Search the Community

Showing results for tags 'уголовный процесс'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 118 results

  1. ПОСТАНОВА іменем України 30 червня 2020 року м. Київ справа № 727/2878/19 провадження № 14-516цс19 ВеликаПалатаВерховногоСудуускладі: судді -доповідача Пророка В. В., суддівАнцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області (далі - відповідач, ГУНП в Чернівецькій області) про зняття арешту з майна за касаційною скаргою позивача, якого представляє ОСОБА_2 , на ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року, постановлену суддею Чебан В. М., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Яремки В. В., Кулянди І. Ю. й Одинака О. О. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст вимог позовної заяви 1. У березні 2019 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Чернівці з позовом до відповідача про зняття арешту з майна. 2. Мотивував позов так: 2.1. 14 лютого 2017 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Чернівці в межах кримінального провадження № 12017260040000279 накладено арешт на його автомобіль марки БМВ 520, номерний знак НОМЕР_1 . 2.2. 26 листопада 2018 року постановою слідчого Шевченківського відділення поліції Чернівецького відділу поліції ГУНП в Чернівецькій області зазначене кримінальне провадження закрито за відсутністю складу кримінального правопорушення. 2.3. Скасувати арешт зазначеного автомобіля після закриття відповідного кримінального провадження та закінчення досудового розслідування у порядку кримінального судочинства неможливо. Арешт майна за відсутності правових підстав для цього порушує право власності позивача. (2) Короткий зміст рішень судів першої й апеляційноїінстанцій 3. 15 березня 2019 року Шевченківський районний суд міста Чернівці ухвалою відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки встановив, що вимоги позивача повинні розглядатись у межах кримінального судочинства, враховуючи те, що відповідний арешт на майно був накладений у межах кримінального провадження. 4. 24 квітня 2019 року Чернівецький апеляційний суд постановою апеляційну скаргу представника позивача залишив без задоволення, а ухвалу районного суду - без змін. (3) Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. 16 травня 2019 року представник позивача подав касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року і постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року. Стверджуючи про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просив відповідні судові рішення скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. 6. Мотивував касаційну скаргу тим, що вимоги особи, які ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються в порядку цивільного судочинства за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. (4) Рух справи в суді касаційної інстанції 7. 28 травня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі. 8. 4 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з мотивів наявності в касаційній скарзі позивача доводів про порушення правил юрисдикції. 9. 18 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 10.1. Арешт, накладений на майно позивача, порушує його право користування та розпорядження цим майном на власний розсуд. 10.2. Спори щодо зняття з майна арешту, накладеного в порядку кримінального судочинства, незважаючи на завершення кримінального провадження виправданням власника цього майна або закриттям кримінального провадження не належать до юрисдикції адміністративного суду. 10.3. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (далі - КПК України 2012 року) не передбачає процесуального механізму скасування арешту майна після закриття слідчим кримінального провадження та закінчення досудового розслідування. У слідчого судді відсутні повноваження вирішувати питання про скасування арешту майна після закінчення досудового розслідування в кримінальному провадженні. 10.4. Позивач уже звертався до суду з клопотанням про скасування арешту майна за правилами кримінального судочинства. Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалою від 24 січня 2019 року у справі № 727/731/19 відмовив у задоволенні цього клопотання, мотивуючи тим, що досудове розслідування у кримінальному провадженню №12017260040000279 закінчене, а тому вирішення порушеного у клопотанні питання не належить до компетенції слідчого судді. 10.5. Оскільки позивач не може захистити своє право на майно в порядку кримінального судочинства, таке право має бути захищене за правилами цивільного судочинства. (2) Позиція інших учасників справи 11. Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 12. Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 14. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного. 15. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 16. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції. 17. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України). 18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). 19. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона вже неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та вказала на таке: 21.1. Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК України 1960 року) та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11). Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства. 21.2. Якщо арешт накладений на майно особи, щодо якої за КПК України 1960 року була порушена кримінальна справа, але надалі постанову про порушення кримінальної справи за тим же процесуальним законом суд скасував, не вирішивши питання про зняття зазначеного арешту, спір про звільнення цього майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17). 21.3. Якщо арешт накладений на майно особи під час досудового розслідування за правилами КПК України 1960 року, ця особа була засуджена, і вирок не виконаний, однак до її засудження інша особа на підставі судового рішення стала власником відповідного майна, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюється за правилами кримінального судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц). 21.4. Якщо арешт накладений на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, розпочатого в період дії КПК України 1960 року і такого, що триває, а кримінальне провадження не передане до суду на час набрання чинності КПК України 2012 року, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц з урахуванням ухвали про виправлення описки від 3 липня 2018 року, від 17 жовтня 2018 року у справі № 461/233/17 та від 7 листопада 2018 року у справі № 296/8586/16-ц). 21.5. Якщо арешт накладений за КПК України 2012 року на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року(постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц). 22. Частиною першою статті 1 КПК України 2012 року встановлено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 23. Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК України 2012 року. За змістом статті 173 цього Кодексу питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд. 24. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України 2012 року). 25. Отже, у випадках, визначених вказаною статтею, власник або інший володілець майна під час досудового розслідування не позбавлений права звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна. 26. Згідно із частиною третьою статті 174 КПК України 2012 року прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. 27. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначене судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частина четверта статті 174 КПК України 2012 року). 28. Втім, частини третя та четверта статті 174 КПК України 2012 року регулюють порядок вирішення питання про скасування арешту майна у двох випадках: судом - за наслідками розгляду кримінальної справи та прокурором - одночасно з винесенням ним постанови про закриття кримінального провадження. Натомість у цій справі кримінальне провадження закрив постановою слідчий, який згідно з приписами КПК України 2012 року, на відміну від прокурора, не наділений повноваженнями скасовувати арешт майна, накладений ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування. 29. Згідно із частиною третьою статті 26 КПК України 2012 року слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом. 30. Окремою формою судової діяльності відповідно до КПК України 2012 року є судовий контроль, який реалізує слідчий суддя, за додержанням законів органами досудового розслідування та прокурором. Зміст і характер судового контролю в межах кримінального процесу пов`язаний передусім із необхідністю забезпечення прав і свобод людини як на стадії досудового розслідування кримінального провадження, так і після його закінчення. 31. На слідчого суддю покладена функція судового контролю за дотриманням прав і свобод осіб у кримінальному провадженні, зокрема,під час досудового розслідування (пункт 18 частини першої статті 3 КПК України 2012 року), і він наділений повноваженнями накладати арешт на майно та його скасовувати (статті 173 і 174 цього Кодексу). Крім того, у КПК України 2012 року немає заборони ініціювати перед слідчим суддею, коли кримінальне провадження вже закрив слідчий, питання про скасування арешту на майно, накладеного під час досудового розслідування ухвалою слідчого судді на підставі приписів цього Кодексу. З огляду на вказане, беручи до уваги відсутність у слідчого повноважень, при закритті кримінального провадження самостійно скасувати арешт, накладений на майно ухвалою слідчого судді, Велика Палата Верховного Суду вважає, що для гарантування прав і свобод осіб, на майно яких ухвалою слідчого судді за КПК України 2012 року накладений арешт у кримінальному провадженні, саме слідчий суддя, здійснюючи судовий контроль, повноважний за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна в порядку, передбаченому частиною другою статті 174 цього Кодексу, вирішити питання про скасування такого арешту після закриття слідчим кримінального провадження. 32. Таким чином, у разі, якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право на майно, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, а останнє закрив своєю постановою слідчий, має право звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту в порядку кримінального судочинства. Такий порядок захисту права на майно є ефективним, оскільки забезпечить відновлення права власника або іншого володільця майна, на яке був накладений арешт слідчим суддею у кримінальному провадженні. 33. Отже, установивши, що арешт на транспортний засіб накладено в кримінальному провадженні за правилами КПК України 2012 року, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що питання про зняття такого арешту треба розглядати за правилами кримінального судочинства. 34. Стосовно доводу касаційної скарги про те, що питання про скасування арешту майна слідчий суддя уже вирішував за правилами кримінального судочинства та відмовив у задоволенні відповідного клопотання позивача, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач не позбавлений права звернутися до слідчого судді з новим клопотанням про скасування арешту майна, обґрунтувавши його, зокрема, висновками, сформульованими у цій постанові. (1.2) Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду 35. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на її висновки, сформульовані в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц за позовом фізичної особи до Головного управління Національної поліції в Київській області та Головного управління Державної фіскальної служби в Київській області про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальній справі за правилами КПК України 1960 року та незнятого після закриття кримінальної справи постановою слідчого від 24 грудня 2010 року: 35.1. КПК України 1960 року, так само як і чинний КПК України, не передбачають застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у закритій кримінальній справі. 35.2. Справу про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальній справі за правилами КПК України 1960 року та незнятого після закриття кримінальної справи постановою слідчого від 24 грудня 2010 року, слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Вирішення порушеного позивачем питання про звільнення майна з-під арешту в порядку кримінального судочинства потребувало би відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв`язку з відсутністю складу злочину. Для такого відновлення необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування позивача. Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв`язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення його правового становища. Означений спосіб розв`язання порушеного позивачем питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту його прав та законних інтересів. 35.3. Скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин. 36. Отже, у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала загальний висновок щодо неможливості вирішення за правилами кримінального судочинства питання про звільнення майна з-під арешту після закриття кримінального провадження постановою органу досудового розслідування. 37. Натомість дещо інші, але такі, які теж можуть сприйматися як висновки загального характеру щодо юрисдикції суду у випадку вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальному провадженні за правилами КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду зробила в таких постановах: 37.1. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити ці дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства. 37.2. У постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц, у якій з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки, скасування арешту майна та заборони його відчуження звернувся іпотекодержатель, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в разі якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства. 37.3. У постанові від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, у якій позивач, який не був учасником кримінального провадження, просив зняти арешт з квартири, накладений у порядку, визначеному КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, які, встановивши, що спірне майно визнано речовими доказами в кримінальному провадженні, вказали, що клопотання власника майна має розглядати слідчий суддя за місцем досудового розслідування в кримінальному провадженні або суд під час судового розгляду. 37.4. У постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц за позовом іпотекодержателя про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальному провадженні ухвалою слідчого судді за правилами КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що питання про скасування вказаного арешту треба розглядати за правилами кримінального судочинства в порядку, визначеному вказаним Кодексом. 37.5. У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, у якій іпотекодержатель просив звільнити іпотечне майно з-під арешту, накладеного, зокрема, на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження в порядку, визначеному КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду вказала, що питання про зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому цим Кодексом порядку. А тому спір у цій частині вимог не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 38. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень ця рада вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 39. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)). 40. У разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому її рішенні, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди мають враховувати той висновок, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, у якій зафіксований відступ від попереднього (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)). 41. Враховуючи сформульований у цій постанові висновок у справі № 727/2878/19 про необхідність вирішення за правилами кримінального судочинства питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року, та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції суду за таких обставин Велика Палата Верховного Суду відступає від її висновку, сформульованого в пункті 49 постанови 15 травня 2019 рокуу справі № 372/2904/17-ц, у частині того, що питання про скасування арешту майна, накладеного за КПК України 2012 року, після закриття слідчим кримінального провадження слід вирішувати за правилами цивільного судочинства. 42. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Натомість питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, має вирішувати слідчий суддя за правилами кримінального судочинства. 43. Стосовно постанов від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18 і від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що вказані справи не стосувалися ситуації, коли кримінальне провадження було закрите на момент звернення до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 44. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), що набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 45. Оскільки касаційна скарга у справі № 727/2878/19 подана 16 травня 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX,Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції). 47. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у тій же редакції). 48. З огляду на висновки щодо аргументів касаційної скарги слід залишити її без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, якими відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 49. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 50. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Велика Палата Верховного Суду розподіл судових витрат не здійснює. (3) Висновки щодо застосування норм права 51. Спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 52. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , якого представляє ОСОБА_2 , залишити без задоволення. 2. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформили судді Єленіна Ж. М. і Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 90458966
  2. Постанова Іменем України 30 червня 2020 року м. Київ Справа № 333/6816/17 Провадження № 14-87 цс 20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Лященко Н. П., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної аудиторської служби України (далі - ДАС), головного державного фінансового інспектора ДАС Павлової Оксани Володимирівни (далі - інспектор), Комунальної установи «Запорізька обласна клінічна лікарня» Запорізької обласної ради (далі - ЗОКЛ) про визнання інформації недостовірною та відкликання довідки за касаційною скаргою Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України (далі - САП) на рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 15 лютого 2018 року, ухвалене суддею Фунжим О. А., та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 року, прийняту колегією суддів у складіБєлки В. Ю., Онищенка Е. А., Маловічко С. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Справу у суді ініціював керівник ЗОКЛ, який оскаржив довідку, складену інспектором ДАС за результатами перевірки дотримання законодавства під час закупівельних процедур. Позивач вважав, що у довідці є неправдиві відомості про нього,які принижують честь, гідність і ділову репутацію. Тому просив визнати ці відомості недостовірними, а саму довідку - відкликати. Суд першої інстанції погодився з тим, що у довідці є недостовірна інформація, але відмовив у позові через те, що ця інформація не була поширена, а знаходиться у матеріалах кримінального провадження. Апеляційний суд це судове рішення скасував і теж відмовив у позові, але з інших підстав: вважав, що у довідці немає згадки про позивача, а, крім того, довідка отримана у кримінальному провадженні. САП подала касаційну скаргу, стверджуючи, що провадження у справі слід закрити. У цій справі Велика Палата Верховного Суду має вирішити таку проблему: чи можна за правилами цивільного судочинства визнавати недостовірними відомості, зафіксовані у документах, які були джерелами доказів у кримінальному провадженні? (2) Короткий зміст позовних вимог 2. У листопаді 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив: 2.1. Визнати недостовірними відомості відносно нього, які зазначені у довідці інспектора ДАС, складеній 19 червня 2017 року за результатами перевірки дотримання законодавства Запорізькою обласною державною адміністрацією (далі - Запорізька ОДА) та ЗОКЛ під час закупівельних процедур (далі - довідка). 2.2. Зобов`язати ДАС відкликати довідку не пізніше наступного дня з дати набрання законної сили рішенням суду. 3. Мотивував позов такими обставинами: 3.1. Позивач є керівником ЗОКЛ. 19 червня 2017 року інспектор ДАС взяла участь у перевірці дотримання Запорізькою ОДА та ЗОКЛ законодавства України під час закупівельних процедур. Перевірку проводила на підставі документів, наданих САП за період з 1 січня до 31 грудня 2012 року включно.За результатами перевірки інспектор ДАС склала довідку, в якій, на думку позивача, є твердження з недостовірною інформацією. Вжиті у довідці висловлювання є неправдивими та дають підстави вважати, що ЗОКЛ в особі позивача як керівника провела закупівлю товарів та уклала з порушенням чинного законодавства України низку договорів, які не мали економічного обґрунтування та призвели до витрат грошей з місцевого бюджету. 3.2. На підставі відомостей з довідки у необмеженого кола осіб склалася негативна думка щодо позивача як особи, яка вчинила протиправні дії, що призвели до значних матеріальних збитків. (3) Короткий зміст рішень суду першої інстанції 4. 15 лютого 2018 року Комунарський районний суд міста Запоріжжя постановив ухвалу, якою допустив прокурора САП до участі у справі. 5. Того ж дня суд ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив.Мотивував тим, що відомості про позивача у довідці є такими, що не відповідають дійсності, мають негативний характер, чим порушуються особисті немайнові права позивача. Однак ці відомості не були поширені, оскільки направлені до правоохоронного органу в межах кримінального провадження. (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 6. 26 червня 2019 року Запорізький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення суду першої інстанції, а у задоволенні позову відмовив з інших підстав. Мотивував так : 6.1. У довідці немає згадки про позивача, зокрема як про керівника ЗОКЛ. 6.2. Інспектора ДАС залучили як спеціаліста для аналізу матеріалів кримінального провадження за зверненням старшого групи прокурорів під час здійснення САП процесуального керівництва у кримінальному провадженні Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) за фактом вчинення службовими особами Запорізької ОДА та ЗОКЛ кримінальних правопорушень під час державних закупівель медичного транспорту й обладнання. Участь посадової особи ДАС як спеціаліста у перевірках, які проводять правоохоронні органи, необхідна для використання спеціальних знань. За наслідками таких перевірок спеціаліст надає довідкову інформацію, яку оформлює відповідною довідкою, а не актом ревізії чи висновком. Ця довідка спрямовується виключно до правоохоронного органу, який проводить досудове розслідування у кримінальному провадження. 6.3. Джерелом інформації, про яку стверджував позивач, є довідка аудитора як спеціаліста, складена у межах кримінального провадження. Відомості з довідки могли би бути предметом аналізу на достовірність, оскільки такий документ не є актом ревізії чи висновком перевірки, але тільки якщо він неотриманий у кримінальному провадженні. 6.4. Збереження інформації у кримінальному провадженні гарантує інститут таємниці досудового розслідування. Тому суд першої інстанції правильно визнав, що поширення зазначеної позивачем інформації, викладеної у довідці, не відбулося. 6.5. Підстав для закриття провадження у справі немає, оскільки спір за предметом треба розглядати за правилами цивільного судочинства. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У серпні 2019 року САП звернулась із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Комунарського районного суд міста Запоріжжя від 15 лютого 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 року і закрити провадження у справі. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 13 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що САП оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. 9. Крім того, на думку колегії суддів, у справі № 333/6816/17 є виключна правова проблема щодо можливості розгляду за правилами цивільного судочинства вимоги про визнання недостовірною інформації, викладеної у документах, які можна визнати джерелами доказів у кримінальному провадженні. Постановлення Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі № 333/6816/17 є необхідним для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики. 10. Наявність виключної правової проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував так : 10.1. На розгляді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду є (були) справи з подібними вимогами, як і у справі № 333/6816/17: позивачі просять спростувати наведені у підозрах про вчинення кримінального правопорушення, експертних висновках, аудиторських довідках, протоколах інвентаризаційної комісії тощо відомості, які можуть бути визнані доказом в іншій справі, зокрема у кримінальній. 10.1.1. У справі № 332/293/17 фізична особа просила спростувати недостовірну інформацію, наведену в аудиторському звіті Державної фінансової інспекції у Запорізькій області. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 2 жовтня 2019 року погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову та виснував, що позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який не відповідає характеру відносин сторін спору. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» у судовому або адміністративному порядку можна оскаржити дії або бездіяльність посадових осіб органу державного фінансового контролю. Відносини щодо проведення уповноваженими органами державного фінансового аудиту суб`єктів господарювання державного сектору економіки, складання за його результатами аудиторського звіту та надання до нього зауважень регулюються спеціальними нормами публічного права, а відносини сторін засновані на владному підпорядкуванні однієї іншій. Тому цивільно-правові способи захисту прав та інтересів цих сторін не застосовуються. Поширена стосовно позивача інформація не є тією, яку можна визнати недостовірною у порядку захисту цивільних прав та інтересів особи у суді. Тобто, суд касаційної інстанції вважав, що позивач обрав неналежний спосіб захисту права. Висновку про можливість розгляду заявлених вимог за правилами іншого судочинства у постанові немає. 10.1.2. У справі № 757/4403/16-ц фізична особа звернулась до суду з позовом до Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, поширеної представниками відповідачів під час спільних брифінгів.Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 3 квітня 2019 року погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що у порядку цивільного судочинства не можна розглядати спір про спростування інформації органу досудового розслідування про проведення процесуальних дій, їх хід і здобуті результати, оскільки таку інформацію слід оцінювати у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом. Інформація, яку позивач просив визнати недостовірною, взята з контексту конференції, на якій не стверджувалося про його винуватість у вчиненні кримінальних правопорушень, а зазначалося, що слідство вивчає питання причетності позивача до участі у протиправних діях. Тому презумпція невинуватості не була порушена. 10.1.3. У справі № 638/2304/17 фізична особа звернулася з позовом до іншої фізичної особи про визнання недійсним договору дарування коштів. за З апеляційною скаргою звернувся орган державної фіскальної служби, який стверджував, що справу ініційовано з метою уникнення оподаткування та скасування податкових повідомлень-рішень щодо відповідача. Апеляційний суд постановив ухвалу про закриття апеляційного провадження, оскільки скаржник не надав доказів порушення його права рішенням суду першої інстанції. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 5 вересня 2019 рокувказав, щозавданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Ці учасники не мають використовувати приватно-правовий інструментарій для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з-під арешту або створення преюдиціального рішення суду для публічних відносин. З огляду на цей висновок суд касаційної інстанції скасував ухвалу про закриття апеляційного провадження та направив справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. 10.2. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, висловлену в ухвалі від 13 травня 2020 року, за правилами цивільного судочинства не можна розглядати позови про спростування інформації, яка є у вироках, інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів державної влади, місцевого самоврядування тощо, для яких закон установив інший порядок оскарження. У цивільній справі недопустимою є оцінка достовірності висновку відповідного органу, викладеного в акті перевірки (експертному висновку, аудиторській довідці, протоколі інвентаризаційної комісії тощо), одержаного в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні, справі про адміністративне правопорушення, дисциплінарній, іншій справі. 10.3. Однакове правозастосування забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність усіх перед ним і юридичну визначеність у державі, яка керується верховенством права, а також впливає на громадське розуміння справедливості та правосуддя і на рівень довіри до суду. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень може спричинити порушення права на справедливий суд, гарантованого у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. САП мотивував касаційну скаргу так: 11.1. Позивач оскаржив дії інспектора ДАС, вчинені у кримінальному провадженні під час збирання стороною обвинувачення доказів. Просить зобов`язати відкликати довідку, складену під час досудового розслідування у цьому провадженні, та визнати недостовірною інформацію, зафіксовану у довідці. Довідка є джерелом доказів у кримінальному провадженні, в якому обвинувальний акт уже направлений для розгляду до Комунарського районного суду міста Запоріжжя. Обставини цієї справи та кримінального провадження у частині дотримання законодавства Запорізькою ОДА та ЗОКЛ під час проведення закупівельних процедур є взаємопов`язаними. 11.2. Сторона захисту обвинуваченого, який є позивачем у справі № 333/6816/17, вживає заходи для визнання неналежними та недопустимими відомостей, зафіксованих у довідці, шляхом її оскарження у порядку як цивільного, так і адміністративного судочинства. 20 березня 2019 року Велика Палата Верховного Суду розглянула адміністративну справу № 808/3230/17 за позовом ЗОКЛ до ДАС (треті особи - ОСОБА_1 , інспектор ДАС, САП), предметом якого була правомірність дій ДАС з виділення інспектора як спеціаліста для участі у перевірці з питань дотримання законодавства у кримінальному провадженні. За наслідками перегляду ухвалених у справі судових рішень Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову про закриття провадження у справі через те, що оскаржені дії ДАС не створюють для ЗОКЛ юридичних наслідків. А тому ці правовідносини не породжують виникнення публічно-правового спору, віднесеного до юрисдикції адміністративного суду. 11.3. Вирішення питання про належність і допустимість, зокрема про достовірність, наведеної у довідці інформаціїяк доказу у кримінальному провадженні відповідно до статті 87 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) є виключною компетенцією суду під час розгляду кримінальної справи. Тому провадження у цивільній справі треба закрити. (2) Позиції інших учасників справи 12. У вересні 2019 року ДАС та інспектор ДАС подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили її задовольнити. Підтримали доводи касаційної скарги про те, що правовідносини, які виникають під час досудового розслідування, є кримінально-процесуальними. А тому заявлені позивачем вимоги не є такими, які можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 13. ЗОКЛ відзив на касаційну скаргу не подала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 14. Предметом позову є дві пов`язані вимоги: про визнання недостовірною інформації, викладеної у довідці, отриманій від інспектора ДАСпід час досудового розслідування та долученій до матеріалів кримінального провадження, а також про зобов`язання ДАС відкликати довідку. Суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили рішення за цими вимогами, відмовивши у позові. Натомість САП вважає, що їх не можна було розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки спір стосується вирішення питання про належність і допустимість доказів у кримінальному провадженні. А це питання не можна розглянути поза межами останнього. Тому САП наполягає на тому, що провадження у справі слід закрити. Велика Палата Верховного Суду з доводами касаційної скарги погоджується. 15. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 16. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 17. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами. 18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).Аналогічний припис є у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами. 19. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 21. Суди попередніх інстанцій встановили такі обставини: 21.1. 1 червня 2017 року прокурор САП Генеральної прокуратури України звернувся до ДАС із листом про виділення компетентного спеціаліста для проведення перевірки в рамках кримінального провадження № 4201308004000048 від 7 листопада 2013 року за фактом вчинення службовими особами Запорізької ОДА та ЗОКЛ під час державних закупівель медичного транспорту й обладнання кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 КК України. 21.2. 6 червня 2017 року заступник голови ДАС повідомив у листі Генеральну прокуратуру України про виділення спеціаліста для вказаної мети. 21.3. 19 червня 2017 року залучений на підставі статті 71 КПК України інспектор ДАС за результатами перевірки склав довідку, яку 22 червня 2017 року направив у Генеральну прокуратуру України. 22. Суди обох інстанцій звернули увагу, що довідка знаходиться у матеріалах кримінального провадження, проте оцінили цей факт з позиції того, що інформація, відображена у довідці, не була розповсюджена. Хоча апеляційний суд вказав, що відомості з довідки могли би бути предметом аналізу на достовірність, якщо б вона не була отримана у кримінальному провадженні, проте виснував про відмову у позові, а не про закриття провадження у справі, як наполягає САП у касаційній скарзі. 23. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 КПК України). 24. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (стаття 84 КПК України). 25. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (частина друга статті 91 КПК України). Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим кодексом (частина друга статті 93 КПК України). 26. САП у касаційній скарзі вказує на те, що позивач - обвинувачений у кримінальному провадженні - вживає заходи для визнання неналежними та недопустимими у тому провадженні доказів шляхом подання позовів за правилами як цивільного судочинства у справі № 333/6816/17, так і адміністративного судочинства у справі № 808/3230/17, яку Велика Палата Верховного Суду розглянула 20 березня 2019 року. 27. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесіможливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. 28. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій помилково виснували про те, що спірні правовідносини є цивільними. Такі відносини виникли з приводу збирання й оцінки на предмет належності та допустимості доказу, отриманого у кримінальному провадженні. Тому розгляд заявлених вимог як позовних не може відбуватися за правилами жодного виду судочинства. Доводити недостовірність інформації, зафіксованої у довідці, протиправність складання останньої, неналежність і недопустимість доказів позивач має у кримінальному провадженні на відповідній стадії кримінального процесу, а не заявляючи позовні вимоги до органу, в якому працює інспектор, і до самого інспектора (див. такожвисновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 808/3230/17 за позовом ЗОКЛ до ДАС про визнання протиправними дій ДАС з виділення інспектора ДАС, який є одним із відповідачів у справі № 333/6816/17, для участі у кримінальному провадженні № 42013080040000048 як спеціаліста з метою перевірки дотримання ЗОКЛ законодавства під час закупівель медичного транспорту й обладнання). 29. Більше того, у цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Фізичні особи, навіть якщо вони і займають певні посади, не можуть бути сторонами цивільного процесу як посадові особи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц (пункти 84-93), від 28 листопада 2018 року у справі № 383/2/17 (пункти 56-63), від 12 грудня 2018 року у справі № 591/1272/18 (пункти 38.1-38.7), від 15 травня 2019 року у справі № 554/10058/17). Незважаючи на це, одним із відповідачів у цій справі позивач вказав інспектора. 30. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45)). 31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. 32. Відсутність у позивача юридичної можливості спростувати інформацію, відображену у довідці, поза межами кримінального процесу є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що аргументи позивача про недостовірність відповідної інформації має перевірити суд у кримінальному провадженні, в якому дані, зафіксовані у довідці, є доказом. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 33. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 34. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу САП, розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, які діяли до набрання чинності тим Законом. 35. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України). 36. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 414 ЦПК України). 37. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України). 38. Велика Палата Верховного Суду виснує, що касаційну скаргу слід задовольнити: рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 15 лютого 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 рокускасувати, а провадження у справі - закрити (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 914/881/17 (пункти 33-37), від 30 січня 2019 року у справі № 803/3/18 (пункт 34), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 810/5854/14). (2.2) Щодо судових витрат 39. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 40. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). (3) Висновки щодо застосування норм права 41. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України). 42. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесіможливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. У відкритті провадження за ними слід відмовляти на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закривати його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України). Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України задовольнити. 2. Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 15 лютого 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 року скасувати. 3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної аудиторської служби України, головного державного фінансового інспектора Державної аудиторської служби України Павлової Оксани Володимирівни, Комунальної установи «Запорізька обласна клінічна лікарня» Запорізької обласної ради про визнання інформації недостовірною та відкликання довідки - закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 90458909
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2020 року м. Київ Справа № 1-42/2004 Провадження № 13-87зво19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю., засудженого ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції), захисників Ковальчук І.В., Бойкової І.А., Гнатюк Г.І., прокурора Антонець О.В. розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою ОСОБА_1 та доповненнями до неї захисників Ковальчук І.В. та Бойкової І.А. про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, ВСТАНОВИЛА : І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Джанкоя АР Крим, мешканця м. Ялти, громадянина України, визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених: частиною 1 статті 15, частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу України 2001 року (далі - КК України); та частиною 2 статті 17, частиною 3 статті 142; частиною 2 статті 17, частиною 3 статті 215-3; частиною 2 статті 17, пунктами «а», «г», «ж», «з», «і» статті 93; статті 190-1; частиною 2 статті 17, пунктами «г», «з» статті 93; пунктами «а», «в», «ж», «з», «і» статті 93, частини 3 статті 215-3; частини 3 статті 142; частиною 2 статті 145 КК; частиною 1 статті 263 та статті 69 КК України 1960 року (далі - КК України 1960 року). 2. На підставі статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим засудженому визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. 3. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується. 4. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні особливо тяжких та тяжких злочинів, що були вчинені за таких обставин. 5. Напочатку 2001 року ОСОБА_1 вступив у озброєну банду, організовану ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Засуджені придбали у невстановленої слідством особи пістолет «ТТ» і бойові припаси до нього, ножі з метою вчинення нападів. Ця група осіб, у тому числі в складі банди, неодноразово передавали пістолет разом із бойовими припасами один одному для вчинення злочинів. 6. У січні 2001 року ОСОБА_5 надав ОСОБА_1 житло в кв. АДРЕСА_1 , показав йому пістолет «ТТ» та запропонував вчинити розбійний напад на директора ВАТ «Українські пухові вироби» ОСОБА_6 із метою заволодіння грошима в особливо великому розмірі (250 000 грн). Засуджені розробили план нападу, розподілили ролі між собою та залучили до участі невстановлену слідством особу. ОСОБА_1 озброївся пістолетом із боєприпасами. Нападники приїхали до м. Пирятин, де ОСОБА_2 разом із невстановленою слідством особою чекав у власному автомобілі наближення автомобіля потерпілого та мав подати фарами сигнал ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , котрі перебували біля мосту. 7. Відповідно до відведеної йому ролі, ОСОБА_1 мав кинути дошку із цвяхами під колеса автомобіля «БМВ-740», а після того, як автомобіль з`їде у кювет, засуджені, погрожуючи застосуванням насильства, мали заволодіти грішми, а в разі вчинення опору - вбити усіх осіб в автомобілі. Проте, довести злочин до кінця члени групи не змогли з незалежних від них причин, оскільки автомобіль «БМВ-740» у якому перевозилися гроші, поїхав іншою дорогою. 8. 26 травня 2001 року, коли ОСОБА_1 проходив між 2 та 3 поверхами будинку АДРЕСА_2 , його зупинили співробітники ППСМ ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , котрі несли патрульно-постову службу по охороні громадського порядку. Щоб уникнути затримання за незаконне зберігання вогнепальної зброї, ОСОБА_1 із метою вбивства працівників міліції, здійснив сім пострілів на ураження вказаних осіб. Своїми діями засуджений спричинив ОСОБА_7 поранення живота, тяжке тілесне ушкодження, яке є небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння та поранив ногу ОСОБА_8 , спричинивши короткочасний розлад здоров`я потерпілому. Після вчинення замаху на життя працівників правоохоронного органу ОСОБА_1 , за допомоги ОСОБА_2 , переховувався в будинку на території дачного кооперативу в Оболонському районі м. Києва. 9. Весною 2001 року ОСОБА_3 роздобув інформацію про директора ресторану «Сантори» - ОСОБА_9 . З метою розбійного нападу на вказану особу, засуджені почали за нею стежити. Розробили план нападу, відповідно до якого їм необхідно було заволодіти швидкісним автомобілем, щоб його реалізувати. Засуджені спланували за допомогою викраденого автомобіля в районі Московського мосту влаштувати ДТП, під час якої заволодіти автомобілем ОСОБА_9 , її привезти до місця проживання, де вони шляхом розбійного нападу мали проникнути в її житло, заволодіти майном, а саму вбити з метою приховування злочину. Діючи згідно плану, з метою незаконного заволодіння транспортним засобом, 2 червня 2001 року, біля 20 год, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , озброївшись пістолетом та ножем приїхали автомобілем ОСОБА_2 на вул. Набережно-Крещатицьку в м. Києві. Обравши автомобіль «Ніссан-Максима», яким керувала ОСОБА_10 , засуджені поїхали за нею слідом. Згідно домовленості, ОСОБА_2 мав зайти в будинок за ОСОБА_10 , вбити її, ключі від автомобіля передати ОСОБА_1 , котрий мав забрати автомобіль зі стоянки. Проте засуджені не змогли довести злочинний намір до кінця з причин, які не залежали від їх волі. Оскільки в під`їзді будинку, до якого зайшла ОСОБА_10 , перебували люди, нападники не вчинили нападу, повернулися до свого автомобіля. У той же день біля 21-22 год засуджені обрали автомобіль «Форд-Скорпіо» КБ «Бліц-таксі», вирішили вбити таксиста з метою заволодіння його майном та транспортним засобом. Розподіливши ролі між собою, ОСОБА_1 автомобілем ОСОБА_2 поїхав за вказаним таксі, а ОСОБА_2 , озброївшись кухонним ножем, зупинив це таксі, сів у нього і спрямував до АДРЕСА_3 . Приїхавши до місця призначення, біля 23 год ОСОБА_2 із метою вбивства, напав на водія таксі ОСОБА_11 , наніс йому удари ножем, спричинив численні колото-різані рани грудей, живота, від яких останній помер. ОСОБА_2 заволодів належними 10 доларами США потерпілого. У цей же час ОСОБА_1 перебував поруч у автомобілі ОСОБА_2 щоб у разі необхідності надати допомогу співучаснику злочину. Засуджені розмістили труп на сидінні автомобіля, вивезли його до паркової зони, де сховали на березі р. Дніпра по вул. Дніпровській набережній у м. Києві. З огляду на те, що директор ресторану «Сантори» закінчила роботу і не перебувала на робочому місці, а також те, що правоохоронні органи могли розшукувати автомобіль, засуджені двома автомобілями виїхали з м. Києва і по дорозі на м. Остер зупинилися у лісовому масиві, де шляхом підпалу знищили автомобіль «Форд-скорпіо», чим спричинили матеріальну шкоду на суму 20 000 грн, заподіявши тяжкі наслідки. 10. 03 червня 2001 року, о другій половині дня під час вживання алкогольних напоїв за місцем проживання ОСОБА_1 у будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_12 заявив, що впізнав його як особу, котра стріляла в працівників міліції, і що повідомить про це до правоохоронних органів. З метою приховати вчинений злочин щодо працівників міліції, маючи умисел на вбивство ОСОБА_12 , засуджений напав на нього. Під час нападу ОСОБА_1 наніс потерпілому удари по голові, чим спричинив лінійний перелом потиличної кістки, крововилив під м`яку оболонку і тканину головного мозку, та 12 ударів кухонним ножем у шию та спину. Унаслідок спричинених діями засудженого поранень, наступила смерть потерпілого. 11. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року вирок суду щодо ОСОБА_1 в частині засудження за статтею 69 КК України 1960 року скасовано, справу закрито. Перекваліфіковано його дії за одним із епізодів обвинувачення з частини 2 статті 17 - частини 3 статті 142, частини 2 статті 17 - частини 3 статті 215-3, частини 2 статті 17 - пунктів «а», «з», «і» статті 93 КК України 1960 року на частину 1 статті 17 - частину 3 статті 142, частину 1 статті 17 - частину 3 статті 215-3, частину 1 статті 17 - пункти «а», «з», «і» статті 93 КК України 1960 року, призначено покарання за кожне з цих діянь та ухвалено вважати ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів, передбачених частиною 2 статті 17 - частиною 3 статті 142, частиною 2 статті 17 - частиною 3 статті 215-3, частиною 2 статті 17 - пунктами «а», «г», «ж», «з», «і» статті 93 КК України, статтею 190-1, пунктами «а», «в», «ж», «з», «і» статті 93, частиною 3 статті 215-3, частиною 2 статті 145, частиною 3 статті 142, частиною 1 статті 17 - частиною 3 статті 142, частиною 1 статті 17 - частиною 3 статті 215-3, 1 статті 17 - пунктами «а», «г», «з» статті 93 КК України 1960 року, частиною 1 статті 15 - частиною 4 статті 187, частиною 1 статті 263 КК України, до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є власністю засудженого. 12. 21 жовтня 2010 року рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «ОСОБА_1 проти України» встановлено порушення Україною статей 3, 13, пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Водночас ЄСПЛ не встановлено порушень пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції щодо тривалості провадження у справі та відсутності ефективних засобів юридичного захисту проти такої тривалості. 13. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Верховного Суду України (далі - ВСУ) про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього. За наслідком судового розгляду, постановою ВСУ від 16 травня 2011 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року. 14. ВСУ дійшов висновку, що засобом компенсації заявнику може бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання вказаних заходів покладається на компетентні органи державної влади. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 15. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «ОСОБА_1 проти України №2» від 12 березня 2019 року (заява №41216/13), яке набуло статусу остаточного 09 вересня 2019 року, констатовано порушення Україною вимог статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року. 16. Також ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити. 17. Водночас Судом визнано неприйнятною скаргу заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 і Херсонському СІЗО. 18. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 750 (сімсот п`ятдесят) євро на відшкодування матеріальної шкоди; 10 000 (десять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги з 03 липня 2010 року; 10 000 (десять тисяч) євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді та 20 (двадцять) євро в якості компенсації поштових та інших витрат. ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 19. У заяві та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_1 , захисники Ковальчук І.В. та Бойкова І.А. порушують питання про перегляд судових рішень, просять скасувати вирок Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанову Верховного Суду України від 16 травня 2011 року, а справу направити на новий судовий розгляд. 20. ОСОБА_1 вважає, що в цілому судовий розгляд кримінальної справи щодо нього не відповідає вимогам статті 6 Конвенції. Посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, порушення його права на захист під час затримання в червні 2001 року. Наполягає на тому, що здійснений 16 травня 2011 року Верховним Судом України перегляд його справи на підставі Рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України» від 21 жовтня 2010 року, не забезпечив відновлення його порушених прав, оскільки щодо нього не вжито на рівні держави додаткових заходів індивідуального характеру. Просить суд визнати, що подальше відбування ним покарання у виді довічного позбавлення волі, яке не передбачає можливості умовно-дострокового звільнення або звільнення за хворобою, є для нього смертною карою з невизначеним терміном виконання. Стверджує, що його перебування в тюрмі порушуватиме його право на життя та становитиме нове порушення Україною положень Конвенції. 21. На обґрунтування доповнень до заяви ОСОБА_1 захисники наводять аргументи, аналогічні викладеним у заяві засудженого та рішенні ЄСПЛ. 22. У судовому засіданні засуджений та захисники підтримали позицію, викладену у заяві та доповненнях. 23. Прокурор висловилась про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та його захисників. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Загальні положення щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 24. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві, зокрема, з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. 25. Крім того, відповідно до статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. 26. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 27. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 28. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 29. Згідно з частиною 3 статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 30. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: - коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum) 31. Звертаючись із заявою про скасування судових рішень у кримінальній справі та направлення справи на новий судовий розгляд, заявник порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). 32. З урахуванням Рекомендації № R (2000) 2, Велика Палата Верховного Суду розглядає підстави для вирішення питання про призначення нового розгляду справи за заявами ОСОБА_1 та захисників. 33. Зокрема, як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України №2», визнаючи порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року, Суд указав, що вказаною статтею Конвенції покладено на державу обов`язок захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. 34. Розглядаючи питання, чи було реагування держави на захворювання заявника ефективним, Суд проаналізував ту обставину, що ОСОБА_1 страждав на рецидив ТБ легень, це стало підставою для його переведення 03 липня 2010 року до Херсонської виправної колонії, яка спеціалізувалася на лікуванні ТБ. 35. Суд взяв до уваги аргументи заявника, який стверджував про ненадання йому належного паліативного лікування під час тримання під вартою. 36. Дійшовши висновку про порушення положень Конвенції щодо заявника у зв`язку з неспроможністю органів влади забезпечити охорону його здоров`я під час тримання під вартою з 03 липня 2010 року і надалі, ЄСПЛ указав на відсутність в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування в установах виконання покарань (пункти 71-72, 152 Рішення). 37. Розглядаючи твердження заявника, що його покарання у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити, ЄСПЛ звернув увагу на загальні принципи, сформульовані у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), пункти 103-122). 38. Згідно вказаних принципів Конвенцією не заборонено застосування покарання у виді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів. Однак, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути dejure ide factoтаким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливості перегляду. Такий перегляд повинен охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація. 39. Тому закріплені у національному законодавстві критерії та умови перегляду повинні бути достатньо чіткими та визначеними, а також відображати відповідну практику Суду. Визначеність у цьому питанні є не тільки загальною вимогою принципу верховенства права, а й лежить в основі процесу реабілітації, який може ускладнитися, якщо порядок перегляду покарання та перспективи звільнення є неясними або невизначеними. Отже, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, мають право від самого початку знати, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов (пункт 168 Рішення). 40. Застосовуючи вказані принципи у справі за заявою ОСОБА_1 , Суд зазначив, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати на звільнення лише у двох випадках: якщо вони страждають на серйозне захворювання, несумісне з подальшим триманням під вартою, або якщо помилувані Президентом (пункти 73 ,74, 79, 82 і 86 Рішення). 41. Проте у першому випадку подальше одужання, якщо таке можливо, означає кінець свободи цієї особи та її повернення до установи виконання покарань (пункти 73, 169 Рішення). 42. Водночас, зміна покарання у виді довічного позбавлення волі у зв`язку зі смертельним захворюванням означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у хоспісі, а не у стінах установи виконання покарань, не може вважатися «перспективою звільнення» (Рішення ЄСПЛ у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), заява № 66069/09 та 2 інші, пункт 127, та «Матіошаітіс та інші проти Литви» (Matiosaitis and others v. Lithuania), заява № 22662/13 та 7 інших, пункт 162). 43. Міжнародною судовою установою в рамках справи за заявою ОСОБА_1 проаналізовано законодавство та практику здійснення президентського помилування, що є єдиною можливістю пом`якшити покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні. 44. Суд дійшов висновку, що засуджені, яким обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, від самого початку не знають, що вони повинні робити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов. 45. Разом із тим, ЄСПЛ погодився з аргументами скаржника, що обчислення двадцятирічного строку позбавлення волі, що замінює довічне позбавлення волі у випадку президентського помилування, тлумачиться по-різному. Підстави для застосування обчислення невідомі (пункти 157, 176 Рішення). Існуючий Порядок помилування в Україні не зобов`язує ні Комісію у питаннях помилування, ні Президента України обґрунтовувати свої рішення, прийняті за клопотаннями про помилування. 46. Крім того, відсутність у Президента України та підконтрольних йому органів державної влади зобов`язання обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування, обтяжується відсутністю процедури будь-якого судового перегляду цих рішень. 47. Суд визнав, що за таких обставин здійснення засудженими до довічного позбавлення волі свого права на перегляд їхнього покарання через президентське помилування не захищено достатніми процесуальними гарантіями. 48. З урахуванням викладеного Суд указав, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування ґрунтується на принципі гуманності, а не порядку, заснованому на пенологічних підставах із незалежними процесуальними гарантіями щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі. 49. Давши оцінку статистичній інформації, ЄСПЛ зазначив, що наразі в Україні було задоволено лише одне клопотання про помилування засудженої до довічного позбавлення волі (пункт 93 Рішення), це означає, що на практиці такі засуджені не мають перспектив на задоволення їхніх клопотань про помилування (пункт 186 Рішення). 50. Сукупність проаналізованих вищенаведених фактів дали можливість Суду дійти до висновку про порушення статті 3 Конвенції, у зв`язку з тим, що покарання ОСОБА_1 у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити. 51. Як убачається з рішення Суду, міжнародні стандарти вимагають, щоб у осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, існувала реалістична перспектива звільнення від такого покарання. Такі засуджені мають право знати, коли та на яких підставах може бути розглянуте питання про їхнє дострокове звільнення. 52. ЄСПЛ указав, що в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі немає реального механізму перегляду призначеного покарання за вироком суду, оскільки процедура помилування, котра передбачена статтею 87 Кримінального кодексу України, є невизначеною, має винятковий характер та застосовується стосовно індивідуально визначеної особи. 53. Судом встановлено, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації. 54. Міжнародна судова установа констатувала в цій справі, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, що свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру. 55. Суд зазначив, що характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави відповідача вимагається впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. 56. Тож, встановлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_1 полягають у відсутності в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування засуджених в установах виконання покарань, а також відсутності законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання. 57. Таким чином, у справі «ОСОБА_1 проти України №2» ЄСПЛ установлено системну проблему в Українському законодавстві, яку можна подолати заходамизагального характеру, спрямованими на усунення її першопричини, шляхом внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування. 58. Інші доводи ОСОБА_1 були відхилені. При цьому, рішення ЄСПЛ не містить вказівок на те, що встановлені щодо заявника порушення Конвенції свідчать, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 суперечать Конвенції, або в основі констатованих порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінальної справи, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки і не можуть бути усунуті іншим способом, як під час повторного розгляду справи. 59. Загальні принципи, яких дотримувався Європейський суд при розгляді заяви ОСОБА_1 , - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв`язку з цим грошова компенсація дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у виді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. 60. У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції і пошук шляхів усунення цих порушень та вжиття зазначених у статті 13 Закону № 3477-IV заходів загального характеру. 61. За вказаною нормою цього Закону № 3477-IV такі заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено рішенням Європейського суду, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження заяв до Суду проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Європейському суді. 62. Водночас, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 . Європейський суд постановив, що Україна повинна сплатити заявнику 750 євро на відшкодування матеріальної шкоди, 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, 10 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді та 20 євро в якості компенсації поштових та інших витрат. 63. Виконання в цій частині рішення ЄСПЛ державою є одним із засобів компенсації засудженому порушень його конвенційних прав. 64. Однак будь-яких порушень права заявника на справедливий суд (статті 6 Конвенції) з боку національних судів ЄСПЛ не встановлено. 65. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, оскільки такі порушення не є наслідком судових рішень, ухвалених на національному рівні, про скасування яких звернувся заявник та його захисники. Щодо повноважень суду при перегляді судових рішень за виключними обставинами та щодо меж такого перегляду 66. Заявник та захисники у своїх клопотаннях та заявах одночасно із скасуванням постановлених щодо заявника судових рішень ставлять питання про зупинення виконання судових рішень щодо ОСОБА_1 на підставі положень ч. 3 ст. 466 КПК України. По суті заявник просить переглянути призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі. 67. Варто зауважити, що ОСОБА_1 звертався до суду з клопотанням про звільнення його від відбуття покарання в зв`язку і з хворобою. Так, 23 грудня 2013 року заявник подав клопотання про звільнення за хворобою відповідно до статті 84 КК України. 17 червня 2014 року Суворовський районний суд м. Херсона відмовив у задоволенні клопотання заявника, оскільки його захворювання не входило до переліку захворювань, які вимагали дострокового звільнення (пункт 74). 21 серпня 2014 року Апеляційний суд Херсонської області залишив рішення суду першої інстанції без змін. Як і районний суд, він дійшов висновку, що передумов для звільнення за хворобою не було, а захворювання заявника не перешкоджало йому відбувати покарання. 68. Вирішуючи питання про зупинення виконання судових рішень щодо ОСОБА_1 або про перегляд призначеного йому покарання у виді довічного позбавлення волі, Велика Палата виходить з таких міркувань. 69. У Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 зазначено, що окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, адже покарання за злочин повинно бути домірним злочину. 70. Таким чином, застосування державою найтяжчого виду покарання - довічного позбавлення волі - обумовлюється принципом соціальної доцільності, а також принципом співмірності відповідальності вчиненому злочину. 71. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово зазначав, що саме по собі покарання у виді довічного позбавлення волі не може вважатись нелюдським покаранням чи покаранням, що принижує гідність особи. Зокрема, в рішенні у справі Sawoniuk v. United Kingdom(№ 63716/00) (Савонюк проти Сполученого Королівства) від 29 травня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що питання про відповідність строку позбавлення волі тяжкості злочину виходить поза межі сфери дії Конвенції. 72. І лише непом`якшуване довічне позбавлення волі являє собою порушення статті 3 ЄКПЛ. Так, поясненням цьому є те, що особа не може бути ізольована, якщо немає обгрунтованих пенологічних підстав для цієї ізоляції, включаючи кару, стримування, забезпечення громадської безпеки та виправлення, баланс між якими необов`язково є статичним і може змінитися в ході відбування покарання. Відповідно, лише шляхом проведення перегляду обгрунтованості продовження ізоляції у відповідний момент відбування покарання ці фактори або зміни можуть бути належним чином оцінені «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (Vinter and othersv. United Kingdom), № 66069/09, 130/10 and3896/10, 9 липня 2013 року, п. 111). 73. Водночас, у статтях 27, 28 Конституції України визначений обов`язок держави забезпечувати ефективну систему національного захисту конституційних прав людини, в тому числі, шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання. Тому, на думку ЄСПЛ, той факт, що засуджена особа відбуває тривалий термін ув`язнення, не зменшує позитивного зобов`язання держави щодо захисту населення; держава може виконати це зобов`язання, продовжуючи утримувати під вартою довічно ув`язнених до тих пір, поки вони залишаються небезпечними (див., наприклад, «Майорано та інші проти Італії» (Маіоrаnо аnd Оhеrsvs Italy) пункт 49). 74. Довічне ув`язнення не можна вважати таким, що не може бути скороченим тільки через те, що на практиці воно може відбутися в повному обсязі. Для цілей статті 3 достатньо того факту, що довічне ув`язнення може бути скорченим де-юре і де-факто (див. пункт 98 Рішення Кафкаріс проти Кіпру (Kafkaris v. Cyprus); див. також пункт 49 Рішення Ласло Маг`яр проти Угорщини (Laszlo Magyar v Hungary) пункт 40). 75. У Рішенні по справі Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (Vinter andothers v. United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що в контексті довічного ув`язнення стаття 3 Конвенції має тлумачитися як така, що вимагає зменшення покарання через перегляд, який дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції (див. пункт 119). 76. Разом з тим, ЄСПЛ зазначив, що механізм відповідного перегляду повинен гарантувати встановлення в кожному конкретному випадку чи виправдовується утримання під вартою законними пенологічними підставами, і повинен дозволяти всім довічно ув`язненим передбачити з певним ступенем ймовірності, що їм потрібно зробити, щоб спробувати домогтися звільнення, і за яких умов (див. Маіоrаnо аnd Оhеrs vs Italy («Майорано та інші проти Італії», пункт 71). 77. Таким чином, Велика Палата доходить таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі ЄКПЛ, та не являє собою порушення її статті 3; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням статті 3 ЄКПЛ; в) відсутнє порушення статті 3 ЄКПЛ в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції. 78. В національному законодавстві України, як зазначив ЄСПЛ, існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак, вдосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої гілки влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо нормотворення, які належать саме законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя. 79. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якого охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, в тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону № 3477-IV. 80. З урахуванням тієї обставини, що на момент розгляду Великою Палатою Верховного Суду необхідних змін до національного законодавства на виконання рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України №2» законодавчим органом не внесено, порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені, Верховний Суд позбавлений можливості розглянути питання про перегляд призначеного покарання ОСОБА_1 у виді довічного позбавлення волі, як про це просить заявник. 81. Крім того, як убачається із заяви ОСОБА_1 , як на підставу для скасування судових рішень та призначення нового судовго розгляду справи, крім ухваленого рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України №2», засуджений посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, порушення його права на захист під час затримання в червні 2001 року. 82. Зазначені доводи заяви ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки вони виходять за межі визначеного законом предмета перегляду судових рішень як відповідно до Глави 32-1 КПК 1960 року, так і відповідно до чинної на момент перегляду Глави 34 КПК України, адже такі доводи заявника не були предметом розгляду в ЄСПЛ. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : заяву ОСОБА_1 та доповнення до заяви захисників Ковальчук І.В. та Бойкової І.А. про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2011 рокуу зв`язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом залишити без задоволення. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко Л. М. Лобойко Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 90411145
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2020 року м. Київ Справа № 826/2106/17 Провадження № 11-1055апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Гриціва М. І., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року (суддя Качур І. А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2019 року (судді Собків Я. М., Ісаєнко Ю. А., Файдюк В. В.) у справі № 826/2106/17 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання дій протиправними, зобов`язанням вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: 1. У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувсядо суду з позовом до Офісу Генерального прокурора як правонаступника Генеральної прокуратури України; далі - ГПУ), в якому просив: - визнати протиправною відмову ГПУ надати інформацію та копії документів на підставі адвокатського запиту за підписом адвоката Кравченка А. В. в інтересах ОСОБА_1 , викладену в листі від 29 грудня 2016 року № 14/3-31676-09; - зобов`язати службових осіб ГПУ на підставі вищезгаданого адвокатського запиту у порядку статті 24 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) надати адвокату Кравченку А . В. копії: супровідного листа, яким речі, вилучені під час проведення обшуку 19 січня 2015 року за адресою: АДРЕСА_1 , ГПУ направила до Департаменту юстиції та (або) інших компетентних органів США; листів (звернень, запитів тощо), які надалі направлялись (або станом на момент розгляду цього адвокатського запиту були підготовлені, але не направлені) ГПУ до Департаменту юстиції та (або) інших компетентних органів США з питань, які стосуються використання вищевказаного вилученого майна та (або) можливості його повернення власнику (у разі їх наявності); відповідей, отриманих ГПУ за результатами розгляду визначених вище листів (заяв, звернень тощо) та (або) будь-які інші документи, у яких відображено відомості про подальше спрямування та (або) використання вилучених речей і документів (у разі їх наявності). Позовні вимоги мотивував тим, що в адвокатському запиті не ставилося питання щодо предмету розслідування, яке проводиться правоохоронними органами Сполучених Штатів Америки, чи проведення ними слідчих (інших процесуальних) дій у ході такого розслідування; отримання доказів тощо. У письмовому зверненні адвоката йшлося про надання інформації щодо місцезнаходження та процесуального стану майна, належного ОСОБА_1 . Використання службовими особами ГПУ формулювань про те, що така інформація містить конфіденційний зміст, не відповідає вимогам міжнародного та національного законодавства. 2. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 21 січня 2019 року позов задовольнив. Цей суд дійшов висновку про те, що орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, яким направлено адвокатський запит, в розрізі частини другої статті 24 Закону №5076-VІ зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, у яких міститься інформація з обмеженим доступом. Положення законодавства, навіть і Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України), не передбачають віднесення інформації, що запитувалася позивачем, до категорії конфіденційної (з обмеженим доступом) чи захищеної законом таємниці. В адвокатському запиті не ставилось питань, що прямо та (або) опосередковано могли б стосуватись предмету розслідування, яке проводиться правоохоронними органами Сполучених Штатів Америки; проведених ними слідчих (інших процесуальних) дій у ході такого розслідування, отриманих ними доказів тощо, тобто відомостей, які належать до предмету таємниці слідства та доступ до яких обмежується для забезпечення ефективності розслідування. Вжиття заходів, спрямованих на недопущення розголошення даних, які розкривають зміст розслідування, що належить до таємниці слідства, не включає в собі надання інформації про місцезнаходження та процесуальний статус майна, що надається його власнику (володільцю). 3. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 20 травня 2019 року рішення суду першої інстанції залишив без змін. 4. ГПУ не примирилася з рішеннями судів попередніх інстанцій і в червні 2019 року звернулася з касаційною скаргою. Серед доводів незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій посилається також на порушення судами правил предметної юрисдикції. З посиланням на правозастосовну практику автор касаційної скарги вважає, що спірні відносини стосувалися надання інформації та копій документів, у тому числі листування між ГПУ та Департаментом юстиції США щодо вилученого в ході обшуку майна, який свідчить про необхідність його розгляду за нормами КПК України, а не в адміністративному суді. 5. У відзиві на касаційну скаргу представник позивача - адвокат Кравченко А. В., зазначив, що надання відомостей щодо належного позивачу майна жодним чином не може зашкодити проведенню досудового розслідування та не може порушувати таємницю досудового розслідування. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін. 6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 вересня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Відповідно до частини шостої статті 346 КАС України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядкуписьмового провадження без виклику учасників справи. 7. Відповідаючи на порушені в касаційній скарзі питання про порушення правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду перевірила матеріали справи, дослідила доводи касаційної скарги й заперечення проти неї, висловленні у відзиві представника позивача, й дійшла висновку про таке. З матеріалів справи вбачається, що 19 січня 2016 року слідчий слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Одеській області (далі - слідчий СВ УСБУ в Одеській області) на підставі ухвали слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси провів обшук в квартирі номер АДРЕСА_2 й вилучив звідти майно ОСОБА_1 . Обшук в квартирі ОСОБА_1 службові особи СВ УСБУ в Одеській області проводили на виконання запиту про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування. Кримінальне провадження здійснюється в країні, яка надіслала запит про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні, у справах за фактами комп`ютерного шахрайства. В Україні обшук провадився на прохання компетентних органів США, які в рамках надання міжнародної правової допомоги на виконання умов Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах допомоги, підписаного 22 липня 1998 року та ратифікованого Україною 10 лютого 2000 року (далі - Договір про правову допомогу від 1998 року), звернулися із запитом до ГПУ як центрального органу України, який розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні під час досудового розслідування З матеріалів справи, принаймні з пояснень кожної зі сторін, випливає також, що отримані під час обшуку речі були надіслані стороні, що запитувала про них. Надсилання результатів обшуку оформлялись та супроводжувалися відповідними листами. Як установили суди, адвокат Кравченко А. В. для отримання інформації, необхідної для забезпечення належного здійснення захисту прав та законних інтересів ОСОБА_1 , звернувся до Управління міжнародно-правового співробітництва та Європейської інтеграції ГПУ. Із адвокатським запитом, у якому просив надати відомості та копії документів щодо процесуального статусу та місцезнаходження майна, належного ОСОБА_1 та вилученого в нього 19 січня 2015 року слідчим СВ УСБУ в Одеській області під час проведення обшуку, а також інші документи, перелік яких наведений у прохальній частині позовної заяви. ГПУ листом від 29 грудня 2016 року № 14/3-31676-09 відмовила у наданні запитуваної інформації та копії документів. ГПУ звістила запитувача інформації про те, що на підставі Договору про правову допомогу від 1998 року впродовж 2009-2015 років до ГПУ надійшла низка запитів Департаменту юстиції США про надання правової допомоги у кримінальних справах за фактами комп`ютерного шахрайства. Департамент США на підставі частини п`ятої статті 5 цього Договору зробив застереження, яке запитувана сторона зобов`язана забезпечити, щодо конфіденційності запитів про міжнародну правову допомогу та таємності даних американського кримінального розслідування. У відповіді стисло описується послідовність дій ГПУ з виконання запиту і надсилання його результатів стороні, що надіслала запит, а також повідомляється, що ГПУ контролює питання повернення до України вилученого майна. ГПУ запевнила, що в разі надходження до України зазначених предметів вони невідкладно будуть повернуті власнику. Послалася прокуратура й на те, що надання копій документів, що стосуються виконання міжнародних доручень, суперечитиме частині першій статті 222 КПК України (недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування) та чинному для України міжнародному договору у сфері правової допомоги. Відмову ГПУ надати на оформлений як адвокатський запит документи та інформацію про майно ОСОБА_1 , вилучене під час здійснення процесуальної дії, ОСОБА_1 розцінив як дії суб`єкта владних повноважень, що прямо суперечать положенням чинного законодавства України й тому змусили його звернутися до адміністративного суду за захистом своїх законних прав та інтересів. 8. У касаційній скарзі ГПУ головним чином акцентує увагу на порушенні судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції. Як вважає автор скарги, у розумінні частини першої статті 572 КПК України особи, які вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю органів державної влади, їх посадових чи службових осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдання шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дію чи бездіяльність до суду. ГПУ вважає, що суб`єкти, визначені в цих нормах, є носіями спеціальних владних процесуальних повноважень, що виконують функцію, обумовлену завданням кримінального судочинства. Законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених під час здійснення процесуальних повноважень, не може перевірятись за межами передбаченого законодавством контролю. Оскільки вимоги позивача стосувалися дій органів досудового розслідування під час виконання слідчих дій, тому, як гадає ГПУ, ці відносини є кримінальними, й на спір, який виникає в межах цих правовідносин, поширюються вимоги кримінального процесуального законодавства. 9. Позивач у позовній заяві й у відзиві на касаційну скаргу щодо доводів останньої про порушення правил предметної юрисдикцій зосереджує увагу насамперед на формі і змісті звернення до ГПУ як суб`єкта владних повноважень. Позивач вважає, що запитування інформації про слідчу дію у формі адвокатського запиту зобов`язує адресата розглядати таке звернення саме як запит на інформацію без фактичного вникання в суть та характерні властивості запитуваних відомостей і документів. Обов`язок прокуратури надати таку інформацію, а звідси - у разі її ненадання - має розцінюватися як порушення і невиконання вимог статей 20 та 24 Закону № 5076-VI, які передбачають, що адвокатський запит є формою отримання адвокатом відомостей та копій документів безпосередньо необхідних адвокату для надання допомоги клієнту. З погляду ОСОБА_1 , його вимоги є вимогами зі сфери інформаційних правовідносин. Право на отримання інформації щодо себе прямо передбачено статтею 34 Конституції України та статтями 5, 11 Закону України від 03 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-ХІІ). Реалізувати його право громадянин України має право на власний розсуд як шляхом безпосереднього звернення до компетентного органу, у розпорядженні якого перебуває така інформація, так і через уповноваження на вчинення таких дій інших осіб у порядку, передбаченому законодавством України, навіть чином, регламентованим Законом № 5076-VI. У сенсі сказаного позивач підсумовує, що порушення ГПУ гарантій адвокатської діяльності в частині забезпечення оперативного надання інформації за поданим у його інтересах адвокатським запитом про нього та належне йому майно, на підставі частини першої статті 5 КАС України дає йому право звернутися до адміністративного суду за захистом свого означеного права на інформацію. 10. Суди попередніх інстанцій розглянули спір у цій справі за правилами адміністративного судочинства. Ухвалюючи рішення на користь позивача, суди в основному погодилися з доводами останнього про порушення його права на отримання певних відомостей та копій документів про вилучене під час обшуку майно, яке ГПУ порушила тим, що на адвокатський запит надати відомості та документи про майно позивача, якими вона володіє як розпорядника інформації, відмовила в цьому всупереч вимогам статей 20, 24 Закону № 5076-VI. 11. Верховний Суд у питаннях дотримання предметної юрисдикції спорів неодноразово констатував, що головним, визначальним критерієм для розмежування і визнання, на які спори поширюється і підлягає застосування те чи те судочинства, є суть (зміст) спірних правовідносин, предмет спору, тобто те благо, відносно якого виникає правове відношення між суб`єктами, які мають суб`єктивні права і юридичні обов`язки. Залежно від змісту, природи, якісно-ціннісних ознак правовідносин вони можуть бути регулятивними, якими є більшість цивільних, трудових, сімейних та інших, серед них й інформаційних відносин, які складаються з природних, набутих чи встановлених для осіб юридичних прав та обов`язків, або охоронними, зміст яких полягає в застосуванні зазвичай до правопорушників або іноді до інших осіб, які потрапляють у сферу цих відносин, заходів державного примусу, санкцій; вони зустрічаються в основному в кримінальних чи адміністративно-деліктних правовідносинах і, як правило, пов`язані з юридичною відповідальністю. Якщо будь-яким чином видиме право особи зазнає втручання, посягання чи негативного впливу у формі дії, бездіяльності чи рішення з боку іншого суб`єкта відносин, на якому лежить юридичний обов`язок вчинити певні юридично значимі дії або утриматися від них, то може виникнути юридичний конфлікт або правовий спір між кількома суб`єктами (учасниками правовідносин), який знаходить свій вияв у протистоянні, протидії тому, хто через відмінні, протилежні, несумісні інтереси, потреби, знання, систему цінностей посягає на суб`єктивні права особи, яка їх захищає від такого посягання. Виникнення спору зумовлює й спонукає до належного застосування матеріально-правової норми, яка регулює спірні відносини та захищає порушене право чи інтереси. Вибір, визначення й окреслення відповідного матеріально-правового регулювання спірних відносин тягне застосування вторинних процесуальних норм, які регламентують питання юрисдикції спорів, встановлюють порядок та строк їх розгляду, визначають коло осіб, які є сторонами (учасниками) відповідного судочинства, їх права та обов`язки, а також запроваджують умови, критерії, ознаки, за якими належить визначати суд, встановлений законом, якому юрисдикційно підсудний спір. Процесуальні норми передбачають настання правових наслідків для особи, яка пред`явила спір не до суду відповідної юрисдикції, й покладають обов`язок на суд суворо дотримуватись правил про підсудність спорів. Треба також визнати, що Верховний Суд нерідко у своїй практиці зазначав, що визначення юрисдикції спору залежить від положень закону, які відносять той чи інший спір до відповідної (цивільної, господарської, адміністративної) юрисдикції. У цих рішення на прикладах конкретних обставин робилися висновки про те, що правильний вибір юрисдикції інколи залежить від суб`єктного складу учасників спірних правовідносин. 12. Гарантоване Конституцією і регламентоване законами України право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб передбачає можливість вибору форми та порядку захисту стверджуваного порушення своїх прав чи інтересів, часу звернення до суду. Кожен вільний у виборі способу захисту свого права, а у випадках, визначених процесуальним законом, місцезнаходження суду. Водночас право на оскарження в розрізі положень частин першої, другої статті 55 та частини третьої статті 124 Основного Закону України про захист прав і свобод людини і громадянина судом, про гарантування права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб те, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення, а у передбачених законом випадках й на розгляд інших справ, зобов`язує кожного, хто вважає, що його право порушено, звертатися до суду, встановленого законом, тобто до того суду, який наділений повноваженнями на розгляд таких справ. Якщо особа вирішила захистити своє право в суді, який не має юрисдикції на розгляд такої справи, суд, до якого вона звернулася за захистом, повинен ухвалити відповідне рішення з висновком про порушення правил предметної юрисдикції й рекомендувати звернутися до суду, якому підсудний спір. Мірилом для такого висновку має бути істинна фактична та правова оцінка, кваліфікація суті (змісту) спірних правовідносин; визначення, яке право, ким і вимоги яких матеріально-правових норм були порушені. На визначення суті спірних правовідносин не повинна впливати інтерпретація їх автором звернення до суду, якщо із сукупності фактичних передумов об`єктивно можливо визначити правову природу спірних правовідносин. У цьому місці в контексті обставин справи, що переглядається, доречно послатися на актуальну й натепер мотивацію Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6рп/2001, у якому суд на підставі чинного на той час законодавства роз`яснив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, встановленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. Із цього слідує, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства. 13. Суди попередніх інстанцій, коли ухвалювали оскаржені рішення, насамперед виходили з того, що ініційований ОСОБА_1 спір містить вимоги про порушення права на отримання інформації та низку документів, якими володіє ГПУ як розпорядник інформації і яку вона створила (набула) в рамках надання міжнародної правової допомоги іноземній державі під час здійснення на території останньої кримінального провадження. З мотивації судових рішень випливає, що суди не сприймали відомості про обшук в квартирі ОСОБА_1 , віднайдення і вилучення з неї майна позивача, оформлення результатів обшуку і пересилання їх (результатів) державному органу, який на території України на виконання запиту про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні доручив провести обшук, інакше як процесуальну слідчу дію, проведену в межах КПК України. Але поряд із цим процедуру проведення обшуку, наслідки цієї процесуальної слідчої дії та документальне їх оформлення в межах виконання міжнародного правового запиту на правову допомогу за зовнішніми, візуальними ознаками оцінили і поширили на них розуміння чи поняття відомостей та документів, які охоплюються загальним поняттям інформації, право на отримання якої регламентується положеннями Закону № 2657-ХІІ України й, серед іншого, забезпечується у формі обов`язкового надання відомостей чи документів на адвокатський запит, поданий відповідно до вимог Закону № 5076-VI У судових рішення справи, що переглядається, зроблено висновок про те, що предмет позову містить безпосередню матеріально-правову вимогу до відповідача зі сфери інформаційних відносин, а також відносин, що виникли та стосуються адвокатської діяльності і регулюються згаданим вище Законом № 5076-VI. За цими характеристиками спір фактично визнано таким, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів. 14. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України). Пункти 1-3 частини першої статті 4 КАС України адміністративною справою визначають переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи, а адміністративним судом - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. У розумінні положень пункту 2 частини шостої статті 12 КАС України до юрисдикції адміністративних судів належать справи щодо оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 15. У Преамбулі Закону № 2657-ХІІ записано, що цей Закон регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. За частиною першою статті 1 Закону № 2657-ХІІ під документом розуміється матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі; під поняттям захист інформації - сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї; за терміном інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді; а під суб`єктом владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб`єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства. Відповідно до частини першої статті 2 цього Закону основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя. За статтею 5 Закону № 2657-ХІІ кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Згідно з абзацами другим-четвертим частини першої статті 6 цього Закону право на інформацію забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення. За частиною другою цією статті право на інформацію не є абсолютним чи безумовним. Це право може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. У статті 10 наводиться перелік видів інформації, а в наступних статтях розкривається зміст цих видів інформації. Зокрема, згідно зі статтею 17 цього Закону під правовою інформацією розуміються будь-які відомості про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань. З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів фізичним та юридичним особам держава забезпечує офіційне видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після їх прийняття. 16. На перший погляд, за зовнішніми, формальними, буквальними вираженнями загального нормативного визначення поняття «інформація» як будь-яких відомостей та/або даних, зафіксованих на певних (матеріальних чи електронних) носіях, наче не відрізняються від поняття «відомості» чи «обставини», які виникають, створюються, здобуваються та закріплюються в межах кримінально-правових відносин, під час кримінального провадження із переслідування особи, яка вчинила діяння заборонене законом про кримінальну відповідальність. У межах кримінального провадження, яке складається зі стадій досудового розслідування і судового провадження, під час здійснення процесуальних дій у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, здобуваються, фіксуються й оформляються відомості та документи про фактичний й юридичний склад діяння, яке посягає на об`єкти захисту права. Проте відомості про кримінальне правопорушення (про злочин), обставини його скоєння, про процесуальні дії у зв`язку із вчиненням такого діяння, про конкретний склад суб`єктів одного чи кількох кримінальних проваджень, про статус, права та обов`язки учасників таких відносин, про стадії та етапи кримінального провадження, про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування, про порядок вчинення процесуальних дій, пов`язаних з наданням міжнародної правової допомоги на території України та оскарження рішення, дій чи без діяльності органів державної влади, їх посадових осіб у зв`язку з наданням такої допомоги та інші відомості, які охоплюються предметом кримінально-правового регулювання, за змістом, значенням, сферою виникнення та функціонування, за причинами виникнення, за правовим механізмом регулювання цих відносин, за способом і джерелами встановлення відомостей про вчинення забороненого нормами закону України про кримінальну відповідальність діяння, або виконання процесуальний дій у зв`язку із вчиненням діяння, не можуть ототожнюватися й охоплюватися загальним поняттям інформації в сенсі положень Закону № 2657-ХІІ. Відомості і документи в кримінальному провадження - це конкретне індивідуально виражене знання чи річ про подію порушення об`єкта права, який перебуває під охороною кримінально-правової норми права. Ці відомості встановлюються спеціальними процесуальними засобами. За їх допомогою відбувається вирішення справи, під яким у кримінально-правовому значенні може розумітися встановлення наявності або відсутності події із зовнішніми і внутрішніми ознаками, які мають певне кримінально-правове значення, а також застосування до події відповідної правової норми через пізнання її шляхом тлумачення або аналогії. Інформація про подію кримінально-караного діяння та його наслідки із джерела фактичних відомостей про якусь частину події набуває ознак джерела доказу після перетворення, трансформації цієї інформації шляхом застосування процесуальних дій, передбачених КПК України. Процесуальні дії провадяться в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом. Вони провадяться за наявності для цього відповідних підстав та передумов, передбачених законом. Вони не можуть провадитися за межами кримінального провадження. Сторона обвинувачення не повинна порушувати прав особи, щодо якої здійснюється процесуальна дія. Особа яка вважає, що під час досудового розслідування, яке провадиться на території України, або під час здійснення процесуальної дії у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України), має право оскаржити рішення, дія чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування до суду. Правила кримінального провадження, проведення окремих процесуальних дій, зокрема обшуку, провадяться однаково на всій території України. Загальні правила досудового розслідування однакової мірою мають застосовуватися й до випадків, коли в рамках міжнародного співробітництва під час кримінального провадження надається міжнародна правова допомога при проведення процесуальних дій. 17. Міжнародна правова допомога полягає у проведенні компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою (пункт 1 частина перша статті 541 КПК України). Запит про міжнародну правову допомогу в кримінальному провадженні складається і надсилається до уповноваженого (центрального) органу України органом, який здійснює це кримінальне провадження, а саме, відповідно до частини першої статті 551 КПК України, судом, прокурором або слідчим за погодженням з прокурором. Уповноваженим (центральним) органом є орган, уповноважений від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги. Такими центральними органами згідно зі статтею 545 КПК України є, зокрема, Офіс Генерального прокурора. Порядок направлення запиту до іншої держави, порядок розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави або міжнародної судової установи про таку допомогу і порядок виконання такого запиту визначаються КПК України та чинними міжнародними договорами України. Зокрема, за частинами першою, другою статті 560 КПК України орган, якому було доручено виконання запиту, після здійснення необхідних процесуальних дій надсилає всі отримані матеріали уповноваженому (центральному) органу України. <�…>. Документи, отримані внаслідок виконання запиту, засвідчуються гербовою печаткою компетентного органу, який проводив процесуальні дії, та передаються уповноваженому (центральному) органу України для передання запитуючій стороні без перекладу, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Згідно зі статтею 561 цього Кодексу на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені цим Кодексом або міжнародним договором. Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу в порядку, передбаченому цим Кодексом, навіть якщо законодавство запитуючої сторони цього не передбачає. Підставою для вирішення питання щодо надання такого дозволу є матеріали звернення компетентного органу іноземної держави. У разі якщо при зверненні за допомогою в іноземній державі необхідно виконати процесуальну дію, для проведення якої в Україні потрібен дозвіл прокурора або суду, така процесуальна дія потребує надання відповідного дозволу прокурором або судом у порядку, встановленому цим Кодексом, лише у разі, якщо це передбачено міжнародним договором або є обов`язковою умовою надання такого виду допомоги за законодавством запитуваної сторони. При цьому строк дії такого дозволу не обмежується, а належно засвідчена копія дозволу долучається до матеріалів запиту (статті 562 КПК України). За частинами першою-третьою, сьомою статті 568 КПК України на підставі запиту про міжнародну правову допомогу відповідні органи України проводять передбачені цим Кодексом процесуальні дії, а також інші передбачені спеціальним законом дії з метою виявлення та арешту майна, грошей і цінностей, що відповідають будь-якій з ознак, передбачених частиною першою статті 962 Кримінального кодексу України [випадки застосування спеціальної конфіскації], а також майна, яке належить підозрюваним, обвинуваченим або засудженим особам. При накладенні арешту на майно, зазначене в частині першій цієї статті, забезпечуються необхідні заходи, зокрема передбачені пунктом 5 частини шостої статті 100 цього Кодексу, з метою його збереження до прийняття судом рішення щодо такого майна, про що повідомляють запитуючій стороні. За запитом запитуючої сторони виявлене майно: може бути передане компетентному органу запитуючої сторони як доказ у кримінальному провадженні з дотриманням вимог статті 562 цього Кодексу або для повернення власнику; може бути конфісковане, якщо це передбачено вироком чи іншим рішенням суду запитуючої сторони, які набрали законної сили. Передання майна, на яке накладено арешт, а також конфіскованого майна може бути відкладено, якщо це необхідно для досудового розслідування та судового розгляду в Україні або розгляду спору про права інших осіб. Згідно із частинами першою-третьою статті 572 КПК України особи, які вважають, що рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдано шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність до суду. Якщо неправомірними діями чи бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, а також присутніх при виконанні запиту представників запитуючої сторони завдана шкода фізичним або юридичним особам, то ці особи мають право вимагати її відшкодування за рахунок держави. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб та відшкодування завданої шкоди здійснюється у порядку, передбаченому законами України. За частиною першою статті 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових осіб чи службових осіб здійснюється відповідно до глави 26 КПК України (оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування). У частині першій статті 303 цього Кодексу передбачено перелік рішень, дій та бездіяльності, які можуть бути оскаржені до суду на досудовому провадженні, а також коло осіб, які мають право це зробити, а в частині другій цієї статті - порядок розгляду скарг на інші рішення та дії слідчого чи прокурора, які не передбачені частиною першою цієї статті. 18. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вжите в частині третій статті 572 КПК України формулювання про те, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб та відшкодування завданої шкоди здійснюється у порядку, передбаченому законами України, треба розуміти так, що у разі оскарження рішення, дії чи бездіяльності цих органів та осіб, вчинених у зв`язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, які були порушені, недотримані чи не виконані під час здійснення процесуальних дій на досудовому провадженні, застосовуються положення КПК України й передбачені цим Кодексом правила кримінального процесуального судочинства. Якщо скарга міститиме вимоги про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади України, їх посадовими чи службовими особами, має застосуватися судочинство, яке поширюється на вимоги про відшкодування завданої шкоди. Коли запитуватиметься будь-яка правова інформація, що перебуває поза сферою кримінального провадження, виконанням процесуальних дій у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, то за наявності для цього підстав й у разі оскарження відмови в наданні такої інформації, застосуються правила юрисдикції, яким підсудні спори в цій сфері правовідносин. 19. Як зазначено в преамбулі Закону № 5076-VI, цей Законвизначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні. За пунктами 1, 2, 5-7, 9 частини першої статті 1 цього Закону під терміном «адвокат» розуміється фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту; захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; клієнт - фізична або юридична особа, держава, орган державної влади, орган місцевого самоврядування, в інтересах яких здійснюється адвокатська діяльність; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Згідно зі статтею 19 цього Закону видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; <�…>; надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні; представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами; <�…>.Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом. У статті 20 цього Закону встановлені професійні права адвоката. За частиною першою цієї статті під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема, звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб). За частинами першою статті 24 Закону 5076-VI адвокатським запитом визначається письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту. <�…>. Адвокатський запит не може стосуватися надання консультацій і роз`яснень положень законодавства. Надання адвокату інформації та копій документів, отриманих під час здійснення кримінального провадження, здійснюється в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом. 20. Наведені законодавчі положення дають підстави стверджувати, що подання адвокатом адвокатського запиту до органу державної влади про надання певної інформації на підставі положень Закону № 5076-VI не робить і не надає такому зверненню форми та якості критерія, що сам по собі визначає форму судочинства, оскільки професійні права адвоката й вибір видів та способів здійснення адвокатської діяльності корелюються умовами природи спірних правовідносин, у яких адвокат у відповідній формі та порядку надає послуги клієнту. Інакше кажучи, якщо адвокат захищає особу, яку звинуватили у злочині, або надає правову допомогу свідку у кримінальному провадженні (пункт 2 частина перша статті 66 КПК України), представляє інтереси фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, його повноваження адвоката мають здійснюватися з урахуванням положень процесуальних норм права, які регулюють порядок звернення за захистом від стверджуваного порушення права і відповідно професійні права адвоката, як представника (захисника, репрезентанта) клієнта. 21. Повертаючись до обставин справи за позовом ОСОБА_1 , треба зазначити, що ОСОБА_1 звернувся до ГПУ зі зверненням про надання відомостей про слідчу процесуальну дії - про обшук у його помешканні, про результати обшуку, про майно, яке звідти було вилучено, стан майна після обшуку, його місце знаходження, документальні підтвердження того, як вилучене під час обшуку майно відповідно до вимог процесуального закону направлялось, як виконане, стороні, яка запитувала про надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні на території України. З обставин та суті спору видно, що обшук проводився в кримінальному провадженні, як процесуальна дія відносно вчиненого діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Обшук проводився відповідно до правил кримінального процесуального законодавства України й на території України. Як згадано вище, незгода з діями органів державної влади, які проводили обшук в рамках надання міжнародної правової допомоги, може бути оскаржена і з огляду на описані предмет та суть спору відповідно до положень статті 572 та глави 26 КПК України оскаржуються за правилами кримінального судочинства. Відтак можна виснувати, що прокурори в межах реалізації повноважень із надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні, яка відбувається через виконання процесуальної дії у зв`язку з вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, не створюють інформації, доступ до якої гарантується положеннями Закону № 2657-ХІІ й у цій частині не здійснюють публічно-владних управлінських функцій. Оскільки спір у цій справі виник у зв`язку з протиправними, на переконання позивача, діями та бездіяльністю посадових та службових осіб органів прокуратури, вчинених або не вчинених останніми в рамках надання правової допомоги у кримінальних справах за фактами комп`ютерного шахрайства, перевірка правомірності таких діянь з огляду на положення пункту 2 частини другої статті 19 КАС України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду; їх оскарження має здійснюватися, як мовлено вище, у порядку встановленому КПК. 22. У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій, якщо зважити на суть спірних правовідносин та їх суб`єктний склад, неправильно застосували норми матеріального й процесуального права та дійшли хибного й необґрунтованого висновку про поширення юрисдикції адміністративного суду на позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій відповідачів та зобов`язання вчинити дії, перелічені в позовній заяві. 23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 цього Кодексу суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 КАС України, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі. За частиною третьою статті 354 КАС України в редакції Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за позовом ОСОБА_1 положення процесуальних законів про передачу справу до суду відповідної юрисдикції не можуть бути застосовані, позаяк до провадження, яке здійснюється за правилами кримінального процесуального законодавства, не можуть направлятися для розгляду звернення у формі позовної заяви. КПК України не передбачає оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування шляхом подання позовної заяви, які притаманні для інших видів судочинства. Відсутність у КПК України позовної форми оскарження рішень, дій та бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора унеможливлює й передачу цієї справи до суду кримінальної юрисдикції за наслідками касаційного перегляду. До сказаного слід додати, що доповнення про передачу справи до суду відповідної юрисдикції після рішення про закриття провадження справи в тій юрисдикцій, у якій вона була розглянута, Законом № 460-IX були внесені до КАС України, Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів України, але не в КПК України, що своєю чергою дає підстави вважати, що передача справи з підстав, передбачених статтею 354 КАС України, має відбуватися в межах юрисдикцій, які регулюються цими Кодексами. Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне поінформувати позивача ОСОБА_1 , що з оскарженням дій чи рішення ГПУ з підстав, сформульованих в його позовній заяві, він може звернутися до суду кримінальної юрисдикції. Керуючись статтями 238, 345, 349, 350, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора як правонаступника Генеральної прокуратури України задовольнити. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2019 року скасувати. Провадження у справі № 826/2106/17 за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про визнання дій протиправними, зобов`язанням вчинити певні дії - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач М. І. Гриців Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко В . В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська В. С. Князєв Джерело: ЄДРСР 90021608
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2020 року м. Київ Справа № 598/1781/17 Провадження № 13-47кс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Антонюк Н. О., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Терещук О. А., учасники судового провадження: прокурор - Шевченко О. О., розглянула у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, яке було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017210090000189, щодо ОСОБА _1 , громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Мухавець Збаразького району, Тернопільської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , звільненого від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 Кримінального кодексу України (далі - КК), за касаційною скаргою представника потерпілого ОСОБА_2 - адвоката Захарчука А. П. на ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 598/1781/17 і В С Т А Н О В И Л А: Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК, у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, а кримінальне провадження щодо нього закрито. Заяву потерпілого ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу залишено без розгляду. Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_2 - адвоката Захарчука А. П. залишено без задоволення, а ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року щодо ОСОБА_1 - без змін. Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 обвинувачувався у тому, що 20 червня 2017 року приблизно о 14 год 20 хв, перебуваючи на вулиці у с. Бутин Збаразького району Тернопільської області, на ґрунті неприязних відносин, з приводу майнового спору між ним та потерпілим ОСОБА_2 виник словесний конфлікт, у ході якого ОСОБА_1 умисно наніс один удар кулаком в обличчя ОСОБА_2 , чим завдав останньому фізичного болю і не спричинив тілесних ушкоджень. Місцевий суд визнав ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК, на підставі ч. 1 ст. 49 КК звільнив від кримінальної відповідальності, закрив кримінальне провадження щодо нього, оскільки з дня вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК, минуло більше як два роки. Суд апеляційної інстанції погодився із таким висновком місцевого суду. Обґрунтовуючи залишення без розгляду заяви потерпілого про стягнення витрат на правову допомогу, місцевий суд зазначив, що потерпілим та його представником не представлені докази, що вказані кошти були сплачені у встановленому законом порядку на відповідні рахунки юридичної консультації з відрахуванням обов`язкових платежів, передбачених законодавством України. Суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованим висновок місцевого суду про необхідність залишення без розгляду заяви потерпілого ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу, оскільки щодо ОСОБА_1 не ухвалювався обвинувальний вирок, а вирішення питання про розподіл судових витрат ухвалою суду не передбачено ст. 372 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Окрім цього, Тернопільський апеляційний суд зазначив, що таке рішення не є перешкодою для вирішення даного питання у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі, поданій адвокатом Захарчуком А. П. в інтересах потерпілого ОСОБА_2 , скаржник не погоджується з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій і ставить вимогу про їх скасування. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із застосуванням судами ст. 49 КК та висновками щодо компенсації потерпілому витрат на правову допомогу. Скаржник вважає, що строк притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності закінчився в період розгляду провадження в суді першої інстанції внаслідок умисного затягування розгляду кримінального провадження захисником і обвинуваченим та ухилення від судового розгляду, а суди не дали оцінки тому, що обвинувачений не вчинив спроб примиритися з потерпілим та не відшкодував потерпілому витрати на лікування. Суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, не перевірив доводів апеляційної скарги щодо звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності внаслідок зловживання обвинуваченим та його адвокатом процесуальними правами. Окрім цього, скаржник вважає необґрунтованими судові рішення в частині залишення без розгляду заяви потерпілого про стягнення витрат на правову допомогу у зв`язку із тим, що вони обмежують право потерпілого на відшкодування витрат, які він поніс внаслідок захисту своїх прав у кримінальному провадженні. Скаржник просить скасувати ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року, стягнути з ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 процесуальні витрати, понесені потерпілим на правову допомогу, в розмірі 15 200 грн або направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду Ухвалою від 23 квітня 2020 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - ККС) на підставі ч. 4 ст. 434-1 КПК передала зазначене кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС). На думку колегії суддів ККС, правовий висновок, викладений у постанові ВП ВС від 21 листопада 2018 року (справа № 462/6473/16-ц, провадження № 14-400цс18), суперечить кримінальному процесуальному закону та судовій практиці. Колегія суддів ККС вважає, що питання, які стосуються розподілу судових витрат, вирішуються під час судового розгляду кримінального провадження у порядку, визначеному нормами КПК щодо цивільного позову. Колегія суддів ККС зазначила, що правовий висновок ВП ВС про неможливість розгляду питання щодо цивільного позову, у тому числі й у частині стягнення процесуальних витрат у порядку цивільного судочинства, перешкоджає захисту порушених майнових прав особи у випадках, коли ці питання не були вирішені під час судового розгляду кримінального провадження або якщо немає інших підстав для скасування судових рішень судами вищих інстанцій, крім неправильного застосування закону щодо вирішення цивільного позову. Адже скасування правильних у частині застосування кримінального та кримінального процесуального законів рішень тільки у зв`язку з неправильним вирішенням питань, пов`язаних із цивільним позовом, є таким, що суперечить меті кримінального провадження, передбаченій у ст. 2 КПК. Крім того, колегія суддів зауважила, що така правова позиція не відповідає загальним засадам кримінального провадження, визначеним ст. 7 КПК, зокрема, і принципу верховенства права. Ухвалою ВП ВС від 13 травня 2020 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду. Позиції учасників судового провадження У судовому засіданні прокурор Шевченко О. О. зазначила, що касаційна скарга представника потерпілого не підлягає задоволенню. Водночас, на думку прокурора, необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові ВП ВС від 21 листопада 2018 року, оскільки він суперечить усталеній практиці у кримінальному судочинстві. Доводи скаржника про затягування судового розгляду саме стороною захисту прокурор вважає надуманими. Від потерпілого ОСОБА_2 надійшла заява від 30 травня 2020 року, у якій він просить задовольнити касаційну скаргу його представника та постановити судове рішення у справі на основі правового висновку, викладеного ВП ВС у постанові від 21 листопада 2018 року (справа № 462/6473/16-ц, провадження № 14-400цс18). Також ОСОБА_2 просить розглядати касаційну скаргу без участі сторони потерпілого. Захисник Стельмах М. Є. у клопотанні від 10 квітня 2020 року вказує на законність оскаржуваних ухвал та безпідставність доводів касаційної скарги, а також у заяві від 01 червня 2020 року повідомляє про неможливість прибуття на розгляд справи 17 червня 2020 року та просить суд слухати справу без участі сторони захисту. Позиція Великої Палати Верховного Суду Висновки судів щодо правової оцінки обставин провадження, правильності кваліфікації, доведеності винуватості скаржником не оспорюються. Тому згідно зі ст. 433 КПК у зазначеній частині оскаржувані судові рішення в касаційному порядку не перевіряються. Предметом касаційного розгляду у цій справі є правильність застосування судами статті 49 КК та порядок компенсації потерпілому витрат на правову допомогу. Щодо застосування статті 49 КК (1) Відповідно до ч. 3 ст. 288 КПК суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність. Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули встановлені цією статтею строки. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 126 КК, належить до злочинів невеликої тяжкості, а, отже, строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 49 КК становить два роки. З матеріалів справи вбачається, що кримінальне правопорушення, у якому обвинувачувався ОСОБА_1 було вчинено 20 червня 2017 року. На момент прийняття судом першої інстанції ухвали про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК (23 липня 2019 року) пройшло два роки. Щодо аргументів скаржника про ухилення від слідства і суду ОСОБА_1 , ВП ВС зазначає таке. Під ухиленням від слідства або суду варто розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (постанова Верховного Суду України від 19 березня 2015 року у справі № 5-1кс15). Відкладення судових засідань за клопотаннями сторін або ж з інших причин не є ухиленням від слідства і суду та не може бути підставою для зупинення перебігу давності відповідно до ст. 49 КК. З матеріалів справи вбачається, що місце перебування ОСОБА_1 суду було відоме, судові засідання відкладалися з причин, визнаних судом поважними. Окрім цього, ВП ВС звертає увагу, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК (сплив строків давності) є безумовним і здійснюється судом незалежно від факту примирення з потерпілим, відшкодування обвинуваченим шкоди потерпілому, щирого каяття тощо. Таким чином, аргументи скаржника щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме ст. 49 КК, ВП ВС вважає безпідставними. Щодо процесуальних витрат (2) Щодо правової природи процесуальних витрат у кримінальному провадженні (2.1) Ст. 118 КПК встановлено, що процесуальні витрати складаються із: 1) витрат на правову допомогу; 2) витрат, пов`язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; 3) витрат, пов`язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; 4) витрат, пов`язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів. Тобто положення, які стосуються процесуальних витрат, регламентовані главою 8 КПК. Натомість положення, які стосуються цивільного позову, визначені главою 9 КПК. Це свідчить про різну правову природу процесуальних витрат та шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням. Процесуальні витрати виникають та пов`язані зі здійсненням кримінального провадження, є матеріальними витратами органів досудового розслідування, прокуратури, суду та інших учасників кримінального провадження. Натомість шкода у кримінальному провадженні пов`язана не з процесуальними відносинами, а з матеріально-правовими - вчиненням кримінального правопорушення чи іншого суспільно-небезпечного діяння. Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. У провадженні, що розглядається, представник потерпілого Захарчук А. П. висловлює свою незгоду із залишенням без розгляду заяви потерпілого про стягнення витрат на правову допомогу. Тобто йдеться про вирішення питання, пов`язаного із процесуальними витратами у зв`язку зі здійсненням кримінального провадження, а не у зв`язку із вирішенням цивільного позову. Щодо аргументів колегії ККС, викладених в ухвалі від 23 квітня 2020 року, про те, що у справі № 462/6473/16-ц зроблено висновок про неможливість розгляду питання щодо цивільного позову у порядку цивільного судочинства, звертаємо увагу на таке. У справі № 462/6473/16-ц ВП ВС зазначила, що питання про розподіл процесуальних витрат за результатами судового розгляду у кримінальному провадженні вирішується у тій справі, в якій вони були понесені, за правилами КПК. Якщо це питання не було вирішене судом, сторони кримінального провадження, свідок, експерт, спеціаліст і перекладач мають можливість оскаржити в цій частині ухвалене у справі судове рішення в апеляційному та касаційному порядку. А тому такі витрати не можуть бути стягнуті з обвинуваченого за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства. Як убачається із наведеного, у постанові від 21 листопада 2018 року (справа № 462/6473/16-ц, провадження № 14-400цс18) ВП ВС не вирішувала спір, який виник щодо цивільного позову у кримінальному провадженні, та не висловлювалася щодо порядку розгляду цивільного позову. Тобто висновків про неможливість розгляду питання щодо цивільного позову у порядку цивільного судочинства ВП ВС не робила. Натомість наведена справа та висновки у ній стосуються виключно питання розподілу процесуальних витрат у кримінальному провадженні. У справі № 462/6473/16-ц, яка була розглянута ВП ВС 21 листопада 2018 року (провадження № 14-400цс18) і від висновків якої пропонує відступити колегія суддів ККС, спір виник з приводу стягнення з відповідача процесуальних витрат, понесених позивачем, під час судового розгляду справи № 461/1469/13-к щодо обвинувачення відповідача у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК. ВП ВС не вбачає підстав для відступу від правового висновку, висловленого нею раніше у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц (провадження № 14-400цс18), оскільки процесуальні витрати, понесені у кримінальному провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову до обвинуваченого. Такі витрати повинні бути розподілені судом у межах розгляду того кримінального провадження, у ході розгляду якого вони виникли. Водночас ВП ВС вважає, що потерпілий від кримінального правопорушення має право клопотати перед судом про визначення грошового розміру процесуальних витрат, які повинні бути йому компенсовані. Таке право залишається у потерпілого незалежно від того, чи розгляд кримінального провадження завершено винесенням обвинувального вироку або ж ухвали про закриття кримінального провадження. Щодо процесуальної форми вирішення питання про розподіл процесуальних витрат (2.2) Ч. 1 ст. 124 КПК встановлено, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. Ч. 1 ст. 126 КПК визначено, що суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою. ВП ВС дійшла висновку, що кримінальний процесуальний закон не обмежує можливість вирішення питання розподілу процесуальних витрат, зокрема витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком. Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті. Очевидно, що, звільняючи особу від кримінальної відповідальності, суд або суддя має вирішити питання про скасування чи зміну запобіжного заходу, речові докази, розподіл процесуальних витрат тощо. Таким чином, ВП ВС вважає, що це питання може бути вирішене й ухвалою суду. Нормами КПК встановлено, що, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат (п. 13 ч. 1 ст. 368, ч. 4 ст. 374 КПК). Оскільки ст. 126 КПК визначено, що означене питання може бути вирішено й ухвалою суду, ВП ВС робить висновок, що у випадку заявлення учасниками кримінального провадження клопотання про компенсацію процесуальних витрат суд, ухвалюючи остаточне рішення за результатами розгляду кримінального провадження (вирок або ухвалу), вирішує питання щодо розподілу процесуальних витрат. Представник потерпілого Захарчук А. П. просить суд скасувати ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 598/1781/17. Ст. 438 КПК визначено підстави для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи судом касаційної інстанції. ВП ВС вважає, що невирішення питання про розподіл процесуальних витрат судами першої або ж апеляційної інстанцій не може бути підставою для скасування судового рішення у зв`язку із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Ч. 1 ст. 412 КПК встановлено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Залишення без розгляду питання про розподіл процесуальних витрат не є істотним порушенням вимог КПК, не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості, призначення покарання та не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судових рішень. Водночас ВП ВС вважає, що потерпілий може повторно звернутися із відповідним клопотанням до суду першої інстанції з метою вирішення питання про розподіл процесуальних витрат, які мали бути вирішені судом під час прийняття остаточного рішення у кримінальному провадженні (у цьому випадку - ухвали про закриття кримінального провадження). Відповідно до ч. 5 ст. 534 КПК процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, вирішує суддя суду першої інстанції одноособово, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Оскільки інші питання, пов`язані з виконанням вироку, вирішує суд, який ухвалив такий вирок (п. 4 ч. 2 ст. 539 КПК), то й питання, які підлягали вирішенню ухвалою суду, повинні бути вирішені судом, який виніс таку ухвалу. За результатами перегляду ухвал Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 рокущодо ОСОБА_1 у касаційному порядку ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для їх скасування. Висновок про застосування норми права КПК не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком. Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності. Невирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості і призначення покарання. Вирішення питання про розподіл процесуальних витрат полягає у висновку суду про стягнення або відмову у стягненні певної грошової суми, яка є процесуальними витратами у розумінні КПК. Залишення клопотання учасника провадження про розподіл процесуальних витрат без розгляду не є вирішенням судом питання про розподіл процесуальних витрат. Це питання може вирішити відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК суд, який виніс рішення без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Андрія Петровича залишити без задоволення. Ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 598/1781/17 щодо ОСОБА_1 залишити без змін. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач Н. О. Антонюк Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. Р. Кібенко О. С. Ткачук О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89977787
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2020 року м. Київ Справа № 1-1/07 Провадження № 13-15зво20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Єленіної Ж. М., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Забєліної О. О., прокурора Антонець О. В., засудженого ОСОБА_1 , захисника Похила О. М., розглянула в судовому засіданні заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів Вироком Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року ОСОБА_1 засуджено: за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією Ѕ частини майна, що є його власністю; за ч. 1 ст. 263 КК 1960 року - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ст. 42 КК 1960 року за сукупністю злочинів ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією Ѕ частини належного йому майна. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , питання про перегляд судових рішень щодо якого не порушується. Як установив суд, у вересні 2000 року ОСОБА_1 з корисливих мотивів вирішив організувати вбивство ОСОБА_3 як конкурента на ринку металобрухту. Виконання злочину він замовив за винагороду в сумі 3000 дол. США ОСОБА_2 , якому передав для цього незаконно придбаний ним у невстановленої слідством особи пістолет системи Макарова з 8 патронами. Виконуючи замовлення, ОСОБА_2 15 вересня 2000 року приблизно о 21 год. біля будинку № 24 на вул. Леніна у м. Комсомольську Полтавської області з метою позбавлення ОСОБА_3 життя кілька разів вистрілив у нього із зазначеної вище зброї. Однак, вперше стріляючи в людину, ОСОБА_2 не зміг довести до кінця свій злочинний умисел, а ОСОБА_3 встиг забігти в під`їзд будинку і завдяки цьому врятувався. У результаті замаху на його життя потерпілий отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості у виді двох наскрізних вогнепальних кульових поранень грудної клітини та плеча, після чого йому було надано кваліфіковану медичну допомогу. Таким чином, смерть ОСОБА_3 не настала з причин, що не залежали від волі співучасників злочину. У подальшому ОСОБА_2 повернув пістолет ОСОБА_1 , котрий заплатив йому обіцяну суму винагороди та з метою приховання слідів злочину розібрав зброю і викинув у річку Дніпро. Ухвалою Верховного Суду України від 10 липня 2008 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за частиною 1 ст. 263 КК скасовано із закриттям провадження у справі на підставі п. 3 ст. 49 КК у зв`язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. У решті вирок щодо цього засудженого залишено без зміни. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 23 січня 2020 року у справі «Головко проти України» (Case of Golovko v. Ukraine) констатовано недотримання Україною у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 вимог статті 3 у процесуальному аспекті, пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Як визнала міжнародна судова установа, держава не дотрималася своїх зобов`язань у процесуальному аспекті статті 3 Конвенції у зв`язку з непроведенням за доводами ОСОБА_1 про жорстоке поводження ефективного розслідування. Порушення права ОСОБА_1 за пунктом 1, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, за висновками ЄСПЛ, полягало в незабезпеченні його обов`язковою правовою допомогою адвоката під час перших допитів щодо обставин посягання на життя ОСОБА_3 04-05 лютого 2003 року, у ході відтворення обстановки і обставин події 11 лютого 2003 року, а також у ненаданні впродовж семи днів доступу до захисника, запрошеного дружиною заявника. Існування вагомих підстав, які б виправдовували обмеження ОСОБА_1 в реалізації права на захист, уповноважені органи держави не довели. Міжнародна судова установа звернула увагу на те, що хоча станом на 04-05 лютого 2003 року ОСОБА_1 офіційно інкримінувалося вчинення лише адміністративного правопорушення, фактично з ним поводилися як з підозрюваним у замаху на умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Зумовлена цим невизначеність у сукупності із незабезпеченням професійною юридичною допомогою позбавляла ОСОБА_1 можливості скористатися процесуальними гарантіями, встановленими для підозрюваного, обвинуваченого нормами міжнародного права та національного законодавства. Як установив ЄСПЛ, під час судового розгляду не було виправлено допущених під час досудового слідства процесуальних порушень, оскільки національний суд не здійснив належної перевірки небезпідставних доводів заявника про незаконність одержання його початкових визнавальних показань, у тому числі штучне оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення для затримання й допиту його щодо обставин злочину в позапроцесуальний спосіб. Попри те, що ОСОБА_1 відмовився від своїх початкових свідчень невдовзі після вступу у справу захисників, обраних ним на власний розсуд, суд визнав допустимими доказами показання заявника, відібрані на початку досудового розслідування без участі адвоката, і використав їх в обвинувальному вироку як частину доказової бази. ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи учасників судового провадження 24 лютого 2020 року (згідно зі штемпелем вхідної кореспонденції на заяві) засуджений ОСОБА_1 , не погоджуючись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду із заявою про їх перегляд за виключними обставинами. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування вироку й ухвали і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань під час судового розгляду кримінальної справи щодо нього. На обґрунтування своїх вимог наводить обставини та їх правову оцінку, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на: відсутність законного представництва під час його первинного допиту 04-05 лютого 2003 року та написання явки з повинною, отриманої під тиском і за відсутності захисника; ненадання йому до 12 лютого 2003 року доступу до захисника, якого найняла його дружина (доступ до адвоката затягнувся на сім днів); наявність перешкоди на ранніх етапах розслідування адвокатом, який був призначений захищати заявника за рекомендацією слідчого; проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року за відсутності його захисника; сумнівну ефективність та достовірність первинної та вирішальної судово-медичної експертизи від 06 лютого 2003 року його як заявника, яка була проведена в присутності одного з працівників поліції, причетного до жорстокого поводження з ним, та необґрунтоване неприйняття висновку судово-медичної експертизи, складеної ліцензійним приватним центром судово-медичної експенртизи на його прохання 29 травня 2004 року, поряд з ігноруванням експертного висновку, виданого Головним бюро судово-медичних експертиз Міністерства охорони здоров`я України 03 квітня 2007 року за клопотання його адвоката; невідповідність принципам ефективності процедури розслідування його скарг шляхом проведення дізнання без відкриття повномасштабного кримінального провадження та без надання йому статусу потерпілого; проведення його першого допиту з питань жорстокого поводження лише через 3 роки та 5 місяців після цих подій. У заяві ОСОБА_1 посилається на те, що встановлені порушення Конвенції зробили кримінальне провадження несправедливим в цілому. Також ОСОБА_1 у своїй заяві наголошує, що з аналогічними доводами він раніше звертався до Верховного Суду України, проте їх не було належним чином розглянуто. Посилаючись на вимоги Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-VI «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), ОСОБА_1 вказує на те, що вказані порушення Конвенції є підставою для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у виді скасування постановлених щодо нього судових рішень, а саме вироку судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року, й призначення нового розгляду. У запереченнях на заяву ОСОБА_1 прокурор просить задовольнити її частково: виключити посилання як на джерела доказів на явку з повинною заявника від 05 лютого 2003 року, протокол відтворення обстановки та обставин події від 11 лютого 2003 року, а також на дані висновків судово-трасологічної експертизи № 3128 від 30 травня 2003 року, судово-балістичної експертизи № 3121 від 27 травня 2003 року та криміналістичної експертизи № 3115 від 27 травня 2003 року як на засоби доказування, похідні від недопустимих доказів. У решті прокурор вважає за необхідне залишити вирок та ухвалу без зміни. В обґрунтування наведеного прокурор зазначає, що, крім даних явки з повинною ОСОБА_1 та його початкових показань, висновки судів про винуватість заявника у вчиненні злочинів ґрунтуються на сукупності інших доказів, досліджених та оцінених під час судового розгляду, на допустимість яких констатовані міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань не вплинули. Потерпілий ОСОБА_3 у своїх поясненнях, які за змістом є запереченнями на заяву засудженого, наводить доводи й аргументи, що є аналогічними викладеним у запереченнях прокурора. До початку судового розгляду від засудженого ОСОБА_2 надійшла заява, в якій він не заперечує судовий розгляд проводити без його участі у зв`язку з відсутністю міжміського пасажирського та будь-якого іншого сполучення, оскільки з 12 березня 2020 року в Україні запроваджено карантин. У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 та його захисник Похил О. М. підтримали позицію, викладену у заяві. Зазначили про необхідність застосування заходу індивідуального характеру з відновлення попереднього юридичного стану заявника шляхом скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 і направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Прокурор заперечувала щодо задоволення вимог заявника та висловила низку аргументів на користь того, що порушення прав ОСОБА_1 можуть бути виправлені без скасування судових рішень. Прокурор вказала на повноваження Великої Палати Верховного Суду змінити судові рішення в частині виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції Рішення ЄСПЛ від 23 січня 2020 року у справі «Головко проти України» (Case of Golovko v. Ukraine) набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції. У цьому рішенні міжнародна судова установа визнала, що в основі порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали допущені у справі суттєві процедурні помилки. Ці помилки ставлять під сумнів висновки за результатами судового розгляду щодо ОСОБА_1 , свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо заявника та дають підстави вважати його засудження несправедливим. Зокрема, як видно з матеріалів справи, при постановленні обвинувального вироку суд першої інстанції послався в обґрунтування своїх висновків, зокрема, на явку з повинною ОСОБА_1 від 05 лютого 2003 року, протокол його допиту та на протокол відтворення обстановки та обставин події від 11 лютого 2003 року, проведення яких відбувалось із порушенням права заявника на захист. ЄСПЛ встановлено, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього. Суд, враховуючи твердження самих працівників міліції про те, що 04 лютого 2003 року вони отримали інформацію про причетність заявника до інциденту з ОСОБА_3 та затримали заявника для перевірки цієї інформації, зауважив, що відповідно до практики Суду за пунктом 1 та підпунктом «с» пунктом 3 статті 6 Конвенції заявник мав право на правову допомогу з моменту першого допиту його як підозрюваного працівниками міліції. Однак, на той момент щодо нього не було порушено жодного кримінального провадження, а його було затримано лише у зв`язку з не пов`язаним із цим (дрібним) адміністративним правопорушенням. Суд дійшов висновку, що насправді до заявника було застосовано адміністративний арешт для сприяння проведенню його допиту як підозрюваного. Проведені надалі із заявником слідчі дії вказували на існування підстав для підозри заявника ще до написання ним явки з повинною. Із цього слідує, що на момент, коли ОСОБА_1 почав писати «явку з повинною», у самостійному конвенційному розумінні вже існували «кримінальні обвинувачення», які вимагали застосування гарантій статті 6 Конвенції, а заявник мав право на доступ до захисника під час його першого допиту. Суд послідовно розглядає забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах як процесуальну гарантію права не свідчити проти себе та як основоположну гарантію недопущення жорстокого поводження, відмічаючи особливу уразливість підозрюваного/обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію та зіштовхується з положеннями кримінального законодавства. Будь-який виняток щодо реалізації цього права має бути чітко визначено, а його застосування має бути суворо обмежено в часі. Ці принципи є особливо актуальними у справах з обвинуваченнями у вчиненні тяжких злочинів, бо саме у випадку, коли особі загрожує найсуворіше покарання, демократичні суспільства мають максимально можливою мірою забезпечувати її право на справедливий судовий розгляд. Водночас ЄСПЛ зауважив, що лише після написання явки з повинною заявника представляв захисник, якого заявнику запропонував слідчий, котрий, крім того, з невідомих причин був відсутній під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, коли було знайдено важливі речові докази. Так, згідно з матеріалами справи 06 лютого 2003 року було проведено відтворення обстановки та обставин події на місці, де заявник нібито викинув у річку пістолет і магазин до нього. Двоє залучених водолазів не знайшли нічого вартого уваги слідства. Заявник і захисник при цьому були присутніми. 11 лютого 2003 року відтворення обстановки та обставин події було продовжено. Цього разу заявник був присутній без свого захисника. Водолази підняли з дна річки зворотну пружину та магазин з двома кулями всередині. Згідно з твердженнями заявника ці предмети були підкинуті працівниками міліції. Він посилався на відеозапис проведення цієї слідчої дії, на якому нібито було видно, що слідчий повідомив про знаходження зазначених предметів до того, як водолаз піднявся з ними на поверхню. Заявник на відеокамеру заявив, що до нього було застосовано електричний струм (т. 2, а. с. 9-10). При цьому ніколи не стверджувалося, що заявник прямо або опосередковано відмовлявся від свого права на захист під час проведення цієї слідчої дії. Крім того, Суд зауважив, що ще одним відповідним і важливим фактором за цих обставин є затримка у доступі заявника до захисника, найнятого дружиною заявника 05 лютого 2003 року для представлення її чоловіка. Тоді як Уряд стверджував, що не міг прояснити це питання, посилаючись на відсутність відповідних документів (див. п. 129 Рішення ЄСПЛ), вбачається достатньо встановленим те, що захисника вперше було допущено до провадження лише 12 лютого 2003 року. Тобто із затримкою на сім днів. З огляду на зазначене Суд дійшов висновку, що право заявника на доступ до захисника було обмежено у зв`язку із: відсутністю захисника під час першого допиту 04-05 лютого 2003 року (не заперечується, що хоча 04 лютого 2003 року заявнику пред`явили обвинувачення, а згодом визнали винним у вчиненні адміністративного правопорушення, його допитали у зв`язку зі стрільбою у ОСОБА_3 ); відсутністю його захисника під час відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року; затримкою на сім днів його доступу до захисника, найнятого його дружиною. Констатуючи відсутність яких-небудь виключних обставин, які могли б виправдати обмеження права заявника на правову допомогу, ЄСПЛ зауважив, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства. Висновки й аргументи міжнародної судової установи, зокрема ґрунтуються на положеннях Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України в редакції 1960 року (далі - КПК 1960 року). Так, відповідно до ст. 59 Конституції України, ст. 43, 43-1 КПК 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства. Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 45 КПК 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення, - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення. Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною, відібрання первинних показань при допиті особи, обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину. Згідно з вимогами п. 3 ч. 2 ст. 370 КПК 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального-процесуального закону та безумовною підставою для скасування вироку. Суди зазначені вимоги закону при постановленні судових рішень не врахували. Як убачається з матеріалів справи, з початку досудового слідства ОСОБА_1 давав зізнавальні показання. Проте ОСОБА_1 відмовився від своїх первинних зізнавальних показань невдовзі після того, як його почали представляти захисники, вибрані на власний розсуд, а не захисник, запропонований йому слідчим, й згодом заперечив будь-яку причетність до вчинення злочину з ОСОБА_3 . Встановлюючи винуватість ОСОБА_1 , суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів про порушення його права на захист, а саме обмеження права на доступ до захисника, незважаючи на кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року, котра вимагала обов`язкової участі захисника з моменту затримання особи чи першого допиту. Не перевірялися судом і твердження ОСОБА_1 стосовно відсутності його захисника 11 лютого 2003 року під час відтворення обстановки та обставин події, а також затримки на сім днів в доступі до захисника, найнятого його дружиною. Не було змістовно розглянуто небезпідставну скаргу ОСОБА_1 , що справа про адміністративне правопорушення щодо нього була сфабрикована для забезпечення можливості його допиту без дотримання необхідних гарантій для реалізації його процесуальних прав як підозрюваного за окремим обвинуваченням. Вказані процесуальні недоліки не було виправлено під час судового розгляду, а порушення права на захист ОСОБА_1 не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції. Більше того, у суді першої інстанції ОСОБА_1 оскаржив докази, отримані з порушенням його права на захист, і заперечив проти їхнього використання. Однак його аргументи судом першої інстанції було відхилено. На аналогічні порушення як на підставу для скасування вироку вказували у касаційних скаргах з доповненнями засуджений ОСОБА_1 та його захисник. Зокрема, порушували питання про скасування вироку та направлення справи на нове розслідування, посилаючись на неповноту та однобічність у дослідженні обставин справи. Зазначали, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Посилались на застосування до нього недозволених методів ведення слідства, внаслідок чого була написана явка з повинною, в якій він обмовив себе у скоєнні злочину. Вказували, що у нього не було мотивів замовляти вбивство ОСОБА_3 . На думку ОСОБА_1 , висновки суду ґрунтувалися на сфальсифікованих доказах. У своєму рішенні Верховним Судом України, який переглядав справу у другій (та остаточній) інстанції, ці аргументи скаржників не було належним чином перевірено та спростовано. Розглядаючи, зокрема, доводи касаційних скарг заявника та його захисника, Верховний Суд України, усупереч вимогам ст. 395 КПК 1960 року, обмежився лише посиланням на докази винуватості ОСОБА_1 , законність отримання яких ставилася під сумнів скаржниками. Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав ОСОБА_1 на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що суди апеляційної й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в замовленні з корисливих мотивів та в організації умисного вбивства ОСОБА_3 , смерть якого не настала з незалежних від його волі обставин, а також в незаконному придбанні, носінні та зберіганні вогнепальної зброї та бойових припасів до неї, використали письмові докази, які отримано з обмеженнямправа заявника на доступ до захисника (зокрема, явка з повинною, допит підозрюваного, відтворення обстановки й обставин вчинення злочину). Виходячи з викладеного та оцінюючи загальну справедливість судового розгляду щодо ОСОБА_1 , ЄСПЛ дійшов висновку, що в порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні інкримінованих злочинів під час судового розгляду не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства, і у зв`язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Отже, наведене свідчить про відсутність під час розгляду справи щодо ОСОБА_1 судами апеляційної та касаційної інстанцій відповідних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством та практикою, які можна було б вважати такими, що врівноважили обмеження права заявника на правову допомогу та забезпечили загальну справедливість кримінального провадження. Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції). Правовими гарантіями держави є внормовані і формалізовані нею обов`язкові принципи (норми), які забезпечують реалізацію прав і свобод відповідно до нормативних приписів їх здійснення, а також їх охорону та захист. Стаття 3 Конвенції гарантує, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Відповідно до положень статті 6 Конвенції: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (п. 1); кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя (підп. «с» п. 3). Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на ст. 17 Закону № 3477-IV, згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та ст. 2 Закону № 3477-IV рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання Україною. Відповідно до положень глави 3 Закону № 3477-IV встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру. За ст. 10 цього Закону додатковими щодо виплати відшкодування (ст. 7-9 Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Згідно з п. ІІ Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи з відновленням провадження визнається адекватним способом поновлення прав і його пропонується застосовувати особливо: і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або (b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. Очевидно, що засудження особи та відбуття нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень. Оскільки право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні. Звертаючись із заявою про скасування судових рішень щодо себе ОСОБА_1 фактично порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції ( restitutio in integrum). Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду з відновленням провадження у справі. Згідно з ч. 1 ст. 467 Кримінального процесуального кодексу України в редакції 2012 року (далі - КПК) при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата Верховного Суду користується повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою ст. 467 КПК. Відповідно до ст. 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Саме тому особливої уваги Велика Палата Верховного Суду має приділяти оцінці достатності сукупності доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел. Така позиція була висловлена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 1-07/07. Застосування доктрини «плодів отруєного дерева» вимагає здійснення логічних операцій щодо встановлення джерела походження інформації, завдяки якій було здобуто кожен доказ, яким обґрунтовується судове рішення. Відділяючи докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотних порушень прав і свобод людини, встановлених рішенням ЄСПЛ, від доказів, отриманих з джерел не пов`язаних ані прямо, ані опосередковано із такою інформацією, суд з повноваженнями касаційної інстанції здійснює перевірку правильності правової оцінки обставин та допустимості кожного окремого доказу. Зазначені логічні операції не потребують здійснення дослідження доказів та не обумовлюють необхідність здійснення переоцінки достовірності доказів, які все ж були визначені як такі, що можуть бути покладені в основу судового рішення і використані на підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. Загалом, аналізуючи аргументи, представлені прокурором в судовому засіданні, щодо можливості зміни постановлених щодо ОСОБА_1 судових рішень шляхом виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів, Велика Палата Верховного Суду зауважує наступне. До необхідних умов, при дотриманні яких представляється за можливе зміна судового рішення при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна віднести такі: - рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; - встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду; - встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов`язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом); - виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів; - при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. Лише при дотриманні зазначених вище умов суд при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна змінити судове рішення, не застосовуючи додаткових заходів індивідуального характеру виправлення порушень Конвенції у вигляді скасування постановлених судових рішень та не відновлюючи юридичне становище, яке заявник мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину. Констатуючи порушення прав ОСОБА_1 , ЄСПЛ визнав, що його первинні зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього. Тому ці докази вини ОСОБА_1 не можуть бути використані внаслідок їх очевидної недопустимості, що обумовлена встановленими ЄСПЛ істотними порушеннями прав заявника під час їх отримання. Іншими доказами, на які апеляційний суд як суд першої інстанції посилався, обґрунтовуючи винуватість ОСОБА_1 в інкримінованих злочинах, були: 1) зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника ОСОБА_2 на стадії досудового слідства, від яких він відмовився під час судового розгляду; 2) показання потерпілого ОСОБА_3 , згідно з якими він впізнав у ОСОБА_2 особу, яка в нього стріляла; 3) протоколи слідчих і судових дій; 4) показання свідків, які не були очевидцями цього злочину тощо. Разом з тим ЄСПЛ, констатуючи порушення прав заявника, зауважив, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий , якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього. Дійсно, суд розглянув його показання в контексті інших наявних у нього доказів. Проте жоден з цих доказів - включаючи зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника на стадії досудового слідства, показання потерпілого та речові докази - прямим не був. Крім того, низка недоліків під час оцінки інших доказів, на які вказав заявник у своїй касаційній скарзі, розглянуті касаційним судом не були (пункт 147 рішення ЄСПЛ). Інші наявні в матеріалах справи процесуальні джерела доказів, а саме показання, речові докази, висновки експертів самі по собі та в сукупності з іншими доказами прямо не вказують на ОСОБА_1 , як особу за замовленням якої вчинено замах на вбивство ОСОБА_3 . Звідси, зазначені докази мають сприйматись критично із урахуванням процесуальних порушень, допущених при отриманні інших доказів, в сукупності з якими вони розглядаються, порядку отримання таких доказів та їх обмеженої доказової сили щодо доведення вини заявника. Оцінюючи ці докази, Велика Палата Верховного Суду має приділити особливу увагу сукупності цих доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, з точки зору їх достатності. Ураховуючи той факт, що встановлені порушення прав ОСОБА_1 вплинули на загальну справедливість судового розгляду та мали наслідком обмеження його прав, пов`язаних із процесом доказування (обмеження в доступі до правової допомоги), Велика Палата Верховного Суду вважає, що сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, є недостатньою для підтвердження або спростування доведеності вини ОСОБА_1 в інкримінованих йому злочинах. Крім того, виправлення встановлених порушень прав заявника потребує здійснення повторного дослідження наявних доказів та обумовлює необхідність переоцінки їх достовірності. Водночас, ураховуючи констатоване ЄСПЛ порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд у зв`язку із використанням зізнавальних показань заявника, отриманих із порушенням права на захист, що обумовлює необхідність повторного дослідження та оцінки наявних у матеріалах справи доказів, Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, визначених ч. 5 ст. 33, ст. 467 КПК, ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, позбавлена можливості змінити судове рішення в цій справі щодо засудженого. Водночас, зазначені вище порушення прав заявника, встановлені рішенням ЄСПЛ, свідчать про істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону національними судовими органами (п. 1 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року). Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлені рішення суду у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 підлягають скасуванню. Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами та відповідних повноважень Великої Палати Верховного Суду Констатований ЄСПЛ характер порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, дають підстави вважати, що виправлення цих порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи про обвинувачення ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року. Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності, а сукупність зібраних доказів оцінити з точки зору їх достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року. Констатований міжнародною судовою установою зміст порушень прав ОСОБА_1 під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції дають підстави вважати, що їх виправлення можливо здійснити під час нового судового розгляду, оскільки на цій стадії відновить свою дію принцип презумпції невинуватості заявника і він зможе реалізувати своє право на захист. Норми ст. 400-21 КПК 1960 року, якими регламентовано повноваження суду за результатами перегляду судових рішень з підстави, встановленої п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року, передбачають можливість скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд у відповідній частині. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, щодо яких ЄСПЛ констатував порушення Україною Конвенції, а порушення Україною Конвенції за результатами перегляду судових рішень щодо ОСОБА_2 констатовано не було, відповідно вони не є предметом розгляду Великої Палати. Щодо підсудності кримінальної справи під час нового розгляду Кримінальну справу щодо ОСОБА_1 розглянув Апеляційний суд Полтавської області, якому на час розгляду були підсудні справи про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі (п. 2 ч. 1 ст. 34 КПК 1960 року). Після внесення Законом України від 07 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VІ змін до КПК 1960 року всі кримінальні справи розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (ст. 33 КПК 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 2453-VІ ). У зв`язку зі зміною кримінально-процесуального законодавства, судом першої інстанції у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 повинен бути місцевий суд, який визначається для розгляду конкретної справи за правилами територіальної підсудності, встановленими ст. 37, 38 КПК 1960 року. З огляду на зазначене, новий розгляд справи має здійснюватися місцевим судом Полтавської області, визначеним Полтавським апеляційним судом. Зважаючи на викладене та керуючись ст. 148, 149, 149-1, 150, 155, 156, 165, 370, 400-21, 400-22, 400-24 КПК 1960 року, ст. 459, 467 та п. 15 розд. ХІ «Перехідні положення» КПК, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити. Вирок Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвалу Верховного Суду України від 10 липня 2008 року в частині засудження ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Полтавському апеляційному суду визначити підсудність справи за конкретним місцевим судом. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач Ж. М. Єленіна Судді: Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Л. М. Лобойко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Постанова оформлена суддею О.Г. Яновською відповідно до положень ч. 3 ст. 441 КПК України. Джерело: ЄДРСР 89903946
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 6 травня 2020 року м. Київ Справа 826/7957/18 Провадження № 11-643апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - ГУ НП у м. Києві), третя особа - Святошинське управління поліції ГУ НП у м. Києві (далі - Святошинське управління поліції), про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року (суддя Кузьменко А. І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року (судді Турецька І. О., Стас Л. В., Косцова І. П.), УСТАНОВИЛА : У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ НП у м. Києві від 13 квітня 2018 року № 533 в частині призначення і проведення службового розслідування щодо заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції ОСОБА_1 ; - визнати протиправним та скасувати наказ ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 в частині накладення дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з посади заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції ОСОБА_1 ; - поновити ОСОБА_1 на службі в Національній поліції України на посаді заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції з 11 травня 2018 року; - допустити негайне виконання постанови в частині поновлення на роботі. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 , зокрема, зазначив, що описані в наказі від 11 травня 2018 року № 302 події та їх аналіз, наведені порушення норм чинного законодавства та відомчих актів не відповідають дійсності. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 23 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовив. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Разом з тим ОСОБА_1 указує на помилковість визначення судами тієї обставини того, що спір у справі стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, адже позов заявлено щодо захисту порушених трудових прав відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України. На думку позивача, розгляд справи має відбуватися за правилами цивільного судочинства. У відзиві на касаційну скаргу ГУ НП м. Києві зазначає про безпідставність касаційної скарги ОСОБА_1 та заперечує проти її задоволення. Вважає, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті законно та обґрунтовано, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, з правильною оцінкою наданих суду доказів. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою 5 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, з 30 березня 2009 року по 6 листопада 2015 року ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ України. Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України від 6 листопада 2015 року № 1016 позивач звільнений у запас Збройних Сил України. Наказом ГУ НП у м. Києві від 7 листопада 2015 року № 172 прийнятий на службу до відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції на посаду старшого оперуповноваженого. З 5 травня 2016 року займав посаду заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції. 13 березня 2018 року на адресу т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 надійшов рапорт начальника Святошинського управління поліції полковника поліції ОСОБА_2 про те, що Святошинським управлінням поліції 10 березня 2018 року розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018100080001945 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною gthij. статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК), за фактом умисного вбивства громадянина ОСОБА_3 , труп якого виявлено 10 березня 2018 року близько 00 :30 на АДРЕСА_2 зі слідами насильницької смерті. Згідно з указаним рапортом у ході досудового слідства встановлено, що в день вчинення вбивства ОСОБА_4 близько 18:00 був затриманий працівниками відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщгівка») Святошинського управління поліції, а саме: начальником відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції підполковником поліції ОСОБА_5 , заступником начальника цього відділу капітаном поліції ОСОБА_1 , начальником сектору кримінальної поліції цього відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_23 та оперуповноваженим цього ж відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_7 . Відповідно до наявної інформації вказані працівники Святошинського управління поліції 9 березня 2018 року в період з 20:00 по 21:00 здійснювали огляд помешкання за місцем тимчасового проживання ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_3 нібито за підозрою його у зберіганні вогнепальної зброї та вилучили за місцем його мешкання пістолет. При цьому вказані працівники поліції не доповіли керівництву управління про наявність у них інформації про можливу причетність ОСОБА_4 до вчинення кримінальних правопорушень та проведення щодо останнього заходів, що можуть порушувати його конституційні права, а також не зареєстрували в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події управління матеріалів за фактом вилучення зброї. Крім того, після виявлення трупа ОСОБА_4 , та наявності ознак, що вказували на вчинення особливо тяжкого злочину, вказані працівники не доповіли керівництву управління та відділу кримінальної поліції про наявність у них інформації щодо ОСОБА_4 , його зв`язків та причин, що могли призвести до вчинення щодо нього злочину. За фактами, вказаними у рапорті начальника Святошинського управління поліції ОСОБА_2 , за вказівкою т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 наказом ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 призначено службове розслідування. 22 березня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 162 КК, за заявою ОСОБА_10 . Фабула правопорушення: 9 березня 2018 року о 20:00 співробітники Святошинського управління поліції, незаконно, без відповідних процесуальних повноважень, провели обшук приміщення кімнати в будинку АДРЕСА_3 , що на праві власності належить ОСОБА_10 , порушивши тим самим недоторканність житла громадян. 13 квітня 2018 року ГУ НП у м. Києві видано наказ № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування». 4 травня 2018 року начальником ГУ НП у м. Києві полковником поліції ОСОБА_11 затверджено висновок службового розслідування за фактами, вказаними у рапорті начальника Святошинського управління поліції ОСОБА_2 11 травня 2018 року наказом ГУ НП у м. Києві № 302 на позивача накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, у проникненні до житлового приміщення без добровільної згоди власника з метою проведення слідчих (розшукових) дій, а також у проведенні обшуку кімнати без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 12, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 Кримінально процесуального кодексу України (далі - КПК), абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 9 листопада 2016 року № 1179 (далі - Правила етичної поведінки), абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, затвердженого Законом України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV (далі - Дисциплінарний статут) та пунктів 1 - 3 частини першої статті 8 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII) Вказане стало підставою для звернення позивача з цим позовом до суду. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. За визначенням пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (пункти 8, 9 частини першої статті 4 КАС). Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування(пункт 17 частини першої статті 4 КАС). За правилами пункту 2 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням) спеціальними нормативно-правовими актами. Положення Закону № 580-VIIIвизначають правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України. Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом послугувало звільнення його з посади заступника начальника відділу поліції № 2 Святошинського управління поліції. За викладених обставин, ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, щоспори, пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законом № 580-VIII, Дисциплінарним статутом та Інструкцією про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 березня 2013 року № 230 (далі - Інструкція) (втратила чинність 21 грудня 2018 року). Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 580-VIII Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Згідно зі статтею 3 Закону № 580-VIII у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами. Згідно із частинами першою, другою статті 7 Закону № 580-VIII під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації. Обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не підтвердив достатніми та належними доказами факту порушення його прав та охоронюваних інтересів у межах спірних правовідносин, тоді як відповідач довів правомірність своїх дій з урахуванням вимог, установлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 КАС. Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, 13 квітня 2018 року ГУ НП у м. Києві видано наказ № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування», зі змісту якого вбачається, що 11 квітня 2018 року до управління кадрового забезпечення зі Святошинського управління поліції надійшла інформація про неналежне виконання службових обов`язків окремими працівниками відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка»), у зв`язку з чим відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту й на підставі Закону України від 23 грудня 2015 року № 901-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» призначено проведення службового розслідування комісією у складі: голови комісії - начальника управління кадрового забезпечення полковника поліції ОСОБА_12 ; членів комісії: заступника начальника управління - начальника відділу інспекції з особового складу управління кадрового забезпечення майора поліції ОСОБА_13 ; заступника начальника інспекторського відділу управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування капітана поліції ОСОБА_14 ; старшого інспектора з особливих доручень відділу інспекції з особового складу управління кадрового забезпечення старшого лейтенанта поліції ОСОБА_15 . Пунктом 3 вказаного наказу вирішено відсторонити на період проведення службового розслідування, у тому числі майора поліції ОСОБА_1 , від виконання службових обов`язків за посадою заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції. Як установили суди та вбачається зі змісту наказу ГУ НП у м. Києві від 13 квітня 2018 року № 533 «Про призначення та проведення службового розслідування», підставою для видання вказаного наказу стало надходження зі Святошинського управління поліції 11 квітня 2018 року до управління кадрового забезпечення інформації про неналежне виконання службових обов`язків окремими працівниками відділу поліції №2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, зокрема, начальником цього відділу ОСОБА_5, заступником начальника цього відділу ОСОБА_1, начальником сектору кримінальної поліції цього відділу ОСОБА_23 Відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту з метою з`ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу (далі - РНС), начальник призначає службове розслідування. Порядок проведення службового розслідування встановлюється міністром внутрішніх справ України. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 березня 2013 року № 230, що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 2 квітня 2013 року за № 541/23073, затверджено Інструкцію. Відповідно до пункту 2.1 Інструкції підставами для проведення службового розслідування є порушення особами РНС службової дисципліни, у тому числі скоєння кримінальних або адміністративних правопорушень, знищення або втрата службових документів, доручених або охоронюваних матеріальних цінностей, вчинення особами РНС діянь, які порушують права і свободи громадян, службову дисципліну, інші події, пов`язані із загибеллю (смертю) осіб РНС чи їх травмуванням (пораненням), а також події, які сталися за участю осіб РНС і можуть викликати суспільний резонанс. Підстави для призначення службового розслідування можуть міститися в службових документах осіб РНС, матеріалах перевірок, письмових зверненнях громадян України, осіб без громадянства та іноземців, депутатських запитах та зверненнях народних депутатів України, повідомленнях уповноважених органів досудового розслідування, заявах і повідомленнях інших правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності, об`єднань громадян, засобів масової інформації або в інших документах, отриманих в установленому законодавством України порядку (пункт 2.5 Інструкції). Згідно із частиною третьою статті 14 Дисциплінарного статуту забороняється проводити службове розслідування особам, які є підлеглими порушника, а також особам - співучасникам проступку або зацікавленим у наслідках розслідування. Розслідування проводиться за участю безпосереднього начальника порушника. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що відповідачем під час видання оскаржуваного наказу від 13 квітня 2018 року № 533 не порушено вимог, зокрема, статті 14 Дисциплінарного статуту та пунктів 2.5, 3.4 Інструкції, оскільки в зазначених нормах Інструкції не вказано обов`язкової умови щодо наявності саме відповідного письмового повідомлення (інформації), а також не вимагається зазначення змісту такого повідомлення (інформації) у тексті наказу про призначення та проведення службового розслідування або наведення обґрунтувань у самому змісті наказу. Щодо посилання ОСОБА_1 про незаконність наказу ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 слід зазначити таке. Як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, відповідно до копії рапорту начальника Святошинського управління поліції полковника міліції ОСОБА_2, адресованого на ім`я т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 , який зареєстрований 13 березня 2018 року за № 1714/125/05/54-2018, начальник Святошинського управління поліції ОСОБА_2 повідомив т.в.о. начальника ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_9 про те, що Святошинським управлінням поліції проводиться досудове слідство у кримінальному провадженні за частиною першою статті 115 КК, внесеному до ЄРДР 10 березня 2018 року № 12018100080001945 за фактом умисного вбивства ОСОБА_3 . За вчинення вказаного злочину працівниками відділу кримінальної поліції управління 10 березня 2018 року був затриманий громадянин ОСОБА_18 , якому 11 березня 2018 року оголошено підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 115 КК. У ході проведення досудового слідства встановлено, що в день вчинення вбивства ОСОБА_4 приблизно о 18:00 ОСОБА_18 був затриманий на проспекті Перемоги, 136 у м. Києві працівниками територіального відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, а саме: начальником територіального відділу підполковником поліції ОСОБА_5 .; заступником начальника територіального відділу капітаном поліції ОСОБА_1; начальником сектору кримінальної поліції територіального відділу старшим лейтенантом поліції ОСОБА_23; оперуповноваженим СКП старшим лейтенантом поліції ОСОБА_7 Зазначені працівники Святошинського управління 9 березня 2018 року з 20:00 по 21:00 здійснили огляд помешкання за місцем тимчасового проживання ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_3 , нібито за підозрою його у зберіганні вогнепальної зброї та вилучили за місцем його мешкання пістолет. При цьому вказані працівники не доповіли керівництву управління про наявність у них інформації про можливу причетність ОСОБА_4 до вчинення кримінальних правопорушень та проведення щодо нього заходів, що можуть порушувати його конституційні права, а також не зареєстрували в журналі єдиного обліку управління матеріалів за фактом вилучення зброї. Крім того, після виявлення трупа ОСОБА_4 та наявності ознак, що вказували на вчинення особливо тяжкого злочину, вказані працівники не доповіли керівникам управління та відділу кримінальної поліції про наявність у них інформації щодо ОСОБА_4 , його зв`язків та причин, що могли призвести до вчинення щодо нього злочину. За вказаним фактом проведено службове розслідування. Відповідно до копії наказу ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 «Про призначення та проведення службового розслідування» за наслідками розгляду рапорту начальника Святошинського управління поліції полковника поліції ОСОБА_2 , зареєстрованому за № 1714/125/05/54-2018 від 13 березня 2018 року, у якому зазначено про факти неналежного виконання своїх службових обов`язків та можливі неправомірні дії з боку окремих працівників відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції, відповідно до статті 14 Дисциплінарного статуту та на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію» призначено службове розслідування. Від ОСОБА_1 в межах проведення службового розслідування, призначеного наказом ГУ НП у м. Києві від 19 березня 2018 року № 395 «Про призначення та проведення службового розслідування», відбиралися письмові пояснення, які враховані під час проведення службового розслідування, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази. За наслідками проведеного службового розслідування комісією у складі начальника управління карного розшуку ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_19 , заступника начальника КМУ ДВБ ГУ НП у м. Києві полковника поліції ОСОБА_20 , старшого оперуповноваженого в ОВС КМУ ДВБ НП майора поліції ОСОБА_21 та оперуповноваженого організаційно-методичного відділу управління карного розшуку капітана поліції ОСОБА_22 складено висновок від 4 травня 2018 року, який затверджено заступником голови Національної поліції України - начальником ГУ НП у м. Києві полковником поліції ОСОБА_11 , відповідно до якого комісія вважає за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, проникненні до житлового приміщення, а саме будинку АДРЕСА_3 , без добровільної згоди власника, з метою проведення слідчих (розшукових) дій, проведенні обшуку кімнати в цьому ж будинку без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої та другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1-3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII на заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції майора поліції ОСОБА_1 накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади (пункт 3 висновку). Так, частиною першою статті 13 КПК передбачено, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до частини другої статті 41 КПК під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів (крім підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України) не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора. Згідно із частиною першої статті 233 КПК ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті. Частинами першою, другою статті 234 КПК передбачено, що обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, комісією встановлено факт порушення позивачем вимог частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII, що підтверджується зібраними під час проведення службового розслідування доказами. При цьому жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували висновки службового розслідування, позивачем ані під час його проведення, ані під час судового розгляду справи не надано. На підставі висновку службового розслідування від 4 травня 2018 року наказом ГУ НП у м. Києві від 11 травня 2018 року № 302 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих працівників Святошинського управління поліції» на заступника начальника відділу поліції № 2 (з обслуговування житлового масиву «Південна Борщагівка») Святошинського управління поліції майора поліції ОСОБА_1 за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у здійсненні слідчих (розшукових) дій без розпочатого досудового розслідування у кримінальному провадженні та доручення слідчого, проникненні до житлового приміщення, а саме будинку АДРЕСА_3 , без добровільної згоди власника з метою проведення слідчих (розшукових) дій, проведенні обшуку кімнати в цьому ж будинку без ухвали слідчого судді, внаслідок порушення частини першої статті 13, частини другої статті 41, частини першої статті 233, частин першої, другої статті 234 КПК, абзаців першого - третього частини першої розділу ІІ Правил етичної поведінки, абзаців другого та третього частини першої статті 7 Дисциплінарного статуту та пунктів 1-3 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з посади. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, адже спір пов`язаний з проходженням позивача публічної служби та його звільненням з публічної служби, одним з різновидів якої є служба в органах внутрішніх справ. При цьому наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують зазначених вище висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та (або) апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на викладене касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Н. П. Лященко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна Джерело: ЄДРСР 89519153
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2020 року м . Київ Справа № 826/7244/18 Провадження № 11-827апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року (суддя Шрамко Ю. Т.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року (судді Парінов А. Б., Беспалов О. О., Губська О. А.) у справі № 826/7244/18 за позовом Пеліхоса Євгена Миколайовича до ГПУ про визнання бездіяльності протиправною й зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У травні 2018 року Пеліхос Є. М. звернувся до суду з позовом до ГПУ, у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації адвоката Пеліхоса Є. М. від 12 березня 2018 року № 1203/1, від 02 квітня 2018 року № 0204/1 в інтересах ОСОБА_2 ; - зобов`язати ГПУ надати запитувану інформацію, а саме: чи провадиться відповідачем (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) є ОСОБА_2 і яких саме кримінальних проваджень, їх номер (номери); чи здійснювалося стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювалося, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями Кримінального кодексу України (далі - КК України). 2. Позов мотивовано протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача щодо ненадання запитуваної в порядку Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) інформації, що суперечить вимогам Конституції України та Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-XII). Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 21 грудня 2018 року адміністративний позов задовольнив. 4. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 11 березня 2019 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року залишив без змін. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ГПУ безпідставно не надала позивачу запитувану в адвокатських запитах інформацію. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей спір має публічно-правовий характер, а оскаржувана бездіяльність не є такою, яка вчинена у тому чи іншому кримінальному провадженні, та не належить до визначеного статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) переліку рішень, дій чи бездіяльність слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ГПУ в касаційній скарзі зазначила, що судові рішення підлягають скасуванню у зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права. 7. На думкуГПУ, оскільки запитувана в адвокатських запитах інформація створюється в результаті розслідування кримінальних проваджень, то відповідно спірні правовідносини, що виникли між сторонами у справі, є кримінально-процесуальними. 8. Отже, скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі та дійшли помилкового висновку про те, що цей спір має публічно-правовий характер. 9. На підставі викладеного ГПУ просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Позиція інших учасників справи 10. У відзиві на касаційну скаргу Пеліхос Є. М. зазначив, що вважає скаргу ГПУ невмотивованою та безпідставною. 11. На думку Пеліхоса Є. М. , твердження ГПУ з приводу того, що цей спір не може розглядатися в судах адміністративної юрисдикції, а такі дії треба оскаржувати в порядку, визначеному КПК України, не відповідають об`єктивній, логічній та юридичній дійсності, тому відповідно не заслуговують на увагу. 12. Позивач вважає, що суди попередніх інстанцій цілком правильно, повно й об`єктивно дослідили докази та матеріали справи, та постановили справедливі й законні рішення. 13. У зв`язку з викладеним Пеліхос Є. М. просить касаційну скаргу ГПУ залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Рух касаційної скарги 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 15 травня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 08 серпня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01). Обставини справи, установлені матеріалами справи 16. Позивач звернувся до управління організаційного забезпечення Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформаційно-аналітичної роботи ГПУ з адвокатським запитом від 12 березня 2018 року № 1203/1, у якому просив надати відомості про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) та яких саме кримінальних проваджень є ОСОБА_2 , їх номер (номери); чи здійснювалося стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювалося, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями КК України. 17. ГПУ листом від 21 березня 2018 року № 14/2/1-34275-15 надала відповідь на вищевказаний адвокатський запит, у якій, посилаючись на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI, зазначила, що при виникненні необхідності в отриманні інформації чи документів у зв`язку з наданням правової допомоги сторонам чи учасникам кримінального провадження позивач має право звернутися у межах та спосіб, передбачених КПК України. 18. 03 квітня 2018 року Пеліхос Є. М. повторно звернувся до відповідача з адвокатським запитом від 02 квітня 2018 року № 0204/1, у якому просив надати таку ж інформацію, як і в попередньо вказаному запиті. 19. ГПУ листом від 06 квітня 2018 року № 14/2/1-30385-14 надала відповідь на адвокатський запит позивача від 02 квітня 2018 року № 0204/1, аналогічну за змістом попередній відповіді. 20. Вважаючипротиправною бездіяльність ГПУ щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 21. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 22. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 23. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг. 24. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 25. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 27. Водночас юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 28. Як установлено матеріалами справи, Пеліхос Є. М. звернувся до адміністративного суду з позовом до ГПУ про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації від 12 березня 2018 року № 1203/1, від 02 квітня 2018 року № 0204/1 в інтересах ОСОБА_2 та зобов`язання відповідача надати запитувану інформацію. 29. Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає цей спір розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто чи пов`язаний з виконанням відповідачем публічно-владних управлінських функцій, та чи не має цей спір вирішуватися в порядку кримінального судочинства. 30. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. 31. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17(пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17). 32. Прокуратура становить єдину систему державних органів, які від імені України в порядку, передбаченому Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), здійснюють встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Правову природу і завдання зазначеного органу визначено у статті 1 цього Закону. 33. Однією із засад діяльності прокуратури згідно з пунктом 9 частини першої статті 3 Закону 1697-VII є прозорість, що включає надання на запити інформації, якщо законом не встановлено обмежень щодо її надання. 34. Згідно з абзацом другим частини другої статті 11 Закону № 2657-XII кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом. 35. На підставі пункту 1 частини першої статті 20 Закону № 5076-VI під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема, звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб). 36. В абзаці першому частини першої статті 24 Закону № 5076-VI визначено, що адвокатський запит - письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту. 37. Наведеним критеріям відповідають відомості про можливу протиправну діяльність особи, одержані органом досудового слідства у порядку реалізації своєї правоохоронної функції, задокументовані і внесені до ЄРДР. 38. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI) розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання. 39. Отже, ГПУ як державний орган і суб`єкт владних повноважень є розпорядником такої інформації. 40. Розглядаючи запит адвоката про надання інформації про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , ГПУ виступає представником влади, здійснює свої визначені законом повноваження і в порядку їх реалізації вирішує питання, що впливають на права та обов`язки суб`єкта звернення. 41. Таким чином, пов`язані з розглядом відповідного запиту дії або бездіяльність ГПУ випливають зі здійснення публічно-владної управлінської функції. При цьому чинним законодавством не встановлено винятків, які б давали підстави для протилежного висновку щодо правової природи зазначених дій або бездіяльності, а тому спори за скаргами на них є публічно-правовими. 42. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми процесуального права та обґрунтовано дійшли висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 43. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору стосовно правомірності ненадання ГПУ запитуваної позивачем інформації, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 44. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 45. Згідно із частиною другою статті 24 Закону № 5076-VI орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, у яких міститься інформація з обмеженим доступом. У разі якщо адвокатський запит стосується надання значного обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, строк розгляду адвокатського запиту може бути продовжено до двадцяти робочих днів з обґрунтуванням причин такого продовження, про що адвокату письмово повідомляється не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання адвокатського запиту. У разі якщо задоволення адвокатського запиту передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як десять сторінок, адвокат зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. Розмір таких витрат не може перевищувати граничні норми витрат на копіювання та друк, встановлені Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону№ 2939-VI. 46. Отже, орган державної влади, якому направлено адвокатський запит, зобов`язаний не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію. 47. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач звернувся до управління організаційного забезпечення Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформаційно-аналітичної роботи ГПУ з адвокатським запитом від 12 березня 2018 року № 1203/1, у якому просив надати відомості про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а в разі якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) та яких саме кримінальних проваджень є ОСОБА_2 , їх номер (номери); чи здійснювались стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювались, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями КК України. 48. Разом із цим листом від 21 березня 2018 року № 14/2/1-34275-15 ГПУ надала відповідь на вищевказаний адвокатський запит, у якій, посилаючись на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI, зазначила, що при виникненні необхідності в отриманні інформації чи документів у зв`язку з наданням правової допомоги сторонам чи учасникам кримінального провадження позивач має право звернутися у межах та спосіб, передбачених КПК України. 49. 03 квітня 2018 року Пеліхос Є. М. повторно звернувся до відповідача з адвокатським запитом від 02 квітня 2018 року № 0204/1, у якому просив надати таку ж інформацію, як і в попередньо вказаному запиті. 50. Листом від 06 квітня 2018 року № 14/2/1-30385-14 ГПУ надала відповідь на адвокатський запит позивача від 02 квітня 2018 року № 0204/1, аналогічну за змістом попередній відповіді. 51. Таким чином, ГПУ не надала позивачу запитуваної ним інформації. При цьому з наданих відповідей не вбачається, що ГПУ стосовно ОСОБА_2 провадиться досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень. 52. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим посилання відповідача як на підставу для відмови в наданні позивачу запитуваної ним інформації на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI без зазначення про те, що ГПУ стосовно ОСОБА_2 провадиться досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень. 53. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ГПУ необґрунтовано відмовила позивачу в наданні запитуваної ним в адвокатських запитах інформації, а саме щодо переліку кримінальних проваджень, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, а також стосовно дат, номерів, обставин та кваліфікації внесених відомостей до ЄРДР. 54. Щодо позовних вимог Пеліхоса Є. М. про надання йому іншої запитуваної ним інформації Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 55. Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 2939-VI інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація. 56. Згідно із частиною сьомою цієї статті обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. 57. Частиною першою статті 8 Закону № 2939-VI визначено, що таємною інформацією є інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю. 58. Пунктом 5 частини першої статті 3 КПК України встановлено, що досудовим розслідуванням є стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. 59. У частині другій статті 214 КПК України, зокрема, передбачено, що досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР. 60. Таким чином, інформацією, яка містить таємницю досудового розслідування, є та, яку було створено або одержано відповідачем у кримінальному провадженні після внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінального правопорушення. Доступ до такої інформації мають учасники кримінального провадження та інші особи. 61. Так, КПК України регламентує спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників кримінального провадження з інформацією, створеною (одержаною) у ході досудового розслідування та судового провадження відповідної кримінальної справи. А тому доступ учасників кримінального провадження, до яких належить, зокрема, адвокат, до інформації, створеної (одержаної) у ході досудового розслідування, забезпечується в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. 62. Інші особи, які не є учасниками кримінального провадження, можуть реалізувати своє право на отримання відповідної інформації за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 222 КПК України. 63. Отже, інша частина запитуваної інформації, яку просив надати позивач, є наслідком проведення досудового розслідування у конкретному кримінальному провадженні та містить таємницю досудового розслідування, отримати яку позивач як адвокат може виключно в порядку, визначеному КПК України. 64. За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог Пеліхоса Є. М. у повному обсязі є помилковими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 65. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 66. За правилами частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 67. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права при ухваленні судових рішень, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги ГПУ, скасування рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог Пеліхоса Є. М . Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генеральної прокуратури України задовольнити частково. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Пеліхоса Євгена Миколайовича задовольнити частково. 4. Визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України щодо неналежного розгляду адвокатських запитів Пеліхоса Євгена Миколайовича в інтересах ОСОБА_2 про надання інформації від 12 березня 2018 року № 1203/1 та від 02 квітня 2018 року № 0204/1. 5. Зобов`язати Генеральну прокуратуру України надати вичерпні відомості про повний перелік кримінальних проваджень, за якими до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, а також коли саме, за якими номерами, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. 6. В іншій частині відмовити Пеліхосу Євгену Миколайовичу в задоволенні позовних вимог. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді : Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180564
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м. Київ Справа № 280/1402/19 Провадження № 11-1004апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року (суддя Конишев О. В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року (судді Юрко І. В., Чабаненко С. В., Чумак С. Ю.) у справі № 280/1402/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області (далі - Головне управління) про визнання дій і бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління, у якому просив: - визнати протиправними дії уповноважених осіб відповідача щодо проведення 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису; - визнати протиправною бездіяльність уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання відеозапису, отриманого під час здійснення превентивного поліцейського заходу 30 вересня 2018 року за вказаною адресою відносно нього; - зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили. 2. Позов мотивовано тим, що дії працівників поліції під час здійснення ними 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 , відносно ОСОБА_1 превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, є незаконними, здійснені не на підставі, не в межах повноважень та не в спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Крім цього, внаслідок незаконної бездіяльності працівників поліції, а саме невжиття заходів до належного збереження інформації, отриманої внаслідок здійснення превентивного поліцейського заходу, допущено істотне порушення конституційних прав і свобод позивача. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Запорізький окружний адміністративний суд ухвалою від 14 травня 2019 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки її не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. 4. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 09 липня 2019 року ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року залишив без змін. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що вирішення цього спору віднесене до компетенції суду першої інстанції, визначеного в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), і цей спір повинен вирішуватися за правилами кримінального судочинства. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначив, що вони є незаконними та перешкоджають подальшому провадженню у справі, ухвалені судами внаслідок невідповідності висновків фактичним обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, а також є необґрунтованими, ухваленими на підставі неповно з`ясованих обставин в адміністративній справі, без надання оцінки всім аргументам позивача. 7. На думку скаржника, в оскаржуваних рішеннях судів обох інстанцій ототожнено поняття превентивного поліцейського заходу (застосування технічних приладів, що мають функції відеозапису) та фіксації процесуальної дії у межах кримінального провадження. 8. Скаржник зазначив, що предметом позову є визнання протиправними дій та бездіяльності працівників Головного управління під час здійснення ними превентивних поліцейських заходів у вигляді опитування та застосування технічних приладів, що мають функції відеозапису. Указані поліцейські заходи, на думку скаржника, вчиняються органами Національної поліції не у зв`язку зі здійсненням повноважень у межах кримінального провадження, а у зв`язку з реалізацією публічно-владних управлінських функцій, передбачених положеннями статей 29, 31, 40 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію». 9. Отже, скаржник вважає, що за відсутності кримінального провадження, у межах якого здійснювалося застосування превентивного поліцейського заходу та технічних засобів фіксації, що мають функції відеозапису, правовідносини, які склалися, є публічно-правовими та не підлягають розгляду в порядку кримінального процесуального законодавства. 10. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Позиція інших учасників справи 11. У відзиві на касаційну скаргу Головне управління зазначило, що заперечує проти її задоволення в повному обсязі. 12. На думку Головного управління, суди здійснили правильний аналіз норм чинного законодавства, внаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку про те, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час вчинення дій, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій. 13. Головне управління також зазначило, що на момент розповсюдження інформації в мережі Інтернет, а саме 05 жовтня 2018 року, вже було зареєстровано кримінальне провадження, у якому позивач є особою, якій повідомлено про підозру, відтак будь-які дії, вчинені щодо нього посадовими особами відповідача, не мають ознак публічно-владних управлінських дій, а тому оскарження таких дій має відбуватися виключно за правилами, встановленими КПК України. 14. У зв`язку з викладеним відповідач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 в повному обсязі. Рух касаційної скарги 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 18 вересня 2019 року передав справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань від учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 17. 30 вересня 2018 року приблизно о 22 годині посадовими особами Головного управління за телефонним викликом на лінію 102 (повідомлення зареєстровано в журналі єдиного обліку за № 3902) здійснено виїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності юридичній особі приватного права - Товариству з обмеженою відповідальністю «Верум вілла» (далі - ТОВ «Верум вілла»). 18. Під час виїзду посадовими особами відповідача здійснено превентивні поліцейські заходи у вигляді опитування позивача та застосовано технічні прилади, що мають функції відеозапису (за допомогою цифрової нагрудної відеокамери Police Body Camera Multi-functional Docking Station Inpult: 5V-1 A, Output: 5V-1A 32 Gb). 19. Після здійснення превентивних поліцейських заходів співробітниками Приморського відділення поліції Бердянського відділу поліції Головного управління (далі - Приморське ВП) здійснено обробку відеозапису, який містив персональні данні позивача. 20. При цьому під час обробки відеозапису відповідачем допущено неналежне зберігання відео з персональними даними позивача, внаслідок чого 05 жовтня 2018 року у соціальній мережі «Фейсбук» у загальному доступі сторонньою особою викладено відео, отримане працівниками поліції під час виконання своїх службових функцій та здійснення відносно позивача превентивних поліцейських заходів 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1. 21. Позивач, вважаючи протиправнимидії уповноважених осіб відповідача щодо проведення стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, а також протиправною бездіяльність уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання відеозапису, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 22. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 24. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг. 25. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 26. Проте юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 27. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 28. Водночас юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 29. Як установлено матеріалами справи, позивач ставить перед судом адміністративної юрисдикції питання про порушення його прав у зв`язку зпроведенням 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, а також у зв`язку з неналежним зберіганням відеозапису, отриманого під час указаного заходу. 30. Суди попередніх інстанцій установили, що 30 вересня 2018 року приблизно о 22 годині посадовими особами Головного управління за телефонним викликом на лінію 102 (повідомлення зареєстровано в журналі єдиного обліку за № 3902) здійснено виїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності юридичній особі приватного права - ТОВ «Верум вілла». 31. Під час виїзду посадовими особами відповідача здійснено превентивні поліцейські заходи у вигляді опитування позивача та застосовано технічні прилади, що мають функції відеозапису (за допомогою цифрової нагрудної відеокамери Police Body Camera Multi-functional Docking Station Inpult: 5V-1 A, Output: 5V-1A 32 Gb). 32. Крім того, суди попередніх інстанцій установили, що 01 жовтня 2018 року слідчим відділенням Приморського ВП за заявою ОСОБА_2 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості: № 12018080340000549 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 146 Кримінального кодексу України (далі - КК України); № 12018080340000551 - за частиною другою статті 350 КК України; № 12018080340000552 - за частиною другою статті 350 КК України. 33. 02 жовтня 2018 року прокурором Запорізької області Романовим В. П. складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частинами першою та другою статті 350 КК України. 34. Згідно із частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 35. Відповідно до визначення, закріпленого в пункті 10 частини першої статті 3 КПК України, кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. 36. За своєю правовою природою кримінальне провадження становить єдиний комплекс вчинюваних в установленому КПК України порядку дій, у межах якого органи досудового розслідування й суд здійснюють функцію притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зокрема, таке провадження включає встановлені законом процедури одержання доказів, гарантії законності цих процедур, а також право особи в установлений КПК України спосіб оспорювати правомірність відповідних процесуальних дій та/або рішень у контексті реалізації свого права на захист. 37. Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, згідно із частиною першою статті 24 КПК України гарантується кожному в порядку, передбаченому цим Кодексом. 38. Завданнями кримінального судочинства відповідно до статті 2 КПК України є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 39. Отже, кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності, зокрема, слідчих, керівників органу досудового розслідування, прокурорів щодо розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. 40. Згідно зі статтею 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора: бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (пункт 1); рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування - потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (пункт 2); рішення слідчого про закриття кримінального провадження - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником (пункт 3); рішення прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (пункт 4); рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим - особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою (пункт 5); рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки - особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені законом (пункт 6); рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій - особою, якій відмовлено у задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником (пункт 7); рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими главою 39 цього Кодексу, - підозрюваним, його захисником чи законним представником, потерпілим, його представником чи законним представником (пункт 8); рішення прокурора про відмову в задоволенні скарги на недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування - особою, якій відмовлено у задоволенні скарги, її представником, законним представником чи захисником (пункт 91); повідомлення слідчого, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку або двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину, але не пізніше закриття прокурором кримінального провадження або звернення до суду із обвинувальним актом - підозрюваним, його захисником чи законним представником (пункт 10); відмова слідчого, прокурора в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктом 91 частини першої статті 284 цього Кодексу, - стороною захисту, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, її представником (пункт 11). 41. На підставі частини другої статті 303 КПК України скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу. 42. Таким чином, скарги на рішення, дії, чи бездіяльність слідчого або прокурора, які не можуть бути оскаржені в порядку частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування, можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в порядку КПК України. 43. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 826/2253/18 (провадження № 11-1148апп18). 44. Як убачається з матеріалів справи, під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018080340000549 серед інших слідчих дій 02 жовтня 2018 року здійснено огляд носія інформації із записом нагрудної камери поліцейського Перелигіна А. В. , який 30 вересня 2018 року у складі поліцейського патруля виїжджав за телефонним викликом на лінію 102 до будинку АДРЕСА_1 та здійснював відеофіксацію дій патрульної поліції. Вказаний носій інформації слідчим визнано речовим доказом та долучено до матеріалів провадження (а. с. 64, зворот). 45. Того ж дня, 02 жовтня 2018 року, прокурором Запорізької області Романовим В. П. складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частинами першою та другою статті 350 КК України. 46. Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій уповноважених осіб Головного управління щодо проведення 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, та визнання протиправною бездіяльності уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання отриманого під час указаного превентивного поліцейського заходу відеозапису, носій інформації з яким слідчий визнав речовим доказом і долучив до матеріалів кримінального провадження, фактично стосуються правомірності відеофіксації дій патрульної поліції під час спілкування з позивачем 30 вересня 2018 року на носій, який визнаний речовим доказом у кримінальному провадженні та долучений до його матеріалів, а також стосуються дій, пов`язаних із розголошенням 05 жовтня 2018 року відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018080340000549, оцінка яким має надаватися в межах указаного кримінального провадження. Тому для вирішення цього спору не можна використати способи захисту, передбачені в адміністративному судочинстві. Для ефективного захисту прав позивача КПК України передбачає спеціальні процедури, які не можна підмінити шляхом звернення з позовом до адміністративного суду. 47. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що ці вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. 48. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 49. Словосполучення «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 238 КАС України) стосується як позовних вимог, які не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядати суди (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункт 66), від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункт 34), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30)). 50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, не може бути предметом окремого судового розгляду. 51. Тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що зазначена вимога ОСОБА_1 також підлягає вирішенню в порядку, визначеному КПК України. За своєю суттю вказане прохання позивача є способом виконання судового рішення, а не позовною вимогою, задоволення якої може призвести до відновлення прав позивача у разі встановлення факту їхнього порушення. Більше того, у разі якщо позивач, заявивши таку вимогу, намагається захистити свою честь, гідність або ділову репутацію, то ефективний захист таких прав можливий у цивільному судочинстві з використанням належних способів. 52. З урахуванням особливостей предмета оскарження в цій справі та його правових наслідків рішення суду про закриття провадження в адміністративній справі не є таким, яке б призводило до порушення прав позивача на справедливий судовий розгляд та на ефективний засіб юридичного захисту своїх прав, гарантованих Конвенцією. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 53. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 54. Згідно із частинами першою та четвертою статті 351 КАС України суд змінює судове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. 55. Оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про закриття провадження в цій справі, але помилково зазначили про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, мають розглядатися в порядку КПК України, то оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення мотивувальної частини ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 рокув частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, - змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. 3. В іншій частині ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180567
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м . Київ Справа № 1740/2278/18 Провадження № 11-829апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року (судді Ніколін В. В., Багрій В. М., Рибачук А. І.) у справі № 1740/2278/18 за позовом ОСОБА_1 до Рівненської місцевої прокуратури (далі - Прокуратура) про визнання бездіяльності протиправною та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Прокуратури, у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неналежного проведення перевірки за його заявою від 19 липня 2018 року на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року. 2. Позов мотивовано тим, щопід час ознайомлення з матеріалами особової справи в установі виконання покарань ним було встановлено, що наявний у ній вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, згідно з яким позивач відбуває покарання в Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)», не був підписаний усім складом суду, який постановив цей вирок, що суперечить вимогам чинної на той час Інструкції з діловодства у Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласному, міжобласному, Київському і Севастопольському міських, районному (міському) судах, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 13 березня 1997 року № 22/5. З огляду на вказане позивач звернувся до Прокуратури для здійснення нею нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень. За наслідками перевірки відповідач на підставі частини третьої статті 26 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) мав негайно звільнити його з місця позбавлення волі, оскільки неправильно завірена копія вироку не може бути підставою для відбування ним покарання. Проте листом від 26 липня 2018 року за № 33-170-18 відповідач повідомив позивача про відсутність підстав для вжиття заходів прокурорського нагляду. 3. На думку позивача, бездіяльність відповідача щодо неналежного проведення перевірки за його заявою від 19 липня 2018 року є протиправною. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Рівненський окружний адміністративний суд рішенням від 13 листопада 2018 року відмовив у задоволенні позову. 5. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 12 березня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 6. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірні правовідносини стосуються окремих питань діяльності відповідача, яка регламентована нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), а тому цей спір не відноситься до компетенції адміністративних судів і не може бути розглянутий за правилами КАС України. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 7. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначив, що її прийнято з порушенням норм процесуального права. 8. На думку скаржника, відповідач перебуває на публічній службі, має делеговані повноваження і обов`язки за частиною третьою статті 26, частиною третьою статті 44 Закону № 1697-VII, статтею 121 Конституції України, є суб`єктом владних повноважень та здійснює нагляд за дотриманням законності при виконанні судових рішень, відтак цей спір є публічно-правовим і підлягає вирішенню судом адміністративної юрисдикції. 9. На підставі викладеного скаржник просить розглянути справу по суті та задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Позиція інших учасників справи 10. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура зазначила, що вважає викладені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 безпідставними та необґрунтованими, у зв`язку із чим просить відмовити скаржнику в задоволенні касаційної скарги, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Рух касаційної скарги 11. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 липня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 07 серпня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 13. ОСОБА_1 , якого вироком Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року засуджено до довічного позбавлення волі, відбуває покарання у Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)». 14. 19 липня 2018 року позивач звернувся до Прокуратури із заявою, у якій просив провести перевірку на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, оскільки під час ознайомлення з матеріалами особової справи в Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)» він установив, що в справі наявна копія вироку, не підписана суддями, які постановили цей вирок. Також у зв`язку з незаконним утриманням у Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)», тобто без належно оформленої копії вироку, просив на підставі частини третьої статті 26 Закону № 1697-VIIприйняти постанову про його негайне звільнення з місць позбавлення волі. 15. За наслідками розгляду вказаної заяви відповідач листом від 26 липня 2018 року № 33-170-18 повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для вжиття заходів прокурорського реагування. Свою відповідь Прокуратура обґрунтувала тим, що в ході перевірки були вивчені матеріали особової справи позивача та з`ясовано, що в ній знаходиться копія вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, завірена гербовою печаткою суду та підписом одного із суддів, що входив до складу колегії суддів, а також копія ухвали колегії суддів судової палати Верховного Суду України від 05 вересня 2002 року, завірена в аналогічний спосіб. У відповіді також зазначено, що відповідно до статті 339 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року) вирок підписують усі судді чи один суддя, коли справа розглядалась ним одноособово. Статтями 344, 349 КПК України у вказаній редакції було передбачено отримання засудженим лише копії вироку. Крім того, у відповіді міститься посилання на узагальнення Верховного Суду України від 01 серпня 2004 року «Про якість складання й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення», у якому зазначено, що оригінал судового рішення виготовляється в єдиному екземплярі та зберігається у справі. Копію судового рішення потрібно видавати із зазначенням, що це «копія» та що вона звірена з оригіналом, підписана посадовою особою, яка її звіряла і видавала. Підпис посадової особи на копії судового рішення має бути завірений печаткою того суду, який її видав. Прокуратура також зауважила, що згідно з пунктом 4.15.1 Інструкції про роботу відділів (груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень, затвердженої наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 11 січня 2008 року № 1, відповідний підрозділ виправної колонії вправі запросити з суду, який постановив рішення, нову копію вироку, якщо гербова печатка, якою його завірено, викликає сумнів. Оскільки копія вироку, яка наявна в особовій справі позивача, повністю відповідає вимогам законодавства та не викликає сумнівів у достовірності, немає підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 . Одночасно відповідач роз`яснив, що на підставі статті 22 Кримінально-виконавчого кодексу України прокурор відповідно до Закону № 1697-VIIздійснює нагляд за додержанням законів в органах і установах виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян. 16. Вважаючи, що відповідачем допущена бездіяльність щодо неналежного розгляду його заяви, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 17. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 18. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 19. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 20. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 21. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 22. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 23. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 24. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 25. Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. 26. Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1697-VII прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян в органах та установах, шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв`язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах. У межах реалізації зазначеної функції прокурор має право залучати відповідних спеціалістів. 27. Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів, а також забезпечення громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення регулюються Законом України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі - Закон № 393/96-ВР). 28. Положеннями частини першої статті 1 Закону № 393/96-ВР передбачено право громадян України на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. 29. У статті 3 Закону № 393/96-ВР визначено, що заява (клопотання) - це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. 30. За правилами частин першої, третьої статті 7 вказаного Закону звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду. 31. У заяві від 19 липня 2018 року ОСОБА_1 просив Прокуратуру провести перевірку на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, що безпосередньо пов`язано зі здійсненням прокурором нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. 32. Виключний перелік питань, які вирішуються судом кримінальної юрисдикції під час виконання вироків, визначений частиною першою статті 537 КПК України. Проте нормами вказаної статті КПК України не передбачено можливості оскарження засудженим до суду кримінальної юрисдикції рішень, дій чи бездіяльності прокурора за результатами здійснення ним нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. 33. Беручи до уваги наведені правові норми в контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані вимоги в розумінні статті 3 Закону № 393/96-ВР підпадають під дію цього Закону. 34. Отже, спір у цій справі про визнання неправомірною бездіяльності прокурора під час здійснення ним нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду. 36. Згідно із частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 37. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив постанову, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року скасувати, а справу направити до Восьмого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді : Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180636
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 29 квітня 2020 року м. Київ Справа № 1-305/2009 Провадження № 13-97зво19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Яновської О.Г., суддів : Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. за участю секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю., прокурора Трояна О.Л., розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанови Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і В С Т А Н О В И Л А: І . ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року ОСОБА_1 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених частиною 4 статті 187, частиною 2 статті 289 Кримінального кодексу України (далі - КК), та із застосуванням ст. 70 КК України призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього належного йому майна. 2. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , щодо яких питання про перегляд судових рішень не ставиться. 3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, діючи за попередньою змовою групою осіб разом із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 08 січня 2007 року в м. Києві вчинив розбійний напад з метою заволодіння майном ТОВ «Лаура», із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров`я осіб, що зазнали нападу, і з погрозою застосування такого насильства, внаслідок чого заволодів майном на загальну суму 440754,71 грн., а також незаконно заволодів з проникненням у сховище транспортним засобом, належним ТОВ «Техномаркет Аладін », вартістю 50170, 46 грн. 4. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року вирок суду першої інстанції залишено без змін. 5. Постановою Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року відмовлено у витребуванні матеріалів кримінальної справи щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 . Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 6. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 28412/10) від 21 листопада 2019 року, яке набуло статусу остаточного (далі - Рішення ЄСПЛ), констатовано порушення щодо ОСОБА_1 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), зокрема, статті 3 Конвенції у її матеріальному аспекті у зв`язку з жорстоким поводженням працівників міліції із заявником; статті 3 Конвенції у її процесуальному аспекті у зв`язку з непроведенням ефективного розслідування твердження заявника про жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні; статей 3 та 13 Конвенції у зв`язку з неналежними побутовими умовами тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35 та відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту у зв`язку з цим; частини 1 статті 6 Конвенції у зв`язку використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника (пункти 88, 98, 128, 132, 140 Рішення ЄСПЛ). 7. В решті вимог заява ОСОБА_1 визнана неприйнятною та необґрунтованою відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункти 105, 142 Рішення ЄСПЛ). 8. ЄСПЛ зазначив, що прийняття зізнань, отриманих з порушенням статті 3, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому, незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного. 9. Суд визнав, що заявник зазнав жорстокого поводження під час затримання, у результаті якого 11 січня 2007 рокунаписав «явку з повинною». Ця явка була частиною доказів проти нього. 10. За таких обставин, незалежно від впливу зізнавапьних показань заявника від 11 січня 2007 року на результат кримінального провадження щодо нього, ЄСПЛ дійшов висновку, що цей доказ призвів до несправедливості кримінального провадження та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ). 11. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 12 000 (дванадцять тисяч) євро на відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. Рух справи за заявою про перегляд судових рішень 12. 06 грудня 2019 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року щодо нього у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. 13. Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями у провадженні № 13-97зво19 від 06 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 призначено судді-доповідачу Єленіній Ж. М. 14. 10 грудня 2019 року суддя Великої Палати Верховного Суду Єленіна Ж. М. заявила самовідвід від участі у розгляді заяви ОСОБА_1 , мотивувавши тим, що 11 листопада 2009 року колегією суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва, до складу якої вона входила, постановлено ухвалу про залишення без змін вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року. 15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року заяву про самовідвід судді Великої Палати Верховного Суду Єленіної Ж.М. задоволено. 16. Відповідно до розпорядження керівника апарату Верховного Суду від 11 грудня 2019 року № 31/0/30-19 «Про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи» призначено повторний автоматизований розподіл заяви засудженого ОСОБА_1 про перегляд рішень суду (провадження № 13-97зво19). 17. Протоколом повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями у провадженні № 13-97 зво19 від 11 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 призначено судді-доповідачу Яновській О. Г. 18. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 залишено без руху, із зазначенням недоліків заяви, та встановлено строк, необхідний для їх усунення. 19. На виконання вказаної ухвали, в межах встановленого судовим рішенням строку, ОСОБА_1 повторно надіслав на адресу Суду заяву про перегляд судових рішень в зв`язку із виключними обставинами з обґрунтуванням наведених вимог. 20. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 08 січня 2020 року розглянуто заяву ОСОБА_1 про усунення недоліків, витребувано з Деснянського районного суду м. Києва матеріали кримінальної справи № 1-305/2009 щодо ОСОБА_1 , витребувано з Міністерства юстиції України автентичний переклад рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року та відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами. 21. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 27 січня 2020 року заяву ОСОБА_1 призначено до розгляду. ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 22. У заяві ОСОБА_1 посилається на те, що встановлені порушення Конвенції, зокрема, використання доказів, отриманих під катуванням заявника, для забезпечення його засудження зробило кримінальне провадження в цілому несправедливим. 23. Посилаючись на вимоги Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), ОСОБА_1 М. А. просить скасувати вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року та постановити новий вирок, яким його виправдати. Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження 24. ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про дату та час його проведення. Клопотань про особисту участь в судовому розгляді його заяви не подавав. 25. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду прокурор заперечував проти задоволення заяви засудженого в частині скасування судових рішень. Вважав, що порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ, дають підстави для застосування заходів індивідуального характеру щодо ОСОБА_1 у вигляді зміни постановлених щодо нього судових рішень шляхом визнання доказів, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, недопустимими. Прокурор Троян О.Л. зазначив, що вина ОСОБА_1 доведена показаннями співучасників, потерпілих, свідків, протоколами відтворення обстановки та обставин події, огляду місця події та іншими доказами, сукупність яких є достатньою для доведення вини заявника у скоєні інкримінованих йому злочинів. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 26. Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції. 27. ЄСПЛ зазначив, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (пункт 83 Рішення ЄСПЛ). 28. Суд акцентує увагу, що через п`ять днів після затримання заявника 16 січня 2007 року судово-медичною експертизою було встановлено наявність в нього великих синців на голові та тулубі, а також саден на коліні та руці. Хоча експерт кваліфікував ушкодження як «легкі», він зазначив, що вони утворилися у результаті щонайменше дванадцяти ударів тупими предметами. Він також підтвердив, що вони могли бути заподіяні 11 або 12 січня 2007 у спосіб, описаний заявником (пункти 10, 84 Рішення ЄСПЛ). 29. На думку Суду заявник надав достатньо послідовний та детальний опис обставин, за яких він зазнав цих тілесних ушкоджень. Згідно з його твердженнями він зазнав нападу двох працівників міліції, які намагались отримати від нього зізнавальні показання у вчиненні злочину. Хоча вони заперечили правдивість тверджень заявника, національні органи державної влади не надали жодного пояснення щодо походження його тілесних ушкоджень (пункти 8, 85 рішення ЄСПЛ). 30. У цій справі ЄСПЛ звертає увагу на те, що, як встановлено національними органами державної влади, затримання заявника було офіційно задокументовано із затримкою в один день, і що саме у той день він написав «явку з повинною». На думку Суду, сам факт того, що заявник зізнався у вчиненні злочину під час незадокументованого затримання за відсутності таких процесуальних гарантій, як доступ до захисника, та відмовився від зізнавальних показань невдовзі після цього, створює враження, що його зізнавальні показання могли бути надані недобровільно (див. для порівняння рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 63, від 07 листопада 2013 року). Цей факт, підтверджений доказами щодо тілесних ушкоджень, породжує обґрунтовану презумпцію застосування працівниками міліції фізичного жорсткого поводження, щоб зламати психологічний опір заявника з метою отримання зізнавальних показань (пункт 86 Рішення ЄСПЛ). 31. За таких обставин та з огляду на обов`язок держави надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка знаходиться під контролем міліції, ЄСПЛ дійшов висновку, що Уряд належним чином не встановив, що тілесні ушкодження заявника виникли за обставин, що виключають жорстоке поводження під час затримання, як стверджував заявник (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року), що в свою чергу свідчить про порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції (пункти 87-88 Рішення ЄСПЛ). 32. Оскільки у цій справі міжнародна судова установа встановила, що держава-відповідач несе відповідальність за статтею 3 Конвенції у зв`язку із жорстоким поводженням із заявником, то органи державної влади були зобов`язані провести його розслідування відповідно до визначених прецедентною практикою ЄСПЛ критеріїв ефективності (пункт 94 Рішення ЄСПЛ). 33. Разом з тим, 15 січня 2007 року заявник поскаржився органу державної влади на жорстоке поводження з ним після його затримання. Його твердження були підкріплені висновком судово-медичної експертизи від 16 січня 2007 року. Проте, 15 березня 2007 року прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи з цього питання, встановивши відсутність в діях працівників міліції складу злочину. Зрештою цю постанову було залишено без змін судами трьох інстанцій (пункти 9, 10, 12, 16, 95 Рішення ЄСПЛ). 34. ЄСПЛ вважає це достатнім для висновку, що заявнику було відмовлено в ефективному розслідуванні його небезпідставної скарги на жорстоке поводження працівників міліції, та для встановлення порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Як Суд встановив у своєму рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункти 169-182, від 15 березня 2012 року), така ситуація є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що дозволяє представникам держави, відповідальним за таке жорстоке поводження, залишатися безкарними (пункти 97-98 Рішення ЄСПЛ). 35. Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що визнання допустимими доказами показань, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому, незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного. У зв`язку з чим Суд дійшов висновку, що незалежно від впливу зізнавапьних показань заявника від 11 січня 2007 року на результат кримінального провадження щодо нього, цей доказ призвів до несправедливості кримінального провадження (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ). Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 36. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві. Зокрема, відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. 37. Крім того, відповідно до ст. 2 Закону №3477-IV та ст. 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. 38. Згідно зі ст. 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і, якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 39. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 40. За ст. 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (ст. 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 41. Звертаючись із заявою про скасування судових рішень щодо себе ОСОБА_1 фактично порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). 42. Згідно із ч. 3 ст. 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 43. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 44. Очевидно, що засудження особи та відбуття нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень. 45. Крім того, рішення ЄСПЛ у справі заявника спонукає до висновку, що рішення національних судів суперечить Конвенції по суті у зв`язку із констатацією порушення частини 1 статті 6 Конвенції, обумовленого використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника з метою його засудження. 46. Так, в пункті 62 рішення ЄСПЛ у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06)) від 25 лютого 2016 року Суд зазначив, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом (див, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (<�…>) [ВП], заява № 22978/05, п. 166, ECHR 2010 з подальшими посиланнями). 47. Тож, оскільки право на справедливий судовий розгляд належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна складова принципу верховенства права, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні. 48. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду із відновленням провадження у справі. 49. Згідно з частиною першою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК), при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення, суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК. 50. Відповідно до статті 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. 51. Саме тому особливої уваги Велика Палата має приділяти оцінці достатності сукупності доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел. Така позиція була висловлена і в постанові Великої Палати від 13 листопада 2019 року у справі № 1–07/07. 52 . Застосування доктрини «плодів отруєного дерева» вимагає здійснення логічних операцій щодо встановлення джерела походження інформації, завдяки якій було здобуто кожен доказ, яким обґрунтовується судове рішення. Відділяючи докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотних порушень прав і свобод людини, встановлених рішенням ЄСПЛ, від доказів, отриманих з джерел не пов`язаних ані прямо, ані опосередковано із такою інформацією, суд з повноваженнями касаційної інстанції здійснює перевірку правильності правової оцінки обставин та допустимості кожного окремого доказу. 53. Зазначені логічні операції не потребують здійснення дослідження доказів та не обумовлюють необхідність здійснення переоцінки достовірності доказів, які все ж були визначені як такі, що можуть бути покладені в основу судового рішення і використані на підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. 54. Загалом, аналізуючи аргументи, представлені прокурором в судовому засіданні, щодо можливості зміни постановлених щодо ОСОБА_1 судових рішень шляхом виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів, в тому числі, отриманих із порушенням ст.3 Конвенції, Велика Палата зауважує наступне. 55. До необхідних умов, при дотриманні яких представляється за можливе зміна судового рішення при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна віднести такі: - рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; - встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду; - встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов`язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом); - виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів; - при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. 56. Лише при дотриманні зазначених вище умов суд при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна змінити судове рішення, не застосовуючи додаткових заходів індивідуального характеру виправлення порушень Конвенції у вигляді скасування постановлених судових рішень та не відновлюючи юридичне становище, яке заявник мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину. 57. Водночас, ураховуючи констатоване ЄСПЛ порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд у зв`язку із використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника, що обумовлює необхідність повторного дослідження та оцінки наявних у матеріалах справи доказів, Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, визначених ч. 5 ст. 33, ст. 467 КПК України, ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, позбавлена можливості постановити нове судове рішення в цій справі щодо заявника. 58. Однак, зазначені вище порушення прав заявника, встановлені рішенням ЄСПЛ, свідчать про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону національними судовими органами, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 398 КПК 1960 року є підставою для скасування судом касаційної інстанції судових рішень. 59. За таких обставин вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанову Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо ОСОБА_1 належить скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 60. Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів передбачених частиною 4 статті 187, частиною 2 статті 289 КК України. 61. Відповідно до змісту статті 33 КПК України 1960 року зі змінами в редакції Закону № 2453-VI (2453-17) від 07 липня 2010 року, судами першої інстанції, які розглядають кримінальні справи, є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Тому, після прийняття Великою Палатою Верховного Суду процесуального рішення, дану кримінальну справу необхідно направити для розгляду за правилами інстанційної підсудності з урахуванням указаних змін до КПК України 1960 року. 62. За правилами територіальної підсудності, передбаченими статтею 37 КПК України 1960 року, кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. 63. З урахуванням цих обставин та змісту статті 38 КПК України 1960 року, кримінальну справу належить направити до Деснянського районного суду м. Києва для здійснення нового судового розгляду. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : Заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанови Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково. Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанову Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувати і направити кримінальну справу № 1-305/2009 на новий судовий розгляд. Кримінальну справу направити до Деснянського районного суду м. Києва з метою забезпечення нового судового розгляду в суді першої інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Т. О. Анцупова В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська О. С. Золотніков Л. М. Лобойко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 89180571
  12. Ухвала Іменем України 22 квітня 2020 року м. Київ Провадження № 51 - 1901 впс 20 Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого - Кравченка С.І., суддів: Білик Н.В., Остапука В.І. розглянув клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12019160240002385, з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів, встановив: До Касаційного кримінального суду Верховного Суду в порядку ст. 34 КПК України надійшло клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, із Заводського районного суду м. Миколаєва до Приморського районного суду м. Одеси. Клопотання мотивовано тим, що досудове розслідування у вказаному провадженні здійснюється Другим слідчим відділом СУ ТУ ДБР, розташованим у м. Миколаєві. Однак, як вбачається із протоколів огляду від 8.10.2019 року та пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 20.09.2019 року, цей відділ розташований за адресою: м. Одеса, вул. Мечникова, буд. 59 , та належить, відповідно, до територіальної юрисдикції Приморського районного суду м. Одеси, а тому, на думку захисника, матеріали провадження необхідно передати на розгляд до цього суду. Учасники провадження вчасно повідомлені про день і час розгляду клопотання, в судове засідання не з`явились. Заперечень та клопотань про відкладення розгляду не надійшло. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали провадження та перевіривши доводи, наведені у клопотанні, суд дійшов висновку, що воно не підлягає задоволенню з наступних підстав. Встановлення правил підсудності має важливе значення для правильного функціонування судової системи, а також для виконання судами покладених на них завдань і визначення суду, компетентного здійснювати кримінальне провадження щодо конкретного кримінального правопорушення. Підсудність є ефективним засобом, який сприяє тому, щоб конкретна кримінальна справа розглядалася і вирішувалася судом законним, компетентним, незалежним і неупередженим, як того вимагають ст. 7 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права . Згідно з пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) «кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на розгляд судом, встановленим законом». А відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. За допомогою правил про підсудність забезпечується також рівність всіх громадян перед законом і судом (ст. 24 Конституції України та ст. 10 КПК України). Будучи одним з проявів цієї конституційної засади, чітко встановлена законом підсудність набуває ознак суб`єктивного права людини на законного суддю, тобто права будь-якої людини знати наперед, який саме суд і в якому складі відповідно до закону правомочний здійснювати стосовно нього судове провадження, якщо така необхідність виникне. Важливість суворого дотримання правил про підсудність доводиться і практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, як порушення вимог пункту 1 ст. 6 Конвенції ЄСПЛ розглядає порушення правил територіальної підсудності внаслідок передання справи з одного суду до іншого без належного законного обґрунтування, незважаючи на наявність чітких підстав зміни територіальної підсудності, встановлених у КПК України (див. пункт 98 рішення ЄСПЛ у справі «Фельдман проти України»). Відповідно до ч. 1 ст. 34 КПК України кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду, якщо: 1) до початку судового розгляду виявилося, що кримінальне провадження надійшло до суду з порушенням правил підсудності; 2) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити склад суду для судового розгляду; 3) обвинувачений чи потерпілий працює або працював у суді, до підсудності якого належить здійснення кримінального провадження; 4) ліквідовано суд або з визначених законом підстав припинено роботу суду, який здійснював судове провадження. З огляду на абз. 1 ч. 3 ст. 34 цього Кодексу, питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів, вирішується колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду за поданням суду апеляційної інстанції або за клопотанням сторін чи потерпілого не пізніше п`яти днів з дня внесення такого подання чи клопотання, про що постановляється вмотивована ухвала. З наявних у суді касаційної інстанції матеріалів вбачається, що в провадженні слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва Гаврасієнко В.О. перебувало клопотання слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві, Васильєва А.О. про застосування до підозрюваного ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту. Територіальне управління Державного бюро розслідувань розташоване у місті Миколаєві, в межах територіальної юрисдикції Заводського районного суду міста Миколаєва та поширює свою діяльність на Кіровоградську, Миколаївську, Одеську області. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 132 КПК України, клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування. Згідно положень ст. 38 КПК України органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є: 1) слідчі підрозділи: а) органів Національної поліції; б) органів безпеки; в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; г) органів Державного бюро розслідувань; 2) підрозділи детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України. Тобто, чинний кримінальний процесуальний закон визначає органами досудового розслідування не службових осіб - слідчих цих органів досудового розслідування, - а відповідні державні установи - слідчі підрозділи та підрозділи детективів. Статтею 1 КПК України передбачено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим Кодексом та іншими законами України. Частиною 6 ст. 9 КПК України визначено, що у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу. Тому, слідчий суддя, слідчий та прокурор мають керуватися виключно положеннями КПК України та нормативно-правовими актами, які йому не суперечать. Таким чином, територіальна підсудність визначається за місцем знаходження (реєстрації) відповідного державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ. Окрім того, слід зазначити, що 17 квітня 2020 року, слідчим суддею Заводського районного суду м. Миколаєва Гаврасієнко В.О. було відмовлено у задоволенні клопотання та обрано ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання. Враховуючи викладене, підстави для направлення матеріалів клопотання до іншого суду в межах юрисдикції різних апеляційних судів, відсутні. Керуючись ст. 34 КПК України, суд постановив: Клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12019160240002385, із Заводського районного суду м. Миколаєва до Приморського районного суду м. Одеси, залишити без задоволення. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: С.І. Кравченко Н.В. Білик В.І. Остапук Джерело: ЄДРСР 88880636 https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/88880636?from=88880636
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2020 року м. Київ Справа № 641/8857/17 Провадження № 14-514 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року у складі судді Курганникової О. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів Бровченко І. О., Бурлака І. В., Колтунова А. І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними, відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями і бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив суд визнати незаконним притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України (далі - КК України) у зв`язку із закриттям провадження та ухваленням вироку щодо ОСОБА_2 за той злочин, у якому прокуратура обвинувачувала ОСОБА_1 , та стягнути за рахунок державного бюджету на його користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн. 1.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прокуратурою Комінтернівського району міста Харкова 28 лютого 2006 року щодо ОСОБА_1 була відкрита кримінальна справа № 22060055-д.4 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частинною третьою статті 212 КК України, та об`єднана разом із матеріалами кримінальної справи № 22060055. 1.2. Постановою прокурора прокуратури міста Харкова матеріали кримінальної справи № 22060055 були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12012220540000584 за ознаками кримінального правопорушення, вчиненого ОСОБА_1 , передбаченого частиною першою статті 175, частиною першої статті 190 КК України. 1.3. 30 липня 2008 року ОСОБА_1 було вручено постанову про притягнення його як обвинуваченого за частиною другою статті 175 КК України, частини другої статті 364 та частини третьої статті 212 КК України. 1.4. Матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012220540000584 за частиною першою статті 190 КК України виділено в окреме провадження № 12014220010000134. 1.5. 02 червня 2014 року кримінальне провадження № 12014220010000134 було об`єднано в одне провадження разом із провадженням № 12012220540000592. 1.6. Постановою прокурора прокуратури міста Харкова від 10 жовтня 2016 року з матеріалів кримінального провадження № 12012220540000592 було виділено окреме провадження № 120016220540002368 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 212 КК України. 1.7. Постановою старшого слідчого другого відділу розслідування кримінального провадження слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області від 24 листопада 2017 року кримінальне провадження № 120016220540002368 було закрите у зв`язку з відсутністю в діях службових осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-американське підприємство «Веда - Холдинг» (далі - ТОВ «СП «Веда - Холдинг»), зокрема і ОСОБА_1 , складу кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 212, статті 219 КК України. 1.8. У кримінальному провадженні № 12016220540002368 установлено, що ОСОБА_2 , перебуваючи на посаді генерального директора ТОВ «СП «Веда - Холдинг», вчинив умисне ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах. За вказаним фактом було зареєстровано кримінальне провадження, яке виділено в окреме провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, яке направлено до суду для розгляду по суті. Згідно з вироком Комінтернівського районного суду міста Харкова від 11 вересня 2017 року ОСОБА_2 звільнений від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності. 1.9. Отже, дії прокуратури Комінтернівського району міста Харкова, правонаступником якої внаслідок реформи стала Харківська місцева прокуратура № 5, щодо обвинувачення ОСОБА_1 у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України є незаконними. 1.10. Спричинення моральної шкоди та її розмір ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що під слідством за обвинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, він перебував з 30 липня 2008 року по 24 серпня 2011 року. Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. З огляну на це та враховуючи суттєві зміни в життєвих та виробничих стосунках, які ОСОБА_1 зазнав, перебуваючи під слідством, просив стягнути на його користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. РішеннямКомінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року в задоволені позову відмовлено в повному обсязі. 3. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прийняття слідчим або прокурором процесуального рішення у кримінальному провадженні, яке в подальшому скасовується компетентною особою у встановленому законом порядку, саме по собі не зумовлює настання відповідальності з боку вказаних суб`єктів. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області оцінюється судом лише як незгода з процесуальними рішеннями, прийнятими в межах вищевказаних кримінальних проваджень, та ґрунтується на його особистих висновках і не підтверджується належними доказами. Таким чином, позивач не довів наявності передбачених законом підстав для відшкодування моральної шкоди. 4. Постановою Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково. 5. Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року змінене. Закрите провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними. В іншій частині рішення залишене без змін. 6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги в частині визнання дій незаконними не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спеціальний порядок розгляду скарг, які позивач заявив за правилами цивільного судочинства, визначає кримінальний процесуальний закон, зокрема глава 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Крім цього, закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати. 7. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди суд апеляційної інстанції зазначив, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року (№ 641/6086/16-ц), встановлено, що вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з підстав пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, зокрема, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України вже розглядалась. 8. Також ОСОБА_1 не довів, яким чином проведення слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 йому були заподіяні моральні страждання. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. У червні 2019 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Узагальнені доводи касаційної скарги 10. Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України в частині визнання дій незаконними не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в даному випадку підлягають застосуванню приписи частин першої та сьомої статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». 11. Також, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року (№ 641/6086/16-ц), вже розглядалася вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з підстав пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, зокрема, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України спростовуються, постановою Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2018 року (№ 641/8857/17), якою встановлено різні підстави позовних вимог ОСОБА_1 в цивільних справах № 641/6086/16-ц та № 641/8857/17. Позиція інших учасників справи 12. У липні 2019 року від прокуратури Харківської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій та зазначаючи, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції 13. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі. 13.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційногоцивільного суду ухвалою від 04 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України ( далі - ЦПК України), відповідно до якої справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 13.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2019 року справа прийнятодо розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду 14. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. 15. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 16. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 17. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 18. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 19. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 20. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. 21. Звернувшись до суду, ОСОБА_1 у своєму позові просив визнати незаконним притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 212 КК України у зв`язку із закриттям провадження та ухваленням вироку відносно ОСОБА_2 за той злочин, у якому прокуратура обвинувачувала його, та стягнути за рахунок державного бюджету на свою користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн. 22. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 Кримінального процесуального кодексу України). 23. Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України). 24. Згідно із частиною першою статті 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 25. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях визначає глава 26 КПК України. 26. Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора, що можуть бути оскаржені слідчому судді на етапі досудового провадження, визначений у частині першій статті 303 КПК України. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу (частина друга статті 303 КПК України). 27. Тобто кримінальний процесуальний закон визначає спеціальний порядок розгляду скарг, які позивач заявив за правилами цивільного судочинства. 28. Вимоги про визнання незаконними дій органів досудового розслідування у кримінальних провадженнях мають вирішуватися за правилами КПК України. 29. При цьому закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати. 30. Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4 цс 19). 31. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції щодо закриття провадження у справі в частині визнання дій про притягнення позивача до кримінальної відповідальності незаконними є законною та обґрунтованою. 32. Щодо відшкодування моральної шкоди Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 33. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. 34. Частинами першою, другою та сьомою статті 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. 35. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема, внаслідок, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. 36. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті першої Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). 37. Статтею другою Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадках, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. 38. Згідно з пунктом 5 статті 3 цього ж Закону у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода. 39. Положеннями статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» встановлено, що відшкодування моральної шкоди, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. 40. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, установлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). 41. Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме статті 1176 ЦК України та Закону. 42. Оскільки Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не містить чітких вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. 43. Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. 44. У цій справі, обґрунтовуючи свої вимоги щодо відшкодування моральної шкоди та розмір такої шкоди, ОСОБА_1 зазначив, що з 26 січня 2007 року по 19 листопада 2012 року (п`ять років і десять місяців) перебуваючи під слідством та судом, він безперервно перебував під підпискою про невиїзд з міста Харкова (кримінальна справа № 22060055). 45. Зокрема, з 30 липня 2008 року по 24 серпня 2011 року (37 місяців) за обвинуваченням у злочині, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України. 46. З огляду на це просив стягнути на свою користь 118 400,00 грн на підставі частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (як відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом). 47. Однак під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом, у якому просив стягнути на свою користь за рахунок коштів Державного бюджету України 4 777 151,00 грн як відшкодування моральної шкоди за незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності та пред`явлення обвинувачення у злочинах, передбачених частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України у кримінальній справі № 22060055 (№ 641/6086/16-ц). 48. Позов був обґрунтований тим, що незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності та пред`явленням обвинувачення у злочинах, передбачених частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України, триманням його під підпискою про невиїзд з міста Харкова упродовж п`яти років і десяти місяців були повністю паралізовані всі можливі життєві зв`язки, були утруднені спілкування і стосунки з оточуючими людьми, він не мав можливості нормально працювати, не зміг реалізувати своє конституційне право бути обраним. Крім того, у зв`язку з перебуванням під слідством і судом його стан здоров`я став близьким до критичного. 49. Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року, у цивільній справі № 641/6086/16-ц було частково задоволено позов ОСОБА_1 про відшкодування йому моральної шкоди та стягнуто на його користь 10 000,00 грн моральної шкоди. 50. Отже ОСОБА_1 реалізував своє законне право на відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, яка передбачена частиною третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». 51. Частиною п`ятою статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. 52. Чинним законодавством і, зокрема, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачене багаторазове відшкодування моральної шкоди за незаконне притягненням особи до кримінальної відповідальності. 53. Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно спричинення йому моральної шкоди діями органів досудового розслідування та процесуального керівництва, які виражалися у приховуванні протягом 2006-2016 років злочинів ОСОБА_2 спробами спростування показань та доказів ОСОБА_1 щодо злочинів, скоєних ОСОБА_2 , а також вимушених змін у життєвих та виробничих стосунках, які ОСОБА_1 зазнав унаслідок притягнення його замість ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності та пред`явлення йому замість ОСОБА_2 позову про відшкодування шкоди у розмірі 1 777 151,00 грн, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 54. Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. 55. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. 56. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України). 57. З позовної заяви та матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , висловлюючі свої доводи щодо відшкодування йому моральної шкоди, завданої протиправними діями органів досудового розслідування та процесуального керівництва, які він оцінив у 131 600,00 грн (250 000,00 грн - 118 400,00 грн = 131 600,00 грн), належним чином не обґрунтував та не довів жодними належними та допустимими доказами фактів заподіяння йому такої шкоди, протиправності дій відповідачів, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням відповідачів та виною останніх в її заподіянні, а також не зазначив чим він керувався при розрахунку завданої йому моральної шкоди. 58. ОСОБА_1 не вказав та не довів будь-якими доказами, яким чином проведення слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 йому були заподіяні моральні страждання. 59. Також позивач не вказав, яких саме вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках він зазнав та яким чином це пов`язано із проведенням слідчих чи інших дій органів досудового розслідування щодо ОСОБА_2 60. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач належним чином не обґрунтував та не довів належними та допустимими доказами протиправності дій працівників прокуратури Харківської області щодо нього. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області відносно нього також не доведені жодними належними доказами. Разом із цим ОСОБА_1 не зазначив, чим він керувався при розрахунку суми моральної шкоди, завданої йому такими діями. 61. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). 62. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України). 63. Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161 гс 18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (постанова № 14-316 цс 19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14?447 цс 19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. 64. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515 цс 19) (пункт 44)). 65. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 66. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 67. Ураховуючи вищевикладене й те, що доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на їх законність та обґрунтованість не впливають, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін. 68. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року та рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року у незміненій частині залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Н. О. Антонюк /підпис/ О. Р. Кібенко /підпис/ С. В. Бакуліна /підпис/ В. С. Князєв /підпис/ В. В. Британчук /підпис/ Н. П. Лященко /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ Д. А. Гудима /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ О. С. Ткачук /підпис/ О. С. Золотніков /підпис/ В. Ю. Уркевич /підпис/ /підпис/ О. Г. Яновська /підпис/ /підпис/ Джерело: ЄДРСР 88570901
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 лютого 2020 року м. Київ Справа № 570/1472/19 Провадження № 14-629цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Державна установа «Городищенська виправна колонія № 96» (далі - Колонія), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павлюк Ірини Анатоліївни на ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року у складі судді Штогуна О. С. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року у складі колегії суддів Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Хилевича С. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Колонії про зобов`язання повернути майно та відшкодування майнової шкоди і ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив зобов`язати відповідача повернути йому тюнер DVBT2 EUROSKY в робочому стані та відшкодувати майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням приставки для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition у розмірі 1000,00 грн. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що вироком суду від 03 жовтня 2005 року його засуджено до довічного позбавлення волі за статтями 115, 121 та 122 Кримінального кодексу України. Суд визначив місце утримання - в Колонії. ОСОБА_1 придбав та отримав тюнер DVBT2 EUROSKY та приставку для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition, що зафіксовано у відповідному журналі. Так як не допускається тримання в одній камері двох тюнерів, то позивач передав відповідачу на зберігання тюнер DVBT2 EUROSKY. Однак у подальшому його прохання повернути цей тюнер залишилося без задоволення, чим порушено його право користування майном. 04 січня 2019 року під час проведення обшуку в його камері працівники Колонії навмисно та безпідставно пошкодили приставку для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition, чим спричинили майнову шкоду в розмірі 1000,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд першої інстанції керувався тим, що всилу положень пункту 4 частини першої статті 5, пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) на справи за позовними заявами про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії поширюється юрисдикція адміністративних судів. Суд першої інстанції вважав, що оскільки у позовній заяві позивач вказував на протиправну бездіяльність відповідача під час розгляду його звернення щодо повернення майна та просив зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме повернути належне йому майно, то ці вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, вважаючи ухвалу законною й обґрунтованою та відсутніми підстави для її скасування. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Павлюк І. А. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просила скасувати ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не заявляв вимог вирішити публічно-правовий спір у розумінні положень КАС України. Заявлені позовні вимоги є майновими, підлягають розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 25 вересня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів про віднесення цього спору до адміністративної юрисдикції з огляду на таке. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб з суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Частиною п`ятою статті 21 КАС України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. У поданому до суду в порядку цивільного судочинства позові ОСОБА_1 заявив такі вимоги: - зобов`язати відповідача повернути йому тюнер DVBT2 EUROSKY у робочому стані; - відшкодувати йому майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням приставки для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition у розмірі 1000,00 грн. Відповідачем зазначено Колонію, в якій позивач відбуває покарання. Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України; у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними. Підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування (стаття 4 КВК України). У статті 8 цього Кодексу наведені основні права засуджених, зокрема: - на отримання інформації про свої права і обов`язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Адміністрація установи чи органу, який виконує покарання, зобов`язана надати засудженим зазначену інформацію, а також ознайомлювати їх із змінами порядку і умов відбування покарань; - на гуманне ставлення до них та на повагу їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню. Заходи впливу можуть застосовуватися до засуджених виключно на підставі закону; засуджені не можуть бути піддані медичним або іншим подібним дослідженням незалежно від їх згоди; - отримувати у встановленому законом порядку передачі (окрім речей, що засудженим заборонено мати при собі законом, зокрема зброї, наркотичних або психотропних речовин, прекурсорів); - на належне матеріально-побутове забезпечення у порядку, встановленому цим Законом та нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України; Статтею 102 КВК України врегульовано питання режиму у колоніях та його основних вимог. Режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов`язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених. Зокрема, передбачено, що режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності. Засуджені, їхні речі і одяг, а також приміщення та територія колоній підлягають обшуку і огляду. Порядок проведення обшуків і оглядів визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина друга указаної статті). Адміністрація колонії має право, за наявністю підстав, проводити огляд громадян, їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на території колонії, а також вилучати документи, а також предмети, вироби і речовини, зберігання і використання яких засудженим заборонено. Порядок проведення обшуків і оглядів визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина шоста зазначеної статті). Перелік і кількість предметів і речей, які засуджені можуть мати при собі, визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. Зберігання засудженими при собі речей, а також предметів, які заборонено використовувати в колоніях, не допускається. Виявлені у засуджених речі та предмети, які заборонено використовувати в колоніях, вилучаються, про що посадовою особою колонії складається протокол. За клопотанням установи виконання покарання слідчий суддя розглядає питання про конфіскацію таких речей та предметів або про передачу їх на зберігання до звільнення засудженого відповідно до положень розділу VIII Кримінального процесуального кодексу України.Зберігання грошей, цінних паперів забезпечується адміністрацією колонії (частина сьома зазначеної статті). Виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі (частина перша статті 18 КВК України). Відповідно до частини другої статті 151 КВК України на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов`язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу. У частині першій статті 107 КВК України зазначено, що засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України, зокрема, розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами; користуватися глобальною мережею Інтернет; одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі; придбавати, користуватися і зберігати предмети першої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування. У частині четвертій статті 107 КВК України установлено, що засудженим забороняється, зокрема: - придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії; - мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Згідно зі статтею 129 КВК України час, вільний від основної трудової діяльності і виконання обов`язкових заходів, передбачених розпорядком дня для засуджених у колонії, є їх вільним часом. Засуджені мають право розпоряджатися вільним часом на власний розсуд, виключаючи виконання тих видів діяльності, які заборонені цим Кодексом. Закон України від 23 червня 2005 року № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV) визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - ДКВС України), її завдання та повноваження. Статтею 4 цього Закону встановлено, що діяльність ДКВС України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал ДКВС України зобов`язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині шостій статті 6 Закону № 2713-IV зазначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охорони здоров`я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань ДКВС України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків. Відповідно до частин другої, третьої, четвертої статті 11 КВК України установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (далі - виховні колонії), слідчі ізолятори у випадках, передбачених цим Кодексом. Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (далі - виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі - виправні колонії). Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року № 2823/5 (далі - Правила), регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі. Ці Правила обов`язкові для виконання персоналом установ виконання покарань, засудженими, які в них утримуються, а також іншими особами, які відвідують ці установи.Ці Правила мають бути у вільному доступі для засуджених (пункт 1 Правил). У розділі ІІ указаних Правил містяться основні права та обов`язки засуджених в установах виконання покарань. Засуджені мають право, зокрема: - одержувати інформацію про свої права і обов`язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання; - на гуманне ставлення до них та на повагу до їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню; - користуватися послугами, які надаються в установах виконання покарань, у тому числі додатковими оплачуваними (перукарня, ремонт одягу, взуття та побутових текстильних виробів, електропобутової техніки та інших побутових приладів тощо); - розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами, за винятком тих, використання яких заборонено; - на належне матеріально-побутове забезпечення; - придбавати для загального користування за власний рахунок або рахунок родичів телевізори, DVD-програвачі, холодильники з розрахунку: телевізор та DVD-програвач - по одному на відділення соціально-психологічної служби або жилу секцію (камеру); холодильник - неменше двох на відділення соціально-психологічної служби. Засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання. Засудженим забороняється, зокрема: - придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії за переліком предметів, виробів і речовин, зберігання і використання яких засудженими заборонено (додаток 3); - мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, встановлені переліком. Також зазначеним розділом Правил урегульовано питання взаємовідносин персоналу установ виконання покарань із засудженими та іншими особами. Передбачено, що взаємовідносини персоналу установ виконання покарань із засудженими ґрунтуються на суворому дотриманні законності. У своїй роботі персонал має дотримуватися високих професійних та особистих стандартів.Персонал своєю поведінкою і виконанням своїх обов`язків має позитивно впливати на засуджених та викликати у них повагу. У розділі XXV «Порядок вилучення предметів, виробів, речей та продуктів харчування, придбаних незаконним шляхом, а також заборонених для зберігання і використання» зазачено, що засудженим дозволяється зберігати при собі предмети, вироби і речі в асортименті та кількості, визначених переліком. Предмети, вироби та речі, не передбачені переліком або кількість яких перевищує встановлені переліком норми, які були виявлені в посилках або після прибуття засудженого до установи виконання покарань, вилучаються, про що складається акт про вилучення продуктів харчування, предметів, виробів і речей, не передбачених переліком продуктів харчування, виробів і речовин, які засуджені можуть отримувати в посилках (передачах), купувати в крамницях установ виконання покарань та зберігати при собі (понад встановлену переліком норму) (додаток 32), та передаються на склад установи. При цьому засудженому видається другий примірник акта з відміткою про передавання речей на склад. Вилучені предмети, вироби та речі, не передбачені переліком, повертаються засудженому після звільнення від відбування покарання або його родичам чи іншим особам за письмовою заявою засудженого. Розділ XXIV «Порядок проведення оглядів і обшуків» містить положення про те, що з метою виявлення предметів, виробів, речей та продуктів харчування, не передбачених переліком, а також грошей, цінних паперів і речей, предметів, які заборонено використовувати в установах виконання покарань, приготувань до втечі з-під варти, розшуку засуджених, які переховуються, тощо проводяться обшуки та огляди засуджених, персоналу і громадян, які перебувають на території установ виконання покарань та прилеглій території, а також контрагентських об`єктах, їхніх речей і одягу, транспортних засобів, приміщень, територій житлових та виробничих зон. Під час обшуків та оглядів не допускаються безпідставне пошкодження білизни, одягу, майна, інвентарю та інших предметів, а також псування продуктів харчування. Предмети, вироби і речі, дозволені для використання в установах виконання покарань, але які є у засуджених в асортименті та кількості понад норми, встановлені переліком, вилучаються та здаються на склад установи для зберігання, про що складається акт. Акт обов`язково підписують засуджений, у якого були вилучені речі понад встановлену переліком кількість, та особа, яка прийняла ці речі на склад установи виконання покарань. Якщо предмети, вироби і речі, що зберігаються на складі установи виконання покарань, знадобляться засудженому і не будуть перевищувати встановленого переліком асортименту та кількості, вони на підставі заяви видаються власнику. У розділі XXXIII «Особливості тримання засуджених до довічного позбавлення волі» установлено, що відповідно до статті 150 Кримінально-виконавчого кодексу України чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки та відповідних ізольованих секторах максимального рівня безпеки. Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених та осіб, узятих під варту, в окремих камерах залежно від жилої площі, психологічної сумісності проживання за визначенням адміністрації установи виконання покарань. Особи, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, мають обов`язки і користуються правами людини та громадянина, за винятком обмежень, визначених законодавством для цієї категорії засуджених, а також установлених вироком суду. На засуджених до довічного позбавлення волі у повному обсязі поширюються основні права й обов`язки засуджених до позбавлення волі, визначені Кримінально-виконавчим кодексом України, а також цими Правилами. Засуджені до довічного позбавлення волі у визначений розпорядком дня час можуть користуватися телевізорами, придбаними за власний рахунок або за рахунок родичів, за наявності можливості розміщення їх у камері. У додатку 3 до вказаних Правил міститься «Перелік предметів, виробів і речовин, зберігання і використання яких засудженими заборонено», зокрема: - будь-яка теле-, радіо-, аудіо- та відеоапаратура, аудіо-, відеокасети, CD - та DVD -диски (за винятком: гучномовець - один на жилу секцію (камеру), телевізор - один на відділення соціально-психологічної служби або на жилу секцію (камеру), DVD-програвач - один на відділення соціально-психологічної служби або на жилу секцію (камеру)); - радіоелектронні засоби, призначені для передавання чи приймання радіосигналів (радіостанції, мобільні телефони та зарядні пристрої до них, SIM-картки, скретч-картки поповнення рахунку мобільного зв`язку, пейджери тощо), друкарські машинки, розмножувальні прилади (засудженим, які тримаються у виправних центрах, дозволяється зберігати та користуватися мобільними телефонами у порядку, встановленому пунктом 2 розділу ХІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань). У пункті 6 Правил зазначено, що установи виконання покарань відповідно до статті 6 Закону № 2713-IV є юридичними особами і мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Відповідно до статті 18 Закону № 2713-IV посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів зобов`язані, зокрема, виконувати покарання відповідно до вимог кримінально-виконавчого законодавства; забезпечувати дотримання прав людини і громадянина, реалізацію законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань; застосовувати передбачені законом засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; сприяти трудовому та побутовому влаштуванню осіб, звільнених від відбування покарання, та їх соціальній адаптації; забезпечувати правопорядок, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах і на прилеглих до них територіях та вимагати від засуджених і осіб, узятих під варту, інших осіб виконання ними обов`язків, установлених законом. Також цією статтею передбачено, що посадові і службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів мають право, зокрема, вимагати від засуджених, осіб, узятих під варту, та інших осіб, які перебувають на території та в приміщеннях органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, додержання норм кримінально-виконавчого законодавства; проводити огляд і обшук засуджених та осіб, узятих під варту, їх речей, огляд інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, підприємств, установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, на яких установлені режимні вимоги, а також вилучати заборонені для використання в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах речі та документи. Можна зробити висновок, що дії, як посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань, так і осіб, які відбувають покарання, урегульовано спеціальними нормативними актами. Разом з тим вказані нормативні акти не передбачають права посадових чи службових осіб установ виконання покарань спричиняти майнову шкоду чи пошкоджувати майно осіб, які відбувають покарання. У такому разі, за відсутності спеціальних норм, повинні застосовуватися загальні норми ЦК України, які регулюють відшкодування шкоди. Заявлені позовні вимоги обґрунтовано, зокрема, посиланням на статті 22, 1166 ЦК України, які регулюють питання відшкодування майнової шкоди, внаслідок пошкодження, за твердженнями позивача, належного йому майна під час проведення обшуку в його камері працівниками Колонії. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У частині першій статті 1 ЦК України вказано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Зі змісту позовної заяви, її прохальної частини не вбачається вимоги вирішити публічно-правовий спір. Заявлені позовні вимоги є майновими, а спір, який виник між сторонами у справі, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є виключно приватноправовим, враховуючи суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та норми матеріального і процесуального права, які їх регулюють. З огляду на вказане суди помилково вважали зазначений спір публічно-правовим і таким, що підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Вирішення зазначеного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, виходить за межі їхньої компетенції, оскільки підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими наведені в касаційній скарзі доводи, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки сам позивач у касаційній скарзі підкреслює те, що він не заявляв вимоги вирішити публічно-правовий спір у розумінні положень КАС України, його позовні вимоги є майновими, тому підлягають розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішенняскасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павлюк Ірини Анатоліївни задовольнити. Ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87902768
  15. Постанова Іменем України 18 грудня 2019 року м. Київ Справа № 688/2479/16-ц Провадження № 14-447цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за касаційною скаргою позивача (представник - Понятовська Ірина Петрівна) на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року, ухвалене суддею Янішевською О. С., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Талалай О. І., Корніюк А. П. і П`єнти І. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 червня 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідачів солідарно на користь позивача за рахунок коштів Державного бюджету України 11 667,15 грн, з яких: реальні збитки - 4 633,35 грн; упущену вигоду - 1 378 грн відшкодування моральної шкоди - 5 793,80 грн. 2. Мотивував позовну заяву такими обставинами : 2.1. 13 листопада 2015 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області постановив у справі № 688/4133/15-к ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. 2.2. 22 січня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою скасував ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Чернігівської області від 13 листопада 2015 року та закрив провадження у справі за заявою позивача про умовно-дострокове звільнення. 2.3. Під час розгляду заяви позивача суддя Шепетівського міськрайонного суду Чернігівської області допустила низку процесуальних порушень, зокрема, безпідставно відхилила клопотання позивача про долучення до матеріалів справи № 688/4133/15-к доказів, які позитивно характеризували його за останні 5 років, і долучила до матеріалів справи надані прокурором неналежні докази. 2.4. Суддя не взяла до уваги, що прокурор належно не обґрунтував заперечення проти задоволення клопотання позивача про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. 2.5. Внаслідок протиправних дій Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області позивачу були завдані матеріальні збитки на суму 2 979,35 грн, з яких: 500 грн - витрати на переміщення автобусом у напрямку Шепетівка-Хмельницький; 307,63 грн - вартість послуг адвоката; 1 102,40 грн - витрати на відрядження; 412 грн - витрати на залучення третіх осіб; 194,15 грн - вартість листування із судом; 403,17 грн - сума коштів відрахована із заробітної плати позивача до Державного бюджету України в період з 13 листопада 2015 року до 26 січня 2016 року включно. 2.6. Під час розгляду справи № 688/2479/16-ц позивач зазнав матеріальних збитків на суму 1 654 грн, з яких: 128 грн - витрати на проїзд; 1 087 грн - витрати на правову допомогу; 321 грн - вартість допомоги правового помічника та витрати останнього за відрив від звичайних занять; 228 грн - частина заробітної плати, втрачена позивачем внаслідок участі у судових засіданнях; 96 грн - втрати за відрив від звичайних занять; 7,5 грн - витрати на листування; 118 грн - витрати, понесені свідком позивача. 2.7. Позивачу була завдана моральна шкода в розмірі 5 793,80 грн, зумовлена протиправними діями Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області, які спричинили у позивача негативні переживання, стан постійної психоемоційної напруги, важкість виконання повсякденних обов`язків, тимчасову відірваність від активного суспільно-політичного життя громади міста, знижений і нестійкий настрій, нервозність, дратівливість, порушення сну, гіпертонічні кризи, побоювання про майбутній стан здоров`я. 2.8. Унаслідок ухвалення Шепетівським міськрайонним судом Хмельницької області незаконного рішення позивачу штучно та необґрунтовано продовжили строк погашення судимості на два місяці, чим завдали упущену вигоду в розмірі 1 378 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 22 червня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою визначив підсудність справи № 688/2479/16-ц Ізяславському районному суду Хмельницької області. 4. 31 жовтня 2016 року Ізяславський районний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 403,17 грн і моральної шкоди у розмірі 3 445 грн; у задоволенні інших позовних вимог - відмовив. 5. Мотивував рішення такими обставинами : 5.1. Унаслідок ухвалення Шепетівським міськрайонним судом Хмельницької області 13 листопада 2015 року незаконного рішення, скасованого ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 22 січня 2016 року, позивач безпідставно продовжував відбувати покарання у вигляді виправних робіт, внаслідок чого з його заробітної плати утримали 403,17 грн. Завдану матеріальну шкоду треба відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України. 5.2. Обґрунтованими є вимоги про стягнення моральної шкоди у розмірі 3 445 грн, враховуючи мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законодавством на час розгляду справи, та період, протягом якого із заробітної плати позивача проводили необґрунтовані відрахування. 5.3. Понесені позивачем витрати на відрядження, залучення третіх осіб, листування із судами та допомогу правового помічника не належать до судових витрат, а тому їх не можна відшкодувати. 5.4. Позивач і його представник не надали суду докази для підтвердження витрат, пов`язаних із розглядом справи, а тому відсутні підстави для їх відшкодування. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 24 січня 2017 року Апеляційний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою скасував рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року та закрив провадження у справі. 7. Мотивував ухвалу так : 7.1. У позивача з судом-відповідачем не виникли правовідносини, на які поширюється юрисдикція судів, оскільки предметом позову є оскарження процесуальних дій судді та суду, вчинених під час здійснення правосуддя. 7.2. Виключне право перевірки законності й обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів і заяв з таким предметом (пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади»). 7.3. Судді, беручи участь у розгляді цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ і справ про адміністративні правопорушення, не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів треба розглядати відповідно до процесуального законодавства (див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів»). 7.4. Рішення та дії суду, пов`язані зі здійсненням правосуддя, зокрема з підготовкою, розглядом справ у судах, можна оскаржувати у порядку, передбаченому процесуальними законами; оскарження дій суду поза межами встановленого процесуальним законом порядку та стягнення з нього моральної шкоди порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом. 7.5. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) чи інші закони України не передбачають можливість розгляду судом позовних вимог незалежно від їх формулювання та змісту, зокрема позовів, предметом яких фактично є оскарження процесуальних дій суду, пов`язаних із розглядом справи, починаючи зі стадії відкриття провадження у справі, та переглядом судових рішень і їх виконанням. 7.6. Частина шоста статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) застосовується у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність суду, які не пов`язані зі здійсненням правосуддя. 7.7. Питання про розподіл судових витрат, понесених у кримінальній справі, вирішується за правилами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 14 лютого 2017 року позивач через свого представника звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить: змінити рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року в частині «збільшення частковості задоволення позовних вимог позивача» на суму 1 410,03 грн; скасувати ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року; стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 1 813,02 грн матеріальної шкоди та 3 445 грн відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 1 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Мотивує касаційну скаргу так : 10.1. Відповідно до приписів статей 1167, 1173-1175 ЦК України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 10.2. Частина одинадцята статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах і в порядку, встановленому законом. Тому саме суд у цивільному процесі має встановити, чи є претензії незадоволеної сторони справедливими і такими, які слід задовольнити, а не позбавляти постраждалих від професійної помилки судді права на встановлення цього факту та на справедливу грошову компенсацію. 10.3. Треба застосувати висновки Вінницького апеляційного адміністративного суду, сформульовані в ухвалі від 29 березня 2016 року у справі № 822/138/16 за позовом позивача до судді Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області Стаднічук Наталії Леонідівни про визнання її дій такими, що порушують права громадянина. 10.4. Апеляційний суд прийняв до розгляду апеляційну скаргу Державної казначейської служби України, незважаючи на те, що остання не сплатила судовий збір за її подання. 10.5. Державна казначейська служба України є належним відповідачем у справах про відшкодування збитків, завданих незаконним рішенням органу державної влади. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15. 11. 27 грудня 2017 року позивач подав заяву «про приєднання до касаційної скарги представника позивача від 13 лютого 2017 року…», в якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Мотивував заяву так : 11.1. Необґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач оскаржує процесуальні дії судді, вчинені під час розгляду справи № 688/4133/15-к; ті дії позивач оскаржив шляхом подання у вказаній справі апеляційної скарги на ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 листопада 2015 року. 11.2. Оскільки відсутнє кримінальне провадження за фактом вчинення кримінального правопорушення, позивач не може стягнути понесені ним судові витрати за правилами КПК України, як про це помилково зазначив апеляційний суд. (2) Позиції інших учасників справи 12. Відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Аналогічний припис є у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 16. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини : 16.1. 14 липня 2014 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області виніс вирок у справі № 688/833/14-к, яким засудив позивача за частиною третьою статті 27, частиною другою статті 15 та частиною другою статті 411 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до 4 років позбавлення волі. 16.2. 17 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою змінив вирок Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 липня 2014 року в частині призначеного покарання, зменшивши його до 3 років позбавлення волі. 16.3. 10 квітня 2015 року Менський районний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою на підставі статті 6 Закону України «Про амністію у 2014 році» зменшив наполовину невідбуту частину призначеного позивачу покарання. 16.4. 10 серпня 2015 року Менський районний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою з урахуванням ухвали цього ж суду від 14 серпня 2015 року про виправлення арифметичної помилки, замінив невідбуту частину призначеного позивачу покарання тривалістю 9 місяців і 7 днів позбавлення волі виправними роботами з відрахуванням щомісяця в дохід держави 10 % заробітку. 16.5. 18 серпня 2015 року позивача звільнили з місць позбавлення волі, а 19 серпня 2015 року позивач став на облік у Шепетівському МРП КВІ УДПтС України. 16.6. 2 жовтня 2015 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою зарахував позивачу в строк відбування більш м`якого покарання, визначеного ухвалою Менського районного суду Чернігівської області від 10 серпня 2015 року, 24 виправні дні за період відбування покарання у виді позбавлення волі з 10 по 18 серпня 2015 року. 16.7. Позивач відбував покарання у виді виправних робіт у Приватному підприємстві «Сіліцея», що, зокрема, підтверджує довідка цього підприємства від 10 червня 2016 року № 34. Згідно з цією довідкою за період з 13 листопада 2015 року до 26 січня 2016 року включно із заробітної плати позивача утримані та перераховані на користь держави в особі Шепетівського Управління Державної казначейської служби України Хмельницької області 403,17 грн. 16.8. 6 листопада 2015 року позивач звернувся до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області із заявою про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання відповідно до статті 81 КК України, обґрунтовуючи тим, що з моменту, як він став на облік у Шепетівському МРП КВІ УДПтС України, сумлінною поведінкою та ставленням до праці довів власне виправлення. 16.9. 13 листопада 2015 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області постановив ухвалу у справі № 688/4133/15-к, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про умовно-дострокове звільнення через те, що позивач не відбув необхідної частини строку покарання, після відбуття якої можливе застосування умовно-дострокового звільнення. 16.10. 22 січня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою скасував ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 листопада 2015 року через неправильне тлумачення закону України про кримінальну відповідальність, яке суперечить його точному змісту; провадження в справі за цією заявою позивача закрив, оскільки згідно з ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 січня 2016 року позивач визнаний таким, що відбув покарання. 17. 13 січня 2016 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області постановив ухвалу у справі № 688/45/16-к за заявою позивача про перерахунок строку попереднього ув`язнення та звільнення від відбування покарання. Відповідно до цієї ухвали суд взяв до уваги, що строк попереднього ув`язнення, відбутий засудженим позивачем, перевищує призначене йому покарання. А тому останнього слід вважати таким, що відбув призначене вироком суду покарання. (1.1) Щодо юрисдикції суду за вимогою про відшкодування судом збитків і моральної шкоди 18. Предметом позову у цій справі є відшкодування збитків і моральної шкоди, завданої позивачеві судом внаслідок постановлення у справі № 688/4133/15-к ухвали, яку надалі скасував суд апеляційної інстанції. 19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду, вчинених під час розгляду ним справи, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи. І хоча позивач не заявляє вимогу про визнання протиправними дій суду-відповідача, вважаючи таку протиправність підставою позову, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вирішення заявленої до суду-відповідача вимоги про відшкодування ним збитків і моральної шкоди, завданих протиправними, на думку позивача, діями судді у кримінальному провадженні, передбачатиме оцінку таких дій, що є втручанням у здійснення правосуддя судом-відповідачем (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 61 її постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц і в пункті 22 постанови від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц). 20. За змістом частин першої та третьої статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу; втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. 21. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можна оскаржити до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди під час розгляду конкретної справи, можна усунути лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді). (див., наприклад, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 62-65), від 13 березня 2019 року у справі № 462/32/17, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 24-26)). 22. Засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави пункт 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року). 23. Беручи до уваги принцип незалежності суду, i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) має бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). 24. Відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 711/2652/17). Якщо на підставі рішення суду за таким позовом держава мала виплатити стороні відшкодування через помилку, допущену у здійсненні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання позову (див. також: пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів, постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 636/5534/15). 25. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). 26. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). 27. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 38 ЦПК України у вказаній редакції). Близькі за змістом приписи є у частині другій статті 48 і в частині четвертій статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 28. Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (див. також пункт 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, пункт 33 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц). Суд не наділений повноваженнями представляти державу у суді за позовом про відшкодування шкоди, завданої під час здійснення правосуддя. 29. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суди не можуть бути відповідачами у справах за позовами про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду під час здійснення правосуддя, необґрунтованими є доводи касаційної скарги про необхідність розгляду цього спору в частині вимог до суду за правилами цивільного судочинства. 30. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про те, що спір в частині вимог до суду не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, і звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати, передбачає аналогічний припис), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36)). 31. Вказані висновки узгоджуються з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, сформульованими в адміністративній справі № 822/138/16 за позовом позивача до судді Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області Стаднічук Н. Л. про визнання неправомірними її дій, вчинених під час розгляду кримінальної справи № 688/4133/15-к, що мали наслідком постановлення цим судом ухвали від 13 листопада 2015 року. (1.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про відшкодування Державним казначейством України збитків і моральної шкоди 32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач у справі № 688/2479/16-ц вважає відповідачем за його вимогою про відшкодування шкоди, завданої, на його думку, Шепетівським міськрайонним судом Хмельницької області, не тільки цей суд, але й Державну казначейську службу України. 33. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. 34. Велика Палата Верховного Суду вже доходила висновку, що позовні вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України (див. пункт 68 постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц). 35. Вказана стаття регламентує відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. 36. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частини перша та друга статті 1176 ЦК України). 37. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду слід застосовувати частину шосту статті 1176 ЦК України, згідно з якою така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України) (див. висновки Верховного Суду України, викладений у постановах від 22 червня 2017 року в справі № 6-501цс17, від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16; пункт 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17). 38. Отже, в частині вимоги позивача до Державної казначейської служби України законність ухвали Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 листопада 2015 року у справі № 688/4133/15-к про відмову у задоволенні заяви позивача про умовно-дострокове звільнення не є об`єктом перевірки. Законність цієї ухвали 22 січня 2016 року вже перевірив Апеляційний суд Хмельницької області. Натомість, у справі № 688/2479/16-ц суди мають встановити наявність або відсутність визначених статтею 1176 ЦК України та Законом № 266/94-вр підстав для відшкодування позивачеві з боку держави в особі Державної казначейської служби України шкоди. 39. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що, заявивши до Державної казначейської служби України вимогу про відшкодування шкоди, позивач оскаржив процесуальні дії судді та суду під час здійснення правосуддя. Тому необґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що заявлену до Державної казначейської служби України вимогу позивача про відшкодування збитків і моральної шкоди, не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. (1.3) Щодо юрисдикції суду за вимогою про відшкодування Державним казначейством України витрат, пов`язаних із розглядом кримінальної та цивільної справ 40. У позовній заяві позивач вказав, що під час розгляду кримінальної справи № 688/4133/15-к зазнав витрат на суму 2 576,18 грн, зокрема на залучення свідків, доїзд до суду, відрядження, листування із судами та на правову допомогу. 41. За статтею 118 КПК України до процесуальних витрат належать: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати, пов`язані із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; 3) витрати, пов`язані із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; 4) витрати, пов`язані із зберіганням і пересиланням речей і документів. 42. Порядок розподілу процесуальних витрат, понесених у кримінальній справі врегульований у статті 124 КПК України. Згідно з частиною першою цієї статті у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. 43. Отже, за наявності обвинувального вироку суду відшкодувати понесені у кримінальній справі процесуальні витрати може собі потерпілий, а тягар відшкодування таких витрат покладається на обвинуваченого, окрім як у випадку відсутності в останнього коштів, достатніх для відповідного відшкодування. 44. Механізм повернення обвинуваченому витрат, пов`язаних з розглядом кримінальної справи, чинний КПК України не передбачає. Проте такі витрати можуть бути повернуті на підставі пунктів 3 і 4 частини першої статті 3 Закону № 266/94-вр у випадках, передбачених цим законом.Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про те, що вимогу позивача про відшкодування йому витрат, понесених у кримінальному провадженні під час розгляду заяви про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, треба розглядати за правилами КПК України. Вимога позивача у цій частині теж слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 45. Щодо витрат позивача, пов`язаних із розглядом справи № 688/2479/16-ц, то такі витрати не є збитками у розумінні статті 22 ЦК України. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат, понесених під час розгляду цивільної справи, суд вирішує у встановленому процесуальним законом порядку за правилами цивільного судочинства за результатами розгляду відповідного позову. (1.4) Щодо інших доводів касаційної скарги 46. Довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтованого відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України без сплати судового збору є явно необґрунтованим, оскільки його спростовує наявний у матеріалах справи оригінал платіжного доручення від 23 грудня 2016 року № 1666 (а. с. 115), наданий цим відповідачем на виконання ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 14 грудня 2016 року (а. с. 100) про залишення апеляційної скарги без руху. 47. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції може переглянути рішення суду першої інстанції щодо суті спору лише після апеляційного перегляду такого рішення. У справі № 688/2479/16-ц такий апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції не відбувся через закриття апеляційним судом провадження у справі. Тому не можна задовольнити вимогу касаційної скарги змінити рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року «в частині збільшення частковості задоволення позовних вимог». (1.5) Щодо заяви позивача від 27 грудня 2017 року 48. 27 грудня 2017 рокупозивач звернувся із заявою «щодо приєднання до касаційної скарги представника позивача від 13 лютого 2017 року, яка подана на ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року по цивільній справі № 688/2479/16-ц (в порядку статті 397 ЦПК України)». 49. Згідно з частиною першою статті 64 ЦПК України представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. 50. З огляду на вказане подана представником від імені позивача касаційна скарга вважається поданою позивачем, а тому застосування інституту приєднання до касаційної скарги (частина перша статті 397 ЦПК України) у цьому випадку є неможливим. 51. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вимоги касаційної скарги, а також заяви від 27 грудня 2017 року відрізняються: у касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу апеляційного суду та змінити рішення суду першої інстанції, а у заяві від 27 грудня 2017 року - просить скасувати ухвалу апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Тобто, у заяві від 27 грудня 2017 року позивач змінив вимоги його касаційної скарги. 52. Згідно з частиною першою статті 330 ЦПК України у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. 53. Відповідно до статті 325 ЦПК України у вказаній редакції строк на подання касаційної скарги становив двадцять днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Остання набирала законної сили з моменту її проголошення (стаття 319 ЦПК України у зазначеній редакції). 54. Позивач подав касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року та на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року у лютому 2017 року, а заяву, в якій змінив вимоги касаційної скарги, - у грудні 2017 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження. 55. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою від 27 грудня 2017 року). 56. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає заяву від 27 грудня 2017 рокубез розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 57. Відповідно до частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1); скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністюабодляпродовженнярозгляду (пункт 2). 58. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України). 59. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 60. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України). 61. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду вважає, що, закривши провадження у справі в частині вимог до Державної казначейської служби України, апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права. Тому ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року в частині закриття провадження до вказаного відповідача слід скасувати, а справу в цій частині передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду; в іншій частині ухвалу апеляційного суду - залишити без змін. Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 1 і 2 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, частинами четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року в частині закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України скасувати, а справу в цій частині направити до Хмельницького апеляційного суду для продовження розгляду. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 87857779
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2020 року м. Київ Справа № 1-4/06 Провадження № 13-38зво19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситник О. М., Уркевича В. Ю., за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю., засудженого ОСОБА_1 , захисника Токарева Г.В., прокурора Антонець О.В., розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року засуджено ОСОБА_1 за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частиною 2 статті 186, частинами 3, 4 статті 187, частиною 3 статті 262, статтею 257, частиною 2 статті 345, частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. 2. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується. 3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні умисного вбивства двох осіб, організації банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, участі в ній, вчиненні п`яти розбійних нападів у тому числі в складі банди, грабежі, незаконному поводженні зі зброєю, умисному заподіянні працівникові правоохоронного органу легкого тілесного ушкодження за наступних обставин. 4. На початку серпня 2004 року у ОСОБА_7 , який займався операціями з золотими виробами, виник умисел вчинити розбійний напад на територіальний відділ "Північний" Дніпропетровської філії комерційного банку "Правекс-Банк", розташований у м. Дніпропетровську, по проспекту ім. Газети "Правди", 62. 5. ОСОБА_8 як пособник, запропонував ОСОБА_1 співучасть у злочині, надав інформацію щодо часу, місця, способу вчинення злочину, інших обставин, необхідних для реалізації злочинного умислу. Засуджені розподілили ролі, придбали у с. Підгороднє Дніпропетровської області мисливську рушницю, з якої ОСОБА_1 виготовив обріз. За порадою ОСОБА_7 , ОСОБА_1 домовився з ОСОБА_6 про співучасть у вчиненні розбійного нападу. 6. 18 серпня 2004 року о 12 год. 13 хвл. згідно розробленого плану ОСОБА_6 і ОСОБА_1 , переконавшись, що в приміщенні філії банку перебуває невелика кількість людей, шляхом вільного доступу проникли до нього, ОСОБА_6 погрожуючи обрізом працівнику міліції-охоронцю ОСОБА_9 , наказав усім присутнім не рухатись. ОСОБА_1 вважаючи, що за склом стенда знаходяться золоті зливки, розбив його молотком, заволодів майном, яке належало TOB "Північне" ДФ КБ "Правекс-Банк" на загальну суму 3 005 грн. 96 коп. 7. Він же, долаючи опір працівника міліції-охоронця ОСОБА_9 , завдав два удари молотком по голові останньому, чим спричинив потерпілому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. ОСОБА_8 , виконуючи відведену йому роль, збув викрадене майно - муляжі зливків банківського золота. 8. Відповідно до розробленого ОСОБА_10 плану, ОСОБА_1 16 вересня 2004 року о 16 год. 30 хвл. у приміщенні магазину " ІНФОРМАЦІЯ_4 " за адресою АДРЕСА_5, де розташовувалася ювелірна майстерня ПП "ОСОБА_26", під приводом придбання ювелірних виробів, запропонував майстру ОСОБА_11 показати прикраси, після чого, застосовуючи до нього насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров`я потерпілого, відкрито заволодів чужим майном, спричинивши матеріальну шкоду ОСОБА_12 , на загальну суму 2 950 грн. Викрадені золоті вироби ОСОБА_1 передав ОСОБА_13 який їх збув. 9. За пособництвом ОСОБА_3 , ОСОБА_1 отримав інформацію про матеріальний стан подружжя ОСОБА_15 , котрі проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Зловмисники домовилися про вчинення розбою. 10. 12 жовтня 2004 року о 20 год. 25 хвл., ОСОБА_1 , підготувавши знаряддя для вчинення розбійного нападу - ніж і молоток, прийшов до будинку за вказаною адресою, увійшовши в довіру за згодою ОСОБА_15 , проник у будинок, у якому напав на останнього. 11. ОСОБА_1 , виходячи за межі домовленості з ОСОБА_10 , маючи умисел на умисне вбивство з користі двох осіб, завдав удари ножем та молотком у різні частини тіла ОСОБА_15 . Коли на шум до коридору вийшла ОСОБА_16 , засуджений, з особливою жорстокістю, в присутності неповнолітнього ОСОБА_17 , спричиняючи йому особливі страждання, завдав удари молотком по голові та тілу ОСОБА_16 12. За допомогою клейкої стрічки і ганчірок ОСОБА_1 зв`язав руки та ноги потерпілим і неповнолітньому, заволодів грошима у сумі 2 500 доларів США, що відповідно до курсу НБ України на дату вчинення злочину становило 13 267 грн. 75 коп. 13. Смерть ОСОБА_15 настала в результаті гострої крововтрати внаслідок проникаючого колото-різаного поранення грудної клітки з пошкодженням серця. Смерть ОСОБА_16 настала від відкритої черепно-мозкової травми, яка супроводжувалась переламами кісток черепа і ускладнилась крововиливами в головний мозок. Неповнолітньому ОСОБА_18 спричинено крововиливи різних частин тіла - легкі тілесні ушкодження. 14. Крім того, ОСОБА_8 , володіючи інформацією про існування по АДРЕСА_2 ювелірної майстерні, яка належала ОСОБА_19 , за попередньою змовою з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1 листопада 2004 року о 9 год. 25 хвл., розподілили між собою ролі, відповідно до яких ОСОБА_8 та ОСОБА_20 спостерігали за навколишньою обстановкою, а ОСОБА_1 з метою нападу під приводом замовлення ювелірних виробів увійшов у довіру ОСОБА_19 , застосував до нього насильство, небезпечне для його життя та здоров`я, завдав декілька ударів молотком по голові потерпілого, заволодів чужим майном на загальну суму 98 735 грн. 43 коп., спричинивши потерпілому матеріальну шкоду в особливо великому розмірі. Після цього ОСОБА_1 передав викрадене майно ОСОБА_13 для реалізації. 15. У кінці грудня 2004 року ОСОБА_1 незаконно, без відповідного дозволу, придбав у м. Бердянську Запорізької області в невстановленої слідством особи мисливську рушницю марки "Б", із якої незаконно виготовив обріз, зберігав його при собі, перевіз у квартиру АДРЕСА_3 , де незаконно зберігав разом із іншими боєприпасами до моменту вилучення працівниками міліції - 15 січня 2005 року. 16. ОСОБА_8 та ОСОБА_1 після організації з метою нападу на підприємства, установи, організації та окремих громадян у грудні 2004 року озброєної банди, до складу якої увійшов ОСОБА_20 , вчинили ряд тяжких злочинів за таких обставин. 17. 6 січня 2005 року о 9 год. 55 хвл. ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розробили план і розподілили між собою ролі розбійного нападу на магазин "Київстар", прибули до будинку № 55, по проспекту К. Маркса у м . Дніпропетровську . ОСОБА_8 спостерігав за обстановкою, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом вільного доступу проникли до приміщення магазину. ОСОБА_1 , погрожуючи ОСОБА_21 насильством, небезпечним для її життя та здоров`я, завдав їй удар у живіт обрізом мисливської рушниці, від чого остання впала. З метою подолання волі ОСОБА_21 , засуджений застосував медичний препарат "Галатан", від дії якого вона знепритомніла. У свою чергу ОСОБА_2 , заволодів майном, що належало ОСОБА_22 , спричинивши матеріальну шкоду на загальну суму 46 988 грн. 18. Крім того, у ОСОБА_7 та ОСОБА_1 на початку січня 2005 року виник умисел на вчинення розбійного нападу на магазин " Жіночі прикраси", розташований по АДРЕСА_4 . З цією метою зловмисники залучили до співучасті своїх знайомих ОСОБА_5 та ОСОБА_4 19. Відповідно до розробленого плану 14 січня 2005 року о 9 год. 45 хвл. ОСОБА_1 , озброєний обрізом, ОСОБА_4 , який мав при собі молоток, та ОСОБА_5 проникли до приміщення магазину. ОСОБА_2 , спостерігав за обстановкою, а ОСОБА_8 знаходився поблизу магазину, чекаючи на викликане таксі, забезпечуючи таким чином залишення учасникам місця злочину. 20. ОСОБА_1 в приміщенні магазину, погрожував застосуванням обрізу працівнику міліції - охоронцю ОСОБА_23 , завдав ним удари по голові останньому, оскільки той почав чинити опір, заволодів табельною зброєю ОСОБА_23 - пістолетом Макарова та боєприпасами до нього, які без передбаченого законом дозволу, зберігаючи при собі, перевіз до свого місця проживання. 21. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з метою вчинення розбійного нападу відштовхнули відвідувача магазину ОСОБА_25 , а ОСОБА_1 , застосував до нього насильство, небезпечне для його життя та здоров`я, завдав декілька ударів по голові потерпілого. Після цього ОСОБА_4 та ОСОБА_5 молотком розбили скло в торгових вітринах, заволоділи ювелірними виробами на загальну суму 61 391 грн., чим спричинили ВАТ "Київський ювелірний завод" матеріальну шкоду у великому розмірі. 22. ОСОБА_8 , виконуючи відведену йому роль, збував викрадені ювелірні вироби. 23. Ухвалою Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року вирок апеляційного суду щодо засуджених залишено без зміни. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 24. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «Малий проти України»(Malyy v. Ukraine) від 11 квітня 2019 року констатовано порушення Україною під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі -Конвенція) у зв`язку з відсутністю у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року. Також ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпропетровському СІЗО та у зв`язку з триманням заявника у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України. Крім того, Судом установлено, що Україна не дотрималася своїх зобов`язань за статтею 34 Конвенції у зв`язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду. 25. За висновками Суду порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції полягало у тому, що право ОСОБА_1 на правову допомогу було обмежено, оскільки його первинні, зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги. Заявник також не мав захисника під час пред`явлення осіб для впізнання 12 травня 2005 року, коли син потерпілих А. впізнав у ньому нападника. 26. Судом встановлено, що при наданні 28 січня 2005 року ОСОБА_1 зізнавальних показань у вчинені розбійного нападу та вбивства за обтяжуючих обставин, правова допомога не надавалася, хоча на час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин, як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов`язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою. 27. Міжнародна судова установа констатувала невідповідність національного судового провадження вимогам справедливості у зв`язку з тим, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства. 28. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 8 000 (вісім тисяч) євро на відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 29. У заяві про перегляд судових рішень засуджений ОСОБА_1 порушує питання про скасування вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року, ухвали Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Малий проти України» порушення національним судом прав засудженого за статтею 3 Конвенції, пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 та статті 34 Конвенції. 30. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на використання при постановленні обвинувального вироку як частини доказової бази результатів процесуальних дій за його участю, проведених за відсутності захисника, - наданні 28 січня 2005 року первинних зізнавальних показань у вчиненні розбійного нападу та вбивства за обтяжуючих обставин й пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року. 31. На обґрунтування своєї позиції заявник наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ. 32. 28 грудня 2019 року заявник ОСОБА_1 подав уточнену заяву про перегляд, в якій просить скасувати вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року щодо його засудження в тій частині судових рішень, в якій встановлено міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. 33. У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали позицію, викладену у заяві. Зазначили про необхідність застосування заходу індивідуального характеру з відновлення попереднього юридичного стану заявника шляхом скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частиною 4 статті 187 КК України. 34. Прокурор заперечувала щодо задоволення вимог заявника та висловила низку аргументів на користь того, що порушення прав ОСОБА_1 можуть бути виправлені без скасування судових рішень. Прокурор вказала на повноваження Великої Палати Верховного Суду змінити судові рішення в частині виключення з обсягу доказової бази первинні показання ОСОБА_1 , при отриманні яких ЄСПЛ і було встановлено порушення права завника на захист. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 35. Рішення ЄСПЛ у справі «Малий проти України» від 11 квітня 2019 року набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції. 36. В цьому рішенні міжнародна судова установа визнала, що в основі порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали допущені у справі суттєві процедурні помилки. 37. Зокрема, як видно з матеріалів справи, при постановленні обвинувального вироку суд першої інстанції послався в обґрунтування своїх висновків на явку з повинною ОСОБА_1 (т. 3, а. с. 197), в якій він вказував, що заявник за змовою з ОСОБА_3 здійснив розбійний напад, а також на показання про обставини вчиненого злочину, котрі давалися ОСОБА_1 в якості підозрюваного під час допиту (т. 3, а. с. 198-199, 202-207), явку з повинною та показання ОСОБА_3 (т. 3, а.с. 194-196, 210-212), якими підтверджено домовленість про напад з метою заволодіння грошовими коштами подружжя ОСОБА_15 , протокол пред`явлення особи для впізнання, за даними якого потерпілий ОСОБА_18 по тілобудові та голосу впізнав у ОСОБА_1 особу, котра здійснила розбій та вбивство його батьків (т. 9, а.с. 234). 38. У зазначених явці з повинною та показаннях ОСОБА_1 докладно повідомляв про обставини підготовки до вчинення розбою разом із ОСОБА_3 , вчинення безпосередньо ним нападу на подружжя ОСОБА_15 , під час якого заявник вийшов за межі домовленостей із співучасником злочину та вчинив вбивство за обтяжуючих обставин. 39. Як встановлено ЄСПЛ, засудження заявника за вчинення вбивства за обтяжуючих обставин головним чином ґрунтувалося на його зізнавальних показаннях, наданих 28 січня 2005 року за відсутності захисника. 40. ЄСПЛ також взято до уваги неузгодженості щодо процесуального статусу заявника на початковій стадії провадження. Як констатовано міжнародною судовою установою, з матеріалів справи незрозуміло, коли та на якій підставі працівники міліції стали підозрювати заявника у вчиненні вбивства. Суд звернув увагу, що до середини січня 2005 року головним підозрюваним у вбивстві був син потерпілих. 41. 15 січня 2005 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні непов`язаних злочинів, але жодних ознак того, що до 28 січня 2005 року працівники міліції підозрювали його у вбивстві, не було. 42. Водночас проведення слідчих дій та наступні події вказували на існування підстав для підозри заявника до його явки з повинною. З цього слідує, що на момент, коли заявник почав робити «явку з повинною» у самостійному конвенційному розумінні вже існували «кримінальні обвинувачення», які вимагали застосування гарантій статті 6 Конвенції, а заявник мав право на доступ до захисника під час його першого допиту. 43. Зокрема, 28 січня 2005 року після надання заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства слідчим було складено протокол про допущення захисника до провадження «за клопотанням обвинуваченого». 44. Суд зазначив, що, як убачається з номеру справи, це провадження стосувалося розслідування вбивства. Незрозуміло, чому на цій стадії провадження заявник мав процесуальний статус «обвинуваченого», оскільки лише 01 лютого 2005 року заявник підписав протокол, яким роз`яснювалося йому право на захист як підозрюваному. У цьому протоколі заявник зазначив, що «в той момент послуг захисника не потребував». У той же день, заявник під час допиту як підозрюваний повторив свої зізнавальні показання у вчиненні подвійного вбивства. Він письмово вказав, що до нього не застосовувалися заходи «фізичного та психічного впливу». 45. Згідно з інформацією наданою Урядом, кримінальне провадження за підозрою у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах щодо заявника, було порушено лише 04 лютого 2005 року. 46. Проте, 28 січня 2005 року при наданні заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин правова допомога йому не надавалася. 47. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що заявник почав отримувати правову допомогу в справі, пов`язаній з вчиненням вбивства, 10 лютого 2005 року (пункт 26 Рішення). Документів, які б доводили, що він підтримав свої зізнавальні показання, коли йому вже надавалася допомога захисника, немає. 48. Суд також вказав, що заявник не мав захисника під час пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року, коли син потерпілих, впізнав у ньому нападника (пункт 29 Рішення). Аргумент захисника заявника про те, що його належним чином не було поінформовано про вказану слідчу дію, залишився без відповіді. Національні суди не розглянули доводи заявника про те, що під час слідчої дії пред`явлення особи для впізнання його зовнішній вигляд значно відрізнявся від інших учасників (пункт 117 Рішення). 49. Висновки й аргументи міжнародної судової установи, в тому числі, ґрунтуються на положеннях Конституції України та Кримінально-процесуального закону України 1960 року (далі - КПК України 1960 року). 50. Так, відповідно до статті 59 Конституції України, статей 43, 43-1 КПК України 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства. 51. Відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 45 КПК України 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення. 52. Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною, відібрання первинних показань при допиті особи, обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину. 53. Згідно з вимогами пункту 3, частини 2 статті 370 КПК України 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального-процесуального закону та безумовною підставою для скасування вироку. 54. Суди зазначені вимоги закону не врахували при постановленні судових рішень. 55. Як убачається з матеріалів справи, під час судового слідства заявник давав зізнавальні показання щодо всіх епізодів розбійних нападів, крім одного. В ході судового розгляду, ОСОБА_1 відмовився від своїх зізнавальних показань у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, посилаючись на те, що давав їх під тиском за відсутності захисника. 56. Встановлюючи винуватість заявника, суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів ОСОБА_1 про порушення слідчим його права на захист, незважаючи на кваліфікацію його дій за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115 КК України, котра вимагала обов`язкової участі захисника з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення. 57. Не перевірялися судом і твердження заявника про те, що його було примушено до відмови від послуг адвоката, після чого проводилися слідчі дії, у ході яких він давав визнавальні показання проти себе. 58. Більш того, зазначені процесуальні недоліки не було виправлено під час судового розгляду, а порушення права на захист ОСОБА_1 не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції. 59. На аналогічні порушення, як на підставу для скасування вироку, ОСОБА_1 та його захисник посилалися у касаційних скаргах до Верховного Суду України. Зокрема, у скарзі захисник наполягав, що заявник не був причетний до вбивства при обтяжуючих обставинах. Вказував на те, що ОСОБА_1 дав «явку з повинною» щодо вчинення вбивства в управлінні карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області, тоді як досудове розслідування здійснювалося Кіровським відділом міліції. Ця обставина, на думку захисника, підтверджувала сумнів у добровільності зізнавальних показань заявника. 60. Захисником стверджувалося, що ОСОБА_1 не отримував правової допомоги, коли давав зізнавальні показання. Навіть тоді, коли заявник мав захисника, слідчі дії здійснювалися за його відсутності, зокрема це стосувалося пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року, про яку захисника не було повідомлено вчасно. 61. Захисник посилався на істотні процесуальні порушення проведення цієї слідчої дії, а також зазначав, що суд обґрунтував винуватість ОСОБА_1 показаннями ОСОБА_3 , від яких останній відмовився, мотивуючи, що давав їх під тиском. 62. Як убачається з ухвали Верховного Суду України, ці аргументи скаржників не було належним чином перевірено. 63. Розглядаючи доводи касаційних скарг заявника та його захисника, Верховний Суд України, усупереч вимогам статті 395 КПК України 1960 року, обмежився лише посиланням на докази винуватості ОСОБА_1 , законність отримання яких ставилася під сумнів скаржниками. 64. Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що суди першої й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин використали письмові докази, які отримано за відсутністю в заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року. 65. Виходячи з викладеного та оцінюючи загальну справедливість судового розгляду щодо ОСОБА_1 , ЄСПЛ дійшов висновку, що в порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, під час судового розгляду не було виправлено процесуальних недоліків (відсутність у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року), які виникли на стадії досудового слідства, і у зв`язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статі 6 Конвенції. Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 66. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). 67. Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права. 68. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання Україною. 69. Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру. 70. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 71. Згідно з пунктом ІІ Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи з відновленням провадження визнається адекватним способом поновлення прав і його пропонується застосовувати особливо: і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або (b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 72. Очевидно, що засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень. 73. Оскільки право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні. 74. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду з відновленням провадження у справі. 75. Згідно з частиною першою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК), при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК. 76. Відповідно до статті 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. 77. Констатуючи порушення прав заявника, ЄСПЛ визнав, що первинні зізнавальні показання ОСОБА_1 , отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього (пункт 116 Рішення). Цей доказ вини завника не може бути використаний внаслідок очевидної його недопустимості, що обумовлена встановленими ЄСПЛ істотними порушеннями прав завника під час його отримання. 78. Іншими доказами, на які суди посилалися, обґрунтовуючи винуватість заявника у вбивстві двох осіб, були: 1) показання обвинуваченого ОСОБА_3 , який стверджував про надання їх під тиском правоохоронних органів; 2) показання неповнолітнього сина потерпілих, якого тримали під вартою упродовж трьох місяців та який спочатку зізнався у вбивстві своїх батьків, наданні під час пред`явлення особи для впізнання; 3) вилучений светр заявника, як речовий доказ, вочевидь з обмеженою доказовою силою (пункти 7, 19, 27, 28 Рішення). 79. Зазначені докази, як випливає з рішення ЄСПЛ, мають сприйматись критично із урахуванням процесуальних порушень, допущених при їх отриманні, їх обмеженій доказовій силі щодо доведення вини заявника. 80. Оцінюючи ці докази, Велика Палата має приділити особливу увагу достатності сукупності цих доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. 81. Враховуючи той факт, що встановленні порушення прав заявника вплинули на загальну справедливість судового розгляду та мали наслідком обмеження його прав, пов`язаних із процесом доказування (представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом),