Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'факторинг'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 88 результатов

  1. Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 638/13998/14-ц Провадження N 14-88 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі також - ПАТ "Дельта Банк", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання" (далі також - ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", позичальник) і ОСОБА_3 (далі також - поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ПАТ "Дельта Банк" на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року, ухвалене суддею Цвірою Д.М., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Яцини В.Б., Бурлака І.В., Карімової Л.В. Учасники справи: позивач: ПАТ "Дельта Банк"; відповідачі: ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 11 червня 2013 року ПАТ "Астра Банк" (далі - первісний кредитор) та позичальник уклали Генеральний кредитний договір (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами первісний кредитор відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 3 919 800,00 грн терміном до 10 червня 2016 року зі сплатою 19,5 % річних. 2. 11 червня 2013 року для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором первісний кредитор і поручитель уклали договір поруки (далі - договір поруки). 3. 2 грудня 2013 року первісний кредитор і позивач уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором. 4. Позичальник зобов'язання за кредитним договором належно не виконував, внаслідок чого станом на 22 липня 2014 року виникла заборгованість у розмірі 4 591 444,07 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 3 919 800 грн. нарахованих відсотків за кредитом - 617 324,77 грн. пені за несвоєчасне повернення відсотків - 28 837,75 грн. пені за несвоєчасне повернення боргу - 27 481,56 грн. 5. У серпні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення на його користь заборгованості за кредитним договором солідарно з відповідачів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 17 грудня 2014 року позивач подав до суду першої інстанції клопотання про слухання справи за якого відсутності. 7. 5 лютого 2015 року Дзержинський районний суд м. Харкова з огляду на вказане клопотання позивача та неявку відповідача постановив ухвалу про заочний розгляд справи. 8. 5 лютого 2015 року суд першої інстанції ухвалив заочне рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 19 жовтня 2016 року Апеляційний суд Харківської області ухвалою скасував рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог до позичальника, а провадження у справі в цій частині закрив. В іншій частині рішення районного суду залишив без змін. 10. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до позичальника, апеляційний суд вказав, що вони мають бути розглянуті за правилами господарського судочинства. 11. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог до поручителя, апеляційний суд констатував, що у позивача була реальна процесуальна можливість надати докази на підтвердження факту переходу до нього права вимоги від первісного кредитора, але позивач вчасно такі докази не надав, притримавши їх для подальшого апеляційного розгляду. Тому, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції в частині цих вимог ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. У листопаді 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. 13. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення судом правил юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вважає, що наявні у матеріалах справи докази свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 16. Крім того, на його думку, апеляційний суд неправильно закрив провадження у справі, оскільки вимоги до поручителя та позичальника вважаються нерозривно пов'язаними та підлягають об'єднанню і розгляду в одному провадженні за правилами цивільного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 17. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 20. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий до позичальника-юридичної особи, який допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителя-фізичної особи. 22. Апеляційний суд постановив ухвалу про закриття провадження у справі в частині позову до позичальника, вважаючи, що вимога до юридичної особи не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 23. Правовою підставою для постановлення такої ухвали суд вважав приписи частини першої та другої статей 15 і 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), а також статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 24. Так, стаття 16 ЦПК України вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 25. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 26. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 27. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до юридичної особи-позичальника за кредитним договором, а також до фізичної особи-поручителя, який погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 28. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором і боржником за основним зобов'язанням, які є юридичними особами, та поручителем, який є фізичною особою. 29. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 30. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. 32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли відсутня спільність предмета позову. 33. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 34. Відповідальність поручителя перед позивачем є солідарною разом з позичальником як боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пункту 2.1 договору поруки. 35. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 36. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 37. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя. 38. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. 39. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 40. ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителя-фізичної особи. 41. Лише з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 42. Відтак, тільки з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договору поруки, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. 43. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про те, що суд апеляційної інстанції неправильно закрив провадження у справі в частині вимог до позичальника-юридичної особи, та вважає, що цей спір за позовом кредитора-юридичної особи до позичальника-юридичної особи і поручителя-фізичної особи, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 44. Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у пунктах 23, 31-34, 44-48, 56-64 постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40 цс 18), а також у пунктах 20, 29-33, 40-41 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18). (1.2) Щодо позовних вимог до поручителя 45. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 46. Позивач стверджує, що у матеріалах справи є докази, які свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 47. Проте суд першої інстанції вважав, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором. А суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач подав йому новий доказ - копію додатка до Акта приймання-передачі права вимоги до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 2 грудня 2013 року. 48. Відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України (в редакції, що діяла на час розгляду справи) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. 49. Відтак, за відсутності поважних причин неподання нового доказу до суду першої інстанції апеляційний суд не мав права досліджувати цей доказ, поданий позивачем в апеляційній інстанції. Не має такого права за змістом частини першої статті 400 ЦПК України і суд касаційної інстанції. 50. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частини перша - третя статті 10 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Змістовно близькі приписи закріплені і в частинах першій - третій статті 12 ЦПК України в редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року. 51. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті (частина друга статті 27 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 131 того ж кодексу. 52. Частина друга статті 131 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачала, що докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. 53. Суди встановили, що позивач не подав до суду першої інстанції докази на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. А подаючи такі докази до апеляційного суду, не обґрунтував поважність причин їх неподання до суду першої інстанції. 54. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року в частині вимог до поручителя постановлена з додержанням норм права, а аргументи позивача про її незаконність в цій частині є необґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції. 56. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 57. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. З огляду на викладені вище мотиви ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до позичальника, а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог про стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання", а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 10 травня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  2. Державний герб України Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа № 667/933/14-ц провадження № 61-472св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року у складі судді Черниш О. Л., рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року у складі суддів: Цуканової І. В., Вейтас І. В., Склярської І. В. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року у складі суддів: Чорної Т. Г., Пузанової Л. В., Семиженка Г. В., ВСТАНОВИВ: У лютому 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів. Позовна заява мотивована тим, що перебуваючи з 2007 року у трудових відносинах з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6, ОСОБА_4 двічі здійснив розтрату ввірених йому товарно-матеріальних цінностей, що підтверджується актами інвентаризації від 27 березня 2008 року та від 8 серпня 2008 року, на загальну суму 137774,10 грн, що еквівалентно 27282 доларів США. З метою відшкодування завданих фізичній особою-підприємцю ОСОБА_6 збитків ОСОБА_4 звернувся до нього з проханням надати позику в сумі 9012 доларів США та 18270 доларів США, які отримав згідно з розписками від 27 березня 2008 року та від 25 серпня 2008 року. В обумовлений строк ОСОБА_4 грошові кошти не повернув. Так як, ОСОБА_3 виступила гарантом повернення боргу сина, позивач звернувся до неї і вона не заперечуючи своїх зобов'язань, 21 серпня 2009 року надала розписку про те, що зобов'язується здійснювати погашення боргу сина в сумі 25000 доларів США, сплачуючи щомісяця по 200-250 доларів США. Оскільки ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання по повергненню боргу сина, останній повинен бути замінений на боржника - ОСОБА_3 у зобов'язанні. Справа розглядалась неодноразово. Ухвалою Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року позовну заяву в частині вимог щодо звернення стягнення на квартиру в рахунок погашення боргу, шляхом визнання права власності на неї, залишено без розгляду. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 257 040 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 09 жовтня 2014 року рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року касаційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково, рішення апеляційного суду Херсонської області від 09 жовтня 2015 року скасовано. Справу передано до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року змінено рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, а саме зменшено розмір суми боргу до 253 068,77 грн та зменшено розмір судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційна скарга ОСОБА_3 відхилена, рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року та рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року залишені без змін. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, від імені якого діє ОСОБА_5 - відхилено. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року залишено без змін. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року суду, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвала апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року мотивовані тим, що на підтвердження укладення договору позики та його умов достатньо представленої розписки. Оскільки дати і суми матеріальної недостачі в актах інвентаризації співпадають із датами і сумами, зазначеними в розписках ОСОБА_4 від 27 березня 2008 року - 9012 доларів США та від 25 серпня 2008 року в сумі 18270 доларів США, суди зробили висновок про написання ОСОБА_3 розписки про переведення боргу 21 серпня 2009 року саме щодо вказаних боргових зобов'язань третьої особи. У січні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, що підписана представником ОСОБА_5, у якій просить рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення яким у задоволені позову відмовити. Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. На обґрунтування касаційної скарги вказує, що розписка не є договором про переведення боргу та борг вже стягнуто рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2013 року. Окрім цього сплинула позовна давність. У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому позивач просив залишити оскаржені рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення. Вказував, зокрема, що: боржник ОСОБА_4 був правильно замінений на ОСОБА_3; розписка відповідача від 21 серпня 2009 року за датою її написання не може стосуватися правовідносин між позивачем і третьою особою на майбутній період, який закінчився в березні 2011 року; згоди боржника на заміну кредитора не потрібно; позовна давність не минула; строк повернення боргу встановлений щомісячними платежами. Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що ОСОБА_4 отримав в позику у ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 27 282 доларів США. Позику ОСОБА_4 в обумовлений договором строк не повернув. 21 серпня 2009 року ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання щодо погашення боргу її сина в сумі 25 000 доларів США, про що надала позивачу розписку, в якій зобов'язалася погашати борг сина ОСОБА_4 ОСОБА_2 в сумі 25 000 доларів США щомісячними платежами по 200-250 доларів США, починаючи з жовтня. При частковому задоволенні позову суди зробили висновок, що оскільки правочин щодо заміни боржника у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин на підставі якого виникло зобов'язання, а ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання повернути позивачу борг свого сина у визначеній законом формі (написала розписку), визнання судом договору переведення боргу дійсним не вимагається. ОСОБА_3 замінила у зобов'язанні свого сина. Проте із цими висновками погодитися неможливо, з таких підстав. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Згідно з вимогами частини третьої статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2013 року у справі № 2114/1353/12, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 240 000 грн. Європейський суд з прав людини вказує, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (MALA v. UKRAINE, № 4436/07, § 48, ЄСПЛ, від 03 липня 2014 року). У постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року по справі № 3-300гс17 зроблено висновок, що закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов'язанні поза волею кредитора. Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Норма статті 520 ЦК України має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов'язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. Вступаючи у договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов'язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Відтак, для заміни боржника у зобов'язанні необхідна воля кредитора щодо відсутності заперечень проти покладення обов'язку первісного боржника на іншу особу. Чинним законодавством встановлено лише форму правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні - цей правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання (статті 513, 521 ЦК України). Як свідчить тлумачення статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення двостороннього правочину між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Тлумачення частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником. Відповідно для переведення боргу, з урахуванням суми позики, необхідним є укладення в письмовій формі договору між новим та первісним боржниками про переведення боргу. Суди встановили, що позивач такого письмового договору між новим та первісним боржниками про переведення боргу суду не надав. Відповідно, розписка ОСОБА_3 не може бути кваліфікована як договір про переведення боргу. Таким чином, неправильними є висновки судів про те, що відбулося переведення боргу з ОСОБА_4 на ОСОБА_3 Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалено із неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 520, 521 ЦК України). У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржені рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів відмовити. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Тлумачення статті 405 ЦПК України дає підстави для висновку, що за результатами розгляду касаційної скарги, якщо вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції. Тому колегія суддів вважає, що на підставі статті 405 ЦПК України, слід скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року. Керуючись статтями 400, 405, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4, підписану представником ОСОБА_5, задовольнити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати. В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів відмовити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвала апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року втрачають законну силу з моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І.Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73657731
  3. Здравствуйте! В 2012 г. было вынесено решение суда о взыскании задолженности по кредиту. С того времени открывались несколько исполнительных производств и касательно должника, и поручителя. Сейчас встал вопрос о мировом, но т.к. было одно исполнительное производство, то это можно было сделать только через суд! Теперь банк говорит, что производство закрыто, и мы можем это сделать и без суда! Но! Если бы дело рассматривалось в суде или было исполнительное производство, однозначно нельзя! А как быть между этими стадиями? Не будет ли так, что через год, банк снова подаст исполнительный лист на исполнение? И ещё один вопрос: банк настоятельно предлагает подписать договор о прощении долга или факторинга! Но не мировой! Кто что может посоветовать?
  4. Здравствуйте, Несколько лет назад близкая родственница взяла ощутимый кредит в банке на ремонт квартиры и заложила эту самую квартиру, а мои родители стали её поручителями. Какое-то время она выплачивала проценты, но потом перестала по причине недостатка средств. Годы шли, проценты капали. Совсем недавно поручителям прилетело письмо, что, так-и-так, вы нам должны 170 тысяч долларов, плюс пеня в гривнах. На сцену выходит "один знакомый". Человек предлагает моей родственнице воспользоваться услугами факторинговой компании. После какой-то совершенно неизвестной мне математики выходит так, что моя родственница должна будет заплатить меньше половины этого долга и "всё, мы больше ничего не должны" и "квартира будет нашей" и "они посчитали, им всем выгодно". На вопрос почему банк на ровном месте прощает половину кредита услышал следующие аргументы: "доллар скакал туда-сюда за эти годы" и "у меня слишком большая квартира и она не попадает ни под какие акции(?)". Мне почему-то кажется, что уж слишком все хорошо: и мы платим меньше, и банк доволен, и фактор заработал. Собственно в этом и вопрос: зря ли я переживаю, или все-таки где-то притаился подвоный камень? Что это за финансовая магия? К сожалению, сам я не присутствовал ни при каких разговорах, бумаги не читал и не подписывал, поэтому все вышеописанное - испорченный телефон со слов самой родственницы. Заранее спасибо за ответы.
  5. Державний герб України Справа № 758/1660/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Богінкевич С. М. , при секретарі - Потапьонок К. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В : Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи тим, що 10.07.2006 року між відповідачем ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Вказує, що відповідач за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Звертає увагу суду на те, що у порушення вимог п.1.1.1., 1.5.1., 1.5.1.1. частини №2 кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту, процентів за користування кредитом. Крім того, вказує, що за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, відповідач зобов'язався сплатити пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки, що передбачено п.4.1.1. частини № 2 кредитного договору. У зв'язку з вищевикладеним станом на 04.07.2014 року у відповідача за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року утворилась заборгованість перед банком в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 2 944 868,89 гривень, що складається з: залишку заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 743 949,64 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; заборгованості по відсоткам у розмірі 5308,94 доларів США, що еквівалентно 62 863,73 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пені за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 2 944 868,89 гривень. Зазначає, що 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. У зв'язку вищевикладеним, станом на 15.01.2016 року заборгованість за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року становить 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 1 631 925,20 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 5 956 527,07 гривень, з яких: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; заборгованість по відсоткам у розмірі 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; пеня за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 5 956 527,07 гривень. Крім того, зазначає, що з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також, за умовами договору іпотеки, а саме п. 2.1. іпотека забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну його дії. У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 як позичальник порушив вимоги умов кредитного договору та договору іпотеки (майнової поруки), не виконує взятих на себе зобов'язань змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року - нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, яка станом на 15.01.2016 р. складає: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; сума несплачених відсотків за користування кредитом - 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пеня за прострочення виконання зобов'язань за період з 15.01.2015 року по 15.01.2016 року в розмірі 5 956 527,07 гривень, що разом становить 7 588 452,27 гривень, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Вказує, що 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. Зазначає, що з метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк», у зв'язку з чим змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить визнати вищезазначений договір недійсним. В судове засідання представник позивача за первісним позовом не з'явився, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, однак подав до суду заяву, у якій первісний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому, зустрічний позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що він необґрунтований та безпідставно заявлений. В судове засідання відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представники не з'явились, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, однак один з його представників подав до суду заяву, у якій первісний позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на його безпідставність та у зв'язку зі спливом трирічного строку позовної давності, зустрічний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому. Ознайомившись із матеріалами справи, суд, керуючись ст.ст.169,224 ЦПК України, ухвалив, справу розглянути без участі сторін на підставі наявних доказів. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов є обґрунтованим на підставі ст.526 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та ст.1054 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Наряду з цим первісний позов задоволенню не підлягає, з урахуванням вимог ст.257 ЦК України, яка передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року та ст.261 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та на підставі ст.267 ч.3,4 ЦК України, яка передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судом встановлено, що 10.07.2006 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу ОСОБА_1 було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Відповідач ОСОБА_1 за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Сумнівів у правильності зроблених розрахунків не виникає, а тому суд вважає їх вірними, однак, не дивлячись на зроблений судом висновок, позов задоволенню не підлягає по причині спливу строку позовної давності тривалістю у три роки, оскільки, як вбачається з позовної заяви, вона подана до суду 04.02.2016 року Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальної позовної давності тривалістю у три роки. Стаття 256 ЦК України визначає поняття позовної давності - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Відповідно до правового висновку Верховного суду України, викладе в ухвалі суду від 06.11.2013 року під час розгляду справи № 6-116 цс13, початок перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Отже, перебіг строку позовної давності за вимогою позивача за первісним позовом про стяги суми кредиту, процентів та штрафних санкцій за кредитним договором розпочався в 2012 році, з моменту спливу тридцятиденного строку з моменту отримання відповідачем досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором та у зв'язку з тим, що основна та додаткова вимоги можуть подаватися одночасно, у випадку подання позову виключно за основною вимогою, без подання позову за додатковою вимогою, який не перериває перебіг строку позовної давності за додатковою вимогою. Таким чином, початок перебігу позовної давності необхідно рахувати з 2012 року, а оскільки Банк звернувся до суду з позовом лише 14.01.2015 року, то трирічний строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України сплинув, що є підставою для відмови у позові. Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, слід зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. З метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Позивач за зустрічним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали д якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. Кошти за кредитним договором №ML - 006/2060/2008 було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, у зв'язку з чим укладання небанківською фінансовою установою договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 вищезазначеного розпорядження, а тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». У зв'язку з вищевикладеним, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року та про задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». На підставі викладеного, ст.ст. 16, 512, 514, 525-526, 530, 610-612, 625, 629, 1050, 1054, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним - задоволити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 квітня 2012 року, укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за Кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва, шляхом подачі в десятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. М. Богінкевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67769594
  6. Державний герб України печерський районний суд міста києва Справа № 757/27380/16-ц Категорія 18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2016 року року Печерський районний суд м. Києва в складі : головуючого - судді Цокол Л.І. за участі секретаря Сторожук Є.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Стандарт», за участі третіх осіб ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги,- В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із вимогами до ПАТ «Райффайзен банк Аваль», ПАТ «Комерційний банк «Стандарт» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором №014/0043/82/61804 від 01.08.2006р., укладений 29 квітня 2014 року між Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Стандарт». В обґрунтування своїх вимоги посилаючись на те, що вказаний правочин укладено з порушенням положень чинного законодавства, та порушує права позивача, який є позичальником кредитних коштів. Під час судового розгляду представник позивача ОСОБА_6 підтримав вимоги, просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві. Представник відповідача ПАТ «Райффайзен банк Аваль» подав письмові заперечення, просив провести розгляд справи за його відсутності. Заперечення ґрунтуються на тому, що відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитом. Натомість, догові факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже оспорюваний правочин від 29.04.2014р. є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що свідчить про відсутність підстав для визнання його недійсним. Представник третьої особи ОСОБА_5 ОСОБА_7 заперечувала проти задоволення вимог позивача за їх безпідставністю та необґрунтованістю. Відповідач ПАТ «КМ «Стандарт» свого представника в судове засіданні не направив, письмових заперечень не подав. Треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_8 в судове засідання не з'явились, письмових заперечень не подали. Суд вислухавши представника позивача ОСОБА_6 та представника третьої особи ОСОБА_7, дослідивши письмові докази у справі, прийшов до наступного висновку. Встановлено, що 01 серпня 2006 року між ОСОБА_1 (далі - «Позивач») та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль») було укладено Кредитний договір №014/0043/82/61804, відповідно до умов якого Банк надавав Позичальнику кредит у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з лімітом 96 700,00 доларів СІ1ІА зі строком повернення до 01 серпня 2016 року (далі - «Кредитний договір»). З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором, 01 серпня 2006 року між Позивачем та Банком було укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рудницькою Ю.О. за реєстровим №1442, відповідно до умов якого Іпотекодавець передала в іпотеку Банку нерухоме майно - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 39.4 квадратних метрів (далі - «Іпотечний договір»). Тобто, Іпотекодержателем за Іпотечним договором був Акціонерний поштово- пенсійний банк «Аваль» (правонаступник - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»). 29 квітня 2014 року між Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - Відповідач 1) та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Стандарт» (далі - Відповідач 2) було укладено договори про відступлення права вимоги за Кредитним договором та Іпотечним договором, укладеними між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_1. Вказаний правочин посвідчений приватним нотаріусом Кисельовою Надією Володимирівною, про що внесено відповідний запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 12767369 від 29.04.2014 о 18:51:12). Цього ж дня, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Стандарт» відступило право вимоги за Кредитним договором та Іпотечним договором, укладеними між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_1 Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дрім Фінанс». Операція з відступлення права вимоги за іпотечним договором оформлена приватним нотаріусом Кисельовою Надією Володимирівною, про що внесено відповідний запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 12768411 від 29.04.2014 о 20:28:24). 29 квітня 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дрім Фінанс» відступило право вимоги за Кредитним договором та Іпотечним договором, укладеними між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_1 фізичній особі ОСОБА_3. Операція з відступлення права вимоги за іпотечним договором оформлена приватним нотаріусом Верповською Оленою Володимирівною, про що внесено відповідний запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 12768692 від 29.04.2014 о 21:52:23). Відповідно до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, діяльність Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дрім Фінанс» (код ЄДР 38113275) є припиненою з 22.10.2015, номер запису: 12241170022054262. В результаті проведених операцій з відступлення права вимоги, 29 квітня 2014 року Новим кредитором за Кредитним договором та Іпотечним договором став ОСОБА_3 (далі - Третя особа 1). Позивач стверджує про те, що жодних документів, які б підтверджували вчинення відступлення права вимоги вищевказаними особами, не отримувала. В подальшому, ОСОБА_3 на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у Іпотечному договорі, уклав з ОСОБА_8 (далі - Третя особа 2) Договір купівлі - продажу квартири від 11.09.2014, серія та номер: 1436, виданий 11.09.2014, видавник Кисельова Н.В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу. В подальшому, 17 вересня 2014 року право власності на належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, було набуто ОСОБА_5 (далі - Третя особа 3) на підставі Договору купівлі - продажу квартири, серія та номер: 5743, виданий 17.09.2014 року, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, Немм О.В. В даному випадку позивач вважає, що є всі підстави стверджувати, що дані договори містять ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Зокрема, за умовами договорів про відступлення прав вимоги фактично відбулося фінансування однієї сторони іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). Про віднесення договору про відступлення прав вимоги до договору факторингу, за умови оплати покупцем суми вимоги зазначається в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №3-238гс16. Правова позиція, викладена у зазначеній постанові Верховного суду України, в силу вимог ч. 1 ст. 3607 ЦПК України, є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Сутність договору факторингу полягає у тому, що суб'єкт цивільних правовідносин (кредитор) маючи боржника, який з тих чи інших причин не сплачує належні першому кошти, все ж таки ці кошти отримує, хоча і не від боржника, а від третьої особи, шляхом укладання з нею договору факторингу. Факторинг - це спосіб кредитування однієї особи іншою з умовою платежу у формі правонаступництва («покупки», або передачі прав вимоги до третьої особи). Відповідно до ч. 1 ст.1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі ст. 1081 ЦК України, клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Згідно з законом фактором у договорі факторингу має бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - підприємець , яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ст. 1079 ЦК України). Для укладення договору факторингу банк повинен мати банківську ліцензію, видану НБУ (ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність»), а для здійснення факторингових операцій, предметом яких є вимоги в іноземній валюті, і відповідний письмовий дозвіл НБУ, який є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15-93 (п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275). Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Відповідно до ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», до фінансових послуг належать операції з факторингу. Статтею 21 вказаного Закону встановлено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг). Указом Президента України від 23.11.2011 №1069/2011 «Про ліквідацію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України» ліквідована Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України. Натомість, Указом Президента України від 23.11.2011 №1070/2011 утворена Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг та затверджено Положення про неї. Відповідно до п.1 Положення «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», Нацкомфінпослуг здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах, визначених законодавством, є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України. Згідно з п. 13 Положення «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», Нацкомфінпослуг у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання. Так, відповідно до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України №231 від 3 квітня 2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за № 0373/16389 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», із змінами, внесеними згідно з Розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг №1926 від 13.08.2015, до фінансової послуги факторингу віднесено: фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом скошування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Отже, на момент укладення вищевказаних Договорів відступлення прав вимоги (факторингу), пункт 1 Розпорядження №231 від 3 квітня 2009 року Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» був чинним і підлягав застосуванню фінансовими установами під час здійснення факторингових операцій. У зв'язку з цим, укладання фінансовою установою (фактором) договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням зазначеного вище розпорядження. Пунктом 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Як вже зазначалося вище, фінансовими вважаються, зокрема послуги факторингу. Крім того, ч. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг, до якої Україна приєдналася 11.01.2006, яка регулює договори факторингу і відступлення права грошової вимоги, визначено, що «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого, зокрема, постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Отже, для особистого, сімейного або домашнього використання товари можуть придбавати лише фізичні особи. Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином, боржником у договорі факторингу може бути суб'єкт господарювання - фізична або юридична особа, зареєстровані як суб'єкти господарювання. В той же час, слід звернути увагу на те, що фізична особа (не зареєстрована як суб'єкт господарювання) може бути учасником операцій з відступлення права вимоги у правочинах з відступлення права вимоги, зокрема договорі купівлі-продажу, предметом якого може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Отже, у фактора права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи не суб'єкта господарювання немає. Кошти за Кредитним договором було надано позичальнику в доларах СІ1ІА, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності. Таким чином, ПАТ «Райффайзен банк Аваль» не мало права на укладення договору про відступлення права вимоги з ПАТ «КБ «Стандарт», як і, в свою чергу не мало право на укладання Договору про відступлення права вимоги ПАТ «КБ «Стандарт» з ТОВ «Факторингова компанія «Дрім Фінанс» та ТОВ «Факторингова компанія «Дрім Фінанс» з ОСОБА_3 Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Згідно ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Згідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право та примусове виконання обов'язку в натурі. Частиною 1 ст. 24 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Таким чином, із приписів даної норми випливає, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. За таких обставин, укладенню договору про відступлення права іпотеки має передувати укладення договору про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Тобто стає зрозумілим, що дані договори взаємопов'язані. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України, недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Визнання правочину недійсним пов'язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених законом. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК є загальною. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 216 ЦК вона застосовується, якщо законом не встановлено особливі умови застосування наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. В Узагальненнях Верховного Суду України від 24.11.2008 зазначено, що якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший. З огляду на те, що обставини на які посилався позивач знайшли своє підтвердження під час судового розгляду, а доводи відповідача не заслуговують на увагу, позовні вимоги підлягають задоволенню. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 203,215, 1054,1077-1081 ЦК України, ст.ст.8,10,60,88,208,212,213,214, 215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : позовні вимоги задовольнити частково. Визнати недійсним Договір відступлення права вимоги за кредитним договором №014/0043/82/61804 від 01.08.2006р., укладений 29 квітня 2014 року між Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Стандарт». Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, що брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення ,- в той же строк з дня отримання копії рішення. Суддя Цокол Л.І. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64223866
  7. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/22237/15 Головуючий у 1-й інстанції: Гарник К.Ю. Суддя-доповідач: Мельничук В.П. ПОСТАНОВА Іменем України (вступна та резолютивна частини) 10 березня 2016 року м. Київ Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого-судді: Мельничука В.П. суддів: Грищенко Т.М., Мацедонської В.Е., при секретарі: Сергійчук Л.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року у справі адміністративним позовом ОСОБА_2 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондратюка Віктора Станіславовича, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» про скасування запису, - В С Т А Н О В И Л А: Колегія суддів вважає, що в даному судовому засіданні оголосити вступну та резолютивну частини постанови відклавши на п'ять днів її виготовлення у повному обсязі. Керуючись ст. ст. 2, 11, 159, 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року - скасувати та ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_2 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондратюка Віктора Станіславовича, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» про скасування запису задовольнити. Визнати протиправним та скасувати запис в Державному реєстрі іпотек (реєстраційний номер обтяження 7743169) про заміну умов обтяження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, внесений 15 листопада 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 . Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня її складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України. Головуючий-суддя: В.П. Мельничук Судді: Т.М. Грищенко В.Е. Мацедонська Головуючий суддя Мельничук В.П. Судді: Грищенко Т.М. Мацедонська В.Е. http://reyestr.court.gov.ua/Review/56484034 Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 28 грудня 2015 року № 826/22237/15 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., за участю секретаря судового засідання Непомнящої А.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондратюка Віктора Станіславовича, третя особа Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» про визнання нечинним рішення, зобов'язання вчинити дії ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кондратюка Віктора Станіславовича (далі по тексу - відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ПАТ «Дельта Банк» (далі по тексу - третя особа), в якому просила скасувати запис в Державному реєстрі іпотек (реєстраційний номер обтяження 7743169) про зміну умов обтяження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, внесений 15.11.2012 12:53:44 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратюком Віктором Станіславовичем. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 вересня 2015 року відкрито провадження в адміністративній справі № 826/22237/15, закінчено підготовче провадження та призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 19 жовтня 2015 року. В судовому засіданні 19 жовтня 2015 року представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, та просив задовольнити позов у повному обсязі. Представник третьої особи проти позову заперечив. Відповідач участі уповноваженого представника у судове засідання не забезпечив, про дату, місце та час розгляду справи повідомлявся належним чином. Керуючись приписами частини 4 статті 122 та частини 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, надавши можливість присутнім учасникам судового розгляду у повній мірі реалізувати свої процесуальні права, та враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд продовжив розгляд справи в порядку письмового провадження. Після розгляду адміністративного позову та доданих до нього матеріалів, всебічного і повного встановлення всіх фактичних обставин, на яких ґрунтується позов, об'єктивної оцінки доказів, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне. Матеріали справи свідчать, що між позивачем (позичальник) та ВАТ «Сведбанк» (банк) укладено кредитний договір від 14 серпня 2008 року № 2632/0808/45-027 (на купівлю житлової нерухомості), за умовами якого банк надає позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 164000 доларів США на строк по 14 серпня 2038 року включно зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11,9 % річних. Одночасно, між ВАТ «Сведбанк» та позивачем був укладений іпотечний договір № 2632/0808/45-027-Z-1 (на купівлю житлової нерухомості), який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за №8800, в забезпечення належного виконання Позивачем вимог ВАТ «Сведбанк» за кредитним договором від 14 серпня 2008 року № 2632/0808/45-027. На забезпечення виконання основного зобов'язання позивач передав в іпотеку ВАТ «Сведбанк» належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1. Так, 14 серпня 2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за №8801 накладена заборона відчуження квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1, до припинення договору іпотеки. В подальшому, між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д.Г., відповідно до умов якого ПАТ «Сведбанк» продав (відступив) права вимоги та передав їх, а ПАТ «Дельта Банк» набув права вимоги до боржників по кредитних договорах, у тому числі по договору від 14 серпня 2008 року № 2632/0808/45-027. На підставі зазначеного, 15 листопада 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратюка Віктора Станіславовича прийнято рішення про реєстрацію змін обтяження нерухомого майна іпотекою та здійснено заміну іпотекодержателя з ПАТ «Сведбанк» на ПАТ «Дельта Банк», за наслідками чого, до Державного реєстру іпотек внесено відповідні зміни. Позивач посилаючись на протиправність оскаржуваного запису про зміну умов обтяження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, внесений 15.11.2012 12:53:44 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратюком Віктором Станіславовичем, як такого, що порушує права та законні інтереси позивача, звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з даним позовом. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно статті 24 Закону України «Про іпотеку», в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Відступлення прав за іпотечним договором та основним зобов'язанням не допускається у разі видачі заставної. Після видачі заставної перехід прав іпотекодержателя за іпотечним договором та основним зобов'язанням до іншої особи здійснюється шляхом передачі заставної у встановленому цим Законом порядку. Відповідно до статті 25 Закону України «Про іпотеку», в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, передача заставної здійснюється шляхом виконання на ній особою, якій належить заставна (індосантом), передавального напису (індосаменту) на користь іншої особи (індосата) та передачі оригіналу заставної. Передача заставної не потребує згоди іпотекодавця або боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця. У передавальному написі зазначаються прізвище, ім'я, по батькові та адреса фізичної особи або найменування та адреса юридичної особи, якій передається заставна. Передавальний напис підписується зазначеним у заставній іпотекодержателем, а якщо цей напис не перший - власником заставної, зазначеним у попередньому індосаменті. Індосант - юридична особа засвідчує підпис уповноваженої особи печаткою. У тексті передавального напису можуть вказуватися умови, за яких здійснюється передача заставної. Написи на заставній, що забороняють її наступну передачу, є недійсними. У разі недостатності на заставній місця для передавальних написів або інших необхідних відміток до заставної прикріплюється додатковий лист, написи на якому виконуються таким чином, щоб вони починалися на заставній і закінчувалися на цьому листі. Всі аркуші заставної складають єдине ціле, вони повинні бути пронумеровані і скріплені печаткою нотаріуса. Окремі аркуші заставної не мають юридичної сили. Індосант зобов'язаний у п'ятиденний строк письмово повідомити боржника про передачу заставної індосату та всіма доступними засобами не припустити виконання основного зобов'язання боржником на свою користь. У разі невиконання цього обов'язку індосантом передача заставної є дійсною, а індосат має право вимагати від індосанта відшкодування завданих збитків. Якщо основне зобов'язання підлягає виконанню частинами, індосант зобов'язаний передати індосату копії документів, що підтверджують отримані платежі та реєстр отриманих платежів за заставною. Передача заставної шляхом вчинення індосаменту надає індосату всі права іпотекодержателя за іпотечним договором та основним зобов'язанням. Передача заставної не вимагає державної реєстрації. Проте на розсуд індосата передача заставної може бути зареєстрована у встановленому законом порядку. Індосант несе відповідальність перед індосатом за достовірність відомостей, що містяться у заставній, та дійсність заставної, але індосант, якщо інше не передбачене умовами індосаменту, не відповідає за виконання іпотекодавцем чи боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимог за заставною. За фактом передачі заставної індосант засвідчує індосату, що на момент передачі заставної боржник продовжує належним чином виконувати основне зобов'язання і він здійснив відповідно до умов заставної всі платежі, належні до сплати до дати передачі заставної, якщо індосат не був письмово повідомлений індосантом про інше. Індосант несе відповідальність перед індосатом за будь-які збитки, завдані внаслідок невиконання цієї умови. Боржник може відмовитись здійснювати платежі за заставною на користь індосата, який добросовісно набув заставну шляхом здійснення платежу індосанту і не знав про недостовірність відомостей, що містяться в заставній, або про недійсність заставної чи про інші заперечення боржника щодо здійснення платежів за заставною, тільки у разі належного виконання боржником основного зобов'язання або якщо заставна була видана під впливом обману, насильства, погрози чи зловмисної домовленості сторін. Інші обставини не можуть бути підставою для відмови у здійсненні платежів за заставною. До отримання письмового повідомлення від індосанта про передачу заставної боржник може продовжувати здійснювати платежі на користь індосанта. У цьому разі боржник не несе відповідальності перед індосатом за здійснення таких платежів індосанту (стаття 26 Закону України «Про іпотеку»). У свою чергу, на момент укладання договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року, між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», відповідно до умов якого ПАТ «Сведбанк» продав (відступив) права вимоги та передав їх, а ПАТ «Дельта Банк» набув права вимоги до боржників по кредитних договорах, у тому числі по договору від 14 серпня 2008 року № 2632/0808/45-027, був чинним Тимчасовий порядок державної реєстрації іпотек, затверджений Постановою КМУ від 31 березня 2004 року №410 (далі по тексту - Порядок) , п.1 якого передбачено, що державна реєстрація іпотек здійснюється, зокрема, з метою реалізації переважного права іпотекодержателя у задоволенні вимог за рахунок предмета іпотеки перед іншими іпотекодержателями незареєстрованих або зареєстрованих пізніше прав чи вимог на предмет іпотеки. Державна реєстрація відомостей про обтяження чи зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою, відступлення прав за іпотечним договором та передачу, анулювання, видачу дубліката заставної та видачу нової заставної здійснюється шляхом внесення запису до Реєстру, а також змін і додаткових відомостей до запису, виключення запису з Реєстру (п.4 Порядку). Одним з розділів Порядку визначено процедуру державної реєстрації відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна, відступлення прав за іпотечним договором, передачу, анулювання, видачу дубліката заставної та видачу нової заставної. Так, відповідно до п.17 Порядку внесення змін і додаткових відомостей до запису здійснюється реєстратором на підставі повідомлення іпотекодержателя або уповноваженої ним особи. Пунктом 18 Порядку встановлено, що у повідомленні зазначаються: дата державної реєстрації відомостей; порядковий номер запису; підстава внесення відомостей (повідомлення іпотекодержателя чи рішення суду); відомості про реєстратора. Також, відповідно до п.19 Порядку додатково в повідомленні зазначаються відомості: 1) про державну реєстрацію змін умов обтяження нерухомого майна іпотекою - відповідні зміни і додаткові відомості до запису, внесення яких передбачено пунктом 8 цього Порядку; 2) про відступлення прав за іпотечним договором: про особу, на користь якої здійснено відступлення прав за іпотечним договором; про договір, що підтверджує відступлення прав за іпотечним договором; 3) про передачу, анулювання, видачу дубліката заставної та видачу нової заставної: передбачені підпунктом 1 пункту 8 цього Порядку та про особу, якій передається заставна; дата передачі заставної; дата анулювання заставної; дата видачі дубліката; дата видачі нової заставної. З наведеного можна дійти висновку, що чинним законодавством передбачено відомості, які повинні бути зазначені в повідомленні в будь-якому випадку (п.18 Порядку), а також відомості, зазначення яких залежить від характеру внесених відомостей (змін) (п.19). Так, з матеріалів справи вбачається, що Приватним нотаріусом було зареєстровано зміни обтяження нерухомого майна іпотекою, а саме: відступлення права вимоги за іпотечним договором. Тому враховуючи наведене та положення п.19 Порядку, суд приходить до висновку, що окрім відомостей, які мають бути обов'язково зазначені (п.18 Порядку), в повідомленні необхідно додатково зазначити відомості про відступлення прав за іпотечним договором, а саме: про особу, на користь якої здійснено відступлення прав за іпотечним договором та про договір, що підтверджує відступлення прав за іпотечним договором. З аналізу Повідомлення про реєстрацію змін обтяження нерухомого майна іпотекою вбачається, що останнє містить всі необхідні реквізити, передбачені, як п.18 Порядку, так і п.19, зокрема, відомості про особу, на користь якої здійснено відступлення прав за іпотечним договором; про договір, що підтверджує відступлення прав за іпотечним договором. У свою чергу, щодо посилань позивача на ч.1 ст. 16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно якої, заява про державну реєстрацію прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подається нотаріусу, який вчиняє таку дію, суд зазначає наступне. Частиною 5 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Відповідно до п.2 Порядку реєстратори - це державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які згідно з договорами, укладеними з адміністратором Реєстру, здійснюють державну реєстрацію іпотек, відомостей про обтяження чи зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою, відступлення прав за іпотечним договором, передачу, анулювання, видачу дубліката заставної та видачу нової заставної на підставі повідомлення іпотекодержателя або уповноваженої ним особи чи рішення суду, приймають запити, видають завірені витяги з Реєстру та виконують інші функції, передбачені цим Порядком. Державна реєстрація обтяження нерухомого майна іпотекою може здійснюватися будь-яким реєстратором (п.5 Порядку). Тобто, наведеними приписами регулюється порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно, відповідно до якого факт вчинення нотаріальної дії має місце лише при реєстрації речових прав на об'єкти нерухомого майна (а не при внесенні змін до Державного реєстру прав на нерухоме майно). Нотаріус як спеціальний суб'єкт, не може проводити державну реєстрацію речових прав на об'єкти нерухомого майна без вчинення нотаріальної дії. Порядок внесення змін до Державного реєстру прав на нерухоме майно зазначеною нормою не врегульовано. Відтак, враховуючи, що під час розгляду справи, судом встановлена правомірність відступлення прав від ПАТ «Сведбанк» до ПАТ «Дельта Банк» за договором від 14 серпня 2008 року № 2632/0808/45-027, з урахуванням процедури повідомлення про таке відступлення позивачу, заміна іпотекодержателя приватним нотаріусом, який не посвідчував договір іпотеки, не порушує права боржника та як наслідок не є підставою для скасування запису про зміну умов обтяження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, внесений 15.11.2012 12:53:44 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратюком Віктором Станіславовичем. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає правомірним рішення відповідача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому адміністративний позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 122, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю. Постанова набирає законної сили в строки та порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України Суддя К.Ю. Гарник http://reyestr.court.gov.ua/Review/54752394
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «АВТ Баварія» до ОСОБА_1, фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «АВТ Баварія» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 3 грудня 2015 року, в с т а н о в и л и: У травні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «АВТ Баварія» (далі – ТОВ «АВТ Баварія») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, правонаступником якого є ОСОБА_1, фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги. ТОВ «АВТ Баварія» зазначало, що 7 травня 2013 року між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір про відступлення права вимоги (цесії), за умовами якого ФОП ОСОБА_2 було надано право вимагати за контрактом НОМЕР_1 від 1 червня 2011 року, укладеним між ТОВ «АВТ Баварія» та ОСОБА_3, повернення грошових коштів у розмірі 850 тис. 368 грн 75 коп. Посилаючись на те, що спірним договором всупереч статті 514 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) було передане право грошової вимоги, якого ОСОБА_1 не мав на момент його укладення, позивач на підставі статей 203, 215 ЦК України просив задовольнити позов. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 3 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року, в задоволенні позову ТОВ «АВТ Баварія» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ТОВ «АВТ Баварія» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «АВТ Баварія» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення свого позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 514 ЦК України та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «АВТ Баварія» посилається на постанови Вищого господарського суду України від 4 березня 2010 року, 16 жовтня 2013 року, 22 квітня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 2 жовтня 2012 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «АВТ Баварія» – ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_2 – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 червня 2011 року між ТОВ «АВТ Баварія» та ОСОБА_3 було укладено контракт НОМЕР_1, відповідно до умов якого продавець зобов'язується поставити та передати, а покупець зобов'язується оплатити та прийняти легковий автомобіль марки BMW F10 535i xDrive, 2011 року випуску. Ціна автомобіля складає 850 тис. 368 грн 75 коп. Відповідно до пункту 3.1 контракту продавець зобов’язаний поставити та передати товар покупцю, а покупець зобов’язаний прийняти товар протягом трьох робочих днів з дати зарахування попередньої оплати у розмірі 100 % від загальної вартості товару на банківський рахунок продавця. 1 червня 2011 року продавець поставив та передав, а покупець прийняв та повністю оплатив новий легковий автомобіль марки BMW F10 535i xDrive, 2011 року випуску, з об’ємом двигуна 2979 куб. см, у повній комплектності та у технічно справному стані (т. 1, а.с. 6). 18 квітня 2013 року на адресу ТОВ «АВТ Баварія» від ОСОБА_3 надійшла вимога про розірвання контракту НОМЕР_1 від 1 червня 2011 року та повернення сплачених ним за контрактом коштів у зв'язку з наявністю істотного недоліку проданого товару, який унеможливлює його використання за призначенням, а саме заводського дефекту ізоляції проводів автомобіля, який посилився під впливом вібрації під час руху автомобіля, що призвело до пожежі в автомобілі. 7 травня 2013 року між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір про відступлення права вимоги (цесії), відповідно до умов якого ОСОБА_3 відступив ФОП ОСОБА_2 належне йому право вимоги грошових коштів у розмірі 850 тис. 368 грн 75 коп. за контрактом НОМЕР_1 від 1 червня 2011 року, укладеним між ТОВ «АВТ Баварія» та ОСОБА_3. Рішенням Господарського суду м. Києва від 30 липня 2013 року позов ФОП ОСОБА_2 до ТОВ «АВТ Баварія» про стягнення грошових коштів задоволено: стягнуто з ТОВ «АВТ Баварія» на користь ФОП ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 850 тис. 368 грн 75 коп. основного боргу, 3% річних у сумі 5 тис. 381 грн 78 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 9 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2013 року, позов ТОВ «АВТ Баварія» до ОСОБА_3 про визнання відмови від договору недійсною задоволено: визнано недійсною відмову ОСОБА_3 від контракту НОМЕР_1 від 1 червня 2011 року про продаж автомобіля BMW F10 535i xDrive. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, до участі у справі залучено його правонаступника ОСОБА_1. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на час укладення договору про відступлення права вимоги (цесії) від 7 травня 2013 року сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним та відповідало їхній внутрішній волі. Разом з тим у наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 4 березня 2010 року, 16 жовтня 2013 року, 22 квітня 2014 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за позовами про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги та відшкодування збитків дійшов висновку про те, що відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу таких прав. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові від 2 жовтня 2012 року Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (стаття 513 ЦК України). Статтею 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, згідно з нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору. Зазначивши про те, що сторони договору про відступлення права вимоги досягли згоди щодо всіх його істотних умов, суди разом з тим не з’ясували належним чином обсяг і зміст прав, які перейшли до нового кредитора та чи існували вони на момент їх переходу. Згідно пункту 2 оспорюваного договору до цесіонарія переходить право вимагати від боржника 850 тис. 386 грн 75 коп. Разом з тим, суди встановили, що 1 червня 2011 року між ТОВ «АВТ Баварія» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу автомобіля, за умовами якого продавець поставив та передав покупцю автомобіль BMW F10 535i xDrive, а останній прийняв та повністю оплатив його вартість в сумі 850 тис. 368 грн 75 коп. Контрактом не передбачено обов’язок повернення продавцем в будь-якому випадку вартості автомобіля, а в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту розірвання в установленому порядку цього контракту або визнання його недійсним. Не передбачена контрактом і одностороння відмова від договору. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «АВТ Баварія» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 3 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-459цс17 Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Статтею 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, згідно з нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору. Зазначивши про те, що сторони договору про відступлення права вимоги досягли згоди щодо всіх його істотних умов, суди разом з тим не з’ясували належним чином обсяг і зміст прав, які перейшли до нового кредитора та чи існували вони на момент їх переходу. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-459цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F2FF1A4A304D88A2C22581C4002F7FD7
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и: У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ТОВ «Кредитні ініціативи» зазначало, що 12 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого позичальник отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США зі сплатою 10 % річних та кінцевим терміном повернення кредиту та відсотків не пізніше 11 вересня 2027 року. 17 грудня 2012 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ТОВ «Кредитні ініціативи» відбулося відступлення прав вимоги за вказаним кредитним договором, за яким ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло прав нового кредитора. Позичальник ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання з повернення кредиту не виконує, внаслідок чого станом на 6 лютого 2015 року у нього виникла заборгованість в сумі 352 тис. 211 грн 63 коп, яку ТОВ «Кредитні ініціативи» просило стягнути із ОСОБА_1. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року в задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість у розмірі 352 тис. 211 грн 63 коп., яка складається із заборгованості: за кредитом в сумі 248 тис. 300 грн, за відсотками в сумі 76 тис. 813 грн 85 коп. та пені в сумі 27 тис. 97 грн 78 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме 11, 16, 203, 205-210, 213-215, 303, 315, 512, 513, 548, 575, 626, 628 та 640 ЦК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 січня 2011 року, 26 березня та 20 листопада 2012 року, 18 березня 2015 року, дві ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року, ухвали цього ж суду від 3, 8 та 15 лютого 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було підписано кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР_2 про внесення змін та доповнень до кредитного договору НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис 648 грн (ліміт кредитної лінії) на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США, 264 тис 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. та встановлюється тільки у національній валюті. Згідно з пунктом 2.2 за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. Погашення кредиту здійснюється позичальником відповідно до графіку (додаток № 1), який є невід’ємною частиною договору про внесення змін і доповнень (пункт 2.3 договору). У пункті 2.4 зазначено, що кредит надається позичальнику для ремонту житлового будинку та для придбання іноземної валюти для погашення існуючої заборгованості за кредитом. Відповідно до договору НОМЕР_3 від 1 березня 2011 року про внесення змін та доповнень до кредитного договору у зв'язку із припиненням діяльності філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Рахів Закарпатської області», шляхом реорганізації у Рахівське безбалансове відділення «Філії «Відділення ПАТ Промінвестбанк в м. Ужгород», до преамбули кредитного договору внесено відповідні зміни щодо здійснення погашення кредиту через банки, зазначені у договорі. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» (який є правонаступником ЗАТ «АКПІБ») та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ АКПІБ та ОСОБА_1. Відповідач ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв’язку з чим у нього станом на 6 лютого 2015 року виникла заборгованість в розмірі 352 тис. 211 грн 63 коп. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року НОМЕР_1 між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов’язки за договором. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив з того, що з рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року вбачається, що сторонами у справі є позивач ОСОБА_2, а відповідачами - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк» та ОСОБА_1, а у даній справі сторонами є позивач ТОВ «Кредитні ініціативи» та відповідач ОСОБА_1, а тому посилання суду першої інстанції на положення частини третьої статті 61 ЦПК України є помилковим, оскільки в даній справі беруть участь не ті самі особи, щодо яких встановлено відповідні обставини. Разом з тим в справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надано заявником, зокрема в постановах Вищого господарського суду України від 12 січня 2011 року, 26 березня та 20 листопада 2012 року суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що у разі визнання кредитного договору неукладеним, тобто таким, що не створює для його сторін жодних правових наслідків, у позивача відсутні підстави для стягнення заборгованості за таким кредитним договором, яка виникла через неналежне виконання відповідачем взятих за таким договором зобов’язань. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 цього Кодексу). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України). Правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами. Отже, якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав. За змістом статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, ухваленим у справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 від 12 вересня 2007 року НОМЕР_1 є неукладеним. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб’єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним. У справі, рішення в якій переглядається, бере участь ОСОБА_1 – особа, щодо якої встановлено обставину, яка не підлягає доказуванню – неукладеність кредитного договору, заборгованість відповідача за яким позивач і просив стягнути. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки кредитний договір НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, тобто не породжує для його сторін жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення будь якої заборгованості з відповідача на користь позивача. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-490цс17 Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав. Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір між банком та позичальником є неукладеним. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб’єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним. У справі, рішення в якій переглядається, бере участь позичальник – особа, щодо якої встановлено обставину, яка не підлягає доказуванню – неукладеність кредитного договору, заборгованість відповідача за яким позивач і просив стягнути. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки кредитний договір є неукладеним, тобто не породжує для його сторін жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення будь якої заборгованості з відповідача на користь позивача. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-490цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DE8E6628F1335D2C22581A800419577
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, третя особа – служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (надалі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що у зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором у нього утворилася заборгованість, яку кредитор має право стягнути за рахунок іпотечного майна. При цьому позивач указав, що набув статусу нового кредитора (стягувача) на підставі договору факторингу. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 3 листопада 2015 року, позов задоволено повністю: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ТОВ «Кредитні ініціативи» за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки від 10 червня 2008 року у вигляді квартири АДРЕСА_1, загальною площею 36,3 м2, житловою площею 17,5 м2, яка зареєстрована за ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки нерухомого майна. Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишені без змін. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі та прийняти нову постанову про відмову в позові з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1, дві ухвали від 15 червня, 6, 27 липня та 3 серпня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня, 7 і 21 жовтня 2015 року та 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди розглядали справу неодноразово, установивши таке. 10 червня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі – ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі – ПАТ «Сведбанк»), і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, з подальшим внесенням змін і доповнень, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредитні кошти в розмірі 45 тис. доларів США, які зобов’язався повернути у строк, передбачений умовами договору, та сплатити проценти за користування коштами. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 того ж дня було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 області вартістю 240 тис. 154 грн 77 коп., що в еквіваленті становило 30 тис. 300 доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за зазначеним вище кредитним договором утворилася заборгованість, яка станом на 10 квітня 2013 року становила 47 тис. 326 доларів США 43 центи – тіло кредиту, 6 тис. 830 доларів США 31 центи - відсотки, 1 тис. 414 доларів США 20 центів - пеня. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор плюс») укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відступає фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, право на вимогу якої належить банку на підставі документації. Разом з правами вимоги до фактора переходять усі пов'язані з цим права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Того ж дня ТОВ «ФК «Вектор плюс» уклало договір факторингу з ТОВ «Кредитні ініціативи», відповідно до умов якого позивач набув статусу нового кредитора (стягувача) за кредитним договором від 10 червня 2008 року, позичальником згідно з яким є ОСОБА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позичальник умови кредитного договору виконував неналежним чином, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, а тому кредитор має право задовольнити свої вимоги за рахунок майна, переданого в іпотеку шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» на підставі оцінки майна, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна. Разом з тим суд відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Натомість, у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1, 15 червня (справа № 362/5726/13ц), 6, 27 липня та 3 серпня 2016 року суд касаційної інстанції, дотримуючись балансу інтересів обох сторін, зазначив, що при задоволенні вимог кредитора на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з публічних торгів суди повинні вказувати початкову вартість предмета іпотеки для його подальшої реалізації у грошовому вираженні. При цьому суди не вирішували питання про відстрочення виконання рішення суду до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року (справа № 361/3169/2015ц) постановлена у справі за позовними вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності кредитора на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному договорі, а тому не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах у зв’язку з неоднаковими позовними вимогами. У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 27 травня, 7 і 21 жовтня 2015 року та 8 червня 2016 року, у справах 6-61цс15, 6-1935цс15, 6-1561цс15 та 6-1239цс16 правовий висновок про застосування положень статті 39 Закону України «Про іпотеку» в частині визначення ціни предмета іпотеки при зверненні на нього стягнення зроблено відповідно до змісту позовних вимог та судових рішень без аналізу підстав відстрочки виконання судових рішень до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на незастосування цього Закону. Виходячи зі змісту судових рішень та позовних вимог, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що обставини, які стали підставою для перегляду справи у зв’язку з неоднаковим застосуванням судами саме статті 39 Закону України «Про іпотеку» та невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права не підтвердились, а тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у задоволені заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволені заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2362цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8CD23B158B788B6FC2258185004ADB73
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова асоціація «Агросвіт» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 31 січня 2017 року у справі № 922/1029/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Новаагро Україна» до товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова асоціація «Агросвіт», треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Торгівельний дім «Агросвіт», товариство з обмеженою відповідальністю «Граківські комбікорма», про стягнення суми, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю «Новаагро Україна» (далі – ТОВ «Новаагро Україна») звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова асоціація «Агросвіт» (далі – ТОВ «АПА «Агросвіт»), треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Торгівельний дім «Агросвіт» (далі – ТОВ «ТД «Агросвіт»), товариство з обмеженою відповідальністю «Граківські комбікорма» (далі – ТОВ «Граківські комбікорма») про стягнення з відповідача 11 387 263,68 грн – суми, яка складається із: заборгованості в сумі 8 145 955 грн за договором позики від 25 грудня 2014 року № 25/12-ФП (далі – договір позики № 25/12-ФП), право на стягнення за яким надано позивачеві згідно з договором від 8 серпня 2015 року № 08/08-ВПВ про відступлення права вимоги (заміну кредитора) (далі – договір про відступлення права вимоги № 08/08-ВПВ), 3 % річних за період із 1 липня 2015 року по 21 березня 2016 року в сумі 177 425,60 грн, пені за період із 1 липня 2015 року по 21 березня 2016 року в розмірі подвійної облікової ставки НБУ в сумі 2 871 839,70 грн та інфляційних втрат за період із 1 липня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 192 043,39 грн. Позовні вимоги мотивовано невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором позики № 25/12-ФП, укладеним між ТОВ «Граківські комбікорма» та відповідачем. Рішенням Господарського суду Харківської області від 24 жовтня 2016 року у задоволенні позову ТОВ «Новаагро Україна» відмовлено. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2016 року рішення Господарського суду Харківської області від 24 жовтня 2016 року скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «АПА «Агросвіт» на користь ТОВ «Новаагро Україна» 11 387 263,68 грн, у тому числі: основний борг у сумі 8 145 955 грн; 3 % річних за період із 1 липня 2015 року по 21 березня 2016 року в сумі 177 425,60 грн, пеня за період із 1 липня 2015 року по 21 березня 2016 року в сумі 2 871 839,70 грн, інфляційні втрати за період із 1 липня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 192 043,39 грн. Вищий господарський суд України постановою від 31 січня 2017 року залишив без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2016 року у справі № 922/1029/16. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 31 січня 2017 року, поданої з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «АПА «Агросвіт», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 520 Цивільного кодексу України (далі –ЦК), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 31 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2016 року, а рішення Господарського суду Харківської області від 24 жовтня 2016 року залишити в силі. На обґрунтування своїх доводів ТОВ «АПА «Агросвіт» долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 14 січня 2010 року у справі № 21/13-09, від 11 грудня 2014 року у справі № 910/9982/14. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі № 922/1029/16, яка розглядається, судами встановлено, що згідно зі статутом ТОВ «АПА «Агросвіт», зареєстрованим 17 червня 2013 року, до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства належить надання виконавчому органу попередньої згоди товариства на укладання, внесення змін, розірвання будь-яких договорів, сума яких перевищує 500 000,00 грн, а також договорів, пов'язаних із відчуженням або передачею у заставу (іпотеку) основних засобів товариства, договорів оренди земельних ділянок, паїв, чи інших зобов'язань, які забезпечують виконання зобов'язань товариства або третіх осіб. Загальними зборами учасників ТОВ «АПА «Агросвіт», які відбулися 1 липня 2013 року, було прийнято рішення надати попередню згоду в період із 1 липня 2013 року по 30 грудня 2015 року на укладання будь-яких договорів на будь-яких умовах, у тому числі тих, сума яких перевищує 500 000,00 грн, договорів оренди земельних ділянок та інших договорів, які забезпечують виконання зобов'язань товариства або третіх осіб, із різними контрагентами, та надати повноваження директору товариства у період із 1 липня 2013 року по 30 грудня 2015 року на підписання будь-яких договорів на будь-яких умовах, у тому числі тих, сума яких перевищує 500 000,00 грн, договорів оренди земельних ділянок та інших договорів із різними контрагентами, які забезпечують виконання зобов'язань товариства або третіх осіб. 25 грудня 2014 року між ТОВ «Граківські комбікорма» (позикодавець) в особі директора ОСОБА_1 і ТОВ «АПА «Агросвіт» (позичальник) в особі директора ОСОБА_2 було укладено договір позики № 25/12-ФП, за яким позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти у сумі 9 500 000,00 грн, а позичальник зобов'язується повернути позику у визначений цим договором строк. Згідно з пунктом 4.1 договору позики № 25/12-ФП сторони визначили, що кінцева дата повернення позики – 30 червня 2015 року. За змістом пункту 5.4 договору позики № 25/12-ФП сторони домовилися встановити строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій у три роки та продовжити строк нарахування пені на весь час існування заборгованості. ТОВ «Граківські комбікорма» перерахувало відповідачеві 9 418 204,32 грн (банківська виписка від 25 грудня 2014 року), а відповідач частково повернув позику на загальну суму 1 272 249,00 грн (банківські виписки від 29 грудня 2014 року, від 20 січня 2015 року, від 27 лютого 2015 року). Заборгованість відповідача за договором позики становила 8 145 955,32 грн. 16 липня 2015 року між ТОВ «Граківські комбікорма» (первісний кредитор) в особі директора ОСОБА_1 і ТОВ «ТД «Агросвіт» (новий кредитор) в особі директора ОСОБА_3 було укладено договір № 16/07-ВПВ про відступлення права вимоги (заміну кредитора) (далі –договір про відступлення права вимоги № 16/07-ВПВ), за яким первісний кредитор відступає право грошової вимоги, а новий кредитор набуває право грошової вимоги та здійснює розрахунок на користь первісного кредитора у спосіб, у порядку, в розмірі та у строки, визначені цим договором. Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору його предметом є право вимоги первісного кредитора до ТОВ «АПА «Агросвіт» на підставі договору позики № 25/12-ФП, укладеного між первісним кредитором і боржником (ТОВ АПА «Агросвіт»). У пункті 1.4 договору про відступлення права вимоги № 16/07-ВПВ сторони визначили, що за умовами цього договору новий кредитор набуває право вимагати від боржника сплати грошових коштів (як основної суми позики, так і суми фінансових, штрафних санкцій, збитків) у розмірі, строки та в порядку, які визначені в основному договорі та передбачені чинним законодавством України у разі порушення. Право вимоги переходить до нового кредитора з моменту підписання цього договору. Відповідно до пункту 1.5 зазначеного договору загальний розмір права вимоги, яке передається, складається із 8 145 955,32 грн (суми основного боргу) та суми фінансових, штрафних санкцій, збитків, які підлягають стягненню з боржника у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання за основним договором відповідно до його умов та чинного законодавства України. Згідно з пунктом 2.1 договору про відступлення права вимоги № 16/07-ВПВ сторони погодили, що новий кредитор здійснює розрахунок із первісним кредитором за відступлення права вимоги у розмірі 8 145 955,32 грн у строк до 31 грудня 2015 року. 16 липня 2015 року новий кредитор (ТОВ «ТД «Агросвіт») надіслав боржникові (ТОВ «АПА «Агросвіт») повідомлення про відступлення права вимоги від 16 липня 2015 року, яке отримав директор ТОВ «АПА «Агросвіт» ОСОБА_2. Розрахунок між ТОВ «Граківські комбікорма» і ТОВ «ТД «Агросвіт» за договором про відступлення права вимоги № 16/07-ВПВ здійснено шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог 20 липня 2015 року. 8 серпня 2015 року між ТОВ «ТД «Агросвіт» (первісний кредитор) в особі директора ОСОБА_3 і ТОВ «Новаагро Україна» (новий кредитор) в особі виконавчого директора ОСОБА_2 було укладено договір про відступлення права вимоги № 08/08-ВПВ, за яким первісний кредитор відступає право грошової вимоги, а новий кредитор набуває право грошової вимоги та здійснює розрахунок на користь первісного кредитора у спосіб, у порядку, в розмірі та у строки, визначені цим договором. Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору його предметом є право вимоги, яке перейшло первісному кредитору до ТОВ «АПА «Агросвіт», на підставі договору про відступлення права вимоги № 16/07-ВПВ за договором позики від № 25/12-ФП. За змістом пунктом 1.4 договору про відступлення права вимоги № 08/08-ВПВ новий кредитор набуває право вимагати від боржника сплати грошових коштів (як основної суми позики, так і суми фінансових, штрафних санкцій, збитків) у розмірі, строки та в порядку, визначені у договорі позики від № 25/12-ФП та передбачені чинним законодавством України. Право вимоги переходить до нового кредитора з моменту підписання цього договору. Відповідно до пункту 1.5 зазначеного договору загальний розмір права вимоги, яке передається, становить 8 145 955,32 грн (сума основного боргу) та суми фінансових, штрафних санкцій, збитків, які підлягають стягненню з боржника у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання за договором позики від № 25/12-ФП відповідно до його умов та чинного законодавства України. Згідно з пунктом 2.1 договору про відступлення права вимоги № 08/08-ВПВ сторони погодили, що новий кредитор здійснює з первісним кредитором розрахунок за відступлення права вимоги в розмірі 8 145 955,32 грн у строк до 31 грудня 2016 року. За актом прийому-передачі документів від 8 серпня 2015 року до договору про відступлення права вимоги № 08/08-ВПВ первісний кредитор передав новому кредиторові: договір про відступлення права вимоги № 16/07-ВПВ; договір позики № 25/12-ФП; банківські виписки від 20 січня 2015 року, від 27 лютого 2015 року, від 29 грудня 2014 року, від 25 грудня 2014 року. ТОВ «Новаагро Україна» повністю розрахувалося із ТОВ «ТД «Агросвіт» за договором про відступлення права вимоги № 08/08-ВПВ грошовими коштами на загальну суму 8 145 955,32 грн (платіжні доручення: від 28 грудня 2015 року № 80, від 29 грудня 2015 року № 87, від 29 грудня 2015 року № 89, від 29 грудня 2015 року № 90, від 29 грудня 2015 року № 91). Новий кредитор (ТОВ «Новаагро Україна») надав боржникові (ТОВ «АПА «Агросвіт») повідомлення про відступлення права вимоги від 24 грудня 2015 року, яке 14 березня 2016 року отримав на руки під підпис представник боржника ОСОБА_4 разом із вимогою про сплату грошових коштів від 12 березня 2016 року. 15 липня 2015 року відбулися позачергові загальні збори учасників ТОВ «Граківські комбікорма», на яких були присутні усі учасники товариства із загальною часткою 100 % у статутному капіталі товариства. Загальними зборами учасників ТОВ «Граківські комбікорма» було прийнято рішення надати відповідно до статті 520 ЦК згоду ТОВ «АПА «Агросвіт» на заміну боржника (переведення боргу) за договором позики № 25/12-ФП з ТОВ «АПА «Агросвіт» на товариство з обмеженою відповідальністю «АТК Мрія» (далі ТОВ – «АТК Мрія»), а також заборонити виконавчому органу товариства (директору ОСОБА_1) укладати від імені товариства будь-які договори про відступлення права вимоги (заміну кредитора), в тому числі й за договором позики № 25/12-ФП. 15 липня 2015 року між ТОВ АПА «Агросвіт» (первісний боржник) в особі директора ОСОБА_5 і ТОВ «АТК Мрія» (новий боржник) було укладено договір про заміну боржника (далі – договір про переведення боргу), за яким первісний боржник передає, а новий боржник приймає на себе усі права та обов'язки первісного боржника за договором позики № 25/12-ФП. У пункті 1.3 цього договору зазначено, що його укладено на підставі рішення загальних зборів учасників ТОВ «Граківські комбікорма» від 15 липня 2015 року, оформленого протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Граківські комбікорма» від 15 липня 2015 року, яким надано згоду на переведення боргу та який передано новому боржникові. Внаслідок укладання договору про переведення боргу до нового боржника переходять усі зобов'язання щодо повернення позики за основним договором у розмірі 8 145 955,32 грн, сплати відсотків/процентів за користування запозиченими коштами та будь-які інші зобов'язання позичальника, що виникли із умов основного договору на момент переведення боргу (пункт 1.4). Згідно з пунктом 1.5 договору про переведення боргу борг переходить до нового боржника з дати укладення цього договору. Відповідно до пунктів 2.1 та 2.2 зазначеного договору за переведення боргу за цим договором первісний боржник сплачує новому боржникові винагороду, розмір якої сторонами визначено у розмірі 8 145 955,00 грн. Первісний боржник зобов'язується сплатити новому боржникові усю суму, зазначену в пункті 2.1 цього договору, шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок в установі банку не пізніше 1 грудня 2020 року або в інший спосіб, що не суперечить законодавству України. ТОВ «Новаагро Україна» звернулося до Господарського суду Харківської області із позовом до ТОВ «АПА «Агросвіт», оскільки останнє не виконало своїх зобов'язань за договором позики № 25/12-ФП. Господарський суд Харківської області, відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «Новаагро Україна» дійшов висновку, що передбачена статтею 520 ЦК згода кредитора не є правочином у розумінні статті 202 ЦК і може бути надана шляхом прийняття рішення загальними зборами учасників господарського товариства. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції зазначив, що договір про заміну боржника від 15 липня 2015 року є недійсним в силу закону, тобто нікчемним, оскільки кредитором (ТОВ «Граківські комбікорма») не було надано згоди на заміну боржника, а рішення загальних зборів цього товариства не може вважатися такою згодою, виходячи зі змісту статей 202, 520 ЦК. Вищий господарський суд України погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо обгрунтованості позовних вимог про стягнення заборгованості з первісного боржника, оскільки рішення загальних зборів товариства (кредитора), яким надано згоду на заміну боржника за договором позики, не є правочином і тому не є згодою кредитора у розумінні статті 520 ЦК, що свідчить про нікчемність договору про переведення боргу. Водночас у справах № 21/13-09 і № 910/9982/14 Вищий господарський суд України дійшов висновку, що у статті 520 ЦК закріплено положення про заміну боржника у зобов’язанні винятково за згодою кредитора, але не визначено форми, в який має бути надано таку згоду. Законом не передбачено форми, в якій надається згода кредитора на заміну боржника та не визначено згоду кредитора як частину правочину щодо зміни боржника. Згода кредитора може бути надана у будь-якій формі, в тому числі й шляхом надання відповідного листа, повідомлення тощо. Форма вираження згоди кредитора принципового значення не має (постанови від 14 січня 2010 року і від 11 грудня 2014 року). Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що подана ТОВ «АПА «Агросвіт» заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У частині 1 статті 510 ЦК встановлено, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Отже, зобов’язання є правовідношенням між конкретно визначеними особами – сторонами зобов’язання. Чинне цивільне законодавство передбачає можливість заміни сторін у зобов’язанні, однак встановлює певні обмеження свободи розсуду учасників відповідних правовідносин з метою запобігання порушенню балансу інтересів цих осіб. Зокрема, заміна кредитора за загальним правилом здійснюється без попередньої згоди боржника, оскільки не впливає на правове становище боржника, для якого неважливо, яка саме особа має здійснити виконання, зокрема, сплатити кошти (статті 512, 516 ЦК). Разом із тим закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов’язанні поза волею кредитора. Згідно зі статтею 520 ЦК боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Норма статті 520 ЦК має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов’язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. Вступаючи у договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов’язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Відтак, для заміни боржника у зобов’язанні необхідна воля кредитора щодо відсутності заперечень проти покладення обов’язку первісного боржника на іншу особу. Чинним законодавством встановлено лише форму правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні – цей правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання (статті 513, 521 ЦК). Водночас форми надання згоди кредитором щодо заміни боржника у зобов’язанні законом не передбачено. Наведене дає підстави для висновку про те, що для заміни боржника у зобов’язанні істотне значення має не форма виразу волі кредитора, а наявність відповідної волі, що і вимагається згідно з приписами статті 520 ЦК. За змістом частини 1 статті 98 ЦК загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Отже, загальні збори учасників товариства є органом, який формує волю товариства з будь-яких питань діяльності юридичної особи. Таким чином, відповідно до норми статті 520 ЦК вимагається наявність волі (згоди) кредитора на заміну боржника у зобов’язанні, а згідно з частиною 1 статті 98 ЦК волю господарського товариства можуть формувати загальні збори учасників цього товариства. Відтак, протокол загальних зборів учасників первісного кредитора ТОВ «Граківські комбікорма» від 15 липня 2015 року, у якому зафіксовано рішення загальних зборів учасників про згоду на заміну боржника за договором позики № 25/12-ФП, є достатнім та належним доказом волі (згоди) кредитора на заміну боржника у зобов’язанні, що відповідає приписам статті 520 ЦК. Враховуючи викладене, застосування Вищим господарським судом України і Харківським апеляційним господарським судом до спірних правовідносин у справі № 922/1029/16, що розглядається, норми статті 520 ЦК у частині кваліфікації згоди кредитора виключно як одностороннього правочину є неправильним. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі повністю не встановлено, не перевірено доводи різних представників сторін щодо обставин виконання ТОВ «АПА «Агросвіт» своїх обов’язків за договором позики № 25/12-ФП, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає прийняттю остаточного рішення, всі постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова асоціація «Агросвіт» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 31 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2016 року, рішення Господарського суду Харківської області від 24 жовтня 2016 року у справі № 922/1029/16 скасувати. Справу № 922/1029/16 передати на новий розгляд до Господарського суду Харківської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік Судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 26 квітня 2017 року № 3-300гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1F7F27F2A2700C6C225813D00264025
  12. 21.04.2017 через Фонд Гарантирования банк Форум продал права по моему кредиту! Сегодня мне сообщили , что готовят для меня уведомление о том что моя квартира будет в ближайшее время продана! Что делать ? Куда бежать? Как сохранить квартиру? Спасибо
  13. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022, тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41 ________________________________________________________________________ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "09" листопада 2015 р. Справа № 922/5260/15 Господарський суд Харківської області у складі: судді Суслової В.В. при секретарі судового засідання Помпі К.І. розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" м. Харків до 1. Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота", м. Харків , 2. Публічного акціонерного товариства банка "Меркурій" м. Харків 3-я особа - Приватний нотаріус Харківського міського округу Чибісова А.О., м. Харків про визнання недійсним договору за участю представників сторін: позивача - Орлов О.О., довіреність від 12.01.2015 року; першого відповідача - Грайворонський І. В., довіреність № 36 від 08.12.2014 року; другого відповідача - Полетаєва Т.Ю., довіреність № 20 від 12.06.2015 року; третьої особи - не з'явився; ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Азово-Черноморська інвестиційна компанія" звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота" та Публічного акціонерного товариства банку "Меркурій" про визнання недійним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-0309 від посвідченого Зубарєвим І.Ю., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 21.01.2008 року реєстровий № 369 від 07.02.2014 року. Судові витрати позивач просить стягнути з відповідачів. Ухвалою господарського суду Харківської області від 10 вересня 2015 року прийнято вказану позовну заяву до провадження, порушено провадження у справі та призначено її розгляд у судовому засіданні. Розгляд даної справи неодноразово відкладався для надання можливості сторонам надати додаткові докази в обгрунтування своїх правових позицій. У судовому засіданні 05 листопада 2015 року була оголошена перерва до 09 листопада 2015 року об 12:00 год. Після перерви у судовому засіданні розгляд справи був продовжений 09 листопада 2015 року об 12:00 год. Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги у повному обсязі, та просив суд задовольнити позов з підстав викладених у позові та наданих додаткових пояснень до позову. В обгрунтування позовних вимог позивач посилається на недотримання вимогу Закону в момент вчинення спірного договору вимог ст. 517 ЦК України та звертає увагу суду на те, що відповідачами не були передані документі які засвідчують права вимоги, що передається. У спірному договорі не зазначений обсяг прав вимоги що передається Новому Іпотекодержателю. У зв'язку з відсутніми переданими документами, а також відсутнім переданим обсягом прав вимоги за спірним договором вважає, що заборгованість може бути стягнута двічі (на підставі кредитного договору та договору іпотеки) у результаті чого порушаються права позивача. Представник першого відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, та просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В своїх запереченнях посилається на відсутність порушення спірним договором прав позивача, а також посилається на судове рішення відповідно до якого у задоволенні позову про визнання договору відступлення права вимоги недійсним відмовлено. Крім того, перший відповідач вважає, що при укладанні відступлення права вимоги за іпотечним договором можуть бути передані лише копії документів без передачі оригіналів. Також представником першого відповідача було надано до суду клопотання за вх. № 45045 про долучення до матеріалів справи додаткових документів. Надані документи долучені судом до матеріалів справи. Другий відповідач також заперечував проти задоволення позову, та просив суд відмовити у задоволенні позову. В своїх запереченнях також підтримує правову позицію першого відповідача , вважає що спірним договором не порушуються права позивача та позовні вимоги грунтуються на припущеннях. Третя особа свого представника у призначене судове засідання не направила, письмові пояснення не надала. Приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статтею 4-3 та статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи за наявними у справі матеріалами у відповідності до статті 75 Господарського процесуального кодексу України. З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне. 21 січня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Меркурій" (іменований "кредитор") та Азово-Чорноморською інвестиційною компанією у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (іменована "позивальник") укладено договір № 02-25К-02 на кредитну лінію, відповідно до п. 1.1 якого (в редакції додаткової угоди до договору від 07.05.2008р.) у строк з 21.01.2008 року по 25.01.2008 року кредитор відкриває позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання невідновлювальну лінію у сумі, що не перевищує 6300000,00 (шість мільйонів триста тисяч) гривень (далі - ліміт кредитування) на придбання нерухомості, а позичальник зобов'язується повернути кредит не пізніше 19.01.2009 року, та сплачувати проценти за його користування по ставці 18% річних на визначених цим договором умовах. Строк повернення кредиту продовжується на умовах, передбачених цим договором. Відповідно до п.1.3 договору в забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором між первісним кредитором та боржником (іпотекодавцем) було укладено іпотечний договір № 16-03-09 від 21.01.2008р., посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369, предметом якого є нежитлові приміщення 3-го поверху № 1-6, 8-20, в літ. А-3, загальною площею 357,3 кв. м, що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Сумська, буд. 96. 07 лютого 2014року між Публічним акціонерним товариством Банк "Меркурій" (іменований "первісний кредитор") та Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (іменований "новий кредитор") укладено договір відступлення права вимоги за договором № 02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року, відповідно до п. 1.1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає право вимоги первісного кредитора до Азово-Чорноморської інвестиційної компанії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (за текстом договору "боржник") у розмірі, визначеному п. 1.2 договору, за договором №02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року та усіх додаткових угод до нього, укладеним між первісним кредитором та боржником (за текстом договору "кредитний договір") та стає кредитором в зобов'язаннях за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього в обсязі та на умовах, визначених договором. Право вимоги від первісного кредитора до нового кредитора передається частково, в обсязі, зазначеному в п. 1.2 договору. Згідно з п. 1.2 договору сума вимог, що відступається, станом на дату укладення становить строкова заборгованість за кредитом у розмірі 7566200,00 грн. 07 лютого 2014 року між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369 (далі за текстом - договір). Як передбачено ч. ч. 1, 3 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором і законом. За своєю правовою природою відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредитору і відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому зміна кредитора у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання. Згідно зі ст.ст. 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. З аналізу наведених норм вбачається, що заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів, та здійснюється без згоди боржника, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Вказаної правової позиції дотримується також і Верховний суд України у постанові від 15.04.2015 у справі № 3-43гс15. Відповідно до п. 1.1 Договору, Первісний Іпотекодержатель (другий відповідач) передає, а Новий Іпотекодержатель (перший відповідач) приймає у повному обсязі всі права вимоги за іпотечним договором 16-03-09, посвідченим 21 січня 2008 року Зубарєвим І.Ю. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, реєстровий номер №369, (з усіма змінами та доповненнями до нього), укладеним між Первісним Іпотекодержателем та Азово-Чорноморською інвестиційною компанією у формі товариства з обмеженою відповідальністю (позивачем у справі), який є забезпеченням виконання зобов'язань за Договором №02-25К-02 на кредитну лінію від 21 січня 2008 року, з усіма змінами та доповненнями до нього, укладеним між другим відповідачем та позивачем. Пунктом 2.1.1 оспорюваного договору передбачено, що другий відповідач (первісний іпотекодержатель за договором) зобов'язується в день нотаріального посвідчення цього договору передати за актом приймання-передачі першому відповідачу (новому іпотекодержателю за договором) всі документи які засвідчують права вимоги за іпотечним договором. Згідно ч.1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно п. 1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідно до ч.1 ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. З аналізу наведених норм суд зазначає, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Статтею 575 ЦК України передбачено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Частиною третьої статті 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Частинами 4 та 5 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно ч. 1 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Таким чином, із приписів даної правової норми випливає, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. За таких обставин, укладенню договору про відступлення права іпотеки має передувати укладення договору про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням та виконанням усіх необхідних дій передбачених Законом. Проте, позивач вважає, що Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369, був укладений між відповідачами без дотримання вимог чинного законодавства, оскільки всупереч ст. 517 ЦК України, не були передані новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, а тому порушує права та охоронювані законні інтереси позивача, оскільки заборгованість може бути стягнута двічі (на підставі кредитного договору та договору іпотеки). Згідно ч. ст. 517 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Згідно ч. 1 ст. 519 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги. Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Як передбачено ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У пункті 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Як передбачено ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Виходячи з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства, обов'язковими умовами визнання договору недійсним є наявність у позивача певного суб'єктивного права (охоронюваного інтересу) - об'єкту судового захисту, порушення у зв'язку з укладенням відповідного договору таких прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі, та належність обраного способу судового захисту. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. Так, як вбачається з матеріалів справи, 07 лютого 2014 року між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369 (далі за текстом - договір). Того числа між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369. Також між відповідачами був підписаний Акт приймання-передавання документів від 07.02.2014 року на виконання п. 3.1. Договору відступлення права вимоги від 07.02.2014 року про передачу Первісним кредитором Новому кредиторові документів, що засвідчують право вимоги. Інших Актів, в тому числі до Договору про відступлення права вимоги за Іпотечним Договором № 16-03-09, між відповідачами не підписувалось. З наданих відповідачами пояснень та доказів, у тому числі при дослідженні акту приймання передавання документів від 07.02.2014 року, складеного відповідачами, вбачається, що мала місце передача лише копій документів, які засвідчують права, що передаються, в тому числі копії кредитного договору № 02-25К-02 від 21.01.2008 року та додаткових угод до нього, які не були нотаріально посвідчені. (а.с. 138). Відповідно до ст. 75 Закону України "Про нотаріат", нотаріуси, посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом. Таким чином, засвідчення вірності копії є нотаріальною дією, що спрямована на підтвердження факту відповідності копії оригіналу документа. Визнано, що вчинення нотаріальної дії означає надання копії документа юридичної сили. Враховуючи той факт, що на момент вчинення договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором та за договором відступлення права вимоги були передані лише копії документів, які засвідчують права, не посвідченні нотаріально. Враховуючи вказане, суд вбачає, що передані документи не мають юридичної сили. З огляду на вказане, для встановлення відповідності копій оригіналам документів, що були передані за Актом, судом у відповідачів було витребувано оригінал Договору № 02/25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року для огляду у судовому засіданні. Оригінал Договору № 02/25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року до суду надано відповідачами так і не було . В своїх поясненнях, другий відповідач зазначив про відсутність у відповідачів витребуваного Кредитного договору, посилаючись на той факт, що оригінал Договору № 02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року з усіма змінами був переданий іншій юридичній особі - ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" під час укладення між вказаною юридичною особою та другим відповідачем Договору про відступлення права вимоги від 11.06.2015 року. Одже, приймаючи до уваги надані сторонами пояснення та докази, суд приходить до висновку, що на момент вчинення договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором та за договором відступлення права вимоги від 07.02.2014 року, всупереч ст. 517 ЦК України, не були передані новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. За таких обставин, враховуючи вищевикладене, суд робить висновок про те, що Відповідачами в момент вчинення правочину не було дотримано вимог ст. 203 ЦК України, та укладений правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Що стосується порушенням прав позивача укладанням спірного договору, суд зазначає наступне. Матеріалами справи підтверджується те, що оригінали Кредитного договору другим відповідачем були передані за договором переуступки права вимоги іншому кредитору Азово-Чорноморській іпотечній компанії. Таким чином у результаті недотримання вимог діючого законодавства відповідачами в момент вчинення спірного договору може призвести до того, що заборгованість за кредитним договором буде стягнута з позивача двічі, що порушує його права. Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно п.1 ч.1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. З огляду на вищевикладене, відповідачами не надано будь-яких допустимих доказів на спростування викладених у позовній заяві обставин, таким чином, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог позивача. При розподілі судових витрат суд враховує положення ст. 49 ГПК України, згідно якої судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При цьому відповідно до ч. 4 ст. 49 ГПК України стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Таким чином витрати по сплаті судового збору у даній справі покладаються на відповідачів. На підставі викладеного та керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 34, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: Позовні вимоги задовольнити повністю. Визнати недійсним Договір відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09, посвідченого Зубарєвим І.Ю., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 21 січня 2008 року, реєстровий № 369 від 07.02.2014 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті Ворота" (61166, м.Харків, пр. Леніна, 36, код ЄДРПОУ 20015529) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" (61002, м. Харків, вул. Сумська, 96, код ЄДРПОУ 23915446, п/р 26503001119479 в ПАТ "КБ "ХРЕЩАТИК" в м. Києві, МФО 3000670) - 609,00 грн. судового збору. Стягнути з Публічного акціонерного товариства банка "МЕРКУРІЙ" (61002, м.Харків, вул. Петровського, 23, код ЄДРПОУ 14360386) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" (61002, м.Харків, вул. Сумська, 96, код ЄДРПОУ 23915446, п/р 26503001119479 в ПАТ "КБ "ХРЕЩАТИК" в м. Києві, МФО 3000670) - 609,00 грн. судового збору. Видати накази після набрання рішенням законної сили. Повне рішення складено 16.11.2015 р. Суддя В.В. Суслова справа № 922/5260/15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/53526976
  14. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2017 року Справа № 910/6714/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого: Погребняка В.Я.,суддів: Короткевича О.Є., Панової І.Ю., розглянувши касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г господарського суду м. Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачаТовариство з обмеженою відповідальністю "Станкотехімпорт ЛТД" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року за участю представників сторін: від Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" - Самокиш В.Ю., довіреність № 02-36/3391 від 12.12.2016 року; від Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" - Биковський О.І., довіреність № 65 від 29.12.2016 року; від Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" - Сова К.В., довіреність № 17-024 від 20.03.2017 року, ВСТАНОВИВ: Рішенням господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г (суддя - Якименко М.М.) в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" (далі - ТОВ "Енерготехпром", відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (далі - ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку", відповідач 2) про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, який укладено між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" відмовлено повністю. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г (головуючий суддя - Суховий В.Г., суддя - Хрипун О.О., суддя - Агрикова О.В.) апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г скасовано. Прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Стягнуто з ТОВ "Енерготехпром" на користь ПАТ "Укрсоцбанк" 609,00 грн. судового збору за подання позовної заяви, 304,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, 730,80 грн. судового збору за подання касаційної скарги та 791,70 грн. 70 коп. судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України. Стягнуто з ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на користь ПАТ "Укрсоцбанк" 609,00 грн. судового збору за подання позовної заяви, 304,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, 730,80 грн. судового збору за подання касаційної скарги та 791,70 грн. 70 коп. судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України. Не погоджуючись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г, ТОВ "Енерготехпром" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г повністю, та залишити в силі рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. ст. 512 - 514, 1078, 1079, 1084 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 11128 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Не погоджуючись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г, ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" також звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г повністю, та залишити без змін рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. ст. 512, 514, 656, 1077, 1084 ЦК України, ст. 11128 ГПК України. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/6714/15-г було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Євсіков О.О., суддя - Кролевець О.А., суддя - Самусенко С.С (протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.01.2017 року в матеріалах справи). Ухвалою Вищого господарського суду України від 17.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г прийнято касаційні скарги до провадження. Призначено розгляд касаційних скарг у засіданні Вищого господарського суду України на 30.01.2017 року. До суду 27.01.2017 року надійшла заява ТОВ "Енерготехпром" про відвід складу суду, а саме колегії суддів у складі головуючого судді Євсікова О.О., суддів Кролевець О.А., Самусенко С.С. Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г заявлений ТОВ "Енерготехпром" відвід колегії у складі суддів Євсікова О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С. у справі № 910/6714/15-г відхилено. Від колегії суддів у складі Євсіков О.О. - головуючий (доповідач), Кролевець О.А., Самусенко С.С. надійшла заява про самовідвід, мотивована тим, що в аналогічній господарській справі (№ 910/5928/15-г господарського суду м. Києва) за участю тих же сторін, колегією суддів касаційної інстанції висловлено позицію щодо пов'язаності даної справи з банкрутством, а вказана категорія справ не відноситься до спеціалізації, визначеної суддям Євсікову О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С. згідно з рішенням зборів суддів Вищого господарського суду України від 27.09.2016 року № 2. Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г заяву колегії суддів у складі: Євсіков О.О. - головуючий, Кролевець О.А., Самусенко С.С. про самовідвід у справі № 910/6714/15-г господарського суду м. Києва задоволено. Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 02.02.2017 року № 08.03-04/479 у зв'язку з ухвалою про самовідвід суддів у складі Євсікова О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С., відповідно до п. 2.3.52 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій № 910/6714/15-г (розпорядження в матеріалах справи). Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/6714/15-г було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя - Короткевич О.Є., суддя - Панова І.Ю. (протокол автоматичної зміни складу колегії суддів від 02.02.2017 року в матеріалах справи). Ухвалою Вищого господарського суду України від 06.02.2017 року у справі № 910/6714/15-г прийнято касаційні скарги ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г до провадження. Призначено розгляд касаційної скарги в засіданні Вищого господарського суду України на 28.02.2017 року. Ухвалою Вищого господарського суду України від 28.02.2017 року у справі № 910/6714/15-г продовжено строк розгляду касаційних скарг ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Відкладено розгляд касаційних скарг ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на 21.03.2017 року. В судове засідання 21.03.2017 року з'явилися уповноважені представники від ПАТ "Укрсоцбанк", ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку", ТОВ "Енерготехпром", які надали пояснення у справі, зокрема, щодо різної практики Вищого господарського суду України в подібних справах. Так, уповноважений представник ТОВ "Енерготехпром" зазначив про постанову Вищого господарського суду від 27.01.2017 року у справі № 910/5928/15-г, уповноважений ПАТ "Укрсоцбанк" послався на постанову Вищого господарського суду України від 13.12.2016 року у справі № 910/8670/15-г у подібних спорах. Колегія суддів Вищого господарського суду України у вказаному вище складі, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ПАТ "Укрсоцбанк" звернулось в господарський суд м. Києва з позовом до ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, який укладено між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог). Ухвалою господарського суду м. Києва від 27.05.2015 року до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "Станкотехімпорт ЛТД" (далі - ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД"). Рішенням господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г в задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просив рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2015 року у справі № 910/6714/15-г апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" прийнято до провадження. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.09.2015 року до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено Публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар" (далі - ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар"). Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 19.11.2015 року рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року у справі № 910/6714/15-г залишено без змін. Постановою Верховного Суду України від 13.04.2016 року постанову Вищого господарського суду України від 19.11.2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року та рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г скасовано, а справу передано на розгляд господарського суду м. Києва. Скасовуючи вищевказані судові рішення, Верховний Суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з'ясували правову природу цього правочину та відповідність його вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. За результатами нового розгляду справи, господарським судом м. Києва прийнято рішення від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції послався на умови договору, положення ЦК України, і дійшов висновку про те, що позовні вимоги у даній справі є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки позивач не довів та не надав суду доказів, які підтверджують, що в момент вчинення правочину стороною (сторонами) було порушено приписи ст. ст. 203, 215 ЦК України. Переглянувши вказане рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г дійшов висновку про необхідність його скасування з прийняттям нового рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Зокрема, визнано недійсним договір відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Cудові витрати розподілено відповідно до ст. 49 ГПК України та покладено на відповідачів 1 та 2. Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Згідно зі ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Як вбачається з матеріалів справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що 15.04.2014 року між ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № В-05/14 (далі - Договір), за умовами якого кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. В статті 1 Договору визначено, що первісним кредитором є ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД", боржником - ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Договір поставки - договір поставки №29а від 03.02.2009 року, укладений між первісним кредитором (постачальник за договором поставки) та боржником (покупець за договором поставки), відповідно до якого постачальник зобов'язався поставити продукцію (надалі - товар), а покупець зобов'язався прийняти та оплатити мотор-редуктори, маніпулятори та запчастини. Право вимоги кредитора у зобов'язанні до боржника виникло на підставі договору поставки. Договором відступлення є договір відступлення права вимоги № Ф-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між первісним кредитором та кредитором, на підставі якого первісний кредитор відступає кредитору, а кредитор набуває право вимоги первісного кредитора до боржника за договором поставки. Відповідно до пункту 2.2 Договору загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 5 433 327,87 грн. Пунктом 3.2 Договору передбачено, що право вимоги за договором поставки вважається відступленим кредитором новому кредитору в момент підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін акта відступлення права вимоги за формою, яка є невід'ємною частиною цього договору. Пунктами 3.9 - 3.11 Договору передбачено, що ціна договору складає суму грошових коштів у національній валюті України та визначається сторонами окремо. Новий кредитор здійснює оплату ціни договору на поточний рахунок кредитора. Оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на поточний рахунок кредитора грошових коштів від нового кредитора у розмірі ціни договору. Як встановлено судом апеляційної інстанції, 15.04.2014 року сторони Договору уклали договір про внесення змін до договору про відступлення права вимоги № В-05/14, в якому погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України в розмірі 2 700 000,00 грн. На виконання умов Договору, 28.04.2014 року сторонами підписано акт відступлення права вимоги, відповідно до якого 28.04.2014 року право вимоги за договором поставки № 29а від 13.02.2009 року, укладеним між ТОВ "Станкотехімпорт" та ПАТ "КТЗ "Констар" перейшло від кредитора до нового кредитора в обсязі згідно з умовами договору. Відповідно до Договору відступлення права вимоги № Ф-05/14 від 15.04.2014 року, який укладений між ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД" (первісний кредитор) та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) первісний кредитор зобов'язується відступити кредитору право вимоги до боржника, а кредитор зобов'язується сплатити первісному кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в п. 3.9 договору та набути право вимоги за договором поставки. Сторони домовились, що заміна сторони у зобов'язанні вважається такою, що відбулася, а право вимоги за договором поставки вважається відступленим первісним кредитором кредитору в момент здійснення кредитором повної оплати ціни договору (п. 3.2 договору №Ф-05/14). Згідно з п. 3.3 Договору № Ф-05/14, після набуття кредитором права вимоги до боржника, сторони підписують акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги) - (додаток 2), після чого первісний кредитор передає кредитору документацію у повному обсязі за актом приймання передачі Документації - (додаток 1). На виконання умов Договору №Ф-05/14 сторони уклали акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги) від 25.04.2014 року, відповідно до якого ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД" (первісний кредитор) відступив, а ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) набув право вимоги до боржника та відбулася заміна кредитора в зобов'язанні в сумі 10 933 327,87 грн. З матеріалів справи вбачається, що обґрунтовуючи позовні вимоги у даній справі, позивач вказував на те, що оспорюваний договір укладено між відповідачами з порушенням вимог ч. 1 ст. 512 ЦК України через відступлення права вимоги, яке не належало кредиторові на момент укладення договору. Відтак, це є недотриманням вимог ст. 203 ЦК України, що є підставою для визнання договору недійсним. Такі доводи позивача суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими, з огляду на таке. Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до договору відступлення права вимоги № Ф-05/14 між ТОВ "Станкотехімпорт" (первісний кредитор) та ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) від 15.04.2015 року: п. 3.3 Після набуття кредитором права вимоги до боржника, сторони підписують акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги), після чого первісний кредитор передає кредитору документацію у повному обсязі за актом приймання передачі документації. За змістом п. 3.8 даного договору кредитор може відступити або передати всі або будь-які права та зобов'язання за договором поставки третім особам з моменту набуття ним права вимоги. На виконання цього договору, сторони 25.04.2014 року підписали акт приймання-передачі документації та заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги), тобто відбулась заміна кредитора в зобов'язанні в сумі 10 933 327,87 грн. Відповідно до оспорюваного договору відступлення права вимоги №В-05/14 між ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) від 15.04.2015: п. 2.1 кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. Загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 5 433 327, 87 грн. На виконання п.3.2 оспорюваного договору 28.04.2014 року сторони підписали акт відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) відступив, ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) набув право вимоги до боржника та відбулась заміна кредитора в зобов'язанні в частині 5 433 327, 87 грн. Відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Відповідно до ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Судом апеляційної інстанції встановлено, що на момент передачі відповідачем-2 відповідачу-1 права вимоги за договором відступлення права вимоги №В-05/14 від 15.04.2014, це право повністю належало відповідачу-2, що спростовує твердження позивача. Водночас, щодо тверджень позивача, що він хоч і не є стороною оспорюваного договору, однак, є зацікавленою особою, яка має право на оскарження договору, судом апеляційної інстанції встановлено, що ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18.12.2014 року у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" (порушеною ухвалою цього ж суду від 05.08.2014 року) затверджено реєстр вимог кредиторів, до якого внесено, зокрема, вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" на суму основного боргу у розмірі 48 316 829 грн. 63 коп., що віднесені до 4 черги задоволення; пеню у сумі 10 365 963 грн. 65 коп. - до 6 черги задоволення; інфляційні витрати у сумі 2 177 763 грн. 14 коп. - до 4 черги задоволення; судовий збір у сумі 1 218 грн. - до 1 черги задоволення вимог кредиторів та вимоги, забезпечені заставою, у сумі 29 379 707 грн. 86 коп. - позачергово. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав. Ч. 1 ст. 1 ГПК України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Виходячи з аналізу наведених норм суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. За змістом ч. ч. 1, 2 та 9 ст. 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку. Ч. 4, 5 і 6 ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять п'ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону. Враховуючи, що ПАТ "Укрсоцбанк" визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", то участю у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушуються майнові інтереси позивача. Відповідний правовий висновок викладено в Постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у даній справі № 910/6714/15-г. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що позивач вправі звертатися із позовом про визнання договору недійсним відповідно до положень ч. 3 ст. 215 ЦК України. Водночас, на виконання вказівок, викладених в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року судом апеляційної інстанції досліджено положення оспорюваного договору та встановлено, що відповідно до умов договору відступлення права вимоги № В-05/14, укладеного 15.04.2014 року між ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор), кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. Пунктами 3.9 - 3.11 договору передбачено, що ціна договору складає суму грошових коштів у національній валюті України та визначається сторонами окремо. Новий кредитор здійснює оплату ціни договору на поточний рахунок кредитора. Оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на поточний рахунок кредитора грошових коштів від нового кредитора у розмірі ціни договору. На думку суду апеляційної інстанції, з яким погоджується і суд касаційної інстанції, суд першої інстанції, повторно розглядаючи справу, дійшов помилкового висновку про те, що укладений договір відступлення права вимоги № В-05/14 не є договором факторингу з тих підстав, що за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, з огляду на таке. Як встановлено в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року, оспорюваний правочин містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Зокрема, договором передбачено, що грошова вимога до боржника уступається кредитором (ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку") в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ТОВ "Енерготехпром") зобов'язалося сплатити останньому, тобто за умовами договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника), та п.п. 3.2 - 3.7 договору також містять умови, які притаманні договору факторингу. Як встановлено судом апеляційної інстанції, сторони в п. 3.9 погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України та визначається сторонами окремо. В той же день, 15.04.2014 року сторони оспорюваного договору уклали договір про внесення змін до договору про відступлення права вимоги № В-05/14, в якому погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України в розмірі 2 700 000,00 грн. З врахуванням розміру заборгованості, право вимоги якої відступається згідно п.2.2 договору та становить 5 433 327,87 грн., та ціни договору, погодженої в договорі про внесення змін в розмірі 2 700 000,00 грн., слід дійти висновку, що різниця, яка становить 2 733 327,87 грн., є дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу, у даному випадку - ТОВ "Енерготехпром". Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в п. 3 ч. 3 ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що оспорюваний договір є саме договором факторингу, оскільки відступлення права вимоги у даному випадку відбувалось в обмін на грошові кошти за плату у вигляді дисконту. Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 13.04.2016 року у даній справі, при вирішенні судами справи залишилась недослідженою та обставина, чи є відповідач 1 фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. Також у вказаній постанові суд зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з'ясували правову природу цього правочину та відповідність його умов вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК України. Так, ч. 1 ст. 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України). Аналогічні положення закріплено і у пунктах 3.2 і 3.7 договору, відповідно до яких сторони погодили, що після переходу до нового кредитора права вимоги у останнього виникає право на грошові кошти, які він отримає від боржника в якості погашення заборгованості за виконання зобов'язань за договором поставки. Кредитор (ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку") не відповідає перед новим кредитором (ТОВ "Енерготехпром") у випадку, якщо одержані новим кредитором від боржника суми будуть меншими від суми, сплаченої новим кредитором за цим договором. При цьому, плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається, що, як встановлено судом апеляційної інстанції, і має місце у договорі від 15.04.2014 року № В-05/14. Разом із тим, щодо суб'єктного складу таких правовідносин ч. 3 ст. 1079 ЦК України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Зокрема, у п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону визначено, що фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. У ч. 1 ст. 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ. Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідно до статуту ТОВ "Енерготехпром" предметом діяльності цього товариства є, зокрема, надання послуг операційного та фінансового лізингу; допоміжні послуги в галузі страхування та фінансів. На виконання вказівок Верховного Суду України, апеляційним судом встановлено, що ТОВ "Енерготехпром", хоча і здійснює фінансово-господарську діяльність із надання певних послуг, однак не являється фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, оскільки дане товариство не включено до Переліку фінансових установ, унесених до Державного реєстру фінансових установ, що підтверджується інформацією з офіційного сайту Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Приписами ст. 6 ЦК України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів. Ч. 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно із ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ст. 215 вказаного кодексу закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин, що зазначено в абз. 4 пп. 2.1 п.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними". За результатом розгляду даної справи та на виконання вказівок Верховного Суду України, викладених у постанові від 13.04.2016 року у цій справі, апеляційним судом встановлено, що оспорюваний договір укладено з боку ТОВ "Енерготехпром" з порушенням вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", оскільки ТОВ "Енерготехпром" не є фінансовою установою в розумінні названого Закону України, а тому не має права на отримання плати (фінансової вигоди) у вигляді дисконту від фінансової операції. З урахуванням приписів п. 1 ст. 83 ГПК України, якими встановлено, що господарський суд наділений правом визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству та враховуючи встановлені вище обставини недійсності договору відступлення права вимоги №В-05/14 від 15.04.2014 року з підстав порушення ТОВ "Енерготехпром" вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", незважаючи на відхилення доводів позивача в частині підстав для визнання його недійсним, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що позовні вимоги у даній справі підлягають задоволенню. Натомість, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, вказав, що договір №В-05/14 укладено відповідно до п.1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, відповідно до якого кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) та дійшов помилкового висновку, що укладений між сторонами (відповідачами 1 та 2) договір не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату. Однак, як встановлено судом апеляційної інстанції, такий висновок суду першої інстанції спростовується умовами спірного договору. З огляду на те, що суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до прийняття неправильного рішення у даній справі про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про необхідність скасування рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог. Відповідно до ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Згідно з нормами ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Відтак, доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та пов'язані з переоцінкою доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог ст. 43 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається. Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне зазначити наступне. Верховний Суд України в постанові від 13.03.2016 року у даній справі зазначив, що оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар», то участю у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушуються майнові інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звертатися із позовом про визнання Договору недійсним відповідно до положень частини третьої статті 215 ЦК України. Виходячи з встановлених обставин, дана справа безпосередньо пов'язана зі справою № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ «Криворізький трубний завод «Констар» (порушеною ухвалою від 05.08.2014 року). Водночас, надаючи оцінку правильності застосування ст.1, п.п. 2. 7 ч. 1 ст.12, ч.9 ст.16 ГПК України при розгляді даної справи, для з'ясування питання в якому саме провадженні - позовному чи в межах справи про банкрутство має бути розглянута позовна заява про визнання договору недійсним - колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, обґрунтовуючи позовні вимоги у даній справі, позивач зазначав про те, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням норм чинного законодавства України, зокрема, положень ч. 1 ст. 512 ЦК України та порушує його права як кредитора у справі про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" з огляду на те, що права вимоги за оспорюваним договором відступлення були передані підприємству, яке є акціонером ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Зазначені дії спрямовані на створення підконтрольного боржнику комітету кредиторів, усунення реальних кредиторів від процесу прийняття рішень в справі про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" і завдання таким чином шкоди кредиторам та, зокрема, порушенню його прав. За змістом положень ст. 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 року зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]". Відповідно до положень ст. 41 ГПК України господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом. Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Згідно з п. п. 2, 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Ч. 9 ст. 16 ГПК України (виключна підсудність справ) передбачено, що справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Зазначені норми кореспондуються з положеннями ч. 4 ст. 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 року № 4212-VI, що набрав чинності з 19.01.2013 року, далі - Закон про банкрутство), відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо. Системний аналіз положень Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство); за позовом розпорядника майна (ч. 9 ст. 22 Закону про банкрутство); за заявою комітету кредиторів (ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство); за заявою керуючого санацією (ч. 5 ст. 28 Закону про банкрутство); за заявою ліквідатора (ч. 2 ст. 41 Закону про банкрутство). Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Відповідно до положень ст. 11128 ГПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п. п. 1 і 2 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. В постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі № 908/4804/14 зазначається, що з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру". У рішенні у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації" ЄСПЛ також дійшов висновку, що принцип правової визначеності вимагає, серед іншого, щоб якщо суди ухвалили остаточне рішення в питанні, то їх рішення не піддавалося би сумніву. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі. З огляду на викладене, з метою забезпечення прав і законних інтересів сторін спору на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, зважаючи на те, що судом апеляційної інстанції під час повторного розгляду справи прийнято вірне та обґрунтоване рішення у справі, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про необхідність перегляду постанови Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г у касаційній інстанції за правилами позовного порядку, без припинення провадження у даній справі з підстав необхідності її розгляду в межах справи про банкрутство. Керуючись статтями 1117, 1119 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ : Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г залишити без змін. Головуючий суддя: Погребняк В.Я. Суддя: Короткевич О.Є. Суддя: Панова І.Ю. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65508494
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А. суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Потильчака О.І. та Шицького І.Б., за участю представників: Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» та Публічного акціонерного товариства «Криворізький турбінний завод «Констар», розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» (далі – ТОВ «Енерготехпром») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» (далі – ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку»); треті особи – Товариство з обмеженою відповідальністю «Станкотехімпорт ЛТД» (далі – ТОВ «Станкотехімпорт ЛТД») та Публічне акціонерне товариство «Криворізький турбінний завод «Констар» (далі – ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар») про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, в с т а н о в и л а: До Верховного Суду України звернулося ПАТ «Укрсоцбанк» із заявою про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 512 ЦК України та 207 ГК України, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявник надав копії постанов Вищого господарського суду України від 8 грудня 2015 року у справі № 910/5927/15-г, від 23 вересня 2015 року у справі № 915/55/14, від 22 квітня 2014 року у справі № 912/856/13 та від 13 березня 2014 року у справі № 908/2768/13, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Також заявником додано копії постанов Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 3-358гс15 та від 2 жовтя 2012 року у справі № 3-42гс12, в яких, на його думку, викладені висновки щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, яким не відповідає судове рішення суду касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду України від 1 березня 2016 року вирішено питання про допуск справи до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г. У заяві ПАТ «Укрсоцбанк» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г та прийняти нове рішення про задоволення позову. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, 15 квітня 2014 року між ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» (кредитор) і ТОВ «Енерготехпром» (новий кредитор) укладено договір № В-05/14 (далі – Договір). Згідно з пунктом 2.1 Договору кредитор зобов’язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор зобов’язався сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в пункті 3.9 договору, та набути означене право вимоги за договором поставки. Статтею 1 Договору передбачено, що первісним кредитором є ТОВ «Станкотехімпорт ЛТД», боржником – ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар». Право вимоги кредитора у зобов’язанні до боржника виникло на підставі договору поставки. Договором відступлення – є договір відступлення права вимоги від 15 квітня 2014 року № Ф-05/14, укладений між первісним кредитором та кредитором, на підставі якого первісний кредитор відступає кредитору, а кредитор набуває право вимоги первісного кредитора до боржника за договором поставки. За пунктом 2.2 Договору загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 5 433 327 грн. 87 коп. За пуктом 3.9 Договору ціна договору складає суму коштів у національній валюті України у розмірі 2 700 000 грн. без ПДВ. 19 березня 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «Енерготехпром» та ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» (треті особи – ТОВ «Станкотехімпорт ЛТД» та ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар») про визнання недійсним Договору. Позовні вимоги мотивовані тим, що Договір укладено між відповідачами з порушенням вимог частини першої статті 512 ЦК України через відступлення права вимоги, яке не належало кредиторові на момент укладення Договору. Відтак це є недотриманням вимог статті 203 ЦК України, що є підставою для визнання Договору недійсним. Позивач зазначав, що хоча він не є стороною оспорюваного правочину, проте є заінтересованою особою у розумінні статей 215, 216 ЦК України, оскільки укладення спірного правочину спрямовано на невиконання кредиторських вимог позивача у справі про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар». Рішенням господарського суду м. Києва від 8 червня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 вересня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним Договору. Також зазначено про недоведеність порушення оспорюваним договором прав та інтересів позивача, як кредитора у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар». Разом із тим, у наданих для порівняння постановах суд касаційної інстанції вказав, що включення господарським судом до реєстру вимог кредиторів штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує цивільні права та майнові інтереси інших кредиторів у справі про банкрутство на задоволення їх вимог за результатами проведення судових процедур банкрутства боржника, у зв’язку з чим кредитором може бути заявлено позовну вимогу про визнання такого правочину недійсним. Крім того, судом касаційної інстанції вказано, що при відсупленні права вимоги йдеться про передачу вже існуючого права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Судами встановлено, що ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2014 року у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ «Криворізький трубний завод «Констар» (порушеною ухвалою цього ж суду від 5 серпня 2014 року) затверджено реєстр вимог кредиторів, до якого внесено, зокрема, вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» на суму основного боргу у розмірі 48 316 829 грн. 63 коп., що віднесені до 4 черги задоволення; пеню у сумі 10 365 963 грн. 65 коп. – до 6 черги задоволення; інфляційні витрати у сумі 2 177 763 грн. 14 коп. – до 4 черги задоволення; судовий збір у сумі 1 218 грн. – до 1 черги задоволення вимог кредиторів та вимоги, забезпечені заставою, у сумі 29 379 707 грн. 86 коп. – позачергово. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав. Частиною першою статті 1 ГПК України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. За змістом частин першої, другої та дев’ятої статті 45 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку. Частинами четвертою, п’ятою і шостою статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки (штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять п’ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону. Враховуючи, що ПАТ «Укрсоцбанк» визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар», то участю у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушуються майнові інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звертатися із позовом про визнання Договору недійсним відповідно до положень частини третьої статті 215 ЦК України. Тому висновок Вищого господарського суду України про те, що позивач не довів в установленому законом порядку факту порушення його прав та законних інтересів укладенням спірного Договору, не відповідає встановленим судами з дотриманням вимог процесуального закону фактичним обставинам справи і суперечить вимогам матеріального закону. Як свідчить аналіз змісту Договору, він містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Зокрема, Договором передбачено, що грошова вимога до боржника уступається кредитором (ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку») в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ТОВ «Енерготехпром») зобов’язалося сплатити останньому, тобто за умовами Договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК України. Так, частиною першою статті 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України). Аналогічні положення закріплено і у пунктах 3.2 і 3.7 Договору, відповідно до яких сторони погодили, що після переходу до нового кредитора права вимоги у останнього виникає право на грошові кошти, які він отримає від боржника в якості погашення заборгованості за виконання зобов’язань за договором поставки. Кредитор (ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку») не відповідає перед новим кредитором (ТОВ «Енерготехпром») у випадку, якщо одержані новим кредитором від боржника суми будуть меншими від суми, сплаченої новим кредитором за цим договором. При цьому плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається, що і має місце у Договорі від 15 квітня 2014 року № В-05/14. Разом із тим щодо суб’єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, – інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За пуктом 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. У частині першій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ. Однак, суди усіх інстанцій не дослідили, чи ТОВ «Енерготехпром» є фінансовою установою у розумінні Закону, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. Відповідно до частин першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК України, якою передбачено, що господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з’ясували правову природу цього правочину та відповідність його умов вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, то справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України. Ураховуючи викладене, заява ПАТ «Укрсоцбанк» підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до господарського суду м. Києва. Керуючись статтями 11114, 11123–11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ПАТ «Укрсоцбанк» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 вересня 2015 року та рішення господарського суду м. Києва від 8 червня 2015 року у справі № 910/6714/15-г скасувати, а справу передати на розгляд до господарського суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України. Головуючий А.А. Ємець Судді: В.П. Барбара П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F5FDC7ABCA962908C2257F96003EB932
  16. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2017 року м. Рівне Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі: головуючий суддя: Хилевич С.В. судді: Ковальчук Н.М., Шеремет А.М. секретар судового засідання: Деркач І.М. за участі: представників осіб, які беруть участь у справі, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"; про визнання частково недійсними договору відступлення прав вимоги від 17.12.2012 року та договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року і передачу прав за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, в с т а н о в и л а: Рішенням Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено: Визнано частково недійсним договір відступлення прав вимоги (факторингу) від 17.12.2012 року, який укладено між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), в частині відступлення права вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1 Визнано частково недійсним договір про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року, який укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи", в частині відступлення прав вимоги за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Дідовець А.Г. і зареєстрованим у реєстрі за №140. На рішення суду відповідач подав апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність та необґрунтованість через порушення норм матеріального і процесуального права. На її обґрунтування зазначалося про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам ст. 213 ЦПК України щодо його законності та обґрунтованості. Вважав, що позивачем не доведено тих обставин, що оспорювані договори порушують його права. При цьому посилається на вимоги ст. 512 ЦК України щодо переходу до нового кредитора усіх прав та обов'язків первісного кредитора, які існували на момент їх переходу. Станом на день ухвалення оскаржуваного рішення іпотечне майно - 3-кімнатна квартира АДРЕСА_1 уже була реалізована Державним підприємством "Сетам" Міністерства юстиції України з електронних торгів. Тобто вважає, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уже не були його власниками. Помилковими, на його думку, є і висновки суду про існування на момент 17 грудня 2012 року обмежень на укладення між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" договору відступлення права вимоги до фізичної особи. Позивачем не було надано, а судом не було здобуто належних і допустимих доказів про наявність підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними. Вважає, що оспорювані правочини укладено з додержанням положень ст.ст. 1077, 1079, 1081 ЦК України, а покликання суду на допущені порушення при їх укладенні щодо застосування підпункту "а" п. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг спростовуються тим, що її норми до спірних правовідносин не можуть застосовуватися через те, що контрагенти за договорами господарської діяльності на території інших держав не здійснювали. Також не заслуговують на увагу, на думку особи, яка подала апеляційну скаргу, і твердження суду про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг та міжнародний факторинг, що підтверджено відповідними Законами України. Окрім того, при пред'явленні зустрічного позову ОСОБА_1 сплачено судовий збір не в повному обсязі. З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове - про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог та стягнення понесених судових витрат. Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи ТОВ "Кредитні ініціативи", колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги. Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції правильно виходив з доведеності та обґрунтованості позову, оскільки на момент укладення договору факторингу існували обмеження щодо виникнення договірних зобов'язальних відносин між сторонами в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників - фізичних осіб. Щодо оспорювання договору про передачу прав за договорами забезпечення, то суд обґрунтовано врахував недійсність основного договору і визнав недійсним правочин на забезпечення права вимоги за договором факторингу. Матеріалами справи встановлено, і ці обставини особами, які беруть участь у справі, не заперечуються, 22 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Промінвестбанк" укладено кредитний договір №432\07, за яким позивачу надано 130 000 гривень кредиту на умовах, передбачених договором. 22 серпня 2008 року між ними укладено додатковий договір №432\07-1, яким змінено графік погашення заборгованості за кредитом (а.с. 5-8; 10, т. 1). З метою повернення одержаних кредитних коштів того ж дня укладено іпотечний договір №433\07, за умовами якого ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передали як співвласники належну 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_1 в іпотеку як забезпечення права вимоги кредитодавця за даним кредитним договором (а.с. 15-18; 19; 20; 21, т. 1). 17 грудня 2012 року між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір відступлення прав вимоги, яким передбачено позивач зобов'язався передати за плату грошові кошти в розпорядження ПАТ "Промінвестбанк", а останній зобов'язався відступити на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" свої права грошової вимоги до боржників за кредитними договорами, перелік яких зазначено в додатку №1 до цього договору, в т.ч. і за кредитним договором №432\07, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ОСОБА_1 (а.с. 25-35, зв.; 36, т. 1). Того ж дня між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір про передачу прав за договорами забезпечення, що укладені між ПАТ "Промінвестбанк" і клієнтами банку, в т.ч. і за іпотечним договором №433\07 від 22 серпня 2007 року, який укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. 37-40; 41, т. 1). Як правильно з'ясовано судом, умови договору відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи", містить безумовні ознаки договору факторингу і відповідає визначенню, даному у ст. 1077 ЦК України. Так, згідно із частиною першою цієї статті за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Відповідно до ч. 1 ст. 1078, ст. 1079 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Розпорядженням Нацкомфінпослуг від 06.02.2014 року №352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 3 квітня 2009 року №231" фінансову послугу факторингу визначено сукупністю таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) як: -фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; -набуття відступленого права грошової вимоги, в тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; -отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Норми ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" вказують на право щодо здійснення операцій з надання фінансових послуг. Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. Згідно зі ст. 23 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється: щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Тобто правильним є те, що виняткове право та\або обмеження щодо надання окремих фінансових послуг визначається законами та нормативно-правовими актами державного органу, який здійснює регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до п. 1 Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України (далі - Держфінпослуг), що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 року №157, Держфінпослуг є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством. Пункт 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, що затверджене розпорядженням Держфінспослуг №231 від 3 квітня 2009 року, встановлює, що до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Отже, на час укладення між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" договору про відступлення права вимоги існували обмеження щодо укладення договорів факторингу, які встановлені п. 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, що затверджене розпорядженням Держфінпослуг №231 від 3 квітня 2009 року, в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників - фізичних осіб. Оскільки твердження суду про це ґрунтується на обставинах справи і вимогах закону, тому з ними погоджується й колегія суддів. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За таких обставин позов про визнання частково недійсним договору відступлення прав вимоги від 17.12.2012 року судом задоволено правильно. Щодо оспорювання договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року і передачу прав за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, то колегія суддів ураховує, що відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Згідно із ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Відповідно до ч. 5 ст. 3, ч. 1 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Таким чином, обґрунтовано задоволено і позов про визнання частково недійсним договору про передачу прав за договорами забезпечення. Доводи апеляційної скарги про відсутність обставин, які порушують права позивача, а тому і безпідставність вимог ОСОБА_1, на увагу не заслуговують. Так, відповідно до ч. 1 ст. 3, ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в абз. п'ятому п. 5 своєї постанови від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вбачається, що відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Оскільки позивач не був стороною оспорюваних правочинів, проте сам факт їх укладення очевидно стосується його цивільних прав та обов'язків, а порушено їх під час судового розгляду справи тим, що належне йому іпотечне майно було ТОВ "Кредитні ініціативи" було відчужене на користь третьої особи. Спростовуються правильністю та обґрунтованістю висновків суду першої інстанції покликання ТОВ "Кредитні ініціативи" на додержання положень ст.ст. 1077, 1079, 1081 ЦК України при укладенні оспорюваних договорів та відсутність підстав для визнання їх недійсними. Не можна погодитися і з твердженнями особи, яка подала апеляційну скаргу, про недодержання норм процесуального права. Так, згідно із ч. 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Між тим, доказів про такі процесуально-правові порушення, які потягли би помилкове розв'язання цивільно-правового спору, відповідачем не надано, а апеляційним судом не було здобуто. Не заслуговують на увагу й посилання ТОВ "Кредитні ініціативи" на помилковий розмір судового збору, що сплачений позивачем. Дана обставина жодним чином не впливає на судовий розгляд і ухвалення оскаржуваного рішення. Окрім того, положення п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України передбачають у разі залишення без вирішення питання про судові витрати можливість суду ухвалити додаткове рішення. Колегія суддів погоджується лише з доводами автора скарги про неправильне застосування при вирішенні правовідносин підпункту "а" п. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг, оскільки там не міститься вказівки про придбання товарів для особистого, сімейного або домашнього користування виключно фізичними особами. Однак з урахуванням того, що ця обставина сама по собі не впливає на правильність вирішення справи, тому посилання суду на дану норму матеріального права не є підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, а є просто зайвим. Решта тверджень апеляційної скарги є необґрунтованими і до уваги колегією суддів не беруться. Повно і правильно з'ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин підлягають до застосування норми матеріального права, на застосуванні яких наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги. Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003). Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, на необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права позивача, є неприйнятними для апеляційного суду. Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України є його ухвалення судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 3, 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" відхилити, а рішення Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65416132
  17. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра, 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 26 грудня 2016 року 16 год. 50 хв. № 826/17720/16 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Данилишина В.М. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича, треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", Національний банк України та ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшов позов товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (далі - позивач, ТОВ "ФК "Плеяда") до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - відповідач-1, Фонд), треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський" (далі - третя особа-1, ПАТ "Банк Михайлівський", банк) та Національний банк України (далі - третя особа-2, Національний банк), про: - визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду у ПАТ "Банк Михайлівський" щодо встановлення додаткових підстав нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда" (далі - оскаржуване рішення); - зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність вказаного договору. В обґрунтування позову зазначено, що Фондом протиправно прийнято оскаржуване рішення, чим порушено права та законні інтереси ТОВ "ФК "Плеяда". Відповідною ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі №826/17720/16 (далі - справа), яку призначено до розгляду у судовому засіданні. Іншою відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання законного представника ТОВ "ФК "Плеяда" про вжиття заходів забезпечення позову у справі. У відповідному судовому засіданні судом задоволено відповідні клопотання та залучено до участі у справі: - як співвідповідача - уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича (далі - відповідач-2, уповноважена особа Фонду); - як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 (далі - третя особа-3, ОСОБА_2). Крім того, до суду через канцелярію від представника ТОВ "ФК "Плеяда" надійшли письмові пояснення по суті позовних вимог, які, як з'ясовано судом у відповідному судовому засіданні, фактично є уточненням позовної вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення шляхом визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду від 12 жовтня 2016 року №108 (далі - оскаржуваний наказ). Вказані уточнені позовні вимоги судом, згідно з ч. 1 ст. 137 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи для врахування під час прийняття у справі судового рішення по суті. У подальшому, відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання уповноваженої особи Фонду про зупинення провадження у справі до вирішення Вищим адміністративним судом України адміністративної справи №826/8273/16. Під час переходу до розгляду справи по суті представник позивача підтримав позов та просив задовольнити його повністю з підстав, зазначених у ньому та поясненнях по суті позовних вимог, на обґрунтування яких надано відповідні докази, а представник відповідача-1 не визнав позов та разом із представниками третіх осіб 1, 2 та третьою особою-3 просили відмовити у його задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових запереченнях проти позову та поясненнях по суті позовних вимог, наданих суду разом із відповідними доказами на їх обґрунтування. Представник відповідача-2 у відповідне судове засідання не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи відповідач-2 повідомлений належним чином, заява про розгляд справи за відсутності його представника до суду не надійшла. Поряд з цим до суду через канцелярію від уповноваженої особи Фонду надійшли письмові заперечення проти позову разом із доказами на їх обґрунтування, які судом також долучено до матеріалів справи для врахування при прийнятті у справі судового рішення по суті. Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, відповідно до ч.ч. 4, 6 ст. 128 КАС України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження. У подальшому, відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотань представників уповноваженої особи Фонду та Фонду ПАТ "Банк Михайлівський" про зупинення провадження у справі до вирішення Вищим адміністративним судом України адміністративної справи №826/8273/16. Крім того, до суду через канцелярію від представника уповноваженої особи Фонду надійшло письмове клопотання про вихід із письмового провадження та призначення справи до розгляду у судовому засіданні, яке суд вважає необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки наявних у матеріалах справи доказів достатньо для розгляду та вирішення справи без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання, тобто саме у порядку письмового провадження. Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд - ВСТАНОВИВ: 19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір факторингу №1905 (далі - договір №1905). Згідно з п.п. 2.1, 1.3, 4.1, 5.1.4 договору №1905, ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося передати грошові кошти (сума фінансування ТОВ "ФК "Плеяда" банку) у розпорядження ПАТ "Банк Михайлівський" за плату (винагорода банку), а банк зобов'язався відступати ТОВ "ФК "Плеяда" право вимоги, визначене у реєстрі(-ах) прав вимоги. Разом із правом вимоги до ТОВ "ФК "Плеяда" перейшли усі інші права та обов'язки банку як кредитора за кредитними договорами. Під "правом вимоги" у договорі розуміються усі права банку за кредитними договорами, у тому числі права грошових вимог до боржників по сплаті суми боргу за кредитними договорами, строк платежу за якими настав (наявна вимога), а також права вимоги, які виникнуть у майбутньому (майбутня вимога). Право вимоги переходить від банку до ТОВ "ФК "Плеяда" із моменту підписання між сторонами відповідного реєстру прав вимоги. На виконання умов договору №1905, 19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" підписано реєстр прав вимоги №1, а 20 травня 2016 року - реєстр прав вимоги №2. Із моменту підписання сторонами відповідного реєстру прав вимоги банк зобов'язаний не пред'являти претензій та не подавати позовів до боржників щодо права вимоги. У подальшому, на підставі постанови Правління Національного банку від 23 травня 2016 року №14/БТ "Про віднесення ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "БАНК МИХАИЛІВСЬКИЙ" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 23 травня 2016 року №812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку". Відповідно до даного рішення, розпочато процедуру виведення ПАТ "Банк Михайлівський" із ринку шляхом запровадженням у ньому тимчасової адміністрації на один місяць, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано їй усі повноваження тимчасового адміністратора банку, визначені ст.ст. 37-39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 року №4452-VI (далі - Закон №4452-VI) на один місяць із 23 травня до 22 червня 2016 року включно. 13 червня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення №991, згідно з яким, продовжено строки тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" із 23 червня до 22 липня 2016 року включно. Відповідно до даного рішення, продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у банку із 23 червня до 22 липня 2016 року включно. Відповідно до рішення Правління Національного банку від 12 липня 2016 року №124-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ", виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 12 липня 2016 року №1213 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "БАНК МИХАИЛІВСЬКИЙ" та делегування повноважень ліквідатора банку". Згідно із даним рішенням, розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк Михайлівський" із 13 липня 2016 року по 12 липня 2018 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано усі повноваження ліквідатора банку провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Ірклієнку Юрію Петровичу із 13 липня 2016 року по 12 липня 2018 року включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 01 вересня 2016 року №1702 змінено уповноважену особу Фонду, якій делегуються повноваження ліквідатора ПАТ "Банк Михайлівський". Відповідно до даного рішення, усі повноваження ліквідатора банку делеговано провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Волкову Олександру Юрійовичу із 05 вересня 2016 року. Наказом уповноваженої особи Фонду від 30 травня 2016 року №37 затверджено результати перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, викладені в акті №1 комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, за яким встановлено нікчемність укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 у відповідності до положень п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. При цьому, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року в адміністративній справі №826/8273/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року, визнані протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо встановлення нікчемності договору №1905 та скасовано вище вказаний наказ від 30 травня 2016 року №37. Однак, із огляду на прийняття 13 липня 2016 року уповноваженою особою Фонду Ірклієнком Ю.П. наказу №2 про продовження перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, протягом процедури ліквідації на строк 6 місяців із дня початку ліквідаційної процедури ПАТ "Банк Михайлівський", 12 жовтня 2016 року уповноваженою особою Фонду прийнято оскаржуваний наказ, яким затверджено результати проведення такої перевірки, викладені в акті №1 та акті №5-2 комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, за якими встановлено нікчемність договору №1905 у відповідності до положень п.п. 1, 2, 3, 7, 8, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. У подальшому, на своїй офіційній веб-сторінці Фондом опубліковано повідомлення про виявлені додаткові ознаки нікчемності договору №1905 та зазначено, що ПАТ "Банк Михайлівський" залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами. У контексті вище викладеного суд зазначає наступне. Стосовно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, щодо того, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, суд зазначає наступне. Так, згідно з ч. 1 ст. 244-2 КАС України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Однак, суд вважає за доцільне та необхідне відступити від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, виходячи із нижче викладених мотивів. Висновок Верховного Суду України у вище вказаних постановах зводиться до того, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на вище зазначені спірні правовідносини, які регулюються нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року №2343-XII (далі - Закон №2343-XII), а тому спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, належить вирішувати у порядку, визначеному нормами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Нормами Закону №2343-XII визначено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №2343-XII, банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Неплатоспроможність - неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності. Тобто, нормами Закону №2343-XII регулюються відносини щодо відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, які вирішуються у порядку, визначеному нормами ГПК України. Згідно з ч. 3 ст. 2 Закону №2343-XII, законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність. Суд звертає увагу на те, що у даній справі вирішуються спірні правовідносини у рамках норм Закону №4452-VI. Закон №4452-VI є спеціальним, нормами якого, як уже зазначено вище, регулюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком. Системний аналіз вище викладених норм Закону №4452-VI дає суду підстави дійти до висновку, що, у даному випадку, ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку у силу відмінного правового регулювання, відрізняється від процедури, передбаченої нормами Закону №2343-XII. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону №2343-XII, порядок ліквідації банкрута здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства. Тобто, необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин у частині задоволення кредиторських вимог у рамках норм Закону №2343-XII є безпосередня наявність порушення справи про банкрутство у господарському суді. У даному випадку, ліквідація банку здійснюється на підставі постанови Правління Національного банку України у рамках норм Закону №4452-VI, якими не передбачено порушення справи про банкрутство у господарському суді, а тому, у даному випадку, норми Закону №2343-XII до спірних правовідносин не застосовуються. Крім того, згідно з п. 17 ч. 1 ст. 2, ч.ч. 1, 2 ст. 3, ч. 1 ст. 34, ч. 8 ст. 36, ч. 1 ст. 54 Закону №4452-VI, уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Дія Закону №2343-XII на банки не поширюється. Рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Тобто, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами КАС України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20 травня 2013 року №8. Вище вказані висновки також кореспондуються із позицією Вищого адміністративного суду України, що викладена в інформаційному листі №992/11/14-14 від 25 липня 2014 року. Отже, враховуючи у сукупності вище викладені норми та з'ясовані обставини, а також з метою дотримання вимог ст. 17 КАС України, суд приходить до висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14 та вирішення даної справи саме у порядку адміністративного судочинства. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. Отже, як вбачається із вище викладених норм, дії по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, мають бути вчинені виключно під час запровадження тимчасової адміністрації банку. Аналогічно дане питання врегульовано п. 2 розділу І Порядку виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 26 травня 2016 року №826, зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 15 червня 2016 року за №863/28993 (далі - Порядок №826), яким встановлено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними. Поряд з цим, у своїх запереченнях проти позову Фонд посилається на абз. 2 п. 5 розділу ІІ Порядку №826, згідно з яким, у разі необхідності проведення перевірки протягом процедури ліквідації банку така перевірка повинна бути завершена не пізніше шести місяців з дня початку процедури ліквідації банку. За рішенням виконавчої дирекції Фонду перевірку може бути продовжено, але не більше, ніж на шість місяців. Однак, суд звертає увагу на невідповідність вище викладеної норми ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, тобто вимогам нормативно-правового акту, що має вищу юридичну силу, та зазначає, що норми Закону №4452-VI або будь-якого іншого закону не дозволяють здійснювати процедури по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, після дня початку процедури ліквідації банку. Відповідно до ч. 4 ст. 9 КАС України, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Враховуючи вище викладене, абз. 2 п. 5 розділу ІІ Порядку №826 не підлягає застосуванню при вирішенні справи, оскільки він не відповідає нормам Закону №4452-VI. Відповідно, суд приходить до висновку, що нормами чинного законодавства передбачено здійснення такої процедури по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, тільки під час запровадження тимчасової адміністрації банку. Отже, оскільки, як уже зазначено вище, оскаржуваний наказ уповноваженою особою Фонду прийнято 12 жовтня 2016 року, тобто після припинення здійснення тимчасової адміністрації ПАТ "Банк Михайлівський" та початку процедури його ліквідації (із 13 липня 2016 року на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду), то його прийнято із порушенням норм Закону №4452-VI, а отже протиправно, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про обґрунтованість заявленої ТОВ "ФК "Плеяда" позовної вимоги про його скасування. Окремо необхідно зазначити, що питання наявності визначених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав визнання укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 нікчемним уже було досліджено у межах розгляду адміністративної справи №826/8273/16, постанову суду першої інстанції у якій залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року. Згідно з ч. 5 ст. 254 КАС України, постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі. Тобто, постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року у справі №826/8273/16 набрала законної сили. Крім того, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 жовтня 2016 року, якою відкрито касаційне провадження щодо оскарження вище вказаних судових рішень першої та апеляційної інстанцій, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення їх виконання. Так, при вирішенні адміністративної справи №826/8273/16 Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено відсутність передбачених ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав вважати договір №1905 нікчемним. При цьому, судом досліджувалося питання наявності тільки підстав, визначених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, суд вважає встановленими та такими, що не потребують доказування обставини відсутності передбачених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав вважати договір №1905 нікчемним. Поряд з цим, з аналізу оскаржуваного наказу вбачається, що уповноваженою особою Фонду у його основу покладено встановлені під час перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, обставини наявності й інших, а саме визначених п.п. 1 та 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, підстав визнання договору №1905 нікчемним. Так, згідно з п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, правочин неплатоспроможного банку є нікчемним, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Відповідно до п. 2.1 договору №1905, у порядку та на умовах, визначених в цьому договорі, ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося передавати грошові кошти у розпорядження банку за плату, а банк зобов'язався відступати ТОВ "ФК "Плеяда" права вимоги. Також у пп. 3.1.1 п. 3.1 договору №1905 передбачено, що сума фінансування, належна до сплати банку, встановлюється у кожному реєстрі прав вимоги. Відповідні суми фінансування передбачені у п. 2 реєстру №1 та №2 до договору №1905. Із п. 5.2 договору №1905 вбачається, що ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося сплачувати банку суми фінансування. Відповідні суми фінансування сплачені ТОВ "ФК "Плеяда" банку, що підтверджується судовим рішенням у справі №826/8273/16, обставини встановлені у межах розгляду якої є преюдиційними для розгляду даної справи, а тому суд приходить до висновку про те, що ТОВ "ФК "Плеяда" належно виконало свої зобов'язання за договором №1905, у тому числі в частині оплати ціни такого договору. Відповідно, права вимоги за договором №1905 не були отримані ТОВ "ФК "Плеяда" безоплатно. Окрім того, посилання Фонду на нікчемність договору №1905 на підставі ч. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI (безоплатність) суперечить посиланням самого Фонду на п. 3 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI (заниження ціни), оскільки ці дві обставини є взаємовиключними. Отже, суд вважає безпідставними посилання відповідачів на п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, оскільки договір №1905 встановлював обов'язок ТОВ "ФК "Плеяда" щодо вчинення відповідних майнових дій на користь банку, а саме у вигляді сплати суми фінансування за відступлення права вимоги, яку сплачено ТОВ "ФК "Плеяда". Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, правочин неплатоспроможного банку є нікчемним, якщо банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. Статтею 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що пов'язаними з банком особами є: 1) контролери банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; 3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; 4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; 5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; 6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; 7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у п.п. 1 - 6 цієї частини; 8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; 9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Банк зобов'язаний подавати Національному банку України інформацію про пов'язаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати пов'язаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у п.п. 1 - 9 ч. 1 цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших зв'язків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк. У такому разі особа вважається пов'язаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи пов'язаною з банком не доведе протилежного. Відповідно до п. 1 глави 1 розділу І Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку №315 від 12 травня 2015 року, банк визначає перелік пов'язаних із банком осіб, який затверджується правлінням банку, відповідно до вимог ст. 52 Закону та з урахуванням цього Положення. Згідно з п.п. 1, 2 глави 2 розділу II вказаного Положення, Національний банк може визначати пов'язаною із банком особу відповідно до вимог ст. 52 Закону із застосуванням зокрема ознак, зазначених у главі 3 цього розділу. Рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами приймає Комісія з питань визначення пов'язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами. Тобто, із вище викладених норм вбачається, що законодавчо передбачено тільки два випадки, коли особа вважається пов'язаною із банком: 1) банк визначає таку особу пов'язаною із банком шляхом внесення до відповідного переліку, який затверджений правлінням банку; 2) Національний банк визначає таку особу пов'язаною із банком шляхом прийняття відповідного рішення Комісію Національного банку з питань визначення пов'язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами. При цьому, як вбачається із матеріалів справи та не заперечувалося відповідачами, ані комісією по перевірці правочинів, ані самою уповноваженою особою Фонду не встановлено наявність рішення правління ПАТ "Банк Михайлівський" або комісії Національного банку про визначення ТОВ "ФК "Плеяда" пов'язаною із банком особою. Отже, суд вважає, що у порушення вище викладених норм, комісія по перевірці правочинів на власний розсуд визначила ТОВ "ФК "Плеяда" пов'язаною із банком особою, тобто, безпідставними є посилання відповідачів на п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, оскільки ТОВ "ФК "Плеяда" не було у встановленому законом порядку визначено у якості пов'язаної з ПАТ "Банк Михайлівський" особою. Беручи до уваги вище викладене, суд приходить до висновку про відсутність передбачених п.п. 1, 2, 3, 7, 8, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав визнання укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 нікчемним, що додатково до вище викладеного вказує на протиправність оскаржуваного наказу. У наданих суду запереченнях проти позову Фонд зазначає, що оскаржуваний наказ не є рішенням суб'єкта владних повноважень, безпосередньо не породжує певних правових наслідків та жодним чином не обмежує та не порушує права, свободи чи інтереси ТОВ "ФК "Плеяда", отже, він не може бути предметом спору. Як уже зазначено вище, відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. Згідно з п.п. 1, 2, 7, 8 розділу II Порядку №826, протягом трьох робочих днів з дати запровадження Фондом тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду розпочинає перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними. За наслідками проведення перевірки Комісією складаються та подаються на розгляд уповноваженій особі Фонду пропозиції та висновки, які оформлюються відповідним актом(ами) перевірки. Уповноважена особа Фонду протягом двох робочих днів з дня подання відповідного акта перевірки розглядає пропозиції й висновки, викладені у ньому, та у разі згоди з висновками готує та підписує відповідний розпорядчий документ та вчиняє інші необхідні дії. Відповідно до ч. 1 ст. 54 Закону №4452-VI, рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації,' ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Згідно зі ст.ст. 2, 6, ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Як зазначено у п. 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20 травня 2013 року №8, відповідно до ч.ч 1, 2 ст. 3 Закону №4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України. У контексті вище викладеного необхідно звернути увагу на те, що прийняття уповноваженою особою Фонду оскаржуваного наказу є юридично значимими для ТОВ "ФК "Плеяда", оскільки, як зазначено у п. 2 цього наказу, на підставі нього вживаються заходи по застосуванню наслідків нікчемності договору №1905, стороною якого є ТОВ "ФК "Плеяда". Відповідно, внаслідок безпідставного вжиття заходів по застосуванню наслідків нікчемності такого договору, ТОВ "ФК "Плеяда" може бути позбавлено майна (майнових прав), які ним правомірно набуті. Отже, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні норм КАС України та порушує права і законні інтереси ТОВ "ФК "Плеяда", відповідно, може бути оскаржений ним у порядку адміністративного судочинства, а тому суд вважає необґрунтованими протилежні доводи Фонду. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 162 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій. Враховуючи встановлені судом обставини обґрунтованості позовної вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" у частині визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу, суд вважає такими, що підлягають задоволенню і похідні від вказаної вимоги позовні вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" про зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору №1905. Поряд з цим, беручи до уваги, що відповідні повноваження Фонду, на підставі ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, щодо встановлення наявності обставин нікчемності укладених банком договорів є дискреційними повноваженнями такого органу, суд враховує положення обов'язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі Олссон проти Швеції (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року. При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними. Фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8. Закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави. Крім того, відповідно до п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі. Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду. На підставі вище викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Аналогічний підхід має бути застосований у разі, коли йдеться про зобов'язання суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій, які належать до сфери його дискреційних повноважень. А тому, оскільки судом встановлено протиправність оскаржуваного наказу, а тимчасову адміністрацію у ПАТ "Банк Михайлівський" припинено, що не дозволяє повторно ставити питання про нікчемність договору №1905 на підставах, визначених ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" щодо зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору №1905. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів. Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича, треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", Національний банк України та ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю. Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167 КАС України, суд - ПОСТАНОВИВ: 1. Позов задовольнити повністю. 2. Визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича від 12 жовтня 2016 року №108. 3. Зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між публічним акціонерним товариством "Банк Михайлівський" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905. 4. Присудити на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (код ЄДРПОУ 40210636) здійснений ним судовий збір у розмірі 2756,00 грн. (дві тисячі сімсот п'ятдесят шість гривень нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (код ЄДРПОУ 21708016). Копії постанови направити сторонам та третім особам (вручити їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України. Згідно зі ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду. Відповідно до ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Суддя В.М. Данилишин http://reyestr.court.gov.ua/Review/63718263
  18. При поданні таких позовних заяв, представники банку в принципі ігнорують більшість вимог статей 119,120 ЦПК України, натомість суди без жодних проблем відкривають провадження по справі, та не звертають увагу на такі недоліки. 1. Належне засвідчення копій Проблема № 1 всі додані до позовної заяви "аркуші паперу" не є оригіналами, та не можуть вважатися копіями, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства щодо засвідчення копій: відсутня печатка юридичної особи - замість неї стоїть штамп, не вказується дата засвідчення копій, не вказується посада особи, яка засвідчує копію. Без обовязкових реквізитів, передбачених законом - "аркуші паперу" не є належними та допустимими доказми. ВІдповідач може спокійно стверджувати, що взагалі не отримував копії позовної заяви та додатків до неї. 2. Повноваження представника Значну частину позовних заяв від імені ПАТ "УКРСОЦБАНК" подають представники, які, водночас, не підтверджують своїх повноважень ні на подання позовної заяви, ні на ведення справи в суді. Мають місце випадки, коли у довіреності представника зазначається, що представник уповноважується на вчиненння юридично значимих дій виключно в межах договору про надання послуг щодо стягнення заборгованості. Таке формулювання є, по-суті, застереженням про обмеження повноважень представника банку. Ані сам договір про надання послуг, ні його копію представник до позовної заяви не додає. Без ознайомлення з умовами договору неможливо встановити в яких межах уповноважений діяти представник. Виникають запитання також щодо повноважень осіб, які тау довіреність підписали - до позову не додаються документи, які засвідчують повноваження осіб, які підписали довіреність.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, застосування наслідків його недійсності та зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» про виділ у натурі частки майна, припинення права спільної часткової власності на частину нежитлових приміщень за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь» (далі – ПАТ «Банк «Київська Русь») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, застосування наслідків його недійсності. Позивач зазначав, що 19 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна, за умовами якого банк передав у власність покупця S_1 частини нерухомого майна – приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV загальною площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-І загальною площею 273,7 кв. м на загальну вартість 42 млн 507 тис. 600 грн АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що цей договір є нікчемним відповідно до частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі – в редакції, чинній на час укладення спірного договору купівлі-продажу), оскільки укладанням цього договору банк до дня визнання його неплатоспроможним узяв на себе зобов’язання, внаслідок чого виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк уклав договір, умови якого передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; крім того, вартість нерухомого майна з метою оподаткування в договорі купівлі-продажу визначена на підставі балансової довідки без проведення відповідної оцінки вартості майна; під час укладення спірного договору голова правління ПАТ «Банк «Київська Русь» ОСОБА_2 перевищив надані йому статутом банку повноваження, позивач просив: визнати недійсним цей договір купівлі-продажу частини об'єкта нерухомого майна від 19 березня 2015 року; застосувати до нього наслідки недійсності, витребувати у ОСОБА_1 S_1 частини об'єкта нерухомого майна та визнати право власності на цю частку за банком. У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом про виділ у натурі належних їй S_1 частин майна та припинення права спільної часткової власності на нежитлові приміщення АДРЕСА_1. Вимоги позивачка обґрунтувала необхідністю такого виділу з метою запобігання конфліктним ситуаціям під час користування спільним майном зі співвласником. Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 17 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Київська Русь» відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: виділив їй у натурі S_1 частини нежитлових приміщень АДРЕСА_1, а саме: митно-ліцензійний склад A-IV загальною площею 5736,3 кв. м, котельну та трансформаторну підстанцію Б-І загальною площею 273,7 кв. м та припинив право спільної часткової власності ОСОБА_1 на вказані S_1 частини нежитлових приміщень. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року ПАТ «Банк «Київська Русь» просить скасувати ці судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статей 92, 161, 241, 364, 367, 509, 627 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ПАТ «Банк «Київська Русь» надало копії постанов Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року, 21 жовтня 2014 року, 20 січня, 17 лютого 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Банк «Київська Русь» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу частини об'єкта нерухомого майна, за яким банк передав у власність покупця S_1 частини нерухомого майна – приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м АДРЕСА_1. Відповідно до пункту 6 спірного договору станом на 19 березня 2015 року балансова вартість нерухомого майна складала 35 млн 423 тис. грн. Згідно з пунктом 3 договору продаж нерухомого майна було здійснено за ціною 42 млн 507 тис. 600 грн, у тому числі ПДВ 7 млн 84 тис. 600 грн, шляхом перерахування безготівкових коштів, внесення яких на рахунок банку підтверджується копією платіжного доручення від 19 березня 2015 року. Право власності на частку в нерухомому майні за ОСОБА_1 зареєстровано у Державному реєстрі прав на нерухоме майно 19 березня 2015 року. Постановою Правління Національного банку України (далі – НБУ) від 19 березня 2015 року № 190 ПАТ «Банк «Київська Русь» віднесено до категорії неплатоспроможних. Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) рішенням від 19 березня 2015 року № 61 запровадила тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 20 березня до 19 червня 2015 року; призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Київська Русь», яка приступає до виконання обов'язків 20 березня 2015 року відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Київська Русь», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що з огляду на встановлені обставини щодо прийняття 19 березня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду рішення про запровадження у ПАТ «Банк «Київська Русь» з 20 березня 2015 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, яка з цього дня набула повноваження органів управління та контролю банку, такі повноваження банку були припинені з 20 березня 2015 року, тому, укладаючи 19 березня 2015 року від імені банку договір купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна, голова правління ОСОБА_2 діяв у межах наданих йому повноважень. Позивач не довів, що покупцю надано будь-які переваги (пільги) при укладанні та виконанні оспорюваного договору купівлі-продажу, тобто кращі умови відчуження цього майна порівняно з іншими договорами, укладеними за аналогічних обставин. Крім того, Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» не містить вимог щодо обов’язкового проведення оцінки нерухомого майна юридичними особами приватної форми власності. Ураховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу частини об'єкта нерухомого майна недійсним. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 про виділ у натурі належної їй частки майна, суди виходили з того, що між співвласниками спірного нерухомого майна не досягнуто домовленості щодо його поділу в порядку, передбаченому частиною третьою статті 367 ЦК України, та щодо укладення договору про виділ у натурі частки зі спільного нерухомого майна; такий виділ є технічно можливим, не призведе до погіршення технічного стану майна та не порушить порядку ведення господарської діяльності сторін. Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - з урахуванням тієї обставини, що згідно зі статутом банку укладення від його імені договору (контракту, угоди) та/або вчинення правочину на суму, що перевищує 25 % статутного капіталу банку, можливе після прийняття правлінням банку відповідного рішення, суди дійшли обґрунтованого висновку, що оскільки сума спірної додаткової угоди до договору банківського вкладу значно перевищувала допустиму суму (25 % статутного капіталу банку), на яку голова правління міг укладати угоди без погодження з правлінням банку, у силу положень статуту ця додаткова угода належить до договорів, рішення на вчинення яких приймається правлінням банку, а голова правління не мав повноважень на укладення такої угоди без надання на те згоди правління банку. Отже, наявні підстави для визнання цієї додаткової угоди недійсною згідно зі статтями 203, 215 ЦК України, оскільки угода суперечить вимогам статей 92, 161, 241, 509, 627 цього Кодексу, зокрема не відповідає принципам розумності та справедливості в частині визначення завищеної процентної ставки в розмірі 48 % річних, укладена особою, яка не мала не те відповідних повноважень, та в подальшому не була схвалена банком (постанова від 21 жовтня 2014 року); - при встановленні порядку користування будинком кожному зі співвласників передається в користування конкретна частина будинку з урахуванням його частки в праві спільної власності на будинок. Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частку жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок (постанова від 3 квітня 2013 року). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей статей 92, 161, 241, 364, 367, 627 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні цих норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. Згідно зі статтею 161 ЦК України виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор). За статтею 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. За частиною другою статті 37 Закону України «Про банки і банківську діяльність» виконавчим органом банку, що здійснює поточне управління, є правління банку. Згідно з пунктом 9 частини п’ятої статті 40 цього Закону до компетенції правління банку належить вирішення інших питань, пов’язаних з управлінням поточною діяльністю банку, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників банку та ради банку. За змістом частини третьої статті 37 цього Закону банк зобов’язаний створити орган, що здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу, захист прав вкладників, інших кредиторів та учасників банку (рада банку, наглядова (спостережна) рада банку). До виключної компетенції ради банку належить, зокрема, прийняття рішень про вчинення значних правочинів відповідно до законодавства (пункт 26 частини п’ятої статті 39 цього Закону). У справі, яка переглядається, суди встановили, що за договором купівлі-продажу частини об'єкта нерухомого майна (S_1 частин нерухомого майна – приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції площею 273,7 кв. м), укладеним між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_2 та ОСОБА_1, продаж нерухомого майна було здійснено за ціною 42 млн 507 тис. 600 грн, у тому числі ПДВ 7 млн 84 тис. 600 грн. Отже при вирішенні спорів про правомірність укладення угод головою правління від імені банку слід з’ясовувати, чи має голова правління відповідні повноваження, чи повинні правління банку, спостережна (наглядова) рада банку надавати згоду (приймати рішення) на вчинення таких правочинів. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року, наданій заявником для порівняння. Оспорюючи договір купівлі-продажу частини об’єкту нерухомого майна, позивач, крім іншого, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу з підстави перевищення під час укладення цього договору головою правління ПАТ «Банк «Київська Русь» ОСОБА_2 наданих йому статутом банку повноважень. Однак у справі, яка переглядається, суди не вирішили питання, чи мали місце зазначені обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, зокрема: чи вийшов голова правління ОСОБА_2 за межі передбачених статутом банку повноважень, вчиняючи правочин щодо відчуження нерухомого майна на суму 42 млн 507 тис. 600 грн; чи потрібна була на це згода правління банку (спостережної (наглядової) ради) та чи таку згоду було надано; відповідних висновків щодо заявленого з указаних підстав позову згідно з вимогами статті 214 ЦПК України у судових рішеннях не міститься. Крім того, задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 про виділ належної їй частки в натурі, суди керувались тим, що між співвласниками спірного нерухомого майна не досягнуто згоди в позасудовому порядку щодо укладення договору про виділ у натурі частки зі спільного нерухомого майна, такий виділ є технічно можливим, не призведе до погіршення технічного стану майна та не порушить порядку ведення господарської діяльності сторін. У справі, яка переглядається, банк за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_1 S_1 частини об'єкта нерухомого майна – нежитлового приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м АДРЕСА_1. Суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний та касаційний суди, виділив ОСОБА_1 в натурі S_1 частини вказаних нежитлових приміщень площею 5736,3 кв. м та 273,7 кв. м, тобто загальною площею 6010 кв. м, посилаючись на висновок будівельно-технічної експертизи. Однак заявник указує на те, що S_1 частини цього нерухомого майна становить 5943,48 кв. м. Так, поняття спільної часткової власності визначено в частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності – це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні. Згідно зі статтею 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364 ЦК України можна дійти висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року, наданій заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком будівельно-технічної експертизи виділ із майнового комплексу в натурі S_1 частин приміщення, яке складається із митно-ліцензійного складу А-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м, є можливим. Проте, виділивши ОСОБА_1 в натурі S_1 частини вказаного нерухомого майна – приміщень площею 5736,3 та 273,7 кв. м, тобто загальною площею 6010 кв. м, суди не дослідили, чи здійснено такий виділ з відхиленням від принципу відповідності ідеальним часткам співвласників, чи збільшується частка в спільній частковій власності ОСОБА_1, чи підлягає при цьому стягненню з неї компенсація на користь відповідача за зменшення його частки при виділі в натурі. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 92, 161, 241, 364, 367, 627 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи щодо виділу в натурі співвласнику частки майна відповідно до розміру й вартості його ідеальної частки та щодо повноважень, наданих голові правління ПАТ «Банк «Київська Русь» на вчинення правочинів з відчуження нерухомого майна, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Крім зазначеного, заявник порушує питання про перегляд судових рішень з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та надав для порівняння постанови Верховного Суду України, у яких містяться такі висновки: - договір банківського вкладу укладено між публічним акціонерним товариством «Реал Банк» (далі – ПАТ «Реал Банк») в особі директора Лисичанської філії ПАТ «Реал Банк» та фізичною особою 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови Правління НБУ від 28 лютого 2014 року про віднесення цього банку до неплатоспроможних і рішення від 28 лютого 2014 року виконавчої дирекції Фонду про призначення уповноваженої особи Фонду, а тому директор Лисичанської філії ПАТ «Реал Банк» під час укладення цього договору не мав належних повноважень, отже, в силу статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» цей договір є нікчемним (постанова від 20 січня 2016 року); - керівники відокремлених структурних підрозділів (філій) є також керівниками банку, а тому відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені ними після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними. Отже, договір банківського вкладу, який укладено Лисичанською філією ПАТ «Реал Банк» в особі директора філії з фізичною особою 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови Правління НБУ від 28 лютого 2014 року про віднесення ПАТ «Реал Банк» до неплатоспроможних та рішення виконавчої дирекції Фонду від 28 лютого 2014 року про призначення уповноваженої особи Фонду, відповідно до статті 36 цього Закону є нікчемним, до нього застосовуються наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, тому з ПАТ «Реал Банк» підлягає стягненню сума, внесена вкладником згідно з цим договором банківського вкладу (постанова від 17 лютого 2016 року). Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, не суперечить викладеним у цих постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки у справі, що переглядається, суди встановили, що оспорювана угода була укладена до введення у банківській установі тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, а у справах, за результатами перегляду яких Верховний Суд України прийняв ці постанови, спірні правочини вчинено після введення у банківській установі тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1443цс16 Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. Згідно зі статтею 161 ЦК України виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор). За частиною другою статті 37 Закону України «Про банки і банківську діяльність» виконавчим органом банку, що здійснює поточне управління, є правління банку. Згідно з пунктом 9 частини п’ятої статті 40 цього Закону до компетенції правління банку належить вирішення інших питань, пов’язаних з управлінням поточною діяльністю банку, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників банку та ради банку. За змістом частини третьої статті 37 цього Закону банк зобов’язаний створити орган, що здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу, захист прав вкладників, інших кредиторів та учасників банку (рада банку, наглядова (спостережна) рада банку). До виключної компетенції ради банку належить, зокрема, прийняття рішень про вчинення значних правочинів відповідно до законодавства (пункт 26 частини п’ятої статті 39 цього Закону). Отже при вирішенні спорів про правомірність укладення угод головою правління від імені банку слід з’ясовувати, чи має голова правління відповідні повноваження, чи повинні правління банку, спостережна (наглядова) рада банку надавати згоду (приймати рішення) на вчинення таких правочинів. Оспорюючи договір купівлі-продажу частини об’єкту нерухомого майна, позивач, крім іншого, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу з підстави перевищення під час укладення цього договору головою правління ПАТ «Банк «Київська Русь» наданих йому статутом банку повноважень. Однак у справі, яка переглядається, суди не вирішили питання, чи мали місце зазначені обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, зокрема: чи вийшов голова правління за межі передбачених статутом банку повноважень, вчиняючи правочин щодо відчуження нерухомого майна на суму 42 млн 507 тис. 600 грн; чи потрібна була на це згода правління банку (спостережної (наглядової) ради) та чи таку згоду було надано; відповідних висновків щодо заявленого з указаних підстав позову згідно з вимогами статті 214 ЦПК України у судових рішеннях не міститься. Поняття спільної часткової власності визначено в частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності – це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні. Згідно зі статтею 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364 ЦК України можна дійти висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком будівельно-технічної експертизи виділ із майнового комплексу в натурі S_1 частин приміщення, яке складається із митно-ліцензійного складу А-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м, є можливим. Проте, виділивши позивачці за зустрічним позовом у натурі S_1 частини вказаного нерухомого майна – приміщень площею 5736,3 та 273,7 кв. м, тобто загальною площею 6010 кв. м, суди не дослідили, чи здійснено такий виділ з відхиленням від принципу відповідності ідеальним часткам співвласників, чи збільшується її частка в спільній частковій власності, чи підлягає при цьому стягненню з неї компенсація на користь відповідача за зменшення його частки при виділі в натурі. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-1443цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1ED0AE47008F19C9C225807B00460DDD
  20. Державний герб України Справа № 753/2665/16-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/10319/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Набудович І.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Крижанівська Г.В. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі: головуючого судді Крижанівської Г.В., суддів Чобіток А.О, Немировської О.В., при секретарі Заліській Г.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Морган Кепітал», ОСОБА_3, треті особи: Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», ОСОБА_4, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року,- ВСТАНОВИЛА: В лютому 2016 року позивач звернувся до суду із позовом до ТОВ «ФК «Морган Кепітал», ОСОБА_3, про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними. Свої вимоги обґрунтував тим, що 17.08.2007 між ОСОБА_2 та АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», був укладений кредитний договір № 0281/07/01-CL, відповідно до умов якого позивачу була відкрита не відновлювальна кредитна лінія на споживчі цілі з лімітом кредитування 100 000 доларів США. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором був укладений договір іпотеки, предметом якої є квартира АДРЕСА_1. 16.01.2016 право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки було відступлено від ПАТ «Банк Форум» до ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал», яке, в свою чергу, 16.01.2016 за договором про відступлення права вимоги здійснило відступлення право вимоги до ОСОБА_3 Позивач вважав, що оспорювані правочини містять всі ознаки факторингу, а ОСОБА_3, як фізична особа, не може бути стороною такого договору. Посилаючись на положення ст. 203 ЦК України, просив визнати недійсними договір про відступлення права вимоги за кредитним договором та договір про відступлення прав за договором іпотеки. В ході судового розгляду до участі у справі було залучено третіх осіб: ПАТ «Банк Форум», ОСОБА_4 та Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року відмовлено у задоволенні позову. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права. Зазначав, що оспорюваний договір містить ознаки факторингу та має на меті отримання додаткового доходу, оскільки до нового кредитора переходить не лише право вимоги щодо сплати суми заборгованості, а також право вимоги відсотків річних, інфляційних втрат, неустойки, збитків. Вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оспорюваний договір за своєю природою є договором відступлення права вимоги. Посилався на положення ст. 1054 ЦК України, зокрема, наголошував, що протягом всього існування кредитних відносин, стороною кредитного договору може бути виключно банк або інша фінансова установа. Враховуючи наведене, ОСОБА_2 просив рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В судовому засіданні позивач та його представники просили апеляційну скаргу задовольнити з наведених у ній підстав. Представники відповідачів проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили скаргу відхилити з огляду на її безпідставність. Представник Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг просив ухвалити рішення відповідно до норм чинного законодавства України. Інші учасники процесу в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, заслухавши пояснення учасників процесу, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 17.08.2007 між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 0281/07/01-CL (а.с. 10-13, том І). З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором між АКБ «Форум» та ОСОБА_4укладено договір іпотекивід 17.08.2007 (а.с. 14-17, том І). 17.06.2010 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Банк Форум» укладенийдодатковий договір до договору іпотеки, в якому зазначено, що іпотекодавцем за договором іпотеки є ОСОБА_2 (а.с. 18-19, том І). Судом також встановлено, що заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 грудня 2015 року задоволено позов ПАТ «Банк Форум» до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 0281/07/01-CL від 17.08.2007 у розмірі 312 972, 23грн. 16.01.2016 між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал» укладено договір № 32-Ф про відступлення права вимоги за кредитним договором № 0281/07/01-CLвід 17.08.2007 відповідно до якого новий кредитор отримав право грошової вимоги до ОСОБА_2 (а.с. 116-122, том І). 16.01.2016 між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки від 17.08.2007, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Русанюком З.З. (а.с. 125-128, том І). 16.01.2016 між ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал» та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором № 0281/07/01-CLвід 17.08.2007, укладеним між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_2, відповідно до якого право грошової вимоги перейшло до ОСОБА_3 (а.с. 25-30, том І). 21.01.2016 між ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал» та ОСОБА_3укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки від 17.08.2007, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Русанюком З.З. (а.с. 76-77а, том І). Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за своїм змістом договір про відступлення права вимоги від 16.01.2016, укладений між відповідачами, встановлює зобов'язання нового кредитора щодо самостійного стягнення боргу за кредитним договором і не передбачає надання фінансових послуг під відступлення права грошової вимоги, а тому є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу. Колегія суддів не може погодитися із вказаним висновком суду з огляду на наступне. Відповідно до ч.1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Як вбачається зі змісту укладеного договору про відступлення права вимоги, умови вказаного договору мають ознаки договору факторингу, оскільки відповідно до Розпорядження Нацкомфінпослуг від 06.02.2014 № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесені сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) як: - фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; - набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; - отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність ознак факторингу в укладеному між відповідачами договору про відступлення права вимоги. З урахуванням того, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, в даному випадку ОСОБА_3 як фізична особа не є фінансовою установою в розумінні цивільного законодавства, а відтак не має право здійснювати факторингові операції. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. До певних відносин з надання фінансових послуг законами про діяльність відповідної фінансової установи та правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг можуть встановлюватися окремі виключні права та/або обмеження щодо надання окремих фінансових послуг. Зазначені нормативно-правові акти будуть спеціальними у правовідносинах по наданню фінансових послуг по відношенню до загальних норм. Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Норму статті 6 ЦК України розкриває стаття 627 цього Кодексу, в якій зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором. Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні. Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України). Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. Договір направлений на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Тобто наявність надання фактором послуги. Така послуга надається за плату, розмір якої визначається договором. При цьому грошова вимога, яка передається клієнтом фактору, не може бути платою за надану останнім фінансову послугу. Тож якщо за договором за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, за яким фактором може бути лише банк або фінансова установа, а також фізична особа-підприємець, що має право відповідно до закону здійснювати факторингові операції. Системний аналіз норм ЦК України дає підстави для висновку, що договір відступлення права грошової вимоги не може бути договором факторингу лише за умови, якщо він не відповідає умовам договору факторингу. З цього, своєю чергою, випливає, що за таким договором: не передбачається плата (винагорода); права вимоги передаються в тому обсязі, в якому існують, інакше це може вважатися прихованою платою (винагородою); новий кредитор перераховує кошти первинному кредитору лише після отримання їх від боржника. В той же час, оспорюваний договір містить умови про те, що ціна відступлення права вимоги за цим договором оплачена новим кредитором у відповідності та на підставі договору комісії 271215/5-3 від 27.12.2015 в розмірі 262 605,60 грн. Крім того, п. 1.2 договору передбачено, що новий кредитор після переходу до нього права вимоги стає кредитором за кредитним договором, укладеним між ПАТ «Банк Форум» і боржником, та одержує право замість первісного кредитора вимагати від боржника належного виконання ним зобов'язань за кредитним договором. Права кредитора за кредитним договором переходять до нового кредитора у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги за виключенням права на здійснення первісним кредитором договірного списання з рахунку/рахунків боржника, що надане первісному кредитору згідно доручення боржника відповідно до умов кредитного договору. При цьому, новий кредитор набуває статусу кредитора за кредитним договором та заставодержателя (іпотекодержателя) за всіма зобов'язаннями, що забезпечують виконання боржником його зобов'язань за кредитним договором. Станом на дату укладення сторонами цього договору загальний розмір заборгованості боржників перед первісним кредитором складає: 314 359, 71 грн., з яких: заборгованість по основній сумі кредиту 276 844, 57 грн., заборгованість по процентах складає 37 515, 14 грн., та крім того штрафні санкції (штраф, пеня) у відповідності до умов кредитного договору. Таким чином, оспорюваний договір містить ознаки різних видів договорів та є змішаним договором, який містить умови, притаманні виключно договору факторингу. Разом з тим, згідно ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку», іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. За змістом ч. 1 ст. 24 вказаного Закону, відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. За таких обставин, недійсність договору про відступлення права вимоги від 16.01.2016 зумовлює недійсність відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 21.01.2016, згідно якого відступлено право вимоги за договором іпотеки від 17.08.2007, укладеним між ПАТ «Банк «Форум» та ОСОБА_2 Враховуючи викладене, за відсутністю правових підстав для укладення спірного договору, колегія суддів вважає доцільним застосувати положень ст. 215 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За таких обставин, висновки суду першої інстанції щодо правової природи оспорюваного договору як договору відступлення права вимоги, а не договору факторингу, не відповідають обставинам справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не дотримався вимог ст.ст. 60, 213, 214 ЦПК України щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи і дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Відповідно до положень ст. 309 ЦПК України, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення. Керуючись ст. ст. 218, 303, 307, 309, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, - ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Морган Кепітал», ОСОБА_3, треті особи: Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», ОСОБА_4, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними задовольнити. Визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 16.01.2016, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Морган Кепітал» та ОСОБА_3, згідно якого відступлено право вимоги за кредитним договором від 17.08.2007 № 0281/07/01-СІ, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Банк «Форум» та ОСОБА_2. Визнати недійсним договір про відступлення прав за договором іпотеки від 21.01.2016, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстровим № 83, згідно якого відступлено право вимоги за договором іпотеки від 17.08.2007, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Банк «Форум» та ОСОБА_2, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колесник С.А. та зареєстрованим у реєстрі за № 5683. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61567636
  21. Окружной административный суд Киева 10 августа 2016 год принял постановление в административном деле №826/8237/16 о противоправности действий, отмены приказа и распоряжения лица уполномоченного на временную администрацию в банке Михайловский. В частности принято решение: Адміністративний позов товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Плеяда» задовольнити повністю. Визнати протиправними дії та рішення Уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в публічному акціонерному товаристві «Банк Михайлівський» Ірклієнка Юрія Петровича щодо: встановлення нікчемності договору факторингу № 1905 від 19 травня 2016 року, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (ідентифікаційний код юридичної особи 38619024, місцезнаходження: 01001, м. Київ, провулок Рильський, 10-12/3) з Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Плеяда» (ідентифікаційний код юридичної особи 40210636, місцезнаходження: 03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 7, корпус 1, блок 2/8, каб.15); поновлення відображення обліку у балансі Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» (ідентифікаційний код юридичної особи 38619024, місцезнаходження: 01001, м. Київ, провулок Рильський, 10-12/3) кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (ідентифікаційний код юридичної особи 38619024, місцезнаходження: 01001, м. Київ, провулок Рильський, 10-12/3) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Плеяда» (ідентифікаційний код юридичної особи 40210636, місцезнаходження: 03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 7, корпус 1, блок 2/8, каб.15) на підставі договору факторингу №1905 від 19 травня 2016 року. Скасувати наказ Уповноваженої особи на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Банк Михайлівський» Ірклієнка Юрія Петровича №37 від 30 травня 2016 року «Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), то є нікчемними». Скасувати розпорядження Уповноваженої особи на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Банк Михайлівський» Ірклієнка Юрія Петровича №9 від 01 червня 2016 року «Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку». Присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Плеяда» (код ЄДРПОУ 40210636) за рахунок бюджетних асигнувань Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (код ЄДРПОУ 21708016) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 5512,00 грн. (п'ять тисяч п'ятсот дванадцять гривень 00 коп.)
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Колесника П.І., суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Потильчака О.І., Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” – командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” – публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” – Міністерства юстиції України – Зубова В.Ф., Нечипоренко Л.О., Бондаренко Г.А., Безуха А.М., Лобачевського А.В., Скалецької І.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” (далі – ПАТ “Київський маргариновий завод”, правонаступником якого є приватне акціонерне товариство “Київський маргариновий завод”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 за позовом командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (далі – КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора”) до ПАТ “Київський маргариновий завод”, приватного підприємства “Молокозавод-Олком” (далі – ПП “Молокозавод-Олком”), приватного акціонерного товариства “Мелітопольський олійноекстракційний завод” (далі – ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”), третя особа – публічне акціонерне товариство “ОТП Банк” (далі – ПАТ “ОТП Банк”), про стягнення суми, в с т а н о в и л а: ПАТ “Київський маргариновий завод” у заяві від 18 квітня 2016 року порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 із підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), та просить скасувати зазначену постанову суду касаційної інстанції, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року в частині залишення рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року без змін, а також скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у цій справі та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ “Київський маргариновий завод” посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і неоднакове застосування Вищим господарським судом України норми процесуального права – частини четвертої статті 22 ГПК, внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. В обґрунтування заяви ПАТ “Київський маргариновий завод” надано копії постанов Вищого господарського суду України від 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14, від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15, а також копії постанов Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12 та від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14. Посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 08 жовтня 2010 року у справі № 5020-10/012 на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК судом не може бути взято до уваги, оскільки зазначену постанову суду касаційної інстанції скасовано постановою Верховного Суду України від 17 листопада 2011 року у справі у справі № 3-62гс10. Крім того, згідно з доповненням до заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у цій справі, яке надійшло на адресу Верховного Суду України 12 травня 2016 року, оскаржувана постанова суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статей 1077, 1079 та 1084 ЦК. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом права на звернення до Верховного Суду України обставини, Судова палата у господарських справах дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову є стягнення з відповідачів заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору про надання банківських послуг. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Останнім рішенням господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнено солідарно з ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” на користь КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” заборгованість у сумі 67 916 790 грн 30 коп. Провадження у справі в частині стягнення 1 137 430 грн 73 коп. припинено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року резулятивну частину зазначеного рішення доповнено абзацом такого змісту: “Припинити провадження у справі № 908/5508/14 в частині позовних вимог КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” до ПП “Молокозавод-Олком”. В іншій частині рішення господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року зазначену постанову Донецького апеляційного господарського суду залишено без змін. Обґрунтовуючи оскаржувану постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” сплатило банку заборгованість ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і відповідно до договору про відступлення права вимоги набуло право такої вимоги до відповідачів. Посилання ПАТ “Київський маргариновий завод” на ту обставину, що 05 грудня 2014 року між позивачем і банком укладено договір про зміни № 10, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів, судом апеляційної та касаційної інстанцій було спростовано, оскільки суди вважали, що сума заборгованості ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” змінилася за рахунок еквівалента суми в національній валюті у доларах США, що передбачено умовами кредитного договору, крім того, на думку судів апеляційної та касаційної інстанцій, зазначені зміни на генеральний строк виконання зобов’язань за договором про надання банківських послуг не вплинули. Також Вищий господарський суд України, керуючись частиною другою статті 82 та статтею 112 ГПК, відхилив посилання скаржника на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року у справі № 910/29382/14, якою визнано недійсним договір поруки від 16 серпня 2012 року № SR 12-157/200, укладений між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, оскільки зазначену постанову господарського суду апеляційної інстанції було прийнято після прийняття оскаржуваних рішень. У постановах 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14 та від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15 Вищий господарський суд України, на думку заявника, дійшов протилежного висновку про застосування норм чинного законодавства України при розгляді аналогічного спору. Як доказ невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права до заяви додано копії постанов Верховного Суду України 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12, від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14 та від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального та процесуального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 16 серпня 2012 року між ПАТ “ОТП Банк” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” укладено договір про надання банківських послуг № CR 12-143/200-4 (далі – Договір про надання банківських послуг). На виконання вимог зазначеного Договору ПАТ “ОТП Банк” надало клієнту кредитні кошти. Згідно з пунктом 34 цьго Договору генеральний ліміт зобов’язань становить 95 000 000 грн 00 коп. або еквівалент цієї суми у доларах США, генеральний строк зобов’язань – період із дати укладення договору до 30 серпня 2015 року. Сторони неодноразово вносили зміни до Договору про надання банківських послуг. Водночас у забезпечення належного виконання зобов’язань за зазначеним Договором між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком” укладено договори поруки. 09 вересня 2014 року між ПАТ “ОТП Банк” (первісний кредитор) і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги та заміну кредитора (далі – Договір про відступлення права вимоги), за умовами якого первісний кредитор зобов’язався відступити (передати) новому кредитору право вимоги до боржника ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” або до його поручителів – ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, а новий кредитор зобов’язався сплатити первісному кредиторові грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні, встановленій у пункті 3.1 Договору про відступлення права вимоги, та набути зазначене право вимоги за Договором про надання банківських послуг. 04 листопада 2014 року між ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” було укладено договір про зміни до Договору про надання банківських послуг. Внаслідок наведеного сторонами змінено генеральний ліміт зобов’язань на 33 790 027 грн 39 коп або 2 425 088 дол 27 центів, а також генеральний строк погашення вимог – до 13 листопада 2014 року, крім того, КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” набуло статусу кредитора стосовно ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”. Однак згідно з частиною першою статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, кредитодавцем за кредитним договором може бути банк або інша фінансова установа. Також слід зазначити, зі змісту умов Договору про відступлення права вимоги вбачається, що первісний кредитор ПАТ “ОТП Банк” уступило грошову вимогу до боржника в обмін на грошові кошти, які новий кредитор КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” зобов’язалося сплатити останньому, тобто за умовами Договору про відступлення права вимоги фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК. Відповідно до статті 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо за умовами договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі в нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК). Аналогічне положення наведено і в пункті 12 Договору про відступлення права вимоги, за змістом якого сторони погодили, що банк не відповідає перед новим кредитором за невиконання боржником та/або третіми особами, з якими укладено забезпечувальні договори, боргових зобов’язань. Стосовно суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК зазначено, що фактором (як і кредитодавцем у кредитному договорі згідно з частиною першою статті 1054 ЦК) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові операції. За визначенням термінів, наведеним у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” (далі – Закон), фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну або декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Фінансова послуга – операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону). За змістом частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. При цьому частинами першою, другою статті 7 Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення договорів, не з’ясували їх правової природи, а також відповідності їх умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, то справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК. Ураховуючи наведене, заява ПАТ “Київський маргариновий завод” підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року та рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у справі № 908/5508/14 скасувати. Справу № 908/5508/14 передати на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий П.І. Колесник Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.І. Потильчак http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E439349CAEAD0FE8C2257FC600490572
  23. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА 20 квітня 2016 року м. Київ К/800/10620/16 Суддя Вищого адміністративного суду України Швед Е.Ю., перевіривши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2016 року у справі № 826/23717/15 за позовом ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», Служба у справах дітей та сім'ї Бучанської міської ради Київської області, Відділ Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, в с т а н о в и в: Позивач звернувся до суду з позовом до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М., треті особи - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс», Служба у справах дітей та сім'ї Бучанської міської ради Київської області, Відділ Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2016 року, позов задоволено. До Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ТОВ "Факторингова компанія "Вектор плюс", в якій скаржник, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволені позову відмовити. Як вбачається з доданих до касаційної скарги судових рішень, 18 липня 2008 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1252-Ф, відповідно до якого банк відкриває позичальнику кредитну лінію, що відновлюється у доларах США, загальний встановлений ліміт заборгованості за кредитною лінією встановлено в сумі 895000 доларів США, строк кредитної лінії по 17 липня 2015 року, процентна ставка за користування коштами кредиту - 15 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 18 липня 2008 року № 1252-Ф між ЗАТ «Сведбанк Інвест» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір № 1252-Ф/ІІІ-1 від 18 липня 2008 року, в силу якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне їй на праві власності майно: житловий будинок № 128-А житловою площею 242, 7 кв.м., загальною площею 1 398, 3 кв. м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0, 06 га, що розташована в АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1, цільове призначення земельної ділянки - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд. В подальшому, ПАТ «Сведбанк», який є правонаступником ЗАТ «Сведбанк Інвест» на підставі договору факторингу від 28 листопада 2012 року № 15 відступило ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» право вимоги заборгованості за кредитним договором від 18 липня 2008 року № 1252-Ф. На підставі звернення ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелевою А.М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 вересня 2015 року, індексний номер 24527636, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Згідно до вказаного Закону - державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії. Відповідно до ч. 5 ст. 3 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Пунктом 2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 передбачено, що нотаріус проводить державну реєстрацію права власності на нерухоме майно або на об'єкт незавершеного будівництва виключно у випадку вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном. На момент виникнення спірних правовідносин законодавством не було передбачено можливість проведення державної реєстрації речових прав на об'єкт нерухомого майна нотаріусом без вчинення ним нотаріальної дії, пов'язаної із переходом таких прав на об'єкт нерухомості. Тобто, повноваження нотаріусів на виконання реєстраційних дій у Державному реєстрі прав пов'язуються законодавцем із вчиненням нотаріальної дії з нерухомим майном. Крім того, відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 02 квітня 2013 року № 607/5 «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб» - у разі подання до структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру, заяв щодо державної реєстрації права власності або інших речових прав на нерухоме майно (далі - речові права на нерухоме майно), що виникають на підставі рішень судів, що набрали законної сили, де однією із сторін є юридична особа, та/або інший суб'єкт господарювання, та/або фізична особа - підприємець (крім випадків державної реєстрації права власності на підставі рішень судів у справах про спадкування); на підставі договорів іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно приймаються державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру відповідно до додатка до цього наказу. Таким чином, дії нотаріуса щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя були протиправними у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном. Також, на майно позивача, зокрема на будинок та земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, 128-а 21 квітня 2015 року було накладено арешт відповідно до виконавчого напису від 01 липня 2010 року № 4352 у виконавчому провадженні № 23224716. Згідно до п. 5 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» - у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону. Відповідно до ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-ХІVу - арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Таким чином, наявність в Реєстрі запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте. Зазначена правова позиція узгоджується з висновком Верховного суду України, викладеного в його рішеннях, зокрема, у постанові від 11 листопада 2014 року (справа № 21-357а14). За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного та обгрунтованого висновку про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24527636 від 17 вересня 2015 року, та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності запису про право власності № 11221761 про реєстрацію за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» (код ЄДРПОУ 38004195) права власності на житловий будинок житловою площею 424, 7 кв.м., загальною площею 1398,3 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1, що здійснений 17 вересня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелевою А.М. Доводи касаційної скарги вказаних висновків судів не спростовують. Відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. За змістом вказаної норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове та/або неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні справи, порушення судами норм процесуального права (у разі оскарження судового рішення по суті - пояснення щодо того, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи). Оскільки доводи скаржника не спростовують висновки судів попередніх інстанцій та не викликають необхідності перевірки матеріалів справи у зв'язку із ненаведенням підстав, які б дозволили вважати, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального або процесуального права, ця касаційна скарга є необґрунтованою. Керуючись статтями 211, 213, 214 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, у х в а л и в: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2016 року у справі № 826/23717/15 . Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя Е.Ю. Швед http://reyestr.court.gov.ua/Review/57491602
  24. Державний герб України печерський районний суд міста києва Справа № 757/35609/14-ц Категорія 54 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року Печерський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді Цокол Л.І. за участі секретаря Сторожук Є.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про захист прав споживача, визнання правочинів недійсними та дій відповідачів протиправними,- В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогами до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» і просить визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року , який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року; визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року; визнати кредитний договір №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року укладеного між ВАТ «КБ «СВЕДБАНК» та ОСОБА_1 недійсним. Позовні вимоги позивача обгрунтовані наступним. Позичальник стверджує, що уклав спірний договір (кредитний договір з ВАТ «КБ «Сведбанк»), маючи на увазі інші умови договору, ніж ті, що в ньому викладені, та які саме і роблять його недійсним. Насправді він мав на увазі, що фактично отримує в кредит не іноземну валюту, а національну валюту України - гривню, а іноземна валюта в цих угодах була не грошима - засобом платежу - а лише засобом обміну на гривню, такими собі цінними паперами, які він міг використати лише для обміну її на гривню. Відповідач, будучи ліцензованою банківською установою, не міг не знати про цю, останню, обставину. Більше того, при укладанні договорів його представники запевнили Позичальника, що він має обміняти отриману валюту на гривні, та отримає тоді ту суму в гривні, що йому і була потрібна та яка була зазначена в кредитному договорі. При цьому Позичальнику було байдуже, що вказано в договорі: адже необхідний йому результат буде досягнутий. Натомість за те, що він візьме на себе клопоти по обміну валюти на гривню, Банк призначить йому нижчий процент кредиту, ніж той, який був би призначений йому в тому разі, якщо б договір був укладений у гривні. При цьому Позичальник натурально, був впевнений, що, оскільки він фактично беру в кредит гривню, то і розраховуватися за цими договорами він має в гривні. До того ж, як вже йшлося вище, працівники Банку переконали його, що гривня та іноземна валюта мають стабільне цінове співвідношення, пославшись на те, що курс валюти до гривні суттєво не змінювався майже п'ять років. При цьому відповідачем не були виконані норми вимог чинного законодавства щодо перевірки цільового використання кредитних коштів Позичальником. Позовні вимоги про визнання договорів факторингу недійсними позивач обґрунтовує тим, що у відповідачів -Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» не було достатніх повноважень на укладення договорів факторингу. Представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_3 під час судового розгляду вимоги підтримав, просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві. Представники відповідачів Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» в судове засідання не з'явились, письмових заперечень по суті спору не подавали. Суд вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_3, вивчивши матеріали цивільної справи, прийшов до наступного висновку. Під час судового розгляду встановлено, що 17 серпня 2008 року між ОСОБА_1 (Позивач, Позичальник) та Відкритим акціонерне товариство «комерційний банк „СВЕДБАНК" (Відповідач-1, Банк, Кредитор-1) було укладено кредитний договір № 026/0806/88-013 (Договір, кредитний договір). Згідно умов кредитного договору Банк надав Позичальнику грошові кошти (надалі - Кредит) у сумі 30 000,00 доларів США на споживчі цілі (п. 1.1. кредитного договору), строком до 16 серпня 2016 року, зі сплатою відсотків 14 % річних. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» укладено договір факторингу №15, відповідно до умов якого банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості по кредитним договором укладеним з боржниками. В той же день, 28 листопада 2012 року ТОВ «ФК «Вектор Плюс» уклало договір факторингу, відповідно до якого клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права вимоги заборгованості по кредитним договорам укладеним з боржниками, право вимоги якої належить клієнту. Відповідно до ч.І ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника)» Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до положень ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до положень ст. ст. 1077, 1078 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Згідно зі ст. 1081 ЦК України клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. За правилами ст. 1082 ЦК України боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Сторонами у договір факторингу є фактор і клієнт. Згідно з законом фактором у договір факторингу маж бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - підприємець , яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції ( ст. 1079 ЦК України). Для укладення договору факторингу банк повинен мати банківську ліцензію, видану НБУ (ст. 47 ЗУ "Про банки і банківську діяльність") [5, с. 281], а для здійснення факторингових операцій, предметом яких є вимоги в іноземній валюті, і відповідний письмовий дозвіл НБУ, який є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. № 15-93 (п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275) [13, ст. 1601] Інші, ніж банки, фінансові установи (юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом) можуть бути фактором за умови, що право на надання цієї фінансової послуги встановлено законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, які здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. У свою чергу, для здійснення фінансовими установами факторингових операцій, що є валютними, останні повинні мати генеральну валютну ліцензію НБУ. Відповідно до Положення «Про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій», що затверджене Постановою НБУ №297 від 09.08.2002 р.: «1.2. Небанківська фінансова установа, національний оператор поштового зв'язку має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якщо вони є валютними операціями тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету.» Згідно Постанови НБУ №297 від 09.08.2002 р. генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку надає НБУ. Згідно повідомлення Національного банку України № 28.315/49168 від 03.09.2014 року TOB «Кредитні ініціативи» не мають такої ліцензії: «Національним банком України генеральна ліцензія на здійснення валютних операцій за період з 28.11.2012 до 30.08.2014 року TOB «Кредитні ініціативи» (код ЄДРПОУ 35326253) не надавалась». Аналогічне за змістом повідомлення надано НБУ і щодо ТОВ "ФК "Вектор Плюс" від 14.11.2014р. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК України). Крім того, відповідно до ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до фінансових послуг належить операції з факторингу. Статтею 21 вказаного Закону встановлено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг). Згідно з п. 13 Положення «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», затвердженого Указом Президента України від 23 листопада 2011 року, Нацкомфінпослуг у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання. Так, відповідно до п.п.1.2 розпорядження № 231 від 3 квітня 2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за № 0373/16389 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», до фінансової послуги факторингу віднесено - набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. Отже у фактора права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи не суб'єкта господарювання немає. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно ст. 1083 ЦК України наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави. Під час судового розгляду відповідачами не було надано суду підтверджуючих даних на спростування викладених у позові та наданих позивачем доказів щодо відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» права на придбання права вимоги до ОСОБА_1 з урахуванням відсутності у вказаних осіб права на здійснення фінансових операцій , в тому числі на здійснення валютних операцій. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 30 січня 2014 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки , виселення, відмовлено. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 09 лютого 2015 року в задоволенні вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовлено. При цьому вказаними рішеннями судів було встановлено, відсутність у фактора (ТОВ «Кредитні ініціативи») права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи не суб'єкта господарювання. Отже в цій частині вимоги позивача є обгрунтованими, такими, що підлягають задоволенню. В частині недійсності кредитного договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року укладеного між ВАТ «КБ «СВЕДБАНК» та ОСОБА_1 слід вимоги визнати безпідставними, оскільки кредит укладався у валюті - долар США . Визначення валюти кредиту є правом сторін, при цьому кредитор мав усі повноваження на здійснення вказаної операції. Будь-яких доказів на підтвердження викладених у позові обставин щодо цієї частини позовних вимог представниками позивача не надано. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 15,16,203, 215, 524,533,1077, 1078,1083 ЦК України, ст.ст.8,10,60,88,208,212,213,214, 215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : Позовні вимоги задовольнити частково. Визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року , який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в частині передачі боргу по кердитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року. Визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року. В решті вимог відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» судовий збір в дохід держави в розмірі 243,60грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» судвоий збір в дохід держави в розмірі 243,60гр. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, що брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення ,- в той же строк з дня отримання копії рішення. Суддя Цокол Л.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/54673116
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., – за участю представників: розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 910/6279/15-г за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс", товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром", третя особа – публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар", про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі – ПАТ "Укрсоцбанк") звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" (далі – ПрАТ "СК "Мега-Поліс") і товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" (далі – ТОВ "Енерготехпром") про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги від 1 серпня 2014 року № 0108 (далі – договір № 0108), укладеного між відповідачами. Позовні вимоги мотивовано тим, що договір № 0108 було укладено між відповідачами з порушенням положень частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), без необхідного обсягу цивільної дієздатності ПрАТ "СК "Мега-Поліс" як страховика, оскільки страхова компанія має обмежену цивільну дієздатність і може вести виключно діяльність, передбачену статтями 2, 31 Закону України "Про страхування". При цьому позивач зазначав, що хоча він – не сторона оспорюваного правочину, проте є заінтересованою особою у розумінні статті 216 ЦК, оскільки оспорюваний правочин спрямований на штучне збільшення кредиторів у справі № 904/5722/14 про банкрутство третьої особи – публічного акціонерного товариства "Криворізький турбінний завод "Констар" (далі – ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар") та на усунення реальних кредиторів від процесу прийняття рішень у справі про банкрутство. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20 березня 2015 року залучено до участі у справі як третю особу ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Рішенням Господарського суду міста Києва від 12 травня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Вищий господарський суд України постановою від 2 грудня 2015 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 вересня 2015 року. Вищий господарський суд України погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, а також про відсутність порушення прав позивача цим договором. При цьому Вищий господарський суд України зазначив, що оспорюваний договір не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої встановлено статтею 2 Закону України "Про страхування", а правовідносини сторін за ним не є відносинами у сфері страхування; оспорюваний договір не містить ознак кредитної діяльності, забороненої статтею 31 Закону України "Про страхування", а є лише підставою для виникнення правовідносин між його сторонами, суб'єктний склад на укладення якого не обмежений ні загальними нормами цивільного законодавства, ні спеціальними. Тому відсутні обмеження цивільної дієздатності ПрАТ "СК "Мега-Поліс" на укладення оспорюваного позивачем договору. Крім того, Вищий господарський суд України зазначив про відсутнність порушення оспорюваним договором прав та інтересів банку як кредитора у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", оскільки договір було укладено відповідачами 1 серпня 2014 року, а справу про банкрутство цього товариства було порушено Господарським судом Дніпропетровської області пізніше – 12 серпня 2014 року. Заборгованість ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", право стягнення якої відступалось за оспорюваним договором, існувала тривалий час і факт її наявності визнано Господарським судом Дніпропетровської області. При цьому згідно з укладеним договором не змінювався розмір заборгованості третьої особи, а лише замінено особу кредитора. Позивач, будучи кредитором у справі № 904/5722/14 про банкрутство третьої особи, в разі порушення своїх кредиторських прав не позбавлений можливості їх захистити в межах зазначеної справи про банкрутство. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 2 грудня 2015 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ "Укрсоцбанк", посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215, 216 ЦК, положень статті 207 Господарського кодексу України (далі – ГК) та положень Закону України "Про страхування", внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, та посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, просить скасувати цю постанову і прийняти нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування своїх доводів ПАТ "Укрсоцбанк" долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 22 квітня 2014 року у справі № 912/856/13, від 28 липня 2014 року у справі № 910/21647/13, від 28 серпня 2014 року у справі № 925/19/14, від 29 січня 2015 року у справі № 910/12983/14, від 20 жовтня 2015 року у справі № 922/1207/15 та від 8 грудня 2015 року у справі № 910/5927/15-г, та копію постанови Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 5016/1284/2012(5/45). Постановами Вищого господарського суду України від 29 січня 2015 року у справі № 910/12983/14 і від 8 грудня 2015 року у справі № 910/5927/15-г рішення судів попередніх інстанцій скасовані з направленням справ на новий розгляд у зв'язку з неповним з'ясуваванням обставин справи. Отже, зі змісту зазначених постанов Вищого господарського суду України, копії яких додано до заяви, а також оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України не вбачається неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Разом із тим у постановах від 28 липня 2014 року у справі № 910/21647/13 і від 20 жовтня 2015 року у справі № 922/1207/15 Вищий господарський суд України акцентував, що господарське зобов’язання, укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), з прямим порушенням цілей юридичної особи, зазначених у законі або в установчих документах, може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині на підставі статті 207 ГК. У постановах від 22 квітня 2014 року у справі № 912/856/13 та від 28 серпня 2014 року у справі № 925/19/14 Вищий господарський суд України дійшов висновку, що включення господарським судом до реєстру вимог кредиторів штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує цивільні права та майнові інтереси кредиторів у справі про банкрутство на задоволення їх вимог за результатами проведення судових процедур банкрутства боржника, у зв'язку з чим кредитором може бути заявлено позовну вимогу про визнання такого правочину недійсним. У постанові від 20 травня 2015 року у справі № 5016/12384/2012(5/45) Верховний Суд України зазначив, що включенню до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство підлягають лише дійсні вимоги кредиторів, що відповідають чинному законодавству. Посилання на нікчемність правочинів, на підставі яких кредитор здійснив відступлення права вимоги, мають бути предметом розгляду в окремому позовному провадженні. Тільки на підставі такого рішення господарський суд у справі про банкрутство може зробити висновок щодо дійсності (недійсності) відповідного зобов’язання боржника. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. При вирішенні справи судами встановлено, що 1 серпня 2014 року між ТОВ "Енерготехпром" (кредитор) і ПрАТ "СК "Мега-Поліс" (новий кредитор) укладено договір № 0108, відповідно до якого ТОВ "Енерготехпром" передало ПрАТ "СК "Мега-Поліс" право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення від 14 травня 2013 року № 6-128/90, згідно з яким ТОВ "Енерготехпром" передало у тимчасове платне користування нежитлове приміщення ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Одночасно новий кредитор зобов'язався сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, встановленій у пункті 3.9 цього договору. Згідно з пунктом 2.2 договору № 0108 загальний розмір заборгованості, право вимоги якої за ним відступлено, становить 51 408,00 грн. Зі змісту умов договору № 0108 вбачається, що кредитор (ТОВ "Енерготехпром") уступив грошову вимогу до боржника (ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар") в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ПрАТ "СК "Мега-Поліс") зобов’язався сплатити кредитору, тобто за умовами оспорюваного договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК. Так, частиною першою статті 1077 ЦК передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК). Аналогічні положення наведено і в пунктах 3.2 і 3.7 договору № 0108, відповідно до яких сторони погодили, що після переходу до нового кредитора права вимоги у останнього виникає право на грошові кошти, які він отримає від боржника у погашення заборгованості за виконання зобов’язань за договором оренди нежитлового приміщення. Кредитор (ТОВ "Енерготехпром") не відповідає перед новим кредитором (ПрАТ "СК "Мега-Поліс") у випадку, якщо одержані новим кредитором від боржника суми будуть меншими від суми, сплаченої новим кредитором за цим договором. Разом із тим щодо суб’єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі – Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних і наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Відповідно до положень статті 2 Закону України "Про страхування" предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Фінансову діяльність, пов’язану з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням визначена статтею 31 Закону України "Про страхування". Згідно зі статутом ПрАТ "СК "Мега-Поліс" предметом діяльності цієї компанії є страхування, перестрахування та фінансова діяльність пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Отже ПрАТ "СК "Мега-Поліс", хоч і здійснює фінансово-господарську діяльність з надання певних послуг, однак при вирішенні справи суди не з'ясували ту обставину, чи є ПрАТ "СК "Мега-Поліс" фінансовою установою у розумінні Закону, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. Крім того, поза увагою судів залишилася та обставина, що розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 25 червня 2015 року № 1546, за результатами розгляду справи про порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, ПрАТ "СК "Мега-Поліс" зобов’язано вжити заходів для недопущення у подальшому порушення законодавства про фінансові послуги, оскільки договір № 0108 є договором факторингу, за яким було фактично сплачено грошові кошти, що підтверджується, зокрема, банківськими виписками. Отже, ПрАТ "СК "Мега-Поліс" порушило вимоги законодавства про фінансові послуги, оскільки частиною чотирнадцятою статті 2 Закону України "Про страхування", пунктом 2.11 розділу 2 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 року № 40, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 15 вересня 2003 року № 805/8126, визначено, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК, якою передбачено, що господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з’ясували правової природи цього правочину та відповідності його умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. Інший висновок Вищого господарського суду України у постанові від 2 грудня 2015 року про відсутність порушення прав позивача також не ґрунтується на вимогах закону та обставинах справи. Судами встановлено, що ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2014 року у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" затверджено реєстр вимог кредиторів, до якого внесено, зокрема, вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" на суму основного боргу у розмірі 48 316 829,63 грн, що віднесені до 4 черги задоволення; пеню у сумі 10 365 963,65 грн – до 6 черги задоволення; інфляційні витрати у сумі 2 177 763,14 грн – до 4 черги задоволення; судовий збір у сумі 1 218,00 грн – до 1 черги задоволення вимог кредиторів та вимоги, забезпечені заставою, у сумі 29 379 707,86 грн – позачергово. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною першою статті 1 ГПК установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. За змістом частин першої, другої та дев’ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку. Частинами четвертою, п’ятою і шостою статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки (штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять п’ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону. Враховуючи, що ПАТ "Укрсоцбанк" визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує майнові інтереси позивача. З огляду на викладене ПАТ "Укрсоцбанк" вправі звернутися із позовом про визнання договору № 0108 недійсним, а висновок Вищого господарського суду України про те, що позивач не довів в установленому законом порядку факту порушення його прав і законних інтересів укладенням спірного договору, не відповідає встановленим судами фактичним обставинам справи та суперечить вимогам матеріального закону. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32 – 34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК. Ураховуючи наведене, заява ПАТ "Укрсоцбанк" підлягає частковому задоволення, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду міста Києва. Керуючись статтями 11114, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" задовольнити частковою. Постанову Вищого господарського суду України від 2 грудня 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 вересня 2015 року, рішення Господарського суду міста Києва від 12 травня 2015 року у справі № 910/6279/15-г скасувати. Справу № 910/6279/15-г передати на розгляд до Господарського суду міста Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: В.П. Барбара А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BFC40F8A96912FDC2257FCB002D7A79