський РВ УМВС України) в Кіровоградській області за частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 11 серпня 2011 року слідчим прокуратури Компаніївського району змінено кваліфікацію його дій з частини третьої статті 364 та частини першої статті 365 КК України, йому пред'явлено обвинувачення за частиною першою статті 365 КК України та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року він був засуджений за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями на 1 рік. Згідно зі статтею 75 КК України його було звільнено від відбування покарання із випробуванням, з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року вирок Компаніївського районного суду скасовано, а справу повернуто прокурору Компаніївського району для проведення додаткового розслідування. 16 листопада 2012 року прокуратурою Компаніївського району кримінальну справу закрито. 17 січня 2013 року слідчий вніс в Єдиний реєстр досудового розслідування відомості про кримінальне правопорушення за частиною першою статті 365 КК України. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року його визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій на строк З роки без конфіскації майна. За статтею 75 КК України його звільнено від відбуття призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, встановлено іспитовий строк тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року вирок Бобринецького районного суду від 31 січня 2014 року скасовано, провадження N 420131201800000002 стосовно нього закрито за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Посилаючись на незаконність притягнення до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; ОСОБА_3 просив позов задовольнити. Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДКС України на користь ОСОБА_3 107 184 грн на відшкодування моральної шкоди і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Зобов'язано ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв'язку з тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, а саме протягом 44 місяців, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, позивачу було завдано моральної (немайнової) шкоди, яка знайшла свій прояв у тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, тому, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 107 184 грн. Позовні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу підтверджені належними доказами, тому також підлягають задоволенню. Вимоги у частині стягнення неотриманої заробітної плати не задоволено у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивача звільнено за дисциплінарний проступок, а не відсторонено від роботи у зв'язку з порушенням кримінальної справи. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року змінено в частині відшкодування моральної шкоди і витрат на правову допомогу. Стягнуто з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_3 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. В іншій частині рішення залишено без змін. Стягнуто з прокуратури Кіровоградської області в дохід держави 267,96 грн судового збору. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців. Фактично позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців, тому розмір відшкодування завданої йому моральної шкоди не може бути менше, ніж 47 541 грн (1 378 грн х 34,5 = 47 541 грн). Враховуючи фактичні обставини справи, тривалість перебування позивача під слідством і судом, вимоги розумності і справедливості, апеляційний суд вважав, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню в розмірі 50 000 грн. Також позивач надав докази укладення договорів про надання правової допомоги і оригінали квитанцій про сплату коштів, копії яких додано до матеріалів справи, а також розрахунок часу, витраченого адвокатом на участь у судових засіданнях та складання процесуальних документів. Представники відповідачів погодилися з правильністю наданих адвокатом розрахунків. Доводи, наведені в касаційних скаргах У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ДКС України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не надав належних доказів, які б свідчили про те, що у зв'язку з ситуацією, в якій він опинився внаслідок притягнення його до кримінальної відповідальності, він переживав психологічне страждання та інші негативні наслідки морального характеру, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та підлягають скасуванню. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відмови в стягненні недоотриманої заробітної плати та розміру моральної шкоди та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом, оскільки початком досудового розслідування є день винесення постанови про порушення кримінальної справи, тому на його користь підлягають стягненню 535 920 грн. Крім того, саме з 08 лютого 2011 року - часу винесення постанови про порушення кримінальної справи, що є процесуальною дією, слід обраховувати час, з якого були порушені його права. Винесення цієї постанови потягло проведення службової перевірки і його звільнення з органів внутрішніх справ наказом начальника УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 79 о/с. У зв'язку з цим його права на отримання заробітної плати порушувались протягом 44 місяців, тому на його користь підлягає стягненню недоотримана заробітна плата в розмірі 130 274,44 грн. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник прокурора Кіровоградської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відшкодування витрат на правову допомогу та ухвалити у цій частині нове рішення про закриття провадження у справі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині стягнення витрат на правову допомогу підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01, 06, 11 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами, а ухвалою від 26 травня 2016 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги ДКС України, заступника прокурора Кіровоградської області, ОСОБА_3 підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Стосовно наведених у касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводів про те, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тобто порушення судами правил предметної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У поданому позові ОСОБА_3 просив стягнути з відповідачів 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; 130 274,44 грн на відшкодування недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати; 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Частиною другою статті 1 вказаного Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Згідно з пунктом 4 статті 3 Закону N 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягають також поверненню суми, сплачені ним у зв'язку з наданням юридичної допомоги. До цих сум відносяться суми, сплачені ним адвокатському об'єднанню (адвокату) за участь адвоката у справі, написання касаційної і наглядної скарги, а також внесені ним в рахунок оплати витрат адвоката у зв'язку з поїздками у справі до касаційної та наглядної інстанції. Чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення. Зважаючи на вказане, помилковими є наведені в касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводи, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду. Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Суди установили, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області порушив стосовно ОСОБА_3 кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівником правоохоронного органу, що спричинило істотну шкоду інтересам держави у вигляді підриву авторитету діяльності органу державної влади, яким є Компаніївський РВ УМВС України в Кіровоградській області, за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. 16 лютого 2011 року ОСОБА_3 звільнено. Постановами слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області: від 11 серпня 2011 року зазначену кримінальну справу перекваліфіковано з частини третьої статті 364 КК України на частину першу статті 365 КК України; від 12 серпня 2011 року - порушено кримінальну справу стосовно ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України; від 16 та 31 серпня 2011 року - ОСОБА_3 притягнуто як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України, та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року ОСОБА_3 засуджено за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями, на один рік; згідно зі статтею 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року зазначений вирок скасовано з поверненням справи прокурору Компаніївського району Кіровоградської області для проведення додаткового розслідування. Постановою старшого прокурора прокуратури Компаніївського району Кіровогадської області від 16 листопада 2012 року припинено кримінальне переслідування стосовно позивача у вказаній кримінальній справі у зв'язку з відсутністю у його діях складу злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України 17 січня 2013 року відомості про кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудового розслідування за частиною першою статті 365 КК України; постановою слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області розпочато досудове розслідування. Постановою слідчого від 24 квітня 2013 року ОСОБА_3 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 26 квітня 2013 року стосовно позивача обрано запобіжний захід у виді особистого зобов'язання. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, і призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк 3 роки без конфіскації майна. Відповідно до статті 75 КК України ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного основного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року указаний вирок скасовано, провадження стосовно ОСОБА_3 закрито за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2015 року зазначену ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області залишено без змін. Також установлено, що в ухвалі Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року лейтенанта міліції ОСОБА_3 наказом начальника управління УМВС України в Кіровоградській області від 08 листопада 2010 року N 528 о/с призначено на посаду начальника сектора карного розшуку кримінальної міліції Компаніївського РВ УМВС України в Кіровоградській області. Згідно з довідкою Компаніївского РВ УМВС України в Кіровоградській області лейтенант міліції - начальник сектора карного розшуку Компаніївського РВ УМВС ОСОБА_3 відповідно до наказу УМВС України від 16 лютого 2011 року N 70о/с звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року за пунктом 64 "є" (порушення дисципліни). На адвокатський запит УМВС України в Кіровоградській області надало відповідь від 30 жовтня 2015 року N 12/9-ад, згідно з якою розмір грошового забезпечення ОСОБА_3 за останній повний календарний місяць служби перед звільненням з ОВС (січень 2011 року) складав 2 502,15 грн. Крім того, установлено, що відповідно до довідки про участь адвоката в судових засіданнях у кримінальній справі та кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_3 від 03 вересня 2015 року адвокат Фільштейна В.Л. з 19 жовтня 2011 року по 07 липня 2015 року представляв інтереси позивача протягом всього часу досудового слідства, розгляду кримінальної справи в судах, досудового розслідування, розгляду кримінального провадження в Компаніївському та Бобринецькому районних судах Кіровоградської області, Апеляційному суді Кіровоградської області та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Відомості, зазначені в указаній довідці, прокурором під сумнів не ставилися. Крім того, на обґрунтування позовних вимог про відшкодування витрат на правову допомогу позивач надав такі документи: договір від 12 жовтня 2011 року та розрахункову квитанцію N 314823 на загальну суму 10 000 грн. договір від 29 серпня 2012 року та розрахункову квитанцію N 314850 на загальну суму 10 000 грн. договір від 14 травня 2013 року та розрахункову квитанцію N 139301 на загальну суму 10 000 грн. договір від 12 червня 2014 року та розрахункову квитанцію N 39328 на загальну суму 10 000 грн. Також надано розрахунок витрат на сплату послуг адвоката за договором між адвокатом Фільштейном В.Л. та позивачем ОСОБА_3 від 20 жовтня 2015 року, згідно з яким сума витрат на правову допомогу складає 6 820,80 грн. та квитанцію від 20 жовтня 2015 року N 139378 про отримання коштів від ОСОБА_3 у розмірі 7 000 грн. Загальна сума понесених позивачем витрат на правову допомогу складає 46 820,80 грн. Статтею 4 Закону N 266/94-ВР встановлено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Пункт 2 частини другої статті 1167 ЦК України передбачає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону N 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Отже, право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону N 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації. Разом з тим згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості. Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями чи дією органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 1 218 грн. і саме з цієї суми позивач та його представник просив розраховувати розмір моральної шкоди. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди, беручи до уваги те, що розмір мінімальної заробітної плати становив на час розгляду справи в суді першої інстанції - 1 218 грн. Суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, у період з 08 лютого 2011 року по 09 грудня 2014 року (44 місяці) позивачу завдано моральної шкоди, яка виразилася в тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану, у розмірі 107 184 грн. Крім того, місцевий суд правильно також вирішив позовну вимогу про стягнення витрат на правову допомогу у загальному розмірі 46 820,80 грн. Зобов'язуючи ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, місцевий суд правильно керувався такими нормами матеріального права. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого само врядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845 (у редакції від 30 січня 2013 року) (далі - Порядок). Відповідно до пунктів 35, 38 цього Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. За приписами статті 176 ЦК України юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов'язаннями держави. Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, провадиться з Державного казначейства України за рахунок Державного бюджету України. Рішення місцевого суду у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу відповідає нормам матеріального та процесуального права, принципам і завданням цивільного судочинства, вимогам статті 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості. Такі висновки місцевого суду підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачами. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині позовних вимог, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи. Зокрема, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців; з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців, оскільки такі висновки спростовуються матеріалами справи та нормами матеріального права, згідно з якими відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, починаючи з моменту порушення кримінальної справи. З огляду на вказане, обґрунтованими є наведені в касаційній скарзі ОСОБА_3 доводи про те, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, рішення апеляційного суду необхідно скасувати і залишити в силі рішення місцевого суду у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, місцевий суд, із висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, зазначив, що наказом УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 70 о/с позивач звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року у зв'язку з порушенням трудової дисципліни; рішення про відсторонення позивача від служби у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності не приймалося, а тому вважав відсутніми підстави для стягнення на користь позивача заробітної плати в порядку, передбаченому Законом N 266/94-ВР. Однак Велика Палата Верховного Суду у цій частині позовних вимог вважає за необхідне зазначити таке. На обґрунтування позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати позивач зазначив, що його звільнено через розслідування кримінальної справи стосовно нього, але, як установив суд, позивача звільнено за порушення дисципліни. Згідно з матеріалами справи позивача звільнено за дисциплінарний проступок, який підтверджується порушенням кримінальної справи. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що при вирішенні вимоги про відшкодування втраченого заробітку необхідно застосувати пункт 1 статті 3 Закону N 266/94-ВР, за яким у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. У статті 6 указаного Закону передбачено, що громадянин, звільнений з роботи (посади) у зв'язку з незаконним засудженням або відсторонений від посади у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, має бути поновлений на колишній роботі (посаді), а в разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади, наявність інших передбачених законом підстав, що перешкоджають поновленню на роботі (посаді) - йому має бути надано державною службою зайнятості іншу підходящу роботу. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Частиною 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Указаних вище норм матеріального та процесуального права суди не врахували, не перевірили належним чином позовні вимоги у частині стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, не дослідили наданих позивачем на обґрунтування цих позовних вимог доказів та не перевірили його доводів щодо підстав звільнення. Суд апеляційної інстанції доводи апеляційної скарги у цій частині не врахував, не навів жодних мотивів на їх спростування. Невстановлення цих обставин не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду з цим позовом, зважаючи на указані вище принципи і завдання цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду та рішення місцевого суду в частині позовних вимог про стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги заступника прокурора Кіровоградської області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року скасувати. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу залишити в силі. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 1-96/2007 Провадження N 13-13зво18 головуючого судді В.С. Князєва , судді-доповідача Н.О. Антонюк , суддів С.В. Бакуліної , В.В. Британчука , Д.А. Гудими , В.І. Данішевської , О.С. Золотнікова , О.Р. Кібенко , Л.М. Лобойка , Н.П. Лященко , О.Б. Прокопенка , Л.І. Рогач , І.В. Саприкіної , О.М. Ситнік , В.Ю. Уркевича , за участю секретаря судового засідання Д.М. Пукаса , учасники судового провадження: прокурор Генеральної прокуратури України - Є.М. Чупринська , розглянула кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Севастополі, проживає за адресою: АДРЕСА_1, неодружений, офіційно не працевлаштований, неодноразово судимий, востаннє - вироком Ленінського районного суду м. Севастополя за ч. 2 ст. 15 - ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з конфіскацією майна, про скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, та направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст оскаржуваних судових рішень 1. Вироком Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. За ч. 2 ст. 15 - ч. 3 ст. 185 КК України ОСОБА_3 виправдано за відсутністю в його діях складу злочину. Вказаним вироком також вирішено питання щодо речових доказів. 2. ОСОБА_3 визнано винним у тому, що він 22 жовтня 2005 року в стані алкогольного сп'яніння за попередньою змовою з ОСОБА_5, якого засуджено за цей злочин вироком Ленінського районного суду м. Севастополя від 7 лютого 2006 року, з метою таємного викрадення чужого майна (магнітоли з автомобіля), підійшов до автомобіля, що належав ОСОБА_4, який знаходився біля будинку АДРЕСА_2. ОСОБА_3 спробував відкрити замок дверей з метою викрадення магнітоли з цього автомобіля. Однак довести свій злочинний умисел до кінця ОСОБА_3 і ОСОБА_5 не змогли з причин, які не залежали від їхньої волі, оскільки в автомобілі знаходився власник автомобіля - потерпілий ОСОБА_4, який спробував припинити їхню злочинну діяльність. Тоді ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з метою подолання опору з боку потерпілого ОСОБА_4 і забезпечення можливості реалізувати свій злочинний умисел стали погрожувати застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров'я потерпілого. Однак, ОСОБА_5 і ОСОБА_3, усвідомлюючи, що вони не можуть подолати опір потерпілого ОСОБА_4, з метою втечі з місця вчинення злочину застосували до потерпілого насильство: ОСОБА_3 завдав удар скляною пляшкою по голові потерпілого, внаслідок чого ОСОБА_4 було заподіяно легке тілесне ушкодження. Після цього ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з місця вчинення злочину втекли. 3. Крім цього, ОСОБА_3, який раніше вчинив розбій, 6 січня 2006 року в стані алкогольного сп'яніння поблизу будинку АДРЕСА_3 проникнув у салон автомобіля, звідки намагався таємно викрасти автомагнітолу вартістю 350 грн. Однак свого злочинного умислу до кінця не довів, оскільки був виявлений та затриманий до приїзду працівників правоохоронних органів потерпілим ОСОБА_7. 4. Ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року вирок суду першої інстанції залишено без змін. 5. Постановою Верховного Суду України від 14 січня 2010 року відмовлено у витребуванні кримінальної справи щодо ОСОБА_3 для перевірки у касаційному порядку. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 6. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) 11 липня 2013 року постановив рішення у справі "ОСОБА_3 проти України". Цим рішенням констатовано порушення пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо законності тримання заявника під вартою у період з 6 січня до 12 січня 2006 року; пункту 3 статті 5 Конвенції; пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику. 7. У параграфі 101 рішення "ОСОБА_3 проти України" ЄСПЛ зауважив, що підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції закріплює принцип, відповідно до якого перед тим, як обвинуваченого буде визнано винним, всі докази проти нього повинні бути представлені під час відкритого судового розгляду у його присутності з метою забезпечення змагальності доказів. Винятки з цього правила можливі, проте не можуть порушувати прав сторони захисту, які, як правило, передбачають, що обвинуваченому відповідним та належним чином повинна бути забезпечена можливість піддати сумнівам показання свідка та допитувати свідка, який свідчить проти нього, або безпосередньо під час дачі ним показань або пізніше на інших стадіях процесу. 8. ЄСПЛ зробив висновок про те, що не було ніяких причин, не кажучи про поважні причини, для обмеження права заявника домогтися допиту свідка, чиї показання лягли в основу вироку заявникові (п. 109). Відповідно ЄСПЛ було констатовано порушення підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 110). 9. Окрім цього, ЄСПЛ у параграфі 113 рішення у цій справі вказує, що пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає безсторонності суду. Безсторонність означає відсутність упередженості та прихильності. 10. ЄСПЛ зауважив, що суддя І.П. Романова , яка одноособово визнала заявника винним, раніше розглядала по суті справу про обвинувачення ОСОБА_5, в межах якої вона виразила своє ставлення щодо участі та ролей ОСОБА_5 та заявника, зазначивши, серед іншого, що вони діяли за попередньою змовою та що заявникові належала ініціатива красти разом з ОСОБА_5 обладнання з автомобілів. Обидві вищезазначені справи стосувалися тих самих подій і означали оцінку тих самих доказів. 11. ЄСПЛ врахував те, що суддя І.П. Романова сама вказала на вищезазначені обставини як на причину своєї заяви про самовідвід, у задоволенні якої, тим не менше, було відмовлено з формальної причини, яка полягала в тому, що відвід цієї судді не був необхідним згідно з відповідним законодавством (п. 117). 12. Таким чином, ЄСПЛ погоджується з тим, що ця ситуація могла спричинити появу у заявника об'єктивно обумовленого внутрішнього сумніву щодо безсторонності цієї судді (див. "Морел проти Франції" (Morel v. France), заява N 34130/96, п. 44, ЕСНR 2000-VI). ЄСПЛ вважає, що сам факт того, що справа заявника розглядалася суддею, яка сама мала сумніви щодо своєї безсторонності у цій справі, підриває видимість справедливого судового розгляду (п. 118). 13. Відповідно ЄСПЛ вважав, що цього достатньо, щоб зробити висновок, що суд, який визнав заявника винним, не може розглядатись як безсторонній і констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 119-120). Короткий зміст вимог за заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами 14. У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині засудження за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України за епізодом, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині та поновлення строку на подання вказаної заяви. В іншій частині заявник просив залишити судові рішення без змін. 15. У своїй заяві ОСОБА_3 зауважив, що рішенням ЄСПЛ від 11 липня 2013 року у справі "ОСОБА_3 проти України" (Application No. 2775/07; ОСОБА_3 v. Ukraine, 11 July 2013) встановлено факт порушення владою України, зокрема пунктів 1 і 3 (d) ст. 6 Конвенції в аспекті права на допит основного свідка і неупередженості суду. 16. Констатацію саме цих порушень заявник вважає безумовною підставою для скасування судових рішень, винесених у його справі із направленням справи на новий розгляд в суд першої інстанції. 17. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільнихі кримінальних справ від 27 лютого 2014 року засудженому ОСОБА_3 на підставі пункту 2 частини 1 статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) 1960 року поновлено строк для подання заяви про перегляд Верховним Судом України вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року у зазначеній заявником частині. Вказаною постановою також відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 та витребувано матеріали кримінальної справи. 18. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII (далі - Закон N 2147-VIII). 19. Пунктом 15 Розділу XI "Перехідні положення" КПК України передбачено, що заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 Перехідних положень Закону N 2147-VIII. 20. Відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 Перехідних положень Закону N 2147-VІІІзаяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні відповідної справи судом, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються за правилами перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, що діють після набрання чинності цим Законом. 21. Матеріали провадження щодо ОСОБА_3 відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII передано 15 лютого 2018 року Касаційним кримінальним судом до Великої Палати Верховного Суду. 22. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2018 року витребувано з Ленінського районного суду м. Севастополя кримінальну справу щодо ОСОБА_3. Однак матеріали кримінальної справи до Верховного Суду надіслано не було. 23. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року витребувано у Міністерства юстиції України копії всіх матеріалів, пов'язаних із розглядом у ЄСПЛ справи "ОСОБА_3 проти України" (N 2775/07). 24. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 вересня 2018 року за заявою прокурора відновлено втрачені матеріали кримінальної справи щодо ОСОБА_3. 25. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року за клопотанням прокурора витребувано відновлені матеріали кримінальної справи з Дарницького районного суду м. Києва. Матеріали надійшли до Верховного Суду 31 жовтня 2018 року. Позиції учасників судового провадження 26. У судове засідання ОСОБА_3 та його захисник С.А. Заєць не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. 27. Прокурор Є.М. Чупринська в судовому засіданні просила в задоволенні заяви ОСОБА_3 відмовити у зв'язку з недостатністю відновлених матеріалів кримінальної справи. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду під час прийняття постанови, і законодавство, яким вона керується 28. Суд дослідив матеріали кримінальної справи, обговорив наведені в заяві доводи, позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні у справі "ОСОБА_3 проти України", і зробив такі висновки. 29. Ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 Конвенції). 30. Відповідно до частини 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною. 31. У статті 1 Закону N 3477-IV визначено, що виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. 32. Додатковими заходами індивідуального характеру згідно статті 10 Закону N 3477-IV) є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 33. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 34. У поданій ОСОБА_3 заяві йдеться про виконання рішення ЄСПЛ шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру - скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині обвинувачення за епізодом, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині. 35. Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року N R (2000)2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" (далі - Рекомендація N R (2000)2) зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: коли потерпіла сторона й далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні; наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту та які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження, та коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 36. Велика Палата Верховного Суду враховує аргументи заявника про встановлення ЄСПЛ у рішенні "ОСОБА_3 проти України" порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику. 37. Проаналізувавши зміст порушень, встановлених рішенням ЄСПЛ у справі "ОСОБА_3 проти України", Велика Палата Верховного Суду констатує, що заявник ОСОБА_3 і надалі зазнає негативних наслідків рішень, ухвалених щодо нього на національному рівні. 38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані заявником судові рішення були прийняті із суттєвим порушенням пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику. 39. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що єдиним додатковим заходом індивідуального характеру, який необхідно застосувати у цьому випадку є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який ОСОБА_3 мав до порушення Конвенції та Протоколів до неї (restitutio in integrum), - скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року та ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині, а також скасування постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року повністю. 40. У частині виправдання судом першої інстанції ОСОБА_3 за другим епізодом, який мав місце 6 січня 2006 року щодо потерпілого ОСОБА_7, вирок було оскаржено у апеляційному порядку прокурором. Судом апеляційної інстанції у задоволенні апеляційної скарги прокурора було відмовлено. З огляду на зазначене, підстав для скасування ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року в цій частині немає. 41. Велика Палата зауважує також, що відповідно до частини 1 статті 12 Закону України 15 квітня 2014 року N 1207-VII "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях необхідно забезпечити розгляд кримінальної справи щодо ОСОБА_3 одним з районних судів міста Києва, визначеним Апеляційним судом міста Києва. 42. Указом Президента України N 452/2017 від 29 грудня 2017 року "Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах" Апеляційний суд міста Києва ліквідовано та утворено Київський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську область і місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві. 43. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, пунктом 15 Розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України2012 року, пунктом 2 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_3 задовольнити. 2. Постанову Верховного Суду України від 14 січня 2010 року скасувати. 3. Вирок Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року, та ухвалу Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року за результатами перегляду вироку в цій частині скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. 4. В іншій частині ці судові рішення залишити без зміни. 5. Направити кримінальну справу до Київського апеляційного суду для визначення підсудності. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.О. Антонюк Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 713/216/17 Провадження N 14-297цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року (у складі судді Пилип'юк І.В.) та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року (у складі колегії суддів Одинака О.О., Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів, сплачених захиснику у кримінальному провадженні за надану юридичну допомогу у зв'язку з виправдувальним вироком і ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, у якому просив стягнути з Державного бюджету України 14 тис. 500 грн. сплачених захиснику за надану юридичну допомогу в кримінальному проваджені, за яким його було незаконно повідомлено про підозру та, у подальшому, внесено зміни у повідомлення про підозру шляхом відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення ОСОБА_1 за частиною 1 статті 366 КК України, що стало підставою для закриття судом кримінального провадження в цій частині, а згодом - виправдано за вироком суду. Як на підставу позову посилався на положення частин першої та другої статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); пункту 1 статті 1, пунктів 1, 2 статті 2, пункту 4 статті З, частини першої статті 4, статті 12 Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), підпункту 4 пункту 7, пункту 10 частини третьої Положення про застосування цього Закону. Ухвалою Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), чинної на час постановлення ухвали. Відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд питання про відшкодування витрат, понесених позивачем у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у зв'язку з незаконним повідомленням про підозру, закриттям провадження у кримінальній справі та виправдувальним вироком віднесено до компетенції органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що виніс виправдувальний вирок чи закрив провадження у справі. У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просив скасувати постановлені у справі ухвали, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження, посилаючись на порушення судами норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пред'явлений позов виник із правовідносин, врегульованих статтею 56 Конституції України та Законом N 266/94-ВР, а тому згідно з частиною другою статті 15 ЦК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Касаційна скарга також містить посилання на те, що цей позов подано у спосіб, передбачений пунктом 8 частини другої статті 16 ЦК України та спрямований на захист цивільного права позивача. 31 травня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 травня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. 13 червня 2018 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Із зазначеними висновками судів погодитися не можна з огляду на таке. 15 лютого 2013 року прокурором Чернівецької міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (далі - прокуратура) до ЄРДР внесено відомості по факту вчинення посадовими особами Карапчівської сільської ради Вижницького району Чернівецької області кримінального правопорушення, передбаченого частиною З статті 365 КК України. Досудове розслідування було розпочато 15 березня 2013 року, а 27 вересня 2013 року слідчим прокуратури позивачу було вручено повідомлення про підозру. Судовий розгляд кримінального провадження відбувався з 29 листопада 2013 року до 3 жовтня 2014 року. Зокрема, в судовому засіданні 6 травня 2014 року прокурор шляхом внесення змін до повідомлення про підозру в порядку статті 279 КПК України відмовився від підтримання державного обвинувачення відносно ОСОБА_1 за частиною 1 статті 366 КК України, а Вижницький районний суд Чернівецької області закрив в цій частині кримінальне провадження відносно позивача на підставі пункту 2 частини другої статті 284 КК України. Вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 3 жовтня 2014 року позивача за статтею 365 частиною 3 КК України було виправдано. Ухвалою суду апеляційної інстанції від 27 січня 2015 року виправдувальний вирок залишено без змін. Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Згідно зі статтею 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення. Згідно зі статтею 3 Закону N 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду; вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема у випадку постановлення виправдувального вироку суду. За викладених підстав висновки судів про відмову у відкритті провадження у справі є передчасними. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вижницького районного суду Чернівецької області від 08 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 14 березня 2017 року скасувати, а справу направити до Вижницького районного суду Чернівецької області для вирішення питання про відкриття провадження. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 461/233/17-ц Провадження N 14-326цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Головне управління Національної поліції у Львівській області (далі - ГУ НП у Львівській області), Регіональний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ у Львівській області (далі - РСЦ МВС у Львівській області), прокуратура Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Залізничний відділ поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області (далі - Залізничний відділ поліції ГУ НП у Львівській області), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу прокуратури Львівської області на рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року в складі судді Стрельбицького В.В. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 грудня 2017 року в складі колегії суддів Крайник Н.П., Мельничук О.Я., Савуляка Р.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ГУ НП у Львівській області, РСЦ МВС у Львівській області, прокуратури Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Залізничний відділ поліції ГУ НП у Львівській області, про усунення перешкод у здійсненні права власності та УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ГУ НП у Львівській області, РСЦ МВС у Львівській області, прокуратури Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Залізничний відділ поліції ГУ НП у Львівській області, про усунення перешкод у здійсненні права власності. Вимоги обґрунтовував тим, що з 2011 року він є власником транспортного засобу Mercedes-Benz 609, фургон ізотермічний-С, 1988 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2. При зверненні до Центру надання послуг, пов'язаних з використанням автотранспортних засобів з метою продажу автомобіля, з'ясувалося, що постановою старшого слідчого слідчого відділу прокуратури Львівської області Сапуцького Р.Я. від 23 травня 2011 року у кримінальній справі N 181-0311 накладена заборона на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація, зняття з обліку) на належний йому на праві власності автомобіль. Зазначав, що він не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у вказаному кримінальному провадженні. Право власності на спірний автомобіль набуто ним у встановленому законом порядку, а відтак не було підстав для накладення заборони на проведення реєстраційних операцій із цим транспортним засобом. З огляду на викладене, з урахуванням уточнення позовних вимог, позивач просив усунути перешкоди у здійсненні права власності шляхом зняття заборони на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація, зняття з обліку) на транспортний засіб марки Mercedes-Benz 609, фургон ізотермічний-С, 1988 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2, належний йому на праві власності, накладеної постановою старшого слідчого слідчого відділу прокуратури Львівської області Сапуцького Р.Я. від 23 травня 2011 року у кримінальній справі N 181-0311. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди у здійсненні права власності шляхом зняття заборони на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація, зняття з обліку) на транспортний засіб марки Mercedes-Benz 609, фургон ізотермічний-С, 1988 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2, належний на праві власності ОСОБА_3, накладеної за постановою старшого слідчого слідчого відділу прокуратури Львівської області Сапуцького Р.Я. від 23 травня 2011 року у кримінальній справі N 181-0311. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний автомобіль не визнавався речовим доказом у кримінальному провадженні, ОСОБА_3 не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у ньому, автомобіль набуто у власність правомірно, а тому відсутні правові підстави для обмеження позивача у здійсненні його права власності. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 14 грудня 2017 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для обмеження позивача у здійсненні його права власності на спірний автомобіль та про захист його прав як особи, яка не є учасником кримінального провадження, шляхом звільнення майна з-під арешту, є законним та обґрунтованим. У січні 2018 року прокуратура Львівської області звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що в ході розслідування кримінальної справи за фактом зловживання посадовими особами Львівського ВРЕР УДАІ ГУ МВС України у Львівській області 23 травня 2011 року старшим слідчим слідчого відділу прокуратури Львівської області накладено заборону на проведення реєстраційних операцій щодо транспортних засобів, щодо яких не сплачено або лише частково сплачено податки при їх реєстрації (у тому числі і щодо автомобіля позивача). Санкція інкримінованої статті передбачає конфіскацію майна, при цьому статтею 7 Митного кодексу України, статтею 34 Закону України від 30 червня 1993 року N 3353-XII "Про дорожній рух" встановлено заборону експлуатації транспортних засобів, що не пройшли митного оформлення. Судом не було залучено до участі у справі як відповідача відповідну Державну податкову інспекцію з огляду на те, що арешт накладався для забезпечення можливої конфіскації чи стягнення майна на користь держави. Крім того, суди не звернули увагу, що дії слідчого та постанова про накладення арешту на майно в установленому кримінальним процесуальним законодавством порядку не оскаржувались. За наявності кримінального провадження, з метою захисту свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності власник, у тому числі особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Заявник вказував на те, що внаслідок неповноти наданих матеріалів до цивільної справи неможливо встановити фактичні обставини справи, що стали підставою накладення заборони на проведення реєстраційних дій відносно автомобіля позивача, та чи не порушить зняття арешту на спірний автомобіль, накладеного в межах кримінального провадження, права та інтереси третіх осіб. Вважав, що постанова про накладення арешту на майно повинна розглядатися в установленому кримінальним процесуальним законодавством порядку. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що ОСОБА_3 є власником автомобіля марки Mercedes-Benz 609, фургон ізотермічний-С, 1988 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2. Постановою старшого слідчого слідчого відділупрокуратури Львівської області Сапуцького Р.Я. від 23 травня 2011 року в рамках розслідування кримінальної справи N 181-0311, порушеної відносно начальника Львівського ВРЕР УДАІ ГУ МВС України у Львівській області за фактом зловживання службовим становищем за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України, накладено заборону на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація) щодо автомобіля марки Mercedes-Benz 609, державний номерний знак НОМЕР_2. 28 травня 2013 року СВ Залізничного РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області відомості про вказане кримінальне правопорушення внесено в Єдиний реєстр досудових розслідувань за N 12013150060001639. ОСОБА_3 не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у вказаному кримінальному провадженні, а автомобіль марки Mercedes-Benz 609, державний номерний знак НОМЕР_2, не визнавався речовим доказом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку, якщо такий спір є спором цивільним. У разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України. Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи керується тим, що вказані правовідносини виникли за дії КПК України від 1960 року. Порядок накладання арешту на майно та скасування арешту було урегульовано у статтях 126, 234 КПК України від 1960 року. Після набрання чинності КПК України від 2012 року, на час звернення до суду з цивільним позовом позивач мав право захистити свої права відповідно до норм КПК України, у порядку кримінального судочинства. Таке право передбачене пунктом 9 розділу XI "Перехідні положення" КПК України від 2012 року, а саме, що питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Разом з тим з набранням чинності КПК України від 2012 року права власника, який не є учасником кримінального провадження, якщо при проведенні дізнання чи попереднього слідства були порушені його права власника, стали більш захищеними саме заходами кримінально-процесуального закону. Відповідно до пункту 10 розділу XI "Перехідні положення" КПК України від 2012 року кримінальні справи, які до дня набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду, розслідуються згідно з положеннями цього Кодексу. Ця норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України від 2012 року, що процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. Оскільки кримінальне провадження у справі, у якій ухвалена постанова про заборону на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація) щодо автомобіля триває, справа не передана до суду на час набрання чинності КПК України від 2012 року, то вирішення питання щодо зняття арешту чи оскарження дій чи бездіяльності слідчого у кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України від 2012 року. Згідно зі статтею 174 КПК України від 2012 року інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження? судом. Зазначені вимоги співпадають з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України (згідно з якою здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час його здійснення порушуються права і свободи людини, гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України) та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка передбачає право особи на ефективний засіб правового захисту на національному рівні від порушень прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією. Крім того, відповідно до пункту першого частини першої статті 303 КПК України від 2012 року передбачено право оскарження під час досудового провадження рішення, дії чи бездіяльності слідчого володільцем тимчасово вилученого майна іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Тобто чинним кримінальним процесуальним законом передбачено способи захисту прав власника, який не є учасником кримінального провадження і, разом з тим, чинним цивільно-процесуальним законом не передбачена можливість такого захисту у порядку цивільного судочинства. Посилаючись на те, що позивач є власником автомобіля, на який накладено арешт, а також на ту обставину, що ОСОБА_3 не є учасником кримінального провадження N 12013150060001639, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив помилковий висновок пронаявність підстав для розгляду питання про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зняття заборони на проведення реєстраційних дій у порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме: статті 15, 16 ЦПК України та положення КПК України у редакціях, чинних на час подання позову до суду, оскільки обмеження у здійсненні права власності позивача відбулися при проведенні досудового розслідування у порядку кримінального судочинства згідно з постановою слідчого. Оцінку правомірності процесуального документа, ухваленого в порядку кримінального судочинства, не може бути надано у порядку іншого, а саме цивільного судочинства, оскільки КПК України передбачено порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності органу досудового розслідування. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На вказану обставину звертав увагу прокурор у апеляційній скарзі, однак суд апеляційної інстанції не надав цьому доводу належної оцінки та неправильно застосував норми процесуального права. Оскільки розгляд цього питання передбачено в установленому кримінальним процесуальним законом порядку, суди неправильно визначили предметну юрисдикцію спору. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. При цьому позивачу слід роз'яснити про його право на судовий захист у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від наведених у касаційній скарзі доводів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своє ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. ОскількиВелика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку, відтак даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Львівської області від 14 грудня 2017 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу прокуратури Львівської області задовольнити частково. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 грудня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Львівській області, прокуратури Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Залізничний відділ поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області, про усунення перешкод у здійсненні права власності - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  8. Пока воины Украины сдерживают заразу на востоке страны, на мирной территории открыт второй фронт по борьбе с гибридными войсками аферистов-коррупционеров. Пользуясь тяжелым положением в стране, они разрушают ее изнутри, без пафоса и преувеличения. Тем самым помогая врагу скомпрометировать Украину в глазах мирового сообщества! Эта история о том, как группа аферистов с большими финансовыми ресурсами, используя “консервы”, в лице “переодевшихся” вовремя чиновников, могут свести на нет имидж государства в глазах инвесторов и мирового сообщества! Схемы по-украински Baltic International Bank в 2012-2013 годах выдал товарный кредит на 22 млн евро группе украинско-белорусских дельцов. Залогом части этого кредита в 15 млн стали 19 АЗС в сети “Народная” и две нефтебазы. Спустя несколько лет банк понял, что попал на знатных кидал в лице Владимира Карпенко и Сергея Фятьковича. Осознав, что деньги возвращать никто не собирается, активы перепродали латвийской компании TRI Management, которую возглавляет Арнольд Бабрис. После чего начался самый настоящий экшен. 8 сумок стволов и армия бритоголовых Бывшие владельцы “Народной”, которые годами привыкли решать вопросы с помощью коррупционных схем, решили работать по накатанной. В апреле 2016 года местные владельцы “Народной” решили познакомить европейцев с позорным украинским способом ведения бизнеса – “титушками”. Группы бритоголовых по 50 человек одновременно напали на все объекты, принадлежащие Арнольду Бабрису. Надо отметить что “Народна” данные объекты только арендовала и никогда не являлась их владельцами. Вся охрана была выведена за пределы АЗС. Произошел самый настоящий рейдерский захват, который европейские бизнесмены видели разве что в кино! На этом аферисты не остановились! Их ручная армия молодчиков повторяла нападения. Охранников жестоко избивали. Кульминацией беспредела стал захват нефтебазы ребятами в спортивных костюмах с оружием! И только после приезда правоохранителей и угрозы международного скандала “титушки” покинули территорию. Мерзавцы демонстративно сложили в джипы 8 больших сумок с оружием. Зашли в госреестр как к себе домой! На этом Владимир Карпенко, Руслан Пелех и Наталия Семена не остановились! Они настолько почувствовали себя безнаказанными, что решили влезть в госреестр прав собственности! Схема такая: записи о смене владельца стерли и вдруг владельцем большей части заправок стал Руслан Пелех. Реальных документов, подтверждающих приобретения АЗС у Пелеха нет, но в реестре они есть. Представьте себе шок Арнольда Бабриса. Бизнесмен, которого знают и уважают не только в Латвии, впервые столкнулся с таким невообразимым уровнем наглости. В схеме аферистов было также создание клоновых адресов на четырех его объектах, где активно участвовали нотариусы из киевского нотариального округа: Гаврилова, Голий, Апатенко, Буряк, Мазепина, Каплун. Международный скандал на самом высоком уровне Понятно, что TRI Management ничего не оставалось, кроме как поднять вопрос у себя дома. Тему “Народной” обсуждали даже президенты двух стран дважды, генеральные прокуроры Латвии и Украины и премьеру Украины этот вопрос недавно задали в Риге. Бывший Премьер Латвии, а ныне еврокомиссар Валдис Домбровскис высказал сомнения о правильности выдачи последнего займа Украине в свете коррупции и юридического беспредела. Столь резонансное дело взяло под свой контроль СБУ, а трое дерзких мошенников уже ждут суда. Это дело беспрецедентное. Впервые удалось зафиксировать факт несанкционированного вмешательства в Реестр прав собственности на недвижимое имущество, в Государственный реестр ипотек, Единый реестр запретов отчуждения объектов недвижимого имущества. Способна ли украинская судебная система наказать аферистов? Это дело получило невероятную огласку. Скоро у мирового сообщества будет возможность увидеть развитие событий в суде. Главный вопрос, смогут ли наши судьи показать европейским инвесторам, что их деньги будут в сохранности? Всё серьезно, нет сомнения, что работа судей будет проходить под микроскопом инвесторов и не только Латвийского посольства. Важно понимать, проблема заключается не просто в каких-то там заправках. На карту поставлено доверие к судебной системе страны! Если в Украине рейдерские захваты останутся безнаказанными, то авторитет страны, все ее достижение будут подорваны из-за жалкой кучки аферистов, потерявших связь с реальностью. Неужели можно свести на нет все жертвы Майдана, борьбу на восточной границе и колоссальную работу президента, СБУ и киберполиции? Неужели мы готовы даже лишиться безвиза, чтобы защитить трех кидал? Поверьте, такое по отношению к своим бизнесменам Европа не прощает! На скамье подсудимых будут Владимир Карпенко, Руслан Пелех и Наталия Семена, но за кадром пока остаются другие действующие лица. Один из таких колоритных помощников Карпенко по решению вопросов в прокуратуре и судах является Виталий Мухин, бывший Закарпатский прокурор уже имевший в прошлом неудачный опыт общение с СБУ. Судебный процесс, который начнется 16-го числа, будет маркером для инвесторов, которые хотят инвестировать в Украину. Но последние не уверены, что их инвестиции будут защищены от дикого рейдерства. Украине необходимы образцово показательные суды, ведь от беспредела страдают не только иностранные инвесторы!
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 686/23731/15-ц Провадження N 14-298цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Державна казначейська служба України, прокуратура Хмельницької області розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року в складі судді Логінової С.М., рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року в складі судді Логінової С.М., ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року в складі колегії суддів П'єнти І. В., Корніюк А.П., Талалай О.І. та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року в складі колегії суддів П'єнти І. В., Корніюк А.П., Талалай О.І. у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної казначейської служби України (далі - ДКС України), прокуратури Хмельницької області (далі - прокуратура) про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, та ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України 211 149,68 грн на відшкодування майнової шкоди та 485 261 300 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 20 травня 2004 року його було затримано як підозрюваного у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та в подальшому взято під варту з утриманням у Хмельницькому слідчому ізоляторі. 05 травня 2005 року у зв'язку з постановленням виправдувального вироку Хмельницьким міськрайонним судом Хмельницької області ОСОБА_3 було звільнено з-під варти. Після скасування виправдувального вироку та направлення справи на додаткове розслідування, 21 листопада 2006 року ОСОБА_3 затримано за підозрою у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 КК України. З 18 грудня 2006 року стосовно позивача обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою з подальшим відбуванням покарання у виді позбавлення волі, яке він відбував до 03 червня 2013 року. Позивач посилався на те, що кримінальна справа стосовно нього у період із 20 травня 2004 року по 03 червня 2013 року розслідувалася органом досудового слідства, неодноразово розглядалася судами різних інстанцій та поверталася прокурору для організації додаткового розслідування за правилами Кримінально-процесуального кодексу України (у редакції 1960 року). У подальшому 31 серпня 2007 року ОСОБА_3 засуджено вироком Апеляційного суду Тернопільської області за обвинуваченням у вчиненні злочинів, яких він не вчиняв. Ухвалою Верховного Суду України від 20 березня 2008 року вирок суду залишено без змін. Після розгляду Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяви позивача (справа "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України") та постановлення 21 квітня 2011 року рішення у його справі, постановою Верховного Суду України від 06 лютого 2012 року судові рішення у кримінальній справі скасовані, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Так, вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року ОСОБА_3 виправдано за пред'явленим обвинуваченням та звільнено з-під варти в залі суду, і цей вирок судами вищих інстанцій залишений без змін. Позивач посилався на те, що через протиправні дії працівників органу досудового слідства, прокуратури та суду він безпідставно утримувався під вартою та в місцях позбавлення волі протягом 7 років, 6 місяців та 5 днів, а незаконно перебував під слідством та судом із 20 травня 2004 року по 03 червня 2013 року, тобто 8 років, 6 місяців, 12 днів. Вказував, що незаконними діями органу досудового слідства, прокуратури Хмельницької області, яка здійснювала нагляд за слідством, та судом йому заподіяно значних майнових і моральних збитків. Зокрема, він втратив заробіток та інші грошові доходи за період перебування під вартою та у місцях тимчасового тримання на суму 124 250 грн. його родина понесла витрати на придбання продуктів харчування, предметів повсякденного вжитку та медикаментів за час його перебування під вартою на суму 75 608,01 грн. він поніс витрати на оплату правової допомоги у сумі 3 000 грн та на оплату навчання у сумі 1 800 грн. Крім того, посилався на завдання йому моральної шкоди, яка була спричинена незаконним переслідуванням з боку правоохоронних органів, безпідставним обвинуваченням, засудженням та незаконним утриманням під вартою і перебуванням у місцях позбавлення волі, а також протизаконним та нелюдським поводженням з ним з боку працівників міліції та слідчого ізолятора, яку він оцінює у сумі 485 261 300 грн. розмір якої визначений висновком спеціаліста-психолога від 15 липня 2015 року. Зазначена сума, на думку позивача, є обґрунтованою, оскільки він був позбавлений права працювати, навчатися та жити повноцінним життям, спілкуватися з рідними та близькими, займатися вихованням своєї дочки. Також за вказаний період погіршилося його здоров'я. Крім того, просив врахувати нелюдське відношення до нього з боку працівників правоохоронних органів та слідчого ізолятора, які застосовували до нього фізичне насильство, тортури та психічний тиск із метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину, якого він не вчиняв. Збільшивши під час розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_3 остаточно просив стягнути з рахунку Державного бюджету України, розміщеного в ДКС України, на відшкодування майнової шкоди 211 149,68 грн та на відшкодування моральної шкоди - 485 261 300,00 грн. завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а саме незаконним засудженням. Представник прокуратури позов не визнав, указав, що розмір відшкодування моральної шкоди надмірно завищений, оскільки моральна шкода відшкодована позивачу за рахунок коштів Державного бюджету на підставі рішення ЄСПЛ від 21 квітні 2011 року за заявою ОСОБА_3 (справа "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України") у розмірі 35 000 євро. Представник ДКС України також не визнав позову, вказавши, що на органи ДКС України жодним законодавчим актом, нормативно-правовим актом не передбачено покладення відповідальності за дії інших юридичних осіб та Держави України в цілому. Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року, провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди закрито. Суди першої й апеляційної інстанцій на обґрунтування своїх висновків зазначили, що чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Питання про відшкодування матеріальної шкоди, встановлення розміру грошових доходів, втрачених громадянами унаслідок незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду віднесено до компетенції цих органів. Таким чином, вирішення питання про відшкодування матеріальної шкоди належить до компетенції суду за правилами того виду судочинства, в якому ця справа розглядалася, а не в порядку цивільного судочинства. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 15 липня 2016 року про виправлення описки в рішенні суду, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_3 150 000 грн на відшкодування моральної шкоди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у позивача виникло право на відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), яку необхідно визначити, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред'явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили. Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року змінено в частині часткового задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. Збільшено розмір відшкодування до 165 300 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Так, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про наявність правових підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди, але при цьому не врахував, що розмір відшкодування необхідно розраховувати, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. У вересні 2016 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити повністю. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з'ясували обставини справи, не врахували тривалий характер моральних страждань позивача, безпідставно не прийняли до уваги висновок спеціаліста-психолога від 15 липня 2015 року, яким визначено, що розмір завданої позивачу моральної шкоди становить 485 261 300 грн. Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що питання про відшкодування майнової шкоди має вирішуватись за правилами кримінального, а не цивільного судочинства. Судами не враховано положення статей 55, 56, 64 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 20 березня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 03 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що 20 травня 2004 року ОСОБА_3 затримано як підозрюваного у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 КК України та взято під варту з утриманням у Хмельницькому слідчому ізоляторі. 23 травня 2004 року ОСОБА_3 звільнено. З 23 травня 2004 року по 05 травня 2005 року ОСОБА_3 перебував під вартою (т. 1, а. с. 100-зворот). Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 травня 2005 року ОСОБА_3 визнано невинуватим за частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263, частиною другою статті 121 КК України та виправдано через недоведеність його участі у вчиненні злочинів; міру запобіжного заходу скасовано - звільнено з-під варти в залі суду. 22 листопада 2006 року ОСОБА_3 затримано у зв'язку зі скасуванням виправдувального вироку Хмельницького міськрайонного суду (т. 1, а. с. 84) та поміщено в ізолятор тимчасового тримання до 23 листопада 2006 року (т. 1, а. с. 100-зворот). З 18 грудня 2006 року стосовно ОСОБА_3 обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою. Вироком колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених пунктами 6, 12 частини другої статті 115, частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263 КК України, та призначено покарання відповідно до частини першої статті 70 КК України за сукупністю злочинів у виді 15 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Рішенням ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України", яке набуло статусу остаточного 21 липня 2011 року, одноголосно постановлено, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективного розслідування тверджень заявника про його катування працівниками міліції; мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з затриманням заявника з 20 до 26 травня 2004 року, у зв'язку з триманням заявника під вартою з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року та з 21 березня до 31 серпня 2007 року, з 18 до 21 грудня 2006 року, з 23 лютого до 21 березня 2007 року; мало місце порушення пункту 2 статті 5 Конвенції щодо заявника; мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо права заявника "негайно постати перед суддею", на "розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження"; мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо заявника у зв'язку з відсутністю адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження; мало місце порушення пункту 5 статті 5 Конвенції щодо заявника; мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе; мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтування рішень національних судів, якими заявника було засуджено (т. 1, а. с. 166?198). Постановою Верховного Суду України від 06 лютого 2012 року вирок колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвалу судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року щодо ОСОБА_3 скасовано, справу стосовно нього направлено на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції (т. 1, а. с. 110?117). Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року ОСОБА_3 визнано невинуватим за пунктами 6, 12 частини другої статті 115, частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263 КК України та виправдано через недоведеність його участі у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 118?124). Ухвалою колегії суддів судової палати з кримінальних справ апеляційного суду Хмельницької області від 29 листопада 2013 року вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року стосовно ОСОБА_3 залишено без змін (т. 1, а. с. 125?129). Таким чином, установлено, що ОСОБА_3 перебував під вартою із 20 по 23 травня 2004 року, із 23 травня 2004 року по 05 травня 2005 року, із 22 по 23 листопада 2006 року, із 18 грудня 2006 року до 01 червня 2008 року; із 01 червня 2008 року по 03 червня 2013 року відбував покарання у колонії. Із метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 23, 24, 1176 ЦК України, Закон України N 266/94-ВР, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду, завдану внаслідок незаконного засудження, що підтверджується виправдувальним вироком суду. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону). Пунктом 1 статті 2 цього Закону встановлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ним, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. У наведених у статті 1 Закону N 266/94-ВР випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), у тому числі, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. Таке відшкодування провадиться за рахунок коштів державного бюджету (пункт 1 статті 3, частина перша статті 4 цього Закону). Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. За змістом положень частини першої статті 12 зазначеного Закону розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції в касаційному порядку. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). Відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Надання особі статусу виправданого зумовлює появу у такої особи певних прав. Ні в КПК України 1960 року, ні в чинному КПК України немає окремої статті, яка б безпосередньо була присвячена правам виправданого. Проте частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. У КПК України 1960 року у статті 53-1 передбачалося лише те, що у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На теперішній час єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі на виправданих. Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР. Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Таким судом у справі, що розглядається, є Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області. Стосовно ОСОБА_3 не виконано передбаченого статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язку роз'яснення порядку поновлення його порушених прав, та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті його порушеного права. Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. Із аналізу положень статті 12 Закону N 266/94-ВР вбачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Стосовно питання доступу до суду ЄСПЛ в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії"). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Беллет проти Франції"). Суди встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_3 звернувся у порядку цивільного судочинства до Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області, який ухвалив виправдувальний вирок щодо нього, із позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а саме незаконним засудженням. За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, суди помилково вважали наявними правові підстави для закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не звернувши достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність порушеного права позивача, встановленого законом, на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки у справі, що розглядається, місцевим судом постановлено незаконну ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а апеляційний суд на це уваги не звернув та не виправив допущених місцевим судом порушень норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди та направлення справи в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду. При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначення розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи вона позбавлена процесуальної можливості ухвалити рішення у справі, про що просить у касаційній скарзі заявник. Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій по суті вирішеного спору - у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди також підлягають скасуванню, а справа у цій частині - направленню до суду першої інстанції на новий розгляд. Статтею 263 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) установлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься й у статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Аналогічне положення міститься у статті 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода. Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди, визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Згідно із частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Статтею 4 Закону N 266/94-ВР визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що на підставі положень Закону N 266/94-ВР ОСОБА_3 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред'явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили. Разом з тим суди не врахували, що законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості. Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій визначили моральну шкоду у мінімально можливому розмірі та не навели належного обґрунтування такому висновку, то не можна вважати правильними, законними та обґрунтованими висновки апеляційного суду про те, що оскільки ОСОБА_3 перебував під слідством та судом із 20 травня 2004 року по 29 листопада 2013 року, тобто 114 повних місяців, то розмір відшкодування моральної шкоди становить 165 000 грн (1 450 грн (мінімальна заробітна плата) х 114 місяців). У силу наданих законодавством повноважень суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З урахуванням викладеного, судові рішення суді першої й апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними та обґрунтованими, тому касаційна скарга підлягає задоволенню частково, судові рішення - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції на новий розгляд. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 523/6472/14-к Провадження N 13-32кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лобойка Л.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Сербулової К.В., засуджених - ОСОБА_3, ОСОБА_4, захисників - Бойкової І.А., Вернера М.А., прокурора - Курапова М.В. розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_3, касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 з доповненнями його та його захисника Бойкової І.А., касаційну скаргу захисника Джулая Д.О. в інтересах засудженого ОСОБА_4 на вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 23 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12014160490000086, за обвинуваченням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця м. Тернополя, жителя АДРЕСА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 147 Кримінального кодексу України (далі - КК, Кодекс) та пунктами 3, 9 частини другої статті 115 КК. Зміст оскаржених судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 1. Вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2016 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кожного засуджено: - за частиною другою статті 147 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років; - за пунктами третім, дев'ятим частини другої статті 115 КК - до покарання у виді довічного позбавлення волі. На підставі статті 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_3 і ОСОБА_4 кожному остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі. 2. Як установив суд, 07 січня 2014 року ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з корисливих мотивів з метою вимагання грошової винагороди у близьких неповнолітнього ОСОБА_9 під надуманим приводом запропонували останньому прийти до належної ОСОБА_4 АДРЕСА_2, і силоміць тримали його там як заручника. У цей час засуджені, будучи у стані алкогольного сп'яніння, вимагали, щоб ОСОБА_9 негайно просив друзів та родичів передати їм 1000 дол. США. З метою залякування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 застосували щодо неповнолітнього заручника насильство: завдали йому численних ударів кулаками, а ОСОБА_3 - ще й дерев'яною битою по голові й тулубу; крім цього, ОСОБА_3 погрожував заручнику газо-шумовим пістолетом "ME 8 POLICE", а ОСОБА_4 завдав ножем кількох проникаючих колото-різаних поранень сідниці та нижніх кінцівок. У результаті цих дій засуджені примусили ОСОБА_9 кілька разів дзвонити своєму знайомому ОСОБА_10 та матері ОСОБА_11 з проханнями передати кошти. 3. Надалі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з метою приховування раніше вчиненого злочину вирішили вбити заручника. Реалізуючи цей спільний умисел, обидва засуджених завдали ОСОБА_9 численних ударів кулаками, а ОСОБА_3, окрім того, ще й дерев'яною битою по голові й тулубу. Зазначеними діями ОСОБА_3 і ОСОБА_4 спричинили потерпілому, серед інших, тяжке тілесне ушкодження у виді відкритої черепно-мозкової травми, яка в подальшому стала безпосередньою причиною смерті. Після цього приблизно о 20.20 год. засуджені для доведення свого умислу до кінця виштовхнули ОСОБА_9 з вікна балкону шостого поверху. Близько 21.20 год. потерпілий був доставлений до лікувального закладу, однак від отриманих травм невдовзі помер. Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 4. У касаційних скаргах засуджений ОСОБА_4, його захисник Джулай Д.О. і засуджений ОСОБА_3, кожний у своїй, просять скасувати вирок та ухвалу і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність. 5. На обґрунтування своїх вимог засуджений ОСОБА_4 та його захисник Джулай Д.О. у касаційних скаргах, які аналогічні за змістом, посилаються на викривлення судом у вироку показань свідків, недоведеність винуватості ОСОБА_4 у триманні ОСОБА_9 як заручника та його умисному вбивстві і, як наслідок, неправильність кваліфікації дій цього засудженого за статтями 147, 115 КК. Докладно аналізуючи докази і викладаючи власну версію подій, ОСОБА_4 і його захисник Джулай Д.О. стверджують, що ОСОБА_9 перебував у квартирі ОСОБА_4 добровільно, мав змогу залишити її, засуджені в нього гроші не вимагали і з балкону не виштовхували, а ОСОБА_4 лише намагався припинити бійку між потерпілим і ОСОБА_3 Як стверджує ОСОБА_4, переважну більшість ударів потерпілому наніс ОСОБА_3, після чого ОСОБА_9 сам вистрибнув з балкону. На думку ОСОБА_4 і захисника, дії цього засудженого, за умови доведеності спричинення ним ОСОБА_9 тяжких тілесних ушкоджень, можуть кваліфікуватися за статтею 121 КК. ОСОБА_4, крім цього, ставить під сумнів допустимість як джерела доказів висновку судово-медичної експертизи трупа потерпілого, стверджуючи, що експертизу було призначено неуповноваженою службовою особою й без попередження експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, на переконання авторів зазначених скарг, призвело до необґрунтованої суворості міри покарання, обраної ОСОБА_4 Засуджений ОСОБА_3, мотивуючи власні вимоги, також посилається на недоведеність своєї винуватості у триманні заручника та його умисному вбивстві і неправильність кваліфікації власних дій за статтями 147, 115 КК. 6. Як на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону обидва засуджених і захисник Джулай Д.О. посилаються на нероз'яснення ОСОБА_4 і ОСОБА_3 прокурором і судом під час підготовчого судового засідання права на суд присяжних і порядку його реалізації. Водночас ОСОБА_4 веде мову про підроблення прокурором його підпису в письмовому роз'ясненні відповідного права. 7. Суд апеляційної інстанції, як зазначається в усіх касаційних скаргах, належним чином не перевірив аналогічних доводів, наведених в апеляційних скаргах захисту на вирок, не дав на них вичерпних відповідей, необґрунтовано відхилив заявлений засудженими відвід колегії суддів, а також безпідставно відмовив у задоволенні клопотань про дослідження показань свідків, даних у місцевому суді, та їх повторний допит. Крім цього, ОСОБА_4 і його захисник зазначають, що в суді апеляційної інстанції брала участь як потерпіла особа, котра не має такого процесуального становища, - ОСОБА_12 ОСОБА_3 вважає істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону розгляд апеляційним судом справи за відсутності потерпілої ОСОБА_11 8. У доповненнях до касаційної скарги ОСОБА_4 та його захисник Бойкова І.А. стверджують, що роз'яснення цьому засудженому права на суд присяжних лише після зміни прокурором обвинувачення наприкінці судового розгляду позбавило його реальної можливості ефективно скористатися зазначеним правом. У цих же скаргах міститься посилання на порушення права ОСОБА_4 на захист, що виразилось у неналежній якості правової допомоги, що надавалася йому під час розгляду справи судами попередніх інстанцій. Захисник Бойкова І.А. також вказує на відсутність у матеріалах справи журналів судових засідань у місцевому та апеляційному судах за дні проголошення вироку й ухвали відповідно. 9. У судовому засіданні засуджені та захисники підтримали свої позиції, викладені у касаційних скаргах з доповненнями, просили скасувати вирок та ухвалу і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді першої інстанції. Прокурор заперечив проти задоволення касаційних скарг з доповненнями, навів аргументи щодо законності й обґрунтованості судових рішень, просив залишити їх без зміни, а касаційні скарги з доповненнями - без задоволення. Водночас у разі скасування вироку й ухвали прокурор вважав за необхідне залишити без зміни раніше обраний ОСОБА_3 і ОСОБА_4 запобіжний захід у виді тримання під вартою. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 10. За викладеними у відповідній ухвалі висновками Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) є необхідність розв'язання таких питань: а) чи завжди порушення правил статті 384 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) щодо роз'яснення підозрюваному (обвинуваченому) права на суд присяжних є безумовною підставою для скасування вироку; б) чи вправі касаційний суд розглядати питання, які не ставилися сторонами перед судами попередніх інстанцій; в) у який спосіб касаційний суд має вирішувати питання щодо застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту в разі скасування судових рішень. На переконання Касаційного кримінального суду, перше питання зумовлює необхідність відступити від правової позиції, висловленої Верховним Судом України, а друге і третє питання становлять окремі виключні правові проблеми, які мають значення для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики. 11. Зокрема, колегія суддів вважає, що при вирішенні питання щодо правових наслідків недотримання приписів статті 384 КПК варто виходити насамперед із того, чи було обвинуваченому надано реальну можливість скористатися правом на розгляд справи судом присяжних. Якщо ж така можливість існувала і незастосування особливого порядку судового розгляду було вільним усвідомленим вибором сторони захисту, скасування вироку і призначення нового судового розгляду з метою лише дотримання формальної процедури не сприятиме реальному захисту прав і свобод людини, а навпаки, призведе до неефективного витрачання суспільних ресурсів і порушення розумних строків розгляду справи. З огляду на зазначене Касаційний кримінальний суд вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 25 червня 2015 року N 5-111кс15. 12. Акцентується увага у відповідній ухвалі й на тому, що в судах першої та апеляційної інстанцій сторона захисту не посилалася на недотримання правил статті 384 КПК як на порушення процесуальних прав ОСОБА_3 і ОСОБА_4 На думку колегії суддів, оскільки оскаржені судові рішення сформовані позиціями сторін у відповідних судах на підставі засади змагальності, касаційний суд, виходячи з положень статті 424 у взаємозв'язку зі статтями 22, 26, 404 цього Кодексу, вправі вирішувати лише ті питання, які ставилися сторонами перед судами попередніх інстанцій. Інакше, як зазначено в ухвалі, суд касаційної інстанції втручатиметься у процесуальну самостійність сторін і перебиратиме на себе їх функції, що прямо суперечить вимогам статті 22 КПК. 13. Зазначає Касаційний кримінальний суд і про те, що в разі скасування у касаційному порядку судових рішень, оскільки вирок як підстава тримання особи під вартою перестає існувати, з огляду на положення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) і норми статті 29 Конституції України суд касаційної інстанції за відповідним клопотанням принаймні однієї зі сторін має невідкладно вирішити питання про застосування запобіжного заходу з наданням сторонам можливості навести аргументи й надати докази з цього питання. Проте нормами чинного КПК не передбачено ні самої можливості, ні процедури вирішення такого питання касаційним судом, що становить виключну правову проблему. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду 14. Відповідно до пункту сьомого параграфа третього "Перехідні положення" розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Крім цього, згідно з частиною п'ятою статті 434-1 КПК суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку, має право передати таке провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики. Виходячи зі змісту зазначених норм процесуального права, Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, а також розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог. Відповідно до частини першої статті 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Із будь-яких інших підстав касаційний суд не вправі втручатися у рішення судів нижчих ланок, а виходить із обставин, установлених цими судами. Аргументи засуджених щодо незгоди з даною судом оцінкою доказів, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії подій стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що виходячи з вимог статті 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції. 15. Разом із тим при перевірці судових рішень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, за які їх засуджено. Відповідно до вимог частини третьої статті 370, пункту другого частини третьої статті 374 КПК вказані висновки ґрунтуються на об'єктивно з'ясованих обставинах, які підтверджені доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом відповідно до статті 94 зазначеного Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку. 16. Були предметом ретельної перевірки суду і знайшли належну оцінку аналогічні зазначеним у касаційних скаргах доводи захисту на заперечення винуватості засуджених у триманні ОСОБА_9 як заручника та його умисному вбивстві. Ці доводи переконливо спростовані показаннями свідків, потерпілої та іншими доказами, які доповнювали один одного та у своїй сукупності і взаємозв'язку обґрунтовано визнані судом достатніми для висновку про доведеність обвинувачення поза розумним сумнівом. 17. Зокрема, допитаний у судовому засіданні засуджений ОСОБА_3 підтверджував, що 07 січня 2014 року він запропонував ОСОБА_9 прийти у квартиру до ОСОБА_4, там вимагав у потерпілого розрахуватися з ним за раніше надану послугу, завдав ОСОБА_9 кількох ударів кулаками й битою по голові і погрожував пістолетом, щоб примусити віддати гроші, а ОСОБА_4 один раз ударив потерпілого ножем по нозі і також завдав кількох ударів кулаками по голові. Підтверджував ОСОБА_3 і те, що після побиття ОСОБА_9 комусь дзвонив і щось просив. У подальшому, як слідувало з зазначених показань, у квартиру прийшла мати ОСОБА_3, а що відбувалося потім, він не пам'ятає. Яким чином ОСОБА_9 випав з вікна, ОСОБА_3 пояснити не міг (т. 3, а. с. 16-24). 18. Із показань ОСОБА_4 у судовому засіданні слідувало, що безпосередньо перед подією злочину ОСОБА_3 комусь дзвонив і пропонував зустрітися, пояснюючи, що ОСОБА_9 винен йому 1000 дол. США і зараз має передати гроші. Цього ж дня, за словами ОСОБА_4, потерпілий прийшов до нього у квартиру, де в подальшому під час сварки ОСОБА_3 погрожував ОСОБА_9 пістолетом і бив битою по голові й тулубу, а він, ОСОБА_4, завдав удару ножем по нозі. ОСОБА_4 стверджував, що про падіння потерпілого з вікна він у подальшому дізнався від ОСОБА_3, проте очевидцем цього не був, оскільки знаходився на кухні (т. 2, а. с. 244-247, т. 3, а. с. 5-15). 19. Факт вимагання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у ОСОБА_9 грошей, що супроводжувалося насильством і залякуванням, суд установив на підставі зазначених свідчень у сукупності і взаємозв'язку з послідовними показаннями потерпілої ОСОБА_11, свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_10 З наведених показань, підтверджених результатами аналізу трафіку телефонних з'єднань, слідувало, що невдовзі після того, як ОСОБА_9 пішов на зустріч із ОСОБА_3 на пропозицію останнього, потерпілий, будучи дуже схвильованим, неодноразово дзвонив матері ОСОБА_11 і другу ОСОБА_10 з проханням терміново передати 1000 дол. США (т. 1, а. с. 63-68, 75-82; т. 2, а. с. 164). 20. Крім цього, показання ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_10 узгоджувалися з показаннями в судовому засіданні як свідка сусіда ОСОБА_4 - ОСОБА_15, який у день вбивства у вечірній час чув із квартири цього засудженого крики з погрозами. Зокрема, за словами свідка, незнайомий чоловічий голос мовою сленгу агресивно вимагав передати 1000 дол. США (т. 1, а. с. 90-93). Аналізуючи свідчення ОСОБА_15, захист у касаційних скаргах акцентує увагу на тому, ніби свідок чув із квартири промовлену голосом ОСОБА_4 фразу: "Може не треба?". Однак посилання на ці свідчення як на доказ намагань ОСОБА_4 запобігти протиправним діям ОСОБА_3 не ґрунтуються на точному змісті показань ОСОБА_15, зафіксованих на технічному записі судового процесу. Згідно з цими показаннями ОСОБА_4 дійсно щось тихо промовляв, і його слова свідку здалися схожими на заперечення. Проте конкретного змісту фрази, а тим більше контексту, в якому її було висловлено, свідок не зрозумів. Таким чином, показання ОСОБА_15 у відповідній частині не підтверджували і не спростовували жодних обставин, які підлягали доказуванню, а тому суд обґрунтовано не визнав їх такими, які би ставили під сумнів співучасть ОСОБА_4 у вчиненні злочину. 21. Викладені у вироку обставини загибелі ОСОБА_9 підтверджені також показаннями свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_8, які після падіння потерпілого з вікна виявили його на землі під будинком і від очевидця дізналися про зіштовхування ОСОБА_9 з парапету балкону (т. 1, а. с. 93-97, 138-141). 22. Мотивуючи свої висновки щодо ролі ОСОБА_4 у вчиненні злочинів, суд обґрунтовано взяв до уваги і показання свідка ОСОБА_17 про те, що 07 січня 2014 року близько 19.30 год. ОСОБА_4 подзвонив їй і попросив допомогти прибрати кров, пояснюючи, ніби "подряпав" хлопця ножем (т. 1, а. с. 99-103). 23. Всупереч доводам касаційних скарг засудженого ОСОБА_4 і захисника Джулая Д.О. викладений у вироку зміст показань свідків відповідає зафіксованому на технічному записі судового процесу щодо обставин, які мали істотне значення для вирішення питання про винуватість ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у вчиненні злочинів і кримінально-правової оцінки їх дій. 24. За даними дослідженого в судовому засіданні висновку судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_9 йому було заподіяно: відкриту черепно-мозкову травму з крововиливами під мозкові оболонки, численні різані та колото-різані поранення рук, ніг та сідниць, а також травми тулуба і нижніх кінцівок, які утворилися в результаті падіння зі значної висоти. Безпосередньою причиною смерті ОСОБА_9, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_4 о 09.30 год., стало тяжке тілесне ушкодження в виді відкритої черепно-мозкової травми з крововиливами під мозкові оболонки (т. 2, а. с. 62-68). 25. Встановлені судом обставини підтверджені й сукупністю письмових доказів, зміст яких докладно наведено у вироку, зокрема даними: повідомлень оператора "102" про надходження до чергової частини міліції 07 січня 2014 року о 19.40 год. заяви ОСОБА_11 про вимагання невідомими викупу за її сина, а о 20.20 год. - повідомлення ОСОБА_8 про падіння чоловіка з шостого поверху будинку 29 по вул. Паустовського в м. Одесі; протоколів обшуку й огляду місця події щодо фіксації слідової картини, а також виявлення та вилучення знарядь злочинів - пістолета і бити; висновків судово-імунологічних експертиз про виявлення на місці події численних слідів крові, яка могла походити від ОСОБА_9 (т. 2, а. с. 10-15, 26-33, 35-49, 69-84, 102-107, 134-136, 191-201). 26. Всупереч доводам ОСОБА_4 у касаційній скарзі судово-медичну експертизу трупа ОСОБА_9 проведено відповідно до вимог статей 40, 243 КПК на підставі постанови уповноваженої службової особи - слідчого слідчого відділення Суворовського районного відділу Одеського міського управління ГУ МВС України в Одеській області ОСОБА_18 До початку експертного дослідження експерт ОСОБА_19 був письмово попереджений про кримінальну відповідальність за відмову або ухилення від дачі висновку, дачу завідомо неправдивого висновку чи за розголошення даних досудового розслідування за статтями 384, 385 КК, що засвідчив своїм підписом у вступній частині висновку (т. 2., а. с. 62-68). На підставі направлення чергового районного відділу міліції проводилося лише первинне судово-медичне дослідження трупа, результати якого в подальшому були використані експертом (т. 2, а. с. 205). Така процедура направлення трупа на дослідження ґрунтувалася на вимогах пункту 1. 4 Правил проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 року N 6. 27. Суд належним чином перевірив та обґрунтовано спростував у вироку доводи ОСОБА_4 про те, що він завдав ОСОБА_9 лише одного удару ножем, захищаючись від дій потерпілого, який у відповідь на його спроби припинити бійку вдарив ОСОБА_4 телефоном по голові. Зокрема, відповідно до висновків судово-медичної та медико-криміналістичних експертиз потерпілому було завдано численних різаних і колото-різаних поранень. Пояснити походження решти з них ОСОБА_4 і ОСОБА_3 не могли. Водночас відповідно до показань потерпілої ОСОБА_11, свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14 ОСОБА_9, ідучи на зустріч із ОСОБА_3, жодних травм не мав. За результатами судово-медичного експертного обстеження ОСОБА_4 тілесних ушкоджень в області голови в нього виявлено не було (т. 2, а. с. 130-133). Натомість, за даними висновку судово-медичної експертизи та поясненнями в судовому засіданні експерта ОСОБА_19, потерпілому до нанесення ножових поранень було завдано тяжкої черепно-мозкової травми, наслідки якої обмежували його у здатності здійснювати активні дії (т. 1, а. с. 143-145). Зазначене, з урахуванням також кількісної переваги засуджених, спростовувало версію про вчинення потерпілим щодо ОСОБА_4 такого насильства, яке б зумовлювало потребу в захисті з застосуванням колюче-ріжучого знаряддя. Крім цього, у своїх показаннях у судовому засіданні 28 січня 2016 року ОСОБА_4 не заперечував факту нанесення ним ОСОБА_9 одного-двох ударів рукою в обличчя. У подальшому ОСОБА_4 від цих показань відмовився, стверджуючи, що обмовив себе через страх перед працівниками міліції, які раніше тиснули на нього. Проте в чому виражався цей тиск, ОСОБА_4 не конкретизував. Відомостей про звернення цього засудженого, який постійно був забезпечений професійною правовою допомогою, зі скаргами на протиправні дії працівників міліції стороною захисту не надано. Не міститься в матеріалах справи і будь-яких інших даних, які б могли свідчити про вплив на ОСОБА_4 службових осіб органу досудового розслідування на стадії судового розгляду. Із урахуванням зазначеного, в сукупності з послідовними показаннями ОСОБА_3 про нанесення ОСОБА_4 потерпілому разом із ним ударів кулаками по голові, суд аргументовано спростував твердження ОСОБА_4 про його непричетність до побиття ОСОБА_9 28. Ретельно проаналізувавши показання як свідка ОСОБА_20 - матері ОСОБА_3, в яких вона не повідомляла про вчинення щодо ОСОБА_9 протиправних дій, суд переконливо вмотивував свої висновки про те, що відповідні свідчення не спростовують обставин, установлених за результатами судового розгляду. 29. Доводи засуджених про те, що ОСОБА_9 у квартирі ОСОБА_4 силоміць не утримували, потерпілий проводив із ними дозвілля, мав змогу вільно залишити зазначене місце, а конфлікт між ним і ОСОБА_3 виник спонтанно на ґрунті спільного розпивання спиртних напоїв, переконливо спростовані у вироку. Зокрема, за результатами судового розгляду шляхом співставлення показань свідків ОСОБА_13, ОСОБА_11, ОСОБА_14, ОСОБА_10, ОСОБА_17, результатів аналізу трафіку телефонних з'єднань і даних судово-медичного експертного дослідження відтворено хронологію розвитку подій. Як установив суд, ОСОБА_9 приблизно о 18.00-18.20 год. пішов на зустріч із ОСОБА_3, а вже о 18.30 год. почав дзвонити ОСОБА_10 з проханням передати гроші. Із наведеного слідувало, що практично одразу після прибуття ОСОБА_9 до квартири ОСОБА_4 в нього почали вимагати гроші, що супроводжувалося погрозами, залякуванням і заподіянням тілесних ушкоджень. Ці факти давали достатні підстави для висновку, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 запропонували потерпілому прийти в зазначене місце цілеспрямовано для одержання від нього коштів, передбачаючи і допускаючи насильницький спосіб досягнення цієї мети. Відповідно до показань свідка ОСОБА_10 з телефонних розмов із ОСОБА_9 він зрозумів, що того хтось утримує й залякує. ОСОБА_10 просив передати слухавку цим людям, але потерпілий відповів, що не може. На користь висновку про насильницьке тримання ОСОБА_9 у квартирі свідчив і його стан сильного страху та відчаю під час дзвінків, який був очевидним для ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_13 Той факт, що вхідні двері у квартиру були зачинені, підтверджувала у своїх показаннях і свідок ОСОБА_20 Крім цього, з поведінки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 вбачалося, що їх дії були обумовлені метою якнайшвидше отримати від потерпілого гроші, а залишення ОСОБА_9 квартири ОСОБА_4 могло перешкодити її досягненню. Відтак засуджені були зацікавлені не допускати цього й утримувати ОСОБА_9 в місці, де він перебував під їхнім контролем та впливом унаслідок застосованого насильства й погроз і був позбавлений можливості захисту. 30. Відповідно до встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження ОСОБА_3 і ОСОБА_4 тримали потерпілого проти його волі у квартирі ОСОБА_4 з метою спонукання ОСОБА_9 та його близьких передати їм гроші як обов'язкову умову звільнення потерпілого. Зазначені дії утворюють об'єктивну сторону захоплення заручників та, оскільки були вчинені щодо неповнолітнього, правильно кваліфіковані судом за частиною другою статті 147 КК. 31. Доводи касаційних скарг ОСОБА_4 і захисника Джулая Д.О. про те, що дії засуджених, які призвели до смерті ОСОБА_9, можуть бути кваліфіковані лише за статтею 121 КК, не ґрунтуються на матеріалах справи і вимогах закону про кримінальну відповідальність. При вчиненні злочину, передбаченого статтею 121 КК, умисел винного спрямований лише на заподіяння шкоди здоров?ю потерпілого, а настання наслідку у виді його смерті може характеризуватися виключно необережною формою вини. Якщо ж такий наслідок охоплювався наміром особи, діяння підлягає кваліфікації як умисне вбивство. Як установлено за результатами судового розгляду, факти нанесення засудженими ОСОБА_9 великої кількості сильних ударів, в тому числі у життєво важливий орган - голову, з подальшим виштовхуванням потерпілого з вікна шостого поверху, беззаперечно свідчили про спрямованість умислу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на позбавлення його життя. Водночас за даними судово-медичного експертного дослідження безпосередньою причиною смерті ОСОБА_9 стала черепно-мозкова травма, утворена не внаслідок падіння з висоти, а від численних травматичних впливів предметами з обмеженою поверхнею контакту, тобто в результаті побиття до виштовхування з балкону. Відповідно до встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження обидва засуджених били потерпілого по голові кулаками, а ОСОБА_3 - також битою, що в сукупності призвело до смертельного наслідку. Кожен зі співучасників, діючи спільно й узгоджено з іншим, виконав частину обсягу дій, за допомогою яких було реалізовано спільний умисел на вбивство ОСОБА_9 Обсяг застосованого ОСОБА_4 щодо потерпілого насильства не свідчив про його менш активну участь у вчиненні злочину, яка би впливала на правову оцінку дій цього засудженого, а також на вирішення інших питань, пов'язаних із притягненням до кримінальної відповідальності. 32. Згідно з викладеними у вироку висновками суду спочатку дії ОСОБА_4 і ОСОБА_3 були зумовлені наміром отримати від ОСОБА_9 кошти. Проте в подальшому для засуджених стали очевидними серйозні наслідки застосованого ними насильства, що тягне досить сувору кримінальну відповідальність. Оскільки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 усвідомлювали реальність повідомлення потерпілим правоохоронних органів та інших осіб про їх протиправні дії, а іншого мотиву для його вбивства засуджені не мали, суд дійшов правильних висновків про те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 позбавили заручника життя з метою приховати інший злочин. 33. Не можуть вважатися обґрунтованими і доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про загибель потерпілого через неналежну якість наданої йому медичної допомоги. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи безпосередньою причиною смерті ОСОБА_9 стала відкрита черепно-мозкова травма, яка є тяжким тілесним ушкодженням за критерієм небезпеки для життя. Істотною ознакою таких ушкоджень відповідно до підпункту 2.1.2 пункту 2.1 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 року N 6, є те, що вони в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища, котрі без надання медичної допомоги, за своїм звичайним перебігом закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Проте навіть своєчасна та якісна медична допомога не в змозі гарантувати порятунок життя, оскільки розвиток ускладнень відповідної травми спрогнозувати неможливо. Як видно з висновку судово-медичної експертизи й пояснень у судовому засіданні експерта ОСОБА_19, одразу після доставлення потерпілого до лікувального закладу йому було надано адекватну медичну допомогу - вжито необхідних у таких випадках заходів для збереження життя. Проте вони виявилися неефективними через тяжкість отриманих ОСОБА_9 тілесних ушкоджень. Виходячи з наведеного, суд дійшов обґрунтованих висновків про те, що смерть потерпілого стала прямим результатом завданих йому травм у життєво важливий орган - голову. Інших чинників, які б могли істотно вплинути на настання такого наслідку порівняно зі звичайним перебігом тілесних ушкоджень, встановлено не було. За таких обставин юридична оцінка наслідку дій ОСОБА_4 і ОСОБА_3 як безпосередньої причини смерті потерпілого, що є обов'язковим елементом об'єктивної сторони умисного вбивства, жодних сумнівів у своїй правильності не викликає. 34. З урахуванням установлених статтею 337 КПК меж судового розгляду Велика Палата не знаходить підстав вважати неправильною кваліфікацію судом дій ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які виразилися в умисному вбивстві заручника з метою приховати інший злочин, за пунктами третім, дев'ятим частини другої статті 115 КК. 35. Суд апеляційної інстанції, переглянувши провадження за апеляційними скаргами обвинувачених та їх захисників на вирок, належним чином перевірив викладені в них аргументи, аналогічні наведеним у касаційних скаргах, визнав їх необґрунтованими і навів в ухвалі належні й достатні мотиви своїх висновків, з якими погоджується і ВеликаПалата. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК. 36. Посилання захисту як на підставу для скасування ухвали на відхилення апеляційним судом клопотань про повторний допит свідків і про дослідження їх показань, даних у суді першої інстанції, не ґрунтуються на вимогах кримінального процесуального закону. Згідно з приписами частини третьої статті 404 КПК суд апеляційної інстанції зобов'язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові N 5-249 кс 15 від 21 січня 2016 року, повнота дослідження судом апеляційної інстанції доказів щодо певного факту має бути забезпечена у випадках, коли під час апеляційного розгляду даний факт встановлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції. Передбачених частиною третьою статті 404 КПК підстав для повторного допиту свідків чи дослідження їх показань, даних у місцевому суді, стороною захисту наведено не було й апеляційним судом не встановлено, а тому суд апеляційної інстанції, розглянувши відповідні клопотання з дотриманням вимог статей 350, 405 КПК, в їх задоволенні обґрунтовано відмовив. Обмежившись у своїй ухвалі аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції, апеляційний суд не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду. За результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою зазначених доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій статтею 23 КПК засаді безпосередності судового розгляду. 37. Як видно з матеріалів судового провадження, заявлений ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відвід колегії суддів вирішено апеляційним судом відповідно до вимог статті 81 КПК і в його задоволенні обґрунтовано відмовлено, оскільки відповідні заяви не містили даних про обставини, які би згідно зі статтею 75 КПК перешкоджали участі суддів у розгляді справи (т. 4, а. с. 226-229). 38. Посилання ОСОБА_3 як на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону на розгляд апеляційним судом справи за відсутності потерпілої ОСОБА_11, а ОСОБА_4 і захисника Джулая Д.О. - на залучення цим судом як потерпілої ОСОБА_12 всупереч установленій законом процедурі, є безпідставними. Участь потерпілого у розгляді справи судом апеляційної інстанції не є обов'язковою. Неприбуття його, як і інших учасників кримінального провадження, згідно з частиною четвертою статті 405 КПК не перешкоджає розгляду, якщо така особа була належним чином повідомлена про дату, час і місце апеляційного розгляду та не повідомила про поважні причини свого неприбуття. Відповідно до матеріалів справи апеляційний суд в установленому законом порядку надсилав на адресу потерпілої ОСОБА_11 письмові повідомлення про час і місце розгляду справи. Однак її участь у судовому засіданні була об'єктивно неможливою у зв'язку зі смертю, яка настала до початку апеляційного розгляду. Після цього до апеляційного суду з заявою про залучення її до провадження як потерпілої звернулася бабуся загиблого ОСОБА_9 - ОСОБА_12, факт заподіяння якій моральної шкоди у зв'язку з убивством онука сумнівів не викликає (т. 4. а. с. 166-169). Права та обов'язки потерпілої виникають в особи з моменту подання заяви про залучення її до провадження в такому процесуальному статусі. Обмежень щодо стадії процесу, на якій особа може подати відповідну заяву після відкриття кримінального провадження, кримінальний процесуальний закон не містить. Не вимагає закон і прийняття слідчим, прокурором або судом процесуального рішення про визнання потерпілою особи, яка сама ініціювала це питання. За таких обставин ОСОБА_12 набула процесуального статусу потерпілої відповідно до порядку, встановленого статтею 55 КПК, і на законних підставах узяла участь в апеляційному розгляді. 39. Не ґрунтуються на вимогах закону і матеріалах справи викладені у доповненнях до касаційної скарги засудженого ОСОБА_4 та його захисника Бойкової І.А. доводи про те, що в судах попередніх інстанцій цей засуджений був позбавлений ефективного захисту через неналежну якість наданої йому правової допомоги. Ефективність захисту не є тотожною досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей з використанням власних процесуальних прав та кваліфікованої юридичної допомоги, яка в передбачених законом випадках є обов'язковою, захищатися від обвинувачення в передбачений законом спосіб. Подальша незгода обвинуваченого з раніше обраними та узгодженими з адвокатом позицією і тактикою захисту не свідчить про його неефективність. Як видно з матеріалів справи, захист ОСОБА_4 у судах попередніх інстанцій здійснював запрошений за договором адвокат Джулай Д.О. Під час розгляду провадження місцевим та апеляційним судами ОСОБА_4 від послуг цього адвоката не відмовлявся, на якість його юридичних послуг не скаржився і жодного разу не порушував перед судом питання про залучення іншого адвоката для здійснення його захисту. У попередніх судових інстанціях захисник Джулай Д.О. активно реалізовував надані йому законом права - допитував обвинувачених, потерпілу, свідків, брав участь у дослідженні письмових доказів, заявляв ряд клопотань і користувався іншими процесуальними можливостями для відстоювання обраної позиції захисту. Об'єктивних даних про неналежне виконання ним професійних обов'язків адвоката, яке б могло призвести до істотного обмеження прав ОСОБА_4, передбачених частиною третьою статті 6 Конвенції, статтею 59 Конституції України, статтею 20, частинами третьою, четвертою статті 42 КПК, у матеріалах справи не міститься. З огляду на зазначене Велика Палата вважає, що під час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій право ОСОБА_4 на захист порушено не було. 40. Не можна вважати обґрунтованими і посилання ОСОБА_4 та захисника Бойкової І.А. у доповненнях до касаційної скарги як на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону на відсутність журналів судових засідань за дні проголошення вироку й ухвали апеляційного суду. У журналах судових засідань судів першої й апеляційної інстанцій відображено проголошення вироку 23 лютого 2016 року та ухвали 07 вересня 2016 року відповідно з зазначенням дат, часу, назв процесуальних дій та інших передбачених законом відомостей (т. 3, а. с. 74, 230-231). Застосований спосіб фіксації відповідає вимогам частини першої статті 108 КПК. 41. Наведені в касаційній скарзі засудженого ОСОБА_4 доводи про підроблення прокурором його підпису у письмовому роз'ясненні права на суд присяжних як про підставу для скасування судових рішень є безпідставними. Відповідне письмове роз'яснення до матеріалів справи не долучалося і не було предметом перевірки суду. Натомість роз'яснення ОСОБА_4 і ОСОБА_3 зазначеного вище права судом зафіксовано на технічному носії запису судового процесу. 42. Не можна вважати обґрунтованими висловлені в касаційних скаргах доводи щодо надмірної суворості призначеного засудженим покарання. Вирішення судом зазначеного питання ґрунтується на вимогах статей 50, 65 КК. Відповідно до визначених у цих статтях правових орієнтирів суд при обранні засудженим заходу примусу врахував ступінь тяжкості, конкретні обставини вчинених злочинів, дані про особу кожного з винних, які до кримінальної відповідальності притягуються вперше, суспільно корисною працею не займаються, ОСОБА_3 непрацездатних утриманців не має, а ОСОБА_4 позбавлений батьківських прав щодо своєї малолітньої дитини. Обставин, які би пом'якшували покарання, у справі не встановлено, а як обставину, що його обтяжує, враховано вчинення злочинів обома засудженими у стані алкогольного сп'яніння. Беручи до уваги особливу тяжкість вчиненого злочину - умисного вбивства, жорстокість, цинізм насильницьких дій ОСОБА_3 і ОСОБА_4, якими потерпілому впродовж тривалого часу заподіювалися значні страждання, непоправність наслідків у виді загибелі молодої людини (16 років), позицію потерпілої про призначення винним найсуворішого покарання й відсутність обставин, які б його пом'якшували, Велика Палата погоджується з висновками суду про неможливість призначення засудженим позбавлення волі на певний строк і вважає справедливим застосування щодо них виняткової міри покарання - довічного позбавлення волі. Долучені захисником до касаційної скарги характеристики ОСОБА_4 за місцем проживання не спростовують законності й обґрунтованості таких висновків суду. Позиція Великої Палати з питань, які стали підставою передачі справи на її розгляд 43. При вирішенні питання про те, чи завжди неналежне виконання прокурором та/або судом вимог статті 384 КПК є безумовною підставою для скасування обвинувального вироку, Велика Палата вважає за необхідне виходити з такого. 44. Одним із елементів гарантованого статтею 6 Конвенції права на справедливий судовий розгляд є розгляд справи судом, встановленим законом. Як зазначено ЄСПЛ у рішенні у справі "Андрій Ісаєв проти Росії", положення "встановленим законом" передбачає не лише законну основу існування суду, але і його склад у кожній конкретній справі (пункт 33). Встановлення правил щодо складу суду є прерогативою національного процесуального законодавства. У вищезазначеній справі доводи заявника про порушення його права за статтею 6 Конвенції у зв'язку з незаконністю участі в судовому провадженні народних засідателів ЄСПЛ відхилив, виходячи з того, що склад суду було сформовано відповідно до правової процедури, що існувала у країні-відповідачі на час розгляду справи. 45. Кримінальне провадження в суді присяжних за своєю правовою природою є особливим порядком кримінального провадження, покликаним забезпечити додаткові гарантії особам, обвинуваченим у вчиненні найбільш тяжких злочинів, за які передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі. Залежно від волевиявлення обвинуваченого у справах цієї категорії може застосовуватись одна з двох альтернативних судових процедур: загальний порядок судового розгляду колегією у складі трьох професійних суддів; провадження у суді присяжних (частина третя статті 31 КПК). Така альтернативність покликана сприяти дотриманню балансу між економією процесуальних засобів і гарантіями дотримання прав особи у кримінальному судочинстві. Відповідні гарантії полягають у праві обвинуваченого заявити клопотання про розгляд його справи або колегією професійних суддів, або судом присяжних. Можливість вибору між різними процесуальними формами відправлення правосуддя передбачає обов'язок держави в особі її уповноважених органів та службових осіб забезпечити свободу цього вибору та його практичну реалізацію. 46. Вимоги статті 384 КПК щодо роз'яснення особі відповідного права прокурором при направленні обвинувального акта до суду та судом під час підготовчого судового засідання спрямовані на забезпечення ефективної реалізації обвинуваченим зазначеного права завдяки своєчасній поінформованості і наданні йому реальної можливості ініціювати питання про особливий порядок судового розгляду. 47. Відступ від викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України висновку щодо застосування норми права можливий лише за умови, якщо йдеться про застосовування норми у подібних правовідносинах (пункт 7 параграфа 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII). Правовідносини у справі N 5-111кс15 і у цій справі є подібними лише в частині нероз'яснення обвинуваченому прокурором і судом на визначених для них законом стадіях кримінального провадження права на розгляд його справи судом присяжних у суді першої інстанції. Процесуальні дії і рішення судів у цих справах, здійснені ними після стадії підготовчого провадження, суттєво відрізняються. У постанові Верховного Суду України у справі N 5-111кс15 констатовано, що на порушення вимог статті 384 КПК право на суд присяжних не було роз'яснене обвинуваченому аж до завершення судового розгляду постановленням обвинувального вироку. Відтак у цій справі внаслідок нероз'яснення права на суд присяжних було порушене право обвинуваченого на розгляд його справи судом, встановленим законом. Зазначене порушення залишилося поза увагою і суду апеляційної інстанції. Отже обвинувачений взагалі не був поінформований про існування у нього права на суд присяжних, а відтак - позбавлений можливості реалізувати його до постановлення остаточного судового рішення. За таких умов судові рішення у цій справі були скасовані Верховним Судом України як такі, що постановлені з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а безумовною підставою для їх скасування визнано нероз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних у підготовчому судовому засіданні, наслідки якого не було усунуто й на подальших стадіях процесу. У кримінальній справі з обвинувачення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 суд першої інстанції до завершення судового розгляду вжив заходів для виправлення порушення, допущеного ним же самим під час підготовчого провадження. За цих умов Велика Палата не знаходить підстав для того, щоб порушення судом першої інстанції вимог статті 384 КПК вважати істотним - таким, що тягне скасування рішень судів попередніх інстанцій. 48. Нероз?яснення чи неналежне роз'яснення особі права на суд присяжних згідно з частиною другою статті 412 КПК прямо не передбачені як безумовні підстави для скасування судового рішення. Згідно з пунктом другим зазначеної процесуальної норми такою підставою є ухвалення судового рішення незаконним складом суду. 49. Як видно з матеріалів справи, вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК, за який може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, відповідно до початково висунутого прокурором обвинувачення інкримінувалося лише ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 1-6). Відтак при направленні обвинувального акта до суду і проведенні підготовчого судового засідання прокурор і суд відповідно зобов'язані були роз'яснити право на суд присяжних лише цьому обвинуваченому. Підтверджень роз'яснення ОСОБА_3 права, передбаченого частиною третьою статті 31 КПК, на вищезазначених стадіях кримінального провадження матеріали справи дійсно не містять. 50. Однак після зміни прокурором у порядку статті 338 КПК обвинувачення, за яким вчинення злочину, передбаченого частиною 2 статті 115 КК, ставилося за провину вже обом обвинуваченим, суд роз'яснив їм право на суд присяжних під час судового розгляду. Як видно з технічного запису судового процесу, що є належним засобом фіксування кримінального провадження в суді, суд пересвідчився у правильному розумінні змісту такого права ОСОБА_4 та ОСОБА_3 і з?ясував позицію кожного щодо бажання чи небажання скористатися ним. У разі заявлення відповідного клопотання принаймні одним із обвинувачених виникла б безумовна підстава для формування колегії присяжних і розгляду справи спочатку в іншому складі суду, тобто судом присяжних. Таким чином, за умови позитивного волевиявлення ОСОБА_4 і/або ОСОБА_3 про розгляд кримінальної справи щодо них судом присяжних відповідне право було би практично реалізовано. Однак, як зафіксовано у журналі судового засідання й на технічному записі судового процесу, обидва обвинувачених, користуючись професійною правничою допомогою, в присутності своїх захисників від використання права на суд присяжних категорично відмовилися, наполягаючи на продовженні розгляду справи у тому ж складі суду. 51. Зазначене беззаперечно свідчить про те, що ОСОБА_4 право, передбачене частиною третьою статті 31 КПК, було роз'яснено на належній стадії процесу - одразу після пред'явлення обвинувачення у злочині, за який може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі. Несвоєчасне ж роз'яснення судом цього права ОСОБА_3 не позбавило його реальної можливості скористатися додатковими процедурними гарантіями, зумовленими тяжкістю висунутого звинувачення. Незастосування особливого порядку судового розгляду було наслідком добровільно й усвідомлено обраної обвинуваченим процесуальної позиції, і свободу цього вибору судом забезпечено. 52. Попри невідповідність дій суду приписам статті 384 КПК, в цій ситуації скасування вироку з призначенням нового судового розгляду не буде необхідним та ефективним засобом виправлення допущеної помилки і не сприятиме реальному захисту прав і свобод засуджених. Навпаки, анулювання результатів усіх процесуальних дій, виконаних судом упродовж майже двох років в установленому законом порядку, з метою дотримання самої лише формальної процедури призведе до неефективного витрачання людських і часових ресурсів, втрати значної частини доказів і порушення прав учасників процесу на розгляд справи упродовж розумного строку. 53. Виходячи з викладеного, Велика Палата дійшла висновку, що роз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних поза межами підготовчого провадження, але до завершення судового розгляду, не завжди має визнаватися судами вищих інстанцій безумовною підставою для скасування вироку. Однак для залишення судових рішень у силі в кожному конкретному випадку необхідні дані, які би з достатньою переконливістю свідчили про відсутність в особи перешкод у реалізації свого права на особливий порядок судового розгляду попри зазначений недолік. За наявності обґрунтованих підстав для висновку, що в результаті роз'яснення права на суд присяжних на стадії судового розгляду обвинувачений мав реальну можливість ефективно скористатися ним, суд касаційної інстанції вправі не визнати відсутність роз'яснення такого права прокурором при направленні обвинувального акта до суду і судом у підготовчому судовому засіданні безумовною підставою для скасування вироку. За означених умов, яких дотримано в цій кримінальній справі, Велика Палата вважає, що хоча обвинуваченому ОСОБА_3 право на суд присяжних і не було роз'яснене на стадії підготовчого провадження, однак зазначений недолік вчасно виправлено судом першої інстанції й обвинуваченому були створені необхідні умови для ефективного використання цього права. Отже, вирішуючи питання про те, чи є нероз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних безумовною підставою для скасування вироку, необхідно виходити з того, чи забезпечили фактично застосовані час і спосіб такого роз'яснення можливість реалізувати право на особливий порядок судового розгляду. 54. Щодо питання про наявність у касаційного суду процесуальних повноважень перевіряти доводи, які не заявлялися сторонами перед судами попередніх інстанцій, варто зазначити таке. Як видно з матеріалів справи, засуджений ОСОБА_3 посилався на нероз'яснення йому права на суд присяжних як на одне з істотних порушень вимог кримінального процесуального закону ще у своїх доповненнях до апеляційної скарги, тобто наводив цей же аргумент перед судом апеляційної інстанції (т. 3, а. с. 212). Таким чином, у цій справі питання щодо недотримання вимог статті 384 КПК не є питанням, вперше поставленим сторонами при касаційному оскарженні. 55. Водночас статтею 424 КПК передбачено, що в касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку й постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду. Обмежень, які би ставили реалізацію права учасника процесу на касаційне оскарження в залежність від того, чи порушував він аналогічні питання перед судом апеляційної інстанції, ні зазначена правова норма, ні інші положення КПК не містять. 56. Виходячи зі змісту частини першої статті 438 КПК, предметом перевірки суду касаційної інстанції можуть бути доводи, які узгоджуються з його процесуальними повноваженнями, тобто стосуються: істотного порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність; невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі винного. Особливих умов щодо кола питань, які можуть бути поставлені на вирішення суду касаційної інстанції в межах цих підстав, у тому числі й пов'язаних із позиціями сторін у судах нижчих ланок, закон не встановлює. Виняток становить лише процедура оскарження вироків, ухвалених на підставі угод, які можуть бути оскаржені до суду касаційної інстанції виключно з підстав, передбачених частиною третьою статті 424 КПК. Окрім цього, згідно з частиною першою статті 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Питання, щодо дослідження яких у законі встановлена заборона, суд касаційної інстанції не вправі досліджувати незалежно від процесуальних позицій сторін. 57. Відповідно до частини другої статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Зазначена норма процесуального права перебуває у системному зв'язку з диспозитивністю як однією з загальних засад кримінального провадження. Зміст цієї засади розкрито у частині третій статті 26 КПК, згідно з якою суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом. 58. Водночас іншою загальною засадою кримінального провадження є верховенство права (частина перша статті 8 КПК). Відповідно до цієї засади людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Саме на реалізацію цієї засади спрямовані встановлені спеціальними нормами КПК винятки, які дають можливість судам усіх інстанцій без обмеження процесуальними позиціями сторін, навіть з власної ініціативи, приймати рішення щодо покращення правового становища обвинуваченого, засудженого. 59. Зокрема, згідно з частиною третьою статті 337 КПК з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження. 60. Норми аналогічного спрямування передбачені і щодо кримінального провадження у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Так, відповідно до частини другої статті 404 КПК суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов'язаний прийняти таке рішення. Такими ж повноваженнями згідно з частиною другою статті 433 КПК наділений суд касаційної інстанції, який вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. Якщо задоволення скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов'язаний прийняти таке рішення. 61. Відтак навіть у разі самостійного виявлення касаційним судом неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема недотримання прав підозрюваного, обвинуваченого, наслідком чого могло стати безпідставне погіршення його правового становища, суд вправі і зобов'язаний прийняти рішення про виправлення допущеної помилки, незалежно від того, чи охоплюється воно обсягом касаційних вимог. 62. Тим більше суд касаційної інстанції наділений повноваженнями перевіряти доводи щодо допущених при ухваленні обвинувального вироку істотних порушень прав обвинуваченого, які наводяться у касаційних скаргах, однак вперше заявляються сторонами на стадії касаційного розгляду. Адже перевірка таких доводів по суті дає суду можливість, у разі їх підтвердження, прийняти рішення про скасування або зміну обвинувального вироку і створити у такий спосіб умови для належної реалізації прав обвинуваченого і для покращення його становища. 63. Таким чином, поставлені у касаційних скаргах питання, що належать до предмета перевірки касаційного суду згідно з частиною 1 статті 438 КПК і спрямовані на покращення правового становища особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, мають вирішуватися судом касаційної інстанції по суті незалежно від того, на якій стадії процесу вони вперше порушуються. Відхилення касаційним судом відповідних доводів лише на тій підставі, що вони не заявлялися у судах попередніх інстанцій, призведе до не передбаченого законом обмеження права особи на судовий захист у суді вищого рівня і суперечитиме засаді верховенства права. 64. За результатами перегляду вироку та ухвали щодо ОСОБА_4 і ОСОБА_3 у касаційному порядку Велика Палата дійшла висновку про законність і обгрунтованість судових рішень і підстав для їх зміни або скасування не вбачає. 65. Виходячи з положень статті 434-1 КПК предметом вирішення Великої Палати є виключна правова проблема, яка існує не взагалі, а в розрізі конкретної справи, переданої на її розгляд. Оскільки вирок щодо ОСОБА_4 і ОСОБА_3 за результатами його касаційного перегляду не скасовується, то і процесуальних підстав для вирішення питання щодо обрання їм запобіжного заходу немає. Тому в межах розгляду цього кримінального провадження зазначене питання Великою Палатою не досліджувалося. Висновки щодо застосування норм права 66. Роз'яснення судом обвинуваченому права на суд присяжних поза часовими межами підготовчого провадження, але до завершення судового розгляду, не завжди є безумовною підставою для скасування вироку. Однак для залишення судових рішень у силі в кожному конкретному випадку необхідні дані, які би з достатньою переконливістю свідчили про відсутність в особи перешкод у реалізації свого права на особливий порядок судового розгляду попри зазначений недолік. За наявності обґрунтованих підстав для висновку, що в результаті роз'яснення права на суд присяжних на стадії судового розгляду обвинувачений мав реальну можливість ефективно скористатися ним, суд касаційної інстанції вправі не визнати відсутність роз'яснення такого права прокурором при направленні обвинувального акта до суду і судом у підготовчому судовому засіданні безумовною підставою для скасування вироку. Вирішуючи це питання, суду належить виходити з того, чи забезпечили фактично застосовані час і спосіб роз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних можливість його реалізації. 67. Поставлені у касаційних скаргах питання, що належать до предмету перевірки касаційного суду згідно з частиною першою статті 438 КПК і спрямовані на покращення правового становища особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, мають вирішуватися судом касаційної інстанції по суті незалежно від того, чи ставили їх сторони перед судами попередніх інстанцій. Керуючись статтями 433-434-1, 436 КПК, Велика Палата ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги засуджених ОСОБА_3, ОСОБА_4 та захисника Джулая Д.О. залишити без задоволення, а вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 23 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідачЛ.М.Лобойко Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 663/537/17 Провадження N 13-31кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Антонюк Н.О., суддів: Британчука В.В., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Кібенко О.Р., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Пукаса Д.М., прокурора - Курапова М.В., засудженого (у режимі відеоконференції)- ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером N 12017230230000119 за обвинуваченням ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Масівці Хмельницького району Хмельницької області, без місця реєстрації та проживання, раніше неодноразово судимого, востаннє - вироком Цюрупинського районного суду Херсонської області від 01 листопада 2012 року за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 289 Кримінального кодексу України (далі - КК України) із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України до покарання у виді 6 років позбавлення волі, 26 серпня 2016 року звільненого у зв'язку з відбуттям строку покарання, який перебуває у Державній установі "Північна виправна колонія N 90", у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК України, за касаційними скаргами захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах засудженого ОСОБА_3 та прокурора на вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у справі N 663/537/17, та ВСТАНОВИЛА: Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанції, короткий зміст оскаржених судових рішень 1. Вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 20 червня 2017 року ОСОБА_3 засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді 2 років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді 3 років 3 місяців позбавлення волі. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді 3 років 3 місяців позбавлення волі з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в строк відбування покарання зараховано строк перебування під вартою з 03 березня 2017 року до набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 2. Цим вироком ОСОБА_3 визнано винним у крадіжці, вчиненій повторно, з проникненням у сховище за таких обставин. 3. 25 січня 2017 року ОСОБА_3, перебуваючи на території приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, умисно, повторно, шляхом вільного доступу до приміщення господарської будівлі таємно викрав майно, чим спричинив потерпілій ОСОБА_5 матеріальну шкоду на суму 550 грн. 4. 02 лютого 2017 року ОСОБА_3, перебуваючи на території приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2, умисно, повторно, шляхом вільного доступу до приміщення житлового будинку та літньої кухні таємно викрав майно потерпілої ОСОБА_6, чим спричинив їй матеріальну шкоду на загальну суму 1 460 грн. 5. 14 лютого 2017 року ОСОБА_3, діючи умисно, повторно, проникнув на огороджену територію приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3, звідки таємно викрав чуже майно, чим спричинив потерпілому ОСОБА_7 матеріальну шкоду на суму 1 050 грн. 6. Апеляційний суд Херсонської області вирок скасував у частині призначення покарання та в цій частині постановив новий вирок від 12 січня 2018 року. Постановлено строк відбуття покарання ОСОБА_3 рахувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року, і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 7. У касаційній скарзі захисник Кушнеренко Т.В. оскаржує вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у зв'язку з порушенням апеляційним судом норм кримінального процесуального закону, просить його скасувати та направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 8. Захисник стверджує, що доводи прокурора в апеляційній скарзі щодо зарахування ОСОБА_3 у строк покарання строку попереднього ув'язнення в період з 03 березня по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі на підставі ч. 5 ст. 72 КК України є необґрунтованими. При цьому посилається на ч. 2 ст. 5 КК України, згідно з якою закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі. 9. На думку захисника, після прийняття Закону України від 18 травня 2017 року N 2046-VIII "Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення" (далі - Закон N 2046-VIII), який набрав чинності 21 червня 2017 року, нова редакція ч. 5 ст. 72 КК України не може бути застосована до ОСОБА_3 в силу ч. 2 ст. 5 цього Кодексу. 10. Захисник вказує, що апеляційний суд не врахував, що станом на 20 червня 2017 року на момент винесення вироку зазначені зміни не набули чинності, тому суд не мав підстав застосовувати цей закон. 11. Крім цього, захисник зазначає, що апеляційний суд у вироку повністю скасував призначене покарання та не зазначив, яке покарання призначене ОСОБА_3 12. У касаційній скарзі зі змінами прокурор зазначає, що вирок апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав істотного порушення кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Звертає увагу на те, що в резолютивній частині вироку апеляційного суду має бути зазначено покарання, призначене по кожному з обвинувачень та остаточна міра покарання, обрана судом. Натомість апеляційний суд у цій справі всупереч положенням ст. 370, 374, 420 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) не виконав цих вимог. 13. Окрім цього прокурор вказує на необхідність зарахування всього періоду тримання ОСОБА_3 під вартою, а саме з 03 березня 2017 року по 12 січня 2018 року, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду 14. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року матеріали кримінального провадження за касаційними скаргами захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах ОСОБА_3 та прокурора передані на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 5 ст. 434-1 КПК України. 15. Прийняте рішення про передачу кримінального провадження мотивовано тим, що це провадження містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 16. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема обумовлена практикою неоднакового застосування судами України положень ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 21 листопада 2015 року N 838-VIII "Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання" (далі - Закон N 838-VIII), що набрав чинності 24 грудня 2015 року, та Закону N 2046-VIII, що набрав чинності 21 червня 2017 року, наявністю різних правових позицій колегій суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду щодо застосування норм КК України про зарахування строку попереднього ув'язнення у строк відбування покарання. 17. На підтвердження наявності виключної правової проблеми та необхідності забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду звернуто увагу на правові позиції, сформульовані у таких судових рішеннях: - постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2018 року (справа N 759/19973/15-к), у якій суд зробив висновок про зарахування строку попереднього ув'язнення у строк відбування покарання до 20 червня 2017 року за правилами ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону N 838-VIII (з урахуванням принципу заборони зворотної дії закону, який "іншим чином погіршує становище особи"), а починаючи з 21 червня 2017 року - за правилами ч. 5 ст. 72 цього Кодексу у редакції Закону N 2046-VIII (відповідно до принципу прямої дії закону); - постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2018 року (справа N 440/853/17), у якій зроблено висновок про те, що в разі, якщо станом на 20 червня 2017 року особа мала право на застосування до неї положень, передбачених ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону N 838-VIII, то відповідно до ч. 2 ст. 5 цього Кодексу відсутні підстави для застосування щодо неї положень Закону N 2046-VIII, який погіршує становище цієї особи; - постанові колегії суддів об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к), якою скасовано вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року в частині рішення, прийнятого на підставі ч. 5 ст. 72 КК України, і призначено в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку, передбаченому ст. 537, 539 КПК України. У цій постанові сформульовано такі правові висновки: - положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, не можна вважати такими, що визначають "караність" або "інші кримінально-правові наслідки діяння" у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України; - у зв'язку із цим положенням указаної правової норми в редакції Закону N 838-VIII не може надаватися ультраактивна дія, яка б забезпечила можливість їх застосування після набрання 21 червня 2017 року чинності новою редакцією цієї норми відповідно до Закону N 2046-VIII; - оскільки зазначене вище зарахування не є передбачуваним кримінально-правовим наслідком злочину самого по собі, а безпосередньо обумовлене фактом застосування кримінально-процесуальних заходів (без якого таке зарахування неможливе), то застосування ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону N 2046-VIII з дати набрання ним чинності щодо періодів попереднього ув'язнення, що мали місце в період дії цієї норми, означає пряму, а не зворотну дію. Тому таке застосування не порушуватиме положення ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 КК України. І лише застосування ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону N 2046-VIII до періодів попереднього ув'язнення, що тривали до набрання цим Законом чинності, становило би заборонену ч. 2 ст. 5 КК України зворотну дію закону; - при зарахуванні попереднього ув'язнення у строк покарання у виді позбавлення волі або у строк іншого покарання, передбаченого ч. 1 ст. 72 КК України у редакції Закону N 838-VIII підлягає застосуванню стосовно періодів попереднього ув'язнення, які тривали до 20 червня 2017 року включно, у тому числі до набрання чинності вказаним Законом, а в редакції Закону N 2046-VIII - до періодів, які мали місце, починаючи з 21 червня 2017 року, незалежно від того, коли було вчинено злочин, за фактом якого здійснюється відповідне кримінальне провадження. 18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року зазначене кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему (неоднакове застосування положень ч. 5 ст. 72 КК України), та у зв'язку з необхідністю забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиції учасників судового провадження 19. У судовому засіданні засуджений ОСОБА_3 просив розглядати справу за відсутності його захисника та підтримав подані захисником та прокурором касаційні скарги. 20. Прокурор Курапов М.В. не підтримав вимоги, заявлені у касаційній скарзі прокурора, яка брала участь у розгляді провадження судом апеляційної інстанції. Просив у задоволенні касаційних скарг захисника та прокурора відмовити, вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року залишити без змін. 21. Обґрунтовуючи свою позицію, прокурор вказав, що у вироку суду апеляційної інстанції допущена описка. Також звернув увагу на те, що з технічного запису судового засідання Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року слідує, що проголошуючи резолютивну частину вироку, суд вжив формулювання: "скасувати вирок суду першої інстанції в частині зарахування строку попереднього ув'язнення". Натомість у тексті судового рішення використано формулювання: "вирок... скасувати в частині призначення покарання". Ці обставини, на думку прокурора, свідчать про відсутність підстав для скасування вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 22. Окрім цього прокурор Курапов М.В. вказав, що зміни до касаційної скарги подані прокурором, яка брала участь у апеляційному розгляді після закінчення строку на касаційне оскарження, а тому не повинні враховуватися під час касаційного перегляду; уматеріалах справи немає співпадаючої окремої думки судді Мазура М.В. до постанови об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к). 23. Щодо питання про передачу провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду прокурор зауважив, що є рішення об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к), у якому вже висловлено правову позицію щодо зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання засудженого. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Зміни в національному законодавстві щодо зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання 24. До 24 грудня 2015 року в ч. 5 ст. 72 КК України, яка встановлювала правила зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання засудженому, було зазначено, що попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання в разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 ст. 72 КК України. При призначенні покарань, не зазначених у ч. 1 ст. 72 КК України, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування. 25. 26 листопада 2015 року було прийнято Закон N 838-VIII. 26. Цим Законом було змінено ч. 5 ст. 72 КК України і визначено, що зарахування судом строку попереднього ув'язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, в якому до особи було застосовано попереднє ув'язнення, проводиться з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 27. 21 червня 2017 року набрав чинності Закон N 2046-VIII, яким знову змінено ч. 5 ст. 72 КК України. 28. Цю норму викладено в такій редакції: "Попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування". 29. Таким чином законодавець фактично повернувся до редакції ч. 5 ст. 72 КК України, яка існувала до набрання чинності Законом N 838-VIII. 30. Положення ч. 5 ст. 72 КК України в зазначених вище редакціях передбачають різні правила зарахування попереднього ув'язнення: 1) під час призначення покарання у виді позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України; 2) під час призначення виду покарання, не вказаного в ч. 1 ст. 72 КК України. 31. Обставини кримінального провадження, переданого Великій Палаті Верховного Суду, охоплюються першою ситуацією (із тих, що зазначені у п. 30), тому саме вона є предметом розгляду. Щодо дії закону про кримінальну відповідальність у часі (1) Загальні положення 32. Вирішуючи питання щодо дії в часі положень ч. 5 ст. 72 КК України, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 33. Питання темпоральної дії (тобто дії у часі) закону про кримінальну відповідальність врегульоване ст. 4 і 5 КК України. 34. Залежно від напряму дії нормативно-правових актів у часі (в т. ч. й закону про кримінальну відповідальність) дія закону в часі може бути прямою, зворотною або переживаючою (ультраактивною). 35. Пряма дія полягає в тому, що новий нормативно-правовий акт або нова правова норма поширюється на факти й правовідносини, що виникли та/або існують після набрання ним чинності. 36. Зворотна дія полягає в тому, що новий нормативно-правовий акт або нова правова норма застосовується до фактів та правовідносин, які існували до набрання цим актом (нормою) чинності. 37. Переживаюча дія полягає в тому, що правова норма продовжує свою дію після втрати чинності внаслідок скасування всього нормативно-правового акта чи зміни відповідної його частини. 38. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. 39. Часом вчинення злочину згідно із ч. 3 ст. 4 КК України визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. 40. За загальним правилом, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України закон про кримінальну відповідальність має пряму дію у часі. Це означає, що закон поширює свою дію на ті кримінально-правові відносини, які виникли після набрання ним чинності (тобто на момент їх виникнення відповідний закон про кримінальну відповідальність уже набрав чинності і ще не втратив її). (2) Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі 41. Статтею 5 КК України визначено низку умов, за яких допускається надання зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі. 42. Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. 43. У тих випадках, якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 4 ст. 5 КК України). 44. Згідно із ч. 4 ст. 5 КК України коли закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів і наступні його редакції в силу погіршення кримінально-правового становища особи зворотної дії не мають, до правовідносин застосовується той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. 45. У такому випадку йдеться про застосування так званого проміжного закону - закону, що набув чинності після вчинення злочину, але втратив чинність до моменту прийняття рішення у справі. 46. Із системного тлумачення норми ч. 4 ст. 5 КК України випливає, що "проміжний" закон про кримінальну відповідальність, який встановлює найбільш сприятливі умови для особи порівняно з "наступним" ("наступними") законом (законами), який погіршує кримінально-правове становище особи, має так звану переживаючу (ультраактивну) дію. 47. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України чинність закону про кримінальну відповідальність у часі визначається щодо злочинності, караності, а також інших кримінально-правових наслідків діяння. 48. Варіанти темпоральної дії закону про кримінальну відповідальність у часі законодавець виділяє також і в ст. 5 КК України, що нерозривно пов'язана та застосовується в системному взаємозв'язку зі ст. 4 цього Кодексу залежно від трьох умов: чи цей закон скасовує (або встановлює) злочинність діяння, пом'якшує (чи посилює) кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує (чи погіршує) становище особи. 49. Ці норми кореспондують з нормою ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. 50. Вжиті законодавцем словосполучення "інші кримінально-правові наслідки діяння", а також "поліпшення (чи погіршення) становища особи іншим чином" охоплюють собою всі інші кримінально-правові наслідки діяння, окрім злочинності й караності, та всі можливі аспекти впливу на кримінально-правове становище особи, в якому вона опиняється внаслідок вчинення нею злочину. 51. "Іншими кримінально-правовими наслідками діяння" можуть визнаватися будь-які передбачені КК України примусові заходи кримінально-правового характеру, здатні змінити (поліпшити чи погіршити) кримінально-правове становище особи. 52. Перелік таких наслідків та аспектів кримінально-правового становища особи не є вичерпним і охоплює, зокрема, зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання. На необхідність такого широкого тлумачення вказують вжиті законодавцем слова "інші", "іншим чином" у ст. 4, 5 КК України. 53. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 цього Кодексу, є "іншим кримінально-правовим наслідком діяння" в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України. Підставою для такого твердження є те, що інститут зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання впливає на кримінально-правове становище особи (покращує або погіршує його). 54. Щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність необхідно констатувати, що у будь-якому випадку вона не допускається, якщо закон про кримінальну відповідальність встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи (ч. 2 ст. 5 КК України). 55. Так само виключається зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі в тій частині, в якій він частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи. У такому разі він має зворотну дію у часі лише в тій частині, в якій пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 3 ст. 5 КК України). 56. Висновок щодо недопустимості зворотної дії в часі закону про кримінальну відповідальність, який змінювався кілька разів і встановлював злочинність діяння, посилював кримінальну відповідальність або іншим чином погіршував становище особи, такожвипливає зі змісту норми ч. 4 ст. 5 КК України. (3) Щодо правової природи зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання (ч. 5 ст. 72 КК України) 57. У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к) звернуто увагу на те, що правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення, хоч і містяться у нормі КК України (ч. 5 ст. 72), однак за своєю суттю та цілями фактично виконують функцію вирішення процесуальних питань. 58. Із цим висновком не можна погодитися з огляду на такі аргументи: - порядок зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання передбачений саме законом України про кримінальну відповідальність, а не будь-яким іншим (в т. ч. кримінальним процесуальним законодавством). Так, ст. 72 КК України, норма якої застосовується і є предметом розгляду в цьому касаційному провадженні, розміщена в розділі XI Загальної частини КК України під назвою "Призначення покарання". А згідно з положеннями ч. 3 ст. 3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом; - встановлене у ч. 5 ст. 72 КК України як в окремій структурній частині (нормі) закону про кримінальну відповідальність правило безпосередньо пов'язане з тим обсягом правообмежень, які особа зазнає у зв'язку із вчиненим злочином; - відповідно до ст. 1 Закону України від 30 червня 1993 року N 3352-XII "Про попереднє ув'язнення" таке ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Проте у ст. 72 КК України йдеться не про застосування попереднього ув'язнення як кримінального процесуального заходу, а про зарахування його строку у строк покарання. Таким чином, у зазначеній нормі КК України йдеться про визначення кінцевої тривалості покарання, яке особа повинна відбувати; - зміни, що стосуються правил обчислення та зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання, впливають на кримінально-правове становище засудженої особи та на обсяг тих правообмежень, які становлять зміст призначеного судом покарання і застосовуються до засудженого, якому воно призначено. Внаслідок зміни цих правил у особи виникає право на зарахування більшої (чи, навпаки, меншої) кількості днів попереднього ув'язнення у строк покарання, яке їй потрібно реально відбувати. Зі свого боку це впливає на призначене покарання шляхом визначення його тривалості (на збільшення або зменшення такого строку відбування покарання) чи звільнення від його відбування, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, строки судимості та інші передбачені КК України кримінально-правові наслідки для особи. 59. Викладене підтверджує, що положення про правила складання покарань та зарахування попереднього ув'язнення, закріплені у ст. 72 КК України, є нормами матеріального кримінального права. 60. У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к) приділено значну увагу дослідженню правової природи попереднього ув'язнення як запобіжного заходу. Зокрема, суд звернув увагу на мету та підстави, часові проміжки застосування запобіжних заходів, на те, що вони не переслідують мету покарання. 61. Однак, зараховуючи на підставі ч. 5 ст. 72 КК України попереднє ув'язнення у строк відбування покарання, суд бере до уваги сам факт перебування особи під вартою, а не окремі процесуальні аспекти його застосування, як-от: підстави, порядок, мета та ін. 62. Підстави, порядок та мета, а також законність попереднього ув'язнення є предметом дослідження на більш ранніх етапах кримінального провадження до моменту призначення покарання та зарахування в його строк строку попереднього ув'язнення. 63. Вищенаведені та інші процесуальні аспекти випливають з правової природи самого попереднього ув'язнення, а не з порядку зарахування його строку у строк покарання на етапі призначення покарання. 64. Вони жодним чином не впливають на визначений у КК України алгоритм зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання (день за день або ж день за два дні). 65. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду констатує, що: - "попереднє ув'язнення" та "зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання" - не тотожні поняття. Норма ч. 5 ст. 72 КК України про зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання є нормою матеріального кримінального права, а не кримінального процесуального права. Ця норма за своєю суттю та цілями не виконує функцію вирішення процесуальних питань, а є складовою частиною інституту призначення покарання, який, у свою чергу, є одним з кримінально-правових інститутів, передбачених у розділі XI Загальної частини КК України; -зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання є кримінально-правовим наслідком діяння в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України, який впливає на становище особи за ст. 5 КК України (поліпшує або погіршує його); - Закон N 838-VIII є законом про кримінальну відповідальність, який іншим чином поліпшує становище особи у розумінні ст. 5 КК України, оскільки передбачає коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі; - Закон N 2046-VIII є законом про кримінальну відповідальність, який іншим чином погіршує становище особи у розумінні ст. 5 КК України, оскільки вводить (повертає) коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі; - вирішуючи питання про те, якою редакцією ч. 5 ст. 72 КК України належить керуватися у конкретному випадку, варто враховувати час вчинення особою діяння, як це визначено у ч. 2 і 3 ст. 4 КК України, тобто застосовувати правила дії у часі закону України про кримінальну відповідальність, а не правила дії у часі кримінального процесуального закону. Щодо законності та обґрунтованості оскарженого судового рішення 66. В апеляційній скарзі прокурора висновок суду про доведеність вини та правильність кваліфікації дій засудженого не оспорювався. Вимоги в апеляційній скарзі стосувалися скасування вироку суду першої інстанції лише щодо вказівки в резолютивній частині вироку про зарахування ОСОБА_3 у строк покарання строку попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили. 67. Апелянт просив постановити в цій частині новий вирок, згідно з яким строк відбування покарання ОСОБА_3 відраховувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок суду просив залишити без змін. 68. Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. 69. Апеляційний суд Херсонської області своїм вироком від 12 січня 2018 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив. 70. Оскільки в апеляційній скарзі прокурор просив про зменшення коефіцієнту зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання, тобто про погіршення становища обвинуваченого, то суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 421 КПК України скасував вирок суду першої інстанції з цих підстав і ухвалив свій вирок. 71. У мотивувальній частині вироку апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції помилково зарахував строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 72. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідно до вимог чинної редакції ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 необхідно зарахувати у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 03 березня лише по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 73. ВеликаПалата Верховного Суду в цій частині вважає за необхідне зазначити таке. 74. Застосувавши у справі, що розглядається, правило зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання ОСОБА_3 у співвідношенні один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі до періоду його попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року, апеляційний суд посилався на ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII. 75. Суд апеляційної інстанції у своєму вироку не зазначив рішення про залік подальшого періоду досудового тримання під вартою по 12 січня 2018 року (тобто по день набрання вироком законної сили відповідно до ч. 4 ст. 532 КПК України). 76. Апеляційний суд в мотивувальній частині вироку вказав, що суд першої інстанції помилково зарахував строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, оскільки відповідно до вимог Закону N 2046-VIII, який набрав чинності 21 червня 2017 року, ч. 5 ст. 72 КК України викладено в новій редакції. Таким чином, відповідно до вимог чинної редакції ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 необхідно зарахувати у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 77. Резолютивна частина вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року викладена в такій редакції: "Вирок Чаплинського районного суду Херсонської області від 20 червня 2017 року щодо ОСОБА_3 скасувати в частині призначення покарання. Постановити в цій частині новий вирок, згідно якого строк відбуття покарання ОСОБА_3 відраховувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. В решті вирок залишити без змін". 78. Фактично апеляційний суд застосував Закон N 2046-VIII, який погіршує становище особи. Однак з огляду на положення статей 4 та 5 КК України застосуванню в цій ситуації підлягає Закон N 838-VIII, оскільки новий закон зворотної дії в часі не має, бо погіршує кримінально-правове становище особи. 79. Отже, суд апеляційної інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосував закон, який підлягає застосуванню (п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК України). 80. Суд оцінює аргументи прокурора Курапова М.В., висловлені у судовому засіданні щодо наявності описки у резолютивній частині вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року, і звертає увагу на таке. 81. У КПК України визначена процедура виправлення описок у судовому рішенні. Згідно з ч. 1 ст. 379 цього Кодексу суд має право за власною ініціативою або за заявою учасника кримінального провадження чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні. 82. ВеликаПалата Верховного Суду не є судом, який може ініціювати питання про виправлення описок, допущених іншим судом. 83. У матеріалах справи немає відомостей про надходження та вирішення заяв учасників кримінального провадження про виправлення описки у судовому рішенні апеляційного суду до початку касаційного розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 84. Щодо аргументів прокурора про неточність між оголошеним у судовому засіданні змістом резолютивної частини вироку суду апеляційної інстанції та текстом резолютивної частини, викладеним в оригіналі судового рішення, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Тому, приймаючи рішення у цій справі, Велика Палата Верховного Суду керується текстом резолютивної частини оригіналу судового рішення, який є у матеріалах справи. 85. Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у резолютивній частині вироку зазначається, зокрема, покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та обрана судом остаточна міра покарання. 86. Згідно з ч. 2 ст. 420 КПК України вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. 87. У резолютивній частині вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року зазначено про скасування вироку суду першої інстанції в частині призначення покарання. 88. Всупереч п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України апеляційний суд у своєму вироку не зазначив покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточну міру покарань, обрану судом. 89. Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції. 90. Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 91. Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. 92. Недотримання вимог щодо змісту вироку, визначених ст. 374, 420 КПК України, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 93. Скасувавши вирок суду першої інстанції у частині призначення покарання без наступного визначення покарання, призначеного за кожним з обвинувачень, та остаточної міри покарання, суд апеляційної інстанції допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 94. Наявність у тексті резолютивної частини вироку суду апеляційної інстанції формулювання "в решті вирок залишити без змін" не усуває зазначеного порушення у частині вимог щодо змісту вироку. 95. Аргументи прокурора про те, що суд під час касаційного розгляду не повинен брати до уваги зміни до касаційної скарги прокурора, оскільки вони подані поза межами строку на касаційне оскарження, суд не враховує з огляду на те, що зміни до касаційної скарги прокурора були прийняті Другою судовою палатою Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду та передані разом з усіма матеріалами провадження на розгляд Великої Палати відповідно до положень КПК України. 96. Суд враховує ч. 1 ст. 432 КПК України, відповідно до якої відмова від касаційної скарги, зміна і доповнення касаційної скарги під час касаційного провадження здійснюється згідно з положеннями статті 403 цього Кодексу. 97. Відповідно до ч. 3 ст. 403 КПК України до початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу, має право змінити та/або доповнити її. Згідно з ч. 4 цієї статті внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення становища обвинуваченого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається. 98. Таким чином, зі змісту ч. 4 ст. 403 КПК України, яка застосовується і під час касаційного розгляду, внесення до скарги змін за межами строків на оскарження не допускається у випадку, якщо такі зміни тягнуть за собою погіршення становища засудженого. 99. У змінах до касаційної скарги прокурор ставить питання про те, що Закон N 2046-VIII є таким, що погіршує становище особи, а тому не може розповсюджуватися на кримінально-правові відносини, які виникли до набрання ним чинності навіть за умови, якщо вони ще існують на момент набрання ним чинності. Вимоги, заявлені прокурором у змінах до касаційної скарги, спрямовані на покращення становища засудженого. А тому вони прийняті Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду до провадження відповідно до положень ч. 3 ст. 403 КПК України до початку судового розгляду. 100. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року підлягає скасуванню на підставі п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. 101. Під час нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції суду необхідно визначити покарання, призначене по кожному із обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточну міру покарань, обрану судом; вказати про зарахування засудженому ОСОБА_3 строку попереднього ув'язнення у строк покарання із врахуванням висновків щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України, які викладені у цій постанові. Правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України (зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання) 102. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, визначають "інші кримінально-правові наслідки діяння" у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України. 103. Якщо особа вчинила злочин в період з 24 грудня 2015 року до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII (пряма дія Закону N 838-VIII). 104. Якщо особа вчинила злочин в період до 23 грудня 2015 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII (зворотна дія Закону N 838-VIII як такого, який "іншим чином поліпшує становище особи" у розумінні ч. 1 ст. 5 КК України). 105. Таким чином, якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі. 106. Якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув'язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом N 2046-VIII, то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII. В такому разі Закон N 838-VIII має переживаючу (ультраактивну) дію. Застосування до таких випадків Закону N 2046-VIII є неправильним, оскільки зворотна дія Закону N 2046-VIII як такого, що "іншим чином погіршує становище особи", відповідно до ч. 2 ст. 5 КК України не допускається. 107. Якщо особа вчинила злочин, починаючи з 21 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 2046-VIII (пряма дія Закону N 2046-VIII). Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 434 - 434-2, 436, 438, 442 КПК України, п. 7 розділу XI "Перехідні положення" КПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), ч. 6 ст. 13, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах засудженого ОСОБА_3 та прокурора задовольнити. 2. Вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року щодо ОСОБА_3 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.О. Антонюк Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/13340/15 Провадження N 11-317апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря судового засідання - Гавриленка В.В., учасник справи - представник Генеральної прокуратури України Бузницька Г.М., розглянула в судовому засіданнікасаційну скаргу Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року (суддя Добрянська Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року (судді Шостак О.О., Желтобрюх І.Л., Мамчур Я.С.) у справі N 826/13340/15 за позовом ОСОБА_4 до Генерального прокурора України Шокіна Віктора Миколайовича про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії і ВСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Генерального прокурора України Шокіна В.М., у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Генерального прокурора України, яка полягає у неналежному розгляді звернення позивача від 18 червня 2015 року за вх. N 197794-15; - зобов'язати відповідача розглянути звернення позивача відповідно до вимог статті 40 Конституції України, Закону України від 02 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР), Інструкції про порядок розгляду звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 27 грудня 2014 року N 9гн (далі - Інструкція). Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково: - визнано протиправними дії ГПУ, допущені при розгляді звернення ОСОБА_4 від 18 червня 2015 року N 17, адресованого Генеральному прокурору України Шокіну В.М. ; - зобов'язано ГПУ розглянути звернення ОСОБА_4 від 18 червня 2015 року N 17, адресоване Генеральному прокурору України Шокіну В.М., з прийняттям рішення та повідомленням позивача. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ГПУ звернулася до суду з касаційною скаргою, на обґрунтування якої зазначила про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про те, що заяву позивачем подано відповідно до вимог Закону N 393/96-ВР, оскільки питання, віднесені до сфери цього Закону, ОСОБА_4 у заяві не порушувались, а тому вона підлягала розгляду виключно в порядку кримінального процесуального законодавства. Окрім того, позивач скористався своїм правом на оскарження бездіяльності прокурора при розгляді його заяви від 18 червня 2015 року відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). На думку скаржника, суди також не взяли до уваги висновків про непідвідомчість адміністративним судам спорів з питань, які урегульовані нормами кримінального процесуального законодавства, що містяться у рішеннях Конституційного Суду України, Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України. З огляду на викладене ГПУ просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і закрити провадження у справі. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 04 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 зазначив, що посилання представника ГПУ на постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року є безпідставними, оскільки у цій справі позивачем не було дотримано порядку оскарження рішень, дій та бездіяльності співробітників прокуратури (не було отримано відповіді за підписом прокурора відповідної області), тоді як у цьому випадку позивач звернувся до Генерального прокурора України як до прокурора вищого рівня в порядку Закону N 393/96-ВР після отримання відповіді за підписом прокурора Дніпропетровської області. Посилання представника відповідача на рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року та 14 грудня 2011 року також є безпідставними, оскільки ці рішення не стосуються питань адміністративного судочинства. У судовому засіданні представник ГПУ касаційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з викладених у ній підстав. Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника ГПУ, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 12 травня 2015 року на особистому прийомі у прокурора Дніпропетровської області позивач подав заяву за вх. N 29679-15, у якій зазначив про порушення його прав співробітниками Прокуратури Дніпропетровської області при розслідуванні кримінальних проваджень, у яких позивач є потерпілим, просив призначити службові перевірки щодо бездіяльності визначених у заяві посадових осіб, порушити дисциплінарне провадження стосовно співробітника прокуратури, прийняти заходи та відновити розумні строки в досудовому розслідуванні у згаданих кримінальних провадженнях, внести відомості до ЄРДР і розпочати досудове розслідування з обставин, викладених у заяві позивача від 08 квітня 2015 року за вх. N 22104вх-15, а також забезпечити право позивача на участь у проведенні зазначених перевірок. Листом від 10 червня 2015 року N 06/4-3725-13 Прокуратурою Дніпропетровської області надано відповідь ОСОБА_4 про невстановлення будь-яких порушень прав позивача за викладеними у його зверненні обставинами. 18 червня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до Генерального прокурора України Шокіна В.М. з листом (вх. N 17), у якому порушив питання про бездіяльність прокурора Дніпропетровської області стосовно розгляду звернення позивача від 12 травня 2015 року. Супровідним листом від 24 червня 2015 року N 0611р за підписом начальника відділу управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях слідчих органів прокуратури ГПУ Р.Балабана заяву позивача направлено для розгляду заступнику прокурора Дніпропетровської області Халіну О.В. Вважаючи, що розгляд звернення від 18 червня 2015 року доручено неповноважній особі, позивач звернувся з цим позовом до суду. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_4, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оскільки позивач звернувся до ГПУ в порядку, передбаченому Законом N 393/96-ВР, то, направивши звернення позивача від 18 червня 2015 року на розгляд заступнику прокурора Дніпропетровської області, відповідач порушив закріплений цим Законом та Інструкцією порядок розгляду звернень громадян органами прокуратури. При цьому суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Проте юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини третьої статті 17 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється і не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. В той же час юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. В адміністративному позові ОСОБА_4 зазначив про те, що підставою звернення до суду є бездіяльність ГПУ, яка полягає у нерозгляді його звернення від 18 червня 2015 року вх. N 17 безпосередньо Генеральним прокурором України та перенаправленні його до Прокуратури Дніпропетровської області. На думку позивача, такі дії ГПУ суперечать положенням статті 40 Конституції України, статті 7 Закону N 393/96-ВР та Інструкції. Водночас з матеріалів справи убачається, що, не погоджуючись з результатами розгляду Прокуратурою Дніпропетровської області звернення позивача від 12 травня 2015 року про порушення його прав співробітниками цієї прокуратури у розслідуванні кримінальних проваджень, у яких він є потерпілим, ОСОБА_4 звернувся до ГПУ в порядку статей 36, 218, 220, 303, 308 і 480 КПК України зі зверненням (скаргою) від 18 червня 2015 року, у якому просив: - витребувати матеріали кримінальних проваджень N 42013040220000001, 42014040000000151, 42014040000000487, 42014040000000544, 42015040000000365 з Прокуратури Дніпропетровської області; - змінити місце розслідування і доручити слідчому управлінню ГПУ закінчити досудове розслідування у зазначених кримінальних провадженнях; - витребувати з Прокуратури Дніпропетровської області матеріали наглядових проваджень N 06/4-3725-13, 06/3-3620-13, 06/3-3207-12, 09/1-5357-12 з метою встановлення фактів бездіяльності та неналежного реагування співробітниками прокуратури на його заяви та скарги протягом 2000-2015 років; - виділити з кримінального провадження N 42013040220000001 в окреме провадження матеріали стосовно суддів Кіровського районного суду м. Дніпропетровська (ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10) та Апеляційного суду Дніпропетровський області (ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13), які в 2001 та 2006-2007 роках винесли відносно ОСОБА_4 завідомо неправосудні рішення за рахунок зловживання службовим становищем (шляхом бездіяльності) та з метою приховування злочинів інших посадових осіб проти нього, притягнути вказаних осіб до кримінальній відповідальності за скоєні злочини за ознаками статей 375, 364, 396 Кримінального кодексу України (далі - КК України); - виділити з кримінального провадження N 42013040220000001 в окреме провадження матеріали щодо розслідування правопорушень (насамперед злочинної бездіяльності) деяких співробітників прокуратури, які таким чином потурали кримінальному переслідуванню ОСОБА_4 упродовж більш ніж 14 років, доручити відділу внутрішньої безпеки ГПУ прийняти виділене кримінальне провадження до власного розслідування; - витребувати з Прокуратури м. Києва матеріали наглядового провадження N 06/1-9121-13, N 06/1-20286-14, з урахуванням яких та матеріалів кримінального провадження N 42013040220000001 переглянути заяву позивача від 28 січня 2013 року стосовно скоєння суддею Верховного Суду України ОСОБА_24 злочину за ознаками статей 364, 375, 396 КК України, внести відомості до ЄРДР і розпочати кримінальне провадження за вказаним питанням; - внести відповідне подання до суду щодо перегляду за нововиявленими обставинами несправедливого та незаконного вироку Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2006 року щодо позивача у кримінальній справі N 1-125/06; - доручити управлінню внутрішньої безпеки провести за участю ОСОБА_4 перевірку зазначених співробітників відділу процесуальних керівників слідчого управління прокуратури Дніпропетровський області стосовно їх сприяння або приховування правопорушень їхніх колег. Отже, посилання позивача на те, що він звернувся до Генерального прокурора України в порядку Закону N 393/96-ВР є безпідставними, оскільки зі змісту вказаного вище звернення убачається, що ОСОБА_4 звернувся до відповідача в порядку КПК України зі скаргою на дії працівників Прокуратури Дніпропетровської області в рамках досудового розслідування в указаних вище кримінальних провадженнях. Відповідно до частини першої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Статтею 2 цього Кодексу визначено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Згідно зі статтею 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування визначено у параграфі 1 глави 26 КПК України. Конституційний Суд України в Рішенні від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001 зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. У Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що, здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання діють до порушення кримінальної справи, однак вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб'єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.Крім того, імперативний припис пункту 2 частини третьої статті 17 КАС України виключає юрисдикцію адміністративних судів щодо справ, які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. При цьому Конституційний Суд України у цій справі вирішив, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у кримінальному судочинстві. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-1666а15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку. Враховуючи те, що у цій справі спір стосується правомірності дій ГПУ при розгляді скарги позивача на дії працівників Прокуратури Дніпропетровської області, які здійснюють досудове розслідування в кримінальних провадженнях, у яких позивач є стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами КПК України. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд заявлених ОСОБА_4 вимог, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ. Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_4 неодноразово звертався в порядку КПК України до Печерського районного суду м. Києва зі скаргами на бездіяльність Генерального прокурора України щодо розгляду його звернення від 18 червня 2015 року, що спростовує посилання позивача на необхідність розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спірні правовідносини повинні розглядатися за правилами, встановленими КАС України. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі абзацу першого частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генеральної прокуратури України задовольнити. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 15 червня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.М. О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П. Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  13. Постанова Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 454/143/17-ц Провадження N 14-185 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до прокурора Червоноградської місцевої прокуратури Львівської області Гавло Ірини Іванівни (далі також - відповідач) про визнання протиправними дій і відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Струс Л.Б., Левика Я.А., Шандри М.М. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: прокурор Червоноградської місцевої прокуратури Львівської області Гавло Ірина Іванівна. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 19 січня 2017 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 11 жовтня 2016 року слідчий суддя Сокальського районного суду Львівської області постановив ухвалу, якою скасував постанову слідчого Сокальського відділу поліції Головного управління національної поліції у Львівській області Гуменюк О.Р. від 22 липня 2016 року. Не погодившись з цією ухвалою, позивач оскаржив її в апеляційному порядку. З огляду на це матеріали кримінального провадження N 12013150310001135 у трьох томах (далі - матеріали кримінального провадження) мали бути направлені до Апеляційного суду Львівської області, проте продовжували перебувати у районному суді. 2. У цей же період часу інший слідчий суддя Сокальського районного суду Львівської області проводив судові засідання в іншій кримінальній справі N 454/2481/16-к за скаргою позивача, які через відсутність необхідних матеріалів кримінального провадження неодноразово відкладалися. 3. У листопаді 2016 року позивач звернувся до голови Сокальського районного суду Львівської області із запитом, в якому просив повідомити, де знаходяться матеріали кримінального провадження та яка причина їх відсутності у районному суді. На цей запит позивач отримав відповідь про направлення вказаних матеріалів на вимогу судді до Апеляційного суду Львівської області. 4. 8 листопада 2016 року на судовому засіданні, яке відбулось в Апеляційному суді Львівської області, головуючий суддя повідомив позивачу про те, що матеріали кримінального провадження були доставлені в апеляційний суд відповідачем, яка, однак, на судове засідання не прибула. 5. Позивач вважає, що прокурор без достатніх правових підстав утримувала матеріали кримінального провадження, внаслідок чого більш ніж на місяць було відкладено розгляд декількох кримінальних справ. 6. Просив визнати протиправними зазначені дії відповідача та стягнути з неї 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним утриманням матеріалів кримінального провадження, що призвело до тривалого розгляду кримінальних справ. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 21 червня 2017 року Сокальський районний суд Львівської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 8. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що матеріали кримінального провадження перебували у відповідача як у процесуального керівника, який, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, уповноважений мати повний доступ до матеріалів, документів й інших відомостей, що стосуються такого досудового розслідування. Враховуючи, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження протиправності дій відповідача та заподіяння йому моральної шкоди, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 11 жовтня 2017 року Апеляційний суд Львівської області скасував рішення суду першої інстанції та постановив ухвалу про закриття провадження у справі. 10. Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтоване тим, що предметом позову є визнання протиправними дій прокурора у кримінальному провадженні, які не можуть бути оскаржені відповідно до правил Кримінального процесуального кодексу України. Пов'язаною із цією вимогою є і вимога про відшкодування моральної шкоди. 11. Апеляційний суд дійшов висновку, що такі вимоги слід розглядати за правилами адміністративного судочинства з огляду на приписи Кодексу адміністративного судочинства України та позицію Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, у рішенні в справі "Кузьменко проти України" від 9 березня 2017 року. А відтак, вважав, що провадження у справі необхідно закрити. 12. 9 листопада 2017 року Апеляційний суд Львівської області постановив ухвалу про виправлення описки, допущеної "у вступній частині копії повного тексту ухвали та копії вступної та резолютивної частини ухвали" цього суду від 10 жовтня 2017 року, вказавши, що правильно вважати датою її постановлення - 11 жовтня 2017 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 5 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвали Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року та від 9 листопада 2017 року, а справу направити на новий розгляд до цього суду. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 14. 26 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відмовив у відкритті касаційного провадження в частині оскарження ухвали Апеляційного суду Львівської області від 9 листопада 2017 року про виправлення описки, оскільки така не перешкоджає подальшому провадженню у справі та касаційному оскарженню не підлягає. Суд також вказав, що з урахуванням ухвали Апеляційного суду Львівської області від 9 листопада 2017 року ухвала цього ж суду про закриття провадження у справі є такою, що постановлена 11 жовтня 2017 року. 15. 18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на тій підставі, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. У касаційній скарзі позивач вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що, утримуючи матеріали кримінального провадження після його закриття, відповідач діяла у межах її повноважень, передбачених процесуальним законом. Вважає, що, переглядаючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд порушив норми процесуального права і позбавив позивача права на доступ до правосуддя. (2) Позиція відповідача 17. 29 березня 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без змін. Мотивує тим, що спір має розглядатися за правилами адміністративного, а не цивільного судочинства. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 18. У касаційній скарзі позивач наполягає на тому, щоби суд переглянув ухвалу Апеляційного суду Львівської області, датовану 10 жовтня, а не 11 жовтня 2017 року, оскільки саме ухвала від 10 жовтня 2017 року була надіслана на його адресу. 19. Встановлюючи предмет оскарження у цій справі, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у матеріалах справи є ухвала Апеляційного суду Львівської області, датована 11 жовтня 2017 року (а. с. 119-121). 20. Крім того, є два журнали судових засідань від 10 та від 11 жовтня 2017 року (а. с. 109-110; 116-117). У графі "Інші відомості" журналу судового засідання від 10 жовтня 2017 року вказано таке: "оголошення перерви для надання постанови; 11.10.17 14-30 год". 21. На судове засідання 10 жовтня 2017 року з'явилася лише відповідач, яка була повідомлена про дату та час продовження судового засідання, призначеного на наступний день, про що свідчить її підпис на відповідному повідомленні (а. с. 111). 22. У журналі судового засідання від 11 жовтня 2017 року зафіксовано, що вступна та резолютивна частини ухвали, постановленої за результатами розгляду апеляційної скарги позивача, були проголошені 11 жовтня 2017 року. 23. Крім того, ухвалою від 9 листопада 2017 року Апеляційний суд Львівської області, не втручаючись у мотивувальну та резолютивну частини прийнятого судового рішення, з власної ініціативи виправив описку, допущену в ухвалі про закриття провадження, вказавши, що правильною датою її постановлення є 11 жовтня 2017 року. 24. Відтак твердження позивача про те, що предметом касаційного оскарження у цій справі є судове рішення, постановлене 10 жовтня 2017 року, спростовується наявними у матеріалах справи процесуальними документами. 25. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 26. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 27. За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. 28. Термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції). 29. Предметом спору у цій справі є визнання протиправними дій прокурора щодо утримання матеріалів кримінального провадження та використання їх відповідачем на власний розсуд, внаслідок чого, на думку позивача, було затримано розгляд кількох судових справ за його скаргами, поданими в порядку статті 303 КПК України, завдано моральну шкоду, яку він просив відшкодувати. 30. Відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України прокурор - це особа, яка обіймає посаду, передбачену статтею 17 Закону України "Про прокуратуру", та діє у межах її повноважень. 31. Відповідно до частини першої статті 36 КПК України прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього кодексу, є самостійним у його процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов'язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора. 32. Під час здійснення повноважень, пов'язаних з реалізацією функцій прокуратури, прокурори є незалежними, самостійно приймають рішення про порядок здійснення таких повноважень, керуючись при цьому положеннями закону, а також зобов'язані виконувати лише такі вказівки прокурора вищого рівня, що були надані з дотриманням вимог цієї статті (частина третя статті 17 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). 33. Частиною першою статті 2 Закону України "Про прокуратуру" у вказаній редакції передбачено, що на прокуратуру покладається, зокрема, функція нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. 34. Коло повноважень прокурора у процесі здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням передбачені частиною другою статті 36 КПК України, у пункті 2 якої закріплено право прокурора мати повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування. 35. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 45 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України. Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження. 36. Право на звернення до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів із дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти (частина друга статті 45 Закону України "Про прокуратуру" у вказаній редакції). 37. Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора, що можуть бути оскаржені слідчому судді на етапі досудового провадження, визначений у частині першій статті 303 КПК України. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього кодексу (частина друга статті 303 КПК України). 38. Тобто, під час досудового розслідування прокурор виконує процесуальні функції, які не можна охарактеризувати як управлінські, і для оскарження його рішень, дій чи бездіяльності визначений спеціальний порядок. 39. Закони України не передбачають право особи звертатися з окремим позовом до прокурора про визнання протиправними його рішень, дій чи бездіяльності, вчинених як учасником судового процесу у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування. 40. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 16 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, незалежність прокурора забезпечується, зокрема, порядком здійснення повноважень, визначеним процесуальним та іншими законами; забороною незаконного впливу, тиску чи втручання у здійснення повноважень прокурора. 41. Здійснюючи функції прокуратури, прокурор є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску, втручання і керується у своїй діяльності лише Конституцією та Законами України (частина друга статті 16 Закону України "Про прокуратуру" у вказаній редакції). 42. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 43. Гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у Законах України право на судовий захист слід застосовувати, враховуючи принцип дружнього ставлення до міжнародного права (див. абзац 3 пункту 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року N 2-рп/2016, абзац 4 пункту 2.2 мотивувальної частини рішення цього суду від 8 вересня 2016 року N 6-рп/2016), у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції та його інтерпретації Європейським судом з прав людини (далі також - Суд). 44. Елементом права на справедливий судовий розгляд є право на доступ до суду. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що це право не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу до суду потребує регулювання з боку держави. Для такого регулювання Держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду, але застосовані ними обмеження не повинні звужувати чи не применшувати можливості доступу до суду в такий спосіб або настільки, що нівелюється сама сутність цього права (див. mutatis mutandis рішення у справі "ПринцЛіхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини" ("Prince Hans-Adam II Of Liechtenstein v. Germany") від 12 липня 2001 року, заява N 42527/98, § 44). 45. Стосовно права на звернення до суду з позовом про визнання протиправними дій прокурора з утримання матеріалів кримінального провадження та використання ним цих матеріалів на власний розсуд із затримуванням розгляду справ за скаргами, поданими в порядку статті 303 КПК України, товідсутність його регламентації у національному праві є розумним обмеженням, оскільки чинне законодавство передбачає інші способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи. 46. Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України у редакції Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що набрав чинності 30 вересня 2016 року, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. 47. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 48. Поняття "справа, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства", відображене у пункті 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, стосується як справ, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих справ, які взагалі не можуть розглядатися у суді. 49. Відтак, ВеликаПалата Верховного Суду доходить висновку, що не можуть бути предметом судового розгляду заявлені разом вимоги про визнання протиправними стверджуваних позивачем дій прокурора з утримання матеріалів кримінального провадження та використання ним цих матеріалів на власний розсуд із затримуванням розгляду справ за скаргами, поданими в порядку статті 303 КПК України, та про відшкодування завданої цими діями прокурора моральної шкоди. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 50. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 51. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 52. У відповідності до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції ухвалив правильне по суті рішення, проте з порушенням норм процесуального права, яке виявилося у віднесенні спору до юрисдикції адміністративного суду. А тому є підстави для зміни мотивувальної частини ухвали Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року з урахуванням мотивів, викладених вище. (2.2) Щодо судових витрат 54. Відповідно до частини тринадцятої тієї ж статті, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 55. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 56. Оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а суд апеляційної інстанції, з суттю рішення якого погодилася Велика Палата Верховного Суду, скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, судові витрати, понесені позивачем, не підлягають розподілу між сторонами. (3) Висновки про правильне застосування норм права 57. Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України у редакції Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що набрав чинності 30 вересня 2016 року, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. 58. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року. 59. Поняття "справа, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства", відображене у вказаних приписах, стосується як справ, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих справ, які взагалі не можуть розглядатися у суді. 60. У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування, прокурор діє як учасник кримінального провадження, виконуючи процесуальні функції, які не можна охарактеризувати як управлінські. 61. Не можуть бути предметом судового розгляду заявлені разом вимоги про визнання протиправними дій прокурора з утримання матеріалів кримінального провадження та використання ним цих матеріалів на власний розсуд із затримуванням розгляду справ за скаргами, поданими в порядку статті 303 КПК України, та про відшкодування моральної шкоди, завданої цими діями прокурора. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року змінити в частині віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, визначивши, що спір з такими вимогами не підлягає окремому судовому розгляду; в іншій частині ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови складений 27 червня 2018 року.
  14. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа №663/537/17 Провадження №13-31кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В. С., судді-доповідача - АнтонюкН.О., суддів: Британчука В. В., Бакуліної С. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Кібенко О. Р., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання - Пукаса Д. М., прокурора - Курапова М. В., засудженого (у режимі відеоконференції)- ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером № 12017230230000119 за обвинуваченням ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Масівці Хмельницького району Хмельницької області, без місця реєстрації та проживання, раніше неодноразово судимого, востаннє - вироком Цюрупинського районного суду Херсонської області від 01 листопада 2012 року за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 289 Кримінального кодексу України (далі - КК України) із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України до покарання у виді 6 років позбавлення волі, 26 серпня 2016 року звільненого у зв'язку з відбуттям строку покарання, який перебуває у Державній установі «Північна виправна колонія № 90», у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК України, за касаційними скаргами захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах засудженого ОСОБА_3 та прокурора на вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у справі № 663/537/17, та В С Т А Н О В И Л А: Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанції, короткий зміст оскаржених судових рішень 1. Вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 20 червня 2017 року ОСОБА_3 засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді 2 років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді 3 років 3 місяців позбавлення волі. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді 3 років 3 місяців позбавлення волі з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в строк відбування покарання зараховано строк перебування під вартою з 03 березня 2017 року до набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 2. Цим вироком ОСОБА_3 визнано винним у крадіжці, вчиненій повторно, з проникненням у сховище за таких обставин. 3. 25 січня 2017 року ОСОБА_3, перебуваючи на території приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, умисно, повторно, шляхом вільного доступу до приміщення господарської будівлі таємно викрав майно, чим спричинив потерпілій ОСОБА_5 матеріальну шкоду на суму 550 грн. 4. 02 лютого 2017 року ОСОБА_3, перебуваючи на території приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2, умисно, повторно, шляхом вільного доступу до приміщення житлового будинку та літньої кухні таємно викрав майно потерпілої ОСОБА_6, чим спричинив їй матеріальну шкоду на загальну суму 1 460 грн. 5. 14 лютого 2017 року ОСОБА_3, діючи умисно, повторно, проникнув на огороджену територію приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3, звідки таємно викрав чуже майно, чим спричинив потерпілому ОСОБА_7 матеріальну шкоду на суму 1 050 грн. 6. Апеляційний суд Херсонської області вирок скасував у частині призначення покарання та в цій частині постановив новий вирок від 12 січня 2018 року. Постановлено строк відбуття покарання ОСОБА_3 рахувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року, і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 7. У касаційній скарзі захисник КушнеренкоТ.В. оскаржує вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у зв'язку з порушенням апеляційним судом норм кримінального процесуального закону, просить його скасувати та направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 8. Захисник стверджує, що доводи прокурора в апеляційній скарзі щодо зарахування ОСОБА_3 у строк покарання строку попереднього ув'язнення в період з 03 березня по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі на підставі ч. 5 ст. 72 КК України є необґрунтованими. При цьому посилається на ч. 2 ст. 5 КК України, згідно з якою закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі. 9. На думку захисника, після прийняття Закону України від 18 травня 2017 року № 2046-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення» (далі - Закон № 2046-VIII), який набрав чинності 21 червня 2017 року, нова редакція ч. 5 ст. 72 КК України не може бути застосована до ОСОБА_3 в силу ч. 2 ст. 5 цього Кодексу. 10. Захисник вказує, що апеляційний суд не врахував, що станом на 20 червня 2017 року на момент винесення вироку зазначені зміни не набули чинності, тому суд не мав підстав застосовувати цей закон. 11. Крім цього, захисник зазначає, що апеляційний суд у вироку повністю скасував призначене покарання та не зазначив, яке покарання призначене ОСОБА_3 12. У касаційній скарзі зі змінами прокурор зазначає, що вирок апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав істотного порушення кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Звертає увагу на те, що в резолютивній частині вироку апеляційного суду має бути зазначено покарання, призначене по кожному з обвинувачень та остаточна міра покарання, обрана судом. Натомість апеляційний суд у цій справі всупереч положенням ст. 370, 374, 420 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) не виконав цих вимог. 13. Окрім цього прокурор вказує на необхідність зарахування всього періоду тримання ОСОБА_3 під вартою, а саме з 03 березня 2017 року по 12 січня 2018 року, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду 14. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року матеріали кримінального провадження за касаційними скаргами захисника КушнеренкоТ.В. в інтересах ОСОБА_3 та прокурора передані на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 5 ст. 434-1 КПК України. 15. Прийняте рішення про передачу кримінального провадження мотивовано тим, що це провадження містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 16. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема обумовлена практикою неоднакового застосування судами України положень ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 21 листопада 2015 року № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання» (далі - Закон № 838-VIII), що набрав чинності 24 грудня 2015 року, та Закону № 2046-VIII, що набрав чинності 21 червня 2017 року, наявністю різних правових позицій колегій суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду щодо застосування норм КК України про зарахування строку попереднього ув'язнення у строк відбування покарання. 17. На підтвердження наявності виключної правової проблеми та необхідності забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду звернуто увагу на правові позиції, сформульовані у таких судових рішеннях: - постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2018 року (справа № 759/19973/15-к), у якій суд зробив висновок про зарахування строку попереднього ув'язнення у строк відбування покарання до 20 червня 2017 року за правилами ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 838-VIII (з урахуванням принципу заборони зворотної дії закону, який «іншим чином погіршує становище особи»), а починаючи з 21 червня 2017 року - за правилами ч. 5 ст. 72 цього Кодексу у редакції Закону № 2046-VIII (відповідно до принципу прямої дії закону); - постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2018 року (справа № 440/853/17), у якій зроблено висновок про те, що в разі, якщо станом на 20 червня 2017 року особа мала право на застосування до неї положень, передбачених ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 838-VIII, то відповідно до ч. 2 ст. 5 цього Кодексу відсутні підстави для застосування щодо неї положень Закону № 2046-VIII, який погіршує становище цієї особи; - постанові колегії суддів об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к), якою скасовано вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року в частині рішення, прийнятого на підставі ч. 5 ст. 72 КК України, і призначено в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку, передбаченому ст. 537, 539 КПК України. У цій постанові сформульовано такі правові висновки: - положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, не можна вважати такими, що визначають «караність» або «інші кримінально-правові наслідки діяння» у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України; - у зв'язку із цим положенням указаної правової норми в редакції Закону № 838-VIII не може надаватися ультраактивна дія, яка б забезпечила можливість їх застосування після набрання 21 червня 2017 року чинності новою редакцією цієї норми відповідно до Закону № 2046-VIII; - оскільки зазначене вище зарахування не є передбачуваним кримінально-правовим наслідком злочину самого по собі, а безпосередньо обумовлене фактом застосування кримінально-процесуальних заходів (без якого таке зарахування неможливе), то застосування ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 2046-VIII з дати набрання ним чинності щодо періодів попереднього ув'язнення, що мали місце в період дії цієї норми, означає пряму, а не зворотну дію. Тому таке застосування не порушуватиме положення ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 КК України. І лише застосування ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 2046-VIII до періодів попереднього ув'язнення, що тривали до набрання цим Законом чинності, становило би заборонену ч. 2 ст. 5 КК України зворотну дію закону; - при зарахуванні попереднього ув'язнення у строк покарання у виді позбавлення волі або у строк іншого покарання, передбаченого ч. 1 ст. 72 КК України у редакції Закону № 838-VIII підлягає застосуванню стосовно періодів попереднього ув'язнення, які тривали до 20 червня 2017 року включно, у тому числі до набрання чинності вказаним Законом, а в редакції Закону № 2046-VIII - до періодів, які мали місце, починаючи з 21 червня 2017 року, незалежно від того, коли було вчинено злочин, за фактом якого здійснюється відповідне кримінальне провадження. 18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року зазначене кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему (неоднакове застосування положень ч. 5 ст. 72 КК України), та у зв'язку з необхідністю забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиції учасників судового провадження 19. У судовому засіданні засуджений ОСОБА_3 просив розглядати справу за відсутності його захисника та підтримав подані захисником та прокурором касаційні скарги. 20. Прокурор Курапов М. В. не підтримав вимоги, заявлені у касаційній скарзі прокурора, яка брала участь у розгляді провадження судом апеляційної інстанції. Просив у задоволенні касаційних скарг захисника та прокурора відмовити, вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року залишити без змін. 21. Обґрунтовуючи свою позицію, прокурор вказав, що у вироку суду апеляційної інстанції допущена описка. Також звернув увагу на те, що з технічного запису судового засідання Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року слідує, що проголошуючи резолютивну частину вироку, суд вжив формулювання: «скасувати вирок суду першої інстанції в частині зарахування строку попереднього ув'язнення». Натомість у тексті судового рішення використано формулювання: «вирок ... скасувати в частині призначення покарання». Ці обставини, на думку прокурора, свідчать про відсутність підстав для скасування вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 22. Окрім цього прокурор Курапов М. В. вказав, що зміни до касаційної скарги подані прокурором, яка брала участь у апеляційному розгляді після закінчення строку на касаційне оскарження, а тому не повинні враховуватися під час касаційного перегляду; уматеріалах справи немає співпадаючої окремої думки судді Мазура М. В. до постанови об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к). 23. Щодо питання про передачу провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду прокурор зауважив, що є рішення об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к), у якому вже висловлено правову позицію щодо зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання засудженого. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Зміни в національному законодавстві щодо зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання 24. До 24 грудня 2015 року в ч. 5 ст. 72 КК України, яка встановлювала правила зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання засудженому, було зазначено, що попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання в разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 ст. 72 КК України. При призначенні покарань, не зазначених у ч. 1 ст. 72 КК України, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування. 25. 26 листопада 2015 року було прийнято Закон № 838-VIII. 26. Цим Законом було змінено ч. 5 ст. 72 КК України і визначено, що зарахування судом строку попереднього ув'язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, в якому до особи було застосовано попереднє ув'язнення, проводиться з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 27. 21 червня 2017 року набрав чинності Закон № 2046-VIII, яким знову змінено ч. 5 ст. 72 КК України. 28. Цю норму викладено в такій редакції: «Попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування». 29. Таким чином законодавець фактично повернувся до редакції ч. 5 ст. 72 КК України, яка існувала до набрання чинності Законом № 838-VIII. 30. Положення ч. 5 ст. 72 КК України в зазначених вище редакціях передбачають різні правила зарахування попереднього ув'язнення: 1) під час призначення покарання у виді позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України; 2) під час призначення виду покарання, не вказаного в ч. 1 ст. 72 КК України. 31. Обставини кримінального провадження, переданого Великій Палаті Верховного Суду, охоплюються першою ситуацією (із тих, що зазначені у п. 30), тому саме вона є предметом розгляду. Щодо дії закону про кримінальну відповідальність у часі (1) Загальні положення 32. Вирішуючи питання щодо дії в часі положень ч. 5 ст. 72 КК України, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 33. Питання темпоральної дії (тобто дії у часі) закону про кримінальну відповідальність врегульоване ст. 4 і 5 КК України. 34. Залежно від напряму дії нормативно-правових актів у часі (в т.ч. й закону про кримінальну відповідальність) дія закону в часі може бути прямою, зворотною або переживаючою (ультраактивною). 35. Пряма дія полягає в тому, що новий нормативно-правовий акт або нова правова норма поширюється на факти й правовідносини, що виникли та/або існують після набрання ним чинності. 36. Зворотна дія полягає в тому, що новий нормативно-правовий акт або нова правова норма застосовується до фактів та правовідносин, які існували до набрання цим актом (нормою) чинності. 37. Переживаюча дія полягає в тому, що правова норма продовжує свою дію після втрати чинності внаслідок скасування всього нормативно-правового акта чи зміни відповідної його частини. 38. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. 39. Часом вчинення злочину згідно із ч. 3 ст. 4 КК України визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. 40. За загальним правилом, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України закон про кримінальну відповідальність має пряму дію у часі. Це означає, що закон поширює свою дію на ті кримінально-правові відносини, які виникли після набрання ним чинності (тобто на момент їх виникнення відповідний закон про кримінальну відповідальність уже набрав чинності і ще не втратив її). (2) Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі 41. Статтею 5 КК України визначено низку умов, за яких допускається надання зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі. 42. Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. 43. У тих випадках, якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 4 ст. 5 КК України). 44. Згідно із ч. 4 ст. 5 КК України коли закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів і наступні його редакції в силу погіршення кримінально-правового становища особи зворотної дії не мають, до правовідносин застосовується той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. 45. У такому випадку йдеться про застосування так званого проміжного закону - закону, що набув чинності після вчинення злочину, але втратив чинність до моменту прийняття рішення у справі. 46. Із системного тлумачення норми ч. 4 ст. 5 КК України випливає, що «проміжний» закон про кримінальну відповідальність, який встановлює найбільш сприятливі умови для особи порівняно з «наступним» («наступними») законом (законами), який погіршує кримінально-правове становище особи, має так звану переживаючу (ультраактивну) дію. 47. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України чинність закону про кримінальну відповідальність у часі визначається щодо злочинності, караності, а також інших кримінально-правових наслідків діяння. 48. Варіанти темпоральної дії закону про кримінальну відповідальність у часі законодавець виділяє також і в ст. 5 КК України, що нерозривно пов'язана та застосовується в системному взаємозв'язку зі ст. 4 цього Кодексу залежно від трьох умов: чи цей закон скасовує (або встановлює) злочинність діяння, пом'якшує (чи посилює) кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує (чи погіршує) становище особи. 49. Ці норми кореспондують з нормою ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. 50. Вжиті законодавцем словосполучення «інші кримінально-правові наслідки діяння», а також «поліпшення (чи погіршення) становища особи іншим чином» охоплюють собою всі інші кримінально-правові наслідки діяння, окрім злочинності й караності, та всі можливі аспекти впливу на кримінально-правове становище особи, в якому вона опиняється внаслідок вчинення нею злочину. 51. «Іншими кримінально-правовими наслідками діяння» можуть визнаватися будь-які передбачені КК України примусові заходи кримінально-правового характеру, здатні змінити (поліпшити чи погіршити) кримінально-правове становище особи. 52. Перелік таких наслідків та аспектів кримінально-правового становища особи не є вичерпним і охоплює, зокрема, зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання. На необхідність такого широкого тлумачення вказують вжиті законодавцем слова «інші», «іншим чином» у ст. 4, 5 КК України. 53. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 цього Кодексу, є «іншим кримінально-правовим наслідком діяння» в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України. Підставою для такого твердження є те, що інститут зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання впливає на кримінально-правове становище особи (покращує або погіршує його). 54. Щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність необхідно констатувати, що у будь-якому випадку вона не допускається, якщо закон про кримінальну відповідальність встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи (ч. 2 ст. 5 КК України). 55. Так само виключається зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі в тій частині, в якій він частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи. У такому разі він має зворотну дію у часі лише в тій частині, в якій пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 3 ст. 5 КК України). 56. Висновок щодо недопустимості зворотної дії в часі закону про кримінальну відповідальність, який змінювався кілька разів і встановлював злочинність діяння, посилював кримінальну відповідальність або іншим чином погіршував становище особи, такожвипливає зі змісту норми ч. 4 ст. 5 КК України. (3) Щодо правової природи зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання (ч. 5 ст. 72 КК України) 57. У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к) звернуто увагу на те, що правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення, хоч і містяться у нормі КК України (ч. 5 ст. 72), однак за своєю суттю та цілями фактично виконують функцію вирішення процесуальних питань. 58. Із цим висновком не можна погодитися з огляду на такі аргументи: - порядок зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання передбачений саме законом України про кримінальну відповідальність, а не будь-яким іншим (в т.ч. кримінальним процесуальним законодавством). Так, ст. 72 КК України, норма якої застосовується і є предметом розгляду в цьому касаційному провадженні, розміщена в розділі ХІ Загальної частини КК України під назвою «Призначення покарання». А згідно з положеннями ч. 3 ст. 3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом; - встановлене у ч. 5 ст. 72 КК України як в окремій структурній частині (нормі) закону про кримінальну відповідальність правило безпосередньо пов'язане з тим обсягом правообмежень, які особа зазнає у зв'язку із вчиненим злочином; - відповідно до ст. 1 Закону України від 30 червня 1993 року № 3352-XII «Про попереднє ув'язнення» таке ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Проте у ст. 72 КК України йдеться не про застосування попереднього ув'язнення як кримінального процесуального заходу, а про зарахування його строку у строк покарання. Таким чином, у зазначеній нормі КК України йдеться про визначення кінцевої тривалості покарання, яке особа повинна відбувати; - зміни, що стосуються правил обчислення та зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання, впливають на кримінально-правове становище засудженої особи та на обсяг тих правообмежень, які становлять зміст призначеного судом покарання і застосовуються до засудженого, якому воно призначено. Внаслідок зміни цих правил у особи виникає право на зарахування більшої (чи, навпаки, меншої) кількості днів попереднього ув'язнення у строк покарання, яке їй потрібно реально відбувати. Зі свого боку це впливає на призначене покарання шляхом визначення його тривалості (на збільшення або зменшення такого строку відбування покарання) чи звільнення від його відбування, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, строки судимості та інші передбачені КК України кримінально-правові наслідки для особи. 59. Викладене підтверджує, що положення про правила складання покарань та зарахування попереднього ув'язнення, закріплені у ст. 72 КК України, є нормами матеріального кримінального права. 60. У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к) приділено значну увагу дослідженню правової природи попереднього ув'язнення як запобіжного заходу. Зокрема, суд звернув увагу на мету та підстави, часові проміжки застосування запобіжних заходів, на те, що вони не переслідують мету покарання. 61. Однак, зараховуючи на підставі ч. 5 ст. 72 КК України попереднє ув'язнення у строк відбування покарання, суд бере до уваги сам факт перебування особи під вартою, а не окремі процесуальні аспекти його застосування, як-от: підстави, порядок, мета та ін. 62. Підстави, порядок та мета, а також законність попереднього ув'язнення є предметом дослідження на більш ранніх етапах кримінального провадження до моменту призначення покарання та зарахування в його строк строку попереднього ув'язнення. 63. Вищенаведені та інші процесуальні аспекти випливають з правової природи самого попереднього ув'язнення, а не з порядку зарахування його строку у строк покарання на етапі призначення покарання. 64. Вони жодним чином не впливають на визначений у КК України алгоритм зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання (день за день або ж день за два дні). 65. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду констатує, що: - «попереднє ув'язнення» та «зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання» - не тотожні поняття. Норма ч. 5 ст. 72 КК України про зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання є нормою матеріального кримінального права, а не кримінального процесуального права. Ця норма за своєю суттю та цілями не виконує функцію вирішення процесуальних питань, а є складовою частиною інституту призначення покарання, який, у свою чергу, є одним з кримінально-правових інститутів, передбачених у розділі ХІ Загальної частини КК України; -зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання є кримінально-правовим наслідком діяння в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України, який впливає на становище особи за ст. 5 КК України (поліпшує або погіршує його); - Закон № 838-VIII є законом про кримінальну відповідальність, який іншим чином поліпшує становище особи у розумінні ст. 5 КК України, оскільки передбачає коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі; - Закон № 2046-VIII є законом про кримінальну відповідальність, який іншим чином погіршує становище особи у розумінні ст. 5 КК України, оскільки вводить (повертає) коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі; - вирішуючи питання про те, якою редакцією ч. 5 ст. 72 КК України належить керуватися у конкретному випадку, варто враховувати час вчинення особою діяння, як це визначено у ч. 2 і 3 ст. 4 КК України, тобто застосовувати правила дії у часі закону України про кримінальну відповідальність, а не правила дії у часі кримінального процесуального закону. Щодо законності та обґрунтованості оскарженого судового рішення 66. В апеляційній скарзі прокурора висновок суду про доведеність вини та правильність кваліфікації дій засудженого не оспорювався. Вимоги в апеляційній скарзі стосувалися скасування вироку суду першої інстанції лише щодо вказівки в резолютивній частині вироку про зарахування ОСОБА_3 у строк покарання строку попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили. 67. Апелянт просив постановити в цій частині новий вирок, згідно з яким строк відбування покарання ОСОБА_3 відраховувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок суду просив залишити без змін. 68. Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. 69. Апеляційний суд Херсонської області своїм вироком від 12 січня 2018 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив. 70. Оскільки в апеляційній скарзі прокурор просив про зменшення коефіцієнту зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання, тобто про погіршення становища обвинуваченого, то суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 421 КПК України скасував вирок суду першої інстанції з цих підстав і ухвалив свій вирок. 71. У мотивувальній частині вироку апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції помилково зарахував строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 72. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідно до вимог чинної редакції ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 необхідно зарахувати у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 03 березня лише по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 73. ВеликаПалата Верховного Суду в цій частині вважає за необхідне зазначити таке. 74. Застосувавши у справі, що розглядається, правило зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання ОСОБА_3 у співвідношенні один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі до періоду його попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року, апеляційний суд посилався на ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII. 75. Суд апеляційної інстанції у своєму вироку не зазначив рішення про залік подальшого періоду досудового тримання під вартою по 12 січня 2018 року (тобто по день набрання вироком законної сили відповідно до ч. 4 ст. 532 КПК України). 76. Апеляційний суд в мотивувальній частині вироку вказав, що суд першої інстанції помилково зарахував строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, оскільки відповідно до вимог Закону № 2046-VIII, який набрав чинності 21 червня 2017 року, ч. 5 ст. 72 КК України викладено в новій редакції. Таким чином, відповідно до вимог чинної редакції ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 необхідно зарахувати у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 77. Резолютивна частина вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року викладена в такій редакції: «Вирок Чаплинського районного суду Херсонської області від 20 червня 2017 року щодо ОСОБА_3 скасувати в частині призначення покарання. Постановити в цій частині новий вирок, згідно якого строк відбуття покарання ОСОБА_3 відраховувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. В решті вирок залишити без змін». 78. Фактично апеляційний суд застосував Закон № 2046-VIII, який погіршує становище особи. Однак з огляду на положення статей 4 та 5 КК України застосуванню в цій ситуації підлягає Закон № 838-VIII, оскільки новий закон зворотної дії в часі не має, бо погіршує кримінально-правове становище особи. 79. Отже, суд апеляційної інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосував закон, який підлягає застосуванню (п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК України). 80. Суд оцінює аргументи прокурора Курапова М. В., висловлені у судовому засіданні щодо наявності описки у резолютивній частині вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року, і звертає увагу на таке. 81. У КПК України визначена процедура виправлення описок у судовому рішенні. Згідно з ч. 1 ст. 379 цього Кодексу суд має право за власною ініціативою або за заявою учасника кримінального провадження чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні. 82. ВеликаПалата Верховного Суду не є судом, який може ініціювати питання про виправлення описок, допущених іншим судом. 83. У матеріалах справи немає відомостей про надходження та вирішення заяв учасників кримінального провадження про виправлення описки у судовому рішенні апеляційного суду до початку касаційного розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 84. Щодо аргументів прокурора про неточність між оголошеним у судовому засіданні змістом резолютивної частини вироку суду апеляційної інстанції та текстом резолютивної частини, викладеним в оригіналі судового рішення, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Тому, приймаючи рішення у цій справі, Велика Палата Верховного Суду керується текстом резолютивної частини оригіналу судового рішення, який є у матеріалах справи. 85. Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у резолютивній частині вироку зазначається, зокрема, покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та обрана судом остаточна міра покарання. 86. Згідно з ч. 2 ст. 420 КПК України вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. 87. У резолютивній частині вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року зазначено про скасування вироку суду першої інстанції в частині призначення покарання. 88. Всупереч п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України апеляційний суд у своєму вироку не зазначив покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточну міру покарань, обрану судом. 89. Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції. 90. Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 91. Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. 92. Недотримання вимог щодо змісту вироку, визначених ст. 374, 420 КПК України, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 93. Скасувавши вирок суду першої інстанції у частині призначення покарання без наступного визначення покарання, призначеного за кожним з обвинувачень, та остаточної міри покарання, суд апеляційної інстанції допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 94. Наявність у тексті резолютивної частини вироку суду апеляційної інстанції формулювання «в решті вирок залишити без змін» не усуває зазначеного порушення у частині вимог щодо змісту вироку. 95. Аргументи прокурора про те, що суд під час касаційного розгляду не повинен брати до уваги зміни до касаційної скарги прокурора, оскільки вони подані поза межами строку на касаційне оскарження, суд не враховує з огляду на те, що зміни до касаційної скарги прокурора були прийняті Другою судовою палатою Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду та передані разом з усіма матеріалами провадження на розгляд Великої Палати відповідно до положень КПК України. 96. Суд враховує ч. 1 ст. 432 КПК України, відповідно до якої відмова від касаційної скарги, зміна і доповнення касаційної скарги під час касаційного провадження здійснюється згідно з положеннями статті 403 цього Кодексу. 97. Відповідно до ч. 3 ст. 403 КПК України до початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу, має право змінити та/або доповнити її. Згідно з ч. 4 цієї статті внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення становища обвинуваченого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається. 98. Таким чином, зі змісту ч. 4 ст. 403 КПК України, яка застосовується і під час касаційного розгляду, внесення до скарги змін за межами строків на оскарження не допускається у випадку, якщо такі зміни тягнуть за собою погіршення становища засудженого. 99. У змінах до касаційної скарги прокурор ставить питання про те, що Закон № 2046-VIII є таким, що погіршує становище особи, а тому не може розповсюджуватися на кримінально-правові відносини, які виникли до набрання ним чинності навіть за умови, якщо вони ще існують на момент набрання ним чинності. Вимоги, заявлені прокурором у змінах до касаційної скарги, спрямовані на покращення становища засудженого. А тому вони прийняті Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду до провадження відповідно до положень ч. 3 ст. 403 КПК України до початку судового розгляду. 100. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року підлягає скасуванню на підставі п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. 101. Під час нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції суду необхідно визначити покарання, призначене по кожному із обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточну міру покарань, обрану судом; вказати про зарахування засудженому ОСОБА_3 строку попереднього ув'язнення у строк покарання із врахуванням висновків щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України, які викладені у цій постанові. Правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України (зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання) 102. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, визначають «інші кримінально-правові наслідки діяння» у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України. 103. Якщо особа вчинила злочин в період з 24 грудня 2015 року до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (пряма дія Закону № 838-VIII). 104. Якщо особа вчинила злочин в період до 23 грудня 2015 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (зворотна дія Закону № 838-VIII як такого, який «іншим чином поліпшує становище особи» у розумінні ч. 1 ст. 5 КК України). 105. Таким чином, якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі. 106. Якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув'язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом № 2046-VIII, то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII. В такому разі Закон № 838-VIII має переживаючу (ультраактивну) дію. Застосування до таких випадків Закону № 2046-VIII є неправильним, оскільки зворотна дія Закону № 2046-VIII як такого, що «іншим чином погіршує становище особи», відповідно до ч. 2 ст. 5 КК України не допускається. 107. Якщо особа вчинила злочин, починаючи з 21 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 2046-VIII (пряма дія Закону № 2046-VIII). Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 434 - 434-2, 436, 438, 442 КПК України, п. 7 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України (в редакції Закону № 2147-VIII), ч. 6 ст. 13, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційні скарги захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах засудженого ОСОБА_3 та прокурора задовольнити. 2. Вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року щодо ОСОБА_3 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідач Н.О. Антонюк Судді: С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76207318
  15. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 755/13879/16-ц Провадження N 14-164цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року (у складі судді Яровенко Н.О.) та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року (у складі суддів Желепи О.В., Рубан С.М., Іванченко М.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування та прокуратури, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 серпня 2006 року за завідомо неправдивим повідомленням про злочин старший слідчий в особливо важливих справах (далі - ОВС) Прокуратури м. Києва відносно неї порушив кримінальну справу за частиною другою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановою старшого слідчого Прокуратури м. Києва від 22 серпня 2006 року ОСОБА_3 було відсторонено від посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Дніпровська РДА) з притягненням її до кримінальної відповідальності. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року, позивачку визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діянні складу злочину. На запит ОСОБА_3 про надання інформації щодо розміру середньомісячної заробітної плати, яка була б їй нарахована й виплачена за час відсторонення від посади, Дніпровська РДА надала інформацію не в повному обсязі. На підставі статей 1-3 Закону України від 1 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) ОСОБА_3 просила визначити розмір середньомісячної заробітної плати, яка була б їй нарахована й виплачена за умови виконання нею обов'язків заступника голови Дніпровської РДА за період з 22 серпня 2006 року до 19 грудня 2014 року, та стягнути на її користь з Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві за рахунок Державного бюджету України втрачений нею заробіток за період відсторонення від роботи. У подальшому позивачка просила залишити без розгляду вимогу в частині визначення розміру середньомісячної забортної плати та уточнила позовні вимоги, заявивши до стягнення втрачений нею заробіток за період відсторонення від роботи у розмірі 310 702, 20 грн. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року позовні вимоги в частині визначення розміру середньомісячної заробітної плати, яка була б нарахована й виплачена позивачці за умови виконання нею обов'язків заступника голови Дніпровської РДА за період з 22 серпня 2006 року до 19 грудня 2014 року, залишено без розгляду на підставі відповідної заяви ОСОБА_3 Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 4 вересня 2017 року про виправлення описки, позов про відшкодування майнової шкоди задоволено частково: стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 114 930,31 грн заробітку за час відсторонення від посади заступника голови Дніпровської РДА. У решті позову відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Заступник прокурора м. Києва звернувся з касаційною скаргою до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, провадження у справі закрити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру заробітку, який утратила ОСОБА_3 внаслідок незаконних дій прокуратури, повинен визначити Дніпровський районний суд м. Києва в ухвалі, постановленій у порядку кримінального судочинства, відповідно до Положення. Крім того, зазначає, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва провадження у справі між тими самими сторонами з аналогічним предметом спору закрито в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди. Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 18 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі. Відзивів на касаційну скаргу в установлений зазначеною ухвалою строк учасники справи не подавали. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою від 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що заступник прокурора м. Києва оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 20 квітня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Під час розгляду справи суди встановили, що 19 серпня 2006 року старший слідчий в ОВС Прокуратури міста Києва порушив кримінальну справу відносно ОСОБА_3 за частиною другою статті 368 КК України. Постановою старшого слідчого Прокуратури міста Києва від 22 серпня 2006 року позивачку відсторонено від посади заступника голови Дніпровської РДА. Розпорядженням Дніпровської РДА від 29 серпня 2006 року N 280-к ОСОБА_3 відсторонено від посади заступника голови Дніпровської РДА. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 11 травня 2010 року, залишеним без змін Апеляційним судом м. Києва, ОСОБА_3 було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 386 КК України та призначено їй із застосуванням статей 54, 77 КК України покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади керівників та заступників керівників державних органів та їх апарату, інших державних службовців, на яких законами або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій, строком на 3 роки з позбавленням 11 рангу державного службовця без конфіскації майна. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2011 року вказані судові рішення скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 386 КК України та виправдано за відсутністю в діянні складу злочину. Постанову про відсторонення позивачки від посади заступника голови Дніпровської РДА від 22 серпня 2006 року скасовано. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 8 квітня 2015 року виправдувальний вирок залишено без змін. 18 травня 2010 року на підставі розпорядження Дніпровської РДА N 173-к позивачку було звільнено з роботи за власним бажанням. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону). Пунктом 1 статті 2 цього Закону встановлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ним, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. У наведених в статті 1 Закону N 266/94-ВР випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), у тому числі, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. Таке відшкодування провадиться за рахунок коштів державного бюджету (пункт 1 статті 3, частина перша статті 4 цього Закону). Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. За змістом положень частини першої статті 12 зазначеного Закону розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. З метою визначення порядку застосування Закону N 266/94-ВР затверджено Положення, пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції в касаційному порядку. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Оскільки позивачку було незаконно відсторонено від посади, що є обмеженням її права, то шкода, завдана внаслідок такої процесуальної дії підлягає відшкодуванню. Право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону (стаття 1176 ЦК, стаття 1 Закону N 266/94-ВР). Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру середнього заробітку, який громадянин втратив внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що виносить відповідну ухвалу. Таким судом у справі, що розглядається, є Дніпровський районний суд м. Києва. Відносно ОСОБА_3 не виконано передбачений статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язок роз'яснення порядку поновлення її порушених прав, та встановлений пунктами 6, 11, 12 Положення порядок повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Проте зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті її порушеного права. Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. З аналізу положень статті 12 Закону N 266/94-ВР вбачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (див. справу "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії"). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (див. рішення від 4 грудня 1995 року "Беллет проти Франції"). Суди встановили, що на захист свого порушеного права ОСОБА_3 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва (яким ухвалено виправдувальний вирок щодо неї) з позовом про визначення розміру середнього заробітку, який вона втратила внаслідок незаконних дій, та стягнення визначених сум за рахунок коштів державного бюджету. Суд відповідно до вимог закону вчинив необхідні процесуальні дії з визначення розміру середнього заробітку шляхом витребування необхідної інформації від Дніпровської РДА та встановив суму відшкодування майнової шкоди, завданої з моменту незаконного відсторонення позивачки від посади до її звільнення за власним бажанням, яку стягнуто за рахунок коштів державного бюджету. Ураховуючи наявність порушеного права позивачки, встановленого законом права на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного відсторонення від посади на підставі постанови старшого слідчого прокуратури, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для закриття провадження у справі та про захист порушених прав позивачки в обраний нею спосіб. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 141, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв