Search the Community

Showing results for tags 'уголовный процесс'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 111 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2020 року м . Київ Справа № 826/7244/18 Провадження № 11-827апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року (суддя Шрамко Ю. Т.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року (судді Парінов А. Б., Беспалов О. О., Губська О. А.) у справі № 826/7244/18 за позовом Пеліхоса Євгена Миколайовича до ГПУ про визнання бездіяльності протиправною й зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У травні 2018 року Пеліхос Є. М. звернувся до суду з позовом до ГПУ, у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації адвоката Пеліхоса Є. М. від 12 березня 2018 року № 1203/1, від 02 квітня 2018 року № 0204/1 в інтересах ОСОБА_2 ; - зобов`язати ГПУ надати запитувану інформацію, а саме: чи провадиться відповідачем (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) є ОСОБА_2 і яких саме кримінальних проваджень, їх номер (номери); чи здійснювалося стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювалося, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями Кримінального кодексу України (далі - КК України). 2. Позов мотивовано протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача щодо ненадання запитуваної в порядку Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) інформації, що суперечить вимогам Конституції України та Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-XII). Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 21 грудня 2018 року адміністративний позов задовольнив. 4. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 11 березня 2019 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року залишив без змін. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ГПУ безпідставно не надала позивачу запитувану в адвокатських запитах інформацію. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей спір має публічно-правовий характер, а оскаржувана бездіяльність не є такою, яка вчинена у тому чи іншому кримінальному провадженні, та не належить до визначеного статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) переліку рішень, дій чи бездіяльність слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ГПУ в касаційній скарзі зазначила, що судові рішення підлягають скасуванню у зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права. 7. На думкуГПУ, оскільки запитувана в адвокатських запитах інформація створюється в результаті розслідування кримінальних проваджень, то відповідно спірні правовідносини, що виникли між сторонами у справі, є кримінально-процесуальними. 8. Отже, скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі та дійшли помилкового висновку про те, що цей спір має публічно-правовий характер. 9. На підставі викладеного ГПУ просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Позиція інших учасників справи 10. У відзиві на касаційну скаргу Пеліхос Є. М. зазначив, що вважає скаргу ГПУ невмотивованою та безпідставною. 11. На думку Пеліхоса Є. М. , твердження ГПУ з приводу того, що цей спір не може розглядатися в судах адміністративної юрисдикції, а такі дії треба оскаржувати в порядку, визначеному КПК України, не відповідають об`єктивній, логічній та юридичній дійсності, тому відповідно не заслуговують на увагу. 12. Позивач вважає, що суди попередніх інстанцій цілком правильно, повно й об`єктивно дослідили докази та матеріали справи, та постановили справедливі й законні рішення. 13. У зв`язку з викладеним Пеліхос Є. М. просить касаційну скаргу ГПУ залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Рух касаційної скарги 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 15 травня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 08 серпня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01). Обставини справи, установлені матеріалами справи 16. Позивач звернувся до управління організаційного забезпечення Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформаційно-аналітичної роботи ГПУ з адвокатським запитом від 12 березня 2018 року № 1203/1, у якому просив надати відомості про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) та яких саме кримінальних проваджень є ОСОБА_2 , їх номер (номери); чи здійснювалося стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювалося, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями КК України. 17. ГПУ листом від 21 березня 2018 року № 14/2/1-34275-15 надала відповідь на вищевказаний адвокатський запит, у якій, посилаючись на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI, зазначила, що при виникненні необхідності в отриманні інформації чи документів у зв`язку з наданням правової допомоги сторонам чи учасникам кримінального провадження позивач має право звернутися у межах та спосіб, передбачених КПК України. 18. 03 квітня 2018 року Пеліхос Є. М. повторно звернувся до відповідача з адвокатським запитом від 02 квітня 2018 року № 0204/1, у якому просив надати таку ж інформацію, як і в попередньо вказаному запиті. 19. ГПУ листом від 06 квітня 2018 року № 14/2/1-30385-14 надала відповідь на адвокатський запит позивача від 02 квітня 2018 року № 0204/1, аналогічну за змістом попередній відповіді. 20. Вважаючипротиправною бездіяльність ГПУ щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 21. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 22. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 23. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг. 24. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 25. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 27. Водночас юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 28. Як установлено матеріалами справи, Пеліхос Є. М. звернувся до адміністративного суду з позовом до ГПУ про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації від 12 березня 2018 року № 1203/1, від 02 квітня 2018 року № 0204/1 в інтересах ОСОБА_2 та зобов`язання відповідача надати запитувану інформацію. 29. Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає цей спір розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто чи пов`язаний з виконанням відповідачем публічно-владних управлінських функцій, та чи не має цей спір вирішуватися в порядку кримінального судочинства. 30. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. 31. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17(пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17). 32. Прокуратура становить єдину систему державних органів, які від імені України в порядку, передбаченому Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), здійснюють встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Правову природу і завдання зазначеного органу визначено у статті 1 цього Закону. 33. Однією із засад діяльності прокуратури згідно з пунктом 9 частини першої статті 3 Закону 1697-VII є прозорість, що включає надання на запити інформації, якщо законом не встановлено обмежень щодо її надання. 34. Згідно з абзацом другим частини другої статті 11 Закону № 2657-XII кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом. 35. На підставі пункту 1 частини першої статті 20 Закону № 5076-VI під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема, звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб). 36. В абзаці першому частини першої статті 24 Закону № 5076-VI визначено, що адвокатський запит - письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту. 37. Наведеним критеріям відповідають відомості про можливу протиправну діяльність особи, одержані органом досудового слідства у порядку реалізації своєї правоохоронної функції, задокументовані і внесені до ЄРДР. 38. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI) розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання. 39. Отже, ГПУ як державний орган і суб`єкт владних повноважень є розпорядником такої інформації. 40. Розглядаючи запит адвоката про надання інформації про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , ГПУ виступає представником влади, здійснює свої визначені законом повноваження і в порядку їх реалізації вирішує питання, що впливають на права та обов`язки суб`єкта звернення. 41. Таким чином, пов`язані з розглядом відповідного запиту дії або бездіяльність ГПУ випливають зі здійснення публічно-владної управлінської функції. При цьому чинним законодавством не встановлено винятків, які б давали підстави для протилежного висновку щодо правової природи зазначених дій або бездіяльності, а тому спори за скаргами на них є публічно-правовими. 42. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми процесуального права та обґрунтовано дійшли висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 43. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору стосовно правомірності ненадання ГПУ запитуваної позивачем інформації, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 44. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 45. Згідно із частиною другою статті 24 Закону № 5076-VI орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, у яких міститься інформація з обмеженим доступом. У разі якщо адвокатський запит стосується надання значного обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, строк розгляду адвокатського запиту може бути продовжено до двадцяти робочих днів з обґрунтуванням причин такого продовження, про що адвокату письмово повідомляється не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання адвокатського запиту. У разі якщо задоволення адвокатського запиту передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як десять сторінок, адвокат зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. Розмір таких витрат не може перевищувати граничні норми витрат на копіювання та друк, встановлені Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону№ 2939-VI. 46. Отже, орган державної влади, якому направлено адвокатський запит, зобов`язаний не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію. 47. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач звернувся до управління організаційного забезпечення Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформаційно-аналітичної роботи ГПУ з адвокатським запитом від 12 березня 2018 року № 1203/1, у якому просив надати відомості про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а в разі якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) та яких саме кримінальних проваджень є ОСОБА_2 , їх номер (номери); чи здійснювались стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювались, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями КК України. 48. Разом із цим листом від 21 березня 2018 року № 14/2/1-34275-15 ГПУ надала відповідь на вищевказаний адвокатський запит, у якій, посилаючись на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI, зазначила, що при виникненні необхідності в отриманні інформації чи документів у зв`язку з наданням правової допомоги сторонам чи учасникам кримінального провадження позивач має право звернутися у межах та спосіб, передбачених КПК України. 49. 03 квітня 2018 року Пеліхос Є. М. повторно звернувся до відповідача з адвокатським запитом від 02 квітня 2018 року № 0204/1, у якому просив надати таку ж інформацію, як і в попередньо вказаному запиті. 50. Листом від 06 квітня 2018 року № 14/2/1-30385-14 ГПУ надала відповідь на адвокатський запит позивача від 02 квітня 2018 року № 0204/1, аналогічну за змістом попередній відповіді. 51. Таким чином, ГПУ не надала позивачу запитуваної ним інформації. При цьому з наданих відповідей не вбачається, що ГПУ стосовно ОСОБА_2 провадиться досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень. 52. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим посилання відповідача як на підставу для відмови в наданні позивачу запитуваної ним інформації на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI без зазначення про те, що ГПУ стосовно ОСОБА_2 провадиться досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень. 53. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ГПУ необґрунтовано відмовила позивачу в наданні запитуваної ним в адвокатських запитах інформації, а саме щодо переліку кримінальних проваджень, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, а також стосовно дат, номерів, обставин та кваліфікації внесених відомостей до ЄРДР. 54. Щодо позовних вимог Пеліхоса Є. М. про надання йому іншої запитуваної ним інформації Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 55. Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 2939-VI інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація. 56. Згідно із частиною сьомою цієї статті обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. 57. Частиною першою статті 8 Закону № 2939-VI визначено, що таємною інформацією є інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю. 58. Пунктом 5 частини першої статті 3 КПК України встановлено, що досудовим розслідуванням є стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. 59. У частині другій статті 214 КПК України, зокрема, передбачено, що досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР. 60. Таким чином, інформацією, яка містить таємницю досудового розслідування, є та, яку було створено або одержано відповідачем у кримінальному провадженні після внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінального правопорушення. Доступ до такої інформації мають учасники кримінального провадження та інші особи. 61. Так, КПК України регламентує спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників кримінального провадження з інформацією, створеною (одержаною) у ході досудового розслідування та судового провадження відповідної кримінальної справи. А тому доступ учасників кримінального провадження, до яких належить, зокрема, адвокат, до інформації, створеної (одержаної) у ході досудового розслідування, забезпечується в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. 62. Інші особи, які не є учасниками кримінального провадження, можуть реалізувати своє право на отримання відповідної інформації за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 222 КПК України. 63. Отже, інша частина запитуваної інформації, яку просив надати позивач, є наслідком проведення досудового розслідування у конкретному кримінальному провадженні та містить таємницю досудового розслідування, отримати яку позивач як адвокат може виключно в порядку, визначеному КПК України. 64. За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог Пеліхоса Є. М. у повному обсязі є помилковими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 65. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 66. За правилами частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 67. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права при ухваленні судових рішень, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги ГПУ, скасування рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог Пеліхоса Є. М . Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генеральної прокуратури України задовольнити частково. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Пеліхоса Євгена Миколайовича задовольнити частково. 4. Визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України щодо неналежного розгляду адвокатських запитів Пеліхоса Євгена Миколайовича в інтересах ОСОБА_2 про надання інформації від 12 березня 2018 року № 1203/1 та від 02 квітня 2018 року № 0204/1. 5. Зобов`язати Генеральну прокуратуру України надати вичерпні відомості про повний перелік кримінальних проваджень, за якими до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, а також коли саме, за якими номерами, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. 6. В іншій частині відмовити Пеліхосу Євгену Миколайовичу в задоволенні позовних вимог. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді : Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180564
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м. Київ Справа № 280/1402/19 Провадження № 11-1004апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року (суддя Конишев О. В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року (судді Юрко І. В., Чабаненко С. В., Чумак С. Ю.) у справі № 280/1402/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області (далі - Головне управління) про визнання дій і бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління, у якому просив: - визнати протиправними дії уповноважених осіб відповідача щодо проведення 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису; - визнати протиправною бездіяльність уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання відеозапису, отриманого під час здійснення превентивного поліцейського заходу 30 вересня 2018 року за вказаною адресою відносно нього; - зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили. 2. Позов мотивовано тим, що дії працівників поліції під час здійснення ними 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 , відносно ОСОБА_1 превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, є незаконними, здійснені не на підставі, не в межах повноважень та не в спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Крім цього, внаслідок незаконної бездіяльності працівників поліції, а саме невжиття заходів до належного збереження інформації, отриманої внаслідок здійснення превентивного поліцейського заходу, допущено істотне порушення конституційних прав і свобод позивача. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Запорізький окружний адміністративний суд ухвалою від 14 травня 2019 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки її не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. 4. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 09 липня 2019 року ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року залишив без змін. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що вирішення цього спору віднесене до компетенції суду першої інстанції, визначеного в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), і цей спір повинен вирішуватися за правилами кримінального судочинства. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначив, що вони є незаконними та перешкоджають подальшому провадженню у справі, ухвалені судами внаслідок невідповідності висновків фактичним обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, а також є необґрунтованими, ухваленими на підставі неповно з`ясованих обставин в адміністративній справі, без надання оцінки всім аргументам позивача. 7. На думку скаржника, в оскаржуваних рішеннях судів обох інстанцій ототожнено поняття превентивного поліцейського заходу (застосування технічних приладів, що мають функції відеозапису) та фіксації процесуальної дії у межах кримінального провадження. 8. Скаржник зазначив, що предметом позову є визнання протиправними дій та бездіяльності працівників Головного управління під час здійснення ними превентивних поліцейських заходів у вигляді опитування та застосування технічних приладів, що мають функції відеозапису. Указані поліцейські заходи, на думку скаржника, вчиняються органами Національної поліції не у зв`язку зі здійсненням повноважень у межах кримінального провадження, а у зв`язку з реалізацією публічно-владних управлінських функцій, передбачених положеннями статей 29, 31, 40 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію». 9. Отже, скаржник вважає, що за відсутності кримінального провадження, у межах якого здійснювалося застосування превентивного поліцейського заходу та технічних засобів фіксації, що мають функції відеозапису, правовідносини, які склалися, є публічно-правовими та не підлягають розгляду в порядку кримінального процесуального законодавства. 10. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Позиція інших учасників справи 11. У відзиві на касаційну скаргу Головне управління зазначило, що заперечує проти її задоволення в повному обсязі. 12. На думку Головного управління, суди здійснили правильний аналіз норм чинного законодавства, внаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку про те, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час вчинення дій, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій. 13. Головне управління також зазначило, що на момент розповсюдження інформації в мережі Інтернет, а саме 05 жовтня 2018 року, вже було зареєстровано кримінальне провадження, у якому позивач є особою, якій повідомлено про підозру, відтак будь-які дії, вчинені щодо нього посадовими особами відповідача, не мають ознак публічно-владних управлінських дій, а тому оскарження таких дій має відбуватися виключно за правилами, встановленими КПК України. 14. У зв`язку з викладеним відповідач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 в повному обсязі. Рух касаційної скарги 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 18 вересня 2019 року передав справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань від учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 17. 30 вересня 2018 року приблизно о 22 годині посадовими особами Головного управління за телефонним викликом на лінію 102 (повідомлення зареєстровано в журналі єдиного обліку за № 3902) здійснено виїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності юридичній особі приватного права - Товариству з обмеженою відповідальністю «Верум вілла» (далі - ТОВ «Верум вілла»). 18. Під час виїзду посадовими особами відповідача здійснено превентивні поліцейські заходи у вигляді опитування позивача та застосовано технічні прилади, що мають функції відеозапису (за допомогою цифрової нагрудної відеокамери Police Body Camera Multi-functional Docking Station Inpult: 5V-1 A, Output: 5V-1A 32 Gb). 19. Після здійснення превентивних поліцейських заходів співробітниками Приморського відділення поліції Бердянського відділу поліції Головного управління (далі - Приморське ВП) здійснено обробку відеозапису, який містив персональні данні позивача. 20. При цьому під час обробки відеозапису відповідачем допущено неналежне зберігання відео з персональними даними позивача, внаслідок чого 05 жовтня 2018 року у соціальній мережі «Фейсбук» у загальному доступі сторонньою особою викладено відео, отримане працівниками поліції під час виконання своїх службових функцій та здійснення відносно позивача превентивних поліцейських заходів 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1. 21. Позивач, вважаючи протиправнимидії уповноважених осіб відповідача щодо проведення стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, а також протиправною бездіяльність уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання відеозапису, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 22. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 24. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг. 25. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 26. Проте юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 27. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 28. Водночас юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 29. Як установлено матеріалами справи, позивач ставить перед судом адміністративної юрисдикції питання про порушення його прав у зв`язку зпроведенням 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, а також у зв`язку з неналежним зберіганням відеозапису, отриманого під час указаного заходу. 30. Суди попередніх інстанцій установили, що 30 вересня 2018 року приблизно о 22 годині посадовими особами Головного управління за телефонним викликом на лінію 102 (повідомлення зареєстровано в журналі єдиного обліку за № 3902) здійснено виїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності юридичній особі приватного права - ТОВ «Верум вілла». 31. Під час виїзду посадовими особами відповідача здійснено превентивні поліцейські заходи у вигляді опитування позивача та застосовано технічні прилади, що мають функції відеозапису (за допомогою цифрової нагрудної відеокамери Police Body Camera Multi-functional Docking Station Inpult: 5V-1 A, Output: 5V-1A 32 Gb). 32. Крім того, суди попередніх інстанцій установили, що 01 жовтня 2018 року слідчим відділенням Приморського ВП за заявою ОСОБА_2 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості: № 12018080340000549 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 146 Кримінального кодексу України (далі - КК України); № 12018080340000551 - за частиною другою статті 350 КК України; № 12018080340000552 - за частиною другою статті 350 КК України. 33. 02 жовтня 2018 року прокурором Запорізької області Романовим В. П. складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частинами першою та другою статті 350 КК України. 34. Згідно із частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 35. Відповідно до визначення, закріпленого в пункті 10 частини першої статті 3 КПК України, кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. 36. За своєю правовою природою кримінальне провадження становить єдиний комплекс вчинюваних в установленому КПК України порядку дій, у межах якого органи досудового розслідування й суд здійснюють функцію притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зокрема, таке провадження включає встановлені законом процедури одержання доказів, гарантії законності цих процедур, а також право особи в установлений КПК України спосіб оспорювати правомірність відповідних процесуальних дій та/або рішень у контексті реалізації свого права на захист. 37. Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, згідно із частиною першою статті 24 КПК України гарантується кожному в порядку, передбаченому цим Кодексом. 38. Завданнями кримінального судочинства відповідно до статті 2 КПК України є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 39. Отже, кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності, зокрема, слідчих, керівників органу досудового розслідування, прокурорів щодо розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. 40. Згідно зі статтею 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора: бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (пункт 1); рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування - потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (пункт 2); рішення слідчого про закриття кримінального провадження - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником (пункт 3); рішення прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (пункт 4); рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим - особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою (пункт 5); рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки - особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені законом (пункт 6); рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій - особою, якій відмовлено у задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником (пункт 7); рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими главою 39 цього Кодексу, - підозрюваним, його захисником чи законним представником, потерпілим, його представником чи законним представником (пункт 8); рішення прокурора про відмову в задоволенні скарги на недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування - особою, якій відмовлено у задоволенні скарги, її представником, законним представником чи захисником (пункт 91); повідомлення слідчого, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку або двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину, але не пізніше закриття прокурором кримінального провадження або звернення до суду із обвинувальним актом - підозрюваним, його захисником чи законним представником (пункт 10); відмова слідчого, прокурора в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктом 91 частини першої статті 284 цього Кодексу, - стороною захисту, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, її представником (пункт 11). 41. На підставі частини другої статті 303 КПК України скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу. 42. Таким чином, скарги на рішення, дії, чи бездіяльність слідчого або прокурора, які не можуть бути оскаржені в порядку частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування, можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в порядку КПК України. 43. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 826/2253/18 (провадження № 11-1148апп18). 44. Як убачається з матеріалів справи, під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018080340000549 серед інших слідчих дій 02 жовтня 2018 року здійснено огляд носія інформації із записом нагрудної камери поліцейського Перелигіна А. В. , який 30 вересня 2018 року у складі поліцейського патруля виїжджав за телефонним викликом на лінію 102 до будинку АДРЕСА_1 та здійснював відеофіксацію дій патрульної поліції. Вказаний носій інформації слідчим визнано речовим доказом та долучено до матеріалів провадження (а. с. 64, зворот). 45. Того ж дня, 02 жовтня 2018 року, прокурором Запорізької області Романовим В. П. складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частинами першою та другою статті 350 КК України. 46. Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій уповноважених осіб Головного управління щодо проведення 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, та визнання протиправною бездіяльності уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання отриманого під час указаного превентивного поліцейського заходу відеозапису, носій інформації з яким слідчий визнав речовим доказом і долучив до матеріалів кримінального провадження, фактично стосуються правомірності відеофіксації дій патрульної поліції під час спілкування з позивачем 30 вересня 2018 року на носій, який визнаний речовим доказом у кримінальному провадженні та долучений до його матеріалів, а також стосуються дій, пов`язаних із розголошенням 05 жовтня 2018 року відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018080340000549, оцінка яким має надаватися в межах указаного кримінального провадження. Тому для вирішення цього спору не можна використати способи захисту, передбачені в адміністративному судочинстві. Для ефективного захисту прав позивача КПК України передбачає спеціальні процедури, які не можна підмінити шляхом звернення з позовом до адміністративного суду. 47. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що ці вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. 48. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 49. Словосполучення «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 238 КАС України) стосується як позовних вимог, які не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядати суди (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункт 66), від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункт 34), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30)). 50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, не може бути предметом окремого судового розгляду. 51. Тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що зазначена вимога ОСОБА_1 також підлягає вирішенню в порядку, визначеному КПК України. За своєю суттю вказане прохання позивача є способом виконання судового рішення, а не позовною вимогою, задоволення якої може призвести до відновлення прав позивача у разі встановлення факту їхнього порушення. Більше того, у разі якщо позивач, заявивши таку вимогу, намагається захистити свою честь, гідність або ділову репутацію, то ефективний захист таких прав можливий у цивільному судочинстві з використанням належних способів. 52. З урахуванням особливостей предмета оскарження в цій справі та його правових наслідків рішення суду про закриття провадження в адміністративній справі не є таким, яке б призводило до порушення прав позивача на справедливий судовий розгляд та на ефективний засіб юридичного захисту своїх прав, гарантованих Конвенцією. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 53. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 54. Згідно із частинами першою та четвертою статті 351 КАС України суд змінює судове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. 55. Оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про закриття провадження в цій справі, але помилково зазначили про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, мають розглядатися в порядку КПК України, то оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення мотивувальної частини ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 рокув частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, - змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. 3. В іншій частині ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180567
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м . Київ Справа № 1740/2278/18 Провадження № 11-829апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року (судді Ніколін В. В., Багрій В. М., Рибачук А. І.) у справі № 1740/2278/18 за позовом ОСОБА_1 до Рівненської місцевої прокуратури (далі - Прокуратура) про визнання бездіяльності протиправною та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Прокуратури, у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неналежного проведення перевірки за його заявою від 19 липня 2018 року на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року. 2. Позов мотивовано тим, щопід час ознайомлення з матеріалами особової справи в установі виконання покарань ним було встановлено, що наявний у ній вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, згідно з яким позивач відбуває покарання в Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)», не був підписаний усім складом суду, який постановив цей вирок, що суперечить вимогам чинної на той час Інструкції з діловодства у Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласному, міжобласному, Київському і Севастопольському міських, районному (міському) судах, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 13 березня 1997 року № 22/5. З огляду на вказане позивач звернувся до Прокуратури для здійснення нею нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень. За наслідками перевірки відповідач на підставі частини третьої статті 26 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) мав негайно звільнити його з місця позбавлення волі, оскільки неправильно завірена копія вироку не може бути підставою для відбування ним покарання. Проте листом від 26 липня 2018 року за № 33-170-18 відповідач повідомив позивача про відсутність підстав для вжиття заходів прокурорського нагляду. 3. На думку позивача, бездіяльність відповідача щодо неналежного проведення перевірки за його заявою від 19 липня 2018 року є протиправною. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Рівненський окружний адміністративний суд рішенням від 13 листопада 2018 року відмовив у задоволенні позову. 5. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 12 березня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 6. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірні правовідносини стосуються окремих питань діяльності відповідача, яка регламентована нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), а тому цей спір не відноситься до компетенції адміністративних судів і не може бути розглянутий за правилами КАС України. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 7. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначив, що її прийнято з порушенням норм процесуального права. 8. На думку скаржника, відповідач перебуває на публічній службі, має делеговані повноваження і обов`язки за частиною третьою статті 26, частиною третьою статті 44 Закону № 1697-VII, статтею 121 Конституції України, є суб`єктом владних повноважень та здійснює нагляд за дотриманням законності при виконанні судових рішень, відтак цей спір є публічно-правовим і підлягає вирішенню судом адміністративної юрисдикції. 9. На підставі викладеного скаржник просить розглянути справу по суті та задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Позиція інших учасників справи 10. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура зазначила, що вважає викладені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 безпідставними та необґрунтованими, у зв`язку із чим просить відмовити скаржнику в задоволенні касаційної скарги, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Рух касаційної скарги 11. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 липня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 07 серпня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 13. ОСОБА_1 , якого вироком Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року засуджено до довічного позбавлення волі, відбуває покарання у Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)». 14. 19 липня 2018 року позивач звернувся до Прокуратури із заявою, у якій просив провести перевірку на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, оскільки під час ознайомлення з матеріалами особової справи в Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)» він установив, що в справі наявна копія вироку, не підписана суддями, які постановили цей вирок. Також у зв`язку з незаконним утриманням у Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)», тобто без належно оформленої копії вироку, просив на підставі частини третьої статті 26 Закону № 1697-VIIприйняти постанову про його негайне звільнення з місць позбавлення волі. 15. За наслідками розгляду вказаної заяви відповідач листом від 26 липня 2018 року № 33-170-18 повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для вжиття заходів прокурорського реагування. Свою відповідь Прокуратура обґрунтувала тим, що в ході перевірки були вивчені матеріали особової справи позивача та з`ясовано, що в ній знаходиться копія вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, завірена гербовою печаткою суду та підписом одного із суддів, що входив до складу колегії суддів, а також копія ухвали колегії суддів судової палати Верховного Суду України від 05 вересня 2002 року, завірена в аналогічний спосіб. У відповіді також зазначено, що відповідно до статті 339 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року) вирок підписують усі судді чи один суддя, коли справа розглядалась ним одноособово. Статтями 344, 349 КПК України у вказаній редакції було передбачено отримання засудженим лише копії вироку. Крім того, у відповіді міститься посилання на узагальнення Верховного Суду України від 01 серпня 2004 року «Про якість складання й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення», у якому зазначено, що оригінал судового рішення виготовляється в єдиному екземплярі та зберігається у справі. Копію судового рішення потрібно видавати із зазначенням, що це «копія» та що вона звірена з оригіналом, підписана посадовою особою, яка її звіряла і видавала. Підпис посадової особи на копії судового рішення має бути завірений печаткою того суду, який її видав. Прокуратура також зауважила, що згідно з пунктом 4.15.1 Інструкції про роботу відділів (груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень, затвердженої наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 11 січня 2008 року № 1, відповідний підрозділ виправної колонії вправі запросити з суду, який постановив рішення, нову копію вироку, якщо гербова печатка, якою його завірено, викликає сумнів. Оскільки копія вироку, яка наявна в особовій справі позивача, повністю відповідає вимогам законодавства та не викликає сумнівів у достовірності, немає підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 . Одночасно відповідач роз`яснив, що на підставі статті 22 Кримінально-виконавчого кодексу України прокурор відповідно до Закону № 1697-VIIздійснює нагляд за додержанням законів в органах і установах виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян. 16. Вважаючи, що відповідачем допущена бездіяльність щодо неналежного розгляду його заяви, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 17. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 18. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 19. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 20. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 21. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 22. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 23. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 24. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 25. Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. 26. Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1697-VII прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян в органах та установах, шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв`язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах. У межах реалізації зазначеної функції прокурор має право залучати відповідних спеціалістів. 27. Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів, а також забезпечення громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення регулюються Законом України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі - Закон № 393/96-ВР). 28. Положеннями частини першої статті 1 Закону № 393/96-ВР передбачено право громадян України на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. 29. У статті 3 Закону № 393/96-ВР визначено, що заява (клопотання) - це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. 30. За правилами частин першої, третьої статті 7 вказаного Закону звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду. 31. У заяві від 19 липня 2018 року ОСОБА_1 просив Прокуратуру провести перевірку на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, що безпосередньо пов`язано зі здійсненням прокурором нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. 32. Виключний перелік питань, які вирішуються судом кримінальної юрисдикції під час виконання вироків, визначений частиною першою статті 537 КПК України. Проте нормами вказаної статті КПК України не передбачено можливості оскарження засудженим до суду кримінальної юрисдикції рішень, дій чи бездіяльності прокурора за результатами здійснення ним нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. 33. Беручи до уваги наведені правові норми в контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані вимоги в розумінні статті 3 Закону № 393/96-ВР підпадають під дію цього Закону. 34. Отже, спір у цій справі про визнання неправомірною бездіяльності прокурора під час здійснення ним нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду. 36. Згідно із частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 37. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив постанову, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року скасувати, а справу направити до Восьмого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді : Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180636
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 29 квітня 2020 року м. Київ Справа № 1-305/2009 Провадження № 13-97зво19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Яновської О.Г., суддів : Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. за участю секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю., прокурора Трояна О.Л., розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанови Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і В С Т А Н О В И Л А: І . ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року ОСОБА_1 засуджено за сукупністю злочинів, передбачених частиною 4 статті 187, частиною 2 статті 289 Кримінального кодексу України (далі - КК), та із застосуванням ст. 70 КК України призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього належного йому майна. 2. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , щодо яких питання про перегляд судових рішень не ставиться. 3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він, діючи за попередньою змовою групою осіб разом із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 08 січня 2007 року в м. Києві вчинив розбійний напад з метою заволодіння майном ТОВ «Лаура», із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров`я осіб, що зазнали нападу, і з погрозою застосування такого насильства, внаслідок чого заволодів майном на загальну суму 440754,71 грн., а також незаконно заволодів з проникненням у сховище транспортним засобом, належним ТОВ «Техномаркет Аладін », вартістю 50170, 46 грн. 4. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року вирок суду першої інстанції залишено без змін. 5. Постановою Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року відмовлено у витребуванні матеріалів кримінальної справи щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 . Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 6. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі «ОСОБА_1 проти України» (заява № 28412/10) від 21 листопада 2019 року, яке набуло статусу остаточного (далі - Рішення ЄСПЛ), констатовано порушення щодо ОСОБА_1 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), зокрема, статті 3 Конвенції у її матеріальному аспекті у зв`язку з жорстоким поводженням працівників міліції із заявником; статті 3 Конвенції у її процесуальному аспекті у зв`язку з непроведенням ефективного розслідування твердження заявника про жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні; статей 3 та 13 Конвенції у зв`язку з неналежними побутовими умовами тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35 та відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту у зв`язку з цим; частини 1 статті 6 Конвенції у зв`язку використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника (пункти 88, 98, 128, 132, 140 Рішення ЄСПЛ). 7. В решті вимог заява ОСОБА_1 визнана неприйнятною та необґрунтованою відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункти 105, 142 Рішення ЄСПЛ). 8. ЄСПЛ зазначив, що прийняття зізнань, отриманих з порушенням статті 3, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому, незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного. 9. Суд визнав, що заявник зазнав жорстокого поводження під час затримання, у результаті якого 11 січня 2007 рокунаписав «явку з повинною». Ця явка була частиною доказів проти нього. 10. За таких обставин, незалежно від впливу зізнавапьних показань заявника від 11 січня 2007 року на результат кримінального провадження щодо нього, ЄСПЛ дійшов висновку, що цей доказ призвів до несправедливості кримінального провадження та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ). 11. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 12 000 (дванадцять тисяч) євро на відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. Рух справи за заявою про перегляд судових рішень 12. 06 грудня 2019 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року щодо нього у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. 13. Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями у провадженні № 13-97зво19 від 06 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 призначено судді-доповідачу Єленіній Ж. М. 14. 10 грудня 2019 року суддя Великої Палати Верховного Суду Єленіна Ж. М. заявила самовідвід від участі у розгляді заяви ОСОБА_1 , мотивувавши тим, що 11 листопада 2009 року колегією суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва, до складу якої вона входила, постановлено ухвалу про залишення без змін вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року. 15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року заяву про самовідвід судді Великої Палати Верховного Суду Єленіної Ж.М. задоволено. 16. Відповідно до розпорядження керівника апарату Верховного Суду від 11 грудня 2019 року № 31/0/30-19 «Про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи» призначено повторний автоматизований розподіл заяви засудженого ОСОБА_1 про перегляд рішень суду (провадження № 13-97зво19). 17. Протоколом повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями у провадженні № 13-97 зво19 від 11 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 призначено судді-доповідачу Яновській О. Г. 18. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2019 року заяву ОСОБА_1 залишено без руху, із зазначенням недоліків заяви, та встановлено строк, необхідний для їх усунення. 19. На виконання вказаної ухвали, в межах встановленого судовим рішенням строку, ОСОБА_1 повторно надіслав на адресу Суду заяву про перегляд судових рішень в зв`язку із виключними обставинами з обґрунтуванням наведених вимог. 20. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 08 січня 2020 року розглянуто заяву ОСОБА_1 про усунення недоліків, витребувано з Деснянського районного суду м. Києва матеріали кримінальної справи № 1-305/2009 щодо ОСОБА_1 , витребувано з Міністерства юстиції України автентичний переклад рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року та відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами. 21. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 27 січня 2020 року заяву ОСОБА_1 призначено до розгляду. ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 22. У заяві ОСОБА_1 посилається на те, що встановлені порушення Конвенції, зокрема, використання доказів, отриманих під катуванням заявника, для забезпечення його засудження зробило кримінальне провадження в цілому несправедливим. 23. Посилаючись на вимоги Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), ОСОБА_1 М. А. просить скасувати вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року та постановити новий вирок, яким його виправдати. Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження 24. ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про дату та час його проведення. Клопотань про особисту участь в судовому розгляді його заяви не подавав. 25. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду прокурор заперечував проти задоволення заяви засудженого в частині скасування судових рішень. Вважав, що порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ, дають підстави для застосування заходів індивідуального характеру щодо ОСОБА_1 у вигляді зміни постановлених щодо нього судових рішень шляхом визнання доказів, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, недопустимими. Прокурор Троян О.Л. зазначив, що вина ОСОБА_1 доведена показаннями співучасників, потерпілих, свідків, протоколами відтворення обстановки та обставин події, огляду місця події та іншими доказами, сукупність яких є достатньою для доведення вини заявника у скоєні інкримінованих йому злочинів. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 26. Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України» від 21 листопада 2019 року набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції. 27. ЄСПЛ зазначив, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (пункт 83 Рішення ЄСПЛ). 28. Суд акцентує увагу, що через п`ять днів після затримання заявника 16 січня 2007 року судово-медичною експертизою було встановлено наявність в нього великих синців на голові та тулубі, а також саден на коліні та руці. Хоча експерт кваліфікував ушкодження як «легкі», він зазначив, що вони утворилися у результаті щонайменше дванадцяти ударів тупими предметами. Він також підтвердив, що вони могли бути заподіяні 11 або 12 січня 2007 у спосіб, описаний заявником (пункти 10, 84 Рішення ЄСПЛ). 29. На думку Суду заявник надав достатньо послідовний та детальний опис обставин, за яких він зазнав цих тілесних ушкоджень. Згідно з його твердженнями він зазнав нападу двох працівників міліції, які намагались отримати від нього зізнавальні показання у вчиненні злочину. Хоча вони заперечили правдивість тверджень заявника, національні органи державної влади не надали жодного пояснення щодо походження його тілесних ушкоджень (пункти 8, 85 рішення ЄСПЛ). 30. У цій справі ЄСПЛ звертає увагу на те, що, як встановлено національними органами державної влади, затримання заявника було офіційно задокументовано із затримкою в один день, і що саме у той день він написав «явку з повинною». На думку Суду, сам факт того, що заявник зізнався у вчиненні злочину під час незадокументованого затримання за відсутності таких процесуальних гарантій, як доступ до захисника, та відмовився від зізнавальних показань невдовзі після цього, створює враження, що його зізнавальні показання могли бути надані недобровільно (див. для порівняння рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 63, від 07 листопада 2013 року). Цей факт, підтверджений доказами щодо тілесних ушкоджень, породжує обґрунтовану презумпцію застосування працівниками міліції фізичного жорсткого поводження, щоб зламати психологічний опір заявника з метою отримання зізнавальних показань (пункт 86 Рішення ЄСПЛ). 31. За таких обставин та з огляду на обов`язок держави надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка знаходиться під контролем міліції, ЄСПЛ дійшов висновку, що Уряд належним чином не встановив, що тілесні ушкодження заявника виникли за обставин, що виключають жорстоке поводження під час затримання, як стверджував заявник (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року), що в свою чергу свідчить про порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції (пункти 87-88 Рішення ЄСПЛ). 32. Оскільки у цій справі міжнародна судова установа встановила, що держава-відповідач несе відповідальність за статтею 3 Конвенції у зв`язку із жорстоким поводженням із заявником, то органи державної влади були зобов`язані провести його розслідування відповідно до визначених прецедентною практикою ЄСПЛ критеріїв ефективності (пункт 94 Рішення ЄСПЛ). 33. Разом з тим, 15 січня 2007 року заявник поскаржився органу державної влади на жорстоке поводження з ним після його затримання. Його твердження були підкріплені висновком судово-медичної експертизи від 16 січня 2007 року. Проте, 15 березня 2007 року прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи з цього питання, встановивши відсутність в діях працівників міліції складу злочину. Зрештою цю постанову було залишено без змін судами трьох інстанцій (пункти 9, 10, 12, 16, 95 Рішення ЄСПЛ). 34. ЄСПЛ вважає це достатнім для висновку, що заявнику було відмовлено в ефективному розслідуванні його небезпідставної скарги на жорстоке поводження працівників міліції, та для встановлення порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Як Суд встановив у своєму рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункти 169-182, від 15 березня 2012 року), така ситуація є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що дозволяє представникам держави, відповідальним за таке жорстоке поводження, залишатися безкарними (пункти 97-98 Рішення ЄСПЛ). 35. Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що визнання допустимими доказами показань, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому, незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного. У зв`язку з чим Суд дійшов висновку, що незалежно від впливу зізнавапьних показань заявника від 11 січня 2007 року на результат кримінального провадження щодо нього, цей доказ призвів до несправедливості кримінального провадження (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ). Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 36. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві. Зокрема, відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. 37. Крім того, відповідно до ст. 2 Закону №3477-IV та ст. 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. 38. Згідно зі ст. 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і, якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 39. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 40. За ст. 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (ст. 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 41. Звертаючись із заявою про скасування судових рішень щодо себе ОСОБА_1 фактично порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). 42. Згідно із ч. 3 ст. 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі. 43. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 44. Очевидно, що засудження особи та відбуття нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень. 45. Крім того, рішення ЄСПЛ у справі заявника спонукає до висновку, що рішення національних судів суперечить Конвенції по суті у зв`язку із констатацією порушення частини 1 статті 6 Конвенції, обумовленого використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника з метою його засудження. 46. Так, в пункті 62 рішення ЄСПЛ у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06)) від 25 лютого 2016 року Суд зазначив, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом (див, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (<�…>) [ВП], заява № 22978/05, п. 166, ECHR 2010 з подальшими посиланнями). 47. Тож, оскільки право на справедливий судовий розгляд належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна складова принципу верховенства права, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні. 48. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду із відновленням провадження у справі. 49. Згідно з частиною першою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК), при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення, суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК. 50. Відповідно до статті 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. 51. Саме тому особливої уваги Велика Палата має приділяти оцінці достатності сукупності доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел. Така позиція була висловлена і в постанові Великої Палати від 13 листопада 2019 року у справі № 1–07/07. 52 . Застосування доктрини «плодів отруєного дерева» вимагає здійснення логічних операцій щодо встановлення джерела походження інформації, завдяки якій було здобуто кожен доказ, яким обґрунтовується судове рішення. Відділяючи докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотних порушень прав і свобод людини, встановлених рішенням ЄСПЛ, від доказів, отриманих з джерел не пов`язаних ані прямо, ані опосередковано із такою інформацією, суд з повноваженнями касаційної інстанції здійснює перевірку правильності правової оцінки обставин та допустимості кожного окремого доказу. 53. Зазначені логічні операції не потребують здійснення дослідження доказів та не обумовлюють необхідність здійснення переоцінки достовірності доказів, які все ж були визначені як такі, що можуть бути покладені в основу судового рішення і використані на підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. 54. Загалом, аналізуючи аргументи, представлені прокурором в судовому засіданні, щодо можливості зміни постановлених щодо ОСОБА_1 судових рішень шляхом виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів, в тому числі, отриманих із порушенням ст.3 Конвенції, Велика Палата зауважує наступне. 55. До необхідних умов, при дотриманні яких представляється за можливе зміна судового рішення при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна віднести такі: - рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; - встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду; - встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов`язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом); - виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів; - при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. 56. Лише при дотриманні зазначених вище умов суд при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна змінити судове рішення, не застосовуючи додаткових заходів індивідуального характеру виправлення порушень Конвенції у вигляді скасування постановлених судових рішень та не відновлюючи юридичне становище, яке заявник мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину. 57. Водночас, ураховуючи констатоване ЄСПЛ порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд у зв`язку із використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника, що обумовлює необхідність повторного дослідження та оцінки наявних у матеріалах справи доказів, Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, визначених ч. 5 ст. 33, ст. 467 КПК України, ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, позбавлена можливості постановити нове судове рішення в цій справі щодо заявника. 58. Однак, зазначені вище порушення прав заявника, встановлені рішенням ЄСПЛ, свідчать про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону національними судовими органами, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 398 КПК 1960 року є підставою для скасування судом касаційної інстанції судових рішень. 59. За таких обставин вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанову Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо ОСОБА_1 належить скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 60. Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів передбачених частиною 4 статті 187, частиною 2 статті 289 КК України. 61. Відповідно до змісту статті 33 КПК України 1960 року зі змінами в редакції Закону № 2453-VI (2453-17) від 07 липня 2010 року, судами першої інстанції, які розглядають кримінальні справи, є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Тому, після прийняття Великою Палатою Верховного Суду процесуального рішення, дану кримінальну справу необхідно направити для розгляду за правилами інстанційної підсудності з урахуванням указаних змін до КПК України 1960 року. 62. За правилами територіальної підсудності, передбаченими статтею 37 КПК України 1960 року, кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. 63. З урахуванням цих обставин та змісту статті 38 КПК України 1960 року, кримінальну справу належить направити до Деснянського районного суду м. Києва для здійснення нового судового розгляду. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : Заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанови Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити частково. Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 16 липня 2009 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2009 року та постанову Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року щодо ОСОБА_1 скасувати і направити кримінальну справу № 1-305/2009 на новий судовий розгляд. Кримінальну справу направити до Деснянського районного суду м. Києва з метою забезпечення нового судового розгляду в суді першої інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Т. О. Анцупова В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська О. С. Золотніков Л. М. Лобойко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 89180571
  5. Ухвала Іменем України 22 квітня 2020 року м. Київ Провадження № 51 - 1901 впс 20 Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого - Кравченка С.І., суддів: Білик Н.В., Остапука В.І. розглянув клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12019160240002385, з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів, встановив: До Касаційного кримінального суду Верховного Суду в порядку ст. 34 КПК України надійшло клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, із Заводського районного суду м. Миколаєва до Приморського районного суду м. Одеси. Клопотання мотивовано тим, що досудове розслідування у вказаному провадженні здійснюється Другим слідчим відділом СУ ТУ ДБР, розташованим у м. Миколаєві. Однак, як вбачається із протоколів огляду від 8.10.2019 року та пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 20.09.2019 року, цей відділ розташований за адресою: м. Одеса, вул. Мечникова, буд. 59 , та належить, відповідно, до територіальної юрисдикції Приморського районного суду м. Одеси, а тому, на думку захисника, матеріали провадження необхідно передати на розгляд до цього суду. Учасники провадження вчасно повідомлені про день і час розгляду клопотання, в судове засідання не з`явились. Заперечень та клопотань про відкладення розгляду не надійшло. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали провадження та перевіривши доводи, наведені у клопотанні, суд дійшов висновку, що воно не підлягає задоволенню з наступних підстав. Встановлення правил підсудності має важливе значення для правильного функціонування судової системи, а також для виконання судами покладених на них завдань і визначення суду, компетентного здійснювати кримінальне провадження щодо конкретного кримінального правопорушення. Підсудність є ефективним засобом, який сприяє тому, щоб конкретна кримінальна справа розглядалася і вирішувалася судом законним, компетентним, незалежним і неупередженим, як того вимагають ст. 7 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права . Згідно з пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) «кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на розгляд судом, встановленим законом». А відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. За допомогою правил про підсудність забезпечується також рівність всіх громадян перед законом і судом (ст. 24 Конституції України та ст. 10 КПК України). Будучи одним з проявів цієї конституційної засади, чітко встановлена законом підсудність набуває ознак суб`єктивного права людини на законного суддю, тобто права будь-якої людини знати наперед, який саме суд і в якому складі відповідно до закону правомочний здійснювати стосовно нього судове провадження, якщо така необхідність виникне. Важливість суворого дотримання правил про підсудність доводиться і практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, як порушення вимог пункту 1 ст. 6 Конвенції ЄСПЛ розглядає порушення правил територіальної підсудності внаслідок передання справи з одного суду до іншого без належного законного обґрунтування, незважаючи на наявність чітких підстав зміни територіальної підсудності, встановлених у КПК України (див. пункт 98 рішення ЄСПЛ у справі «Фельдман проти України»). Відповідно до ч. 1 ст. 34 КПК України кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду, якщо: 1) до початку судового розгляду виявилося, що кримінальне провадження надійшло до суду з порушенням правил підсудності; 2) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити склад суду для судового розгляду; 3) обвинувачений чи потерпілий працює або працював у суді, до підсудності якого належить здійснення кримінального провадження; 4) ліквідовано суд або з визначених законом підстав припинено роботу суду, який здійснював судове провадження. З огляду на абз. 1 ч. 3 ст. 34 цього Кодексу, питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів, вирішується колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду за поданням суду апеляційної інстанції або за клопотанням сторін чи потерпілого не пізніше п`яти днів з дня внесення такого подання чи клопотання, про що постановляється вмотивована ухвала. З наявних у суді касаційної інстанції матеріалів вбачається, що в провадженні слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва Гаврасієнко В.О. перебувало клопотання слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві, Васильєва А.О. про застосування до підозрюваного ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту. Територіальне управління Державного бюро розслідувань розташоване у місті Миколаєві, в межах територіальної юрисдикції Заводського районного суду міста Миколаєва та поширює свою діяльність на Кіровоградську, Миколаївську, Одеську області. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 132 КПК України, клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування. Згідно положень ст. 38 КПК України органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є: 1) слідчі підрозділи: а) органів Національної поліції; б) органів безпеки; в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; г) органів Державного бюро розслідувань; 2) підрозділи детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України. Тобто, чинний кримінальний процесуальний закон визначає органами досудового розслідування не службових осіб - слідчих цих органів досудового розслідування, - а відповідні державні установи - слідчі підрозділи та підрозділи детективів. Статтею 1 КПК України передбачено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим Кодексом та іншими законами України. Частиною 6 ст. 9 КПК України визначено, що у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу. Тому, слідчий суддя, слідчий та прокурор мають керуватися виключно положеннями КПК України та нормативно-правовими актами, які йому не суперечать. Таким чином, територіальна підсудність визначається за місцем знаходження (реєстрації) відповідного державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ. Окрім того, слід зазначити, що 17 квітня 2020 року, слідчим суддею Заводського районного суду м. Миколаєва Гаврасієнко В.О. було відмовлено у задоволенні клопотання та обрано ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання. Враховуючи викладене, підстави для направлення матеріалів клопотання до іншого суду в межах юрисдикції різних апеляційних судів, відсутні. Керуючись ст. 34 КПК України, суд постановив: Клопотання захисника Стельмаха Є.А. про направлення матеріалів клопотання слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, Васильєва А.О., про застосування запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту ОСОБА_1 , підозрюваному у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12019160240002385, із Заводського районного суду м. Миколаєва до Приморського районного суду м. Одеси, залишити без задоволення. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: С.І. Кравченко Н.В. Білик В.І. Остапук Джерело: ЄДРСР 88880636 https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/88880636?from=88880636
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2020 року м. Київ Справа № 641/8857/17 Провадження № 14-514 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року у складі судді Курганникової О. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів Бровченко І. О., Бурлака І. В., Колтунова А. І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними, відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями і бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив суд визнати незаконним притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 212 Кримінального кодексу України (далі - КК України) у зв`язку із закриттям провадження та ухваленням вироку щодо ОСОБА_2 за той злочин, у якому прокуратура обвинувачувала ОСОБА_1 , та стягнути за рахунок державного бюджету на його користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн. 1.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прокуратурою Комінтернівського району міста Харкова 28 лютого 2006 року щодо ОСОБА_1 була відкрита кримінальна справа № 22060055-д.4 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частинною третьою статті 212 КК України, та об`єднана разом із матеріалами кримінальної справи № 22060055. 1.2. Постановою прокурора прокуратури міста Харкова матеріали кримінальної справи № 22060055 були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12012220540000584 за ознаками кримінального правопорушення, вчиненого ОСОБА_1 , передбаченого частиною першою статті 175, частиною першої статті 190 КК України. 1.3. 30 липня 2008 року ОСОБА_1 було вручено постанову про притягнення його як обвинуваченого за частиною другою статті 175 КК України, частини другої статті 364 та частини третьої статті 212 КК України. 1.4. Матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012220540000584 за частиною першою статті 190 КК України виділено в окреме провадження № 12014220010000134. 1.5. 02 червня 2014 року кримінальне провадження № 12014220010000134 було об`єднано в одне провадження разом із провадженням № 12012220540000592. 1.6. Постановою прокурора прокуратури міста Харкова від 10 жовтня 2016 року з матеріалів кримінального провадження № 12012220540000592 було виділено окреме провадження № 120016220540002368 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 212 КК України. 1.7. Постановою старшого слідчого другого відділу розслідування кримінального провадження слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області від 24 листопада 2017 року кримінальне провадження № 120016220540002368 було закрите у зв`язку з відсутністю в діях службових осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-американське підприємство «Веда - Холдинг» (далі - ТОВ «СП «Веда - Холдинг»), зокрема і ОСОБА_1 , складу кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 212, статті 219 КК України. 1.8. У кримінальному провадженні № 12016220540002368 установлено, що ОСОБА_2 , перебуваючи на посаді генерального директора ТОВ «СП «Веда - Холдинг», вчинив умисне ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах. За вказаним фактом було зареєстровано кримінальне провадження, яке виділено в окреме провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, яке направлено до суду для розгляду по суті. Згідно з вироком Комінтернівського районного суду міста Харкова від 11 вересня 2017 року ОСОБА_2 звільнений від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності. 1.9. Отже, дії прокуратури Комінтернівського району міста Харкова, правонаступником якої внаслідок реформи стала Харківська місцева прокуратура № 5, щодо обвинувачення ОСОБА_1 у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України є незаконними. 1.10. Спричинення моральної шкоди та її розмір ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що під слідством за обвинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК України, він перебував з 30 липня 2008 року по 24 серпня 2011 року. Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. З огляну на це та враховуючи суттєві зміни в життєвих та виробничих стосунках, які ОСОБА_1 зазнав, перебуваючи під слідством, просив стягнути на його користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. РішеннямКомінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року в задоволені позову відмовлено в повному обсязі. 3. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прийняття слідчим або прокурором процесуального рішення у кримінальному провадженні, яке в подальшому скасовується компетентною особою у встановленому законом порядку, саме по собі не зумовлює настання відповідальності з боку вказаних суб`єктів. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області оцінюється судом лише як незгода з процесуальними рішеннями, прийнятими в межах вищевказаних кримінальних проваджень, та ґрунтується на його особистих висновках і не підтверджується належними доказами. Таким чином, позивач не довів наявності передбачених законом підстав для відшкодування моральної шкоди. 4. Постановою Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково. 5. Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року змінене. Закрите провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання дій незаконними. В іншій частині рішення залишене без змін. 6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги в частині визнання дій незаконними не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спеціальний порядок розгляду скарг, які позивач заявив за правилами цивільного судочинства, визначає кримінальний процесуальний закон, зокрема глава 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Крім цього, закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати. 7. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди суд апеляційної інстанції зазначив, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року (№ 641/6086/16-ц), встановлено, що вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з підстав пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, зокрема, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України вже розглядалась. 8. Також ОСОБА_1 не довів, яким чином проведення слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 йому були заподіяні моральні страждання. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. У червні 2019 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Узагальнені доводи касаційної скарги 10. Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської місцевої прокуратури № 5, прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України в частині визнання дій незаконними не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в даному випадку підлягають застосуванню приписи частин першої та сьомої статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». 11. Також, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року (№ 641/6086/16-ц), вже розглядалася вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди з підстав пред`явлення йому обвинувачення у скоєнні злочину, зокрема, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України спростовуються, постановою Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2018 року (№ 641/8857/17), якою встановлено різні підстави позовних вимог ОСОБА_1 в цивільних справах № 641/6086/16-ц та № 641/8857/17. Позиція інших учасників справи 12. У липні 2019 року від прокуратури Харківської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій та зазначаючи, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції 13. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі. 13.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційногоцивільного суду ухвалою від 04 вересня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України ( далі - ЦПК України), відповідно до якої справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 13.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2019 року справа прийнятодо розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду 14. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. 15. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 16. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 17. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 18. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 19. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 20. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. 21. Звернувшись до суду, ОСОБА_1 у своєму позові просив визнати незаконним притягнення його до кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 212 КК України у зв`язку із закриттям провадження та ухваленням вироку відносно ОСОБА_2 за той злочин, у якому прокуратура обвинувачувала його, та стягнути за рахунок державного бюджету на свою користь моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн. 22. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 Кримінального процесуального кодексу України). 23. Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України). 24. Згідно із частиною першою статті 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 25. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях визначає глава 26 КПК України. 26. Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора, що можуть бути оскаржені слідчому судді на етапі досудового провадження, визначений у частині першій статті 303 КПК України. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу (частина друга статті 303 КПК України). 27. Тобто кримінальний процесуальний закон визначає спеціальний порядок розгляду скарг, які позивач заявив за правилами цивільного судочинства. 28. Вимоги про визнання незаконними дій органів досудового розслідування у кримінальних провадженнях мають вирішуватися за правилами КПК України. 29. При цьому закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати. 30. Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4 цс 19). 31. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції щодо закриття провадження у справі в частині визнання дій про притягнення позивача до кримінальної відповідальності незаконними є законною та обґрунтованою. 32. Щодо відшкодування моральної шкоди Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 33. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. 34. Частинами першою, другою та сьомою статті 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. 35. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема, внаслідок, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. 36. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті першої Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). 37. Статтею другою Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадках, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. 38. Згідно з пунктом 5 статті 3 цього ж Закону у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода. 39. Положеннями статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» встановлено, що відшкодування моральної шкоди, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. 40. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, установлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). 41. Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме статті 1176 ЦК України та Закону. 42. Оскільки Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не містить чітких вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. 43. Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. 44. У цій справі, обґрунтовуючи свої вимоги щодо відшкодування моральної шкоди та розмір такої шкоди, ОСОБА_1 зазначив, що з 26 січня 2007 року по 19 листопада 2012 року (п`ять років і десять місяців) перебуваючи під слідством та судом, він безперервно перебував під підпискою про невиїзд з міста Харкова (кримінальна справа № 22060055). 45. Зокрема, з 30 липня 2008 року по 24 серпня 2011 року (37 місяців) за обвинуваченням у злочині, передбаченому частиною третьою статті 212 КК України. 46. З огляду на це просив стягнути на свою користь 118 400,00 грн на підставі частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (як відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом). 47. Однак під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом, у якому просив стягнути на свою користь за рахунок коштів Державного бюджету України 4 777 151,00 грн як відшкодування моральної шкоди за незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності та пред`явлення обвинувачення у злочинах, передбачених частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України у кримінальній справі № 22060055 (№ 641/6086/16-ц). 48. Позов був обґрунтований тим, що незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності та пред`явленням обвинувачення у злочинах, передбачених частиною другою статті 175, частиною другою статті 364 та частиною третьою статті 212 КК України, триманням його під підпискою про невиїзд з міста Харкова упродовж п`яти років і десяти місяців були повністю паралізовані всі можливі життєві зв`язки, були утруднені спілкування і стосунки з оточуючими людьми, він не мав можливості нормально працювати, не зміг реалізувати своє конституційне право бути обраним. Крім того, у зв`язку з перебуванням під слідством і судом його стан здоров`я став близьким до критичного. 49. Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року, у цивільній справі № 641/6086/16-ц було частково задоволено позов ОСОБА_1 про відшкодування йому моральної шкоди та стягнуто на його користь 10 000,00 грн моральної шкоди. 50. Отже ОСОБА_1 реалізував своє законне право на відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством, яка передбачена частиною третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». 51. Частиною п`ятою статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. 52. Чинним законодавством і, зокрема, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачене багаторазове відшкодування моральної шкоди за незаконне притягненням особи до кримінальної відповідальності. 53. Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно спричинення йому моральної шкоди діями органів досудового розслідування та процесуального керівництва, які виражалися у приховуванні протягом 2006-2016 років злочинів ОСОБА_2 спробами спростування показань та доказів ОСОБА_1 щодо злочинів, скоєних ОСОБА_2 , а також вимушених змін у життєвих та виробничих стосунках, які ОСОБА_1 зазнав унаслідок притягнення його замість ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності та пред`явлення йому замість ОСОБА_2 позову про відшкодування шкоди у розмірі 1 777 151,00 грн, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 54. Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. 55. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. 56. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України). 57. З позовної заяви та матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , висловлюючі свої доводи щодо відшкодування йому моральної шкоди, завданої протиправними діями органів досудового розслідування та процесуального керівництва, які він оцінив у 131 600,00 грн (250 000,00 грн - 118 400,00 грн = 131 600,00 грн), належним чином не обґрунтував та не довів жодними належними та допустимими доказами фактів заподіяння йому такої шкоди, протиправності дій відповідачів, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням відповідачів та виною останніх в її заподіянні, а також не зазначив чим він керувався при розрахунку завданої йому моральної шкоди. 58. ОСОБА_1 не вказав та не довів будь-якими доказами, яким чином проведення слідчих дій у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 йому були заподіяні моральні страждання. 59. Також позивач не вказав, яких саме вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках він зазнав та яким чином це пов`язано із проведенням слідчих чи інших дій органів досудового розслідування щодо ОСОБА_2 60. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач належним чином не обґрунтував та не довів належними та допустимими доказами протиправності дій працівників прокуратури Харківської області щодо нього. Посилання позивача на навмисні злочинні дії працівників прокуратури Харківської області відносно нього також не доведені жодними належними доказами. Разом із цим ОСОБА_1 не зазначив, чим він керувався при розрахунку суми моральної шкоди, завданої йому такими діями. 61. Також Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). 62. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України). 63. Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161 гс 18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (постанова № 14-316 цс 19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14?447 цс 19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. 64. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515 цс 19) (пункт 44)). 65. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 66. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 67. Ураховуючи вищевикладене й те, що доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на їх законність та обґрунтованість не впливають, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін. 68. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2019 року та рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 04 лютого 2019 року у незміненій частині залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Н. О. Антонюк /підпис/ О. Р. Кібенко /підпис/ С. В. Бакуліна /підпис/ В. С. Князєв /підпис/ В. В. Британчук /підпис/ Н. П. Лященко /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ Д. А. Гудима /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ О. С. Ткачук /підпис/ О. С. Золотніков /підпис/ В. Ю. Уркевич /підпис/ /підпис/ О. Г. Яновська /підпис/ /підпис/ Джерело: ЄДРСР 88570901
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 лютого 2020 року м. Київ Справа № 570/1472/19 Провадження № 14-629цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Державна установа «Городищенська виправна колонія № 96» (далі - Колонія), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павлюк Ірини Анатоліївни на ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року у складі судді Штогуна О. С. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року у складі колегії суддів Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Хилевича С. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Колонії про зобов`язання повернути майно та відшкодування майнової шкоди і ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив зобов`язати відповідача повернути йому тюнер DVBT2 EUROSKY в робочому стані та відшкодувати майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням приставки для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition у розмірі 1000,00 грн. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що вироком суду від 03 жовтня 2005 року його засуджено до довічного позбавлення волі за статтями 115, 121 та 122 Кримінального кодексу України. Суд визначив місце утримання - в Колонії. ОСОБА_1 придбав та отримав тюнер DVBT2 EUROSKY та приставку для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition, що зафіксовано у відповідному журналі. Так як не допускається тримання в одній камері двох тюнерів, то позивач передав відповідачу на зберігання тюнер DVBT2 EUROSKY. Однак у подальшому його прохання повернути цей тюнер залишилося без задоволення, чим порушено його право користування майном. 04 січня 2019 року під час проведення обшуку в його камері працівники Колонії навмисно та безпідставно пошкодили приставку для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition, чим спричинили майнову шкоду в розмірі 1000,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд першої інстанції керувався тим, що всилу положень пункту 4 частини першої статті 5, пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) на справи за позовними заявами про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії поширюється юрисдикція адміністративних судів. Суд першої інстанції вважав, що оскільки у позовній заяві позивач вказував на протиправну бездіяльність відповідача під час розгляду його звернення щодо повернення майна та просив зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме повернути належне йому майно, то ці вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, вважаючи ухвалу законною й обґрунтованою та відсутніми підстави для її скасування. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Павлюк І. А. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просила скасувати ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не заявляв вимог вирішити публічно-правовий спір у розумінні положень КАС України. Заявлені позовні вимоги є майновими, підлягають розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 25 вересня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів про віднесення цього спору до адміністративної юрисдикції з огляду на таке. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб з суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Частиною п`ятою статті 21 КАС України передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. У поданому до суду в порядку цивільного судочинства позові ОСОБА_1 заявив такі вимоги: - зобов`язати відповідача повернути йому тюнер DVBT2 EUROSKY у робочому стані; - відшкодувати йому майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням приставки для цифрового телебачення EUROSKY та Portable DVD Definition у розмірі 1000,00 грн. Відповідачем зазначено Колонію, в якій позивач відбуває покарання. Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України; у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними. Підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування (стаття 4 КВК України). У статті 8 цього Кодексу наведені основні права засуджених, зокрема: - на отримання інформації про свої права і обов`язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Адміністрація установи чи органу, який виконує покарання, зобов`язана надати засудженим зазначену інформацію, а також ознайомлювати їх із змінами порядку і умов відбування покарань; - на гуманне ставлення до них та на повагу їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню. Заходи впливу можуть застосовуватися до засуджених виключно на підставі закону; засуджені не можуть бути піддані медичним або іншим подібним дослідженням незалежно від їх згоди; - отримувати у встановленому законом порядку передачі (окрім речей, що засудженим заборонено мати при собі законом, зокрема зброї, наркотичних або психотропних речовин, прекурсорів); - на належне матеріально-побутове забезпечення у порядку, встановленому цим Законом та нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України; Статтею 102 КВК України врегульовано питання режиму у колоніях та його основних вимог. Режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов`язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених. Зокрема, передбачено, що режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності. Засуджені, їхні речі і одяг, а також приміщення та територія колоній підлягають обшуку і огляду. Порядок проведення обшуків і оглядів визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина друга указаної статті). Адміністрація колонії має право, за наявністю підстав, проводити огляд громадян, їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на території колонії, а також вилучати документи, а також предмети, вироби і речовини, зберігання і використання яких засудженим заборонено. Порядок проведення обшуків і оглядів визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України (частина шоста зазначеної статті). Перелік і кількість предметів і речей, які засуджені можуть мати при собі, визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. Зберігання засудженими при собі речей, а також предметів, які заборонено використовувати в колоніях, не допускається. Виявлені у засуджених речі та предмети, які заборонено використовувати в колоніях, вилучаються, про що посадовою особою колонії складається протокол. За клопотанням установи виконання покарання слідчий суддя розглядає питання про конфіскацію таких речей та предметів або про передачу їх на зберігання до звільнення засудженого відповідно до положень розділу VIII Кримінального процесуального кодексу України.Зберігання грошей, цінних паперів забезпечується адміністрацією колонії (частина сьома зазначеної статті). Виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі (частина перша статті 18 КВК України). Відповідно до частини другої статті 151 КВК України на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов`язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу. У частині першій статті 107 КВК України зазначено, що засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України, зокрема, розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами; користуватися глобальною мережею Інтернет; одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі; придбавати, користуватися і зберігати предмети першої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування. У частині четвертій статті 107 КВК України установлено, що засудженим забороняється, зокрема: - придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії; - мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Згідно зі статтею 129 КВК України час, вільний від основної трудової діяльності і виконання обов`язкових заходів, передбачених розпорядком дня для засуджених у колонії, є їх вільним часом. Засуджені мають право розпоряджатися вільним часом на власний розсуд, виключаючи виконання тих видів діяльності, які заборонені цим Кодексом. Закон України від 23 червня 2005 року № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV) визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - ДКВС України), її завдання та повноваження. Статтею 4 цього Закону встановлено, що діяльність ДКВС України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал ДКВС України зобов`язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині шостій статті 6 Закону № 2713-IV зазначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охорони здоров`я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань ДКВС України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків. Відповідно до частин другої, третьої, четвертої статті 11 КВК України установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (далі - виховні колонії), слідчі ізолятори у випадках, передбачених цим Кодексом. Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (далі - виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі - виправні колонії). Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року № 2823/5 (далі - Правила), регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі. Ці Правила обов`язкові для виконання персоналом установ виконання покарань, засудженими, які в них утримуються, а також іншими особами, які відвідують ці установи.Ці Правила мають бути у вільному доступі для засуджених (пункт 1 Правил). У розділі ІІ указаних Правил містяться основні права та обов`язки засуджених в установах виконання покарань. Засуджені мають право, зокрема: - одержувати інформацію про свої права і обов`язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання; - на гуманне ставлення до них та на повагу до їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню; - користуватися послугами, які надаються в установах виконання покарань, у тому числі додатковими оплачуваними (перукарня, ремонт одягу, взуття та побутових текстильних виробів, електропобутової техніки та інших побутових приладів тощо); - розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами, за винятком тих, використання яких заборонено; - на належне матеріально-побутове забезпечення; - придбавати для загального користування за власний рахунок або рахунок родичів телевізори, DVD-програвачі, холодильники з розрахунку: телевізор та DVD-програвач - по одному на відділення соціально-психологічної служби або жилу секцію (камеру); холодильник - неменше двох на відділення соціально-психологічної служби. Засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання. Засудженим забороняється, зокрема: - придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії за переліком предметів, виробів і речовин, зберігання і використання яких засудженими заборонено (додаток 3); - мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, встановлені переліком. Також зазначеним розділом Правил урегульовано питання взаємовідносин персоналу установ виконання покарань із засудженими та іншими особами. Передбачено, що взаємовідносини персоналу установ виконання покарань із засудженими ґрунтуються на суворому дотриманні законності. У своїй роботі персонал має дотримуватися високих професійних та особистих стандартів.Персонал своєю поведінкою і виконанням своїх обов`язків має позитивно впливати на засуджених та викликати у них повагу. У розділі XXV «Порядок вилучення предметів, виробів, речей та продуктів харчування, придбаних незаконним шляхом, а також заборонених для зберігання і використання» зазачено, що засудженим дозволяється зберігати при собі предмети, вироби і речі в асортименті та кількості, визначених переліком. Предмети, вироби та речі, не передбачені переліком або кількість яких перевищує встановлені переліком норми, які були виявлені в посилках або після прибуття засудженого до установи виконання покарань, вилучаються, про що складається акт про вилучення продуктів харчування, предметів, виробів і речей, не передбачених переліком продуктів харчування, виробів і речовин, які засуджені можуть отримувати в посилках (передачах), купувати в крамницях установ виконання покарань та зберігати при собі (понад встановлену переліком норму) (додаток 32), та передаються на склад установи. При цьому засудженому видається другий примірник акта з відміткою про передавання речей на склад. Вилучені предмети, вироби та речі, не передбачені переліком, повертаються засудженому після звільнення від відбування покарання або його родичам чи іншим особам за письмовою заявою засудженого. Розділ XXIV «Порядок проведення оглядів і обшуків» містить положення про те, що з метою виявлення предметів, виробів, речей та продуктів харчування, не передбачених переліком, а також грошей, цінних паперів і речей, предметів, які заборонено використовувати в установах виконання покарань, приготувань до втечі з-під варти, розшуку засуджених, які переховуються, тощо проводяться обшуки та огляди засуджених, персоналу і громадян, які перебувають на території установ виконання покарань та прилеглій території, а також контрагентських об`єктах, їхніх речей і одягу, транспортних засобів, приміщень, територій житлових та виробничих зон. Під час обшуків та оглядів не допускаються безпідставне пошкодження білизни, одягу, майна, інвентарю та інших предметів, а також псування продуктів харчування. Предмети, вироби і речі, дозволені для використання в установах виконання покарань, але які є у засуджених в асортименті та кількості понад норми, встановлені переліком, вилучаються та здаються на склад установи для зберігання, про що складається акт. Акт обов`язково підписують засуджений, у якого були вилучені речі понад встановлену переліком кількість, та особа, яка прийняла ці речі на склад установи виконання покарань. Якщо предмети, вироби і речі, що зберігаються на складі установи виконання покарань, знадобляться засудженому і не будуть перевищувати встановленого переліком асортименту та кількості, вони на підставі заяви видаються власнику. У розділі XXXIII «Особливості тримання засуджених до довічного позбавлення волі» установлено, що відповідно до статті 150 Кримінально-виконавчого кодексу України чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки та відповідних ізольованих секторах максимального рівня безпеки. Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених та осіб, узятих під варту, в окремих камерах залежно від жилої площі, психологічної сумісності проживання за визначенням адміністрації установи виконання покарань. Особи, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, мають обов`язки і користуються правами людини та громадянина, за винятком обмежень, визначених законодавством для цієї категорії засуджених, а також установлених вироком суду. На засуджених до довічного позбавлення волі у повному обсязі поширюються основні права й обов`язки засуджених до позбавлення волі, визначені Кримінально-виконавчим кодексом України, а також цими Правилами. Засуджені до довічного позбавлення волі у визначений розпорядком дня час можуть користуватися телевізорами, придбаними за власний рахунок або за рахунок родичів, за наявності можливості розміщення їх у камері. У додатку 3 до вказаних Правил міститься «Перелік предметів, виробів і речовин, зберігання і використання яких засудженими заборонено», зокрема: - будь-яка теле-, радіо-, аудіо- та відеоапаратура, аудіо-, відеокасети, CD - та DVD -диски (за винятком: гучномовець - один на жилу секцію (камеру), телевізор - один на відділення соціально-психологічної служби або на жилу секцію (камеру), DVD-програвач - один на відділення соціально-психологічної служби або на жилу секцію (камеру)); - радіоелектронні засоби, призначені для передавання чи приймання радіосигналів (радіостанції, мобільні телефони та зарядні пристрої до них, SIM-картки, скретч-картки поповнення рахунку мобільного зв`язку, пейджери тощо), друкарські машинки, розмножувальні прилади (засудженим, які тримаються у виправних центрах, дозволяється зберігати та користуватися мобільними телефонами у порядку, встановленому пунктом 2 розділу ХІV Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань). У пункті 6 Правил зазначено, що установи виконання покарань відповідно до статті 6 Закону № 2713-IV є юридичними особами і мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Відповідно до статті 18 Закону № 2713-IV посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів зобов`язані, зокрема, виконувати покарання відповідно до вимог кримінально-виконавчого законодавства; забезпечувати дотримання прав людини і громадянина, реалізацію законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань; застосовувати передбачені законом засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; сприяти трудовому та побутовому влаштуванню осіб, звільнених від відбування покарання, та їх соціальній адаптації; забезпечувати правопорядок, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах і на прилеглих до них територіях та вимагати від засуджених і осіб, узятих під варту, інших осіб виконання ними обов`язків, установлених законом. Також цією статтею передбачено, що посадові і службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів мають право, зокрема, вимагати від засуджених, осіб, узятих під варту, та інших осіб, які перебувають на території та в приміщеннях органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, додержання норм кримінально-виконавчого законодавства; проводити огляд і обшук засуджених та осіб, узятих під варту, їх речей, огляд інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, підприємств, установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, на яких установлені режимні вимоги, а також вилучати заборонені для використання в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах речі та документи. Можна зробити висновок, що дії, як посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань, так і осіб, які відбувають покарання, урегульовано спеціальними нормативними актами. Разом з тим вказані нормативні акти не передбачають права посадових чи службових осіб установ виконання покарань спричиняти майнову шкоду чи пошкоджувати майно осіб, які відбувають покарання. У такому разі, за відсутності спеціальних норм, повинні застосовуватися загальні норми ЦК України, які регулюють відшкодування шкоди. Заявлені позовні вимоги обґрунтовано, зокрема, посиланням на статті 22, 1166 ЦК України, які регулюють питання відшкодування майнової шкоди, внаслідок пошкодження, за твердженнями позивача, належного йому майна під час проведення обшуку в його камері працівниками Колонії. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У частині першій статті 1 ЦК України вказано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Зі змісту позовної заяви, її прохальної частини не вбачається вимоги вирішити публічно-правовий спір. Заявлені позовні вимоги є майновими, а спір, який виник між сторонами у справі, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є виключно приватноправовим, враховуючи суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та норми матеріального і процесуального права, які їх регулюють. З огляду на вказане суди помилково вважали зазначений спір публічно-правовим і таким, що підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Вирішення зазначеного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, виходить за межі їхньої компетенції, оскільки підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими наведені в касаційній скарзі доводи, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки сам позивач у касаційній скарзі підкреслює те, що він не заявляв вимоги вирішити публічно-правовий спір у розумінні положень КАС України, його позовні вимоги є майновими, тому підлягають розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішенняскасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павлюк Ірини Анатоліївни задовольнити. Ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 липня 2019 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87902768
  8. Постанова Іменем України 18 грудня 2019 року м. Київ Справа № 688/2479/16-ц Провадження № 14-447цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за касаційною скаргою позивача (представник - Понятовська Ірина Петрівна) на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року, ухвалене суддею Янішевською О. С., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Талалай О. І., Корніюк А. П. і П`єнти І. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 червня 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідачів солідарно на користь позивача за рахунок коштів Державного бюджету України 11 667,15 грн, з яких: реальні збитки - 4 633,35 грн; упущену вигоду - 1 378 грн відшкодування моральної шкоди - 5 793,80 грн. 2. Мотивував позовну заяву такими обставинами : 2.1. 13 листопада 2015 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області постановив у справі № 688/4133/15-к ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. 2.2. 22 січня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою скасував ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Чернігівської області від 13 листопада 2015 року та закрив провадження у справі за заявою позивача про умовно-дострокове звільнення. 2.3. Під час розгляду заяви позивача суддя Шепетівського міськрайонного суду Чернігівської області допустила низку процесуальних порушень, зокрема, безпідставно відхилила клопотання позивача про долучення до матеріалів справи № 688/4133/15-к доказів, які позитивно характеризували його за останні 5 років, і долучила до матеріалів справи надані прокурором неналежні докази. 2.4. Суддя не взяла до уваги, що прокурор належно не обґрунтував заперечення проти задоволення клопотання позивача про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. 2.5. Внаслідок протиправних дій Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області позивачу були завдані матеріальні збитки на суму 2 979,35 грн, з яких: 500 грн - витрати на переміщення автобусом у напрямку Шепетівка-Хмельницький; 307,63 грн - вартість послуг адвоката; 1 102,40 грн - витрати на відрядження; 412 грн - витрати на залучення третіх осіб; 194,15 грн - вартість листування із судом; 403,17 грн - сума коштів відрахована із заробітної плати позивача до Державного бюджету України в період з 13 листопада 2015 року до 26 січня 2016 року включно. 2.6. Під час розгляду справи № 688/2479/16-ц позивач зазнав матеріальних збитків на суму 1 654 грн, з яких: 128 грн - витрати на проїзд; 1 087 грн - витрати на правову допомогу; 321 грн - вартість допомоги правового помічника та витрати останнього за відрив від звичайних занять; 228 грн - частина заробітної плати, втрачена позивачем внаслідок участі у судових засіданнях; 96 грн - втрати за відрив від звичайних занять; 7,5 грн - витрати на листування; 118 грн - витрати, понесені свідком позивача. 2.7. Позивачу була завдана моральна шкода в розмірі 5 793,80 грн, зумовлена протиправними діями Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області, які спричинили у позивача негативні переживання, стан постійної психоемоційної напруги, важкість виконання повсякденних обов`язків, тимчасову відірваність від активного суспільно-політичного життя громади міста, знижений і нестійкий настрій, нервозність, дратівливість, порушення сну, гіпертонічні кризи, побоювання про майбутній стан здоров`я. 2.8. Унаслідок ухвалення Шепетівським міськрайонним судом Хмельницької області незаконного рішення позивачу штучно та необґрунтовано продовжили строк погашення судимості на два місяці, чим завдали упущену вигоду в розмірі 1 378 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 22 червня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою визначив підсудність справи № 688/2479/16-ц Ізяславському районному суду Хмельницької області. 4. 31 жовтня 2016 року Ізяславський районний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь позивача відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 403,17 грн і моральної шкоди у розмірі 3 445 грн; у задоволенні інших позовних вимог - відмовив. 5. Мотивував рішення такими обставинами : 5.1. Унаслідок ухвалення Шепетівським міськрайонним судом Хмельницької області 13 листопада 2015 року незаконного рішення, скасованого ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 22 січня 2016 року, позивач безпідставно продовжував відбувати покарання у вигляді виправних робіт, внаслідок чого з його заробітної плати утримали 403,17 грн. Завдану матеріальну шкоду треба відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України. 5.2. Обґрунтованими є вимоги про стягнення моральної шкоди у розмірі 3 445 грн, враховуючи мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законодавством на час розгляду справи, та період, протягом якого із заробітної плати позивача проводили необґрунтовані відрахування. 5.3. Понесені позивачем витрати на відрядження, залучення третіх осіб, листування із судами та допомогу правового помічника не належать до судових витрат, а тому їх не можна відшкодувати. 5.4. Позивач і його представник не надали суду докази для підтвердження витрат, пов`язаних із розглядом справи, а тому відсутні підстави для їх відшкодування. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 24 січня 2017 року Апеляційний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою скасував рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року та закрив провадження у справі. 7. Мотивував ухвалу так : 7.1. У позивача з судом-відповідачем не виникли правовідносини, на які поширюється юрисдикція судів, оскільки предметом позову є оскарження процесуальних дій судді та суду, вчинених під час здійснення правосуддя. 7.2. Виключне право перевірки законності й обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів і заяв з таким предметом (пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади»). 7.3. Судді, беручи участь у розгляді цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ і справ про адміністративні правопорушення, не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів треба розглядати відповідно до процесуального законодавства (див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів»). 7.4. Рішення та дії суду, пов`язані зі здійсненням правосуддя, зокрема з підготовкою, розглядом справ у судах, можна оскаржувати у порядку, передбаченому процесуальними законами; оскарження дій суду поза межами встановленого процесуальним законом порядку та стягнення з нього моральної шкоди порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом. 7.5. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) чи інші закони України не передбачають можливість розгляду судом позовних вимог незалежно від їх формулювання та змісту, зокрема позовів, предметом яких фактично є оскарження процесуальних дій суду, пов`язаних із розглядом справи, починаючи зі стадії відкриття провадження у справі, та переглядом судових рішень і їх виконанням. 7.6. Частина шоста статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) застосовується у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність суду, які не пов`язані зі здійсненням правосуддя. 7.7. Питання про розподіл судових витрат, понесених у кримінальній справі, вирішується за правилами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 14 лютого 2017 року позивач через свого представника звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить: змінити рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року в частині «збільшення частковості задоволення позовних вимог позивача» на суму 1 410,03 грн; скасувати ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року; стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 1 813,02 грн матеріальної шкоди та 3 445 грн відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 1 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Мотивує касаційну скаргу так : 10.1. Відповідно до приписів статей 1167, 1173-1175 ЦК України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 10.2. Частина одинадцята статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах і в порядку, встановленому законом. Тому саме суд у цивільному процесі має встановити, чи є претензії незадоволеної сторони справедливими і такими, які слід задовольнити, а не позбавляти постраждалих від професійної помилки судді права на встановлення цього факту та на справедливу грошову компенсацію. 10.3. Треба застосувати висновки Вінницького апеляційного адміністративного суду, сформульовані в ухвалі від 29 березня 2016 року у справі № 822/138/16 за позовом позивача до судді Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області Стаднічук Наталії Леонідівни про визнання її дій такими, що порушують права громадянина. 10.4. Апеляційний суд прийняв до розгляду апеляційну скаргу Державної казначейської служби України, незважаючи на те, що остання не сплатила судовий збір за її подання. 10.5. Державна казначейська служба України є належним відповідачем у справах про відшкодування збитків, завданих незаконним рішенням органу державної влади. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15. 11. 27 грудня 2017 року позивач подав заяву «про приєднання до касаційної скарги представника позивача від 13 лютого 2017 року…», в якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Мотивував заяву так : 11.1. Необґрунтованими є висновки апеляційного суду про те, що позивач оскаржує процесуальні дії судді, вчинені під час розгляду справи № 688/4133/15-к; ті дії позивач оскаржив шляхом подання у вказаній справі апеляційної скарги на ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 листопада 2015 року. 11.2. Оскільки відсутнє кримінальне провадження за фактом вчинення кримінального правопорушення, позивач не може стягнути понесені ним судові витрати за правилами КПК України, як про це помилково зазначив апеляційний суд. (2) Позиції інших учасників справи 12. Відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Аналогічний припис є у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 16. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини : 16.1. 14 липня 2014 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області виніс вирок у справі № 688/833/14-к, яким засудив позивача за частиною третьою статті 27, частиною другою статті 15 та частиною другою статті 411 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до 4 років позбавлення волі. 16.2. 17 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою змінив вирок Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 липня 2014 року в частині призначеного покарання, зменшивши його до 3 років позбавлення волі. 16.3. 10 квітня 2015 року Менський районний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою на підставі статті 6 Закону України «Про амністію у 2014 році» зменшив наполовину невідбуту частину призначеного позивачу покарання. 16.4. 10 серпня 2015 року Менський районний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою з урахуванням ухвали цього ж суду від 14 серпня 2015 року про виправлення арифметичної помилки, замінив невідбуту частину призначеного позивачу покарання тривалістю 9 місяців і 7 днів позбавлення волі виправними роботами з відрахуванням щомісяця в дохід держави 10 % заробітку. 16.5. 18 серпня 2015 року позивача звільнили з місць позбавлення волі, а 19 серпня 2015 року позивач став на облік у Шепетівському МРП КВІ УДПтС України. 16.6. 2 жовтня 2015 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою зарахував позивачу в строк відбування більш м`якого покарання, визначеного ухвалою Менського районного суду Чернігівської області від 10 серпня 2015 року, 24 виправні дні за період відбування покарання у виді позбавлення волі з 10 по 18 серпня 2015 року. 16.7. Позивач відбував покарання у виді виправних робіт у Приватному підприємстві «Сіліцея», що, зокрема, підтверджує довідка цього підприємства від 10 червня 2016 року № 34. Згідно з цією довідкою за період з 13 листопада 2015 року до 26 січня 2016 року включно із заробітної плати позивача утримані та перераховані на користь держави в особі Шепетівського Управління Державної казначейської служби України Хмельницької області 403,17 грн. 16.8. 6 листопада 2015 року позивач звернувся до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області із заявою про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання відповідно до статті 81 КК України, обґрунтовуючи тим, що з моменту, як він став на облік у Шепетівському МРП КВІ УДПтС України, сумлінною поведінкою та ставленням до праці довів власне виправлення. 16.9. 13 листопада 2015 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області постановив ухвалу у справі № 688/4133/15-к, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про умовно-дострокове звільнення через те, що позивач не відбув необхідної частини строку покарання, після відбуття якої можливе застосування умовно-дострокового звільнення. 16.10. 22 січня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою скасував ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 листопада 2015 року через неправильне тлумачення закону України про кримінальну відповідальність, яке суперечить його точному змісту; провадження в справі за цією заявою позивача закрив, оскільки згідно з ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 січня 2016 року позивач визнаний таким, що відбув покарання. 17. 13 січня 2016 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області постановив ухвалу у справі № 688/45/16-к за заявою позивача про перерахунок строку попереднього ув`язнення та звільнення від відбування покарання. Відповідно до цієї ухвали суд взяв до уваги, що строк попереднього ув`язнення, відбутий засудженим позивачем, перевищує призначене йому покарання. А тому останнього слід вважати таким, що відбув призначене вироком суду покарання. (1.1) Щодо юрисдикції суду за вимогою про відшкодування судом збитків і моральної шкоди 18. Предметом позову у цій справі є відшкодування збитків і моральної шкоди, завданої позивачеві судом внаслідок постановлення у справі № 688/4133/15-к ухвали, яку надалі скасував суд апеляційної інстанції. 19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду, вчинених під час розгляду ним справи, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи. І хоча позивач не заявляє вимогу про визнання протиправними дій суду-відповідача, вважаючи таку протиправність підставою позову, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вирішення заявленої до суду-відповідача вимоги про відшкодування ним збитків і моральної шкоди, завданих протиправними, на думку позивача, діями судді у кримінальному провадженні, передбачатиме оцінку таких дій, що є втручанням у здійснення правосуддя судом-відповідачем (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 61 її постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц і в пункті 22 постанови від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц). 20. За змістом частин першої та третьої статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу; втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. 21. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можна оскаржити до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди під час розгляду конкретної справи, можна усунути лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді). (див., наприклад, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 62-65), від 13 березня 2019 року у справі № 462/32/17, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 24-26)). 22. Засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави пункт 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року). 23. Беручи до уваги принцип незалежності суду, i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) має бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). 24. Відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 711/2652/17). Якщо на підставі рішення суду за таким позовом держава мала виплатити стороні відшкодування через помилку, допущену у здійсненні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання позову (див. також: пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів, постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 636/5534/15). 25. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). 26. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). 27. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 38 ЦПК України у вказаній редакції). Близькі за змістом приписи є у частині другій статті 48 і в частині четвертій статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 28. Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (див. також пункт 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, пункт 33 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц). Суд не наділений повноваженнями представляти державу у суді за позовом про відшкодування шкоди, завданої під час здійснення правосуддя. 29. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суди не можуть бути відповідачами у справах за позовами про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду під час здійснення правосуддя, необґрунтованими є доводи касаційної скарги про необхідність розгляду цього спору в частині вимог до суду за правилами цивільного судочинства. 30. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про те, що спір в частині вимог до суду не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, і звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати, передбачає аналогічний припис), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36)). 31. Вказані висновки узгоджуються з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, сформульованими в адміністративній справі № 822/138/16 за позовом позивача до судді Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області Стаднічук Н. Л. про визнання неправомірними її дій, вчинених під час розгляду кримінальної справи № 688/4133/15-к, що мали наслідком постановлення цим судом ухвали від 13 листопада 2015 року. (1.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про відшкодування Державним казначейством України збитків і моральної шкоди 32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач у справі № 688/2479/16-ц вважає відповідачем за його вимогою про відшкодування шкоди, завданої, на його думку, Шепетівським міськрайонним судом Хмельницької області, не тільки цей суд, але й Державну казначейську службу України. 33. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. 34. Велика Палата Верховного Суду вже доходила висновку, що позовні вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України (див. пункт 68 постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц). 35. Вказана стаття регламентує відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. 36. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частини перша та друга статті 1176 ЦК України). 37. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду слід застосовувати частину шосту статті 1176 ЦК України, згідно з якою така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України) (див. висновки Верховного Суду України, викладений у постановах від 22 червня 2017 року в справі № 6-501цс17, від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16; пункт 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17). 38. Отже, в частині вимоги позивача до Державної казначейської служби України законність ухвали Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 листопада 2015 року у справі № 688/4133/15-к про відмову у задоволенні заяви позивача про умовно-дострокове звільнення не є об`єктом перевірки. Законність цієї ухвали 22 січня 2016 року вже перевірив Апеляційний суд Хмельницької області. Натомість, у справі № 688/2479/16-ц суди мають встановити наявність або відсутність визначених статтею 1176 ЦК України та Законом № 266/94-вр підстав для відшкодування позивачеві з боку держави в особі Державної казначейської служби України шкоди. 39. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що, заявивши до Державної казначейської служби України вимогу про відшкодування шкоди, позивач оскаржив процесуальні дії судді та суду під час здійснення правосуддя. Тому необґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що заявлену до Державної казначейської служби України вимогу позивача про відшкодування збитків і моральної шкоди, не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. (1.3) Щодо юрисдикції суду за вимогою про відшкодування Державним казначейством України витрат, пов`язаних із розглядом кримінальної та цивільної справ 40. У позовній заяві позивач вказав, що під час розгляду кримінальної справи № 688/4133/15-к зазнав витрат на суму 2 576,18 грн, зокрема на залучення свідків, доїзд до суду, відрядження, листування із судами та на правову допомогу. 41. За статтею 118 КПК України до процесуальних витрат належать: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати, пов`язані із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; 3) витрати, пов`язані із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; 4) витрати, пов`язані із зберіганням і пересиланням речей і документів. 42. Порядок розподілу процесуальних витрат, понесених у кримінальній справі врегульований у статті 124 КПК України. Згідно з частиною першою цієї статті у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. 43. Отже, за наявності обвинувального вироку суду відшкодувати понесені у кримінальній справі процесуальні витрати може собі потерпілий, а тягар відшкодування таких витрат покладається на обвинуваченого, окрім як у випадку відсутності в останнього коштів, достатніх для відповідного відшкодування. 44. Механізм повернення обвинуваченому витрат, пов`язаних з розглядом кримінальної справи, чинний КПК України не передбачає. Проте такі витрати можуть бути повернуті на підставі пунктів 3 і 4 частини першої статті 3 Закону № 266/94-вр у випадках, передбачених цим законом.Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про те, що вимогу позивача про відшкодування йому витрат, понесених у кримінальному провадженні під час розгляду заяви про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, треба розглядати за правилами КПК України. Вимога позивача у цій частині теж слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 45. Щодо витрат позивача, пов`язаних із розглядом справи № 688/2479/16-ц, то такі витрати не є збитками у розумінні статті 22 ЦК України. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат, понесених під час розгляду цивільної справи, суд вирішує у встановленому процесуальним законом порядку за правилами цивільного судочинства за результатами розгляду відповідного позову. (1.4) Щодо інших доводів касаційної скарги 46. Довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтованого відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України без сплати судового збору є явно необґрунтованим, оскільки його спростовує наявний у матеріалах справи оригінал платіжного доручення від 23 грудня 2016 року № 1666 (а. с. 115), наданий цим відповідачем на виконання ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 14 грудня 2016 року (а. с. 100) про залишення апеляційної скарги без руху. 47. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції може переглянути рішення суду першої інстанції щодо суті спору лише після апеляційного перегляду такого рішення. У справі № 688/2479/16-ц такий апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції не відбувся через закриття апеляційним судом провадження у справі. Тому не можна задовольнити вимогу касаційної скарги змінити рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року «в частині збільшення частковості задоволення позовних вимог». (1.5) Щодо заяви позивача від 27 грудня 2017 року 48. 27 грудня 2017 рокупозивач звернувся із заявою «щодо приєднання до касаційної скарги представника позивача від 13 лютого 2017 року, яка подана на ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року по цивільній справі № 688/2479/16-ц (в порядку статті 397 ЦПК України)». 49. Згідно з частиною першою статті 64 ЦПК України представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. 50. З огляду на вказане подана представником від імені позивача касаційна скарга вважається поданою позивачем, а тому застосування інституту приєднання до касаційної скарги (частина перша статті 397 ЦПК України) у цьому випадку є неможливим. 51. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вимоги касаційної скарги, а також заяви від 27 грудня 2017 року відрізняються: у касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу апеляційного суду та змінити рішення суду першої інстанції, а у заяві від 27 грудня 2017 року - просить скасувати ухвалу апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Тобто, у заяві від 27 грудня 2017 року позивач змінив вимоги його касаційної скарги. 52. Згідно з частиною першою статті 330 ЦПК України у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги, особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. 53. Відповідно до статті 325 ЦПК України у вказаній редакції строк на подання касаційної скарги становив двадцять днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Остання набирала законної сили з моменту її проголошення (стаття 319 ЦПК України у зазначеній редакції). 54. Позивач подав касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року та на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2016 року у лютому 2017 року, а заяву, в якій змінив вимоги касаційної скарги, - у грудні 2017 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження. 55. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою від 27 грудня 2017 року). 56. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає заяву від 27 грудня 2017 рокубез розгляду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 57. Відповідно до частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1); скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністюабодляпродовженнярозгляду (пункт 2). 58. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України). 59. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 60. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України). 61. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду вважає, що, закривши провадження у справі в частині вимог до Державної казначейської служби України, апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права. Тому ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року в частині закриття провадження до вказаного відповідача слід скасувати, а справу в цій частині передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду; в іншій частині ухвалу апеляційного суду - залишити без змін. Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 1 і 2 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, частинами четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року в частині закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України скасувати, а справу в цій частині направити до Хмельницького апеляційного суду для продовження розгляду. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 січня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 87857779
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2020 року м. Київ Справа № 1-4/06 Провадження № 13-38зво19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситник О. М., Уркевича В. Ю., за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю., засудженого ОСОБА_1 , захисника Токарева Г.В., прокурора Антонець О.В., розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року засуджено ОСОБА_1 за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частиною 2 статті 186, частинами 3, 4 статті 187, частиною 3 статті 262, статтею 257, частиною 2 статті 345, частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. 2. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується. 3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні умисного вбивства двох осіб, організації банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, участі в ній, вчиненні п`яти розбійних нападів у тому числі в складі банди, грабежі, незаконному поводженні зі зброєю, умисному заподіянні працівникові правоохоронного органу легкого тілесного ушкодження за наступних обставин. 4. На початку серпня 2004 року у ОСОБА_7 , який займався операціями з золотими виробами, виник умисел вчинити розбійний напад на територіальний відділ "Північний" Дніпропетровської філії комерційного банку "Правекс-Банк", розташований у м. Дніпропетровську, по проспекту ім. Газети "Правди", 62. 5. ОСОБА_8 як пособник, запропонував ОСОБА_1 співучасть у злочині, надав інформацію щодо часу, місця, способу вчинення злочину, інших обставин, необхідних для реалізації злочинного умислу. Засуджені розподілили ролі, придбали у с. Підгороднє Дніпропетровської області мисливську рушницю, з якої ОСОБА_1 виготовив обріз. За порадою ОСОБА_7 , ОСОБА_1 домовився з ОСОБА_6 про співучасть у вчиненні розбійного нападу. 6. 18 серпня 2004 року о 12 год. 13 хвл. згідно розробленого плану ОСОБА_6 і ОСОБА_1 , переконавшись, що в приміщенні філії банку перебуває невелика кількість людей, шляхом вільного доступу проникли до нього, ОСОБА_6 погрожуючи обрізом працівнику міліції-охоронцю ОСОБА_9 , наказав усім присутнім не рухатись. ОСОБА_1 вважаючи, що за склом стенда знаходяться золоті зливки, розбив його молотком, заволодів майном, яке належало TOB "Північне" ДФ КБ "Правекс-Банк" на загальну суму 3 005 грн. 96 коп. 7. Він же, долаючи опір працівника міліції-охоронця ОСОБА_9 , завдав два удари молотком по голові останньому, чим спричинив потерпілому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. ОСОБА_8 , виконуючи відведену йому роль, збув викрадене майно - муляжі зливків банківського золота. 8. Відповідно до розробленого ОСОБА_10 плану, ОСОБА_1 16 вересня 2004 року о 16 год. 30 хвл. у приміщенні магазину " ІНФОРМАЦІЯ_4 " за адресою АДРЕСА_5, де розташовувалася ювелірна майстерня ПП "ОСОБА_26", під приводом придбання ювелірних виробів, запропонував майстру ОСОБА_11 показати прикраси, після чого, застосовуючи до нього насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров`я потерпілого, відкрито заволодів чужим майном, спричинивши матеріальну шкоду ОСОБА_12 , на загальну суму 2 950 грн. Викрадені золоті вироби ОСОБА_1 передав ОСОБА_13 який їх збув. 9. За пособництвом ОСОБА_3 , ОСОБА_1 отримав інформацію про матеріальний стан подружжя ОСОБА_15 , котрі проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Зловмисники домовилися про вчинення розбою. 10. 12 жовтня 2004 року о 20 год. 25 хвл., ОСОБА_1 , підготувавши знаряддя для вчинення розбійного нападу - ніж і молоток, прийшов до будинку за вказаною адресою, увійшовши в довіру за згодою ОСОБА_15 , проник у будинок, у якому напав на останнього. 11. ОСОБА_1 , виходячи за межі домовленості з ОСОБА_10 , маючи умисел на умисне вбивство з користі двох осіб, завдав удари ножем та молотком у різні частини тіла ОСОБА_15 . Коли на шум до коридору вийшла ОСОБА_16 , засуджений, з особливою жорстокістю, в присутності неповнолітнього ОСОБА_17 , спричиняючи йому особливі страждання, завдав удари молотком по голові та тілу ОСОБА_16 12. За допомогою клейкої стрічки і ганчірок ОСОБА_1 зв`язав руки та ноги потерпілим і неповнолітньому, заволодів грошима у сумі 2 500 доларів США, що відповідно до курсу НБ України на дату вчинення злочину становило 13 267 грн. 75 коп. 13. Смерть ОСОБА_15 настала в результаті гострої крововтрати внаслідок проникаючого колото-різаного поранення грудної клітки з пошкодженням серця. Смерть ОСОБА_16 настала від відкритої черепно-мозкової травми, яка супроводжувалась переламами кісток черепа і ускладнилась крововиливами в головний мозок. Неповнолітньому ОСОБА_18 спричинено крововиливи різних частин тіла - легкі тілесні ушкодження. 14. Крім того, ОСОБА_8 , володіючи інформацією про існування по АДРЕСА_2 ювелірної майстерні, яка належала ОСОБА_19 , за попередньою змовою з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1 листопада 2004 року о 9 год. 25 хвл., розподілили між собою ролі, відповідно до яких ОСОБА_8 та ОСОБА_20 спостерігали за навколишньою обстановкою, а ОСОБА_1 з метою нападу під приводом замовлення ювелірних виробів увійшов у довіру ОСОБА_19 , застосував до нього насильство, небезпечне для його життя та здоров`я, завдав декілька ударів молотком по голові потерпілого, заволодів чужим майном на загальну суму 98 735 грн. 43 коп., спричинивши потерпілому матеріальну шкоду в особливо великому розмірі. Після цього ОСОБА_1 передав викрадене майно ОСОБА_13 для реалізації. 15. У кінці грудня 2004 року ОСОБА_1 незаконно, без відповідного дозволу, придбав у м. Бердянську Запорізької області в невстановленої слідством особи мисливську рушницю марки "Б", із якої незаконно виготовив обріз, зберігав його при собі, перевіз у квартиру АДРЕСА_3 , де незаконно зберігав разом із іншими боєприпасами до моменту вилучення працівниками міліції - 15 січня 2005 року. 16. ОСОБА_8 та ОСОБА_1 після організації з метою нападу на підприємства, установи, організації та окремих громадян у грудні 2004 року озброєної банди, до складу якої увійшов ОСОБА_20 , вчинили ряд тяжких злочинів за таких обставин. 17. 6 січня 2005 року о 9 год. 55 хвл. ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розробили план і розподілили між собою ролі розбійного нападу на магазин "Київстар", прибули до будинку № 55, по проспекту К. Маркса у м . Дніпропетровську . ОСОБА_8 спостерігав за обстановкою, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом вільного доступу проникли до приміщення магазину. ОСОБА_1 , погрожуючи ОСОБА_21 насильством, небезпечним для її життя та здоров`я, завдав їй удар у живіт обрізом мисливської рушниці, від чого остання впала. З метою подолання волі ОСОБА_21 , засуджений застосував медичний препарат "Галатан", від дії якого вона знепритомніла. У свою чергу ОСОБА_2 , заволодів майном, що належало ОСОБА_22 , спричинивши матеріальну шкоду на загальну суму 46 988 грн. 18. Крім того, у ОСОБА_7 та ОСОБА_1 на початку січня 2005 року виник умисел на вчинення розбійного нападу на магазин " Жіночі прикраси", розташований по АДРЕСА_4 . З цією метою зловмисники залучили до співучасті своїх знайомих ОСОБА_5 та ОСОБА_4 19. Відповідно до розробленого плану 14 січня 2005 року о 9 год. 45 хвл. ОСОБА_1 , озброєний обрізом, ОСОБА_4 , який мав при собі молоток, та ОСОБА_5 проникли до приміщення магазину. ОСОБА_2 , спостерігав за обстановкою, а ОСОБА_8 знаходився поблизу магазину, чекаючи на викликане таксі, забезпечуючи таким чином залишення учасникам місця злочину. 20. ОСОБА_1 в приміщенні магазину, погрожував застосуванням обрізу працівнику міліції - охоронцю ОСОБА_23 , завдав ним удари по голові останньому, оскільки той почав чинити опір, заволодів табельною зброєю ОСОБА_23 - пістолетом Макарова та боєприпасами до нього, які без передбаченого законом дозволу, зберігаючи при собі, перевіз до свого місця проживання. 21. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з метою вчинення розбійного нападу відштовхнули відвідувача магазину ОСОБА_25 , а ОСОБА_1 , застосував до нього насильство, небезпечне для його життя та здоров`я, завдав декілька ударів по голові потерпілого. Після цього ОСОБА_4 та ОСОБА_5 молотком розбили скло в торгових вітринах, заволоділи ювелірними виробами на загальну суму 61 391 грн., чим спричинили ВАТ "Київський ювелірний завод" матеріальну шкоду у великому розмірі. 22. ОСОБА_8 , виконуючи відведену йому роль, збував викрадені ювелірні вироби. 23. Ухвалою Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року вирок апеляційного суду щодо засуджених залишено без зміни. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 24. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «Малий проти України»(Malyy v. Ukraine) від 11 квітня 2019 року констатовано порушення Україною під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі -Конвенція) у зв`язку з відсутністю у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року. Також ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпропетровському СІЗО та у зв`язку з триманням заявника у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України. Крім того, Судом установлено, що Україна не дотрималася своїх зобов`язань за статтею 34 Конвенції у зв`язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду. 25. За висновками Суду порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції полягало у тому, що право ОСОБА_1 на правову допомогу було обмежено, оскільки його первинні, зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги. Заявник також не мав захисника під час пред`явлення осіб для впізнання 12 травня 2005 року, коли син потерпілих А. впізнав у ньому нападника. 26. Судом встановлено, що при наданні 28 січня 2005 року ОСОБА_1 зізнавальних показань у вчинені розбійного нападу та вбивства за обтяжуючих обставин, правова допомога не надавалася, хоча на час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин, як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов`язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою. 27. Міжнародна судова установа констатувала невідповідність національного судового провадження вимогам справедливості у зв`язку з тим, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства. 28. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 8 000 (вісім тисяч) євро на відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 29. У заяві про перегляд судових рішень засуджений ОСОБА_1 порушує питання про скасування вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року, ухвали Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Малий проти України» порушення національним судом прав засудженого за статтею 3 Конвенції, пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 та статті 34 Конвенції. 30. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на використання при постановленні обвинувального вироку як частини доказової бази результатів процесуальних дій за його участю, проведених за відсутності захисника, - наданні 28 січня 2005 року первинних зізнавальних показань у вчиненні розбійного нападу та вбивства за обтяжуючих обставин й пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року. 31. На обґрунтування своєї позиції заявник наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ. 32. 28 грудня 2019 року заявник ОСОБА_1 подав уточнену заяву про перегляд, в якій просить скасувати вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року щодо його засудження в тій частині судових рішень, в якій встановлено міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. 33. У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали позицію, викладену у заяві. Зазначили про необхідність застосування заходу індивідуального характеру з відновлення попереднього юридичного стану заявника шляхом скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частиною 4 статті 187 КК України. 34. Прокурор заперечувала щодо задоволення вимог заявника та висловила низку аргументів на користь того, що порушення прав ОСОБА_1 можуть бути виправлені без скасування судових рішень. Прокурор вказала на повноваження Великої Палати Верховного Суду змінити судові рішення в частині виключення з обсягу доказової бази первинні показання ОСОБА_1 , при отриманні яких ЄСПЛ і було встановлено порушення права завника на захист. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 35. Рішення ЄСПЛ у справі «Малий проти України» від 11 квітня 2019 року набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції. 36. В цьому рішенні міжнародна судова установа визнала, що в основі порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали допущені у справі суттєві процедурні помилки. 37. Зокрема, як видно з матеріалів справи, при постановленні обвинувального вироку суд першої інстанції послався в обґрунтування своїх висновків на явку з повинною ОСОБА_1 (т. 3, а. с. 197), в якій він вказував, що заявник за змовою з ОСОБА_3 здійснив розбійний напад, а також на показання про обставини вчиненого злочину, котрі давалися ОСОБА_1 в якості підозрюваного під час допиту (т. 3, а. с. 198-199, 202-207), явку з повинною та показання ОСОБА_3 (т. 3, а.с. 194-196, 210-212), якими підтверджено домовленість про напад з метою заволодіння грошовими коштами подружжя ОСОБА_15 , протокол пред`явлення особи для впізнання, за даними якого потерпілий ОСОБА_18 по тілобудові та голосу впізнав у ОСОБА_1 особу, котра здійснила розбій та вбивство його батьків (т. 9, а.с. 234). 38. У зазначених явці з повинною та показаннях ОСОБА_1 докладно повідомляв про обставини підготовки до вчинення розбою разом із ОСОБА_3 , вчинення безпосередньо ним нападу на подружжя ОСОБА_15 , під час якого заявник вийшов за межі домовленостей із співучасником злочину та вчинив вбивство за обтяжуючих обставин. 39. Як встановлено ЄСПЛ, засудження заявника за вчинення вбивства за обтяжуючих обставин головним чином ґрунтувалося на його зізнавальних показаннях, наданих 28 січня 2005 року за відсутності захисника. 40. ЄСПЛ також взято до уваги неузгодженості щодо процесуального статусу заявника на початковій стадії провадження. Як констатовано міжнародною судовою установою, з матеріалів справи незрозуміло, коли та на якій підставі працівники міліції стали підозрювати заявника у вчиненні вбивства. Суд звернув увагу, що до середини січня 2005 року головним підозрюваним у вбивстві був син потерпілих. 41. 15 січня 2005 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні непов`язаних злочинів, але жодних ознак того, що до 28 січня 2005 року працівники міліції підозрювали його у вбивстві, не було. 42. Водночас проведення слідчих дій та наступні події вказували на існування підстав для підозри заявника до його явки з повинною. З цього слідує, що на момент, коли заявник почав робити «явку з повинною» у самостійному конвенційному розумінні вже існували «кримінальні обвинувачення», які вимагали застосування гарантій статті 6 Конвенції, а заявник мав право на доступ до захисника під час його першого допиту. 43. Зокрема, 28 січня 2005 року після надання заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства слідчим було складено протокол про допущення захисника до провадження «за клопотанням обвинуваченого». 44. Суд зазначив, що, як убачається з номеру справи, це провадження стосувалося розслідування вбивства. Незрозуміло, чому на цій стадії провадження заявник мав процесуальний статус «обвинуваченого», оскільки лише 01 лютого 2005 року заявник підписав протокол, яким роз`яснювалося йому право на захист як підозрюваному. У цьому протоколі заявник зазначив, що «в той момент послуг захисника не потребував». У той же день, заявник під час допиту як підозрюваний повторив свої зізнавальні показання у вчиненні подвійного вбивства. Він письмово вказав, що до нього не застосовувалися заходи «фізичного та психічного впливу». 45. Згідно з інформацією наданою Урядом, кримінальне провадження за підозрою у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах щодо заявника, було порушено лише 04 лютого 2005 року. 46. Проте, 28 січня 2005 року при наданні заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин правова допомога йому не надавалася. 47. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що заявник почав отримувати правову допомогу в справі, пов`язаній з вчиненням вбивства, 10 лютого 2005 року (пункт 26 Рішення). Документів, які б доводили, що він підтримав свої зізнавальні показання, коли йому вже надавалася допомога захисника, немає. 48. Суд також вказав, що заявник не мав захисника під час пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року, коли син потерпілих, впізнав у ньому нападника (пункт 29 Рішення). Аргумент захисника заявника про те, що його належним чином не було поінформовано про вказану слідчу дію, залишився без відповіді. Національні суди не розглянули доводи заявника про те, що під час слідчої дії пред`явлення особи для впізнання його зовнішній вигляд значно відрізнявся від інших учасників (пункт 117 Рішення). 49. Висновки й аргументи міжнародної судової установи, в тому числі, ґрунтуються на положеннях Конституції України та Кримінально-процесуального закону України 1960 року (далі - КПК України 1960 року). 50. Так, відповідно до статті 59 Конституції України, статей 43, 43-1 КПК України 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства. 51. Відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 45 КПК України 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення. 52. Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною, відібрання первинних показань при допиті особи, обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину. 53. Згідно з вимогами пункту 3, частини 2 статті 370 КПК України 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального-процесуального закону та безумовною підставою для скасування вироку. 54. Суди зазначені вимоги закону не врахували при постановленні судових рішень. 55. Як убачається з матеріалів справи, під час судового слідства заявник давав зізнавальні показання щодо всіх епізодів розбійних нападів, крім одного. В ході судового розгляду, ОСОБА_1 відмовився від своїх зізнавальних показань у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, посилаючись на те, що давав їх під тиском за відсутності захисника. 56. Встановлюючи винуватість заявника, суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів ОСОБА_1 про порушення слідчим його права на захист, незважаючи на кваліфікацію його дій за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115 КК України, котра вимагала обов`язкової участі захисника з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення. 57. Не перевірялися судом і твердження заявника про те, що його було примушено до відмови від послуг адвоката, після чого проводилися слідчі дії, у ході яких він давав визнавальні показання проти себе. 58. Більш того, зазначені процесуальні недоліки не було виправлено під час судового розгляду, а порушення права на захист ОСОБА_1 не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції. 59. На аналогічні порушення, як на підставу для скасування вироку, ОСОБА_1 та його захисник посилалися у касаційних скаргах до Верховного Суду України. Зокрема, у скарзі захисник наполягав, що заявник не був причетний до вбивства при обтяжуючих обставинах. Вказував на те, що ОСОБА_1 дав «явку з повинною» щодо вчинення вбивства в управлінні карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області, тоді як досудове розслідування здійснювалося Кіровським відділом міліції. Ця обставина, на думку захисника, підтверджувала сумнів у добровільності зізнавальних показань заявника. 60. Захисником стверджувалося, що ОСОБА_1 не отримував правової допомоги, коли давав зізнавальні показання. Навіть тоді, коли заявник мав захисника, слідчі дії здійснювалися за його відсутності, зокрема це стосувалося пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року, про яку захисника не було повідомлено вчасно. 61. Захисник посилався на істотні процесуальні порушення проведення цієї слідчої дії, а також зазначав, що суд обґрунтував винуватість ОСОБА_1 показаннями ОСОБА_3 , від яких останній відмовився, мотивуючи, що давав їх під тиском. 62. Як убачається з ухвали Верховного Суду України, ці аргументи скаржників не було належним чином перевірено. 63. Розглядаючи доводи касаційних скарг заявника та його захисника, Верховний Суд України, усупереч вимогам статті 395 КПК України 1960 року, обмежився лише посиланням на докази винуватості ОСОБА_1 , законність отримання яких ставилася під сумнів скаржниками. 64. Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що суди першої й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин використали письмові докази, які отримано за відсутністю в заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року. 65. Виходячи з викладеного та оцінюючи загальну справедливість судового розгляду щодо ОСОБА_1 , ЄСПЛ дійшов висновку, що в порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, під час судового розгляду не було виправлено процесуальних недоліків (відсутність у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року), які виникли на стадії досудового слідства, і у зв`язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статі 6 Конвенції. Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції 66. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). 67. Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права. 68. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання Україною. 69. Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру. 70. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 71. Згідно з пунктом ІІ Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи з відновленням провадження визнається адекватним способом поновлення прав і його пропонується застосовувати особливо: і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або (b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 72. Очевидно, що засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень. 73. Оскільки право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні. 74. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду з відновленням провадження у справі. 75. Згідно з частиною першою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК), при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК. 76. Відповідно до статті 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. 77. Констатуючи порушення прав заявника, ЄСПЛ визнав, що первинні зізнавальні показання ОСОБА_1 , отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього (пункт 116 Рішення). Цей доказ вини завника не може бути використаний внаслідок очевидної його недопустимості, що обумовлена встановленими ЄСПЛ істотними порушеннями прав завника під час його отримання. 78. Іншими доказами, на які суди посилалися, обґрунтовуючи винуватість заявника у вбивстві двох осіб, були: 1) показання обвинуваченого ОСОБА_3 , який стверджував про надання їх під тиском правоохоронних органів; 2) показання неповнолітнього сина потерпілих, якого тримали під вартою упродовж трьох місяців та який спочатку зізнався у вбивстві своїх батьків, наданні під час пред`явлення особи для впізнання; 3) вилучений светр заявника, як речовий доказ, вочевидь з обмеженою доказовою силою (пункти 7, 19, 27, 28 Рішення). 79. Зазначені докази, як випливає з рішення ЄСПЛ, мають сприйматись критично із урахуванням процесуальних порушень, допущених при їх отриманні, їх обмеженій доказовій силі щодо доведення вини заявника. 80. Оцінюючи ці докази, Велика Палата має приділити особливу увагу достатності сукупності цих доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. 81. Враховуючи той факт, що встановленні порушення прав заявника вплинули на загальну справедливість судового розгляду та мали наслідком обмеження його прав, пов`язаних із процесом доказування (представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом), вважаємо, що сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, є недостатньою для підтвердження або спростування доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. Крім того, виправлення встановлених порушень прав заявника потребує здійснення повторного дослідження наявних доказів та обумовлює необхідність переоцінки їх достовірності. 82. Велика Палата виходить із того, що в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника лежать суттєві процедурні помилки, які ставлять під сумнів результати усього судового провадження, свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо ОСОБА_1 в частині визнання заявника винуватим в умисному вбивстві, а отже дають підстави вважати його засудження несправедливим. 83. Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлені рішення суду у кримінальній справі щодо заявника в частині епізоду розбійного нападу й умисного вбивства ОСОБА_1 , подружжя ОСОБА_15 не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню. Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами та відповідних повноважень Великої Палати Верховного Суду 84. Констатований ЄСПЛ характер порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, дають підстави вважати, що виправлення цих порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за епізодом обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні злочинів за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, ч. 4 ст. 187 КК України. 85. Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість засудженого ОСОБА_1 у вчиненні злочинів за цим епізодом обвинувачення. 86. Що стосується інших Конвенційних порушень, які визнано ЄСПЛ, зокрема, порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпровському СІЗО, порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з триманням заявника у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України, статті 34 Конвенції у зв`язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду, Велика Палата Верховного Суду, зазначає наступне. 87. Ці визнанні ЄСПЛ порушення прав заявника мали місце в минулому, а на період розгляду заяви ОСОБА_1 . Великою Палатою Верховного Суду він не зазнає тих негативних наслідків, які встановлено міжнародною судовою установою. 88. З огляду на викладене, повторний розгляд справи саме з цих підстав не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, оскільки: 1) заявник не продовжує зазнавати негативних наслідків від таких порушень, 2) заявнику була призначена справедлива сатисфакція за встановлені порушення його прав, 3) порушення його прав не були наслідком судових рішень, ухвалених на національному рівні. 89. Констатований міжнародною судовою установою зміст порушень прав заявника під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції дають підстави вважати, що їх виправлення можливо здійснити під час нового судового розгляду, оскільки на цій стадії відновить свою дію принцип презумпції невинуватості заявника і він зможе реалізувати своє право на захист у порядку, встановленому КПК України 1960 року. 90. Водночас, установлене ЄСПЛ недотримання права ОСОБА_1 на захист не вплинуло на законність і обґрунтованість судових рішень у частині засудження заявника за іншими епізодами злочинів, оскільки порушень конвенційних прав заявника під час судового провадження у іншій частині обвинувачення міжнародною судовою установою констатовано не було. 91. Норми статті 400-21 КПК України 1960 року, якими регламентовано повноваження суду за результатами перегляду судових рішень з підстави, встановленої пунктом другим частини першої статті 400-12 КПК України 1960 року, передбачають можливість часткового скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд у відповідній частині. 92. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, щодо яких ЄСПЛ констатував порушення Україною Конвенції, то задоволення вимог ОСОБА_1 про скасування винесених щодо нього вироку та ухвали у тій частині, в якій не встановлено жодних порушень Україною міжнародних зобов`язань, буде виходом суду за межі вказаного перегляду та порушенням принципу правової визначеності. 93. Виходячи з наведеного, вимоги заяви ОСОБА_1 про скасування вироку і ухвали суду за іншими епізодами обвинувачення є безпідставними, а тому не можуть бути предметом перевірки Великої Палати Верховного Суду. Щодо підсудності кримінальної справи під час нового розгляду 94. Кримінальну справу щодо ОСОБА_1 розглянув Апеляційний суд Дніпропетровської області, якому на час розгляду були підсудні справи про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі (пункт 2 частини 1 статті 34 КПК України 1960 року). 95. Після внесення Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ змін до КПК України 1960 року всі кримінальні справи розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (стаття 33 КПК України 1960 року в редакції цього Закону). 96. У зв`язку зі зміною кримінально-процесуального законодавства судом першої інстанції у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 повинен бути місцевий суд, який визначається для розгляду конкретної справи за правилами територіальної підсудності, встановленими статтями 37, 38 КПК України 1960 року. 97. З огляду на зазначене, новий розгляд справи має здійснюватися місцевим судом Дніпропетровської області, визначеним Дніпровським апеляційним судом. Щодо запобіжного заходу 98. Міжнародною судовою установою не було констатовано порушень конвенційних прав під час судового провадження у частині обвинувачення заявника за скоєння злочинів, за які засуджено ОСОБА_1 національним судом і визначено таке покарання: - за частиною 3 статті 187 КК України 7 років позбавлення волі; - за частиною 3 статті 262 КК України 10 років позбавлення волі; - за статтею 257 КК України 7 років позбавлення волі; - за частиною 2 статті 186 КК України 5 років позбавлення волі; - за частиною 2 статті 345 КК України 3 роки позбавлення волі; - за частиною 1 статті 263 КК України 3 роки позбавленні волі. 99. Остаточне покарання на підставі статті 70 КК України призначалося судом у вироку ОСОБА_1 шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим. 100. Строк покарання ОСОБА_1 обчислювався з моменту затримання - з 15 січня 2005 року. 101. Велика Палата констатує, що із частковим скасуванням вироку в частині засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України припиняються правові підстави для продовження тримання його в умовах позбавлення свободи в порядку виконання призначеного судом покарання. 102. Водночас, призначене покарання за іншими епізодами злочинів, за які засуджено ОСОБА_1 цим же вироком суду, на момент розгляду його заяви Великою Палатою Верховного Суду, заявник уже відбув. 103. У заявника виникає право не залишатися позбавленим волі інакше, ніж за умов, визначених у параграфі 1 статті 5 Конвенції. 104. Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. 105. У зв`язку з викладеним у суду виникає потреба визначитися із запобіжним заходом щодо ОСОБА_1 106. Після скасування вироку суду на стадії виключного провадження не існує іншого суду, окрім Великої Палати Верховного Суду, який би міг вирішити щодо заявника питання про запобіжний захід. 107. Запобіжні заходи передбачені статтями 148, 149 КПК України 1960 року застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого за наявності достатніх підстав вважати, що ця особа намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжити злочинну діяльність, з метою запобігти таким спробам. 108. Принцип недоторканності особи закріплений у статті 14 КПК України 1960 року, як один з основоположних у кримінальному судочинстві. Складовою цього принципу є обов`язок держави негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком. 109. Ця вимога національного законодавства узгоджується з практикою ЄСПЛ у справі « Руслан Яковенко проти України» (Ruslan Yakovenko v. Ukraine) від 04 червня 2015 року, де Суд визнав невиправданим продовжуване тримання заявника під вартою, яке не було частиною строку його покарання у вигляді позбавлення волі (пункти 67, 70). 110. Обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою, незалежно від того, наскільки коротким він є, має бути переконливо продемонстроване державними органами (пункт 69 рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), пункт 266 рішення від 30 квітня 2013 року у справі «Тимошенко проти України» (Timoshenkov. Ukraine), пункт 125 рішення від 15 жовтня 2015 року у справі «Бєлозоров проти Росії та України»(Belozorov v. Russia and Ukraine)). 111. Відповідно до практики ЄСПЛ тримання особи під вартою без відповідного судового рішення, а також на підставі рішень суду, винесених на стадії судового розгляду за процедурою КПК України 1960 року без визначення кінцевих строків тримання під вартою, суперечить вимогам статті 5 Конвенції (пункт 98 рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine)). 112. Запобіжні заходи (домашній арешт та тримання під вартою), які обмежують гарантоване частиною 1 статті 29 Конституції України право людини на свободу та особисту недоторканність, можуть бути застосовані судом на новій процесуальній стадії - стадії судового провадження, зокрема під час підготовчого судового засідання, лише за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом. 113. Такий підхід відповідає практиці ЄСПЛ, який у рішенні від 15 грудня 2016 року у справі «Ігнатов проти України» (Ignatovv. Ukraine) вказав, що судовий контроль на новій процесуальній стадії при продовженні дії запобіжних заходів, пов`язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, має відбуватися з обґрунтуванням підстав такого продовження (пункт 36). 114. ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні особливо тяжких, насильницьких злочинів за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України, однак із урахуванням обставин, встановлених Рішенням ЄСПЛ, тяжкість висунутих звинувачень сама по собі не може виступати достатньою підставою для взяття заявника під варту. 115. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звільнити ОСОБА_1 з-під варти. Зважаючи на викладене та керуючись статтями 148, 149, 149-1, 150, 155, 156, 165, 370, 400-21, 400-22, 400-24 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду, П О С Т А Н О В И Л А: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити. Вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року щодо засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України - скасувати. Направити справу в цій частині на новий судовий розгляд. Вважати ОСОБА_1 засудженим за скоєння таких злочинів: - за частиною 3 статті 187 КК України - до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна; - за частиною 2 статті 186 КК України - до 5 років позбавлення волі; - за частиною 2 статті 345 КК України - до 5 років позбавлення волі; - за частиною 1 статті 263 КК України - до 3 років позбавлення волі; - за статтею 257 КК України - до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна; - за частиною 3 статті 262 КК України - до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. У відповідності до статті 70 КК України визначити ОСОБА_1 остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. У решті судові рішення щодо ОСОБА_1 залишити без зміни. Дніпровському апеляційному суду визначити підсудність справи за конкретним місцевим судом. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з-під варти звільнити негайно. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н. О. Антонюк С. В. Бакуліна В. В. Британчук М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 87703415
  10. Постанова Іменем України 18 грудня 2019 року м. Київ Справа № 826/2323/17 Провадження № 11-79апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Басюка Романа Івановича (далі - відповідач) про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою позивача на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року, постановлену суддею Добрянською Я. І., й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Бужак Н. П., Костюк Л. О. і Троян Н. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив: 1.1. Визнати протиправною відмову відповідача у наданні копій документів та інформації, які позивач вимагав у заяві від 30 листопада 2016 року. 1.2. Зобов`язати відповідача не пізніше 5 днів з дня набрання постановою суду законної сили надати позивачу: 1.2.1. Засвідчену копію адресованої відповідачу заяви Голови правління Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» Ситєнкова М. М. від 1 листопада 2016 року № 10.11.2016 (далі - заява № 10.11.2016), перша й остання сторінки якої були опубліковані 28 листопада 2016 року на вебсайті «Політрада». 1.2.2. Копію відповіді, наданої уповноваженою особою Генеральної прокуратури України на заяву № 10.11.2016. 1.2.3. Інформацію про результати розслідування кримінального провадження № 42015000000001998 щодо незаконного заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь екс-Генерального прокурора України ОСОБА_4, ексміністра юстиції України ОСОБА_5, екс-Голови Верховної Ради України ОСОБА_6, екскерівника Державного управління справами ОСОБА_7 й інших осіб, щодо майна яких проводиться розслідування. 1.2.4. Інформацію про те, чи проводиться розслідування у межах кримінального провадження № 42015000000001998 стосовно позивача (або за фактом заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» нібито на користь позивача), які обставини перевіряються щодо позивача (яка фабула кримінального правопорушення, чи внесене прізвище позивача до цієї фабули в Єдиний реєстр досудових розслідувань). 2. Мотивував позовну заяву такими обставинами : 2.1. 25 вересня 2015 року Генеральна прокуратура України розпочала досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000001998 за фактами заволодіння державним майном в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем, зокрема, службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-водиця». 2.2. 28 листопада 2016 року на вебсайті «Політрада» була оприлюднена неправдива інформація щодо позивача із зображенням першої й останньої сторінок адресованої відповідачу заяви № 10.11.2016, в якій Голова правління Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» ОСОБА_8 звинувачував позивача у нібито незаконному заволодінні державним майном Комплексу відпочинку «Пуща-водиця» Державного управління справами. 2.3. 30 листопада 2016 року з метою підготовки додатків до позовної заяви, яку позивач має намір подати проти власника вебсайта «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, позивач звернувся до відповідача із заявою про надання йому належно засвідчених копій документів та інформації, необхідних для захисту конституційних прав і свобод.Просив надати належним чином засвідчені копії адресованої відповідачеві заяви № 10.11.2016 та відповіді слідчого на цю заяву, а також просив надати таку інформацію: про результати розслідування кримінального провадження № 42015000000001998 щодо незаконного заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь екс-Генерального прокурора України ОСОБА_4, ексміністра юстиції України ОСОБА_5, екс-Голови Верховної Ради України ОСОБА_6, екскерівника Державного управління справами ОСОБА_7 й інших осіб, щодо майна яких проводиться розслідування; чи проводиться розслідування у межах цього кримінального провадження щодо позивача(або за фактом заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь позивача) та які саме обставини перевіряються щодо нього (яка фабула кримінального правопорушення, чи внесено прізвище позивача до цієї фабули в Єдиний реєстр досудових розслідувань). 2.4. Відповідач листом від 26 грудня 2016 року № 17/1/5-34844-15 повідомив позивача про те, що згідно з вимогами статей 221 і 222 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) неможливо задовольнити вимоги, викладені у заяві від 30 листопада 2016 року. 2.5. Запитана позивачем інформація не є конфіденційною, службовою або такою, що за змістом статті 162 КПК України містить охоронювану законом таємницю; копії запитаних документів є загальнодоступними, їх оригінали є у кримінальному провадженні; відмова у наданні цих документів для ознайомлення відповідно до частини першої статті 221 КПК України не допускається. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 17 лютого 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження в цій справі, оскільки вважав, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства. 4. Мотивував ухвалу так : 4.1. Частина друга статті 303 КПК України передбачає можливість оскаржити інші рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора (тобто ті, котрі не передбачені частиною першою цієї статті) під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314 - 316 КПК України. 4.2. Оскільки позовні вимоги стосуються дій слідчого - відмови у наданні інформації та документів у кримінальному провадженні, - які врегульовані нормами КПК України, цей спір треба розглядати за правилами кримінального судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 4 квітня 2017 року Київський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року. 6. Мотивував ухвалу так : 6.1. Спірні правовідносини стосуються дій відповідача про надання інформації в межах кримінального провадження №42015000000001998. 6.2. Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів. 6.3. У рішенні Конституційного Суду України №6-рп/2001 від 23 травня 2001 року зазначено, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки відповідна діяльність посадових осіб вказаних органів має особливості та не належить до управлінської сфери. Тому спірні правовідносини не є управлінськими, а повноваження відповідача у цих правовідносинах регламентовані КПК України. 6.4. Захист прав позивача з урахуванням обов`язковості дотримання вимог частини третьої статті 2 КАС України вимагав би від адміністративного суду перевірити дотримання відповідачем вимог КПК України. Адміністративний суд не має повноважень провести таку перевірку та відновити порушені у рамках кримінального процесу права позивача. Тому обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 21 квітня 2017 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, вказуючи на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 31 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 9. Позивач мотивує касаційну скаргу так : 9.1. Позивач звернувся до відповідача із заявою про надання належним чином засвідчених копій документів та інформації, необхідних для підготовки позовної заяви за правилами цивільного судочинства. 9.2. Оскільки позивач не є стороною захисту у кримінальному провадженні № 42015000000001998, він звернувся до відповідача за законодавством про інформацію, а не у порядку, визначеному КПК України. 9.3. КПК України не встановлює порядок оскарження відмови слідчого у наданні інформації особі, яка не є стороною кримінального провадження. (2) Позиція іншого учасника справи 10. 18 травня 2017 року Генеральна прокуратура України подала заперечення на касаційну скаргу, в яких просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення - без змін. 11. Мотивувала заперечення так : 11.1. Спір слід розглядати за правилами КПК України, оскільки позовні вимоги стосуються дій відповідача, пов`язаних із відмовою у наданні інформації та документів у кримінальному провадженні. 11.2. Законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених під час здійснення процесуальних повноважень, не можна перевіряти за межами передбаченого законом процесуального контролю. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1666а15, а також висновкам Вищого адміністративного суду України, викладеним в ухвалі від 17 травня 2016 року у справі № 826/6761/15. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 12. Предметом спору є визнання протиправною відмови відповідача у наданні позивачеві копій документів та інформації, що стосуються кримінального провадження № 42015000000001998, і зобов`язання відповідача надати запитані документи й інформацію. 13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 14. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частини перша та друга статті 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). 15. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції). 16. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). 17. Близькі за змістом приписи, що визначають завдання й основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється і не поширюється юрисдикція адміністративних судів, є у статтях 2, 4 і 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 18. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 19. Велика Палата Верховного Суду уже висловлювала думку про те, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, в якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні, і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (див., наприклад, пункт 5.7 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, пункти 28-30 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16). 20. Відповідач, надаючи відповідь на заяву позивача, діяв як сторона кримінального провадження та відмовив позивачу у наданні інформації з підстав, передбачених КПК України. 21. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України). 22. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 КПК України). 23. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав, що позовні вимоги слід розглядати за правилами кримінального судочинства, оскільки вони стосуються дій відповідача, врегульованих КПК України. 24. Слідчий, прокурор зобов`язаний за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, надати їм матеріали досудового розслідування для ознайомлення, за виключенням матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню. Відмова у наданні для ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого знаходиться в матеріалах досудового розслідування, не допускається (частина перша статті 221 КПК України). 25. За змістом наведених приписів право на ознайомлення з матеріалами досудового розслідування має обмежене коло осіб, а саме: сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. За змістом § 3 глави 3 КПК України стороною захисту є, зокрема, підозрюваний. 26. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, що досудове розслідування у межах кримінального провадження № 42015000000001998 було розпочате саме щодо позивача за фактом вчинення ним кримінального правопорушення. У позовній заяві позивач хоч і вказав про те, що його нібито стосується звинувачення у незаконному заволодінні державним майном Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» Держаного управління справами, проте суди на підставі матеріалів справи не встановили наявність у позивача на момент звернення із заявою від 30 листопада 2016 року навіть статусу підозрюваного у межах кримінального провадження № 42015000000001998. Отже, станом на час звернення до відповідача з відповідною заявою права на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження у позивача не було, про що він обґрунтовано зазначав в апеляційній і касаційній скаргах. 27. Оскільки позивач оскаржує відмову у наданні документів та інформації не з підстав порушення його прав як сторони у кримінальному провадженні, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що цей спір слід розглядати за правилами кримінального судочинства. 28. Більше того, з огляду на те, що позивач визначив відповідачем посадову особу Генеральної прокуратури України, розгляд заявлених вимог в окремому судовому процесі неможливий і за правилами цивільного судочинства, відповідачем в якому можуть бути лише фізичні та юридичні особи і держава (частина друга статті 30 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, що була чинною на час звернення із позовною заявою; частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 29. Позивач обґрунтував його вимоги тим, що документи, які є у матеріалах кримінального провадження № 42015000000001998, необхідні для звернення з іншим позовом за правилами цивільного судочинства до власника вебсайту «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, які, на думку позивача, поширили відносно нього недостовірну інформацію. 30. ЦПК України у редакції, що була чинною на час звернення із позовною заявою, передбачав, що у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов`язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі (частина перша статті 137). 31. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також передбачає право учасника справи, у разі неможливості самостійно надати доказ, подати клопотання про його витребування судом (частина перша статті 84), вказавши, зокрема, вжиті особою, яка подає клопотання, заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу (пункт 4 частини другої статті 84). У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази (частина третя статті 84 ЦПК України). 32. Отже, у цивільному процесі отримання доказів, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, відбувається за ухвалою суду за умови, що відповідна особа подасть обґрунтоване клопотання про витребування доказів, в якому доведе, що існують труднощі з їх отриманням, зокрема обґрунтує неможливість подати ці докази самостійно. Тому не є необхідним оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта, який відмовився надати позивачеві інформацію та документи, для того, щоби звернутися з позовом за правилами цивільного судочинства. Збирання доказів для одного судового процесу не має зумовлювати з цією метою ініціювання іншого судового процесу. 33. Відмова відповідача надати позивачеві документи та інформацію, що стосуються кримінального провадження № 42015000000001998, не впливає на право позивача звернутися до суду за правилами цивільного судочинства до власника вебсайту «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, які, на думку позивача, поширили стосовно нього недостовірну інформацію. Така відмова може бути використана позивачем у цивільному процесі для обґрунтування клопотання про витребування доказів. 34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що словосполучення «заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду), «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), «справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 157 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду), «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 238 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовних вимог, які не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядати суди (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у пункті 66 постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, в пункті 59 постанови від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц і в пункті 37 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц). 35. З огляду на наведене, враховуючи зміст заявлених позовних вимог, суб`єктний склад учасників спору, а також відсутність у позивача статусу у кримінальному провадженні № 42015000000001998, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ці вимоги не можуть бути предметом окремого судового розгляду. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про можливість розгляду спору за правилами кримінального судочинства є помилковими. 36. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 33). 37. Відсутність у позивача з огляду на його статус у кримінальному провадженні № 42015000000001998 юридичної можливості зобов`язати у позовному провадженні старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України надати інформацію та документи, необхідні як докази в іншому судовому процесі, який у майбутньому має намір ініціювати позивач, є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду за правилами цивільного судочинства стосовно поширеної відносно позивача недостовірної, на його думку, інформації, та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням у ЦПК України права на витребування доказів, необхідних для підтвердження заявлених позовних вимог, якщо в отриманні таких доказів у позивача є складнощі, і він не може надати їх суду самостійно. 38. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи заперечень на касаційну скаргу про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1666а15 та висновків Вищого адміністративного суду України, викладених в ухвалі від 17 травня 2016 року у справі № 826/6761/15, оскільки обставини вказаних справ та справи № 826/2323/17, що характеризують зміст правовідносин і впливають на застосування норм права, відрізняються: 38.1. У справі № 21-1666а15 суд визначив, що заявлені у ній вимоги слід розглядати за правилами кримінального судочинства, оскільки спір стосувався правомірності дій Генпрокуратури під час розгляду скарги на дії працівників районної прокуратури та прокуратури міста, які перевіряли заяву про злочин і винесли постанову про відмову у порушенні кримінальної справи. 38.2. У справі № 826/6761/15 фізичні особи звернулися з позовом до прокуратури про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, мотивуючи тим, що прокуратура належним чином не розглянула їхні скарги, які стосувалися порушень, допущених працівниками прокуратури та слідчих під час проведення досудового розслідування у кількох кримінальних провадженнях, в яких позивачі були визнані потерпілими. Тому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 39. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 40. Згідно з частинами першою та четвертою статті 351 КАС Українипідставою для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. 41. Оцінивши аргументи учасників справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково: змінити мотивувальні частини ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові, а в іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 42. Судовий збір, сплачений позивачем у суді касаційної інстанції, слід покласти на позивача. Керуючись частинами першою та другою статті 341, пунктом 3 частини першої статті 349, частинами першою та четвертою статті 351, статтями 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. С. Ткачук Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформив суддя Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 87641522
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 вересня 2019 року м. Київ Справа № 916/1423/17 Провадження № 12-208гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. за участю секретаря судового засідання Королюка І.В. та представника Одеської місцевої прокуратури № 2 та Прокуратури Одеської області —Гудзя О.М. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Українсько-болгарського спільного підприємства з іноземними інвестиціями «Вітінформ» (товариство з обмеженою відповідальністю) (далі – СП «Вітінформ») на рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, ухвалене суддею Усатенко І.В., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Андрієнка В.В., Буравльова С.І., Власова Ю.Л., у справі за позовом СП «Вітінформ» до відповідачів: 1. Одеської місцевої прокуратури № 2 2. Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі – слідчого управління ГУНП в Одеській області), 3. Малиновського відділу поліції у місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі – Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області), 4. Державної казначейської служби України 5. Прокуратури Одеської області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: 1. Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, 2. Комунального підприємства «Одесміськтранскомплекс», 3. Комунального міського ремонтно-будівельного підприємства «Одесрембуд», про стягнення 1 582 027,447 грн. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. СП «Вітінформ» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Одеської місцевої прокуратури № 2, слідчого управління ГУНП в Одеській області, Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області, Державної казначейської служби України (далі – Казначейство), Прокуратури Одеської області про відшкодування шкоди у сумі 60 500 доларів США (що в еквіваленті складало 1 582 027,447 грн), заподіяної бездіяльністю посадових осіб відповідачів при проведенні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012170470000484, шляхом стягнення цих коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України. 2. На думку позивача, відповідачі більше 6 років розшукують викрадене майно СП «Вітінформ» і своєю бездіяльністю – непроведенням досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні завдали йому матеріальної шкоди. 3. Як на нормативно-правове обґрунтування позовних вимог СП «Вітінформ» послалося на статтю 26 Закону України «Про режим іноземного інвестування», статті 123, 124 Господарського процесуального кодексу у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, статтю 397 Господарського кодексу України (далі – ГК України) і статтю 1173 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Фактичні обставини справи, встановлені судами 4. 02 січня 2002 року між СП «Вітінформ» як орендарем та Комунальним міським ремонтно-будівельним підприємством «Одесрембуд» (далі – КП «Одесрембуд») як орендодавцем укладено договір, на підставі якого позивачу надано в оренду нежитлові приміщення загальною площею 278,5 кв. м, розташовані у будівлі на вул. Промисловій, 27 у м. Одесі, строком до 11 січня 2012 року. 5. 07 грудня 2004 року між СП «Вітінформ» та КП «Одесрембуд» укладена додаткова угода до цього договору оренди, якою строк оренди продовжено до 07 грудня 2019 року. 6. 11 травня 2011 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради на підставі рішення Одеської міської ради від 28 квітня 2011 року № 192 передав за актом приймання-передачі приміщення нежитлового фонду на вул. Промисловій, 27 у м. Одесі загальною площею 1109,9 кв.м разом із приміщеннями, орендованими позивачем, у господарське відання Комунальному підприємству «Одесміськтранскомплекс» (далі – КП «Одесміськтранскомплекс»). 7. 04 грудня 2012 року СП «Вітінформ» звернулося до СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області з заявою про те, що посадові особи КП «Одесміськтранскомплекс» заволоділи орендованим позивачем приміщенням, зламали замки на вхідних дверях та викрали його матеріальні цінності на суму 60 500 доларів США. Цю заяву зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 05 грудня 2012 року за реєстраційним № 12012170470000484 та розпочато у звʼязку з цим досудове розслідування. 8. Позивач зазначив, що в орендованому ним приміщенні знаходилось майно, яке перебувало на його балансі як іноземна інвестиція, в тому числі обладнання вартістю 60 500 доларів США (автомат пакувально-фасувальний вартістю 51 000 доларів США та установка для кондиціювання вартістю 9 500 доларів США). 9. Цивільний позов СП «Вітінформ» до Виконавчого комітету Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та КП «Одесміськтранскомплекс» Одеської міської ради прийнятий слідчим 19 квітня 2013 року. У цьому позові СП «Вітінформ» вказало підозрюваних у вчиненні злочину – Виконавчий комітет Одеської міської ради і Департамент комунальної власності Одеської міської ради, які, як вважає позивач, спочатку привласнили чуже майно шляхом зловживання службовим становищем, а потім передали його КП «Одесміськтранскомплекс» в особі директора Стрия А.Г., тобто здійснили крадіжку (стаття 185 Кримінального кодексу України (далі – КК України)). СП «Вітінформ» просило стягнути солідарно з указаних осіб завдану їхніми діями матеріальну шкоду в розмірі 826 020,56 грн. 10. За скаргами представника потерпілого СП «Вітінформ» в кримінальному провадженні Воскобойникова В. О. на бездіяльність слідчого СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області слідчим суддею Малиновського районного суду міста Одеси 19 грудня 2013 року та 24 лютого 2014 року винесено ухвали у справах № 521/20224/13-к, 521/1938/14-к відповідно, якими визнано бездіяльність слідчого та начальника СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, зобов'язано слідчого СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, в провадженні якого перебуває кримінальне провадження № 12012170470000484, за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК України, розглянути протягом 24 годин клопотання представника потерпілого – Воскобойникова В. О. та сповістити його про результати розгляду. Також позивач неодноразово звертався із заявами та листами щодо цього кримінального провадження до СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, Прокуратури Одеської області, Одеської місцевої прокуратури № 2. 11. У довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року зазначено, що за період з 05 грудня 2012 року по 17 липня 2017 року в даному кримінальному провадженні № 12012170470000484 змінилося понад 11 слідчих та 7 прокурорів – процесуальних керівників, на теперішній час прийняти остаточне та законне рішення в указаному провадженні не видається можливим у зв'язку із частою зміною слідчих та невиконанням останніми всіх запланованих заходів, досудове розслідування триває. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 12. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено повністю. 13. Судові рішення обґрунтовані недоведенням позивачем складу цивільного правопорушення як необхідної умови для покладення на відповідачів відповідальності у вигляді відшкодування шкоди. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 14. У березні 2018 року СП «Вітінформ» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення – про задоволення позову. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. СП «Вітінформ», посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права й ухвалення рішень без дослідження всіх фактичних обставин справи, зазначило, що йому завдано шкоди державою Україною у зв'язку з бездіяльністю відповідачів, оскільки 6 років триває кримінальне провадження, а винні особи не притягнуті до відповідальності, а також у зв’язку з порушенням гарантій, наданих іноземним інвесторам законами України «Про режим іноземного інвестування» та «Про зовнішньоекономічну діяльність», статтею 397 ГК України і статтями 1173 і 1174 ЦК України. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій установили факти бездіяльності відповідачів та завдання позивачу шкоди, але безпідставно відмовили в задоволенні позову. Доводи інших учасників справи 16. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура Одеської області заперечила проти доводів скаржника у зв’язку з недоведенням бездіяльності її посадових осіб при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні. При цьому наголосила на відсутності у господарського суду повноважень вирішувати питання про визнання бездіяльності прокурора при проведенні досудового розслідування, адже представником потерпілого – Воскобойниковим В. О. оскаржено лише бездіяльність слідчого і начальника СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області. Прокурор зазначив, що позивачем не оскаржувалась бездіяльність Прокуратури Одеської області, на яку позивач посилається як на підставу завдання йому шкоди. Адже для виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди на підставі статей 1166 і 1176 ЦК України необхідно довести наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу прокуратури, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинно-наслідкового зв’язку між його діями та шкодою, що підлягає доказуванню на загальних підставах та є обов’язком позивача. Крім того, прокурор указав на правильність висновку судів попередніх інстанцій про те, що цей спір не є спором між іноземним інвестором і державою, адже позивач є підприємством з іноземною інвестицією, а не іноземним інвестором, позивач також не є іноземним суб’єктом господарювання, чим спростовуються його посилання на необхідність застосування до цих правовідносин законів України «Про режим іноземного інвестування» і «Про зовнішньоекономічну діяльність» та статті 397 ГК України. 17. Наведені у відзиві Одеської місцевої прокуратури № 2 доводи є тотожними доводам Прокуратури Одеської області. При цьому Одеська місцева прокуратура № 2 наголошувала на безпідставності позовних вимог унаслідок відсутності доказів, що підтверджують бездіяльність посадових осіб Одеської місцевої прокуратури № 2, слідчого управління ГУНП в Одеській області та Прокуратури Одеської області при здійсненні досудового розслідування у вказаному вище кримінальному провадженні, а за відсутності цих доказів позовні вимоги не підлягають задоволенню. 18. У поясненні до відзиву на касаційну скаргу Одеської місцевої прокуратури № 2 позивач наполягав на відшкодуванні йому шкоди та достатності доказів, що підтверджують бездіяльність посадових осіб цієї прокуратури. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 19. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 12 квітня 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини п’ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) ухвалою від 19 липня 2018 року передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема щодо можливості за відсутності відповідного закону, який не приймається більше 14 років, комплексного застосування частини шостої статті 1176 і статті 1177 ЦК України та стягнення з держави майнової шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення як майну фізичної особи (що є правовою проблемою для судів цивільної юрисдикції), так і майну юридичної особи (що є правовою проблемою для судів господарської юрисдикції), якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин. 20. Представник скаржника у судове засідання не з’явився. Представник прокуратури підтримав висновки судів попередніх інстанцій та просив залишити касаційну скаргу без задоволення. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо відповідальності держави за шкоду, завдану бездіяльністю відповідачів 21. Предметом спору у цій справі є вимога позивача про стягнення з держави матеріальної шкоди, заподіяної бездіяльністю органів досудового розслідування, які протягом тривалого часу не завершили розслідування у кримінальному провадженні щодо розшуку викраденого майна позивача, чим завдали йому майнової шкоди у вигляді вартості цього майна. 22. Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). 23. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України). 24. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України). 25. За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України). 26. Конституція України (стаття 56) проголошує право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 27. Згідно з положеннями статті 1176 ЦК України, якою врегульовано питання відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. 28. Оскільки у цій справі йдеться про шкоду, спричинену юридичній особі бездіяльністю посадових осіб органів, що здійснюють досудове розслідування, та прокуратури, то відповідно до положень частини шостої статті 1176 ЦК України така шкода відшкодовується на загальних підставах. 29. Загальні підстави відшкодування шкоди, завданої органом державної влади та посадовою або службовою особою органу державної влади, передбачені статтями 1173, 1174 ЦК України. 30. Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. 31. Відповідно до статті 1174 цього ж Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. 32. Застосовуючи стаття 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. 33. Згідно з рішенням Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року у цій справі, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено повністю. Суди дійшли висновку про недоведеність, необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для задоволення позову, зокрема: - недоведеність позивачем незаконності дій/бездіяльності посадових осіб всіх відповідачів, крім Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області; - недоведеність позивачем факту нанесення йому шкоди саме посадовими особами відповідачів; - відсутність причинно-наслідкового зв'язку між незаконними діями/бездіяльністю посадових осіб відповідачів та шкодою, про відшкодування якої заявлено позов (втрати внаслідок крадіжки майна вартістю 1 582 027,447 грн, за оцінкою позивача). 34. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими судами, з таких підстав. 35. Позивач довів, що при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012170470000484 начальником СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області та слідчим СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, в провадженні якого перебувало кримінальне провадження № 12012170470000484, була допущена бездіяльність у частині нездійснення ними процесуальних дій, які слідчий зобов'язаний вчинити у визначений КПК України строк, що встановлено в ухвалах слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2013 року у справі № 521/20224/13-К та від 24 грудня 2014 року у справі № 521/1938/14-к. 36. Так, звертаючись зі скаргами до Малиновського районного суду м. Одеси, Воскобойников В.О. указував на те, що кримінальна справа не розглядалася з 10 червня 2011 року. 04 грудня 2012 року ним повторно подавалася заява про те ж саме кримінальне правопорушення. Однак на багаточисельні звернення на адресу прокуратури, слідчого у відношенні пошуку осіб, які скоїли кримінальне правопорушення, обгрунтованої відповіді він не отримав. Крім того, слідчим не задоволено клопотання про арешт майна для забезпечення цивільного позову у порядку статей 170–173 КПК України та не розглянуто цивільного позову у кримінальному провадженні. Також залишились невиконаними зроблені у порядку статті 39 КПК України вказівки заступника начальника ГУ МВС – начальника слідчого управління Сакал В.М. СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області від 21 серпня 2013 року. Ухвалами слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2013 року у справі № 521/20224/13-К та від 24 грудня 2014 року у справі № 521/1938/14-к слідчий СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, в провадженні якого перебувало кримінальне провадження № 12012170470000484, був зобов’язаний розглянути клопотання представника потерпілого протягом 24 годин та сповістити його про результати розгляду. 37. Бездіяльність посадових осіб інших відповідачів доведена не була. Суди попередніх інстанцій установили, що протягом багатьох років органами досудового розслідування вчинялися певні слідчі дії, перелік яких зазначено у довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року (а.с. 19, т. 2). Ці дії або бездіяльність не були оскаржені відповідачем у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. 38. Позовні вимоги мотивовані тим, що без викраденого інвестиційного обладнання, яке розшукується відповідачами більше ніж 6 років, підприємство не може працювати у повну силу і його доведеться закривати. У звʼязку із цим позивач просить суд за рахунок Державного бюджету України відшкодувати йому суму інвестицій, даних інвестором підприємству, вартість яких складає (на момент їх внесення) 60 500 доларів США, що на 14 червня 2017 року становило 1 582 027,447 грн за курсом Національного банку України. Тобто по суті позивач просить суд відшкодувати йому за рахунок Державного бюджету України вартість викраденого в нього майна. Позивач вважає, що бездіяльністю відповідачів йому завдано шкоди в розмірі вартості викраденого майна. Аргументуючи розмір завданої шкоди, позивач посилається на те, що у 1993 році до статутного капіталу СП «Вітінформ» внесені іноземні інвестиції вартістю 60 500 доларів США. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що з 1993 по 2012 роки пройшло 19 років. Як зазначили суди попередніх інстанцій, відповідно до наданих позивачем документів (а.с. 254, т. 1) балансова вартість майна станом на 01 лютого 2010 року становила: автомат пакувально-фасувальний – 31 691,84 грн та витяжна вентиляція – 18 013,41 грн, що у загальному розмірі складало 49 705, 25 грн, натомість позивач заявив шкоду в розмірі 1 582 027,447 грн відповідно до вартості обладнання на момент внесення до статутного фонду СП «Вітінформ» у 1993 році. Крім того, рганами досудового розслідування так і не був установлений факт викрадення майна. 39. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 73 ГПК України). 40. Також частиною першою статті 74 цього ж Кодексу на кожну сторону покладено обовʼязок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. 41. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 77 та частина перша статті 86 ГПК України). 42. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 43. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не надано доказів, що підтверджують завдану шкоду та її розмір, з урахуванням зносу основних засобів. 44. Суди дійшли правильних висновків, що за приписами статті 1166 ЦК України шкода, завдана злочином, відшкодовується особою, яка її завдала, а не відповідачами. 45. Відповідно до пункту 10 частини першої статті 56 КПК України протягом кримінального провадження потерпілий має право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом. Частина перша статті 128 цього Кодексу передбачає, що особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред’явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. 46. Як зазначалося вище, позивач у межах кримінального провадження звернувся з цивільним позовом до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та юридичних осіб (КП «Одесрембуд» та КП «Одесміськтранскомплекс»), які були колишніми орендодавцями приміщення. Саме цих осіб він вважає винними у заподіянні збитків у розмірі 60 500 доларів США через викрадення належного йому майна. 47. Отже, звертаючись із позовом про відшкодування вартості викраденого майна у справі №916/1423/17, позивач намагається отримати відшкодування за ті самі збитки, але від інших осіб, ніж за цивільним позовом, заявленим у кримінальному провадженні. 48. Установлений судами факт бездіяльності слідчого та начальника слідчого відділу у кримінальному провадженні щодо викрадення майна не може бути підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування потерпілому шкоди, яка дорівнює вартості викраденого майна. 49. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між бездіяльністю відповідачів і шкодою, завданою викраденням майна, про яке заявляє позивач. Щодо відповідальності держави України за шкоду, спричинену злочином (вирішення виключної правової проблеми) 50. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду стверджує про наявність виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної та справедливої правозастосовчої практики, зокрема щодо можливості за відсутності відповідного закону, який не приймається вже більше 14 років, комплексного застосування частини шостої статті 1176 і статті 1177 ЦК України та стягнення з держави майнової шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення як майну фізичної особи (що є правовою проблемою для судів цивільної юрисдикції), так і майну юридичної особи (що є правовою проблемою для судів господарської юрисдикції), якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин. 51. Позивач обґрунтовував свої вимоги не тільки окремими фактами бездіяльності в ході розслідування, а його неефективністю в цілому, оскільки протягом більш як 6 років після початку кримінального провадження, винні у вчинення кримінального порушення особи не знайдені і не притягнуті до кримінальної відповідальності. На думку позивача, саме внаслідок такої ситуації він не має можливості повернути своє майно чи стягнути з винної особи вартість збитків, спричинених злочином і тому хоче отримати таке відшкодування з єдиного казначейськог рахунку Державного бюджету України. 52. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України). 53. Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. 54. Положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі. 55. У 2005 році Україна підписала Європейську конвенцію про відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року (не була ратифікована). Втім, ця Конвенція передбачає обов’язок держави щодо виплати компенсації не всім потерпілим від злочину, а лише фізичним особам – жертвам насильницьких злочинів. 56. Отже, держава Україна зобов’язалася компенсувати шкоду, спричинену злочином, перед фізичними особами відповідно до ЦК України та спеціального закону, тоді як відносно юридичних осіб держава Україна такого позитивного обов’язку не має. 57. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими – фізичними особами, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим унаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08, і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13). 58. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду не вважає можливим комплексне застосування частини шостої статті 1176 та статті 1177 ЦК України у справах про відшкодування державою шкоди, завданої юридичній особі внаслідок кримінального правопорушення, якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин. Щодо ефективного способу захисту прав позивача 59. Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 60. Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. 61. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов’язком, на порушення Україною якого позивач не скаржився, держава має позитивні обов’язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов’язків є самостійною підставою відповідальності держави. 62. Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 63. Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту. 64. Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (див. mutatis mutandis $. 135 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the UK), заяви № 33985/96 і № 33986/96; $. 95 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв’язку з порушенням. 65. ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції(див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01) . Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення). 66. Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v France); $ 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави. 67. Суди попередніх інстанцій встановили певні факти, які можуть свідчити про надмірну тривалість досудового розслідування. Так, двічі ухвалами слідчих суддів була констатована бездіяльність органу досудового розслідування. У довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року зазначено, що за період з 05 грудня 2012 року по 17 липня 2017 року в даному кримінальному провадженні № 12012170470000484 змінилося понад 11 слідчих та 7 прокурорів – процесуальних керівників, на теперішній час прийняти остаточне та законне рішення в указаному провадженні не надається можливим у зв'язку із частою зміною слідчих та невиконанням останніми всіх запланованих заходів, досудове розслідування триває. 68. Ураховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується, що встановлені судами попередніх інстанцій факти можуть свідчити про надзвичайну тривалість досудового розслідування у справі, яка не є занадто складною (майно, про викрадення якого заявив позивач, знаходилося на території з обмеженим доступом, майно є доволі великим за розміром). Розслідування тривало з 05 грудня 2012 року, що на дату звернення до суду позивача з позовною заявою у 2017 році становило майже 5 років. За такий строк орган досудового розслідування мав би або закрити провадження, або звернутися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності. 69. Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. 70. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обгрунтує її розмір. 71. Позивач мав право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви лише до початку розгляду господарським судом цієї справи по суті (частина четверта статті 22 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), однак таким правом не скористався. Тому позивач може захистити свої права та законні інтереси, звернувшись до суду із новим позовом до держави Україна. Щодо застосування норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» 72. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргумент скаржника про помилкове незастосування судами попередніх інстанцій норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Суди попередніх інстанцій правильно спростували посилання позивача на норми цього Закону як на підставу відшкодування шкоди. Закон врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої виключно громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, його дія не розповсюджується на потерпілих осіб, зокрема юридичних, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб. Щодо застосування норм законодавства стосовно гарантій іноземним інвесторам та підприємствам з іноземними інвестиціями 73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до публічної інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань на момент відкриття кримінального провадження (04 грудня 2012 року) і до дати звернення до суду з позовом у складі учасників СП «Вітінформ» вже не було іноземних інвесторів, його учасниками були лише громадяни України, а саме: Шульте Наталя Віталіївна, що мешкає за адресою: індекс 65039, Одеська обл., місто Одеса, Приморський район, вулиця Середньофонтанська, будинок 32, квартира 41, розмір внеску до статутного фонду становив 600,00 грн, Воскобойнікова Світлана Леонідівна, що мешкає за адресою: індекс 65012, Одеська обл., місто Одеса, Приморський район, вулиця Мала Арнаутська, будинок 43, квартира 10, розмір внеску до статутного фонду становив 600,00 грн. Повне найменування позивача протягом зазначеного періоду було не Українсько-болгарське спільне підприємство з іноземними інвестиціями «Вітінформ», а Товариство з обмеженою відповідністю «Вітінформ». За даними Реєстру відповідні зміни до установчих документів юридичної особи (зміна повного та скороченого найменування, зміна статутного або складеного капіталу, зміна видів діяльності, зміна складу або інформації про засновників) були зареєстровані 16 лютого 2012 року за номером 15561050009009866, тобто до початку кримінального провадження за заявою СП «Вітінформ». 74. Оскільки підставою позову у цій справі є бездіяльність органів досудового розслідування саме в указаному кримінальному провадженні, то Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи скаржника про наявність іноземного інвестора у складі учасників СП «Вітінформ» у період, коли, за твердженням позивача, було вчинено злочин з викрадення майна. 75. Крім того, позивачем не надано судам попередніх інстанцій доказів здійснення ним зовнішньоекономічної діяльності протягом 2012 – 2017 років. 76. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме незастосування положень щодо гарантій держави іноземним інвесторам та суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, закріплених у Законі України «Про режим іноземного інвестування» та статтях 34, 39 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 77. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу – без задоволення. 78. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 79. Оскільки місцевим й апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу СП «Вітінформ» залишити без задоволення, а судові рішення – без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 80. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 81. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314 – 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Українсько-болгарського спільного підприємства з іноземними інвестиціями «Вітінформ» (товариство з обмеженою відповідальністю) залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 916/1423/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87527961
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 січня 2020 року м. Київ Справа № 823/564/17 Провадження № 11-673апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кищенці» до Маньківського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області про визнання протиправною та скасування постанови за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кищенці» на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 19 квітня 2017 року (суддя Тимошенко В. П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року (судді Вівдиченко Т. Р., Грибан І. О., Собків Я. М.), У С Т А Н О В И Л А : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Кищенці» (далі - ТОВ «Кищенці») звернулося до суду з позовом до Маньківського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області (далі - ДВС), у якому просило визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця ДВС про відкриття виконавчого провадження від 22 березня 2017 року ВП № 53625831. 2. Позов мотивовано тим, що виконавче провадження відкрито на виконання ухвали слідчого судді Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 грудня 2016 року № 1-кс/705/1461/16 про накладення арешту на майно в рамках кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 18 травня 2016 року № 12016250210000117 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 3. Як зазначає позивач, всупереч вимогам законодавства щодо обов`язкової видачі судом виконавчого листа у разі виконання судового рішення у кримінальному провадженні органами ДВС виконавчий лист Уманським міськрайонним судом Черкаської області видано не було. 4. ТОВ «Кищенці» наголошує на тому, що ухвала слідчого судді Уманського міськрайонного суду Черкаської області про накладення арешту на майно в силу приписів статті 175 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконується слідчим, прокурором та не підлягає виконанню в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», відтак відкриття відповідачем оскаржуваною постановою виконавчого провадження є протиправним. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 5. Черкаський окружний адміністративний суд ухвалою від 19 квітня 2017 року закрив провадження у справі. 6. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 травня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін. 7. Судові рішення мотивовано тим, що спір підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства з огляду на те, що предметом його є накладення арешту на майно в рамках кримінального провадження. 8. Суди, зокрема, дійшли висновку, що особі, яка є власником майна, на яке накладено арешт у кримінальному провадженні, у тому числі й у тому випадку, коли ця особа не є учасником вказаного кримінального провадження, надано право звернутися із клопотанням про скасування арешту, а також вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов`язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтею 174 КПК. 9. Також судами попередніх інстанцій зазначено, що відповідно до статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» судом, який у межах у спірних правовідносин видав виконавчий документ, є Уманський міськрайонний суд Черкаської області як загальний суд з розгляду кримінальних справ, що діє у рамках положень КПК, тому позивач може оскаржити накладення арешту на майно до суду, який наклав такий арешт. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 10. У касаційній скарзі ТОВ «Кищенці» просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. 11. Скаржник зазначає, зокрема, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами адміністративного судочинства, оскільки ним оскаржується не безпосередньо ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно, а постанова державного виконавця про відкриття виконавчого провадження. 12. Позивач указує, що КПК не визначає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності ДВС, прийнятих чи вчинених у рамках кримінального провадження, тому вважає, що спір має бути вирішений за правилами адміністративного судочинства. Позиція інших учасників справи 13. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух касаційної скарги 14. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 16 червня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі. 15. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції. 16. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС (у чинній редакції) визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 17. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 липня 2019 року справу за позовом ТОВ «Кищенці» до ДВС про визнання протиправною та скасування постанови передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 18. Відповідно до частини першої статті 170 КПК арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. 19. Положеннями статті 173 КПК визначено, що у разі задоволення клопотання про арешт майна слідчий суддя, суд постановляє ухвалу не пізніше сімдесяти двох годин із дня находження до суду клопотання, інакше таке майно повертається особі, у якої його було вилучено. 20. Згідно зі статтею 174 КПК підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно. 21. Статтею 175 КПК визначено, що ухвала про арешт майна виконується негайно слідчим, прокурором. 22. Відповідно до частини третьої статті 535 КПК у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження. 23. Таким чином, КПК урегульовано питання накладення слідчим суддею арешту на майно, а також оскарження ухвали слідчого судді про накладення такого арешту. 24. Разом з тим предметом спору у цій справі є оскарження рішення державного виконавця (постанови про відкриття виконавчого провадження), пов`язаного з виконанням ухвали про накладення арешту на майно, ухваленої за правилами КПК, та порушення, допущені виконавцем при прийнятті такого рішення, оскільки, на думку позивача, така постанова винесена без належних правових підстав, а саме без видачі судом виконавчого листа. 25. Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 26. Згідно зі статтею 3 цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом. 27. Частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 28. Отже, КПК передбачає можливість виконання судових рішень органами ДВС, однак не встановлює порядок оскарження дій, рішень чи бездіяльності державного виконавця при виконанні рішень, прийнятих у кримінальному провадженні. 29. Натомість статтею 181 КАС (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 30. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 287 КАС у чинній редакції. 31. Таким чином, з урахуванням того, що КПК не передбачений порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності ДВС при примусовому виконанні судових рішень, прийнятих у кримінальному провадженні, учасники виконавчого провадження можуть оскаржити такі рішення, дії чи бездіяльність у порядку адміністративного судочинства. 32. Подібних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 757/61236/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 586/77/17, від 19 червня 2019 року у справі № 383/493/18. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 33. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами КПК. 34. Доводи скаржника щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів знайшли своє підтвердження під час її розгляду у суді касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. 36. За змістом частини першої статті 353 КАС (у чинній редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Висновки щодо розподілу судових витрат 37. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 38. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кищенці» задовольнити. 2. Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 19 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року - скасувати. 3. Справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кищенці» до Маньківського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області про визнання протиправною та скасування постанови направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87144569
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 січня 2020 року м. Київ Справа № 320/247/19 Провадження № 11-807апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області про зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу судді Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2019 року (суддя Лисенко В. І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2019 року (судді Ключкович В. Ю., Парінов А. Б., Беспалов О. О.), У С Т А Н О В И Л А : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_1 у січні 2019 року звернувся до суду з позовом до Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Бориспільський МВ ДВС ГТУЮ у Київській області), у якому просив скасувати постанови від 01 березня 2017 року про відкриття виконавчого провадження № 53495732 і про накладення арешту на майно позивача та включення його до реєстру боржників у межах виконавчого провадження № 53495732. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2. Суддя Київського окружного адміністративного суду ухвалою від 21 січня 2019 року відмовив у відкритті провадження у справі. 3. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 04 березня 2019 року ухвалу судді Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2019 року залишив без змін. 4. Судові рішення мотивовано тим, що оскаржувані постанови винесені у виконавчому провадженні на підставі виконавчого листа, виданого Голосіївським районним судом міста Києва. Вироком цього суду позивача було визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 357, частиною другою статті 189, частиною четвертою статті 191 та частиною п`ятою статті 185 Кримінального кодексу України (далі - КК), а також задоволено цивільні позови та стягнуто із засудженого ОСОБА_1 матеріальну шкоду на загальну суму 131 658,53 грн. Суди керувалися положеннями статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до яких рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 5. ОСОБА_1 у касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, зазначаючи про публічно-правовий характер цього спору, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та відкрити провадження у справі. Позиція інших учасників справи 6. Відзиву на касаційну скаргу відповідач не надав. Рух касаційної скарги 7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 травня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 05 серпня 2019 року призначив її до розгляду. 8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 06 серпня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Бориспільського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області про зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 10. Судами встановлено, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2012 року у справі № 1-19/12 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 357, частиною другою статті 189, частиною четвертою статті 191 та частиною п`ятою статті 185 КК. 11. Цим же вироком задоволений цивільний позов ВАТ «Завод залізобетонних конструкцій № 1» та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВАТ «Завод залізобетонних конструкцій № 1» матеріальну шкоду в розмірі 121 658,53 грн. 12. На виконання вироку Голосіївським районним судом міста Києва 19 квітня 2016 року видано виконавчий лист № 1-19. 13. Постановами державного виконавця Бориспільського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області від 01 березня 2017 року відкрито виконавче провадження № 53495732, накладено арешт на майно ОСОБА_1 та включено його до реєстру боржників. 14. Вважаючи вказані постанови відповідача протиправними, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 15. Велика Палата Верховного Суду вже висловила правову позицію щодо юрисдикції цього спору у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 752/14248/18 (провадження № 14-520цс19), відповідно до якої оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення, яким задоволений цивільний позов у кримінальному провадженні, має відбуватися у порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК), і підтримує цей висновок з огляду на таке. 16. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 17. За визначенням пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 18. Відповідно до частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 19. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 20. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 21. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 22. Водночас визначальними ознаками приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. 23. Положеннями частини першої статті 287 КАС визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 24. Підстави та порядок звернення й розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачені статтею 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). 25. Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 128 КПК форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, установленим до позовів, які пред`являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. 26. Згідно з частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 27. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 28. Згідно зі статтею 447 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. 29. Враховуючи те, що нормами КПК не встановлено порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення, яким задоволений цивільний позов у кримінальному провадженні, то таке оскарження має відбуватися у порядку цивільного судочинства. 30. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 28 березня 2018 року у справі № 724/689/16-а, від 21 листопада 2018 року у справі № 569/12295/16-ц та інших. 31. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб`єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає правильним висновок судів про відмову у відкритті провадження у справі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 32. Згідно зі статтею 242 КАС рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 33. Відповідно до статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 34. Переглянувши справу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, які, ухвалюючи судові рішення, не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права. Висновки щодо розподілу судових витрат 35. За правилами частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 36. Отже, підстав для зміни розподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу судді Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87144998
  14. Велось до судебное расследование по факту фальсификации документа предъявленного в виде доказательства в суде (права требования за кредитным договором), и на основании которого было в последствии принято несправедливое решение по мнению потерпевшего. Полиция ни Х не делала, несмотря на всевозможные жалобы и письма, а также предоставленную полную информацию о лицах участников преступления и необходимые документы. И вот спустя год полиция закрыла производство. Говорят, мол время вышло и таков закон. В постановлении о закрытии указано в частности, что: постанова може бути оскаржена відповідно до по ст.284 КПК України прокурору та відповідно до по ст.303,304 КПК України слідчому судді протягом десяти днів з дня отримання її копії. (Кстати в постановлении говориться о подделке кредитного договора, а на самом деле преступление состояло в том, что судья был введен группой лиц в заблуждение путем подачи сфальсифицированного документа дающего права требования. Это, как мне кажется, не одно и тоже) Что в такой ситуации сделать можно? ПС. может не оспаривать, т.к. сроки вроде как не восстанавливаются, а просто переподать по новой с более точной формулировкой преступления?
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2019 року м. Київ Справа № 804/4188/17 Провадження № 11-457апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (далі - ГУ ДФС) на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року (суддя Дєєв М. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року (судді Юрко І. В., Білак С. В., Чумак С. Ю.) у справі № 804/4188/17 за позовом ГУ ДФС до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - УДВС) про визнання протиправними й скасування постанов та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2017 року ГУ ДФС звернулося до суду з позовом до УДВС, у якому просило визнати протиправними та скасувати постанови головного державного виконавця УДВС Осельського Є. С. про відкриття виконавчих проваджень від 06 березня 2017 року ВП № 53527296 та ВП № 53527612. 2. На обґрунтування позову ГУ ДФС зазначило, що ухвали слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к, на підставі яких було прийнято оскаржувані постанови, не є виконавчими документами в розумінні Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII). Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 04 липня 2017 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 вересня 2017 року залишив без змін ухвалу суду першої інстанції. 5. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що незгода сторони виконавчого провадження з діями або рішенням державного виконавця у виконавчому провадженні, відкритому на підставі ухвал, постановлених слідчими суддями Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська за результатами розгляду кримінальних справ, не може бути розглянута за правилами адміністративного судочинства, а має розглядатися в порядку кримінального судочинства. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що судові рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. 7. На думку скаржника, виконавчі листи за ухвалами слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к не видавалися, а тому не було підстав для прийняття оскаржуваних постанов. 8. Скаржник, посилаючись на частину першу статті 181 КАС України, зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 9. У зв`язку з викладеним ГУ ДФС просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Позиція інших учасників справи 10. На час розгляду справи відповідач відзив на касаційну скаргу не надіслав. Рух касаційної скарги 11. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 13 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким КАС України викладено в новій редакції. 13. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 14. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 травня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України, оскільки предметом перегляду в цій справі є ухвали судів першої та апеляційної інстанцій, а характер спірних правовідносин не вимагає участі сторін у судовому засіданні. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 17. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 18. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 19. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 20. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 21. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 22. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 23. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 24. Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб`єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ. 25. Матеріалами справи встановлено, що у провадженні слідчих суддів Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська перебували справи № 201/11811/16-к та № 201/14034/16-к за скаргами різних фізичних та юридичних осіб на дії слідчих, вчинені у межах досудового розслідування кримінального провадження № 32016040000000037. 26. У справі № 201/11811/16-к за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС Ткачука Д. А. щодо неповернення тимчасово вилученого під час обшуку майна ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року зобов`язано повернути ОСОБА_1 типовий млинний комплекс «Харків`янка 3000 плюс». 27. У справі № 201/14034/16-к за скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Дніпро-Агропрайд», Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Агросвіт», ТОВ «Павлоградзернопродукт», Кооперативу «Колосок» щодо порушення слідчими Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС законодавства при проведенні обшуків 02 серпня 2016 року та зобов`язання повернути вилучене в ході обшуків майно ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 15 листопада 2016 року зобов`язано слідчого Слідчого управління фінансових розслідувань ГУ ДФС або інший орган досудового розслідування, у провадженні якого перебуває кримінальне провадження № 32016040000000037, повернути скаржникам вилучене майно, що визначено у протоколі обшуку від 02 серпня 2016 року. 28. 06 березня 2017 року державний виконавець УДВС Осельський Є. С. прийняв постанови про відкриття виконавчих проваджень, зокрема ВП № 53527612 на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Наумової О. С. від 05 вересня 2016 року у справі № 201/11811/16-к та ВП № 53527296 на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Ходаківського М. П. від 15 листопада 2016 року у справі № 201/14034/16-к. 29. Вважаючи протиправними постанови про відкриття виконавчих проваджень від 06 березня 2017 року № 53527612 та № 53527296, ГУ ДФС звернулося до суду з цим адміністративним позовом. 30. Визначаючи юрисдикцію суду щодо розгляду поданого ГУ ДФС позову, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 31. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 32. Примусовому виконанню відповідно до вказаного Закону підлягають ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом (пункт 2 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII). 33. Згідно із частиною першою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 34. Отже, при виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. 35. На підставі частин третьої та четвертої статті 535 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження. Органи, особи, які виконують судове рішення, повідомляють суд, який постановив судове рішення, про його виконання. 36. Проте положеннями КПК України не встановлено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення у кримінальному провадженні. 37. Водночас частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 38. Аналогічна норма закріплена і в частині першій статті 287 КАС України(у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 39. Аналіз наведених правових положень у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо примусового виконання виконавчого документа, виданого судом у кримінальній справі, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки КПК України не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб. 40. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 757/61236/16-ц (провадження № 14-431цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 824/297/18-а (провадження № 11-1479апп18) та від 29 травня 2019 року у справі № 760/14437/18 (провадження № 14-224цс19). 41. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про непоширення юрисдикції адміністративного суду на спір щодо оскарження постанов державного виконавця про відкриття виконавчих проваджень, прийнятих на підставі примусового виконання ухвал слідчих суддів у кримінальних провадженнях, а тому помилково відмовив у відкритті провадження в цій справі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 42. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 43. Згідно із частиною першою статті 353 КАС Українипідставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 44. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій постановили судові рішення з порушенням норм процесуального права та які перешкоджають подальшому провадженню у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням матеріалів справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління ДФС України у Дніпропетровській області задовольнити. 2. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року скасувати, а справу направити до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік В . І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська В . С. Князєв Джерело: ЄДРСР 86877104
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 грудня 2019 року м. Київ Справа № 280/85/19 Провадження № 11-707апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області в особі Ізолятора тимчасового тримання № 1 (далі - ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області) про визнання протиправною бездіяльності за касаційною скаргою ОСОБА_1 подану його адвокатом Плецькою Ю. В., на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року (суддя Артоуз О. О.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року (судді Божко Л. А., Іванов С. М., Дурасова Ю. В.), УСТАНОВИЛА: У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із позовом про визнання протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не переведенні підозрюваного у встановлений законом строк із ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор», що мало наслідком застосування до позивача недозволених методів ведення досудового розслідування. Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року, відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства та роз`яснено заявнику його право на звернення з позовом до місцевого суду в порядку кримінального судочинства. При цьому суди встановили, що 14 вересня 2018 року за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого пунктом 12 частиною другою статті 115 Кримінального кодексу України, ОСОБА_1 було затримано в порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Того ж дня позивача було доставлено до ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області. Ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 17 вересня 2018 року у справі № 335/10857/18 (провадження № 1-кс/335/72-2/2018) до підозрюваного ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 12 листопада 2018 року включно, який обчислювався з 14 вересня 2018 року, без визначення розміру застави. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 27 вересня 2018 року ухвалу слідчого судді суду першої інстанції від 17 вересня 2018 року про обрання запобіжного заходу щодо ОСОБА_1 змінена: абзац третій доповнено словами «в межах строків досудового розслідування». Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 вересня 2018 року у справі № 335/9599/18 (провадження № 1-кс/335/7534/2018) задоволено клопотання старшого слідчого в ОВС СУ ГУНП в Запорізькій області майора поліції Єрємєєва О. В., продовжено підозрюваному ОСОБА_1 строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб до 26 листопада 2018 року включно, у задоволенні клопотання захисників ОСОБА_1 про зміну запобіжного заходу та звільнення з-під варти відмовлено. До 9 жовтня 2018 року ОСОБА_1 утримувався в місці із спеціальним режимом тримання (ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області) і лише 9 жовтня 2018 року був переведений до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор». Таким чином, на думку позивача, він утримувався в місці із спеціальним режимом тримання протягом 25 діб і був переведений до установи пенітенціарної служби з порушенням строків встановлених законом. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача щодо непереведення підозрюваного у строк, передбачений законом, протиправною. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, адвокат ОСОБА_1 - Плецька Ю. В. звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На обґрунтування доводів скарги посилається на те, що Національна поліція входить до системи центральних органів виконавчої влади, таким чином, посадові особи Національної поліції (в тому числі посадові особи ізолятора тимчасового тримання) є суб`єктами владних повноважень і виконують управлінські функції шляхом прийняття відповідних рішень. Також адвокат позивача зазначив, що спори з приводу законності дій чи бездіяльності посадових осіб Національної поліції в особі ізолятора тимчасового тримання щодо переведення підозрюваних до слідчого ізолятора є публічно-правовими, оскільки виникають за участю суб`єкта владних повноважень під час реалізації наданих йому законодавством владних управлінських функцій стосовно забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надав. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки позивач оскаржує судові рішення з мотивів порушення судами правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 вересня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд у порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межахнаведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, а публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до частини першої статті 1 КПК порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Згідно зі статтею 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Частиною першою статті 24 КПК передбачено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Параграфом 1 глави 18 КПКвстановлено порядок застосування запобіжних заходів, затримання особи в порядку кримінального провадження. Кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов`язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи (частина перша статті 206 КПК). Статтею 22 Закону України від 30 червня 1993 року № 3352-XII «Про попереднє ув`язнення» встановлено, що нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув`язнення здійснюється прокурором шляхом реалізації повноважень щодо нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Крім того, частиною першою статті 306 КПК визначено, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу, з урахуванням положень глави 26 КПК. Як убачається з матеріалів справи, предметом спору у цій справі є вимога позивача про визнання протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не переведенні ОСОБА_1 (підозрюваного) у встановлений законом строк із ІТТ № 1 ГУ НП в Запорізькій області до Державної установи «Запорізький слідчий ізолятор», що мало наслідком застосування до нього недозволених методів ведення досудового розслідування. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки оскаржувані дії вчинялися у межах проведення досудового розслідування та врегульовані нормами КПК, то й оскарження процесуальних актів, дій органів досудового розслідування здійснюється в порядку кримінального судочинства. Таким чином, з огляду на суб`єктний склад та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 про поширення на цей спір юрисдикції адміністративного суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про необхідність розгляду питання про оскарження дій органів досудового розслідування в порядку кримінального судочинства. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки відмова у відкритті провадження у цій справі судами попередніх інстанцій відповідає правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом Плецькою Ю. В., слід залишити без задоволення, а ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом Плецькою Юлією Вікторівною, залишити без задоволення. 2. Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 9 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86401161
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2019 року м. Київ Справа № 536/2475/14-к Провадження № 13-34кс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Антонюк Н. О., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Сидор А. В., учасники судового провадження: прокурор - Чупринська Є. М., розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42013000000000557, за обвинуваченням: ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року); ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Кременчуці Полтавської області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року), за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к і В С Т А Н О В И Л А: Обставини, встановлені рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст оскаржених судових рішень Вироком Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року), і виправдано у зв`язку з недоведеністю того, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачувався, поновлено ОСОБА_1 в правах, обмежених під час кримінального провадження, обраний запобіжний захід - підписку про невиїзд - скасовано. Суддя Харківського апеляційного суду ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що він як службова особа, яка займає відповідальне становище, уповноважена на виконання функцій держави, одержав хабар в значному розмірі за виконання в інтересах того, хто дає хабар, будь-якої дії з використанням службового становища під час апеляційного перегляду справи № 2а-1670/1802/11 у складі колегії суддів. У цій справі постановою від 12 квітня 2011 року суд першої інстанції визнав протиправними й скасував податкові повідомлення-рішення Кременчуцької ОДПІ в Полтавській області щодо визначення суми податкового зобов`язання ПП «Бумеранг» (позивача) за платежем ПДВ на загальну суму 1 133 407,50 грн. Це рішення було оскаржено в апеляційному порядку, справу розглянула колегія суддів, до складу якої входив ОСОБА_1 . Суд першої інстанції дійшов висновку, що як в ході досудового розслідування, так і в ході судового розгляду не доведено те, що вчинено кримінальне правопорушення, інкриміноване ОСОБА_1 . Пославшись на недостатність, неналежність та недопустимість досліджених судом доказів, якими сторона обвинувачення доводила подію кримінального правопорушення, вчиненого суддею ОСОБА_1 , суд визнав його невинуватим та виправдав за ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-VI від 7 квітня 2011 року). Цим же вироком дії ОСОБА_2 кваліфіковано за ч. 1 ст. 190 КК України та звільнено його від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 цього Кодексу у зв`язку із закінченням строків давності, кримінальне провадження щодо нього закрито. Місцевий суд дійшов висновку про винуватість адвоката ОСОБА_2 у вчиненні злочину, але за інших обставин, та кваліфікував його дії як шахрайство, визнавши доведеним, що ОСОБА_2 , дізнавшись про перебування на розгляді в Харківському апеляційному адміністративному суді згаданої адміністративної справи, з метою заволодіння грошовими коштами ПП «Бумеранг» ввів в оману його представників, зателефонувавши їм від імені працівника суду та повідомивши про можливість вирішення справи на користь підприємства за його посередництвом. Під час подальших зустрічей з представниками ПП «Бумеранг» останній повідомив їм неправдиву інформацію, що діє від імені суддів, в провадженні яких перебуває зазначена справа, які нібито уповноважили його бути посередником при вирішенні питання щодо передачі хабаря з метою позитивного вирішення справи на користь ПП «Бумеранг». Для переконливості він демонстрував номери телефонів суддів, з якими був знайомий, та влаштував з ними зустріч під час ознайомлення з матеріалами справи. Місцевий суд встановив, що, погодившись на вищезазначену пропозицію, в день засідання, 18 жовтня 2011 року, ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 у приміщенні суду 8 000 доларів США для передачі як хабаря суддям, а останній зімітував перед ОСОБА_3 телефонну розмову з ОСОБА_1 та відправив йому СМС-повідомлення зі словом «ОК». Після судового засідання ОСОБА_2 пішов з ОСОБА_1 до його службового кабінету, де поклав у журнал файл з паперами, між якими були одержані від представника ПП «Бумеранг» 6 000 доларів США, а решту суми (2 000 дол. США) залишив у себе. Вироком також вирішено долю речових доказів, а саме: грошові кошти в сумі 8 000 доларів США, які зберігаються у фінансово-економічному управлінні Служби безпеки України, передано на рахунок держави; грошові кошти в сумі 22 000 гривень, які зберігаються на депозитному рахунку Генеральної прокуратури України, передано ОСОБА_2 ; мобільний телефон іPhone IMEI НОМЕР_1 зі стартовим пакетом № НОМЕР_3 повернуто ОСОБА_2 ; мобільний телефон іPhone IMEI НОМЕР_1 зі стартовим пакетом № НОМЕР_2 передано ОСОБА_1 ; всі інші речові докази вирішено зберігати у справі. Ухвалою від 15 січня 2018 року Апеляційний суд Полтавської області залишив вирок суду першої інстанції без змін. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про відповідність вироку суду статтям 94, 374, 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) є неправильним, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 419 КПК України та є лише відтворенням тексту виправдувального вироку місцевого суду без будь-якого аналізу та оцінки доводів, наведених в апеляційній скарзі прокурора. Прокурор у скарзі зазначає, що виправдовуючи ОСОБА_1 , суд першої інстанції послався на недостатність доказів для підтвердження обвинувачення в отриманні хабаря від ОСОБА_2 . Апеляційний суд, на думку прокурора, безпідставно погодився з висновком місцевого суду щодо недопустимості доказу - протоколу обшуку та, як наслідок, похідних від нього доказів. Суд мав право надати іншу правову оцінку цьому доказу, навівши мотиви свого рішення, але не визнавати його недопустимим з наведених у вироку мотивів, а тому, за аргументами прокурора, обшук у цій справі проведено на законних підставах. Помилковим, на переконання прокурора, є також висновок суду про те, що вручення слідчим повідомлення про підозру ОСОБА_1 , яке складене та підписане заступником Генерального прокурора України за дорученням останнього, суперечить вимогам кримінального процесуального закону, бо КПК України такої заборони не містить. Щодо засудженого ОСОБА_2 прокурор у касаційній скарзі зазначає про те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку в порушення статті 413 КПК України неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, що не підлягав застосуванню, перекваліфікувавши дії ОСОБА_2 з ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 190 цього Кодексу у зв`язку з недоведеністю вини останнього за ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України. Такі висновки судів, як вважає скаржник, не відповідають обставинам провадження, більше того, за відсутності будь-якого обґрунтування та аналізу доказів вини саме за ч. 1 ст. 190 КК України, а не за частиною другою цієї статті з огляду на розмір завданої шкоди, та у зв`язку з незазначенням того, яким шляхом та у який спосіб, у якому розмірі та щодо кого ОСОБА_2 вчинив шахрайські дії, що суперечить статті 413 КПК України. У підсумку прокурор вказав, що за статтею 419 КПК України апеляційний суд зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права, а у разі залишення вимог без задоволення - зазначити підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Натомість апеляційний суд мотиви відмови у задоволенні апеляційної скарги навів виключно в загальних рисах без жодного аналізу фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи і не дав відповіді на всі аргументи прокурора, ретельно не проаналізував та не зіставив усі докази, на які посилалася сторона обвинувачення. У запереченнях на касаційну скаргу захисник ОСОБА_2 - Савічєв О. О., серед іншого, зазначає, що станом на 17 жовтня 2011 року, коли була винесена ухвала про дозвіл на проведення обшуку, щодо його підзахисного не було порушено будь-яких кримінальних чи оперативно-розшукових справ, оскільки кримінальну справу щодо нього відкрили тільки 24 жовтня 2011 року; тому службовий кабінет судді ОСОБА_1 не міг бути місцем обшуку; службовий кабінет є окремим об`єктом, на який розповсюджуються гарантії недоторканності судді; суд не надавав дозволу на виїмку речей та документів. Захисник звертає увагу на те, що повідомлення про підозру ОСОБА_1 від 21 березня 2014 року вручене йому 10 квітня 2014 року, а це свідчить про порушення вимог статей 276, 278 КПК України. Окрім цього, ОСОБА_2 , як вважає захисник, нікого не схиляв до передачі йому грошових коштів, в т. ч. у вигляді хабаря, а лише запропонував свої послуги як адвокат посадовим особам ПП «Бумеранг» та нікому не заподіяв матеріальної шкоди, тому згідно зі ст. 49 КК України він підлягає звільненню від кримінальної відповідальності як за ч. 1, так і за ч. 2 ст. 190 КК України. Виправданий ОСОБА_1 у своїх запереченнях вважає касаційну скаргу прокурора необґрунтованою з огляду на те, що у справі наявні докази, які свідчать про відсутність самої події злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, а між ним та ОСОБА_2 виникли цивільно-правові відносини щодо існуючого боргу за переданий аванс на купівлю автомобіля. Вважає, що наданий у постанові Печерського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2011 року дозвіл на проведення обшуку в приміщенні суду не підлягає розширеному трактуванню. Він також зазначає, що не причетний до шахрайських дій ОСОБА_2 . Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду Ухвалою від 12 червня 2019 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 434-1 КПК України як таке, що містить виключну правову проблему. Колегія суддів зазначила, що аналіз судової практики вказує на неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм кримінального процесуального закону щодо визначення суб`єктного складу здійснення повідомлення про підозру судді. Колегія суддів констатувала існування такої неоднакової практики, вказавши на наявність різних правових позицій Вищого адміністративного суду України, а також Касаційних адміністративного та кримінального судів у складі Верховного Суду. На підтвердження неоднакової практики судів вищих інстанцій щодо окресленої проблеми в ухвалі про передачу справи наведено для прикладу постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 349/1487/14-к (провадження № 51-4717км18), Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 2 квітня 2018 року у справі № 800/536/17 (провадження № П/9901/400/18), а також постанови Вищого адміністративного суду України від 18 січня 2016 року у справі № 800/408/15 та від 28 березня 2016 року у справі № 800/93/16. В ухвалі про передачу справи визначено такі питання, які, на думку колегії суддів, становлять виключну правову проблему: 1) з огляду на положення статті 481 КПК України чи слід розглядати під повідомленням судді про підозру лише факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою, чи має бути здійснений комплекс усіх дій відповідною особою: «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру; 2) чи виключно Генеральний прокурор або його заступник уповноважені здійснювати повідомлення судді про підозру; 3) якщо повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником, то чи повинні вони бути включені до складу групи прокурорів чи вони є окремими процесуальними керівниками; 4) чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру; 5) які наслідки вручення повідомлення судді про підозру не Генеральним прокурором чи його заступником, а іншими суб`єктами, які не зазначені у статті 481 КПК України; 6) чи призведе здійснення повідомлення судді про підозру неналежним суб`єктом до правових наслідків, що виключають набуття особою статусу підозрюваного, а в подальшому - обвинуваченого, та які наслідки це має при розгляді кримінального провадження судом по суті? Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв`язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на момент розгляду цієї справи законодавець доповнив частиною другою статтю 481 КПК України (Закон України від 4 жовтня 2019 року № 187-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства», далі - Закон № 187-IX). Водночас відповідно до статті 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. З урахуванням цього, питання, поставлені колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, не втрачають своєї актуальності та потребують вирішення з огляду на велику кількість судових проваджень, в яких застосовуються норми КПК України у попередній редакції. Позиції учасників судового провадження В судовому засіданні прокурор повністю підтримав подану касаційну скаргу, додатково наголосивши на помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо виправдання ОСОБА_1 та перекваліфікації дій ОСОБА_2 , оскільки у матеріалах кримінального провадження достатньо доказів, які підтверджують вину цих осіб у вчинених діяннях. На думку прокурора, у цьому кримінальному провадженні повідомлення про підозру здійснене уповноваженими суб`єктами. Від виправданого ОСОБА_1 надійшли заяви про розгляд справи за його відсутності (т.10, а.с.59, т. 11, а.с. 46-47, 88-91, 136). В матеріалах справи також міститься копія заяви ОСОБА_2 про здійснення касаційного провадження без його участі (т. 10, а.с. 81). Позиція Великої Палати Верховного Суду (1) Спеціальний порядок здійснення повідомлення про підозру судді Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суддя належить до категорії тих осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження згідно зі статтею 480 КПК України. Однією зі складових особливого порядку кримінального провадження щодо судді є процедура здійснення повідомлення про підозру судді. Підвищені гарантії незалежності судді у зв`язку зі здійсненням ним правосуддя встановлюються насамперед тому, що відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. За частиною першою статті 57 Закону № 1402-VIII особа, призначена на посаду судді, складає присягу, дотримання якої належить до його обов`язків відповідно до частини шостої статті 56 цього Закону. У статті 6 Закону № 1402-VIII передбачено, що, здійснюючи правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Згідно з частиною четвертою цієї статті органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади. Дотримання засади незалежності суддів нерозривно пов`язане зі спеціальним порядком провадження щодо них у кримінальних справах. Так, законодавцем у статті 480 КПК України визначено перелік осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, що є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми шляхом визначення особливого порядку проведення слідчих (розшукових) і процесуальних дій щодо осіб, які мають особливий публічний правовий статус у суспільстві, зокрема суддів. Тому ускладнення кримінально-процесуальної форми здійснення підозри суддям є додатковою гарантією їх незалежності. Загальні положення, які регулюють питання процедури повідомлення про підозру, містяться в главі 22 КПК України. Так, частиною першою статті 276 КПК України передбачені випадки, в яких повідомлення про підозру здійснюється обов`язково в порядку, передбаченому статтею 278 цього Кодексу. Частиною другою статті 276 КПК України встановлено, що у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа (особа, якій законом надано право здійснювати затримання) зобов`язані невідкладно повідомити підозрюваному про його права, передбачені статтею 42 цього Кодексу. Після повідомлення про права слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа зобов`язані також детально роз`яснити кожне із зазначених прав, якщо підозрюваний висловить прохання про це (частина третя статті 276 КПК України). Глава 22 КПК України регулює питання щодо порядку вручення письмового повідомлення про підозру, де законодавець, окрім термінів «здійснюється» та «складається», вживає також термін «вручається» в контексті повідомлення про підозру (частини перша і друга статті 278 КПК України). За загальним правилом, письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором (частина перша статті 277 КПК України). Однак, в статті 276 цього Кодексу зазначено, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 481 КПК України письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором або його заступником. Схожа норма закріплена в частині четвертій статті 49 Закону № 1402-VIII, згідно з якою судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником. Така ж норма була передбачена і в частині другій статті 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI), чинного на момент складання повідомлення про підозру у цій справі. Особливий порядок здійснення повідомлення про підозру суддям саме Генеральним прокурором або його заступником, які обіймають керівні адміністративні посади в органі прокуратури найвищого рівня, є однією з гарантій захисту суддів від протиправного впливу та втручання будь-яких суб`єктів у їхню професійну діяльність зі здійснення правосуддя в державі. Ця гарантія покликана також захищати суддів від дій, спрямованих на безпідставну дискредитацію та підрив авторитету судової влади в суспільстві загалом. Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї судді, а навпаки, мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових та професійних обов`язків. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що однією зі складових правового статусу судді є його незалежність та недоторканність, і це зумовлює віднесення судді до окремої категорії осіб, кримінальне провадження щодо яких здійснюється в особливому порядку. (2) Реалізація спеціального порядку здійснення повідомлення про підозру судді (2.1) Загальні положення Велика Палата Верховного Суду насамперед зауважує, що виділяють кілька підходів до розуміння поняття «здійснення повідомлення про підозру». Перший підхід полягає у розумінні повідомлення про підозру як процесуального рішення, прийнятого уповноваженим на це органом/посадовою особою з підстав та в порядку, визначеному КПК України. Другий підхід передбачає сукупність ряду послідовних процесуальних дій, які охоплюють собою окремі етапи. Із системного аналізу норм глави 22 КПК України вбачається, що процедуру здійснення повідомлення про підозру особі можна умовно поділити на такі етапи: 1) етап прийняття рішення щодо необхідності здійснення особі повідомлення про підозру, який передбачає перевірку підстав здійснення такого повідомлення згідно з частиною першою статті 276 КПК України, дотримання процесуальних гарантій під час проведення тих чи інших слідчих або оперативно-розшукових дій або застосування запобіжних заходів, які вчинялись до моменту здійснення такого повідомлення. На цьому етапі відбувається формування волевиявлення уповноваженої посадової особи (слідчого або прокурора) про необхідність здійснення повідомлення про підозру. Потрібно також зауважити, що законодавство передбачає можливість (у разі необхідності) зміни волевиявлення щодо здійснення повідомлення про підозру у формі зміни раніше повідомленої або ж повідомлення нової підозри в порядку, визначеному статтею 279 КПК України; 2) етап об`єктивації/вираження сформованого внутрішнього волевиявлення уповноваженої посадової особи щодо прийнятого рішення в зовнішню форму шляхом складання тексту повідомлення про підозру відповідно до вимог, передбачених статтею 277 КПК України, та його підписання; 3) етап доведення інформації до відома адресата, щодо якого прийняте рішення про повідомлення про підозру, шляхом безпосереднього вручення його тексту особі згідно зі статтею 278 КПК України. На цьому етапі відбувається також повідомлення прав підозрюваному, а в разі якщо підозрюваний висловить відповідне прохання, то йому зобов`язані детально роз`яснити кожне із зазначених прав (частина третя статті 276 КПК України). Колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що визначення правової природи цих дій і встановлення кола суб`єктів, які уповноважені на їх вчинення, має важливе практичне значення для висновку про те, на якому (яких) із етапів здійснення повідомлення про підозру об`єктивується гарантія незалежності судді. (2.2) Підписання повідомлення про підозру судді Повідомлення про підозру є системою процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора під час досудового розслідування, спрямованих на формування законної та обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваною, можливості захищатися усіма дозволеними законом засобами та способами. Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Викладена в письмовому повідомленні підозра служить підґрунтям для початку реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні. У підозрюваного з`являються можливості впливати на зміст підозри та на подальше формулювання обвинувачення у обвинувальному акті, яким завершується досудове розслідування. Сформульована підозра встановлює межі здійснення слідчим і прокурором обвинувальної діяльності, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість більш цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту. Припис пункту 3 частини першої статті 481 КПК України є додатковою гарантією незалежності суддів, їхньої професійної діяльності, оскільки забезпечує ефективне виконання ними службових функцій шляхом встановлення ускладненого порядку кримінального переслідування щодо них. Такий порядок передбачає запровадження додаткових заходів захисту від можливого використання незаконних методів, спрямованих на перешкоджання професійній діяльності суддів, здійснення на них тиску у зв`язку з відправленням правосуддя та реалізацією судового контролю. Таким чином, наділення лише Генерального прокурора або його заступника повноваженнями щодо погодження і наступного підписання письмового повідомлення про підозру судді сумнівів не викликає, оскільки саме перевіркою наявності підстав для вчинення такої процесуальної дії виключно цими суб`єктами забезпечуються гарантії незалежності судді. Адже, за таких умов контроль за дотриманням законності повідомлення про підозру здійснюють представники прокуратури найвищого рівня. Велика Палата Верховного Суду вважає, що письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та наступне підписання такого процесуального документа, може здійснювати лише Генеральний прокурор або його заступник. Щодо питання про те, чи Генеральний прокурор або його заступник повинні входити до складу групи прокурорів, чи вони є окремими процесуальними керівниками, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке. Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим прокурорам чи слідчим. Для реалізації цього повноваження ані Генеральний прокурор, ані його заступник не повинні обов`язково здійснювати процесуальне керівництво у відповідному кримінальному провадженні щодо судді, оскільки чинне кримінальне процесуальне законодавство такої вимоги не встановлює. (2.3) Вручення повідомлення про підозру судді Як зазначалось вище, законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру. Різне розуміння та співвідношення цих понять зумовили відмінну судову практику щодо питання про те, чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору щодо вручення судді повідомлення про підозру (в редакції статті 481 КПК України до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року), яка діяла на момент вручення підозри судді у цій справі). Велика Палата Верховного Суду вважає, що для відповіді на це питання необхідно здійснити тлумачення відповідних норм права. Проте способи тлумачення норм права не можна використовувати ізольовано один від одного. Колегія суддів наголошує на тому, що надання переваги словесно-граматичному (буквальному) трактуванню норм законодавства без одночасного цільового (телеологічного) їх тлумачення не дозволить встановити зміст, а також мету та практичне значення існування тієї чи іншої норми у законодавстві. Це може призвести до значних та невиправданих ускладнень у правозастосовній практиці. Тому задля досягнення мети тлумачення правових норм доцільно використовувати способи тлумачення в їхній сукупності та комплексному взаємозв`язку. Наслідком ігнорування певних способів тлумачення норм, зокрема, функціонального, системного, порівняльного, може стати також превалювання формального підходу (форми) до розуміння над змістом (суттю) обставин кримінального провадження, які мають бути досліджені всебічно, повно та неупереджено для дотримання засади законності, передбаченої статтею 9 КПК України. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне та необхідне здійснити словесно-граматичне тлумачення термінів, вжитих законодавцем у КПК України, з позиції вищенаведених способів тлумачення змісту статті 481 КПК України щодо особливостей здійснення повідомлення про підозру судді (в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року). Системний метод передбачає аналіз цієї норми у взаємозв`язку з іншими, пов`язаними з нею нормами, насамперед з нормою статті 2 КПК України, яка визначає завдання кримінального провадження. Серед завдань кримінального провадження, окреслених у статті 2 КПК України, законодавець визначив такі, як захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Водночас, законодавством України про судоустрій і статус суддів передбачені додаткові гарантії для забезпечення незалежності судді, що є необхідним, насамперед, в інтересах самого ж суспільства, яке має право на отримання доступу до чесного та справедливого правосуддя, яке неможливо забезпечити у випадку незахищеності судді від протиправного втручання та впливу на нього у зв`язку зі здійсненням ним правосуддя. Як уже зазначалось вище, законодавець наділяє правом на здійснення письмового повідомлення про підозру судді лише Генерального прокурора або його заступника як прокурорів найвищого рівня для посилення захисту професійної незалежності судді від здійснення такого повідомлення прокурором або слідчим будь-якого рівня. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що дотримання такої підвищеної гарантії незалежності судді досягається саме на етапі формування та об`єктивації волевиявлення щодо повідомлення про підозру судді уповноваженим на це суб`єктом, яке включає в себе: 1) перевірку підстав для повідомлення підозри зазначеним суб`єктам (стаття 276 КПК України) та виконання вимог щодо реалізації цих підстав, передбачених, зокрема, нормами статті 216 цього Кодексу щодо дотримання правил підслідності та унеможливлення початку досудового розслідування будь-якими органами, окрім чітко визначених цією статтею, частинами 1-3, 8-10 статті 49 Закону № 1402-VIII, які так само становлять собою комплекс додаткових/підвищених гарантій незалежності судді під час здійснення його затримання або тримання під вартою чи арешту, проведення щодо судді оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, застосування запобіжних заходів тощо, які відбуваються попередньо ще до моменту формування волевиявлення щодо повідомлення судді про підозру тощо; 2) складання та підписання такого повідомлення про підозру виключно Генеральним прокурором або його заступником як прокурорами, які уповноважені здійснювати повідомлення у цій категорії справ відповідно до вимог пунктів 1 та 8 частини першої статті 277 КПК України, а також реалізацію (за необхідності) ними повноважень щодо повідомлення нової або зміни раніше повідомленої підозри судді в порядку, визначеному статтею 279 цього Кодексу, що теж є виключною компетенцією Генерального прокурора та/або його заступника. Велика Палата Верховного Суду вважає, що лише ці посадові особи, які організовують та координують діяльність усіх органів прокуратури з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, мають право здійснювати нагляд за законністю здійснення повідомлення про підозру судді на цих етапах. Вони особисто повинні перевірити обґрунтованість прийняття рішення про здійснення такого повідомлення, з`ясувавши для цього, чи були дотримані гарантії щодо затримання судді та/або проведення оперативно-розшукових чи слідчих дій, правильність визначення підслідності тощо, про що йшлося вище. Зазначення у повідомленні про підозру прізвища, посади та підпису Генерального прокурора або його заступника підтверджує те, що власне Генеральний прокурор або його заступник є тією посадовою особою, яка вважає повідомлення про підозру судді законним та обґрунтованим. Таким чином, саме вищеперераховані дії спрямовані на прийняття рішення щодо здійснення повідомлення про підозру судді, і саме вони складають додаткову гарантію забезпечення незалежності судді та запобігають неправомірному впливу чи тиску у зв`язку зі здійсненням ним професійної діяльності. Що стосується заключного етапу процедури здійснення повідомлення про підозру судді, а саме його вручення, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. Норма статті 276 цього Кодексу має відсильний характер і вказує на те, що особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. Однак, глава 37 КПК України, яка є спеціальною щодо глави 22 цього Кодексу, не дає чіткого розуміння того, чи поширюється на Генерального прокурора або його заступника норма про особисте вручення ними такого письмового повідомлення особі, так само як і не передбачає імперативної вимоги про це. Не дають безпосередньої відповіді на означене питання відповідні норми законодавства України про судоустрій та статус суддів. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вручення процесуального документа (повідомлення про підозру), а також повідомлення і роз`яснення (за необхідності) прав підозрюваному є кінцевим етапом, яким завершується процедура здійснення повідомлення про підозру судді. Однак саме по собі вручення тексту повідомлення про підозру судді іншим суб`єктом за умови, що його було прийнято, перевірено, складено та підписано уповноваженим на це статтею 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. Подальше вручення такого документа не дає підстав вважати, що суб`єкт його вручення якимось чином впливає на реалізацію цієї гарантії. Якщо в конкретному випадку існують підстави для зміни підозри або для висловлення нової, то ця процедура починатиметься заново шляхом підготовки відповідного письмового документа, який знову ж таки повинен бути складеним та підписаним Генеральним прокурором або його заступником. Особа, яка вручає текст повідомлення, на реалізацію повноважень Генерального прокурора або його заступника зі зміни підозри вплинути не може. Ця теза також підтверджує висновок про те, що саме на початковому етапі об`єктивації волевиявлення щодо повідомлення про підозру судді забезпечується гарантія суддівської незалежності. Щодо процедури повідомлення та роз`яснення прав підозрюваному колегія суддів звертає увагу на таке. Предметом повідомлення (та за необхідності роз`яснення) у цьому випадку є права підозрюваного, передбачені статтею 42 КПК України. Перелік цих прав, а також їхній зміст не змінюється залежно від того, хто їх повідомить - Генеральний прокурор або його заступник чи інша уповноважена особа, яка за дорученням вручатиме повідомлення про підозру. Обсяг зазначених прав, складність доведення їх змісту до адресата тощо не залежать від того, хто саме їх повідомлятиме та роз`яснюватиме. Колегія суддів вважає, що мета забезпечення відповідних гарантій для судді є досягнутою на попередніх етапах виконання комплексу дій щодо здійснення повідомлення про підозру судді, про які йшлося вище. Особливих вимог щодо вручення як до акту передання особисто, безпосередньо «з рук в руки» судді складеного Генеральним прокурором або його заступником тексту повідомлення про підозру не встановлює ані загальна норма статті 278 (єдина, що регулює саме порядок вручення цього повідомлення), ані не встановлювала спеціальна норма статті 481 КПК України (в редакції до набрання чинності Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року), ані відповідні норми Закону № 1402-VIII. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що важливим під час тлумачення цієї норми є також використання функціонального способу, тобто яким чином норма повинна реалізовуватись і які ризики можуть виникнути у процесі її застосування. Функціональний спосіб тлумачення норм права ґрунтується на знаннях факторів та умов, у яких функціонує, діє та застосовується норма права, що тлумачиться. Адже норма права не є чимось формально-теоретичним, а призначена насамперед для забезпечення потреб практики правозастосування. Внаслідок буквального тлумачення норми щодо вручення повідомлення про підозру судді особисто Генеральним прокурором або його заступником можуть виникнути штучні та формальні перешкоди для виконання завдань кримінального провадження, визначених статтею 2 КПК України. Велика Палата Верховного Суду вважає, що необхідно враховувати порядок вручення підозри, встановлений у статті 278 КПК України. Так, за частинами першою - третьою статті 278 КПК України письмове повідомлення про підозру повинно бути врученим у день його складення, а в разі, якщо особа затримана, то повідомлення про підозру вручається їй не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. У разі необхідності вручити повідомлення про підозру одночасно декільком суддям може виникнути ситуація, за якої дотримання відповідних часових меж буде ускладнене або унеможливлене, оскільки відповідні адресати для вручення можуть знаходитися у різних територіально віддалених місцях або ж своєю поведінкою можуть ускладнювати реалізацію процедури такого вручення. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що окрім суддів, норма пункту 3 частини першої статті 481 КПК України передбачає досить широкий перелік інших осіб, щодо яких забезпечується особливий порядок здійснення повідомлення про підозру, де обов`язковою є участь Генерального прокурора або його заступника, а саме: присяжному на час виконання ним обов`язків у суді, Голові, заступнику Голови, члену Вищої ради правосуддя, Голові, заступнику Голови, члену Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, працівникам Національного антикорупційного бюро України. Більше того, є окрема категорія суб`єктів, здійснення підозри яким може вчинятися виключно Генеральним прокурором (виконувачем обов`язків Генерального прокурора), зокрема: народному депутату України, кандидату в Президенти України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові або іншому члену Рахункової палати, прокурору Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Директору або іншому працівнику Національного антикорупційного бюро України, заступникам Генерального прокурора, члену Національного агентства з питань запобігання корупції. Аналіз наведеного вище переліку категорій осіб, щодо яких кримінальним законодавством України встановлений особливий порядок кримінального провадження, підтверджує висновок, викладений колегією суддів, про те, що додаткова гарантія у формі встановлення спеціальної процедури здійснення повідомлення про підозру цим категоріям осіб полягає саме у перевірці підстав і наступному складанні та підписанні повідомлення визначеними законом суб`єктами. Однак подальше вручення письмової підозри окресленим категоріям осіб не впливає на посилення або послаблення цих гарантій. Сам по собі факт особистої передачі повідомлення про підозру не забезпечує додаткового захисту ані судді, ані інших осіб, щодо яких визначено спеціальний порядок здійснення повідомлення про підозру. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вручення повідомлення про підозру судді іншою уповноваженою особою за умови, що рішення було прийняте та підписане визначеним на це статтею 481 КПК України суб`єктом, не порушує гарантії суддівської незалежності. ТомуГенеральний прокурор або його заступник можуть доручити слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру (в редакції статті 481 КПК України до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року). Уповноваження іншої особи на вручення повідомлення про підозру судді, рішення про здійснення якого прийнято належним суб`єктом, на завершальному етапі здійснення такого повідомлення, не призводить до порушення цієї гарантії, передбаченої статтею 481 КПК України та статті 49 Закону № 1402-VIII. Водночас, Велика Палата Верховного Суду з урахуванням статті 481 КПК України (в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року) звертає увагу на те, що відповідне доручення Генеральний прокурор або його заступник могли надати лише тій уповноваженій особі, яка здійснювала досудове розслідування або входила до групи, яка призначена для здійснення цього кримінального провадження відповідно до статті 37 КПК України. Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень Щодо ОСОБА_2 прокурор у касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку в порушення статті 413 КПК України неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме застосував закон, що не підлягав застосуванню, перекваліфікувавши дії ОСОБА_2 з ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 190 цього Кодексу у зв`язку з недоведеністю вини останнього за ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України. При цьому, навіть при такій перекваліфікації суд апеляційної інстанції не врахував розміру завданої шкоди. Прокурор вважає такі висновки судів неаргументованими й такими, що не відповідають обставинам провадження, оскільки відсутнє будь-яке їх обґрунтування, аналіз доказів вини та не вказано, чому дії ОСОБА_2 було перекваліфіковано саме на ч. 1 ст. 190 КК України, а не на частину другу цієї статті, з огляду на розмір завданої шкоди, та не зазначено, яким шляхом та у який спосіб, у якому розмірі та щодо кого ОСОБА_2 вчинив шахрайські дії. Тому, на думку скаржника, всупереч статті 413 КПК України суд не застосував закон, який підлягав застосуванню. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до пункту 2 частини третьої статті 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку обов`язково вказується формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення. Водночас Кременчуцький районний суд Полтавської області вказаних вимог до змісту вироку не виконав. Апеляційний суд не усунув зазначеного порушення під час перегляду справи. Так, Кременчуцький районний суд Полтавської області проаналізував у вироку від 27 листопада 2015 року досліджені в судовому засіданні докази, вказав, що вони є послідовними, узгоджуються один з одним, відповідають фактичним обставинам справи, будь-які суперечності в них відсутні, що свідчить про їх об`єктивність та правдивість, оцінив їх за своїм внутрішнім переконанням. Суд першої інстанції дійшов висновку про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні іншого кримінального правопорушення, яке не інкримінувалось йому стороною обвинувачення, і кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 190 КК України. При цьому суд мотивував таке рішення тим, що ОСОБА_2 винний у вчиненні кримінального правопорушення, але за інших обставин, і констатував, що він заволодів чужим майном шляхом обману, тобто вчинив шахрайство. Окрім цього відповідно до пункту 2 частини третьої статті 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку, зокрема, зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів; мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймалися такі рішення. Згідно з частиною першою статті 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та інші обставини, визначені цією нормою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вищенаведені вимоги під час дослідження фактичних обставин та перекваліфікації дій ОСОБА_2 на ч. 1 ст. 190 КПК України судом першої інстанції дотримано не було. Апеляційний суд під час перегляду справи всупереч вимог частини другої статті 419 КПК України цього порушення не усунув. Адже самої лише узагальненої вказівки на те, що сторона обвинувачення не довела суду, що ОСОБА_2 вчинив інкриміноване йому кримінальне правопорушення, недостатньо для того, щоб зробити висновок про доведеність його винуватості саме за ч. 1 ст. 190 КК України. У диспозиції частини першої ст. 190 КК України міститься визначення шахрайства як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману або зловживання довірою. Для констатації вини особи у вчиненні цього кримінального правопорушення (навіть за умови подальшого звільнення її від кримінальної відповідальності) необхідно встановити наявність всіх обов`язкових ознак складу злочину, в тому числі таких як предмет злочину та його розмір, потерпілий, суспільно небезпечне діяння та його наслідок, спосіб вчинення злочину. Однак суд першої інстанції цього не зробив. Велика Палата Верховного Суду вважає, що без належного встановлення тих обставин, які мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню відповідно до статті 91 КПК України та наведенню у мотивувальній частині вироку за статтею 374 цього Кодексу, судове рішення не може вважатись належним чином обґрунтованим, мотивованим та законним, як це вимагається згідно із статтею 370 КПК України. Апеляційний суд зазначених недоліків вироку не усунув. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що судом дотримані вимоги статті 374 КПК України. Колегія суддів вважає, що такі порушення є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і є такими, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення згідно з пунктом 1 частини першої статті 438 КПК України. У вироку суду першої інстанції містяться твердження, які мають внутрішню суперечливість і ці недоліки не виправлені судом апеляційної інстанції. Так, в ході аналізу доказів суд, викладаючи зміст показань ОСОБА_2 у мотивувальній частині вироку, спочатку вказує на те, що обвинувачений ОСОБА_2 винним себе в пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 - ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-17 від 7 квітня 2011 року) під час судового розгляду визнав частково. При переході до дослідження інших доказів вини ОСОБА_2 суд знову вжив формулювання: «крім особистих визнань, винність обвинуваченого ОСОБА_2 повністю та об`єктивно підтверджується дослідженими під час судового розгляду доказами». Однак в кінцевому результаті суд дійшов висновку про зміну кваліфікації. Такі внутрішні неузгодженості у вироку Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року свідчать про недотримання ним вимог статті 370 КПК України. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що згідно з частиною шостою статті 368 КПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення вироку), обираючи і застосовуючи норму КК України до суспільно небезпечних діянь під час ухвалення вироку, суди повинні враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в його постановах. На момент винесення судового рішення судом першої інстанції, положеннями кримінального процесуального кодексу було визначено, що у випадках, передбачених частиною четвертою статті 455 і частиною другою статті 456 КПК України, суди мають право відступити від висновків Верховного Суду України з одночасним наведенням відповідних мотивів. Ці вимоги КПК України судом першої інстанції дотримано не було. Апеляційний суд також під час перегляду вироку суду першої інстанції у своєму рішенні вказав, що згідно з правовою позицією, яка міститься в постанові Верховного Суду України від 26 березня 2015 року (справа № 5-3кс), якщо винний отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі службовій особі як хабар (неправомірну вигоду), маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить оцінювати як шахрайство і кваліфікувати за відповідною частиною ст. 190 КК України. Однак якщо винний сам схилив хабародавця до передачі йому цінностей, його дії належить також кваліфікувати як підбурювання до закінченого замаху на дачу неправомірної вигоди (хабаря), тобто ще й за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 і відповідною частиною ст. 369 КК України. Апеляційний суд формально звернув увагу на те, що відповідно до змісту оскаржуваного в цій частині вироку місцевий суд не дотримався вимог закону в частині кваліфікації дій ОСОБА_2 , відступив від вищенаведеної правової позиції та кваліфікував дії ОСОБА_2 лише за ч. 1 ст. 190 КК України, але не навів відповідних мотивів, з яких він здійснив такий відступ. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу також на суперечливість між висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо підстав виправдання ОСОБА_1 . Вирок, постановлений іменем України, є одним з найважливіших актів правосуддя і до його постановлення належить підходити з винятковою відповідальністю, суворо додержуючись вимог статей 370-374 КПК України. Відповідно до пунктів 1-3 частини першої статті 368 КПК України суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити такі питання: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа; чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений; чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення. Кримінальний процесуальний закон (стаття 373 КПК України) розрізняє два види вироків: обвинувальний та виправдувальний. При цьому виправдувальний вирок ухвалюється за наявності однієї з таких підстав: не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених п.п. 1, 2 частини першої статті 284 цього Кодексу. Суд першої інстанції у вироку від 27 листопада 2015 року ухвалив визнати невинуватим ОСОБА_1 у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 368 КК України (в редакції Закону № 3207-17 від 7 квітня 2011 року) та виправдати його у зв`язку з недоведеністю того, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачується. Натомість, в ухвалі апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року колегія суддів вказує, що «погоджується з судом першої інстанції щодо встановлення відсутності події інкримінованого ОСОБА_1 кримінального правопорушення і не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги прокурора в цій частині». Тобто суди зазначили дві різні самостійні підстави виправдання особи, що, по-перше, суперечить вимогам ст. 373 КПК України, а по-друге, має різні юридичні наслідки для виправданої особи. Велика Палата Верховного Суду враховує також те, що кримінальне провадження здійснювалося щодо двох осіб, з яких одна особа ( ОСОБА_1 ) була виправдана, а інша особа ( ОСОБА_2 ) - визнана винною. Тому суду під час нового судового розгляду належить дослідити чи немає суперечностей між виправданням одного з обвинувачених у зв`язку із з недоведеністю його вини у вчиненні злочину або ж з відсутністю події злочину та із притягненням іншої особи до кримінальної відповідальності за вчинення злочину. Велика Палата Верховного Суду враховує, що предметом розгляду у цій справі є також питання, яке стосується порядку вручення підозри ОСОБА_1 як судді Харківського апеляційного адміністративного суду. Суди попередніх інстанцій установили, що заступник Генерального прокурора України доручив повідомити ОСОБА_1 про підозру слідчому в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Зубцову О. О., що засвідчено особистим підписом заступника Генерального прокурора України відповідно до вимог пункту 4 частини другої статті 36 КПК України. У додатку до тексту повідомлення про підозру міститься інформація про вручення копії повідомлення Зубцовим О. О. , а також про роз`яснення слідчим згідно з вимогами статті 276 КПК України прав підозрюваного, передбачених статтями 42, 468, 469 КПК України. Однак, апеляційний суд зазначив, що повідомлення про підозру судді у цій справі втратило чинність, а сам ОСОБА_1 не набув статусу особи, підозрюваної у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення. Апеляційний суд прийшов до висновку, що оскільки інша підозра в цьому кримінальному провадженні ОСОБА_1 не повідомлялась, подальші слідчі дії з ним як із підозрюваним порушували його право на захист та були незаконними. Велика Палата Верховного Суду у цій справі зробила висновок щодо застосування норм права, які стосуються вручення підозри спеціальним суб`єктам та які діяли в редакції до прийняття Закону № 187-IX від 4 жовтня 2019 року, а тому судам необхідно прийняти рішення з врахуванням висловленої у цій постанові правової позиції. У касаційній скарзі прокурор стверджує про те, що апеляційний суд безпідставно погодився з висновком місцевого суду щодо недопустимості доказу - протоколу обшуку в службовому кабінеті судді ОСОБА_1 та, як наслідок, похідних від нього доказів. На думку прокурора, обшук проведено на законних підставах, а саме на виконання постанови Печерського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2011 року, а докази, отримані в результаті проведення такого обшуку у службовому кабінеті ОСОБА_1 18 жовтня 2011 року, здобуті законним шляхом та є допустимими й належними. Постановою від 17 жовтня 2011 року Печерський районний суд м. Києва задовольнив подання старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Буряка О. О. про надання дозволу на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду та в інших належних йому приміщеннях. Суд надав дозвіл на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду, який розташований за адресою: м. Харків, вул. Володарського, 46, корпус 1, та в інших належних йому приміщеннях. Однак зі змісту протоколу обшуку від 18 жовтня 2011 року вбачається, що місцем проведення обшуку став тільки службовий кабінет судді Харківського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 , розташований на другому поверсі в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду за адресою: вул. Володарського, 46, м. Харків. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статей 87, 89 КПК України вказаний доказ є недопустимим як такий, що отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, оскільки постанова Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2011 року, якою було надано дозвіл на проведення обшуку в приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду, розташованого за адресою: м. Харків, вул. Володарського, 46, корпус 1, та в інших належних йому приміщеннях, не містить дозволу про проведення обшуку в службовому кабінеті судді Гуцала М. І . А тому суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що обшук у службовому кабінеті судді ОСОБА_1 був проведений без відповідного судового дозволу, а тому є незаконним, що й зумовило визнання доказів, здобутих у ході такого обшуку, недопустимими. Такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними з огляду на таке. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що подання старшого слідчого в особливо важливих справах ГПУ Буряка О. О. про надання дозволу на проведення обшуку від 17 жовтня 2011 року було мотивоване, зокрема, тим, що на той момент слідство мало достатні дані про те, що після передачі ОСОБА_3 та ОСОБА_7 грошових коштів адвокату Вигодському С. В. як хабаря, останній передасть їх працівникам Харківського апеляційного адміністративного суду. У зв`язку з цим у приміщенні цього суду, який розташований за адресою: вул. Володарського, 46, корпус 1 у м. Харкові, та в інших належних йому приміщеннях, на думку слідства, могли знаходитись документи, речі, цінності, здобуті злочинним шляхом, а також грошові кошти, передані ОСОБА_3 та ОСОБА_7 як хабар, що мають значення для встановлення обставин справи. Подання про дозвіл на проведення обшуку було спрямоване на винесення постанови про проведення обшуку у приміщенні всього суду та в інших належних йому приміщеннях, адже передбачити на момент винесення постанови про дозвіл на проведення обшуку, яким саме працівникам Харківського апеляційного адміністративного суду здійснюватиметься передача коштів, було неможливо. Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про те, що судове рішення в частині визнання недопустимим протоколу обшуку від 18 жовтня 2011 року службового кабінету судді Харківського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 як такого, що отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, оскільки постанова Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2011 року не містить дозволу про проведення обшуку в службовому кабінеті судді ОСОБА_1 є передчасним, так само як і висновки про те, що це зумовило визнання доказів, здобутих в ході такого обшуку, недопустимими. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за викладених вище обставин касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає скасуванню на підставі пунктів 1, 2 частини першої статті 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Під час нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції суду необхідно врахувати наведені в цій постанові висновки та ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення, яке буде відповідати вимогам чинного законодавства України. Висновки про застосування норм права 1. Гарантія незалежності суддів забезпечується тим, що виключно Генеральний прокурор або його заступник перевіряють підстави для повідомлення про підозру судді, складають та підписують її текст, а також можуть повідомити про нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру. 2. Письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та подальше підписання такого процесуального документа, може здійснюватися лише Генеральним прокурором або його заступником. Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим особам. 3. Генеральний прокурор або його заступник реалізують повноваження щодо письмового повідомлення про підозру судді незалежно від того, чи здійснюють вони процесуальне керівництво у конкретному кримінальному провадженні. 4. Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру судді суб`єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії у конкретному кримінальному провадженні. 5. Вручення повідомлення про підозру судді уповноваженим суб`єктом за умови, що таке рішення було прийняте (складене) та підписане саме Генеральним прокурором або його заступником, не порушує гарантії суддівської незалежності. Враховуючи викладене та керуючись статтями 433 - 434-1, 436 - 438, 441, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у справі № 536/2475/14-к щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Н. О. Антонюк Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 86365236
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2019 року м. Київ Справа № 629/847/15-к Провадження № 13-70кс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Антонюк Н. О., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Сидор А. В., учасники судового провадження: прокурор - Чупринська Є. М., захисник ОСОБА_3 - Шевченко Д. В., в режимі відеоконференції: потерпілий - ОСОБА_2 , представники потерпілих - Іщенко В. В., Малунов В. Р. розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014220380002071 за обвинуваченням: ОСОБА _3 , громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Радгоспне Близнюківського району Харківської області, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 115, ст. 348 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за касаційними скаргами прокурора, потерпілих ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2018 року у справі № 629/847/15-к і В С Т А Н О В И Л А: Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 25 лютого 2016 року ОСОБА_3 засуджено до покарання у виді позбавлення волі за ч. 1 ст. 115 КК України на строк 15 років, за ст. 348 КК України -10 років. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_3 остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 зараховано у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 19 вересня 2014 року по 25 лютого 2016 року. Заявлені цивільні позови потерпілих задоволено частково, вирішено долю речових доказів, а також питання щодо арешту майна засудженого та стягнення процесуальних витрат. Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 22 грудня 2016 року частково задовольнив апеляційні скарги потерпілих ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , захисника обвинуваченого - адвоката Картавих М. І., скасував вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 25 лютого 2016 року щодо ОСОБА_3 та призначив новий розгляд у суді першої інстанції. Вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року ОСОБА_3 засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років. Цим же вироком ОСОБА_3 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ст. 348 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу цього кримінального правопорушення. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (в редакції Закону України № 838-VIII від 26 листопада 2015 року) зараховано у строк відбування покарання ОСОБА_3 строк його попереднього ув`язнення з 19 вересня 2014 року по день набрання вироком законної сили. Заявлені цивільні позови потерпілих ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 задоволено частково, цивільний позов ОСОБА_4 залишено без розгляду, вирішено долю речових доказів, а також питання щодо арешту майна засудженого та стягнення процесуальних витрат. Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 29 березня 2018 року залишив без задоволення апеляційні скарги прокурора, захисника обвинуваченого - Шевченка Д. В. , потерпілих ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , а також представника потерпілого ОСОБА_4 - Малунова В. Р., а вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року щодо ОСОБА_3 - без змін. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (у редакції Закону України № 838-VIII від 26 листопада 2015 року) ОСОБА_3 зараховано у строк відбування покарання у виді позбавлення волі строк його попереднього ув`язнення з 19 вересня 2014 року по 20 червня 2017 року включно з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (у редакції Закону України № 2046-VІІІ від 18 травня 2017 року) зараховано ОСОБА_3 у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 21 червня 2017 року по 29 березня 2018 року включно із розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі. Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій Згідно з вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2018 року, ОСОБА_3 визнано винним у тому, що він ІНФОРМАЦІЯ_2 року приблизно о 22 годині 00 хвилин, будучи у стані алкогольного сп`яніння, приїхав до будівлі контори СФГ «Кременчуцький М . І .» за адресою: вул. Центральна, 21, с. Радгоспне Близнюківського району Харківської області та, діючи з метою умисного вбивства ОСОБА_9 з мотивів неприязних відносин, здійснив постріл у напрямку останнього з мисливської гладкоствольної рушниці «Fabarm», спорядженої дробовими патронами 12 калібру, спричинивши потерпілому проникаюче вогнепальне поранення, від якого той помер на місці. За ці дії ОСОБА_3 засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України. Також ОСОБА_3 обвинувачувався в тому, що він у вищевказаний час та в зазначеному місці з метою протиправного заподіяння смерті працівникові правоохоронного органу - дільничому інспектору міліції Лозівського МВ ГУМВС України в Харківській області ОСОБА_4 під час виконання останнім своїх службових обов`язків умисно здійснив постріл у його бік, заподіявши легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. Після цього міліціонер-водій ОСОБА_10 , намагаючись перешкодити протиправним діям ОСОБА_3 , схопив руками та направив у стелю ствол рушниці, який був спрямований перед цим у напрямку ОСОБА_4 ОСОБА_3 здійснив третій постріл у стелю, після чого був затриманий працівниками міліції, у зв`язку з чим не довів свого злочинного умислу до кінця з причин, що не залежали від його волі. За вказані дії ОСОБА_3 пред`явлено обвинувачення за ст. 348 КК України, за яким його виправдано судом через відсутність складу цього кримінального правопорушення. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог та узагальнені доводи осіб, які їх подали Потерпілі ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , а також прокурор звернулися до Верховного Суду з касаційними скаргами, які були згодом уточнені та доповнені. Серед підстав для скасування судових рішень та призначення нового апеляційного розгляду цієї справи потерпілі ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 в ідентичних за змістом скаргах зазначили, зокрема, таке: призначене судом покарання ОСОБА_3 не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, тому що суди не врахували даних про особу винного, а саме характеристику та вирок Лозівського районного суду Харківської області від 17 червня 1996 року; безпідставним є виправдання ОСОБА_3 за ст. 348 КК України; така пом`якшуюча обставина, як щире каяття засудженого, була врахована помилково під час призначення йому покарання; часткове задоволення цивільного позову про стягнення моральної шкоди із засудженого є безпідставним, оскільки винний взагалі не відшкодував потерпілим ані матеріальної, ані моральної шкоди; засудженому повинна бути призначена максимальна міра покарання за ч. 1 ст. 115 КК України; ухвала апеляційного суду не містить мотивованого та обґрунтованого спростування доводів апеляційних скарг, а тому підлягає скасуванню у зв`язку з істотним порушенням вимог статей 414, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) з призначенням нового розгляду в Апеляційному суді Харківської області. У касаційній скарзі (з доповненнями) потерпілого ОСОБА_4 висловлено такі аргументи: апеляційний суд під час перегляду не дотримався вимог статті 404 КПК України та не дослідив повторно обставини, які були предметом розгляду в суді першої інстанції; апеляційний суд в ухвалі не навів мотивів та підстав відхилення доводів апеляційної скарги потерпілого, а загалом оцінив їх як безпідставні припущення апелянта; суд першої інстанції, ухвалюючи виправдувальний вирок за ст. 348 КК України, дійшов помилкового висновку, пославшись, зокрема, на необізнаність обвинуваченого ОСОБА_3 про те, що працівник правоохоронного органу ОСОБА_4 виконував службові обов`язки за зверненням ОСОБА_9 , тому що це не виключає факту перебування працівника міліції на службі та виконання ним своїх службових обов`язків; місцевий суд неправильно оцінив відомості, отримані під час проведення слідчого експерименту 28 листопада 2014 року за участі ОСОБА_4 та ОСОБА_10 ; хибним є висновок суду про те, що винний не міг бачити службовий автомобіль працівників міліції перед вчиненням злочину, це спростовується доказами у справі; висновки суду про те, що другий та третій постріли були здійснені випадково внаслідок сил інерції після здійсненого першого пострілу, містять протиріччя; постріли ОСОБА_3 здійснювались не випадково і хаотично, а умисно та цілеспрямовано в обох потерпілих; вирок суду фактично ґрунтується лише на показаннях обвинуваченого, а суд, поклавши в основу засудження особи за ч. 1 ст. 115 КК України певні докази, ті ж самі докази інтерпретує по-іншому в частині обвинувачення за ст. 348 КК України. Потерпілий ОСОБА_4 , виходячи з вищенаведених ним аргументів, а також із того, що апеляційний суд, на його думку, формально розглянув справу, не дав вичерпної відповіді на доводи апеляції, просить скасувати вирок та ухвалу судів нижчих інстанцій та призначити новий розгляд у суді першої інстанції в іншому складі суддів. Прокурор у своїй касаційній скарзі зазначив, що: єдиною підставою для виправдання ОСОБА_3 за ст. 348 КК України є його показання; суд безпідставно не взяв до уваги протоколи проведення слідчих експериментів та висновки експертних досліджень, які спростовують показання щодо випадковості другого та третього пострілів у частині обвинувачення ОСОБА_3 за ст. 348 КК України; з тексту вироку не зрозуміло, якими доказами спростовано висновки експертиз та підтверджено відсутність у діях обвинуваченого складу злочину, передбаченого ст. 348 КК України, оскільки під час судового розгляду суд дослідив лише ті докази, які сторона обвинувачення надала на підтвердження вини ОСОБА_3 ; суд під час призначення покарання не врахував відсутності пом`якшуючих обставин та наявності обтяжуючої обставини - вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння, що дає підстави призначити покарання більш суворе серед можливих. Наведені порушення, на думку прокурора, є підставою для скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового апеляційного розгляду цієї справи. Засуджений ОСОБА_3 подав заперечення на касаційні скарги і вказав, що касаційні скарги є необґрунтованими, тому що він щиро покаявся і визнав свою вину в убивстві ОСОБА_9 . Захисник засудженого у своїх запереченнях зазначив, що ОСОБА_3 вибачився і висловив жаль перед потерпілими - членами сім`ї ОСОБА_9 , протиріч у його показаннях немає, аргументи потерпілого ОСОБА_4 ґрунтуються на його суб`єктивному сприйнятті певних обставин та припущеннях, а доводи прокурора - на незгоді з оцінкою судом доказів. Захисник також звертає увагу на те, що під час виконання вироку у цій справі ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 31 жовтня 2018 року, залишеною без змін ухвалою Полтавського апеляційного суду від 19 березня 2019 року, ОСОБА_3 згідно зі ст. 81 КК України звільнено умовно-достроково від відбування невідбутої частини покарання. Тому, на думку захисника, оскаржуваний вирок виконано, а за одне і те ж правопорушення ніхто не може бути двічі притягнений до кримінальної відповідальності. Загалом ОСОБА_3 та його захисник просять судові рішення залишити без змін. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалою від 3 жовтня 2019 року передала зазначене кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 434-1 КПК України. Таке рішення колегія суддів мотивувала тим, що під час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_3 у судах першої та апеляційної інстанцій брали участь прокурори Колодій М. М., Дьолог В. М. та Бондарчук Я. В. Однак зі скаргою до суду касаційної інстанції звернувся прокурор відділу прокуратури Харківської області Мозговий М. Л., який є старшим групи прокурорів у зазначеному провадженні. 8 листопада 2018 року зазначена колегія суддів відкрила касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора Мозгового М. Л. На обґрунтування такого рішення колегія суддів в ухвалі про передачу справи зазначила, що фактично відступила від правового висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 303/3779/16-к (провадження № 51-674кмо17). Однак вирішити це питання інакше вона не могла з огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду в ухвалі від 17 квітня 2018 року (провадження № 13-22зк18), згідно з яким питання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як це передбачено правилами статей 434-1, 434-2 КПК України, вирішується лише після відкриття касаційного провадження. На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, у цьому кримінальному провадженні є два питання, які становлять виключну правову проблему і мають бути вирішені Великою Палатою Верховного Суду: по-перше, як має діяти колегія суддів, палата в разі, якщо вона вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні об`єднаної палати Касаційного кримінального суду; по-друге, як визначається обсяг повноважень прокурорів під час оскарження судових рішень у касаційному та в апеляційному порядку. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду. Позиції учасників судового провадження У судовому засіданні прокурор та потерпілі підтримали подані ними касаційні скарги і відтворили наведені в них аргументи. Також потерпілі та прокурор наголосили на необхідності скасування рішення суду апеляційної інстанції у зв`язку із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Захисник ОСОБА_3. адвокат Шевченко Д. В. підтримав доводи, викладені в його запереченнях на касаційні скарги та запереченнях засудженого, вказавши, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій щодо його підзахисного є законними, справедливими і просив залишити їх без змін. Позиція Великої Палати Верховного Суду (1) Щодо порядку відступу від висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні об`єднаної палати Механізм передачі кримінального провадження на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше, передбачений нормами статей 434-1, 434-2 КПК України. Відповідно до частини другої статті 434-1 КПК України передбачено умови, за яких суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати. Така передача може мати місце, коли ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати. Велика Палата Верховного Суду вважає, що механізм відступів від попередніх висновків, викладених у раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів, палати або ж об`єднаної палати має бути однаковим незалежно від того, в якій юрисдикції ухвалено те чи інше рішення. Такий підхід базується на необхідності побудови однакової системи передачі справ колегіями, палатами тощо з метою формування єдиного і зрозумілого цілісного механізму відступу від попередньо зроблених висновків. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що необхідність існування єдиного сталого механізму для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше, безпосередньо випливає із тих завдань, реалізацію яких повинен здійснювати Верховний Суд. Адже, статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на Верховний Суд покладено обов`язок забезпечувати сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Саме з метою реалізації цих завдань Верховного Суду у процесуальних кодексах, в тому числі й у КПК України, повинен бути визначений однаковий механізм передачі провадження на розгляд палати, об`єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду. Проте з порівняльно-правового аналізу всіх процесуальних кодексів, норми яких є правовою підставою для передачі проваджень з метою відступу від попередніх висновків про застосування норм права у подібних відносинах, вбачається, що існують певні розбіжності у формулюванні цих норм. Так, на відміну від наведених вище положень частини другої статті 434-1 КПК України, частинами другими статей 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. У цих процесуальних кодексах законодавець не вжив словосполучення «інша об`єднана палата», як це зроблено в частині другій статті 434-1 КПК України. Відповідно у ГПК України, ЦПК України та КАС України чітко та недвозначно прописано, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі об`єднаної палати. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги ще й той факт, що зміни до КПК України в частині правового регулювання процедури відступу від висновку про застосування норми права (статті 434-1 та 434-2 КПК України) були внесені тим же законом, яким ГПК України, ЦПК України та КАС України були викладені у нових редакціях, - Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Таким чином у зв`язку із використанням у частині другій статті 434-1 КПК України словосполучення «іншої об`єднаної палати», замість «об`єднаної палати» як це має місце у ГПК України, ЦПК України та КАС України, виникнула прогалина щодо вирішення питання про передачу справи колегією суддів або палатою на повторний розгляд об`єднаної палати з метою відступу від її попереднього висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, якщо його раніше ухвалено тією ж об`єднаною палатою. Відповідно до частини шостої статті 9 КПК України у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу, тобто можливим є застосування аналогії у кримінальному провадженні. Відсутність у статті 434-1 КПК України механізму для відступу від правового висновку, викладеного в рішенні об`єднаної палати, є правовою прогалиною, вирішення якої має істотне значення для формування практики суду касаційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду вважає, що усунення цієї прогалини можливе шляхом застосування аналогії норм кримінального процесуального закону, які регламентують порядок передачі кримінального провадження у разі необхідності відступу від висновку палати (тієї ж самої, яка раніше сформулювала правовий висновок), а також Великої Палати Верховного Суду, тобто за аналогією до частин першої та четвертої статті 434-1 КПК України. Такий підхід забезпечить єдність механізмів для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше Верховним Судом у складі об`єднаної палати, для касаційних судів всіх юрисдикцій у складі Верховного Суду. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що якщо колегія суддів, палата вважають за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні об`єднаної палати відповідного касаційного суду, то справа може бути передана на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду, яка за наявності для цього відповідних правових підстав може відступити від висновків, прийнятих цією ж об`єднаною палатою раніше. (2) Щодо обсягу повноважень прокурорів під час оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 303/3779/16-к (провадження № 51-674кмо17) об`єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що за змістом статті 393, частини четвертої статті 36 КПК України правом на подання апеляційної скарги зі сторони обвинувачення наділений прокурор, який брав участь у судовому провадженні, а також незалежно від їх участі в судовому провадженні прокурори вищого рівня: Генеральний прокурор, його перший заступник та заступники, керівник регіональної прокуратури, його перший заступник та заступники. При цьому згідно з приписами статей 399, 403, частини четвертої статті 36 КПК України правом на усунення недоліків апеляційної скарги прокурора наділена лише особа, яка подала апеляційну скаргу, а також службові особи органів прокуратури вищого рівня - Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, їх перші заступники та заступники щодо апеляційних скарг, внесених ними, керівниками, першими заступниками чи заступниками керівників або прокурорами прокуратур нижчого рівня. Оскільки рішення об`єднаної палати визначає право прокурора на подання апеляційної скарги, то, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, з якою погоджується Велика Палата Верховного Суду, воно фактично стосується і визначення обсягу повноважень прокурора під час вирішення питання щодо подання касаційної скарги. Насамперед Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з параграфом 2 глави 3 розділу 1 та пунктом 19 частини першої статті 3 КПК України прокурор є суб`єктом кримінального процесу зі сторони обвинувачення. Відповідно до частин першої та другої статті 37 КПК України прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів. Прокурор здійснює свої повноваження у кримінальному провадженні з початку до його завершення. Те саме стосується й прокурорів, які включені до складу групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні. Тобто в конкретному кримінальному провадженні, за загальним правилом, характер діяльності прокурорів, які входять до складу групи, містить ознаку постійності. Прокурори, які включені до складу групи прокурорів, і в такий спосіб знаходяться в єдиному організаційно-процесуальному утворенні, спрямовані на досягнення єдиної мети, виконують загальні завдання. Крім того, всі прокурори, які входять до складу групи прокурорів, мають однакові процесуальні права і обов`язки, а отже, однаковий процесуальний статус. Ще однією ознакою групи прокурорів виступає єдність процесуального статусу. Група прокурорів у кримінальному провадженні діє як єдиний процесуальний суб`єкт - прокурор. Процесуальні дії, що вчиняють прокурори, які входять до групи, мають характер взаємодоповнюваності та взаємозамінності й спрямовані на реалізацію прав та обов`язків прокурора відповідно до норм КПК України. Скарга, подана на судові рішення в установленому законом порядку одним з прокурорів, які входять до групи, може бути доповнена чи змінена іншим прокурором із числа зазначених і вважається єдиним процесуальним документом. На підставі викладеного розуміння сутності групи прокурорів можна зробити висновок, що прокурор - член групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні володіє всім обсягом прав прокурора (оскільки він визначений керівником органу прокуратури для здійснення таких повноважень у цьому провадженні) незалежно від того, чи брав він участь у ньому на попередніх етапах. Велика Палата Верховного Суду констатує, що всі прокурори, визначені у групі прокурорів для здійснення процесуального керівництва (за винятком старшого прокурора, на якого, крім іншого, покладається додаткове повноваження з керівництва діями інших прокурорів групи), є взаємозамінні та рівнозначні між собою в межах визначеного кримінального провадження. Протилежне розуміння нівелювало б саму мету створення такої групи прокурорів у кримінальному провадженні. Повноваження прокурора (в т.ч. того, який входить у групу прокурорів) в межах конкретного кримінального провадження не припиняються і жодною нормою кримінального процесуального закону України не звужуються. Це випливає з самого визначення державного обвинувачення, яке міститься у пункті 3 частини першої статті 3 КПК України і полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Це право також підтверджується частиною шостою статті 393 та частиною шостою статті 425 КПК України, за якою апеляційну та касаційну скарги має право подати прокурор без конкретизації того, що це має бути саме той прокурор, який брав участь у судових засіданнях на попередніх інстанціях. Частиною четвертою статті 36 КПК України врегульовано повноваження прокурорів вищого рівня. Ця норма не свідчить про те, що іншими прокурорами, які можуть подавати такі скарги, є прокурори, які брали участь у судовому провадженні. Основний акцент в тлумаченні аналізованої норми стосується можливості подачі скарг визначеними прокурорами вищого рівня незалежно від того, чи брали саме вони участь в судовому провадженні. На підставі викладеного вище Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що право, передбачене частиною шостою статті 393, частиною шостою статті 425, пунктами 15, 20 частини другої статті 36 КПК України, на подання апеляційної та касаційної скарг прокурором, який входить до складу групи прокурорів, визначеної в порядку статті 37 цього Кодексу, не обмежується його участю в судових засіданнях з розгляду конкретного кримінального провадження в судах попередніх інстанцій. Група прокурорів, визначена у конкретному кримінальному провадженні відповідно до статті 37 КПК України, діє як єдиний суб`єкт зі сторони обвинувачення - прокурор. Процесуальні дії, що вчиняють прокурори, які входять до групи, мають характер взаємодоповнюваності та взаємозамінності й спрямовані на реалізацію прав і обов`язків прокурора відповідно до норм КПК України. Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень Потерпілі ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , а також прокурор у касаційних скаргах оспорюють рішення судів попередніх інстанцій про виправдання ОСОБА_3 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ст. 348 КК України. Велика Палата Верховного Суду враховує, що під час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_3 у судах першої та апеляційної інстанцій брали участь прокурори Колодій М. М., Дьолог В. М. та Бондарчук Я. В., а прокурор Мозговий М. Л. - лише у суді апеляційної інстанції (т. 7, а.с. 4-9, 95). З урахуванням висновків Великої Палати щодо подання апеляційних та касаційних скарг прокурором, який входить до складу групи прокурорів, Мозговий М. Л. у цьому провадженні мав повноваження подати касаційну скаргу. Прокурор та потерпілий - працівник правоохоронного органу ОСОБА_4 у своїх касаційних (так само, як і в апеляційних) скаргах вказують на те, що в основі виправдання ОСОБА_3 за цим обвинуваченням лежать лише його показання про те, що другий та третій постріли були здійснені в напрямку дільничного працівника міліції випадково, а також про те, що йому не було відомо про перебування співробітників міліції в приміщенні контори, де знаходився ОСОБА_9 . У вироку Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 7 липня 2017 року місцевий суд обґрунтував свої висновки про відсутність у діях ОСОБА_3 складу злочину, передбаченого ст. 348 КК України, тим, що: у судовому засіданні ОСОБА_3 вказав на те, що йому не було відомо про перебування співробітників міліції ОСОБА_4 та ОСОБА_10 в приміщенні контори в с. Радгоспному Близнюківського району Харківської області; постріли у бік ОСОБА_4 та у стелю були здійснені випадково; службового автомобіля співробітників міліції біля будівлі контори він не бачив; суд дійшов висновку про те, що ці показання не були спростовані у судовому засіданні доказами та були перевірені під час слідчого експерименту за його участю; потерпілий ОСОБА_4 повідомив, що при виконанні службових обов`язків за зверненням ОСОБА_9 чи за іншими зверненнями він з ОСОБА_3 не зустрічався, що вказує на необізнаність обвинуваченого про те, що ОСОБА_4 виконуються певні службові обов`язки за зверненням ОСОБА_9 ; ОСОБА_3 не був обізнаний про звернення ОСОБА_9 до правоохоронних органів з приводу погроз останньому вбивством, а також про виконання ОСОБА_4 своїх службових обов`язків з розгляду цього звернення, у зв`язку з чим умисел ОСОБА_3 на протиправне заподіяння смерті працівнику міліції під час виконання ним своїх службових обов`язків є недоведеним; при здійсненні першого пострілу у бік ОСОБА_9 та другого пострілу у бік ОСОБА_4 ОСОБА_3 знаходився в приміщенні коридору контори, не увійшовши до приміщення кабінету. При цьому ОСОБА_4 та ОСОБА_10 знаходилися праворуч від місця розташування ОСОБА_3 та були за межами огляду останнього, що підтверджується показаннями свідка ОСОБА_10 , результатами даних додаткового слідчого експерименту від 28 листопада 2014 року, схемою до протоколу огляду місця події від 23 жовтня 2014 року; на підставі статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема, про те, що ОСОБА_3 бачив службовий автомобіль працівників міліції, що стояв біля будівлі контори, а також на припущенні про те, що другий та третій постріли були здійснені невипадково з урахуванням показань ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відповідно до частини другої статті 419 КПК України при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути вказані підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Дослідивши оскаржувану ухвалу апеляційного суду на предмет відповідності вимогам цієї норми, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в частині виправдання ОСОБА_3 за ст. 348 КК України апеляційний суд не проаналізував доводів апеляційної скарги прокурора та не навів мотивів щодо їх безпідставності. Так, апеляційний суд в частині виправдання не дав обґрунтованої відповіді на доводи апеляційної скарги прокурора про таке: чому не були враховані нічим не спростовані показання безпосередніх учасників події - ОСОБА_4 та ОСОБА_10 про те, що після здійснення пострілу у ОСОБА_9 обвинувачений направив ствол рушниці в бік ОСОБА_4 , який виконував свої службові обов`язки та перебував у форменому одязі працівника міліції, і здійсн